05/31/2005 | Михайло

УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ - ХТО ВОНИ?

Ю.Б.Кравченко(спогади)

Вступ

Націоналісти вже не є заборонена каста людей, що здатна жити тільки поза законом, а співтовариство, що має свої погляди на державний устрій. Воно живе за спільними законами в межах поняття про націю як основу до існування держави, де наприклад, українці володіють в Україні всіма правами. Вони визнають, що мова в державі має бути українською на всіх рівнях, а не російською. Саме тому, наприклад, Джемільов або Рефат Чубаров розмовляють у Верховній раді українською а не татарською.
Панування Російської імперії, під різними прапорами, на Українській території в ХХ столітті ледь не призвело до повного винищення Української Нації. Український народ за минуле століття втратив понад 50 млн. замордованих окупантами найкращих синів та дочок. Ідейним обгрунтуванням геноциду та етноциду Українства ХХ сторіччя був марксизм-ленінізм, а безпосередніми виконавцями злочинної організації – Комуністична партія та ЧК-НКВД-МГБ-КГБ.
Злочинці, які під керівництвом Москви мільйонами винищували український народ, не були засуджені і покарані, а натомість зберегли свої високі посади та привілеї, створюючи ілюзію незалежної держави.
Представники московсько-більшовицького колоніального апарату, займаючи місця у Верховній Раді України, Уряді та інших державних органах, продовжують вести підривну, антиукраїнську діяльність, залишаючись “п’ятою колоною” Москви.
Щоб приховати перед народом свою антиукраїнську суть, вони прикриваються своєю опозиційністю до влади. Але “червоні” завжди були і залишаються провладною партією з чітко визначеними завданнями (спекуляція на соціальну проблематику). Ця співпраця із владою щораз краще проявляється в теперішній час (договір про ЄЕП, “політреформа” тощо). Комунореваншисти ніколи не стануть в опозицію до влади, яка їх “годує”, а їхня ворожість до українського народу вже доведена історією. І вся їхня діяльність наскрізь просякнута антиукраїнською та антихристиянською суттю.
То ж наше ставлення до них повинно бути відповідне – як до ворогів усього Божого та антиукраїнського.
Той факт, що дехто з наших нових українців не може говорити українською, вже не прикрашає їх, а навпаки свідчить про те, що вони не хочуть цього. Він говорить проти цього, ображаючи їх національну гідність.
Українці з часів Богдана Хмельницького завжди боролися за національну гідність, відстоюючи своє право на державу. Російська імперія заважала цій боротьбі, будь-якими методами, аж до заборони мови, відстоювала імперські позиції, не дозволяючи Україні стати самостійною та незалежною.
Сьогодні ми бачимо єдину Україну, але дехто з політиків розрізняє Східну і Західну. Вони прийшли різними шляхами до свого об’єднання На сході це співтовариство, яке після комуністичного перевороту ще довго жило за законами російської імперії. На заході вже інша Україна, тут переважно вживають українську, трохи з польским акцентом, мову. Спілкування раніше було російською, а з перебудовою – нема жодних питань, тільки українською, не треба навіть нагадувати. Я теж засвоїв українську мову. Цьому було кілька причин. По-перше, коли в Києві було відділення, а інститут розміщався у Львові (було це ще до перебудови) всі офіційні документи писалися російською, у Львові в неофіційних розмовах більш за все вживалася українська. По-друге, в мене був мовний досвід, засвоєний на практиці, коли довелося його набувати в Галичині. І нарешті, по-третє, в час перебудови мені довелося працювати з В.М.Лахнюком – народженим на Івано-Франківщині. Під час розмов на побутові теми ми з ним говорили українською, а вже тоді він був активним членом і керівником Спілки української мови. Вже тоді на меті було встановлення справедливості щодо українських вояків УПА. В.М.Лахнюк, до речі, був надзвичайно порядною людиною. І тоді, коли доводив свою правоту своїм односельцям. Не зважаючи на те, що серед них виявився один запроданець, що взявся вбити його.
Він увів мене до складу активу щодо святкування злуки – це коли в 1990 році з Галичини рухалися на Київ безліч людей, а їх зустрічали сотні і тисячі киян взявшись за руки. Так от я був на чолі нашої, від УкрДГРІ делегації, що виїхала за кілька десятків кілометрів від Києва на захід. І ми були першими, що зустрічали тих львів’ян та івано-франківців, що рухались нам назустріч.
Після загибелі В.М.Лахнюка ми довго не могли замінити його на посаді керівника Спілки української мови. Через деякий час я знайшов М.В.Баньковського, який здається мені, зробив йому гідну заміну.
Політична боротьба не вщухала під час другої світової війни та після неї. Автор ділиться своїми враженнями саме про цей післявоєнний період, коли він працював на практиці на території Галичини.

Рогатин

Я закінчував курс навчання у Київському Державному університеті, за спеціальністю геофізика. Геофізик це геологічна спеціалізація, або тої з них що, як кажуть, майже завжди йде попереду геологів. На меті у мене було проходження практики для засвоєння матеріалу, що вивчався на лекціях. Треба було довести чого мене навчили. Показати на ділі, записуючи дані магнітометру, з яким мусив відкрокувати кілометри доріг. Не простих кілометрів, а тих що йшли по західних областях України: Львівській, Станіславській, Тернопільскій. Чому не простих – тому що по-перше в день треба було пройти десь біля тридцяти кілометрів (кожна нова точка на карті мала ставитись через один кілометр) а по нормативам в день треба зробити саме тридцять точок, а по-друге тому що час тоді був неспокійним – нас залякували бандерівцями.
Потяг Київ – Львів зранку зупинився на кінцевій станції. Перше, це враження від львівського пива, що продавали тут же з бочки на вокзалі, воно було напрочуд дивним. Ми з моїм товаришем, Кривушею Вадимом, присмокталися до келихів з пивом. Такого пива, здається мені, я ніколи не пив. Воно було дійсно чорним, його смак вражав, не був гірким, а за якістю це був смак пива.
Надалі треба було їхати окремо. Мій товариш, мав інше призначення, він їхав до сейсмічної партії. Він від’їздив раніше, за тим від’їжджав і я. Взяв квитка до Рогатина Станіславської області, де була база геофізичної партії. Короткий час на переїзд, прислухання до розмов пасажирів, і я в Рогатині. Тепер це Івано-Франківська область. Базу партії відшукав досить легко, це була звичайна сільська хата, тільки коли зайдеш то побачиш, що вона не просто хата, по офіційних прикметах, конторських столах, карті Львівської області і таке інше.
Познайомився з начальником партії і його жінкою, яка тут же працювала, завідуючою камеральним бюро. Начальник, Слободянюк Микола Петрович, після звичайної розмови і обміну думками щодо особливостей праці в небезпечному середовищі, коротко ознайомив мене з основними правилами роботи, потім перейшов до справи і дав на перегляд проект партії. З нього я мусив повиписувати, що мені знадобиться до звіту. З цього розпочалася моя робота в геофізичній партії. Я сів і почав уважно читати. Орографічний опис місцевості – скільки річок тече в Станіславській, Львівській та Тернопільській областях, висота над рівнем моря самих найбільших гірських масивів, характер річкових долин, заболоченість і таке інше. Загальний геологічний нарис – чи є вивержені породи і скільки їх.
З проекту виходило, що наша праця була надзвичайно простою за геолого-фізичними умовами. Невисокі гірські масиви, звичайні собі ріки, невеличка заболоченість – усе це обіцяло досить просту роботу. До того ж масштаб зйомки давав можливість обійти всі перепони на шляху звичайними дорогами.
Згідно проекту, ми повинні були виконати загальну пішохідну магнітну зйомку. Треба було пройти по дорогах в межах проекту чималу площу, яка в цілому складалася з частин Львівської, Станіславської та Тернопільскої областей. Крок зйомки був один кілометр, прив’язка була з обміром на око. Практично робилось це так: на карті була сітка доріг з якої вибиралися маршрути, на кожному з них розставлялися точки приблизно з кроком в один км. Задача була така – треба було їх кількість визначити так, щоб в середньому на кожний квадратний км прийшлося десять точок. Оце і все, саме так готувалися планшети для зйомок. Зарамочне оформлення з офіційними даними: координатна сітка і таке інше обрізувались. Вважалося, що так знімалися всі таємниці. Тобто якщо якимось чином планшет опинявся в руках у ворога, він вже не мав у собі нічого таємного.
Кілька слів про Рогатин. Що це за місто? Це досить невеличкий районний центр з усіма його адміністративними одиницями: поштою, відділенням міліції, кількома магазинами, чайною, та військовим гарнізоном, чисельність якого за моїми спостереженнями була щонайменше біля батальйону.
За рекомендаціями, що їх отримав на базі партії, я пішов оглядати місце проживання. Повела мене дівчина-прибиральниця до своєї сусідки, що жила на вулиці за п’ятнадцять хвилин пішого ходу. Це була невелика хатинка, господарка якої привіталась зі мною. Вона жила сама, її єдиний син був студентом в Станіславові, як вона сказала. Кілька слів про те та се і ми познайомились. Хата дійсно була невеличкою, з двох кімнат, одна з яких правила за кухню, а другу – акуратно прибрану, вона запропонувала мені. Сама ж влаштувалася на кухні за піччю. Перше про що я домовився, це молоко. Його обіцяла мені давати регулярно по три літра на день, коли я буду в Рогатині, моя сусідка – мати тої дівчини прибиральниці, що привела мене.
Зранку і надвечір я пив молоко, яке було досить смачним. Такого смачного я після довго не вживав. Окраєць хліба, що я приносив з собою з магазину і півлітра, або літр молока, було достатнім на сніданок і вечерю. Але раз на день я йшов в чайну і брав там собі нормальний обід. На перше був, як звичайно борщ, на друге гуляш або щось інше, на третє звичайно компот. Як правило, поруч зі мною сиділи дядьки, або як вони себе називали, "вуйки". Вони частіше за все пили пиво. Інколи, я бачив, як якийсь з них розперезував під шиєю якусь мотузку, відгвинчував щось, що було за пазухою, і наливав собі в кружку “підкріплювач”. Це був спирт, який вуйки, робітники місцевого спиртозаводу виносили на собі в медичних грілках.
Прислухаючись до розмови я ніколи не чув нічого, що кинуло б якусь тінь на місцеві стосунки з владою. Потім я зрозумів, чому так поводили себе місцеві жителі. Був начебто договір за закритими дверима з владою – “я нічого не знаю і ти не знаєш, що я думаю про тебе” так вважалося зручніше і безпечніше. Тут варто сказати, що мені говорив начальник партії під час першої з ним розмови.
- “Ніколи і нікому не кажи про себе і свою партійну приналежність. Ти робітник геофізичної партії, яка веде пошук умов на існування родовищ нафти та газу. На запитання чи ти є членом ВЛКСМ відповідай - ні. Комсомольський квиток і паспорт здай мені на зберігання в сейфі. Тобі на руки я дам довідку що ти робітник Державного Союзного Геофізичного Тресту. Це кращий документ, перевірений під час неодноразових зустрічей з бандерівцями. Коли дізнаються що ти робиш з магнітометром – вони пропустять тебе. І ще одне питання, коли будеш йти лісом і ненароком побачиш людину з автоматом – зроби вигляд що ти її не помітив. А коли вийдеш з лісу нікому не кажи що ти бачив.”
От і все, що я мав знати про умови праці в небезпечному середовищі. І ще одне. За умовами праці ми ходили з магнітометром поза базою партії десь біля десяти днів за один маршрут. Тобто ночувати кожен раз потрібно в новому місці. Обов’язково треба було брати на це дозвіл. Дозвіл брався за такою схемою: спочатку запитуєш чи є в селі колгосп. Якщо є, звертайся і отримуй дозвіл. Якщо нема – чи є сільрада. Якщо в селі нема ні колгоспу ні сільради – треба вирішати самому, хто з представників влади може дати дозвіл.
За весь час роботи ми зверталися до колгоспу кілька разів, але не більше п’яти, в основному це була сільрада Порушення цього порядку було дуже небезпечним. Могли зайти і підняти з постелі будь-хто. Один раз довелося звернутися до ксьондза і один раз до представника місцевої міліції – “яструбка”.

Перші маршрути

Мабуть треба почати з того, на якій мові розмовляли в Рогатині. Загалом це була українська мова, але з деяким акцентом польської. Пам’ятаю, це спричиняло по-перше деяку незручність для мене. Я розмовляв, як всі тому що не хотів відрізнятися від співбесідників, але це було не просто. Постійно зважаючи на це, вести розмову було складно. Так, приблизно на мішаному діалекті, я почував себе нібито школярем, але потім зрозумів, що мабуть так і треба коли я не місцевий.
Начальник партії дав мені кілька днів на те, щоб я призвичаївся і приблизно за тиждень познайомив мене з дівчиною, Женею, з якою я мусив працювати увесь термін практики. Звичайно, це була оператор - технік-геофізик, тобто старша за мене за посадою, та й віком. Моя посада звалася – робітник п’ятого розряду. Це другий член бригади, в обов’язки якого входило ведення польового журналу і перенесення триноги між точками спостережень. Але оскільки я проходив стажування, це було не обов’язково, стажер міг сам спостерігати показання магнітометру. За домовленістю з Женею спостерігала на магнітометрі весь час вона, тому, що різниця між нашими відліками була приблизно 30 нТл. Саме цю різницю утворювали штучні зуби, які мала Женя.
З розмови з Женею поступово стало ясно, що треба було робити. Вона розповіла мені про польову працю, про те що маршрут за часом дорівнював приблизно десяти дням. На маршрут можна було під’їхати, а також і повернутися з нього машиною, або поїздом.
Отже, треба було збиратися в маршрути. По-перше, як бути з їжею. Женя казала, що на два дні треба мати запас продуктів, звичайно, на першому місці без вагань було поставлено сало, а потім хліб, кілька варених яєць. По-друге, що одягати і взувати. На голову був звичайний картуз, а на ноги – військові черевики.
Перший день в маршруті мені не дуже запам’ятався, пригадую що йшли по асфальтовій дорозі. Дорога була автомобільним шляхом, що вела на північ до Львова. Пам’ятаю перший значний населений пункт. Це був Миколаїв – цементний завод з великою трубою, над якою ледь звивався легкий димок.
Надвечір ми опинилися в селі, заночували. Господар – літня людина, почав розпитувати хто ми такі. Куди йдемо, яка наша мета. Я сказав, що робимо зйомку, треба знайти умови до пошуків нафти. Він спитав, чи будемо бурити свердловини. Довелося зробити для нього маленьку лекцію про можливості магніторозвідки, про те що її аномалії вказують на наявність вивержених порід, або підняття фундаменту, за якими можна було прогнозувати структури в осадовій товщі, а отже скупчення нафти, яка за своїми фізичними властивостями весь час прагне зайняти положення у верхній частині структури.
Розмова з господарем показала, що треба бути обережним у спілкуванні, адже питання про можливості магніторозвідки не таке вже просте. Як показали подальші наші дії, до нас звернулися органи КДБ Львівської області, щоб ми їм допомогли знайти у лісі схрон магніторозвідкою, і це завдання було виконано. До речі, я не приймав участь у цьому заході, не тому що не розумів як це зробити, мені просто не довірили навіть взнати про це, спрацювала секретність.
На другий день ми вже крокували по маршруту на схід. Поступово я втягувався в “маршрутне” життя. Зранку ми мали сніданок у господарки. Частіше, це був борщ, не такий як варять у східних районах, а саме вподоба борщу. Трохи картоплі, буряк, капуста і частіше все залите молоком. Поївши ми йшли на КП (контрольний пункт), що ставили на закінчення роботи за день. На ньому треба було починати маршрут. Тобто КП був зв’язуючою точкою для порівняння поля вечірнього та ранішнього. От таким чином ми відмічалися і починали наш денний маршрут.
День починався завжди з доброю надією. На обрії піднімалося вгору сонечко. Було добре крокувати по холодочку. Зранку можна було багато зробити, потім ставало все важче йти, хотілося сісти щоб відпочити, і нарешті сідали та відпочивали. Після короткого відпочинку знову рушали, але темп був вже не той, йшлося важче і важче і вже сідали з обідом. Обід це святе діло, завжди був шматок сала до хліба, кілька яєць, і як завжди влітку помідори, огірки, всяка зелень. Після обіду й короткого відпочинку знову рушали в путь і так до самого вечора.
День за днем, з початку до кінця, все повторювалося як в кіно. Одного разу ми стали на вулиці, бо нас зупинили хлопчаки проханням сфотографувати їх. Довелося розповідати їм, що магнітометр не фотоапарат. Кілька хвилин розповідав їм, що це магнітометр, показав навіть як рухається система. Прийшлося розповісти на прикладі. Дуже здивував хлопця, коли сказав одному з них, щоб він вийняв з кишені гайку, бо вона заважала взяти відлік. Для чого він потрібен? Щоб знайти підняття вивержених порід на глибині в кілька кілометрів.
- А для чого це треба?
- Щоб знайти нафту.
На подальші запитання відповідати було все важче. Домовилися, що як хочуть взнати все й про все, треба йти до Львівського політехнічного інституту. Навіть адресу побажали взнати.
Не все було просто та спокійно. Одного разу ми вийшли, як завжди зранку. Погода була похмурою. Перед виходом глянули в планшет. Нічого дивного крім відстані. Наступне село мало бути через вісім кілометрів, а через три був позначений якийсь хутір без назви. Дорога мала йти лісом. І ось треба було ставити точку. Я йшов попереду з триногою. Відкрутив, як завжди, гвинти на ногах триноги і вже замахнувся нею, щоб зручніше було поставити, і … раптом я побачив, що тринога мала стати навпроти сільського храму. Я завмер, коли глянув вгору. Над храмом був схилений червоно-чорний прапор. Я глянув на Женю, що йшла позад мене і притиснув пальця до вуст. Завченими рухами вивів бульбашку ватерпасу на середину й показав їй на триногу, що готова до виміру. Вона не стала вагатися, швидко зробила вимір, в свою чергу показала мені, що треба відходити.
Як пройшли ми цей іспит, не збагну й досі. Чому не було на цей час вартового біля храму? Як ми підійшли в тиші до нього, адже завжди по дорозі розмовляли? Питань було безліч. А відповідь одна – нам просто повезло. Ми йшли спочатку після цього дуже швидко, не оглядаючись. Потім оглянулися обережно і знову пішли вже не так швидко, але мовчки, тільки Женя на вухо мені сказала відліки для запису в польовий журнал. Так ми йшли майже кілометр до наступної точки. Не пам’ятаю, чи були якісь будови, чи ні. Адже йшли ми через хутір. Ми всі три кілометри після цього, обережно оглядалися, чекали за собою погоні. Але все було начебто нічого не сталося.
Пізніше, аналізуючи цю подію, ніяк не могли пояснити, у чім тут справа. Найімовірніше, це порушення дисципліни з боку вояка, що ніс службу на варті. Найвірогідніше, ми стикнулися з відправою поховання. Мабуть, хтось з мешканців хутора загинув в бою з представниками ворожої влади. Хуторяни якраз зібралися на прощання з ним. Виставили вояка для охорони. Він не був дуже зобов’язаний пильно очікувати на щось, а тому пішов попрощатися з товаришем. Адже дорога через хутір тут проходила грунтова. По ній ніхто не ходив. Цим можна було пояснити тишу, яка була на хуторі. Мені в цій версії все влаштовувало, тільки не збагну, чому не чути було ні одної собаки. До речі, я не пам’ятаю, коли нас оббріхували пси, мабуть їх взагалі не було, через конспірацію.

Пройдено половину дороги

Йшли ми довго. День за днем, нічого не мінялося. Ось ми йдемо на північ, маємо перейти річку Полтву, про яку я довідався ще у Львові. Знав про неї, що вона є, але ніколи її не бачив. Бо в неї скидали львівську каналізацію. Вона текла під містом ховаючись в його нетрях, існувала начебто в уяві. Така собі річечка, куди час від часу скидають, все те що непотрібне у великому місті. Тепер вона буде перед нами у всій своїй “красі”. Цікаво, яка вона, чи нагадує вона річку. Який запах буде йти від неї.
Поступово ми наближалися до Полтви, за кілометр від неї почалася долина з кущами ліщини. Почувся сморід, походження якого не викликало сумніву – це Полтва. Через річку був перекинутий місточок, по якому можна було навіть машиною переїхати. Вода в річці була темного кольору. Дарма було чекати в ній якоїсь риби. За річкою починався ліс. Це місце було майже за 30 км від Львова.
Вийшли ми на шосейну дорогу Львів – Красне. Добре, цього нам і треба. Звертаємо праворуч і йдемо до найближчого села, де маємо поставити контрольну точку на завтра, і розташуватися на ніч.
Завченими діями, за багатоденної невтомної праці ногами, я кидаюсь до сільради, щоб зловити її голову, чи секретаря. Женя закінчує спостереження, і ми гайнули до квартири.
Хазяйка нам дала попити овечого молока, та й постелила, що вже було в неї, на соломі в хаті. Я зразу заснув, але спав я недовго, прокинувся і став шукати, що мене кусало. Так, це були вони, блохи. Я вже знав, що не засну. Вийшов на свіже повітря з хати. Знав за собою такий “гріх”. Коли треба перевірити, чи є в хаті клопи чи блохи, треба покласти мене спати у цій хаті. Неодмінно, за кілька хвилин, вони зберуться біля мене.
Коли розвиднилось, я був у хаті, Женя вже прокинулась, ніяких блошиць вона не помітила. Хазяйка теж казала, що постелила вона нам на полу саме тому, що знала про бліх, і зробила це, бо думала що ми заснемо і поки вони до нас доберуться, ми й прокинемось. От яка історія виникла, така вже моя вдача.
Ми рушили далі на схід, кінцевим пунктом нашого шляху був Тернопіль. Йти було не важко, тому що рухалися ми шосейною дорогою,
єдина була засторога, це пропускати машини. Робилося це так: вибиралася точка, де мусили визначитися, ставилася тринога з певною орієнтацією, потім встановлювався магнітометр і після очікування, відпускався аретир і брався відлік, коли не вдавалося зробити повний цикл, після очікування проїзду машини знову бралися необхідні заміри.
Так ми рухалися, невдовзі коли почав накрапати дощ, і коли помітили що це надовго, постало питання чи варто йти до Тернополя, чи поїхати додому (на базу), та повернутися коли доща не буде.
Так, вирішили й пішли на станцію де проходили потяги, якими можна було дістатися до Рогатина. До Рогатина ми приїхали вже вночі. Дощ не вщухав і ми накрившись тими плащами, що в нас були, рушили до бази де залишили інструменти і пішли додому.
Проходили дні за днями. Тернопіль. Я вперше бачив його після війни. Розвалені вулиці від неодноразових бомбових ударів. В центрі не залишилося жодного будинку не пошкодженого. Пам’ятаю спуск по якійсь центральній вулиці на захід. Нарешті ми вийшли з міста. Скільки йшли ми, не пам’ятаю. Йшли ми в напрямку на Бережани. Запам’яталася тільки залізнична колія, не колія, а місце де вона була колись. І тут залишила свої сліди війна. Я вперше побачив, що можна зробити з колією. Це була однопутна ділянка колії, по якій пройшов руйнівник залізничного шляху. Уявіть собі таку картину: рельси залишалися цілими, а шпали були посередині всі поламані. Ліворуч і праворуч від центру колії лежали не пошкоджені рельси, на кожному з рельсів висіли половинки шпал. Руйнівник колії йшов посередині насипу, його тягнув за собою паровоз, ламаючи шпали.
Ми призвичаїлися спостерігати магнітне поле так: йшли задану нам відстань проходячи 1 км, відходили від центру насипу на 70-100 метрів, спостерігали магнітне поле, потім знову йшли до насипу і так далі. Так ми йшли майже 30 км, потім звернули з цього шляху і пішли за заданим маршрутом.
Йшли ми лісом, було трохи незручно, кожен крок чекали чогось, думали про те, чи не з’являться постаті з автоматами, що будемо робити? Але вони не поспішали. Ну от і добре, нам цього саме й треба. Думки про постаті бандеровців зникали, ми заспокоювалися й ішли своїм шляхом. От вже й ліс закінчився. Ми вийшли в долину. Я помітив, що відлік магнітометра наростав, а коли ми стали спускатись по досить крутому схилу, він став зменшуватись.
- О, це вже й контакт вивержених порід, подумалося мені. Треба буде не забути, глянути на карту, яку там в Рогатині, в камеральному бюро, будують дівчата.
Коли ми були в Рогатині, я зайшов до камерального бюро, Ганна Михайлівна, завідувачка камеральним бюро й жінка начальника партії охоче показала мені ту карту, яку я мав взяти з собою по закінченні строку практики. Дійсно, на карті вгадувалася “структура”, яку треба було розбурювати на нафту та газ.

“Яструбок”

Нарешті ми дісталися до Бережан. Це маленьке містечко, через яке йде дорога з Тернополя на Рогатин і далі на Львів. На під’їзді з Тернополя до Бережан праворуч дороги через греблю містився великий ставок. Дорога через греблю вимощена кам’яна а далі йде грунтова. І от по цій грунтовій дорозі можна піднятися доверху до монастиря, який зветься монастирем Бернардинців. Тепер повз нього йде друга грунтова дорога до Львова, через Рогатин. Коли їхати на Львів по нижній дорозі, то вона через деякий час набирає відчутно північно-західного напрямку.
Для чого це я так довго пишу про це? Існує правило за яким при кожній зйомці ведеться прив’язка до каркасу, що створено на цій території раніше. Каркасна зйомка створювалася за Польщі. Тому у нас були переклади описів пунктів, які створювалися польськими геофізиками. Беремо в руки цей переклад і читаємо про монастир Бернардинців. “Пункт монастир Бернардинців – розміщено в 50 м на схід від монастиря на дорозі, яким їдемо на Львів. На місці, де є зупинка фаетону треба ставити пункт Бернардинців”.
Тут ми зіткнулися з кількома проблемами, які треба було вирішити щоб знайти “пункт монастиря”. Цих проблем було декілька. Треба було знати чи мінялися за роки, що пройшли з часу написання польським геофізиками зйомки каркасу межі монастиря. По-перше, монастиря вже не було, за радянської влади він був ліквідований, отже невідомо від якого пункту треба було міряти відстань.
Вирішили ми це питання так: відміряли 50 метрів на схід від центру виходу з монастиря, пункт попав якраз на дорогу, якою нам треба було рухатися далі на північ. Поставили пункт, тричі зробили замір на ньому й подалися за маршрутом.
Нас чекало село Нараїв. Ліворуч від нас був під’йом, праворуч - болотина, що переходила в води ставка. Йти було не важко, не пройшло й половину дня коли ми вже дійшли до Нараїва. На відміну від інших відразу при вході до села розміщалася сільська рада. На ганку сиділо кілька хлопців, а серед них був по бойовому зодягнений “яструбок”. Це був молодий хлоп, біля поясу якого висіло дві гранати, він був підперезаний кулеметною стрічкою, мав також польову сумку. Після привітання я запитав його, чи скоро буде хтось з сільради. Не пам’ятаю що він мені відповів, але спитав для чого мені вони. Я сказав, що згідно порядку, яким нас інструктували, ми мали би отримати дозвіл на квартирування. Він нам відразу сказав: що сам тільки зайшов до села і поведе нас до квартири, якщо ми не заперечуємо. Ми погодилися, тільки попросили трохи зачекати, поки ми зробимо точку КП.
Ми пішли і по дорозі говорили. Нам цікаво було взнати хто цей “яструбок”, який назвав себе Василем. Він говорив, сам повідомляючи нам про те, що він приєднався до ковпаківців за своєю ініціативою, розповів нам багато цікавого про сам рейд. І що було далі. А далі був розгром Ковпака. Сам Ковпак нібито повернувся через всю Україну, а Василь залишився “яструбком” в рідних місцях.
Розмовляючи про це ми не запитували його, як було в нього на посаді “яструбка”, адже ми знали, що офіційно вони мали бути в конфронтації з бандерівською громадою. Так ми дійшли до нашої мети. Це була звичайна сільська хата. Мене трохи здивувало, що була вона нібито за селом, всі будови були внизу, а ця хатина стояла на узліссі, зверху над долиною. Зустріла нас жінка літнього віку, була начебто сама, я нікого не бачив крім неї. Ми тільки зайшли, а Василь майже як щось відоме тільки йому і господарці кинув недбало: “ми будемо разом тут ночувати, звари нам пирогів”. Ми звернули ліворуч у велику наче пусту кімнату, де стояли три ліжка і стіл з двома стільцями біля вікна. Біля вікна стояла також лава, на яку я сів на запрошення Василя. Навпроти мене на стільці сіли Василь з Женею і продовжили розмову, яку почали ще коли йшли сюди, після того як Женя відстала від нас щоб зробити КП. На питання для чого це робиться, Женя професійно відповідала і начебто задовольнила Василя. Слово за словом а час іде, вже й пироги (вареники) готові, вже й поставлено їх на стіл у велику миску. Раптом до хати увійшли два хлопці з автоматами, привіталися до господарки потім звернулися до нас, і ми запросили їх до столу. Вони відмовилися, кажучи що тільки но поїли і що краще вони посидять та послухають нас.
Ось це самий відповідальний момент, який я пропустив, так і не згадаю чи Василь рухався чи ні і що він зробив, але хлопці не випускаючи з рук автоматів присіли на застелене ліжко праворуч від мене. Василь сидів навпроти мене, поруч з хлопцями, ліворуч від нього сиділа Женя. Пізніше коли вони пішли, він всіляко намагався нам довести нібито він тримав їх під контролем, що пістолет лежав у нього на колінах. Я вже потім, аналізуючи все що відбулося, думав кому це було потрібно. Навіщо він нам все казав. Чи він “вішав нам на вуха лапшу”, чи на самому ділі це було.
Так чи інакше, але все поверталося “на круги своя”. Я взяв на себе ініціативу і вкотре почав читати лекцію про магніторозвідку, як засіб знайти “структури” для буріння, хлопці слухали мене роззявивши рота. Коли я скінчив, вони подякували мені, піднялися та й пішли.
На моє запитання, в чому справа, чого вони прийшли, я так і не отримав відповіді. Залишилося гадати і припустити, що їм було цікаво що таке магніторозвідка, і для чого ми її проводимо. Може й так, а може й ні.
Так чи не так, а ми почали готуватися до сну. До цього треба було вмитися, помити ноги, і лягти до ліжка. Почалася розмова яка поступово перейшла в розповідь Василя про те та інше. Чим далі йде час, тим більше я думаю, що це було саме так. Василь переконував нас в тому, як важко було йому діяти в оточенні “клятих” бандерівців. Як вони намагалися його якщо й не знищити, то заважали йому. Дивно те, що він думав про “найкраще розташування лапші на наших вухах”. А може він знав про що я думаю і продовжував цю тему. Під акомпанемент балаканини я не можу пригадати на чому скінчилися його “поневіряння”. Але пам’ятаю він сказав, що в нього кидали крізь відкрите вікно гранату, як він її помітив та й викинув назад. Вона звичайно рвонула в садку, він відразу зірвався та й побіг, але кущами почувся тільки тупіт ніг, тих що тікали від нього.
Коли пройшов час, тепер важко повірити в те, що відбувалося з нами. А тоді все сприймалося справді не дуже весело, щоб не сказати гірко. Ранком ми прокинулися і я не пам’ятаю, чи був Василь біля нас чи не було. Пам’ятаю точно, що хлопців з автоматами біля нас не було і ми були з цього задоволені. Як ми вийшли з села, чи відмітилися ми на КП, чи ні, але що ми пройшли Перемишляни, і через декілька днів опинилися в селі Сади Теребовлянського району Тернопільської області, це точно, бо інакше я не зміг би розповісти про це.

Микола Кваша

Треба ще кілька слів сказати про нашого водія, якого звали Миколою Квашею, або просто Колею. Під його наглядом була машина – полуторка, або точніше ГАЗ – 2А. Такої марки тепер вже немає, хіба десь тільки на замовлення можна знайти. З розвитком техніки вона зникла вже кілька років тому. В час, про який йде мова, вона теж не була останнім словом техніки, але коли треба і вона була на ходу, ми нею користувалися. Щоправда це не завжди вдавалося, бо більшою мірою Коля займався з нею ремонтом. Дивно, чому це так, адже ми не дуже на ній їздили, як і інші бригади, що були ще в партії, а їх було ще дві. Так чи інакше, а Коля увесь час щось діставав, то гук то кардан, то ще щось. Мені здається він їздив “наліво”, може не просто комусь щось привезти, а робив цільові їздки в ліс, скоріше за все його наймали хлопці, що жили в лісі.
Він мені розповідав про своє життя: родом він з Харківської області, жив у самому Харкові разом з мамою. Батько воював на фронті, та й десь загинув. Так і жив він сиротою, після закінчення школи, пішов на курси водіїв. До геофізичної партії працював у Львові у якійсь військовій частині. Був завжди з великими грошима. Тоді у Львові з транспортом було не дуже вільно, один хлопець, без належного контролю міг дійсно заробити не малі гроші.
Спілкування з Миколою регулярно щодня, у мене почалося починаючи з другої нашої бази, коли ми перейшли вже в Тернопільську область. До цього воно було дуже коротким. У Рогатині ми не завжди навіть бачилися. Пам’ятаю тільки один день, коли ми їли черешні. З бази партії ми від’їхали шляхом, обсаженим з обох боків черешневими деревами, які росли протягом біля півкілометра. Черешні були чорні та білі, в цей час дуже смачні бо прийшла пора їх збирати. Ми їли, прямо зриваючи черешні з гілок, дістаючи їх з землі. До цього ми зупинялися кожні 100 – 200 м, а потім вирішили зупинитися і поїсти досхочу, бо місце попалося таке, що низько гілки були майже вщерть заповнені ягодами.
Другого разу мені довелося поїхати в м.Галич, Івано-Франківської області, за 50 км від Рогатина. Їхали ми тільки вдвох з Колею. Треба було зв’язати пункт у Галичі з Рогатином. Так 50 км в один бік та стільки ж назад давали зв’язку потрібну для обчислювальних робіт. На наше задоволення це був перший випадок, коли можна було поговорити про все. Назад ми поверталися коли вже стемніло, і за розмовою непомітно пройшов час.
Коли ми були вже в Тернопільській області, базу вибрали в селі Сади, неподалік від Теребовлі. Це було велике село з залізничною станцією і дійсно майже всіяне садами. Це був останній пункт моєї практики. Я кілька днів ще завершував свої справи. Квартиру я вже не знімав окремо для себе, а вмістився в одній кімнаті з Колею. Це дало мені змогу поспілкуватися не тільки з Миколою, але і з іншими односельцями. Пам’ятаю старого діда-господаря. Він виходив на ганок і щось там казав собі під ніс. Коли я поцікавився що ж він говорить і спитав його, то почув таке:
- От я вже старий а все ще хочу молодичку обняти, притиснути її до грудей та поцілувати. От взяв би таку як моя правнука, поцілував би її та…й зробив би свою чоловічу справу, і померти було б не гріх.
Було йому вже за дев’яносто, це я пам’ятаю точно, але ста років ще не було.
Були ще деякі події, що їх треба було б розповісти. Цікаво те, що я отримав інформацію про них від Колі. Перша з них – це вихід на базар, що був у центрі села. Було це в неділю. Я пам’ятаю, не дуже квапився виконувати цей задум, але Микола наполягав це зробити. Мова була про яблука. Хата наша була серед саду. Будь коли можна було піти в садок, вибрати найкраще яблучко та з’їсти. Коля ж казав – що це за яблука? Хіба це яблука? Найкращі яблука треба на базарі брати.
От ми й пішли на базар. Він повів мене повз дзвінниці, що була з краю від базару. Проходячи мимо неї він раптом зупинився і кинув погляд вбік. Я теж глянув і побачив мертвого юнака, що лежав як живий, але з слідами крові на красиво вишитій сорочці. Це було, звичайно, спеціально підкладене тіло, з метою прослідкувати реакцію людей. Не треба було й оглядатись. Відчувався напружений стан оточуючих нас, кожен був начебто загіпнотизований. Всі були нібито зайняті своєю справою, пересувалися, не стоячи на місті. Ніхто з них не дивився на юнака, але шостим почуттям було одне – не видати себе, зберегти спокій.
Я подивився на Колю, і сказав: - Ходім, подивимося на яблука!
Ми пішли, кожен з нас думав про побачене. Про юну людину, вбиту сьогодні вночі, десь на весіллі, чи готуючись до нього, у стані коли не думаєш про небезпеку. Але вона підкрадалась і нарешті знайшла свою жертву.
Ми побачили чимало яблук, навіть таких, що дійсно не було у нас в садку, але враження від цього не було. В очах стояв юнак, якого ми бачили щойно. Всі думки оберталися навколо нього. Чим він завинив перед владою? За що його вбили? Невже НКВД знає про це більше ніж ми. А що це зробила НКВД, ми не мали жодного сумніву.
Друга подія, на яку звернув мою увагу Коля, відбулася через тиждень. Була неділя, день коли відпочивають. Зранку він спитав мене – чи хочу я подивитися на щось цікаве, визначне? Я сказав – так, хочу. Тоді він мовив мені – збирайся й ходім. Недалеко від нашої хати був невеличкий лісок, такий що було навіть можливо збирати там гриби коли вони були на порі. Ми увійшли до нього. Я йшов і дивився собі під ноги, бо мусив розгадати – що за диво хотів показати мені Микола. Був серпень місяць, гриби ще не з’явилися, бо для цього потрібен дощ, якого вже давно не було. Отже, я з цікавістю дивився собі під ноги. Я навіть запитав його – невже гриби з’явилися.
- До чого тут гриби! Подивись он сюди!
Ми підійшли до краю лісочка і Микола показав мені рукою на відкритий нашим очам краєвид. Край лісу тут виходив на високому пагорбі, з якого було все видно. Перед нами були запасні колії залізничної станції.
- Тільки, прошу тебе, не виходь з лісу! Бо нас тут можуть побачити.
Перед нами стояв товарний потяг з відкритими навстіж дверима. До кожних з них вели широкі сходи, таких начебто підготовлених до посадки коней. В дійсності, це був потяг для людей. Сюди мали заходити люди.
Микола про все це знав.
- Я запитав його, коли?
- Напевно, завтра, а може й сьогодні вночі.

Завершення шляху, роздуми про минуле.

От нарешті я вже в Києві. Закінчився мій шлях та отримання необхідних мені знань. На практиці це дійсно було необхідно. Тому що я пізнав не тільки як проводиться магніторозвідка. Я навчився спілкуватися з людьми, розмовляти з ними. Вести розмову в потрібному руслі, як того вимагали обставини. Вони були не завжди мирні, потрібно було зважати на те, хто сидів та слухав тебе. Тепер я повністю зрозумів що мені казав начальник партії, коли проводив зі мною інструктаж.
В Києві, коли повернулися з відрядження до Західної України наші геофізики, я розповів йому про все, що з нами там трапилося. Він був задоволений. Казав, що він теж відчув що недаремно проводив інструктаж.
Маю ще потребу розповісти про мою розмову з Женею, моєю старшою співробітницею. Вона розповіла мені про те, що не можна було навіть казати а треба було берегти в таємниці. Тепер, коли минуло п’ятдесят років, про це можна казати відкрито.
Було це так. Коли я збирався до від’їзду, зі Львова з обласного управління НКВД приїхав офіцер, таємно з’явився до начальника партії, запитав чи є в нас магніторозвідка і оператор, що може детально пройти з прибором кілька кілометрів. Начальник послав за Женею і коли вона з’явилася він відрекомендував її людині в цивільному одязі говорячи про те, що ось та дівчина, що може все зробити. На запитання, чи має вона допуск, начальник відповів – так. Тоді офіцер сказав Жені – поїдемо разом до Львова, ми маємо до Вас справу. На запитання – коли від’їжджати, відповідь була - негайно разом з прибором. Коли вона сказала – мені ще потрібен старший робітник, він відповів їй – не треба, вам буде забезпечений робітник з вищою освітою.
Так вона опинилася у Львові. На питання – що треба робити, відповідь була така – допомогти їм зробити детальну зйомку по сітці 10-5 метрів, можливо з деталізацією. Прибор, яким вони користувалися вийшов з ладу, треба підмінити його, в роботі бере участь оператор, що працював з ним. Далі все йшло нібито в кіно. Вивезли її в ліс коло Перемишлян, вояки з автоматами залишилися неподалік, а вона з хлопцем, на якого вони показали, пішла на поляну.
Робота почалася з окомірного маршруту. Хлопець, що працював разом з Женею записував виміри до журналу і ставив кілочки-пікети. Пройшли так два маршрути довжиною метрів з двісті, на третьому почала зростати аномалія. Тут він скомандував робити деталізацію через 1 метр. Наступний маршрут почали з того місця де починалася аномалія, через два метри від попереднього, також кроком 1 метр. Аномалія наростала, а потім почала знижуватися, маршрут скінчили. На цю аномалію витратили всього три маршрути й вона була оконтурена. Побудована на аркуші паперу аномалія була ізометричною. На запитання Жені, що це означає, відповідь була одностайна – ми знайшли схрон.
Далі Женя чекала поки працювали автоматники. Через кілька автоматних черг, почулися вибухи гранат. Схрон було ліквідовано. Женя сіла в автомашину яка відвезла її до Львова. Там їй дали папір, в якому значилося, що вона є учасником ліквідації схрону зі зброєю. Вимагалося від неї нікому про це не казати, під загрозою арешту. Вона сама вирішила про це розповісти тільки мені, бо ми разом зустрічали хлопців – автоматників, бандерівців. Може й вони були в цьому схроні а може тільки знали про нього.

Другого тижня після мого прибуття до Державного Союзного Геофізичного Тресту в Києві я одержав листа від дочки господарки нашої квартири, на якій ми поселилися разом з Колею. Вона писала мені сумного листа. Повісився Коля. В листі було фото - на траві в садку лежить мій друг Микола. Чого він вирішив покінчити з життям – вона не відає. Питає мене може я знаю щось про те, що його турбувало.
Лежить він із слідом на шиї від мотузки. Не знаю, що його заставило піти з життя. Так, я не знав причину смерті, але потім коли зустрівся з Женею і вона розповіла мені про події останніх днів, мене наче осяйнула думка. Так, він не загинув, його вбили а потім повісили. Це діло рук тих самих бандерівців, що працювали з ним. Отримали команду “згори” і виконали присуд. За що? Дарма що не доведена його вина в тому, що знищено склад зброї у схроні.

Мені пригадалася подія, що раптом змінила моє призначення на роботу. Коли ми збиралися від’їжджати за призначенням мене запитували, куди я збираюся їхати. Я відповів що в Казахстан, тому що решта моїх друзів та знайомих потрапила саме туди. От я й поїхав до Казахстану, але не так як всі мої друзі. Єдиний із всіх мав завдання приїхати до Москви. В Москві, в Міністерстві геології, куди я звернувся, мені сказали, що треба зачекати зустрічі з начальником відділу кадрів. Нарешті мені повідомили, що він мене чекає. Зайшов я до нього. Він мене зустрів приязно, запитав мене що я знаю про Смілу де я народився, сказав що він теж з Черкас. Потім почав декламувати з Тараса Шевченка поему “Гайдамаки”:
“Горить Сміла, Смілянщина
Кров’ю підпливає.
Горить Корсунь, горить Канів,
Чигирин, Черкаси;
Чорним шляхом запалало,
І кров полилася
Аж у Волинь. По Поліссі
Гонта бенкетує…”

Що він хотів сказати цим віршем мені невідомо. Я віддав належне його пам’яті, що декламував Т. Шевченка без підготовки. А може вона й була ця підготовка. Так чи інакше, він мені сказав що є думка про іншу адресу мого місця наступної роботи.
На це я відповів, так якщо є думка, так бути з цим. Якщо така увага до моєї особи в Міністерстві геології, як я можу заперечувати. Я згодився на цю пропозицію.

Мені тепер згадалася доля жінки мого директора Глушка Василя Васильовича. Директор УкрНІГРІ Глушко В.В. приїхав в Україну з Курської області і звідти привіз свою жінку-росіянку. Вона працювала геологом, з нею була робітниця-колектор (з місцевих), і от одного разу вони вийшли по маршруту з лісу, де перед цим зустріли групу бандерівців. Невеличка група, що рухалася назустріч їм, але з автоматами, які вони сховали під одяг при зустрічі.
Край лісу походжав офіцер Радянської армії. Він зупинив жінок що вийшли з лісу і запитав чи бачили вони щось підозріле там. Робітниця відразу відповіла йому що нічого не бачили. А друга жінка геолог сказала російською мовою:
– Как же не видели. Видели группу бендеровцев. Они еще прятали от нас автоматы.
У відповідь був постріл з нагана.
- Ось так тобі, треба знати коли й про що казати. Скажи своєму начальнику, хай посилає за трупом підводу.
Так це був бандерівський черговий у формі офіцера Радянської армії. Він стояв тут щоб перевірити, чи ніхто не бачить групу бандерівців що заходили до лісу.

Перебираючи події мого життя, я думаю як складно створена людина. Коли я проходив практику в Галичині, чи думав я про те що сталося зі мною на протязі тих днів що я ходив у машрутах? Звичайно ні. Але сталося те, про що я думав кілька разів по тому. Комуністом я став на вимогу батька, коли останнім разом приїздив до батьківського дому в Києві. Вони жили в будинку на Хрещатику, праворуч від пасажу на третьому поверсі.
Я працював тоді головним інженером експедиції і був дуже вражений коли до мене звернувся начальник відділу кадрів Приморського геологічного управління. Тоді він сказав мені: поїдеш разом з начальником управління у відрядження до Іманської експедиції (чимала за задачами та комплексом робіт північна приморська експедиція). Ми погодили твій перехід в управління головним геофізиком. Не забудь що вирішення цього питання цілком залежатиме від твоєї поведінки у відрядженні. От і прийшов наказ вирушити мені у відрядження.
Головним геофізиком управління я став незабаром. Головне, що я забажав при розподілі обов’язків, це рівність моїх прав з головним геологом (з геофізики звичайно). Пропрацював я на цій посаді п’ять років і повернувся до Києва в 1966 році.
Останнє моє місце роботи було Керівником Київського геофізичного відділення УкрНІГРІ. Пішов я з цієї посади за незгодою в управлінні з політикою тогочасного керівництва РК КПРС. Я подав заяву про відмову далі лишатися членом КПРС.
Відповідаючи на запитання, що поставлено на початку статті, скажу так: українські націоналісти були звичайними людьми, тільки воювали на два фронти, проти німецьких фашистів і проти комуністів, що захопили владу на одній шостій нашої планети. Питання чи слід нам діяти за прикладом іспанців – які виявили акт примирення – вважати всіх загиблих вояками нації, і до всіх відносяться з належною пошаною. У нас цей акт ще попереду – надто сильно діють два фактори: агітація з боку комуністів та пам’ять людей, що пов’язують дії УПА з діями німецько-фашистських загарбників. Після такої війни, що минула, другий фактор переважає. Потрібна роз’яснювальна робота, довгий шлях примирення що відбувається.