07/19/2005 | anato

Резонанс.
Антін Підгірний, Іван Твердохліб (Львів)
ПРО ІСТОРИЧНЕ БЕЗПАМ’ЯТСТВО СЛОВ’ЯНСТВА
Частина 1
Вже досить давно визрівав план підготовки циклу новітніх історико-графічних наукових матеріалів на шпальтах часопису “ За Вільну Україну ” на тему історичного минулого українського – і не тільки, слов’янства в часи раннього християнства та середньовіччя, але різні причини якось все гальмували цей почин, тим більше, що він потребував ґрунтовного опрацювання значної кількості сучасних та минулих історикографічних джерел як в Україні, так і за кордоном, зокрема, в Росії, Болгарії, Німеччині та США. Та поштовхом до написання теперішнього історикографічного циклу про слов’янство послужили “дві колонки з продовженням ” п. Костя Бондаренка у часописі “ За ВУ ”, в яких автор з саркастичним акцентом взявся опускати на землю т.зв. “національну гордість малоросів”, змішуючи у своїм матеріалі реалії історичного минулого слов’янства на Русі із різними проявами його зображення деякими письменниками на кіно- і телеекрані. Як кажуть, плутаючи “грішне із праведним”.
Є відомим правилом дослідника-історика, що історію минувшини в ніякому разі не можна вивчати ґрунтуючись як на літературних джерелах, так і на літописно-історичних матеріалах непевного походження, оскільки в більшості випадків останні є замовними фальсифікатами, виконаними на потребу певної правлячої владної династії чи іншої зацікавленої в цій акції групи осіб чи організації. Тож питання про “національну гордість” того чи іншого народу є питанням науково-історичним і не може вирішуватись на основі епатажних висловлювань т.зв. “доморослих істориків” ( термінологія п. К. Бондаренка ) чи мас-медійної пропаганди, яка майже виключно (!) носить комерційний характер.
Оскільки нашим предметом буде історичне безпам’ятство слов’янства взагалі, і українського зокрема, то спробуємо з самого початку сформулювати достатньо чітко основну причину актуальності та історичності цієї проблематики для цивілізованого світу і в першу чергу самих слов’янських народів.
Повернемось до деяких історичних подій минулого, в яких слов’янство відіграло значну роль в загально-європейському цивілізаційному процесі. При цьому з самого початку відзначимо, що в хронологічному аспекті датування цих подій сивою давниною не є на сьогоднішній день однозначно встановленим, на чому ми маємо намір зупинитись більш детально дещо пізніше.
З давніх часів Західна Європа пам’ятає так звану “слов’янську навалу” або велике “слов’янське переселення народів”, яке відбулось нібито в VI ст. н.е. Треба відзначити, що в більшості підручників історії ця подія висвітлюється вкрай скупо і навіть обережно. Але в ряді спеціальних монографій їй відводиться набагато більше місця.
Ось що пише, наприклад, відомий в Росії академік Б.А. Рибаков: “Перелом в долях всього слов’янства наступив в кінці V-VI ст. н.е., коли почалось велике розселення слов’ян, що перекроїло всю карту Європи ” (“Із історії культури древньої Русі”). Це – потужна слов’янська навала що заполонила, зокрема, Балкани, “Германію”, Грецію та інші широкі області Західної Європи. До сьогодні історики вважають слов’янське населення Балкан і Греції нащадками “аваро-слов’ян”, що завоювали ці землі в VI ст.
Слов’янське населення, в тому числі відомі середньовічні племена венедів, займало майже всю територію сучасної Німеччини (“Германії”), завдяки якому, зокрема, появились такі назви міст як Відень та Венеція.
Б.А. Рибаков, зокрема, писав про слов’янське завоювання Європи, що “… автори-літописці VI ст. говорять про те, що ім’я венедів часто замінювалось в їх час іншими іменами, особливо “славинами” і “антами”. Племена всередині пра-слов’янського ареала носили назву “венетів”, або “венедів”, в якому розрізняється коренева основа “вене-” і суфікс множини “-ти”. Фіни та естонці до сьогоднішніх пір називають русинів “вана”, що воскрешає древнє їх ім’я часів Таціта.
Цілком допустимим є припущення Б.А. Рибакова, “ що “словене” означало тільки виселенців із землі “вене”. Тобто “сло-вене” могло означати людей, що вийшли із землі “вене-тов”, покинувших свою древню територію, охоплену праслов’янським ареалом, але бажаючих позначити себе цим древнім об’єднуючим ім’ям”.
Не слід при цьому думати, що раніше цього періоду слов’яни не населяли Балкани! Цей великий півострів здавен був традиційним місцем поселення слов’ян, але й вони були охоплені навалою східних слов’ян, що вирушили з віддалених районів Волги та Дніпра.
Як свідчать історичні документи, спогади про слов’янське завоювання Європи (нібито) VI ст. н.е. було ще живі і свіжі в Європі XVI-XVII ст. Правда, тодішні хронологи історії помилково віднесли цю подію в далеке минуле. І як результат вона дуже розмножилась ( в літописах та хроніках ) і перетворилась в нескінченні “античні” та “ранньо-середньовічні” слов’янські завоювання Європи. Але завдяки зусиллям цих “хронологів” цей нещасливий факт виявився “дуже древнім”, навіть якимсь напівлегендарним, оскільки був відсунутий дякуючи їм відтинком часу в декілька сотень літ від своєї правдивої епохи, епохи XIIІ-XIV віків. Напевно, будучи “ відправленою в VI ст., ця епоха вже не видавал