11/24/2005 | ДП

Сьогодні геноцид проти українського народу 1932-1933 років можуть заперечувати хіба що комуністи, вітренківці та активісти російських шовіністичних організацій. Але навіть вони залишають застереження: мовляв, щось та було, але не дуже... І не сплановано, а так собі – «пєрєгіби на мєстах»... А в цілому нібито в країні в ті часи все було просто чудово. Як у знятому в 1933 році фільмі «Вєсьолиє рєбята» з геніальним одеситом Утьосовим (Вайсбейном) у головній ролі та з пиятиками, обжиралівкою і «льогкостью на сєрдце».

Але говорити про «випадковість» та «пєрєгіби» в країні з надцентралізованим управлінням та жорсткою плановою економікою навряд чи можливо. Врешті, вже давно доведено, що Москва пішла на геноцид цілеспрямовано, і здійснювався він за ретельно розробленим планом. Менш відомо, точніше майже невідомо, для чого Кремль пішов на цей жахливий крок. Можна лише припускати.

Навряд чи Голодомор можна пояснити якоюсь міфічною українофобією «Вождя Народів» та кремлівських вождиків рангом нижче. Сталіну взагалі було байдуже. «Батько Народів» все своє життя чинив як садівник, котрий, формуючи крону дерева, абсолютно не відчуває ні ненависті, ні жалю до обрізаних гілочок. Тому оцінювати його вчинки слід не з точки зору любові чи ненависті, а з точки зору грандіозного комуністичного плану побудови «нового суспільства». Чи «нового порядку» – кому як подобається. І, відповідно, створення нової людини – «гомо совєтікуса».

Якщо розглядати Голодомор саме у цьому комуністичному ключі, то безглузде, на перший погляд, нищення мільйонів стає абсолютно зрозумілим і навіть раціональним.

Гвинтики

Створити нову «общность» можна було лишень за умови перетворення людей на гвинтики. Для самої Росії це була не проблема. Руйнування общинного землекористування у великоросійських губерніях імперії почалося лише напередодні Жовтневого перевороту, під час реформи Столипіна. Добре угноєна общинним менталітетом, де особистість – ніщо, а община (саме «община», а не «громада») – все, свідомість великоросів була надзвичайно поживним ґрунтом для вирощування «нової людини».

Теж стосується й мешканців середньоазійських республік, де патерналізм здавна був невід’ємною складовою життя та культури. Там комуністам, по суті, взагалі нічого міняти не довелося, адже патерналістичне суспільство здавна будувалося за простим принципом: «вождь-батько» турбується про народ-дитину та карає неслухів (для їх же користі), а народ-дитина шанує батька та слухається його наказів. За великим рахунком, у Середній Азії все звелося лише до заміни титулів – «хани» та «баї» стали «секретарями» та «прєдсєдатєлями» (зворотній процес дуже добре видно на прикладі Туркменбаші). Виняток становили хіба що кочовики-казахи. Їм, до речі, Москва теж влаштувала свій голодомор, щоправда, не такий масштабний, як в Україні.

Чи не найбільшою перешкодою в «механізації» суспільного життя були українці. Примусити чи вмовити українця-індивідуаліста стати коліщатком чи гвинтиком було практично неможливо. Споконвічно, попри все свавілля влади, кожен українець знав, що, сумлінно працюючи на землі, він завжди хай як, але прогодує і себе, і своїх дітей. Так було в усі віки. Навіть після насильницької колективізації ця внутрішня свобода від владних інстанцій зберігалася. Ні погрозами, ні тотальною пропагандою змінити те, що відкладалося століттями, комуністи не могли. Але якщо «гвинтик» хоч трішечки хитається, говорити про створення хоч якогось механізму неможливо. Гвинтик мусить намертво сидіти у відведеному йому місці.

Швидку й ефективну ломку менталітету усього народу міг здійснити лише організований на державному рівні тотальний голод. Тільки він міг укарбувати в підсвідомість мільйонів, що ні від розуму, ні від працелюбності, ні від рівня освіти нічого не залежить. Що доля та навіть просте фізичне виживання людини відтепер не у її власних руках і навіть не в руках Господа, а в руках звичайного «уполномочєнного», котрий повністю контролює усі продовольчі ресурси

Хто вижив у ті страшні роки, засвоїли це вже ледь не на генетичному рівні.

Вєртухаї

У Ніцше для претендентів на роль вождя є досить влучна порада – якщо хочеш, аби народ тебе любив і був тобі вдячний, не роби нічого для людей, краще спочатку забери все, а потім поверни дещицю. Цей сценарій на всі 100% спрацював і в Україні. Батька Народів, абсолютно щиро, покохав не тільки «совпартактив», представники якого жили серед велетенського цвинтаря, як герої «Весьолих рєбят», але й ті, хто пережив усі жахи. Якщо з «актівом» усе зрозуміло, тим паче що, користуючись нагодою, він добряче «піднявся», вимінюючи в конаючих від голоду співгромадян їжу на коштовності, то мазохістська любов уцілілих повністю лягає у сентенцію Ніцше.

Але це не найстрашніше. Голод якщо не повністю знищив, то значно девальвував усі моральні і духовні засади та табу, які до того вважалися вічними та непорушними. Збожеволілі від голоду батьки їли дітей. Діти, аби отримати преміальний буханець хліба, писали доноси на батьків.

Газети того часу донесли до нас жахливу історію героїчного піонера Проні Колибіна, який викрив власну матір, котра пішла назбирати серед стерні трішки опалого зерна, аби нагодувати сина. Матір посадили, а пильного піонера нагодували та відправили на відпочинок до «Артеку». Таких «Пронь» були десятки тисяч!

Після пережитого у душах людей радянська пропаганда могла писати все що завгодно.

Відомий факт – у таборах ГУЛАГу сорокових-п’ятидесятих років найлютішими охоронцями-«вєртухаями» були українці. Факт майже невідомий - в СРСР була спеціальна таємна програма по спецвихованню «вєртухаїв». Як тих, що стояли на вишках ГУЛАГУ зокрема, так і усієї «великої зони» під назвою СРСР загалом. Для цього спеціально відбирали хлопчиків-сиріт, котрі у віці 11-12 років пережили Голодомор. Ті, хто вижив, часто-густо за рахунок з’їдених молодших братиків та сестричок потім за шматок хліба були здатні на все що завгодно. Жертви, парадоксальним чином, стали чи не найнадійнішою охороною власних же катів.

Навіть без спецвиховання досить часто пряма чи потім уявна загроза втратити кусень хліба спонукала українців, що пережили Голодомор, якщо не до ганебних вчинків, то до мовчазної згоди з такими. Але не нам, хто голоду не знав, їх судити...

Щоб більше не піднялися

В націонал-демократичних виданнях неодноразово звучала думка, що однією з причин, які спонукали Москву до цього страхітливого злочину, був страх перед українським сепаратизмом. Мовляв, Кремль, побоюючись повторення «петлюрівщини» та відділення України від Росії, вирішив скористатися тезою «немає людини – немає проблеми». У даній ситуації – «немає народу…» Думка справедлива, але лише частково.

Більше, ніж петлюрівщини, Сталін боявся повторення махновщини. Якщо глянути на регіони, де голод лютував найстрашніше, то вони чи не повністю збігаються з тими, де загони Махно мали наймасовішу підтримку.

Страх зрозумілий. Повстанська армія Махно була найпотужнішою військовою силою, що діяла на території України у роки Громадянської. Російській Червоній армії вдалося побороти непереможного батьку лише підступністю. Спочатку з ним було укладено союз для боротьби з Врангелем, і повстанці перейшли в оперативне підпорядкування червоних. Після того як «союзників» добре використали на найбільш небезпечних ділянках фронту, знекровленим у боям махновцям віроломно вдарили в спину.

Але навіть після розгрому Махно ідеали, за які воювала його армія, – «вільний господар на власній землі» – були найближчими розуму і серцю українського селянства. Пристрасті трохи пригасила політика НЕПу, але «принади» колективізації перетворили українське село на сухий порох. Сталін не став очікувати, поки він спалахне, і завдав смертельного удару по осередках потенційної махновщини: там вимирали не те що цілі села – райони! Пізніше звільнену від аборигенів територію заселили переважно вихідцями з російської глибинки. Вони мали стійкий імунітет і до махновщини (для російського селянина колгосп був тією ж трохи модифікованою традиційною общиною), й, тим більше, до самостійщини.

Розрахунок Сталіна був вірним – після Голодомору Україна вже була нездатною на жодне повстання проти Москви ні ментально, ні психологічно, ні фізично. На довгий час українці з народу стали «насєлєнієм».

«Виховний» совєтизуючий момент Голодомору значною мірою «зіпсувала» Велика Вітчизняна. В народу, що вийшов переможцем із ТАКОЇ бійні, до того ж який побачив, як живуть в інших, «несовєцьких» країнах, прокинулося почуття власної гідності та самоповаги. З‘явилося бажання змінити життя. Але Москва швиденько нагадала, «хто справжній господар в українській хаті». Спочатку черговою хвилею репресій, потім черговим штучним голодом 1947 року. В порівнянні з Голодомором 1932-1933 років це був не удар, а лише ляпас (рахунок загиблих йшов уже не на мільйони, а «всього» на сотні тисяч). Але цей болючий «ляпас» швидко відновив у пам’яті уроки тридцятих. Люди знову стали слухняними гвинтиками.

Лише покоління, яке зовсім не знало Голоду, пізніше змогло дещо випростатися, і врешті зламати радянську машину. Проте, на жаль, говорити про те, що всі рани та рубці на покаліченій душі нашого народу повністю вилікувано, – занадто оптимістично. Аж надто глибоко в гени українців було вбито гени «гомо совєтікуса» – «Людини радянської».

http://rep-ua.com/14661.html