К.Виноградов: Звичка до фальсифікації (рецензія книги І.Фостія)
08/16/2005 | Gunslinger
Незважаючи на помітний поступ у вивченні і дослідженні правдивої історії Другої світової війни, на превеликий жаль, до сьогодні помітні рецидиви радянського мислення, міцно закорінені у свідомості вічно вчорашніх пере – і недофарбованих колишніх бійців ідеологічного фронту, для яких слово нація, націоналізм були і переважно залишається до нині лайкою і тавром. Зовні перефарбуватися ще якось їм вдвється, а от їхнє нутро колір не міняє. Ці “дослідники” в минулий час на стільки звикли до фальсифікованої історії, що повірили у правдивість фальсифікату, і досі стояно на “посту імені Ярослава Галана”.
Отож, читаючи книгу буковинського дослідника, голови обласного відділення “Книги Пам'яті України” І.П.Фостія “Північна Буковина: Хотинщина у Другій світовій війні” (Примітка 1) складається враження, що період переосмислення багатьох суперечливих сторінок української історії, зокрема, історії націоналістичного руху на зламі 1930-1940-х рр. так і не настав. Більше того, не змінилися і ті ідеологічні шаблони та стереотипи, згідно яких І.Фостій писав ще у 1970-1980-х свої славнозвісні роботи про “славетних” комсомольців та комуністів краю, готував до ефіру численні радіопередачі з циклу “Українські буржуазні націоналісти – люті вороги трудового народу”, ”Комуністи”, “З історії рідного краю” тощо (Примітка 2). Як це не парадоксально, націоналізм і надалі для п. Фостія слугує способом таврування будь-яких проявів національної свідомості, ідеологічного чи політичного спрямування, які суперечили радянській державній ідеології або ж сприяли сепаратистським прагненням. Безперечним є факт, що саме завдяки таким псевдонауковим підходам у радянську добу українська історична наука опинилася у глибокій прірві. Це, в свою чергу, міцно укорінило в свідомості українця сфальсифіковане уявлення про національно-визвольну боротьбу, що слугує навіть сьогодні серйозною завадою у ставленні, як на офіційному, так і побутовому рівні, до окремих сторінок української історії, особливо 1930-1940 рр.
Зупинимо увагу на окремих моментах, найбільш суперечливих, на наш погляд. У “Вступі” автор монографії дає характеристику своєї праці (“автор вперше”, “він вперше (близько 10 разів), “об’єктивно аналізує”, “широким планом показано”, “спонукали автора піднятися над вузькопартійними і “вузькогруповими інтересами”, “прагнув висвітлювати події, дотримуючись історичної правди”, “дослідник показує”, “подає максимально вивірені цифри”, “автор вперше об’єктивно і неупереджено розглядає”). Це досить претензійно, не зовсім науково і навіть дещо не скромно. Читаючи монографію перше, що кидається у вічі, це саме те, що якраз цього автор більше всього і не дотримувався.
Незважаючи на те, що в “Історіографії проблеми” автор подає більш-менш об’єктивну характеристику праць радянського періоду, однак надалі він використовує переважно як незаперечні докази якраз лише ці праці. Наприклад, у розділі “Окупація Чернівецької області румунськими військами в 1941-1944 рр. та її наслідки” І.Фостій використовує книги “История Румынии 1918-1970” (М., 1971) та “Очерки политической истории Румынии 1953-1944” (Кишинёв, 1985), які є суто пропагандистськими працями, незважаючи на те, що пізніше з цієї проблематики опубліковано багато інших робіт, як в Росії, Україні, так і Румунії, які відображають зовсім інші погляди на досліджувану проблему. До речі, що стосується використання зарубіжної літератури, автор майже до неї не звертається, особливо, що важливо і навіть необхідно для висвітлення такої тематики, до румунської історіографії.
В історіографічному аналізі проблеми дослідження автор бере на себе місію спростування правдивості наведених окремими авторами цифр щодо нищення українців, депортацій, таке враження складається, що він хоче обілити ті злочини, які були вчинені проти буковинців радянськими режимом. І навпаки, автор зумисне перебільшує, частіше спотворює політичні реалії перебування Буковини під владою Румунії. Поряд з радянськими джерелами та літературою, де зазвичай цифри не засвідчували реальні розміри злочинів, автор уникнув використання спогадів, свідчень, опублікованих матеріалів та документів стосовно Буковини, що побачили світ у діаспорі, або ж в часи незалежності, мотивуючи їх необ’єктивністю. Вимальовується певна тенденція: все, що написано в Україні після 1991 р. і, тим більше за кордоном, серед української діаспори з цієї проблематики, подається автором сумніву, у тому числі і “Літопис нескореної України (Львів, 1993). Вірити треба лише документам обкому партії, КДБ та публікаціям радянського періоду (див. джерела № 104-110).Отже, учасникам та очевидцям тих подій, а також ідеологічно не заангажованим дослідникам ми повинні менше вірити аніж матеріалам НКВС, або ж авторам, які сьогодні соромляться писаного ними в 60-80-х минулого століття?!
І.Фостій пише, що висвітлення діяльності ОУН в 1940-1941 рр. є досить складним, оскільки документів того часу не залишилось. Але це не відповідає дійсності, оскільки ці документи і матеріали існують в розпорошеному вигляді не лише в архівних установах України, але й закордоном, як у державних, так і в приватних колекціях. Незважаючи на те, що певні посади, як у радянський час, так і тоді, коли він очолив “Книгу Пам'яті”, давали І.Фостію безперешкодний доступ до інформації, в першу чергу архівної, він користався цими можливостями щоб тенденційно повисмикувати факти. Що ж стосується програмово-статутної документації і матеріалів вишкільного матеріалу, листування буковинських організацій з еміграційними центрами, з проводом ОУН та окремими політичними діячами, то автор відверто ними знехтував. Однак інформацію, яку дають архіви колишніх НКВС, то за висловом автора, незважаючи на “деякі напластування, у фактологічному, хронологічному, і персональному аспектах можна вважати найбільш достовірною і точною” (Примітка 3) , але чи варто так упевнено стверджувати про об’єктивність цих джерел. Адже автор не використав ні офіційних документів і матеріалів ОУН, ані її буковинської філії, а свої висновки будує виключно на матеріалах кримінальних справ та допитів, коли під жахливими тортурами не лише дружина могла зізнатися в не скоєних чоловіком злочинах, але і засвідчити “тісну” співпрацю з НКВС.
Однак навіть не є переконливим і об’ємне використання архівних документів Чернівецького обласного управління СБУ, доступ до яких автор швидше всього мав за часів радянської влади. Ці джерела особливо використовуються при висвітленні діяльності ОУН-УПА і, на превеликий жаль, автор приходить до таких самих висновків про цю діяльність, що і самі органи НКВС - МВС та НКДБ - МДБ (див. С. 113-115, 131, 136, 228-241, 258-260). Це і недивно, якщо брати до уваги те, що І.Фостій отримав ґрунтовну ідеологічну підготовку. З 1955 по 1991 рік був одним з найактивніших пропагандистів більшовицької ідеології та радянського способу життя. По закінченню в 1964 р. Вищої партійної школи при ЦК КПУ це стало його професійним обов'язком, оскільки він виконував обов’язки помічника секретаря Чернівецького обкому Компартії. Про цю роботу автор “забуває”, написавши свою “біографічну довідку”, але вона завдала чималої шкоди цілим поколінням українців Буковини, цілеспрямовано формуючи “образ внутрішнього ворога” та сіючи міжнаціональну ворожнечу по відношенню до румунів краю. Займаючи посаду старшого редактора відділу пропаганди та комуністичного виховання Чернівецького комітету по радіомовленню і телебаченню в першій половині 1970-х, І.Фостій мав безпосереднє відношення до формування свідомості та нав’язування офіційного ідеологічного “курсу” на розвінчування “ворогів народу”(Примітка 4).
Доречним є згадати, що коли автор торкається споминів П.Войновського та його “причетності” до масових єврейських погромів, то пише, що “він мав можливість розвіяти деякі існуючі щодо нього сумніви і політичні звинувачення” (див. с. 64). Якраз таку ж можливість мав І.Фостій, коли “забув” про свою партійну кар’єру, про свої інтриги з першим секретарем Чернівецького обкому КПУ В.Г.Декусаровим та М.І. Іванеско, до яких був дуже наближеною особою. Намагаючись зараз звести з ними рахунки (див. С. 27-28, 31-33), він забув, що це були його однодумці і до фрагментів тих книг, які Фостій критикує, ймовірніше всього він був причетний.
Добре відомі буковинцям його теле-, радіо- і газетні нариси, що вихваляли комуністів як “визволителів”, які здійснили “мрії буковинців про визволення з-під гніту чужинців і возз’єднання з народами-братами великої Країни Рад” (термін “возз’єднання” в 2005 р. використовується автором у тому ж контексті, що і в 1973 р.). Однак зауважимо, що “возз’єднатися” хотіли комуністи Буковини і Радянської України, а все національно свідоме українство прагнуло соборності українських земель, вільних від комуністичної влади. Радіокниги та теленариси І.Фостія рясніли суто пропагандистськими словосполученнями стосовно панування румунської влади на кшталт “жандармський нагай”, “поліцейська дубинка”, “під румунським постолом”, “чорна ніч румунської окупації” та ін., що не лише суперечило об’єктивному висвітленню румунського періоду в історії Північної Буковини, але сприймалося як національна образа, і з плином часу навіть зараз позначається на україно-румунських відносинах в краю. Більше того, 5 вересня 1975 р., ведучи чергову передачу з циклу “Українські буржуазні націоналісти – люті вороги трудового народу”, І.Фостій дозволяв собі у властивому йому стилі наступне: “Будяки і чортополох. Це зілля давно поросло й на стежках, якими ходили бандити (націоналісти), на могилах так званих борців за самостійну Україну, а насправді кривавих вбивць і катів свого народу”(Примітка 5). До речі словосполучення “самостійна і соборна Україна” в усіх публікованих ним матеріалах він вживав завжди в лапках і виключно у негативному контексті. Не оминув він увагою і “націоналістичних недобитків”, що опинилися в еміграції – США, Канаді, Німеччині після національно-визвольних змагань в 1917-1921 рр., стосовно яких автор переконував, що радянський народ не дозволить “щоб минуле повторилося”. Під минулим він мав на увазі українську державність та боротьбу за неї у згаданий час?
Яскравим прикладом того, як автор використовує джерела, тобто оббілює Червону армію та радянську владу і навпаки очорнює національно-визвольний рух, слугує відомий кривавий факт про 1 квітня 1941 р, коли велика колонна бажаючих емігрувати в Румунію була розстріляна радянськими прикордонниками (див. С. 36-37). Всі його докази ґрунтуються на якійсь сумнівній довідці 1991 р., отриманій з Центрального архіву прикордонних військ КДБ СРСР, зміст якої наводиться як єдине правдиве джерело (див. посилання в тексті 102), а спогади очевидців тлумачаться як вигадані (при цьому цей АЧОВПВАКПУ (Примітка 6) , на який посилається Фостій, тобто робочий архів, створений самим Фостієм і доступ до якого мають лічені особи). Ми не впевнені у тому, що авторові не відомо, що цій події присвячено в останні роки багато досліджень, і в тому чиcлі ґрунтовна робота (319 с._ В.Ілліки “Fântâna Albă – o mārturie de sânge” (“Біла Криниця – свідок крові”, (Орадя, 1999 р.), в якій висновки про цю подію зовсім протилежні. А саме, що це була звичайна чергова провокація НКВС, яка, через свою агентурну сітку, підняла людей і спрямувала їх до кордону, щоб тут, як повчання для інших, влаштувати справжню бійню. Це ж не що інше, як геноцид і, можливо, не головне скільки полягло, а головне, що це неможливо виправдати.
Складається враження про допущення автором у тексті навмисних неточностей. Мають місце казуси з посиланнями, де або не існує таких справ, або ж просто навмання названо сторінки як в літературі, так і в архівних документах (посилання № 106, що торкається посилань на справи фонду 1 ДАЧО, зокрема опис 1, справа 118), то дуже важко зрозуміти, як посилаючись на фонд 1 Окружного управління Буковини за 1775-1853 рр. можна цитувати документи Чернівецького обкому партії. Навіть науковцю-початківцю відомо, що в Україні всі документальні фонди колишніх партійних архівів шифруються через літеру “П”.
Крім того, допущено ряд неточностей стосовно фактологічного матеріалу. Так, С.Никорович у березні 1930 р. у Квестурі поліції зареєстрував свій журнал, ставши його засновником та відповідальним редактором, видавцями та відповідальними редакторами “Самостійності” були брати Григоровичі. Суто пропагандистським є вислів “творення оунівських організацій” – а скільки ж тоді було ОУН? “Самостійність” почали переслідувати з перших місяців її існування, про що неодноразово повідомлялося в Провід ОУН. Особливо з осені 1934 р. почалося стеження, коли поліція виявила “Українське лицарство “Залізняк” і з’ясовано протягом двох років, що тут задіяні одні й ті самі молоді люди. Закриття видання відбулося не в березні, а в січні 1937 р. Закрито було в першу чергу не через те, що публікувалося, а через причетність ти, хто працював в редакції до найнебезпечнішої організації “Залізняк”, яка перебувала в зв’язках з ОУН та радикальними організаціями за кордоном. Навесні 1934 р. зв’язковим між ПУН і Буковиною був Л.Гузар, а до цього часу С.Никорович. Також не зовсім вірно подано інформацію про судовий процес березня-квітня 1937 р., то названо вигадане прізвище Нацюк, а також не сказано про те, що всі вироки румунським трибуналом були замінені на грошову заставу, що суперечило твердженню І.Фостія про надзвичайно жорстоке ставлення румунської влади до українців. Безперечно, що в умовах радянського режиму доля цих людей склалася б дещо інакше.
Такі перекручення стосуються і наведених цифр щодо евакуації в'язнів з чотирьох буковинських в’язниць, що, до речі, відбувалося не в останні дні червня. Ще 27 червня начальник тюремного управління НКВС УРСР видав розпорядження військовим комендантам залізниць щодо надання потягів. Відправка 35 вагонів мала відбуватися з Чернівців на станцію Турінськ по залізниці ім. Л.Кагановича. Першими почали евакуацію 178 в'язнів Хотинської тюрми 29 червня. Лише 5 липня прозвітовано про перевід по етапу в’язнів з Хотина до Кам’янця. Основна ж маса евакуювалася, починаючи з 1 липня і продовжувалося це близько двох тижнів, через нестачу потягів, погану організацію, через що частина в'язнів була відправлена пішки.
Фостій пише про те, що евакуація тюрем “відбувалася у зв’язку з війною”, але читаючи таємні циркуляри тюремного відділення НКВС, складається враження про дещо інше – фактично, це був шлях звільнення від в'язнів, особливо “від контрреволюційного кримінально-політичного елемента”, що потенційно міг би перейти на біг ворога. Але ж під це формулювання підпадало багато ув’язнених з політичних мотивів. Спеціально перевірялися і сортувалися справи в'язнів, негайно виконувалися вироки. Чи можна на себе брати місію останньої інстанції у наведенні “істинних” цифр розстріляних і взагалі чи можна це заявляти лише на підставі документів радянських органів, які зазвичай не наводили справжні цифри здійснюваних ними тортур і вбивств. Чи можна сьогодні встановити історичну правду про ті дні “евакуації”, коли на території в’язниць розстрілювали також і хворих у тюремних лазаретах, а сліди звірств спалювали та присипали вапном.
Крім того, автор монографії, описуючи в рожевих тонах прихід радянської влади, яка відкрила школи, клуби, для “темних” буковинців, зовсім не згадує про ті звірства, які ця влада чинила на буковинських теренах за два тижні до 22 червня 1941 р. “Встановлюючи істину” на підставі повідомлень Чернівецького облуправління НКВС Чернівецькому обкому КП(б)У, чи відомо І.Фостію про долю тих, кого енкаведисти силоміць утримували в своїх численних відділках і які не фігурують як в’язні тюрем, що евакуювалися. Мова йде про масові депортації буковинських родин після несанкціонованих арештів та допитів у відділках протягом 12-22 червня. Як тільки розпочалася війна з Німеччиною, тих, кого не змогли відправити до Сибіру, війська НКВС розстрілювали у Чернівцях, їхні тіла вивозили вночі на цвинтарі й закопували, добре утрамбовуючи землю, щоб не було видно могил. Близько 1,5 тис буковинців було вивезено у с. Кам’яну Сторожинецького району і розстріляно енкаведистами, бо для їхньої відправки в Сибір не вистачило вагонів, а війна вже розпочалася. Був також сформований ешелон із заарештованими, який хотіли відправити в Сибір, але не змогли його направити через Молдавію, бо Бессарабія була вже захоплена румунами. НКВС направило ешелон з людьми на Заліщики, де на мості через р. Дністер зупинили його і підірвали міст із заарештованими буковинцями. Цікаво, в яких звітах НКВС шукати цифри щодо кількості цих замордованих людей? То чи не є це поясненням того, чому другий прихід румунів нерідко зустрічався буковинцями “сіллю і заквітчаними арками”, коли стала зрозумілою справжня сутність більшовицького режиму. І.Фостій характеризує це як співпрацю з окупантом (Примітка 7). До речі, у своїй радіокнизі “Сонячний червень”, присвяченій 40-річчю приєднання Пн. Буковини з УРСР (1980 р.), автор з пафосом писав як зустрічали у 1940 р. радянських солдатів буковинці - “дівчата у вишитих сорочках і вінках з різнокольоровими стрічками, з гір прийшли гуцули в святкових кептарях” (Примітка 8). На наше переконання, саме це і було “співпрацею” і зрадою національним інтересам, оскільки таким чином населення Буковини віддавалося на поталу режимові, який за жорстокістю не йшов у порівняння з жодним, тим більше з румунським.
Книга І.Фостія, як не парадоксально, носить як антиукраїнське, так і антирумунське спрямування. У параграфі 4.5 “Експлуатація людських резервів окупованих територій”. Використання людських ресурсів під час Другої світової війни в робітничих загонах (“detaşamente de lucru”) це було нормальне явище. Ці загони врятували тисячі буковинців, оскільки якщо б вони мобілізувалися, то гинули б на фронтах тисячами. Якщо вірити посиланню на картотеку ЧОВПВАКПУ, що в робітничих загонах померли 137 громадян з майже 20 тис, то з 15 тис. трудармії НКВС померло біля 1200 осіб. При тому, добре відомо з архівних матеріалів, що усі сім'ї, з яких хтось був мобілізований в робітничі загони, отримували грошову допомогу. Чому про це немає жодної згадки. Фотографії з членами таких загонів свідчать про дещо більше...
Так чи не улюбленою темою для автора були єврейські погроми, чинені “бандами ОУН” та режимом Антонеску. Але ж відкидаючи суто пропагандистські підходи, ми повинні підкреслити, що робити такі “далекоглядні” висновки на підставі лише матеріалів НКВС та збірника документів 1967 р. (Примітка 9) є неприпустимим для справжнього дослідника. Так, прімар (мер) муніципалітету Чернівців Траян Попович, що обіймав цю посаду в роки війни, у своїх спогадах говорить про те, що 11 жовтня 1941 р. о 22.00 його викликав до себе губернатор Буковини і ознайомив з наказом про евакуацію євреїв та утворення єврейського гетто в Чернівцях. Т.Попович був вражений тим, що цей процес мав здійснюватися під керівництвом прімарії. Тим більше його непокоїли ті умови, в яких мало перебувати евакуйоване населення в т. зв. єврейському кварталі (район вул. П.Сагайдачного) – заборона виходу за межі гетто після 18.00, перебування в жахливих умовах антисанітарії майже 50 тис. осіб в приміщеннях, де від сили могли поміститися 10 тис., людей “поселяли” навіть у підвалах, коридорах, нестача хліба і води тощо. З огляду на все це, вранці 12 жовтня 1941 р. на спеціальній нараді найвищого керівництва краю єдиний Т.Попович підняв питання подальшої долі єврейського населення Буковини в світлі того, що румунський народ не повинен втягуватися в расистські настрої, поширювані Німеччиною. Відповідно мер Попович тоді звернувся до губернатора та маршала І.Антонеску з вимогою об’єктивно оцінити великий внесок євреїв у розвиток усіх галузей життя (Примітка 10). Завдяки неодноразовим зверненням мера було складено списки євреїв за фахом (скульптори, художники, лікарі, літератори тощо), життя яких були врятовані. Щодо цього немаловажного факту беззаперечним доказом є встановлення самими євреями пам’ятника Т.Поповичу в Тель-Авіві за врятування багатьох тисяч буковинських євреїв під час Другої світової війни. Тому ще раз пересвідчуємося, що справжньому історичному дослідженню не повинні бути властивими тенденційність та однобічність трактування фактів.
І.Фостій переконує, що діяльність УПА неоднозначно сприймається тому, що вона боролася проти радянської армії, а не проти румунських та німецьких окупантів. Виходить, що ми з’ясовуємо хто є нашими національними героями по тому, проти кого вони воювали, а не за які політичні ідеали – за незалежність, в умовах якої ми з Вами сьогодні живемо не усвідомлюючи того, що радянська влада була найсерйознішою перешкодою у здобутті незалежності і націоналістичний рух чи не єдиний серед інших політичних течій, партій, організацій репрезентував, як теоретично, так і практично, досягнення цього ідеалу. Ще одним суперечливим моментом є розбіжності між змістом фактичного матеріалу поданого в тексті з висновками, в переважній більшості вони носять випадковий характер (Примітка 11). Зокрема, це стосується історії Буковинського Куреня, яку він аналізує на підставі книги В.Старика та А.Дуди (Примітка 12). Видаючи цю працю, автори мали за мету спростувати сфальшоване радянськими істориками минуле Куреня. Але, незважаючи на те, що ця книга побудована в переважній більшості на архівних документах, І.Фостій піддає сумніву її достовірність або ж відверто спотворює багато моментів, звинувачуючи вояків у погромах, грабунках, масових вбивствах мирного населення. Знову ж у стилі 1970-х він приходить до висновку, що Курінь “не вписав славних сторінок у боротьбу за волю України, оскільки змушений був прислужуватися фашистам” (Примітка 13). Чи відомо авторові, що термін “патріотизм” тлумачиться як любов до рідної батьківщини, тоді кого ж конкретно стосується вислів “патріотичні сили” (І.Ф.), коли він до них зараховує партизансько-підпільні групи, організовані ВКП(б), загони СМЕРШ і, що взагалі нонсенс, вони брали “участь у національно-визвольній боротьбі”. Цікаво у визволенні якої нації вони брали участь, “совєтської”?! Це відобразилося у підписах до фото, що використані у книзі: стосовно радянських воїнів, командирів, генералів - “вони захищали українську землю”, а щодо Є.Коновальця, С.Петлюри, С.Бандери лаконічно - “бойовики”, “провідники”, “боївки”.
У зв’язку з цим, варто зауважити, що п. Фостій зовсім упускає ще одну жахливу сторінку радянської дійсності, коли переодягнені у форму вояків ОУН-УПА каральні загони енкаведистів, щоб показати “істинне обличчя бандерівських головорізів”, робили чистки у буковинських селах і залякували населення. Лише в масштабах Буковини діяло близько 150 загонів таких “визволителів” та “захисників української землі”. Ці каральні загони теж автор зараховує до патріотичних сил? Деяке пояснення такому ганебній інтерпретації історичного минулого знаходимо у виступі 1989 р. п. Фостія як голови чернівецької філії “Книги Пам'яті...” на честь заснування цього видання. Як з'ясовується, до цієї книги мали бути включені громадяни, які загинули в боях з “німецькими фашистами, японськими імперіалістами і бандами ОУН” у 1941-1945 рр. Більше того, до “патріотів” віднесено підпільників, партизанів та бійців винищувальних загонів!, які “загинули в боях за незалежність нашої батьківщини”. Далі п. Фостій у виступі додав, що окрема книга готується по “жертвам терору українських буржуазних націоналістів”. Отже, людина яка мала і має до сих пір безпосереднє відношення до відновлення історичної правди є причетною до ще більшого спотворення нашого минулого, оскільки досі, з плином 15 років не звільнилася від ідеологічних стереотипів, які з наукою не мають нічого спільного. Можливо саме завдяки таким гореісторикам, які десятиліттями зомбували кілька поколінь, українське суспільство сьогодні не може поставити крапку у питанні визнання воїнів ОУН-УПА воюючою стороною у Другій світовій війні та борцями за державну незалежність України. Хто справді буде перевіряти біографії кожного українського вояка, так як запропонував 9 травня 2005 р. у своєму інтерв’ю один з можновладців, адже біографії та діяння ветеранів, скажімо хоча би в межах Буковини, які сьогодні є елітною соціальною групою, перевірялися І.Фостієм. Не виконавши цього морального обов’язку перед попередніми і прийдешніми поколіннями і не зупинивши потік таких псевдодосліджень, нам доведеться ще довго мовчки погоджуватися з відвертим культурним, духовним, моральним та фізичним винищенням української нації, якого вона зазнала в радянську добу.
Примітки:
1. Фостій І. Північна Буковина: Хотинщина у Другій світовій війні. - Чернівці: Чернівецьке обласне відділення Пошуково-видавничого агентства “Книга Пам'яті України”, 2005 р. – 368 с.
2. Під проводом комуністів // Буковина. – 1973. – 23 листопада. – С. 2-3; У борні за свободу // Буковина. – 1972. – 1 травня. – С. 4; Під партизанськими знаменами // Буковина. – 1972. – 12 листопада
3. Фостій І. Північна Буковина і Хотинщина у Другій світовій війні. Чернівці, 2005. – С. 110.
4. ДАЧО (Державний архів Чернівецької області). – Фонодокументи Чернівецького обласного радіо. - № 466. Їх криваві сліди: з циклу “Українські буржуазні націоналісти – запеклі вороги трудового народу”(спомини про звірства українських націоналістів у селі Нижні Станівці в 1946 р.). Автор Фостій І.П., 16 хв. звучання, 21.06.1974 р; № 737 “Це потрібно живим”. Автор Фостій І.П., зо хв. звучання; № 740. “Давидівська трагедія” – радіорепортаж про звірства українських буржуазних націоналістів в с. Давидівка, Череш та хуторі Зруб Сторожинецького району. Автор Фостій І.П., редактор обласного радіо. 20 хв. звучання. 15.11.1974 р.; № 717. Їх криваві сліди: з циклу “Українські буржуазні націоналісти – запеклі вороги трудового народу”(спомини про звірства українських націоналістів у селі Яблуниця в 1944 р.). Автор Фостій І.П., 20 хв. звучання, 20.10.1973 р;
5. ДАЧО. – Ф. Р-2162 Чернівецький обласний комітет по радіомовленню та телебаченню. – Оп. 1. Спр. 1795. – Арк. 31-37.
6. Архів Чернівецького обласного відділення Пошуково-видавничого агентства “Книга Пам'яті України”
7. Фостій І. Північна Буковина і Хотинщина у Другій світовій війні. Чернівці, 2005. – С. 48.
8. ДАЧО. – Фонодокументи Чернівецького обласного радіо. - № 771. Радіокнига “Сонячний червень, присвячена 40-річчю возз’єднання Пн. Буковини в єдиній Радянській соціалістичній державі”. 27.06. 1980. Автор І.П.Фостій.
9. Радянська Буковина. 1940-1945. Документи і матеріали. – К., 1967.
10. Popovici Traian: Memorii cernăuţene ĩn “Plai Romaânesc”, anul X, № 2(143), februarie 2000, p. 3.
11. Фостій І. Північна Буковина і Хотинщина у Другій світовій війні. Чернівці, 2005. – С. 203-204, 258-260
12. Дуда А., Старик В. Буковинський Курінь: в боях за українську державність. 1918-1941-1944. – Київ-Чернівці, 1995.
13. Фостій І. Північна Буковина ..С. 134.
Надіслав:
Богдан Червак
bogdanchervak@ukr.net
Отож, читаючи книгу буковинського дослідника, голови обласного відділення “Книги Пам'яті України” І.П.Фостія “Північна Буковина: Хотинщина у Другій світовій війні” (Примітка 1) складається враження, що період переосмислення багатьох суперечливих сторінок української історії, зокрема, історії націоналістичного руху на зламі 1930-1940-х рр. так і не настав. Більше того, не змінилися і ті ідеологічні шаблони та стереотипи, згідно яких І.Фостій писав ще у 1970-1980-х свої славнозвісні роботи про “славетних” комсомольців та комуністів краю, готував до ефіру численні радіопередачі з циклу “Українські буржуазні націоналісти – люті вороги трудового народу”, ”Комуністи”, “З історії рідного краю” тощо (Примітка 2). Як це не парадоксально, націоналізм і надалі для п. Фостія слугує способом таврування будь-яких проявів національної свідомості, ідеологічного чи політичного спрямування, які суперечили радянській державній ідеології або ж сприяли сепаратистським прагненням. Безперечним є факт, що саме завдяки таким псевдонауковим підходам у радянську добу українська історична наука опинилася у глибокій прірві. Це, в свою чергу, міцно укорінило в свідомості українця сфальсифіковане уявлення про національно-визвольну боротьбу, що слугує навіть сьогодні серйозною завадою у ставленні, як на офіційному, так і побутовому рівні, до окремих сторінок української історії, особливо 1930-1940 рр.
Зупинимо увагу на окремих моментах, найбільш суперечливих, на наш погляд. У “Вступі” автор монографії дає характеристику своєї праці (“автор вперше”, “він вперше (близько 10 разів), “об’єктивно аналізує”, “широким планом показано”, “спонукали автора піднятися над вузькопартійними і “вузькогруповими інтересами”, “прагнув висвітлювати події, дотримуючись історичної правди”, “дослідник показує”, “подає максимально вивірені цифри”, “автор вперше об’єктивно і неупереджено розглядає”). Це досить претензійно, не зовсім науково і навіть дещо не скромно. Читаючи монографію перше, що кидається у вічі, це саме те, що якраз цього автор більше всього і не дотримувався.
Незважаючи на те, що в “Історіографії проблеми” автор подає більш-менш об’єктивну характеристику праць радянського періоду, однак надалі він використовує переважно як незаперечні докази якраз лише ці праці. Наприклад, у розділі “Окупація Чернівецької області румунськими військами в 1941-1944 рр. та її наслідки” І.Фостій використовує книги “История Румынии 1918-1970” (М., 1971) та “Очерки политической истории Румынии 1953-1944” (Кишинёв, 1985), які є суто пропагандистськими працями, незважаючи на те, що пізніше з цієї проблематики опубліковано багато інших робіт, як в Росії, Україні, так і Румунії, які відображають зовсім інші погляди на досліджувану проблему. До речі, що стосується використання зарубіжної літератури, автор майже до неї не звертається, особливо, що важливо і навіть необхідно для висвітлення такої тематики, до румунської історіографії.
В історіографічному аналізі проблеми дослідження автор бере на себе місію спростування правдивості наведених окремими авторами цифр щодо нищення українців, депортацій, таке враження складається, що він хоче обілити ті злочини, які були вчинені проти буковинців радянськими режимом. І навпаки, автор зумисне перебільшує, частіше спотворює політичні реалії перебування Буковини під владою Румунії. Поряд з радянськими джерелами та літературою, де зазвичай цифри не засвідчували реальні розміри злочинів, автор уникнув використання спогадів, свідчень, опублікованих матеріалів та документів стосовно Буковини, що побачили світ у діаспорі, або ж в часи незалежності, мотивуючи їх необ’єктивністю. Вимальовується певна тенденція: все, що написано в Україні після 1991 р. і, тим більше за кордоном, серед української діаспори з цієї проблематики, подається автором сумніву, у тому числі і “Літопис нескореної України (Львів, 1993). Вірити треба лише документам обкому партії, КДБ та публікаціям радянського періоду (див. джерела № 104-110).Отже, учасникам та очевидцям тих подій, а також ідеологічно не заангажованим дослідникам ми повинні менше вірити аніж матеріалам НКВС, або ж авторам, які сьогодні соромляться писаного ними в 60-80-х минулого століття?!
І.Фостій пише, що висвітлення діяльності ОУН в 1940-1941 рр. є досить складним, оскільки документів того часу не залишилось. Але це не відповідає дійсності, оскільки ці документи і матеріали існують в розпорошеному вигляді не лише в архівних установах України, але й закордоном, як у державних, так і в приватних колекціях. Незважаючи на те, що певні посади, як у радянський час, так і тоді, коли він очолив “Книгу Пам'яті”, давали І.Фостію безперешкодний доступ до інформації, в першу чергу архівної, він користався цими можливостями щоб тенденційно повисмикувати факти. Що ж стосується програмово-статутної документації і матеріалів вишкільного матеріалу, листування буковинських організацій з еміграційними центрами, з проводом ОУН та окремими політичними діячами, то автор відверто ними знехтував. Однак інформацію, яку дають архіви колишніх НКВС, то за висловом автора, незважаючи на “деякі напластування, у фактологічному, хронологічному, і персональному аспектах можна вважати найбільш достовірною і точною” (Примітка 3) , але чи варто так упевнено стверджувати про об’єктивність цих джерел. Адже автор не використав ні офіційних документів і матеріалів ОУН, ані її буковинської філії, а свої висновки будує виключно на матеріалах кримінальних справ та допитів, коли під жахливими тортурами не лише дружина могла зізнатися в не скоєних чоловіком злочинах, але і засвідчити “тісну” співпрацю з НКВС.
Однак навіть не є переконливим і об’ємне використання архівних документів Чернівецького обласного управління СБУ, доступ до яких автор швидше всього мав за часів радянської влади. Ці джерела особливо використовуються при висвітленні діяльності ОУН-УПА і, на превеликий жаль, автор приходить до таких самих висновків про цю діяльність, що і самі органи НКВС - МВС та НКДБ - МДБ (див. С. 113-115, 131, 136, 228-241, 258-260). Це і недивно, якщо брати до уваги те, що І.Фостій отримав ґрунтовну ідеологічну підготовку. З 1955 по 1991 рік був одним з найактивніших пропагандистів більшовицької ідеології та радянського способу життя. По закінченню в 1964 р. Вищої партійної школи при ЦК КПУ це стало його професійним обов'язком, оскільки він виконував обов’язки помічника секретаря Чернівецького обкому Компартії. Про цю роботу автор “забуває”, написавши свою “біографічну довідку”, але вона завдала чималої шкоди цілим поколінням українців Буковини, цілеспрямовано формуючи “образ внутрішнього ворога” та сіючи міжнаціональну ворожнечу по відношенню до румунів краю. Займаючи посаду старшого редактора відділу пропаганди та комуністичного виховання Чернівецького комітету по радіомовленню і телебаченню в першій половині 1970-х, І.Фостій мав безпосереднє відношення до формування свідомості та нав’язування офіційного ідеологічного “курсу” на розвінчування “ворогів народу”(Примітка 4).
Доречним є згадати, що коли автор торкається споминів П.Войновського та його “причетності” до масових єврейських погромів, то пише, що “він мав можливість розвіяти деякі існуючі щодо нього сумніви і політичні звинувачення” (див. с. 64). Якраз таку ж можливість мав І.Фостій, коли “забув” про свою партійну кар’єру, про свої інтриги з першим секретарем Чернівецького обкому КПУ В.Г.Декусаровим та М.І. Іванеско, до яких був дуже наближеною особою. Намагаючись зараз звести з ними рахунки (див. С. 27-28, 31-33), він забув, що це були його однодумці і до фрагментів тих книг, які Фостій критикує, ймовірніше всього він був причетний.
Добре відомі буковинцям його теле-, радіо- і газетні нариси, що вихваляли комуністів як “визволителів”, які здійснили “мрії буковинців про визволення з-під гніту чужинців і возз’єднання з народами-братами великої Країни Рад” (термін “возз’єднання” в 2005 р. використовується автором у тому ж контексті, що і в 1973 р.). Однак зауважимо, що “возз’єднатися” хотіли комуністи Буковини і Радянської України, а все національно свідоме українство прагнуло соборності українських земель, вільних від комуністичної влади. Радіокниги та теленариси І.Фостія рясніли суто пропагандистськими словосполученнями стосовно панування румунської влади на кшталт “жандармський нагай”, “поліцейська дубинка”, “під румунським постолом”, “чорна ніч румунської окупації” та ін., що не лише суперечило об’єктивному висвітленню румунського періоду в історії Північної Буковини, але сприймалося як національна образа, і з плином часу навіть зараз позначається на україно-румунських відносинах в краю. Більше того, 5 вересня 1975 р., ведучи чергову передачу з циклу “Українські буржуазні націоналісти – люті вороги трудового народу”, І.Фостій дозволяв собі у властивому йому стилі наступне: “Будяки і чортополох. Це зілля давно поросло й на стежках, якими ходили бандити (націоналісти), на могилах так званих борців за самостійну Україну, а насправді кривавих вбивць і катів свого народу”(Примітка 5). До речі словосполучення “самостійна і соборна Україна” в усіх публікованих ним матеріалах він вживав завжди в лапках і виключно у негативному контексті. Не оминув він увагою і “націоналістичних недобитків”, що опинилися в еміграції – США, Канаді, Німеччині після національно-визвольних змагань в 1917-1921 рр., стосовно яких автор переконував, що радянський народ не дозволить “щоб минуле повторилося”. Під минулим він мав на увазі українську державність та боротьбу за неї у згаданий час?
Яскравим прикладом того, як автор використовує джерела, тобто оббілює Червону армію та радянську владу і навпаки очорнює національно-визвольний рух, слугує відомий кривавий факт про 1 квітня 1941 р, коли велика колонна бажаючих емігрувати в Румунію була розстріляна радянськими прикордонниками (див. С. 36-37). Всі його докази ґрунтуються на якійсь сумнівній довідці 1991 р., отриманій з Центрального архіву прикордонних військ КДБ СРСР, зміст якої наводиться як єдине правдиве джерело (див. посилання в тексті 102), а спогади очевидців тлумачаться як вигадані (при цьому цей АЧОВПВАКПУ (Примітка 6) , на який посилається Фостій, тобто робочий архів, створений самим Фостієм і доступ до якого мають лічені особи). Ми не впевнені у тому, що авторові не відомо, що цій події присвячено в останні роки багато досліджень, і в тому чиcлі ґрунтовна робота (319 с._ В.Ілліки “Fântâna Albă – o mārturie de sânge” (“Біла Криниця – свідок крові”, (Орадя, 1999 р.), в якій висновки про цю подію зовсім протилежні. А саме, що це була звичайна чергова провокація НКВС, яка, через свою агентурну сітку, підняла людей і спрямувала їх до кордону, щоб тут, як повчання для інших, влаштувати справжню бійню. Це ж не що інше, як геноцид і, можливо, не головне скільки полягло, а головне, що це неможливо виправдати.
Складається враження про допущення автором у тексті навмисних неточностей. Мають місце казуси з посиланнями, де або не існує таких справ, або ж просто навмання названо сторінки як в літературі, так і в архівних документах (посилання № 106, що торкається посилань на справи фонду 1 ДАЧО, зокрема опис 1, справа 118), то дуже важко зрозуміти, як посилаючись на фонд 1 Окружного управління Буковини за 1775-1853 рр. можна цитувати документи Чернівецького обкому партії. Навіть науковцю-початківцю відомо, що в Україні всі документальні фонди колишніх партійних архівів шифруються через літеру “П”.
Крім того, допущено ряд неточностей стосовно фактологічного матеріалу. Так, С.Никорович у березні 1930 р. у Квестурі поліції зареєстрував свій журнал, ставши його засновником та відповідальним редактором, видавцями та відповідальними редакторами “Самостійності” були брати Григоровичі. Суто пропагандистським є вислів “творення оунівських організацій” – а скільки ж тоді було ОУН? “Самостійність” почали переслідувати з перших місяців її існування, про що неодноразово повідомлялося в Провід ОУН. Особливо з осені 1934 р. почалося стеження, коли поліція виявила “Українське лицарство “Залізняк” і з’ясовано протягом двох років, що тут задіяні одні й ті самі молоді люди. Закриття видання відбулося не в березні, а в січні 1937 р. Закрито було в першу чергу не через те, що публікувалося, а через причетність ти, хто працював в редакції до найнебезпечнішої організації “Залізняк”, яка перебувала в зв’язках з ОУН та радикальними організаціями за кордоном. Навесні 1934 р. зв’язковим між ПУН і Буковиною був Л.Гузар, а до цього часу С.Никорович. Також не зовсім вірно подано інформацію про судовий процес березня-квітня 1937 р., то названо вигадане прізвище Нацюк, а також не сказано про те, що всі вироки румунським трибуналом були замінені на грошову заставу, що суперечило твердженню І.Фостія про надзвичайно жорстоке ставлення румунської влади до українців. Безперечно, що в умовах радянського режиму доля цих людей склалася б дещо інакше.
Такі перекручення стосуються і наведених цифр щодо евакуації в'язнів з чотирьох буковинських в’язниць, що, до речі, відбувалося не в останні дні червня. Ще 27 червня начальник тюремного управління НКВС УРСР видав розпорядження військовим комендантам залізниць щодо надання потягів. Відправка 35 вагонів мала відбуватися з Чернівців на станцію Турінськ по залізниці ім. Л.Кагановича. Першими почали евакуацію 178 в'язнів Хотинської тюрми 29 червня. Лише 5 липня прозвітовано про перевід по етапу в’язнів з Хотина до Кам’янця. Основна ж маса евакуювалася, починаючи з 1 липня і продовжувалося це близько двох тижнів, через нестачу потягів, погану організацію, через що частина в'язнів була відправлена пішки.
Фостій пише про те, що евакуація тюрем “відбувалася у зв’язку з війною”, але читаючи таємні циркуляри тюремного відділення НКВС, складається враження про дещо інше – фактично, це був шлях звільнення від в'язнів, особливо “від контрреволюційного кримінально-політичного елемента”, що потенційно міг би перейти на біг ворога. Але ж під це формулювання підпадало багато ув’язнених з політичних мотивів. Спеціально перевірялися і сортувалися справи в'язнів, негайно виконувалися вироки. Чи можна на себе брати місію останньої інстанції у наведенні “істинних” цифр розстріляних і взагалі чи можна це заявляти лише на підставі документів радянських органів, які зазвичай не наводили справжні цифри здійснюваних ними тортур і вбивств. Чи можна сьогодні встановити історичну правду про ті дні “евакуації”, коли на території в’язниць розстрілювали також і хворих у тюремних лазаретах, а сліди звірств спалювали та присипали вапном.
Крім того, автор монографії, описуючи в рожевих тонах прихід радянської влади, яка відкрила школи, клуби, для “темних” буковинців, зовсім не згадує про ті звірства, які ця влада чинила на буковинських теренах за два тижні до 22 червня 1941 р. “Встановлюючи істину” на підставі повідомлень Чернівецького облуправління НКВС Чернівецькому обкому КП(б)У, чи відомо І.Фостію про долю тих, кого енкаведисти силоміць утримували в своїх численних відділках і які не фігурують як в’язні тюрем, що евакуювалися. Мова йде про масові депортації буковинських родин після несанкціонованих арештів та допитів у відділках протягом 12-22 червня. Як тільки розпочалася війна з Німеччиною, тих, кого не змогли відправити до Сибіру, війська НКВС розстрілювали у Чернівцях, їхні тіла вивозили вночі на цвинтарі й закопували, добре утрамбовуючи землю, щоб не було видно могил. Близько 1,5 тис буковинців було вивезено у с. Кам’яну Сторожинецького району і розстріляно енкаведистами, бо для їхньої відправки в Сибір не вистачило вагонів, а війна вже розпочалася. Був також сформований ешелон із заарештованими, який хотіли відправити в Сибір, але не змогли його направити через Молдавію, бо Бессарабія була вже захоплена румунами. НКВС направило ешелон з людьми на Заліщики, де на мості через р. Дністер зупинили його і підірвали міст із заарештованими буковинцями. Цікаво, в яких звітах НКВС шукати цифри щодо кількості цих замордованих людей? То чи не є це поясненням того, чому другий прихід румунів нерідко зустрічався буковинцями “сіллю і заквітчаними арками”, коли стала зрозумілою справжня сутність більшовицького режиму. І.Фостій характеризує це як співпрацю з окупантом (Примітка 7). До речі, у своїй радіокнизі “Сонячний червень”, присвяченій 40-річчю приєднання Пн. Буковини з УРСР (1980 р.), автор з пафосом писав як зустрічали у 1940 р. радянських солдатів буковинці - “дівчата у вишитих сорочках і вінках з різнокольоровими стрічками, з гір прийшли гуцули в святкових кептарях” (Примітка 8). На наше переконання, саме це і було “співпрацею” і зрадою національним інтересам, оскільки таким чином населення Буковини віддавалося на поталу режимові, який за жорстокістю не йшов у порівняння з жодним, тим більше з румунським.
Книга І.Фостія, як не парадоксально, носить як антиукраїнське, так і антирумунське спрямування. У параграфі 4.5 “Експлуатація людських резервів окупованих територій”. Використання людських ресурсів під час Другої світової війни в робітничих загонах (“detaşamente de lucru”) це було нормальне явище. Ці загони врятували тисячі буковинців, оскільки якщо б вони мобілізувалися, то гинули б на фронтах тисячами. Якщо вірити посиланню на картотеку ЧОВПВАКПУ, що в робітничих загонах померли 137 громадян з майже 20 тис, то з 15 тис. трудармії НКВС померло біля 1200 осіб. При тому, добре відомо з архівних матеріалів, що усі сім'ї, з яких хтось був мобілізований в робітничі загони, отримували грошову допомогу. Чому про це немає жодної згадки. Фотографії з членами таких загонів свідчать про дещо більше...
Так чи не улюбленою темою для автора були єврейські погроми, чинені “бандами ОУН” та режимом Антонеску. Але ж відкидаючи суто пропагандистські підходи, ми повинні підкреслити, що робити такі “далекоглядні” висновки на підставі лише матеріалів НКВС та збірника документів 1967 р. (Примітка 9) є неприпустимим для справжнього дослідника. Так, прімар (мер) муніципалітету Чернівців Траян Попович, що обіймав цю посаду в роки війни, у своїх спогадах говорить про те, що 11 жовтня 1941 р. о 22.00 його викликав до себе губернатор Буковини і ознайомив з наказом про евакуацію євреїв та утворення єврейського гетто в Чернівцях. Т.Попович був вражений тим, що цей процес мав здійснюватися під керівництвом прімарії. Тим більше його непокоїли ті умови, в яких мало перебувати евакуйоване населення в т. зв. єврейському кварталі (район вул. П.Сагайдачного) – заборона виходу за межі гетто після 18.00, перебування в жахливих умовах антисанітарії майже 50 тис. осіб в приміщеннях, де від сили могли поміститися 10 тис., людей “поселяли” навіть у підвалах, коридорах, нестача хліба і води тощо. З огляду на все це, вранці 12 жовтня 1941 р. на спеціальній нараді найвищого керівництва краю єдиний Т.Попович підняв питання подальшої долі єврейського населення Буковини в світлі того, що румунський народ не повинен втягуватися в расистські настрої, поширювані Німеччиною. Відповідно мер Попович тоді звернувся до губернатора та маршала І.Антонеску з вимогою об’єктивно оцінити великий внесок євреїв у розвиток усіх галузей життя (Примітка 10). Завдяки неодноразовим зверненням мера було складено списки євреїв за фахом (скульптори, художники, лікарі, літератори тощо), життя яких були врятовані. Щодо цього немаловажного факту беззаперечним доказом є встановлення самими євреями пам’ятника Т.Поповичу в Тель-Авіві за врятування багатьох тисяч буковинських євреїв під час Другої світової війни. Тому ще раз пересвідчуємося, що справжньому історичному дослідженню не повинні бути властивими тенденційність та однобічність трактування фактів.
І.Фостій переконує, що діяльність УПА неоднозначно сприймається тому, що вона боролася проти радянської армії, а не проти румунських та німецьких окупантів. Виходить, що ми з’ясовуємо хто є нашими національними героями по тому, проти кого вони воювали, а не за які політичні ідеали – за незалежність, в умовах якої ми з Вами сьогодні живемо не усвідомлюючи того, що радянська влада була найсерйознішою перешкодою у здобутті незалежності і націоналістичний рух чи не єдиний серед інших політичних течій, партій, організацій репрезентував, як теоретично, так і практично, досягнення цього ідеалу. Ще одним суперечливим моментом є розбіжності між змістом фактичного матеріалу поданого в тексті з висновками, в переважній більшості вони носять випадковий характер (Примітка 11). Зокрема, це стосується історії Буковинського Куреня, яку він аналізує на підставі книги В.Старика та А.Дуди (Примітка 12). Видаючи цю працю, автори мали за мету спростувати сфальшоване радянськими істориками минуле Куреня. Але, незважаючи на те, що ця книга побудована в переважній більшості на архівних документах, І.Фостій піддає сумніву її достовірність або ж відверто спотворює багато моментів, звинувачуючи вояків у погромах, грабунках, масових вбивствах мирного населення. Знову ж у стилі 1970-х він приходить до висновку, що Курінь “не вписав славних сторінок у боротьбу за волю України, оскільки змушений був прислужуватися фашистам” (Примітка 13). Чи відомо авторові, що термін “патріотизм” тлумачиться як любов до рідної батьківщини, тоді кого ж конкретно стосується вислів “патріотичні сили” (І.Ф.), коли він до них зараховує партизансько-підпільні групи, організовані ВКП(б), загони СМЕРШ і, що взагалі нонсенс, вони брали “участь у національно-визвольній боротьбі”. Цікаво у визволенні якої нації вони брали участь, “совєтської”?! Це відобразилося у підписах до фото, що використані у книзі: стосовно радянських воїнів, командирів, генералів - “вони захищали українську землю”, а щодо Є.Коновальця, С.Петлюри, С.Бандери лаконічно - “бойовики”, “провідники”, “боївки”.
У зв’язку з цим, варто зауважити, що п. Фостій зовсім упускає ще одну жахливу сторінку радянської дійсності, коли переодягнені у форму вояків ОУН-УПА каральні загони енкаведистів, щоб показати “істинне обличчя бандерівських головорізів”, робили чистки у буковинських селах і залякували населення. Лише в масштабах Буковини діяло близько 150 загонів таких “визволителів” та “захисників української землі”. Ці каральні загони теж автор зараховує до патріотичних сил? Деяке пояснення такому ганебній інтерпретації історичного минулого знаходимо у виступі 1989 р. п. Фостія як голови чернівецької філії “Книги Пам'яті...” на честь заснування цього видання. Як з'ясовується, до цієї книги мали бути включені громадяни, які загинули в боях з “німецькими фашистами, японськими імперіалістами і бандами ОУН” у 1941-1945 рр. Більше того, до “патріотів” віднесено підпільників, партизанів та бійців винищувальних загонів!, які “загинули в боях за незалежність нашої батьківщини”. Далі п. Фостій у виступі додав, що окрема книга готується по “жертвам терору українських буржуазних націоналістів”. Отже, людина яка мала і має до сих пір безпосереднє відношення до відновлення історичної правди є причетною до ще більшого спотворення нашого минулого, оскільки досі, з плином 15 років не звільнилася від ідеологічних стереотипів, які з наукою не мають нічого спільного. Можливо саме завдяки таким гореісторикам, які десятиліттями зомбували кілька поколінь, українське суспільство сьогодні не може поставити крапку у питанні визнання воїнів ОУН-УПА воюючою стороною у Другій світовій війні та борцями за державну незалежність України. Хто справді буде перевіряти біографії кожного українського вояка, так як запропонував 9 травня 2005 р. у своєму інтерв’ю один з можновладців, адже біографії та діяння ветеранів, скажімо хоча би в межах Буковини, які сьогодні є елітною соціальною групою, перевірялися І.Фостієм. Не виконавши цього морального обов’язку перед попередніми і прийдешніми поколіннями і не зупинивши потік таких псевдодосліджень, нам доведеться ще довго мовчки погоджуватися з відвертим культурним, духовним, моральним та фізичним винищенням української нації, якого вона зазнала в радянську добу.
Примітки:
1. Фостій І. Північна Буковина: Хотинщина у Другій світовій війні. - Чернівці: Чернівецьке обласне відділення Пошуково-видавничого агентства “Книга Пам'яті України”, 2005 р. – 368 с.
2. Під проводом комуністів // Буковина. – 1973. – 23 листопада. – С. 2-3; У борні за свободу // Буковина. – 1972. – 1 травня. – С. 4; Під партизанськими знаменами // Буковина. – 1972. – 12 листопада
3. Фостій І. Північна Буковина і Хотинщина у Другій світовій війні. Чернівці, 2005. – С. 110.
4. ДАЧО (Державний архів Чернівецької області). – Фонодокументи Чернівецького обласного радіо. - № 466. Їх криваві сліди: з циклу “Українські буржуазні націоналісти – запеклі вороги трудового народу”(спомини про звірства українських націоналістів у селі Нижні Станівці в 1946 р.). Автор Фостій І.П., 16 хв. звучання, 21.06.1974 р; № 737 “Це потрібно живим”. Автор Фостій І.П., зо хв. звучання; № 740. “Давидівська трагедія” – радіорепортаж про звірства українських буржуазних націоналістів в с. Давидівка, Череш та хуторі Зруб Сторожинецького району. Автор Фостій І.П., редактор обласного радіо. 20 хв. звучання. 15.11.1974 р.; № 717. Їх криваві сліди: з циклу “Українські буржуазні націоналісти – запеклі вороги трудового народу”(спомини про звірства українських націоналістів у селі Яблуниця в 1944 р.). Автор Фостій І.П., 20 хв. звучання, 20.10.1973 р;
5. ДАЧО. – Ф. Р-2162 Чернівецький обласний комітет по радіомовленню та телебаченню. – Оп. 1. Спр. 1795. – Арк. 31-37.
6. Архів Чернівецького обласного відділення Пошуково-видавничого агентства “Книга Пам'яті України”
7. Фостій І. Північна Буковина і Хотинщина у Другій світовій війні. Чернівці, 2005. – С. 48.
8. ДАЧО. – Фонодокументи Чернівецького обласного радіо. - № 771. Радіокнига “Сонячний червень, присвячена 40-річчю возз’єднання Пн. Буковини в єдиній Радянській соціалістичній державі”. 27.06. 1980. Автор І.П.Фостій.
9. Радянська Буковина. 1940-1945. Документи і матеріали. – К., 1967.
10. Popovici Traian: Memorii cernăuţene ĩn “Plai Romaânesc”, anul X, № 2(143), februarie 2000, p. 3.
11. Фостій І. Північна Буковина і Хотинщина у Другій світовій війні. Чернівці, 2005. – С. 203-204, 258-260
12. Дуда А., Старик В. Буковинський Курінь: в боях за українську державність. 1918-1941-1944. – Київ-Чернівці, 1995.
13. Фостій І. Північна Буковина ..С. 134.
Надіслав:
Богдан Червак
bogdanchervak@ukr.net