11/06/2005 | stefan

Без князівства, боярства, шляхти - еліти українського народу, - ніколи не було би Української Держави.
Питання історії української шляхти довгий час замовчувалось, особливо
офіційною російською царською та совєтською пропагандою.
***
історія укр.шляхти лише одне з питань української історії нації та державності.
...
І питання приналежності до релігійної конфесії також грало і продовжує грати немаловажну роль до самовизначення індивіда до нації
(національності)

***
пропонується прочитати декільеа нарисів про історію націй взагалі, та української, зокрема.
Ось декілька фрагментів з цієї праці Г.Касьянова

Георгій КАСЬЯНОВ
ТЕОРІЇ НАЦІЇ ТА НАЦІОНАЛІЗМУ
http://litopys.org.ua/
Частина 1
http://litopys.org.ua/
ТЕОРІЇ НАЦІЇ

Нарис 1.
ЕТИМОЛОГІЯ

«Нація»: еволюція поняття
Хаос дефініцій
«Класика жанру»
Догматично-марксистський варіант
Сучасні наукові версії

Цілком очевидно, що вивчення явища, яке ми називаємо «нацією», має почиинатися із запитання «що таке нація». Загальновідомо, що це слово свого часу було «прилаштоване» до певних соціально-політичних чи культурних реалій, навіть більше, воно само перетворилося на інструмент, за допомогою якого ці реалії змінювалися. Відповідно, особливого значення набуває проблема еволюції, історії /31/ формування та «реформування» терміна «нація». Як виникло це слово, яке значення воно мало в різні історичні епохи, як воно увійшло до суспільно-політичного та наукового лексикону, як зростали «інструментальні» чи «функціональні» можливості цього терміна в модерну епоху і як це відображалося в наукових дослідженнях — до цих проблем ми звертаємося у першому нарисі.
Утім, перш ніж: розглянути різні визначення, звернемося до того, що було спочатку. Як уже давно відомо, спочатку було «Слово».




«Нація»: еволюція поняття

Слово «нація» походить від латинського natio (рід, плем’я). Спочатку термін мав дещо зневажливий зміст і, до певної міри, — відповідний соціальний контекст — у Давньому Римі «націями» називали групи чужинців з певного регіону, зазвичай об’єднаних кровними зв’язками, які не мали таких прав, якими були наділені громадяни Риму 1. У своїх промовах Цицерон називав «націями» віддалені і «варварські» народи. Подібне розуміння папо знаходимо у Салюстія та Ієронімуса. Відповідно, суспільний статус представників такої групи був нижчий, аніж у громадян Римської республіки. Згодом поняття «нація» почали ототожнювати здебільшого з місцем народження. Це сталося після 212 p., коли статус громадян Римської імперії дістали всі особисто вільні її жителі. Існувала, наприклад, «natione Afer» — громадяни імперії, які народилися в Африці.
В інших «світових» мовах того часу (наприклад, грецькій і давньоєврейській) також існували відповідні терміни для позначення чужинців, адекватні латинському слову «нація». В латинських варіантах Біблії, наприклад, термін «нація» вживався для позначення «чужинців», тоді як слово «народ» (populus) було відповідником «богообраного народу», тобто євреїв. Це «інструментальне» значення терміна — група чужинців, об’єднаних спільним географічним місцем походження чи споріднених кровно, залишалося незмінним протягом століть. Характерно, що від самого початку свого виникнення термін «нація» мав подвійний соціально-психологічний зміст: з одного боку, /32/ він виступав як вербальний інструмент відчуження однієї спільноти від іншої, а з іншого — був виявом солідарності для тих, хто до «нації» не входив. У будь-якому випадку один із перших варіантів терміна мав іноді відверте, іноді приховане ксенофобське значення.
Середньовіччя успадкувало і саме слово, і деякі його семантичні нюанси. Спочатку в історичних хроніках воно вживалося тоді, коли йшлося про віддалені, малознайомі народи, культура яких вважалася відсталою, чужою. Приблизно у 900 р. канонік Регіно Прюмський писав про те, що «нації» відрізняються одна від одної «походженням, звичаями, мовою і законами» (diversae nationes populorum inter se discrepant genere, moribus, lingua, legibus) 2. Під час хрестових походів, коли знання про довколишній світ та інші народи стало об’ємнішим, «етнографічний зміст» слова «нація» став вагомішим, з нього поступово зникли елементи зневаги. Утім для позначення інших народів та держав частіше вживалося інше слово — «gens», яке було синонімом «нації» і підкреслювало значення територіального чи кровного походження особи. Об’єднання купців, караванам яких доводилося перетинати чимало кордонів, також називали себе «націями», визначаючи таким чином свою рідну країну, місце походження 3.
Досить поширеним слово «нація» у середні віки було також в університетах, передусім серед студентських спільнот. Студентські «нації» складалися за принципом спільного географічного походження та мови. В Паризькому університеті уже в 1220 p., наприклад, існували «нація Франції», «нація Німеччини», «нація Пікардії», «нація Нормандії» (l’honorable nation de France, la fidele nation de Picardie, la venerable nation de Normandie, la constant nation de Germanie). В Болонському університеті існувало тридцять п’ять націй студентів та викладачів. У Оксфордському університеті офіційно був визнаний поділ студентів на «південну» та «північну» нації 4.
Середньовічний західний світ, об’єднаний системою династичних зв’язків, єдиною церквою та універсальною мовою культурних і політичних еліт — латиною, не знав поділу на «нації» в тому розумінні, в якому він став домінантним у пізніші часи, в новітню епоху. Серед згаданих студентських «націй» Паризького університету «французька» охоплювала не лише французів (тобто жителів тодішньої Франції), а й іспанців та італійців, «пікардійська» включала також голландців, «німецька» — англійців 5. /33/
Оскільки студентські спільноти того часу функціонували також як своєрідні «групи взаємної допомоги», або як спілки, слово «нація» набуло ще одного значення — це була вже не тільки «спільнота за походженням», а й «спільнота інтересів» 6. Проте «етнічний» зміст терміна не втратив свого значення. Зрозуміло, що студентські «нації» були неформальними, а отже й досить нестійкими спільнотами. Залишаючи університет, студент виходив зі складу «нації».
Приблизно з кінця XIII ст. виникло ще одне значення поняття «нація» — цим терміном об’єднувалися представники того чи іншого спрямування на церковних соборах, причому до «нації» входили представники не лише церковних, а й світських кіл певної країни. «Нації» були угрупованнями представників інтелектуальної, теологічної, політичної чи церковної еліти того часу, об’єднаних територіальною ознакою.
Уже на церковному соборі в Ліоні 1274 р. згадуються окремі «нації». Такий поділ заохочувався папами, які нерідко були заінтересовані в тому, щоб порушити єдність учасників соборів з метою посилення свого впливу. На Віденському соборі 1311— 1313 pp. під час голосування було представлено вісім «націй»: італійська, іспанська, німецька, датська, англійська, шотландська, ірландська й французька. Нерідко ці «нації» об’єднувались для вирішення на свою користь того чи іншого питання. Так, на знаменитому соборі в Констанці (1415 р.) було представлено чотири «нації», причому до «німецької нації» погодилися увійти угорці, чехи, поляки, шведи й датчани.
У такому розумінні термін набував вагомішого соціально-психологічного змісту, оскільки давав відчуття належності до престижної формальної групи, підвищував соціальний статус особистості, яка належала до такої «нації». Можна стверджувати, що це був важливий крок на шляху «соціалізації» даного терміна, й водночас — його подальшої «етнізації» — члени «націй» на соборах епохи пізнього середньовіччя нерідко підкреслювали свою належність до певної країни і, що не менш важливо, — до певної мови, хоча за тих часів домінантною мовою культурного, політичного і релігійного життя була латина. Зокрема, англійська делегація на соборі в Констанці підкреслювала важливість кровної спорідненості й спільної мови, що призводило до непорозумінь з італійцями. Останні виступали проти роз’єднання християнського світу саме в церковних справах. /34/
У XV ст. слово «нація» згадується і в юридичних документах. У 1486 р. в одному з імперських законів уперше була застосована назва «Римська Імперія німецької Нації» (Römishes Reich deutscher Nation). За різними версіями, термін «німецька Нація» тоді й пізніше вказував на єдність німців, отже, мав суто етнічне й, певною мірою, територіальне значення: імперські закони діяли на територіях, заселених німцями 7. У Трансильванії XV ст. існувало три «нації», які визнавалися юридично і мали представництво у трансильванському сеймі: угорці, шекелі і саксонці. Угорська «нація» складалася лише з представників аристократії, мовний критерій при цьому не відігравав ніякої ролі 8. Зауважимо, що в політичному значенні слово «нація» в середні віки стосувалося передусім елітних верств населення і не застосовувалося щодо «низів», тобто більшості населення.
Слово «нація» іноді (причому не тільки в період середньовіччя) вживалось поза етнічним, мовним чи географічним контекстом — лише для того, щоб означити певну спільність групових інтересів. Макіавеллі, наприклад, згадував «націю» гібеллінів, Монтеск’є іронічно називав ченців «святенницькою нацією», Юм в есе «Про національні характери» доводив, що нація — це просто певна «група осіб». У XVII—XVIII ст. словом «нація» різні автори час від часу об’єднували лікарів, адвокатів, молодих жінок і навіть деяких тварин 9. Цікаво, що й у новітні часи, коли зміст слова стабілізувався у лексиконах різних наук, політичній термінології тощо, його нерідко використовують в абсолютно несподіваному контексті. В. Коннор згадує книгу, що вийшла в 1970-ті роки в Америці й називалася... «Лесбійська нація» 10.
На думку американської дослідниці Лії Ґрінфелд, приблизно в XVI ст. відбулося перше кардинальне зрушення у вживанні терміна «нація». В Англії його почали застосовувати щодо населення цієї країни, воно стало синонімом слова «народ» (у латині слово «populus» — «народ», мало зовсім інше значення, аніж слово «natio»). «Ця семантична трансформація, — пише Л. Ґрінфелд, — означала появу першої нації у світі, [нації] у тому розумінні цього слова, в якому воно вживається сьогодні, а також початок ери націоналізму» 11.
Утім в етимологічних словниках-лексиконах XVI— XVII ст. латинське «natio» залишало за собою здебільшого старе значення. Проте сама ідея ідентифікації терміна не /35/ лише з певною територією, а й з державою та її населенням, справді свідчила про вирішальні зміни в семантиці слова. Водночас слово «народ» та його відповідники (populus, peuple, popolo, pueblo) поки що залишалося (за винятком Англії) чужим слову «нація».
Згодом, у ході розкладу старого династичного порядку, формування «національних» держав у Європі, розвитку «національних» мов, які заступили латину, і «націоналізації» церков відбулися зміни й у понятті «нація». З універсальної мови всеєвропейських політичних, релігійних та культурних еліт — латини, слово «нація» перейшло в мови «національних» політичних і релігійних еліт. Протягом XVII ст. термін уже використовувався в деяких європейських країнах як відповідник поняття «народ» і пов’язувався з такими категоріями, як «громадянство», «держава», означаючи належність до певної територіально-політичної, а не суто етнічної чи мовної спільноти 12. «Нація» дедалі більше ототожнювалась з «народом», тобто населенням країни, держави загалом.
В останній чверті XVIII ст. слово «нація» у французькій мові фактично стало еквівалентом слова «народ» (peuple) і вживалося як його відповідник. Д. Дідро у своїй знаменитій «Енциклопедії» визначав «націю» як значну кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом 13. Абат Ватель у 1758 р. ототожнював «націю» з державою. Це значення терміна «нація» набувало дедалі більшої популярності в мовах тих народів, де процес націотворення відбувався паралельно з процесом формування централізованої держави, політична еліта якої була відносно культурно однорідною.
Отже, англійська й французька мови — мови найпередовіших у XIX ст. в економічному й політичному відношенні народів, культивували передусім політичне значення терміна «нація» і саме в них це слово стало синонімом суверенності народу, незалежності держави, стало, зрештою, політичним символом. Етнічні складники терміна не відігравали суттєвої ролі — до «нації» включалося все населення країни, незалежно від етнічного походження. Рівність прав різних етнічних груп гарантувалася належністю до однієї — політичної «нації». Французька «нація» складалася не лише з етнічних «французів», а й з бретонців, провансальців, пікардійців, ельзасців та ін. Саме у цьому випадку тисячолітня межа між поняттями natio та populus зникла. «Нація» стала синонімом «народу». /36/
З часом, особливо після Французької революції, це значення набуло дальшого поширення. Набули популярності й нові його формальні компоненти. Зокрема, в XIX ст. поняття «нація» дедалі частіше (наприклад у Франції, СІЛА та Англії) стало ототожнюватися з поняттям «держава». Тривала, так би мовити, подальша семантична «етатизація» слова, розпочата в попередні часи. Унаслідок цього, зокрема, слово «нація» (nation) в англійській і французькій мовах часто є відповідником слова «країна», або «держава» (слово «держава» увійшло до політичного словника Європи і стало загальновживаним лише у XVIII ст.) 14. Ліга Націй, утворена в 1919 p. (League of Nations, Societe des Nations), була, як відомо, об’єднанням держав, як і її наступниця — Організація Об’єднаних Націй.
Щоправда, в німецькій мові слово «нація» вже за нових часів, тобто в «епоху націоналізму», набуло дещо іншого змісту, аніж в англійській і французькій мовах. Старе поняття «нація», успадковане від часів існування «Священної Римської Імперії Німецької Нації», підкреслювало єдність німців не за політичною ознакою (як єдність суверенного народу та його держави), а за такими характеристиками, як спільність мови, культури, традицій. Для німців, розпорошених між сотнями, а після наполеонівських воєн — між кількома десятками німецьких держав, «вільних міст», князівств тощо, слова «нація» і «народ» (Volk) були синонімами саме в цьому розумінні. Проте терміни «нація» (Nation) і «держава» (Staat) у німецькій мові, на відміну від англійської і французької, не були тотожними. Німецьке значення слова «нація», з наголосом на етнічно-культурних складниках, вплинуло на формування цього поняття в мовах слов’янських й центральноєвропейських народів. Слово «нація» тут здебільшого було синонімом слова «народ». Воно ототожнювалось передусім з культурно-мовними спільнотами (варто пам’ятати й те, що німецька мова за часів «національних відроджень» слов’янських народів панувала в суспільних науках, а університети з німецькою мовою викладання були тими осередками, де відбувалося навчання інтелектуальних еліт цих народів).
Та обставина, що культурно-мовні характеристики поняття «нація» набули особливого значення саме для тих, хто щойно вступив у «епоху націоналізму», постає цілком природною й історично зумовленою. Ще у XVIII ст. видатний німецький філософ і просвітитель Йоган /37/ Готфрід Гердер охарактеризував «націю» передусім як мовно-культурну спільноту. Ця ідея стала домінантною серед народів Центрально-Східної Європи, які у другій половині XIX ст. вступили у фазу так званого національного відродження і яким доводилося робити наголос на культурних і мовних компонентах цього відродження за браком міцних політичних та економічних еліт, власної державності чи, скажімо, територіальної єдності (чехи, українці, словенці, балканські народи та ін.). Таким чином, ера націоналізму принесла з собою й відновлення «етнічного» змісту поняття «нація», яке водночас мало досить чіткий політичний контекст.
Отже, загалом у XIX ст. визначилися дві основні лінгвістичні традиції у вживанні слова «нація», які відображали певні політичні й культурні традиції. Кожна з них мала власні «сфери впливу» в науці, політиці, на рівні побутової свідомості. Після Другої світової війни, коли домінантною мовою світового суспільствознавства стала англійська, зміцнився вплив англосаксонського, політичного і, значною мірою, етатистського значення слова «нація», причому не лише в наукових сферах — досить згадати, що національно-визвольні рухи «третього світу» здебільшого ототожнювали «націю» з «державою».
Піднесення національних рухів у Європі у другій половині XIX століття сприяло тому, що зміст поняття «нація» дедалі більше урізноманітнювався. Зокрема, до нього додавалися соціально-психологічні «компоненти». У знаменитому есеї 1882 p. «Qu’est-ce qu’une nation?» («Що таке нація?») видатний французький історик і лінгвіст Ернест Ренан заявляв: «Нація — це душа, — це духовний принцип», підкреслюючи тим самим морально-етичний зміст поняття 15.
Загострення боротьби між «передовими» і «відсталими» націями, які також прагнули стати «передовими», поширення «соціального дарвінізму» і расових теорій в Європі наприкінці XIX ст. сприяло тому, що, як і тисячоліття тому, націю почали ототожнювати з «расою», з «кровними зв’язками». (Можна, зокрема, згадати заклик Отто фон Бісмарка до німців «думати кров’ю».) Слово «нація» як синонім расовості, винятковості увійшло до арсеналу агресивної, шовіністичної, расистської риторики.
Зрештою, в середині XIX ст. зміст поняття «нація» доповнився також характеристиками, які стосувалися економічного буття того чи іншого народу. Сучасні /38/ дослідники пов’язують це з впливом Промислової революції і появою теорій економічної й політичної модернізації, найяскравішим представником яких був німецький мислитель Фрідріх Ліст 16.
Отже, семантична еволюція слова «нація» відбувалася протягом кількох тисячоліть людської історії. Незважаючи на те, що в ході своєї еволюції воно абсорбувало певні «об’єктивні» характеристики (територія, реально існуючі спільноти), поняття «нація» все ж таки здебільшого залишалося символом, інтелектуальним знаряддям, суб’єктивним витвором, штучною конструкцією, знаком, абстракцією. І в цьому відношенні воно не відрізняється від усіх інших понять-символів, винайдених людством у ході його культурної еволюції. Можливо, саме це й стало однією з основних причин розмаїття наукових, ідеологічних, політичних та інших інтерпретацій і визначень поняття «нація».




Хаос дефініцій

Еволюція терміна врешті-решт привела до того, що формулювання якогось синтетичного, універсального й утилітарного визначення «нації» стало неможливим, хоча й бажаним, принаймні для науковців. Саме слово іноді має вигляд «понятійного хамелеона», який змінює колір залежно від зовнішніх умов. Будь-який дослідник, який починає цікавитися якимось аспектом буття «націй», стикається з термінологічним розмаїттям, нерідко просто з хаосом, і головною проблемою для нього стає проблема вибору дефініції, яка відповідає його концептуальному підходу до проблеми.
З цього погляду важко сказати, хто перебував у гіршому становищі за часів ідеологічного протистояння «двох систем»: радянські суспільствознавці, яким дозволялось користуватися однією, універсальною дефініцією «нації», автором якої був Й. Сталін, і яка, з невеликими варіаціями та модифікаціями, залишалася канонічною; чи західні дослідники націй і націоналізму, які ніколи не відчували браку різноманітних дефініцій (котрі, утім, здебільшого повторюють одна одну або ж характеризують певну, домінантну рису поняття).
Зрештою, сучасні наукові дискусії з «національного питання» часом розгортаються в «паралельних» просторах, не знаходячи спільних пунктів для взаємного порозуміння саме тому, що поняття «нація» іноді охоплює /39/ надто багато характеристик, або ж адресується окремим чинникам, які не вважаються вичерпними.
Утім, інколи все ж удається досягти згоди й уникнути методологічної какофонії. Чимало дослідників, наприклад, харакгеризуючи поняття «нація», не ототожнюють його з «державою» і «расою». Загалом, більшість дослідників погоджується з тим, що до таких характеристик слід віднести спільну мову, територію, спільний історичний досвід, зафіксований у відповідному міфі, спільні культурні ознаки, іноді релігію тощо. Узагалі ж, коли йдеться про дефініції, то представники різних суспільствознавчих дисциплін зосереджуються на тих суттєвих характеристиках поняття «нація», що відповідають специфіці, методології та понятійному апаратові їхньої науки. При цьому і всередині кожної дисципліни також нерідко відсутній консенсус щодо розуміння поняття «нація».
Таке розмаїття підходів зумовлене передусім тим, що майже у кожному випадку дослідники зосереджують увагу на певних функціональних (економічна, культурна, політична спільнота) чи формальних (територія) характеристиках одного й того ж феномена. Одна й та ж сутність розглядається у різних проявах: соціальних, політичних, психологічних тощо.
Історики загалом розглядають націю як історико-культурний чи історико-політичний феномен, намагаючись у процесі його дослідження дотримуватися принципу єдності об’єктивних і суб’єктивних характеристик. Політологи цікавляться проблемами буття нації у таких аспектах, як політика, державне управління тощо. Для них нація — форма організації певного народу, певної політичної спільноти.
Філософи прагнуть розглядати націю здебільшого як культурну спільноту, в єдності її історії, мови, літератури, традицій, міфів тощо. Соціологи потрактовують націю з погляду групової поведінки, вважаючи її найбільшим із можливих колективів людського суспільства. Свої підходи до проблем життєдіяльності нації розробляють психологи, літературознавці, психіатри, психоаналітики, біблієзнавці і навіть дослідники міжстатевих стосунків, сексопатологи. Так чи інакше, необхідна для наукового пізнання формалізація поняття «нація» відбулася, однак цей процес, очевидно, триватиме доти, доки існуватимуть нації.
Отже, цілком очевидно, що «універсальне» визначення «нації» як людської спільноти, якщо воно претендує /40/ на повну змістовність, має включати в себе, як мінімум, мовні, культурні, територіальні, економічні, соціальні, соціальна-психологічні й політичні характеристики. Проте жодна з цих характеристик не може претендувати на домінантну роль. Наприклад, така «об’єктивна» характеристика єдності нації, як мова, стає малопридатною, коли йдеться про швейцарців (усередині єдиної нації існують чотири рівноправних мови), бельгійців (дві мови), канадійців (дві мови) тощо. Англійською мовою розмовляють принаймні у шести незалежних державах, населення яких вважає себе окремими націями, іспанською — у двадцяти, арабська мова є державною для багатьох суверенних націй Сходу.
Інша «об’єктивна» характеристика — територія, також стає досить сумнівною, коли йдеться про нації з «діаспорами» (євреїв, вірмен, українців) або прикордонні території, заселені представниками різних націй (наприклад Судети).
Якщо ж звернутися до «суб’єктивних» ознак, справа ще більше ускладнюється. Коли ми розглядатимемо націю як спільноту, об’єднану історичною пам’яттю, не доведеться довго шукати прикладів, які зроблять цю ознаку досить проблематичною. К. Дойч слушно зауважує з цього приводу: «...Коли «спільна» спадщина стає спільною? ... у Європі існує доволі багато націй, які століттями жили поруч в одних і тих же країнах, як, наприклад, чехи і німці в Богемії. Представники цих [національностей] мали спільне місце народження; їхні предки переживали ті самі історичні події; проте в них немає нічого спільного — одні й ті ж події вони оцінюють з протилежних позицій, а сам факт спільного життя в одній країні лише поглиблює конфлікт між ними» 17.
Зрозуміло, що домінантність тієї чи іншої з наведених ознак визначається конкретними умовами становлення й розвитку тієї чи іншої нації, історичною ситуацією, рівнем політичного розвитку нації тощо. Зрозуміло й те, що «об’єктивні» характеристики нації є не менш «суб’єктивними», аніж самі суб’єктивні: достатню згадати питання територіальної належності тієї чи іншої нації — місце і розмір «колиски» своєї нації її ідеологи здебільшого визначають самостійно, керуючись політичною кон’юнктурою.
Не можна ігнорувати й той факт, що чим «універсальнішим» видається визначення «нації», тим більше у /41/ ньому буде складників, що не відповідатимуть якимось конкретним формам буття певних націй на будь-якому етапі їхнього існування. Не існує «рецепту», що визначає чітке співвідношення згаданих компонентів, на основі якого можна одну спільноту кваліфікувати як «націю», а іншій відмовити у цьому привілеї. Зрештою, можна припустити, що якийсь «ідеальний» рівень єдності, узгодженості всіх згаданих компонентів свідчить про рівень зрілості, розвинутості нації, однак при цьому варто пам’ятати, що граничний рівень зрілості, розвинутості об’єкта може означати кінець його існування у старій якості... Отже, цілком можливо, що «ідеальна нація», в гармонійній єдності усіх згаданих параметрів, — це вже не «нація», а щось інше. Зрештою, якщо ми визначаємо «націю» в єдності якихось суттєвих, з нашого погляду, параметрів, ми неминуче потрапляємо в пастку есенціалізму. Як зауважує з цього приводу український дослідник В. Лісовий, «більшість схоластичних суперечок навколо слів ... грунтується на апріорному припущенні, що за кожним словом стоїть одна-єдина «суть», яку треба відкрити. А оскільки цю «суть» кожний бачить по-своєму, то дискусія стає безплідною» 18.
Отже, універсальна, «вичерпна» дефініція нації неможлива хоча б тому, що в реальності не існує якоїсь «ідеальної нації» у вигляді абсолютного феномена, даності, незалежної від нашого сприйняття «об’єктивної реальності». Тому далі ми згадаємо кілька визначень, які, певною мірою, відображають процес утворення поняття й водночас дають досить об’ємне уявлення про ті явища суспільного життя, які вплинули на формування спільнот, що дістали назву «націй».




«Класика жанру»

Одним із перших визначень поняття «нація» у новітню епоху (власне, в епоху націоналізму), що стало класичним і згадується майже в усіх загальнотеоретичних працях з проблем нації і націоналізму, вважається вже згадане нами тлумачення Ернеста Ренана (1823 — 1892) з його знаменитого есе «Qu’est-ce qu’une nation?» («Що таке нація?»). Для французького вченого поняття «нація» належало до сфери суспільної психології, моралі, а вже звідси — політики.
«Нація» для нього була невідривною від почуття спільності, що грунтувалося на історичній колективній свідомості. /42/ Нація як «духовний принцип» існує у двох часових вимірах: у минулому і сьогоденні. «Нація, — наголошував Е. Ренан, — це кінцевий результат довготривалої робота, жертовності й відданості. [...] Спільна слава в минулому; прагнення разом ще раз здійснити велике в сучасному — ось головна умова для того, щоб бути нацією. [...] Нація — це велика спільність, створена розумінням, усвідомленням жертви, колись принесеної, і готовністю до нової [жертви]. Вона існувала в минулому, вона відновлюється в сучасності реальною дією: розумінням, чітко висловленим прагненням продовжувати життя спільноти. Існування нації... — це щоденний плебісцит...» 19.
Ренан, як бачимо, сповідував історичний підхід до проблеми буття нації. Остання для нього — історична спільнота, не лише в часовому і соціально-психологічному вимірі (існування нації в минулому і сучасному, відображене в прагненні членів спільноти існувати разом). Історизм проявляється і в ідеї скінченності національного буття. «Нації, — стверджував Ренан, — не є чимось вічним. Вони виникли, вони зникнуть. Їхнє місце заступить, скоріш за все, європейська конфедерація» 20.
Утім французький історик вважав, що в сучасну йому епоху існування націй є необхідним не лише для них самих, а й для людства в цілому. Незважаючи на відмінності між ними, різні можливості, нації сприяють загальному розвиткові цивілізації кожна у свій спосіб, кожна додає «свою ноту до загального концерту людства, і це в перспективі є тим ідеалом, якого ми прагнемо» 21.
Погляди Е. Ренана загалом характеризують як суб’єктивістський підхід до визначення нації. Іноді його навіть називають засновником «психологічної» теорії нації 22. Це твердження видається досить сумнівним, оскільки погляди Е. Ренана зовсім не були «теорією», а його публіцистична промова аж ніяк не претендувала на теоретичні узагальнення. Як це іноді трапляється в історії суспільної думки, влучні формулювання і вислови видатного французького історика увійшли в науковий ужиток пізніше, стали існувати «самостійно».
Значення міркувань Е. Ренана, безперечно, полягає в тому, що він одним із перших чітко сформулював ті складники поняття «нація», які відображають суб’єктивний бік її існування. Проте покладений в основу розуміння феномена нації «вольовий» складник провокує будь-якого критика на запитання: чому саме нація? І справді, /43/ «спільне бажання» існувати разом можуть висловити члени будь-якої іншої спільноти. Як слушно зауважив з цього приводу Е. Ґелнер, «...це може стосуватися й клубів, підпільних груп, банд, команд, партій, не кажучи вже про численні спільноти й об’єднання доіндустріальної епохи, які створювались і формувались не за національним принципом...» 23. Зрештою, «щоденним плебісцитом» можна назвати й спільне життя будь-якого подружжя... Утім, будь-яке загальне визначення, що стосується буття людських спільнот, має поліфункціональне значення і часто досить легко «спростовується» відповідним емпіричним матеріалом, розмаїття якого завжди перекриває рамки будь-якої суспільної теорії.
Зрозуміло, що погляди Е. Ренана на природу нації слід сприймати контекстуально, віддаючи належне тій обставині, що їхній автор був одним із тих, хто закладав основи історично-філософського розуміння цього складного феномена. Зауважимо, що його підхід до визначення нації як найхарактерніший варіант «волюнтаристського» трактування її суті й надалі залишається в науковому арсеналі сучасних дослідників. Наприклад, один з найвідоміших фахівців у цій галузі, англійський вчений Г’ю Сетон-Вотсон вважав, що нація існує тоді, коли «значна кількість людей з певної спільноти вважає себе нацією, або ж поводиться так, нібито ця нація існує», фактично перефразовуючи Ренана 24.
До «класичних» інтерпретацій «нації» можна віднести й розробки німецького мислителя, соціолога Макса Вебера (1864 — 1920). Вебер цікавився проблемою нації у двох аспектах: теоретичному і практично-політичному, з погляду місця й ролі німецької нації в тогочасному світі. Нас цікавлять насамперед його теоретичні розробки: деякі сучасні дослідники вважають Макса Вебера одним із видатних націоналістичних мислителів, які закладали фундамент теоретичного осмислення проблем націй і націоналізму 25, інші твердять, що він, так само, як і інші засновники сучасної раціоналістичної соціології та політології, не розробив теорії нації 26.
Концепція нації Макса Вебера формувалася в системі таких понять, як «національна держава», «культура», й була тісно пов’язана з такою сферою, як соціальна психологія. «Нація» у розумінні Вебера — поняття, яке, з одного боку, належить до сфери культури, а з іншого — до сфери політики (оскільки його зміст розкривається /44/ лише через відношення до держави), поняття, в основу якого водночас покладено соціально-психологічні складники. Нація — це «спільнота почуттів, яка знаходить своє адекватне втілення лише у власній державі, і яка природно прагне створити її» 27. Як бачимо, в основі веберівської дефініції — той самий складник, на який звернув увагу Е. Ренан.
Існування нації можливе лише тоді, коли існує почуття належності людей до певної спільноти, що прагне оформитися в суспільство, в державну спільноту, коли наявне почуття «солідарності» серед її членів. Цей визначальний суб’єктивний фактор, у свою чергу, виникає на основі об’єктивних передумов, якими є спільне походження, мова, релігія, звичаї чи політичний досвід, отже, все те, що сприяє виникненню національного почуття, національного «сентименту» (зауважимо, що ці об’єктивні передумови втілюються знов-таки в суб’єктивній сфері).
Загалом, «веберівська теорія нації» виходила за рамки наведеної дефініції (докладніше про це йтиметься у наступному нарисі), хоча остання залишалася центральним елементом концепції Вебера. Зауважимо також, що подальше «наповнення» змісту поняття «нація» іншими складовими ніколи не заперечувало «суб’єктивістських» ознак нації, з яких, власне, й починалося наукове дослідження цього феномена.
До «класичних» формулювань поняття «нація» належать також розробки К. Каутського (1854—1938), О. Бауера (1882—1938) та К. Реннера (1870—1950). Видатні діячі й теоретики австрійської соціал-демократії конкретно займалися національними проблемами, не вважаючи їх другорядними порівняно з класовим питанням, як це до певного моменту робили деякі їхні російські колеги, що називали себе більшовиками. Зрозуміло, що їхні розробки пов’язувалися здебільшого з виробленням позиції у практичній політиці щодо національного питання у багатонаціональній імперії Габсбургів, тобто були, якщо вдатися до сучасної термінології, «політологічними» узагальненнями. Зауважимо, що ці узагальнення робили люди з фундаментальною освітою, обізнані з найновішими на той час суспільними теоріями, які, до того ж, мали нахил до науково-аналітичної праці й необхідні навички. Ці обставини визначили досить високу наукову якість висновків. Якщо узагальнити погляди К. Каутського, О. Бауера та К. Реннера на націю, то побачимо, що /45/ вони створили «понятійний простір», у межах якого інші дослідники націй перебувають і досі. Нація у їхньому розумінні була передусім культурною, соціально-економічною й мовною спільнотою. До цих ознак додавалися спільність традицій та єдина територія.
Як побачимо далі, наступні спроби формального визначення нації здебільшого не виходили за межі згаданих нами «класичних» інтерпретацій. Доповнювався термінологічний апарат, з’являлися нові понятійні нюанси, однак у будь-яких нововведеннях у тому чи іншому вигляді містилися елементи тих визначень і знахідок, які датувалися кінцем XIX — початком XX ст.





Догматично-марксистський варіант

Звернімося до іншого «класичного» визначення нації, яке з певними модифікаціями увійшло до всіх навчальних курсів, наукових монографій, статей радянського періоду вітчизняного суспільствознавства. Зауважимо, що ця дефініція є прикладом того, як певна ідеологічна розробка може перетворитися на догмат, який не тільки став обов’язковим для кількох поколінь учених, а й опосередковано вплинув на реальну політику в галузі національного питання з колосальними соціально-політичними наслідками.
За звичним каноном її називали «марксистсько-ленінською теорією нації», хоча вона, по-перше, не була загалом марксистською (оскільки марксизм в особі своїх «класиків» і фундаторів не створив власної теорії нації), а по-друге, вона не була й ленінською, оскільки канонічний текст і формулювання, покладені в її основу, були написані іншою людиною.
Автором дефініції був Й. Сталін. У статті «Марксизм і національне питання» (1913) він писав: «Нація — це, насамперед, спільність, певна спільність людей.
...Нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у спільності культури» 28.
Якщо абстрагуватися від певних ідеологічних упереджень, пов’язаних з «десталінізацією» нашого суспільствознавства, можна зауважити, що це визначення нічим не гірше за багато інших, а в деяких відношеннях воно може служити досить зручним засобом, оскільки в ньому /46/ досить вдало поєднуються суб’єктивні і об’єктивні характеристики нації. Неважко помітити, що Сталін у деяких елементах свого синтетичного визначення постає справжнім «веберіанцем», хоча, будучи ортодоксальним марксистом, він включив до нього дуже важливий елемент — «спільність економічного життя» (у цьому відношенні він постає ортодоксальним послідовником не стільки Маркса, якого мало цікавили питання націй взагалі, скільки німецького мислителя Фрідріха Ліста, котрий якраз і був одним із фундаторів економічної теорії нації).
Така досить несподівана обізнаність Сталіна в питаннях теорії нації стає зрозумілішою, якщо звернути увагу на джерела, якими він користувався. Американський історик Роберт Такер стверджує, що Сталін фактично повторив визначення нації, запропоноване Карлом Каутським, чимало праць якого на той час було перекладено російською мовою. При цьому Сталін не вважав за необхідне посилатися на оригінал. Як зазначає український дослідник Ф. Горовський, «...перші три ознаки нації у Сталіна даються «за Каутським», тоді як четвертий береться у Бауера» 29.
Коли Сталін писав свою працю на замовлення керівництва більшовицької партії (за порадою і на прохання В. Леніна), він ще не був «батьком народів», тож його інтелектуальні вправи хоча й мали суто прагматичну мету (в міжнародній соціал-демократії розгорталась серйозна дискусія з національного питання, і завданням Сталіна була критика «австро-марксизму», зокрема О. Бауера, й «психологічної» моделі нації), вони все ж таки залишалися не більше, як ідеологічними розробками, загалом досить вдалими, хоча, відповідно до жанру (стаття не була науковою розвідкою), надмірно лапідарними. Сам Сталін, принаймні в 1913 р., не вважав свою працю важливим внеском у теорію національного питання.
Однак пізніше, в 1930-ті роки, сталінське визначення було догматизоване, внаслідок чого вивчення феномена «нації» на теренах СРСР не виходило за його рамки, а відтак, фактично призупинилося, що згодом, бодай опосередковано, негативно позначилося не тільки на наукових розробках, а й на прийнятті важливих політичних рішень. Варто звернути увагу й на ту обставину, що згадана праця Сталіна, разом з його пізнішими виступами з проблем націй і колоніалізму, в 1936 р. була надрукована англійською мовою і, як стверджує Е. Гобсбаум, «мала /47/ великий міжнародний резонанс як серед комуністів, так і, особливо, — в залежному [колоніальному] світі» 30.
Можливо, ці обставини дали підстави сучасним українським авторам назвати сталінське визначення нації «горезвісним» 31. Цілком очевидно, що такий епітет має присмак політичної кон’юнктури і нічого не додає до наукового розуміння проблеми. Сталінська дефініція, особливо з огляду на джерела, якими користувався автор, видається цілком слушною, особливо з погляду осягнення феномена нації.
Очевидно, наукова критика даного визначення терміна «нація» мала б зосереджуватися на тому, що в основу сталінської дефініції було покладено тезу, яка згодом оформилася як «етнічна», або ж «етнологічна» концепція нації. Цю концепцію було трансплантовано не лише в наукові чи ідеологічні розробки, а й у суспільну практику. На це вже звертали увагу сучасні українські дослідники, зокрема Ф. Горовський.
Цікаво й те, що з часів «відлиги» ім’я Сталіна взагалі не згадувалось у зв’язку з дефініцією нації, автором якої він був. Оскільки з другої половини 50-х років офіційний канон передбачав лише одного «вітчизняного класика» марксизму, виник термін «ленінська теорія нації», в рамках якого експлуатувалась і модифікувалась дефініція Сталіна.
В СРСР, стверджують автори «Філософського енциклопедичного словника», у 60 — 80-ті роки був вироблений так званий «етнологічний підхід» до природи нації. Якщо придивитися уважніше, то визначення нації, яке подається в його рамках, видається модернізованою версією сталінської формули (зрозуміло, що безпосередньо на «батька народів» автори вже не посилалися). Згідно з цим визначенням, нація являє собою етносоціальну спільноту, яка характеризується нерозривною єдністю (взаємодією) соціально-економічних і культурних властивостей. Вважається, що визначення нації лише як соціально-історичної спільноти є недостатнім. До суттєвих ознак нації слід віднести також спільність самосвідомості і соціальної структури. Багатонаціональні утворення (наприклад американський народ) є макроетнічними спільнотами, в ході формування яких склалася культурна, духовна, мовна спільність, яка, утім, не нівелює етнокультурних особливостей етносів, що її утворюють 32. /48/
Безперечно, таке формулювання ознак нації якоюсь мірою відображало певне ідеологічне замовлення (стаття до словника писалася до 1991 р.). Ідея злиття націй (соціалістичних) в «нову історичну спільноту —радянський народ» (фактично йшлося про зникнення «класичних націй»), яка з’явилась в ідеологічному арсеналі КПРС у 60-ті роки (вперше думку про зникнення націй за комунізму висловив ще Ф. Енгельс у «Проекті комуністичного символу віри» (1847), та паралельна ідея зникнення класових і соціальних відмінностей у ході просування до комунізму знайшли втілення у формулі: «спільність самосвідомості і соціальної структури».
Ця формула, зрозуміло, стосувалася передусім «нової історичної спільноти» й аж ніяк не «буржуазних» націй, хоча не можна не помітити того, що американська ідея «плавильного котла» («the melting pot») та радянська концепція «злиття націй» навдивовижу схожі між собою, хоча й виникли в суспільствах з полярно протилежними системами політичних цінностей і мали різну спрямованість.
Щоправда, комплексність визначення нації в радянському суспільствознавстві (поєднання об’єктивних і суб’єктивних чинників) дала змогу досягти компромісу в питанні «злиття націй» в нову, єдину спільноту з очевидним прагненням тих же націй до збереження «національної ідентичності». Зокрема, за часів Ю. Андропова ідея «злиття» націй була «відредагована»: повна єдність народів СРСР досягається в таких сферах, як економічне, соціальне, політичне життя, тоді як етнічні та культурні відмінності залишаються.
Хоча це й парадоксально, але розробка концепції «нової історичної спільноти» призвела до формування ідеї так званої політичної нації. При цьому термін «нація», очевидно, мав вийти з ужитку, натомість висувався політично нейтральніший — «народ». Фактично термін «радянський народ» був синонімом терміна «політична нація».
Наведемо формулювання одного з офіційних радянських наукових авторитетів у галузі національного питання: «Радянський народ — це нова історична, соціальна та інтернаціональна спільнота людей, яка утворилася внаслідок соціалістичних перетворень та зближення трудящих усіх класів і верств, націй і народностей, яка має спільну /49/ батьківщину — СРСР, спільну територію, спільну, основану на громадській власності економіку, спільну за соціалістичним змістом і багатоманітну за національними особливостями культуру, національні мови та мову міжнаціонального спілкування, федеративну загальнонародну державу і спільну мету — побудову комунізму» 33. Якщо відсіяти з цієї формули досить громіздкий набір стандартних для кінця 70-х — початку 80-х років термінів, неважко помітити очевидні запозичення зі сталінського визначення нації, модифікованого для потреб ідеологічної кон’юнктури.
Підсумовуючи все вищесказане, зауважимо, що «марксистсько-ленінське визначення нації» було, якщо звернутися до таксономії, не «марксистсько-ленінським», а «марксистсько-сталінським» чи, наприклад, «марксистсько-сталінсько-каутсько-ренерівським» (список можна продовжувати). Деякі його основні моменти, якщо сприймати їх не як канон, а як пізнавальний засіб, видаються цілком слушними і цікавими для дослідників національного питання, тому не варто ставитись до них як до «ідеологічного непотребу», на що хибують деякі сучасні дослідники.
Цікаво й те, що у формальному, «класичному», догматизованому визначенні нації ми не знаходимо, принаймні «на поверхні», ознак класового підходу, який домінував у самій «марксистсько-ленінській теорії нації». На думку багатьох сучасних дослідників (Н. Пуланцас, Б. Андерсон, Т. Нейрн, Т. Боттомор, Орас Б. Девіс, Р. Дебре та ін.) «традиційний», або ортодоксальний марксизм взагалі не мав власної теорії нації. Ці ознаки з’являються вже тоді, коли сталінська дефініція (у різних модифікаціях) почала використовуватися в «ідеологічній боротьбі» та відповідній політичній практиці. Але це вже інша тема.





Сучасні наукові версії

Очевидно, варто почати з версії, яка стала однією з найпопулярніших серед дослідників націй і націоналізму на Заході і значною мірою вплинула й продовжує впливати на наукові дискусії у цій галузі. Американський історик Бенедикт Андерсон назвав її «Уявлені спільноти». Нація, за Андерсоном, це уявлена політична спільнота (imagined political community). «Вона є /50/ уявленою тому, — пише Андерсон, — що представники навіть найменшої нації не знайомі з більшістю своїх співвітчизників і навряд чи коли-небудь зустрінуть їх чи навіть почують про них, проте в уяві кожного живе образ їхньої спільності» 34. Взагалі, будь-яка спільнота, більша за село давніх епох, де був можливий особистий контакт усіх жителів між собою, є уявленою. Не тільки націю, а й клас, касту, клан і т. п. можна охарактеризувати як уявлені спільноти. Ці спільноти відрізняються одна від одної не тим, що одні з них є нібито справжніми, а інші — штучними. Вони відрізняються способом уявлення.
«Функціоналістське» визначення нації, досить близьке до сформульованого Андерсоном, запропонував Е. Ґелнер. Вважаючи спроби формальної дефініції нації безплідними, він обмежився «опосередкованими», «функціональними» характеристиками, наявність яких свідчить про існування нації. Люди належать до однієї нації, наголошував він, «...тоді, і лише тоді, коли вони належать до однієї культури, де культура означає систему ідей, символів, асоціацій та способів [соціальної] поведінки й спілкування». Водночас люди можуть вважатися представниками однієї нації «...тоді, і лише тоді, коли вони визнають, що належать до єдиної нації. Іншими словами, ...нації — це артефакти людських переконань, лояльностей і почуття солідарності. Означена категорія осіб (наприклад населення якоїсь території або носії якоїсь мови) стає нацією там і тоді, де й коли представники цієї категорії безумовно визнають певні взаємні права та обов’язки як необхідну умову членства в нації. Саме це визнання одне одного як членів співтовариства перетворює їх у націю, а не будь-які інші спільні ознаки, що відокремлюють цю категорію від інших» 35.
Завдяки теоретичним розробкам професора Лондонської школи економіки (Лондонський університет) Ентоні Сміта одним із найбільш плідних напрямів у дослідженнях нації й націоналізму стала історична соціологія. Для соціологів нація — це, передусім, найбільший в історії людський колектив, група. В інтерпретаціях Сміта нація представлена як велика суспільна група з певними законами колективної соціальної поведінки. (Зауважимо й те, що Е. Сміт вважається також представником так званого етнологічного (етніцистського) підходу в дослідженні нації.) /51/
Соціологічна версія визначення нації, запропонована Е. Смітом, виглядає так: «Нація — це велика, вертикально інтегрована і територіальна мобільна група зі спільними громадянськими правами і почуттям колективності, а також з однією чи кількома спільними характеристиками, які відрізняють її членів від членів подібних груп, які можуть бути їхніми союзниками чи противниками» 36. Група, якій бракує бодай однієї з наведених ознак, не може вважатися «завершеною» чи «усталеною» нацією.
Згодом Е. Сміт конкретизував це узагальнене визначення нації тими «спільними характеристиками», яких він спочатку уникав. Нація — це «...сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову, громадянську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх її членів» 37.
У даному випадку, очевидно, якісь коментарі зайві. Можна лише зауважити, що практично Е. Сміт дає синтетичну, узагальнену характеристику нації як великої суспільної групи, і це, зрозуміло, відразу ж відкриває необмежені можливості для пошуку конкретних випадків, які так чи інакше заперечують цю дефініцію.
Професор соціології Нью-Йоркського університету та університету Осло Краіґ Келгон пропонує суто суб’єктивістське розуміння поняття «нація» через набір характерних рис, які вважаються необхідними умовами фактичної наявності нації. Нації, вважає він, не можна визначати за допомогою лише емпіричних параметрів, таких, наприклад, як здатність досягти суверенітету, утримувати внутрішню єдність, відстоювати свої кордони чи претендувати на давню культуру. «Нації скоріше оформлюються через певний спосіб самоствердження, спосіб мовлення, думання й дії ... які дають змогу створювати колективну ідентичність, мобілізовувати людей на виконання колективних задумів, розрізняти народи й відповідні види побуту» 38. Усе це складає основу «національної риторики», того набору понять і визначальних рис, цінностей, за допомогою яких нації знаходять цей «спосіб самоствердження». До цього набору, на думку К. Келгона, можна віднести:
1. Кордони (географічні чи етнічно-культурні, чи ті й інші разом).
2. Ідею неподільності, єдності нації. /52/
3. Суверенність, за допомогою якої досягається формальна рівність з іншими націями. Суверенність зазвичай ототожнюється з наявністю самостійної держави.
4. Ідею, згідно з якою влада є легітимною лише тоді, коли вона підтримується народом і служить інтересам народу (нації).
5. Ідею ототожнення населення з нацією.
6. Безпосереднє ототожнення індивіда з нацією, «безпосереднє членство». Особистість, як частина нації, є рівною з іншими членами нації.
7. Культуру (мова, спільні цінності, вірування, звичаї тощо).
8. Уявлення про існування нації в часі, в минулому й майбутньому.
9. Спільні біологічні й спадкові риси.
10. Особливе відношення до певної історичної, іноді навіть «священної» території 39.
Можна було б і далі наводити різноманітні визначення нації, але вони, здебільшого, повторюють уже згадані нами. Наведемо тут лише енциклопедичну ненормативну дефініцію, що узагальнює найусталеніші формулювання. Один із найавторитетніших англомовних словників-тлумачників — вебстерівський, дає такі визначення слова «нація»:
1. а) Рід, плем’я, кровна спільнота; б) Національність; в) Спільнота або зібрання людей чи тварин;
2. Народ, об’єднаний кровними зв’язками (спільністю походження), які загалом проявляються у спільності мови, релігії та звичаїв, почутті спільності інтересів та взаємозв’язків. Завдяки цьому євреїв та циган, наприклад, часто називають націями.
3. Найпоширеніше уявлення: будь-яка група людей, які мають спільні інститути та звичаї, почуття соціальної гомогенності (однорідності) та спільного інтересу. Більшість націй сформовані з агломератів племен чи народів спільного етнічного походження, або ж із різних етнічних груп, змішаних в одне ціле тривалою взаємодією. Найхарактернішими ознаками зазвичай вважаються єдина /53/ спільна мова або близькі діалекти, спільна релігія, традиції та історія, спільне розуміння правди й кривди та більш-менш компактне територіальне розташування. Проте одного чи декількох із цих елементів може бракувати, що не заважає групі залишатися спільнотою інтересів та не заперечує прагнення жити разом і претендувати на звання нації.
4. У ширшому значенні — населення країни, об’єднане спільним незалежним урядом; держава.
5. Студентська громада в середньовічних університетах, об’єднана за територіальним принципом.
6. Натовп, маса [людей].
7. Плем’я з групи індіанських племен 40.
Якщо повернутися до суто наукових дефініцій нації, можна дійти висновку, що загалом більшість із них не виходить за рамки «класичних». Звичайно, не можна стверджувати, що пошук формальних визначень припинився, і сучасні наукові розробки у цьому відношенні — це лише широкі коментарі «класиків» певних наукових шкіл. З’являються нові аспекти, пов’язані з подальшою деталізацією усталених дефініцій, котрі модифікуються у зв’язку з поглибленням досліджень нації й націоналізму, з появою нових методів та підходів у вивченні даної проблеми. Докладніше про це йтиметься у наступному нарисі.
Закінчуючи огляд визначень «нації», маємо навести ще одне, надзвичайно цікаве міркування стосовно методології пізнання цього явища. На думку професора соціології Каліфорнійського університету Роджерса Брубейкера, для більшості підходів до визначення «нації» є характерною есенціалістська (субстанціалістська) віра в те, що існує якась конкретна спільнота, яку лише треба адекватно ідентифікувати за певною системою ознак. «Проблема з цим субстанціалістським підходом до розуміння націй як реальних явищ полягає в тому, — зауважує він, — що категорії [суспільної} практики ототожнюються з аналітичними категоріями» 41. Розвиваючи цю думку вченого, можна дійти висновку, що чимало дослідників опиняються в методологічній пастці, вживаючи поняття з ідеологічного чи суспільно-політичного лексикону як науково-аналітичні категорії. /54/
Зрозуміло, що це міркування слід брати до уваги, оцінюючи пізнавальні можливості тієї чи іншої дефініції. Водночас спостереження американського дослідника не варто абсолютизувати, вважаючи дефініції з «есенціалістським підтекстом» науково непридатними чи «неповноцінними». Чи існує взагалі якась «науково стерильна» категорія для визначення глобальних суспільних явищ, що не була б пов’язана з суспільно-політичним лексиконом?




* * *

Незважаючи на розмаїття і суперечливість підходів до вибору формальних ознак, які характеризують суть феномена «нації», можна досить упевнено стверджувати, що загалом існує усталений набір критеріїв, за якими представники різних дисциплін і світоглядів визначають найхарактерніші риси спільноти, котра дістала назву «нація». Отже, неформальна згода щодо формальних ознак існує, і це дає змогу вести дискусію на міждисциплінарному рівні. Зауважимо, що коли йдеться про «формальне» визначення «нації» чи «формальні» ознаки останньої, слід мати на увазі, що вони водночас є відображенням, виявом суттєвих характеристик досить абстрактного явища. Таким чином, будь-яка формальна дефініція — шлях до розуміння внутрішньої структури й законів функціонування «нації».
Згадані ознаки (критерії) поділяються на «об’єктивні» і «суб’єктивні», проте цей поділ є умовним і використовується здебільшого для зручності. «Об’єктивні» ознаки сприймаються й усвідомлюються суб’єктивно, водночас «суб’єктивні» є значною мірою наслідком дії об’єктивних обставин і чинників. Залежно від великої кількості внутрішніх і зовнішніх чинників кожна конкретна нація визначається певним набором об’єктивних і суб’єктивних ознак, серед яких є домінантні, характерні саме для цієї нації чи груп націй.
Утім цілком очевидно, що існує одна суб’єктивна ознака, яка є вирішальною для існування нації, ознака, /55/ наявність якої чітко вказує на факт реального існування певної, конкретної нації як такої, нації у модерному розумінні цього слова. Різні дослідники називають її по-різному: «колективною солідарністю», «почуттям спільності», «щоденним плебісцитом», «національною свідомістю» тощо, тобто йдеться про самоусвідомлення певної спільноти, яке знаходить своє вираження в терміні «нація».
Наостанку, наведемо відомий вислів: «нація — це група людей, об’єднаних спільною помилкою щодо свого минулого і спільною відразою до своїх сусідів». Можливо, ця іронічна дефініція XIX ст., яку згадує К. Дойч, буде найкращим завершенням нашої дискусії щодо етимології поняття «нація».

***
Нарис 2
ФЕНОМЕНОЛОГИЯ


«Нація» в раціоналістичній соціології (М. Вебер)
«Комунікативна» теорія (К. Дойч)
Етатистська модель нації
Етнологічна (етніцистська) версія
«Інструменталістська» версія
Типологія націй


Простежимо, яким чином «формальні» визначення нації чи ознаки поняття «нація» реалізовувалися осмислювалися в різних теоретичних конструкціях, ідеологемах і наукових версіях, працях «класиків» та їхніх епігонів і послідовників. Іншими словами далі ми спробуємо «розшифрувати» ті дефініції, про які йшлося у попередньому нарисі і водночас — дати ширшу характеристику /57/ «нації», спробуємо з’ясувати деякі внутрішні закони її функціонування. Розглянемо декілька концептуальних моделей нації, в яких аналіз цього явища здійснюється різними методами й за різними методологіями, які нерідко суперечать одна одній.




«Нація» в раціоналістичній соціології (М. Вебер)

У веберівській концепції нації 42, вважає дослідник цієї проблеми Д. Бітем, можна виділити три взаємопов’язані елементи. Нація існує тоді, коли: 1) є певні об’єктивні спільні ознаки, які відрізняють один народ від інших (мова, територія тощо); 2) ці ознаки мають суб’єктивне втілення: члени спільноти сприймають їх як духовну цінність, завдяки чому виникає почуття внутрішньої єдності в протиставленні з іншими групами; 3) ця єдність, або почуття спільності, втілюється в автономних політичних інститутах чи, принаймні, оформлюється як вимога створення таких інститутів. Загалом, національне почуття, за Вебером, —це почуття належності до унікальної, неповторної і часом «вищої», престижної групи 43.
Звернімося до об’єктивних чинників, які, на думку Вебера, створюють необхідні передумови існування нації. Найменш важливими для розуміння суті поняття «нація» він вважав «расово-біологічні» чинники, спільність біологічного походження, хоча й визнавав наявність фізичних і психічних відмінностей між різними націями. «Немає сумнівів у тому, — писав він, — що «національна» належність не потребує такої основи, як кровна спорідненість. Відомо, що повсюдно походження найрадикальніших «націоналістів» часто буває іноземним. Навіть більше, хоча особливий спільний антропологічний тип не є загалом безвідносним щодо національності, його явно недостатньо, і його не можна вважати передумовою для існування нації» 44.
Загалом, ці чинники, які, на його думку, важко піддавалися науковому узагальненню, формулюванню, були надто розпливчастими. Вони надто часто ставали об’єктом нездорових політичних спекуляцій. «За допомогою расових теорій, — зауважував він, — можна довести чи спростувати будь-що» 45. /58/
Інший об’єктивний чинник, мова, за Вебером, — один із найважливіших. Мовна спільнота, на його думку, є нормальною основою для держави, і нація може існувати на основі спільності мови і літератури. У цьому відношенні Вебер не виходив за рамки традиційного німецького розуміння терміна «нація», з його наголосом на культурних аспектах, розуміння, започаткованого ще Гердером. Щоправда, і цей чинник був хоча й необхідним, проте недостатнім для існування нації, як категорії суб’єктивної. Вебер згадував швейцарців, французьких канадійців та німецькомовних ельзасців як ті народи, які складають нації без спільності мови. Тут діяли інші визначальні чинники: спільні звичаї, суспільні структури, світосприйняття, історичні традиції.
Жодний з об’єктивних складників «нації» не відігравав, на думку Вебера, визначальної ролі. Кожний з них був важливим, необхідним, бажаним, але починав відігравати якусь роль у формуванні нації лише у взаємодії з іншими, передусім, суб’єктивними складниками.
У цьому контексті постає логічним той факт, що центральним поняттям, яке синтезувало в собі різноманітні характеристики національної індивідуальності, була, за визначенням М. Вебера, «культура» (Kultur). Культура в методології Вебера не зводилась лише до сфер літератури та мистецтва, хоча саме вони й були найвиразнішими її виявами й «двигунами». Культура охоплює ширше коло цінностей, які формують індивідуальність суспільної групи під назвою «нація»: у цьому сенсі можна віднести до культури й такі категорії, як національний характер, спосіб мислення і спілкування, звичаї — усі вияви духовності, які відрізняють одну національну спільноту від іншої. «Значення «нації», — писав М. Вебер, — загалом пов’язується з вищістю, або ж, принаймні, з унікальністю культурних цінностей, які можна зберегти і розвивати лише шляхом культивування індивідуальності спільноти» 46.
У веберівській концепції культури як визначального елемента суттєвих характеристик нації, сполучались універсалістський і партикуляристський підходи.
Перший із них полягав у тому, що існують певні формальні ознаки, «стандарти», притаманні будь-якій культурі будь-якої нації. Одним із таких стандартів, на думку Д. Бітема, є існування літературної мови і літератури. /59/ Спільноти, які не відповідали цьому стандартові, були, за визначенням М. Вебера, «некультурними» («kulturlos»), a отже, й «ненаціональними». Відповідно, маси залишаються «некультурними» (і «ненаціональними») доти, доки вони перебувають поза впливом «високої» культури, що виробляється і поширюється елітами.
Другий підхід полягав у тому, що кожна культура має індивідуальні, унікальні риси, які, власне, й дають можливість відрізняти одну національну спільноту від іншої. І ця індивідуальність, культурна унікальність проявляються, насамперед, у літературі та мистецтві. Здатність спільноти створювати і свідомо плекати духовні цінності, якісно відмінні від цінностей інших спільнот, пов’язувалась зі здатністю розвивати писемну культуру.
Очевидно, що концепція культурної і національної індивідуальності як основи існування нації в теорії Вебера була тісно пов’язана з його фундаментальним засновком щодо вищості різноманітності над одноманітністю. Особистість з її індивідуальними, неповторними рисами, здатністю втілювати ці риси у відповідних цінностях — це найвище досягнення людства. Отже, нація як колективна особистість є також найвищою цінністю, оскільки вона має власну індивідуальність і здатна виробляти властиві їй духовні цінності.
При цьому, на думку Вебера, кожна нація з її культурою і духовними цінностями не може претендувати на вищість у порівнянні з іншими. «Було б наївним, — писав він, — вважати, що невеликий з погляду чисельності чи сили народ є менш «цінним» чи «важливим» на форумі світової історії [аніж «велика» держава]. У нього лише інші завдання, отже, й інші культурні умови...» 47.
Цілком зрозуміло, що «культуроцентризм» веберівської концепції нації неминуче мав привести до питання про соціальні верстви, безпосередньо пов’язані з розвитком культури і розвитком нації. Оскільки індивідуальність нації пов’язана з її культурною ідентичністю, «...інтелектуали ... будуть головними пропагандистами «національної» ідеї» 48. «Інтелектуалами» Вебер вважав ті верстви, які мають безпосереднє, професійне відношення до тих досягнень, що вважаються культурними цінностями завдяки їхній індивідуальній неповторності, іншими словами, до національної культури, чи культури взагалі. Відповідно, ці верстви, за влучним висловом Вебера, «узурпують» лідерство в «культурній спільноті» 49. /60/
Останній, проте не менш важливий елемент теорії нації Вебера має суто політичний зміст і стосується взаємовідносин нації і держави. Спільноту можна вважати нацією лише тоді, вважав Вебер, коли вона оформлена у власну державу, або ж свідомо прагне цього: наприклад, угорців, чехів і греків націями зробило їхнє прагнення до державності. Це прагнення природно виникає на ґрунті визнання цінності певної культури і намагань зберегти і розвинути її.
Утім цей формальний взаємозв’язок понять «нація» і «держава» не означає їхньої понятійної ідентичності, тотожності. Нація належить до груп, які Вебер характеризував як Gemeinschaften, тобто тих спільнот, які виникають на основі почуття спільності, солідарності, почуття належності до групи. Держава, у свою чергу, була прикладом Gesellshaft, тобто суспільства, створеного свідомо для досягнення певної мети, наслідком певної політики. Нація розглядається в контексті розвитку та існування культури, держава — у зв’язку з питанням політичної влади.
Проте, хоча «нація» і «держава» належать до фундаментально різних суспільних категорій, вони мають співіснувати, особливо в модерну епоху. Держава може вижити лише тоді, коли існує почуття єдності національної спільноти, особливо в питанні підтримки державної влади. Водночас нація здатна зберегти свою культуру, тобто свою національну індивідуальність, лише завдяки протекції державної влади. Зрозуміло, що ці міркування стосуються епохи, коли зростання конкуренції між націями і відповідними державами, наростання імперіалістичних тенденцій зробили питання протекціонізму політичної влади над іншими сферами буття нації надзвичайно актуальними.
Немає сумніву, що внесок М. Вебера в науково-теоретичне осмислення проблем націй і націоналізму ще не оцінений адекватно суспільствознавцями. Навіть побіжний огляд деяких основних елементів веберівської концепції засвідчує, що вченому вдалося сформулювати основні моменти загальної теорії нації. В ній врахована діалектика об’єктивних і суб’єктивних чинників виникнення та існування нації, визначені соціально-психологічні, історичні, культурні й політичні параметри, що дають змогу досить упевнено ідентифікувати наявність певної нації на певному етапі її історичного розвитку. /61/ М. Вебер визначив також необхідний набір понять, що дають можливість встановити рамки наукових досліджень «нації». Усе це дає підстави вважати його одним із фундаторів наукової теорії нації.
Важко сказати, чи справді веберівська концепція нації безпосередньо вплинула на подальші дослідження у цій галузі, проте незаперечним вважається той факт, що елементи цієї концепції (не обов’язково запозичені з неї) трапляються і в теоретичних розробках ідеологів-практиків (як приклад можна згадати визначення нації К. Каутським, Й. Сталіним та ін.), і в роботах науковців (К. Дойч, Е. Ґелнер, Б. Андерсон та ін.), які намагалися осмислити феномен нації і націоналізму в рамках наукових дисциплін. Безперечно, Веберові вдалося теоретично осмислити тогочасні погляди з національного питання, колосальний емпіричний матеріал, який йому давало саме життя, нарешті, його теоретизування у цій галузі постають досить систематизованими, принаймні у працях дослідників його творчості. Відомо, що Вебер планував велику працю з історії націй в Європі, проте не встиг здійснити цей задум.
Внесок