Проблема влади в сучасній Україні
03/14/2005 | О. В. Білецький
Вестник Международного словянского университета (г. Харьков). - 1999, т. 2, № 2, сс. 16-17
"Ми вважаємо самоочевидними істини: що всі люди cтворені рівними і наділені Творцем певними уродженими та невід'ємними правами, серед яких - право на життя, на свободу й на прагнення до щастя; що для забеспечення цих прав люди створюють уряди, справедлива влада котрих засновується на згоді керованих; що, якщо будь-який державний лад порушує ці права, то народ має право змінити його або скасувати та встановити новий лад, що заснований на таких принципах і організує управління у таких формах, які повинні найкращим чином забезпечити безпеку та благоденство народу...".
Декларація незалежності США, 1776 р.
Найбільш важливою і актуальною з усіх проблем, що гостро стоять сьогодні перед українським суспільством, є проблема влади. Невирішеність цієї проблеми (або, точніше кажучи, її вирішення шляхом, котрий є прямо протилежним об'єктивним потребам, інтересам і цілям суспільства на даному етапі його історичного розвитку) є головною причиною появи маси інших дуже серьозних суспільних і особистих проблем, конфліктів, протиріч. Всі разом, будучи намертво зав'язаними у пресловутий "гордієв вузол", вони не тільки заважають нормальному розвитку незалежної України, але й послідовно ведуть її, як систему, до загибели. Ось тому проблема влади - це саме та основна ланка "проблемного ланцюга", лише "розрубавши" яку, можна було би швидко й оптимально вирішити багато інших животрепетних проблем українського сьогодення.
У своєму найбільш загальному вигляді проблема влади, що розглядається нами, являє собою відбиття класичного гострого діалектичного протиріччя між новим і старим. Вона закономірно виникає з невідповідності старих принципів, форм організації, структури, якісних характеристик нинішнього суб'єкта української влади, а також цілей, засобів та методів його діяльності, новим історичним завданням, які об'єктивно постали перед Україною в 1991 році.
Центральним пунктом проблеми влади є те, що при переході України у самостійний, тобто у системно якісно інший, новий для неї стан, фактично не відбулося зміни суб'єкту та якості української влади. Але ж саме це і являється неодмінною умовою будь-якого якісного соціального перетворення. Причому, незалежно від того, чи відбувається воно революційним або еволюційним, реформістським шляхом.
Ані для кого не є секретом, що і сьогодні в Україні суб'єктом влади залишається все отой же старий (хоча й декілька змінений з виду, формально "перефарбований" у раніше ненависні йому українські національні кольори) експлуататорський клас, котрий панував і в бувшому СРСР. Це - дуже малочисельний клас партійно-державної бюрократії, "клас керуючих", або ж, як його прийнято ще назвати у нас, "номенклатура". До цього часу в ході так званих "реформ", що після 1991 року послідовно і цілеспрямовано здійснювалися в нашій країні у певному напрямку, він де-факто експроприював та "прихватизував" не лише політичну владу. Завдяки утриманню влади, цей клас перетворив практично всю бувшу "загальнонародну" власність на приватну власність своїх представників. Він також привласнив собі дуже велику частину особистої власності пересічних українських громадян, котра була набута ними за радянський час. Вона теж була трансформована на приватний капітал та, значною мірою, переправлена за межі України. Більш того, зберігаючи у своїх руках монополію на офіційну владу і засоби цієї влади, нинішня правляча верхівка може цілком легально, шляхом видання необхідних їй державних законів і указів (особливо у сфері экономіки та оподаткування), продовжувати й надалі нещадно експлуатувати наш народ. Тим самим, використовуючи широкі можливості, що надаються їй державною владою, українська неономенклатура "на цілком законній підставі" зухвало відбирає і привласнює собі те, що їй, об'єктивно, не належить. А саме: супер-левову частину додаткової і необхідної вартостей, котрі створюються важким трудом наших громадян. Отже, проблема влади у нас виявляється дуже тісно пов'язаною з іншими вельми важливими соціальними проблемами власності та справедливого розподілу результатів праці громадян і суспільства в цілому.
Сім останніх років перебування при владі в Україні "нового-старого" класу так званих "професійних керівників" переконливо й на практиці довели всю його безплідність, безперспективність та історичну приреченність, як суб'єкту соціальної влади.
Так, в теоретичній області цей реакційний і консервативний клас виявився повністю неспроможним розробити та надати нашому суспільству будь-що дійсно нове, потрібне і корисне йому: ані передову соціальну ідеологію, ані прогресивну загальносистемну мету, ані парадигму (модель) простого та ефективного соціального управління.
В області практичній ще раз було наочно продемонстровано всім, що ця реакційна соціальна група залишається для Українського народу все отією ж чужою, ворожою та повністю відокремленою від нього системою-паразитом (можна сказати, такою собі соціальною раковою пухлиною на народному тілі), яка несправедливо і необмежено поглинає загальні ресурси. Ця система (яку, мабуть, правильніше було би називати антисистемою) у всьому керується лише власними егоїстичними потребами, інтересами й цілями. При цьому вона зухвало ігнорує фундаментальні, життєво важливі потреби, інтереси й цілі як своєї надсистеми - українського суспільства, так і майже всіх інших компонентів, що його складають.
Аномально позбутий якогось прагнення до самозбереження (що є, до речі, всезагальним законом для будь-яких природних і соціальних систем), цей агресивний і вельми пожадливий клас-паразит має групову психологію хапунка-временщика. Її коротко можна було б охарактеризувати дуже влучною фразою із старого народного анекдота: "Якби я став царем, то нацарював би сто рублів та втік!".
Безліч фактів останніх років переконують нас у тому, що навіть реальна загроза соціального вибуху, що може статися нині у будь-який час, не змушує цей експлуататорський клас поводитись більш обережно і змінити своє зневажливе та споживацько-хижацьке ставлення до суспільства, до своїх же співвітчизників. Й тим більше він не бажає якісно змінювати себе. З тим, щоб хоч якось, нехай навіть у дуже незначній мірі, стати корисним суспільству й тим виправдати необхідність свого існування та діяльності в очах української громадськості.
Не будучи, об'єктивно, справжньою функціональною частиною нашого суспільства, цей клас-імпотент виявився просто патологічно безсилим і нездатним проводити у ньому будь-які реальні та прогресивні соціальні перетворення. За причиною незмінності та негідності самої своєї паразитичної, антигуманної, антисуспільної природи, він давно вже втратив всяку здатність виконувати у суспільстві важливу функцію управління (до якої, здавалося б, якраз і був призначений за своїм становищем). Замість серьозної та кропіткої практичної діяльності по налагодженню нормального життя в країні, він зайнятий сьогодні (звісно, окрім власного збагачення) її бездарною і шкідливою бюрократичною імітацією, марнуванням дуже дорого соціального часу і зволіканням у вирішенні найгостріших суспільних проблем, непотрібним і небезпечним для народу законо- та указотворенням, підготовкою маси дуже сумнівних державних програм і проектів (у життєздатність і дієвість яких навряд чи вірить сам) і подібним до цього...
А тим часом наша Україна, котра, фактично, залишилася без своєї справжньої, ефективної та соціально відповідальної системи управління, як сумнозвістний "Титанік", все глибше й глибше занурюється у темну безодню загальносистемної кризи, що якраз і виникла як наслідок певних цілеспрямованих дій сучасної української неономенклатури. Як тут не вигукнути подібно до Цицерона: "Quousque tandem abutere, Catilina, patientia nostra?" [1].
Отже, єдиним кардинальним вирішенням проблеми влади, невирішеність якої якраз і сприяє наростанню процесу всебічної та прискореної деградації нашого суспільства, може стати тільки негайне відсторонення від влади (звичайно ж, мирним і конституційним шляхом) теперішнього її субъекта - класа пострадянської неономенклатури. Cаме це, як стверджується у "Декларації незалежності США", є не лише законним правом, але й навіть священним обов'язком всякого народу, "коли довгий ряд зловживань та насильств, що почалися у певний період і незмінно переслідують одну й ту ж мету, виявляє прагнення підкорити народ абсолютному деспотизму" [2]. Тільки це зможе врятувати незалежну Україну від повного і остаточного краху та припинити теперішні страждання людей, котрі неможливо виправдати ніякими "об'єктивними обставинами". Бо ж їх просто не існує в природі!
Вищим суб'єктом влади в Україні на ділі має стати Український народ. Він у дійсності, а не лише за формальним визначенням у чинній Конституції, є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в країні. Тому саме він, народ, як справжній Суверен, має своєю найвищою волею безпосередньо вирішувати всі важливі питання життя суспільства, визначати головні засади і шляхи його подальшого розвитку, встановлювати такий державний лад, котрий йому потрібен для вільного, щасливого, заможного і повноцінного життя. Саме він, народ, як справжній Господар цієї країни, має призначати і в будь-який час відправляти у відставку всіляку свою прислугу: ради, уряди, суди, всіх посадових осіб у державі, - якщо вони не виконують належним чином його суверенну волю, нехтують своїми службовими обов'язками та удаються до зловживань.
Конче необхідно глибоко та якісно змінити в Україні всю систему суспільних відносин. Особливо це стосується відносин власності та розподілення суспільного продукту, який безумовно має належати тим, хто його виробляє. Потрібно назавжди усунути в Україні всі форми експлуатаціі людини ким то не було: іншою людиною, групою осіб, державою чи цілим суспільством. Нам не слідує наївно сподіватись на те, що без справжнього і комплексного політичного вирішення цих важливих історичних завдань, які зараз об'єктивно стоять перед українським суспільством, відбудеться якесь поліпшення соціально-економічного та всякого іншого становища в країні. Саме на це у першу чергу й мали би бути скерованими увага і зусилля всіх дійсно здорових, свідомих та відповідальних сил нашого суспільства. Тобто, тих насправді прогресивних, народних та патріотичних сил, які вже зараз поступово починають формуватися в Україні перед загрозою національної катастрофи, котра наближається. Певне, вже назабаром вони зможуть прийти у нас до влади завдяки невпинності дії законів соціального розвитку.
Одначе ж, будемо реалістами та пам'ятатимемо уроки історії. В тому числі й новітньої української. Вона вчить, що влада - така "дивовижна" річ, що майже з неминучістю псує і розбещує тих людей, котрі її отримують. А всяка абсолютна влада - псує та розбещує абсолютно. Далеко не кожний, а лише людина мудра і високо моральна може використати своє владне становище заради інших людей, і таким чином достойно витримати це найсуворіше випробовування у житті - випробовування владою. Тому нам дуже важливо завжди пам'ятати про те, що навіть, здавалося б, найдостойніші провідники найпрогресивніших і найдемократичніших сил, прийшовши до влади, самі з часом можуть перетворитися на нового, так би мовити, "номенклатурного Дракона".
Щоб запобігти цьому в майбутньому та не залежати надалі від суб'єктивних якостей тих чи інших державних керівників, наш народ просто зобов'язаний, хочаб із великим запізненням, але все ж таки створити в Україні певні суспільні засоби і механізми здійснення своєї народної влади. Й саме такі механізми, котрі би своєчасно і "автоматично" попереджали "чудне" перевертання слуг народних на найбільших і найжорстокіших експлуататорів свого власного господаря.
19 січня 1999 р.
Харків
ПРИМІТКИ
1. "До яких же пір, Катиліно, ти будеш зловживати нашим терпінням?" - лат.
2. Джефферсон Т. Автобиография. Заметки о штате Виргиния. - Л.: Наука, 1990, с. 34.
"Ми вважаємо самоочевидними істини: що всі люди cтворені рівними і наділені Творцем певними уродженими та невід'ємними правами, серед яких - право на життя, на свободу й на прагнення до щастя; що для забеспечення цих прав люди створюють уряди, справедлива влада котрих засновується на згоді керованих; що, якщо будь-який державний лад порушує ці права, то народ має право змінити його або скасувати та встановити новий лад, що заснований на таких принципах і організує управління у таких формах, які повинні найкращим чином забезпечити безпеку та благоденство народу...".
Декларація незалежності США, 1776 р.
Найбільш важливою і актуальною з усіх проблем, що гостро стоять сьогодні перед українським суспільством, є проблема влади. Невирішеність цієї проблеми (або, точніше кажучи, її вирішення шляхом, котрий є прямо протилежним об'єктивним потребам, інтересам і цілям суспільства на даному етапі його історичного розвитку) є головною причиною появи маси інших дуже серьозних суспільних і особистих проблем, конфліктів, протиріч. Всі разом, будучи намертво зав'язаними у пресловутий "гордієв вузол", вони не тільки заважають нормальному розвитку незалежної України, але й послідовно ведуть її, як систему, до загибели. Ось тому проблема влади - це саме та основна ланка "проблемного ланцюга", лише "розрубавши" яку, можна було би швидко й оптимально вирішити багато інших животрепетних проблем українського сьогодення.
У своєму найбільш загальному вигляді проблема влади, що розглядається нами, являє собою відбиття класичного гострого діалектичного протиріччя між новим і старим. Вона закономірно виникає з невідповідності старих принципів, форм організації, структури, якісних характеристик нинішнього суб'єкта української влади, а також цілей, засобів та методів його діяльності, новим історичним завданням, які об'єктивно постали перед Україною в 1991 році.
Центральним пунктом проблеми влади є те, що при переході України у самостійний, тобто у системно якісно інший, новий для неї стан, фактично не відбулося зміни суб'єкту та якості української влади. Але ж саме це і являється неодмінною умовою будь-якого якісного соціального перетворення. Причому, незалежно від того, чи відбувається воно революційним або еволюційним, реформістським шляхом.
Ані для кого не є секретом, що і сьогодні в Україні суб'єктом влади залишається все отой же старий (хоча й декілька змінений з виду, формально "перефарбований" у раніше ненависні йому українські національні кольори) експлуататорський клас, котрий панував і в бувшому СРСР. Це - дуже малочисельний клас партійно-державної бюрократії, "клас керуючих", або ж, як його прийнято ще назвати у нас, "номенклатура". До цього часу в ході так званих "реформ", що після 1991 року послідовно і цілеспрямовано здійснювалися в нашій країні у певному напрямку, він де-факто експроприював та "прихватизував" не лише політичну владу. Завдяки утриманню влади, цей клас перетворив практично всю бувшу "загальнонародну" власність на приватну власність своїх представників. Він також привласнив собі дуже велику частину особистої власності пересічних українських громадян, котра була набута ними за радянський час. Вона теж була трансформована на приватний капітал та, значною мірою, переправлена за межі України. Більш того, зберігаючи у своїх руках монополію на офіційну владу і засоби цієї влади, нинішня правляча верхівка може цілком легально, шляхом видання необхідних їй державних законів і указів (особливо у сфері экономіки та оподаткування), продовжувати й надалі нещадно експлуатувати наш народ. Тим самим, використовуючи широкі можливості, що надаються їй державною владою, українська неономенклатура "на цілком законній підставі" зухвало відбирає і привласнює собі те, що їй, об'єктивно, не належить. А саме: супер-левову частину додаткової і необхідної вартостей, котрі створюються важким трудом наших громадян. Отже, проблема влади у нас виявляється дуже тісно пов'язаною з іншими вельми важливими соціальними проблемами власності та справедливого розподілу результатів праці громадян і суспільства в цілому.
Сім останніх років перебування при владі в Україні "нового-старого" класу так званих "професійних керівників" переконливо й на практиці довели всю його безплідність, безперспективність та історичну приреченність, як суб'єкту соціальної влади.
Так, в теоретичній області цей реакційний і консервативний клас виявився повністю неспроможним розробити та надати нашому суспільству будь-що дійсно нове, потрібне і корисне йому: ані передову соціальну ідеологію, ані прогресивну загальносистемну мету, ані парадигму (модель) простого та ефективного соціального управління.
В області практичній ще раз було наочно продемонстровано всім, що ця реакційна соціальна група залишається для Українського народу все отією ж чужою, ворожою та повністю відокремленою від нього системою-паразитом (можна сказати, такою собі соціальною раковою пухлиною на народному тілі), яка несправедливо і необмежено поглинає загальні ресурси. Ця система (яку, мабуть, правильніше було би називати антисистемою) у всьому керується лише власними егоїстичними потребами, інтересами й цілями. При цьому вона зухвало ігнорує фундаментальні, життєво важливі потреби, інтереси й цілі як своєї надсистеми - українського суспільства, так і майже всіх інших компонентів, що його складають.
Аномально позбутий якогось прагнення до самозбереження (що є, до речі, всезагальним законом для будь-яких природних і соціальних систем), цей агресивний і вельми пожадливий клас-паразит має групову психологію хапунка-временщика. Її коротко можна було б охарактеризувати дуже влучною фразою із старого народного анекдота: "Якби я став царем, то нацарював би сто рублів та втік!".
Безліч фактів останніх років переконують нас у тому, що навіть реальна загроза соціального вибуху, що може статися нині у будь-який час, не змушує цей експлуататорський клас поводитись більш обережно і змінити своє зневажливе та споживацько-хижацьке ставлення до суспільства, до своїх же співвітчизників. Й тим більше він не бажає якісно змінювати себе. З тим, щоб хоч якось, нехай навіть у дуже незначній мірі, стати корисним суспільству й тим виправдати необхідність свого існування та діяльності в очах української громадськості.
Не будучи, об'єктивно, справжньою функціональною частиною нашого суспільства, цей клас-імпотент виявився просто патологічно безсилим і нездатним проводити у ньому будь-які реальні та прогресивні соціальні перетворення. За причиною незмінності та негідності самої своєї паразитичної, антигуманної, антисуспільної природи, він давно вже втратив всяку здатність виконувати у суспільстві важливу функцію управління (до якої, здавалося б, якраз і був призначений за своїм становищем). Замість серьозної та кропіткої практичної діяльності по налагодженню нормального життя в країні, він зайнятий сьогодні (звісно, окрім власного збагачення) її бездарною і шкідливою бюрократичною імітацією, марнуванням дуже дорого соціального часу і зволіканням у вирішенні найгостріших суспільних проблем, непотрібним і небезпечним для народу законо- та указотворенням, підготовкою маси дуже сумнівних державних програм і проектів (у життєздатність і дієвість яких навряд чи вірить сам) і подібним до цього...
А тим часом наша Україна, котра, фактично, залишилася без своєї справжньої, ефективної та соціально відповідальної системи управління, як сумнозвістний "Титанік", все глибше й глибше занурюється у темну безодню загальносистемної кризи, що якраз і виникла як наслідок певних цілеспрямованих дій сучасної української неономенклатури. Як тут не вигукнути подібно до Цицерона: "Quousque tandem abutere, Catilina, patientia nostra?" [1].
Отже, єдиним кардинальним вирішенням проблеми влади, невирішеність якої якраз і сприяє наростанню процесу всебічної та прискореної деградації нашого суспільства, може стати тільки негайне відсторонення від влади (звичайно ж, мирним і конституційним шляхом) теперішнього її субъекта - класа пострадянської неономенклатури. Cаме це, як стверджується у "Декларації незалежності США", є не лише законним правом, але й навіть священним обов'язком всякого народу, "коли довгий ряд зловживань та насильств, що почалися у певний період і незмінно переслідують одну й ту ж мету, виявляє прагнення підкорити народ абсолютному деспотизму" [2]. Тільки це зможе врятувати незалежну Україну від повного і остаточного краху та припинити теперішні страждання людей, котрі неможливо виправдати ніякими "об'єктивними обставинами". Бо ж їх просто не існує в природі!
Вищим суб'єктом влади в Україні на ділі має стати Український народ. Він у дійсності, а не лише за формальним визначенням у чинній Конституції, є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в країні. Тому саме він, народ, як справжній Суверен, має своєю найвищою волею безпосередньо вирішувати всі важливі питання життя суспільства, визначати головні засади і шляхи його подальшого розвитку, встановлювати такий державний лад, котрий йому потрібен для вільного, щасливого, заможного і повноцінного життя. Саме він, народ, як справжній Господар цієї країни, має призначати і в будь-який час відправляти у відставку всіляку свою прислугу: ради, уряди, суди, всіх посадових осіб у державі, - якщо вони не виконують належним чином його суверенну волю, нехтують своїми службовими обов'язками та удаються до зловживань.
Конче необхідно глибоко та якісно змінити в Україні всю систему суспільних відносин. Особливо це стосується відносин власності та розподілення суспільного продукту, який безумовно має належати тим, хто його виробляє. Потрібно назавжди усунути в Україні всі форми експлуатаціі людини ким то не було: іншою людиною, групою осіб, державою чи цілим суспільством. Нам не слідує наївно сподіватись на те, що без справжнього і комплексного політичного вирішення цих важливих історичних завдань, які зараз об'єктивно стоять перед українським суспільством, відбудеться якесь поліпшення соціально-економічного та всякого іншого становища в країні. Саме на це у першу чергу й мали би бути скерованими увага і зусилля всіх дійсно здорових, свідомих та відповідальних сил нашого суспільства. Тобто, тих насправді прогресивних, народних та патріотичних сил, які вже зараз поступово починають формуватися в Україні перед загрозою національної катастрофи, котра наближається. Певне, вже назабаром вони зможуть прийти у нас до влади завдяки невпинності дії законів соціального розвитку.
Одначе ж, будемо реалістами та пам'ятатимемо уроки історії. В тому числі й новітньої української. Вона вчить, що влада - така "дивовижна" річ, що майже з неминучістю псує і розбещує тих людей, котрі її отримують. А всяка абсолютна влада - псує та розбещує абсолютно. Далеко не кожний, а лише людина мудра і високо моральна може використати своє владне становище заради інших людей, і таким чином достойно витримати це найсуворіше випробовування у житті - випробовування владою. Тому нам дуже важливо завжди пам'ятати про те, що навіть, здавалося б, найдостойніші провідники найпрогресивніших і найдемократичніших сил, прийшовши до влади, самі з часом можуть перетворитися на нового, так би мовити, "номенклатурного Дракона".
Щоб запобігти цьому в майбутньому та не залежати надалі від суб'єктивних якостей тих чи інших державних керівників, наш народ просто зобов'язаний, хочаб із великим запізненням, але все ж таки створити в Україні певні суспільні засоби і механізми здійснення своєї народної влади. Й саме такі механізми, котрі би своєчасно і "автоматично" попереджали "чудне" перевертання слуг народних на найбільших і найжорстокіших експлуататорів свого власного господаря.
19 січня 1999 р.
Харків
ПРИМІТКИ
1. "До яких же пір, Катиліно, ти будеш зловживати нашим терпінням?" - лат.
2. Джефферсон Т. Автобиография. Заметки о штате Виргиния. - Л.: Наука, 1990, с. 34.