Коротенька довідка на актуальну тему
06/08/2006 | Василь Сивий
Коментарів це здається не потребує. Я також сподіваюся, що модератори не будуть розцінювати подання фактичного матеріалу, як такого, що суперечить правилам. Лише з метою просвітництва 
. Бо дуже багато дописувачів не можуть зрозуміти звідки в українців таке незрозуміле для них ставлення до української мови.
-------------------------------------------------
Государь Император Высочайше повелеть соизволил:
1. Не допускать ввоза в пределы Империи, без особого на то разрешения Главного Управления по делам печати, каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых за границей на малорусском наречии;
2. Печатание и издание в Империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь: исторических документов и памятников; произведений изящной словесности, но с тем, чтобы при печатании исторических памятников безусловно удерживалось правописание подлинников; в произведениях же изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания, и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не иначе, как по рассмотрении рукописей в Главном Управлении по делам печати;
3. Воспретить также различные сценические представления и чтения на малорусском наречии, а равно и печатание на таковом же текста к музыкальным нотам".
30 травня 1876 року
------------------------------------------------------------------
1686 рік. — Ліквідація автономної Церкви, насильницьке приєднання Київської метрополії до Московського патріархату та встановлення Московським патріархатом контролю в Україні над церквою, освітою і культурою.
1689 рік. — Заборона Києво-Печерській Лаврі видавати книги без дозволу Московського патріархату.
1690 рік. — “Анафема” Московського собору на “київські нові книги”. Йшлося про книги Петра Могили, Кирила Ставровецького, Йоаникія Галятовского, Лазаря Барановича, Єпіфанія Славинецького та інших.
1693 рік. — Заборона Московського патріархату на ввезення українських книг до Москви.
1709 рік. — Указ Петра Першого про застосування цензури на всі видання українською мовою.
1720 рік. — Указ Петра Першого про заборону публікації нових книг українською мовою у Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях та про приведення старих книг про перевиданні у відповідність до російських, «дабы особливого наречия в оных не было».
1721 рік. — Знищення Чернігівської друкарні.
1755, 1766, 1769, 1775, 1786 роки. — Заборони Петербурзького синоду на видання книг українською мовою.
1764 рік. — Інструкція Єкатерини Другої князю Вяземському про посилення русифікації України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії.
1764 рік, 10 листопада. — Указ Єкатерини Другої про ліквідацію гетьманського правління.
1769 рік. — Указ синоду про вилучення у населення українських абеток та українських текстів з церковних книжок.
1775 рік, серпень. — Маніфест Єкатерини Другої «Об уничтожении Запорожской Сечи й причисления оной к Малороссийской губернии» і про закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
1783 рік, травень. — Указ Єкатерини Другої про закріпачення селян Лівобережної України.
1784 рік. — Русифікація початкової освіти в Україні.
1786 рік. — Заборона церковної служби українською мовою, встановлення російської артикуляції церковнослов‘янських текстів. Указ про обов‘язковість «чистого российского языка» у Київській академії.
1800 рік. — Указ Павла Першого про встановлення в Україні будівництва церков у московському синодальному стилі і заборона церковного будівництва у стилі козацького бароко.
1817 рік. — Закриття Києво-Могилянської академії.
1831 рік. — Скасування царським урядом Магдебурзького права на українських землях.
1847 рік, березень-квітень. — Розгром Кирило-Мефодіївського братства у Києві.
1862 рік. — Закриття українських недільних і безплатних шкіл для дорослих.
1863 рік, 18 липня. — Циркуляр міністра внутрішніх справ Росії Валуєва про заборону друку книг українською мовою в Російській імперії.
1869, 1886 роки. — Укази царської адміністрації про доплати за успіхи в русифікації України чиновникам «в десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, "местных уроженцев".
Наприкінці 1874 року до Санкт-Петербурга поступив меморандум помічника попечителя Київського шкільного округу Михайла Юзефовича. Документ містив звинувачення діячів українського руху в тому, що вони прагнуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі».
Для розгляду меморандуму російський імператор Олександр Другий скликав так звану «Особливу нараду для припинення українофільської пропаганди». До її складу входили міністри внутрішніх справ і народної освіти, обер-прокурор Синоду, начальник Третього відділення імператорської канцелярії та сам Юзефович.
Особлива нарада дійшла висновку, що «допустити окрему літературу на українськім наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення України від Росії».
30 травня 1876 року, перебуваючи у місті Емсі в Німеччині, Олександр підписав указ, що базувався на висновках Особливої наради.
За шкідливий вплив та залучення до редакції неблагонадійних осіб було припинено видання часопису «Киевский телеграф». Було також закрите Київське відділення Російського географічного товариства, а члени Київської громади Михайло Драгоманов і Павло Чубинський як невиправні та небезпечні агітатори були вислані з України.
1881 року дію Емського указу було дещо пом’якшено, проте у 84-му, 92-му та 95-му роках його доповнено новими заборонами, зокрема, на видання дитячих книжок.
Фактично Емський указ утратив чинність 1905 року, хоча формально він ніколи не був скасований.
1881 рік. — Заборона на вживання української мови у церковних проповідях.
1883 рік. — Заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підлеглих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь та Поділля).
1888 рік. — Указ Олександра Третього про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.
1895 рік. — Заборона на українські книжки для дітей.
1899, 1903 роки. — Заборона української мови на Археологічному з‘їзді у Києві і на відкритті пам‘ятника Котляревському у Полтаві.
1908 рік. — Указ сенату Російської імперії про шкідливість культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию й безопасности».
1910 рік. — Циркуляр прем‘єра Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».
1914 рік, березень. — Заборона царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.
1914 рік. — Указ Ніколая Другого про заборону української преси. Заборона вживати усне і друковане українське слово на окупованих росіянами Галичині та Буковині, розгром товариства “Просвіта”, знищення бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка, депортація українців до Сибіру, ув‘язнення 30 тисяч галичан та буковинців у концтаборах.
=================================================================
Для бажаючих поглиблено вивчити це та багато інших питань
http://litopys.narod.ru/index.html
Особливо рекомендую звернути увагу на
Іван Огієнко. Українська церква. Київ, 1993 (за вид. Прага, 1942).
Іван Огієнко. Історія українського друкарства. Київ, 1994 (за вид. Львів, 1925).
Іван Огієнко. Історія української літературної мови. Київ, 2001 (за вид. Вінніпег, 1949).
=================================================================
До речі, Київський генерал-губернатор Дрентельн всіляко заохочував вуличні і театральні вистави, що демонстрували "придуркуватих українців", на зразок Вєрки Сердючки.
З огляду навіть на таку історію питання, росіяни і в Росії і в Україні (принаймні ті що декларують себе, як демократи чи ліберали) мали б хоч не заважати українцям у відродженні і розвиткові.
Ближче до сучасності рекомендую почитати щоденники Олександра Довженка. Щоб зробити такий реєстр далі, а особливо з кінця 60-х просто потрібно відкрити і опублікувати, чи зробити доступними архіви КПУ,КПРС,КДБ,НКВС. Втім, думаю, що принаймні родичі багатьох дописувачів причетні до тієї справи. Може поділяться спогадами про методику і практику "підвищення конкурентності" мов? Розкажуть, як, коли і звідки, за яким набором вони опинилися в Україні і як сприяли розвитку її мови, культури, як і де вивчали українську мову і історію України.
Бо, вибачайте, потуги в Україні і на цьому форумі, для "припинення українофільської пропаганди" є очевидними.
З цим мені залишається лише сподіватися, що пан Роман (вибачайте за персональність), як людина, що любить і поважає своє українське єство не менше ніж російське, знайде часу вивчити історію. Для можливого порозуміння, чи принаймні розуміння, з мовного і українського питання.
Якщо, звісно, таке бажання насправді є. До речі, про що вам говорить наступне прізвище: Олекса Гірник ?
. Бо дуже багато дописувачів не можуть зрозуміти звідки в українців таке незрозуміле для них ставлення до української мови.-------------------------------------------------
Государь Император Высочайше повелеть соизволил:
1. Не допускать ввоза в пределы Империи, без особого на то разрешения Главного Управления по делам печати, каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых за границей на малорусском наречии;
2. Печатание и издание в Империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь: исторических документов и памятников; произведений изящной словесности, но с тем, чтобы при печатании исторических памятников безусловно удерживалось правописание подлинников; в произведениях же изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания, и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не иначе, как по рассмотрении рукописей в Главном Управлении по делам печати;
3. Воспретить также различные сценические представления и чтения на малорусском наречии, а равно и печатание на таковом же текста к музыкальным нотам".
30 травня 1876 року
------------------------------------------------------------------
1686 рік. — Ліквідація автономної Церкви, насильницьке приєднання Київської метрополії до Московського патріархату та встановлення Московським патріархатом контролю в Україні над церквою, освітою і культурою.
1689 рік. — Заборона Києво-Печерській Лаврі видавати книги без дозволу Московського патріархату.
1690 рік. — “Анафема” Московського собору на “київські нові книги”. Йшлося про книги Петра Могили, Кирила Ставровецького, Йоаникія Галятовского, Лазаря Барановича, Єпіфанія Славинецького та інших.
1693 рік. — Заборона Московського патріархату на ввезення українських книг до Москви.
1709 рік. — Указ Петра Першого про застосування цензури на всі видання українською мовою.
1720 рік. — Указ Петра Першого про заборону публікації нових книг українською мовою у Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях та про приведення старих книг про перевиданні у відповідність до російських, «дабы особливого наречия в оных не было».
1721 рік. — Знищення Чернігівської друкарні.
1755, 1766, 1769, 1775, 1786 роки. — Заборони Петербурзького синоду на видання книг українською мовою.
1764 рік. — Інструкція Єкатерини Другої князю Вяземському про посилення русифікації України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії.
1764 рік, 10 листопада. — Указ Єкатерини Другої про ліквідацію гетьманського правління.
1769 рік. — Указ синоду про вилучення у населення українських абеток та українських текстів з церковних книжок.
1775 рік, серпень. — Маніфест Єкатерини Другої «Об уничтожении Запорожской Сечи й причисления оной к Малороссийской губернии» і про закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
1783 рік, травень. — Указ Єкатерини Другої про закріпачення селян Лівобережної України.
1784 рік. — Русифікація початкової освіти в Україні.
1786 рік. — Заборона церковної служби українською мовою, встановлення російської артикуляції церковнослов‘янських текстів. Указ про обов‘язковість «чистого российского языка» у Київській академії.
1800 рік. — Указ Павла Першого про встановлення в Україні будівництва церков у московському синодальному стилі і заборона церковного будівництва у стилі козацького бароко.
1817 рік. — Закриття Києво-Могилянської академії.
1831 рік. — Скасування царським урядом Магдебурзького права на українських землях.
1847 рік, березень-квітень. — Розгром Кирило-Мефодіївського братства у Києві.
1862 рік. — Закриття українських недільних і безплатних шкіл для дорослих.
1863 рік, 18 липня. — Циркуляр міністра внутрішніх справ Росії Валуєва про заборону друку книг українською мовою в Російській імперії.
1869, 1886 роки. — Укази царської адміністрації про доплати за успіхи в русифікації України чиновникам «в десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, "местных уроженцев".
Наприкінці 1874 року до Санкт-Петербурга поступив меморандум помічника попечителя Київського шкільного округу Михайла Юзефовича. Документ містив звинувачення діячів українського руху в тому, що вони прагнуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі».
Для розгляду меморандуму російський імператор Олександр Другий скликав так звану «Особливу нараду для припинення українофільської пропаганди». До її складу входили міністри внутрішніх справ і народної освіти, обер-прокурор Синоду, начальник Третього відділення імператорської канцелярії та сам Юзефович.
Особлива нарада дійшла висновку, що «допустити окрему літературу на українськім наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення України від Росії».
30 травня 1876 року, перебуваючи у місті Емсі в Німеччині, Олександр підписав указ, що базувався на висновках Особливої наради.
За шкідливий вплив та залучення до редакції неблагонадійних осіб було припинено видання часопису «Киевский телеграф». Було також закрите Київське відділення Російського географічного товариства, а члени Київської громади Михайло Драгоманов і Павло Чубинський як невиправні та небезпечні агітатори були вислані з України.
1881 року дію Емського указу було дещо пом’якшено, проте у 84-му, 92-му та 95-му роках його доповнено новими заборонами, зокрема, на видання дитячих книжок.
Фактично Емський указ утратив чинність 1905 року, хоча формально він ніколи не був скасований.
1881 рік. — Заборона на вживання української мови у церковних проповідях.
1883 рік. — Заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підлеглих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь та Поділля).
1888 рік. — Указ Олександра Третього про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.
1895 рік. — Заборона на українські книжки для дітей.
1899, 1903 роки. — Заборона української мови на Археологічному з‘їзді у Києві і на відкритті пам‘ятника Котляревському у Полтаві.
1908 рік. — Указ сенату Російської імперії про шкідливість культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию й безопасности».
1910 рік. — Циркуляр прем‘єра Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».
1914 рік, березень. — Заборона царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.
1914 рік. — Указ Ніколая Другого про заборону української преси. Заборона вживати усне і друковане українське слово на окупованих росіянами Галичині та Буковині, розгром товариства “Просвіта”, знищення бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка, депортація українців до Сибіру, ув‘язнення 30 тисяч галичан та буковинців у концтаборах.
=================================================================
Для бажаючих поглиблено вивчити це та багато інших питань
http://litopys.narod.ru/index.html
Особливо рекомендую звернути увагу на
Іван Огієнко. Українська церква. Київ, 1993 (за вид. Прага, 1942).
Іван Огієнко. Історія українського друкарства. Київ, 1994 (за вид. Львів, 1925).
Іван Огієнко. Історія української літературної мови. Київ, 2001 (за вид. Вінніпег, 1949).
=================================================================
До речі, Київський генерал-губернатор Дрентельн всіляко заохочував вуличні і театральні вистави, що демонстрували "придуркуватих українців", на зразок Вєрки Сердючки.
З огляду навіть на таку історію питання, росіяни і в Росії і в Україні (принаймні ті що декларують себе, як демократи чи ліберали) мали б хоч не заважати українцям у відродженні і розвиткові.
Ближче до сучасності рекомендую почитати щоденники Олександра Довженка. Щоб зробити такий реєстр далі, а особливо з кінця 60-х просто потрібно відкрити і опублікувати, чи зробити доступними архіви КПУ,КПРС,КДБ,НКВС. Втім, думаю, що принаймні родичі багатьох дописувачів причетні до тієї справи. Може поділяться спогадами про методику і практику "підвищення конкурентності" мов? Розкажуть, як, коли і звідки, за яким набором вони опинилися в Україні і як сприяли розвитку її мови, культури, як і де вивчали українську мову і історію України.
Бо, вибачайте, потуги в Україні і на цьому форумі, для "припинення українофільської пропаганди" є очевидними.
З цим мені залишається лише сподіватися, що пан Роман (вибачайте за персональність), як людина, що любить і поважає своє українське єство не менше ніж російське, знайде часу вивчити історію. Для можливого порозуміння, чи принаймні розуміння, з мовного і українського питання.
Якщо, звісно, таке бажання насправді є. До речі, про що вам говорить наступне прізвище: Олекса Гірник ?
Відповіді
2006.06.08 | Moro
Ще один гробокопатель...
Вот із-за такіх казлов і дохне "майдан" - бо все скільки-небудь цікаве негайно переводиться у "відстойники"(тематичні форуми") і там щасливо почиває в бозі.А в результаті дохне і основний "майдан".
Не слухайте його - він зле радить.
2006.06.08 | Роман ShaRP
UVMOD п. 0, 1 - провокація, п. 12 - Тематика "Без правил". (-)
2006.06.08 | Роман ShaRP
Очередная попытка "национализации" методом евангелизации.
Далеко не первая, надо отметить. И, как и все предыдущие, безнадежная.Василь Сивий пише:
> З цим мені залишається лише сподіватися, що пан Роман (вибачайте за персональність), як людина, що любить і поважає своє українське єство не менше ніж російське, знайде часу вивчити історію.
К вашему, наверное, огорчению, сэр Василь, у меня нет ни "украинского", ни "российского" "ества", т.е. сущности. Сущность свою я полагаю прежде всего человеческой, и только человеческой. Гражданство не считаю неизменным, к национальности отношусь как к цвету кожи - как к некоей данности, против которой не возражаю, но гордиться ею не собираюсь, и не понимаю, чем тут вообще гордиться.
К историческим разборкам отношусь плохо. По-моему, история человечества в основном содержит материалы на тему "как не надо делать". К "национальному возрождению" отношусь совершенно спокойно там, где оно не затрагивает свободы других, в том числе и свободу в этом возрождении не участвовать. Не мешайте мне делать то, что я хочу, и я не буду мешать вам делать то, что вы хотите, так сказать.
Всех граждан этой страны, независимо от языка общения и национальности, считаю равноправными.
Наверное, я одно из пугал национализма - "денационализована истота", плюс ко всему, в своей "национальной несознательности", еще и считаю, что это хорошо.
Участвовать в "национальном возрождении" я особого желания не проявляю, и, скорее всего, не буду проявлять и в дальнейшем. Нет у меня такой "мечты", - чтобы все вокруг меня говорили на украинском. Нет и не будет.
Ожидаю также, что в ближайшие десять лет развитие телекоммуникаций практически полностью сведет на нет возможность государства влиять на культурное пространство личности (в свободных странах, разумеется), за исключением разве что необходимости изучить государственный язык государства, в котором ты растешь. Это будет хорошо для свободы (то есть и для меня), и плохо для националистов, но это их, а не мои проблемы.
> До речі, про що вам говорить наступне прізвище: Олекса Гірник ?
Был такой. Сжег себя где-то "в знак протеста против русификации". Националисты считают его героем. Я считаю его психически ненормальным, соответственно, героем не считаю и не собираюсь.
2006.06.09 | Navigator
Дорогий Шарпе, аж совісно якось стає за вас.
Який смисл іншомовної України?Тоді вже прямо під імперські ножі.
Ну там як Коста Ріка в Штати.
Багато і космополітично!
Якщо Ви себе вважаєте Першим з могікан... що прозріли.
Тисну руку.
2006.06.09 | Роман ShaRP
Це, дядечку, різні способи мислення. (+)
А який сенс у національності? Ну от спробуйте уявити собі, скількох воєн можна було б уникнути, скільки життів зберегти, якби менше було в світі різніх мов, країн, релігій? Наскільки гуманнішим був би світ, якби кожен розумів, що інші - такі самі люди, як і він?Navigator пише:
> Який смисл іншомовної України?
Для мене сенс існування будь-якої держави суто утилітарний: забезпечення потреб своїх громадян, функціонування механізмів, які допомагають їм жити... ну і турбота про інші народи, в принципі, теж. Коли ти живеш добре, а сусіди погано, таке "панство", як на мене, - це зло. Мені бай-ду-же, якою мовою це буде робитися. Бажано хіба, щоб вона була не дуже складна, ну, наприклад, не ієрогліфічна.