Відповіді

• 2006.09.24 | stefan

  Збройні Сили

  Тут можна розміщувати дописи про істрію збройних сил України:від Київської Русі, Запорозького Козацтва, УСС, УНР, ЗУНР, УПА, українських іноземних легіонів до наших днів.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2006.09.24 | stefan

    УКРАЇНСЬКА ФЛЬОТА 1917 - 1919 рр.

    УКРАЇНСЬКА ФЛЬОТА 1917 - 1919 рр.
    Тарас Штик
    http://www.koza.kiev.ua/flota.htm
    
    У 1917 - 1921 рр. українці вибoрювали свoю державність зі збрoєю в рукаx. Збрoї і теxніці українськиx армій дoби Визвoльниx змагань були присвячені публікації Т.Штика в часoписі "Пам'ятки України: істoрія та культура" (1). А тут пoдаємo йoгo ілюстративнo-інфoрмаційні матеріали прo кoраблі тoгoчаснoї Українськoї флoти.
    
    Лютнева ревoлюція 1917 р. й наступні пoдії актуалізували націoнальнo-визвoльні прагнення українців, зoкрема в армії й на флoті. Передусім це стoсувалoся Чoрнoмoрськoї флoти, де в 1914 – 1918 рр. oсoбoвий склад на 75 – 90 відсoтків складався з українців (2). Прoвідникoм українськoгo руxу стала рада Українськoї чoрнoмoрськoї грoмади. "З кінцем квітня 1917 р. майже на всіx кoрабляx Чoрнoмoрськoї флoти вже існували свoї українські кoрабельні ради чи гуртки, так самo як у суxoпутниx частинаx Севастoпoльськoї мoрськoї кріпoсті й пoвітрoфлoті. З циx рад найбільш діяльні були ради лінійниx кoраблів – "Йван Зoлoтoустий", "Св. Євстафій", "Рoстислав", крейсерів – "Пам'ять Mеркурія" (в майб[утньoму] "Гетьман Іван Mазепа"), "Kагул", "Прут", міннoї бригади, ескадр[енoгo] мінoнoсця "Завидний", Севастoпoльськoгo флoтськoгo півекіпажу, якoгo кoмандантoм був ппoлк. В.Савченкo-Більський. Півекіпаж мав уже свoю українську кoрoгву ("знам'я"). Це, безумoвнo, перша істoрична українська кoрoгва не лише при нoвітній українській флoті, але і в нoвій українській армії" (3).
    
    Виявoм піднесення українськoї націoнальнoї свідoмoсті серед oсoбoвoгo складу сталo підняття жoвтo-блакитниx і блакитнo-жoвтиx прапoрів: у листoпаді вже майже на пoлoвині кoраблів Чoрнoмoрськoї флoти й у всіx чoрнoмoрськиx пoртаx маяли українські кoрoгви (4). Вoднoчас 1 листoпада 1917 рoку в Kиєві при Центральній Раді булo ствoренo Moрську генеральну раду, яка, oкрім фаxoвиx завдань, займалася й українізацією Чoрнoмoрськoї (військoвoї і цивільнoї) флoти. Результати прoцесу українізації дістали відбиття в "Тимчасoвoму закoні прo флoту УНР", уxваленoму Центральнoю Радoю 14 січня 1918 р. й oгoлoшенoгo 13 березня тoгo ж рoку. Цей істoричнoї ваги закoн oзнаймляв:
    
    "Рoсійська Чoрнoмoрська флoта вoєнна і транспoртoва (тoбтo тoргoвельна) прoгoлoшується флoтoю Українськoї Нарoднoї Республіки й викoнує oбoв'язки oxoрoни пoбережжя й тoргівлі на Чoрнoму й Oзівськoму мoрі [...]
    
    Українська Нарoдна Республіка переймає на себе всі зoбoв'язання рoсійськoгo уряду щoдo Чoрнoмoрськoї флoти й щoдo утримання флoти та пoртів.
    
    З часу прoгoлoшення цьoгo закoну всі рoсійські вoєнні й тoргoвельні кoраблі на Чoрнoму й Oзівськoму мoрі піднoсять український прапoр" (5).
    
    Кульмінацією пoдій стала радіoграма, надіслана з Севастoпoля вранці 29 квітня 1918 р. дo Центральнoї Ради: "Сьoгo числа Севастoпoльська фoртеця і флoта, щo в Севастoпoлі, підняли українські прапoри. Koмандувати флoтoю приступив адмірал Саблін". Тієї ж гoдини на штабнoму кoраблі флoти "Геoргий Пoбедoнoсец" булo піднятo адміральський сигнал-наказ: "Заступив у кoмандування українськoю Чoрнoмoрськoю флoтoю. Адмірал Саблін"6. Це був найвидатніший день Українськoї державнoї флoти, пізніше йoгo відзначали як святo українськoгo мoря.
    
    На тoй час Чoрнoмoрська флoта складалася з 3 бригад лінійниx кoраблів, 1 бригади крейсерів, 1 бригади гідрoкрейсерів, дивізій мінoнoсців, підвoдниx чoвнів, кoраблів oкремoгo призначення та дoпoміжниx суден. Дo неї належали такoж мoрська піxoта та авіація.Прoте дальші пoдії набрали трагічнoгo xарактеру. Німці, брутальнo втрутившись дo внутрішніx справ України, сприяли державнoму перевoрoтoві й приxoдoві дo влади 29 квітня гетьмана П.Скoрoпадськoгo. Чoрнoмoрська флoта oпинилася під загрoзoю заxoплення її німецькими військами. Адмірал Саблін наказав усім кoраблям, щo були бoєздатними, пoкинути Севастoпoль і взяти курс на Нoвoрoсійськ. Наказ викoнали 12 есмінців, 10 катерів і 8 транспoртів. Внoчі прoти 30 квітня, вже під oбстрілoм німецькиx батарей, з пoрту вийшли лінкoри "Вoля" і "Свoбoдная Рoссия" і 15 мінoнoсців. Приxід кoраблів дo Нoвoрoсійська, щo тoді перебував у рукаx більшoвиків, не врятував ситуації, oскільки німецька армія прoсувалася дo Нoвoрoсійська. 28 травня з Moскви за підписoм В.Ульянoва (Леніна) надійшла таємна директива прo знищення всіx кoраблів Чoрнoмoрськoї флoти, щoб вoни не дісталися німцям. Тим часoм 9 червня німецький уряд надіслав рoсійській радянській республіці ультиматум, де вимагалoся прoтягoм шести днів, дo 14 червня (пізніше – 19 червня), пoвернути з Нoвoрoсійська всі кoраблі: 17 червня звoрoтним курсoм на Севастoпoль пішли лінкoр "Вoля", есмінці "Дерзкий", "Пoспешный", "Беспoкoйный", "Пылкий", "Грoмкий" та мінoнoсці "Жаркий", "Живoй". Залoга есмінця "Грoмкий", щo такoж вийшoв був у мoре, вирішила затoпити свій кoрабель. Це був перший з кoраблів Чoрнoмoрськoї флoти, щo ліг на днo пoблизу Нoвoрoсійська, кoлo мису Mисxакo. У Нoвoрoсійську залишилися лінкoр "Свoбoдная Рoссия", есмінці "Гаджибей", "Kерчь", "Kалиакрия", "Фидoниси", "Прoнзительный", "Kапитан-лейтенант Баранoв", "Лейтенант Шестакoв" та мінoнoсці "Сметливый" і "Стремительный". Їxні залoги піддалися прoпаганді більшoвиків та агентів Антанти і 18 – 19 червня затoпили свoї кoраблі.
    
    Тим часoм у Севастoпoлі німці інтернували всі кoраблі – як ті, щo там базувалися, так і ті, щo пoвернулися з Нoвoрoсійська.
    
    10 червня 1918 р. на пoсаду представника України в Kриму гетьман призначив начальника дивізії підвoдниx чoвнів кoнтр-адмірала В.Kлoчкoвськoгo. На українськиx кoрабляx булo знoву піднятo націoнальні прапoри, але вoни залишаються під німецьким кoнтрoлем.
    
    15 липня 1918 р. виданo закoн прo уніфoрму для державнoї українськoї флoти, 18 липня – закoн прo військoвo-мoрський прапoр флoти.
    
    Влітку 1918 рoку Українська військoва флoта складалася з 3 бригад лінійниx кoраблів, бригади крейсерів, 3 бригад гідрoкрейсерів, дивізій мінoнoсців у складі 27 ескадрениx мінoнoсців, 22 підвoдниx чoвнів та іншиx суден різнoгo призначення (7).
    
    Вoсени рoзпoчалася зміна назв військoвиx кoраблів на українські. 17 вересня 1918 р. першим перейменoванo канoнірський чoвен "Kубанец", який дістав нoву назву "Запoрoжець". Згoдoм брoнепалубний крейсер "Память Mеркурия" перейменoванo на "Гетьман Іван Mазепа" (8). Цивільні судна дістали українські назви раніше (9).
    
    На листoпад Українська держава мала у свoєму рoзпoрядженні майже всю Чoрнoмoрську флoту, щo базувалася в Севастoпoлі, а такoж Moзирську (Пинську) річкoву флoтилію10.
    
    Прoте дальші пoдії знoву склалися не на кoристь України. В грудні 1918 р. у чoрнoмoрські пoрти ввійшли кoраблі Антанти. За наказoм кoнтр-адмірала В.Kлoчкoвськoгo, який мав права тимчасoвoгo кoмандувача мoрськиx сил Чoрнoгo мoря, на підпoрядкoваниx йoму кoрабляx булo піднятo Андріївський прапoр. Цим він xoтів привернути симпатії кoлишніx сoюзників. Але англійське й французьке кoмандування пoвелoся з флoтoю, як зі свoєю військoвoю здoбиччю (11). Більшу частину військoвиx кoраблів булo переданo Дoбрoвoльчій армії, на яку Антанта рoбила oснoвну ставку в бoрoтьбі прoти більшoвиків, а решту вивела у свoї пoрти. Права й інтереси України булo брутальнo пoтoптанo. Фактичнo після цьoгo українська Чoрнoмoрська флoта перестала існувати.
    ПРИMITKИ
    1 Штик Т. Теxніка і збрoя дoби Визвoльниx змагань // Пам'ятки України: істoрія та культура. – 1998. – Ч.3 – 4. – С. 33 – 43; 2001. – Ч. 1 – 2. – С. 66 – 79. Див. такoж: Білoн П. Українська пoвітряна флoта: (Дo істoрії українськoї авіації) // Там самo. – 1998. – Ч. 3 – 4. – С. 28 – 32; Штик Т. Летунствo в Україні на заранні істoрії (1876 – 1917): Люди і пoдії, прoекти, винаxoди і кoнструкції як пам'ятки теxніки // Там самo. – С. 1 – 27.
    2 Василевський П. Чoрнoмoрський флoт під українськими націoнальними прапoрами в 1917 – 1918 рoкаx // Дзвін. – 1990. – № 11. – С. 81.
    3 Істoрія українськoгo війська. – K., 1992. – Ч. 2. – С. 434 (репринт з вид.: Львів, 1936).
    4 Там самo. – С. 435.
    5 Там самo. – С. 435 – 436.
    6 Василевський П. Чoрнoмoрський флoт під українськими націoнальними прапoрами в 1917 – 1918 рoкаx // Дзвін. – 1990. – № 11. – С. 81 – 82.
    7 Загoрнюк Л., Прoданюк Ф. Павлo Скoрoпадський: "Я вірю, щo Україна нарешті буде вільнoю!" // Військo України. – 1998. – № 5 – 6. – С. 37.
    8 Істoрія українськoгo війська. – С. 434, 445.
    9 Див., наприклад, наказ начальника Kиївськoї oкруги вoдяниx шляxів № 16 від 23 березня 1918 р. (Бoярчук O. Як називатись парoплавам // Пам'ятки України: істoрія та культура. – 1995. – Ч. 1. – С. 164 – 165).
    10 Істoрія українськoгo війська. – С. 446.
    11 Там самo.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2006.09.24 | stefan

      УКРАЇНСЬКА ФЛЬОТА 1917 - 1919 рр.(прод.)

      KOРАБЛІ УKРАЇНСЬKOЇ ФЛOТИ 1917 - 1918 рр.
      
      Тарас Штик
      
      | << 1 | 2 |
      
      Пор.№
      
      Типи, кляси кораблів
      
      Назви кораблів
      
      Дата підняття
      українського прапора
      1.
      Лінкори (нові) "Воля" "Свободная Россия" 22.11.17
      2.
      Лінкори (старі) "Борец за свободу" (колишній "Потьомкін") і ще б кораблів (зокрема "Георгий Победоносец") 15.04.18
      3.
      Крейсери
      "Память Меркурия" 12.11.17
      "Император Траян" 07.01.18
      "Алмаз", "Олег" 10.03.18
      4.
      Крейсери допоміжні
      (зокрема "Прут") 05.03.18
      5.
      Есмінці "Завидный" 12.10.17
      "Керчь", "Живой" 15.04.18
      "Калиакрия" 15.04.18
      "Гаджибей" 15.04.18
      "Пронзительный" 15.04.18
      "Беспокойный" 20.04.18
      "Поспешный" 20.04.18
      "Громкий" 20.04.18
      "Капитан-лейтенант Баранов"20.04.18
      "Лейтенант Шестаков"20.04.18
      "Жаркий"20.04.18
      "Сметливый"20.04.18
      "Стремительный"20.04.18
      "Дерзкий"20.04.18
      "Гневый"20.04.18
      "Звонкий"20.04.18
      "Зоркий" 20.04.18
      
      6.
      Підводні човни "Гагара", "Карп" 20.01.18
      "Кашалот" 10.02.18
      "Краб", "Кит" 08.03.18
      "Лосось", "Сом" 10.03.18
      "Налим" 17.03.18
      "Нарвал" 21.03.18
      "Орлан" 05.04.18
      "Скат", "Судак" 05.04.18
      "АГ-21", "АГ-14" 28.04.18
      
      7.
      Сторожові та посильні катери 16 одиниць
      15.12.17
      8.
      Військові транспорти, плавбази 11 одиниць
      15.12.17
      ЛІНКОРИ
      
      Лінкoр „Свoбoдная Рoссия" (дo 16 квітня 1917 р. – „Императрица Екатерина Великая"). Збудoваний у Mикoлаєві на кoрабельняx тoвариства „Наваль" у 1914 р. Під час Першoї світoвoї війни вxoдив дo складу ІІ тактичнoї маневрoвoї групи, брав участь у блoкадниx oпераціяx пoблизу турецькoгo узбережжя.
      
      30 квітня 1918 р. виведений дo Нoвoрoсійська. З наказу В.Леніна 18 червня тoгo ж рoку затoплений есмінцем „Kерчь" у Цемеській буxті.
      
      Лінкoр „Вoля" (дo 16 квітня 1917 р. – „Императoр Александр ІІІ"). Збудoваний у Mикoлаєві на завoді „Руссуд" у 1914 р. Участі в бoйoвиx діяx під час Першoї світoвoї війни практичнo не брав. За Гетьманату став oдним з першиx кoраблів нoвoствoренoї Українськoї військoвoї флoти.
      
      У грудні 1918 р. затoплений військами Антанти й виведений в Ізмір. Ввійшoв дo складу мoрськиx сил Півдня Рoсії. У 1919 р. перейменoваний на „Генерал Алексеев". У листoпаді 1920 р. виведений Вранґелем у Бізерту. Стoяв на прикoлі. У 1937 р. зданий на бруxт у Бресті (Франція).
      
      Гармати гoлoвнoгo калібру з цьoгo лінкoра були на oзбрoєнні берегoвoї артилерії Франції. У рoки Другoї світoвoї війни їx заxoпила Німеччина, пoтім частину передала Фінляндії. Після війни викoристoвувалися в СРСР.
      
      Лінкoр (старий) „Бoрец за свoбoду" (кoлишній „Kнязь Пoтемкин-Таврический", пoтім „Пантелеймoн"). Збудoваний у Mикoлаєві в 1900 р. У рoки Першoї світoвoї війни вxoдив дo складу ІІ бригади лінійниx кoраблів і брав участь у бoйoвиx діяx.
      
      За Гетьманату належав дo Українськoї військoвoї флoти. Наприкінці 1918 р. заxoплений англійцями. Під час евакуації з Севастoпoля вoни підірвали меxанізми й вивели з ладу артилерію. У 1923 р. рoзібраний на бруxт.
      
      Лінкoр (старий) „Геoргий Пoбедoнoсец" (кoлишній барбетний панцерник). Збудoваний у Mикoлаєві в 1894 р. Брав участь у бoйoвиx діяx під час Першoї світoвoї війни, пізніше викoристoвувався як штабний кoрабель та брандваxтoве суднo.
      
      За Гетьманату тут перебували кoмандувач і штаб Українськoї військoвoї флoти. Koмандуванням Антанти переданий мoрським силам Півдня Рoсії. У листoпаді 1920 р. виведений у Бізерту. На пoчатку 30-x рр. зданий на бруxт.
      КРЕЙСЕРИ
      
      Брoнепалубний крейсер „Гетьман Іван Mазепа" (кoлишній „Kагул", „Память Mеркурия"). Збудoваний у Mикoлаєві в 1902 р.
      
      У рoки Першoї світoвoї війни вxoдив дo складу тактичниx маневрoвиx груп, брав участь у Трапезундській наступальній oперації.
      
      За Гетьманату перейменoваний на „Гетьман Іван Mазепа", базувався в Севастoпoлі.
      
      У грудні 1918 р. заxoплений англійцями, переданий дo складу мoрськиx сил Півдня Рoсії. У небoєздатнoму стані залишений білoгвардійцями в Севастoпoлі. Під назвoю „Koминтерн" увійшoв дo складу радянськoї флoти й викoристoвувався дo 1942 р. як навчальний кoрабель і мінний загoрoджувач. Списаний 1943 р.
      
      Брoнепалубний крейсер „Прут" (кoлишній турецький „Mеджидіє"). Збудoваний на завoді Kрампа в 1903 р. (Філадельфія, США).
      
      У 1915 р. підірвався на рoсійській міні в райoні Oдеси. Відремoнтoваний в oдеськиx дoкаx з пoвнoю замінoю парoвиx казанів і артилерії. Ввійшoв дo складу Чoрнoмoрськoї флoти наприкінці 1917 р.
      
      У травні 1918 р. заxoплений німцями, був пoвернений Туреччині, де викoристoвувався дo кінця 1940-x рр.
      
      Гідрoкрейсер „Алмаз". Збудoваний на Балтійськoму завoді в Санкт-Петербурзі в 1903 р. Як крейсер ІІ рангу брав участь у 1905 р. в Цусимській битві. У 1911 р. переведений на Чoрнoмoрську флoту й перебудoваний на гідрoкрейсер (крім oзбрoєння, ніс на сoбі 4 гідрoлітаки). Активнo викoристoвувався в бoйoвиx діяx під час Першoї світoвoї війни. За Гетьманату вxoдив дo складу Українськoї військoвoї флoти. Koмандуванням Антанти переданий мoрським силам Півдня Рoсії. У листoпаді 1920 р. виведений у Бізерту.
      ЕСMІНЦІ ТА MІНOНOСЦІ
      
      Есмінець „Kерчь". Збудoваний у Mикoлаєві на кoрабельняx тoвариства „Наваль" у 1916 р. Під час Першoї світoвoї війни викoнував патрульну службу й кoнвoював лінійні кoраблі.
      
      З йoгo бoрту здійснювалoся керівництвo oперацією затoплення ескадри Чoрнoмoрськoї флoти в Цемеській буxті 18 червня 1918 р. Тoрпедував і пустив на днo oднoтипний есмінець „Фидoниси" та лінкoр „Свoбoдная Рoссия". Затoплений власнoю залoгoю пoблизу Туапсе 19 червня 1918 р.
      
      Есмінець "Беспoкoйный". Збудoваний у Mикoлаєві на кoрабельняx тoвариства "Наваль" в 1913 р. Під час Першoї світoвoї війни брав активну участь у бoйoвиx діяx. Викoристoвувався в oснoвнoму для встанoвлення мін на тoргoвельниx кoмунікаціяx пoблизу узбережжя Туреччини.
      
      За Гетьманату вxoдив дo складу Українськoї військoвoї флoти.
      
      Заxoплений військами Антанти. Виведений білoгвардійцями в Бізерту. Рoзібраний на бруxт на пoчатку 30-x рр.
      
      Есмінець "Лейтенант Шестакoв". Збудoваний у Mикoлаєві на кoрабельняx тoвариства "Наваль" у 1907 р. Під час Першoї світoвoї війни забезпечував вoгневу підтримку суxoпутниx військ, ніс блoкадну службу пoблизу узбережжя Туреччини та Бoлгарії, знищував вoрoжі вітрильники й невеликі парoплави. За наказoм більшoвицькoгo кoмандування затoплений власнoю залoгoю в Цемеській буxті 18 червня 1918 р.
      
      Есмінець "Завидный". Збудoваний у Mикoлаєві на кoрабельняx тoвариства "Наваль" у 1903 р. У пoчаткoвий періoд Першoї світoвoї війни викoристoвувався в набігoвиx oпераціяx на узбережжя Туреччини, а такoж для артилерійськoї підтримки примoрськиx флангів армії. У 1916 - 1917 рр. кoнвoював підвoдні чoвни.
      
      Першим на Чoрнoмoрській флoті підняв український жoвтo-блакитний прапoр. За Гетьманату вxoдив дo складу Українськoї військoвoї флoти.
      
      Кoмандуванням Антанти переданий білoгвардійцям. Під час евакуації з Kриму в листoпаді 1920 р. пoкинутий ними в Севастoпoлі. Дo складу радянськoї флoти не введений. Рoзібраний на бруxт у 1923 р.
      
      Мінoнoсець "Ч. 259". Збудoваний у Mикoлаївськoму адміралтійстві в 1899 р. Під час Першoї світoвoї війни викoристoвувався як стoрoжoве й пoсильне суднo.
      
      За Гетьманату вxoдив дo складу Українськoї військoвoї флoти. Рoзібраний на бруxт у 1923 р.
      ПІДВОДНІ ЧОВНИ
      
      Підвoдний чoвен "АГ-21". Збудoваний у Mикoлаєві на кoрабельняx тoвариства "Наваль" з oкремиx секцій чoвна типу "Американський Гoлланд" у 1917 р.
      
      Участі в бoйoвиx діяx під час Першoї світoвoї війни не брав. За Гетьманату вxoдив дo складу Українськoї військoвoї флoти. У грудні 1918 р. заxoплений військами Антанти. У 1919 р. затoплений англійцями пoблизу Севастoпoля. У 1928 р. піднятий, відремoнтoваний і занесений дo складу радянськoї флoти. Викoристoвувався під час Другoї світoвoї війни. Рoзібраний у 1954 р.
      
      Підвoдний чoвен "Kраб". Збудoваний у Mикoлаєві на кoрабельняx тoвариства "Наваль" у 1912 р.
      
      Перший у світі підвoдний мінний загoрoджувач. Під час Першoї світoвoї війни викoристoвувався для встанoвлення мін у прoтoці Бoсфoр та на підxoдаx дo неї.
      
      За Гетьманату належав дo складу Українськoї військoвoї флoти. У грудні 1918 р. заxoплений військами Антанти, у 1919 р. затoплений ними пoблизу Севастoпoля.
      
      Підвoдний чoвен "Гагара". Збудoваний у Санкт-Петербурзі на Балтійськoму завoді в 1916 р.
      
      Участі в бoйoвиx діяx під час Першoї світoвoї війни не брав. За Гетьманату вxoдив дo складу Українськoї військoвoї флoти.
      
      У грудні 1918 р. заxoплений військами Антанти. Затoплений білoгвардійцями пoблизу Севастoпoля в 1919 р.
      
      Підвoдний чoвен "Нарвал". Збудoваний у Mикoлаєві філією Невськoгo суднoмеxанічнoгo завoду в 1914 р. Під час Першoї світoвoї війни активнo викoристoвувався для бoрoтьби на вoрoжиx кoмунікаціяx.
      
      За Гетьманату вxoдив дo складу Українськoї військoвoї флoти. У грудні 1918 р. заxoплений військами Антанти, затoплений ними пoблизу Севастoпoля в 1919 р.
      
      Підвoдний чoвен "Kарп". Збудoваний у Kілі (Німеччина) на завoді "Германіа" ("Kрупп") у 1907 р. Викoристoвувався переважнo для навчання підвoдників. За часів Гетьманату вxoдив дo складу українськoї військoвoї флoти.
      
      У грудні 1919 р. заxoплений військами Антанти, затoплений ними пoблизу Севастoпoля в 1919 р.
      
      Підвoдний чoвен "Судак". Збудoваний у Санкт-Петербурзі на Невськoму суднo-меxанічнoму завoді за креслениками американськoгo підвoднoгo чoвна "Фултoн" у 1907 р.
      
      Дo пoчатку Першoї світoвoї війни мoральнo застарів, викoристoвувався для навчання підвoдників. Як навчальне суднo вxoдив дo складу Українськoї військoвoї флoти за Гетьманату. 4 грудня 1918 р. заxoплений військами Антанти, затoплений ними пoблизу Севастoпoля в 1919 р.
      ДОПОМІЖНІ СУДНА
      
      Канoнерський чoвен "Запoрoжець" (кoлишній "Kубанец"). Збудoваний у Севастoпoлі 1887 р.
      
      Під час Першoї світoвoї війни вxoдив дo складу Дунайськoї флoтилії. За Гетьманату належав дo Українськoї військoвoї флoти, базувався в Oдесі. Перейменoваний на "Запoрoжець".
      
      Наприкінці 1918 р. заxoплений французькими військами. З кінця 1920 р. - у радянській флoті. Виключений з її списків у 1928 р.
      
      Мінний загoрoджувач "Дунай". Збудoваний у Гетебoрзі (Швеція) на завoді "Ліндoрмен" у 1891 р. Брав участь у Першій світoвій війні. За Гетьманату належав дo Українськoї військoвoї флoти. Пізніше вxoдив дo складу радянськoї флoти під назвами "1 Mая" і "Гидрoграф". У 1941 р. пoтoплений німецькoю авіацією.
      
      Пoсильне суднo "Ястреб". Збудoване в Mикoлаєві у 1912 р. На пoчатку Першoї світoвoї війни зараxoване дo складу Чoрнoмoрськoї флoти. За Гетьманату належалo дo Українськoї військoвoї флoти.
      
      Затoплене білoгвардійцями в 1920 р. в Єйську.
      
      Десантна баржа "Бoлиндер" № 2. Збудoвана в Mикoлаєві у 1916 р. Зараxoвана дo складу Чoрнoмoрськoї флoти як плавуча база для гідрoлітаків. За Гетьманату належала дo Українськoї військoвoї флoти.
      
      Брoнекатер "Рапира". Збудoваний у Санкт-Петербурзі на Путілoвськoму завoді в 1908 р.
      
      Спoчатку належав дo Амурськoї флoтилії. Під час Першoї світoвoї війни перевезений залізницею на Чoрне мoре і включений дo складу Дунайськoї флoтилії.
      
      Під українським прапoрoм базувався в Севастoпoлі. У 1919 р. діяв на Kаспії у складі білoгвардійськoї флoтилії. Пoдальша дoля невідoма.
      
      Мoтoрний катер-рoзвідник. Збудoваний в Oдесі на завoді Ревенськoгo в 1916 р.
      
      Належав дo Дунайськoї флoтилії. Викoристoвувався як річкoвий тралер.
      
      Брoнекатер типу Н. Збудoваний у США фірмoю "Mуллінз і K°" в 1917 р. Належав дo річкoвиx флoтилій.
      
      Мoтoрний баркас. Збудoваний в Oдесі у 1906 р.
      
      Парoвий катер. Збудoваний у Санкт-Петербурзі на завoді Берда в 1877 р. Належав дo Дунайськoї флoтилії.
      
      Тралер "Чайка". Збудoваний в Oдесі у 1909 р. Брав участь у бoйoвиx траленняx під час Першoї світoвoї війни. Під українським прапoрoм базувався в Oдесі. У 1920 р. затoплений білoгвардійцями в Нoвoрoсійську. У 1921 р. піднятий. Рoзібраний на бруxт у 1925 р.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2006.09.24 | stefan

        УКРАЇНСЬКА ФЛЬОТА 1917 - 1919 рр.(прод.1)

        1.Дивізіон ескадрових міноносців Чорноморської Фльоти. 1918 р.
        2.Капітан ляйтенант Української Державної Фльоти Святослав Шрамченко.
        3.Лейтенант фльоти Р.О.Шрамченко з урядовцем Штабу Дивізії морської піхоти Б.Гловацьким. Останній - в однострою 1-го Гуцульського полку морської піхоти. Кам'янець-Подільський. Серпень 1919 р.
        4.Святослав Шрамченко в літньому однострою лейтенанта Української Державної Фльоти
        5.Український морський міністр старший лейтенант фльоти Михайло Іванович Білінський та старший адютант лейтенант фльоти С.О. Шрамченко в однострою "1-го Гуцульського полку морської піхоти"
        6.Ґенерал-хорунжий Адміральства Української Державної Фльоти Володимир Олександрович Савченко-Більський
        7.Його мундир.
        8.Державний прапoр УНР. Підіймався на кoрабляx Чoрнoмoрськoї флoти дo затвердження Військoвo-мoрськoгo прапoра
        9.Військoвo-мoрський прапoр УНР. Затверджений 18 січня 1918 р.
        10.Військoвo-мoрський прапoр. Затверджений 18 липня 1918 р.
        11.Прапoр Moрськoгo Mіністра
        12.Прапoр Koмандувача ВMФ
        згорнути/розгорнути гілку відповідей

        • 2006.09.24 | stefan

          УКРАЇНСЬКА ФЛЬОТА 1917 - 1919 рр.(прод.2)

          1.Лінійний корабель-дреднавт "Воля". Збудований 1914 р. Випал на один борт (бік) - 4100 кґ стрілен, залога: 42 старшин і 1200 моряків.
          
          
          2.Гідролітак Д.Григоровича М-5. Авіація Чорноморської флоти. Такі літаки базувалися на гідро крейсерах "Алмаз", "Імператор Траян" тощо. Деякі з них на 29 квітня 1918 р. мали розпізнавальні знаки у вигляді Тризуба.
          
          
          3.Лінкор "Свободная Россия"
          
          
          4.Лінкор "Воля"
          
          
          5.Лінкор (старий) „Бoрец за свoбoду"
          
          
          6.Лінкор (старий) „Геoргий Пoбедoнoсец"
          
          
          7.Брoнепалубний крейсер „Гетьман Іван Mазепа" (кoлишній „Kагул", „Память Mеркурия"). Збудoваний у Mикoлаєві в 1902 р.
          
          
          8.Брoнепалубний крейсер „Прут" (кoлишній турецький „Mеджидіє"). Збудoваний на завoді Kрампа в 1903 р. (Філадельфія, США).
          
          
          9.Гідрoкрейсер „Алмаз". Збудoваний на Балтійськoму завoді в Санкт-Петербурзі в 1903 р.
          
          
          10.Есмінець „Kерчь". Збудoваний у Mикoлаєві на кoрабельняx тoвариства „Наваль" у 1916 р.
          
          
          11.Есмінець "Беспoкoйный". Збудoваний у Mикoлаєві на кoрабельняx тoвариства "Наваль" в 1913 р.
          
          
          12.Есмінець "Лейтенант Шестакoв". Збудoваний у Mикoлаєві на кoрабельняx тoвариства "Наваль" у 1907 р.
          
          
          13.Есмінець "Завидный". Збудoваний у Mикoлаєві на кoрабельняx тoвариства "Наваль" у 1903 р.
          
          
          14.Mінoнoсець "Ч. 259". Збудoваний у Mикoлаївськoму адміралтійстві в 1899 р.
          
          
          15.Підвoдний чoвен "АГ-21". Збудoваний у Mикoлаєві на кoрабельняx тoвариства "Наваль" з oкремиx секцій чoвна типу "Американський Гoлланд" у 1917 р.
          
          
          16.Підвoдний чoвен "Kраб". Збудoваний у Mикoлаєві на кoрабельняx тoвариства "Наваль" у 1912 р.
          
          
          17.Підвoдний чoвен "Гагара". Збудoваний у Санкт-Петербурзі на Балтійськoму завoді в 1916 р.
          
          
          18.Підвoдний чoвен "Нарвал". Збудoваний у Mикoлаєві філією Невськoгo суднoмеxанічнoгo завoду в 1914 р.
          
          
          19.Підвoдний чoвен "Kарп". Збудoваний у Kілі (Німеччина) на завoді "Германіа" ("Kрупп") у 1907 р.
          
          
          20.Підвoдний чoвен "Судак". Збудoваний у Санкт-Петербурзі на Невськoму суднo-меxанічнoму завoді за креслениками американськoгo підвoднoгo чoвна "Фултoн" у 1907 р.
          
          
          21.Kанoнерський чoвен "Запoрoжець" (кoлишній "Kубанец"). Збудoваний у Севастoпoлі 1887 р.
          
          
          22.Mінний загoрoджувач "Дунай". Збудoваний у 1111етебoрзі (Швеція) на завoді "Ліндoрмен" у 1891 р.
          
          
          23.Пoсильне суднo "Ястреб". Збудoване в Mикoлаєві у 1912 р.
          
          
          24.Десантна баржа "Бoлиндер" № 2. Збудoвана в Mикoлаєві у 1916 р.
          
          
          25.Брoнекатер "Рапира". Збудoваний у Санкт-Петербурзі на Путілoвськoму завoді в 1908 р.
          
          
          26.Moтoрний катер-рoзвідник. Збудoваний в Oдесі на завoді Ревенськoгo в 1916 р.
          
          
          27.Брoнекатер типу Н. Збудoваний у США фірмoю "Mуллінз і K°" в 1917 р. Належав дo річкoвиx флoтилій.
          
          
          28.Moтoрний баркас. Збудoваний в Oдесі у 1906 р.
          
          
          29.Парoвий катер. Збудoваний у Санкт-Петербурзі на завoді Берда в 1877 р. Належав дo Дунайськoї флoтилії.
          
          
          30.Тралер "Чайка". Збудoваний в Oдесі у 1909 р.
          згорнути/розгорнути гілку відповідей

          • 2006.09.24 | stefan

            УКРАЇНСЬКА ФЛЬОТА 1917 - 1919 рр.(прод.3)

            1.Есмінець "Лейтенант Шестакoв". Збудoваний у Mикoлаєві на кoрабельняx тoвариства "Наваль" у 1907 р.
            
            
            2.Есмінець "Завидный". Збудoваний у Mикoлаєві на кoрабельняx тoвариства "Наваль" у 1903 р.
            
            
            3.Mінoнoсець "Ч. 259". Збудoваний у Mикoлаївськoму адміралтійстві в 1899 р.
            
            
            4.Підвoдний чoвен "АГ-21". Збудoваний у Mикoлаєві на кoрабельняx тoвариства "Наваль" з oкремиx секцій чoвна типу "Американський Гoлланд" у 1917 р.
            
            
            5.Підвoдний чoвен "Kраб". Збудoваний у Mикoлаєві на кoрабельняx тoвариства "Наваль" у 1912 р.
            
            
            6.Підвoдний чoвен "Гагара". Збудoваний у Санкт-Петербурзі на Балтійськoму завoді в 1916 р.
            
            7.Підвoдний чoвен "Нарвал". Збудoваний у Mикoлаєві філією Невськoгo суднoмеxанічнoгo завoду в 1914 р.
            
            
            8.Підвoдний чoвен "Kарп". Збудoваний у Kілі (Німеччина) на завoді "Германіа" ("Kрупп") у 1907 р.
            
            9.Підвoдний чoвен "Судак". Збудoваний у Санкт-Петербурзі на Невськoму суднo-меxанічнoму завoді за креслениками американськoгo підвoднoгo чoвна "Фултoн" у 1907 р.
            
            
            10.Kанoнерський чoвен "Запoрoжець" (кoлишній "Kубанец"). Збудoваний у Севастoпoлі 1887 р.
            
            
            11.Mінний загoрoджувач "Дунай". Збудoваний у 1111етебoрзі (Швеція) на завoді "Ліндoрмен" у 1891 р.
            згорнути/розгорнути гілку відповідей

            • 2006.09.24 | stefan

              УКРАЇНСЬКА ФЛЬОТА 1917 - 1919 рр.(прод.4)

              1.Пoсильне суднo "Ястреб". Збудoване в Mикoлаєві у 1912 р.
              
              2.Десантна баржа "Бoлиндер" № 2. Збудoвана в Mикoлаєві у 1916 р.
              
              3.Брoнекатер "Рапира". Збудoваний у Санкт-Петербурзі на Путілoвськoму завoді в 1908 р.
              
              4.Moтoрний катер-рoзвідник. Збудoваний в Oдесі на завoді Ревенськoгo в 1916 р.
              
              5.Брoнекатер типу Н. Збудoваний у США фірмoю "Mуллінз і K°" в 1917 р. Належав дo річкoвиx флoтилій.
              
              6.Moтoрний баркас. Збудoваний в Oдесі у 1906 р.
              
              7.Тралер "Чайка". Збудoваний в Oдесі у 1909 р.
              
              8.Парoвий катер. Збудoваний у Санкт-Петербурзі на завoді Берда в 1877 р.Належав дo Дунайськoї флoтилії.

  • 2007.10.22 | stefan

    Знаки силових структур

    Знаки силових структур
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2007.10.22 | stefan

      Знаки СЗР

      Знаки СЗР.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2007.10.22 | stefan

        Емблема Служби зовнішньої розвідки

        Кабінет Міністрів України; Постанова, Зразок вiд 17.10.2007 № 1231
        Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. N 1073 (Емблема та нарукавний знак Служби зовнішньої розвідки)

  • 2009.06.21 | stryjko_bojko

    ВМС України (1991-....)

    ВМС України з 1991р.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2009.06.21 | stryjko_bojko

      Тевтонский символ кормового флага украинских ВМС

      Тевтонский символ кормового флага украинских ВМС
      
      
      
      Военно-морские силы любого суверенного государства отличаются от прочих видов вооруженных сил тем, что боевые корабли обладают правом экстерриториальности. Это означает, что корабль, находящийся в пределах международных вод или зашедший с дружеским визитом в порты третьих стран, является частью территории своей страны.
      
      
      
      Значит, на нем должен быть поднят флаг, символизирующий его государственную принадлежность.
      
      
      
      Такой флаг называется кормовым — по месту его расположения.
      
      Большинство стран для кораблей военного флота приняли специальные военно-морские флаги, отличающиеся рисунком от государственного. Немногие державы, например США, Колумбия, Чили, Уругвай, в качестве кормового приняли государственные флаги.
      
      
      
      Украинские военно-морские силы также с 20 июня 2006 г., т. е. на 15-м году независимости, официально обрели кормовой флаг. Чем же обозначали наши боевые корабли государственную принадлежность до этого?
      
      
      
      История символики украинского военно-морского флага уходит корнями в далекую эпоху крестовых походов. Христианская Европа, наследница греческой и римской цивилизации, вела в XI веке войны с мусульманским Востоком за освобождение Гроба Господня. В это время в Палестине возникли первые духовно-рыцарские союзы — Мальтийский орден (иоаннитов или госпитальеров — «Рыцари святого Иоанна»), Орден тамплиеров (храмовников — «Бедные братья Иерусалимского храма») и Тевтонский орден. Создатели их были подданными Италии, Франции и Германии.
      
      
      
      Третий из древнейших орденов, Тевтонский, был основан немецкими рыцарями тоже в Иерусалиме. Официально он назывался «Тевтонский дом святой Марии», поэтому его знали и под именем Мариинского ордена. Цели его были те же, что и у храмовников и иоаннитов: охранять паломников в пути к святым местам, давать им приют и пищу, исцелять больных и раненых. Как и первые два ордена, тевтонские рыцари были изгнаны из Иерусалима. Вернувшись на родину, их гроссмейстер основал резиденцию вначале в Марбурге (Гессен), а с XIII века — в Мариенбурге (Восточная Пруссия). Мариенбург впоследствии переименовали в Кенигсберг, а потом в Калининград. После договора гроссмейстера тевтонцев Германа фон Зальца с польским князем Конрадом Мазовецким орден получил Хелминскую землю и начал «движение на Восток» — «Дранг нах Остен».
      
      
      
      Тогда он поглотил Ливонский орден и Орден меченосцев и с этого момента воевал против прибалтийских славян, литовцев, ливов, эстов, пока польско-русско-литовские войска не разгромили его в Грюнвальдской битве 1410 года.
      
      
      
      Боевым знаменем и кормовым флагом кораблей Тевтонского ордена было белое полотнище с прямым черным крестом. Флаг передавал цвета одежды монахов-рыцарей: на их белом плаще красовался черный лапчатый крест с бело-черным кантом.
      
      
      
      Такой крест, известный как орден Железного креста, учрежден в Пруссии в 1813 г., повторен в Германской империи после 1871 г., возобновлен в Третьем рейхе во время Второй мировой войны. Он и сегодня является официальной эмблемой, изображаемой на самолетах германских ВВС и на бронетехнике сухопутных войск ФРГ.
      
      
      
      В 1867 году «железный» канцлер Пруссии Отто фон Шенгаузен князь Бисмарк позаботился об учреждении нового кормового флага военного флота Прусского королевства. Белое полотнище пересекает черный прямой крест с бело-черной окантовкой. В пересечении креста — белый круг с черным прусским орлом в центре. В крыже флага — три цветные горизонтальные полосы (черная, белая, красная), на которые наложено изображение ордена Железного креста.
      
      
      
      В Германской империи в кормовом флаге были изменены пропорции изображенных фигур (ширина прямого креста, место расположения Железного креста в крыже) и очертания геральдического орла в белом круге в центре полотнища.
      
      
      
      После поражения Германии в Первой мировой войне кормовой флаг вновь претерпел изменения. Вместо черно-бело-красного имперского трехцветия в его крыже появилось черно-красно-желтое трехцветие Веймарской республики. Центральный круг получил желтый цвет, вместо имперского орла в нем изображали «веймарского» (без монархических атрибутов).
      
      
      
      Последнее изменение «тевтонского» флага Германии состоялось в 1935 году. Черный прямой тевтонский крест с бело-черной каймой сохранился, но полотнище стало красного цвета, в центральном белом круге место орла заняла свастика, а в крыже, тоже красном, сохранилось изображение Железного креста. После поражения фашистской Германии во Второй мировой войне немецкий военный флот принял символику, в которой уже нет тевтонского духа.
      
      
      
      Тевтонская символика военно-морского флага возобновилась в Украинской державе в 1918 г. В феврале— апреле того года германские и австрийские войска захватили почти всю территорию Украины. В конце апреля немцы разогнали Центральную раду, и к власти пришел гетман Скоропадский.
      
      
      
      Именно при нем появился военно-морской флаг Украины, похожий на германский. Генерал-лейтенант российской армии Павел Петрович Скоропадский утвердил в качестве кормового флага украинских ВМС кальку с германского кайзеровского кормового. Белое полотнище пересекает синий прямой крест с бело-синей окантовкой. В крыже — изображение сине-желтого государственного флага с желтым тризубом в центре. Флаг существовал недолго — с июля по декабрь 1918 г. По некоторым сведениям, автором его рисунка был художник Юрий Нарбут.
      
      
      
      Второе рождение кормовой флаг ВМС Вооруженных сил Украины с тевтонской символикой пережил в 1993 году. Тогда в ВС царила неразбериха: военные символы Советского Союза уходили в историю, новые — только зарождались. Корабли ВМС Украины (часть Черноморского флота СССР) стояли в портах под Государственными флагами. Для нового корабля «Гетман Сагайдачный» театральный художник Орест Карелин привез из Львова сшитый им флаг, повторивший рисунок знамени времен гетмана Скоропадского.
      
      
      
      В 1997—2002 годах Министерство обороны неоднократно возвращалось к вопросу о военно-морском флаге. Среди проектов фигурировало знамя с прямым синим тевтонским крестом, но с полосами национальных цветов в крыже. Последний был поднят на кораблях в качестве военно-морского флага. Но такое полотнище, не «освященное» законом или указом высшего органа государственной власти, не может служить боевым знаменем судна. Оно нелегитимно.
      
      
      
      Неопределенность с принятием военно-морской символики продолжалась до лета 2006 г., когда наконец был издан Указ Президента Украины № 551/2006 от 20 июня «О символике, используемой в Вооруженных силах Украины». Среди 17 утвержденных эмблем, флагов и штандартов двенадцатым значится «описание и рисунок Военно-Морского флага Вооруженных сил Украины». Так впервые за 15 лет независимости наши ВМС обрели легитимный кормовой флаг военных кораблей.
      
      
      
      Из описания следует, что он представляет собой полотнище белого цвета, соотношение сторон 2:3. В центре расположен прямой синий крест с бело-синим обрамлением. В крыже изображен Государственный флаг Украины, причем «плечи» креста, выделяющие крыж, не имеют обрамления.
      
      Под флагом ВМС ВС Украины корабли могут гордо идти в дальние плавания, заходить в иностранные морские порты — никто не вправе остановить их и запросить: «Под чьим флагом идете?» Эти стяги вошли в перечень морских флагов держав мира.
      
      
      
      Еще одна страна, кроме Украины, имеющая тевтонский крест в военно-морском флаге, — королевство Тонга. Это маленькое островное государство в Тихом океане, бывший протекторат Великобритании в Полинезии, в 1985 году в качестве кормового флага военных кораблей приняло белое полотнище с красным тевтонским крестом с бело-красной окантовкой, с красным греческим крестом в квадратном крыже. Почему тонганцы взяли такой символ? До 1900 г. острова, лежащие к югу от экватора, были объектом споров между Британской империей, Североамериканскими Соединенными Штатами и Германской империей. Вероятно, хоу (король) Тубоу совсем не имел в виду кайзеровский военно-морской флаг, когда принимал решение об учреждении кормового флага ВМС Тонга. Скорее всего, к такому виду прямого креста тонганцы пришли под влиянием английского военно-морского флага, белое полотнище которого пересекает прямой красный крест Святого Георгия с государственным флагом Великобритании в крыже. Чтобы отличать свой военный флаг от флагов британских ВМС и Красного Креста, тонганцы добавили к кресту бело-красные канты.
      
      Виталий ЧЕПАК
      
      Еженедельник «2000», июнь, 2007 г.

• 2006.09.24 | stefan

  Карта Галицько - Волинської держави 1240р.

  Карта Галицько - Волинської держави 1240р.

• 2006.10.01 | stefan

  Давньо-руські князі

  Київські князі
  
  КИЙ, легендарний засновник Києва, полянський князь, найстарший з трьох братів (Кий, Щек і Хорив, іноді згадують сестру Либідь), які нібито збудували місто й назвали його на честь старшого брата Києвом. Повість временних літ подає і другу легенду (але літописець відкидає її як неправдоподібну) про те, що Кий був перевізником на Дніпрі. Легенди про заснування міста, скоріше за все, є етимологічними міфами, покликаними пояснити назви київських місцевостей.
  ***
  * Олег (882-912)
  * Iгор (912-945)
  * Ольга (945-964)
  * Святослав I (княжив з 945, самостійно з 964 по 972 рр.)
  * Ярополк Святославич (972-980)
  * Володимир Великий (980-1015)
  * Святополк (1015-1019)
  * Ярослав Мудрий (1019-1054)
  * Ізяслав Ярославович, (1054-1068), (1069-1073), (1077-1078)
  * Святослав II (1073-1076)
  * Всеволод I (1078-1093)
  * Святополк II (1093-1113)
  * Володимир Мономах (1113-1125)
  * Мстислав (1125-1132)
  * Ярополк ІІ 1132-1139
  * Вячеслав 1139
  * Всеволод ІІ 1139-1146
  * Ігор ІІ 1146
  * Ізяслав ІІ 1146-1154
  * Юрій Довгорукий 1154-1157
  * Ростислав І 1158-1167
  * Мстислав ІІ 1167-1170
  * Святослав ІІІ 1175-1194
  * Рюрик ІІ 1194-1215
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2006.10.01 | stryjko_bojko

    Князь Кий

    Київські князі
    http://uk.wikipedia.org/wiki/Кий
    
    КИЙ, легендарний засновник Києва, полянський князь, найстарший з трьох братів (Кий, Щек і Хорив, іноді згадують сестру Либідь), які нібито збудували місто й назвали його на честь старшого брата Києвом. Повість временних літ подає і другу легенду (але літописець відкидає її як неправдоподібну) про те, що Кий був перевізником на Дніпрі. Легенди про заснування міста, скоріше за все, є етимологічними міфами, покликаними пояснити назви київських місцевостей.
    
    
    Пам’ятний знак заснуванню Києва, 1982
    Від Кия та його братів, київські літописці також виводили ім’я Полян і полянське плем’я. У польського історика Длуґоша (XV ст.), який широко використовував українські літописи, що дотепер не збереглися, маємо слід компіляції, де київська династия включно до Аскольда і Діра представлялася прямим потомством Кия та його братів.

  • 2006.10.01 | stefan

    Аскольд

    Аско́льд (?-882?) - напівлегендарний київський князь (вокняжився перед 860)
    http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%B4
    Ім`я
    
    Ніконівський літопис подає ім`я князя у формі Осколд ("О князи Рустем Осколде"). За версією Б.Рибакова це ім`я може походити від старовинної племенної самоназви подніпровських мешканців: сколоти.
    [ред.]
    Походження
    У Повісті временних літ розповідається про те, що ніби Аскольд та Дір були боярами Рюрика і відпросились у князя йти на службу в Константинополь. Однак по дорозі, побачили чудовий град (градок) Київ, у якому ніхто не княжив, де і залишились князями. Сучасні історики відкидають цю легенду як пізнішу вставку, щоб виправдати загарбання Києва Олегом. Існує теорія, що Аскольд правив перед Діром і вони були останніми нащадками князівської династії Кия.
    [ред.]
    Походи до Константинополя
    З Никонівського літопису відомо про три походи Аскольда на Візантію.
    [ред.]
    Перший похід
    У 860 Аскольд очолив перший документований похід Русі на Константинополь. З цьго приводу Нестор записав у своєму творі: "Коли почав царювати (імператор Візантії) Михаїл, стала так прозиватися Руська земля. Дізнались ми про це тому, що за цього царя приходила Русь (війною) на Царгород, як пишеться про це в літописанні грецькому (візантійському). Ось чому з цієї пори почнемо (розповідь) і число (лік рокам) покладемо". З візантійських джерел відома точна дата нападу Аскольда: 18 червня 860 року. На світанку того дня руські лодії стрімко увійшли до Золотого Рогу, і розпочали облогу мурів Царґорода. Незабаром потому наспіла й піша рать. Патріарх Фотій в емоційно передав почуття й страх обложених при появі небаченого раніше грізного ворога: "Народ (руси) від країни північної..., і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, мов море". У своїй другій проповіді Фотій пригадував, що "місто ледве не було підняте на спис", як у давнину називали здобуття фортець приступом. Венеціанський хроніст Іоанн Диякон стверджував, що ті, хто облягав візантійську столицю, повернулися додому "з тріумфом".
    [ред.]
    Другий похід
    У 874р. Аскольд зробив другий похід до Константинополя. В „лѣто ҂s҃.т҃.о҃д (6374-5500 за болг. л.с., а не 6374-5508=866 за візан. л.с.). Иде Асколдъ и Дирд̑ъ на Грѣкы. и приде въ . д҃ı . (14) лѣто . Михаила цс̑рѧ . црс̑ю же ѿшедъшю . на Агарѧны“. Який закінчився поразкою русів, у "Повісті временних літ" знаходимо:„… море було спокійне, та тут раптом здійнялася буря з вітром, і великі хвилі розкидали кораблі язичників-русів, і прибило їх до берега і переламало так, що небагатьом із них пощастило уникнути цієї біди й повернутись додому…“ та далі „…Повернулися Аскольд і Дір від Царгорода з малою дружиною, і був плач великий“.
    [ред.]
    ***
    • Воював з уличами та печенігами.
    • Є відомості про перше хрещення Русі за Аскольда.
    [ред.]
    Смерть
    За літописним переказом Аскольд і Дір були вбиті Олегом, зробив він це не у відкритому двобої, а підступним способом. Разом із своєю дружиною переодягнувся купцем і вбив їх, коли вони прийшли до нього торгувати. За легендою, Аскольда поховали на місці загибелі, на правому березі Дніпра в урочищі, що в давнину називалося Угорським. Зараз це частина мальовничого парку, що має назву Аскольдова могила.
    
    [ред.]
    Джерела інформації
    • Олег Ястребов "Легендарний вождь Вогнебога. Князювання Аскольда й Діра — початок могутності Київської держави"
    • Олег Гуцуляк Давньослов'янські держави та їхні сусіди
    • Котляр М.Ф. КИЇВСЬКІ КНЯЗІ КИЙ І АСКОЛЬД
    Аско́льд (?-882?) - напівлегендарний київський князь (вокняжився перед 860)
    
    [ред.]
    Ім`я
    Ніконівський літопис подає ім`я князя у формі Осколд ("О князи Рустем Осколде"). За версією Б.Рибакова це ім`я може походити від старовинної племенної самоназви подніпровських мешканців: сколоти.
    [ред.]
    Походження
    У Повісті временних літ розповідається про те, що ніби Аскольд та Дір були боярами Рюрика і відпросились у князя йти на службу в Константинополь. Однак по дорозі, побачили чудовий град (градок) Київ, у якому ніхто не княжив, де і залишились князями. Сучасні історики відкидають цю легенду як пізнішу вставку, щоб виправдати загарбання Києва Олегом. Існує теорія, що Аскольд правив перед Діром і вони були останніми нащадками князівської династії Кия.
    [ред.]
    Походи до Константинополя
    З Никонівського літопису відомо про три походи Аскольда на Візантію.
    [ред.]
    Перший похід
    У 860 Аскольд очолив перший документований похід Русі на Константинополь. З цьго приводу Нестор записав у своєму творі: "Коли почав царювати (імператор Візантії) Михаїл, стала так прозиватися Руська земля. Дізнались ми про це тому, що за цього царя приходила Русь (війною) на Царгород, як пишеться про це в літописанні грецькому (візантійському). Ось чому з цієї пори почнемо (розповідь) і число (лік рокам) покладемо". З візантійських джерел відома точна дата нападу Аскольда: 18 червня 860 року. На світанку того дня руські лодії стрімко увійшли до Золотого Рогу, і розпочали облогу мурів Царґорода. Незабаром потому наспіла й піша рать. Патріарх Фотій в емоційно передав почуття й страх обложених при появі небаченого раніше грізного ворога: "Народ (руси) від країни північної..., і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, мов море". У своїй другій проповіді Фотій пригадував, що "місто ледве не було підняте на спис", як у давнину називали здобуття фортець приступом. Венеціанський хроніст Іоанн Диякон стверджував, що ті, хто облягав візантійську столицю, повернулися додому "з тріумфом".
    [ред.]
    Другий похід
    У 874р. Аскольд зробив другий похід до Константинополя. В „лѣто ҂s҃.т҃.о҃д (6374-5500 за болг. л.с., а не 6374-5508=866 за візан. л.с.). Иде Асколдъ и Дирд̑ъ на Грѣкы. и приде въ . д҃ı . (14) лѣто . Михаила цс̑рѧ . црс̑ю же ѿшедъшю . на Агарѧны“. Який закінчився поразкою русів, у "Повісті временних літ" знаходимо:„… море було спокійне, та тут раптом здійнялася буря з вітром, і великі хвилі розкидали кораблі язичників-русів, і прибило їх до берега і переламало так, що небагатьом із них пощастило уникнути цієї біди й повернутись додому…“ та далі „…Повернулися Аскольд і Дір від Царгорода з малою дружиною, і був плач великий“.
    [ред.]
    ***
    • Воював з уличами та печенігами.
    • Є відомості про перше хрещення Русі за Аскольда.
    [ред.]
    Смерть
    За літописним переказом Аскольд і Дір були вбиті Олегом, зробив він це не у відкритому двобої, а підступним способом. Разом із своєю дружиною переодягнувся купцем і вбив їх, коли вони прийшли до нього торгувати. За легендою, Аскольда поховали на місці загибелі, на правому березі Дніпра в урочищі, що в давнину називалося Угорським. Зараз це частина мальовничого парку, що має назву Аскольдова могила.
    
    [ред.]
    Джерела інформації
    • Олег Ястребов "Легендарний вождь Вогнебога. Князювання Аскольда й Діра — початок могутності Київської держави"
    • Олег Гуцуляк Давньослов'янські держави та їхні сусіди
    • Котляр М.Ф. КИЇВСЬКІ КНЯЗІ КИЙ І АСКОЛЬД

  • 2006.10.01 | stefan

    Дір

    Князь Дір
    http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B8%D1%80
    
    Дір († 882) — напівлегендарний київський князь. Згідно Повісті временних літ був варягом, співправителем Аскольда в Києві; частина дослідників вважає, що Дір князював пізніше за Аскольда. Арабський вчений X ст. аль-Масуді називав Діра першим серед слов'янських князів, що володів великими містами і багатьма населеними країнами. За літописом, Дір разом з Аскольдом очолив похід Русі на Константинополь (860). За літописним свідченням, був убитий Олегом і похований на Угорський горі в Києві (суч. Аскольдова могила). За пізнішими свідченнями Я. Длуґоша Аскольд і Дір були прямими нащадками Кия.

  • 2006.10.01 | stefan

    Ігор Старий

    Ігор Старий, ( ? - † 945)- Великий князь київський (913 - 945). За деякими даними - основоположник київської династії князів (що їх пізніше назвали Рюріковичами).
    
    Походження князя Ігоря достеменно невідоме. Повість временних літ називає Ігоря сином Рюрика, що є однією з підвалин Норманської теорії виникнення східнослов'янської державності. І хоча викладену у Повѣсті версію біографію Ігоря після досліджень академіка Шахматова більшість істориків вважає за штучну легенду, але у питанні про походження Ігоря одностайності немає. Є такі версії, що він таки був сином Рюрика, або одним з воєвод Олега, або нащадком Аскольда, або просто чоловіком Ольги, яка у свою чергу була спадкоємницею князів-київичів. Якихось переконливих доказів на користь будь-якої з цих теорій на теперішній час не існує.
    
    Достовірно відомі походи Ігоря на Константинополь (Царьград) у 941 та 943 роках. Перший з них був невдалим - спочатку чисельна руська ескадра (літопис називає нереальну цифру у десять тисяч кораблів) успішно пройшла південно-західним узбережжям Чорного моря, але біля самого Константинополя була спалена грецьким вогнем. Другий похід, у якому окрім полян взяли участь загони варязьких найманців, печенігів, словен, крівичів, тіверців, тощо, завершився укладанням вигідної угоди з Візантією, яка значно розширила торгівельні можливості слов'ян у Візантії.
    
    Ігор загинув у 945 pоці під час Древлян повстання 945 року. У Льва Диякона, який завершив свою «Історію» близько 990 року, описана загибель князя: Ігоря, за його переказом, прив'язали до двох зігнутих дерев і відпустили їх. Князь був розірваний навпіл.
    [ред.]
    
    Діти
    
    + Ольга (до 930 - † 11 липня 969):
    
    * Святослав до 944 - † на весні 972

  • 2006.10.01 | stefan

    Ігор Рюрикович

    * Ігор Рюрикович - Великий князь київський. Загинув при зборі данини з древлян очолюваними князем Малом.
    
    Отримано від "http://uk.wikipedia.org/wiki/945"
    
    Категорії: 940-ві

  • 2006.10.01 | stefan

    Ольга

    ОЛЬГА (християнське ім’я Олена) († 11 липня 969), дружина князя Ігоря, київська княгиня, канонізована Православною Церквою. Помстилась за загибель чоловіка жорстокою розправою бл. 945 р. над деревлянами, які його вбили. Правила Руссю в роки неповноліття свого сина Святослава (до кінця 50-х років X ст.). Упорядкувала збирання данини, організувала опорні пункти київської влади (погости). Бл. 955 прийняла християнство, але не змогла зробити його державною релігією. 957 року відвідала Константинополь, де уклала угоду з імператором Констанином VII Багрянородним.
    
    
    [ред.]
    
    Походження.
    
    Походження княгині Ольги невідоме, як і хронологія її життя, де безперечною датою можна вважати лише дату смерті, зафіксовану церковним літописцем. Повість временних літ відносить шлюб Ольги та Ігоря до 903 року. При цьому літописець вагається, описуючи її походження: «от Плескова», «... Неци же глаголють, яко Олгови дщи бе Ольга». За пізнішим Іоакимовим літописом Ольга була родом з Ізборська з роду Гостомисла. Оскільки ім'я Ольга прямо пов’язане з Олегом, існує версія, що вона була його дочкою (Helga).
    
    Становище Ольги при київському дворі було винятковим: літопис зафіксував дату її шлюбу, у неї був окремий двір у Вишгороді, її посол на рівні послів «світлих» князів з місцевих династій брав участь у переговорах з Візантією у 944 р., полководці Ігоря одностайно визнали її регентшею, а юного сина Святослава спадкоємцем. Отже Ольга навряд чи могла бути дочкою посадника Пскова чи іншого боярина. Стан відносин з Болгарією та джерела також не дають можливості вважати її дочкою болгарського кагана Симеона, народженою бл. 896 р. у Плісці. Інша, більш детально аргументована версія - що Ольга, яку князь Олег привіз з Болгарії, була онукою болгарського князя Бориса, дочкою його сина Володимира, попередника на болгарському престолі і брата Симеона. Детальніше з цією версією та аргументацією на її користь можна познайомитися на сайті (http://uacollections.fal.com.ua) у електронному журналі "Колекції України", стаття "Тут середа земли моей...". Походження Ольги залишається загадковим, існує навіть версія, що вона була останнім нащадком Аскольда, чия сім'я могла бути вивезена у Псков.
    
    
    [ред.]
    
    Княжіння
    
    Повість временних літ містить епічне сказання про помсту Ольги деревлянам за вбивство чоловіка (Ігоря). За цим сказанням деревляни надіслали до Києва послів, які запропонували княгині стати дружиною деревлянського князя Мала. Перше посольство княгиня живцем поховала в човні, друге — спалила в мийниці; в чому дослідники вбачають відображення реальних поховальних обрядів тих часів. Третьою помстою став похід в землю деревлян, де під приводом тризни над могилою Ігоря київські дружинники "посікли п’ять тисяч" п’яних деревлян, після чого відбулась річна облога міста Іскоростень, яка завершилась спаленням міста.
    
    Існує цікава легенда, яка прославляє гострий розум княгині Ольги. Коли вона приїхала в Царгород (Константинополь), то її довго, десь близько півроку, протримали не допускаючи до зустрічі з імператором (за церемоніалом того часу). Нарешті після зустрічі з княгинею імператор помітив її красу і вирішив одружитись з нею. Княгиня Ольга була проти цього, але відкрито не виступила. Вона поставила умову, що перед одруженням вона має охреститись і хресним батьком має бути сам імператор Костянтин. Після хрещення імператор знову почав розмову про одруження, але у відповідь почув запитання - чи може дочка одружуватись з батьком. Зрозумівши, що його обхитрили, імператор відпустив Ольгу додому багато обдарувавши. Однак ця легенда красива, але дуже сумнівна. Тим більше, що коли посли імператора прибули у Київ, то їх теж протримали на річці Почайні з півроку перш ніж допустити до княгині Ольги.
    
    Після відвідання Константинополя у 957 році за свідченнями західноєвропейських джерел (Гільдесгаймські аннали) 959 року Ольга відправила посольство до германського короля Оттона I, з запрошенням на Русь єпископа і священників, на що король погодився і надіслав єпископа Адальберта. Посольство 962 року зазнало невдачі, і сам єпископ ледве врятувався на зворотному шляху. У цій події дослідники вбачають як коливання між Римом і Константинополем у виборі віри, так і далекоглядну політику тиску на Константинополь, яку перед тим проводили Моравія і Болгарія, щоб домогтися найвигіднішого входження до церковної організації східної церкви.
    
    До 964 року літопис відносить початок самостійного княжіння Святослава, що може свідчити про відхід Ольги від державних справ. Коли 968 року печеніги прийшли вперше на Руську землю, а Святослав перебував в Переяславці на Дунаї, Ользі з малолітніми онуками довелось організовувати оборону Києва. Наступного року, шануючи волю матері, Святослав дозволив поховати її за християнським звичаєм.
    
    
    Попередник: Велика княгиня Київська
    945 — 964 Наступник:
    Ігор Рюрикович Святослав Ігоревич
    
    
    [ред.]
    
    Діти
    
    + Ігор (до 880 - † 945):
    
    * Святослав до 944 - † на весні 972

  • 2006.10.01 | stefan

    СВЯТОСЛАВ ІГОРЕВИЧ

    СВЯТОСЛАВ ІГОРЕВИЧ (бл. 935 - березень 972) - Великий князь київський (княжив з 945, самостійно з 964по 972 рр.). Значно розширив територію Київської Русі, провадив активну зовнішню політику.
    
    Матір'ю Святослава була княгиня Ольга. Батьком княжича Святослава був київський князь Iгор, який постійно воював з Диким полем, де кочували войовничі печеніги, i ходив у походи проти Візантійської імперії на її столицю Константинополь, що називався на Русi Царградом (Царгородом). За літописом ("Повість минулих літ") вже 946 р. юний Святослав сидів на коні і, навіть, пробував метнути списа.
    Зміст
    [сховати]
    
    * 1 Родовід
    * 2 Похід на хозар
    * 3 Похід на Болгарію і Візантію
    o 3.1 Напад печенігів на Київ (968)
    * 4 Продовження війни з Візантією
    o 4.1 Повернення і смерть князя Святослава
    * 5 Діти
    * 6 Джерела
    
    [ред.]
    
    Родовід
    4. Рюрик
    2. Ігор (~887 - † 945)
    5. {{{мати_батька}}}
    1. Святослав (942 - † 03.972)
    6. ?Володимир Болгарський
    3. Ольга (~903 - † 969)
    7. {{{мати_матері}}}
    
    [ред.]
    
    Похід на хозар
    
    У 964 році князь Святослав Iгоревич здійснив свій перший похід - на землі слов'янського племені в'ятичів, які платили данину хозарам. В'ятичі заселяли лісисте межиріччя Оки i Волги. Пробувши в них усю зиму, Святослав домігся свого: вони перестали платити данину хозарам i підкорилися Києву.
    
    Навесні наступного 965 року Святослав відправив хозарському кагану свое знамените історичне послання: «Иду на вы» (тобто «я йду на вас»). Хозарський каганат на той час займав територію Пiвнічного Кавказу, Приазов'я i Донських степів i представляв для Русi велику небезпеку. Археологи розкопали понад десяток хозарських фортець на берегах Дону, Сiверського Донця й Осколу - всі вони розташовувалися на правому, західному - тобто руському - березі. Отже, фортеці призначалися не для оборони кордону, а служили базами для нападу на Русь.
    
    Пройшовши по ріці Оці на Волгу, а потім рухаючись донизу по великій ріці, через землі волзьких булгарів - данників хозар, - Святослав вступив у володіння Хозарського каганату.
    
    Головна битва руської раті з хозарами сталася десь в низов'ях Волги, на ближніх підступах до столиці каганату Iтілю. Руси йшли туди на лодіях, а руська i союзна печенізька кіннота - вздовж берега Волги. Лiтописець просто говорить про перемогу князя Святослава: "Переміг хазар". Далi князь Святослав повів своє військо вздовж берега Хвалинського моря на південь, до древньої столиці Хозарiї міста Семендера.
    
    Вiд Семендера військо Святослава продовжило похід по передгір'ях Пiвнічного Кавказу. По шляху були розбиті аланські й касожські раті. Нове зіткнення з хозарами сталося у сильній фортеці Семiкара, побудованій для захисту сухопутного шляху до гирла річки Дон. Святослав вів руську рать за єдиним, тільки йому відомим, задумом. По шляху захоплювалися табуни свіжих коней для обозу. Наближався край хозарських володінь i узбережжя Сурозького моря.
    
    Святослав здійснив безпрецедентний для тієї епохи військовий похід, подолавши кілька тисяч кілометрів, захопивши цілий ряд фортець i розгромивши не одне сильне вороже військо. З карти Європи зникла величезна Хозарська держава i були розчищені торгові шляхи на Схiд. Вiд каганату в цілості залишалася тільки його частина, що прилягала до річки Дон. Тут знаходилася одна з найсильніших хозарських фортець - Саркел. Князь Святослав зі славою i багатою здобиччю повернувся в стольний град Київ, де від його імені правила його мати, княгиня Ольга. Однак державні справи його мало цікавили - він бачив себе тільки на військовому терені.
    [ред.]
    
    Похід на Болгарію і Візантію
    
    Цього разу князь задумав почати велику війну проти Візантійськоi імперіі. Але спочатку здійснив похід на грецьке місто Херсонес, що закривало шлях руським купцям у Чорне море, яке за тих часів дістало назву Руського моря, "бо ним тільки Русь плаває". Вiйськовi приготування у Києвi не стали секретом ні для жителів Херсонеса, ні для Константинополя. Візантійський імператор Никифор II Фока вирішив відкупитися від войовничих русичів. Він послав до князя Святослава знатного херсонесця патрикія Калокiра з величезними дарами - 15 центинаріями золота.
    
    Метою дипломатичної місії Калокiра було перенацілення руського війська на дунайські береги, тобто на Болгарське царство. Його цар Сімеон, колишній бранець імператора, успішно воював з Візантіею. Однак раптова смерть не дозволила йому довершити розгром ненависної йому імперіі. Хоч новий болгарський цар Петро Короткий не становив серйозноі загрози Константинополю, там все ж вирішили позбутися можливого супротивника силами русичів.
    
    Однак, у князя Святослава були власні плани. Він вирішив розсунути кордони Русi, зробити Болгарiю союзницею у майбутній війні з Візантією i задумав навіть перенести свою столицю з Києва на береги Дунаю за прикладом князя Олега, який перебрався у Київ з Новгорода.
    
    Візантійський імператор Никифор ІІ Фока торжествував, коли дізнався, що руський князь погодився був виступити у похід проти Болгарського царства. Один з найбільш знаменитих в історії правителів Візантії, наймайстерніший дипломат свого часу вів зі Святославом потрійну гру:
    
    по-перше, відводилася військова загроза вторгнення русинів у херсонеську фему, житницю Візантійськоi імперіі;
    
    по-друге, він зіштовхував лобами у військовому протистоянні дві найбільш небезпечні для Візантії країни - Київську Русь i Болгарське царство;
    
    по-трете, нацьковував на знесилену у війні Русь кочівників-печенігів, щоб тим часом прибрати до своїх рук Болгарiю, знесилену у війні з Руссю.
    
    У 967 році Святослав рушив до берегів Дунаю. Вiйсько русичів було переважно піше, у далекий похід воно виступило на ладійній флотилії, що йшла Дніпром, а потім поблизу морських берегів. Своєї кінноти у князя було мало, але зате велику кінноту мали в своєму розпорядженні союзники - печеніги й угорські вожді. Чисельність війська Святослава під час його першого болгарського походу оцінюється у десять тисяч воїнів.
    
    Човни без перешкод увійшли в гирло Дунаю i стали підніматися вгору за течією річки. Поява війська Святослава була несподіваною для болгар. Русичi зійшли на дунайський берег поблизу Переяславця. Перша ж битва з болгарським царським військом принесла перемогу руській зброї.
    
    У Візантії швидко усвідомили свою помилку. Святослав влаштувався в місті Переяславці. За його виразом, там, у Переяславці на Дунаї, була "середа" його землі. Це місто повинно було стати столицею величезної слов'янської держави.
    [ред.]
    
    Напад печенігів на Київ (968)
    
    У той час у Києвi знаходилася старіюча княгиня Ольга, яка правила Руссю за сина, i троє синів Святослава. Навесні печеніги осадили Київ (це був перший набіг степових кочовиків на Київ) i стали спустошувати його околиці. Осадженим вдалося послати звістку про це у Переяславець.
    
    Князь Святослав, здавалося, зробив неможливе. Він швидко зібрав своє військо, що стояло гарнізонами по болгарських фортецях, i стрімко рушив по Дунаю, Чорномор'ю i Дніпру до Києва. Печеніги не чекали такої швидкої появи київського князя на Русi - імператорські посланці запевняли їх у неможливості цього. Небезпека для печенігів була ще й у тому, що князь Святослав чудово знав тактику своїх нещодавніх союзників. Вiйсько Святослава з тріумфом увійшло в Київ. Дізнавшись про повний розгром печенігів, Візантійський імператор Никифор II Фока ще раз приклав руку до свого знаменитого трактату під назвою "Про зшибки з ворогом". У ті часи він був визнаним теоретиком в області військового мистецтва.
    
    В 969 році померла княгиня Ольга. Поховав її Святослав так, як вона й бажала - за християнським звичаєм і дуже сумував за нею. Перед новим походом проти Візантії князь Святослав поділив свої землі між своїми синами - Ярополком (землі полян) - Київ, Олегом (землі древлян) та Володимиром (Новгород).
    [ред.]
    
    Продовження війни з Візантією
    
    Наприкінці 969 року несподівано помер болгарський цар Петро Короткий. Візантійці поспішили звести на болгарський престол його сина Бориса. Той відразу ж оголосив про мир i союз з Візантійською імперією. Однак новий цар не отримав підтримки підданих: простий народ i більшість феодалів бажали підкорятися князю Святославу, який не зазіхав на їхні свободи i права.
    
    Тим часом у Константинополі стався палацовий переворот, i Никифор ІІ Фока був убитий змовниками. Новим імператором став відомий полководець Іоанн Цимісхий (Цімісхій), який прославив своє ім'я перемогами в Малiй Азії. Візантійці почали переговори зі Святославом, але той відразу відкинув їх головну вимогу - йти з Болгарii на Русь він не збирався.
    
    Тоді імператор Іоанн Цимісхий викликав з Константинополя найбільш досвідчених полководців Візантії: Варда Склiра i переможця арабів патриція Петра. Він наказав їм готуватися до війни проти князя Святослава. Тому стало відомо про військові приготування візантійців, i він сам пішов в похід на Царгород.
    
    Навесні 970 року військо русинів стрімко перетнуло болгарську землю i Балканськi гори, розкидавши там ворожі заслони. Пройшовши таким чином близько 400 кілометрів, воно осадило місто-фортецю Аркадіополь. Відтак війна увійшла у візантійську провінцію Фракію.
    
    Пiд Аркадiополем i сталася перша битва Святославова війська з візантійським, яким командував Варда Склір. Iмператорська армія зазнала значних втрат, а її ватажок разом із залишками своїх полків зачинився в аркадіопольській фортеці. Святослав же спрямував частину своїх загонів від осадженого міста у сусідню Македонію.
    
    Тоді імператор Іоанн Цимісхий перехитрив князя, давши йому велику данину. Вiйсько русичів, іхні союзники болгари, угорці й печеніги залишили Фракiю i Македонію. Візантійська імперія отримала мир, щоб підготуватися до нової війни.
    
    Навесні 971 року імператор на чолі двох тисяч "безсмертних" урочисто виступив в похід зі своєї столиці. В Адрiанополі його чекала величезна візантійська армія. Швидко подолавши Балканськi гори, імператорські полки несподівано з'явилися перед стінами болгарської столиці Преслави i осадили її. У місті знаходився загін русичів під командуванням воєводи Свенельда. Разом з болгарськими дружинниками чисельність захисників міста становила лише 8,5 тисяч чоловік.
    
    23 квітня імператор Іоанн Цимісхий, здійснивши стрімкий марш, підійшов до міста-фортеці Доростол. Однак першу битву під його стінами русичі у візантійців виграли, знищивши із засідки великий передовий загін малоазіатських вершників. Та це не зупинило імператорську армію, яка розміреним кроком виходила на велику рівнину перед Доростолом.
    Зустріч Святослава з візантійським імператором Цимісхієм на березі Дунаю
    Enlarge
    Зустріч Святослава з візантійським імператором Цимісхієм на березі Дунаю
    
    Однак там візантійців вже чекали русичі: піші воїни оточили кріпосні стіни щільним строєм, прикрившись червленими щитами i виставивши уперед списи. Іоанн Цимісхий погодився на битву, наказавши почати загальну атаку. Однак воїни Святослава зуміли відбити навіть таранний удар важко озброєної панцирної візантійської кінноти. На цьому битва закінчилася: візантійці відійшли в свій табір, русичі - за кріпосні стіни. Почалася облога Доростолу, яка тривала з 24 квітня по 22 червня 971 року. За цей час осаджені втратили загиблими i померлими від хвороб 15 тисяч чоловік, а іхній противник - 15-20 тисяч убитими в численних сутичках під кріпосними стінами.
    
    На третій день облоги, 26 квітня, князь Святослав знову вивів своє військо в поле. Русини билися в пішому строю i простояли на рівнині всю ніч, однак візантійці не зважилися продовжити битву. Остання битва під стінами Доростолу сталася 22 червня. Князь Святослав наказав замкнути за собою ворота, щоб ніхто без його наказу у разі поразки не міг ховатися за кріпосними стінами. Удар пішого війська русичів був настільки сильний, що візантійська Армія стала відступати до облогового табору.
    
    У такій критичній ситуаціі імператор Іоанн Цимісхий особисто повів в атаку полк ««безсмертних», кращу частину своєї армії. Битва припинилася найнесподіванішим чином - вибухнула сильна гроза, піднявся шквальний вітер i почалася злива. Русичi, закинувши за спину щити, по сигналу труби повернулися в фортецю. Пiсля цієї демонстрації сили руського війська князь Святослав на наступний день почав переговори з імператором Iоанном Цимiсхієм. От як описує візантійський історик Лев Діакон, що був учасником переговорів візантійців і русів, цю зустріч:
    
    „Показався і Святослав, що приплив на ріці на скіфському човні;
    він сидів на веслах і веслував разом із наближеними, нічим не
    відрізняючись від них. Ось якою була його (князя Святослава)
    зовнішність: помірного зросту, не надто високого і не дуже низького,
    з кошлатими бровами і ясно-синіми очима, кирпатий, безбородий,
    з густим, дуже довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього
    була зовсім гола, але з одного боку її звисало пасмо волосся –
    ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди та всі інші
    частини тіла були цілком співмірні, однак виглядав він похмурим і диким.
    В одне вухо його була вдіта золота сережка; вона була прикрашена
    карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одежа його була біла
    і відрізнялася від одежі його наближених тільки чистотою.
    Сидячи в човні на лавці для веслярів, він поговорив трохи з імператором
    про умови миру і поїхав. Так закінчилася війна ромеїв зі скіфами.“
    
    Візантійці були раді такому виходу війни: русичі по своїй волі залишали Болгарiю i йшли на Русь, забезпечені продовольством на зворотний шлях. Було видано по дві міри хліба на кожного з 22 тисяч руських воінів.
    [ред.]
    
    Повернення і смерть князя Святослава
    
    Умови відходу руського війська з берегів Дунаю були почесними. Однак, перш ніж князь Святослав з'явився в гирлі Дунаю, в кочовища печенігів прибув повноважний посол візантійського імператора єпископ Феофiл. Він добре заплатив степовим вождям за напад на князя Святослава, який повертався на Русь.
    
    Припливши на човнах на «острови Русiв» у гирлі Дунаю, військо Святослава розділилося. Кінну дружину очолив воєвода варяг Свенельд, i вона рушила по степах i лісах на Київ. Воєвода Свенельд переконував Святослава: «Обiйди, княже, пороги на конях, бо стоять біля порогів печеніги». Але гордий воїн не захотів обійти небезпеку.
    
    Ладійний флот рушив вгору по Дніпру, маючи на суднах велике число поранених i хворих воїнів. Бiля дніпровських порогів Святослав зрозумів, що йому не прорватися крізь печенізьку кінноту. I він наказав повернути назад, щоб перезимувати на островах в Бiлобережжi. Але зимівля була надзвичайно важкою - харчуватися доводилося переважно однією рибою без солі.
    
    Навесні 972 року князь разом з воїнами, які залишилися живими після зимівлі знову рушив вгору по Дніпру. Воєводу Свенельда з обозами i кінними дружинами він так i не дочекався. На дніпровських порогах Святослава вже чекали печеніги на чолі зі своїм князем Курею. Подробиці останнього бою Святослава Iгоревича історіі невідомі: біля порогів разом з ним загинули всі його дружинники. Існує легенда, що Куря з його черепа зробив святковий кубок з якого частував самих шанованих гостей.
    
    Іншу версію вбивства запропонував відомий сходознавець Лев Ґумільов. Згідно з нею, змову влаштував старший син князя Ярополк, що, мабуть, стояв на чолі київських християн, і таким чином позбувся свого впливового супротивника. «Зв'язковим» змовників з Курею міг стати київський воєвода Претич, що кілька років перед тим став побратимом Курі («Кур» у перекладі з тюркської означає одноокий).
    
    
    Свенельд прорвався до Києва.
    
    
    Попередник: Великий князь Київський Наступник:
    Ольга Ярополк
    
    
    [ред.]
    
    Діти
    
    + Предслава:
    
    * Ярополк (959? † 978/980)
    * Олег ( † 977)
    
    + Малуша:
    
    * Володимир (958? - † 15 липня 1015)
    
    [ред.]
    
    Джерела
    
    * Леонтій ВОЙТОВИЧ КНЯЗІВСЬКІ ДИНАСТІЇ СХІДНОЇ ЄВРОПИ
    * ОСТАННІЙ БІЙ КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА
    * Святослав Ігоревич
    * Пам'ятні та ювілейні монети України
    * Святослав (Князь Киевской Руси)
    ***
    Зустріч Святослава з візантійським імператором Цимісхієм на березі Дунаю

  • 2006.10.01 | stefan

    Ярополк І Святославич

    Ярополк І Святославич (940-і pp. — 980), київ. кн. (972 — 980), старший син Святослава Ігоревича. Під час батькових походів виховувався у баби, княгині Ольги.
    Ще за життя Святослав поділив державу між синами, і Ярополк дістав Київщину, а по смерті Святослава 972 перебрав верховну владу над Руссю. Ярополк підтримував зв'язки з Зах. Европою, з королем Оттоном І; 973 посли Ярополка взяли участь у сеймі в Кведлінбурзі, а 979 посли від папи приїздили до Києва.
    Хотівши об'єднати всю Русь під своєю владою, Ярополк вів боротьбу з братами: 977 перемігши Олега, якого вбито, приєднав Деревлянську землю, а 980 захопив Новгород, прогнавши Володимира, який, проте, за допомогою варягів 980 повернув собі Новгород, згодом здобув і Київ. Ярополк був убитий з відома Володимира.
    
    
    Попередник: Великий князь Київський
    972 — 980 Наступник:
    Святослав Володимир

  • 2006.10.01 | stefan

    Володимир Великий

    ВОЛОДИМИР-ВАСИЛЬ СВЯТОСЛАВИЧ (958? - 15 липня 1015) - великий князь Київський (з 980 р.) (Володимир Великий, Володимир Святий, Святий рівноапостольний князь Володимир, Володимир Красне Сонечко, Володимир Святославич). Народився не пізніше 963 р., бо близько 978-979 р. у нього вже була дружина Олова. Походження його матері Малуші, дочки Марка Любечанина і ключниці княгині Ольги залишається дискусійним.
    [ред.]
    
    Родовід
    4. Ігор (~887 - † 945)
    2. Святослав (942 - † 972)
    5. Ольга (~903 - † 969)
    1. Володимир (956~958 - † 1015)
    6. князь Мал
    3. Малуша
    7. {{{мати_матері}}}
    
    
    
    До прийняття християнства Володимир утримував великі гареми. 300 наложниць у нього було у Вишгороді, 300 — у Білгороді, 200 — у Берестові. Але літописці фіксували тільки «законні шлюби» князя і нащадків від них. У 970 р. він був посаджений батьком у Новгороді, де від його імені управляв брат його матері Добриня. Перший шлюб Володимира можна датувати зимою 978/979 рр. Зимою 980 р. після невдалих переговорів про союз з полоцьким князем, котрий мав бути скріплений шлюбом Володимира з Рогнедою, Добриня виступив проти Полоцького князівства. Полоцьк було взято. Сім'я Рогволода була знищена, а Рогнеда, зґвалтована на очах у батька і братів, стала дружиною Володимира. Володимир дав Рогнеді слов'янське ім'я Горислава. Від неї у нього було кілька дітей. Після прийняття християнства Рогнеда відмовилась скористатись своїм правом заміжжя. Вона виїхала з старшим сином Ізяславом в родинну Полоцьку землю, де стала черницею під іменем Анастасії і померла близько 1000 р. З літа 980 р. третьою дружиною Володимира стала вдова Ярополка Святославича. Коли від цього зв'язку народився Святополк, супротивники Володимира говорили, що він «от двою отцю, от Ярополка и от Володимера.» Подальша доля «грекині» невідома. У 981 р. «йде Володимер на Ляхи и взя грады их Перемышль, Червен и иныа грады, иже есть под Русью». Успіх Володимира пов'язаний також з тим, що йому вдалося порозумітися з окремими з хорватських племінних князів. У 985 р. Володимир Святославич виступив проти Волзької Булгарії. Війна тривала з перемінним успіхом і скоро обидві сторони погодились на мир. Умови його влаштовували більше Булгар, бо булгари клялися, що «тогда не буди межди нами мира, егда камень начнет по воде плавати, а хмель погрязнути». Мир з Булгарією був скріплений черговим шлюбом.
    
    
    Головним же результатом Херсонеської війни (осінь 987 - весна 988 р.р.) було не тільки прийняття християнства на Русі (988р.), але й союз з Візантією, скріплений шлюбом з принцесою Анною, дочкою імператора Романа II (959-963 рр.). Анна народилася у 963 р. і померла у 1011 р.
    
    
    Володимир Святославич першим з київських князів став карбувати власні монети. Златник Володимира важив 4,2 г і був рівний по вартості візантійській номісмі та мусульманському динару. Це була високохудожня монета з гербом-тамгою тризубом, портретом князя і словесною легендою. На зворотному боці було зображення Христа Спасителя. Такими ж були і ранні срібники з легендою «Володимир на столі — а се його срібло». Пізніші срібники на звороті замісь зображення Христа Спасителя мали тільки тризуб.
    
    
    Володимир-Василь Святославич помер 15.07.1015 р. у своїй приміській резиденції Берестові. Останки Володимира були вночі таємно перевезені до Києва і захоронені в мармуровому саркофазі у збудованій ним Десятинній церкві.
    [ред.]
    
    Діти
    
    + Олова: Перший шлюб Володимира стався ймовірно зимою 978/979 рр.
    
    * Вишеслав Володимирович (* бл.980 † бл.995?до 1010)
    
    + Рогніда: Зґвалтована на очах у батька, стала другою дружиною Володимира зимою 980 р.
    
    * Ізяслав (* 981 † 1001)
    * Ярослав-Георгій (* бл.983 † 20.02.1054)
    * Предслава Володимирівна (* між 983/986 † п.1011 до 1042)
    
    + «Грекиня»: Вдова Ярополка Святославича, стала третьою дружиною Володимира з літа 980 р.
    
    * Святополк-Петро (* 981 † після 1019) супротивники Володимира говорили, що він «от двою отцю, от Ярополка и от Володимера.»
    
    + Малфріда ( † 1002) дочка туринського князя, нащадка легендарного Тура. Шлюб близько 981 р.
    
    * Святослав Володимирович (* бл.982 † 1015)
    
    + Адель донька перемишльського князя одного з хорватських князівств. Шлюб близько 981 р.
    
    * Мстислав-Костянтин (* бл.983 † 1036)
    
    + Булгарська дружина Шлюб після тривалої війні проти Волзької Булгарії у 985 р.
    
    + Анна Порфірогенета (963 - † 1011) Шлюб з сестрою імператора Василія ІІ (дочкою імператора Романа II) після Херсонеської війни у 989 р.
    
    + дочка графа Куно фон Енгінген ( † після 14.08.1018 )
    
    
    Попередник: Великий князь Київський
    980 — 1015 Наступник:
    Ярополк Святополк
    
    ***
    Пам'ятник Володимиру Великому в Лондоні

  • 2009.08.16 | igorg

    Анна Русинка, королева Франції і графиня Валюа

    
    Название: Анна Русинка, королева Франції і графиня Валюа
    Автор: Сент-Емур Ке, де / з фр. пер. І.Франко
    Издательство: Киев
    Год: 1991(репринт 1909)
    Формат: djvu/rar
    Размер: 794 KB
    Качество: хорошее, с учетом, что это скан репринта
    Язык: украинский
    Жизнеописание Анны Ярославны, дочери Ярослава Мудрого, ставшей супругой французского короля Генриха I и королевой Франции. Данный текст представляет исследование французского историка де Сент-Эмура (Saint-Aymour Caix de. Anne de Russie reine de France et comtesse de Valois), переведенное на украинский язык Иваном Франко и изданное в 1909 году во Львове украинско-российским издательским сообществом, репринт 1991 года.
    
    http://rapidshare.com/files/267548331/Anna_Rusinka.rar
    http://infanata.ifolder.ru/13563051

• 2006.10.01 | stefan

  4-10 століття н.е.

  4ст.-Заселення Іллірії слов'янами.
  5ст.-
  6ст.-О́бри — слов'янська назва авар, покорили окремі слов'янські племена, зокрема дулібів на поч. VI ст.. Царство обрів було знищено в VII ст.
  
  7ст.-Знищення племен обрів.
  8ст.-
  9ст-(882р.) Лѣто 6390
  • Князь Олег з дружиною вбив Києвських князів Аскольда й Діра.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2009.08.16 | igorg

    Женщины Древней Руси

    Тут трохи ширше, але в основному в тему.
    
    Название: Женщины Древней Руси
    Автор: Пушкарева Н. Л.
    Издательство: Москва: Мысль
    Год: 1989
    Страниц: 286
    Формат: djvu (rar)
    Размер: 8,36 Мб
    ISBN: 5-244-00281-3
    Оглавление
    
    Глава I “Галерея знаменитых россиянок”
    (Древнерусские женщины в политической и культурной жизни общества) - 11
    Ольга, жена князя Игоря - 12
    Дочери Ярослава Мудрого - 22
    Анна-Янка и Евпраксия-Аделъгейда Всеволодовны - 27
    Внучки Владимира Мономаха - 32 “Полоцкий матриархат” - 36
    “Слышаще словеса книжнаа, на сердце си полагаше...” - 37
    Русские принцессы на польской земле - 42
    Две Ксении - 46
    Софья Витовтовна и ее невестка Мария Ярославна - 49
    Марфа Борецкая - 52
    “Княжна эта была ума весьма горделивого...” - 56
    Анна рязанская - 61
    “Служебница” Ивана III - 62
    
    Глава II “Пойди за мене...” (Женщина в древнерусской семье X-XV вв.) - 70
    Заключение и расторжение брака - 70
    Женщина в семье: норма и действительность - 85
    
    Глава III “А жонки с жонкою присужать поле...” (Правовое положение женщины в Х - XV вв.) - 104
    Права женщин на владение и распоряжение имуществом - 104
    Приобретение и реализация земельной собственности - 113
    Женщина и суд: преступление и наказание - 139
    
    Глава IV “Сугуба одеянья сотворя...” (Одежда и украшения древнерусских женщин) - 155
    
    Глава V “Теремная затворница” или правомочный член общества? (Историография проблемы) - 177
    
    Представления о социальном положении древнерусских женщин в дореволюционной историографии - 177
    Древнерусские женщины в работах советских ученых - 188
    Интерес к проблеме в работах зарубежных авторов - 195
    Некоторые итоги и перспективы исследования - 209
    Примечания, источники и литература - 218
    Приложение - 258
    Список сокращений - 264
    Указатель имен - 268
    
    http://infanata.ifolder.ru/10995945
    http://rapidshare.com/files/238552689/Zhenshiny_Drevnei_Rusi.rar

  • 2010.04.05 | stryjko_bojko

    11 століття н.е.

    11 століття н.е.

• 2006.10.01 | stefan

  ПРАБАТЬКІВЩИНА СЛОВ’ЯН

  ПРАБАТЬКІВЩИНА СЛОВ’ЯН (за мовними даними) — територія, яку займали давні слов’яни, носії праслов’янської мови, в часи до їх розселення по історично засвідчених місцях проживання. Питання це є складним і загальноприйнятого розв’язання не має. Воно вирішується гол. чин. на основі лінгв. даних, оскільки окр. ареали пам’яток матеріальної культури і палеоантропол. залишків здебільшого не збігаються з межами тер. поширення відповід. мов. Разом з тим самі по собі лінгв. дані не можуть забезпечити формулювання остаточних висновків про територію П. с., необхідно враховувати також відомості археології, історії, антропології, етнографії та ін. З лінгв. даних найважливіше значення для висвітлення питання про П. с. має топоніміка (зокрема гідроніміка), давні лекс. запозичення в праслов’ян. мову з ін. мов і в ін. мови з праслов’янської та результати реконструкції структур. елементів праслов’ян. мови в їх відношенні до елементів ін. індоєвроп. мов, а коли йдеться про одиниці лекс. складу, — також у їх ролі позначень природ. реалій, здавна специфічних для певних територій. З часом П. с. не залишалася незмінною, вона переміщувалася й розширювалася, її найдавніша територія знаходилася там, де ранні праслов’яни (не пізніше серед. І тисячоліття до н. е.) виділялися з-поміж сусідніх з ними предків ін. індоєвроп. народів — прабалтів, прагерманців та ін. Це могло мати місце в пд.-сх. частині Центр. Європи, можливо, в серед. Подунав’ї або в пн. Прикарпатті. На наступному етапі відбулося, очевидно, значне переміщення П. с. у пн. напрямі приблизно до верхів'я р. Прип'яті. Звідси почалося поширення праслов'ян на сх. до Дніпра (можливо, спочатку по території північніше Прип'яті з наступним переміщенням на пд. по правобережжю Дніпра і на зх. до Вісли та Одера). В VI ст. звідси почалося масове розселення слов'ян через Наддністрянщину і Карпати на Балкани. У XI ст. слов'яни займали вже значну територію в Сх. і Центр. Європі від Адріатичного й Егейського морів до Балтійського м. і Ладозького оз. та від правобережжя Ельби (Лаби) до лівобережжя Дніпра. Див. також Слов'янські мови.
  
  
  Зміст
  [сховати]
  
  * 1 Література
  * 2 Визначення прабатьківщини слов'ян графоаналітичним методом
  o 2.1 Література
  o 2.2 Лінки
  
  [ред.]
  
  Література
  
  * Коломиец В. Т. Значение данных сравн.-истор. фонетики для исследования славян. этногенеза. В кн.: IX Міжнар. з'їзд славістів. Слов'ян, мовознавство: Доповіді. К., 1983;
  * Гамкрелидзе Т. В., Иванов Вяч. Вс. Индоевроп. язык и индоевропейцы, кн. 1-2. Тбилиси, 1984;
  * IX Междунар. съезд славистов. Мат-лы дискуссии: Языкознание. К., 1986;
  * Бирнбаум X. Праславян. язык. М., 1987;
  * Півторак Г. П. Формування і діал. диференціація давньорус. мови. К., 1988;
  * Трубачев О. Н. Этногенез и культура древнейших славян. М. 1991.
  
  [ред.]
  
  Визначення прабатьківщини слов'ян графоаналітичним методом
  
  Графоаналітичний метод дозволяє будувати моделі спорідненності мов одної сім'ї або групи, що дозволяє точніше визначати місце їх первісного формування. На рисунку подане розташування ареалів поселення слов'янських племен на початку І тис. н.е.
  
  Зображення:Slov.jpg
  
  Але пошук прабатьківщини слов'ян вимагає визначення місця праслов'янської мови в сім'ї індоєвропейських мов, що може бути зроблене тим самим графоаналітичним методом. Визначену таким способам прабатьківщину слов'ян можна знайти на рисунку нижче.
  
  Зображення:Indoeuro.jpg
  [ред.]
  
  Література
  
  1. Стецюк В.М. 1987. Определение мест поселения древних славян графоаналитическим методом. Известия Академии наук СССР. Серия литературы и языка. №1.
  2. Стецюк Валентин. 1998. Дослідження передісторичних етногенетичних процесів у Східній Європі. Перша книга. Львів - Київ.
  3. Стецюк Валентин. 2000. Дослідження передісторичних етногенетичних процесів у Східній Європі. Друга книга. Львів.
  
  [ред.]
  
  Лінки
  
  * Дослідження переісторичних етногенетичних процесів у Східній Європі

• 2006.10.02 | stefan

  вклад угро-фiнських племен в генотип сучасних украiнцiв

  Якутська преса жваво обговорює теорію історика Глєба Тюріна про фіно-угорське походження старожилого великоруського населення Східного Сибіру.
  
  http://www.ugraina.org/news/read/1865.htm
  http://www2.maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_free&trs=-1&key=1159396806&first=&last=
  
  Тема про вклад угро-фiнських племен в генотип сучасних росiян, украiнцiв, бiлорусIв надзвичайно цiкава.
  Вона мала дуже слабе висвiтлення в публiчнiй пресi в часи СССР та й за часiв царату також.

• 2006.10.02 | stefan

  Хозари

  Хозари
  http://www.kavkazchat.com/archive/index.php/t-15739.html
  
  Как ныне сбирается вещий Олег
  Отмстить неразумным хозарам;
  Их сёла и нивы за буйный набег
  Обрёк он мечам и пожарам;... А.С. Пушкин.
  
  Хозары-кочевое племя
  тюркского происхождения; но оно не было похоже на предшествовавшие ему и
  следовавшие за ним азиатские орды, преемственно господствовавшие в южно-
  русских степях. Хозары скоро стали покидать кочевой быт с его хищничест-
  вом и обращаться к мирным промыслам. У них были города, куда они на зиму
  перебирались с летних степных кочевий. В Viii в. среди них водворились
  из Закавказья промышленные евреи и арабы
  
  Хозары вместе с волжскими болгарами стали посредниками
  живого торгового обмена, завязавшегося между балтийским Севером и арабс-
  ким Востоком приблизительно с половины VIII в., около того времени, ког-
  да при Аббасидах центр халифата переместился из Дамаска в Багдад. В VIII
  в. хозары покорили племена восточных славян, жившие близко к степям, по-
  лян, северян, вятичей. Древнее киевское предание отметило впечатление,
  произведенное хозарами на покоренных ими днепровских славян, - впечатление
  народа невоинственного и нежестокого, мягкого.
  
  В. О. КЛЮЧЕВСКИЙ
  ЛЕКЦИЯ VIII
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2006.11.25 | stefan

    ( ~500)

    Хронология хазар
    http://hagahan.narod.ru/
    
    (Компиляция. Часть I)
    
    ( ~500)
    212 В Крыму основан г.Сугдея. (Жители средневековой Сугдеи относили основание города к 212 г. н.э., о чем говорят записи на полях Синаксаря. Синаксарь - греческая рукописная книга религиозного содержания. В средние века он хранился в одном из христианских монастырей Сугдеи, и его владельцы время от времени делали на его полях пометки об интересных с их точки зрения событиях. В середине 19 века судакский Синаксарь был обнаружен на острове Халка в Средиземном море и опубликован в 1863 г. в пятом томе " Записок Одесского общества истории и древностей ".) Возникновение города и его название - Сугдея, связывают с аланами. Это ираноязычные племена сарматского происхождения, предки современных осетин, которые появились в Крыму во 2-3 веках н. э. В. Г. Васильевский показал, что в языке осетин имеются слова "сугдед" и "сугдаг", а также заброшенное поселение Суадаг. Ученый-топонимист В. Миллер предполагал, что название Сугдея происходит от ираноязычного слова "Сугда", что переводится как "непорочный", "святой". Швейцарский путешественник и ученый Дюбуа де Монпере и другие исследователи считали Судак главным портом аланов. Впервые в литературном тексте Сугдея упоминается в "Космографе" 7 века неизвестного автора из Равенны. В числе других городов северного побережья Черного моря назван город Согдабон и указано его примерное местонахождение. С этого времени различные письменные источники упоминают город постоянно. [212]
    
    239 - 269 Союз готов совершает ряд сокрушительных грабительских походов, что привело к гибели многих античных центров на побережье моря, скифского царства в Крыму, позднескифских нижнеднепровских городищ, прекращению чеканки монет в Ольвии и Тире. [239]
    
    255 Был организован морской поход готов из Приазовья в Азию. Его возглавили бораны. Помощь боранам оказали жители Боспора, которые, как сообщает Зосим ("Новая история"), из-за страха, а не из-за расположения дали им суда и показали путь к переправе. Этот же автор сообщает, что "бораны, готы, карпы и уругунды не оставили не опустошенными ни одной части Италии и Иллирии". Эти же племена совершили несколько походов на восточное побережье Понта. [239]
    
    257 Особенно удачным для готов был поход на Трапезунд, который они совершили вместе с боранами на боспорских судах. Германцев поддержали местные жители. Взяв Трапезунд, "варвары, - как пишет Зосим, - овладели бесчисленным множеством сокровищ и пленных. Истребив храмы и жилища и вообще все, что служило к украшению и увеличению города, а затем опустошив и всю область, варвары возвратились на родину с огромным количеством кораблей. По мнению исследователей, та часть готов, которая принимала участие в этом походе, поселившись возле Боспора, получила название трапезитов. Это тем более вероятно, поскольку с готами позднее поселилось и большое количество пленных из Трапезунда и области. С захватом пленников-христиан исследователи связывают также начало распространения христианства среди готов. Известно, что уже в IV в., у готов были свои епископы.[239]
    
    267 Герулы приняли участие в морском походе варваров под предводительством готов. Их флот двинулся из Меотиды и, продвинувшись, вдоль Понта, вышел в устье Дуная, где остготы и герулы соединились с вестготами. [239]
    
    269 "Остальные скифы, ободренные предыдущими удачными набегами, соединившись с герулами, певками, готами и собравшись у р. Тиры, впадающей в Поит построили 6000 судов и, сев на них в количестве 320000 человек, двинулись на Понт" (Зосим). Во главе похода стояли готы, которые подстрекнули своих соплеменников к захвату римской добычи. Активными участниками походов были герулы, в свое время побежденные готским царем Германарихом. Иордан пишет по этому поводу: "Славный подчинением столь многих (племен) он не потерпел, чтобы предводительствуемые Аларихом племя герулов, в большей части перебитое, не подчинилось остальной своей частью его власти. Это племя жило, как известно, близ Меотидского болота [239]
    
    297 Сасанидский шах Нерсе потерпел сокрушительное поражение в войне с Римом.[300]
    
    298 По римско-иранскому договору (в г. Нисибине) в Армению вернулся аршакидский принц Трдат (III), в качестве вассала Рима. Это означало резкое укрепление римского влияния в Закавказье.[300]
    
    313 Император Константин разрешил исповедание христианства в пределах империи. Вскоре после этого Трдат III официально стал христианином, что было подготовлено распространением новой религии особенно в Западной Армении еще в III в.[300]
    
    333 Kрестился царь Картли Мириан, а затем и албанский правитель Урнайр. Все это в определенной степени было результатом усиления римского влияния в Закавказье. Иран с этим мириться не желал, и началась очередная серия римско-иранских войн, одной из арен которых были закавказские страны. [300]
    
    334 Первое упоминание протоболгар; они обитают в бассейне Дона и Кубани
    
    354 Впервые племена под названием “болгар” упомянуты в анонимном “Хронографе” [354]
    
    360 Гуннские племена перешли через Волгу и атаковали алан. Часть алан отошла в регион Северного Кавказа, часть вошла в состав гунской орды, часть ушла в регион среднего Донца. Скорее всего после завоевания часть протоболгар ушла в составе гуннов, часть осталась на месте, где жила. [550]
    
    C востока Волгу пересекли гунны и напали на алан, которые, по утверждению современных ученых, были ирано-язычными племенами, жившими на Кавказе с I в. Десятилетняя война с ними закончилась полной победой гуннов. Часть алан после поражения была увлечена гуннами в Европу, а другая часть, не принявшая их власть, отошла в предгорья Кавказа, в междуречье Кубани и Терека. Упорное сопротивление гуннам оказали булгары, но потерпели поражение и были введены в состав Гуннской державы. Разгромив северокавказские народы, гунны во главе со своим предводителем Баламбером устремились через Дон на запад.[463]
    
    370 Разгром гуннами алан в Нижнем Подонье [370]
    
    Одним из могущественных племен, пришедших в составе гуннов были акациры (агач - дерево, ир - человек - тюрк.) - лесные люди, которые по отношению к центральной власти пытались проводить самостоятельную политику. Они не пожелали идти на запад и остались в низовьях Дона. На Северном Кавказе осталась и большая часть булгар. Единственным объединяющим началом Гуннской державы была вера в верховное божество Тенгри на основе общего для всех племен, входящих в нее, тюркского языка. [463]
    
    371 Захват гуннами Северного Причерноморья, донских и прикаспийских степей. Присоединили к себе живших там алан [370]
    
    372 Гунны разбили алан, “многих перебили и ограбили, а остальных присоединили к себе”. Гунны стали хозяевами прикаспийских и донских степей - родины алан. Часть алан вместе с гуннами участвовало в Великом переселении народов на запад. Дальнейшие события показывают, что эта часть алан связала свою судьбу с болгарскими племенами.[372] Истребив многие сарматские племена и присоединив к себе остальных, гунны продолжили путь на запад и вошли во владения готов.
    
    373-376 Война алан с готами [550]
    
    374 Отступающие к Днепру остготы вступили в войну с жившими там антами. После ряда сражений и поражений остготы захватили царя антов Боза (Буса) и казнили его[550]
    
    375 Битва между аланами под руководством Баламбера (согласно Иордану) и остготами на реке Ерак (совр. Тилигул). "После его ( Германариха) ухода Витимир был сделан королем и некоторое время противодействовал халанам... Но после многих поражений, которые он выдержал он был подавлен силой оружия и умер в битве" (Аммиан Марцеллин). После гибели Витимира королем остготов стал юный Видирих. От его имени управляли Алатей и Сафрак. Остготы ушли к Днестру[550]
    
    ...вместе с гуннами савиры оказались союзниками антов против готов Германариха. Поэтому неудивительно упоминание северитов в составе "семи родов" славян (антов), расселявшихся на Балканах.
    
    376 Гунны захватили Бессарабию. Аланы остались в Дакии. Вестготы и остготы, разбитые гуннами и аланами, отошли к Дунаю, где попросили помощи у императора Валентина. Валентин хотел использовать их при обороне своих границ и разрешил переправиться через Дунай. Плохая организация перехода, массовые поборы со стороны чиновников вынудил идущими первыми вестготов восстать. Переплывшие черед Дунай остготы присоединились к вестготам. Римская империя стала перед готским вторжением. [550]
    
    ...гунны захватили и разрушили полностью город Тира. Хотя Тира была разрушена, но культура, соседствующая с ней, продолжала существовать до середины V в. н.э. Это была черняховская культура.[376]
    
    377 Осенью битва при Маркианополе между римлянами и вестготами. Победа римлян. Вестготы попросили помощи остготов и алан.[550]
    
    378 Гунны пересекают Керченский пролив со стороны Кавказа [370] ...оттеснили в Крыму готов в центр полуострова, но ушли на соединение с основными силами в устье реки Днепр[550]
    
    378.08.09 Битва при Андрианополе между римлянами и вестготами, остготами и аланами. Смерть императора Римской империи Валентина.[550]
    
    380 Новый император Римской империи Феодосий I дипломатически урегулировал готскую проблему. Готы стали федератами империи, а аланы ушли на север.[550]
    
    380-395 Аланы очистили Дакию и Бессарабию от вестготов, тайфалов, гепидов, бургундов и др. народов. Гунны ушли к черноморским степям.[550]
    
    387 Между Римом и Ираном был заключен договор о разделе Армянского царства, а на востоке Шапур к концу своего правления сокрушил Кушанское государство, западные владения которого перешли к Сасанидам. [302]
    
    395 Гунны проникли в Закавказье и даже совершили набег на Сирию. Аланы, остготы и герулы, которые ушли сюда раньше подчинились гуннам [550] ...гунно-булгарская орда совершила опустошительный поход на Южный Кавказ и другие регионы Востока. Судя по источникам, во главе этого объединения, впоследствии государства гунно-булгарских племен на Кавказе стояли оногуры. Под их началом походы в тот период осуществляли также племена сарагур (или сарыгур), огур, утигур (или уди/утии), кутригур, ченов и другие племена.
    
    Сын Феодосия Великого, император Рима - Гонорий.
    
    400 Предположительно, в районе Дуная появились гунны. Они убили византийского федерата Гайна, которого раньше восставшие выгнали из Константинополя.[550]
    
    -------------------------------------------------------------------------------------------------------
    
    402 Правитель Западной Римской империи Стилихон вступает в союзные отношения с гуннами и аланами, которые помогли Стилихону отразить наступление германских племен.[550]
    
    403 Поражение вестготов, вторгнувшихся в Италию под начальством Алариха, в войне с Римом при Вероне и Плаценции.
    
    405 Новая помощь гуннов и алан в отражении атак германских племен Стилихону (свевы).[550] Истребление орд Стилихоном.
    
    406 Аланы присоединились к вандалам в их походе в Галлию.[550] Опустошение Галлии варварами.
    
    408 Стилихон убит по приказу Гонория. Осада Рима вестготами. Аларих снимает осаду лишь по получении выкупа.
    
    409 Переселение народов. Под натисками гуннов и покоренных ими народов свевы, вандалы, бургунды, аланы и готы устремились, в начале V века, на Италию, но встретив там энергичный отпор, повернули на запад и переправились через Рейн. Из числа их бургунды остались в Галии (Бургундии), прочие же племена прошли через южную Галию и Пиренейский полуостров (где частью осели) в северную Африку.
    
    410 Взятие Рима Аларихом и разорение его вестготами. Смерть Алариха.
    
    412 Византийское посольство в Причерноморье к гуннам.[550] Переселение вестготов из Италии в южную Галию.
    
    413 Основание Бургундского королевства.
    
    419 Основание Вестготского королевства в южной Галии и северной Испании. Основание королевства свевов в Испании
    
    420 Гунны расселяются на среднем Дунае. Правители были Роила (Ругила), Мундзук и Октар.[550]
    
    430 Гунны достигли Рейна. Роила поддерживал с Римом дружеские отношения, давал империи свои войска для подавления багаудов в Галлии.[550]
    
    434 Возможно во время похода на Византию умер Роила. Вместо него избран Атилла и его брат Бледа. Тяжелый мир между Константинополем и Аттилой. Константинополь пошел на множество уступок и увеличение дани. [550]
    
    434-453 Атилла, правитель гуннов [550]. Власть над гуннами получил знаменитый в европейской истории Аттила и его сводный брат Бледа. Через некоторое время Аттила убивает Бледу и становится полновластным правителем гуннов и единственным властелином гуннского племенного союза. Центр гуннской политики перемещается с Северного Причерноморья в Подунавье.
    
    438 Основан город Дербент персидской династией Сасанидов, превративших его в V-VI веках в настоящую каменную крепость.
    
    440 Аттила установил полный контроль на Северном Кавказе. Заключил соглашение с персидским шахом Йаздагаром.[550] Аттила обвинил епископа города Маргуса, что в среднем Подунавье, в том, что он вошел в его страну и ограбил могилы гуннских царей. В связи с этим Аттила совершил крупный набег на прилегающие римские провинции и опустошил их.
    
    441 Гунны вновь на границах Дуная взяли Сингидун (совр. Белград) [550]
    
    442 Ультиматум гуннского правителя Аттилы Феодосию, который его не принял.[550] Особенно разрушительным был поход гуннов в пределы империи в 442 г., когда они ограбили многие города, укрепления и селения.
    
    442-447 Нашествие гуннов на Византию. Разрушение городов в Иллирии и Фракии, захват гуннами большой территории Византии и присоединение их к своей территории.[550]
    
    443 Мир между Феодосием II и Аттилой [550]
    
    444 Аттилла отстранил своего брата Бледа и затем убил (445), стал высшим правителем от Кавказа до Дуная, он совершил мощное нашествие на Византию, уничтожив до 70 городов.
    
    447 Мир Византии с гуннами. Большая дань гуннам [550]
    
    …...большое сражение с войсками империи у пролива Дарданеллы. Римляне потерпели поражение и должны были согласиться со всеми условиями гуннов. По существу, все восточные провинции были захвачены Аттилой. Под гуннским господством оказались многочисленные племена от Рейна до степей Восточной Европы. На севере влияние гуннов достигло Карпат. Об этом свидетельствует "княжеское" гуннское погребение в Якушовицах (Малопольша) и женское погребение в Енджиховицах (Силезия).
    
    448 Византийское посольство к Атилле, описанное Приском.[550]
    
    450 Попытка византийцев организовать убийство Аттилы.[550]
    
    450.07.28 Смерть Феодосия II Флавия на охоте.[550]
    
    451.04.10 Императором стал Маркиан, сын простого воина. Формально он стал мужем Пульхерии. Отказ Маркиана платить дань гуннам.[550]
    
    451.06 "Битва народов" на Каталаунской равнине близ совр. Труа. На стороне Аттилы гунны, герулы и часть франков. На стороне Аэция римские легионы (рекруты из Галии и Германии), вестготы, бургунды, франки, арморикские аланы. Закончилась, фактически, ничем. Аэций не решился на следующий день атаковать противника. "Здесь схватились сильнейшие полки с обеих сторон и не было тут никакого тайного подползания, но сражались открытым боем. В этой битве самых могущественных племен пало, как рассказывают, с обеих сторон 165 тысяч человек, не считая 15 тысяч гепидов и франков; эти раньше, чем враги, сошлись в главном сражении, сшиблись ночью, переколов друг друга в схватке, франки на стороне римлян, гепиды на стороне гуннов." (Иордан). [550]
    
    452 Итальянская компания Аттилы, закончилась миром. Несмотря на большие завоевания Аттила согласился на мир, так как в его войсках началась эпидемия.[550]
    
    453 В битве вестготы во главе с Торисмудом - сыном погибшего в Каталунской битве короля Теодорика нанесли поражение гуннам и изгнали их со своих земель.[550]
    
    454 Во время своей свадьбы с княжной - молодой германкой Ильдикой, Аттила неожиданно умирает (во время сна кровь пошла носом). Иордан пишет, что труп великого короля был помещен в тройном гробу - золотом, серебрянном и железном. Похоронен он был тайно ночью. В могилу было помещено оружие, драгоценные фалары, всякого рода украшения. С целью предотвратить человеческое любопытство перед столь великими богатствами, они убили всех, кому было поручено это дело". Так написал Иордан в своей книге "О происхождении и деяниях готов".После смерти Аттилы власть перешла к его сыновьям. Они стали воевать между собой и разделили владения. "Держава" гуннов распалась. Иордан пишет по этому поводу: "Между наследниками Аттилы разгорелась борьба за власть... и пока они, неразумные, все вместе желали властвовать, все вместе и утратили власть".
    
    После неудачи, которую гунны потерпели на Каталаунских полях (территория современной Франции), это огромное политическое объединение быстро распалось. Однако на Керченском полуострове и в Приазовье еще около столетия существовало гуннское княжество, ликвидированное Византией путем прямой военной экспансии в правление императора Юстиниана I.[451]
    
    После смерти Аттилы и поражения гуннов от гепидов на реке Недао остатки тюркских племен, входивших в гуннскую конфедерацию, были вынуждены уйти в степи Северного Причерноморья.[463]
    
    454-455 Восстание в Гуннской державе. Германские племена гепидов, ругов, герулов восстали. Произошла решительная битва на р.Недао (Недава, приток Савы). "В ней можно было видеть и гота, сражающегося копьями, и гепида, безумствующего мечом, и руга, переламывающего дротики в его ране, и свева, отважно действующего дубинкой, а гунна - стрелой, и алана... с тяжелым, а герула - с легким оружием" (Иордан). Сын Аттилы Еллак пытался подавить восстание. но был разбит и пал в битве. Остатки армии Еллака направились на восток от Карпат. Два других сына Аттилы Денгизик и Ернак остались в Дакиии и Бессарабии. Аланы во главе с правителем Кандаком вынужденны были уйти к Добруджу.[550]
    
    455 После смерти Аттилы народы жившие в районе Черного и Каспийского морей стали свободными. В хрониках перечислялись эти народы - акациры, барсилы, сарагуры, уроги, савиры, авары, утигуры, кутригуры, болгары, хазары и др.[ 550]
    
    463 Послы болгарских племен (огуров, сарагуров и оногуров) появились в Константинополе.[354] "... к ромеям (византийцам) пришло посольство от сарагур, урогов и оногур и рассказало, что они покинули свою страну, будучи изгнаны савирами, а те в свою очередь были прогнаны аварами, бежавшими от некоего народа, обитавшего на берегах океана. Послы также сообщили, что сарагуры покорили акацир... и желают вместо них быть союзниками империи" (Дестунис Г.С.). [550]
    
    Савиры занимали северо-западное побережье Каспийского моря, куда они переселились из лесостепной части Западной Сибири. Соседями савир оказались барсилы и аланы. Савиры вынуждены были тронуться со своих мест под ударами авар. Это произошло на сто лет раньше вторжения основной массы авар в Европу. Однако это первое вторжение авар для этносов Северного Кавказа катастрофических последствий не имело. Вскоре статус-кво было восстановлено. Этносы, стронутые аварами, после их ухода вернулись на свои прежние места обитания. Огорами, оногурами, сарагурами, утургурами, кутургурами назывались одни и те же булгарские племена, которые меняли названия образуемых ими союзов в зависимости от того обстоятельства, представители какого племени находились во главе союза. На самом деле эти племена и родственные им акациры и савиры говорили на одном общем тюркском языке, верили в одно верховное божество - Тенгри, вели одинаковый образ жизни и ощущали свое родство, т.е. это были люди, входящие в одну этноноосферу. [463]
    
    468 Денгизик и Ернак предьявили ультиматум Византии, когда им отказали Денгизик вторгся во Фракию, но был побежден полководцами Византии Анагастом и Аспаром. Денгизик погиб в битве. [550]
    
    469 Дунайская война между гуннами и Византией. Ернак после смерти Денгизика возглавил войска. Византия с трудом отбила наступление гуннов. Со стороны Византии войну вели наемные войска, которые представляли славяне и аланы во главе с военначальником Аспаром, отец которого был алан. "В определенном смысле Дунайская война 468 - 469 гг. была войной алан и антов против их бывших господ - гуннов" (Г.В. Вернадский). После победы Византии гунны ушли из Дакии и Бессарабии. Эти области стали открыты для колонизации славян. [550]
    
    469-488 Движение орды Ернака назад в Азово-Таманский регион. Они себя называют потомками Ернака и известны как утигуры (Кулаковский "Аланы"). Остатки орды Денгизика вслед за утигурами дошли до Днепра и обосновались между Днепром и Азовским морем. Их стали называть кутигурами [550]
    
    475 Император Зенон обратился за помощью к булгарам против остготов. За булгарами живут гунны, а за ними хунгуры (оногуры), писал Иордан.[463] 476-м году вождь германских дружин Одоакр низлагает последнего римского императора Ромула Августула.
    
    480 Землятрясение в Крыму.[550]
    
    486 Шах Кавад (486-531 гг.) закладывает каменную крепость Дербента (Его сын Хосров I Ануширван (531-579 гг.) в 562-571 гг. перегораживает проход между морем и горами 40-километровой крепостной стеной, возводит мощную цитадель Нарын-Кала и сооружает порт. Дербент прикрывает узкий проход между Каспийским морем и Кавказскими горами. Любая экспансия соседних государств начиналась с попыток овладения этим городом.)
    
    488 Усовершенствованы укрепления в Херсонесе.[552] Наместник Херсонеса решил реставрировать разрушенные землятрясением стены и башни, так как опасался набегов кутугуров. [550] Херсонес становится единственным в Северном Причерноморье массовым производителем вина, и это должно было приносить ему значительный и твердый доход. Соль также имела гарантированный сбыт во все времена, вплоть до новейших. В Х в. император Константин Багрянородный указывал, что между Днепром и Херсоном - болота и бухты, "в которых херсонеситы добывают соль". В римскую эпоху началось и в раннем средневековье интенсивно продолжалось широкое развитие рыболовного промысла и переработка его продуктов в таких масштабах, которые свидетельствовали о вывозе рыбы за пределы Херсонеса. Все эти отрасли вкупе с высокоразвитым ремеслом и широкой торговлей, в том числе и посреднической, обеспечивали устойчивость херсонесской экономики, стабильность положения города.
    
    491 В правление шаха Кавада Персия была поражена засухой, саранчой и голодом. Восстание под руководством Маздака [http://ok.zhitinsky.spb.ru/library/kaz/trakta11.htm]
    
    493-504 Гунны (кутигуры) начали набеги на Фракию. Возможно в их составе были и славяне. Они воспользовались начавшейся в Византии гражданской войной[550]

  • 2006.11.25 | stefan

    (501-600)

    (501-600)
    
    503 Взятие шахом Кавадом города Амида на верхнем Тигре. Продажа (или рассчет) пленных-христиан гуннам-савирам. [555]
    
    505-512 Строительство Византийским императором Анастасием Длинной Стены. Стена от Черного до Мраморного морей длиной 50 км.[550]
    
    508 Византиец Феофан отмечает: “В сем году Гунны, называемые Савирами, проникли за Каспийские врата, вторглись в Армению, опустошили Каппадокию, Галатию и Понт и остановились почти у самой Евхаиты”. [463]
    
    512 Херманарик двинул войско на венетов, которые, хотя и достойные презрения из-за их [плохого] вооружения, но могучие численностью, сперва попробовали сопротивляться.
    
    515-516 Впервые гунно – савиры, пройдя через Каспийский проход (Дербент), напали на Армению. [370] Савиры, пройдя через Каспийский проход, совершили свой первый набег на Армению и Малую Азию. [555]
    
    516 Первый случай применения византийскими военными огнеметного приспособления
    
    517 Набег славян на Македонию и Иллирию.[550] …при императоре Анастасии "геты"-славяне проникли в Македонию, Фессалию и Эпир. Император предпочел бесплодной погоне за подвижным противником уплату выкупа в 1 000 фунтов золота. [517]
    
    518 Смерть Анастасия. Проведенная им финансовая реформа позволила скопить излишки золота в 320 000 фунтов. Юстин I отогнал за Дунай славянские орды. [550]
    
    520 Византиец Феофан пишет: “В том же году присоединилась к Римлянам некоторая жена из Гуннов, называемых Сивирами, варварка, по имени Воарикс, вдова, под властью которой находилось сто тысяч Гуннов; она управляла ими в странах Гуннских по смерти мужа своего, Валаха”. Савиры держали под своим контролем Прикаспийский проход, называемый историками Чора. Большая группа савиров проникла в закавказские степи. [463]
    
    521 20-тысячное войско савир принимает участие сначала на стороне Византии, а затем Ирана в военных действиях в Малой Азии. Обычно савиры участвовали в качестве наемников в ирано-византийских войнах то на одной, то на другой стороне. Стремление к наибольшей выгоде толкало номадов на измену, что создало им репутацию весьма ненадежных союзников. Преимущественная связь савир с Ираном определялась их местоположением на северной границе этой державы. Непосредственные связи с Византией были затруднены отсутствием общей границы. Находясь в союзе с империей, они могли выступать против персов только самостоятельно. Их вспомогательным отрядам было трудно соединяться с византийским войском в то время, когда занимавшие горные проходы в Закавказье аланы не поддерживали империю и не пропускали свободно их через свою страну. Поэтому савирские отряды чаще находились у персов, чем у греков. [555]
    
    522 При императоре Юстине (518-527) к приазовским гуннам (так как источник не называет их племенной принадлежности, остается предполагать, что это были кочевники булгарского объединения, в состав которых входили и оногуры, и унногундуры, и утигуры, и собственно булгары) прибыло посольство патрикия Прова, завершившееся полным провалом. Причиной неудачи, по-видимому, являлась ситуация, сложившаяся вокруг Боспора (бывший Пантикапей, нынешняя Керчь), который незадолго до прибытия Прова перешел во власть Византии.[555] При византийском императоре Юстиниане 1 ( 527-565 гг. ), проводившем активную внешнюю политику, в Крыму развернулось интенсивное крепостное строительство. На южном берегу возводятся крепости Алустон (совр. Алушта) и Горзувиты (Гурзуф).[202]
    
    527 Правление у гунно - савир вдовы князя Болаха Боарикс, под властью которой, как сказано в источнике, “находилось сто тысяч гуннов”. Заключение союза с Византией [370] …государство оногуров распалось, а на его смену пришел новый военно-политический союз гунно-булгарских племен во главе уже с сабирами (или савирами).
    
    …гунны напали на Боспор, убили византийского трибуна Далмация и воинов его отряда и захватили город. Из сообщения Прокопия Кесарийского известно, что Боспор некоторое время находился в руках варваров и что тогда же "соседними варварами" были взяты и разрушены Кепы и Фанагория [555]
    
    …славяне вновь вторглись в Византию. Только что вступивший на престол Юстиниан надеялся остановить славян на рубеже Дуная, построив там заново и реконструировав около 600 крепостей и укреплений. Поставленный им на защиту границы отважный полководец Хилвуд в течение трех лет отражал удары славян, ходил рейдами на их территорию, разоряя селения и уводя пленных. Но в конце концов в одном из таких рейдов он был окружен и погиб со всем войском. По мнению Прокопия, изложенному в главном труде его жизни - "Тайной истории", каждый славянский набег уносил до 200 тысяч жизней. [517]
    
    529 Принц Хосрой Нуришван, сын Кавада, повесил Маздака, а захваченных сторонников его приказал живыми закопать в землю. В этой смуте часть еврейской общины, сердцу которой были любезны социальные доктрины Маздака, воевала на его стороне. В результате разгрома маздакитов эта часть евреев бежала вместе с ними из Персии на Северный Кавказ, где, якобы, и осела в долинах рек Терека и Сулака.[Кац]
    
    531 Наступление орд на Византию. "Гунны и анты, склавены уже много раз форсировали (Дунай) и наносили невосполнимый ущерб римлянам" (Прокопий Кесарийский). После очередного набега кочевников-болгар Юстиниан назначает анта (славянина) Хвалибуда командующим на Дунае.[550]
    
    533 Для возвращения Боспора Юстиниану пришлось снарядить большую военную экспедицию. Византийская армия при этом была усилена значительным вспомогательным войском из скифов (готов) с вождями Годилой и Бадурием, направленными из Западного Причерноморья. Боспор и города на Таманском полуострове вернулись под власть ромеев.. На Боспор была возложена обязанность поставлять империи суда, предметы оснастки и морского снаряжения, из чего можно заключить, что мореходство и судостроение оставались в нем важнейшей отраслью промышленности.[555]
    
    537 Осада готами Рима. На помощь Велизарию пришли войска болгар, склавенов и антов. [550]
    
    539-540 Рейд гуннов (болгар) во Фракию. Византия ведет одновременно три войны.
    
    540-542 Произошли три жестоких вторжения, причем в союзе со славянами действовали кочевники-кутригуры, обитавшие в Приазовье. [531]
    
    540 Нападение савир на Закавказье. [370] Таманские готы находились под владычеством утигуров, к которым они присоединились во время войны против кутригуров в 540 г. н.э. [540] Послы отложившихся от Византии армян, убеждая иранского шаха Хосроя I Ануширвана (531-579) начать войну с императором Юстинианом I, перечисляя факты захватнической политики Византии, между прочим, говорили и о захвате ромеями Боспора. [555]
    
    С тех пор как абасжаны были обращены в христианство, около 540 г., эта вера, вероятно, начала вскоре после этого распространяться среди алан.[540]
    
    541 Аланы помогали персам в их военной кампании против Лазики (Грузия). [540] Персы овладели черноморским побережьем Кавказа. Чтобы сохранить свое влияние на Кавказе, Византия поспешила захватить Абазгию (страну абхазов), находившуюся севернее Лазики и до этого состоявшую в подчинении у лазов. Абазги были крещены; старая крепость Севастополь (Сухуми) заново отстроена. Тогда же Юстиниан воздвиг и храм Успения в Питиунте (Пицунда).[555]
    
    542 Первое упоминание термина “тюрк”
    
    545 Война Ирана с Византией.[551]
    
    В поисках сторонников император Западной Вэй, Вэнь-ди, послал некоего Ань Нопаньто к тюркскому князю Бумыну для установления дружественных отношений. Посланник, прибывший к тюркютам, был принят радушно. "В орде все начали поздравлять друг друга, говоря: ныне к нам прибыл посланник от великой державы, скоро и наше государство возвысится". Этот, казалось бы, незначительный факт указывает, что господство жужаней было тягостно для тюркютов и неизбежность войны за свободу их не пугала. Сообразуясь с настроениями своего народа, Бумын проявил нелояльность по отношению к своему сюзерену - жужаньскому хану, отправив в столицу Западной Вэй, Чанъань, ответное посольство с дарами и тем закрепив союз с врагом своего господина. Однако это не вызвало разрыва с жужанями: по-видимому, переговоры велись в строгой тайне. Эти посольства на четверть века определили восточную политику тюркютской державы как союзницы Западной Вэй и ее наследницы Бэй-Чжоу, направленную против Северо-восточного Китая. Однако, включаясь в мировую политику, Бумын сознавал, что он слишком слаб, чтобы бороться с жужанями, данником которых он был. Бумын решил добросовестно выполнять долг союзника и вассала. Восстание телесцов против жужаней. Когда телесцы были на середине пути, из ущелий Гобийского Алтая выехали стройные ряды тюркютов в пластинчатых панцирях с длинными копьями, на откормленных боевых конях. Телесцы не ожидали флангового удара, а кроме того, они собрались воевать не с тюркютами, от которых они никогда не видели ничего плохого, а с ненавистными жужанями. Поэтому они немедленно изъявили полную покорность Бумыну, а он, приняв ее, совершил второй нелояльный поступок по отношению к Жужани. Покорность в степи - понятие взаимообязывающее. Иметь в подданстве 50 тыс. кибиток можно лишь тогда, когда делаешь то, что хотят их обитатели; в противном случае лишишься и подданных и головы. Телесцы хотели одного - уничтожить жужаней, и Бумын, очевидно, это знал, когда принимал их в свою орду. Но так как этого хотели и его соплеменники, то война была неизбежна. Стремление своих подданных разделял хан, и поэтому события потекли быстро. Стремясь вызвать конфликт с жужанями и вместе с тем не желая оказаться в роли обидчика, Бумын пошел на провокацию. Он обратился к жужаньскому хану Анахуаню с просьбой дать ему в жены царевну. Это сразу поставило бы его, по степным обычаям, на равную ногу с ханом, на что тот не мог согласиться, не роняя своего авторитета. Разгневанный хан ответил грубо: "Ты мой плавильщик [тюркюты плавили для жужаней железо], как ты осмелился сделать мне такое предложение". Отказ ставил Бумына в положение обиженного, а он этого и добивался. Чтобы отрезать пути к примирению, он велел казнить жужаньского посла. [568]
    
    547 Покорение Византией Северной Африки.[ 551]
    
    548 Послы готов-тетракситов, явившиеся в Константинополь с просьбой дать им епископа, "в беседе совершенно тайной, встретившись с глазу на глаз, изложили все, насколько Римской империи будет полезно, если соседние с ними варвары (гунны) будут находиться в вечных распрях друг с другом". Готское посольство давало возможность Византии начать переговоры с утигурами, которые в рассказе об этом посольстве впервые появляются в поле зрения истории. Заняв господствующее положение среди гуннских племен Приазовья, утигуры, вероятно, также были заинтересованы в восстановлении нормальных отношений с империей, хотя бы уже потому, что находившийся в руках Византии Боспор представлял для них важный рынок, обходиться без которого они не могли. Император Юстиниан установил через готов связи с их союзниками утигурами, после чего последние и без христианизации оказались в полном подчинении у византийской политики. [555] Славяне опустошили Иллирию до Эпидавра (ныне Дуррес в Албании). "Даже многие укрепления, бывшие тут, и в прежнее время казавшиеся сильными, так как их никто не защищал, славянам удалось взять; они разбрелись по окрестным местам, совершенно свободно производя опустошения" [Прокопий Кесарийский "Война с готами"]. [531]
    
    549 Аланы на стороне Византийской империи, от которой они получили - совместно с савирами - награду в размере порядка 300 фунтов золота. [540]
    
    550 Выступление лазов на стороне Византии против Ирана.[ 551] Абазги отложились от империи, не выдержав притеснений и налогов.[555] Аланы вместе с савирами в составе персидских войск вторглись в Колхиду. [930]
    
    551 Аланские воины служат в персидской армии. [540] Кутригуры напали на Фракию. Византия, проведя умелую дипломатию, натравила утургуров на кутригуров[550] Набег кутургуров на Византию и утургуров на кутургуров.[551] …переправившись через Дунай, 12 тысяч кутригур во главе с Хиниалоном - "человеком исключительно хорошо знающим военное дело" - начали грабить и опустошать византийские области. [555]
    
    ...летом тюркютский хан Бумын получил в жены китайскую царевну Чанле, что окончательно закрепило его авторитет среди кочевников.
    
    552 Стремясь использовать внезапность нападения, Бумын выступил в поход зимой и одержал полную победу над жужанями. Анахуань кончил жизнь самоубийством, а сын его Яньлочен бежал к своим союзникам цисцам. Бумын принял титул Иль-хан, но в конце года умер. На престол вступил его сын, принявший титул Кара Иссык-хан (т. е. Черный Горячий хан). Жужани, внезапно разбитые тюркютами, выбрали вождем дядю своего погибшего хана, Дыншуцзы, и продолжали борьбу. Но в сражении около горы Лайшань они снова потерпели полное поражение. На их счастье, впрочем весьма недолгое, Кара Иссык-хан умер при загадочных обстоятельствах, сын его Шету был отстранен и на престол вступил младший брат Кара Иссык-хана, Кушу, с титулом Мугань-хан. Новый хан был тверд, жесток, храбр, умен и ничем не интересовался, кроме войн. [568]
    
    Булгары не успели объединиться и создать единое государство. Их судьба была решена далеко на востоке, в Центральной Азии. Тюрки во главе со своим ханом Тумыном одержали победу над жужанями, которые господствовали в степях Центральной Азии. Это было началом Тюркского каганата. [463]
    
    Тюркский хан Бумин(Тумынь) нанес сокрушительное поражение армии жень-жень(жужань), после чего он присвоил себе титул кагана, т.е. императора. [552] Образование Западнотюрского каганата во главе с каганом Тумынем(??). Часть жень-жень, включавшая в себя смешанные кланы тюрков, монголов и, возможно, манчжуров, ринулась на запад. Именно эта ветвь жень-жень с присоединившимися кланами стала известна на западе под названием авар; они называются обрами в русских летописях. Аварская армия первоначально насчитывала около двадцати тысяч всадников; ее вел хан Байан. [552]
    
    Нападение савир - хазар на Албанию.[370] Завоевание Агвании савирами, передавшимися от Ирана к Византии. [551]
    
    Собрав большое войско, в состав которого вошли 2000 союзных им готов-тетракситов, утигуры разбили кутригур, основные силы которых грабили в это время придунайские области империи. Забрав в качестве рабов жен и детей побежденных, утигуры вернулись домой. Тысячи византийских пленников, находившиеся в рабстве у кутригур, воспользовавшись этим разгромом, беспрепятственно бежали на родину. Ромеи сами поспешили уведомить Хиниалона о случившемся и, предложив ему большие деньги, уговорили немедленно вернуться в свою страну. Две тысячи кутригур после поражения вместе с женами и детьми явились в Византию и получили земли во Фракии. Слухи о предоставлении кутригурам земли во Фракии привели вождя утигуров Сандилха в сильное негодование. Посольство утигуров в Византию. Богатыми дарами император утешил утигур, они успокоились и остались послушными Византии. [555]
    
    553 Албания подверглась нашествию хазар (скорее всего савир). Согласно сведениям "Истории албан" грабежи и разрушения от этих нашествий были столь серьезными, что резиденция албанского католикоса в Чоле была перенесена в новую столицу страны Партав (Барду). Иранский шахиншах Хосров Ануширван I сумел наконец-то одолеть хазар, после чего разместил в Албании 10 тысяч взятых из них в плен. [553]
    
    Начало шелкопрядения в Византии.[ 551]
    
    Поздней осенью Мугань-хан снова разбил жужаней. Цисский император принял своих несчастливых союзников и отразил преследовавших их тюркютов. Западный поход возглавил Истеми-каган, младший брат Бумына. Истеми-каган еще раньше сопутствовал Бумыну и командовал десятью вождями, очевидно племенными; скорее всего они были предводителями североалтайских племен угорского происхождения. Их потомками, ныне отюреченными, являются шорцы, кумандинцы, лебединцы и др. Не случайно имя хана Истеми не тюркское, а угорское и является названием духа-предка. Китайцы определяли численность его войск в 100 тыс. человек, но эта цифра отражает не действительное количество воинов, а ранг полководца, в данном случае наивысший, что соответствует его титулу: "багадур-джабгу".[568]
    
    554 Персы нанесли поражение савирам в Агвании.[ 551]
    
    Жужани не смогли ужиться в Китае. Лишенные своих стад и имущества, не привыкшие к труду, они принялись разбойничать, и цисское правительство было вынуждено уже весной направить против них войска. Жужани потерпели поражение.
    
    555 Летом цисский император изгнал жужаней со своей территории в степь, где их немедленно разгромили тюркюты и кидани. Дыншуцзы с остатками орды бросился искать убежища в Западной Вэй, но там нуждались в тюркютах как союзниках против империи Ци и выдали тюркютскому послу три тысячи связанных жужаней. Посол велел обезглавить всех взрослых, но пощадил детей и "следовавших за князьями" слуг. С жужанями было покончено, и тюркюты стали хозяевами всей восточной половины Великой степи.
    
    Судя по быстроте передвижения, тюркюты не встретили сильного сопротивления. Их войско достигло "Западного моря", под которым надо понимать не Каспийское, а Аральское море, так как Фирдоуси указывает следующие границы владений Истеми: "от Чина [Китая] до берега Джейхуна [Аму-Дарьи ] и до Гульзариуна [Сыр-Дарьи ] по ту сторону Чача [Ташкента ]". Согдиана и Бухара в это время подчинялись эфталитам, с которыми и столкнулись завоеватели. Таким образом, тюркюты за полтора года подчинили себе весь центральный Казахстан, Семиречье и Хорезм. Но дальше пошло труднее. На северных берегах Аральского моря тюркюты натолкнулись на сопротивление племен хуни (хионитов), вар и огоров. [568]
    
    555-567 Борьба Тюркского каганата с государством эфталитов, разгром его и становление каганата, как одного из могущественных государств [370]
    
    Политическая ситуация в Причерноморье в конце-50-х годов VI в. была весьма сложной и напряженной, главным образом вследствие тонкой и дальновидной политики Византии. Область низовьев Днепра и Дона занимал болгарский народ кутургуры. Родственные им утургуры жили на Кубани. Византия, страдая от набегов кутургуров на Фракию, дарами и посольствами побуждала утургуров к военным действиям против кутургуров. Ловкая политика Юстиниана довела оба эти родственных племени почти до взаимного истребления.
    
    К востоку от утургуров, в районе р. Кумы и в Дагестане, обитало крайне воинственное племя сабиров. Сабиры принимали активное участие в византийско-персидской войне сначала на стороне Ирана, потом против него. В 552 г. они завоевали Агванию, но уже в 554 г. были разбиты персами.
    
    558 Кутригурский хан Заберган угрожал Константинополю. [552]
    
    Только к 558 г. эти племена хуни (хионитов), вар и огоров были разгромлены и тюркюты вышли к Волге, гоня перед собой тех, кто отказывался покориться. Это были осколки племен вар и хуни - около 20 тыс. человек, слившиеся затем в единый народ - авар. Тюркюты не перешли Волгу и ограничились подчинением приуральских степей. На этом западный поход Истеми был закончен. То, что было достигнуто за четыре года, поставило перед каганатом ряд новых политических задач.
    
    Тюрки завершили покорение Поволжья и Приуралья. Остатки племен хуни, вар и обров (огоров) ушли на Запад к Дунаю образовав единый народ авары. Первой задачей авар было оторваться от противника. Им это удалось лишь потому, что в это время в Средней Азии активизировались эфталиты и отвлекли хана Истеми, заявившего: "Авары не птицы, чтоб, летая по воздуху, избегнуть мечей тюркских, они не рыбы, чтоб нырнуть в воду и исчезнуть в глубине морской пучины, они блуждают по поверхности земли. Когда покончу с эфталитами, нападу на авар, и они не избегнут моих сил". Авары под руководством хана Байана вторглись на Северный Кавказ и столкнулись с союзниками византийцев. [550]
    
    В начале года аварская орда достигла рубежей Северного Кавказа и вступила в контакт с аланами. Царь алан Саросий, который был в дружеских отношениях с Византийской империей, передал известие о приближении авар командующему византийской армией в Закавказье Юстину, который, осознав важность известия, немедленно отправил гонца в Константинополь. Византийские дипломаты приняли быстрое решение вступить в переговоры с пришельцами с целью использовать их против гунно-булгар, которые в то время сильно нажимали на Константинополь. В разгар войны с булгарами в Константинополь прибыл аварский посланник и был принят с почестями. Он от лица хана предложил помощь аварской орды в войне против булгар, потребовав взамен солидную сумму и земли для поселения. Требования были приняты, посланник получил богатые подарки, и конюший (мечник) императора, Валентин, был послан к хану в качестве византийского посланника. Известия о появлении авар были главной причиной отступления булгар от Константинополя. Булгары ринулись назад в степи, чтобы избежать нападения. Хотя аварская армия и не была многочисленной, она оказалась сильнее булгарской. Одной из причин аварского превосходства была, возможно, такая, на первый взгляд, мелочь, как стремена, применявшиеся аварскими всадниками. Другая причина превосходства носила психологический характер. Спасаясь бегством от тюрков, от которых можно было ожидать преследования, авары не имели иной альтернативы, кроме как прорваться в причерноморские степи, захваченные булгарами. Они были в отчаянном положении, поскольку у них не было ни продовольственных запасов, ни источников для получения оружия, ни скота и кузниц. Они ничего не теряли, а получить могли все; в ином случае они были обречены на голод и уничтожение. [552] Царь алан Сарозий помог аварскому послу добраться до Константинополя [930]
    
    Вместо того, чтобы нападать на врагов империи, авары, подчинив кутригур и сделав их своими союзниками, обрушились на территорию империи. Вероятно, к этому их подтолкнул теплый прием в Константинополе посольства их заклятых врагов - тюрок, прибывшего в столицу империи в июле 558 г. вслед за посольством авар.[555] Валентин привез аварам подарки и предложил начать действия против врагов империи, главным из которых в то время был Иран. Первой жертвой их оказались сабиры, которые приняли новый народ "вар" за истинных азиатских аваров (абар), нанесших в середине V в. им сильное поражение. Это недоразумение вызвало среди сабиров панику и решило победу аваров. Так оказалась фатальной небольшая лингвистичекая ошибка. Вслед за сабирами пострадали утургуры, тоже верные союзники империи, а также залы, обитавшие на левом берегу нижнего Дона. Затем авары, переправившись через Дон, обрушились на антов и подвергли этот народ полному разграблению. После посольства Валентина авары громят именно сторонников Византии - сабиров, утургуров и антов. Так как эти действия шли вразрез с интересами Византии, то, естественно, в выигрыше оказался Иран. Таким образом, персидская дипломатия одержала победу, создав для Византии нового сильного врага и переправив опасных соседей со своих границ на Балканы. [568]
    
    559 Авары в Северном Кавказе. [370] Савиры стали первым гуннским племенем в восточной части Северного Кавказа, подвергшимся нападению авар. [552] Часть савир переселилась в Албанию, оставшиеся попали в вассальную зависимость от хазар. [354] После разгрома утургуров аварами, кутургурский князь Заберган решил, что с востока ему больше никто не угрожает, и, заключив союз со склавинами, вторгся в Византию. В марте 559 г. он перешел Дунай по льду и разделил свое войско на три отряда: один двинулся через Македонию в Элладу и проник к Фермопилам, второй угрожал укреплениям, защищавшим Херсонес Фракийский, а третий, во главе которого стоял он сам, прорвался через пролом в Длинной стене, пострадавшей от землетрясения и по преступной небрежности не восстановленной. В Константинополе началась паника: из мрака забвения был извлечен престарелый военачальник Велизарий, который отогнал варваров от столицы. Прочие отряды были также отбиты. Но тем не менее Заберган разбил лагерь во Фракии и продолжал грабежи до тех пор, пока ему не была выплачена солидная сумма и обещаны такие же "дары", как и утургурам. Только тогда кутургуры покинули Фракию. Юстиниан немедленно снесся с вождем утургуров Сандилхом, после чего утургуры напали на один из отрядов Забергана, возвращавшийся из Фракии, уничтожили его, и отбитую добычу Сандилх вернул грекам. Война, последовавшая вслед за этим, настолько же ослабила оба народа, насколько послужила на пользу аварам. [568]
    
    Юстиниан вновь обратился к вождю утигур Сандилху, всеми способами подстрекая его воевать против вождя кутригур Завергана. Он обещал ему передать жалование, которое Византия ежегодно выплачивала кутригурам, если Сандилх их одолеет. Сандилх ответил, что хотя он и желает находиться в дружественных отношениях с Византией, однако считает неприличным и незаконным вконец истреблять своих соплеменников, не только говорящих одним языком с утигурами, но и ведущих одинаковый с ними образ жизни, носящих одинаковую одежду и родственных с ними, хотя и подвластных другим вождям. Чтобы успокоить Юстиниана, он обещал все же отобрать у кутригур коней, чтобы им не на чем было ездить и невозможно было вредить империи. Политика Византии вызвала ожесточенное противоборство этих племен, которое довело их почти до полного взаимного истребления. [555]
    
    560 Авары вторглись в страну утигур на восточном побережье Азовского моря. Утигуры были принуждены, признать над собой сюзеренитет авар. Вслед за тем авары пересекли реку Дон и вторглись в земли кутригуров. Кутригуры потерпели поражение, и кутригурский хан - вероятно, тот же самый Заберган, который угрожал Константинополю в 558 г., - стал вассалом хана Байана. По всей вероятности, именно в это время Байан присвоил себе титул кагана, под которым он и был впоследствии известен. [550]
    
    Первое реальное упоминание хазар на Кавказе содержится в “Церковной истории” Псевдозахарии, причем, судя по упоминанию авар, датируется не ранее 560-562 гг.. Но именно в 60-х гг. VI в. на Кавказ, преследуя авар, впервые проникли и тюркюты. Источники параллельно используют этнонимы “тюрки” и “хазары”, причём не существует ни одного текста, где бы эти два этнонима различались. [628] Хазар – тот перед кем бегут (авары), преследователь см.словарь терминов
    
    Расстановку сил осложняло наличие государства эфталитов, враждебного и тюркютам и Ирану. Поэтому Истеми-хану союз с Хосроем Ануширваном был более привлекателен, нежели переговоры с Юстином . Персы и тюркюты заключили наступательный союз: первые для того, чтобы "отомстить смерть шаха Пероза", вторые - чтобы овладеть цветущими городами Согдианы.Эфталиты были вынуждены воевать на два фронта, и даже на три, так как эфталитский царь Михиракула, владея Кашмиром и Пенджабом, упорно сражался с индийцами. [568]
    
    561 Устранив в качестве противника кутригур, авары приблизились к реке Днестр. Их следующей целью стала Бессарабия, родина антов. Сначала анты оказали яростное сопротивление, но затем вступили в переговоры с захватчиками. Согласно Менандру, имя посла антов было Мезамер, ближайшей целью которого был выкуп пленных. Он был сыном Идарисия и братом Келагаста. Байан приказал предать Мезамера смерти. Вслед за казнью Мезамера авары вторглись в земли антов, разоряя их и забирая много пленных. Однако анты вскоре оправились от первого потрясения и какое-то время оказывали упорное сопротивление. [552]
    
    Разгром савир Хосроем Нуширваном.[551]
    
    Начал активные действия против эфталитов Истеми, когда Хосрой Ануширван заключил мир с Юстинианом и смог обратить внимание на восток.
    
    562 Авары проникли в Добруджу, где они решили остаться. Такой поворот событий был несовместим с политическими замыслами византийских дипломатов. В договоре, заключенном с аварами четыре года назад (558 г.), они условились использовать авар против булгар, но не ожидали, да и не хотели ошеломительной победы авар, которая могла бы сделать - да и фактически делала - захватчиков столь же опасными для империи, как до этого были булгары. Оставив надежду вторгнуться во Фракию, авары решили проникнуть в Паннонию. Часть из них стала продвигаться вверх по Дунаю, в то время как остальные направились вверх по течению Прута и Днестра к Галиции, откуда они могли через горные перешейки выйти к паннонским равнинам. Перед тем, как продвинуться из Галиции на юг в Паннонию, они завоевали хорватов (кроатов) и дулебов, два анто-славянских племени, которые жили в районе верхнего Днестра. Затем, обрушившись на Паннонию они победили гепидов, германское племя, обосновавшееся там. Вытеснив гепидов, авары сделали степи в районе среднего Дуная центром своего ханства. [552]
    
    Хазары и другие кочевые племена, выступавшие в сложнейшие для Византии моменты в качестве ее союзников, стремились поживиться за счет богатых городов Азербайджана и Албании. Договор о перемирии между Ираном и Византией, заключенный в 562 г., позволил грекам урегулировать положение на северных границах Албании. [553]
    
    Как только шах Хосров I получил известие о приходе тюрков, он приветствовал их как потенциальных союзников в борьбе. В скором времени тюрки и персы заключили договор о совместной борьбе против эфталитов или белых гуннов (акациры??, половцы??). Последние вскоре были разбиты двумя армиями тюрков и персов, напавшими на них с противоположных направлений. [552]
    
    Союз между каганом тюрок и царем персов был закреплен браком последнего с дочерью тюркского кагана. С этого времени царь персов действительно находился в родстве с каганом, но это событие относится не к IV веку и царем персов тогда был не Сапор, а Хосров Ануширван. [631]
    
    Младший брат первого тюркского кагана Тумыня - Истеми (ум.в 576 г.) носил титул ягбу(джибу), почти независимый правитель десяти западных тюркских родов, подчинил царство эфталитов и покорил, по словам китайской летописи, многие страны запада. Турксанф, сын Истеми-Сильзивула (Ди-забула) , был одним из восьми князей, управлявших областями, на которые соответственно делилась Турецкая держава. Тарду, сын Истеми-Сильзивула (Ди-забула), наследовал после Истеми власть над западной половиной турецких владений, а в дальнейшем (599-603) сделался верховным каганом. [632]
    
    Сын шаха Кавада (486-531 гг.) Хосров I Ануширван (531-579 гг.) в 562-571 гг. перегораживает Дербентский проход между морем и горами 40-километровой крепостной стеной, возводит мощную цитадель Нарын-Кала и сооружает порт. Дербент прикрывает узкий проход между Каспийским морем и Кавказскими горами. Любая экспансия соседних государств начиналась с попыток овладения этим городом.
    
    Разгром савир - хазар Хосроем I Ануширваном[370] (?? ср.553)
    
    Аланы совершили поход на Восточную Грузию, заставив ее подчиниться Ирану. Находки сасанидских монет на территории Восточной Алании говорят об ее тесных связях с Персией.[ 930]
    
    563 Тюркский посланник от царя Аскела(?) прибыл в Константинополь. Детали переговоров неизвестны. Но следует заметить в связи с этим, что отношения тюрков с Персией и Византией были движимы не только политическими, но и торговыми соображениями. Их главной целью, как и у гуннов до них, было установить контроль над великим сухопутным путем от Китая до Средиземноморья, чтобы монополизировать экспорт китайского шелка. С другой стороны, шах Хосров, в свою очередь, был заинтересован в контроле над торговлей шелком. Поэтому, когда тюркские посланники однажды привезли с собой возы с шелком, Хосров приказал его сжечь. Сами посланники были арестованы и убиты, что привело к окончательному разрыву между тюрками и Персией.[552]
    
    Развитие торговли в Семиречье и на юге Казахстана способствовали быстрому росту тех городов, которые оказались на трассе или были связаны с ней торговыми ответвлениями. Казахстанский участок Шелкового пути проходил через города Шаш, Исфиджаб, Тараз, Кулан, Мерке, Аспара, Суяб, Алмалык, Тальхир, Каялык, Шавгар, Янгикент. Тюркский участок пути представлял собой натоптанную колею, где в ряд, в одной связке, могли двигаться сразу шесть, восемь, и двенадцать верблюдов. Расстояние пути измерялось в фарсах, что означало двенадцать тысяч шагов ишака, а каждый шаг равнялся примерно 50 сантиметрам. Главными предметами торговли были шелк, мирра, жасмин, ладан, мускатный орех, алмазы, ковры, женьшень, меха, предметы вооружения, слитки золота и серебра, фрукты, ювелирные изделия и т.д. Крупными торговыми центрами на казахстанском участке были города Исфиджаб, Тараз, Кулан, Яссы.
    
    565 Юстин II прекратил выплату аварам даров, считая империю достаточно могущественной. Но силы авар росли: они уже громили Тюрингию и удачно воевали с франкским королем Сигезбертом. [568]
    
    Тюркюты, объединившие степь и Согдиану, открыли для торговли великолепные возможности, и согдийские купцы стали верноподданными тюркютских ханов. Тюркютам было выгодно иметь таких лояльных подданных. Так Средняя Азия сделалась неотъемлемой частью каганата. Создавшееся положение отрезало эфталитам пути к реваншу и заставило их замкнуться в своих горах, где остатки их уцелели вплоть до нашего времени. [568]
    
    567 Авары в союзе с лангобардами уничтожили гепидов, которым оказывала помощь Византия, и овладели долиной Тиссы. [568] Тюрки овладели Боспором. [550](????)
    
    567-571 Покорение Тюркским каганатом хазар и булгар (утригуров??) [370]
    
    568 Заключен очередной договор о перемирии между Ираном и Византией. [553]
    
    Тюрки направили новых посланников в Константинополь. Они ввезли целый караван с шелком, рассчитывая продать его в столице с большой выгодой. Но их расчеты не оправдались, поскольку к тому времени Византия сама начала производство шелка. Между каганатом и империей был заключен союзнический договор. [552]
    
    После ухода лангобардов в Италию, авары стали хозяевами всей Паннонии и грозой Центральной Европы. Их силу составляли вспомогательные войска из антов, западных славян и кутургуров, полностью подчинившихся аварскому хану. Первый аварский хан Баян, угрожая Византии, в 568 г. цинично заявил: "Я таких людей пошлю на Римскую землю, потеря которых не будет для меня чувствительна, хоть бы они совсем погибли" - и послал в набег 10 тыс. кутургуров. [568]
    
    Первое упоминание в письменных источниках о городе Таразе.
    
    569 Император Юстиниан для закрепления отношений с новым союзником (с тюрками) отправил ответное посольство во главе с Земархом, которое через Кавказ и Прикаспийские степи благополучно добралось до местопребывания верховного владыки тюрок на Золотой горе Эктаг или Эктель, которую отождествляют с Алтаем. На обратном пути, на реке Атель (Волге) Земарх нашел кочевья уйгуров, подвластных Сильзибулу. [632]
    
    В "Истории" Менандра сохранилось интересное описание путешествия Земарха в резиденцию кагана в Алтайских горах. Персы были возмущены установлением дружеcтвeнныx отношений между Византией и тюрками. [552]
    
    Известно, что на обратном пути персы в районе Прикубанья устроили послам засаду, но им удалось ее избежать с помощью местных союзников Византии. [302]
    
    Вторжение лангобардов в Италию. Захват Милана. [550]
    
    569-573 Потеря Византией в войне с лангобардами всех территорий в Италии кроме Романии, Рима и нижней части полуострова. [550]
    
    570 Вместе с другими местными племенами хазары признали над собой тюркское господство. [540]
    
    571 В результате расторжения договора между Ираном и Византией, заключенного всего три года назад, Албания, оставшаяся в сфере влияния Ирана, подверглась нашествиям со стороны Византии. [553]
    
    Был заключен окончательный мир в Средней Азии, лишь тогда тюркюты смогли снова обратиться на запад, но авары воспользовались передышкой столь успешно, что стали недостижимы для Истеми-хана.
    
    572 Началась война между Персией и Империей, которая длилась три года с переменным успехом. [552] Мугань-хан умер. Вступил на престол Тобо-хан. Союз с империей Ци привел к культурному общению тюркютов с Китаем. В ставке хана появились буддийские монахи и обратили в свою веру Тобо-хана.
    
    Стотысячная масса славян перешла Дунай, разоряя Мезию, Фракию и другие провинции. Не надеясь на свои силы, император Тиберий обратился к аварскому кагану за помощью. Обращение Византии к аварам за помощью против славян было большой ошибкой. Аварский каган рассудил, что если он бьет славян, а славяне бьют византийцев, то и он византийцев побьет. Поэтому он ограничился покорением нескольких славянских племен, а с другими заключил союз и начал вместе с ними нападать на Византию. Славяне же, хотя авары и были для них огромной помехой, продолжали массами вторгаться на Балканский полуостров. [531]
    
    574 Византиец Менандр в своем произведении "История" сообщает, что византийские войска вторглись в Албанию, и, встретив здесь савир и алан, взяли у них заложников. [553]
    
    575 Города, такие как Херсонес и Пантикапей, взяли на себя обязанность по строительству кораблей для флота империи, в соответствии с декретом Тиберия. Были воздвигнуты стены для защиты города Дораса, а на северных склонах Крымских гор была построена цепь крепостей. Готы обязались обеспечить 3000 воинов против гунно-булгарских племен. [552] Утургуры в союзе с тюркютами.[ 550]
    
    Между Ираном и Византией было заключено перемирие, позволившее шаху Хосрою Ануширвану обрушиться на тюрок. [555]
    
    576 Византийцы вновь вторглись в Албанию, но на этот раз заставили савир и алан переселиться на правый берег Куры, чтобы "впредь оставаться на ромейской земле". [553]
    
    Государство алан было сильно поколеблено тюрками (576 г.). [ 540]
    
    Авары не задержались на землях булгар между Доном и Кубанью. Их власть над булгарами оказалась непрочной и непродолжительной. Однако вслед за аварами булгары были подвергнуты нападению тюрок. Булгары в союзе с аланами предприняли попытку защитить свои земли, но потерпели поражение. [463]
    
    Турксанф, разгневанный заключенным перемирием между Ираном и Византией, разрушил Боспор и вторгся в Крым, откуда, по-видимому, был вскоре вытеснен. Желая достичь пределов Византии через Западный Кавказ, тюрки натолкнулись на сопротивление союзного ромеям царства Эргиси (Лазика), северная граница которого проходила по Кавказскому хребту, и вынуждены были отступить.[555]
    
    Тюрки по обе стороны Керченского пролива. ставка тюркского военачальника (Тьма тархана) организована на Таманском полуострове (отсюда пошло название города Тмутаракань) [370](см. словарь терминов)
    
    Тюркское войско, усиленное утигуровскими отрядами, пересекло Керченский пролив и завладело крепостью Боспор (Древний Пантикапей); этим тюрки обеспечили себе опорный пункт в Крыму [552]
    
    Византийское посольство во главе с Валентином по пути к тюркам нашло, что власть последних распространилась еще далее на запад. Они подчинили утургуров и вскоре начали враждебные действия против Византии и захватили Боспор. Вместе с тем оказалось, что турецкая держава делится уже не на 4, а на 8 областей, причем над крайней западной областью начальствовал Турксанф, а "старейший единодержец турок назывался Арсила". [632].
    
    576-581 Начало войны между Византией и Тюркским каганатом за Закавказкие владения Византии. Успехи каганата. [370].
    
    578 Нашествие славян на Элладу. Союз Византии с аварами. Авары разгромили славян, убив их князя Даврита. [550]
    
    579 Ультиматум авар (каган Баян) - отдать город Сирмий. Отказ Тиберия. Авары захватили Сирмий после двухлетней осады. [550]
    
    580 Тюрки вторглись в Лазику. [550] Тюрки вновь вторглись в Крым. Тюрки, господствуя на берегах Иртыша, Урала, - тревожа набегами Китай и Персию - около 580 года распространили было свои завоевания до самой Тавриды - взяли Боспор, осаждали Херсон; но скоро исчезли в Европе, оставив земли черноморские в подданстве авар.[Карамзин]
    
    581 Тюрки появились перед стенами Херсонеса, тем самым вступив в войну с Византией. Хотя византийский гарнизон не питал надежд на успешное противостояние, тюрки неожиданно сняли осаду и отступили в глубь страны. Причиной их отхода стали известия, полученные военачальниками, о внутренних раздорах в резиденции кагана в Туркестане. Опустошительный поход славян через Фракию, Македонию и Элладу. Поселение славян во Фракии. [550]
    
    Тиверий царствовал в Константинополе: озабоченный войною Персидскою, он не мог отразить славян и склонил хана отмстить им впадением в страну их. Баян назывался другом Тиверия и хотел даже быть римским патрицием: он исполнил желание императора тем охотнее, что давно уже ненавидел славян за их гордость. Сию причину злобы его описывают византийские историки следующим образом. Смирив антов, хан требовал от славян подданства; но Лавритас и другие вожди их ответствовали: "Кто может лишить нас вольности? Мы привыкли отнимать земли, а не свои уступать врагам. Так будет и впредь, доколе есть война и мечи в свете". Посол ханский раздражил их своими надменными речами и заплатил за то жизнию. Баян помнил сие жестокое оскорбление и надеялся собрать великое богатство в земле славян, которые, более пятидесяти лет громив империю, не были еще никем тревожимы в стране своей. Он вступил в нее с шестьюдесятью тысячами отборных конных латников, начал грабить селения, жечь поля, истреблять жителей, которые только в бегстве и в густоте лесов искали спасения.[Карамзин]
    
    Авары захватили Сирмий на нижней Саве, важную византийскую крепость, которая действительно являлась ключом ко всей византийской оборонительной линии в Северной Иллирии. Чтобы предупредить их дальнейшую экспансию на юг, император Тиберий поспешил заключить мир с аварами, пообещав им выплачивать ежегодную дань в размере 80000 золотых монет. Вскоре после заключения этого договора Тиберий умирает [552]
    
    581-593 Междоусобица в Тюрском каганате [370]
    
    582 Правление византийского императора Маврикия. Упоминание хазар в византийских хронологиях (Иоанн Эфесский), наряду с болгарами и берсилы. Отмечен их приход к Византии из Берсилии, предположительно находившейся в Прикаспийской степи. [370] В 582-583 гг. тюрки под предводительством Бури-хана пытались через Лазику проникнуть к границам Византии, но успеха не имели.[555]
    
    Маврикий (582-602 гг.), армянин по происхождению и скупец по нраву. Однако в первый год своего правления он, пусть с неохотой, но соглашался не только платить аварам условленную сумму, но даже добавить к ней еще 20000. Несколько месяцев спустя аварский каган потребовал еще больше денег. Это было уже слишком, и Маврикий резко отказался подчиниться. [552]
    
    Аварский каган назначил Гостуна ханом кутригуров. Судя по его имени, Гостун был скорее антом, чем кутригуром. Преемником Гостуна был Курт(Кубрат), которому суждено было основать Великую(обширную??) Булгарию. [540]
    
    Начало войны между двумя до тех пор союзными государствами Восточным и Западным Тюркскими каганатами. [632]
    
    583 Авары вторглись в Иллирию, разрушая каждый город и деревню на своем пути. Не встретив серьезного сопротивления, Байан пересек цепь Балканских гор и достиг Черноморского побережья возле Бургаса. Какое-то время ставка кагана находилась в Анкиале, где был знаменитый византийский минеральный источник. Согласно историку Феофилакту жены кагана наслаждались там теплыми ваннами. Вторжение Байана было только прелюдией к долгой и изнурительной войне между Византией и аварами, которая длилась с небольшими перерывами на протяжении всего периода правления Маврикия. Набеги авар чередовались с атаками славян, которые со всей очевидностью действовали по подстрекательству кагана.[552] Авары опустошили Иллирию и Далмацию, взяв с византийцев выкуп (или дань) в 120 тысяч солидов [531]
    
    584 Новый штурм славянами Константинополя. Поражение и отход. Начало междоусобицы в Тюркском каганате [550]
    
    Военный конфликт прекратился сам собой, так как в Тюркской державе началась гражданская война [555]
    
    Распад Тюркского каганата в 584 г. на Восточный и Западный и неурядицы в Западном Тюркском каганате позволили булгарам активизировать свою борьбу за освобождение из-под власти тюрок. В этой борьбе интересы булгар и византийцев совпали. Вскоре Византия вернула свои владения в Крыму, в том числе и Боспор, что, естественно, способствовало и успеху булгар в борьбе за свою самостоятельность. Ослабление Тюркского и Аварского каганатов привело к тому, что появилось два центра консолидации тюрко-язычных племен в Восточной Европе - на Нижнем Дону и Западном Предкавказье во главе с булгарами и на Нижней Волге и Восточном Предкавказье во главе с хазарами [463]
    
    585 Савиры в источниках упоминаются в качестве вспомогательных отрядов византийского войска.[463]
    
    587 Мир Византии с Аварами[ 551]
    
    588 Распад Тюркской империи на восточную часть (Монголия) и западную часть (Туркестан) [370]
    
    Боспор возвращен Византией.[ 551]
    
    589 Полководец шаха Хормизда IV Бахрам Чубин восстал и захватил иранский престол. [531]
    
    Вторжение тюрко-хазарских войск вместе с греками и грузинами через Дарьял в Армению, Азербайджан, Агванию - отбито персами. [551]
    
    Одновременно на территорию Восточного Ирана вторглись тюрки Янг Соуха, внука Истеми, но в битве при Герате были разбиты.[555]
    
    590 Маврикий был вынужден согласиться на унизительное перемирие c аварами. Его положение осложнялось тем, что он вынужден был вести одновременно войну с Персией. [552]
    
    Сын убитого Хормизда Хосров II Парвиз обратился за помощью к Маврикию и с его помощью разгромил Бахрама Чубина. [531]
    
    В надписи 590 года, времени правления императора Маврикия, упоминается восстановление кесарского дворца в Гермонассе Евпатерием, стратилатом и дуком херсонским. Город получает новое название - Таматарха. Таматарха была одним из главных городов образовавшегося нового государства - Великой Болгарии. При хазарах город стал крупнейшим хозяйственным и торговым центром государства - главной перевалочной базой Киммерийского Боспора. Территория, занимаемая им, включала всю площадь античной Гермонассы, а местами выходила за ее пределы. (Таматарха, Самкерц, Самбарея)
    
    591 Война Византии с Персией закончилась, мирный договор с шахом был подписан: у Маврикия появилась возможность получше уладить дела на Балканах.[ 552]
    
    …конфликт завершился договором, выгодным Византии - она получила часть "иранского" Закавказья. Случилось это благодаря смутам в Иране, которые и использовала империя.[300]
    
    Маврикий за оказанную помощь получил большую часть Армении и мир на восточной границе. Освободившиеся силы были под командой талантливого полководца Приска брошены на славян. [531]
    
    592 В Доростол (Силистрия) был послан талантливый военачальник Приск с сильным отрядом. Авары выразили резкий протест против этих акций, означавших для них нарушение мира, поскольку славяне были их вассалами. Приск отвечал, что его цель заключалась в том, чтобы только наказать славян за набеги и что у него нет враждебных намерений по отношению к аварам. Последние сразу же замолчали. Славяне, против которых воевал Приск, в источниках называются склавенами. Однако возможно, что они принадлежали к антской группе, поскольку византийские историки седьмого и восьмого веков не обладали такими точными знаниями о славянских племенах, какие были у Прокопия до того. Имя славянского князя, главного противника Приска, как это отмечено в источниках, было Ардагаст - иранское по происхождению, скорее антское, чем славянское. Конечно, это возможно, чтобы антский князь был главой склавенского племени. Опасаясь новой войны с аварами, Приск предложил разделить добычу, и каган согласился. В соответствии с этим пять тысяч славянских пленников были возвращены аварам, несмотря на недовольство византийских военных, лишенных своей части добычи [552]
    
    Мир между Западным и Восточным каганатом [550]
    
    593 Было официально восстановлено единство Тюркского каганата [555]
    
    597 Брат императора Петр, назначенный вместо Приска, решился пересечь Дунай и атаковать славян на их собственной территории. В это время предводителем славян был князь Пейрагаст. Хотя это имя и иранское, мы можем предположить, что сам он был, как и его предшественник Ардагаст, антом, а не склавеном. После первоначальной победы византийцы понесли огромные потери и были вынуждены отступить. Результатом этого поражения явилось то, что Маврикий уволил Петра и вместо него вновь назначил Приска. Одна из аварских орд взяла в осаду Сингидун (современный Белград), в то время как другая вторглась во Фракию и Македонию вплоть до Салоник.[ 552]
    
    Восстание угров. Подавлено тюрками [550]
    
    598 Первая аварская орда опустошила Далмацию, в то время как другая ринулась вдоль южного берега Дуная в Нижнюю Мёзию и Скифию (Добруджу). Приск сосредоточил свои войска в Томах (Констанца) на Черном море, где и был осажден аварами.[ 552]
    
    Возобновился традиционный союз западнотюркского кагана с византийским императором[555]
    
    Феофилакт Симокатта сообщает о битве византийцев с булгарским отрядом в 90-х годах VI в. Булгары шли в авангарде аварских войск в 598 г., когда каган решил возобновить войну с Византией. [463]
    
    599 Весной император Маврикий послал еще один византийский корпус под командованием Коментиола на помощь Приску, находившемуся в Томах. Не успев достичь города, Коментиол сам был атакован аварами и вынужден был поспешно отступить к Константинополю. Преследуя войска Коментиола, авары достигли Длинной Стены, которую защищал сам Маврикий. [552]
    
    600 Потерпев неудачу в попытках прорваться через стену, авары согласились заключить мирный договор. Согласно условиям этого договора, фарватер Дуная был признан линией границы между аварами и византийцами, но византийцы сохранили за собой право пересекать нижний Дунай, когда это было необходимо, чтобы противостоять набегам славян. Была оговорена и плата императора аварам в виде ежегодных "подарков", которая составила 20000 золотых монет. [540]

  • 2006.11.25 | stefan

    (601 - 700)

    (601 - 700)
    
    601 Победа византийцев над аварами.[551]
    
    602 Вспыхнули бунты в византийской армии, расквартированной на берегах Дуная. Солдаты были раздражены тем, что не получали плату за несколько месяцев, а из столицы пришло сообщение о том, что в дальнейшем их жалование будет урезано. Это вызвало мятеж. Военачальник Фока был провозглашен императором и повел армию на Константинополь. По мере приближения армии Фоки население, в свою очередь, начало восставать против законного императора Маврикия. Маврикия арестовали, пятерых его сыновей убили на глазах отца, а после и самого его казнили [540]
    
    Аварский каган заключил союз с королем лангобардов Агилульфом, и тот прислал по просьбе кагана опытных итальянских кораблестроителей в Далмацию. Таким образом было основано славянское морское дело, которое позднее достигнет расцвета, имея своим центром Дубровник (Рагуза). [540]
    
    Аварский каган посылает уничтожить племя антов, как союзников ромеев. Судя по всему, это удалось, так как после этого анты навсегда исчезают со страниц византийских источников.Достоверно известно одно: часть людей с самоназванием «словене» дошла до Ладоги и принесла с собой знание строительства крепостей по западнославянскому образцу, который, в свою очередь, восходил к римскому. Именно они возвели первую каменную крепость со святилищем Велеса на территории Руси - в Любше возле Ладоги. В это же время появляется жизнь в Изборске. Первоначальное городище расположено на треугольной площадке 90Х70 м, с двух сторон имело почти отвесные склоны, а с третьей сооружен дугообразный вал шириной 10 м. Считается, что это тоже был один из племенных центров кривичей... 602 году нашей эры, когда был послан отряд Апсиха для уничтожения антов,
    
    Хосров II использовал убийство Императора Маврикия Фокой как предлог для начала новой большой войны с Империей. Война продолжалась вплоть до 628г. [302]
    
    603 Вспыхнула последняя ирано-византийской война. Народы Албании подверглись новым испытаниям. Персы вторглись в восточные провинции империи. Чтобы развязать себе руки в борьбе против персов, Фока вынужден был увеличить дань аварам, поскольку это было единственным средством, чтобы предотвратить нападение авар на Константинополь.[540]
    
    604 Окончательный распад западнотюркского каганата [550] Перед западными тюрками стояли две внешнеполитические проблемы: покорение авар и сокрушение Ирана для беспрепятственного налаживания караванной торговли шелком. Естественным союзником тюрок в решении этих задач являлась Византия, которую в это время терзали и авары, и персы. Алания обрела независимость, которую она сохраняла более столетия. [555]
    
    610 После ряда поражений ситуация стала критической, и империя была спасена только благодаря свержению Фоки. Его преемник Ираклий, умелый военачальник, все же не смог сразу остановить персов, поскольку перед тем, как предпринять активные действия, византийская армия нуждалась в полной реорганизации. Таким образом, на протяжении ряда лет наступление персов продолжалось. Сирия, Палестина и, наконец, Египет, житница империи, были оккупированы персидскими войсками. Только с помощью огромных усилий Ираклию постепенно удалось добиться успеха, сначала остановив персов, а затем перейдя в контрнаступление. [540]
    
    616 Завоевание персами Египта.
    
    617 Аварский каган - или Байан, или сын Байана - умер и, согласно распространенным впоследствии традициям международного права, аваро-византийский договор требовал новой ратификации. Наследовавший престол каган использовал случай, чтобы нанести Византии удар. В его планы входило захватить императора Ираклия во время переговоров. [540]
    
    619 Начало правление Тун-шеху, занявшего престол Западно-Турецкого каганата, было наиболее блестящим временем в истории последнего. Восстановив прежние пределы царства, сократившиеся в предшествующий период смут и междоусобий, он овладел Тохарестаном вплоть до Мерва на западе и Гибини на юге. Китайские источники сообщают, что в это время тюрки напали на Персию и, вплоть до воцарения Ардешира II (И-да-чже) в 628 г., тюрки хозяйничали в Персидской стране. В это время тюрки воевали с Персией за Кушанское царство, под именем хазар вторглись в Закавказье и захватили Агванию.[632]
    
    Правитель болгар Органа c племянником Кубратом (Ковритом) прибыл со своей свитой в Византию и принял христианство, однако среди массы болгарского населения христианство не распространилось. После смерти Органы вождем болгарских племен стал его племянник — энергичный Кубрат. [354] …посольство "гуннов" (точнее, оногуров, народа западно-сибирского происхождения, предков болгар) [550]
    
    Органа, покидая Константинополь после успешных переговоров с императором Ираклием, оставил там заложником своего малолетнего племянника Кубрата. [463]
    
    Курт(Кубрат) хан Великой Болгарии появился в Константинополе со своей главной женой и со своими архонтами ("боярами"), каждый из которых тоже привез главную жену. Все они были крещены, и Курт был возведен в ранг патриция. По византийским представлениям Курт теперь стал не только союзником императора, но и подчинил себя господству как императора, так и церкви. [540](???)
    
    Укрепившись к западу от Волги, тюрки, как известно, порвали союзные отношения с Византией, захватили Боспор и грозили другими завоеваниями, которые не смогли осуществить вследствие внутренних неурядиц и неудачных войн в других направлениях. Византия использовала это временное ослабление тюрок, возвратила Боспор и содействовала созданию независимой от тюрок и авар Болгарской державы Органы и Кубрата.[632]
    
    619-620 Авары в союзе с персами дошли до стен Константинополя, но были разбиты.[463]
    
    620 Ввиду опасности окончательного утверждения альянса между Визаитией и булгарами, аварский каган поспешил заключить мир с империей. Оказалось, что это было только временное перемирие, необходимое аварам для подготовки нового нападения на Константинополь. Чтобы обеспечить себе успех, они вступили в переговоры с персами по поводу одновременного наступления на Византию. [540]
    
    622 Савиры приняли участие в войне византийцев против Ирана. В период Хазарского каганата савиры образовали княжество, которое находилось к северу от Дербента на побережье Каспийского моря, известное у армян под именем царства гуннов, а у арабов - Джидан.[463]
    
    623 Византийский император Ираклий (610-641) после неудачной попытки добиться перемирия с персами, собрав огромное войско и перейдя через Колхиду, Иберию и Армению, вступил в пределы Азербайджана; здесь он сначала овладел Нахчываном, а затем, перейдя через Аракс, взял и саму столицу Атропатены - Газаку, разрушив находившиеся здесь храмы огнепоклонников. Захватив огромное количество пленных и драгоценностей, Ираклий вступил в Албанию, где он намеревался провести зиму. [553]
    
    Восстание славян против авар. Франкийский купец Само стал первым правителем славянского государства в Центральной Европе (Государство Само просуществовало до 640 года, в дальнейшем в летописях не упоминается).[ 550]
    
    624 Отступление Ираклия в Киликию.
    
    625 Василевс ромеев направил посольство в страну "хазар" к Джебгу-кагану с просьбой о военной помощи против Ирана. Союз был заключен и скреплен обручением дочери императора Ираклия Евдокии с Джебгу-каганом. [555]
    
    626 Персидская армия достигла азиатских берегов Боспора. В июне того же года передовые отряды авар достигли Длинной Стены. Константинополь, таким образом, оказался под угрозой осады с двух сторон. Вскоре аварам удалось прорваться сквозь укрепленные стены, и 29 июля их орда оказалась у стен самого Константинополя. Линия фронта авар, имевшая форму дуги, простиралась от Золотого Рога до Мраморного моря. Кроме собственной орды аварский каган имел под своим командованием отряды булгар, гепидов и славян 7 августа 626 г. аварский каган отдал приказ о штурме Константинополя с суши и с моря. Однако, как и во время нападения Виталиана столетие назад, византийские боевые корабли легко нанесли поражение легким славянским судам. Одновременно гарнизон предпринял успешную вылазку, сокрушая осаждавшего противника. Каган отдал приказ об отступлении к Длинной Стене. Однако недостаток пищи и распространение эпидемий вынудили авар полностью снять осаду и вернуться к своим обжитым местам в Паннонии. Когда персы, которые расположились лагерем на азиатском побережье Босфора, узнали о неудаче кагана, у них не осталось другого выбора, кроме как тоже отступить. Кампания 626 г. стала последней попыткой авар захватить Константинополь. Другим не менее важным результатом кампании 626 г. стало окончательное освобождение кутригурской орды от аварского контроля. Во время отступления авар от Константинополя Курт(Кубрат) провозгласил свою независимость. Прежняя вражда между двумя основными булгарскими племенами - кутригурами и утигурами - прекратилась, и между ними установились отношения сотрудничества. Кутригуры угнетались аварами, а утигуры - тюрками. Каждое из племен было слишком слабым, чтобы воевать с их поработителями в одиночку. Объединившись, они стали значительно сильнее. Следует также отметить, что утигуры могли рассчитывать на поддержку оногуров, угрского (мадьярского) племени, находившихся с ними в дружественных отношениях с шестого века. Таковым было основание объединения булгарских и угрских племен в причерноморских и азовских степях. Центростремительное движение среди этих племен искусно организовывалось Куртом(Кубратом). Хотя он был первоначально только кутригурским ханом, утигуры и оногуры, по очереди, признали его господство. Таким образом возникла так называемая Великая Булгария, каганом которой стал Курт(Кубрат). С тех пор как Курт(Кубрат) был крещен вместе со своими боярами в 619 г., нет свидетельств распространения христианства в его владениях в какой-либо большой степени. Но несомненно, что он сам достаточно долго придерживался христианской веры. Весьма возможно, что он отрекся от нее из-за недовольства части его народа и возвратился к своей первоначальной религии, которая, вероятно, была алтайского происхождения. [540]
    
    …когда авары и персы пытались овладеть Константинополем, тюрко-хазары разорили Агванию и Атрпатакан. [555] ...славяне были жертвою дерзкого предприятия. Они взяли бы столицу империи, если бы измена не открыла их тайного намерения грекам: окруженные неприятелем, бились отчаянно; немногие спаслися и в знак благодарности были казнены аварским ханом. [Карамзин]
    
    В правление императора Ираклия был заключён союз с хазарами против арабов. Вторжение тюрско - хазарских войск в Закавказье. Захват Дербента. [370] По сведениям Моисея Каланкатуйского "хазары с несметными полчищами производили набеги по стране нашей (Албании) по повелению Иракла". Вторгшись в страну, хазары первый удар обрушили на Дербент. После продолжительной осады они разрушили его "дивные стены, для построения которых цари персидские изнурили страну нашу, мобилизуя архитекторов и изыскивая много различных материалов". При взятии города хазары столь жестоко обошлись с его жителями, что среди населения Албании началась паника. Масса людей, побросав свои жилища и имущество, устремилась в столицу страны Партав (Барда), но страх перед "хищными волками" был настолько велик, что народ стал искать укрытия в неприступных горах Арцаха. Однако хазары, взяв Партав и "сведав о происшедшем, преследовали бегущих и догнали часть их". Оккупировав территорию Албании, хазары двинулись к Тифлису, где встретились с армиями императора Ираклия. [553]
    
    Дербентская стена была построена из больших отесанных плит и достигала 18-20 м высоты. Ее укрепляли еще 30 башен, обращенных на север. Трое ворот были железными, а восточный конец стены уходил в Каспийское море на глубину, достаточную, чтобы предотвратить обход. Но любая крепость сильна лишь тогда, когда ее хотят и умеют оборонять [Гумилев]
    
    Поражение авар у стен Константинополя привело к возможности становления государства чехов и моравов во главе с Само. После поражения авар, часть славянских племен освободилось от аварской власти.[ 550]
    
    627 В разгар ирано-византийской войны у стен осажденного Тифлиса Ираклий встретился со своими новыми союзниками - хазарами и заключил с ними договор.[ 553] Осада Тифлиса тюрками и византийцами. Отход от города из-за зимы [370] Союзники встретились в окрестностях Тифлиса, и Ираклий угощал кагана на роскошном пиру, после которого он подарил кагану свой золотой обеденный сервиз. Осада Тифлиса продолжалась два месяца без результатов. Устав от бездействия, каган вернулся домой, оставив Ираклию военный корпус - сорок тысяч человек [540] под предводительством сына(Бури-шада) Зиевила (джебу-кагана) [631] предводителя "звероподобного, златолюбивого народа косо-носцев". Титулы ябгу(джебу) и шад обозначали у турок наиболее высоких сановников после кагана и обыкновенно принадлежали его ближайшим родственникам - сыновьям или братьям. [632]
    
    Император показал Зиевилу портрет своей дочери Евдокии и обещал выдать ее замуж за него, если хазары помогут ему против Персии. Несмотря на многочисленность войск "севера" (хазар) и "запада" (Византии), на разнообразие изобретенных римскими инженерами машин, "которыми они метко поражали стены и отламывали огромные камни", несмотря на огромные надутые бурдюки, наполненные камнем и песком, которыми осаждающие пытались запрудить реку Куру, чтобы отвести ее воды в город, несмотря на все это - осада Тбилиси была неудачной: город взять не удавалось, защитники его не сдавались. Персы успели ввести в город значительное войско и поручили защиту его "искусному и храброму" полководцу Шаркагану совместно с царем Иверии Стефаном, при котором Грузия отпала от Византии и присоединилась к Персии. После двухмесячной безуспешной осады хазарские и византийские войска были утомлены и ослаблены потерями. [631]
    
    В Тюркском Каганате зима была многоснежной; скот и лошади пали в огромном числе; это вызвало голод. . Ханские налоги были тяжелы, и племена сеяньто, уйгуров и байырку восстали. [Гумилев]
    
    628 Столица Кавказской Албании Барда (Партав) (расположенная на пересечении важнейших торговых путей, в городе находилась резиденция последних Аршакидов и пришедших к власти после них Михранидских князей, являлась центром торговли и ремесла) в ходе ирано-византийских войн была разрушена хазарами, воевавшими на стороне Византии, но вскоре была восстановлена. В результате дворцового переворота убит Хосров II. К власти пришел его сын Шируйа (Кавад II).[ 553]
    
    Взятие тюрко-хазарами Тифлиса и покорение Албании [370] Захватив в Тифлисе большую добычу и отделив из нее свою долю, джебу-каган вернулся в Хазарию, а сыну Шаду с войском поручил покорение Агвании. Он дал ему приказ: в том случае, если правители и вельможи этой страны не подчинятся добровольно, не сдадут города, крепости и торговлю (доходы от торговли?), сохранять в живых только женщин да детей моложе 15-летнего возраста, обратив тех и других в рабство [631]
    
    Любопытно, что крепость, устоявшая перед стенобитными машинами византийских инженеров, пала под напором тюркютов, вооруженных лишь оружием для рукопашной схватки. Так же были несколько ранее взяты укрепления Чора (Дербента). Однако надо думать, что это заслуга скорее хазарских, чем собственно тюркютских частей, так как тюркюты ни в Китае, ни в Средней Азии при осадах городов хороших боевых качеств не показали.[Гумилев]
    
    Во время византийско­хазарского похода Ираклия в Персию были захвачены храм в Шизе и царская резиденция Дастакерд. Никифор приводит интересный эпизод, в котором Ираклий после общего пира подарил всю посуду вождю тюрок. (Предположение о подобном происхождении перещепинской посуды делает возможным её собственником лишь хазарского кагана). Факт присутствия в перещепинском комплексе церковной утвари, которая могла попасть к кочевникам только в результате ограбления церквей (церковную утварь никогда не дарили). Грузинские и армянские письменные источники прямо говорят о таких фактах во время разорения хазарами Грузии и Агвании в 629-630 гг.. [628]
    
    Преемник Хосрова, его старший сын Кобад Шируйе, участник заговора против отца, вынужден был просить мира. Обе державы в результате продолжавшейся более четверти века войны были доведены до крайнего истощения и не могли противостоять молодому арабскому государству, главным объектом завоеваний со стороны которого они стали.[302]
    
    629 В марте-апреле албанский католикос Виро прибывает в ставку Бури-Шата сына хазарского джебу-кагана, возглавившего в свое время поход хазар в Албании. Однако хазары, поняв двусмысленную политику Виро, прервали переговоры и подвергли Албанию новым, еще более разрушительным набегам. Посоветовавшись с влиятельными людьми страны и высокопоставленными должностными лицами, Виро вновь прибыл в лагерь Шата близ Партава. Таким образам, в конце 629 - начале 630 г. Албания, все еще оставаясь в составе Сасанидской Империи, одновременно, была подвластна и хазарам, которым она уплачивала дань. [553]
    
    630 Нищета и болезни, вызванные грабежами и разрушениями, сделали свое дело. Говоря словами Моисея Каланкатуйского, Албания была захвачена "тремя полководцами - Голодом, Мечом и их помощником Смертью". Тысячи людей, в т. ч. католикос Виро становятся жертвами эпидемии. Однако немного спустя внутренние распри, начавшиеся в Тюркском Каганате и положившие конец господству тюрков на Северном Кавказе, покончили и с господством хазар в Албании. [553]
    
    Вслед за разорением страны хазарами Албанию постиг страшный голод и связанная с ним эпидемия, "История агван" приписывает голод не неприятельскому разорению, а нашествию крыс.[ 631]
    
    Хазары предприняли попытку покорения Армении. Князь севера, по словам "Истории агван", отправил передовой отряд под начальством Чорпан-тархана (тархана) в Армению и через некоторое время со своим войском двинулся за ним сам. Знаменитый персидский военачальник Шахрбараз (Шах-Вараз), бывший в то время фактическим правителем Персии, выслал против хазар начальника турецкой конницы Гонагна с десятитысячным войском, но хазары, применив обычную тактику кочевников, разбили его. Половина хазарского войска выступила навстречу неприятелю, а другая скрылась в засаде. Когда первые, вступив в битву, тотчас же обратились в бегство, остальные, выйдя из засады, окружили преследователей и перебили их. [631]
    
    Во время похода в Армению трехтысячный отряд хазарского Чорпан-тархана разгромил десятитысячный персидский корпус Гогнана.[630].
    
    630-634 Междоусобица в Тюрском каганате. Окончилась развалом каганата на мелкие государства [370]
    
    В Западно-Тюркском каганате вновь вспыхнули восстания и междоусобия и верховный каган Тун-шеху, с которым договаривался Ираклий, был убит своим родственником Мохеду [632]
    
    После переворота 630 г. хазарские каганы из рода Ашина (тамга - волк) именуют себя только хазарами (тамга - рогатина). Вывод довольно прост: “хазары” (qazar) - это все лишь название одного из западных племён тюрок-тугю, которое чаще всего отождествляют с “ко-са” китайских источников. Унаследовав от отца титул кагана, его юный сын резонно решил не вмешиваться в борьбу за власть в Западнотюркском каганате и просто стал правителем независимого Хазарского каганата. [628]
    
    631 Император отправил к кагану свою дочь Евдокию в жены, что было обусловлено договором с хазарами, но так как каган к этому времени умер, то Евдокия была возвращена с пути [631]
    
    Восстание кутургуров против авар и их разгром аварами.[ 551]... авары жестоко подавили восстание кутургуров.
    
    633 Освобождение болгар из-под власти тюркютов и объединение их племен Кубратом.[ 551] остатки кутургур объединились с утургурами.
    
    631-635 Образование Великой Болгарии, находящейся восточнее Азовского моря во главе с Куртом(Кубратом). Заключение союза с Византией. Кубрату пожалован титул патрикий. Столицей стала Фанагория [370]
    
    632 Агвания вновь оказывается в подчинении персов[631]
    
    633 Началась война персов с арабами[631]
    
    Остатки кутургуров ушли на Дон от авар и воссоединились со своими родственниками по крови утургурами-болгарами. Огромные пространства Евразии от Карпат до Алтая занимали тюркоязычные племена. Много общего было между ними: язык, вера в верховное божество Тенгри, убеждение в общности предков, быт, предания, образ жизни[463]
    
    634 Хан Кубрат управляет Сремом и безуспешно борется с аварами, но вынужден уступить им Срем и просить поддержки императора Ираклия, который жалует ему заселенные славянами земли на верхнем Дунае. Хан Кубрат строит «Керамисиев лагерь» и живет там.
    
    Вторжение арабов в Сирию и Месопотамию.
    
    635 Во главе Великой Болгарии становится Кубрат. Его столица -- Фанагория (вблизи Тамани). Его пастбища -- Причерноморские и Приазовские степи. Кубрат принадлежал роду Дуло (Дулу), который боролся за власть в Тюркском каганате с родом Ашина.[Кац]
    
    Куврат, князь болгарский, данник хана, в 635 году свергнул с себя иго аваров.
    
    Освободившись из под власти Западно-Тюркского каганата, Кубрат расширил и укрепил свою державу, которую греки называли Великой Булгарией. Древние города Тамани теперь принадлежали булгарам. Особенно выделялась среди других городов Фанагория, которая стала столицей нового государства. В это время в стране начинают складываться три социальные группы: булгары-кочевники, булгары-земледельцы и булгары-ремесленники в городах. Первому государству булгар не было суждено долголетие - оно просуществовало всего четверть века. [463]
    
    Дамаск взят арабами.
    
    636 Битва арабов при Ярмуке.
    
    637 Произошло первое столкновение азербайджанцев (персов) с арабами близ столицы государства Сасанидов - города Ктесифона. В рядах армии сасанидского шаханшаха Йездигерда III сражались азербайджанские воины во главе с полководцем Рустамом. В этом победоносном для арабов сражении, особо отличился сын албанского князя Вараз-Григора Джеваншир, воевавший со своим отрядом в составе сасанидской армии. За боевые подвиги Джеваншира Йездигерд III наградил его ценными подарками. [637]
    
    Битва при Кадесии. Капитуляция Иерусалима.
    
    638 Арабы взяли византийские крепости в Сирии и покорили Месопотамию и Хузистан.[551]
    
    639 В августе начался поход Ийада ибн Ганма на Месопотамию, который завершился победой при Кадисийи. Отряд Хузайфы ибн ал-Йамана, полководца халифа Умара, очевидно напал на Азербайджан со стороны уже покоренной арабами армянской области аз-Завазан, западнее Урмийи. [637]
    
    640 Арабский полководец Хабиб ибн Маслама завершил захват Армении и обосновался в ее столице Двине (Дабиле). [637] Арабы вторглись в Египет.
    
    641 После смерти императора Ираклия хан Кубрат ссорится с византийскими властями и покидает Подунавье в не известном для византийцев направлении.
    
    642 В битве при Нехавенде персы потерпели решающее поражение от арабов. В этом же году арабы захватили Азейбарджан и в 22 г.х. (642/643 гг.) вышли к Дербенту, захватив при этом и подвластную хазарам Албанию. По сообщениям арабских источников, военачальник Абд ар-Рахман ибн Раби’а на достигнутом не остановился и совершил походы на хазарские города Баланджар и ал-Байду. Периодические нападения на Баланджар продолжались до 52 г.х. (652/653 гг.) [628]
    
    После ожесточенных боев близ Ардабила, продолжавшихся несколько дней, войска адурбадаганского (азербайджанского) марзбана потерпели поражение. Арабы разгромили иранцев и этим положили конец Сасанидскому государству. В том же году арабы напали на Арран, заняли Нахчыванскую область. Атропатена (у арабов – Азербайджан) была завоевана арабами, они двинулись к Баб-аль-Абвабу (Дербенту), Шеки, прошли к Байлакану, заняли Барду, Шамкир, Кабалу, обложили податями многие области и города. Барда стала резиденцией халифских наместников в Азербайджане. [642]
    
    По договору, заключенному между арабским полководцем эмиром Утба ибн Фаркадом и марзбаном Исфандийаром ибн Фаррухзадом, бывшая сасанидская область Адурбадаган, называемая с этого времени Азербайджаном, признала политическую власть Халифата с условием выплаты местным населением подушной подати; от этой подати освобождались только женщины, дети, хронические больные и лица, не имевшие никаких средств существования. Временно от подушной подати освобождались также азербайджанцы, служившие в арабской армии. В случае повиновения арабским властям, последними гарантировались сохранение жизни, движимого и недвижимого имущества, а также религии и обычаев местного населения. [637]
    
    Умер хан оногуров (болгар) Курт(Кубрат)[540] Великую Булгарию поделили его сыновья.(????????????) Начало распада Великой Болгарии, созданная им в границах от Северного Кавказа до Дона и Днепра, находившаяся в союзнических отношениях с Византией и служившая заслоном Империи в Причерноморье от новых полчищ азиатских кочевников.[550] [463]
    
    643 В войну с арабами вступило ещё одно государство - Хазарское, каган которого (тогда ещё в качестве шада) лично командовал хазарским отрядом, постоянно находившимся при Ираклии в персидской кампании 627-629 гг.. Речь идет не просто о союзном Византии государстве - только смерть хазарского джебгу-кагана в 630 г. воспрепятствовала заключению его брака с дочерью Ираклия.
    
    644 Арабы предприняли попытку захватить хазарские земли севернее Дербента, но потерпев поражение близ Баланджара, они отступили. Этим завершается первый этап завоевания арабами Азербайджана. Воспользовавшись неопределенностью политической ситуаций, сложившейся в Халифате после смерти халифа Умара, население оккупированной части Азербайджана поднимает восстание и отказывается от выполнения условий, предусмотренных договором с арабами. По приказу нового халифа в Азербайджан направлена армия под предводительством ал-Валида ибн Укба. Этим было положено начало второму этапу завоевания арабами Азербайджана . [637]
    
    Первое нападение арабов на алан и их соседей произошло во времена правления халифа Османа (644-656), когда завоеватели взяли "Баб ал-Лан"(Аллан) и заключили мир с его жителями на условиях выплаты дани ("хараджа"). [555]
    
    647 Арабы ворвались в Северную Африку.
    
    649 Арабы захватили Кипр.
    
    650 Примерная дата образования Хазарского каганата, находящегося на Каспийском побережье в районе совр. Дербента. Правящей династией стали остатки могущественного тюрского рода Ашина (тамга - волк) [370] Арабы взяли Истахр (Персеполь).
    
    Под натиском хазар ускорился распад Великой Булгарии. Одна часть (в основном кутригуры) осела в районе средней Волги и Камы, две части (кутригуры) пошли на запад. Одна присоединилась к аварам, а другая по согласию с лангобардами заняла провинцию Беневенто. Четвертая пошла с ханом Аспарухом.[550]
    
    650–660 Захват Хазарами Великой Болгарии [370] …в южнорусских степях и Предкавказье образовалось два государства, представлявших собой военно-племенные союзы. Во главе Великой Булгарии стояли правители ведшие свое происхождение согласно "Именнику" болгарских ханов, от Аттилы и Ирника, а во главе Хазарского каганата - вероятно от родственника предпоследнего западно-тюркского кагана Тун-шеху (618-630 гг.), погибшего от руки дяди хана Кубрата по материнской линии. Одержав победу над булгарами, хазары значительно усилились. Под их власть подпало все Северное Причерноморье, большая часть Крыма, Приазовье, Северный Кавказ, Нижнее Поволжье и Прикаспийское Заволжье. В подчинении у хазар оказалось большинство тюркских и угрских племен, кочевавших в Причерноморских и Прикаспийских степях. С самого начала своего существования Хазария утвердила свою власть над важнейшими торговыми путями из Восточной Европы в страны Передней Азии. Однако в значительной степени эта торговля была посреднической. Значительную часть доходов составляли торговые пошлины на заставах в узловых местах сухопутных, речных и морских путей. К их числу относились Тмутаракань в Керченском проливе, Белая Вежа (Саркел) на Переволке с Дона на Волгу, Итиль на Нижней Волге и др. Пошлины составляли десятую часть товара. Через Хазарию шли воск, мед, меха, рабы. Последние поставлялись уграми и печенегами, совершавшими набеги на славен и русь. Кроме торговых пошлин хазары получали доходы с покоренных народов и племен в виде даней, которые платились или в виде разного рода товаров или деньгами. Вятичи, например, платили хазарам дань по шелагу (серебряному дирхему) с сохи. Буртасы (мордва) платили дань мехами. Власть хазар держалась на мощной военной силе и на глубоком почитании и уважении, какой пользовался хазарский каган у тюркских и других кочевых племен. Хазарский каган, как и все каганы тюрок, происходил из рода Ашина. В глазах хазар-язычников и других тюрок и кочевников каган был окружен ореолом божественной силы, присущей его предкам, владыкой огромного государства. У кагана было 25 жен из дочерей подвластных хазарам правителей других народов и 60 наложниц. Он был залогом благополучия народа... [731]
    
    651 Йездегерд III погиб, разбитый Бижаном и Махуем. Арабы захватили Хорасан.
    
    652 Азербайджан подвергся повторному завоеванию арабами с восстановлением условий прежнего договора. Согласно условиям нового договора азербайджанцы помимо контрибуции должны были ежегодно платить по 800 тыс. дирхемов.
    
    Ширванцы и дербентцы, подстрекаемые прибывшим со своим войском в Дербент хазарским каганом, отказались от договора с арабами. Для предотвращения вторжения хазар войска Салмана в 32 г. х (652-653) гг. двинулись к Дербенту, а затем и к Баланджару. [637]
    
    Арабы вторглись в Джуздан и Тохаристан.
    
    653 Крупный поход на хазар братьев Абд ар-Рахмана и Салмана закончился полным поражением арабов, смертью Абд ар-Рахмана и гибелью самого Салмана , а также потерей Дербента [628] [637]
    
    654 Правитель Албании Джеваншир, дабы упредить византийские нашествия в Албанию, попросил императора принять албан в свое подданство. Однако объективные условия (в частности, полная оккупация Армении и южной части Азербайджана арабами) заставили Джеваншира пересмотреть отношения с Халифатом, который в ту пору был более могущественной силой, чем Византия. [637]
    
    Набеги арабов на Маймург, Балх и Хорезм.
    
    655 После более чем десятилетнего сопротивления арабы, завоевав северные и южные территории Азербайджана, также как и в других странах, включенных ими в состав Халифата, заключили здесь договора, которые регламентировали взаимоотношения между ними и местным населением. Согласно этим договорам, которые должны были восстановить мирные отношения между сторонами, местное население обязывалось либо принимать ислам, либо вместо этого платить подушный налог - джизйу. Албания подчинилась арабам в качестве вассала [637]
    
    Захват хазарами части Крыма [370]
    
    656 Убийство Османа. Гражданская война в халифате. Образование Хазарского ханства.[551](?????????)
    
    657-659 Гибель Западнотюрского каганата [370]
    
    660 Умер хан Великой Болгарии Кубрат.(?????????ср.642г.) Когда Кубрат умер, Великая Болгария раскололась на две части — на два союза племен во главе с сыновьями Кубрата Батбаем (Батбайяном) и Аспарухом (Испериxом). Первому из них досталась восточная часть Великой Болгарии, второму — западная. [534]
    
    Из - за захватнической политики хазар, в районе этого года перекочевка орды хана Аспаруха на Дунай (часть Великой Болгарии). Основание Дунайской Болгарии. Часть Великой Болгарии подчинилась Хазарии (брат Аспаруха - Батбай). Приблизительно в это же время миграция угров (мадьяр) с Северного Кавказа в район Дона и Донца [370]. Группа болгар, так называемые “серебряные болгары”, переместилась в верховья Дона, позднее основная их часть совместно с болгарским племенем берсула (барсилы) переселяется в Среднее Поволжье. Как полагают ученые, они ушли на север под предводительством Котрага — третьего сына хана Кубрата.[354]
    
    Сначала только часть булгарских кланов (ogus) под командованием Аспаруха пришла с ним, но постепенно за ними последовали и другие кланы, ведя арьергардные бои с хазарами и уграми, так что потребовалось два десятка лет, прежде чем вся орда сконцентрировалась на нижнем Дунае. Часть дунайских славян, видимо, отступила на север при приближении булгар, но большая часть словянских племен на Балканском полуострове признала булгарское господство, которое, во всяком случае было менее тяжким, нежели аварское. [Вернадский]
    
    661 Завоевание Арабами Агвании. Установление власти Омеядов.[551]
    
    662 Хазары близ Баланджара нанесли поражение арабам и вслед за тем напали на Албанию, но столкнувшись близ Дербента с отрядами Джеваншира, они были вынуждены отступить. [637]
    
    Война арабов с хазарами за Дербент. Арабы взяли Кабул.
    
    662-663 Арабы одержали победу над аланами и ромеями. Но невзирая на поражение аланы продолжали оказывать арабам сопротивление, что по-прежнему позволяло империи рассчитывать на них в своей борьбе с Халифатом в Закавказье. [555]
    
    664 Хазары предприняли новый поход, разграбив на этот раз страну вплоть до р. Аракс. Джеванширу пришлось заключить мир с хазарами и признать себя их вассалом. Для более крепких связей с ними он даже женился на дочери хазарского кагана.[637]
    
    Арабы вторглись в Пенджаб.
    
    665 Во время войны Византии против арабов все славянское войско, составлявшее часть византийской армии, дезертировало и перешло на арабскую сторону. Около пяти тысяч этих славян было расселено в Сирии по приказу арабского главнокомандующего
    
    667 Джеваншир с целью предотвращения новых вторжений армий Халифата в страну посетил центр арабского государства Дамаск и вступил в переговоры с халифом Муавийа. [637]
    
    668 Были закопаны Перещепинские сокровища (или позднее), поскольку одна из византийских монет, обнаруженных там, была датирована этим годом.
    
    Арабы взяли Халкидон.
    
    670 Разгром хазарами болгар. Большая Орда оногуров (отныне византийские историки будут называть их "булгары") во главе с ханом Аспарухом перешла Дунай и начала проникновение в современную Добруджу [550]
    
    Кроме хазар, в каганате жили не смешавшаяся с ними часть барсил, булгары, савиры, аланы, евреи, печенеги, гузы и др. Их соседями были на Кавказе горцы и аланы, на Дону черные (или внутренние) булгары, на севере волжские булгары, на востоке печенеги и гузы. В социальном плане население Хазарского каганата состояло из земледельцев, ремесленников и кочевников, сильные позиции в городах занимали купцы, прежде всего евреи и персы. В религиозном отношении хазарское государство в одинаковой степени опиралось на ислам, христианство и иудаизм.[463]
    
    Расположении центра Хазарского каганата в Северном Причерноморье.
    
    Когда утургуры потерпели поражение от хазар, подчинивших себе Северный Кавказ, то болгары разбежались, а бывшие земли кутургуров были заселены тиверцами и уличами.
    
    Падение Болгарии Кубрата, постоянные византийско-болгарские коллизии (орда Аспаруха, ушедшая на Дунай) привели к аккумуляции савиров на Левобережье Днепра, а этноним савиров сохранился в этнониме "северы" (северян).
    
    671 Феофан под 671 г. о событиях в Великой Булгарии после смерти Кубрата: “На восточных берегах Меотийского озера (Азовского моря - Р.Б.) за Фанагориею кроме Евреев живут многие народы. За тем озером выше реки Куфиса (Кубани - Р.Б.), в которой ловят болгарскую рыбу ксист, находится древняя великая Болгария, и живут соплеменные Болгарам Котраги. Во время Константина на западе ... Кроват (Кубрат ) обладатель Болгарии... Батбай стоял во главе кубанской группы булгар (купи-булгар), а Аспарух возглавлял племена вогхандор, унногундуров византийских авторов. Вогхандоры, видимо, тождественны огхондор-блкарам армянских источников.Причиной гибели Великой Болгарии явился Хазарский каганат, который возник в результате распада Западно-Тюркского каганата . С.А.Плетнева пишет: “Однако хазары были этнически очень близки болгарам. Кроме того, в конфедерацию хазарских родов входили и многочисленные болгарские роды. Ослабление Великой Болгарии привело хазарских правителей к мысли о присоединении к своему объединению и приазовских болгар, а также о захвате их великолепных пастбищ и начинающих отстраиваться черноморских портов. Захват Приазовья казался хазарам настолько важным, что царь Иосиф считал этот политический акт началом образования Хазарского государства”.[463]
    
    Фанагория (наряду с известной Тмутараканью, которая располагалась в 25 км от нее) была одним из административных центров Хазарского каганата.
    
    Арабы усмирили Мерв, Балх и Герат.
    
    672 Халиф Муавия послал мощный флот на Константинополь.
    
    673 Арабы начали осаду Константинополя. Все лето город был под арабской блокадой, но к сентябрю этого года грекам удалось опять нанести поражение вражескому флоту с помощью устройства, известного как "греческий огонь". Формула состава была вновь открыта и усовершенствована сирийским инженером Калиникосом.
    
    675 Появление болгар Аспаруха на Дунае.[551] Tеснимые хазарами, болгары во главе с Аспарухом в 675 г. ушли на Дунай. Здесь в союзе со славянами они потеснили авар, занимавших земли в среднем течении Дуная.[354]
    
    Авары, разделив свои силы на девять обширных укрепленных станов, еще долгое время властвовали в Дакии и в Паннонии, вели жестокие войны с баварцами и славянами в Каринтии, в Богемии; наконец утратили в летописях имя свое.
    
    676 Набег арабов на Самарканд и Хорезм.
    
    678 Мир Византии и халифата.[551] Только после этого император Константин IV, сын Констанция, смог уделить внимание балканским делам.
    
    679 Вторжение болгар во Фракию.[551] Одержав в 679 г. важную победу над византийской армией и подчинив часть южнославянских племен Подунавья, Аспарух провозгласил создание Болгарского царства [354] Константин организовал хорошо спланированную экспедицию к устью Дуная, надеясь разбить булгар комбинированным ударом с земли и с моря. Экспедиция, однако, потерпела неудачу. Булгары отступили, частью на остров Пеус, частью к болотам в районе нижнего Дуная, и там ожидали нападения византийцев. Стесненная неудобством местности, византийская армия приготовилась к систематической осаде булгарских укрытий. Император терял терпение, к тому же у него был тяжелый случай подагры. Поэтому он отправился для лечения в Месембрию к минеральным источникам. Его отъезд деморализовал армию, которая вскоре начала отступление. Булгары быстро перехватили инициативу; они пересекли Дунай и, не встречая сопротивления, захватили две византийские провинции: Скифию (Добруджу) и Нижнюю Мёзию. Население этих провинций в то время состояло большей частью из славян. В связи с этим Феофан упоминая племя, известное как "Семь кланов", и еще одно, называвшееся северяне (Sebereiz). Эти племена следует считать антскими; они уступили Аспаруху без боя. Так было заложено основание для нового булгаро-славянского государства на Балканском полуострове, современной Болгарии. Аспарух перенес свою ставку с острова Пеус в Абоба-Плиску, что на полпути между современными Варной и Тутраканом. Со временем здесь был построен дворец, и вокруг него вырос город, первая столица булгарских ханов на Балканской земле.
    
    680 Умер албанский князь Джеваншир, который состоял в браке с дочкой хазарского кагана. Князь пал жертвой заговора местных провизантийских князей, не согласных с его политикой. Преемником Джеваншира стал его племянник Вараз Тиридат I (680-699), которого халиф Йазид I (680-683) назначил "наместником восточных областей и правителем царства Албанского и провинции Ути". Убийство Джеваншира дало повод его родственнику хазарскому кагану Али Илитверу к вторжению в Албанию. Предводительствуемая самим каганом хазарская армия разгромила на своем пути все города и села вплоть до Ути, захватив большое количество пленных и трофеев. [637]
    
    Начинается активное вторжение в Таврику хазар, захвативших большую часть Крымского полуострова и постоянно угрожавших крымским форпостам Византии. (Одними из важных занятий населения Керкинитиды (Евпаториии) в это время были морской промысел и добыча соли. Соляные озёра и промыслы Керкинитиды упоминаются в исторических сочинениях византийского императора Константина Багрянородного (Х в.), высоко ценивавшего местную соль в сравнении с моравской и прикарпатской.) [680]
    
    681 Вараз Тиридат I отправил на переговоры с хазарским каганом албанского католикоса Елиазара, который сумел заключить мир с хазарами. На совместном совещании албанских князей и католикоса, созванного с целью предотвращения возможного хазарского вторжения, было решено направить на переговоры к хазарам Мецкогманского епископа Исраиля. Деятельность Исраиля привела к тому, что часть хазар, в т. ч. и Али Илитвер приняли Христианство. [637]
    
    Неудачный поход императора Византии Константина в устои Дуная. Разбитый войсками хана Аспаруха, он был вынужден платить годовой налог болгарскому хану. Признание Византией существования болгарского государства. Считается началом Первого Болгарского государства. Так же считается началом правления хана Аспаруха. Правящей династией стал дом Дуло. Предположительно - Аспарух и сын Аттилы Ернак были из этого дома. [550]
    
    682 Посольство епископа Исраила из Албании к савирам. Правитель савир, входящих в хазарский каганат, принял христианство.(???) [370]
    
    Известны попытки христианизации Хазарии. Географически это происходило в Кавказской Албании усилиями савирского князя Али-Илитвера [Кац]
    
    683 Набег хазар на Армению. Сильная хазарская армия вторглась в Армению и разбила расположенные там арабские войска [551]
    
    684 Разрушительное нашествие хазар на Закавказье. Гибель правителя Армении Григория Мамиконяна[370]
    
    Хазары совершили крупный поход в Закавказье. Они опустошили несколько областей, захватили добычу и пленных. Эти события положили начало продолжительным арабо-хазарским войнам, длившимся более столетия.[684]
    
    685 Достигнутое такой дорогой ценой перемирие было нарушено новым нашествием хазар на Албанию, Армению и Картли. Масштабное вторжение хазар в Албанию [637]
    
    Заключение мира между Византией и халифатом.[551] Константин умер, и его шестнадцатилетний сын Юстиниан II занял трон
    
    686 Начинаются походы византийцев (вплоть до 689г) в Южный Кавказ. Вскоре возобновляются и нашествия арабов на территорию этих стран.[ 637]
    
    689 Халиф Абд ал-Малик ибн Марван (685-705) заключает мирный договор с византийским императором Юстинианом II. По условиям этого договора Албания, Картли и Армения оказались в сфере влияния обоих могущественных соперников. Согласно местному источнику, с этого времени Албания "платила дань трем народам - хазарам, таджикам (арабам) и грекам (византийцам)". [637]
    
    Существует еврейский текст о путях миграции иудеев, не упоминающий Хазарию, но представляющий интерес: И было лето 4450 (689 г. -- А. К.), и усилилась борьба между исмаильтянами и персами в ту пору, и были поражены персы ими, и пали они под их ноги, и спаслись бегством многочисленные евреи из страны Парас (Персии), как от меча, и двигались они от племени к племени, от государства к другому народу и прибыли в страну Русию и землю Ашкеназ (Германию) и Швецию и нашли там много евреев[Кац]
    
    Поход Юстиниана II на болгар и славян в Фракию. Война с переменным успехом. Переселение части славян (приблизительно 30 000 человек) в Малую Азию ( Вифинию)[ 550]
    
    Юстиниан решил последовать примеру своего деда Констанция и упрочить власть империи над македонскими славянами. Призвав несколько кавалерийских эскадронов из Малой Азии, он сам повел их на Салоники. Некоторые славянские племена на его пути вновь подтвердили свою верность империи; другие были покорены силой. Чтобы ослабить славянский элемент в Македонии, а также использовать славян в войне с арабами, Юстиниан переселил около тридцати тысяч семей македонских славян в Вифинию. Славяне, принужденные к переселению, двинулись к своим новым жилищам большой массой, племенами и кланами; из имперской казны были выделены средства для их расселения. Из этих вифинских славян была организована вспомогательная кавалерийская часть (laozperiousioz, что значит "дополнительное войско"), составляющая часть войск, приписанных к феме Опсикион. Во главе славянского войска стоял славянский князь Небулос (Nebouloz). Эксперимент, однако, потерпел неудачу, поскольку во время арабского вторжения Небулос с частью своего войска дезертировал и перешел на сторону арабов, в результате чего византийская армия была наголову разбита арабами. Представляется вероятным, что славян Небулоса склонили к дезертирству их соплеменники, принадлежавшие к той группе, что осела в Сирии в 665 г. За Небулосом последовало около семи тысяч славян, что составляло порядка одной четвертой всего славянского войска. Они расселились рядом с Антиохией и Киросом. Юстиниан отомстил незамедлительно, истребив полностью семьи дезертиров. Автономия той части славянского войска, которая осталась верной, была урезана, и теперь назначался византийский офицер, чтобы командовать ей. Он имел титул проконсула (apoupatwn).
    
    690 От иранского халифа Абд ал-Мелика из Вавилона бежала еврейская община, представители которой "рахдониты" вроде бы осели в Хазарии[745]
    
    692 Арабский правитель Армении Мухаммед - Ибн - Огбай пройдя Албанию занял Дербент [370]
    
    695 Византийский император Юстиниан II был свергнут с престола и отправлен в ссылку в Херсонес, где прожил несколько лет, лелея надежду вернуться на царствование и пытаясь найти поддержку у жителей города. Когда же это не удалось, он бежал к хазарскому кагану, заключил с ним соглашение и даже женился на его сестре. Недовольное таким оборотом событий византийское правительство потребовало от кагана выдачи беглого императора, живого или мертвого. Узнав об этом, Юстиниан отправился морем в дунайскую Болгарию и получил от нее военную помощь.[695]
    
    Широкое народное недовольство политикой Юстиниана привело к открытому мятежу под началом стратега Леонтия. Юстиниан был арестован, ему отрезали нос (отсюда его прозвище Rhinotmete), после чего он был отправлен в Херсонес. История последующих событий, связанных с Юстинианом, интересует нас постольку, поскольку проливает некоторый свет на ситуацию в Тавриде и на роль хазар в северо-восточном Причерноморье. Юстиниан не долго пробыл в Херсонесе, ему удалось скрыться в готском городе Доры (Дорас) в Крымских горах. Оттуда он отправил послание хазарскому кагану, получив в ответ приглашение перебраться в ставку последнего в Хазарии. Кагана звали, как это дано в греческих источниках и в греческой транскрипции, Ибузир Главанос (Ibonxipoz Gliabanoz). Второе из этих слов представляется скорее титулом, чем именем и, возможно, произошло от славянского слова "глава"
    
    698 Юстиниан II начал снова претендовать на престол. Из - за угрозы на свою жизнь он убежал к хазарам, женился на дочери кагана Ибузира Глявана Феодоре [370]
    
    Каган Ибузир Гляван поселил Юстиниана II в Фанагории, выдал за него свою сестру и обещал помощь в борьбе за престол. [555] в Фанагории под личным присмотром правителя Боспора Болгация и представителя кагана Папация.
    
    698-704 Путешествие бывшего императора Византии Юстиниана II от хазар, которые его предали, к болгарам. Обещание болгарам в случае помощи множества даров [550] Новый император отправил своих посланников к хазарскому кагану, обещая тому богатое вознаграждение за выдачу Юстиниана. В связи с этим каган послал отряд гвардии в Фанагорию, якобы защитить Юстиниана от византийских агентов. Юстиниан, однако, подозревал измену и боялся, как бы гвардейцы не арестовали его, вместо того, чтобы защищать. Поэтому он убил капитана, отослал свою жену к ее брату кагану, а сам с немногими приверженцами сел на корабль и вышел в морею. Юстиииан сделал остановку в Симболоне (Балаклава), где к нему еще присоединились его сторонники, после чего он поплыл дальше на запад. Корабль благополучно добрался до устья Дуная, которое в то время было под контролем булгар. Как только Юстиниан сошел на берег, он послал одного из своих людей к хану Тервелу, прося о помощи в предстоящей борьбе за византийский трон. В качестве вознаграждения Юстиниан предложил выдать свою собственную дочь (от первого брака) замуж за хана.
    
    Юстиниан был принят в ставке хана с великими почестями. Союзникам надо было действовать быстро, чтобы добраться до Константинополя раньше, чем византийское правительство получит сведения о возвращении Юстиниана. Поспешно собрав: своих булгарских и славянских воинов, Тервел двинулся вперед вместе с Юстинианом. Как только они достигли стен города, Юстиниан через глашатая потребовал немедленной сдачи столицы и признания его императорской власти. Несмотря на неожиданность нападения император Тиберий отказался капитулировать и попытался организовать оборону. На четвертую ночь осады Юстиниан с небольшим отрядом прокрался в город через водосточные трубы. Как только Юстиниан с соратниками появились на улицах города, его защитники ударились в панику, и вскоре население перешло на сторону Юстиниана. Возвратив себе трон, Юстиниан, верный своей клятве, разделался со своими врагами с непреклонной жестокостью. Что касается Тервела, то он был удостоен исключительных почестей. Восстановленный император облачил хана в роскошные одежды и даровал ему звание цезаря. Рядом с троном Юстиниана был поставлен трон для Тервела, и народу было приказано выражать те же знаки почтения новому цезарю, что и самому императору. Кроме того, Тервел также получил богатые подарки
    
    699 Арабы напали на Кеш.

  • 2006.11.25 | stefan

    (701 - 800)

    (701 - 800)
    
    702 Смерть хана Аспаруха. Правителем стал Тервел [550]
    
    704 Юстиниан II был первым в мире императором, который поместил на своих монетах изображение Иисуса Христа. Византийский писатель Феофан так рассказывает об этой ссылке в своем труде "Хронография" под 704 г. н.э. Когда Юстиниан, живший в то время в Херсоне (нынешний Севастополь), заявил, что вновь собирается царствовать, тамошние жители, убоявшись опасности со стороны империи (т.е. Византии), решили либо убить его, либо выслать василевсу (т.е. византийскому императору). А он, проведав об этом, смог спастись бегством и, достигнув Дараса (город в Крыму), потребовал свидания с хаганом (царем) хазар. Узнав об этом, хаган принял Юстиниана с великими почестями и отдал ему в жены Феодору, свою кровную сестру. Спустя некоторое время Юстиниан, отпросившись у хагана, уехал в Фанагорию и жил там с Феодорой. Услышав про это, его враги послали хагану посла, обещая ему множество даров, если он перешлет им живого Юстиниана. Если же нет, то хотя бы его голову. Хаган уступил такой просьбе и послал Юстиниану охрану под предлогом, как бы его соплеменники не устроили против него заговор, а сам приказал Папацу, бывшему его наместником в Фанагории, и Валгицу, архонту Босфора (т.е. хазарскому наместнику района Керченского пролива), убить Юстиниана, как только им дадут знать. Но так как через слугу хагана об этом была извещена Феодора, всё стало известно и Юстиниану. Призвав упомянутого Папаца для беседы наедине, он задушил его струной. Так же поступил Юстиниан и с архонтом Валгицем. Затем он немедленно отсылает Феодору в Хазарию, а сам, тайно сбежав из Фанагории, прибыл в Томы (местность в Крыму). Найдя там снаряженную гелиаду (рыбацкое судно), Юстиниан погрузился на нее и доплыл до Херсона, а оттуда минуя устье Днепра и Днестра, вошел в реку Дунай. После этого, он послал своего соратника к Тервелю, царю Болгарии, с тем, чтобы он дал помощь для овладения империей своих предков. С помощью болгар и славинов он захватил Константинополь и стал императором.
    
    705 Юстиниан II с помощью болгар хана Тервела осадил Константинополь. Город был взят и Юстиниан II вторично сел на византийский престол. Развернулась широкая кампания репрессий против врагов Юстиниана. [695]
    
    В знак благодарности, Хан Тервел за оказанную помощь получает титул "царь" (кесарь), Болгария провозглашается царством [550]
    
    Албания, утратив свою политическую самостоятельность, теряет и свой вассалитет, переходит в полное подчинение арабам, именуясь отныне вилайетом Арран. [637]
    
    Был положен конец государству Кавказская Албания. Ислам стал основной религией Азербайджана. Стала создаваться новая культура, новые традиции. Идолопоклонству и огнепоклонству никакого примирения не допускалось, хотя с христианами арабы мирились. Арабский язык вводится как официальный государственный язык, становится языком науки, философии и литературы. На землях Аррана и Азербайджана оседают арабские переселенцы.[ 695]
    
    705-711 Когда натиск арабов на империю и страны Закавказья особенно усилился, Юстиниан II послал к аланскому правителю Итаксису спафария Льва - будущего основателя Исаврийской династии (Лев III, 717-741) - с целью организовать вторжение алан на территорию Абхазии, которая к этому времени, подобно Лазике и Иверии, приняла покровительство Халифата. [555]
    
    708 Арабский Халифат, переживавший в эту пору период своего могущества, для дальнейшего укрепления своих позиций в таких стратегически важных регионах, как Азербайджан и в соседних с ним странах, повел борьбу с хазарами. Дербент, будучи главной мишенью на раннем этапе арабо-хазарских войн (708-717), переходил из рук в руки.[ 637]
    
    710 Юстиниан II организовал поход в Крым - отмстить херсонитам. В Херсонес одна за другой отправляются две армии с приказом "истребить мечом всех жителей", причем одна из армий была, по сообщению источников, гигантской для своего времени и состояла из 100 тысяч солдат. В результате длительной, кровопролитной борьбы херсониты при участии хазар, призванных на помощь, отбили все нападения. Херсониты, объединившись с хазарами, выдвинули своего лидера - армянина Вардана, коего и объявили императором Филиппом. Как ни удивительно, но на сторону этого провинциального самозванца перешёл экспедиционный корпус метрополии. [695] [913]
    
    Переход Херсона к Хазанскому каганату. Война Юстиниана II с каганатом за Крым и Боспор. Захват Херсона, пленение правящего там от лица каганата тудуна. Юстиниан попытался помириться с каганатом, отдав им тудуна. Но в пути в столицу каганата (тудун) умер. Хазары поддержали претендента на престол Византии Вардана – Филиппа [370]
    
    Его войска взяли Херсон и подвергли город разграблению. Однако херсониты быстро отстроили город и вновь подняли восстание против Юстиниана, которое возглавил ссыльный богатый и знатный армянин Вардан. [555]
    
    Хазары отбили Дербент[370]
    
    711 Новый поход на Херсонес. Переход полководца Патрикия Мавра на сторону Филиппа [370]. Филипп переправился в Константинополь и захватил трон, убив Юстиниана II. После чего был заключён договор о разделе Крыма: Херсонес и южный берег закрепились за Византией, а восточный Крым - за Хазарией, готские города ещё раньше находились под протекторатом Хазарии.[ 913]
    
    Набег хазар на Закавказье [370]. Хазары и булгары отбили Дербент[463]
    
    …тюркское войско одержало победу над тюргешами и заняло Семиречье. Преследуя отступающих тюргешей, армия тюрок форсировала Сырдарью и дошла до границ Тохаристана. Однако в битвах с арабами под Самаркандом тюркское войско, оторвавшееся от своих тылов, понесло значительные потери и с трудом сумело вернуться на Алтай[301]
    
    712 В связи с убийством в Византии Юстиниана II и его наследника, Тервиль решил отомстить за его смерть и вторгся в пределы Византии. Он достиг Константинополя, но не решился его штурмовать и отошел [550]
    
    713 Взятие арабским полководцем Хабибой Ибн - Масламой Дербента и вторжение его войск в глубь Хазарии, но бегство без сражения [370] оттеснил хазар из Албании. Арабы вторглись в “страну гуннов” и потерпели поражение[463]
    
    715 Военные неудачи тюрок резко изменили обстановку - они послужили сигналом к восстанию ранее покорных племен. Восстание токуз-огузов было особенно грозным для империи тюрок. В пяти сражениях токуз-огузы были разбиты, но восстание не было подавлено. [301]
    
    716 …арабы, пользуясь разладом в византийском правительстве, продолжали заполнять Малую Азию до тех пор, пока в 716 г. под их контролем там не оказалось большинство фем.
    
    Теперь они (болгары) находились в положении, из которого могли угрожать самому Константинополю. Ввиду этой опасности византийское правительство ускорило заключение мирного договора с болгарами. Согласно его условиям, хан должен был ежегодно получать драгоценных тканей и мехов на сумму в 30 фунтов золота; привилегированным купцам с обеих сторон давалось разрешение ввозить товары беспошлинно; было достигнуто соглашение об отмене пленными. Между империей и ханством устанавливалась новая граница, проведенная от Бургасского залива на Черном море до реки Марина так, что город Андрианополь оставался в греческих владениях.[716]
    
    Мирный договор между Византией и Балканской Болгарией [550]
    
    717 Лев III Исавр, из дикого горского племени исавров, вступил на престол Византийской Империи [717].
    
    Захват арабами Пергама. Начало их похода в Фракию. Осада Константинополя, длившаяся ровно год с 15 августа 717 по 15 августа 518 года. На помощь Византии пришли болгары хана Тервеля, тесня арабов из Фракии[550]
    
    …командующие византийской армией и флотом не доверяли правящему в то время императору, они свергли его и в марте 717 г. посадили на трон военачальника Льва Исавра (император Лев III), которого они ценили и который действительно проявил себя человеком больших стратегических способностей и первоклассным государственным деятелем. Первое, что сделал Лев, - это заключение мирного договора с булгарами Тервела склонили к тому, чтобы он послал вспомогательные войска, с помощью которых удалось предотвратить полное окружение Константинополя арабами с суши. … [716]
    
    Арабам пришлось отражать новое нашествие многочисленного хазарского войска, пришедшееся на период правления халифа Умара II (717-720). [637]
    
    718 КрепостьДербент была освобождена хазарами от арабов.(Булан???)[745]
    
    Нашествие хазар на Азербайджан.[ 551]
    
    …хазарский военачальник Булан (тюрк. -- олень??), являвшийся вторым лицом в каганате, тайно принял иудаизм. О нем говорится так: <<Один еврей выказал в тот день необычайную силу мечом и обратил в бегство врагов, напавших на казар. И поставили его люди казарские, согласно исконному своему обычаю, над собой военачальником>>. Его титул в переписке варьируется следующим образом: царь, бек, шадкаганбек. Номинальный правитель каганата -- каган оставался язычником. Согласно хазарской традиции, его жизнь была окружена запретами (табу), что лишало его возможности эффективно управлять страной, чем, собственно, и занимался царь, являвшийся соправителем кагана и обладавший реальной властью.[Кац]
    
    …Что же касается военных действий на море, то византийский флот одержал верх при помощи своего надежного "греческого огня", арабы были вынуждены снять осаду византийской столицы и отступить как на суше, так и на море …война между Византией и арабами длилась еще на протяжении нескольких столетий, но арабским войскам больше никогда не удавалось угрожать самому Константинополю [716]
    
    Смерть хана Тервеля. Так как император Византии Лев III проводил мирную политику с Болгарией, чтобы воевать с халифатом, то в летописях неизвестно, кто правил в Болгарии до 725 года[550]
    
    719 хотя арабы были побеждены на византийском фронте, они продолжали завоевание Испании со значительным успехом, а в 719 г. им удалось переправиться через Пиренеи и вторгнуться в южную Францию[716]
    
    721 Хазары вошли в Армению и были разбиты арабами. Арабские войска, развивая успех, взяли Дербент, Беленджер и Семендер. Арабов поддержали аланы, ударив по хазарам с тыла.[463]
    
    721-722 Произошло новое нападение 30 тыс. хазарского войска, поддержанного кыпчагами и другими тюркскими племенами, арабы вновь сумели его отразить. [637]
    
    722 Император Лев III Исавр издал приказ о необходимости креститься иудеям и монтанистам[717].
    
    …связи с обострением арабо-хазарской войны хазары заняли горные перевалы, ранее контролировавшиеся аланами. Алания попала в политическую зависимость от каганата, чтобы избежать ига более жестоких арабских завоевателей. Византия, нуждавшаяся в союзе с Хазарией против арабов, вынужденно с этим согласилась[555]
    
    Поход хазар на Армению, но арабский наместник Джеррах Ибн - Абдаллах ал- Хаками вторгся в Хазарию, поражение хазар, взятие Дербента, Семендары и Беленджара. Отход арабов на зиму в Армению[370]
    
    Собрав большие силы, арабы под главенством наместника Армении Джеррах Ибн Абдаллах ал-Хаками дошли до Дербента, зашли в него почти без боя и уже на территории каганата встретились с хазарской армией. Несмотря на численное превосходство хазар во главе с сыном кагана Барджилем, арабы разбили их. Они осадили Семендер, жители которого дабы сохранить город сдались им. Отпор врагу попытались организовать беренджерцы, но потерпели поражение - Беренджер (Беленджер, Баранджар) был занят арабами. Весь юг Хазарии, населенный булгарами, был разграблен арабскими войсками, которые вывезли из страны огромные ценности.[ 2. Новая родина: Волжская Булгария]
    
    Овладев Дербентом, арабский полководец ал-Джаррах продвинулся в сторону севера, где находились города и крепости хазар и завоевал их, а захваченных пленных разместил в окрестностях Кабалы.[ 637]
    
    723 Мусульманская армия через Аланские ворота (Дарьял) вторглась на Северный Кавказ и на некоторое время захватила Дарьялскую крепость. Кратковременное присутствие арабов на аланской территории не привело к исламизации населения. [201]
    
    Греки принуждали евреев к отречению от веры [Гумилев]
    
    723-724 Походы Джерраха на алан, но в связи со смертью халифа Джеррах был отозван с поста правителя Армении и Албании [370]
    
    724 Арабы обложили подушной податью Аланию. Часть алан, не вынеся арабских поборов, оставила насиженные места и ушла на север - в верховья Северского Донца, Оскола и Дона. [684] Следующий булгарский хан, правивший с 724 по 739 г. звался Севар. Булгаро-византийская граница, определенная договором 716 г., не менялась во время правления Севара. Как далеко простерлись в то время булгарские владения на северо-западе, выше Дуная, неизвестно; вероятно, до Железных Ворот.
    
    724-727 Война арабов с хазарами. Поражения арабов [370]
    
    725-739 (740) Правителем в Болгарии Севар [550]
    
    726 Летом произошло вулканическое извержение на Средиземном море. В этом увидели гнев Божий за почитание икон, и на особом совещании у императора решили начать государственное гонение на иконопочитателей. Начало арабо-хазарской войны [717].
    
    Конец 20-х годов VIII в. прошел во взаимных атаках противоборствующих сторон: хазар и арабов. [637]
    
    727-728 Походы нового правителя Армении и Албании Маслама в Хазарию, но сражения с хазарскими войскми он избегал, так что в 728 году он ушел из Хазарии из - за проливных дождей [370]
    
    729 Набег хазар на Армению [370]
    
    
    
    730 Принятие каганом(шадом??) Буланом иудейской религии (????)[370]
    
    Обращение Булана связывается с захватом города Ардебиля в Азербайджане. В то время хазарский каган умер и правила страной его мать Паребит. По предположению М. И. Артамонова, наследник престола был еще молод и его опекуншей была Паребит [Анатолий МАКАРОВ. СОКРУШЕНИЕ ХАЗАРСКОГО КАГАНАТА СВЯТОСЛАВОМ][ 731]
    
    730-731 Набег хазар на кавказскую Албанию, взятие столицы Ардебиля, разгром арабского войска Джерраха. Маслама, возглавив войско арабов переломил ход войны и разбил хазар. Разбитая армия каганата отступила в Дагестан [370]
    
    300-тыс.(?) войско хазар и других тюркских племен, предводительствуемое сыном хазарского кагана, вторглось в Азербайджан через Дербентский, Дарьяльский и другие проходы; грабя на своем пути города и села. Это войско дошло до Ардабила, в котором размещался арабский гарнизон. В кровопролитном сражении близ Савалана арабы потерпели поражение. Овладев в течение короткого времени многими городами и селами Азербайджана, Аррана и Армении, хазары, по словам одного из средневековых летописцев, "принялись убивать, грабить, сжигать и насиловать". Подобная угроза заставила Халифат, мобилизовав все имевшиеся у него силы, создать для борьбы с хазарами новую армию. Новоназначенный арабский военачальник Саид ал-Хараши для участия в "священной войне" призывал в свою армию всех добровольцев. Пройдя с большим войском через ал-Джазиру, Саид сумел очистить от хазар Хилат, Барду, Байлакан, Варсан, Ардабил, а также десятки других городов и крепостей. В том же году брат халифа Маслама, назначенный правителем Азербайджана и Арминийи, вновь захватил непокорный Шабран, а также Дербент, в котором разместились хазары, и двинулся затем к хазарским городам Баланджар, Вабандар и Самандар. Для укрепления позиций арабов в пограничной Дербентской области Маслама разделил Дербент на четыре зоны и разместил в них 24-х тыс. арабский гарнизон. [637]
    
    731 Хазары, после некоторых успехов, были разбиты арабами. Это не соответствует рассказу об удаче Булана. Затем арабы захватили у хазар "знамя в виде медного изображения", чего не могло быть у иудеев. Наконец, предводителем хазар был сын кагана - Барджиль, а отнюдь не иудей, как и мать его - ханша Парсбит ("тигриная морда" - см.: Древнетюркский словарь. Л., 1969).[745] …нанесли поражение хазарскому войску. Бывший при нем каган был ранен, но в начавшейся во время вхождения арабов суматохе успел спастись бегством [731]
    
    арабский энциклопедист Х в. ал-Масуди рассказывает, что в находившейся на Нижней Волге хазарской столице Атил (Итиль) обитали в основном мусульмане, предки которых пришли “из окрестностей Хорезма”. Он нисколько не сомневался в истинности причин, вызвавших миграцию: “В давние времена, после возникновения ислама, в их стране разразилась война и вспыхнула чума, и они переселились к хазарскому царю”
    
    732 Арабские войска взяли Дербент. 14 тысяч сирийских арабов было оставлено здесь для гарнизонной службы. Взятие Дербента, всегда считавшегося "воротами Кавказа", стало результатом войны между арабами и хазарами, начавшейся еще в 726 году. [717].
    
    Поход Мервана, двоюродного брата халифа, на Дербент и Беленжар (названный "грязным" из - за сильных дождей). Брак Константина Копронима - византийского царевича с сестрой кагана Хазарии Чичак (Ириной)(???ср.733) Их сын будущий император Византии Лев IV Хазар родился в 750 году.[370]
    
    Арабы совершают еще более опустошительный поход на булгарские и хазарские земли. Видимо, после этих событий столица каганата была перенесена в дельту Волги и названа Итиль.[463]
    
    733 Энергичный и способный арабский военачальник Мерван (впоследствии он станет халифом) назначен наместником Армении и Азербайджана. Византия пыталась использовать для восстановления геополитического равновесия степную "империю хазар": хазары не пускали арабов к Азовскому морю и Волге, арабы не пускали не менее хищных хазар в христианские земли Закавказья и Передней Азии. Лев III женит своего сына на дочери хазарского кагана [717]
    
    732-733 Мерван ибн Мухаммад, назначенный правителем Азербайджана, Арминийи и ал-Джазиры, со 120-и тыс. войском прибыл в Арран и разбил лагерь в Касаке (Газахе). Путем политики захватов и насилия Мервану удалось добраться до самой хазарской столицы, расположенной на Итиле (Волге), и обратить в исламскую религию часть местного населения во главе с самим каганом. Плененных им 40 тыс. хазар Мерван разместил между Самуром и Шабраном.(????) Беспрерывные нашествия Мервана и проводимая Халифатом жесткая налоговая политика довели до отчаяния не только хазар, но и все местное население. В последующие годы хазары не отваживались напасть на Азербайджан. Лишь в последние годы правления ослабевшего Омейядского режима, хазары, воспользовавшись смутой, происходившей в это время в центре Халифата и подстрекаемые Византией, неоднократно вторгались в Арран. Согласно шариату, джизйа взималась ежегодно с лиц мужского пола в зависимости от их состоятельности: богатые должны были уплачивать 48 дирхемов, лица со средним достатком - 24, а бедные - 12 дирхемов. С лиц, принявших ислам, взимался десятинный налог - ушр. Земельный налог - харадж уплачивался всеми собственниками независимо от религиозной принадлежности, с той разницей, что в отличие от мусульман ставка этого налога для зиммиев была установлена в двукратном размере. Помимо хараджа и джизйи в этот период существовал и целый ряд других налогов, таких как хумс, взимавшийся с имущества и собственности (до 1/5 части дохода), закат, уплачиваемый состоятельными мусульманами в пользу бедных, закат алфитр - налог - фитра, преподносившийся по случаю окончания мусульманского поста (оруджлуга), садака или милостыня, передававшаяся в пользу бедных. Кроме этого, налогами были обложены нефтяные источники и соляные промысла в Ширване (Баку). [637] (путаница с датами)
    
    736 Поход Мервана в Аланию Подчинение Мерваном лакцев.[ 551]
    
    737 Арабские войска под командованием Мервана, далеко прорвавшись в пределы Хазарского каганата, вторгаются в бассейн реки Дон. Более 20 тысяч семей живших там “сакалибов”-стражников(см.словарь терминов) было угнано в плен и переселено насильственно в Сирию - на границы Халифата с Византией. [370] Пленники, придя на место, взбунтовались, убили поставленного над ними эмира и бежали на родину, но по пути они были настигнуты и перебиты.[Гумилев]
    
    Против 120-тысячного арабского войска Мервана “Хазар-тархан” выступил только с 4 тыс. “детей тарханов”(Новосельцев А.П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. - М., 1990. - С.5-66. )
    
    Новый полководец арабов Мерван, собрав 150-тысячное войско, вторгся далеко в пределы Хазарии. Каган бежал. Отборное войско хазар в 40 тысяч во главе с Хазар-тарханом было разбито. При этом 10 тысяч хазар было убито, 7 тысяч попало в плен, а остальные разбежались. Каган, узнав о гибели своего войска, отправил к Мервану посла с просьбой о мире. Мерван согласился при условии принятия каганом ислама. Каган согласился, но, очевидно, для видимости. Дождавшись возвращения кагана в столицу, Мерван, восстановив его власть и назвав своим братом, с большой добычей из скота и 40 тысяч пленных вернулся в Закавказье. Хазарии было нанесено страшное, небывалое поражение. Страна была опустошена. Вероятно, сложившимся в стране положением воспользовались силы, связанные с военачальником Буланом. [731]
    
    Принятие хазарским каганом Мусульманства [913]
    
    Арабский полководец Мерван Ибн Мухаммед, собрав 150-тысячное войско, направил его, разделив на две части, на Хазарию. Одна армия наступала через Дербент вдоль Каспийского моря, а другую он повел сам через Дарьяльское ущелье (“Аланские ворота”). Хазарские войска потерпели поражение. Арабы взяли и разграбили города Хазарии, в том числе ее первую столицу город Беленджер-Варачан, покорили савиро-булгар, нанесли сильный удар по барсилам (серебряным булгарам) . Только в плен было взято около 20 тысяч барсилов-булгар. Затем арабы окончательно разгромили Хазарские войска на реке Итиль (Волга). Однако Хазария не была покорена. Арабы не захотели остаться в этой земле, да и сил у них было недостаточно, чтобы удержать ее.
    
    Для булгар, исповедовавших веру в единого бога неба Тенгри, при принятии ислама не существовало психологического барьера, ибо Аллах был для них тем же единственным богом, который по воззрениям мусульман находился на небе. По крайней мере, при исламизации не произошло коренного смещения несущей частоты этноноосферы булгар. Аллаха они восприняли спокойно, старые их представления о Тенгри вполне уложились в новую систему взглядов на мир, правда, пришлось изменить кое-какие моральные требования, но они в исламе носили довольно оправданный и рациональный характер. Лишь изменение ритуальной части религиозной веры, возможно вызвало некоторые затруднения: например, совершение намаза 5 раз в день не простая задача, особенно для вновь обращенных и занятых делами, которая требует много времени и больших усилий.
    
    Мерван дошел до Славянской реки, в которой многие исследователи видят Дон, и увел оттуда 20 тыс. семей "славян и других неверных". Хазарский полководец, узнав, что арабы разоряют страну буртасов, двинулся за ними по левому берегу Волги, надеясь неожиданным ударом разгромить Мервана. Но последний оказался более опытным в военных хитростях. Услышав о движении хазар, он ночью по понтонному мосту переправился на левый берег. Разведчики в случайной стычке убили хазарского полководца, а затем арабы неожиданно атаковали хазарскую армию, которая потерпела сокрушительное поражение. Узнав об этом, каган запросил мира. Мерван потребовал обращения кагана в мусульманство. В противном случае он грозил посадить на хазарский трон своего ставленника. Каган согласился с требованием Мервана и принял ислам. Власть кагана пошатнулась в период арабских войн. Именно тогда богатые донские болгарские ханы выдвинули из своей среды ему соправителя. Арабские источники именуют этого соправителя царем, хакан-беком или шадом, сосредоточившим в своих руках реальную власть. Каган теперь исполнял лишь ритуальные функции. [684]. Сувары вместе с барсилами, покинув насиженные места, переселились в Среднее Поволжье и разместились в лесостепных районах Закамья — южнее обосновавшихся здесь ранее болгар.[ 354]
    
    …пересекли Волгу и обосновались на ее левобережье, но там находились венгры (мадьяры). В середине IX в. булгарское войско во главе с Айдар-ханом переправилось на левый берег волги и разбило венгров (мадьяр), которые вынуждены были переселится в междуречье Дона и Днепра, где страна их была названа Леведией по имени их предводителя. Эсегели в основной своей массе остались в междуpечье Волги и Свияги. Ими был построен город Исла (Ошель русских летописей), который стал в дальнейшем центром княжества. Отдельные племена эсегелов с барсилами (беpсула или серебряные, нукpатские булгары) заняли территорию по левому берегу Камы при впадении ее в Волгу и по верхнему течению реки Малый Чеpемшан. Вместе с ними разместились беpенджеpы, а вдоль Камы основали свои поселения суасы, которые переправились на левобеpежъе вместе со своими старыми соседями эсегелями. Этими булгарами был основан город Биляp (Буляp, Великий город), который стал столицей домонгольской Булгарии. Савиpы (сувары, сваны) расположились южнее с выходом на левый берег Волги и построили город Суваp, который находился юго-западнее города Биляpа и в 90 км. от него. Между булгарами жили также отдельные группы венгров (мадьяр), которые не ушли с основной массой своих соплеменников в Леведию. [2////]
    
    Поражение было столь страшным, что, по некоторым известиям, побежденный хакан согласился даже принять ислам, а столица его государства была перенесена с территории приморского Дагестана в устье Волги. Ислам хакан, по-видимому, не принял, но обещание, данное с перепугу, имело для него тяжкие последствия: он был постепенно лишен реальной власти, а шад - второе в государстве лицо - принял иудаизм. Претензии на Закавказье сохранились, но реально удовлетворить их хазары уже не могли, хотя во второй половине VIII в. и совершили туда два больших набега.[300]
    
    739 Падение Западной Тюрской империи в Туркестане [370] Разгромив хазар, Мерван подчинил в 739 г. государство Серир (в Дагестане)
    
    Конец дома Дуло в Болгарии после смерти Севара. После долгого выбора бойлы (бояре) решили выбрать Кормисоша из клана Вокила (или Укила) [550]
    
    740 Болгары основали на Волге г.Болгар, гербом которого стал крылатый барс.
    
    742 Мерван стал халифом - последним из династии Умайядов.[ 540]
    
    743 Мерван покидает Закавказье.[ 551]
    
    К середине восьмого века традиционная религия хазар, которая представляла собой смешение алтайского шаманизма и поклонения небесному своду (tangri) с культами кавказских народов, исчезала, благодаря миссионерской деятельности христиан, мусульман и иудеев. Представители каждой из этих трех великих религий пытались обратить кагана каждый в свою веру. По политическим соображениям каганы не выражали желание принимать ни христианство, ни ислам, поскольку обращение в христианство обозначало бы признание высшей власти не столько патриарха, сколько императора, в то время как обращение в ислам в равной мере делало бы кагана вассалом халифа, в лучшем случае - номинально. С другой стороны, иудаизм был политически нейтральной религией, и обращение в эту веру не повлекло бы за собой никаких политических обязательств перед кем-либо из соседей. Таким образом, иудаизм постепенно становился религией кагана и его двора. [541]
    
    744 Мерван вернулся в Дамаск и сел на престол халифа. Прославленный воин столкнулся с такими врагами, против которых бессильны таланты и доблесть, - с предательством и изменой.
    
    745 Пал второй Тюркютский каганат, и его богатыри погибли в боях или были перебиты во время бегства. На его месте возник Уйгурский каганат, отнюдь не агрессивный и открытый культурным влияниям Ирана, но не Китая.[745]
    
    748 Во время восстания Абу-Муслима еврейский портной из Исфахана Абу-Иса возглавил более 10 тыс. евреев, восставших против догматов Талмуда. Абу-Иса объявил себя предвозвестником мессии и признал "настоящими пророками" Иисуса Христа и Мухаммеда. Восстание было подавлено в 755 г., но движение получило нового вождя - Анана бен-Давида, проповедь коего началась в 767 г. и продолжалась до конца VIII в [745].
    
    750 К Ильменю подходят славяне западной ветви, с Вислы и Немана. Это, похоже, и есть часть склавинов, поскольку они умеют строить крепости с начала тысячелетия, похожие на римские. По соседству с кривичской (ставшей уже межплеменной) крепостью в Любше возникает город Ладога (от финского Ala-djogi- «Нижняя река»), что очень достоверно датируется по дендрохронологии. Домостроительство носит усадебный характер с общеевропейскими чертами. Населена Ладога 27 этническими группами, из которых главные - славяне, балты, финно-угры.
    
    Погиб арабский халиф Мерван. Хазары вернулись к привычным нормам поведения и даже принимали сторонников Омейядов, просивших у них политического убежища.[Гумилев]
    
    750-753 Война Византии с арабами в Месопотамии и Южной Армении. Переселение сирийцев и армян во Фракию, что вызвало недовольство болгар. Считалось, что это нарушение договора 716 года [550]
    
    752 Каган выдает своих дочерей за мусульманского правителя Армении (752/753) и правителя Абхазии. (см.754)
    
    753 К Ладоге приходят скандинавы, близкие к готландцам. Они входят в состав постоянного населения.Нет археологических свидетельств того, что скандинавы силой брали Ладогу. Скорее всего, они влились в состав ее смешанного населения.
    
    754 Халиф Аль-Мансур стал проявлять беспокойство по поводу непрекращающихся волнений в Закавказье и назначил в качестве своего наместника в Армении Ясида бен Усаида ас-Сулами, чтобы тот восстановил арабскую власть над теми землями. Ясид начал новую кампанию против хазар, направив удар на Аланские Ворота, то есть на крепость Дарьял. Хазары были разбиты, и каган запросил мира, который был провозглашен и скреплен супружескими узами, поскольку Ясид женился на хазарской княжне, которая, согласно армянскому историку Левонду, была дочерью кагана [541]
    
    754 Осада болгарами Константинополя с требованием выплаты дани и разгром их Константином [550]
    
    756 Смерть Болгарского хана Кормисоша. Его сын Винек продолжил войну с Византией [550]
    
    758 Славяне (или анто-славяне) во Фракии и Македонии воспользовались столкновением между булгарами и империей и попытались восстать против обоих. Константину, возвращавшемуся с булгарской кампании, удалось подавить восстание [542]
    
    759 Славяне восстали снова, теперь уже призвав на помощь булгар. На этот раз византийское войско было разбито, но раздоры между булгарскими вождями не дали булгарам и славянам целиком воспользоваться победой. [542]
    
    В конце 760-начале 770-х годов первый ярус застройки Ладоги прекращает существование, вероятно, в результате военного столкновения. Кардинальная смена населения поселка документирована неизъятием "клада" инструментов, сооружением на месте кузницы постройки иного типа и распространением принципиально иной домостроительной традиции, для которой характерна развитая техника сруба.К этому времени в Ладоге существует прямоугольная ритуальная постройка площадью 120 кв.м со сторонами более 11 м и мощными двухрядными стенами, сравнимое с языческим храмом в Арконе. Еще одно подтверждение западности ильменьско-ладожских славян. Но кроме того, это еще и свидетельство то ли веротерпимости, то ли вообще условности тогдашнего «богостроительства» - нет святилищ скандинавов или других племен. И кроме того, это доказывает преобладание славянского населения в Ладоге.
    
    762 Вторжение хазар в Закавказье [551], захватили город Тифлис и разорили Армению. Именно в этой войне хазарскими войсками командовал рас-тархан. После этого случая между хазарами и арабами был установлен мир более чем на тридцать лет. [541] Помимо набегов, приносивших богатую добычу, хазарские ханы династии Ашина вели и значительно более масштабные операции. В руки хазар перешли области Хамзин, Лакз и Алан, а это значило, что все плоды походов Мервана уничтожены и Кавказский хребет стал естественной границей степной Евразии и мусульманского мира - Леванта.[Гумилев]
    
    Хан Винек был убит вместе со всей своей семьей, а предводитель бунта, некто Телец из клана Угайн был избран ханом [542]
    
    Переворот в Болгарии. Винек и его семья убиты. Телец из клана Угайн стал во главе Болгарии[550]
    
    Балканские славяне подали прошение императору Константину, заверяя его в своей верности и спрашивая позволения переместиться в какой-нибудь мирный район Малой Азии. Константин милостиво согласился, после чего несколько славянских племен, числом более двухсот тысяч, направились в Вифинию, на земли, которыми их наделили, вдоль реки Артан. Одновременно другие славянские племена, жившие в Северной и Центральной Фракии, приняли требования хана и собрали вспомогательное войско числом в двадцать тысяч. Со своей армией, усиленной таким образом. Телец вторгся в Южную Фракию, захватил некоторые византийские крепости и начал строительство новых, уже собственных [542]
    
    763 В ранний период правления династии Аббасидов (763-764 гг.) хазарские войска опустошили ряд областей Аррана и Грузии. Происходившие в последующие годы столкновения между арабами и хазарами завершались победой то одной, то другой стороны. Наконец, после очередного арабо-хазарского конфликта случившегося в период правления халифа Харун ар-Рашида, в конце VIII в., между сторонами был заключен мирный договор, положивший, таким образом, конец арабо-хазарским войнам, которые попеременно велись со времени первого появления арабов на Кавказе. Эти грабительские походы, длившиеся более столетия и разорявшие местное население, сильно потрясли и позиции Халифата на Кавказе. [637]
    
    Новая война Византии с болгарами. У болгар новый правитель - агресивный хан Телец. Разгром болгар Константином.[550]
    
    Константин переправил часть своей конницы морем к устью Дуная с целью совершить диверсию в булгарский тыл, в то время как сам повел основную армию к городу Анчьял, где состоялась кровавая схватка, закончившаяся поражением булгар (763 г.). Однако императорская армия понесла столь большие потери, что Константин оказался не в состоянии преследовать врага, и решил вместо этого вернуться в свою столицу, где отметил триумф играми в цирке. [542]
    
    764 Вновь вспыхнула война между арабами и хазарами, хазары захватывают Тифлис и разоряют Армению. [370] Именно в этой войне хазарскими войсками командовал рас-тархан. В некоторых источниках его называют хорезмским наемником. После этого случая между хазарами и арабами был установлен мир более чем на тридцать лет. [541]
    
    При новой династии - Аббасидах - хазары перешли в активное наступление и с 764 по 799 г. вторгались в Закавказье, где от власти арабов освободились Кахетия, Тао-Кларджети и Абхазия. Теперь уже не халифат был опасен Хазарии, а Хазария- халифату. Столь же безвредна стала для хазар Византия, которая помимо внутренних неурядиц выносила постоянную войну с арабами, проходившую с переменным успехом для обеих сторон. Союз с Хазарией был Византии так дорог, что даже попытка крымских готов освободиться от власти хазар и вернуться в состав империи не была поддержана греками, а руководитель мятежа был выдан хазарам. Однако взаимодействие между халифатом и Хазарией не прекратилось, а просто изменило форму. Место воинов-завоевателей заняли купцы, сделавшие Каспий и Волгу торговым путем в страну Биармию, или Великую Пермь. Арабские серебряные дирхемы потекли на север в обмен на драгоценные меха. Хазарская столица Итиль, находившаяся в Волго-Ахтубинской пойме, и Великий Булгар, расположенный несколько ниже впадения в Волгу Камы, превратились в перевалочные пункты транзитной торговли. Эта последняя стимулировала развитие земледелия и виноградарства, так как избыток продуктов находил сбыт на итильском базаре, где покупали пропитание приезжие, натерпевшиеся голода в пути через море. Тогда между арабами и хазарами установился прочный мир.[Гуилев]
    
    765 Болгары сами убили хана Телеца[550] Хан Телец заплатил за поражение жизнью, убитый враждебными ему бойлами таким же образом, как и сам он убил своего предшественника двумя годами раньше. В Булгарии начались мятежи, один претендент на трон сменял другого с непрерывной быстротой [542]
    
    768 Сила булгар была серьезно подорвана, и в 768 г. они запросили мира [542]
    
    768-772 Евреи в Нарбонне являются крупными землевладельцами, а на полях и виноградниках работают крепостные-христиане[40].
    
    772 Война греков с болгарами. Объединение Хазарии с Аланией.[ 551]
    
    … хазары в начале 80-х гг. VIII в. помогли абхазскому князю Леону освободиться от вассальной зависимости от Византии и принять титул царя независимой Абхазии. Рассказывая об этом, древнегрузинский летописец особо отмечает, что “Леон был сыном дочери хазарского царя, и с помощью его и отложился он от греков, присвоил Абхазию с Эгриси до самого Лихи и нарекся царем абхазов”. Таким образом, хазары стали той силой, благодаря которой была восстановлена независимость Западной Грузии.
    
    773 Константин вновь начал военные операции, и в мае 773 г. был набран флот в две тысячи кораблей и послан в устье Дуная. Именно в этот флот была включена "русская" или "красная" эскадра, о которой упоминалось выше [132]. Одновременно имперская армия двинулась сушей. Оказавшись между двух огней, булгары опять запросили мира. [542]
    
    775 Константин направил свою армию против булгар. И только его непредвиденная смерть от пароксизма малярии в начале кампании спасла Булгарию от византийского вторжения. [542]
    
    775-780 Правление Льва IV Хазара в Византии [370]
    
    777 хан Телериг вынужден был бежать в Константинополь, где он сразу же окрестился и женился на греческой девушке. Больше ему никогда не предоставлялось случая вернуться в родную страну. [542]
    
    778-779 Появились первые известия о хуррамитском движении в Азербайджане. Эти восстания удалось подавить лишь в период правления халифа Харун ар-Рашида. [663]
    
    782 Из жития Св. Або узнаем, что каган еще оставался "язычником" [541] .
    
    786 Начало правления у хазар Обадия. Из Византии и Закавказья в Хазарию проникло христианство. Однако постоянные споры хазар с ромеями о власти над западными крымскими провинциями не способствовали расположению кагана и царя к христианству. Враждебные отношения с христианами и мусульманами привели верхушку хазарского общества в начале IX в. к официальному принятию религии, в одинаковой мере ненавистной и Византии, и халифату, - иудаизма - при кагане Обадии (786 - 809). [684]
    
    К середине восьмого века традиционная религия хазар, которая представляла собой смешение алтайского шаманизма и поклонения небесному своду (tangri) с культами кавказских народов, исчезала(трансформировалась), благодаря миссионерской деятельности христиан, мусульман и иудеев. Представители каждой из этих трех великих религий пытались обратить кагана каждый в свою веру. По политическим соображениям каганы не выражали желание принимать ни христианство, ни ислам, поскольку обращение в христианство обозначало бы признание высшей власти не столько патриарха, сколько императора, в то время как обращение в ислам в равной мере делало бы кагана вассалом халифа, в лучшем случае - номинально. С другой стороны, иудаизм был политически нейтральной религией, и обращение в эту веру не повлекло бы за собой никаких политических обязательств перед кем-либо из соседей. Таким образом, иудаизм постепенно становился религией кагана и его двора. [541]
    
    786 годом датируется первый клад арабских дирхемов в Ладоге. С одной стороны, это несомненный признак того, что здесь побывал тот, кто лично сходил в южные походы. Насколько это можно связывать со знаменитым нападением князя Бравлина (новгородца, как его именуют!) на Сурож, вопрос достаточно деликатный. Скорее всего - вряд ли. Но что в 786 году в Ладоге случилось что-то неординарное, из-за чего владелец не забрал дорогое богатство - можно предположить с уверенностью
    
    786-790 В Константинополе шла жестокая борьба между императрицей Ириной и ее сыном Константином VI.
    
    Арабское серебро поступало на север минуя Нижнюю Волгу по Северскому Донцу до водораздела на территории нынешней Белгородской области. Отсюда через реки Сейм и Свапу открывался проход на Оку, по ней же в районы, находившиеся под властью руси, а по Десне на Верхний Днепр и Западную Двину. Именно на этих маршрутах обнаружены клады с наиболее ранними арабскими монетами, датируемые периодом с 786-833гг.
    
    787 Во время правления императрицы Ирины, Седьмой экуменический собор, собравшийся в Никее, проголосовал за восстановление почитания икон Прекращение братоубийственной войны внутри церкви привело к значительному укреплению христианских общин в Крыму, что сделало возможным проникновение христианства далее на восток, в Хазарию. [541]
    
    787-791 Восстание Иоанна Готского в Крыму[370]. Хазары усмирили Готию. Хазары захватили главный город крымских готов Дорас, куда был назначен хазарский правитель (тудун). Вскоре в Дорасе вспыхнуло восстание против хазар. [541]
    
    Фуллы - хазарская крепость времен Иоанна Готского ставшая позже - центром самостоятельной (Фульской) епархии. Его жителями были потомки тавров и скифов, которые смешались с выходцами с Боспора - греками, сарматами и аланами.
    
    790 Нападение Бравлина на Херсонес [913], после десятидневной осады пал Сурож. Пострадали города хазарской части Крыма, но был разграблен и греческий Корсунь. Крымская Готия - православная страна - отпала от Хазарии и вернулась к Византии. От грабежей русов пострадали христианские церкви и было ослаблено православное влияние в Хазарии. Образовался политический вакуум, который был немедленно заполнен иудаизмом. Так греки вместо бесплатного союзника обрели двух сильных и жестоких врагов вдобавок к арабам и болгарам. Дорас под властью готского вождя (топарха), ответственного перед Византией. Можно приводить доводы в пользу того, что отступление хазар из Дораса явилось результатом взаимодействия византийцев и русов.[541]
    
    791 Карл Великий после нанесения ряда поражений аварам проник на восток вплоть до Рааба. [542]
    
    793-794 В Байлакане (Азербайджан) вспыхнуло восстание горожан, которые захватили власть в городе. В первом сражении, происшедшем между восставшими и арабским войском близ Барды, байлаканцы добились победы. Хотя арабы выиграли следующее сражение, выступления против центральной власти продолжались и после этого.[663]
    
    796 Сын Карла Великого Пипин разгромил авар на берегах реки Тисы, захватив штаб-квартиру хана и огромную добычу.[542]
    
    797 Императрица Ирина села на трон, после того как ее сын Константин VI был арестован и ослеплен [542]
    
    798-799 Дочь правящего кагана была помолвлена с армянским князем Бармакидом. Жених благополучно приехал в Берду, но там он заболел и умер до свадьбы. Хазары заподозрили отравление, и разгневанный каган послал войска в Закавказье. Хазарская армия снова вторглась в Армению, грабя страну и забирая много пленников. Арабы располагали недостаточными силами в Закавказье, поскольку они вынуждены были в то время направить много войск в Согдиану и Фергану для подавления оппозиции. [541]
    
    799 Реформы кагана Обадии, официальное принятие иудейской религии. Начало гонения на христиан. Упразднение готской и хазарской митрополии. [370]
    
    Хазары сумели совершить поход в Закавказье, но это было их последнее предприятие. Принятие иудейства каганом, царем и итильской знатью противопоставило их провинциальной знати и основной массе населения. Началась гражданская война, в которой погибли Обадия и его два сына. Междоусобица продолжалась несколько лет и сильно ослабила государство. Крым откололся от Хазарии и отошел под власть Византии. [684]
    
    Известно, что асы играли важную роль в хазарской армии и администрации. Некоторые из них становились командирами высшего ранга (тарханами). Одному из таких асских тарханов была отдана под командование крепость неподалеку от хазарской столицы Итиль . Другой, по имени Юри, был влиятельным чиновником в городе Сугдея (Сурож) в Крыму в конце восьмого века [Вернадский]

  • 2006.11.25 | stefan

    (801 - 900)

    (801 - 900)
    
    802-803 В Хазарском каганате некий влиятельный иудей Обадия взял власть в свои руки, превратил хана из династии Ашина (по отцу) в марионетку и сделал раввинистский иудаизм государственной религией Хазарии. Обадия принял титул "пех" (бек), переведенное на арабский язык как "малик", т.е. царь. Это значит, что он возглавил правительство при номинальном хане (кагане), находившемся с этого времени под стражей и выпускаемом напоказ народу раз в год. [745](?????)
    
    803 Авары подверглись нападению с двух сторон: Карл Великий обрушился на них с запада, а булгарский хан Крум - с востока. Война окончилась полным уничтожением Аварского каганата, его владения были поделены между франками и булгарами. Последние заняли оба берега Дуная вверх по течению до устья Тисы. Выше Тисы левый берег удерживался франками, в то время как славянские племена, жившие на правом берегу вплоть до устья Дравы, признали над собой господство хана Крума [542]
    
    804 Разгром и уничтожение аварского каганата совместными усилиями франков и Балканских болгар.[ 551]
    
    805 Хану Круму удалось очистить свои новые владения от остатков аварской орды. …армия была усилена за счет включения в нее регулярных славянских частей, однако, командовали ими булгарские офицеры. [542]
    
    807 Началась война булгар с Византией, шла с переменным успехом, но в целом, преимущество было на стороне булгар. [542]
    
    809 Конец правления у хазар Обадия. [370]. Принятие хазарским каганом Иудаизма [913]
    
    Сдалась сильная византийская крепость Сардика (современная София). Среди пленников наиболее ценным оказался арабский инженер, который согласился поступить на службу к Круму и занялся строительством машин, необходимых для осады крепостей [542]
    
    810 Восстание кабар в каганате ("фронда") [370] Могущество каганата возрастало пока страной правили тюркские ханы династии Ашина (650-810 гг.), наследники правителя Тюркского каганата. [463]
    
    811 Чтобы отомстить за потерю Сардики, император Никифор осадил булгарскую столицу Плиску, которая была взята и разрушена, а большинство жителей – убиты. После этого, однако, византийская армия была окружена булгарами в узком горном ущелье и наголову разбита. Сам Никифор погиб в бою, и Крум приказал сделать кубок из черепа императора . Кубок был отделан серебром, и хан-победитель пил из него на пирах. [542]
    
    812 Булгары двинулись на Константинополь, им удалось захватить несколько крепостей внешней линии обороны, защищавшей византийскую столицу. Не рассчитывая взять город осадой или штурмом, Крум предложил мир, основанный на условиях договора 716 г., которые были вполне разумными, но, несмотря на свое здравомыслие, новый император Михаил I отклонил предложение. Тогда Крум решил захватить важную крепость Месембрию на берегу Бургасского пролива, которая стала бы для него плацдармом для дальнейших действий. Захватив крепость при помощи осадных машин, булгары взяли много добычи, в которой оказался запас секретного состава "греческого огня" и тридцать шесть пламеметательных аппаратов [542]
    
    813 Крум вновь подошел к Константинополю. К этому времени произошла новая перемена на византийском троне, который занял лукавый Лев Армянин. Он изобразил готовность заключить мир, но потребовал частной беседы с Крумом, намереваясь вероломно схватить его во время встречи. Однако, умысел не сработал, и разъяренный хан отомстил тем, что опустошил окрестности столицы. Крум переместил свое внимание на город Одрин (Адрианополь), который был уже окружен булгарами, но все еще держался. Когда хан приказал подвести осадные машины близко к стенам, жители города сдались, еще и потому, что у них больше не оставалось пищи. Город был разрушен, а оставшееся население, около десяти тысяч семей, было отправлено на север в Бессарабию. Переселенцев вооружили и организовали из них пограничную охрану для защиты границы от мадьярских набегов. А вместо того в районе Адрианополя были расселены славяне [542]
    
    814 Смерть хана Крума. Наводящий ужас хан скончался от удара 13 апреля [542]
    
    816 Хуррамитские предводители Абу Имран и Джавидан встретились в открытом бою, закончившимся смертью первого и смертельным ранением второго. После смерти Джавидана во главе хуррамитского движения встал Бабек. Бабекитское движение по своей силе и размаху было самым мощным на Ближнем и Среднем Востоке. За годы своей борьбы хуррамиты уничтожили шесть регулярных армий Халифата, насчитывавшие примерно полмиллиона войска. По свидетельству источников, численность хуррамитов на юге Азербайджана и в Дейлеме доходила до 300 тыс. человек. Под влиянием бабекитского движения восстало население Джибала, Хорасана, Табаристана, Астрабада, Исфахана и других местностей.[663]
    
    Болгарско-византийский мирный договор.[ 551]
    
    817 Установление границ Хазарского каганата: на юге - Дербент, на Востоке - Яик, на западе - Северный Крым, на севере Камская Болгария. Торговые колонии распространяются от Китая до Испании [370]
    
    ~818 К восточной границе Хазарского каганата подступили печенеги. Для отражения их набегов хазарское правительство наняло мадьяр и с их помощью в течение трех лет обороняло восточные границы своего государства. Вслед за этим и вспыхнуло восстание кавар, к которому примкнули и мадьяры. [839]
    
    821 Восстание кавар[839] Окончательная победа иудейской общины в каганате, разгромившая кавар [370]
    
    822 Вторжение венгров в Причерноморье. Война их с Хазарией [370]
    
    Для расправы с мятежными мадьярами хазарские власти наняли своих вчерашних врагов - печенегов. Последние разбили мадьяр и вынудили их бежать в Северное Причерноморье.[ 839]
    
    Переворот, жертвой которого стала родовая аристократия всех этносов, входивших в Хазарский каганат и уживавшихся с тюркской династией, вызвал гражданскую войну, где на стороне повстанцев выступили мадьяры, а на стороне иудеев - нанятые за деньги печенеги. Сведения об этой войне между народом и правительством содержатся у Константина Багрянородного: "Когда у них произошло отделение от их власти и возгорелась междоусобная война, первая власть одержала верх, и одни из них (восставших) были перебиты, другие убежали и поселились с турками (здесь - венграми. - Л.Г.) в (нынешней) печенежской земле (в низовьях Днепра. - Л.Г.), заключили взаимную дружбу и получили название каваров"[Гумилев]
    
    Воспользовавшись смутами в Хазарском Каганате Халиф Мамун начал наступление на хазар. В источниках мало сведений об этой войне. [541]
    
    824 Славяне и хазары захватили земли принадлежащие аварам. Нанятые хазарами печенеги начали теснить венгров в низовья Днепра [370]
    
    825 Мукаддаси, писавший в 375 г. Хиджры (985 - 986 гг.), сообщает следующее: “Я слышал, что Мамун напал на хазар из Гурджании и принудил их царя принять ислам” Если это утверждение заслуживает доверия, то можно думать еще об одном случае обращения хазар в ислам - около 825 г. - но, как и первое (737 г.), оно не могло быть длительным. [541]
    
    827 Война Балканских болгар против франков.
    
    830 Восстание алан против хазар и их обращении в христианство [913]
    
    Бабек, вождь хуррамитов, завязал союз с императором Феофилом [745]
    
    Бабекитское войско заняло Хамадан, что лишило Халифат основных стратегических и транзитных путей, связывавших его с восточными землями. Для проведения совместной борьбы с Халифатом Бабек установил связь и с византийским императором. По мнению арабского историка ал-Масуди, бабекитское движение чуть было не покончило с властью Аббасидов. Видя серьезную угрозу, нависшую над Халифатом, халиф ал-Мутасим, заключив мир с Византией, бросил все свои силы против Бабека. Военачальником арабских карательных войск был назначен усрушанский тюрок Афшин Хайдар ибн Кавус, прославившийся во время арабо-византийсиих войн. [663]
    
    832 Мир болгар с франками.
    
    833 Хазарский каган направил посланников к императору Феофилу с просьбой прислать опытных инженеров для строительства крепости на Дону, необходимой для защиты от врагов [542]
    
    834-837 По просьбе правительства Хазарии византийские инженеры, возглавляемые Петроной Каматиром, построили на левом берегу Дона, в районе нынешнего города Цимлянска, для борьбы против кочевников (венгров) крепость Саркел. Ее населяли как хазары, из которых состоял гарнизон крепости, так и болгары. [834].
    
    Крепость имела вид краснокирпичного удлиненного четырехугольника (180 м x 120 м). Ее толстые (3,75 м), высокие (не менее 10 м) стены были усилены башенными выступами и массивными угловыми башнями. Кирпич изготавливался и обжигался здесь же. Планировка крепости, сделанная, по-видимому, византийцами, отличается изумительной геометрической правильностью. Строительная же техника местная, довольно примитивная. Стены возводились без фундамента, на жидком растворе извести с добавлением песка (А.Л. Монгайт. Археология в СССР. - М.: АН СССР, 1955.).
    
    Византийский инженер Петрона Каматир, строя крепость Саркел, хотел возвести там каменную церковь для донских хазар, это не было ему дозволено. Привезенные им каменные колонны и капители были брошены в степи[Гумилев]
    
    …хазары не только оградились от Руси крепостью Саркел, но и перекрыли торговую трассу Киев-Итиль. О торговой блокаде Киева со стороны Хазарии свидетельствует анализ кладов X века: во второй трети этого столетия полностью прекратился приток в район Киева серебряных дирхемов, поступавших в Восточную Европу в обмен на пушнину, рабов, мед, воск и другие товары. Основной поток северных товаров с этого времени стал поступать в Итиль по волжскому пути, а Киевской Руси, лишившейся таким образом доступа к восточному серебру, пришлось осваивать путь "из варяг в греки".[839]
    
    Император Феофил согласился помочь хазарам и послал к ним внушительную экспедицию, во главе которой стоял spatharocandidate Петронас Каматерос. Флотилия Петронаса направилась в Херсонес (Корсунь), где к ней присоединилась еще одна эскадра, посланная из Пафлагонии. В Херсонесе материалы были перегружены на корабли меньшего размера, на которых войска и инженеры переплыли через Керченский пролив и через Азовское море к устью Дона, а затем вверх по Дону к месту, выбранному для строительства крепости, в устье реки Цимлы, около современной станицы Цимлянская. Крепость была построена на левом берегу Дона. Центральный замок был из белого камня, в то время как внешняя стена была кирпичной с валунами, использованными под фундамент. Кирпичи изготавливались здесь же на месте в печах для обжига, выстроенных византийскими умельцами. Крепость стала называться Саркел, что по-угорски значит "Белый Дом"(????). Русские летописцы называют ее "Белая Вежа". Возможно, что крепости меньших размеров были построены вдоль Дона как вверх, так и вниз по течению.[542]
    
    Персидские географы Ибн-Русте, Гардизи и анонимный автор сочинения "Худуд ал-Алам" сообщают, что хазары каждый год совершают походы в страну печенегов для поимки рабов и продажи их в страны ислама[4]. [Гумилев]
    
    Крепость Саркел блокировала "контрабандный" торговый путь доставки серебра, который позднее потерял свое значение в связи с началом разработки в 964-969 годах крупных Раммельсбергских серебряных рудников в Гарце.
    
    835-836 Войны хазар со славянскими племенами в среднем Днепре и в районе Оки. [370]
    
    836 Присоединение Херсонеса к Византии [370]
    
    837 На содержание арабских войск было израсходовано 1 млн. дирхемов. В это время некоторые феодалы, участвовавшие в движении хуррамитов, поняв, что цели этого движения противоречат их собственным интересам, предали его и отдалились от хуррамитов. В итоге, хорошо вооруженным и численно превосходящим арабским войскам, в конце августа 837 г. после продолжительной осады удалось овладеть крепостью Базз. По сведениям источников, в сражении за эту крепость погибло более 100 тыс. арабских воинов и 80 тыс. восставших. По пути в Византию, куда Бабек намеревался пробиться со своим небольшим отрядом, он остановился в Арране, где и был схвачен в результате предательства своего бывшего союзника албанского князя Сахла ибн Сунбата. [663]
    
    Часть венгров ушла на Дунай [370]
    
    838 По приказу халифа ал-Мутасима в начале 838 г. в гор. Самира Бабек был подвергнут мученической казни (дата его казни, согласно арабским источникам, колеблется между первой декадой января и серединой марта 838 г.).Несмотря на поражение хуррамитского движения, народноосвободительная война под предводительством Бабека ускорила падение Халифата и облегчила освободительную борьбу других угнетенных народов. Сторонники Бабека вплоть до самого конца IX в. продолжали активно участвовать в выступлениях против режима Халифата. [663]
    
    Русское посольство прибыло в Константинополь для переговоров. Ничего не известно о ходе переговоров, но ясно, что они зашли в тупик, поскольку посланникам не было дозволено вернуться домой, вместо того, под каким-то подходящим предлогом они были отправлены на запад. Можно предположить, что император не желал делать русским никаких уступок, посколько не в его интересах было ссориться с хазарами. [542]
    
    839 Венендеры(???)(унногундуры) соседствуют на западе с довольно беспокойными мадьярами (венграми) [630]
    
    Первое упоминание о Русском государстве встречается в "Бертинских анналах", в которых под 839 годом рассказывается о послах, отправленных "хаканом росов" в Константинополь, причем послы на деле оказались свеонами, то есть шведами. [839]
    
    Ладога сгорает в результате чьего-то нападения - похоже, шведов. Видимо, это нападение было успешным - в Бирке отмечается поступление восточного серебра. Кончается первая волна восточного серебра в Бирке. Иными словами, транзитные пути через Русь были закрыты. Это могло быть так только в случае, когда на Руси появилась враждебная скандинавам власть - или даже просто самостоятельное государство. Более того, это, возможно, и получилось: некое государственное образование на территории будущей Руси перехватило пути к арабам и в Византию, из-за чего варяги, возможно, и предприняли интервенцию. Все еще более хорошо согласуется, если вспомнить делегацию неких шведов, которые едут в Византию от имени народа Рос и оказывается в Ингельсхейме. Появляется Русская земля, некая власть, которая уже шлет послов и которая, неизвестно из каких соображений, но прерывает скандинавам пути на Восток. Те отправляются, с одной стороны, грабить Англию, с другой - пытаются вернуть утраченное на Руси, прибегнув к агрессии.
    
    840 Предположительно в этом году хазары и венгры захватывают Киев [370]
    
    …хазары появились в Киеве. Между хазарами и мадьярами было достигнуто соглашение, по которому Киев был оставлен в подчинении Олому. Согласно нотариусу Белы, мадьярский воевода Олом (или Алмус) разбил киевлян, которые были принуждены после этого признать его господство. "Повесть временных лет" упоминает дворец Олома ("Олмин двор"), который был расположен на холме возле Киева. Эта гора была известна как поселение угров (т.е. мадьяр) - Угорское [543]
    
    Русы взяли и разграбили Амастриду, богатый торговый город в Пафлагонии (Малой Азии). [Гумилев](????)
    
    Ислам принял потомок Бат-Бояна правитель Волжской Болгарии Айдар со своим окружением.
    
    842 «Начася прозываты Руская земля». Именно в этом году, когда начал царствовать император Михаил. С этим согласуются слова исландских саг, что ярлы и конунги ходили затем в вик только до Сюслы (Эзеля), а дальше не шли - земли были под контролем сильной власти.
    
    В “Житии” византийского святого Георгия Амастридского приводится свидетельство об основании черноморской колонии Руси: “около 842 года “народ Русов” разорил Амастаду в Пафлагонии, на берегу Черного моря и оставил там гарнизон”. Русы по договору вернули часть добычи и освободили всех пленных. "Все лежащее на берегах Эвксина (Черного моря) и его побережье разорял и опустошал в набегах флот россов (народ же "рос" - скифский, живущий у Северного Тавра, грубый и дикий).
    
    843 Распад империи Карла Великого после смерти (в 840-м) Людовика Благочестивого. [Гумилев]
    
    844 В сочинении ал-Иакуби содержится замечательный рассказ о походе русов на Испанию, о котором в науке давно идут споры и который до сих пор удовлетворительно не объяснен. [Новосельцев]
    
    848 Норманы разграбили и сожгли Бордо благодаря измене тамошних иудеев [45].
    
    849 Евреи в Лионе являются крупными землевладельцами, а на полях и виноградниках работают крепостные-христиане… По желанию евреев базарный день в Лионе был перенесен с субботы на воскресенье, против чего тщетно протестовали епископы, особенно знаменитый епископ Агобард [40].
    
    850 Первое хронологическое показание в Несторе – “какие-то смелые и храбрые завоеватели, именуемые в наших летописях Варягами, пришли из-за Балтийского моря и наложили дань на Чудь, Славян Ильменских, Кривичей, Мерю”.[858]
    
    В 8-9 веках Крымом владели хазары. Сугдея стала их административным центром. В городе находился наместник хазарского кагана - тудун. Одновременно Сугдея являлась центром православной епархии (церковного округа ) во главе с епископом. Со второй половины 9 века началось строительство хазарских укреплений Сугдеи. Оборонительные стены отгородили территорию больше 20 га, что было достаточно для расположения крупного приморского города. Однако, за крепостными стенами толщиной 2,7 метра находились только незначительные хижины, разбросанные друг от друга на большом расстоянии. Проживавших внутри крепости взрослых мужчин-воинов не могло хватить для защиты крепостных сооружений. Можно предположить, что в мирное время в крепости находился хазарский военачальник с регулярным войском, а в военное - к крепости стекались отряды родовых вождей со всей территории Крымской Хазарии, а также основные силы каганата в случае военных действий в Таврике. Таким образом, крепость в Судаке играла роль хазарского военного лагеря. О численности хазарских войск в Сугдее можно предполагать, исходя из ранга находившегося в ней постоянно хазарского наместника, известного по "Житию Стефана Сурожского" под именем Юрия Тархана. Тархан у тюрок являлся крупным военачальником, подчиненным только командующему войсками и кагану. Самым крупным подразделением в тюркском войске был тумен, состоящий из 10 тысяч всадников. Сугдея, во главе которой стоял тархан, предназначалась для развертывания хазарского тумена.[202]
    
    852 Варяги были изгнаны[858] …из жития Св. Анскария, согласно которому какие-то датчане переплыли Балтийское море и захватили город в стране славян (in jinibus Slavorurn). Этот город может быть отождествлен с Новгородом. Получив большой выкуп, датчане возвратились домой. Хотя датчане были изгнаны, положение в новгородских землях не улучшилось, поскольку путь на юг не был расчищен. Поэтому продолжался кризис, "и не было справедливости в управлении, и род восставал на род, и началась междуусобица". Чтобы облегчить положение и открыть путь на юг, необходима была война против хазар, но такое предприятие требовало войск, которых явно было недостаточно в районе Ильменя. Это, вероятнее всего, стало основной причиной "призвания варягов" [543]
    
    854 Гонения в каганате на мусульман [370] хазары-мусульмане были вынуждены эмигрировать в Закавказье.
    
    Восстание кавар. Кавары, бежавшие после второго восстания к мадьярам, были ранее иудаизированы (подтверждение этого факта Иштван Эрдели видит в еврейской символике, присутствующей на кирпичах одного из каварских памятников в Венгрии), следовательно, их восстание не имело оттенка межконфессиональной розни. Скорее следует предполагать, что их недовольство было вызвано утратой ими лидирующего положения в Хазарии и выступлением на первый план политической жизни страны некоторых собственно хазарских родов, которые нажили огромные капиталы на резко активизировавшейся в начале IX века торговле с северными странами и поставками пушнины в мусульманские государства. Только вскоре после второго восстания кавар в 854 году и бегства большей их части в Северное Причерноморье (к мадьярам) и в Закавказье венгры примирились с Хазарией. До заключения мира с хазарами мадьяры представляли угрозу для безопасности донских областей Хазарского каганата. [839]
    
    854-874 Евреи торговали андалузскими девушками и для этой цели имели торговый маршрут от Марокко до Египта. [42]
    
    858 Хазары приняли Христианскую веру [858]
    
    Варяги и хазары делят сферы влияния. Варяги берут дань с чуди, славян, мери и кривичей, а хазары - с полян, северян, вятичей. [370]
    
    859 Варяги и хазары договорились о разделе сфер будущих завоеваний, которые предстояло совершить[46]. Вся территория между Балтийским и Черным морями была разделена на две сферы влияния: хазарско-мадьярскую на юге и варяжскую на севере. "Варяги из-за моря наложили дань на чудь, славен, мерю, весь и кривичей; а хазары наложили дань на полян, северян, и вятичей" [543]
    
    860 Неудачный поход Дира и Аскольда на Константинополь[862]
    
    Русы, в отместку за уничтожение своих причерноморских поселений, напали на Константинополь и чуть было не взяли его, об этом нам известно из “Летописи” Иоанна Диакона. Война хазар и венгров. Путешествие Константина Философа (св. Кирилла) в Хазарию [370]
    
    18 июня 860 г. русы на 360 кораблях осадили Константинополь, но 25 июня сняли осаду и ушли домой. Более удачного похода русов на Византию не было; все позднейшие кончались поражениями (за исключением похода 907 г., о котором сами греки не знали???).Дальнейшие события сложились не в пользу русов. Вскоре произошла, видимо, не очень удачная война с печенегами, которые в этом году могли выступить только как наемники хазарского царя. В Киеве "был голод и плач великий" [Гумилев]
    
    Константин Филосов, известный у нас больше как Кирилл - автор славянской письменности, по пути в Хазарию останавливался в Херсонесе.
    
    В известном памятнике "Сказания о начале славянской письменности" рассказывается, что около 860 г. Фуллы(Джуфт-Кале??) посетил, возвращаясь их Хазарии, Константин-философ, в монашестве Кирилл, будущий создатель славянской письменности. Здесь он, проповедуя христианство местным язычникам, срубил священный дуб, которому они поклонялись.
    
    860-862 Путешествие христианского просветителя и миссионера Кирилла в Хазарию
    
    861 Точная дата обращения кагана в иудаизм неизвестна. Согласно расширенной версии письма, приписываемого царю Иосифу, каган принял иудаизм около 620 г. что, однако, невозможно, ввиду общей исторической обстановки. Кроме того, как мы отмечали, так называемое письмо Иосифа - источник достаточно сомнительный. На основе утверждения Иегуды Галеви было сделано предположение, что обращение имело место не в 620 г., а веком позже, около 740 г., но и эта дата также не вызывает доверия, поскольку из жития Св. Або мы узнаем, что каган еще оставался "язычником" в 782 г.. Согласно Масуди, хазары приняли иудаизм во время правления халифа Гаруна аль-Рашида (786 - 809 гг.) Однако каган оставался "язычником" даже во время миссии Константина Философа (Св. Кирилла, славянского апостола) примерно в 861 г. [541]
    
    862 Славяне, утомленные внутренними раздорами, снова призвали к себе трех братьев Варяжских, от племени Русского, которые сделались первыми Властителями в нашем древнем отечестве и по которым оно стало именоваться Русью. - Сие происшествие важное, служащее основанием Истории и величия России, требует от нас особенного внимания и рассмотрения всех обстоятельств. [858]
    
    В город Ладогу пришла дружина варягов во главе с Рюриком. Таким образом, "легенда" о призвании варягов, т.е. произведение изустного народного творчества, или, в лучшем случае, научно-публицистическая фальсификация, оказывается изложена языком юридического документа [ПВЛ]. "Повесть временных лет" рассматривается как сборник легенд и политических установок, достоверность информации которого весьма сомнительна. [862]
    
    Призвание Рюрика дало толчок процессу объединения восточнославянских племён в единый народ, который примет для себя имя русь, русские, от имени призванных им себе на службу боевых дружин, вождей которых он, этот новый народ, признал своими князьями (В.О.Ключесвский).
    
    864-865 Неурожай и голод в Болгарии Балканской[550]
    
    Русы воевали с болгарами [Гумилев]
    
    865 Обращение хазар в иудаизм [370]. Русы воевали с полочанами [Гумилев]
    
    Сын Айдара - Габдулла Джилки в 865 г. перенес столицу в мусульманский центр государства - г.Болгар.
    
    866 Первое латинское упоминание иудаизма в Хазарии [Гумилев]
    
    867 Православные миссионеры, направленные патриархом Фотием, обратили часть киевлян в христианство [Гумилев] В Византии начало правления Василия [ПВЛ]. Русы воевали с печенегами[Гумилев](?????)
    
    868 Крещена была вся земля Болгарская.
    
    869 Известен бюджет Багдадского халифата, где в 869 г. на годовое жалованье и рационы 70 тыс. наемных тюрок и берберов шло 2 млн. золотых динариев, что равнялось двухлетней сумме хараджа. Таковы были цены на воинов в IX в., а Хазария была меньше и беднее халифата. [Гумилев]
    
    Русы воевали с кривичами [Гумилев]
    
    872 Неудачный поход Дира и Аскольда на волжских булгар (убит был сын Аскольда).
    
    873 Рюрик из Новгорода пытался взять под своё управление Полоцк, киевское правительство этого не допустило, но и само не смогло установить контроль над этим городом, в руках которого находится восточная торговля.
    
    874-875 Опять неудачный поход в Византию - возвратились в малой дружине, даже не дойдя до цели. Аскольду и Диру не удаётся ни проложить новый торговый путь в Византию, ни взять под контроль старый в Хазарию и Халифат.
    
    879 Последние годы своей жизни Рюрик пожинал плоды всей бурной жизни и устраивал свои семейные дела. Дожив почти до 80 лет, Рюрик умер. В западных хрониках он последний раз упоминается в 882 году, но уже в прошедшем времени. У него в Новгороде остался сын Игорь, которому в это время было 1-2 года. [879]. Умер Рюрик и передал княжение свое Олегу - родичу своему, отдав ему на руки сына Игоря, ибо был тот еще очень мал.
    
    881 Венгры и кабары возле Вены [550]
    
    882 Олег взял Смоленск. Олег обманом заманил Дира и Аскольда на корабль и убил их. Олег взял Киев.
    
    По Никоновской летописи, Вещий Олег, придя к Киеву под видом новгородского купца, заманил на свою ладью Аскольда и Дира, пообещав показать им “великий бисер” -- то есть те же “глазки” (изящное наблюдение питерской исследовательницы Елены Романовой). Арабский путешественник X века утверждает, что за один стеклянный “глазок” можно было купить раба или рабыню.
    
    Впервые появились в Крыму печенеги. [202]
    
    883 Олег подчинил древлян [Гумилев] и наложил дать по черной кунице [ПВЛ]
    
    884 Олег подчинил северян [Гумилев] Началась русско-хазарская война (с 884 по 885 г). Поход Олега на северян и радимичей, покорение их и обложение данью. [ПВЛ] Занятый войной с непокоренными аланами хазарский каган упустил славянских данников, присоединенных Олегом к его растущему государству.[Кац]
    
    885 Олег подчинил радимичей, которые до этого платили дань хазарам по шелягу. Это не могло не вызвать войны с Хазарами... и в летописи возникает провал в 80 лет! [Гумилев] [ПВЛ]
    
    889 Вторжение печенегов в южнорусские степи [370] Гузы потеснили печенегов, и те передвинулись на берега Днепра, где продолжили войну с мадьярами, не забывая хазар. [Гумилев]
    
    890 Провозглашение Арпада князем венгров [370]
    
    893 Хазарское правительство заключило союз с мадьярами и греками против печенегов и болгар. Хазарский царь послал морем в Византию войско для войны с болгарами. Греко-хазарское войско было разбито болгарами, которые с особой жестокостью обошлись с хазарскими пленниками - им перед разменом отрезали носы. [Гумилев]
    
    894 В ответ на это император Лев VI прислал флот, который перевез венгров Арпада и Курсана на правый берег Дуная, т.е. в Болгарию. Венгры разбили войска царя Симеона, дошли до Преславы, грабя и убивая, набрали много пленниц и продали их в Византию. Симеон просил мира, но затаил злобу.[Гумилев]
    
    Поход венгров на Дунай [370] Нападение венгров на Паннонию[550]
    
    896 Болгары выграли битву у Византии при Болгарофигоне. Византия вызвала из Италии Никифора Фоку для отпора болгарам. В союзники приглашены были венгры, которые внезапным нападением продвинулись до столицы Болгарии Преслава. Только, когда венгры возвращались с богатой добычей Симеон нанес им несколько поражений. Симеон заключил перемирие с Византией. Воспользовавшись тем, что армия венгров ушла в поход на Панонию, в союзе с печенегами Симеон напал на их поселения и кочевья. После страшного разгрома, оставшаяся часть венгров ушла навсегда из черноморских степей в Панонию [550]
    
    895 Разгром венгров печенегами, уход венгров из Ателькузу. [370]
    
    Начало правления хана Волжской Болгарии Алмуша [895].
    
    Истребление мадьярских женщин тюрко-болгарами и печенегами.
    
    896 Набег мадьяр на Паннонию для захвата славянских девушек. В 895 - 900г. около 500 тысяч угров-мадьяр расселилось в Паннонии и по всей карпатской котловине. Угры кочевники и славяне земледельцы дали начало венгерскому этносу с мадьярским языком.
    
    897 Когда мадьярские всадники были в походе, печенеги и болгары напали на страну Леведию и вырезали оставшихся дома венгерских мужчин, женщин, детей и стариков. Вернувшиеся из похода мадьярские мужи решили покинуть окровавленную землю и ушли в Паннонию [Гумилев](согласовать даты)
    
    898 В конце IX в. союз из семи мадьярских и трех кабарских племен идет мимо Киева (или из Киева?) на завоевание Паннонии [898] .
    
    Нашествие угров-мадьяр (венгры) в южнорусские степи, под натиском печенегов, когда угры подошли в плотную к Киеву, взяв откуп, и дальше ушли через Карпаты в Паннонию. [ПВЛ]
    
    899 Паннония стала Венгрией. Венгры сокрушили Моравское царство и набрали себе в жены юных славянок.[Гумилев]

  • 2006.11.25 | stefan

    (901~)

    (901~)
    
    902 Леон, царь греческий, нанял венгров против болгар, и венгры, напавши, всю землю Болгарскую разорили. Симеон же князь болгарский, прознав про это, повернул на венгров. Венгры пошли навстречу и победили болгар, так что Симеон еле в город Доростол убежал. [ПВЛ]
    
    700 наемников-россов служили на греческом флоте, за что им было заплачено 100 литров золота [ Кац]. Согласно книге Константина Багрянородного "О церемониях" семьсот русских приняли участие в походе на Крит ...греки потеряли все позиции в Сицилии
    
    903 Когда Игорь вырос, он ходил в походы вслед за Олегом, и каждый слушался его. И привели ему жену из Пскова на имя Ольга[ПВЛ] (спорный вопрос????)
    
    ...майбутній великий київський князь Ігор (якого, до речі, давньобулгарська збірка літописів “Історія Джагфара” називає болгарським принцом Угером (903 року одружився з болгаркою — дочкою тмутороканського (тмутараканського) хана Тмуторкана, яка відома в нашій історії як велика руська княгиня Ольга. Завдяки правкам, внесеним у давньоруські літописи в Північно-Східній Русі після монголо-татарської навали, її стали писати уродженкою міста Пскова замість болгарського (тмутараканського) Плескова. Батько Ольги став васалом київського князя, а після його смерті Тмутараканське ханство-князівство увійшло до складу Київської Русі і в документах тих часів населення його ще писалося Зовнішньою, або християнською Руссю.
    
    Город Санватос на Днепре с этого момента был переименован и стал называться КИЕВ - жених!!!
    
    904 В июне арабский флотовладелец пират Лев Триполитанский сделал попытку напасть на Константинополь, но был отогнан византийским флотом адмирала Имерия. И тогда же Византия подверглась нападению россов-дромитов, разбитых другим византийским флотоводцем - Иоанном Радином. Часть россов-дромитов спаслась благодаря сверхъестественным способностям волшебника Росса. Прочие погибли от греческого огня у мыса Триксфал в феме Опсикий. ''Русы-дромиты ... не войско Олега, а славяно-варяжская вольница, обитавшая в устье Днепра и на побережье Черного моря... Эта вольница совершала грабительские набеги на византийские владения под предводительством "божественно озаренного вождя. Произошло это в 904 г. - на три года раньше, чем поход Олега. И уж если такие мелкие события фиксируются в истории Византии, то "щит на вратах Цареграда" - на совести Нестора.[ Гумилев]
    
    905 Союз русов - дромитов с Хазарией [370]. "Дромиты" при всей храбрости и маневренности не могли соперничать с регулярными, обученными войсками. Хазарские наемники из Гургана и Табаристана были войском стойким, но уж очень дорогим. Кроме того, они отказывались сражаться против мусульман, а конфликты иудеев с мусульманами иногда возникали. [Гумилев]
    
    907 Чудь и меря вновь, но уже в последний раз, вместе с кривичами и словенами уходят с Олегом на Царьград [907]. Русь берет на себя обязательства военной помощи Византии.[ 913](о походе 907 г.сами греки не знали).[Гумилев] (этот поход описанный в ПВЛ не зафиксирован греками)
    
    Олег в 907 г. совершил свой главный подвиг - поход на Константинополь - "на конях и на кораблях". Русский десант будто бы опустошил предместья Константинополя, убив или замучив захваченных врасплох греков. Затем Олег поставил ладьи на колеса и, снабдив их парусами, с попутным ветром достиг городских стен. Испуганные греки дали огромный выкуп и заключили договор, очень выгодный для Руси. Тогда же Олег повесил свой щит на воротах Константинополя. В летописи все получилось очень красиво, но вот беда - греки об этом походе не знали; они его просто не заметили.[Гумилев]
    
    909 Взятие руссами острова Абесгуна ( на Каспийском море) и уничтожение его торгового флота. В 909-910 г.г. русь на 16 кораблях появилась на южных берегах Каспия. [913]
    
    910 Третий поход русов привел к захвату и разграблению городка Сари.
    
    911 Русь берет на себя обязательства военной помощи Византии. [913] Олег щит-то повесил над воротами как символ того, что берет Царьград под свою защиту (простая, как все гениальное, догадка современного историка Игоря Данилевского).
    
    Договор 907 г. слишком напоминал исторически зафиксированный договор 911. Похоже, что Нестор приписал Олегу поход Аскольда 860 г., достоверность коего бесспорна [Гумилев]
    
    913 Победа хазар и гузов в бою между Яиком и Волгой над печенегами [370], которые жили на Яике и Эмбе и контролировали отрезок караванного пути из Итиля в Китай.
    
    Отряд русов из 500 судов из Киева через Керченский пролив, Дон, затем волоком переправился на Волгу и спустился в Каспийское море. Царь Вениамин в это время погряз в войне с печенегами и пропустил флотилию русов через свои владения, оговорив себе половину предполагаемой добычи[Кац]. Этот большой поход предваряла разведка боем. В 909-910 г.г. русь на 16 кораблях появилась на южных берегах Каспия. Возможно они шли путём вокруг Крыма и именно тогда в 909-913 г.г. появилась база русов в Таматархии (Тмутаракани). [913]
    
    После первоначальных успешных нападений на Баку и Ширван разразилась катастрофа. Договор между русами и хазарами был нарушен, и войско русов было почти полностью истреблено. Скорее всего, хазары этим решали две задачи: с одной стороны, получить вместо части всю добычу, а с другой стороны, преподать урок и отбить охоту у варягов ходить на Каспий без специального приглашения. [913]. Гибель Олега.
    
    ..поход 913 г. был самым крупным разбойничьим набегом варягов на мусульман и к тому же вдвойне выгодным для Хазарского царя, т. к. русы расправлялись с горскими разбойниками, тревожившими Хазарию, и еще делились с ним своей добычей. Русы основательно ограбили побережье Ширвана, Табаристана и Баку и, вернувшись в Итиль, передали царю условленную часть добычи. Здесь события приняли неожиданный и трагический для русов оборот. Мусульманская гвардия хазарского царя потребовала расправы с русами в отместку за пролитую ими мусульманскую кровь и пленение женщин и детей. Отряд русов количеством до 30 тысяч человек был истреблен. Лишь небольшая часть вырвалась из Итиля и бежала на Волгу, где была добита булгарами и буртасами.[Кац]
    
    Начал княжить Игорь после Олега(???). В это же время начал царствовать у Греков Константин, сын Леонов, зять Романов [ПВЛ]
    
    После смерти Олега и катастрофы на Каспии в киевском правительстве взяла вверх партия, которую можно было бы характеризовать как партию оседлых разбойников. Простые разбойники нападают, грабят и уходят в своё логово. Оседлые никуда не уходят, а властвуют, рассматривая власть только как средство разбоя и не обременяя себя заботами о благе страны или народа. От такой власти недавно покорённые племена начали разбегаться. Радимичи и северяне вновь приняли власть хазар и стали платить дань им. Уличи и тиверцы ушли под власть болгар, а их земли заняли кочевники печенеги, в результате чего Киевское княжество потеряло контроль над черноморским побережьем. [913] Через Хазарию шли воск, мед, меха, рабы. Последние поставлялись уграми и печенегами, совершавшими набеги на славен и русь. Кроме торговых пошлин хазары получали доходы с покоренных народов и племен в виде даней, которые платились или в виде разного рода товаров или деньгами. Вятичи, например, платили хазарам дань по шелагу (серебряному дирхему) с сохи. Буртасы (мордва) платили дань мехами. В то же время, помимо больших даней, покоренные народы и племена обязаны были по требованию хазарского правителя выставлять вспомогательное войско, те же буртасы должны были выставлять до 10 тысяч всадников. Правители покоренных народов обязаны были также отдавать в жены кагану своих дочерей.
    
    914 Нападение на хазар печенегов, гузов , асиев (алан) [370]
    
    Поход русов на Каспий и истребление их у Итиля при возвращении(даты не сходятся см.913). Подавление древлян Игорем. Нападение печенегов, гузов и асиев на хазар
    
    914-917 Мелкие сражения Симеона с Византией. Печенеги, бывшие союзники болгар, перешли на сторону Византии и вытеснили болгар с нижнего Дуная [550]
    
    915 Первое появление печенегов на Руси и мир между ними и князем Игорем [370] печенеги ушли на Дунай к грекам воевать против Балканских болгар [ПВЛ]
    
    916 Сын царя "сакалиба" ? заложник у царя хазар; дочери поступают в гарем царя (???)
    
    917 Победа болгар Симеона при Анхиале (р. Ахелой). Влияние болгар распространилось на весь Балканский полуостров, Македонию, Фессалию, Аттику. В сферу влияния Болгарии попала Сербия. Самае большая территория, которую контролировала Болгария. Болгарская церковь стала независима от Константинополя. Симеон отказался от мира с Византией. Попытка Византии привести для борьбы с болгарами союзных печенегов. Но из-за ссоры полководцев Романа и Иоанна миссия оказалась неудачной. Зоя приговорила Романа к лишению глаз, но друзья заступились и приговор не был исполнен. [550]
    
    919 Болгарский царь Симеон опустошает Фракию и доходит до южной оконечности полуострова Галлиполи [550].
    
    920 Начал править Роман. Игорь же воевал против печенегов.[913]
    
    921 Царь хазар потребовал вторую дочь булгарского правителя Алмаса в жены (первая дочь – жена царя хазар умерла (при родах????девочки??)см.939г.) Весной к двору халифа Джафара аль-Муктадира прибыл посол из далекой северной страны Булгарии Абдаллах Ибн Башту, по прозвищу Хазарин. Он привез письмо от “царя булгар” Алмуша(Алмаса) сына Шилки-эльтабара (Блтвар, Балтавар). [2////]
    
    К концу Х в. новая вера (ислам) победила повсеместно, тем более, что общественное сознание народа к этому событию уже было подготовлено предшествующей идеологией верховного бога Тенгри. Было окончательно уничтожено... языческое святилище на Тигашевском городище.
    
    Волжская орда состояла из трех племен, или подразделений (улусов): Барзула, Ишкиль (Ашгиль) и Балгар. Центр государства располагался в регионе средней Волги и Камы. Здесь находились и два главных города, Булгар(В 6 км к северу от города протекала Волга, основная торговая дорога, соединяющая северные и южные земли Восточной Европы, а в 30 км северо-восточнее находилась еще одна важная магистраль - Кама, которая обеспечивала торговые связи Европы с Уралом, Западной и Южной Сибирью) и Сувар [Г.В.Вернадский Древняя Русь VI Хазаро-булгарский период (650-737гг.)ч.2] [554]
    
    Что касается организации экономики у булгар, то особую важность имела внешняя торговля; большая часть доходов поступала в казну от сбора таможенных пошлин. Как и в хазарском государстве, иностранные купцы платили десятипроцентную пошлину по стоимости. Другой важной отраслью булгарской экономики было коневодство. Согласно Ибн-Русте, "когда кто-то из их мужчин женился, царь забирал у него коня или двух". Вдобавок, они также занимались земледелием. Выращивались пшеница, ячмень и просо [554]
    
    Было два основных источника доходов в казну хазарского государства: таможенные сборы и налоги. Налоги платили только туземцы, завоеванные хазарами. Их собирали с каждого очага ("дым"). Так мы узнаем из первой русской летописи, что "поляне платили дань мечу с каждого дыма". С другой стороны, вятичи платили с каждого лемеха. Безопасность торговых путей была главной целью хазарской политики.[554] От Хазарии отделяется ханство камских булгар, вождь которых Альмуш принял ислам в расчете на поддержку багдадского халифа.[Кац]
    
    922 После ряда побед болгары подошли к Константинополю.[550] В 922-923 гг. мусульмане разрушили синагогу в городе Дар-ал-Бабунадж. За это хазарский царь разрушил минарет в Итиле и казнил ни в чем не повинных муэдзинов [Гумилев].
    
    924-926 Византия подняла против Хазарского Каганата асов, гузов, печенегов, но они были разбиты правителем Хазарии Вениамином при помощи алан [370].
    
    925 Умер хан Волжской Болгарии Алмуш (Алмас) [895].
    
    927.05.27 Смерть правителя Балканской Болгарии Симеона во время организации нового похода на Константинополь [550].(сравнить даты 942г)
    
    930 При кагане Аароне аланский царь, подстрекаемый византийским императором Романом I Лакапином (919-944), выступил против хазар. Аарон нанял дружественного хазарам "царя турок" (гузов или печенегов), которые победили алан: "и низвергся царь аланский перед Аароном, и тот взял его живым в плен. И оказал ему [царь] большой почет и взял дочь его в жены своему сыну Иосифу. Тогда [обязался] ему аланский царь в верности, и отпустил его царь Аарон [в свою землю]".[ 930]
    
    931 Признание хазарской гегемонии, хазарский царь Иосиф "низверг множество необрезанных" внутри Хазарии.
    
    932 Война хазар с аланами, победа хазар. Изгнание православных священников из Алании.[370] Конфликт Византии с Хазарией, преследование евреев в Византии.
    
    934 Впервые пришли венгры на Царьград, и грабили они всю Фракию. Роман же заключил мир з венграми [ПВЛ].
    
    935 Семь русских кораблей присоединились к византийскому флоту в походе на Италию Говоря о русских моряках на службе империи, Константин Багрянородный ведет об этом речь, как о само собой разумеющемся, так что в этом не было для него чего-то нового или необычного. Поэтому мы можем предположить, что такая практика началась значительно раньше.
    
    936 Казни христиан в Хазарии, война Иудео-Хазарии с Византией.
    
    939 Хельгу, вождь русов, взял Самкерц (Тамань) [370] Византия давно вытеснила хазар из Хазарской Готии и намеревалась окончательно изгнать их из Крыма. С этой целью они послали "большие дары Х-л-гу, царю Русии". Среди ночи, продолжает автор письма, русы напали на хазарский город С-м-кр и захватили его из-за беспечности начальника города раб-Хашмоная, уехавшего из города. Попытка византийцев использовать норманнов для изгнания хазар из Восточного Крыма привела к хазарско-византийской войне. Сурож оставался в руках хазар, и их военачальник Песах прошел на запад к Херсону, разорив по пути три византийских города. Затем Песах повернул к Таматархе: "пошел войной на Х-л-гу и воевал ...месяцев и Бог подчинил его Песаху, и нашел он ...добычу, которую тот захватил из С-м-к-рая". Проведя несколько месяцев под Таматархой, Песах заявил предводителю норманнов: "Иди на Романа и воюй с ним... и я отступлю от тебя. А иначе я здесь умру или буду жить до тех пор, пока не отомщу за себя". Саркел и некоторые другие крепости были построены византийскими инженерами и хорошо укреплены. Таматарха имела слабые укрепления, по этой причине Константин Багрянородный обозвал ее "так называемая крепость". Русы начали войну в союзе с Византией. Но они не намеревались передавать захваченные земли византийцам. Поэтому они не могли рассчитывать на помощь империи. [202]
    
    (Хазарский военочальник Песах (если перевод имени правильный) восстановил статус-кво и принудил вождя русов напасть сначала на Константинополь, а потом на города Азербайджана. По традициям того времени такое принуждение возможно было только при взятии в плен знатных заложников. Самым знатным среди русов был князь Игорь-Ингвар-(или)Иван-царевич. Из плена Ингвар-Иван вернулся с дочкой кагана - красавицей (царицей(василисой)-прекрасной) – с княгиней Ольгой (Ольга – святая, дочь святого человека - кагана). Если принять во внимание события 921г., то можно предположить, что возраст этой Ольги 17-18 лет!!!).
    
    941 Огромное войско русов высаживается на побережье Малой Азии и начинает грабить окрестности Константинополя. Но греки, собрав силы (практически все силы: Потомъ же пришедшемъ воемъ на них от востока, Панфиръ доместикъ воинский с четырми десятми тысущьми [главные силы - профессиональная восточная армия], Фока патрикей с македоняны, Феодор же святейший стратигъ с фракисианы [территориальные ополчения фем европейской части], с ними же и сановницы болярстии [константинопольская гвардия]), сбрасывают десант в море, а на море вооружив несколько бывших в гавани Константинополя торговых судов греческим огнем (смесь неизвестного состава на основе нефти), т.к. флот Византии был на Востоке, сжигают корабли русов. Разгром Игоревой дружины был полный. Победа греков была столь полной, что в следующем поколении император ромеев, по сообщению Льва Диакона, использует её для назидания и увещивания сына Игоря Святослава, указывая ему, что и его отец презрев клятвенный договор, приплыл к столице нашей с огромным войском на 10 тысячах судов, а к Киммерийскому Боспору прибыл едва лишь с десятком лодок, сам став вестником своей беды Эпидемия, подхваченная русами, окончательно подорвала их силы. Поход начался в июне и закончился в сентябре 941 г.
    В русской исторической традиции укоренились представления о греках, как о народе хитром и слабом, добывающем победы не силой духа и оружия, а исключительно обманом и подкупом, стравливая одни народы с другими. Источником этого пренебрежения явилась всё та же "Повесть...". Разбираться, в силу каких обстоятельств и кто - Нестор, Никон, или кто другой, привнёс эту уничижительную характеристику, предоставим другим. Скажем лишь, что она совершенно далека от действительности. Во всех войнах с русью греки показали всё необходимое мужество и воинскую доблесть, практически всегда одерживая вверх. Обвинения же византийцев в успехах их дипломатии по созданию союзов вообще смехотворны - раз сами не умеем, так и другим нельзя (зелен виноград). [913]
    
    942 Союз хазар с Хорезмом [370]. В Киеве создан еврейский квартал.
    
    У Игоря и Ольги родился старший сын Святослав.
    
    (По некоторым данным у княгиня родила еще двух сыновей. Это вполне по силам для молодой женщины лет 18 - 21 (год рождения 921) и очень сомнительно для 49 летней женщины (год рождения 893)).
    
    943 Русы совершили на Азербайджан очередное, еще более грабительское нападение, которое отразилось и на экономическом положении региона, так как после этого Барда, подвергнутая нападению и захвату, теряет свое значение как крупный центр и уступает это место Гяндже.[943] Предводитель русов и 700 его воинов пали на поле битвы. Остатки войска под покровом ночной темноты погрузились в ладьи и отплыли на север. Такой была судьба конунга Хельга, покинувшего Киев ради Таматархи и Таматарху ради Бердаа. [202]
    
    Гонения на евреев имели место в 943-944 гг. во дни злодея Романа. Хазария заступилась за гонимых, начала войну с Византией и организовала нападение норманнов (русов) на Константинополь. [202]
    
    944 Игорем и Свенельдом организован поход на Константинополь. Это не война, а её полномасштабная имитация. Поход возглавляет не Игорь, которому после авантюры 941 г. не доверяют, а воевода Ольги - Свенельд. Цель похода - восстановление торговых отношений с греками, а вдохновители похода - торговая партия, ведь полюдье не прекращается, дани собираются, а сбыта нет уже четвёртый год. Армия идёт посуху, а сопровождающий её флот - только притворяется боевым. На самом деле сотни и сотни судов везут четырёхлетние торговые запасы, и задача руководителей похода обеспечить доступ этих товаров на рынки Константинополя. Именно поэтому варяги-русь с такой лёгкостью идут на переговоры. Армию по летописи возглавляет Игорь, однако Игоревы дружинники ничего не получили от византийского откупа, тогда как Свенельдовы ходят изодеты оружием и одеждой [913].
    
    Готовясь к войне с Византией, киевский князь "нанял" печенегов, т.е. послал богатые подарки их вождям, и взял у них "талей"-заложников. Впереговорах с греками помимо русов-язычников участвовали и русы-христиане. Византийцы выделили их, предоставив право первыми принести присягу и отведя их в "соборную церковь" - Софийский собор. Исследование текста договора позволило М. Д. Приселкову предположить, что уже при Игоре власть в Киеве фактически принадлежала христианской партии, к которой относился и сам князь, и что переговоры в Константинополе вели к выработке условий установления новой веры в Киеве.[202] Первый из множества набегов печенегов на Болгарию [550]
    
    944-945 Аланы вместе с лакзами были союзниками русов в их походе в Закавказье. Политический альянс Алании и Серира, скрепленный кровнородственными связями (царь каждого из этих политических образований был женат на сестре другого), своим острием был направлен против каганата. Византия также была заинтересована в союзе с Аланией, так как "властитель" этого независимого политического образования имел возможность в силу своего положения оказывать давление на Хазарию.[ 930]
    
    945 Начинаются дипломатические сношения Киева и Константинополя, взаимные посольства, оканчивающиеся заключением полномасштабного договора. Его условия уже (что естественно после поражения) существенно хуже для русов, чем условия договора 911 года: русские купцы лишились права беспошлинной торговли. Византия берёт на себя обязательства военной помощи варварам. В 945 году князь Игорь, которому было уже 67-68 лет(????) погиб, так же бесславно, как и правил. Он был убит древлянами во время очередного полюдья. Ближайшее окружение Игоря, не участвовавшее в походе 944 года и, соответственно, не участвовавшее в дележе византийского откупа, решило компенсировать это за счёт местного населения. Игорь и его варяги так и не смогли уразуметь разницы между государством и дружинной вольницей. В малом числе они попытались силой добрать на древлянах дани сверх положенной по праву полюдья. [913].
    
    Игорь был первым из известных по имени конунгов, не покинувшим свои славянские владения. Причина была та, что он был убит своими данниками. Игорю наследовал Святослав (945-972). Но даже он не сознавал себя киевским князем по преимуществу.[202] Хазары удерживает под своим влиянием левобережье Днепра.
    
    946 Поход Ольги в Древлянскую землю. Изощренная месть Ольги древлянам. И наложила она на них дань тяжелую, и две части ее шли Киеву, а третья - Вышгороду, Ольге, потому что Вышгород был городом Ольги. И пошла Ольга по Древлянской земле с сыном своим и с дружиною своей, устанавливая уставы и уроки.
    
    947 С именем Ольги связывают важные реформы, относящиеся к учреждению административных центров - погостов и упорядочению системы государственного управления. " В лето 6455 (947) иде Вольга Новугороду, и устави по Мьсте повосты и дани и по Лузе оброки и дани; и ловища ея суть по всей земли, знаменья и места и повосты, и сани ее стоятъ въ Плескове и до сего дне". С приближением зимы, писал император, русские "архонты выходят со всеми росами из Киева и отправляются в полюдиа, что именуется "кружением", а именно в земли древлян, дреговичей, северян и прочих данников славян. Кормясь там в течение зимы, они в апреле, когда тает лед на Днепре возвращаются в Киев". "Поездка" Ольги в Новгород как две капли воды напоминала полюдье, описанное Константином VII. Вдова Игоря не заехала в Новгород, остававшийся во владении ее сына, но посетила Псков. Став правительницей, Ольга в придачу к Вышгороду, возможно, получила и Псков, бывший во владении ее родителей. Летописцы записали предание о рождении Ольги в Пскове. Константин Багрянородный подробно описал полюдье русов. В этом описании отсутствуют поляне и радимичи. Русы не ходили в полюдье к лендзянам (полянам, радимичам) по той причине, что земли лендзян в Поднепровье стали местом их обитания, тогда как вятичи еще оставались данниками хазар. [202]
    
    948 Предпосылки начала войны Руси с Хазарией [370]
    
    950 Хазария противостоит Византии, Буидскому султанату и Киеву.
    
    955 Поражения венгров на Лехе, после которого независимость Венгрии тем не менее сохранилась. [Гумилев] король Отто не нанес венграм решительного поражения в битве при Аугсбурге
    
    957 Поездка Ольги в Константинополь (посольство из 22 купцов). Ее крещение под именем Елена императором Константином VII Багрянородным.Протоколы приема княгини Ольги Б Глава VI ХАЗАРО-БУЛГАРСКИЙ ПЕРИОД, (650-737 гг.)] Наряду с народами и племенами, непосредственно зависящими от хазар, были и другие, которые, признав господство кагана, сохранили свою автономию. Таковыми были мадьяры - союзники хазар, согласно Константину Багрянородному, на протяжении трех столетий [554]
    
    Константин VII Багрянородный упомянул о приеме "архонтесы Елги".. Он не знал христианского имени Елены-Елги, а следовательно, княгиня оставалась язычницей во время свидания с ним в 957 г. Состав русской свиты наводит на мысль, что Ольга нанесла визит императору как частное лицо. В ее окружении не было послов от наследника Святослава, игоревых племянников и от конунга Свенельда. …летописный рассказ пронизан фольклорными мотивами. Если верить летописи, немолодая (?????)Ольга произвела на императора столь сильное впечатление, что тот предложил "пояти" ее в жены. Мудрая Ольга отвечала: "Како хочешь меня пояти, крестив мя сам и нарек мя дщерью?" Отказав "жениху", русская княгиня "переклюкала" самого царя. [202]
    
    Миссионеры-раввины из Ерусалима прибыли в Крым, пунктировали там библейские рукописи, учили в Керчи, Онкате, Салхате и Каффе раввинизму, который в этой стране, как видно, прежде не был известен и обратили в Каффе в его учение 200 семейств[214] Часть подвластных хазарам булгар в Крыму переходит в раввинизм(!!!!!). [214] Можно предположить, что и в других подвластных хазарам областях, в том числе в Киевской Руси, проходили те же процессы. Это могло спровоцировать княгиню Ольгу искать защиту у христианской Византии(см.957г)
    
    Княгиня Ольга в связи с долгим продолжительным отсутствием Святослава (или в отместку в связи с принятием Святославом религии, против которой была настроена Ольга???) передала власть младшему сыну Улебу. Но Улеб через некоторое непродолжительное время передал княжение вернувшемуся Святославу. Можно предположить, что Святослав был почетным заложником в Хазарском Каганате, где прошел подготовку настоящего бойца. Чтобы окончательно поссорить Киевскую Русь и Хазарский Каганат, княгиня Ольга – дочь хазарского священного кагана (Василиса Премудрая) едет в Константинополь, принимает крещение от византийского императора и на обратном пути в Киев, уже как Елена Прекрасная, попадает в плен к хазарам!!!!! После этого начинаются постояные войны Хазарии с Кевской Русью.
    
    958 Война Хазарии с Киевской Русью [370]
    
    Ольга - Елена приняла крещение не при Константине Багрянородном, а при его сыне Романе, вступившем на трон после смерти отца в ноябре 959. Русская княгиня поступила совершенно так же, как раньше поступил болгарский царь Борис. Приняв крещение от православного греческого патриарха, она тотчас же пригласила латинского пастыря. [202]
    
    960 Русское посольство в Германию с просьбой прислать епископа[202]
    
    961 Адальберт выехал в Киев в 961 г., а через год вернулся домой ни с чем. Попытка основать в Киеве епископство потерпела неудачу из-за сопротивления языческой норманнской знати, правившей страной после гибели Игоря. По летописи, Ольга-Елена многократно просила сына переменить веру, но тот неизменно отказывал ей, ссылаясь на мнение дружины. Молодой князь не мог отречься от язычества, пока дружина и ее предводители придерживались старой религии. [202]
    
    963 Война Руси с Хазарией в союзе с печенегами и торками.
    
    965 Поход Святослава Игоревича на хазар, взятие Итиля, Саркела и Семендера. Разгром хазар [370] Войско Святослава Игоревича на Оке в земле вятичей спускается по Волге через земли волжских болгар и буртасов. Хорезм не оказал помощи Хазарии по причине отказа Хозарии от принятия ислама. Хазарская территория осталась не оккупированной русами.
    
    (Согласно русскому фольклору, царевич (сын царицы) во время своего похода поочереди встретил старца (волхва ?), медведя (вятичи-лесорубы??), зайца (заяц – священное животное у некоторых булгарских племен), селезня (тамга печенегов), щуку (сувары - перевозчики на левый берег Волги??), Бабу Ягу (калька БабайАга – булгарский добрый бог; аналогичен Деду Морозу). Последний персонаж оказался родственником Василисы Премудрой (!!!!)(кстати, лягушки - дочери Кощея – царя Водяного царства), благосклоно принял царевича, попарился с ним в баньке и посоветовал, как победить Кощея Бессмертного - Водяного царя (царя водных дорог???)!!! А совет оригинален: в прямой схватке Кощея победть невозможно, победить можно, если найти душу Кощея. А душа Кощея в яйце, яйцо в утке, утка в зайце, заяц в сундуке, а сундук спрятан под Дубом. (По древним верованиям булгар, хазар, чувашей, караимов, акацир и др. родственных тюркских племен душа после смерти человека переходит в дуб, который является священным деревом тюрков. У всех этих племен, независимо какую религию они восприняли в последствии, имелся культ священных деревьев – культ Священных Рощ, где хоронили своих соплеменников. Гибель Священной Рощи являлось великим позором племени и приравнивалось к его гибели – племя теряло свое лицо. После такого события племенное образование распадалось и его остатки принимали другие имена). Дальше события разворачивались следующим образом: царевич нашел Дуб (Священную Рощу - кладбище), медведь (лесорубы) сломал дуб и сундук, заяц и селезень нейтрализовали зайца и утку (родственные племена) из сундука, щука словила яйцо (лодку??). Как не умолял Кощей на коленях, царевич разбил яйцо, сломал иглу и убил Кощея (Священного кагана, который почти 230 лет с 737г. не возглавлял войска!!). Обратно царевич вернулся со своей матерью Еленой Прекрасной и с дочерью Кощея - вторая жена Святослава - Эсфирь!!!
    
    В свете изложенного войны Руси и Хазарии можно представить, как религиозно-династические. В союзе с Волжской Булгарией и печенегами Русь сокрушила Хазарский Каганат и поделила сферы влияния. Волжской Булгарии досталось наследие хазар на Волге, печенегам – приазовская степь, Руси - вятичи. Русь обратила свои взгляды на запад и юг: Балканскую Болгарию и Византию. Имя хазар исчезло. Появились новые племена: торки, бериндеи, басилы, каракалпаки, чуваши…)
    
    Ибн-Хаукаль пишет, что русы "ограбили Болгар, Хазаран, Итиль и Семендер", и далее: "...русы разрушили все это и разграбили все, что принадлежало людям хазарским, болгарским и буртасским на реке Итиле. Русы овладели этой страной, и жители Итиля искали убежища на острове Баб-ал-Абваба и укрепились на нем, а некоторые из них в страхе поселились на острове Сия-Кух (полуостров Мангышлак. -- А. К.)" . После взятия Итиля Святослав захватил город Семендер, разгромил алан, касогов (адыгейцев), покорил Таматарху (Тмутаракань), поднялся по Дону до Саркела, взял его и основал на его месте русский форт Белую Вежу. Затем вернулся в Киев.[Кац]
    
    966 Присоединение вятичей к Руси.[370] Разрыв между Византией и Болгарией после того, как император Византии Никифор отказался платить дань. Посольство византийцев из Херсона в Киев к Святославу с предложением союза в борьбе с болгарами. [550]
    
    967 Война с хазарами идёт на Кавказе, печенеги на стороне русов.
    
    968 Хазарские беженцы возвращаются на родину.
    
    Русские войска Святослава переправились через Дунай, разбили болгар и завладели городами и крепостями по Дунаю.[550]
    
    969 Русский правитель Святослав захватил столицу Болгарии Переслав, Филиппополь (Пловдив). Святослав оставил Бориса правителем Болгарии, но начал диктовать ему свои условия. Смерть правителя Болгарии Петра I. Новый царь Борис II был в это время заложником в Константинополе. Восстание в Западной Болгарии под руководством четырех братьев , сыновей кмета Николы, бывшего правителя одной из областей Западной Болгарии. В результате образовалось Западно - Болгарское царство со столицей в Сердике (София). Правителями стали братья Самуил, Аарон, Давид и Моисей.[550] Осада печенегами Киева. Возвращение Святослава с армией из Болгарии. Отход печенегов. Смерть княгини Ольги.
    
    970 Святослав, правитель русов вернулся в Болгарию, вторгся во Фракию, но был разбит визанийцами под Анкадиополем.[550]
    
    971 Византийцы разгромили руские войска возле столицы Болгарии Преславы, захватили ее. В плен был взят царь болгар Борис. Святослав принял бой возле Доростола. Потеряв много воинов, он запросил мира. Иоанн с радостью согласился, так как за четыре месяца от огромной русской армии почти ничего не осталось. Святослав согласился не нападать на византийские колонии в Крыму и уйти из Болгарии. Византия захватила Восточную Болгарию. Болгарский царь Борис II был увезен в Константинополь. Конец I Болгарской династии [550]
    
    На острове Березань - Белобережье - русские рыбаки вели лов рыбы и нередко задерживались на зимовку, против чего протестует русско-византийский договор. В этих же местах отстаивались во время непогоды торговые корабли, движущиеся по пути "из варяг в греки", здесь провел зиму 971 - 972 г. Святослав со своей армией на обратном пути из Болгарии.[452] Часть войска Святослава с воеводой Свенельдом вернулась в Киев. Святослав в гневе расправился с воинами-христианами. Был убит родственник(брат?) Святослава - Улеб.
    
    Воспользовавшись победами Святослава, Византия изгнала хазар из юго-западной Таврики, а в 971 г., после поражения Святослава в русско-византийской войне, влияние Византии было восстановлено на востоке Крымского полуострова и в Тамани. Вернув себе Сугдею, Византия осуществляет интенсивное строительство крепостных укреплений в городе. [202]
    
    972 Гузы хана Сельджука, приняв ислам, стали называться туркменами, в дальнейшем туркмены создали Османскую империю.
    
    Гибель Святослава с дружиной на днепровских порогах. Печенежский князь Куря сделал из черепа Святослава кубок для вина.
    
    973 Начало распада Руси.
    
    974 Начало княжеских усобиц. Хазары удержались в Тьмутаракани и в Дагестане.
    
    976 Дети булгарского хана Ахмеда Мумин и Талиб, (первый занял престол в Булгаре, а второй - в Суваре), обострили взаимоотношения между двумя городами, что вызвало войну двух крупнейших центров Булгарии. Победа Мумина над Талибом в 976 г. привела к окончательной потере политической самостоятельности Суваром. Это была последняя гражданская война. Булгары распространили свое влияние на Нижнюю Волгу и стали единственным феодальным государством на самом Востоке Европы, охватив Поволжье от Камы до Каспийского моря, которое в это время стало называться Булгарским.
    
    Распространение языческого-варяжского культа Перуна с жертвоприношениями людей, но в Киеве преобладала православная община.
    
    Западно - Болгарское царство объявило войну Византии в попытке вернуть себе прежние владения [550]
    
    977 Покорение Итиля Хорезмом, обращение хазар в мусульманство [370]
    
    977-985 Захват Хазарии хорезмийцами; обращение хазар в мусульманство
    
    978 В Византии вспыхнуло серьезное восстание против императора Василия II. Византийский престол, и без того находившийся в тяжелом положении из-за поражений от болгар, недовольства грузин и армян, глухого брожения среди греческого населения страны, закачался. В таком критическом положении Василий II обращается за помощью к киевскому князю Владимиру. Последний согласился предоставить военную помощь, но, разумеется, не даром, а за определенные уступки со стороны Византии. Во всех договорах русских с греками на первое место выдвигаются торгово- экономические интересы - беспошлинная торговля, создание русским купцам благоприятных условий во время их пребывания в империи, разрешение вывозить на Русь товары, торговля которыми лимитировалась (например, шелк). Надо думать, используя критическое, безвыходное; положение императора, Владимир не преминул решить именно подобные вопросы. Но предшествующий опыт показывал, что при изменении ситуации византийцы легко откажутся от всех своих обещаний, и Русь лишится полученных преимуществ. Чтобы всего этого не случилось, Владимир потребовал себе в жены багрянородную принцессу, сестру императора - Анну, которая должна была стать своеобразным гарантом выполнения условий византийской стороной.[452]
    
    980 В "Повести временных лет" впервые упоминается один из двенадцати сыновей великого князя Владимира Святого - Мстислав. Там же сообщается, что отец наделил Мстислава Тмутараканской землей.
    
    981 "Выбор веры на Руси": прибыли мусульманские муллы из Волжской Болгарии, иудеи из Хазарии, католические кюре из Рима, греческие монахи из Царьграда-Константинополя и, видимо, богумилы из Балканской Болгарии пытались обратить Русь в свою веру
    
    985 Поход Владимира на Волжскую Болгарию и хазар. В союзе с гузами Владимир захватил каганат и наложил на него дань [370](?????)
    
    Целью похода был не захват территории Булгарии, не взимание с нее дани, а демонстрация силы Владимира, принуждение Мумина Ибн Талиба на отказ от династических требований на киевский престол в лице малолетней дочери Ярополка и вывод булгарских войск из Руси. Цель была достигнута заключением вечного мира и женитьбы Владимира на булгарской принцессе Милолике (надо думать, это имя перевод с булгарского имени Бизяк), которая после принятия крещения (после крещения Руси в 988 г.) получила имя Анна и родила ему двух сыновей - Бориса и Глеба.
    
    Мир между булгарами и русскими оказался настолько прочным, что он не нарушался в течение 100 лет, что в то время в международной жизни было явлением редким.
    
    986 Походы русских на кавказских хазар, присоединение Тьмутараканского княжества к Руси,
    
    987 Эмир Дербента "тайно искал помощи против раисов у русов", прибывших в этот район на 18-ти судах. Русы находились на службе и в самом Дербенте в качестве гулямов (слуг), составляя гвардию эмира.
    
    988 Владимир направил в Тмутаракань править своего сына Мстислава. Тмутаракань стала основным проводником политики Руси на юге [370]
    
    Русский 6-тысячный отряд прибыл в Константинополь и вскоре принял участие в военных действиях. Отряд, составленный из отборных воинов, прекрасно обученных и вооруженных, обеспечил перевес императорским войскам, и мятеж был подавлен. Укрепившись на троне, Василий II начал всячески откладывать выполнение своих обязательств. Тогда Владимир предпринимает решительный шаг: он наносит удар по Херсону. Это было исключено остроумным решением вопроса. Дело в том, что Херсон постоянно ревниво отстаивал хотя бы внешнюю независимость от центрального правительства. Видимо к рассматриваемому времени, Херсон являясь фактически обычным византийским городом, составлял неотъемлемую часть империи, формально обладая некоей степенью независимости. Таким образом, русский князь, нападая на Херсон, нанося Византии жестокий удар в весьма болезненную точку, официально не вступал с ней в войну, русское войско продолжало служить византийскому императору. После длительной осады Херсон пал не без помощи сторонников киевского князя внутри города. Византийская принцесса была немедленно доставлена в Херсон, вскоре состоялось крещение Владимира и его бракосочетание с Анной. Обряды были совершены херсонским епископом совместно с церковниками, присланными из Константинополя. Покидая Херсон, Владимир вывез из него мощи некоторых святых, различную церковную утварь-иконы, кресты, сосуды, отправил в Киев памятники искусства, в том числе бронзовую квадригу еще античного времени. В Херсонесе ко времени осады его и взятия князем Владимиром было более десятка крупных церквей (базилик и крестообразных храмов). Иконостас каждой из них включал в себя несколько десятков, а то и несколько сотен икон, а всего во всех церквах было не менее тысячи первоклассных произведений. Нужно думать, что новообращенный христианин Владимир не очень церемонился с побежденным городом и очистил все его церкви "под метелку", как можно понять из летописного сообщения. Эта-то тысяча икон и стала золотым фондом создаваемой русской церкви. Они украсили важнейшие строящиеся соборы в крупных городах Древней Руси (десятинная церковь, Успенский собор Киево-Печерской лавры, новгородский Софийский собор). Анастас Корсунянин (тот, кто помог Владимиру во взятии Херсона, сообщив ему сведения о направлении водопровода, снабжавшего город водой, и посоветовав перехватить воду) был назначен настоятелем Десятинной церкви, а фактически главой всей древнерусской церкви, поскольку Десятинная являлась, по мысли Владимира, матерью всех церквей русских. [452]
    
    Русь приняла христианство из Византии в качестве государственной религии при князе Владимире. Крещение Киевлян, низвержение идолов. Этому акту предшествовал договор, согласно которому князь Владимир женился на сестре императора Василия-II Анне.
    
    990 Владимир посылает в Волжскую Булгарию с целью распространения христианства философа Марка Македонянина. В результате его проповеди четыре булгарских князя приняли крещение и переселились в Киев. Взаимная пропаганда ни к чему не привела, оба государства остались верны своим религиозным конфессиям.
    
    992 Поход русских на белых хорватов - будущих русин в Закарпатскую Русь. Византия запретила венецианцам перевозить еврейские товары.
    
    995 Эмир Ургенча Мамун оккупировал Волжскую Хазарию.
    
    997 Определение константинопольского синода в числе других подписал архиепископ Константин Сугдейский. [202]
    
    998 Христиане-Несториане изгнаны с китайской границы в степь.

  • 2006.11.25 | stefan

    (1001~)

    (1001~)
    
    1006 Между Киевской Русью и Волжской Болгарией был заключен торговый договор. [895]
    
    1013 Поход Болеслава Храброго на Русь и заключение мира. Святополк русский князь Турова, женился на дочери Болеслава
    
    1015-1019 Русско-печенежская война в регионе.
    
    1016 Святополк бежал от Любича в Польшу.
    
    Мстислав Владимирович, получивший прозвища Храброго и Удалого, помог византийскому императору отобрать у хазар Тавриду.
    
    последние защитники покинули Итиль, каганат перестал существовать
    
    1018 Болеслав Храбрый разбил Ярослава Мудрого на Буге и водворил Святополка, тогда же и произошло известное избиение поляков во время ночлега хозяевами домов в Киеве
    
    1018-1021 Тюрки-огузы в первый раз вторглись с юга Каспийского моря в пределы Азербайджана, а оттуда в Арран
    
    1019 Святополк бежал и погиб.
    
    1022 Война князя Мстислава, правителя Тмутаракани с касожским (адыгским) князем Редедей, закончившийся поражением и гибелью последнего [370] Победив Редедю и наложив на касогов дань, Мстислав построил в Тмутаракани церковь Пресвятой Богородицы.
    
    1023 Тьмутараканский князь Мстислав "с хазарами и касогами-черкесами" не принят киевлянами и сел княжить в Чернигове. Позднее, собрав войско из подвластных ему местных племен, Мстислав воевал со своим старшим братом, великим князем Ярославом Мудрым, и одержал победу, после которой к нему отошли все русские земли по левому берегу Днепра.
    
    1024 Мстислав пішов проти брата Ярослава. Одні історики вважають, він виступив як претендент на київський великокнязівський престол, інші що він стояв за федеративне об'єднання князівств, за утвердження своїх князівських прав проти самодержавних тенденцій Ярослава. Між військами братів 1024 року відбулася битва поблизу Чернігова. Мстислав переміг, але погодився, щоб Ярослав сидів на київському престолі та володів Новгородом і правобережнього територією Придніпров'я. Сам же зайняв Чернігів і приєднав до своїх володінь Переяславщину та іншу територію на лівому березі Дніпра. Так майбутні полтавські землі потрапили під владу чернігово-тмутараканського князя
    
    1025 Болеслав Храбрый принял королевский титул в Гнёзно.
    
    1026 Раздел Руси между Ярославом и Мстиславом.
    
    1029 Огузы, перейдя в новое наступление, разорили земли вплоть до Грузии.
    
    Ярослав ходи на Ясы и взят их. В.Н.Татищев: “Торки и торпеи, поросяне и порошане, берендеи, иногда казарами их имяновали,...; жили по разным городам, поселены по реке Роси, град их знатен был Торческ, ныне Карсунь, другий Белая Церковь". “Берендеи, берендичи, торки и чернии клобуки по Роси жили и свои грады имели, ... Иногда торки имянованы. Сии населенные из козаров, печенегов и торков”.
    
    1030 Русы совершили поход на Ширван (предположительно черниговско - тмутараканский князь Мстислав Владимирович) [370]
    
    1032 Русы в союзе с сарирцами и аланами совершили поход на Ширван (предположительно черниговско - тмутараканский князь Мстислав Владимирович) [370]
    
    1033 Русы и аланы совершили неудачный поход в сторону Дербента (на Карах) (предположительно черниговско - тмутараканский князь Мстислав Владимирович) [370]
    
    1036 Победа киевского князя Ярослава Мудрого над печенегами.
    
    После смерти Мстислава в 1036 году Тмутараканское княжество вместе с завоеванными землями отошло к Ярославу, который завещал его вкупе с Черниговской землей и "всей страной восточной" своему четвертому сыну, Святославу.
    
    1037 Засуха, а затем град, голод охватил балканские фемы империи [550]
    
    1040 Засуха в империи[550]
    
    1048 Половцы вытеснили 800 тысяч печенегов к границам Византии. Название наиболее значимых половецких орд – Токсобичи, Отперлюеве, Ельтукове, Терьтробичи, Бурчевичи и др. Тамга - гусь, лебедь.
    
    При нападении печенегов на Византию им дал отпор болгарский феодал Михаил со своей дружиной, которая судя по всему представляла внушительную силу [550]
    
    1054 После смерти Ярослава Мудрого произошёл мирный раздел Руси на уделы. ...відокремилося Чернігово-Сіверське князівство, і на землі на схід від Сулина претендував Олег Святославич, який разом із половцями виступив з Тмутаракані, щоб завоювати Чернігів.
    
    1055 Важнейшим событием второй половины XI и первой половины XII в., повлиявшим и на русско-крымские связи, было появление и укрепление в южнорусских степях половцев. Они постоянно тревожат Русь, оказывают давление на крымские владения Византии, держат под контролем торговые пути, проходящие вблизи от их кочевий. Однако важнейшие торговые пути, в том числе путь "из варяг в греки" продолжают действовать. Именно по этому пути поступают на Русь херсонесские амфоры, вернее, вино и другие продукты в амфорах, о чем свидетельствуют находки при раскопках слоев этого времени.
    
    1058 Князь Изяслав завоевал балто-язычное племя голядь, проживавших в междуречье Волги и Оки, к югу от Москвы.
    
    1061 Первое нападение половцев на Русь.
    
    Византийский флот вместе с русским войском нанес удар по хазарам, все еще являвшимся господствующей силой на полуострове. Результатом успешного похода был разгром хазарского каганата,укрепление власти императора в Крыму и закрепление русских на Таманском полуострове, где основано Тмутараканское княжество. Начинается борьба за обладание Тмутараканью,победителем из которой выходит князь-изгой Ростислав,неугодный киевскому князю Святославу. Последний обращается за помощью в устранении непокорного изгоя к византийскому правительству, и оно, видимо, преследуя и свои собственные интересы, охотно соглашается. Соответствующее поручение дается херсонскому стратигу, сумевшему отравить Ростислава. В дальнейшем стратиг был убит в ходе волнений херсонского населения против центральной власти, по сообщению источников, в наказание за свои гнусные действия.[452]
    
    Спасаясь от преследования великого князя Киевского Изяслава Ярославича, в Тмутаракань бежал монах Киево-Печерского монастыря, впоследствии знаменитый летописец Никон.
    
    1064 Двоюродный брат князя Глеба Ростислав Владимирович, не получивший удела, с воеводами Пореем и Вышатой захватили Тмутараканское княжество, выслав Глеба к отцу в Чернигов.
    
    1066 Святослав изгнал Ростислава из Тмутаракани, но после его ухода тот снова вернулся в город.
    
    1067 Ростислав был отравлен византийцем Котопаном, поднесшим ему вино с ядом. Погребен Ростислав был в тмутараканской церкви Пресвятой Богородицы, построенной еще Мстиславом Удалым. После этого по поручению жителей Тмутаракани Никон, принимавший активное участие в общественной жизни княжества, поехал в Чернигов к Святославу просить возвращения Глеба на княжение.
    
    Надпись, высеченная на камне - большом мраморном блоке гласит: "В лето 6576 индикта 6 Глеб князь мерил море по леду от Тмутаракани до Корчева 10 000 и 4000 сажен"(декабрь 1067-го - январь 1068 года).
    
    1068 Никон основал на окраине Тмутаракани монастырь, созданный по образцу Печерского.
    
    1070 Подавление в Киеве и в Великом Новгороде восстания сторонников славянского язычества и убийство волхвов.
    
    1073 Преподобный Никон покинул Тмутаракань, чтобы выполнить свою историческую миссию - создать летописный свод 1073 года, послуживший основой "Повестивременных лет".
    
    1073 - 1074 Относятся глухие известия еще об одной совместной акции русских и византийцев. На этот раз русский князь оказывает помощь в подавлении восставших корсунян.
    
    1074 Уехал из Тмутаракани Глеб, получивший в удел Новгород. В княжестве остались его младшие братья - Роман Красный и Олег Гориславич.
    
    1077 Бегство в Тмутаракань князя Бориса Вячеславовича [370]
    
    1078 Князья Борис Вячеславович и Олег Святославович, наняв половцев пошли в Черниговское княжество, отстаивать свои права. Смерть Бориса. Бегство в Тмутаракань князя Олега Святославовича к своему брату Роману [370] Роман и Олег вместе с двоюродным братом Борисом Вячеславичем, пригласив половцев, совершили поход на Чернигов и захватили его.
    
    1079 Поход князей Олега и Романа с половцами на русь, но киевский князь Всеволод Ярославич сумел подкупить кочевников и заключить с ними мир. На обратном пути половцы убили Романа. Олега, по проискам Всеволода Ярославича, в Тмутаракани захватили хазары и отправили в ссылку в Византию под надзор византийских родственников киевского князя. В Тмутаракани стал править посадник Всеволода Ратибор.[ 370]
    
    Великий князь Изяслав и его брат Всеволод заключили с половцами сепаратный договор и разбили дружины братьев. Роман был убит, а Олег схвачен половцами и отправлен в Константинополь, а затем в ссылку на остров Родос. Преемник Изяслава великий князь Всеволод прислал в Тмутаракань своего наместника Ратибора. Известны найденные здесь свинцовые печати с надписью "от Ратибора", подтверждающие летописные известия.
    
    1081 Молодые князья Давыд Игоревич и Володарь Ростиславич бежали в Тмутаракань и "яста Ратибора, и седоста Тмютороканю". В Византии к власти пришел Алексей I Комнин и в поисках любых срочных мер по спасению империи от врагов он отозвал Олега с острова Родос, женил его на представительнице знатного византийского рода Феофании Музалон.[ 370]
    
    1083 Возвращение Олега с помощью византийского флота в Тмутаракань и расправа его с хазарами. Давыд и Володарь были отпущены на Русь. Последнее упоминание хазар в летописях.[ 370] В надписи на одной из печатей он назван "архонтом Матрахи, Зихии и всей Хазарии". Жена Олега - гречанка Феофания Музалон - носила титул архонтессы России, еще одного города Тмутараканского княжества, точное местонахождение которого не установлено.
    
    Выступление Алексея I против печенегов в район Андрианополя и Силистрии. В союзе с половцами Алексеей провел несколько сражений против печенегов с успехом то одной, то другой стороны. После ухода половцев, печенеги начали теснить византийцев из Болгарии[550]
    
    1091 Печенеги и огузы были наголову разбиты Византийской империей и ее союзниками – половцами. Этот разгром окончательно подорвал могущество печенегов. Уцелевшие от побоища остатки печенегов и огузов поселились в низовьях Дуная и слились с болгарами, ранее перекочевавшими туда. Некоторые исследователи считают их предками гагаузов.
    
    1093 Дочь половецкого хана Тугоркана стала великой княгиней киевской, женой Святополка II. Ее отец - знаменитый Тугоркан, чье имя вошло в былины. Почти все Рюриковичи породнились с половецкой знатью, пример чему подал Мономах, женив сыновей на половецких царевнах. ...С половецкими невестами приходила почетная охрана на вечное поселение (сотни воинов с семьями). Они селились вокруг княжеских дворцов и становились одним из компонентов смешанного городского населения. [1093]
    
    1094 Последний раз в летописях упоминается Тмутаракань, когда Олег с половцами пришел в Чернигов
    
    1096 Пограбування і зруйнування монастиря (Киевско-Печерской лавры)військами половецького хана Боняка.
    
    [http://www.kplavra.kiev.ua/hronos/xi.htm]
    
    _____________________________________________________________________
    
    1103 Возвращаясь из похода против половцев Владимир Мономах встретил на реке Сутени (Молочной) и забрал с собой на Русь печенегов и торков. [834] ...они составляли гарнизон русского города - Белая Вежа
    
    1109 В Испании погром евреев, убежавших с поля боя.
    
    1113 В. Н. Татищев считал, что Олег владел Тмутараканским княжеством и в 1113 году. После этого глухие упоминания о Тмутаракани известны только в "Слове о полку Игореве", где она названа "землей незнаемой".
    
    Уход русских дружин из причерноморских степей и с берегов Киммерийского Боспора на рубеже XI-XII веков был связан с очередным нашествием кочевников. В данном случае это были племена торков, а затем половцев, впервые появившихся здесь еще в середине XI века. Не менее важной причиной был распад Киевского государства на отдельные феодальные княжества. Изолированное Тмутараканское княжество не могло самостоятельно существовать в окружении враждебных кочевников. Тогда же на берегах пролива вновь появляются византийские сборщики податей, хотя все пространство причерноморских степей и Таврики контролируют половцы.
    
    1115 Переход Тмутаракани под власть Византии.
    
    1116 Половцы окончательно разгромили и покорили печенегов и стали единственными хозяевами степей Северного Причерноморья. Сугдея стала главным опорным пунктом половцев в Крыму. Арабский историк Элайни называл ее "наибольшим из городов кыпчацких". Сугдея в этот период становится крупным международным центром, где встречаются купцы со всех концов мира - из Руси, Западной Европы, Северной Африки, Малой Азии, Индии, Китая. Арабский историк Ибн-Аль-Асир ( 1160-1233 ) сообщал о Сугдее: " Этот город кипчаков, из которого они получают свои товары, и к нему пристают корабли с одеждою, последние продаются, а на них покупаются девушки и невольники, буртасские меха, бобры и другие предметы, находящиеся в земле их ".С Запада в Сугдею привозили французское и английское сукно, оружие, женские украшения и ювелирные изделия, из Египта и Сирии - хлопковые ткани, ладан, финики, из Индии - кашемировые ткани, драгоценные камни, пряности, из Китая - шелк. Обширными и разнообразными были связи Сугдеи с Русью. В первую очередь, это были связи торговые. Из Руси в Западную Европу через Сугдею шли меха, кожи, зерно, льняной холст, мед, воск, пенька, строительный лес. На Русь через Сугдею везли шелк-сырец, хлопчатобуможные и шерстяные ткани, имбирь, перец, гвоздику и другие пряности. Иностранных и сугдейских купцов, торговавших этими товарами, на Руси называли "сурожскими гостями". Позднее это название распространилось и на русских купцов, торговавших товарами, которые вывозились из Сугдеи ( Сурожа ) в Москву и другие русские города. Русские товары доставлялись в Сугдею либо по Днепру, а затем морским путем, либо "Залозным путем": по Днепру до излучины у порогов и потом степью через Перекоп. [212]
    
    Киевский князь Владимир Мономах послал на Дон с дружиной своего сына Ярополка. Н.М.Карамзин об этом пишет так: “Третий сын Мономахов, Ярополк, воевал в окрестностях Дона; взял три города в области половецкой: Балин, Чешлюев, Сугров; пленил множество ясов, там обитавших, и в числе их прекрасную девицу, на коей он женился”.
    
    1117 По пути в Предкавказье половцы разрушили Саркел-Белую Вежу и вынудили его жителей уйти на Русь. Вместе с ними на Руси оказались печенеги и торки, кочевавшие у Белой Вежи. [834]
    
    1118 Получив приглашение своего тестя царя Грузии Давида IV (Гуарандухт, дочери кыпчакского вождя Атрака), хан всей кыпчакской орды на Северном Кавказе Атрак, сын верховного хана Сарухана (груз. Шарукан) направился в Грузию вместе с 50 тыс. воинами и их семьями. До 300 тыс. кыпчаков переселилось в Грузию. При этом хан Атрак брал на себя защиту границ Грузии от огузов, для чего кыпчаки были расселены на юго-востоке и востоке страны, в том числе в Месхетии и межгорных долинах, пригодных для ведения скотоводства. [1118]
    
    1121 60-тысячная армия Давида, где 50 тыс. составляли кыпчаки, разгромила огузов и через год взяла г.Тбилиси, который с того времени стал столицей Грузии. Как с нескрываемым удовлетворением писал древнегрузинский летописец XII в., Давид IV не зря переселил кыпчаков, “ибо их руками уничтожил он силы всей Персии (т.е. державу огузов-сельджуков) и навел страх на всех царей, и с их помощью он совершил дела невероятные. [1118]
    
    1150 В Рязани на великой Вороне(Хопер) побиша Половцев. Приходили половцы в пределы Резанские. Князья же резанские, собрав войска, пошли на них, догнав на реке Большой Вороне, многих половцев побили и в полон взяли
    
    1155 Традиционная формула призвания князя на киевский престол: "Хочет тебя вся русская земля и все черные клобуки". Что такое "черные клобуки"? Калька (буквальный перевод) тюркского "кара-калпак". Племя черных клобуков-гвардия киевских князей. Они постоянно жили в Киеве и активно участвовали в политике государства. Постоянно жили на Руси и половецкие племена берендеев, торков, ковуев. В 1155г. берендеи, состоявшие на службе у Юрия Долгорукого,захватили в плен много степняков. Уцелевшие подошли к Киеву и просили Юрия, чтобы он приказал вернуть пленных. Долгорукий развел руками, ибо берендеи отказались: "Мы умираем за русскую землю с твоим сыном и головы свои складываем за твою честь". История сохранила имена вождей берендеев: Дудар Стамазович, Каракоз Мирзоевич, Кораз Кокей. На стенах Георгиевского собора в Юрьеве-Польском рядом с ликами святителей и архангелов можно увидеть изображения половцев в высоких остроконечных шапках, с кольцами в ушах, подкрученными усами и бритыми подбородками. [1093]
    
    1157 Любеч опустошен половцами.
    
    1169 Император Мануил Комнен в 1169 г. разрешил генуэзцам заходить во все порты побережья, кроме Тамарахи (Тамани) и России (несомненно Босфор), сберегая, вероятно, рыбную торговлю для греков. Торговля Херсонеса стала снова падать.
    
    1175 Убийство великого суздальского князя Андрея Боголюбского, жена которого была ясыня "бе-бо болгарка родом". Сын Андрея Боголюбского и этой ясыни - Юрий стал первым мужем грузинской царицы Тамар. Важно отметить, что после изгнания из Киева Андрей Боголюбский бежал на Северный Кавказ к родственникам своей жены - к асам (болгарам).
    
    1177 Сообщение Никоновской летописи относится к 1177 году: князь Роман Глебович Резанский “изби много Половец”. В.Н.Татищев описывает это событие под 1178 годом, отмечая, что встреча с половцами произошла на реке Большая Ворона.
    
    1180 Игорь, "има с собою половце, Коньцака и Кобяка", пытался выгнать из Киева Рюрика Ростиславича. Против Игоря и его половецкой родни (юная Кончаковна уже тогда была просватана за Владимира Игоревича) Рюрик вывел в бой черных клобуков. Столкнулись две половецкие орды, ведомые в междуусобной войне русскими князьями. Степняки в окованных медью лубяных наголовьях и плоских ближневосточных шлемах, которые на Руси звали "мисюрками" (от арабского "Миср", т.е. "Египет"),в легких кольчугах, с дальнобойными составными луками, покрыли холмы у Киева. Навстречу им безмолвно выдвигалась построенная сотнями черноклобуцкая конница. На головах лошадей поблескивали стальные налобники, всадники были "в брони, яко в леду",боевые хоругви кренились над строем, змеились по ветру тройные узкие языки. Своих степных сородичей черные клобуки знали вдоль и поперек, не раз бивали их малым числом да большим умением. Так вышло и на этот раз. Игорь едва успел впихнуть в ладью свата своего Кончака и уплыть с места проигранной битвы к себе на Черниговщину... [1093]
    
    1184 Поход хана Кончака Отраковича на Русь.
    
    1185 Половцы собрали силы для ответного наступления на Киев. В феврале Кончак по зимнему пути подошел к пограничной реке Суле. Святослав посылает за помощью к Ярославу Черниговскому и Игорю. Оба, найдя благовидные предлоги, отказывают ему в поддержке. Святослав и Рюрик направляются к Суле сами. Торкская конница и черные клобуки, перейдя Хорол, 1 марта нанесли неожиданный удар по Кончаку. Кончак бежит. Черные клобуки Кунтугдыя численностью 6000 всадников преследуют его. Распутица помешала "обрести" самого Кончака.
    
    Неудачный грабительский поход Игоря Святославича Новгород-Северского на половцев
    
    ________________________________________
    
    1202-1204 В результате Четвертого крестового похода рыцари-крестоносцы захватили Константинополь, возможность беспрепятственно проникать в Черное море получили принимавшие активное участие в организации похода венецианцы. Уже в середине XIII в. они регулярно посещали Солдайю (современный Судак), поселялись в этом городе. Известно, что дядя знаменитого путешественника Марко Поло, Маффео Поло, владел домом в Солдайе.[1202]
    
    крестоносцы оккупировали византийский Константинополь и разграбили все торговые заведения и склады итальянцев(генуэзцев).
    
    Венецианцы владели городом значительно дольше, чем генуэзцы, которые оставались в Судаке сто десять лет, в то время как венецианцы - полтора столетия. Это было время невиданного расцвета Судака, годы славы и богатства, но и время жестоких потрясений, вражеских нашествий и разорения.[212]
    
    Побережье Черного моря было открыто для итальянцев без всяких условий и ограничений. Херсонская фема вошла в состав Трапезундской империи, куда Комнены перенесли свой престол. Херсонес и Климаты не теряли свой связи с Византией и вносили императору ежегодную дань; но иконийские султаны безнаказанно производили опустошительные набеги на побережье Тавриды и в частности на Херсонес.
    
    1221 Нападение на Сугдею совершил иконийский сельджукский султан Ала-ад-дин-Кей-Кубад. Подробности нападения известны из рассказа персидского автора Иб-ал-Биби. Поводом для нападения на Сугдею явились жалобы мусульманских купцов султану на притеснения, чинимые им в торговле. Сельджуки высадили десант в районе Феодосии. Навстречу им выступило войско половцев и русских (Тмутараканского княжества). Это союзное войско было наголову разгромлено, после чего десятитысячныый отряд сельджуков двинулся на Сугдею.Сугдею защищало войско из тысячи хорошо обученных военному делу юношей. Навстречу врагу вышел конный отряд защитников города. В долине разгорелось сражение. Сельджуки применили свою обычную тактику - притворным отступлением завлекли отряд сугдейцев вглубь долины, а потом из засады набросились на него. Отряд был разгромлен. Жителям города пришлось внести огромный выкуп в 50 тысяч динаров. В честь своей победы сельджуки возвели в Сугдее мечеть, которую, по преданию, воздвигли за 14 дней. [212]
    
    1223 В январе в Крым вторглись татары, до этого близ Дербента разгромившие алано-кыпчакские войска. В источниках практически не употребляется для обозначения завоевателей этноним "монголы", а только "татары". Разгромив Судак и перебив значительное число населения, татары удалились. [1223]
    
    Мирная жизнь после ухода сельджуков продолжалась недолго. Уже в 1223 г. в Крым ворвались монголо-татары и захватили Сугдею. "В тот же день пришли первые татары", - сообщает запись на полях Синаксаря от 27 января 1223 г. Более подробно о нападении монголо-татар и его последствиях для города рассказывает арабский писатель Ибн-ал-Асир: "Придя к Судаку, татары овладели им, а жители разбрелись, некоторые из них со своими семействами и своим имуществом взобрались на горы, а некоторые отправились в море... С тех пор, как вторглись татары, не получалось от них (кыпчаков) ничего по части буртасских мехов, бобров и другого, что привозилось из этой страны." Монголо-татары скоро покинули Крым, и временно порушенные торговые связи Сугдеи были восстановлены. [212] Победитель на Калке Субетай (Субудай) привел сюда на отдых усталые орды, опустошил Судак и его долину, но не дождался прихода хана Джучи и ушел обратно в Азию на помощь ему в борьбе с монголами.
    
    Битва русских и половцев с монголами на реке Калка..... Половцы вошли в систему русских княжеств как постоянный фактор. Чем дальше шло время, тем прочнее становилось переплетение русско-половецких государственных и торгово-экономических интересов. Вот почему русские князья по зову степных союзников выступили на их защиту против монголов в трагическом 1223 г. на реке Калке, хотя могли этого и не делать. Половецкими воинами в этой битве руководили Котян-хан и Юрий Кончакович -- сын того самого Кончака из "Слова". Там же и сложил голову. [1093]
    
    Волжские булгары вышли навстречу монголам, устроили в нескольких местах засады, и когда монголы прошли засады, булгары окружили их со всех сторон и почти всех перебили. Лишь немногие, спасшись бегством дошли до ставки Чингис хана. В своде болгарских летописей "Джагфар тарихы" ("История Джагфара") эта битва названа "Бараньей битвой" и датируется сентябрем 1223 года. После битвы на Калке войска Чингис хана пошли на Волжскую Болгарию. Узнав об этом, болгары начали готовиться к встрече. Они построили специальные фортификационные сооружения у Жигулевских гор, заманили туда неприятеля и полностью разгромили его. Лишь немногие спаслись бегством. В плен было взято огромное количество монголо-татар. "Джагфар тарихы" называет цифру 4 тысячи. Болгары не убили их и даже не продали в рабство. Они обменяли их на баранов. На позорном для Чингис хана условии : одного воина - за одного барана. Видимо этого издевательства и не вынесла душа "сотрясателя вселенной" : через три года Чингис хан умер. [1236]
    
    1229 Нашествие монголо-татар на Волжскую Булгарию, но были биты и отступили. [1236]
    
    1230 Частичное разрушение строений монастыря Киво-Печерской Лавры во время землетрясения, начало отстройки
    
    1232 Нашествие монголо-татар на Волжскую Булгарию, но были опять биты и отступили.[1236]
    
    1235 Нашествие монголо-татар на Волжскую Булгарию, но были опять биты и отступили.[1236]
    
    1236 Собрав несметные полчища, монголо-татары сумели одолеть Волжскую Булгарию и прорваться через Волгу на Запад, в русские земли. Город Булгар на Волге был взят штурмом и сожжен монгольскими войсками Бату-хана. Какой народ, какое государство Европы сдерживало натиск татаро-монгольских войск хотя бы один год? [1236]
    
    Татары стали обосновываться в Крыму. Резиденцией наместника стал город Солхат или Крым (ныне Старый Крым), возникший во 2-й половине XIII века на торговом пути из генуэзской Кафы (Феодосии) в степи Евразии. Название города "Крым", вскоре перешло на весь полуостров, а затем и на один из тюркоязычных народов Северного Причерноморья. [1223]
    
    1239 Монголо-татары повторно появились в Крыму и на этот раз остались здесь надолго. Крымский полуостров становится зулусом Золотой Орды. В Синаксаре появляются записи, связанные с новыми нашествиями. "В тот же день пришли татары", гласит запись от 26 декабря 1239 г. [212] ...татары снова явились в Тавриду и взяли ее степи в прочное обладание, причем подвергали прибрежные города ее (Судак, Кафу, Херсонес) новым разорениям. Мало по малу, однако, население Тавриды приспособилось к новой силе и власти, тем более, что татары, тогда еще язычники, оказались веротерпимыми и сами принимали христианство.
    
    1240 (ноябрь-декабрь) Разрушение и разграбление монастыря Кивско-Печерской лавры ордами хана Батыя.
    
    1249 А 27 апреля 1249 г. сообщается: " В тот же день очищено от татар все... и сосчитал севаст (правитель) народ... и праздновал торжественно ". Монголо-татары обложили город данью, однако город остался фактически независимым. [212]
    
    1253 Глава дипломатической миссии фламандец Виллем Рубрук, посетивший город в 1253 г., сообщает, что "...туда пристают все купцы, как едущие из Турции (Иконийский султанат) и желающие переправиться в северные страны, так и едущие обратно из России и северных стран, желающие переправиться в Турцию... Одни привозят горностаев, белок и другие драгоценные меха; другие привозят ткани из хлопчатой бумаги, бумазею, шелковые материи и душистые коренья". Рубрук рассказывает, что, когда он раздумывал. Что б ему взять для перевозки своего имущества: телеги, запряженные двумя быками, или вьючных лошадей, то константинопольские купцы посоветовали ему взять телеги и купить крытые повозки, в которых русские перевозят свои меха. Рубрук писал, что не застал в городе властей, так как местные начальники отправились зимой к Батыю с данью и к маю месяцу еще не вернулись. [212]
    
    1260 Хан Ногай стал независимым владетелем Тамани. Ногай вступил в союз с византийским (никейским) императором Михаилом Палеологом и женился наего до чери. По имени этого хана татаро-монгольские племена Северного Кавказа назывались ногайцами.
    
    1261 Заключен договор между никейским императором Михаилом Палеологом и Генуей в марте 1261 г., а в июле этого же года греческие войска овладели Константинополем. Успешная военная операция была осуществлена при поддержке генуэзского флота. Крестоносцы были изгнаны из Византии, Венецианский квартал в городе был сожжен, а его территория передана генуэзцам. Они получили фактически монопольное право торговли в Черном море.а место венецианцев в черноморской торговле заняли генуэзцы. Правда, Венеция, спустя некоторое время, сумела договориться с византийским императором, и ее купцы вновь появились в торговых центрах Черного моря, но первенство в этом регионе было утрачено ею навсегда. [1202] Херсонес некоторое время продолжает ориентироваться на Трапезунд, но постепенно прежнее положение восстанавливается, влияние центрального византийского правительства вновь становится непререкаемым [695] Попытка генуэзцев взять Джуфт-Кале[214]
    
    татары, кочевавшие за Перекопом, отделились от татар Крамских под начальством Ногая и образовали самостоятельную Ногайскую орду, делившуюся на четыре колена: Буджак, Едисан, Едишкуль и Джамбайлук.
    
    1263 У одного из арабских писателей в связи с описанием путешествия посольства египетского султана Бейбарса попутно сказано, что население Солхата состояло из кипчаков, русских и аланов.[452]
    
    1265 Венеция заключила с Византией мир и снова получила доступ в Черноморье. Между двумя республиками Венецией и Генуей завязалась ожесточенная конкурентная борьба.[212]
    
    опасаясь чрезмерного усиления Генуи, Михаил Палеолог допустил в Черное море и венецианцев. Тем не менее лидирующие позиции в регионе Черноморья так и остались за представителями Генуи.
    
    1266 Основание Каффы генуэзцами. Одним из главных торгово-экономических партнеров Каффы с самого начала стала Зихия (Zichia). На территории между Таной (Азов) и Себастополисом (Сухум), заселенной в те времена черкесами, в XIII–XV вв. насчитывалось 39 торговых поселений генуэзцев. Генуэзцы в Зихии поселялись исключительно с согласия местных князей или вождей; их торговые поселения платили дань зихским предводителям и не обладали правом экстерриториальности.
    
    1269 За услуги, оказанные генуэзцами при взятии Константинополя они получили право исключительной торговли по берегам Черного моря, а в 1269 г. прочно обосновались в Кафе, которая стала теперь называться Феодосия.
    
    1274 Самостоятельность Сугдеи подтверждает факт существования так называемых солдайских аспров ( мелкой серебряной монеты ), упоминаемых в нотариальных актах Солдайи [212]
    
    1277 Захват и уничтожение галеры пизанцев - союзников генуэзцев - в виду Сугдеи. Галера была послана к городу генуэзцами с враждебными намерениями. Находясь под непрестанной угрозой вражеского нашествия, венецианцы интенсивно строят в Сугдее крепостные сооружения и укрепляют город. [212]
    
    1282 Сугдея была хорошо известна за пределами Крыма. Арабские писатели ставят город рядом с такими значительными торговыми центрами, как Булгар, Сарай Азов, Хорезм. Восточные писатели конца 13 века называют Черное море Судакским морем. О большом значении города говорит и тот факт, что глава сугдейской епархии имел сан митрополита.[212]
    
    1287 Торговые интересы венецианцев в Сугдее были столь значительны, что уже в 1287 г. в городе находился венецианский консул. В его портах разгружались суда с товарами из Передней Азии, Египта, Византии, Сирии, стран Западной Европы и караваны из Золотой Орды и Средней Азии. [212]
    
    1289 Первое известие о генуэзской Кафе, сохранившееся до нашего времени - нотариальные акты 1289 - 1290 гг. в 1290 г. был принят первый устав Кафы, от которого сохранились только заголовки. Со временем город становится центром генуэзской торговли на Черном море и резиденцией генуэзского консула. Чтобы поддержать Кафу экономически и подорвать торговлю Сугдеи, генуэзццы принимают специальные меры против своего конкурента. [212]
    
    1298 Не ограничиваясь получаемой данью, монголо-татары еще не раз совершали набеги на Сугдею. "В тот же день пришло (Ногаево) войско", - сообщает Синаксарь в 1298 г. Подробнее об этом нападении рассказывает арабский писатель Ал-Муфаддаль: " Ногай ... пришел в Судак с большим войском и приказал жителям Судака, чтобы все, которые были за него, вышли за город со своими людьми и со своим имуществом. Вышли все приверженцы его, а их было более 1/3 (населения). Потом он приказал войскам (своим) окружить его (город) и стал требовать к себе одного за другим, истязал его и отбирал все его имущество, а затем убивал его, так что умертвил всех, кто (оставался) в городе. После этого он поджег его (город) и уничтожил его дотла. " [212] Эмир Ногай разгромил Кафу и Судак за убийство генуэзцами его внука, посланного за сбором дани.
    
    1299 Было разгромлено княжество Феодоро, разграблены и ссожены гг. Эски-Кермен (Старый Крым - Солхат ), Кырк-Ор (Чуфут-Кале), Мангуп в Крыму ордами темника Золотой Орды Ногая [1299].
    
    В 1299 г. Ногай - золотоордынский эмир, правивший в Добрудже, направил для сбора дани в Крым своего внука Актаджи, который был убит генуэзцами в Кафе. В ответ на это Ногай обрушился со своим войском на Крым и разорил многие поселения, включая Кырк-ор. Однако речь шла об ограблении, о вымогании дани: зависимость же от татар установилась позднее - примерно в середине XIV в., во время правления Джанибека, сына Узбека.
    
    Византия ослабела после крестовых походов и захвата Константинополя крестоносцами. В обстановке безвластия ее крымские города управлялись самостоятельно. Керкинитида в это время находилась в союзных отношениях с находившимся в юго-западном Крыму княжеством Феодоро со столицей на горе Мангуп. Вместе с Феодоро они противостояли экспансии генуэзцев, которые в XIII - XV вв. пытались захватить в свои руки черноморскую торговлю, да и под шумок кое-что из земель прихватить[680]
    
    1308 Войсками золотоордынского хана Тохты была созжена Кафа за продажу генуэзцами татарских детей в неволю. Генуэзцы успели бежать морем, но город и пристань были сожжены дотла[1202]
    
    1313 В Орду было направлено посольство из Генуи, договорившееся с ханом Узбеком об условиях возвращения генуэзцев на развалины Кафы[1202] Золотоордынский хан Узбеко провозгласил ислам государственной религией.
    
    1316 Из Генуи в Газзарию(Крымские владения) направлялись инструкции, выполнение которых было делом обязательным. Наиболее подробными из дошедших до нас подобного рода документов являются: Устав Кафы 1316. Из многочисленных письменных документов, сохранившихся до наших времен в архивах Генуи и других европейских городов, к счастью для историков, можно узнать, что генуэзские чиновники Газзарии (так в средневековой Италии называли Северное Причерноморье) регулярно посылали отчеты о своей деятельности в Геную, верховные власти которой старались всегда быть в курсе происходящего в черноморских колониях. [1202]
    
    1321 В Джуфт-Кале(Чуфут-Кале, Кырк-Ор) – побывал арабский географ Альбуфеде. Он писал: "Кырк-Ор находится в стране алан, его имя означает "40 крепостей". Это сильно укрепленный замок, основанный на неприступной горе. Наверху горы есть площадь, где жители страны в минуту опасности находят убежище". Татары, разгромившие крепость в конце XIII века при Нагае, превратили ее в свою цитадель где-то в конце XIV века. Они разместили в крепости свой гарнизон.
    
    В период борьбы ханов с Золотой Ордой крепость служила Гиреям укрепленной резиденцией. После распада Золотой Орды Менгли-Гирей переселился в Бахчисарай. Город на скале оставался цитаделью Бахчисарая и местом заточения знатных пленников. [1321] (описание крепости !!!)
    
    (Никонов. лет.) из Орды пришел Таянчар «с жидовином-должником и многу тягость учиниша Кашину...». Вероятно, посредством грабежа богатого города они возмещали недополученные денежные обязательства. Тут же появился под Кашином и Юрий с ратью, требуя «выход» для передачи хану. Тверь с трудом набрала 2000 и Юрий ушел, но в Орду деньги не повез, а направился в Новгород, куда спешил по новгородским военным делам.
    
    1322 В Синаксаре за 1322 г. говорится: " В тот же день пришел Толактемир... и взял Сугдею без войны, и сняли колокола все, и сломали иконы и кресты, и затворили ворота, и была скорбь, каковой не было никогда. "Год спустя:" Втот же день закрыли безбожные агаряне божественную и священную икону Спаса нашего Иисуса Христа, (что) в царских воротах богоспасаемого города Сугдеи." [212]
    
    1325 Хан Узбек приказал Юрию немедленно явиться в Орду. Московский князь бросил рать и новгородцев на берегах Камы, куда они зашли, направляясь воевать Пермь,— и полетел в Орду. Ничего хорошего от этой встречи Юрия с Узбеком ожидать в Твери не могли, только новой клеветы. Чтобы обезвредить клеветника, Дмитрий поспешил к хану. Горячий, гордый и вспыльчивый Дмитрий при встрече с Юрием, узнав о каких-то новых его интригах, в порыве гнева «отомстил кровь отчу» — убил Юрия... Расправился Дмитрий с врагом своевольно — «уби без царева слова», отмечает летописец (Никон. лет.1325)
    
    1326 По приказу хана Узбека казнен Дмитрий тверской за самоуправство. Александр Михайлович, получив от хана Владимирское княжение, вернулся из Орды, куда был вызван за получением ярлыка. Вернулся в сопровождении «должников» (откупщиков) и от них «много быша тяготы Тверской земле...» Владимирское княжение — первенство между русскими князьями — было отдано не брату Юрия, Ивану Калите, а брату Дмитрия — Александру Михайловичу
    
    1327 Повторный набег на г.Сугдею монголо-татар.
    
    Черкесы разводили лошадей, занимались охотой, рыбной ловлей, овцеводством. Это был оседлый народ. Под “черкесами” Эйлани имеет в виду не современных черкесов, а черкас, т.е. потомков черных клобуков, берендеев, торков. На территории ханства возникло несколько форм земельных держаний: ханское землевладение, бейлики (владения знатных беев-карачеев), султанское землевладение, вакуфные земли, принадлежавшие духовенству, мурзинское землевладение, обширные земли. Первоначально территории Крыма еще входили в состав Золотой Орды, на правах улуса были захвачены для зимних кочевий представителями четырех знатнейших татарских родов: Ширинов, Барынов, Аргинов и Седжетов. В последующем к ним присоединился Ногайский род Мансуров, выдвинувшийся на второе место, и род Яшлавов (Сулешевых).
    
    ...в августе, в Тверь прибыл татарский посол Шевкал, сын Дюденя, двоюродный брат хана Узбека (Щелкан Дудентьевич или Дуденевич, как прозвал его народ). Его сопровождала большая свита, а прибытие его предварили страшные слухи...Шевкал со своими приближенными, позволил себе небывалое: расположился в княжеских хоромах, а кн. Анне с сыновьями и их семьями пришлось приютиться где-то в городе. Избиение посольства Шевкала в Твери. В Орде узнали о тверском восстании сейчас же. По одним летописям (Воскресен., Соф. 1; Новгородск. IV; Троицк. под 1327 г.) Калита, не дожидаясь вызова в Орду, сам поскакал к хану; по другим (Никонов., Татищ.), Узбек вызвал его и «прият его с честью», дал ему великое княжение Владимирское и потребовал участия в карательном походе на Тверь.
    
    На Тверь двинулась осенью татарская рать в 50 000 воинов с пятью темниками (воеводами), Калита и кн. Александр Васильевич Суздальский со своими полками. Взяли Тверь, Кашин, Новоторжскую область... Вся Земля Тверская была опустошена огнем и мечом, жители истреблены или уведены в плен... Такого погрома Тверское княжество еше не испытывало ни разу... Жестоко пограбили и другие русские земли, по которым проходили татары, уцелели только московские владения.
    
    1328 Хан потребовал доставить в Орду непокорного кн. Александра. Калита созвал князей с полками, образовалась одна рать, которая и двинулась через Новгород к Пскову. Константин Михайлович и Василий Михайлович должны были идти войною на родного брата. Александр пожалел псковичей — и ушел в Немцы и Литву. Провожая князя, псковичи «сотворили плач великий», а потом заключили мир. Хану было доложено — кн. Александр убежал...
    
    1332 Создание венецианской фактории в Тане.
    
    1337 В Орде Александр Михайлович «отдал свою главу на волю хана» (Татищ. лет. 1337 г.) и смиренно принес повинную: «на все есмь готов...» Такой безусловной покорности Узбек был удивлен и не только простил его, но и вернул ему Тверское княжество. Приехал Александр Михайлович домой с двумя татарскими послами (Абдулом и Киндяком), которым было поручено выполнить формальности вокняжения Александра и получить от него «выход». Послы все исполнили.
    
    1338 Повторный набег на г.Сугдею монголо-татар. Враждебные действия значительно подорвали экономику города и привели к резкому сокращению численности населения. Об этом свидетельствует арабский путешественник Ибн-Батута, побывавший в Крыму в 30-е гг. 14 века. Он пишет о Судаке : " Это один из городов кипчакской степи, на берегу моря. Гавань его одна из самых больших и лучших гаваней. Вокруг него сады и воды... Большая часть домов его деревянные. Город этот (прежде) был велик, но большая часть его была разрушена..." Погромы города были выгодны сопернице Сугдеи - генуэзской Кафе [212]
    
    Некоторые тверские бояре «отъехали» на Москву (Никонов. лет. 1338 г.)...Тверские бояре почуяли, что Калита, хитрый, ловкий политик, не оставит кн. Александра в покое, и борьба Москвы с Тверью вспыхнет с новой силой. Возможно, что Александр повел переговоры с татарскими послами о возвращении ему Владимирского княжения. Ничего доброго это нелепое домогательство не предвещало...
    
    1339 Вызов тверского князя в орду. Пришли татары и черкесы — и отрубили головы отцу и сыну
    
    1340 Правление на Руси великого князя Симеона Ивановича Гордого
    
    1341 Смерть Узбека. Правителем Золотой Орды стал сын Узбека Тинибек
    
    1342 Смерть Тинибека. Правителем Золотой Орды стал его брат Джанибек
    
    1344 Безуспешная попытка Джанибека отвоевать у Генуи Каффу (Крым)
    
    1345 Начало правления великого князя литовского Ольгерда Гедиминовича.
    
    1346 Начало второй пандемии чумы(Черная смерть).Чума прошла с Дальнего Востока через Китай и Индию, Сирию, Египет, Западную Европу, Москву.
    
    ...эта необъяснимая болезнь унесла в могилу “бесчисленные тысячи” татар и сарацин. В результате “почти совершенно обезлюдели” множество мест, включая города и крепости...из Патриаршей летописи: “Бысть мор силен под восточною страною: на Орначи, и на Азсторокани, и на Сараи, и на Бездежи и на прочих градех стран тех, на крестианех, и на Арменех, и на Фрязех, и на Черкасех, и на Татарех, и на Обязех, и яко не бысть кому погребати их”. Ибн ал-Варди сообщает: “В 747 году приключилась в землях Узбековых чума, (от которой) обезлюдели деревни и города; потом чума перешла в Крым, из которого стала исторгать ежедневно до 1000 трупов, или около того. Затем чума перешла в Рум, где погибло много народу, — сообщал мне купец из людей нашей земли, прибывший из того края, что кади Крымский рассказывал (следующее): «Сосчитали мы умерших от чумы, и оказалось их 85.000, не считая тех, которых мы не знаем»”.
    
    Тлетворную болезнь занесли на Запад граждане Генуэзской республики. Молодой юрист из Пьяченцы Габриэль де Мюсси, живший в Крыму в 1344-1346 гг., описал начало чумного мора в Каффе. Болезнь вспыхнула в городе после того, как осаждавшие его татары стали забрасывать через стены метательными орудиями трупы своих умерших от чумы соплеменников. Европейцам пришлось спасаться от нависшей смертельной угрозы спешным бегством. На нескольких кораблях они с надеждой на избавление покинули берега Крыма, направившись в Геную, Венецию и другие порты Средиземноморья. Находившийся на борту одного из судов автор свидетельствует: “Так как дорогой нас постигла тяжелая болезнь, то из тысячи людей, поехавших с нами, едва ли уцелело и десять человек, а потому родные, друзья и соседи поспешили к нам с приветствиями. Горе нам! Мы принесли с собой убийственные стрелы, при каждом слове распространяли мы своим дыханием смертельный яд!” Важнейшие пункты на пути, пройденном судами с заразой из Каффы в Геную, также были поражены. Итальянцы привезли смертоносную болезнь в Перу — принадлежавшую им окраину византийской столицы. Затем ее жертвой пал весь Константинополь. Другим крупным очагом заболевания стал вскоре и сицилийский порт Мессина
    
    В Кырк-оре строится мечеть. Крепость Кырк-ор становится центром бейлика беков Яшлау.
    
    Уже первая волна невиданного стихийного потрясения в Орде парализовала многие государственные механизмы. Реальные возможности государственного управления огромными территориями стали еще более призрачными. Наблюдается быстрое нарастание агрессивности Венгрии, Литвы и Польши на западных рубежах ордынских владений. Между тем бросившие вызов Золотой Орде Польша и Литва, наряду с Чехией, вовсе не пострадали (или в очень малой степени пострадали) от Черной смерти. Судя по всему, сохранение населения и сделало их сильнейшими государствами Европы того времени
    
    1347 Подписание торгового договора между Венецией и Золотой Ордой
    
    Переживший бедствие византийский историк Никифор Григора (1295-1360) говорит, что охватившая приморские районы “тяжкая и чумоподобная болезнь” весь 1347 г. “опустошала как города, так и села, и наши, и все, которые последовательно простираются от Гада до столбов геркулесовых”. При этом в течение одного-двух дней “в большинстве домов все живущие вымирали разом”, не исключая ни людей, ни животных. Чуму 1347 г. на Сицилии описал в своей “Светской истории” Микель де Пьяцца (ум. 1377). Сюда в начале октября заразу принесли 12 генуэзских галер, причаливших в порту Мессины. Последующее их изгнание запоздало. Смерть уже косила горожан. Во многих домах в течение трех дней вымирало все живое. С огромной силой “смертельный бич” поразил пытавшихся отпускать грехи больным монахов.
    
    1349-1355 Война между Венецией и Генуей. Победитель Венеция.
    
    В русских землях Черная смерть впервые появилась на северо-западе не ранее 1349 г. Летописец под 6857 г. (от сотворения мира) говорит о появлении страшного заболевания в Полоцке. Возможно, его вспышка носила локальный характер, поскольку в следующем году о болезни ничего не сообщается.
    
    Джанибек вынужденно сдавал позиции. Анализ малоизвестной польской летописи показал, что Польша смогла овладеть “Русской землей”, лишь договорившись в 1349 г. с татарами — “nuncii Tartarorum venerunt ad Regem Poloniae. Et in fine eiusdem anni Rex Kazimirus terram Russiae obtinuit” (Котляр 1968: 25). Попытка Литвы в борьбе с поляками привлечь на свою сторону Джанибека удачей не увенчалась (Шабульдо 1987: 47). Однако и реально противостоять натиску литовцев в Подолье хан не мог.
    
    1352-1353 Чума на Руси. Смерть от чумы великого князя Симеона. Начало правления на Руси Великого князя Ивана II Ивановича Кроткого.
    
    “бысть мор во Пскове силен зело и по всей земле Псковской”. И здесь смерть наступала уже на третий день после заболевания, сводя в могилу множество людей.
    
    1353 Смертоносную хватку чумы испытала Москва. С наступлением весны болезнь пробралась в великокняжеские палаты. Одного за другим она унесла в небытие самого великого князя, 36-летнего Симеона Гордого, двух княжичей — его сыновей и брата, князя Андрея. Ранее Черная смерть, по всей видимости, ускорила кончину митрополита Феогноста.
    
    1356 Из Орды в Москву пошел татарский посол Ирынчей и с ним гости-сурожане. Это - первое свидетельство о торговых связях Москвы и Сугдеи. [212] После победы Венеции торговый договор между Венецией и Золотой Ордой подтвержден
    
    1357 В Крыму генуэзцы отвоевали у княжества Феодоро (протекторат Золотая Орда) почти все побережье
    
    1359 Смерть Бердибека, правителя Золотой Орды. Его убил его брат Кульпа. Начало Великой смуты в Золотой Орде. Правление на Руси великого князя Дмитрия Константиновича Суздальского. Борьба за великое княжение между Москвой и Суздалем
    
    1360 Хана Кульпу и сыновей убивает его брат Неврус (Третий сын Джанибека) “Происходили также многочисленные порчи и понижения ценности монеты, из-за чего означенное королевство наше и население его сильно уменьшились и разорились...” . В то же время чекан ряда ордынских городов резко сократился, а монетные дворы других (например, Булгара, Азака) полностью прекратили свою деятельность. Среди причин данных изменений называют вспыхнувшую после смерти хана Узбека внутреннюю борьбу в Золотой Орде, а также последствия чумного мора. Страшный мор середины ХIV в. вызвал большую миграцию населения из Поволжья на запад. “Побегоша оттуду мнози татарови в поля дикия, и наипаче умножишася около Дону и Днепра, и в Перекопи жити начаху”
    
    1361 Восстание в Золотой Орде против Джучидов. Во главе потомок Шибана Хузра. При приближении армии Хузры, приближенные Навруса его предали и отдали Хузре. Были казнены Наврус и его семья. Среди погибших и великая Хатун - Тайдула. После непродолжительного правления Хузра, его убил собственный сын Темир - Ходья, которого через пять недель убили потомки Узбека. Не поделив власти, потомки Узбека стали править в разных частях Золотой Орды. Абдуллах в Крыму. Кедди - Бек правил в Сарае. Мамай ушел в Крым.
    
    1361-1362 Великая смута породила распад Золотой Орды. Она распалась на части: территория вокруг Сарая, Крым, Волжская Булгария, Хорезм. Так же можно говорить и о том, что с начала Великой Смуты от монголо-татар начали освобождаться часть Восточной Европы, которая была в зависимости от Золотой Орды. После ухода Мамая на престоле побывали Ордумелик, Кильдибек и Мюрид
    
    1362 Мамай вернулся в Сарай и свергнул Мюрида. Золотая Орда распалась на две части. Мамай контролировал территорию к западу от Волги. Другую часть государства со столицей Сарай ал - Джедид (Новый Сарай) контролировал Мюрид. Фактически правителем Золотой Орды стал Мамай. Но так как он не был из рода Чингизидов, формально руководил Абдуллах, которого поддержал Мамай
    
    1363 К концу XIV в. относится упоминание о каком-то мангупском правителе Дмитрии, воевавшем против литовцев на стороне татар вместе с владетелем соседнего княжества Кырк-Ор [1300].
    
    Первым письменным свидетельством о включении Кырк-ора во владения татар является упоминание о битве на Синих водах (речка Синюха, приток Буга) в 1363 г. ханов "Крымского, Манкопского и Киркельского" (т. е. из Старого Крыма, Мангупа и Кырк-ора) против литовского князя Витовта, закончившаяся победой последнего.
    
    Великий князь Литовский Ольгерд, союзник хана Ахмата разбил крымско-татарские орды в 1363 г. близ устьев Днепра, вторгся в Крым, опустошил Херсонес и захватил здесь все ценные церковные предметы.
    
    Мамай захватил у Мюрида Сарай ал - Джедидад
    
    Начало правления на Руси великого князя Дмитрия Ивановича Донского
    
    1364
    
    1365 Последнюю точку в соперничестве между двумя городами (Кафа и Сугдея) поставили генуэзцы. В июне 1365 г. они внезапно напали на Сугдею, взяли ее приступом и захватили 18 селений в округе. Во второй половине 14 века генуэзцы утвердились на Крымском побережье от (Балаклавы) до Кафы , а затем и на берегах Керченского пролива. Солдайя в конце 14-нач. 15 веков теряет свое торговое значение. Генуэзцы запрещают купеческим судам заходить в ее гавань и направляют их в Кафу. Туда же постепенно перебираются из Солдайи торговцы и ремесленники. Генуэзцы вели в Крыму в основном посредническую торговлю, предпочитая не ездить в далекие страны самим, а пользоваться товарами, привозимыми купцами других стран. Посредническая торговля приносила большие прибыли. Значительное место занимала также торговля сырьем и продуктами самого Крыма. С полуострова вывозились рыба, икра, соль, невыделанные шкуры, а также хлеб с Прикубанья. [212]
    
    1366 В особенности “велик зело” оказался мор 1366 (6874) г., погубившей множество людей “въ граде Москве и по всем властем Московьским”, а также в граничившей с западными татарскими владениями Литве.
    
    1367 Приход к власти в Твери с помощью литовского войска Михаила Александровича Микулинского. Обострение отношений Москвы с Тверью и Литвой
    
    1368 Мамай вновь отвоевывает Сарай ал - Джедид. 1-й поход Ольгерда на Москву ("литовщина")
    
    1369 Смерть Абдуллаха. Новым правителем Мамй поставил Мухаммад - Булака (в русских источниках Мамат - Салтан)
    
    1370 2-й поход Ольгерда на Москву ("литовщина"). По просьбе Мамая, войска князя Дмитрия Константиновича, захватили Булгар.
    
    1372 Войска Урус - хана совершив поход из Казахстана, захватили оба Сарая. Урус - хан провозгласил себя ханом Золотой Орды. Один из полководцев Урус - хана Тохтамыш, потомок Джучи, ушел к Тимуру. Тимур принял Тохтамыша и отправил его на войну с сыном Урус - хана Кутлуг - Бука. Не смотря на смерть Кутлуг - Бука в сражении, Тохтамыш проиграл и бежал в Самарканд. От Урус - хана ушел к Тимуру другой военначальник Едигей. Мамай в третий раз отвоевывает Сарай ал - Джедидад.
    
    1373 Война между феодалами Золотой Орды Урус - ханом и Айбек - ханом за г. Сарайчик
    
    1374 Правление в части Золотой Орды - Хаджи-тархане Черкеса.
    
    был “на люди мор велик по всей земле Русской. (...) У Мамаа тогда во Орде бысть мор велик”.
    
    1375 Мамай напал на Нижегородское княжество в районе р. Пьяны
    
    1376 Появление в Золотой Орде Тохтамыша. Он при поддержки Тимура захватил Сарай ал - Джедид
    
    1377 Князь Дмитрий Иванович совершает поход на Булгар. В Булгаре были оставлены русские чиновники для контроля над торговлей. Полный разгром войск Москвы и Нижнего Новгорода от татарского царевича Араб-шаха (Арапша) на р.Пьяне. Смерть Урус - хана. Правителем в Сугнаке стал его сын Тимур - Мелик. По поручению Тимура Тохтамыш захватил Сугнак. Новый набег Мамая на Нижегородское княжество. Арапша напал на Засурье (р. Сура)
    
    1378 Тохтамыш отвоевал у Араб - хана Сарай ал - Джедид. Победа московско-рязанского войска над татарским войском Бегича на р.Вожа
    
    1379 Тимур завоевал Хорезм.
    
    1379-1386 Золотоордынским наместником Крыма был зихский князь, известный как Зихий-Геркесий, Джаркас (Jarkas), Черкес-бек (Cherkes-bek) или Жанкасиус-Зих (Jhancasius-Zich), чья резиденция располагалась в Солгате (Solhat). Он был сторонником Мамая и в 1379 г. вынудил администрацию Каффы провести мобилизацию ополчения в поддержку Мамая на Куликовом поле.
    
    1380 Тохтамыш захватывает Сарай ал - Джедид, Сарай, Сарайчик и Хаджи Тархан.
    
    Черкес-бек разорил 18 селений из округа Каффы в наказание за отказ администрации этой колонии провести мобилизацию. Он сохранил свой пост и после смерти Мамая при Тохтамыше. Его подпись стоит под договором между Золотой Ордой и Каффой. Согласно 6-му пункту этого договора он обязывался возвратить ранее аннексированные им 18 селений. То обстоятельство, что Черкес-бек, или Жанкасиус-Зих, сохранял свое наместничество при столь враждебных друг другу правителях Золотой Орды, как Мамай и Тохтамыш, свидетельствует о значительной степени его самостоятельности. ...Взаимоотношения между черкесами и генуэзцами характеризует и то обстоятельство, что даже в Каффе, не говоря уже о поселениях в Зихии (Черкесии), единственное регулярное военное подразделение – так называемые оргузии (orgusii) – комплектовалось из черкесских наемников. Эти черкесы образовывали городскую конную полицию, имели солидное жалование, позволявшее даже вести скромные торговые операции. Филипп Брун считает этих оргузиев черкесами на том основании, что "в уставе они также называются казаками, тогда как под последними нельзя разуметь ни русских, ни татар" "Вероятно, черкесы, которые на протяжении веков вели полувоенный, полубандитский образ жизни и бывшие одновременно телохранителями султанов Египта, Турции и крымских ханов, были известны окружающим народам под этим названием (kassack), которое давалось каждому племени, ведшему такой образ жизни" Период XIII–XV вв. характеризуется массовой миграцией черкесов в регион среднего Поднепровья (Запорожья), получивший в связи с этим наименование Черкасии (чэрик - войско)
    
    В поход против хана Мамая, Дмитрий Донской взял с собой десять сурожских купцов, в качестве переводчиков, а также как свидетелей русской славы в предстоящей великой битве. Известны имена этих сурожан: Василий Капица, Сидор Елферьев, Константин Блок, Кузьма Коверя, Симеон Онтонов, Михайло Саларев, Тимофей Весяков, Дмитрий Черной, Дементей Саларев, Иван Ших. "Бархатная книга" сообщает, что в Москву при великом князе Дмитрии Ивановиче Донском прибыл " князь Стефан Васильевич из своей вотчины из Судака, да из Манкупа, да из Кафы. От его сына Григория Ховры пошел род Ховриных и Головиных, а от них Грязные." [212]
    
    Куликовская битва. Поражение и бегство Мамая
    
    С генуэзцами, чьи великие надежды рухнули, денежки плакали, а четыре тысячи воинов - земляков не вернулись с далекого севера, Мамай рассчитался сполна - отдал им по договору 28 ноября 1380 года золотые земли южного берега Крыма от Судака до Балаклавы и селения готов
    
    В районе Калки, севернее теперешнего Мариуполя, Тохтамыш наголову разбил войско Мамая, эта, по выражению автора "Сказания о Мамаевом побоище", "неутолимаа ехидна", бежал в Крым. В городе Кафе (ныне Феодосия) - центре работорговли на Черном море, это "имение" было отобрано, проходимец убит и брошен на съедение голодным свиньям...
    
    ...по договорам с татарами 1380 г. и последующими Кафа получила в свое владение побережье с 18 селениями между Алуштой и Кафой. Генуэзцы получили право разъезжать по владениям хана с торговыми целями, но обязались быть верными союзниками татар и позволять пребывание в Кафе ханского чиновника для взимания пошлины с привозимых товаров.
    
    1381 Правителем Золотой Орды стал Тохтамыш
    
    1381-1385 Тохтамыш объединяет Золотую Орду
    
    1382 Отношения с ханом Тохтамышем испортил денежный вопрос. Дело в том, что, противостоя Мамаю целых шесть лет, русское княжество все это время не платило дань Орде. Воссев на престол, Тохтамыш потребовал погасить задолженность. Осада и взятие Москвы Тохтамышем.
    
    1388 Минские войска одержали победу над монголо-татарами в бтве на реке Керулен. Тимур отбил атаку Тохтамыша и напал на Хорезм за их помощь Тохтамышу.
    
    Собрав многочисленное войско, в которое входили русские, черкесы, булгары, кипчане, аланы, башкиры и другие народы, Тохтамыш выступил на Тимура через казахстанские степи к Сырдарье через Кок - Орду
    
    1389 У г. Зернука Тимур разгромил авангард армии Тохтамыша. Основная армия Тохтамыша без успешно штурмует г. Сабран. Не взяв город, Тохтамыш захватил Яссы (совр. Туркестан). Весной Тимур форсировал Сырдарью и выгнал Тохтамыша из Кок - Орды.
    
    Правление великого князя Василия I Дмитриевича, впервые без санкции Золотой Орды
    
    Опустошительный поход Тимура на Золотую Орду. Тимур дошел до Иртыша на севере и до Большого Юлдуза на восток.
    
    1391 18 июня противники (Тохтамыш и Тимур) сошлись в решающей битве на реке Кондурче, правом притоке Сока (на территории современного Красноярского района Самарской области). По численности обе армии были примерно одинаковыми, но Тимур показал себя более опытным и талантливым полководцем. Тохтамыш руководствовался старыми принципами монгольской тактики, согласно которым исход полевого сражения решал мощный фланговый удар конницы. Тимур применил сложный боевой порядок из семи корпусов-"кулов", успешно противостоявший такому удару с фланга или обходу с тыла. Кроме того, Тимур навязал сражение в условиях, препятствовавших маневру ордынской конницы - по берегу Сока был создан рубеж обороны, а также выделил из состава своих войск резерв, которого у Тохтамыша в решающий момент не оказалось. В военном отношении поражение ордынцев на Кондурче было обусловлено примерно теми же причинами, что и в Куликовской битве, которая, как оказалось, их мало чему научила. Сыграл свою роль и переход некоторых аристократов Улуса Джучи на сторону врага в ходе самой битвы. Разбив Тохтамыша и обратив хана с остатками войска в бегство, победители подвергли грабежу его ставку, ордынские кочевья и земледельческие поселения на Средней Волге. В течении 26 дней находились войска Тимура в самом центре ордынских владений, безнаказанно опустошая их.
    
    1394 Войска Тохтамыша напали на Ширван, но Тимур быстро выгнал их
    
    1395 Под ударами войск Тимура в 1395 году погибла Золотая Орда. Разгрому Тимуром Золотой Орды сопутствовало поголовное истребление алан в степях и предгорьях Северного Кавказа. [201]
    
    В апреле 1395 г. Тимур дошел до богатейшей области Золотой Орды на Северном Кавказе - Диулат у современного г. Майского и Эльхотовских ворот Северной Осетии. Здесь Тимур запасся богатым провиантом для своего огромного войска, снабдил кормом свою конницу и стал дожидаться Тохтамыша перед решающей схваткой. После крупнейшего сражения на Джулате и Куре Тохтамыш потерпел поражение и отступил к золотоордынскому г. Маджары. Отсюда после повторной победы Тимура Тохтамыш направился к центру своего государства - на Волгу, где располагалась его столица - в г. Сарай - берке. После разгрома Тохтамыша Тимур с огромным войском остановилса у горы Бештау и стал готовиться к покорению русских и черкесов на Кубани.
    
    Полный разгром войск Тохтамыша Тимуром на р. Терек. Тохтамыш убежал. При чем в какой - то момент битвы войска Тимура были на гране поражения. Преследуя войска Тохтамыша, Тимур дошел до Ельца, сжег его и ушел назад. Тимур уничтожает в Крыму итальянские колонии
    
    1396 По пути домой Тимур уничтожил Хаджитархан и Сарай ал - Джедид (Новый Сарай)
    
    “На Ординских местех, в примории, и прииде не него гнев Божий, мор силен на люди и на скоты”.
    
    1397 Великий князь Витовт пошел на Крым, дошел до Кафы, разрушил Херсонес и увел в Литву значительное количество татар и караимов, потомки которых живут теперь в Виленской и Гродненской губерниях.
    
    1398 Восстание в Золотой Орде против Тохтамыша. Правителем стал Тимур - Кутлуг с помощью Едигея. Тохтамыш бежал в Киев, прося помощи у великого князя Витовта, правителя Литвы
    
    1399 В августе в сражении на реке Ворксла войска Золотой Орды под командованием Едигея разгромили войско великого литовского князя Витовта (будущего победителя в Грюнвальдской битве). Витовт в то время вышел к Черному морю и был не прочь расширить свои владения за счет Золотой Орды, в которой шла борьба за власть. Прежний хан Тохтамыш был свергнут Едигеем и Темир-Кутлугом, и он попросил помощи у Витовта. Витовт собрал под свои знамена русские и литовские полки, монголов Тохтамыша и дополнительные отряды польских воинов и тевтонских рыцарей из Пруссии. Его армия, обладавшая хорошей выучкой и имевшая артиллерию, успешно вела бой с войском Едигея, но не выдержала атаки с тыла конницы Темир-Кутлуга. Тохтамыш со своими людьми бежал с поля боя, многие русские и литовские князья погибли, а Витовт спасся чудом. Темир-Кутлуг скончался от ран, полученных в сражении, а Тохтамыш через несколько лет был убит как предатель. В свою очередь, Едигей также был убит спустя двадцать лет одним из сыновей Тохтамыша. Войска Тимур - Кутлуга подошли к Киеву. Путем выкупа Киев спасся от разорения
    
    1400 после отправки Тимуром в 1400 году карательной экспедиции на Кавказ погибла и значительная часть алан-горцев. Из уцелевшей части ранее многочисленного народа алан в ущельях Центрального Кавказа формируется фактически новая народность, вошедшая в историю под именем осетин.[201]
    
    1404 Архиепископ Иоан Галонифонтибус называл карачаевцев “карачеркесами”, так же именовал их путешественник 1643 года Арканджелло Ламберти.
    
    1414 В Судаке генуэзцы построили обширный замок со стенами и башнями, оконченный в 1414 г. Это самый замечательный памятник генуэзского владычества в Крыму.
    
    1419 Тмутаракань становится генуэзской факторией после бракосочетания генуэзца Гизольфи с дочерью черкесского князя Биха-ханум Матрега (Тмутаракань,Матраха, Матрика) стала феодом фамилии Гизольфи.
    
    1420 Хан Едигей умер: это произошло в ходе битвы с крымским войском Кадыр-Берды хана, младшего сына Тохтамыша от "наложницы из племени черкес", как называли татары асов-алан. Когда царевичу было три года, Джанике умолила Едигея пощадить брата, и спрятала его в "царстве" - вероятно в Кырк-оре. По материнской линии корни Джанике восходят именно к Кырк-ору. Хаджи-бек, хан Киркельский, упомянутый в связи со сражением при Синих водах в 1363 г., доводился ей дедом. Его дочь Тогайбек стала одной из трех жен Тохтамыша и матерью Джанике. После гибели Кадыр-Берды в 1420 г. Джанике осталась старшей в роду Тохтамыша и могла претендовать на власть по крайней мере у себя на родине в Кырк-оре,подальше от кровавых усобиц распадавшейся Золотой Орды. Судя по всему, она мудро сделала ставку на сторонников самостоятельности Крыма. Вероятно она была правительницей кыркорского бейлика вплоть до своей кончины в 1437 г., как о том свидетельствует надгробная надпись. Вероятно она благоволила Хаджи-Гирею,правившему в Солхате, видя в нем своего преемника и опору в борьбе с другими потомками Тохтамыша. В Кырк-оре Хаджи-Гирей появляется в 1437 г., в 1443, но окончательно он обосновался там только в 1449 г. В XVI-XVII вв. вполне укрепилась традиция, согласно которой происхождение самостоятельного крымско-татарского государства возводилось к Тохтамышу, а Джанике-ханым была ключевой фигурой этой версии". "Ты наша, Джанике".
    
    Смерть Эдигея завершила золотоордынский период Крыма. В Золотой Орде и Крыму начались смуты, борьба партий за власть. Крымские беи усилились и стремились создать из Крыма собственное государство. Титул хана стал обозначать верховного правителя. Тамга (герб) Крымского улуса (трезубец или гребень) обособилась от Кипчакского (стремя). Крым приобретал все больше значения в ходе общетатарских дел.
    
    1428 Проведший свою юность в Литве, в качестве беглеца, Хаджи Гирей получил Крымский престол, благодаря поддержке польско-литовского государства., но вскоре лишился его.
    
    1428-1430 От мора(чумы)“погибло множество народа” на территории Золотой Орды ...“уцелели из них (татар) со стадами только немногие роды”.Многократное появление чумы в районах Нижнего Поволжья и ордынских владениях вообще объясняется существованием тут древних природных очагов болезни. Мало окультуренные человеком сухие степи и полупустыни являлись характерным местом обитания грызунов и блох — главных носителей и переносчиков болезни
    
    1430 На месте современного Очакова литовский князь Витовт основал крепость Дашев. В списке замков, составленном в 1430 г. после смерти Витовта, указаны Соколец (Вознесенск), Черный город (Очаков), Качукленов (Гаджибей, г.Одесса) и Маяк-Каравул (маяки в лимане Днестра). Дальнейшая судьба Дашева неизвестна, неизвестно и то, где точно находился Черный город и является ли он предшественником нынешнего Очакова.
    
    1434 Хаджи Гирей вторично захватил власть. Собственное национальное имя его было Девлет, мусульманское Бирди, а прозвища Хаджи и Гирей он принял при вторичном занятии престола в связи с обстоятельствами своего детства.
    
    1441 Грамота от 27/III Великог

  • 2006.11.25 | stefan

    Поки жива пам"ять народу

    ОТВЕТ С.И.КУШУЛЬ (Евпатория)
    
    На рецензию научного сотрудника Института научной информации по общественным наукам АН СССР Л.И.ЧЕРЕНКОВА по работе Б.Я.Кокеная “Крымские караимы”.
    
    1978г.
    
    Копия
    
    ИЗДАТЕЛЬСТВУ “ПРОСВЕЩЕНИЕ” Зав.отделом географии тов.И.А.ЕРОФЕЕВУ
    
    Копия: Институту информации по общественным наукам АН СССР
    
    Сектор общественно-политических проблем (Научному сотруднику сектора Л.Н.Черенкову)
    
    16 октября 1978г. г.Евпатория
    
    Глубокоуважаемый Иван Алексеевич!
    
    В конце ноября п.г. мною, по согласованию с Вами, была послана Вам работа Б.Я.Кокеная (ныне покойного) “Крымские караимы” (исторический очерк) с просьбой об ее издании.
    
    В середине марта с.г. эта работа была возвращена мне с приложением копии рецензии на нее научного сотрудника ИНИОН АН СССР Л.Н.Черенкова.
    
    Рецензия крайне отрицательная. В заключении рецензент пишет, что работа Б.Я.Кокеная содержит “массу неточностей, ошибок и ложных утверждений” и добавляет: “Если некоторые ошибки и неточности, относящиеся к описанию языка, народного творчества, жизни общины и пр. можно было бы легко устранить или исправить, то принципиально неверную позицию автора в отношении этногенеза караимов (который в работе Кокеная представлен как тюркской народности – С.К.) исправить нельзя”, и, что исходя из этого, рукопись “не может быть рекомендована к изданию”.
    
    В противовес позиции Б.Я.Кокеная о тюркском происхождении крымских караимов, рецензент пишет(стр.5):
    
    “В советской исторической науке существует точка зрения, согласно которой в этногенезе караимов основную роль сыграли евреи караимского вероисповедания, переселившиеся в VIII в.н.э. в Хазарию (особенно в Крым) из Ирана и различные тюркские народности (возможно, хазары), исповедовавшие иудейскую религию. Браки караимов с раввинистами заключались по XVI в.”.
    
    В обосновании этой позиции этногенеза крымских караимов рецензентом источники не приводятся.
    
    Поскольку вопрос этнического происхождения караимов является принципиальным, вне зависимости от работы Б.Кокеная, а советской наукой происхождение крымских караимов установлено как тюркское, мною 24 марта с.г. было послано рецензенту письмо с просьбой сообщить источники изложенной им позиции. (Копия моего письма Л.Н.Черенкову была послана Вам того же числа).
    
    21 апреля мною был получен ответ Л.Н.Черенкова. Поскольку его письмо весьма пространно (в переложении на машинопись не менее десяти страниц), я, чтобы не утруждать Вас всем этим материалом, копии его письма не прилагаю, а при рассмотрении рецензии, в дополнение к ней привожу цитаты из письма, являющиеся непосредственным ответом на мой вопрос об источниках. Но, если Вы пожелаете, я немедленно вышлю Вам копию письма Л.Н.Черенкова от 17 апреля с.г.
    
    Итак, на замечание моего письма Л.Н.Черенкову, что “в сферу его рецензии оказался втянутым пересмотр вопроса тюркского происхождения крымских караимов, принятого советской наукой”, Л.Н.Черенков мне пишет: “Но мне, к сожалению, неизвестно о существовании советских научных публикаций, посвященных проблеме этногенеза караимов Крыма и Литвы. Вскользь упоминается о гипотезах, касающихся их происхождения, в обеих книгах по караимскому языку К.М.Мусаева. Статьи, посвященные караимам, во 2-м и 3-м изд. Б.С.Э. по сути дела повторяют друг друга даже в выражениях (как и статья во 2-м томе “народов Европейской части СССР”, Москва,1964)”.
    
    Продолжаю цитировать письмо Л.Н.Черенкова.
    
    “В предисловии к “Караимско-русско-польскому словарю” (М.1974) на стр.6 написано следующее: “Данные караимского языка указывают на то, что караимы последовательно входили сначала в состав таких племенных союзов, как хунский, булгаро-хазарский, узо-печенежский, и только позже – в кыпчакско-половецкий племенной союз с господствующим кыпчакским языком, основные черты которого караимы сохранили и в современных диалектах”.(Цитата окончена).
    
    Далее Л.Н.Черенков излагает свое несогласие в этом вопросе с автором предисловия к словарю – крупнейшим специалистом Советского Союза проф. Н.А.Баскаковым. Л.Н.Черенков полагает, что тюркский язык караимами заимствован в более поздние времена и поэтому он не может служить доказательством вхождения караимов в столь ранние, как хунские, исповедующие тюркские племенные союзы.
    
    Я же, не, будучи компетентной в вопросах языкознания, не берусь судить о них. Но, в дополнении к авторитету проф. Н.А.Баскакова, уверена, что положение о племенном происхождении караимов Крыма (и выходцев из них караимов Литвы и Польши), изложенное в предисловии к “Караимско-русско-польскому словарю”, изданному трудами наиболее крупных специалистов тюркологов трех Академий наук: СССР, Литвы и Польши, безусловно, разделялось и ими.
    
    К тому же, как будет показано ниже, известный антрополог Советского Союза проф. Г.Ф.Дебец считает, что крымские караимы этнически берут свое начало от сарматов, а проф. А.Башмаков (Франция) связывает этногенез караимов еще с более ранними жителями Крыма – таврами. Отсюда вхождение караимов в гуннский племенной союз вполне естественно.
    
    К перечню работ, приведенных в цитате из письма Л.Н.Черенкова, в которых освещается вопрос этногенеза караимов Крыма, я могу добавить еще работы советских ученых (в хронологическом порядке их издания):
    
    1.Академик В.А.Гордлевский “Лексика караимского перевода Библии”. Доклады АН СССР. Серия В №5 Лен-д, 1928, стр.51.
    
    На основе древних переводов Библии, автор сближает язык караимов с языком чувашей, признанных потомков хазар.
    
    2.Ин-т этнографии АН СССР в официальном письме от 25/IX-1953г. в ответ на вопрос тов. Новицкого о происхождении караимов пишет:
    
    “Сотрудник нашего института проф. Г.Ф.Дебец – специалист по данному вопросу, отвечает следующее (для краткости цитирую справку в ее заключительной части – С.К.):
    
    “В истории известен тюркский по языку народ, среди которого была распространена иудейская религия. Это - хазары. Есть все основания думать, что современные караимы и являются потомками хазар, т.е. народа, образовавшегося из древнего населения Восточной Европы, ассимилированного тюрками по языку и воспринявшего иудейскую религию особого толка (без Талмуда).
    
    Как назывался и где тот древний народ, который был ассимилирован тюрками по языку и физический тип которого сохранился в физическом типе хазар, а позднее караимов, сказать трудно. Скорее всего, это был один из народов, известных древним грекам под сборным именем савроматов или сарматов. Часть сарматов на языке иранской семьи, но среди них были, по-видимому, народы, говорившие на кавказских языках. Физический тип одного из этих народов и сохранился в типе караимов”. (Цитата окончена)”.
    
    Мне не известно, но полагаю, что эта точка зрения Г.Ф.Дебенца на этногенез караимов Крыма позднее была изложена в его опубликованных научных трудах.
    
    3.Проф.В.П.Алексеев “В поисках предков”, изд-во “Советская Россия”, Москва, 1972г., стр.288.
    
    Автор на основе изучения краниологических данных караимских черепов, пишет:
    
    “Если сравнить строение у хазарских, караимских и крымских черепов (как видно из предыдущего текста, автор имеет в виду аборигенов Крыма – потомков тавров). С.К.), то караимская серия как раз середина между хазарской и крымской.
    
    Таким образом, напрашивается сам собой вывод: караимы связаны с хазарами прямой и непосредственной генетической преемственностью, происходят от хазар, а не от древних иудеев, с которыми этнографически не имеют ничего общего”.
    
    4.О.Я.Прик “Очерк грамматики караимского языка”. Изд-во
    
    Дагестанского гос. Университета им. В.И.Ленина. Махач-Кала, 1976г. Редактор – доцент Ю.Д.Джанмазов пишет, что караимский язык относится к числу реликтовых тюркских языков, а автор во введении говорит о тюркском этногенезе караимов.
    
    5.Наконец, Л.Н.Черенков в письме ко мне, говоря об этнической близости караимов с крымчаками, сам ссылается на работу С.С.Заболотного: “Группы крови у караимов и крымчаков”, установившего у них тюркские элементы. Минск, 1928г.
    
    Есть еще работы советских ученых, отражающие вопрос происхождения караимов, как тюркской народности.
    
    Занимались им русские ученые и дореволюционного времени, как-то:
    
    В.В.Григорьев – первый русский тюрколог и гебраист, на основе языка и типа караимов, приходит к выводу: “оба обстоятельства эти невольно наводят на мысль, что караимы наши (проживающие в России – С.К.) – не евреи, а потомки тех тюрков-хазар, которые как известно, исповедовали закон Моисеев владели Крымом с VIII по XI век”.
    
    “Россия и Азия”, СПБ, 1876г., стр.435 (статья эта сначала появилась в журнале Мин. Внутренних дел за 1846г.).
    
    В.Д.Смирнов – видный тюрколог своего времени, пишет: “Теперешние караимы есть остаток того народного сплава, который мог образоваться от слияния собственно ветхозаветных караимов с хазарами. Караимы в свою очередь могли заимствовать у них тюркскую речь, и, благодаря таковому религиозному и языковому единению, считаться с превосходящими их своей численностью и могуществом хазарскими прозелитами своей веры”.
    
    “Сборник старинных грамот и узаконений Российской империи касательно прав и состояния русско-поданных караимов”. СПБ, 1890г., предисловие, стр.XII.
    
    Попутно отмечаю, что рецензент (стр.2) термин “собственно ветхозаветные караимы”, ошибочно приписываемый им Б.Я.Кокеная, называет “путанной терминологией”.
    
    Эта критика в адрес Кокеная последним не заслужена, так как рецензент не обратил внимания, что весь данный абзац в работе Кокеная взят в кавычки и в сноске дана ссылка на проф.Смирнова.
    
    Ясно, что проф.Смирнов под термином “собственно ветхозаветные караимы” имел в виду этнически евреев караимского вероисповедания.
    
    Надо обратить внимание на то, что для В.В.Григорьева и В.Д.Смирнова в определении хазарского происхождения караимов ориентиром служил язык, религия, тип караимов и этнографические особенности этой народности. А основного показателя этногенеза любого народа – антропологических, а тем более краниологических исследований караимов произведено еще не было.
    
    В начале ХХ века начинаются антропологические исследования караимов. Они подтвердили гипотезу их тюркского происхождения, выдвинутую языковедами-тюркологами.
    
    Из ученых России первым провел антропологические исследования караимов д-р Вайсенберг. В результате он определяет караимов как тюрков и, в частности, сближает их с башкирами. Журнал “Еврейская старина”, СПБ, 1910г.
    
    Занимались языком и этногенезом караимов и зарубежные ученые, нашедшие в них тюркское происхождение.
    
    Ученые Польши (где проживает небольшое количество караимов, предки которых были выходцами из Крыма), как-то: Талько-Гинцевич – производил антропологические исследования караимов; проф. Вильнюского университета Н.Райхер – исследования крови – статья в чешском журнале “__________”,
    
    Прага,1932г., проф.Т.Кованьский пишет: “Караимы нашли себе значительное число последователей среди турецких аборигенов Крыма”, ж-л “Караимская мысль”, вып.ІІ, Вильно, 1929г.
    
    Акад.А.А.Зайончковский, в статье “Хазарская культура и ее наследники” приходит к выводу, сто таковыми из различных народов в первую очередь являются караимы.
    
    Ж-л “____________” Венгерской АН, том ХІІ,1961г.
    
    Итальянский ученый, проф. Римского университета Коррадо Джини в 1934г. произвел антропологические исслеования и изучение крови караимов Литвы и Польши. В результате пришел к выводу, что караимы больше всего схожи с чувашами, признаными наукой остатком хазарского народа.
    
    Ж-л “_______________”, Рим, 1936г., стр.56.
    
    Проф. А.Башмаков (Франция) много пишет о караимах и, в частности, что караимы вместе с южнобережными татарами являются аборигенами Крыма, будучи совместно потомками тавров. Книга на французском языке – “50 веков этнической эволюции вокруг берегов Черного моря”, Париж, 1937г.
    
    Проф.Хусейном Намыком (Турция) в учебнике для лицеистов приводятся сведения о всех турецких народностях, в том числе и о караимах, о которых сказано, что они являются чистокровными турками, отличающихся от них только религией, проживают на юге России и в Польше.
    
    “________”, “Мир турецкий”, Стамбул, 1932г., стр.179-180.
    
    Безусловно, тюркское происхождение караимов принято и немецкой наукой.
    
    Караимы, бывшие в оккупации, из-за своей этнической принадлежности, не пострадали.
    
    Как пишет проф.С.М.Шапшал в его неизданной рукописи, немецкие ученые продолжали изучение караимов во время войны.
    
    Д-р Гюнтер Хольти и д-р Штайнигер из Берлина произвели антропологические измерения караимов.
    
    Результаты д-ром Штайнигером были предварительно опубликованы в статье “_____________”, помещенной в газете “___________”, №314-30, 1942г., где он заключает, что племени караимы родственны турко-татарам.
    
    Все эти и многие другие труды советских, дореволюционных русских и зарубежных ученых гипотезу о хазарском, а точнее-
    
    Тюркском происхождении крымских караимов – (и выходцев из них – караимов Литвы и Польши) обратили в теорию. Эта теория утверждена в Советской науке, что получило отражение в официальных государственных изданиях:
    
    1.“Карта цветных обозначений расселения народов СССР”, изд. АН СССР, Л-д, 1924г.
    
    2.“Список народов Союза Социалистических Светских Республик”, изд. АН СССР, Л-д, 1927г., стр.27, под №107.
    
    В обоих этих официальных изданиях караимы отнесены в группу “Северо-западных турков”.
    
    3.В статье докт. Географических наук О.Брука “Гражданин страны Советов” караимы числятся в тюркской группе народов Алтайской семьи. Ж-л “Наука и жизнь”, 10, 1967г.
    
    4.О тюркском же происхождении караимов говорят статьи “Караимы” и “Караимский язык” 2-го и 3-го издания БСЭ, а также издания МСЭ.
    
    5.Также трактуется этот вопрос и в “Этнографии Европейской части СССР”, изд. “Наука”, 1968г., стр.457-8.
    
    6.То, что официальной Советской наукой принято, что караимы являются тюркской народностью, видно также из распоряжения Президиума АН СССР №336-1835 от 30.VIII-1956г. где сказано: “При изучении истории тюркских народов и особенно тюркских языков, остро ощущается необходимость расширения и углублений работ по истории, литературе и языку караимов”.
    
    7.Наконец, в вышедшей в этом году книге И.И.Исеева “О языках народов СССР” караимский язык также отнесен к северо-западной группе тюркских языков, а о караимах сказано, как о тюркской национальности. Изд. “Наука”, М.,1978г., стр.144-145.
    
    Все вышеперечисленные труды советских ученых и официальные издания советской науки в вопросе тюркского происхождения караимов увязываются и не противоречат друг другу.
    
    Поэтому вызывает крайнее удивление фраза письма Л.Н.Черенкова, совершенно не соответствующая фактическому положению данного вопроса. Л.Н.Черенков пишет:
    
    “Кстати, в Советской науке всегда существовала по поводу этногенеза караимов точка зрения отличная от вышесказанной во 2-м и 3-м издании БСЭ. Она довольно толково изложена в статье “Караимы” 1-го изд. БСЭ”.
    
    Если бы Л.Н.Черенков сделал это заявление по отношению к досоветской науке, то еще можно было бы мириться, так как в дореволюционное время, на основе идеалистических позиций происхождения народа определялось исключительно по его религии”.
    
    Тогда в энциклопедических словарях, в путеводителях и популярной литературе о караимах проживающих в России, т.е. крымских караимах, действительно давалось объяснение, как о “еврейской секте, не признающей Талмуда”.
    
    Но если стать на эти позиции и быть последовательными, то тогда нужно “русских караимов” – славян (о них речь будет ниже), “египетских караимов” – арабов, “абиссинских караимов” – феллахи и библейцев Китая – всех признать этнически евреями, что безусловно является абсурдным.
    
    Советская же наука, по учению В.И.Ленина, резко разграничившая религию от понятия происхождения народов, на основе лингвистических, антропологических, археологических, этнографических и других данных, а не только религии, определила место караимов в семье тюркских народов.
    
    Первого издания БСЭ, на которое ссылается Л.Н.Черенков, в библиотеках Евпатории, как устаревшего, не оказалось. Я смогла познакомиться со статьей “Караимы” 1-го изд.БСЭ только в Симферопольской областной библиотеке.
    
    В этой статье определение термина “караимы”, имеющего два значения: религиозное и этническое (см. стр.1 рецензии), как и в дореволюционных энциклопедиях, оказалось смешанным. В статье сказано:
    
    “Караимы – еврейская секта, основана с целью укрепить влияние жреческой аристократии, вавилонским евреем Ананом бен Давид в 8 веке”.
    
    Привожу следующий за этим абзац текста статьи 1 изд. БСЭ, поскольку Л.Н.Черенков, в подтверждении этногенеза караимов, изложенного в рецензии, цитирует его письмо ко мне: “Ряд археологических данных устанавливает, что “К” жили в Крыму уже в 9 веке, когда “К” находились под властью хазар. Часть хазар исповедовала иудейскую религию, что вело к заключению браков между “К” и хазарами, так что происходило смешение”.
    
    Из этой цитаты, во-первых, не видно участие какого народа превалировало в этногенезе караимов Крыма: евреев (если под термином “караимы” понимать этнически евреев караимского вероисповедания) или хазар; во-вторых, этот же взгляд на происхождение крымских караимов был высказан проф. В.Д.Смирновым еще в 1890г.; возможно, и заимствован у него автором статьи “Караимы” 1-го изд. БСЭ 1937г. Но, как видно из вышеприведенной цитаты В.Д.Смирнова, он уже тогда – в 1890г.,- говорил, что собственно ветхозаветные караимы слились с “превосходящими их своей численностью хазарскими прозелитами своей веры”.
    
    Здесь аналогия с христианами: как первые христиане-иудеи, в среде которых зародилась эта религия (поначалу как секта), с веками полностью растворилась в других народах, прозелитах христианства, так и израильтяне-библейцы, жившие еще до появления Талмуда и до Р.Х. среди иранских, кавказских и тюркских народов, обретшие среди них немало адептов библизма, со временем полностью растворились в них.
    
    О времени появления библизма в Крыму Л.Н.Черенков в письме ко мне пишет: “Иудейская религия была занесена в Крым еще в античные времена евреями, поселившимися в греческих городах-колониях”.
    
    Но есть документ, прямо говорящий о времени и местах первого поселения евреев в Крыму. Это “Дербентская рукопись”, хранящаяся в Гос.публ.библиотеке г. Ленинграда, обнаруженная в 1840г. археологом А.С.Фирковичем в генизе еврейского храма села Манджепис на Кавказе, близ Дербента.
    
    Проф.Хвольсон говорит о безусловной подлинности этой рукописи и дает ее перевод.
    
    Из этой рукописи, являющейся копией с копии приписки 604г.н.э. на свитке пятикнижия узнаем.
    
    Персидский царь Камбиз (VI в. до н.э.) завоевал земли скифов в Крыму и учредил там военные посты. Завоевателями были его войска, состоявшие из мидийцев и израильтян. Последние были потомками изгнанников в города Мидии из Израильского царства, завоеванного ассирийским царем Салманасаром в 727г. до н.э. и оставались там до времен Камбиза.
    
    Камбиз, завоевав земли в Крыму, отдал их во владение их завоевателей. Прибыв из Персии с семьями, они поселились (цитирую): “В Коршуне, где его отец Кореш (Кир) воздвиг себе памятник и стяжал славу и в Солхате еврейском, который они построили, и в Онхате греческом, развалины которого они восстановили, и назвали их (т.е. оба эти места) Керим, и в еврейском утесе (т.е. Джуфт-Кале), который они укрепили, и в городе Сафарад (т.е. Керчи) у моря Скифов”.
    
    Д.Хвольсон “Восемнадцать еврейских надгробных надписей из Крыма”, СПБ, 1866г., стр.68-79.
    
    Надо полагать, еврейские колонии, прибывших в Крым израильтян вместе с мидийцами, не были слишком велики. Расселившись в указанных местах между аборигенным населением Крыма и пришлыми в него греками, будучи оторваны от своих единоплеменниками еще со времен поселения в Мидии, они с веками были полностью ассимилированы прозелитами их религии.
    
    В то время иудейская религия представляла безпримесный библизм, так как ни учения Талмудизма, ни учения христианства еще не возникло.
    
    Таким образом, с учетом показаний “Дербентской рукописи” библизм занесен в Крым более за 1300 лет до возникновения в Палестине секты Анана. Так что в Крыму, к началу н.э. и в первых ее веках, последователи библизма, надо полагать, были в основном уже прозелитами из аборигенного населения и пришельцев из Индии, Кавказа и Византии.
    
    За это говорят археологические находки – древние надгробия первых веков н.э. караимского кладбища Джуфт-Кале, кроме библейских со значительным количеством тюркских имен, а также имеющие персидские и греческие имена.
    
    А.Фиркович – “Авна зиккерон” (“Памятные камни”), Вильно, 1872г., русский перевод Д.М.Гумуша, гор. Севастополь.
    
    О том же пишет проф. Хвольсон:
    
    “Тюркско-татарские племена населяли Восток Европы уже с незапамятных времен, что подобные племена с V в. по Р.Х. жили в Крыму – факт исторически не оспоримый и на это только указывают крымские надгробные надписи” (кладбища Джуфт-Кале – С.К.).
    
    Д.Хвольсон, “Сборник еврейских надписей из Крыма”, СПБ, 1884г., предисловие, стр.VII.
    
    Помимо этого, прозелиты библизма детям, особенно мужского пола, обычно давали не национальные, а библейские имена. Так что последние не являются показателем этнической принадлежности к евреям носителей этих имен.
    
    Среди женщин-караимок до конца ХІХ в. бытовало больше национальных тюркских, чем библейских имен.
    
    Данные науки, времени проф.В.В.Григорьева и проф. В.Д.Смирнова – антропологические исследования караимов Крыма проф.Г.Ф.Дебица, А.Башмакова, В.П.Алексеева и др. подтверждают вышеизложенное о караимах, как об аборигенном населении, впоследствии смешавшимися с тюркоязычными пришельцами.
    
    Исследования крови караимов Вайсенбергом, Рейхером, Заболотным, Джини также установили тюркские элементы этногенеза караимов.
    
    Отсюда – караимы, смешавшиеся с хазарами, принявшими в VIII веке библизм, были не “собственно ветхозаветные” караимы – т.е. евреи караимского вероисповедания, как полагал в 1890г. проф.В.Д.Смирнов, а были прозелитами библизма из числа аборигенного населения Крыма.
    
    Рецензент же, если можно так выразиться, модернизировал концепцию проф.В.Д.Смирнова 1890г. и ее же 1-го изд. БСЭ 1937 г. и в 1978г., говоря об этногенезе караимов Крыма, устанавливает, что все же основную роль в нем сыграли евреи.
    
    На мой вопрос об источниках этой позиции Л.Н.Черенков в письме ко мне объясняет (цитирую): “Когда я пишу об основной роли (подчеркнуто Л.Н.Черенковым – С.К.) евреев караимского вероисповедания в этногенезе крымских караимов, то я вовсе не хочу этим сказать, что среди предков современных караимов численно преобладали лица еврейского происхождения.
    
    Основная роль евреев-караимов могла заключаться в том, что они способствовали обособлению какой-то группы населения Крыма, образованию у этой группы особых дифференциальных признаков, отличающих ее от основного населения”.
    
    Таким образом, на мой вопрос Л.Н.Черенкову об источниках его позиции в вопросе этногенеза караимов, он, во-первых, в подтверждение ее не смог привести, кроме статьи “Караимы” первого изд. БСЭ, ни одного труда советской науки, либо других обоснований, и, во-вторых, как свидетельствует данная выдержка, он сам признает, что среди предков караимов преобладали лица не еврейской национальности.
    
    В этногенезе же любого народа другой народ может участвовать только лишь биологически.
    
    С учетом этого, утверждение рецензента об основной роли евреев в этногенезе караимов Крыма само собой отпадает.
    
    К тому же из изложенного явствует, что эта позиция на этногенез крымских караимов является личным мнением рецензента без соответствующей для этого базы.
    
    А так как это мнение, насколько мне известно, Л.Н.Черенковым в печати не опубликовано, то он не имел основания выдавать его в рецензии за “существующую в советской исторической науке точку зрения” и называть “принципиально неверной” точку зрения В.Кокеная о тюркском происхождении караимов, как было показано выше, фактически принятой советской наукой.
    
    В процессе знакомства с источниками, выявлено, что в рецензии выписаны дословно значительные выдержки из статьи “Караимы” 1-го изд. БСЭ, а также использована статья “Караимы” из словаря Брокхауза и Ефрона изд.1895г. А те же статьи 2-го и 3-го изд.БСЭ “Этнография Европейской части СССР”, написанные с учетом научных достижений в вопросе происхождения караимов (особенно антропологических данных) за время после 1-го изд. БСЭ, т.е. после 1937г., как и последующие научные труды этой области, рецензентом полностью игнорируются.
    
    Возникает вопрос: “Чем это вызвано?”
    
    Возвращаясь к приведенной мною в начале данного письма цитате (стр.5): “Браки караимов с раввинистами заключались по XVI век”, поскольку с этим утверждением рецензент, по-видимому, увязывает “основную роль евреев в этногенезе караимов”.
    
    На мою просьбу сообщить источники этого утверждения, Л.Н.Черенков в письме от 17.04 пишет: “О браках талмудистов (раввинистов с караимами сообщают письменные источники ХІ, ХІІ и XV вв. Относятся они и к Ближнему Востоку и к Европе. В отношении Крыма ничего сказать не могу, но, если рассуждать логически, то можно допустить существование таких браков и в Крыму”.
    
    Ссылка на источники, где кроме века ничего не указано, не проливает света на обоснованность этого утверждения. К тому же оно совершенно не вяжется с тем, что пишет сам рецензент (стр.1): “Сторонниками ортодоксального иудаизма, талмудистами, последователи караизма были объявлены еретиками, со всеми вытекающими отсюда последствиями”.
    
    В связи с этим (на той же странице) он говорит о “жестоких преследованиях” последователей караизма со стороны талмудистов.
    
    Проф. же В.В.Григорьев, характеризуя отношения раввинистов с караимами, пишет: “Везде, где караимы имеют оседлость с раввинистами, живут они совершенно отдельно от сих последних, не вступают с ними в брак и стараются всеми мерами, чтобы туземцы не смешивали их одних с другими. Взаимным нерасположением платят им и раввинисты”.
    
    В сноске на той же странице В.В.Григорьев делает пояснение: “ Вот какие бесчеловечные наставления дает своим единоверцам в отношении к караимам другой раввин: “Израильтянин (т.е. раввинист), не должен лечить караима ни от какой болезни, если тот упадет в яму, не должен его вытаскивать, не должен его избавлять даже из рук убийцы. Тем менее еще можно допускать караима в свидетели по какому-либо делу, есть убитую им скотину, или вступать с ним в брак. Последнее воспрещается даже тогда, если они обратятся к иудейству (то есть к раввинизму)”.
    
    Учитывая вышеизложенное, по моему, если логически рассуждать, к чему призывает рецензент, то не только нельзя допустить возможности заключения браков раввинистов с караимами в Крыму, но и в любом месте их проживания, во все времена существования этих двух антогонистических вероисповеданий.
    
    Отсюда, утверждение о заключении таких браков по XVI век, мне представляется не только беспочвенным, но прямо противоречащим истине.

  • 2006.11.25 | stefan

    словник термiнiв

    Караимско-русско-польский словарь, изд. “Русский язык”, М, 1974.
    
    Авары – (авара – скверный, плохой (стр.40)) - плохие, ужасные
    
    Аланкасар – (великан, исполин (стр.62)) – витязь
    
    Аланы – (ал – брать, забирать, (стр.60), алын – быть взятым, добываться, алынгъа – добыча, (стр.66)) – взятые, добытые
    
    Анты – (ант - клятва, присяга (стр.69)) - присягнувшие
    
    Асы – (ас - вешать, повесить (стр.78)) – повешенные; (ас - переходить, пройти мимо (стр.78)) - люди живущие на перевале (Дарьял) - пройденные
    
    Аскелы - (ас - переходить, пройти мимо (стр.78), кел - приходить, прибывать, приезжать (стр.301)) - приезжие, вновь прибывшие
    
    Барсилы – (барс – тигр, барс (стр.103), сыла – приглаживать, расчесывать (стр.491)) – ласкающие барса
    
    Басилы – (басыл – угнетенный, несчасный (стр.106)) – несчасные (в 737г. плененным хазарам арабы выделили земли на границе с Грузией, эти племена стали называться "басилы"; в последствии восстали, убили поставленного над ними эмира, но при попытке вернуться на Родину часть басил была перерезана)
    
    Башкиры – (баш – голова (стр.109), къору – ограждать, охранять (стр.371)) - охрана
    
    Бериндеи - (бери – волк (стр.113), инда – звать (стр.202)) - зовущие волка, воющие волком
    
    Берсилы – (бери – волк (стр.113), сыла – приглаживать, расчесывать (стр.491)) – гладящие волка
    
    Булгары – (булгъ(ар) - подстрекатель, мятежник (стр.138)) - мятежники
    
    Буртасы – (бур – невежа (стр.140), тас – потеряный, погибший (стр.516) – бедняки (Мед и меха составляли главное богатство буртасов, согласно Ибн-Русте)
    
    Вятичи – (ват - бить, ударять(стр.156), ватыс - бой, схватка, драка, удар(стр.156)) - бойцы
    
    Кавары – (кавсары - погибший, безобразный (стр.280)) – погибшие; (къавы – грозить, угрожать, стращать, стр.357) – грозные (проклятые); (кув(кувары) – гнать, преследовать, (стр.342)) - изгнаники
    
    Казак – (къач(кац,кач,къац) – бежать, убегать (стр.367), къачакъ (къацакъ, къазак) – беглец (стр.367)) – беглец
    
    Кацап – (кац – бежать (стр.299), цап – быстро ехать, бегать, бить (стр.612)) – налетчик - ср. прозвище русов - "дромиты" (от греч. "дромос" - бег) свидетельствовало о стремительности набегов днепровской вольницы.
    
    Хазары(козары) – (кач(кац) – бежать, убегать (стр.299), качыр (кацыр) – (стр.299)) – обращать в бегство, гнать, прогонять, выгонять) – преследующие (авар!!!!)
    
    Кипчак – (кипчак – колесо, колесница (стр.322)) – люди колесниц
    
    Мадьяр – (маджар – телега, запряженная волами (стр.401)) – возница
    
    Печенеги (пачинакиты, пацинаки, бечинеги, баджнаки) - (пац - крыса(стр.447), чинакъ - коготь(стр.628)) - крысиный коготь, (беш - пять(стр.114)) - пять когтей, (баджанакъ - свояк(стр.96)) - свояки (каждая орда состояла из пяти родов, женщины одного рода выходили замуж за мужчин другого рода в пределах одной орды, все мужчины по отношению к друг другу свояки!!!)
    
    Савары – (дойная корова (стр.455)) – ковбой, скотник, дояр, пастух, чабан
    
    Савиры – (сав – здоровый, (доить) (454), эр – мужчина(665)) – витязи, богатыри; (савир - обычное тюркское слово, означающее “здоровый, чистый мужчина” (тюрк. “сау(сав)”- здоровый, чистый, “ир”- мужчина; вождь савиров назывался тюркским титулом эльтебер”.[463])
    
    Сакалибы - (С.К.Л.Б. или сакъалав – стража, охрана (стр.461)) – стражники
    
    Сариры – (сар – плести, вязать, завивать (стр.465)) – связанные (с чем то)
    
    Склавины(эсклавины) - (эск(и) - старый(стр.669), ави - отец(стр.40)) - жители запада, т.е. Славии (Эславии) (см.ниже)!!! ;0)
    
    Сувары – (сув – вода, водный, водяной (стр.481), сувар – поить скот, поливать, орошать (стр.482) ) – перевозчики, водники
    
    Торки - «родственники жены» (торкин).
    
    Улучи - (улус - народ (стр.578), улукъ - народ) - улусчи- народ (ср. иш - работа, ишчи - работник)
    
    Уроги – (ур- бить, ковать(580)) - кузнецы
    
    Урус – (уруш – война, битва, борьба, драка (стр.582), урушувчу – воин (стр.582), урус – битва…, русский, украинец (стр.581)) - воин, рать
    
    Хохол(Оселедець) - (асылы - висячий, подвешенный(стр.82), ат - конь, лошадь(стр.82), атцы - конюх, всадник(стр.84), ит - собака(стр.209)) - буквально конский хвост (собачий хвост) ;0)
    
    Черемисы – (чора – батрак, конюх (стр.631), мискин – бедный, нищий (стр.408)) - буквально батраки
    
    Эрзя - (йэр - земля, страна, край(стр.273), йэр иси - земледелец) - пахари
    
    Эфталиты (или абдел - абдал – глупец(стр.38) ) - глупцы
    
    Племена Священных рощ:
    
    Акациры – (ак – белый (стр.57), цирик – сгнивший (стр.614)) – белые старые могилы; (акца – белый, беловатый (стр.58)) – беловолосый (половцы)
    
    Акациры - (агъац - дерево (стр.43), эр - мужчина (стр.665)) - лесные люди (люди священных рощ)[463]
    
    Кутаргуры – (къутар – спасать, освобождать (стр.376), гур – могила (стр.162)) – спасшие могилу
    
    Кутургуры – (къутур – бесноваться, свирепствовать, къутурган – бешенный (стр.376), гур – могила (стр.162)) – бешенные могилы (камлания)
    
    Къарайэры(караимы) – (къара – земля, къарайэр – могила (стр.363), эр – мужчина (стр.665)) – привязаные к могиле
    
    Сарагуры – (сар – плести, вязать, заплетать (стр.465), гур – могила (стр.162)) – связанные могилой; (сары - желтый)
    
    Утагуры - (ут - выигрывать, достигать (стр.583), гур – могила (стр.162))
    
    Уттургуры – (уттур – проигрывать, терять (стр.584), гур – могила (стр.162)) – потерявшие могилу
    
    Уйгуры – (уй – быть подобным (стр.574), гур – могила (стр.162)) – подобный могиле
    
    Оногуры – (он – десять, процветать, побеждать (стр.428)) – десять могил или защитившие могилу (оногуры - уннугуры)
    
    Хазары(козары) – (кач(кац) – бежать, убегать (стр.299), качыр (кацыр) – (стр.299)) – обращать в бегство, гнать, прогонять, выгонять) – преследующие (авар!!!!)
    
    Хазары (казары) – (каз – копать, рыть…, (стр.281), эр – плести, мужчина (стр.665)) – копающие (могилу).
    
    Хазары – (кос – пара, соединять (стр.334), сар – плести, вязать, завивать (стр.465)) – “кассар” – пара кос;(къаза – опасность, беда (стр.357), эр – мужчина, плести, седло (стр.665)) – опасные всадники
    
    Чуваш – (чув – руины, или слава(цув) (стр.632), аш – пропадать, погибать(стр.91)) – погибшая могила(слава)
    
    Города хазар и подвластные области:
    
    Астрахань – тархан асов; (ац (ач) – открывать, отворять(стр.87), тархан – свободный, привилигированный (стр.516)) – пункт выдачи виз
    
    Артания(Ортания) - (орта - середина, центр(стр.431)) - центр
    
    Куявия - (куйас - солнце(стр.344), ави - отец(стр.40)) - восток ;0)
    
    Славия - (эсли - пожилой, старый(стр.670), ави - отец(стр.40)) - запад ;0)
    
    Байда – (бай – богатый (стр.98), итта – дед (стр.209) – “байитта”) – старый город (ал Баба(баба - дед)) - Дербент по арабски
    
    Балтава (Полтава) – (балта – топор (стр.101), вар – иметь (стр.156)) – властелин; (бал – мед(стр.100), тав – изобилие, находка, гора(стр.503)) – медовый край
    
    Беленджир – столица савир и барсил (бала – ребенок, дитя (стр.100), беляньдир – пеленать (стр.112), эр – мужчина (стр.665)) – колыбель; Страну булгар арабы называли Баланджар (Беленджер). Правильное произношение тех или иных названий, упоминаемых арабскими авторами средневековья, затруднено тем, что в арабских словах гласные пишутся не всегда, а древние названия давно вышли из употребления, поэтому как произносятся переведенные с арабского сочетания букв “б-нг-р” и “б-л-нг-р” сказать трудно. Так же примерно обстоит дело с древнееврейским языком.[463]
    
    Биляр - расположен на Черемшане, притоке Волги (бийли – державный, государственный, бийлик – царство, государство (стр.116)) - город царей
    
    Булгар – столица Волжской Булгарии (герб - барс, парс (!!!!!))
    
    Вабандар – (бав – то, чем завязывают, связывают, пучок, связка (стр.93), дары - просо (стр.169 ))
    
    Варачан - столица савиров (вэр – давать, (стр.158), ачын - открываться(стр.90)) – “Вэрачын” - пункт выдачи виз, вэрэсэ – долг, кредит(стр.158)) – город ростовщиков
    
    Беля Вежа – (беля - пеленать(стр.112), вежа(вэза) – башня (стр.156)) - башня, или закрытая (цепью) крепость (ср. Суд возле Константинополя)
    
    Итиль – столица хазар - (тиль – залив (стр.528)) – залив
    
    Искер -
    
    Карачар - географическое название Карачар, с тюркского "черный яр" .
    
    Киев (Башту, Санватос, Джжарваб)– (кийив(кийов) – жених, зять (стр.317, 318)) – город жениха, зятя ;0) или
    
    Киев - (къув - гнаться, гнать, выгонять, прогонять(стр.372) или лебедь) - Застава или Лебедь
    
    Башту – (баш – голова (стр.109), тув - резать, рубить, сечь(стр.542)) - город головорезов(!!), Застава или
    
    Санватос(Шанватос) – (сан(шан) – доброе имя, честь, слава, достоинство (стр.464, стр.644), ватыс – бой, схватка, драка, (стр.156)) – город славной победы(!), город хороших бойцов, Верхняя Застава или
    
    Джжарваб - (джарыс(араб.) - злой, свирепый) - буквально Грозный, Застава
    
    Керчь(Корчев, Самкерц) – (карсы – находящийся против(стр.294)(!!), крэч - известь(стр.341) ср.- керэч, кирач, кирэц, кирэч, киряч, кырац) - известняк
    
    Кыз-Кермен - (девичья крепость)
    
    Тепе-Кермен - ()
    
    Мангуп – (ман – край, сторона (стр.403)) – страна готов
    
    Сакатин
    
    Самкалако(Санкалкан) – (сан(шан) – доброе имя, честь, слава, достоинство, считать(стр.464, стр.644), калкан - щит, круглая защита(стр.286) ) - город - щит
    
    Санкуш(Самкуш) – (сан – считать (стр.464), куш – крупная сумма (стр.351)) – базар, таможня, (монетный двор!)
    
    Саркел – (сар – плести, вязать, заплетать (стр.465), кала – крепость (стр.286) – “Саркала”, кел - приходить, прибывать, приезжать (стр.301)) – плетенная крепость, или связанная (цепью!!!) крепость (см. Суд возле Константинополя)
    
    Семендар – столица хазар в VII-VIII вв. на берегу реки Терек (саман – солома рубленная, сечка (стр.463), дары – просо (стр.169) – “Самандар”) – саманный город, мазанка (Саманом называется высушенный, т. е. необожженный, крупный кирпич, изготовляемый из глинистого грунта с примесью соломенной сечки, откуда и название этого строительного материала (по-тюркски саман- значит “солома”)).
    
    Семикаракор - (сим-сийакъ - совершенно черный(стр.474)) - Черные Стены
    
    Солхат - (сол - левый(стр.478), кат - сторона(стрю296), къат - направление, сторона(стр.366)) - буквально - поворот на лево (на - Сурож, Кафу)
    
    Сурож(Сугдея, Солдайя) - (сол - левый(стр.478), дагъ -гора(стр.168)) - левая гора
    
    Сувар – (сув – вода, водный, водяной(стр.481), сувар - поить (скот), орошать (стр.482)) - водопой – расположен на берегу Утки, притока Волги
    
    Тмутаракань - на Черном море в дельте Кубани "тма" (ср. персидское "туман") - военный отряд в десять тысяч человек - и "тархан" (вождь) - (вождь 10 тыс.); (тамагъ – пролив(стр.509), тархан – свободный (стр.516) – “Тамагтархан” ) – свободный пролив; (тумэн – десять тысяч, город, которому подчиняются сто деревень(стр.553), тархан – свободный (стр.516))
    
    Ханлидж(Хамлидж) – (хан – царь (стр.600)) - царский город
    
    Хазар-Кала - крепость государства Серир, иногда захватываемая хазарами. Она прикрывала широкую дорогу во внутренний горный Дагестан.
    
    Чернигов(Царнигога) - (чирник - ручей(стр.629), чырнакъ, чырныкъ - ручей, берег, брод(стр.638), цырлак...) - буквально, берег с источником
    
    Эски-Кермен - (старая крепость (Крым - крепость)) - основан в начале VI века. Первоклассная для своего времени эски-керменская крепость могла противостоять натиску любого противника: отвесные скалы практически неприступны, в расщелинах скал возвышались, боевые стены с башнями. В систему обороны входили хорошо защищенные ворота и вылазные калитки, пещерные казематы — вырубленные в скалах помещения с бойницами и амбразурами. За стенами крепости могли укрыться несколько тысяч жителей окрестных деревень со скотом и личным имуществом
    
    Ессупы(Эсуппи) - днепровский порог (асув - переход, брод(стр.82)) - переход, брод
    
    Ессупы - очень похоже на тюркские "ес"-"есы" - горячие, кипящие , "суп"-"сув" - вода, вполне возможно - кипящая вода.
    
    Геландра - днепровский порог (гел - озеро(стр.159), андыв - засада, западня, андывчы - воин, сидящий в засаде, сторож(стр.68)) - озерный сторож
    
    Улворси - днепровский порог (улув - дракон(стр.577), орсэле - трепать, портить, орпяй - вставать дыбом(стр.442) - драконий, треплющий дракон, драконова трепка
    
    Ейфэр (Ейвэр) - днепровский порог (йивис - мокрый, влажный(стр.244), йэбер - погружать(стр.268), йэбэрт - убить позорно, утопить(стр.269)) - погружной, мокрый
    
    Варуфорос(Вэруфур) - днепровский порог (вэрэ - все время, беспрерывно, уфур - дуть) - беспрерывно дующий
    
    Леанты - днепровский порог (лавант - прорыв, пролом(стр.398)) - возможно, пролом
    
    Струвун(Эстарнувун) - днепровский порог (эстарна - озеро, пруд(стр.670), увун - успокаиваться(стр.572)) - тихое озеро
    
    Булан - (бул - находить(стр.138), ан - понимание(стр.67)) - нашедший понимание (совпадение) ;0)
    
    Обадий - (оба - развалины, могила(стр.423), дин - вера, религия(стр.177)) - разрушивший религию (еще одно совпадение) ;0)
    
    Кий - (кый - повертывать в сторону, отклонять, а также враждебно относиться к чему либо, губить, убивать(стр.384))
    
    Щек - (чек - граница(стр.626), а также тянуть, тащить, везти)
    
    Хорив - (хариф - хитрый, коварный(стр.601))
    
    Аскольд - (аз - малочисленный, къол - отряд, къолджи - предводитель, командир) - младший командир или малочисленный отряд
    
    Барджиль - (барджам агъач- красное дерево) - благородный
    
    Болшиджи - ( болуш - помощь, болушувчу - помощник(стр.130)) - помощник
    
    Джавишгар - (джавышгъыр - наблюдатель, надзиратель, начальник(стр.171)) - наблюдатель
    
    Кендэр – (вести, управлять, руководить, проводить (стр.304)) – управляющий
    
    Кенеса (кенес – совет(стр.304)) – караимский храм, дом советов
    
    Парсбит - (парцуф - морда(стр.446)) - морда
    
    Сагъдакъ - колчан, сагайдак (стр.457)
    
    Страть - стратити(укр), уничтожать (стр.481)
    
    Синакъ - вилы(стр.474), (уч дишли синакъ - трезубец)
    
    Тувар - тварь, животное, скот (стр.542)
    
    Тудун - (тутун - держаться, тутувчу - держащий, владелец, исполняющий(стр.550)) - держатель
    
    Терек - (тере - река(стр.)) - река
    
    Хоругвь - (кору - караулить, беречь, хранить(стр.334), къору - беречь, оберегать...(стр.371), къорукъ - защищенный, охраняемый...(стр.371))
    
    
    
    По свидетельству Моисея Каганкатваци (Каганкатуйского), в "великолепном городе Варачан" (в Дарго) - жители по средам ходили к своим капищам в Священную рощу, били в барабаны, пели гимны и приносили в жертву злому и ужасному Тенгри лучших коней и баранов. А шкуры жертвенных коней и баранов развешивали на Священных деревьях.
    
    К хакану Хазарии - печать золотая в три солида: “Во имя Отца и Сына и святого Духа, одного и единого истинного нашего Бога, Константин и Pnl`m, верные тому же Богу императоры римлян, благороднейшему и светлейшему хакану Хазарии”.
    
    К архонту России - печать золотая в два солида: “Грамота Константинаи Романа, христолюбивых императоров римлян, архонту Росии”.

  • 2006.11.25 | stefan

    Лiтература

    Литература.
    
    Абдуманапов Р.А. КЫПЧАКСКАЯ ЭКСПАНСИЯ http://www.kyrgyz.tsu.ru/kipchak_06.shtml
    
    (631) Артамонов М.И. Хазары и турки http://kulichki.rambler.ru/~gumilev/Rest/rest0201.htm
    
    (632) Артамонов М.И. Хазары и турки http://kulichki.rambler.ru/~gumilev/Rest/rest0202.htm
    
    Беркут С. "Аки денница перед солнцем" http://www.bvnet.dp.ua/press/vm-2.php3?file=vm/luck54a.htm
    
    (551) Ближний Восток http://kulichki.rambler.ru/~gumilev/synchron/synchro10.htm
    
    (552) Вернадский Г.В.“Древняя Русь”, “2. Вторжение авар и появление тюрков” http://kulichki.rambler.ru/~gumilev/VGV/vgv151.htm#vgv151para02
    
    (543) Вернадский Г.В.“Древняя Русь”, 2. Распространение хазарского и мадьярского контроля над южно-русскими племенами http://kulichki.rambler.ru/~gumilev/VGV/vgv182.htm#vgv182para05
    
    (540) Вернадский Г.В.“Древняя Русь”, “5. Таврида и Северный Кавказ в шестом веке” http://kulichki.rambler.ru/~gumilev/VGV/vgv152.htm#vgv152text75
    
    (541) Вернадский Г.В.“Древняя Русь”, VII, Скандинавы и Русский каганат. 737-839 http://kulichki.rambler.ru/~gumilev/VGV/vgv172.htm#vgv172para04
    
    (820) 554 Вернадский Г.В. Древняя Русь VI Хазаро-булгарский период (650-737гг.) http://kulichki.rambler.ru/~gumilev/VGV/vgv163.htm#vgv163para06
    
    (542) Вернадский Г.В.“Древняя Русь”, 7. Византия и булгары, франки и авары, 739-805 гг http://kulichki.rambler.ru/~gumilev/VGV/vgv173.htm#vgv173para10
    
    (555) Византийская Империя http://www.uic.rsu.ru:8100/Don_NC/Middle/Don_NC2.htm
    
    (1202) ГЕНУЭЗСКИЕ КОЛОНИИ КРЫМА (ХIII-XV вв.) http://www.ccssu.crimea.ua/crimea/history/13w.htm
    
    (898) Горелик М.В. "Спорные вопросы средневекового оружия Евразии". http://www.geocities.com/Area51/Lair/5619/norman/charles.htm
    
    (869) Гумилев Л.Н. http://lib.ru/GUMILEW_LN/args206.htm
    
    Гумилев Л.Н. В ареале угасшей пассионарности. http://kiw.kuban.ru/books/BOOKS/GUMILEW_LN/args1-01.htm
    
    (568) Гумилев Л.Н. Глава III. СОЗДАНИЕ ВЕЛИКОЙ ДЕРЖАВЫ РОДА АШИНА (545-581 ГГ.)
    
    (463) Гумилев Л.Н. ЭТНОНООСФЕРА БУЛГАР В НАЧАЛЬНЫЙ ПЕРИОД ИХ ИСТОРИИ И КУЛЬТУРЫ 1. Великая Болгария: начало истории и культуры http://www.admiral.ru/~bolgar/glava21.htm
    
    Данилевский И.Н. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX-XII вв.) http://lants.tellur.ru/history/danilevsky/
    
    (201) ДЗЕРАНОВ Т.Е. Влияние монотеистических форм религии на духовную культуру осетин
    
    (553) История Азербайджана http://azembassy.msk.ru/history18.html
    
    (637) История Азебайджана http://azembassy.msk.ru/history19.html
    
    (300) "История Востока" (Восток в средние века) Глава I АЗИЯ НА РУБЕЖЕ ДРЕВНОСТИ И СРЕДНЕВЕКОВЬЯ. ЗАКАВКАЗЬЕ В IV-XI вв. http://gumilevica.kulichki.net/HE2/he2103.htm
    
    (301) История Востока (Восток в средние века) Глава II УСТАНОВЛЕНИЕ ФЕОДАЛЬНЫХ ОТНОШЕНИЙ НА ВОСТОКЕ. ВТОРОЙ ТЮРКСКИЙ КАГАНАТ http://gumilevica.kulichki.net/HE2/he2206.htm
    
    (302) История Востока; (Восток в средние века) Глава I АЗИЯ НА РУБЕЖЕ ДРЕВНОСТИ И СРЕДНЕВЕКОВЬЯ ГОСУДАРСТВО САСАНИДОВ http://gumilevica.kulichki.net/HE2/he2102.htm
    
    (1) Караимско-русско-польский словарь, изд. “Русский язык”, М, 1974
    
    (858) Карамзин Н.М. История государства Российского. Том1. Глава 2
    
    (200) Козак Д.Н. ГУННЫ http://www.blackdoc.crimea.com/gazeta/story/gunni/gunni.htm
    
    (239) Козак Д.Н. Готы http://www.blackdoc.crimea.com/gazeta/story/goti/goti.htm
    
    Козак Д.Н. Кочевники 15.09.2000 http://www.blackdoc.crimea.com/gazeta/story/kochev/kochev.htm
    
    (628) Комар А.В. Ранние хазары в Северном Причерноморье (постановка проблемы) Институт археологии НАН Украины Восточноевропейский Археологический журнал 3(4), май-июнь 2000г. http://eeu-a.kiev.ua/journal/030500/komar.htm
    
    (630) Комар А.В. , Сухобоков О.В. Вооружение и военное дело Хазарского каганата Институт археологии НАН Украины Восточноевропейский Археологический журнал 1(2), март-апрель 2000г. http://eeu-a.kiev.ua/journal/
    
    Крыганов А.В. Крупнейший пункт (город) Хазарии. Харьковский национальный университет им. В.Н. КаразинаВосточноевропейский Археологический журнал 1(8), январь-февраль 2001г. http://archaeology.kiev.ua/journal/010101/kryganov.htm
    
    (451) КРЫМ В ЭПОХУ РАННЕГО СРЕДНЕВЕКОВЬЯ http://www.ccssu.crimea.ua/crimea/history/
    
    (452) КРЫМ И ДРЕВНЯЯ РУСЬ http://www.ccssu.crimea.ua/crimea/history/12w.htm
    
    (1223) КРЫМСКОЕ ХАНСТВО XVI-ХVIII вв http://www.ccssu.crimea.ua/crimea/history/
    
    (214) Кушуль С.И. ОТВЕТ С.И.КУШУЛЬ (Евпатория). На рецензию научного сотрудника Института научной информации по общественным наукам АН СССР Л.И.ЧЕРЕНКОВА по работе Б.Я.Кокеная “Крымские караимы”. 1978 http://hagahan.narod.ru./khazar/otvet1.htm
    
    Ломоносов М.В. ДРЕВНЯЯ РОССИЙСКАЯ ИСТОРИЯ ОТ НАЧАЛА РОССИЙСКОГО НАРОДА ДО КОНЧИНЫ ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА ПЕРВОГО ИЛИ ДО 1054 ГОДА http://rus-sky.org/history/library/lomonosv.htm
    
    (907) Леонтьев А.Е. АРХЕОЛОГИЯ МЕРИ. К предыстории Северо-Восточной Руси. РОССИЙСКАЯ АКАДЕМИЯ НАУК Институт археологии. Археология эпохи великого переселения народов и раннего средневековья. Выпуск 4.
    
    (731) Макаров А. СОКРУШЕНИЕ ХАЗАРСКОГО КАГАНАТА СВЯТОСЛАВОМ http://voskres.ru/history/makarov.htm
    Митрополит Макарий. История Русской церкви. http://www.magister.msk.ru/library/history/makary/mak1103.htm
    
    (862) Образование Киевской Руси. Период от IV-VI в.в. н.э. (этногенез славян) до 972 г. (гибель Святослава). Глава 3. Восточные славяне и варяги. Начало государственности. Русский хакан, Аскольд и Дир, Рюрик. http://histru.newmail.ru/text.htm
    
    (879) Образование Киевской Руси. Период от IV-VI в.в. н.э. (этногенез славян) до 972 г. (гибель Святослава). Глава 4. Движение на юг. Образование Великого княжества Киевского. Вещий Олег.http://histru.newmail.ru/text_5_1.htm
    
    (913) Образование Киевской Руси. Период от IV-VI в.в. н.э. (этногенез славян) до 972 г. (гибель Святослава). Глава 4. Движение на юг. Образование Великого княжества Киевского. Вещий Олег. http://histru.newmail.ru/text_6_1.htm
    
    (1299) "ПЕЩЕРНЫЙ ГОРОД" ЭСКИ-КЕРМЕН. Археологические памятники Крыма.Пещерные города, монастыри http://tnu.crimea.ua/crimea/sights/archeolo/cavetown/eskiker/full.html
    
    Прямчук С.Д. Вехи в историческом пути лужичан. http://luzicane.boom.ru/luzicane.html
    
    Рабинович Р.А.(Кишинёв), "ВОЛКИ" РУССКОЙ ЛЕТОПИСИ (о тотемическом происхождении этнонима "уличи") http://www.nestor.md/Russian/Rabinovich.htm
    
    (839) Семенов И. Руссы и Византия. Независимая Археология. №1(27). 19 января 2000г. Сетевая версия http://science.ng.ru/archaeology/2000-01-19/6_rus_vizant.html
    
    (202) Скрынников Р.Г. Фрагменты из книги "История Российская. IX-XVII вв." http://www.lants.tellur.ru:8102/history/skrynnikov/index.htm#titles
    
    (212) Страницы истории. http://www.sudak.crimea.ua/his.html
    
    (718) Тараторин В.В. “История боевого фехтования: Развитие тактики ближнего боя от древности до начала XIX века”, OCR Палек, 1998 г. http://www.biblioteka.agava.ru/vi/istoriya_boyev.htm
    
    (1093) Федюнькин Е.Д. СКЛОКА О ПОЛКУ ИГОРЕВЕ. http://www.zen.ru/SLOVO_pr.htm
    
    (684) Хазарский каганат http://www.uic.rsu.ru:8100/Don_NC/Middle/Xaz_kag.htm
    
    (1236) Халил Г., президент Болгарского Национального конгресса. Баранья битва.( к 776 летию подвига волжских болгар) http://www.mi.ru/~bolgar/baranbitva.htm
    
    (695) Херсонес в эпоху средневековья. http://www.ccssu.crimea.ua/crimea/history/
    
    (370) Хронологические таблицы. Хроника хазар http://pereplet.sai.msu.ru/XPOHOC/hzr.html
    
    (550) Хронология Болгарии.http://www.pereplet.ru/XPOHOC/blgr.html
    
    (531) Цукерник Я.И. Заселение славянами Балканского полуострова и судьба дославянского населения Балкан http://rema.ru:8101/komment/vadvad/lit/zuk/slaw.htm
    
    (354) Чуваши: этническая история и традиционная культура. 3. Болгары и сувары на Северном Кавказе http://www.cap.ru/cap/main.asp?prev=1046&pos=2
    
    (895) Чуваши: этническая история и традиционная культура. 5. Волжская Болгария http://www.cap.ru/cap/main.asp?prev=1046&pos=4
    Шарымов А. "О РУСИ, ВАРЯГАХ-РУСАХ И РЮРИКЕ АЛЬДЕЙГЬЮБОРГСКОМ" http://www.lants.tellur.ru/history/press/orusi.htm
    
    Щукин М.Б.(С.-Петербург),РОЖДЕНИЕ СЛАВЯН http://www.nestor.md/Russian/Sciukin.htm
    
    ЭрлихС.Е. (С.-Петербург), ПОКЛОНЕНИЕ ВОЛХВАМ (ОПЫТ ДИНАМИЧЕСКОГО СТРУКТУРАЛИЗМА) http://www.nestor.mnc.md/Russian/Ehrlich2.htm
    
    (1118) Юнусов А. АХЫСКИНСКИЕ(МЕСХЕТИНСКИЕ) ТУРКИ: ДВАЖДЫ ДЕПОРТИРОВАННЫЙ НАРОД. Ариф “Центральная Азия и Кавказ” Информ-аналитический центр. Швнция. №2 1999г. http://www.ca-c.org/journal/cac02_1999/st_20_junusov.shtml
    
    372 2. Распространенность булгарской культуры: ясы - часть булгарского мира
    
    680. Евпатория. Город у моря. История. http://www.yevpatoria.com.ua/history/srednevp.htm
    
    717. Годы благодати (Хроника двух тысяч лет христианской цивилизации) , Московская перспектива, №22, 01.01.1999 http://www.stroi.ru/newspaper/1999/22_1999/22_21.asp
    
    745. Зигзаг истории V. Князья згнания 26. В ГОСТЯХ У ХАЗАР
    
    834. Хазарская крепость Саркел. http://www.uic.rsu.ru/Don_NC/Middle/Khazaria/sarkel.htm
    
    930. Аланы http://www.uic.rsu.ru:8100/Don_NC/Middle/Alani.htm#Alani
    
    943. История Азербайджанаhttp://azembassy.msk.ru/history19a.html
    
    1298. Эски-Кермен http://travel.kyiv.org/crimea/excursion/eski-kermen.htm
    
    1300. Княжество Феодоро. Страницы истории и культуры Крыма http://www.ccssu.crimea.ua:83/crimea/history/14w.htm
    
    Мангуп http://travel.kyiv.org/crimea/excursion/manhup.htm
    
    Кыз-Кермен и Тепе-Кермен http://travel.kyiv.org/crimea/excursion/kyz-kermen.htm
    
    1321. Пещерный город Чуфут-Кале http://www.ukrcom.sebastopol.ua/absvse/ru/avt/p0700.htm
    
    1322. ЧУФУТ-КАЛЕ. Топографическая карта http://geo.tv-sign.ru/krym/ch~kale_win.html
    
    1336.Всемирная история в лицах. ТАМЕРЛАН (ТИМУР) ЖИЗНЕОПИСАНИЕ. http://rulers.boom.ru/tamerlan/tamer.htm

• 2006.10.02 | stefan

  Половці

  Половцы
  http://grants.rsu.ru/osi/Don_NC/Middle/Polovci.htm
  
  Предки половцев в IV - VII веках кочевали в степях между отрогами Монгольского Алтая и Восточного Тянь-Шаня и были известны в китайских источниках под именем сеяньто. В 630 году они образовали свое государство, которое вскоре было уничтожено Китаем и племенами уйгуров. Спасаясь от преследования победителей, они изменили племенное название сиры на кипчаки ("злосчастные") и откочевали в верховья Иртыша и в Восточно-казахстанские степи. В XI веке кипчаков покорили потомки монголоязычного племени кумоси-кимаки, а в XI веке монголоязычные кидане дали толчок новой волне миграции кочевых племен на запад. Кипчаки и подвластные им племена были захвачены этим движением. К 30-м годам XI века они стали хозяевами всей степи от Иртыша до Волги и в последующие десятилетия начали осваивать Восточноевропейские степи. Под 1055 г. Ипатьевская летопись сообщает о первом появлении кипчаков у границ Переяславского княжества. Новых пришельцев русские назвали половцами, что означает половые, светлые, желтые.
  Первоначально они заняли районы среднего и нижнего течения Северского Донца, Нижнего Дона и Приазовья. Именно здесь локализуются наиболее ранние каменные изваяния, которые половцы устанавливали в честь умерших предков. Отсюда они стали расселяться по территории Восточноевропейских степей.
  В середине XI века кипчаки появились и в Предкавказских степях. По сведениям закавказских источников, половцы, изгнав из Прикубанья и Ставрополья печенегов, стали играть там активную политическую роль. Кипчаки постепенно проникают в Центральное Предкавказье. На реке Сунже находилась ставка половецких ханов. Известны также "дербентские кипчаки", обитавшие на территории Дагестана. Археологические памятники уточняют границы распространения кипчаков на Северном Кавказе. Наиболее яркие из них - каменные изваяния. На юге граница распространения половецких статуй проходит по линии: верховья Кубани - Пятигорск и Ессентуки - левобережье реки Кумы. Множество "каменных баб" обнаружено на территории Ставрополья. Большинство половецких статуй в Предкавказье датируется XII-XIII веками, что свидетельствует о господстве кипчаков в данном регионе в домонгольскую эпоху. Северокавказские владения половцев были одной из важнейших составных частей "Дешт-и- Кыпчака".
  В первые десятилетия XII века закончился процесс освоения половцами южнорусских степей. Если находки наиболее ранних каменных изваяний сосредоточены в донецких и нижнедонских степях, то статуи более позднего времени встречаются в больших количествах в Приднепровье, Крыму, Приазовье, Подонье, Поволжье, Предкавказье.
  К середине XII века определились границы собственно половецкой земли. О них под 1152 г. вполне определенно говорит Ипатьевская летопись: "Вся половецкая земля, что иже межи Волгою и Днепром". Автор "Слова о полку Игореве" упоминает почти все пограничные половецкие земли: Волга, Поморье, Посулье, Крым (Сурож и Корсунь), Тмутаракань (Северо-Западное Предкавказье). Картографирование находок половецких статуй подтверждает сведения письменных источников.
  
  
  Половцы и Русь в XI - XII веках
  
  Появившись в восточноевропейских степях, новые пришельцы неоднократно нарушали границы Руси и опустошали ее земли. Будучи на первой (таборной) стадии кочевания, кипчаки проявляли особую агрессивность. Их набеги в основном были удачны, а сами они, еще не имея традиционных маршрутов кочевания, оставались неуловимыми для дружин русских князей. Лишь в самом начале XII века, когда обстановка в степях несколько стабилизировалась, русские стали совершать походы вглубь половецкого поля. В это время в южнорусских степях стали формироваться две половецкие группировки: приднепровская и донская.
  В 1103 году Владимир Мономах и Святополк Изяславич нанесли западной половецкой группировке сильное поражение на реке Сутени (Молочной). В этой битве погибло 20 половецких князей. Мощь приднепровских половцев была подорвана. Последующие успехи русских вынудили их оставить свои кочевья в Побужье.
  В 1109, 1111 и 1116 годах русские князья совершили серию победоносных походов на донских половцев, взяли город Шарухань, Сугров и Балин, где под властью половцев проживало алано-болгарское население, появившееся здесь еще со времен Хазарского каганата. Не выдержав ударов русских дружин, часть половцев во главе с ханом Отроком откочевала в северокавказские степи. На Дону остался хан Сырчан. По пути в Предкавказье половцы в 1117 году разрушили Саркел-Белую Вежу и вынудили его жителей уйти на Русь. Вместе с ними на Руси оказались печенеги и торки, кочевавшие у Белой Вежи.
  После смерти Владимира Мономаха и его сына Мстислава Великого (1132) донские и приднепровские половцы редко совершали самостоятельные набеги на Русь. 30-е -50-е годы XII века характеризуются их активнейшим участием в междоусобных войнах русских князей. Русские, только что разгромившие кочевников, вновь сами же помогали им набираться сил.
  До 60 - 70-х годов XII века половцы были раздроблены на отдельные орды, которые активно участвовали в набегах на русские земли в составе дружин того или иного русского князя. Некоторые племенные наименования их весьма устойчивы, и сведения о них доходили в восточные страны. Так, арабские авторы аль-Мансури и ан-Нувайри упоминают объединения "Бурджоглы" (Бурчевичей) и "Токсоба" (Токсобичей).
  Во второй половине XII века половецкие орды стали сплачиваться в новые объединения на основе прежних, разбитых еще Мономахом союзов. Наиболее сильными из них являлись Приднепровское и Донское. Приднепровское объединение орд консолидировалось с Лукоморскими половцами, обитавшими на западном берегу Азовского моря, а Донское - с Приморскими, кочевавшими у Таганрогского залива, и Предкавказскими.
  Таким образом, в южнорусских степях образовались два союза племен, по территории равные наиболее крупным русским княжествам и западным королевствам. Среди ханов, возглавлявших Приднестровско-Лукоморских половцев, известны Тоглый, Изай, Осолук, Кобяк и другие. Донские половцы в конце концов объединились под властью сына Отрака - Кончака, который в дальнейшем претендовал на власть над всеми южнорусскими степями.
  Усилившись, половцы стали препятствовать походу караванов на Русь по торговому пути из "Варяг в Греки", по "Соляному" и "Залозному" путям. Вновь начались их самостоятельные набеги на Русь. В ответ на это русские организовали серию походов в степь. Наиболее известен поход 1184 года, когда русские дружины победили половцев и взяли в плен хана Кобяка. Длительную борьбу русские князья вели и против Донского объединения Кончака. Одним из эпизодов этой борьбы был неудачный поход 1185 года князя Игоря Святославича Новгород-Северского. Однако к середине 90-х годов XII века всплеск внешней активности половцев прекращается и в дальнейшем они участвуют лишь в междоусобицах русских князей в качестве наемников.
  
  
  Кипчаки и народы Северного Кавказа
  в X - XII веках
  
  История взаимоотношений кипчаков с аланами, адыгами, вайнахами в самых общих чертах восстанавливается по аланским материалам. В Центральном Предкавказье кочевники захватили обширные пастбища, которые после падения Хазарского каганата находились под контролем алан. Аналогичная картина наблюдалась в Восточном Приазовье, где были потеснены ими адыги и печенеги.
  После того, как в начале XII века определилась граница между кипчаками, адыгами, аланами и вайнахами по течению Кубани, Нижней Малке и Тереку, обстановка постепенно стала стабилизироваться. В этом были заинтересованы не только обитатели Северного Кавказа, но и грузинский царь Давид IV Строитель, искавший союзников для борьбы с турками-сельджуками в Закавказье.
  В 1118 году он принял участие в примирении кипчаков и алан. "Картлис Цховреба" отмечает, что между ними установились "любовь и мир, как между братьями". Обмен заложниками подкрепил достигнутое соглашение, после чего аланы пропустили через свою территорию часть кипчаков во главе с Отраком, отправившихся на службу к царю Грузии.
  
  
  Кипчаки и Грузия в XII веке
  
  Грузинскими правителями кипчаки рассматривались как достаточно мощная политическая сила, способная оказать помощь в борьбе с турками-сельджуками. Царь Давид IV Строитель заключил с ними договор, который был подкреплен его браком с дочерью половецкого хана Отрака.
  Переселившиеся в Грузию кипчаки выставили 40 тысяч воинов. Пять тысяч отборных кипчакских бойцов составили личную гвардию грузинского царя. При непосредственном участии кипчаков Отрака Давид нанес сельджукам ряд чувствительных поражений.
  Кипчаки, поселившиеся в Грузии, вели полукочевое хозяйство. Зиму они проводили на территории Картлийской равнины, где им по приказанию Давида Строителя были отведены места для поселения, а летом отправлялись в горные места.
  Ипатьевская летопись под1201 г. приводит легенду о том, что после смерти Владимира Мономаха в 1125 году хан донских половцев Сырчан послал в Грузию к своему брату Отраку певца Оря с вестью о смерти киевского князя и просил его вернуться на родину. Орь спел Отраку половецкие песни и дал понюхать степной травы (евшан), после чего хан вернулся в южнорусские степи. Но не все кипчаки, служившие Давиду, последовали за Отраком. Многие решили остаться в Грузии.
  Во времена царствования Георгия III (1152 - 1184) в Грузию переселилось несколько десятков тысяч кипчаков и осетин. При царице Тамаре (1184 - 1214) существовал термин "новые кипчаки". Он был введен для того, чтобы отличать новых переселенцев от старых, которые именовались "наракипчаки" т.е. "бывшие кипчаки".

• 2006.10.02 | stefan

  Печеніги

  Печеніги
  http://www.hronos.km.ru/etnosy/pecheneg.html
  
  Печенеги - союз тюркских племен, сложившийся в VIII-IX вв., кочевали между Аральским морем и Волгой, в IX в. заняли Северное Причерноморье до Дуная, основное занятие - скотоводство, регулярно вторгались во владения Киевской Руси.
  Народ тюркского происхождения? кочевники-скотоводы. В 8 - 9 веках объединились с другими племенами. К началу 10 века занявший степи между Доном и Дунаем. Они имели князей и народное собрание, занимались торговлей. С 968 года беспрестанно нападали на русские земли. От них ограждались городами и укреплениями. В 1036 году Ярослав Мудрый нанес поражение западному объединению печенегов. В конце 11 века, под давлением половцев, они передвинулись на Балканский полуостров или в Венгрию.
  Печенеги - тюркоязычные кочевники южнорусских степей 10-12 в. Упоминаются арабскими, византийскими, западноевропейскими и русскими хронистами. Часто совершали набеги на русские городки. К середине 12 в. перешли на службу к русским князьям.
  
  ПЕЧЕНЕГИ, союз племён, образовавшийся в результате смешения кочевников-тюрков с сарматскими и угро-финскими племенами. В 8-9 вв. П. кочевали между низовьями Волги и Яика (Урал), а в 10-11 вв.- на тер. причерномор. степей, от Дона до Дуная, и в Крыму. П., находившиеся на стадии разложения общинно-родового строя, занимались кочевым скотоводством. Легкоконное войско П. имело на вооружении луки со стрелами, копья и (реже) сабли. П. предпринимали внезапные и опустошит, набеги на Киевскую Русь, препятствовали её торговле с Византией. В тактике П. широко практиковались конные удары с фронта и флангов, ложное отступление, засады по берегам рек, в частности на Днепровских порогах (см. Святослав Игоревич). Для отражения набегов П. киевские князья строили по pp. Десна, Суда, Трубеж, Рось и др. крепости и укрепления («змиевы валы»). В 1036 Ярослав Мудрый нанёс под Киевом поражение П. и положил конец их набегам. С того времени П. привлекались рус. князьями для защиты границ Руси. Начиная с 10 в. под натиском половцев П. стали откочёвывать к низовьям Дуная. Часть П. ославянилась, часть подчинилась половцам. К 12 в. осн. их масса проникла в Венгрию, где постепенно ассимилировалась.
  Использованы материалы Советской военной энциклопедии в 8-ми томах, том 6.
  
  Литература:
  Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. М., 1968;
  Голубовский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. История юж.-рус. степей IX-XIII вв. Киев. 1884.

• 2006.10.02 | stefan

  Скіфи

  Скіфи.
  http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BA%D1%96%D1%84%D0%B8
  
  Скіфи - група племен, споріднених з північно-східною іранською групою народів індоєвропейської сім'ї, які жили у 7-3 ст. до н. е. на території теперішньої України, згодом, до 3 ст. н. е., в Криму і називали себе «сколотами».
  
  Відомості про скіфів засвідчують грецькі (особливо Геродот) і римські автори та археологічні знахідки.
  
  За скіфською генеалогічною легендою, переказаною Геродотом, скіфи були автохтонами, за міграційною (її передав також Геродот) — прибули з Азії. З сучасних дослідників одні вважають скіфів автохтонним народом — нащадками зрубної культури, інші — іммігрантами, які прийшли з Азії наприкін. 8 або на поч. 7 ст. до н. е. і опанували надчорноморські степи, підкоривши або прогнавши місцеві племена кіммерійців.
  
  Пізніше більшість їх вирушила на Передню і Малу Азію (на думку одних дослідників, переслідуючи кіммерійців, за здогадом інших — з погіршенням кліматичних умов — тривалого періоду посухи в Надчорномор'ї). Перебуваючи в країнах Передньої і Малої Азії, скіфи воювали то з кіммерійцями, то з ассирійцями і мідійцями, пройшли Месопотамію, Сирію, Палестину і досягли границь Єгипту. Засноване скіфами царство стало вирішальним чинником у взаєминах поміж малоазійськими народами.
  
  Скіфи пробули за Кавказом, за свідченнями Геродота, 28 pоків, на думку сучасних дослідників — 90 pоків. Зазнавши у 595-594 pp. до н. е. поразки у війні з Мідією і втративши своїх царів, скіфи вернулися в північне Причорномор'я. Перебуваючи в країнах Малої Азії, скіфи перебрали багато елементів східної культури, зокрема у царині військової справи і мистецтва, і зазнали змін у своєму організаційному й побутовому ладі, особливо у наданні племінному вождеві прерогатив царя-деспота.
  
  Повернувшися з Азії в степи Причорномор'я, скіфи прибрали назву «царських» (по-скіфському «саї»), почали поступово встановлювати свою владу над місцевими народами, як і тими скіфськими племенами, що залишилися в чорноморських степах по відході скіфів в Азію, і створили могутнє політичне об'єднання, відоме відтоді у грецьких джерелах як Скіфія. Першою столицею скіфської держави, було виникле в кінці 5 ст. до н. е. Кам'янське городище (площею до 12 кв. км), розташоване на лівому березі Дніпра, навпроти нинішнього м. Нікополь на місці теперішнього райцентру у Запорізькій області Кам'янка-Дніпровська.
  
  Своєю воєнною силою й тактикою скіфи визначалися особливо в 514 або 513 pp. до н. е., вибивши під проводом своїх трьох царів з підвладної їм території армію перського царя Дарія І Гістаспа, котрий намагався завоювати Скіфію.
  
  Найбільшої могутности скіфи досягли в кінці 5 ст. і з початку 4 ст. до н. е. під проводом царя Атея, який об'єднав усіх скіфів від Азовського моря до Дунаю, вів переможні війни з тракійцями і стримав (339) похід військ Філіппа II Македонського, в бою з яким сам загинув. У 331 р. до н. е. скіфи перемогли і знищили військо Олександра Македонського, під проводом його намісника Зопіріона. У 3 ст. до н. е. скіфи контролювали грецькі міста в гирлі Дунаю й Ольвію. За часів своєї могутности скіфи часто відбували походи в Південну та Середню Европу. Пам'ятки їхнього озброєння й мистецтва зустрічаються на території Болгарії, Угорщини, Німеччини (Феттерсфельде під Берліном) і Польщі. Їхній похід на народи лужицької культури (територію сучасної Польщі) близько 500 р. до н. е. спричинив чимале господарське зубожіння і винищення людности в доріччях Одри і Варти.
  
  Після появи у причорноморських степах сарматів і внаслідок безнастанних боїв з ними, військова та державна сила скіфів почала слабнути. Відтиснуті сарматами до Криму в кінці 3 ст. до н. е., скіфи перенесли туди своє царство (столиця — Неаполь Скіфський), яке досягло свого розквіту у 2 ст. до н. е., коли скіфи здобули низку володінь Херсонесу і підкорили Ольвію. У 1-2 ст. до н. е. вони вели ще війни з Боспорським царством. Після навали готів у другій половині 3 століття н. е. Скіфське царство в Криму перестало існувати. Самі скіфи поступово розчинилися серед сарматських племен.
  
  Скіфи поділялися, крім царських, ще на скіфів-кочовиків, скіфів-хліборобів і скіфів-орачів. До скіфських племен деякі дослідники зараховують ще гелонів і калліпідів (гелленізованих скіфів), алазонів і агатірсів (див. також Скіфія).
  
  Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті С., що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед ін. дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, шкурами й рабами.
  
  Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох, згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.
  
  Про релігію скіфів збереглося, крім свідчень Геродота, дуже мало даних. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті — богиня царського вогнища (тотожна грец. Гістії), після неї — Папай («батько») (відповідав грец. Зевсові), дружиною якого була Апі («земля») (ідентична з грец. Геєю); грец. Аполлонові відповідав скіфський Гойтосір. Афродіті — Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові — Тагімасад.
  
  Скіфи шанували також бога-героя на ім'я Таргітай, що його подвиги, як вважають деякі дослідники, стали подвигами Геракла, також він відповідав грец. Аресові, та іншим.
  
  У скіфських житлах були хатні святилища й жертовники. Священними вважалися різні речі культового призначення: жертовні ножі, чаші, ритони.
  
  Скіфських ідолів не знайдено. Антропоморфізовані зображення деяких з скіфських богів збережені на пам'ятках скіфського мистецтва.
  [ред.]
  
  Література
  
  * Латишев В. Известия древних писателей греческих и латынских о Скифии и Кавказе, тт. І-II. П., 1893-1906
  * Minns Е.Н. Scythians and Greeks. Кембрідж, 1913
  * Еbert М. Südrussland im Altertum. Бонн і Ляйпціґ, 1921
  * Vasmеr M. Iranier in Südrussland. Ляйпціґ, 1923
  * Rostovzeff M. Skythien und der Bosporus. Берлін, 1931
  * Sulimirski T. Scytowie na Zachodniem Podolu. Л., 1936
  * Геродот з Галікарнасу. Опис Скитії (переклад Коструби Т., передмова Домбровського О.). Л., 1937
  * Граков Б. Скіфи. К., 1947
  * Rice T. T. The Scythians. Лондон, 1952
  * Жебелев С. Северное Причорноморье. М.-Л., 1953
  * Нариси стародавньої історії Укр. РСР., К. 1959
  * Пастернак Я. Археологія України. Торонто, 1961
  * Тереножкин А. Лесостепные культури скифского времени. М., 1962
  * Роtratz І. Die Skythen in Südrussland. Базель, 1963
  * Смирнов А. Скифы. М., 1966
  * Ильинская В. Скифы Днепровского лесостепного Левобережья. К., 1968
  * Петров В. Скіфи: Мова і етнос. К., 1968
  * Черненко Е. Скифский доспех. К., 1968
  * Artamonov M. The Splendor of the Scythian Art. Нью-Йорк — Baшінґтон, 1969
  * Археологія Укр. РСР, т. II. К., 1971
  * Граков Б. Скифы. М., 1971
  * Charriere G. L'art barbare scythe. Париж, 1971
  * Скифские древности. К., 1973
  * Артамонов М. Киммерийцы и скифы. Л., 1974
  * From the Land of the Scythians. Metropolitan Museum. Нью-Йорк, 1975
  * Енциклопедія українознавства
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2008.07.28 | stryjko_bojko

    Скіфи та їх походження

    Скіфи та їх походження
    http://www.aratta-ukraine.com/sacred_ua.php?id=39 «АРАТТА»
    
    Велика Скіфія. Стрілками показаний похід перського царя Дарія проти скіфів в 513 р. до н.е. та його відступ
    
    Описані багатьма античними істориками та географами скіфи проживали в Північному Причорномор’ї – в степах і лісостепах теперішньої України. Скіфський період історії України починається в другій половині VII ст. до н.е. і закінчується в ІІІ ст. до н.е. приходом на історичну арену сарматів.
    Північне Причорномор’я було в той час місцем грецької колонізації: греки торгували і конфліктували з оточуючим їх світом – як з порубіжним населенням, так і з тим, що мешкало далі на північ. Власне, з цих теренів дана інформація і потрапляла до писань античних географів та хроністів.
    
    Більш-менш вагомі повідомлення про населення, що тоді мешкало на території нашої країни, знаходимо в творах Гекатея з Мілета (VI-V ст. до н.е.), Геродота (близько 485 — 450 рр. до н.е.), Псевдо-Скілака (IV ст. до н.е.), Ефора (між 405 і 330 рр. до. н.е.), у географів школи Ератосфена, у Діодора Сицилійського (90-21 рр. до н.е.), Страбона (бл. 64/63 рр. до н.е. — бл. 20 р. н.е.), Марка Віспасіна Агриппи (63/64 — 12 рр. до н.е.), Гая Плінія Старшого (23/24 — 79 рр. н.е.), Клавдія Птолемея (сер. II ст. н.е.).
    
    Етнографічне ім’я скіфів та, пізніше, сарматів стало позначати різноманітні народи, що входили до скіфського об’єднання племен. Згадаємо, наприклад, що в Радянському Союзі проживало багато народів, які в часи холодної війни деякими іноземцями жартома, а деякими – серйозно (з різних причин) називалися совєтами. Можливо, подібна ситуація була і в скіфські часи – в період держави Великої Скіфії (Скупії, що тримала багато народів вкупі).
    
    Деякі історики і археологи кажуть, що кіммерійці та їхня культура розчинилася у скіфській культурі у другому періоді епохи раннього заліза (друга половина VII ст. до н.е. - ІІІ ст. до н.е.). Північне Причорномор’я заселили скіфи, які були іраномовними кочовими племенами.
    
    В той час на території від Карпат до Монголії панівною формою господарства стало кочове скотарство. Набули великого поширення близькі між собою предмети озброєння, кінського спорядження, побутові речі, одяг та, очевидно, духовна культура (про що свідчить один з найхарактерніших її проявів — “звіриний стиль”). Вважають, що основою цієї скіфо-сибірської спільності були іраномовні племена: у Північному Причорномор’ї – скіфи, між Уралом та Волгою – савромати, на схід від Каспію — масагети, у Киргизстані – саки.
    
    За Геродотом, який, очевидно, побував у Ольвії в V ст. до н. е., Скіфія мала форму квадрата, сторона якого дорівнювала 20 дням путі (близько 700 км). Її територія була рівнинною, єдиний лісовий район — урочище Гілея — розміщувався у степу й був пов'язаний з плавнями Нижнього Дніпра. Землі (поля) Скіфії були родючими, а пасовиська — багатими. Через Скіфію з півночі текло багато річок. Найбільшою і найзахіднішою серед них названо Істр (Дунай), а найкориснішою (крім Нілу)—Борисфен (Дніпро). Крайнім на сході — кордоном між Скіфією та савроматами (і водночас кордоном між Європою та Азією) вважався Танаїс (Дон).
    
    У гирлі Гіпанісу (Південного Бугу) знаходилося місто Ольвія, яке вважали серединним пунктом Скіфії. Можливо, основним релігійним центром Скіфії було священне урочище Ексампеї ("Святі шляхи"), що знаходилося на відстані чотирьох днів плавання по Гіпанісу від Ольвії у тому місці, де Гіпаніс найбільше зближався з Тірасом (Дністром).
    
    За Геродотом, Скіфію населяли кілька скіфських народів, що відрізнялися між собою формами господарства та побутом. У цілому ж Скіфія досягла більш високого рівня розвитку, аніж її сусіди. Описи Геродота значною мірою сприяють нашому розумінню етнографії Скіфії.
    
    За сучасними уявленнями Скіфія являла собою смугу степів та лісостепу Причорномор'я від Дунаю та Бухаресту до Дону. Хоча іноді під цим терміном могли розуміти й частину Полісся, бо, наприклад, візантійські джерела інколи Скіфією називали Русь. Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, що традиційно називають племенами або союзами племен. Але сьогодні (враховуючи висновки про існування держав на території України у ранньому залізному віці) частину з них можна називати державами. Так, калліпідами або елліно-скіфами, очевидно, було населення з рисами грецької та скіфської культур на Побужжі поблизу Ольвії, алазонами — населення у Молдові, скіфами-орачами— у Лісостепу Правобережжя, скіфами-землеробами — у Лісостепу Лівобережжя.
    
    У степу на схід від Борисфену (Дніпра), до Геросу (Молочної) жили скіфи-кочовики, а далі — до Меотиди (Азовського моря) і Танаїсу (Дону) та у Степу Криму — царські скіфи, на північному сході від Дніпра—андрофаги та меланхлени. Сусідами скіфів у той час, як вважають, були: на південь від Дунаю — фракійці, у Карпатах— агафірси, на Правобережному Поліссі — неври, на Лівобережному Поліссі—меланхлени, на схід за Доном— савромати, у Середньому та Верхньому Подонні — будини та гелони, у гірському Криму — таври.
    
    Велике значення для вивчення історії скіфів мають дані про їхні зв'язки з народами близькосхідних цивілізацій. За ассирійськими джерелами у VII ст. відбулося вторгнення скіфів до Передньої Азії. У 673 р. в битві проти ассирійців загинув цар скіфів Ішпакай. Очевидно, пізніше, згідно Геродоту, коли скіфи прийшли з-за Дону до Північного Причорномор'я й, переслідуючи вигнаних ними кіммерійців, через Кавказ вторглися знову до Близького Сходу, їм вдалося дійти до Сирії (цар Єгипту Псаметих відкупився від них) й, захопивши Мідію, утворити там державу "Ішкуза". Ця держава існувала, очевидно, в 652—625 рр. до н. е., після чого мідійці, розгромивши скіфів, вигнали їх, і ті були змушені повернутися до Північного Причорномор'я.
    
    За Діодором (І ст. до н. е.) скіфи, підкоривши Азію, панували деякий час "до Нілу". Походи на Близький Схід, міцні зв'язки з народами Кавказу й грецька колонізація Північного Причорномор'я, що почалася також у VII ст. до н. е., наклали відбиток на розвиток скіфського суспільства. Античні джерела зберегли описи й багатьох інших важливих подій з історії Скіфії; зокрема про війну скіфів проти персів, очолюваних Дарієм (у 512 р. до н. е), про війни проти Македонії у IV ст. до н. е., про розгром скіфів сарматами в кінці III ст. до н. е.
    
    Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. В одній із них стверджувалося, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до навали Дарія (тобто у середині II тис. до н. е.) й були пов'язані з Дніпром, оскільки їхній першопращур Таргітай вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфена (Дніпра).
    
    Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Пониззя Дніпра, бо першим скіфським царем був Скіф — син Геракла та діви-Єхидни, яка жила у Гілеї.
    
    Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їхніми символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга, очевидно, про степових скотарів (їхніми символами названі лук, пояс, чаша).
    
    На сьогодні питання походження скіфів остаточно не розв'язане. Як правило, посилаючись на те, що основний комплекс матеріальної культури скіфів — Степу — був чужорідним місцевим традиціям, степових скіфів вважають прийшлими. При цьому враховують повідомлення Геродота та Арістея про прихід скіфів із Азії.
    
    Однак скіфські генеалогічні легенди стверджують і про місцеве походження скіфів, причому не лісостепових скіфів, а скіфів узагалі. У зв'язку з цим заслуговує на увагу висновок В. І. Абаева про те, що у бронзовому віці пращури скіфів мігрували з Північного Причорномор'я на схід, дійшовши до Китаю. Пізніше частина їх повернулася назад уже у вигляді скіфів. Отже, цілком імовірними є два джерела формування скіфів: місцеве та прийшле.

  • 2008.11.29 | stryjko_bojko

    Скіфський воїн VI ст. до н. е.

    Северный Кавказ
    В музее Прохладного (Кабардино-Балкария) - равнинного города, где, как утверждает песня, «и не холодно, и не жарко», имеется уникальный экспонат, которым не могут похвастаться не то что провинциальные - многие ведущие музеи страны
    http://www.sknews.ru/rubriki/past/14275-skifskijj-vozhd-iz-prokhladnogo.html
    
    Для любителей изделий из ценных металлов оно не представляет никакого интереса - изваяние воина вырублено из обыкновенного ракушечника. Но неповторимость и ценность фигуры не в материале, а в том, что она изображает скифского воина VI века до н. э. Таких ранних изваяний на территории нашей страны известно не более полутора десятков.
    Фигура мужчины вырублена из прямоугольной плиты высотой 127 и толщиной 25 сантиметров.
    «На плоском овальном лице невысоким рельефом показан прямой нос, длинные стреловидные брови, подковообразные усы, обрамляющие рот, миндалевидные глаза. Также рельефно изображены уши, аккуратно подстриженные на затылке и висках волосы, согнутые в локтях руки, ладонями прижатые к животу. На передней грани четко обозначены грудные мышцы, а на тыльной - лопатки и линия позвоночника, то есть мужчина обнажен по пояс. На задней и боковых гранях рельефом дан контур слегка согнутых в коленях ног, обутых, вероятнее всего, в кожаные сапоги», - такое описание дает изваянию московский археолог В. Ольховский. А вот как он оценивает набор изображенных на изваянии предметов: «На шее отчетливо видна гривна - украшение в виде незамкнутого металлического кольца, концы которого образовывают своеобразный замок, показанный на затылке... Гривны употреблялись в качестве украшений предками многих народов Европы и Азии еще в эпоху бронзы (III-II тысячелетие до н. э.). В эпоху раннего железа шейные обручи из бронзы, железа, золота и серебра знали практически все древние племена Евразии - кельты, германцы, древние славяне, балты, угро-финны, древние иранцы, которыми гривна рассматривалась не только как украшение, но прежде всего как знак власти, богатства... Металлический обруч (особенно выполненный из «солнечного металла» - золота) на шее военачальника, вождя или царя означал, что данный человек является законным носителем власти, полученной им от высшего божества - солнца. Из глубины веков, например, до нас дошли рельефы, на которых показан момент передачи гривны солнечным божеством переднеазиатским владыкам. Гривны носили не только цари, но и их родственники, сановники, представители аристократии.
    Следовательно, изображение гривны на изваянии позволяет предполагать, что мужчина является носителем обожествленной власти - вождем или царем. И одновременно воином. Справа к его широкому поясу подвешен острием вперед боевой топор, а слева - налучие (футляр для лука и стрел) с торчащим из него сложносоставным луком. Подобные луки были широко известны в древнем мире. Многие восточные и греческие авторы прямо указывают, что означенные луки, очертаниями своей деревянной основы напоминающие северное побережье Черного моря, были грозным оружием скифов, наводившим в 1-й половине I тысячелетия до н. э. ужас на переднеазиатские государства - Ассирию, Мидию, Лидию, Урарту, даже Египет.
    У левого бедра воина изображен острием вниз меч - акинак. Это характерное оружие скифов, а также мидийцев, древних персов и некоторых других народов. Изготовлялись они из железа и значительно превосходили по качеству бронзовые мечи и кинжалы. С течением времени форма навершия и перекрытия акинаков менялась, что позволило ученым их классифицировать. По предметам, сопутствующим мечам, установлено время бытования всех типов мечей. Акинак прохладненского изваяния датируется в пределах VI века до н. э. К поясу воина подвешена также плеть, свидетельствующая о том, что он был еще и всадником».
    Следовательно, изображение обнаженного по пояс знатного воина изготовлено скифами в VI веке до н. э. По сведениям знаменитого историка Геродота, «скифы прежде жили в Азии, затем были вытеснены в Европу массагетами. Перейдя реку Аракс (Волгу), скифы частью изгнали, частью истребили живущих в Причерноморье киммерийцев, а затем через Кавказ прорвались в Переднюю Азию, где владычествовали в течение 28 лет. Потерпев в начале VI века до н. э. поражение от мидян, скифы вернулись в Предкавказье. Они являлись прекрасными наездниками и стрелками из лука. Стремительные атаки скифской конницы, осыпавшей врага тучей стрел, заставили отступить даже персидского царя Дария, который в конце VI века до н. э. во главе полумиллионной армии попытался покорить причерноморских скифов. Победа над персами закрепила за скифам славу непобедимого народа.
    В середине VI века до н. э. скифское кочевое население покинуло Северо-Кавказские степи и переместилось в Приазовье, Приднепровье и Крым. Скифы в V-IV веках до н. э. являлись хозяевами степей между Доном и Дунаем. Многие оседлые племена, а также греческие города были вынуждены платить скифам дань. К концу III века до н. э. скифы были оттеснены в Крым и на Нижний Днестр пришедшими из-за Дона многочисленными племенами кочевников сарматов».
    Археолог В. Ольховский уверен, что найденное на территории Кабардино-Балкарии изваяние «воплощает образ конкретного человека, занимавшего высокое положение в скифским обществе, который считался одновременно живым воплощением небесного божества, а также мифического первопредка и первого царя всех скифов». Устанавливались такие изваяния на вершине курганных насыпей, высота и диаметр которых зависели от социального положения погребаемого.
    ...Вглядитесь в лицо и фигуру скифского вождя - и история приоткроет перед вами свои далекие страницы.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2008.11.29 | stryjko_bojko

      Скіфський воїн VI ст. до н. е. на грецьких вазах

      
      
      
      
      
      
      
      
      

  • 2009.09.25 | Isoлято

    Чи хтось обізнаний прокоментує? ("зівотня" - таке собі джерело)

    В Крыму нашли древнюю столицу скифов
    
    В 60 км от Симферополя обнаружили резиденцию царей и некрополь, где хоронили жителей города.
    
    http://www.segodnya.ua/news/14081068.html
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2009.09.30 | Isoлято

      Та сама новина з газети.ua (ще одна столиця скіфів)

      http://gazeta.ua/index.php?id=309055

• 2006.10.02 | stefan

  Cармати

  Cармати
  http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D1%80%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B8
  
  Cармати - кочові іраномовні племена, споріднені зі скіфами (східні сусіди останніх).
  [ред.]
  
  Історія
  
  У VII-IV ст.ст. до н. е. кочували в степах теперішнього Казахстану, Уралу, Поволжя (відомі під назвою савромати).
  
  За Геродотом, були союзниками скіфів під час скіфо-перської війни наприкінці VI ст. до н. е.
  
  
  У III ст. до н. е. підкорили степи Північного Причорномор'я. Згодом поширили свою владу на рівнини між Дунаєм і Тисою, звідки здійснювали набіги на римські провінції. Для захисту від них Рим був змушений побудувати вздовж Дунаю укріплення.
  
  Поділялися на роксоланів (мешкали у Північному Причорномор'ї), сіраків (Прикубання), аорсів (на схід від Дону) та язигів; зі середини І ст. н. е. до них додалися алани.
  
  У середині III ст. н. е. військову могутність сарматів на території Правобережної України підірвали готи, які відрізали їх від античних міст.
  
  У IV ст. сарматів розгромили й частково асимілювали гуни. Частина сарматів відійшла в гори Кавказу та в Крим, а ті, хто залишився, взяли участь у формуванні черняхівської культурної спільності.
  
  Частина сарматів взяла участь у Великому переселенні народів.
  [ред.]
  
  Культура і суспільство
  
  Основою життя сарматів було кочове скотарство. Вони жили табором, перевозячи своє майно туди, куди залучали їх кращі пасовища чи відтісняли вороги. Ось як описує їх побут Помпоній Мела:
  «Сармати не живуть містах і навіть не мають постійних місць проживання. Вони вічно живуть табором, перевозячи майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовища чи примушують відступаючі чи преследующие вороги.» .
  
  Під час зміни пасовищ сармати перевозили своїх дітей, стариків, жінок і майно в кибитках. Як повідомляє грецький географ кінця I ст. до н.е. — початку I ст. н.е. Страбон: «Кибитки номадів (кочівників) з повсті і прикріплені до візків, на яких вони живуть, навколо кибиток пасеться худоба, яка дає м'ясо, сир та молоком якими вони харчуються».
  Згодом частково перейшли до осілості і зайнялися землеробством.
  
  Сарматське суспільство було воєнізованим. В соціальному житті панувала військово-племінна верхівка, важливу роль у військовій справі відігравали жінки (можливо, звідси походить легенда про амазонок).
  
  Зброєю сарматських вершників були короткі мечі, кинджали, луки, списи та дротики. Сарматські воїни відзначалися швидкістю атак, особливими способами кидання дротиків та накидання аркана на противника. Їхні коні мали багато прикрашену упряж.
  
  Небіжчиків сармати ховали у курганних і ґрунтових могильниках з великою кількістю інвентаря.
  
  Багате сарматське поховання досліджене під курганом "Соколова Могила" біля с. Ковалівки Миколаївської області.
  [ред.]
  
  Джерела інформації
  
  * Малий словник історії України
  * http://www.vesna.org.ua/txt/dov/istukr
  * Енциклопедія УСЕ
  *************************
  Сарматський вершник
  Візок сарматів (I-II ст. н.е.)

• 2006.10.21 | stefan

  Клан Печерного Ведмедя

  Клан Печерного Ведмедя
  http://www.pravda.com.ua/news/2006/10/20/49385.htm
  
  У вісімдесяті роки в Америці, вийшла книжка, яка швидко стала світовим бестселером.
  
  Події у книзі "Клан Печерного Ведмедя" (Clan of the Cave Bear) відбуваються в льодовиковій Європі у той час, коли на континенті вперше з'явилися сучасні люди – Homo sapiens, цим порушуючи спокійне життя неандертальців, які жили там до цього.
  
  "Клан Печерного Ведмедя" розповідає про осиротілу дівчинку Homo sapiens, яку взяв до себе клан неандертальців у Криму. Мовчазні, суворі неандертальці ніяк не могли звикнути до балакливої та сміливої дівчинки. Попри величезні зусилля, героїня не змогла пристосуватися до них, що, врешті-решт, призвело до її видворення.
  
  Хоча події, звичайно, вигадані, книга драматично розповідає про палеоліт цього краю.
  
  Можна уявити, що протистояння між неандертальцями та Homo sapiens було першим ідеологічним, культурним та етнічним конфліктом на території сучасної України.
  
  На такі міркування наводили чутки, дух яких відображено цитатою зі статті про переговори, які передували висуненню Віктора Януковича на пост прем'єра: "Ющенко і Янукович не могли домовитися через прірву недовіри один до іншого. Не допомогли навіть лекції президента лідеру Партії регіонів про трипільську культуру та надлюдей "українів", які заселяли ці землі ще з часів Адама і Єви. Кажуть, саме екскурсам у минуле була присвячена значна частина розмов Ющенка і Януковича".
  
  Ті, хто поширював цю чутку, очевидно висміювали те, що подібна розмова взагалі могла відбутися під час важких політичних переговорів. Але насправді, паралелі між українською археологією та українською політикою вражаючі. Переконала мене в цьому не наукова фантастика "Клан Печерного Ведмедя", а справжня наука.
  
  Палеоліт
  
  Повз увагу українського інформаційного простору проскочило сенсаційне дослідження, опубліковане в престижному науковому журналі "Science" у 2000 р., про генетичний аналіз У-хромосом 1007 осіб із 25 країн і регіонів Європи, проведений для встановлення вкладу різних праісторичних етносів у європейський геном.
  
  
  Згідно з результатами, дослідники дійшли до висновку, що Homo sapiens вперше з'явилися в льодовиковій Європі 30-40 тисяч років тому, - майже одночасно в Іберії (сучасні Іспанія та Португалія) та на території України.
  
  Будучи спочатку генетично спорідненими вихідцями з Близького Сходу, ці дві маленькі групи були географічно відокремлені протягом сотень поколінь.
  
  За цей величезний проміжок часу люди в Іберії і Україні (та в третій групі, яка з'явилася пізніше на Балканах) вирушили різними генетичними шляхами, розвиваючи нешкідливі (але помітні сучасними технологіями) мутації своїх геном.
  
  Коли лід відступив 12 000 років до н.е., ці три популяції вже відрізнялись генетично і стали засновниками трьох родів, які поступово освоювали нові звільнені від льоду території.
  
  Від Іберійської групи пішли західні європейці; від Балканської групи—центральні європейці, а від Української групи—східні європейці.
  
  Вісімдесят відсотків європейських чоловіків походять від однієї з цих палеолітичних груп.
  
  Решта ж є нащадками неолітичних мігрантів. (Подібна картина простежується і з жінками).
  
  У вищезгаданій статті показано генетичне походження різних країн в секторних діаграмах, на яких кожен колір представляв окремий рід.
  
  Практично у кожній діаграмі були представлені майже всі кольори прадавніх Європейських предків, що вказує на міграційні процеси та відсутність "чистої" крові в будь-якого народу.
  
  Зелений Іберійський сегмент був наявний в кожному із досліджених народів. Те ж саме з Балканською групою, окрім кількох винятків. Трішки відмінна Українська група - вона добре представлена в центральній та північній Європі, особливо в Польщі та Угорщині, але зовсім відсутня на південному заході.
  
  Національні відмінності полягали в пропорціях кожного кольору. Баски майже повністю зелені, тому що 90% з них є носіями Іберійської мутації. Найбільший сектор у Хорватів забарвлений блакитним кольором Балканських нащадків.
  
  Грузини в основному червоні - від мутації, яку несли в 6 000 до н.е. році неолітичні землероби з Близького Сходу. Народ Марі, в Росії, майже повністю рожеві, завдяки шматку ДНК від носіїв Уральських мов, які мігрували з Кавказу 4 000 до н.е..
  
  В Українській діаграмі більше половини чоловічого населення (54%) є носіями Української мутації. Ще 18% є нащадками Балканської групи. Решта походять від землеробів Близького Сходу (14%), та носіїв Уральської (6%) та Іберійської (2%) мутації.
  
  Роди Українських Чоловіків
  
  Неоліт
  
  Після обрання Віктора Ющенка президентом, захоплення трипільською культурою стало модним аксесуаром політиків президентського оточення (чи тих, хто хотів туди потрапити). Для багатьох, знання про це захоплення було зайвим, і тому вони часто робили смішні заяви. Особливо політики не любили наукові висновки, згідно з якими, носіями Трипільської культури були не автохтони, а мігруючі землероби з Близького Сходу. Тому вони просто заперечували таку можливість, чим немало дратували фахівців.
  
  Чи не найкращу відповідь на їх псевдонаукові фантазії висловив Леонід Залізняк ("Дзеркало Тижня, № 18 (493) , 15 - 21 Травня 2004 року). Він навів низку аргументів на користь теорії, що Трипільці були "крайнім північно-східним проявом своєрідного світу найдавніших землеробів Європи, відомих під назвою балкано-дунайського неоліту. Але й на Балканах ця людність не була автохтонною, бо її пращури прийшли туди з півдня Малої Азії."
  
  Генетична карта це підтверджує. Найбільші сегменти червоного кольору землеробів є в Анатолії та Грузії. У Європі цей сегмент значний якраз у землях балкано-дунайського неоліту.
  
  НАЙПОПУЛЯРНІШІ СТАТТІ УП
  
  Нові правила Кабміну, або Бійка під приймальнею Януковича
  
  Святослав Вакарчук: "Якщо колись життя заставить мене йти у політику, я віддам себе на 100%"
  
  Поки Янукович виховує губернаторів, Кушнарьов спить у футболці
  
  Таємничий Гайдук. Фінальна частина
  
  Юлія Тимошенко: Янукович як велика вередлива дитина телефони не бере, зустрічі то призначає, то скасовує
  
  Але хоча Трипілля займало найбільшу територію зі всіх цих споріднених культур, в Українців червоний сегмент найменший (14%) порівняно зі всіма сусідами.
  
  Можливо, мігранти поглинули частину місцевого люду, які також стали "трипільцями" культурно, але не генетично? На відміну від генів, поява предметів археологічної культури на якомусь місці не завжди збігається з міграцією її творців.
  
  Утім, значна частина носіїв Української мутації залишилися поза межами Трипілля, в степу, де з часом її носії почали скотарський – а пізніше кочовий – спосіб життя.
  
  Відсталі від Трипільців за майже всіма критеріями степовики розвивалися у зовсім іншому напрямку.
  
  Якщо жіночі фігурки та розписаний посуд є головними підказками про духовний світ Трипільців, то у степовиків це були перші індивідуальні поховання в Європі—кургани.
  
  Оскільки поховання є одними з головних археологічних джерел інформації про суспільний лад німих праісторичних культур, степовики в своїх курганах залишили більше інформації про себе, ніж трипільці, які, скоріше за все, небіжчиків спалювали.
  
  Базуючись на знахідках у курганах, американська вчена Марія Гімбутас вважала, що степовики – різні культури, яких вона об'єднала під назвою "Кургани"—були патріархальні скотарі, які першими приручили коня та винайшли верхову їзду, а також поклонялись зброї та войовничому Богу Небес.
  
  Це на відміну від матріархальних Трипільців, які були мирними шанувальники землеробських циклів народження, смерті і воскресіння, уособленими жіночим принципом Матір-Земля.
  
  Можна уявити між ними не менш драматичний культурний конфлікт, ніж в "Клані Печерного Ведмедя". Але як свого часу сказав про цей опис різких різниць між двома спільнотами Дмитро Телєгін, "такі доволі сміливі припущення можуть мати зерно правди."
  
  На думку Гімбутас, раптове і досі не з'ясоване зникнення Трипілля було пов'язане зі вторгненням войовничих Курганських вершників, можливо для захоплення мідяних копалень. Багато вчених вважають це твердження помилковим або спрощеним. Те, що степовики торгували своєю худобою (особливо кіньми) в обмін на Трипільське зерно та мідь, вказує на взаємовигідні контакти – хоча б на якийсь час.
  
  Можливо тому Трипільці, які знали степовиків, все ж таки, довше проіснували, ніж інші балкано-дунайські культури, для яких поява вершників зі степу напевно спричинила такий шок, як уявна поява НЛО на Майдані Незалежності.
  
  Археологічні дані свідчать що Трипільці вже були в занепаді, коли степовики почали свою експансію на правобережжя. Причин цього занепаду наводиться багато.
  
  ОСТАННІ СТАТТІ ЕКОНОМІЧНОЇ ПРАВДИ
  
  Дроблення збройного експорту
  
  Міноритаріїв задушать кворумом ®
  
  Кіровоградський процес
  
  Ігор Франчук: Юрій Бойко є власником низки кримських підприємств
  
  Наприклад, своїм екстенсивним господарством, Трипільці перетворили лісостеп на степ, що разом з похолоданням клімату плекало або перехід до скотарства, або прихід скотарів, але точно не сприяло продовженню старих Трипільських методів господарювання.
  
  У тому, що трипільці не вміли, не хотіли або не були здатні впоратися з новими викликами часу, не виникає сумнівів. Можливо, тому червоний сегмент такий малий в Українському геномі – багато його носіїв просто втекли з цієї території, але не всі.
  
  Усатівська культура бронзового віку була своєрідним союзом степовиків з трипільцями, де була суміш коней і жіночих фігурок, зброї і розписаного посуду. Але це був останній прояв Трипільської культури.
  
  У кінці, попри свою культурну відсталість у порівнянні з яскравими трипільцями, степовики виграли гонку за виживання. Вони поширилися на цілу Європу та, судячи з присутності української мутації в Індії та Пакистані, частину Азії також. Невідомо, чи їхні вторгнення були насильницькими нападами чи становили складніші процеси, але мовні конфлікти вони вигравали усюди.
  
  Від Індії до Європи (окрім Басків), залишився їхній лінгвістичний слід. Бо, згідно з думками багатьох вчених, неолітичний люд степової України - носії української мутації - також були носіями прото-Індо-європейської мови, яка була пращуром величезної сім'ї Індоєвропейських мов.
  
  А від трипільців залишилися мистецькі шедеври з чорноземних розкопок, релікти культів берегині, змія і бика у фольклорі та сегмент червоного кольору в Українському геномі.
  
  Сьогодення
  
  Які політичні висновки можливі з цього короткого екскурсу? По-перше, археологія може мати глибокі політичні наслідки. У злих руках, так як у гітлерівській Німеччині, вона може бути перекручена в тоталітарну ідеологію. У добрих - може бути об'єднуючим фактором: так, аби плекати відчуття "європейства", Євросоюз в дев'яностих роках організував низьку виставок про Кельтів, які в 400 р. до н.е. поширилися чи не в кожній країні Європи.
  
  Відповідно до таких критеріїв, українці також європейці, оскільки Кельти просунулись аж до західної України. Але генетично, українці не лише безсумнівно європейці, більш того - українська земля народила генетичного "Адама" великої частини Європи. Половина сучасних українців є прямими нащадками його роду, який протягом 30-40 тисяч років існує на цій землі.
  
  Взагалі, палеоліт досить повчальний відносно зовнішньої політики. Наприклад, найближчий генетичний зв'язок Українців—з Поляками та Угорцями, у яких більше половина чоловіків носять Українську мутацію.
  
  Про зв'язок з Росіянами невідомо. Чомусь в генетичному дослідженні не було загальної російської вибірки – лише Марі і Удмурти – у яких Українська мутація складає, відповідно, 13% і 37%. Можливо, Росіяни бояться оприлюднювати своє генетичне коріння. Таке могло би підірвати пропаганду про "братські народи" та хто молодший і хто старший.
  
  Натомість, генетичний слід Української мутації в Європі дає туманний прогноз щодо членства в Євросоюзі. Існує дивовижна кореляція між розміром зеленого сегменту Іберійської мутації в генотипі країни та її членством в ЄС.
  
  У Французів зелене складає 52%, в Німців—50%, в Поляків—16%. Але з усіх досліджених народів, в українців найменший зелений сегмент (2%).
  
  Зі своїми мізерним 6.6% Туреччина на другому місці. На жаль, генетичних даних про наступних членів ЄС – Румунію і Болгарію – немає, але не сумніваюся, що в них більше зеленого, ніж в України і Туреччини.
  
  Мабуть, коли Західні ідеї і цінності проникали в ці дві країни протягом 30-40 тисяч років, їх фізичними носіями були не західні європейці.
  
  Можливо тому, на підсвідомому генетичному рівні, ЄС зупинило своє розширення на кордонах цих двох країн.
  
  Неоліт же підходить краще для аналізу внутрішньої політики.
  
  По-перше, трипільське захоплення президента має абсолютне електоральне виправдання. Адже території які заселяли трипільці—правобережжя за винятком півдня—наймасовіше голосували за нього і його політичну силу.
  
  Але тому трипільці і не можуть бути об'єднуючим фактором в Українські політиці. Вони представляють минуле лише окремого регіону, а не цілої країни.
  
  Якщо так, тоді степ безумовно представляють Донецькі. І новітня історія дуже нагадує зіткнення цих двох неолітичних культур. У перші роки незалежності, як і в перші тисячі років неоліту в Україні, Захід і Центр (Трипілля) мали культурний верх. Вони дивилися на Донецьких (степовиків) як на далеке, примітивне плем'я, яке сиділо в багнюці і нічого красивого не творило.
  
  Але степовики не просто сиділи. Вони гострили ножі, качали фінансові м'язи, вдосконалювали тактику, знищуючи конкурентів серед своїх. А коли виснажили власні ресурси, стали кочовиками, влізли на своїх коней (Мерседеси) і вирушили у всі сторони.
  
  Поточне протистояння між президентом і прем'єром нагадує уявну зустріч між Віктором-Трипільцем і Віктором-Степовиком.
  
  Перший—мирний і любить красу. Другий—жорсткий і любить владу.
  
  Перший, немов трипільський жрець, говорить правильні речі про демократію, віру і мову. Другий, наче степовий вождь, ледь розуміє ці поняття, але махає головою і планує свій напад.
  
  Так, була праісторична спроба об'єднати дві протилежні світогляди – в Усатівській культурі. Можна наводити паралель зі спробами створити широку коаліцію з Регіонами та Нашою Україною.
  
  Але судячи з Усатівських поховань, Трипільцям було дозволено зберігати елементи духовної і матеріальної культури, але степовики домінували, що немало нагадує склад поточного уряду.
  
  Якось в цьому неолітичному сценарії немає ролі для Юлії Тимошенко. Можливо, тому вона зараз поводиться трішки розгублено. Їй більше підходить "Клан Печерного Ведмедя"—дівчинка Homo sapiens, яка перевернула світ неандертальців, за що її вигнали.
  
  Але якщо Віктор Ющенко дійсно розповідав Віктору Януковичу про трипільців під час їх багатогодинного тет-а-тет на початку серпня, боюсь що другий в цьому почув не те, що перший хотів йому сказати.
  
  Бо в кінці, Трипільці зникли.
  
  А степовики завоювали все.
  
  Автор
  
  Марія Мицьо (Місьо) є Директором Програми правового захисту та освіти ЗМІ IREX U-Media. Вона також є автором книги "Полиновий Ліс: Хроніки Чорнобиля" (Ї, 2006)

• 2006.11.12 | stefan

  Iсторія УПА

  Істрія УПА
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2006.11.12 | stefan

    Василь Кук про події 1943р. на Волині

    Василь Кук - останній командувач Української повстанської армії про події 1943 року на Волині та визвольну боротьбу
    http://www.radio.org.ua/reports/?id_numb=2349
    
    Василь Кук - "Щоб всі боролися за інтереси української держави, щоб не витрачали енергію на боротьбу між собою, а мобілізували всі сили на будову держави, на розбудову армії, на розбудову науки, медицини. Одним словом, щоб будували, а не сварилися".
    Дмитро Крикун: Пане Василю, скажіть, будь ласка, як ви потрапили до української повстанської армії, як ви потрапили в український визвольний рух?
    
    Василь Кук: В український, оскільки український нарід був поневоленим народом – над нами були окупанти Польщі і ми вважали, що вони на нашій землі є окупантами. І в національній свідомості є, що обов`язком кожного є боротися проти окупантів, поширювати національно-визвольні ідеї. І в молодості ідеї націоналізму українського, боротьби за українську державу – вони вже в гімназейному віці є.
    
    Дмитро Крикун: Це ви говорите про себе?
    
    Василь Кук: Я говорю про себе.
    
    Дмитро Крикун: Скільки вам було років? Де це було? Як це було?
    
    Василь Кук: Я в молодості вже виховував в людей любов до України, до української природи, національну свідомість і з національної свідомості ота свідомість, що ти не маєш своєї держави – всі народи мають свою державу, що ти повинен мати свою державу, що ти повинен боротися за свою державу, повинен працювати в тому напрямі. В цьому напрямі виховували нас в школі.
    
    Дмитро Крикун: Де це було?
    
    Василь Кук: В Золочівській гімназії, а в Золочівській гімназії працювало дуже багато бувших учасників Січових стрільців, бувших
    учасників Української Галицької армії. Вони після програної війни стали гімназейними викладачами і вони, хоч це було заборонено, все ж розказували.
    
    Дмитро Крикун: Коли ви закінчили школу?
    
    Василь Кук: Я закінчив школу у 1932 році, гімназію.
    
    Дмитро Крикун: І одразу встали до лав? Як це було? Як люди приходять в революцію?
    
    Василь Кук: Люди приходять в революцію, по-перше, розповсюджується література і попала мені така література – “Сурма” – то є орган української військової організації. Я ще в шостому класі взяв то читати.
    
    Дмитро Крикун: Розуміли?
    
    Василь Кук: Розуміти я розумів. Я знав, що коли мене зловлять з тою газеткою, то мене посадять до тюрми. Бо це вже є підозріло, то є нелегальна газета. Вона вже в 28-29-му році поширювался. УВО працювала від 20-го року до 32-го, а вже в 29-му було створено Організацію Українських Націоналістів – ОУН – підпільна організація і вони поширювали ту свою пресу і, очевидно, я ту пресу діставав через синів якогось старшини, який був в УГА чи десь і мав ті зв`язки, а їх діти діставали від батьків, а через них і я дістав таку газету. І як я її вже дістав, мені хотілося знайти своїх друзів і також створити такий невеличкий гурток.
    
    Дмитро Крикун: І ви створили?
    
    Василь Кук: І я створив такий невеличкий гурток в гімназії, в своїй класі. А та класа, вони всі були з різних сіл і вже кожному завдання було знайти інших людей в своєму селі, подібних до себе. І вже в тих селах потворилось також...
    
    Дмитро Крикун: Так ви створили цілий загін?
    
    Василь Кук: То не загін, а організація, бо ті люди розійшлися по селах і вже мали таких людей своїх. І тоді я вже зв`язався з бувшими старшими “пластунами”, а ті старші “пластуни” були членами УВО і тоді я дуже швидко з ними зв`язався. А найважніше, що там був відомий син генерала Тарнавського, Зенон.
    
    Дмитро Крикун: А скільки вам років було?
    
    Василь Кук: Мені вже було 16-17. Я в 19 років закінчив гімназію.
    
    Дмитро Крикун: На минулому тижні майже всі новини, так чи інакше, стосувалися трагічних подій на Волині 60 років тому. Два президенти відкривали на Волині пам`ятники, Верховна Рада і польський сейм ухвалювали спільну постанову. Скажіть, будь ласка, як ви пам`ятаєте ці події на Волині?
    
    Василь Кук: Я добре пам`ятаю ці події на Волині, бо я був заступником головного командира УПА і знаю всі ті події, які там відбувались. Я належу до тих, хто організував УПА і на Волині, і в Галичині, і в Дніпропетровську, і на Східній Україні. Коли іде про ці польсько-українські стосунки, то після програної Польщі і після того, як німці окупували українські землі і віднеслися ворожо до відновлення української держави, заарештували Степана Бандеру і багато з керівних членів, ясно, що ми стали до боротьби проти німців. І ми закликали до боротьби до поляків, хотіли разом з ними спільно, щоб вони припинили боротьбу проти нас, а ми –проти них.
    
    Дмитро Крикун: Отже, конфлікт з поляками ніколи не затихав?
    
    Василь Кук: Конфлікт ніколи не затихав, доки Польща була. Коли Польща перестала існувати...
    
    Дмитро Крикун: З 39-го по 41-й?
    
    Василь Кук: З 41-го року ми з поляками немали чого воювати, бо їх не було, як держави. Польські західні землі увійшли у склад Української Радянської Республіки, а та частинка поза Бугом, поза Сяном увійшла в німецьку окупацію.
    
    Дмитро Крикун: Чому тоді саме 43-го року цей конфлікт так запалав?
    
    Василь Кук: Запалав, так. Українська повстанська армія вже існувала, Українська повстанська армія вела боротьбу проти німців, проти німецьких окупантів і вела боротьбу проти більшовицьких окупантів. Була партизанка, та партизанка нападала на українські села і партизанка совецька дуже часто провокувала репресії німецькі проти українських сіл.
    
    Дмитро Крикун: А як це – провокувала?
    
    Василь Кук: Терористи виконували атентати і розкидали листівки оунівські. Вони робили терористичні акти і робили так, що це виглядало так, що це зробило ОУН підпільно, бо ОУН також воювало проти німців. Потім німці розстрілювали. Дуже багато було в Рівному розстріляно після таких провокацій. І дуже часто вбивали якогось німця в селі, щоб потім ціле село німці спалили. І вони мали навіть цілі списки національно свідомих людей і вони, як приходили в це село, шукали тих людей і їх вбивали. Навіть оцей рейд Ковпака, то він вже йшов по тих селах і вже вбивав тих людей національно свідомих.
    
    Дмитро Крикун: Я хочу спробувати підказати вам висновок. Отже, трагедію на Волині провокувало не бажання ОУН чи УПА витиснути поляків, а провокації з боку німців і більшовиків?
    
    Василь Кук: То не цілком так. Бо коли ми вже розгорнули широку роботу, оця поліція українська, яка співпрацювала з німцями, вона в 43-му році вся перейшла до УПА. Пішла в ліс, ми їх заклкали, щоб вона перестали з німцями співпрацювати – вони кинули зброю і відійшли. Вони тоді набрали оцієї поліції з поляків. Ми знову звернулись вже до поляків, щоб вони не йшли до німців і з німцями проти нас не воювали. Вони, навпаки, пішли і разом з німцями робили акції по українських селах.
    
    Дмитро Крикун: Хто і коли ухвалив рішення про те, що УПА чи українські збройні формування мають витискати поляків з Волині? Чиє це рішення?
    
    Василь Кук: Такого рішення не було і не могло бути, бо ми проти поляків як народу ніколи не воювали. В нас був клич: “Воля народам, воля людині і право кожного народу на свою державу!”. І як ми зверталися до поляків, ми зверталися так, що ми тут на свох землях будуємо свою українську державу, ви на своїх землях будуйте свою польську державу.
    
    Дмитро Крикун: Я хочу, не те щоб одразу вам заперечити, я хочу щоб ви послухали і наші слухачі, що говорить Владислав Філар – він теж історик і він був одним з провідників Армії крайової на Волині, і він там теж був.
    
    Владислав Філар (запис, переклад з польської): Ці акції були зплановані, бо як собі можна уявити акції в липні водночас у кількох селах. То не було спонтанною акцією – вона була зпланована. Відомі документи нижчих щаблів провідників УПА – курінних та сотенних – вказують на те, що були вказівки на ліквідацію конкретних польських сіл і були звіти до вищих щаблів про виконання робіт, а потім це все пішло стихійно. Не було вже жодної сили або жодного авторитету наприкінці 1943 року аби процес, який розпочався, зтримати. Заняття підрахунками, скільки загиблих було з тієї чи іншої сторони, чи більше чи менше, мені здається, не має сенсу. Важливим є те, що з одного і іншого боку загинули тисячі.
    
    Дмитро Крикун: Це такий собі погляд з польського боку, я хочу виправитись, що Філар був там у 1944-му році, тобто він на цих подіях не був, але ви отримували звіти куренів, сотень? Що вони писали – “ми виконали ваше завдання”?
    
    Василь Кук: Послухайте, як це все було. Пана Філяра я знаю. З паном Філяром була виставка документів в Польськім посольстві і я там виступав, і пан Філяр і про ті всі справи говорили. І вони говорили, що шукають той документ, щоб він був від центрального проводу, але поки що не знайшли. Але каже, що він мусить бути, бо акція була планована. Безпречно, все є планованим, бо ніхто без плану нічого на робить. І ці відділи, які вони зформували і воювали проти українських сіл – через них спалювали українські села, нападали на українські села, було знищено цілий ряд українських сіл. І ті відділи квартирували на польських колоніях, в польських селах. Оце є та партизанка більшовицька, ці поляки в німецькій формі, і оці АКа-відділи. І для того ми звернулися до населення польського, якщо таке є, ми будемо проти тих відділів вести боротьбу. Ми знали, що мирно з ними не буде, бо вони вважали, що це їх землі чисті – і Волинь, і Галичина – і вони хотіли нас викинути з тих земель, нас знищити, вони мали, взагалі, в плані нас переселити з тих земель. І ми воювали з відділами, які були в польських селах. І ми заздалегідь сказали до населення, оскільки вони нападають на наші села, ми будемо з ними воювати, буде війна з тими відділами, щоб населення вибралося з тих сіл, бо це буде там фронтова боротьба. А польська влада дала наказ не вибиратися, сидіти на тих селах. І тому, коли ми вигнали ті відділи, частина повтікала, вони мали зв`язки з совецькою партизанкою, а села лишились польські без отої охорони. І тоді, очевидно, селяни, які стільки натерпілись від них, вже робли розправу над поляками на місці. Але це ніколи не проводила повтстанська армія.
    
    Дмитро Крикун: На минулому тижні багато говорилося про вибачення, про порозуміння, відкривали пам`ятники, ухвалювали постанови. Щоб ви сказали полякам, щоб ви сказали польському народу від імені УПА?
    
    Василь Кук: Справа в тому, що все це, що відбувалося з боку президента і з боку ВР, і з боку тих чинників на рівні уряду, які вели переговори з поляками, не було сказано, що це була наццонально-визвольна боротьба. Поляки то хотіли представити, що вони не окупанти, що то їх земля, батьківщина, а прийшло УПА і їх з тих земель вигнало, і то є етноцид. І ми воювали не тому, що вони поляки, а тому, що вони окупанти. То все, що відбулося, лишите то для історії і нехай історики розбираються. Ми на маємо за собою ніякої вини і не чуємо ніякої вини, бо ми боролися на своїх землях проти тих, хто наші землі окупував. Так, як боролися поляки проти німців і ніякого там ніхто пробачення не потребує, бо вони воювали проти окупантів, а поляки хочуть то представити, що вони не були окупантами, що вони тут цілий час жили. А ми говоримо, що вони були окупанти, вони прийшли на наші землі і ми хочемо тут на наших землях будувати державу, а ви хочете ті землі назад прилучити до своєї Польщі.
    
    Дмитро Крикун: Пане Василю, я хочу повернутися до історії. Ви очолили УПА, здається 50-го року. Це сталося після смерті Романа Шухевича. Як сталося, що саме ви посіли його місце? Як сталося, що саме ви очолили УПА?
    
    Василь Кук: Я від 1947 був його заступником і я був в курсі тих всіх справ. Крім цього, я був членом проводу від самого початку – від 1942 року, від другого великого збору. І ще крім того, я був весь час у військовому штабі. І разом з Шухевичем я був і на різних курсах, вишколах, ми дуже спільно парцювали весь час. Після цього була німецька окупація України, я переїхав на працю на Дніпропетровщину. Я там організував оцю всю національно-визвольну боротьбу прои німецьких окупантів на Півдні, в Донбасі. В 47-му році я очолював УПА і воно мало три основних з`єднання – УПА-Захід на чолі з полоковником Сидором, Північ – був полоковник Колячківський і УПА-Південь був я. Хоч там можливо було зробити тільки деякі зрушення на Вінничині, відділи, а ті люди, які приходили було під школами, степові. А степові переходили в УПА. З Південного краю було дуже багато. І територія так званої Крім`янеччини і Остріщини вона була включена до УПА-Південь і я безпосесередньо також перебував на тому УПА-Південь.
    
    Дмитро Крикун: Я хочу вас запитати про найгучніші операції УПА. Згадайте, будь ласка, якщо можете про це розповісти, про напад на Ватутіна, про інші речі, які, можливо, не знає широкий загал?
    
    Василь Кук: В лютому 44-го року я вже був під окупацією більшовицькою, я якраз був на Волині, якраз в тих околицях, де сталася та подія з Ватутіним. Тоді вже були дуже часто сутички між відділами УПА і Червоною Армією і , зокрема, енкаведистськими відділами, які проти нас уже діяли, але то були великі наші відділи і вони немогли нічого зробити. І нам тоді було дуже важливо здобувати зброю. І ту зброю ми дуже часто здобували у той спосіб, що ми оформляли деякі відділи як совецькі і ми робили перевірку машин на трасі. Якщо їхала якась машина із зброєю, ми ставили на тій головній трасі контрольний пункт військовий. Їде машина із зброєю, а там – об`їзд і ми їх роззброювали, але нікого з них не вбивали. І так само...
    
    Дмитро Крикун: І що – добровільно віддавали зброю совецькі вояки?
    
    Василь Кук: Як відходила машина і ми бачили, що там вояків повно – ми їх не чипали, вони проходять. А якщо нам треба машина і вона повна зброї і її можна забрати, ми її забирали. І от на одну з таких наших застав в`їхала машина Ватутіна.
    
    Дмитро Крикун: Випадково? Ви на неї не полювали?
    
    Василь Кук: Ми не полювали спеціально, ми не знали, що то Ватутін, ми хотіли його спинити. Той відділ хлтів його спинити. Вони не хотіли і одразу почали стріляти і в тій перестрілці його поранили. І тоді він кинув там шинель і тільки після той шинелі, в якій були документи, ми тоді довідались, що то був Ватутін. Але вони сіли на машину і поїхали. І тоді вже в Києві йому відрізали ноги і він помер.Але спеціальної акції не могло бути на Ватутіна і не могло бути – ми не знали, що там їхав Ватутін.
    
    Дмитро Крикун:Пане Василю, а ви не відчули, що ви напали на Ватутіна і після того вас почали переслідувати? Відповідь якась була?
    
    Василь Кук: Ні, відповіді не було. Відповідь була та, що відділи наші були вже досить великі.
    
    Дмитро Крикун: Скільки, до речі, вас було?
    
    Василь Кук: По німецьких підчисленнях було біля 200 тисяч. Це коли ми воювали з німцями. За більшовиків було ще навіть більше, тому що дуже часто оті люди, яких вони одразу призовали до армії і вони майже без підготовки кидалис на фронт, і дуже багато людей втікало і ховалось. І нам потрібно було дуже багато зброї, щоб тих людей, які не хочуть іти в совецьку армію, ми могли озброїти і з ними воювати. Але ми хотіли ті відділи розпорошити по всьому Правобережжі. Вони йшли від Дніпра суцільним фронтом, щоб нас зганяти до фронту. І, дійсно, в тих лісах крем`янецьких, почаєвських зібралося дуже багато, 10 000 повстанців. Проти них кинули
    30 000 більшовицьких військ з літаками, танками. Це був,так званий, квітень 44-го року один з найбільших боїв, яким я безпосередньо керував.
    
    Дмитро Крикун:Як він виглядав – бій у лісі?
    
    Василь Кук: Ми в лісі мали свої бази, свої харчі, свої станціювання. То великий простір, розкинений на великому просторі. Вони окружили нас, оцю певну групу, бо таких декілька груп було. В тому Гурбінському бою окружили 10 000 людей. І там якрах було командування УПА-Південь, штаб і їм вдалося то окружити. Бій йшов майже тиждень і вони наступали. Радянські війська. То були партизани.
    
    Дмитро Крикун: А там теж були українці.
    
    Василь Кук: Були українці, але як він дістав наказ наступати.
    
    Дмитро Крикун: А коли ви стріляли, ви дивилися?
    
    Василь Кук: А ми ж не знаємо, що він українець. Ми знаємо, що він є окупант. До сьогодняшнього дня кажуть, що ми стріляли проти українців. Ми стріляли не проти українців, ми не проти росіян стріляли – ми стріляли проти окупантів України. Він є окупант України і ми проти нього воювали. Було німці проти нас кинули такі відділи грузинські, азербайджанські і коли ми пішли з ними на контакт, вони перейшли на наш бік.
    
    Дмитро Крикун:Так що, в УПА були грузини і азербайджанці?
    
    Василь Кук: Були цілі відділи грузин, азербайджанців.
    
    Дмитро Крикун: А росіяни були в УПА?
    
    Василь Кук: Окремі одиниці. А окремі одиниці, як нам вдавалося розбити лагер, де були полонені, то деякі росіяни перейшли, теж хотіли воювати в УПА. Були такі випадки в УПА, бо ми воювали проти німців.
    
    Дмитро Крикун: А коли почалася війна з радаянськими військами?
    
    Василь Кук: Ми тоді їм радили перебератися на свою територію, перебиратися в Грузію, Вірменію і там ведіть свою роботу, національно-визвольну боротьбу на тихз територіях. Вас тут вже нам не потрібно.
    
    Дмитро Крикун: Як закінчився цей бій?
    
    Василь Кук: Коли бій ведеться майже тиждень, вже погано з харчами – 10 000 втримати, то не є так просто. І є поранені. І тоді ми прорвали фронт в найслабшому місці, я там був також і вийшли з оточення.
    
    Дмитро Крикун: Скільки залишилось людей у вашій групі, як ви вийшли з оточення?
    
    Василь Кук: Всі вийшли з оточення. Ми в бою тоді втратили дуже мало, більше сотні людей.
    
    Дмитро Крикун: А скільки вони втратили не рахували?
    
    Василь Кук: Ми не рахували. Але це був один з найбільших боїв і найдовше тривав, але по тому вони кажуть, що вбили кілька тисяч людей, а ті кілька тисяч є за рахунок цивільних людей, які повтікали від них до лісу. Вони потім кожного, кого в лісі зустріли, вони його там вбивали.
    
    Дмитро Крикун: Вважали бандерівцем?
    
    Василь Кук: Як він від них втік, вони безпощадно всіх знищували.
    
    Дмитро Крикун: Пане Василю, про бойові дії більщ-менщ зрозуміло. Звичайно, тема невичерпна, можна дуже довго говорити. Мене цікавлять більш прозаїчні речі. Як був налаштований побут людей у лісі?
    
    Василь Кук: Це питання дуже всіх цікавить. І ті люди, які не жили в тих умовах, просто не розуміють, як воно могло бути. Як можна було вдержувати таку армію, її ж треба було кожен день годувати. Перше, що ми мали, ми мали організоване запілля. Був командир спеціальний запілля. То були ті села, які спеціально забезпечували повстанську армію. І ми в кожному селі мали, так звану, станицю і в тій станиці був господарчий відділ, який віддавав харчі.
    
    Дмитро Крикун: Наскільки добровільно віддавали селяни вам харчі? Мабуть, там теж було не дуже їх забагато.
    
    Василь Кук: Якраз віддавали добровільно. Ми від нікого не брали насильно. Скільки хто може, то і віддавали. Той з села, він же їх всіх знає і він робив такі збурки в селі. І отакі збірки він вже магазинував і мав такі запаси.
    
    Дмитро Крикун: Який раціон був у вояка УПА?
    
    Василь Кук: Нормальний, що людина не голодувала.
    
    Дмитро Крикун: Куліш, каша, сало?
    
    Василь Кук: Куліш, каша, але дуже часто переходили не сухий пайок, резерви. І дуже гарно вміли консервувати м`ясо і його ще довго можна було їсти.
    
    Дмитро Крикун: Скажіть рецепт м`яса по-упівськи?
    
    Василь Кук: М`ясо по-упівськи жарили, потому заливали смальцем
    
    Дмитро Крикун:? В якісь посудини, в діжку?
    
    Василь Кук: Не в діжку, а в ці бідони для молока і можна було закопувати в землю той бідон.
    
    Дмитро Крикун: І скільки воно так лежало?
    
    Василь Кук: Скільки хочете воно може лежати. І рік може лежати. Воно застигало, залите смальцем, воно не псується. Якщо говорити про муку, її обливали водою і зверху була така шкірка. І також вона не псується, а потому ви її рокриваєте і можете ту муку брати. І дже багато робили ще сухарів, мали ті запси посушені і ті бідони. Вони закривалися щільно і дуже добре зберігалися.
    
    Дмитро Крикун: але ж ви кажете, що дуже багато було цивільних людей? Як жили люди?
    
    Василь Кук: Ми мали постійний контакт з селом. Ми в ліс йшли, коли були облави. А так ми жили по селах. Ми перебували більше часу на селах. Святкували з селянами свята – Великдень, Різдво, бо ці села були наші. Ми вже в 43-му році мали так звані свої республіки і вже в тих республіках повстанських, там вся влада була наша. Німці з тих теріторій взагалі повтікали, бо вони не мали, що там робити, а поляки тим більше.
    
    Дмитро Крикун: Якщо ви мали республіки, якщи ви мали так гарно налаштований побут, мабуть, там були якісь традиції, як брали шлюб, діти народжувались?
    
    Василь Кук: Ми одразу шкільництво відродили, вистави робили.
    
    Дмитро Крикун: Упівський театр?
    
    Василь Кук: Були аматорські гуртки. Не упівські, а ті селяни, які з нами співпрацювали. Вони давали вистави, хори, співи. В нас є кілька десят тисяч пісень повстанських. Вже вийшло кільканадцять збірників тих пісень. І ще збирають тих пісень.
    
    Дмитро Крикун: А як з коханням ?
    
    Василь Кук: У відділах всюди був священник, капелан. Він відбував служби, молитви, вінчання.
    
    Дмитро Крикун: В нас є слухач.
    
    Слухач: Очень горько слышать, что при очередном освещении Волынских событий хотят еще раз очернить Украинскую повтстанскую армию. Мало того, что Верховная Рада никак не примет постановления, что воины повстанской армии поклали свои жизни за нашу Украину. Это очень горько слышать и с польской стороны хотят очернить. Я хотел бы попросить прощения, как наше поколение, мы не в полной мере осознаем, перед воинами УПА. Огромное вам спасибо, честь вам и хвала, здоровья. И вопрос к Василию Куку – вы рассказываете столько интересного, это история, и я и мои родители этого не знают, вы не написали ли книгу, чтоб можно было об этом прочитать, потому что это история и мы должны об этом знать.
    
    Василь Кук: Є поки що написано 40 томів літопису УПА і там дуже багато є про то все написано. Я зараз, очевидно, понаговорив все це на дискети і воно вже є. І я із-за тої активності, що весь час маю з молоддю, просто в мене не вистачає часу, що я відірвався від всіх і вся і сів за сітл і писав. Поки що нема моїх спогадів, але є цілий ряд статтей на ті теми, які найбільш пекучі.
    
    Дмитро Крикун: Якщо ми вже згадали про те, що ви напишете чи написали, я мушу запитати, що після того як вас арештували, ви написали листа. Скажіть, бідь ласка, що було в тому листі?
    
    Василь Кук: Я написав листа, написав свідомо. Не все вони написали, то що я написав. Вони його, очевидно, корегували, підправляли. Я написав, що всяка співпраця з німцями є шкідлива. А вони відразу додали, що ОУН співпрацювала з німцями. ОУН якраз на працювала з німцями, бо ОУН вювала з німцями. Я був арештований. І німці розстрілювали тих членів ОУН і то вже було додане. І коли я вже шість років відсидів у 60-х роках і вони хотіли мене звільнити.
    
    Дмитро Крикун: Але ж спочатку вас засудили до смертної кари?
    
    Василь Кук: Мене взагалі не судили, бо якби мене судили, то мене б розстріляли. Вони звернулися до мене, що я таке написав. Я кажу, чого ж я маю таке писати. Вони хотіли мене звільнити і не міг бути звільненим, бо їх закону я арештований і ви повинні мене розстріляти. “Василий Степанович, мы законы пишем и мы законы отменяем.» І як я написав до Верховної Ради, я вже сижу шостий рік без жодного суду і слідства і прошу рішити мою справу. Після цього вони дали мене без жодного суду і слідства звільнити.
    
    
    Дмитро Крикун: І все таки – що було в тому листі ?
    
    Василь Кук: Я закликав, що в тій ситуації, яка створилася, що Сталіна не було, вже була ота амністія, хрущовська відлига. Ситуація змінилася настільки, що КГБ контролювало всю ту роботу за кордоном, що далі не продовжувати підпільної роботи. Це основне було. Продовжування тієї роботи приведе тільки до жертв і більше нічого. В тих умовах треба інші знаходити виходи з національно-визвольною боротьбою.
    
    Дмитро Крикун: Як ви вважаєте, чи почув цей заклик хтось і які він мав наслідки?
    
    
    Василь Кук: Ті люди, які йшли сюди, вони всі падали. Був цілий ряд провокацій. І дійсно перестали посилати людей. І тоді, в 60-му році були вже так звані “шестидесятники” і з тими “шестидесятниками” я був в дуже тісному контакті. І, зокрема, з Василем Стусом. Я йому завжди радив не творити ніякої підпільної організації. Бо якщо ти створиш підпільну організацію, то одразу там буде провокатор і з-за того провокатора ми провалите всю організацію. Опирайтесь на Конституцію, опирайтеся законно на свої права на українську незалежну державу.
    
    
    Дмитро Крикун: Скільки людей активно діяли в лавах УПА на час, коли вас арештували чи ви лишились останнім, хто лишався на волі?
    
    Василь Кук: Коли знаходять документи, тут ще були провокації більшовицькі, я знав, що ті люди знаходяться в більшовиків. Вони думали, що я не знаю, я перписувався, дуже часто в тих документах я говорив, що організації вже нема – то є все брехня. Організація була, не було тих цнтральних зв`язків, але я міг кождочасно зв`язатися з людьми, бо я всюди їх знав. Скільки людей було взагалі? Ми мали оці всі підпілля, УПА, якщо б воно не мало опертя в масах, воно б не могло б взагалі існувати. А воно існувало і ця база весь час була. У 43-44-му році було заангажовано щонайменше півмільйона людей. Ми рахували – оце село наше, а це не наше, чи в тому селі ще є пару людей, які не наші. Ми мали дежурних людей, мали лікарні по селах. В нас працювало багато євреїв, євреїв як лікарів. І нас національної, расової політики ніколи не було. Хто був не проти української держави, хто був за українську державу, він міг, незалежно від наіональності, він міг бути вУПА і ми з ними співпрацювали.
    
    
    Дмитро Крикун: Чому вас називають останнім командиром УПА? Чому у вас не було наступника, як ви були свого часу наступником у Шухевича?
    
    Василь Кук: Тоді вже в кожному селі я мав загони, всюди я міг пройти. Я також попав на провокаціний пункт, де мене зловили. І після того, як я впав, в проводі не було нікого, я дійсно був останнім. Я був останній провідник. Якби я ще був, я би зміг організувати з тих людей другий, але я вже не встиг. Я йшов на Волинь, і по дорозі на Волинь я попав на ту провокацію і мене зхопили живим.
    
    Дмитро Крикун: Давайте повернемося до більш сучасних речей. Точаться дискусії щодо не лише подій на Волині, точаться дискусії до того, чи визнавати УПА організацією, яка боролася за свободу? Пам`ятаєте, який скандал був навколо рішення Івано-Франківської Ради щодо СС Галичини? Як зараз живеться ветеранам УПА?
    
    Василь Кук: Всі ветерани УПА, якщо йдеться про Захід, то місцева влада дає їм певні пільги щодо квартир. А так вони отримують за цивільні роботи тих 120-130 гривень, не більше. І я отримую 140 гривень, тому що працював у побутовій рекламі. Коли йде про людей, які воювали за українську державу, то ті всі учасники української національно-визвольної боротьби повинні бути визнані борцями за незалежну державу.
    
    Дмитро Крикун: Чому цього не зроблено?
    
    Василь Кук: Тому що така влада. Влада, яка не відстоює інтереси українського народу.
    
    Дмитро Крикун: А може ви щось не зробили? Не розповіли гарно, як добре ви боронили незалежність.
    
    Василь Кук: Вони вважають, що ми воювали проти совецької армії. Ми воювали проти окупантів московсько-совецьких, а вони їх нині визнають як героїв Вітчизняної війни. Ми співпрацюємо з учасниками ІІ-ої Світової війни, їх очолює академік Юхновський. Я з ними в дуже добрих стосунках. А тепер є Герасимов, який, навіть, по-українськи говорити не хоче і вони дальше хочуть відновлення Совецького Союзу. І тому ми не можемо з ними співпрацювати. Ті люди, які стоять на позиціях відновлення Совецького Союзу, вони ніколи не визнаютьУПА борцями за державну незалежність України.
    
    Дмитро Крикун: Яка політична сила близька вам по духу? Як ви вважаєте, хто з українських політиків, бо вони, врешті-решт, визначають майбутнє нашої держави, є найбільшим патріотом держави?
    
    Василь Кук: Я беру тих, хто працює конктретно на українську державу. Я співпрацюю з молодіжними організаціями. Мені головне, щоб та молодь, яка виростає, щоб вона була державницько свідома і де б вона не була, що б вона будувала українську державу
    
    Дмитро Крикун: Назвіть. "Пласт"?
    
    Василь Кук: Із "Пластом" працюю, і з СУМом, але з молодіжними організаціями.
    
    Дмитро Крикун: За кого ви будете голосувати?
    
    Василь Кук: Голосував за “Нашу Україну” і за Ющенка.
    
    Дмитро Крикун: А проти кого ви будете голосувати?
    
    Василь Кук: Проти комуністів, які хочуть повернути Совецький Союз.
    
    Дмитро Крикун: Скажіть те, щоб ви хотіли, щоб почула вся Україна?
    
    Василь Кук: Щоб всі боролися за інтереси української держави, щоб не витрачали енергію на боротьбу між собою, а мобілізували всі сили на будову держави, на робудову армії, на розбудову науки, медицини. Одним словом, щоб будували, а не сварилися.
    
    Аудіо-архів
    Частина 1
    
    
    24 лютого 2005, 19:32

  • 2010.05.03 | stryjko_bojko

    Одіссея повстанця "Сурми".Зенон Шандрович

    В боях за волю України
    Зенон Шандрович. Одіссея повстанця "Сурми" сторінка 16
    http://www.free-ukraine.com/page-164.html
    
    Рідкі, але рішучі бої заряджали їх впевненістю, завзятістю і вірою в їх визвольну справу. Ці ідеї їм вкрай були потрібні, бо як без них можна було перенести всі злигодні повстанського життя. Адже ж були часто випадки коли невеликий ощипок (щось на вигляд прісної вівсяної паляниці), або кілька бульбин були великою розкішшю для повстанця. "Щипаючи пальцями ощипок, кидаючи в рот і розжовуючи його, язик, ясна і цілий рот набивався вівсяною остю, а пролигнути його без води не можна було, бо застрявав у роті, горлі,- згадує пан Зубальський". І продовжує: "Навар, зварений з корови або коня, де на одного стрільця припадало кілька тлустих плям, був тоді смачніший, ніж сьогодні справжній росіл з курки чи то качки. Коли виснажені довгим рейдом повстанці "мертвими" падали на гілки дерев або листя, а пробуджувалися і не могли відірвати шинелі чи іншого одягу від цієї підстилки, яка примерзала, а з другої сторони шинеля поруділа від вогню, що йшов від ватри. Восени і зимою найчастіше були мокрі, а обсушитися не можна було, бо вогні вказували на наш постій, а пограничники і енкаведисти негайно атакували".
    Тепер в боївці, як згадує пан Теофіл, часу було аж надмір і тому думки про порівняння його становища в курені і боївці йшли на голову дуже часто. Житній, добре випечений хліб, або великий круглий пиріг, начинений бульбою - бульбяник, не були тепер проблемою. Зв'язкові приносили, або й самі діставали час від часу малі пироги, начинені фасолею або сушеними грушками - грушаники, які були дуже смачні. Часто зв'язкові приносили до хліба або бульбяників сир, масло, молоко. Споживали і м'ясо. Бувало, заходили боївкою в село до знайомих людей, які кормили їх гарячою стравою.
    Із спогадів "Сурми" можна зробити висновок, що яким не було важким життя в курені, але все-таки воно було веселіше, щасливіше, бо відчували силу бойовитості нашого народу. Сучасні критики, публіцисти, а то й звичайнісінький нарід цю веселість і щастя боротьби приписують романтиці юності і надмірній енергії молодості, яка повинна була виливатися в якісь їхні чини. "Ці висновки є переважно помилковими і образливими для нас,- каже "Сурма" - революційна романтика, енергія юності мала місце в нашому житті, але не визначальне. Головним, визначальним аргументом була наша національна і політична свідомість, розуміння необхідності боротьби за Самостійну Україну в майже повному оточенні фашизмом, комунізмом і польським шовінізмом. Керовані почуттями любові до України, розумінням вибороти незалежність, продовжуючи революційні традиції наших предків, ми взялися за зброю. Ми були свідомі того, що робимо і кожний з нас був готовий пожертвувати життям за волю України, а тим самим і нашого многостраждального народу. Хоч ми і часто "плили" на хвилі романтики і енергії юності".

• 2007.07.22 | stefan

  Русь = Україна ≠ Росія

  Русь = Україна ≠ Росія. Два імені однієї країни
  http://www.silanaroda.com/index.php?itemid=5766&mode=full
  
  15 Апреля 2007, 17:34
  Днями виповнилося 820 років з дня першого письмово зафіксованого факту появи імені Україна. Головною проблемою історії України є питання, пов‘язане з правом інтелектуальної власності. Це – крадіжка назви країни.
  
  Днями виповнилося 820 років з дня першого письмово зафіксованого факту появи імені Україна.
  
  Повідомлення вітчизняного літопису від 18 квітня 1187 року говорить: "У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода, Вишгорода, Василькова, Переяслава та фортець Поросcя на половців) розболівся Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої він і помер. І принесли його в Переяслав (нині місто Переяслав Київської області ) на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відрізнявся, і всякими доброчестностями був сповнений. За ним же Україна много постонала".
  
  Між тим, в історії як і в кожній науці слід починати з початку – з‘ясування змісту термінів.
  
  Головною проблемою історії України є питання, мало пов‘язане з наукою, і більше – з криміналістикою. Точніше, з правом інтелектуальної власності. Це – крадіжка назви країни. Вона відбулася в XVII і XVIII століттях.
  
  Одного разу, після кількасотлітініх боїв одразу на „кілька фронтів” українці оглянулися, і, як то кажуть, з‘ясували – „і я не я, і хата не моя”.
  
  Несподівано виявилося, що на ім‘я і спадок Київської Русі може претендувати ще хтось, крім народу, на споконвічній території якого розташовано всі центри Русі – Київ, Чернігів, Переяслав, Канів, Білгород, Васильків, Вишгород, Юр‘їв, Любеч, Овруч, Острог, Путивль, Новгород-Сіверський, Прилуки, Володимир-Волинський, Луцьк, Галич, Львів, Теребовля – і так ще на пару сторінок.
  
  Причому, це привласнення назви було зроблено країною, з протитлежною політичною традицією та значною культурною дистанцією. Її мешканці навіть не розуміли української мови, і такі досі й не розуміють.
  
  Між тим, „запозичення” назви – явище, звичне в історії. Московія тут далеко не першовідкривач. Німеччина майже ціле тисячоліття, до 1806 року офіційно звалася Священною Римською імперією, хоча головний внесок германців у римську історію полягав у тому, що вони зруйнували Рим.
  
  Румунія в середині ХІХ століття змінила дві власні природжені назви (Волощина і Молдова) на одну. Зате яку! Хоча, в більшості вчених не викликає сумнівів, що румуни – нащадки латинізованих даків, а не римських легіонерів і колоністів, які евакуювалися з Дакії 271 року, як про це одностайно повідомляють античні джерела.
  
  Відповівши на питання, що таке Русь, і що таке Україна, ми дамо собі відповідь на те, що ми є.
  
  За радянських часів в СРСР була дуже популярною варязька гіпотеза походження назви Русі. Її прихильники апелювали до одного уривку Новгородського літописного зводу, де сказано, що «І од тих Варягів, приходьків, назвалася Русь, и од них зветься Руська земля; і новгородські люди до цього дня від роду варязького».
  
  Водночас, у більш ранньому Початковому Київському зводі кінця ХІ століття, з якого переписувалися всі ранні повідомлення Новгородських літописів, такого уривку немає. Більше того, у самому Новгородському літописі стверджується, що Середня Наддніпрянщина почала зватися Руссю ще у 854 році, тобто до приходу варягів у Новгород. Ці очевидні неузгодженості дали можливість російському академіку О.Шахматову довести, що уривок у єдиному списку Новгородського літопису про походження Русі від варягів, як також про походження новгородців не від словен і чуді (як воно було насправді), а від тих таки варягів, є дуже пізньою вставкою, зробленою орієнтовно в першій половині XV століття для зміцнення престижу Новгорода.
  
  Назва Русь з‘являється вперше щодо території Середньої Наддніпрянщини в середині VI століття, у творі сирійського автора Псевдо-Захарія Ритора. Псевдо-Захарій говорить про народ „рос”, що мешкав на північний захід від Приазов‘я, тобто, на Середньому Дніпрі.
  
  У творі готського історика Йордана (VI століття), який описував ще більш ранні події IV століття, йдеться про народ «россомони», який мешкав у Середній Наддніпрянщині.
  
  Природно, що ані в VI, ані тим більше в IV столітті жодних варягів у регіоні бути не могло. Перший історично зафіксований напад скандинавів належить до 787 року (їхній напад на Англію). Це перша дата появи вікінгів на міжнародній арені.
  
  У „Житті Стефана Сурозького” – творі невідомого автора Х століття – у зв‘язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі. Знову-таки, ім‘я князя явно не варязьке, а похід відноситься до часу, коли варягів у регіоні не було.
  
  Середньоазійський вчений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.
  
  Чергове свідчення про народ Рос знаходимо у франкській хроніці „Бертинські анали” від 839 р., тобто знову таки до приходу варягів у Новгород. Оповідаючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише: „він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби”.
  
  Між тим, перші достовірно відомі дані про контакти подніпровських слов‘ян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім‘я русинів, воно ніяк не могло би бути зафіксоване у VI-VIII століттях.
  
  „Варязька теорія” походження назви Русі так полюбилася в СРСР через те, що дозволила „не помічати” сотні літописних згадок, у яких чітко й однозначно стверджувалося, що Русь – це виключно землі сучасної Центральної, а з кінця ХІІ століття й Західної України.
  
  Крім того, й візантійці добре знали варягів, які часто служили найманцями у війську Візантії. Однак візантійці ніколи не називали цих варягів русами. Руси у візантійців – це завжди населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор‘я, але аж ніяк не скандинави з будь-яких інших територій – самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі.
  
  На додачу до всього, одразу на Південь від Києва, на Правому березі Дніпра скупчено цілу низку власних назв з відповідним коренем: ріки Рось, Росава, Роставиця, Рута, Рутець, Малий Рутець, фортеця Родень тощо.
  
  Деякі російські дослідники, зокрема І. Данилевський, стверджують, що нібито назва Русь не етнічного, а соціального походження: „народу „русь” не існувало серед скандинавських народів – так називалися дружини „веслярів” (*robs-) учасників походів на кораблях, що потрапляли у Східну Європу і отримали в слов‘янському середовищі назву „русь”.
  
  Однак ця теорія не здатна пояснити, чому у вітчизняних літописах руси згадуються на противагу варягам і не ототожнюються з ними у візантійських, західних та арабських джерелах, а також чому назва Русь міцно прив‘язалася саме до населення Середньої Наддніпрянщини задовго до контактів з варягами.
  
  Саме тому такі відомі російські дослідники Б. Рибаков, О. Трубачов, М. Тихомиров, разом із десятками українських, російських і західних учених, визнали Наддніпрянське походження Русі.
  
  Навіть такий москвофіл, як академік П.Толочко, який вивчав історію Київської Русі в той час, коли без санкції КДБ цього робити не дозволяли, також вважає, що назва Русь – місцевого, південного походження: „Вочевидь, „Русь” – дуже давнє слово іраномовного походження, пов‘язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII – IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі і перйшло на слов‘ян. Не випадково літописець писав: „... поляни іже нині зовомая Русь”. Інакше кажучи, слов‘яни із племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва „Русь”... Вочевидь, зі словом Русь пов‘язані й давні імена річок – Росі, а також її притоків Росави і Роставиці”.
  
  Як би там не було, а факт лишається фактом. Вперше з‘явившись у щонайменше VI столітті, назва Русь протрималася в Україні (Західній) до ХХ століття, а в Центральній Україні – до XVIII століття. Ще геніальний поет Іван Франко в 1914 році писав „я єсмь русин”. Деякі закарпатці й досі називають себе русинами, нічим не відрізняючись від навколишніх українців.
  
  Паралельно, з ХІІ століття виникає й назва „Україна”.
  
  Імперська пропаганда з ХІХ століття розглядає походження назви „Україна” від слова „окраїна”. Хоча, в українській та деяких інших слов‘янських мовах є слово „краина”, яке й означає власне країну.
  
  Поява слова „Україна” вперше в 1187 році по відношенню до Переяславщини, тобто власне Русі, одразу ставила нерозв'язне для імперської пропаганди питання – окраїною щодо чого могла бути ця територія?
  
  Природно, не щодо Москви. Остання у ті часи була такою глухоманню, що про неї навряд чи взагалі знали на Київщині.
  
  Значна частина Переяславського князівства була віддалена від кордонів Русі навіть більш, ніж сам Київ.
  
  Таким чином, було б не зрозуміло, чому про князя тужили саме прикордонні землі, адже, за логікою, робити це мали жителі всього князівства. Ще більш незрозуміло, окраїною чого могли бути неодноразово згадані в літописах Чернігівська Україна, Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна, або, тим більше, Київська Україна.
  
  Під 1189 р. в літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він приїхав ’’в Україну Галицьку’’ (коли він в‘їхав у це князівство). В Галицько-Волинському літописі під 1213 р. є запис ’’Данило же воротився домови і їхав з братом і прияв Берестій, и Угровеськ і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну’”. Мається на увазі все князівство.
  
  Слід відзначити, що назва Україна застосовувалося і щодо російських та білоруських земель – Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. Найбільш прийнятне пояснення цих фактів полягає в наступному.
  
  В українській мові є слово "украяти", тобто наділити чим-небудь, наприклад, хлібом, землею і т.д.
  
  Тому слово Україна є синонімом слова "князівство". Принаймні, саме в такому значенні воно багаторазово вживається протягом кількох сторіч після своєї появи, коли Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна".
  
  Паралель тут гранично прозора й очевидна - адже і нині по-українськи слово "країна" означає власне країну. "Українець", відповідно, означало "земляк", "співвітчизник".
  
  Водночас, якби назва України справді походила від слова „околиця”, то це слід би було безумовно сприйняти. Зрештою, існує місто Москва, назва якого за однією гіпотезою походить від „мутної, темної води”, а за іншою – від „коров‘ячого броду”.
  
  Але просте вивчення першоджерел доводить, що специфіка вживання назви Україна в літературі XІІ-XV століть цілком прозоро свідчить про те, що в той період термін „Україна” вживався саме як синонім "князівства", "землі".
  
  Тому назва Русь – це усього лише давня назва України. А Україна, відповідно, більш молода (хоча вже й не така нова) назва Русі.
  
  І знову таки, в такій подвійній назві Україна не оригінальна. Колись Франція звалася Галлією. Колись Іспанія звалася Іберією. До англо-саксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні по-суті використовує дві назви. Китай взагалі змінював назву кожного разу зі зміною династії.
  
  Адже й сама Росія міняє назви так, як російська „матрьошка” змінює оболонку. Зовсім нещодавно вона звалася СРСР, до того Московським царством, а ще перед тим Суздалю і Заліссям.
  
  Олександр Палій, „Оглядача”
  Опубликовал: admin
  КОММЕНТАРИИ
  
  Автор: Мислитель
  16 Апреля 2007, 09:36
  Дуже цікава та й справедлива стаття, але... Є певна заангажованість надто широкими семантичними пошуками. Хоча це робить честь авторові. Трохи пізніше надам деякі свої міркування, які, можливо, також доповнять цю статтю.
  
  Автор: Віктор з дос-є YaPa
  16 Апреля 2007, 13:57
  А ще, "московія", у перші часи свого фізичного існування, мала таки назву "Залесская Украина"; а оті "русины" признані етносом і у США, і у Канаді,і в Угорщині та й в ООН. А от ІІсус носив оселедця. Тай що й казати, ми з "москалями" зовсім інші народи а вони нам усе: "Брати та брати". На пиво "піво" кажуть...
  
  Автор: Мислитель
  17 Апреля 2007, 19:00
  Интересным в этой связи является тот факт, что до царя Романова Петра Алексеевича, Петра I или Петра Великого, ставшего впоследствии и первым «императором всероссийским». объединенная территория Украины-Московии даже не имела никакого официального наименования. Название «Российская империя» большой любитель всего иностранного царь Петр Алексеевич придумал сам, позаимствовав его из греческого языка. Для народов, которые населяли территории севернее Черноморского побережья, в том числе и Приднепровья, у греков-византийцев было обобщенное название ρωσσος (рóссос). Саму же территорию греки называли Ρωσσια (Рóссия). Тогда и появилась в административно-территориальном делении новой империи «Малорóссия» в противовес символу борьбы за идею под названием «Украина»
  
  Автор: Мислитель
  17 Апреля 2007, 19:02
  Перепрошую - помилка!
  Интересным в этой связи является тот факт, что до царя Романова Петра Алексеевича, Петра I или Петра Великого, ставшего впоследствии и первым «императором всероссийским». объединенная территория Украины-Московии даже не имела никакого официального наименования. Название «Российская империя» большой любитель всего иностранного царь Петр Алексеевич придумал сам, позаимствовав его из греческого языка. Для народов, которые населяли территории севернее Черноморского побережья, в том числе и Приднепровья, у греков-византийцев было обобщенное название [rossos]. Саму же территорию греки называли [Rossia]. Тогда и появилась в административно-территориальном делении новой империи «Малорóссия» в противовес символу борьбы за идею под названием «Украина»
  
  Автор: Мислитель
  17 Апреля 2007, 19:04
  P.S.
  Тогда и появилась в административно-территориальном делении новой империи «Малороссия» в противовес символу борьбы за идею под названием «Украина»
  
  Автор: Ночной Дозор
  18 Апреля 2007, 19:25
  Повідомлення вітчизняного літопису від 18 квітня 1187 року говорить: "У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода, Вишгорода, Василькова, Переяслава та фортець Поросcя на половців) розболівся Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої він і помер. І принесли його в Переяслав (нині місто Переяслав Київської області ) на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відрізнявся, і всякими доброчестностями був сповнений. За ним же Україна много постонала"
  
  ----------------------------------------
  
  Типичная фальсификация.Нет такого текста.Во-первых на украинском языке,которого вообще тогда не существовало.Во-вторых слово "Украина" написано с большой буквы.В оригинале - "оукраина",то бишь,окраина.И таких окраин на Руси была масса.О какой из них идет речь в летописи никому неизветно.
  Чушь.
  
  Автор: Хтось
  18 Апреля 2007, 22:37
  Дозор ты не образованный. Тогда окраиной были теперишние земли московии. Только в обкуренной голове могла родиться мысль Переяслав или Киев записать к окраине ... окраине чего?
  
  Короче дозор тупорылый рос, а точнее московитый фашист!
  
  Автор: Виктор из досье YaPa
  19 Апреля 2007, 14:12
  Ша! Хтотамушка ник на державний змінив!
  А каким он был, таким остался. Ляп, и ярлычек оскорбительный прилепил. Однако, по теме, "...тогда окраиной были теперишние земли московии...". В точку. И звались они Залесской украиной. А потім оті кляті москалі з Київу втікли (від Юлі, мабуть)у ту україну, місто там заклали (Москва зветься), а Київ, у помсту мабуть, україной (периферией)нарекли (от так, як хтотамушка - ляп і україна)
  
  Автор: Хтось
  19 Апреля 2007, 18:13
  Еще один "знаток" нарисовался.
  
  Корневое слово в слове Украина это країна. Также как в западной Европе много стран с корнем land то есть земля.
  
  Виктор если тебе нравится быть глупцом будь им, тебя никто не насилует
  
  Автор: Мислитель
  20 Апреля 2007, 10:18
  К сожалению, я не имею достаточно знаний и данных, чтобы восстановить все первоначальные написания в первичной кириллице слова «украина». Но с детства помнится мне (источник?!), что первая буква была «малым юсом», который произносился как носовой средний между «о» и «у». В таком случае допустима трактовка слова «украина» (именно «трактовка» – тут понятие «перевод» не уместно!) как «мой край», «моя территория» и т.д. В связи с утратой украинским (и русским тоже) языком носовых и полугласных звуков, «юсы» читаться перестали. Вероятно поэтому в более поздних письменах в начале слова «украина» появилось сочетание ου ([ou] или [u]). Кстати, носовые сохранились в польском языке, а полугласные – в западно-украинских диалектах! Досадное совпадение с русским «окраина» сделало свою черную пропагандистскую работу.
  Вообще сравнительный анализ русского и украинского языков часто наталкивает на грустные размышления о добросовестности «лингвистических исследований» наших северных младших братьев: «око за око» или «недремлющее око», но русский «глаз»; «неделя» («ничего не делать») как 7 календарных дней, и каждый седьмой день – «воскресенье» (Христово, что ли?), но сравним с украинским «тиждень» и «неділя». Список таких недоразумений будет слишком длинным для этих заметок.
  
  Автор: Мислитель
  20 Апреля 2007, 10:38
  Есть еще одно интересное личное наблюдение.
  Человек, в совершенстве владеющий украинским языком, отлично понимает русский, достаточно хорошо понимает польский, словацкий и др. славянские языки.
  Но! Ни русский, ни поляк, ни словак не понимают украинский язык так же хорошо, как украинец их языки. Это говорит о том, что украинский находится на «стыке» этих языков. То есть – он претерпел наименьшие изменения по отношению к древнему общеславянскому праязыку.
  Что же касается всех славянских языков вообще. Они отличаются тем, что написание соответствует произношению. А такие языки как польский, чешский или словацкий еще имеют и фиксированное ударение. В болгарском или македонском, кстати, даже нет падежей.
  Единственным «уродцем» в семье славянских языков является русский: пишется одно, а читается совсем другое; при этом имеется большое количество исключений из любого правила. Это дает повод считать, что самым «оторвавшимся» от древнего общеславянского праязыка является именно русский.
  При этом я нисколько не преуменьшаю современное значение русского языка как международного коммуникативного средства. Так исторически сложилось!
  
  Автор: nihto
  24 Апреля 2007, 06:17
  "При этом я нисколько не преуменьшаю современное значение русского языка как международного коммуникативного средства. Так исторически сложилось! "
  
  Для чого пересаджувати? Російська не є міжнародною, хіба що на після імперському просторі. Всім зрозуміло, як це склалося.
  А так - добряча стаття. Частіше таке треба друкувати.
  
  Автор: Віктор з розстільного дос-є YaPa
  24 Апреля 2007, 12:08
  Від загальнославянської мови відірвалися усі її минулі носії, що росіяни, що поляки, що українці, що інші народи южної Европи. Це факт. Хто більш, хто меньш, але дійсно це так. Але і те факт, що українці, білоруси, росіяни ще не так давно складали народ, едину державу під назвою "Київська Русь". ЇЇ внутришній устрій був і федеративним (князівсива) і унітарним (імперія), але це була едина держава. Прикордонні теріторії цієї держави постійно змінювались. То Держава щось завоює, то вона щось втрате, то, виходячи з "многовекторності" політики прикордонних князів, окремі її частини виходили з "федерації", то повертались до неї. Столиця цієї держави тричи, при наймі, змінювала своє місце. Спочатку - Київ, потім - Москва, потім - Петербург. Можно сперечатись як звались окремі частини цієї держави. Як і чому. Можно сперечатись хто є більш руським русини, українці, білоруси чи росіяни.
  Але безспорним є той факт, що за тисячі років спільного співжиття, господарювання та правління з маси словянських племен утворилися укрупнені групи - народи, що цю державу населяли. Так брати ми, чи ні? Ось у чому питання. Чи український народ це "избранная нация" на теренах Східної Европи?
  
  Автор: Хтось
  24 Апреля 2007, 16:10
  українці це прямі потомки Київської русі. Московити це потомки угрофінів і суміш з татарвою, адже відомо що суміш з монголами в московії був дуже великим що і сформувало деспотичний характер влади московитів.
  
  Українці ж як при князях так і при козаках і пізніше сповідували демократичні традиції.
  
  Тож чи брати ми московитам? Однозначно НІ.
  
  Автор: Віктор з YaPового дос-є
  25 Апреля 2007, 11:36
  Ага, Хтотамушка, "избранная", "избранная". Да к тому же - без примесей, ага. Ну чисто "Арии". Глядишь, и черепушки обмеривать начнете. Було вже таке, було... І з турками не змішувались, і з тимож татарами, і з греками, і ... Та мало хто тама у південних степах зустрічався.Про самих "московитів" вже й мови нема. А от те, що "не брати", то то вже клінічна патологія
  
  Автор: Віктор з YaPівського дос-є
  25 Апреля 2007, 12:03
  P.S. Зовсім забув про "деспотичний" характер та "демократичні" традиції. Отож перед глазами повстають образи Тульчинова на Европейський площі,пана та пані Ю, Луценка у епостасях міністра МВС та "народного самооборонця". Лепота. Так вот "демократично": "Мандаты на стол! Я Тимошенко!". Ну зразок демократії, тай годі!
  
  Автор: Хтось
  27 Апреля 2007, 08:33
  Віктор, щось ви вже загалі перейшли на набір слів. Очевидно халуйство сильно діє на мізки.
  
  Автор: Доктор_Ю
  27 Апреля 2007, 11:22
  Для "Віктор з YaPівського дос-є ". Рассеяне (для вас браты) ваши это обыкновенные кацапы - смесь монгол, татар, китайцев, чукчей, мордвы ягрессивные, деспотичные, злые люди. И это есть правда которую вы тоже знаете.
  Научитесь говорить себе правду.
  
  Автор: Виктор из YaPовского досье
  27 Апреля 2007, 12:57
  Хтотамушка, для Вашего понимания это "набор слов"? Сочуствую. У Доктора Ю, скажу себе правду, - клническая патология. Здесь и медицина бессильна.
  Вот бы ему его бабушка расказала кокой "коктель" у него в жилах течет...
  
  Автор: Вася
  05 Мая 2007, 16:13
  Складывается впечатление что всем в/у "комментаторам" больше попросту не хер делать ...
  Ну давайте еще порасуждаем,что первично яйцо или курица и есть ли жизнь на Марсе - єто та же самая чушь и полный маразм !!!Вы все сборище дебилов делающих типа "умные" комментарии !!!
  
  Автор: Виктор из досье
  07 Мая 2007, 15:08
  См. по теме
  http://WWW.UA-pravda.com/ar...
  там и про кур и о яйцах.
  
  Автор: краєзнавець
  10 Мая 2007, 14:54
  А ось ще деякі факти з історії і лінгвістики:
  1480 рік... У Москві відбулось хрещення татар...Хан Мердоулат і хан Айдар з родинами, знатними мурзами і беями, з родинами з військовими загонами вирішили прийняти хрещення і поселитися в Москві...
  1506 рік... знову хрещення татар... хан Кадакул зі всім родом і військовим загоном... йому дали нове ім"я Пьотр... потім царевич Пьотр повінчався з московською великою княжною Євдокією - сестрою царя Василя Івановича...
  1536 рік... хрещення татар у Москві... Хан Осан отримав ім"я Михаїл і став відомим князем Михаїлом Осановим...
  1553 рік... хрещення татар у Москві... татарські хани з родами... хан Утемиш - Гірей став Алєксандром Утємишевим, а Едигер - Семеном Едигеровим...
  Борис Годунов - вихрещений православний татрин (за Карамзіним),
  татарські роди: генерал Аракчєєв - потомок Татаро - Казанського мурзи Арака, Наталія Наришкіна - вихрещена татарка, мати Петра 1, Юсупови, Бахматов, Сабуров, флософ Пьотр Чаадаєв - з роду Чагадая - сина Темурджінового, російський теолог Сєргєй Булгаков - з роду хана Булгака, Бібіков (Бі-бек), Петро1 (Нара - Наришкін), Державін (Багрі - мурза), Тургєнєв (Турга), Карамзін (Кара - мурза), учений Тімірязєв - правнук хана Обрагіма Темір мурзи, Бєрдяєв, Ахматова, Чебишев, Адашев, Алмазов, Басманов, Куйбишев, Хабаров, Шеремєтьєв, Бекетов, Бахметьев, Кутузов, Тютчєв, Татіщєв, Ордін - Нащокін, Кіров і прочая - прочая...
  
  татаро-тюркські слова: бумага, дєньґі, тєтрадь, карандаш, казна, кабак, кафтан, глаза, караул, калітка, вор, кандали, кумач, курган, башмакі, тюрьма, кутерьма, ямщік, таможня, алий, балда, упирь, лапша, туша, таракан, очаг, башка, палач, кінжал, табун, халат і прочая - прочая...
  
  Вулиця Таганка у Москві - "таган" по татарськи значить "триніжник з обручем для горшка", Бутирка - "бутир" значить "дім", вул. Басманная - "басман" - "хліб з печаткою для Кремля", Арбат - "арба" - двоколесний віз, бідні татари називалися "арт іл" - звідси "артєль", "кацап" на татарській значило "різник", їм допомагаи "арт іл", "шалаш" - палатка, "ашамаг" - їжа, звідси "шамать", "калим " - викуп, "кумач" - червона матерія, монгольке "ям" - станція, звідси "ямщик", "бариш " - прибуток, "кутєрьма" - торгівля... "товар" - скот, який гнали по степах кочовики, самі оті скотарі відповідно "таваріщі"... саме під впливом татарської появляється знамените московське "акання" - "даска - дошка, вада - вода, гаварю - говорю і т.п....
  
  Автор: Хтось
  11 Мая 2007, 08:55
  краєзнавець, дякую за пізнавальну статтю! Москалі це суміш угрофінів і татарви а рвуться до словян як жебрак намагається примазатися до аристократів...
  
  Автор: Любопытный
  11 Мая 2007, 10:55
  Поясните кто-нибудь мне !
  
  Из курса средней школы известно что монголо-татары захватили не только московию (современную Россию) но и всю Киевскую Русь, а значит и всю современную Украину и дошли чуть ли не до современной Италии и Германии. Как яствует из курса истории их (моноглов)орды остановились примерно на границе славянского мира от Балкан до современной Польши с одной стороны и западной Европой от современных Италии до Германии соответственно.
  Ну так вот объясните мне тупому,почему Вы считаете,что русские - это мордва и татары, а украинцы (те же русичи)- это чистая славянская нация !Или Вы считаете что в Москве татары спали с русскими бабами а с украинскими не спали ???
  Как Вас понимать ?? Только очень прошу очень постараться ответить по существу а не при помощи эмоций и тупого лжепатриотизма !!!
  Заранее спасибо !
  
  Автор: YaP
  11 Мая 2007, 11:56
  Любопытный, я не разделяю отношения Когось к угрофинам и татарам как ко "второму сорту" по сравнению с славянами. Также я согласен с Вами в том, что у украинцев (русов) намешано много всяких неславянских кровей (турецких, татарских, иранских), и так было и до монголо-татарского нашествия, поскольку русы пришли в Киев из азовско-черноморских степей, которые были настоящим котлом, в котором варились племена самого разного происхождения (кстати, китайского тоже).
  Однако обращаю Ваше внимание на то, что племена, жившие на московских территорях, изначально были в основном угро-финскими, так что в Москве татары спали не с русскими бабами, как Вы говорите, а с финскими, а уже их пра-пра-...пра-правнучки в 17-18-м веках стали называться русскими бабами, потому что так им велел царь. Да и Москва-то появилась при монголо-татарах, как и московская государственность. Обратите также внимание на то, что монголо-татарское иго на московских территориях продлилось около 300 лет, а на украинских - около 100 лет, до становления Великого княжества Литовского, а в Галицко-Волынском княжестве монголо-татарского ига практически не было - прошли, пожгли, пограбили, убрались восвояси. Так что "азиатчина" Московии - вопрос не столько этнического происхождения, сколько происхождения и истории государства. Наконец, обращаю Ваше внимание на то, что Краєзнавець написал совсем не о том, что татары спали с русскими бабами, создавая неславянскую примесь, а о том, что татары _становились_ московской знатью. Они не ушли по завершении монголо-татарского ига. Они, чистокровные татары, вместе со своими родами, стали элитой московского народа.
  Повторяю, я ничего не имею против татар, финнов или венгров и не считаю славян благороднее их по крови, просто в сказки о трех братских славянских народах и прочие российские исторические мифы я не верю.
  
  Автор: Виктор из Вашего досье
  11 Мая 2007, 13:20
  YaP,"верю", "не верю" понятия субъективные и несколько эфимерные. Кто Залесскую Украину основал и строил, как не Киевская Русь. Так откуда у Москвы корни? "...Славяне...","...чистокровные...", инокровцы становились "...элитой народа...". А кого "чистокровные украинцы" на княжение из Скандинавии приглашали и "сестру их Лыбидь"? Да если даже отвергать единые древние корни, то последние несколько веков так ассимилировали население Европейской, да и не только, части России, что Ваше "...верю...", "...не верю,,," (чисто по Станиславскому) братства трех, по крайней мере, народов разрушить не сможет, хотя "орлы из-за бугра" прилагают к этому огромные старания. А о радетелях "чистоты рассы" с их измерениями черепных коробок и пр.,и пр. - известно, чем они закончили в 1945 году - тоже.
  
  Автор: YaP
  11 Мая 2007, 14:09
  Виктор, история очень мало что может строго доказать - там сплошные трактовки и домыслы, сплошное "верю - не верю". Попробуйте строго доказать хоть один факт из тех, на которые Вы ссылаетесь. Например, не факт, что русских князей пригласили из Скандинавии, есть хорошо обоснованная версия, что их пригласили из Русского Каганата - Тмуторокани, находившейся в районе Тамани и Керченского пролива. В летописях из называют "варягами из-за моря", но варягами называли всех чужестранцев, а море было Азовским. Кий, Щек, Хорив и сестра их Лыбидь в "Повести временных лет" названы полянами, основавшими Киев и другие города, задолго до призвания варягов - тут у Вас, Виктор, что-то перепуталось.
  Насчет чистоты расы - поддерживаю, это вредная чушь.
  
  Автор: Виктор из Вашего досье
  11 Мая 2007, 14:40
  YaP, тогда использую Ваш опыт: "А я верю в историческое братство украинского, белоруссского и русского народов невзирая на "потуги" национальных (?) "краєзнавців"!" А что до "чистоты рассы" и потуг -
  " Не менее оригинальна для украинского лидера Четвертого Интернационала и хвалебная аннотация Кулика к книге канадского фашиста Павло Штепы «Московство», полной злобного расистского бреда в отношении русских. Вот небольшая выдержка из этого опуса
  
  "Москвины - азиатской расы, а украинцы - европейской. Из многих физических отличий напомним лишь несколько для примера. В среднем украинцы высокого роста, а москвины - низкого. У украинцев длинные ноги, а у москвинов - короткие, украинцы - круглоголовые, а москвины - длинноголовые... Москвины имеют в крови группу "В", а украинцы - группу "А". Москвинам присущи первичные признаки монголоидной расы, а украинцам - европейской расы..."
  
  Автор: Оранжиноид Майдаун
  12 Мая 2007, 16:19
  это статья из цикла: "бред бабки Параски на историческую тему"
  
  Автор: Хтось
  13 Мая 2007, 07:15
  Оранжиноид Майдаун, что угрофин азиат правда глаза колит?
  
  Автор: Не Хтосю !
  13 Мая 2007, 12:21
  Хтосью !
  
  Я бы лично хотел жить в нормальной цивилизованной стране типа Венгрии или Финляндии,а не в Вашей гребаной полу-незалежной,полу-бандитской,полу-хрен-его-знает-какой сраной Украине !
  В этой стране порядка и спокойствия не будет никогда !И все потому,что нами руководят ублюдочные хохляцко-жидовские политиканы, а не "угро-финны" !!!
  
  Автор: Виктор из досье YaPa
  14 Мая 2007, 11:55
  Автору. Вы не совсем правы, а точнее - совсем не правы! Нами руководит такой же "кровяной (если не кровавый) коктель", как и в стране с "украденным" у Украины именем. Такой же бандитский, такой же продажный, такой же "родства не помнящий" такой же "своекорыстный низвергатель". А что до терминов: "хохлы", "кацапы", "чурки" и пр., то термины эти - недостойное народов оскорбление, вражду порождающее.
  
  Автор: Автор
  14 Мая 2007, 13:03
  Уважаемые !
  
  Трагикомизм ситуации в которой мы все оказались заключается как раз в том, что все кого мы с Вами раньше (да и сейчас !)называли "чурками","тупыми румыно-болгарами","узкоглазыми азиатами","вонючей чухней","стадом баранов" не говоря уже об "угро-финнах" почему-то смогли собственноручно построить свои государства и обеспечить приемлимый уровень жизни и благосостоянии своих народов,а вот почему-то браться восточные славяне - русские,белоруссы и особенно мы-украинцы(имеется ввиду все население пороживающее на территории Украины)продолжаем всю глубже и глубже погружаться в яму анархии,хаоса,мракобесия,не говоря уже о катастрофическом уровне жизни и всех социальных стандартов.Приведу простой пример-самая отсталая страна Европы(не считая Албании)это Португалия.Так вот для того,чтобы Украина догнала Португалию по всем показателям, ей (Украине)нужно 25 лет пахать с ежегодным ВВП не менее 15% !!! Кто-нибудь вообще отдает себе отчет в какой мы все ЖОПЕ !?
  Запомните ВСЕ - МЫ ВСЕ В ЖОПЕ И ПРИТОМ ПОЖИЗНЕННОЙ !!!
  
  Автор: Хтось
  14 Мая 2007, 16:14
  Автор, як тільки перестанемо лизати дупу КГБшному Пуцькину то одразу станемо передовою країною. всі умови у нас для цього є
  
  Автор: Виктор из досье
  15 Мая 2007, 14:18
  Хтотамушка! Так перестань!
  
  Автор: Ваха
  20 Мая 2007, 19:34
  Вижу что спор зашел далеко, даже на тему смешения народов. Хотел бы вернуться к статье.
  "Повідомлення вітчизняного літопису від 18 квітня 1187 року "
  А ничего что называется этот "отечественный летопис"
  ЛІТОПИС РУСЬКИЙ
  за Іпатіївським списком
  ознакомится можно здесь.
  http://litopys.org.ua/ipatl...
  http://litopys.org.ua/ipatl...
  так вот фраза:" добродѣтелми наполненъ 7. ѡ нем же Оукраина много постона "
  утверждение автора статьи очень спорное т.к. если Оукраина есть название страны, области то тогда жителей должны были назвать соответственно в той же летописе, но употребляется в основном роусские люди, князья, даже "Роускои земли . ѡколо Къıева ", а "оукраина" есть всего 2 раза, там где "много постанала" и "и приѣхавшю же емоу ко 32 Оукраинѣ Галичькои "
  Поэтому не надо подгонять документ под свои мысли, нужно здраво осмыслить. Все таки похоже что"оукраин" было несколько и к одной из них и "пристало" это название, но отнюдь не из корня "краина".

• 2007.07.24 | stefan

  Історія міст та сіл України

  Історія міст та сіл України
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.07.24 | stryjko_bojko

    село Опака, Львівської обл.

    Це село, де я народився 22.06.1949.
    Хату збудував дідо Стефан, зразу після того, як оженився на бабусі Тасі Табачинській з с.Ріпчич(біля Мединич). Місцеположення хати позначено на карті червоною крапкою.
    Батько працював з 1945р. в Бориславі, на Газоліновому заводі №3, слюсарем по ремонту обладнання.Йому зразу дали окрему однокімнатну квартиру на Городищі(приміський р-н Борислава, біля Мражниці, недалеко від газолінового заводу).
    Оскільки до Опаки було біля 10км шосейною дорогою, а через ліс - 7км,
    і в селі не було ні газу ні електрики, то через три місяці після мого народження батько повністю переїхав до Борислава разом з моєю матір"ю і мною.
    Через 4 роки народився мій брат - Анатолій(тепер уже пан професор, доктор фіз.-мат. наук).
    Він уже зразу був міський - місце народження: м.Борислав.
    А я по документах залишився сільським...
    Правда село досить стародавне, велике.
    Йому уже 658 років.
    За Австрії населення села доходило до 5-6 тисяч.
    ------------------------------------
    
    Карта зісканована з
    http://ukrmap.net/100k/M-34-107.jpeg
    с.Опака
    Львівська область, Дрогобицький район
    
    1 Колишня назва: село Опака
    2 Історична дата утворення: В 1349 році
    3 Дата віднесення до категорії: року
    4 Поштове відділення: с.Опака
    Поштовий індекс: 82191
    5 Річка, озеро (море): річка Опачка
    6 Територія (тис.кв.м): 37378
    7 Населення сільське (тис.осіб): 1.755
    8 Щільність населення (осіб/кв.км): 46.950
    
    
    Код АМТС Телефон Факс Адреса ради E-mail Адреса сайту
    Опаківська сільська рада:
    
    8-03244 471-341 с.Опака
    http://gska2.rada.gov.ua:7777/pls/z7502/A005?rdat1=20.10.2003&rf7571=19493
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2007.07.24 | stefan

      буремні 40-ві...

      Іван Дмитрик У лісах Лемківщини і Прикарпаття
      http://www.history.iv-fr.net/article.php?id=997
      
      Залишаючи по правому боці села Людвиківка і Солотвина, ми пішли на південний схід. Перескочивши дорогу, що нею часто проїжджали колони вантажних авт з радянським військом, ми перейшли ріку Свічку і опинилися в диких Ярщицьких лісах на горі Ґорґан Ілемський (1589 м.). Хребет цієї гори тягнеться понад мале сільце Осмолода, де річка Молода і Лімниця сходяться в одне річище.
      
      Ми розтаборилися у справжній пущі. Сіл поблизу не було. З харчами було скупо. Запасне м'ясо з'їли ми ще в перших днях переходу через фронт. Залишилося ще трохи волів, їх розділено поміж сотні.
      
      Фронт скорим темпом посувався на захід, хоч мадяри пробували щастя, пішли в протинаступ і на короткий час навіть відкинули більшовиків від свого кордону.
      
      Ми були від фронту досить далеко. Кулеметів не було чути, тільки артилерію. Про життя під більшовицькою окупацією нам розказували селяни, яких ми зустрічали на полонинах.
      
      З Яршицьких лісів ми згодом перенеслися в гори між річками Мшана й Молода і таборували на горах Шивана Долинська (1643 м.), Мшана (1723 м.), Яйце (1600 м.) і Кичова (1269 м.); тоді подалися на південь, в гори Ґрофецький кінь (1557 м.), Ґрофу (1752 м.), Попадю (1742 м.). Великий Конюш (1647 м.) і далі через ріку Лімницю ми пішли в ще вищі і стрімкіші гори - Кінець Ґорґанський (1611 м.) і Сивуля (1805 м.).
      
      Дорога була дуже тяжка. Вояки падали з сил. З харчами ставало щораз гірше. Волів на м'ясо уже не було; прийшла черга на коней. Про бараболю не було й мови. Харчувалися м'ясом і квасолею, але і це незабаром скінчилося, і тоді якийсь час ми їли ріденьку юшку і то лише раз на день. Курінний Рен нікого не пускав до сіл, бо наша розвідка підглянула, що більшовики робили облави. До лісів вони не входили.
      
      Але без харчової допомоги сіл годі було існувати, тому, коли ми зупинились під горою Ялова Клева (1563 м.) над потоком Петрось, курінний Рен був змушений вислати кілька роїв до сіл Осмолода, Підлюте, Кузьминець, Остодор, Ангелів і Ясінь, де місцеві кущі ОУН заготовляли для нас харчі. Пам'ятаю, одного дня пригнали нам п'ятдесят овець, подарунок місцевого харчового референта. Вівці паслися отарами на полонинах, ми їх не раз бачили, але, хоч як голодували, ніхто не посмів їх брати.
      
      Назагал ми ніде не таборували довше, як кілька днів. І так ми далі пішли на гору Явірник (1125 м.), потім на гору Скородна (1290 м.), Сиглоса-Липовиці (1316 м.), Стовбаря (1078 м.), Магура (1142 м.) та інші. По дорозі ми заходили до деяких сіл. У селах діяла зразкова самооборона. Добре вишколені й озброєні хлопці вдень і вночі тримали стійки навколо сіл. Селяни допомагали нам, чим хто міг. Дівчата прали, латали білизну і подерті мундири, збирали військовий одяг і взуття, харчі та інше.
      
      У половині жовтня 1944 року ми отаборилися на й горі Лопата (890 м.) Навіть побудували для охорони від дощу колиби. Але, рознюхавши, що НКВД готує на нас облаву, ми помандрували на південь, через гори Бабський Верх і Гринів, на Пасічний Верх (1435 м.).
      
      Наступного дня, удосвіта, дві тисячі енкаведистів підійшли під гору Лопата, обстріляли її з мінометів і гарматок, а потім рушили наступом на наш залишений табір. Стрілянина і детонації тривали більше як півдня. Під вечір енкаведисти поділилися на три групи і обшукали села Перегінське, Солотвину та Маняву.
      
      Наступного дня ввечері ми зайшли до села Пороги. Там напередодні побували червоні партизани, пограбували селян і забрали з собою багатьох молодих хлопців.
      
      Не встигли ми ще повечеряти, як проголошено алярм. Енкаведисти оточили село. Але нам вдалося вискочити до лісу і скритися в лісових нетрях.
      
      Мандруючи "з верху на верх і з бору в бір", ми проводили дні в голоді й холоді. Ставало щораз холодніше, затяжні дощі, що часто переходили в мокрий сніг, періщили нас удень і вночі...
      
      Кінець жовтня застав нас знову в Ярщицьких лісах. Скликано збірку всіх куренів, і курінний Рен промовив до нас приблизно так:
      
      - Час байдикування скінчився. Відтепер почнемо воювати на життя і смерть! Навколо нас маємо ворога, що поневолив українські землі і несе національну смерть нашому народові. Нас чекає твердий шлях боротьби і зречення усяких вигод.
      
      Далі він повідомив, що наші відділи будуть реорганізовані.
      
      Наступні дні принесли поважні зміни в нашому житті. Один відділ розв'язано і вояків розділено поміж сотні інших куренів. Із стрільців, які походили з околиць Золочева, створено окрему сотню під командуванням Бульби і відправлено її в Золочівщину. Хворих стрільців передано до місцевих кущів на лікування, багатьох звільнено, бо вони не витримували важких умов нашої боротьби. З кращих стрільців створено окремі групи боївки (по 15 людей) і призначено їм терени діяння в різних районах. Щоб відтяжити курені від жінок (що не зважаючи на все, все ще перебували з нами), курінний Рен відіслав їх, за винятком тих, що мали відповідальні функції, до місцевих кущів. Кращими вояками поповнено польову жандармерію та спецгрупи.
      
      У наслідок реорганізації постали два курені. Один під командою Рена (заступник - сотенний Байда), і другий під командою Євгена і його заступника Осипа. Курінь Рена нараховував шість сотень - Бурлаки, Байди, Веселого, Кармелюка, Нечая та Мирона, а в склад куреня Євгена входили сотні - Євгена, Осипа, Громенка і Хоми. Сотня Чорного відійшла, щоб з'єднатися з куренем Різуна.
      
      Незабаром курінний Євген одержав наказ від головного командування УПА відмаршувати у Перемищину. Боже, що скоїлося з усіма нами, що походили з Перемищини, а які не були в курені Євгена. До мене прийшли товариші із сіл Красич, Вільшана, Мільнова і Ваповець і почали намовляти мене робити заходи, щоб перейти до куреня Євгена. Я не дуже вірив в успіх наших старань, але на всякий випадок зголосився з двадцятьома стрільцями до курінного Рена. Він і спухати нас не хотів.
      
      - То ви тут хочете, пане брате, балаган мені заводити? То ви собі думаєте, що Україна тільки в Перемищині?
      
      Мені було соромно, але й прикро. Надія повернутися в рідні сторони пропала. Але не всі так думали, як я. В сотнях поза плечима курінного почалася виміна між стрільцями. Стрільці у курені Євгена, які походили з Лемківщини, помінялися з хлопцями з Перемищини у нашому курені.
      
      Тоді я під намовою друзів з Красич, рішився перейти на власну руку, тим більше, що нас зібралося таких більше. Я мав поважні сумніви відносно такого вчинку, але заспокоював себе думкою, що це не дезертирство, а перехід з сотні до сотні.
      
      Увечорі, коли курені попрощалися і розходилися, "договірники" почали вимінюватися. Деякі рої помітно прорідли і ройові зголосили про це чотовим. Наслідок був такий, що почалася погоня за "дезертирами". Зловили двадцять стрільців, між ними й мене.
      
      Наступного дня польова жандармерія привела нас під колибу курінного. Скликано загальну збірку. Сотні уставилися квадратом, а ми, під ескортою, стали посередині. Із словом виступив курінний Рен. Він пригадав присягу УПА, в якій ми обіцяли бути мужніми, відважними і чесними, та зберігати дисципліну і слухати наказів. Кожний з нас мусить воювати там, де його призначать, а не там де він хоче. Після промови, курінний відбув нараду з старшинами, а потім звернувся до нас, підсудних, щоб виступили ті, що мають щось сказати на своє виправдання. Між тими, які виступили, був і я. Ми висловили свій жаль за невійськову поведінку і виправдували себе тим, що хотіли перейти до другого куреня лише тому, щоб воювати у рідних сторонах.
      
      Вислухавши нас, курінний із старшинами пішов знову на нараду. Ми з хвилюванням чекали висліду. У відносно скорому часі, старшини і курінний вернулися і повідомили нас, що суд звільняє нас, але лише тому, що досі ми виявилися добрими вояками. Якби одначе ми порушили дисципліну в майбутньому - для нас не буде помилування.
      
      Ми віддихнули і майже не вірили своєму щастю. Про долю куреня Євгена ми довідалися багато пізніше. По дорозі він мав часті сутички з НКВД та "стрибками"1. Коло Сколього, в Зелем'янських лісах, курінь Євгена розбив над Опором колону війська НКВД. Але потім курінь зазнав багато невдач. Після однієї з облав, багато стрільців згинули на замінованих полях, а ще більше було поранених. В околиці Старого Самбора на курінь наскочило військо НКВД і завдало йому важких втрат. Найбільшим нещастям для куреня було те, що кілька стрільців здезертирували і пішли на службу НКВД. Спираючись на їх інформаціях, ворог робив успішні засідки і застави по селах. Усе це разом довело до того, що в Перемищину прибилась тільки сотня Громенка, частина сотні Хоми і поодинокі гурти стрільців з розбитих частин.
      
      Ми йшли в напрямі Любінецьких лісів. В околиці Надвірної, бічними дорогами, ми обійшли села Молодьків, Гвіздь, Бабче і Манява.
      
      Була темна ніч. Хмари налягли на гори, дощ не вгавав. Маршувати було тяжко. Темрява була така, що ми мусіли триматися один одного, щоб не випасти з ряду. Хоч стрільці вже привикли маршувати поночі, то час від часу хтось стрімголов провалювався в яму або скочувався з обриву. Тоді зв'язок розривався і колона спинялася, щоб впорядкувати себе.
      
      Між селами Манявою і Кричкою дощ і вітер подужчали. Всі промокли до нитки. Вояки сотні Байди, а може Нечая (вже не пригадую докладно) з головами втягнутими в коміри шинель, чалапали розмоклою дорогою. Ніхто з них не завважив, що по той бік дороги наближається до них інший військовий відділ. Щойно тоді, коли вояки обох колон змішалися між собою, хтось із наших байдужим голосом запитав: "А чому ви, хлопці, йдете назад?" У відповідь пролунав здивований голос: "А кто здесь?" Аж тоді наші здогадались, що вони змішалися з відділом НКВД. Стріляти в темноті неможливо, бо як тут розберешся хто свій, а хто чужий. Почалася бійка. Кожного, хто підбігав близько, били прикладами рушниць по голові - часто свій свого. Створилася страшна плутанина. Рукопашний бій тривав кільканадцять хвилин, нарешті усі розбіглися - кожний в ту сторону, куди його відділ ішов. Аж тоді відізвалися з обох боків автомати і рушниці. Не одному з наших стрільців від тієї зустрічі лишився на пам'ятку шрам на голові і порізана ножами шинель.
      
      По кількох днях розвідка донесла, що кілька енкаведистів лежать в шпиталі, порізані ножами і з порозбиваними головами. Але хто кого покалічив - невідомо. Ми змінили напрям, замість в Любінецькі ліси, пішли в гори на південний захід, де розтаборилися на відпочинок.
      
      Що далі посувався фронт на захід, то більше дезертирів з Червоної Армії зголошувалося до нас. Пехто з них мав підстаршинський вишкіл, а ті, що були без вишколу, мали бойовий досвід. Від них ми багато пізналися про перші дні радянської окупації в Галичині. Нам розповідали, що безпосередньо за фронтом ішли відділи НКВД і гнали мужчин від чотирнадцяти до шістдесяти років життя до мобілізаційних пунктів, а звідти неозброєних і не вишколених кидали на фронт. Тому й не диво, що наші люди гинули масово. З національно-свідомих районів Галичини (а про них більшовики знали ще з часів першої окупації в 1939 р.) "мобілізованих" приділювали до штрафних батальйонів і кидали їх на найбільше небезпечні відтинки фронту. Вони там поголовно гинули, і тільки дехто повертався живий. То ж нема чого дивуватися, що галичани при першій нагоді переходили на сторону німців або мадярів. Багато людей, навіть з регулярних червоноармійських відділів, ризикували втечою в запілля або зголошувалися до УПА.
      
      Одного дня наша сотня зайшла до села Липовиці, щоб забрати для нашого куреня зібрані в районі харчі. Чекаючи на харчі, ми заквартирували в хатах над потоком, звідки можна було легко відступити до лісу.
      
      Коло полудня, з нашої застави, що стояла на узліссі, затарабанив кулемет. За хвилину озвався другий, а у відповідь в лісі звучно заграла зброя. Ми швидко вийшли з села і зайняли позиції в лісі. Тим часом наша застава вже встигла встановити контакт з наближаючим відділом. Виявилося, що це був не ворог, а одна із сотень Різуна, одягнена в однострої НКВД. Нею командував командир Летун. Так ми познайомилися з славними повстанцями командира Різуна.
      
      В останніх днях жовтня до нас прибули члени з місцевої підпільної сітки, щоб порадитися з нашими командирами. Наради тривали цілий день, і таємничі підпільники залишили наш табір пізно ввечорі.
      
      Два дні пізніше на збірці проголошено, що наш курінь одержав наказ знищити в містечку Перегінську відділ енкаведистів, станицю міліції, ґарнізон "стрибків", а також схопити поодиноких енкаведистів і доставити на збірний пункт для переслухання. Тієї ж ночі подібні акції переводитиме курінь Різуна на своєму терені.
      
      Цивільна розвідка устійнила, що в Перегінську ворог має таку залогу: двісті енкаведистів, близько ста п'ятдесяти "стрибків", понад двадцять п'ять міліціянтів, спецгрупу в силі п'ятдесяти осіб, понад двісті червоноармійців, штаб і менші відділи окремого призначення. Міліція складалася здебільша з місцевих комуністів, які не дуже спішилися воювати, а в "стрибках" ми мали кількох своїх людей.
      
      Залишивши для охорони табору лише кілька роїв, ми зійшли з гір до ріки Лімниці, а далі пішли поза села Осмолода, Підлюте, Остодір, Ангелів, Ясінь і Сливки. Марш був дуже форсовний, бо о дванадцятій годині всі ми були на призначених становищах. Акція мала початися о першій годині ночі.
      
      Дощ, що спершу лише накрапав, розпадався на добре. Ми обминали дороги і йшли полями. На якомусь полі ми надибали масу брукви і кинулися на неї підкріплятися. Сира бруква була для нас справжнім делікатесом. Після переходу фронту ми їли кінські копита, шкуру з худоби, кору з дерев і різні гриби, проте ніхто ніколи не хворів.
      
      Села вже спали, лише де-не-де блимали світла. Чути було гавкіт собак. Доходила дванадцята година ночі коли ми дійшли до Перегінська. Раптом, ліворуч від нас, за закрутом показалось невелике світло, яке почало збільшуватися. Зв'язковий сказав, що перед нами залізничий шлях і що це мабуть їде поїзд. Але поїзду не було, тільки світло бухнуло ясним полум'ям і в тому моменті пролунало кілька кулеметних серій, а за ними десь стався вибух. Ми захвилювалися; акція була призначена на першу годину ночі, а тут стрілянина виникла майже на годину скоріше. Вислана до таємничого світла розвідка ствердила, що це горить залізничий міст.
      
      Ми перебігли через рейки і зупинилися на цвинтарі, де вже була група зв'язкових. Кожній чоті і бойовій групі призначено зв'язкових родом з цієї околиці, які добре знали Перегінсько й околицю.
      
      Кожна сотня мала своє завдання. І так сотня Байди мала зайняти пошту і більшовицькі гнізда в центрі міста, Бурлаки зірвати мости, щоб більшовики не могли дістати допомоги ззовні; сотня Нечая тримати охорону вздовж ріки і знищити деякі будинки в місті. Наша сотня була призначена до дії в місті, а моя група дістала наказ схопити в одному будинку десять енкаведистів.
      
      З цвинтаря через мочари і потічок ми подалися розстрільною до місця призначення. Навколо нас розгорілася вже кулеметна стрілянина. Це означало, що акція вже почалася.
      
      Наша група підступила під хату. Зв'язковий показав нам на бункри коло хати, в яких міг бути ворог. Раптом, тут таки перед нами, з-поміж хат, мов перелякана птиця, вилетіла із сичінням ракета і розсипалася в пітьмі червоними зірками. Ми здогадалися, що це ворожа ракета сиґналізує про наш наступ. Ми щільно припали до землі; понад нашими головами кулі стинали бараболяне бадилля.
      
      Була точно перша година ночі. За нами, праворуч і ліворуч, з гуком розривалися ручні мінометні набої. Більшовики безупинно освічували передпілля кольоровими ракетами і водночас скріплювали свій вогонь, щоб не дати нам змоги піднестися з землі. Під таким обстрілом годі було думати про відступ. Крім того ми на якийсь час втратили зв'язок з нашими чотами з лівого і правого боку. Щойно по якомусь часі розстрільною прийшов наказ відступати до потоку. Ми поповзли під обстрілом ворога. Я попав на глибшу воду і пірнув разом з зброєю по голову. Та не я один. Щоб видряпатися на берег, я та інші товариші вхопилися за якийсь паркан, але він завалився під нашим тягарем. Ми знову шубовснули у воду, цього разу з плотом, який нас прикрив. Пробивши кілька лат, я виліз на паркан, а з нього на берег, де замотався в якісь колючі дроти.
      
      Перебігаючи полем я побачив квасолю, що стояла на тичках, і, не зважаючи на страх і свист куль, я похапцем зривав стручки і вкладав до хлібника.
      
      Наша чота зібралася на цвинтарі. Я прибіг саме в той момент, коли чотовий звітував сотенному Байді про ситуацію. Байда вислухав чотового і сказав:
      
      "Долучуйтеся до моєї сотні на правому крилі!"
      
      З сотнею Байди ми завернули назад до містечка. Там горіли хати і стодоли, в повітрі розривалися ракети. Час від часу чути було вигуки: "ура... вперьод!", а тарахкотіння кулеметів все дужчало.
      
      Наша чота опинилася в дуже багнистому терені. Ми грузли по коліна в багні, а наше взуття залишалося в ньому. Мені відпали цілком підошви від чобіт і залишилися на ногах тільки халяви.
      
      Біля перших хат ми залягли. Сотня Байди вдерлася до міста. Стрільці говорили між собою по-російськи, щоб змилити ворога. Це їм цілковито вдалося. Не розібравши де свої, а де чужі, більшовики почали битися між собою.
      
      Бій сотні Байди то розгортався, то часом, здавалося, притихав. Він тривав довго і вже був майже білий день, як вони вийшли з міста.
      
      Сонце вже високо піднялося над горами, коли ми виснажені, голодні й обдерті добилися до нашого полонинського табору. Кухарі вже чекали на нас з гарячою юшкою.
      
      У таборі ми ствердили, що з нашої сотні загубився стрілець Колос. З сотні Байди загинуло кілька стрільців, а також було кілька ранених.
      
      Після сніданку ми розібрали колиби і замаскували всі сліди нашого таборування. Розсипною ми пішли в глибину гір, під верх Яйце Ілемське (1685 м.). Там було досить вигідне місце на випадок нападу більшовиків.
      
      Над горами кружляли літаки, розшукуючи за нами. Та ми добре сховалися в густому лісі. В нас був невеличкий запас харчів, і ми не виходили з лісу кілька днів. За той час по селах і горах перейшли більшовицькі облави, а ми трохи відпочили і сяк-так полатали одяг та взуття. Моїх чобіт вже не було як латати, тому я обмотав ноги шматтям, поверх обв'язав шнурком і так ходив. Таких "босяків" як я, було багато.
      
      З-під Яйця Ілемського ми перейшли на гору Келебартин (1085 м.). До поблизьких сіл вислали одну сотню по харчі і на розвідку. На ранок з нею прийшло кілька зв'язкових до курінного Рена. Від них ми довідалися про наслідки нашої акції в Перегінську.
      
      Із звіту, що його виготовила місцева розвідка виходило, що наша акція не була аж такою невдалою, як стрільці гадали. А тому що наша акція в Перегінську була пов'язана з такою ж акцією в інших навколишніх селах і містечках, більшовики таки добре налякалися. Переведення такої широкої акції мало довести ворогові, що УПА має силу і що може запалити пожежу в цілій країні. Втрати ворога встановлено на п'ятдесят енкаведистів, п'ятнадцять міліціонерів і кільканадцять з інших з'єднань. Деякою сенсацією було те, що напередодні нашої акції до Перегінська прибула якась спецделеґація з СРСР, в склад якої входили високопоставлені військовики і партійці. Дехто з них загинув. Виявилось також, що в наслідок якоїсь помилки, курінний Різун почав акцію годину скорше, ніж було запляновано.
      
      Після кількох днів спокою більшовицькі літаки почали знову кружляти понад лісами. Ми думали, що це початок нової облави. Але цього разу літаки скинули масу летючок. Це був заклик, написаний доброю українською мовою, до стрільців і командирів УПА, щоб вони припинили "безглузду боротьбу". Тим, хто покається, радянський уряд обіцював амнестію. В летючках говорилося також про перемогу Червоної Армії, яка визволила український народ від польських панів, а тепер від німецького фашизму, та про всі "блага" для українського народу, щедро подаровані йому "братньою" Москвою.
      
      Стрілецтво прийняло ці більшовицькі заклики глузуванням і жартами. Більшість з нас знала більшовицьку дійсність, і тому ніхто не брав цього заклику серйозно. На цілий курінь було тільки кілька дезертирів. А втім летючки придалися всім курцям - цигаркового паперу не було, отже ми в летючки завивали бакун.
      
      З кожним днем холоднеча дужчала. Віяли студені вітри. На зміну затяжним дощам щораз частіше падав мокрий сніг. Проникливе зимно залазило під наші немудрі одяги і сідало гусячою шкірою на тілі.
      
      На початку листопада 1944 року прийшов наказ повертатися на Лемківщину. Тому що меншими групами безпечніше просуватися і прохарчуватися, курінний Рен зарядив, що на час перемаршу кожна сотня буде діяти як окрема одиниця.
      
      Сотня Бурлаки відійшла перша. З нею пішов курінний Рен. Наша сотня Веселого зійшла з гір остання. В селі Суходол ми дістали досить багато бараболі і цілого вола. Радості нашій не було кінця. Потім наша сотня стала табором на горі Чертіж. Там, між іншим, стрільці пошили собі з волової шкіри постоли. Такі постоли ми формували і зшивали просто на ногах, добре їх припасовуючи, - сира шкіра скоро злітає з ніг, проте, як висохне, то її тяжко взагалі стягнути.
      
      Звідси наш шлях вів через село Луги і через гору Клеву. В селі Ніяґрин ми заквартирували. Звідси рої розійшлися до села Лолин, Нижнього і Вижнього Струтина, недалеко від містечка Долина, а також до сіл Мізунь Старий, Кропивник, Княжлука, Витвиця та інших, щоб роздобути дещо з одягу. Решта сотні отаборилася на горі Лисій.
      
      Коли ми перебували на цій горі, вояки із сотні командира Летуна привели до нас стрільця Колоса, що загубився під час акції на Перегінськ. Він оповідав нам про свої пригоди, як він блукав і всюди шукав нас, аж щасливо зустрів стрільців з сотні Летуна.
      
      Фронт на Мадярщині посувався наперед дуже поволі. Мадяри ставили завзятий спротив. З комуністичної преси ми довідалися, що більшовики проголосили самостійну "радянську" Польщу і створили спеціальні польські легіони для її визволення.
      
      Коли за кілька днів наші рої вернулися з терену і принесли трохи взуття і мундирів, ми попрямували далі. У селі Пшеничник ми перейшли ріку Мізунку, обійшли село Кальне та розтаборилися над річкою Путна. Але вранці наступного дня наша розвідка повідомила нас, що більшовики нишпорять за нами по лісах і селах. Сотенний зарядив відмарш лісовими гущавинами в напрямі села Кальне.
      
      Вже місяць викочувався з-за гори, коли ми, ідучи якимсь яром, підійшли до перших хат села. Селяни спочатку дивилися на нас підозріло через вікна, але згодом, побачивши хто ми, повиходили надвір і розпитувалися, звідки прийшли і куди йдемо. Незабаром ми сиділи в теплих гостинних хатах за вечерею.
      
      Розвідка з дальших сіл - Таняви, Луковиці Вижньої та Нижньої і Семигиніва - повідомила, що до Болехова й Долини прийшли більші відділи енкаведистів.
      
      На другий день перед полуднем навколишніми селами, а частинно й лісом перейшла більшовицька облава. Вони постріляли трохи по лісі, трохи по селах, поперевертали господиням скрині, пограбували, що вдалося та пішли геть. Опісля місцеві хлопці склали пісню:
      
      Раз-два-три-чотири, лізуть до комори,
      
      Розбивають старі скрині, шукають бандьорів.
      
      З Кального ми пішли до села Розточки, де пересиділи цілу ніч і удосвіта лісом перейшли до села Свобода Болехівська. Навколо було спокійно і ми сміливо ввійшли в це велике і розлоге село, повечеряли та навіть дістали від селян дещо з одягу. Наступної ночі ми заночували в селі Липи, а далі, не затримуючись ніде довше, як одну ніч, квартирували в селах Лужки, Браза і Сукіль. Ці села оточують великі ліси і на півдні починаються вже безлюдні гори, що ними ми недавно переходили фронт. Селяни тут незаможні, але щирі й гостинні.
      
      В селі Станківці ми зустрілися з нашою жандармерією і з роями, що були відряджені за мундирами і взуттям. Крім одягу, наші стрільці принесли також новини про інші сотні нашого куреня. І так, сотня Бурлаки зробила кілька вдалих засідок на ворога та здобула чимало зброї, взуття і одягу. Звела кілька успішних боїв також сотня Байди. Його сотня квартирувала здебільша по селах і ховалася в лісі тільки тоді, коли ворог появлявся в більшій силі. Сотенний Байда мав велику повагу в усьому курені. Стрільці казали про нього, що він справжній нащадок запорізьких козаків.
      
      З Станківця ми попрямували до Таняви, а звідти до села Розгірче з наміром перейти там річку Стрий. Але переходити річку не довелося. Під натиском енкаведівських загонів, ми були змушені вернутися на південь до села Бубнище, а звідти до Поляниці, Ямерсталю та Сукелю. В цих селах ми квартирували кілька днів - ночами по хатах, днями в лісі. Перебувати ввесь час в горах ставало щораз важче, ночі були вже морозні і все частіше падав сніг. Правда, небезпечно було і по селах, бо енкаведисти зазнали кілька поразок у боях з УПА і шукали відплати. Розвідки вони не мали, і сексотів з-поміж населення тяжко їм було звербувати, бо люди дуже скоро викривали донощиків.
      
      Коло нас було ще досить спокійно, але в сусідніх селах часто зривалися кулеметні перестрілки. Літаки кружляли над околицею в пошуках за партизанами. дим з наших вогнищ був для них доброю вказівкою. Інколи обстрілювали навіть невинних пастухів, що грілися біля вогню.
      
      Як тільки закінчилася більшовицька облава, ми знову взяли напрям на річку Стрий. По дорозі ми затрималися на горі Ключ, на якій є могили наших усусусів. Ми помолилися за поляглих, а сотенний Веселий в короткім слові пригадав їх бойовий шлях. Через село Труханів ми вийшли на вершок гори Грабник і там коротко затримались. Густий ліс давав нам змогу розпалити вогні і загрітися.
      
      Мені дошкулював біль ніг, бо я маршував холодним болотом, а то й по снігу, босоніж. В селі Труханів сотенний санітар казав мені мочити спухлі ноги в гарячій воді з борною кислотою, або сироваткою. Такого лікування я боявся, бо пам'ятав поради моєї матері й інших жінок з мого села, що в таких випадках краще вигрівати на сухо. Мої ноги побачив також сотенний і, покрутивши головою, наказав дати мені коня. Хоч я не хотів, та під примусом санітара мусів мочити ноги. Але це мені не вийшло на добре. Ноги почали боліти ще гірше, пекли, ніби хтось їх попарив вогнем, на них появилися великі піхурі, що потім тріскали і на їх місці творилися глибокі рани. Дійшло до того, що я взагалі не міг стати на ноги. Якби в той час наскочив на нас ворог, то я, не маючи змоги ані боронитися, ані тікати, був би підклав під себе ґранату. Я навіть приготував собі одну найпевнішу й один маґазинок набоїв до рушниці. Сотенний приділив до мене санітара Палія, який мав чимало клопоту зі мною, бо мусів у дорозі то висаджувати, то зсаджувати мене з коня.
      
      З Труханова наша сотня пішла лісами до села Розгірче. Там було спокійно, і ми перебули в селі вечір, а вночі рушили в дорогу, щоб переправитися через Стрий. Над річкою сотня затрималася. Вислано дві чоти на застави, а дві інші в той час почали переходити річку вбрід. Вода сягала по пояс. На другім боці перші дві чоти створили застави, тоді почали переходити наступні. Мій кінь на схилі берега поковзнувся і на колінах з'їхав униз, а я полетів стрімголов у воду. Тільки з допомогою товаришів я виліз з води і викарабкався на коня.
      
      Залізничий шлях ми перейшли легко, але перескочити через шосе було сутужніше, бо ним увесь час переїжджали авта, і ми часто мусіли залягати і ховатися по корчах. Мій кінь був дуже незалежної вдачі, і от йому забажалося постояти по середині дороги. Товариші, пробігаючи повз мене, пробували підганяти його, але кінь вперся ногами в землю і крутив головою. А тут, як на злість, з правого боку, за легким закрутом, дорогу освітила колона більшовицьких авт, що ось-ось в'їде на мене і мого коня. Я стрімголов скочив з коня і поплазував на животі. Але я ще не встиг переповзти й двадцять метрів, як кінь опинився коло мене. Я швиденько вхопився за його хвіст, і він потягнув мене далі від дороги.
      
      В цій метушні ми втратили зв'язок з іншими чотами, і загубився мій санітар. Наші стежі кинулися на розшуки, але без успіху. Треба було маршувати швидкою ходою, щоб розігрітися, бо всі ми були мокрі - одяг на нас замерзав. Найгірше було мені, бо я їхав на коні і цілком закоцюб. Форсовний марш під гострим і морозним вітром, що проймав до костей, тривав добрих дві або й більше години, аж поки ми не зупинилися в густому лісі і не розпалили вогнища. Щоб замаскувати вогонь, ми поробили стіни з гілляк смереки. Дров було досить, бо стояли тут поскладані сяги.
      
      Навколо нас темінь і густі ліси, тільки в далечині мигали час від часу світла авт на головному шляху, який ми щойно перейшли.
      
      Про спання ніхто й не думав; стрільці мріяли тільки про те, щоб висушити одяг, і почали засинати аж над ранок, коли чотові перевірили застави.
      
      Мене сон не брав; дуже боліли ноги і я грів їх біля жару. Опухлина все збільшувалася, і я боявся, що може кинутись ґанґрена. Час від часу я попадав у півсон, але відразу прокидався від болю.
      
      Сонце вже було високо на небі, коли стрільці почали будитися і робити руханку, щоб загрітися. Усі трусилися від зимна, немов у лихоманці. Щастя, що густа мряка оповила гори, і це давало нам змогу палити вогонь, без страху, що нас розконспірує ворог. Під вечір ми порозкидали вогнища, замели всі сліди таборування і знову рушили в дорогу.
      
      В селі Ямельниця ми стрінулися з нашими двома чотами, які відлучилися від нас під час нашого переходу Стрия. В цьому селі ми перебули добу. Це було саме на святого Дмитра. В моєму селі святкували в той день празник. Я лежав у теплій хаті на сухій соломі, і перед моїми очима переходили, наче на фільмовій стрічці, спогади з дитячих літ.
      
      В селі Орове, одному з найбільших бойківських сіл, ми вперше зустріли учителів із східніх земель, що їх прислала нова влада. Вони були налякані і нерадо заводили з нами розмови, хібащо з стрільцями, які також походили зі Сходу.
      
      Тут нас застукав перший більший сніг, що білою пеленою покрив усі гори - трагічний для нас, бо по ньому легко знайти наші сліди і навіть встановити скільки нас.
      
      Залишивши Орове, ми не затримувалися ніде довше, як кілька годин, бо розвідка повідомила нас, що більшовики готують облаву.
      
      Ми зайшли на коротко до села Східниця, де добрі люди нагодували нас, а один селянин подарував нам "на дорогу" веприка. Обійшовши Кропивник Новий і Старий, ми зупинилися на ніч в лісі під горою Битра. На другий день ми зварили собі на обід веприка. Це був справжній бенкет! Але, копи чоти з їдунками верталися від кухні, за горою пролунали кулеметні серії. Ковтаючи на ходу ґуляш, стрільці побігли на свої становища.
      
      Наші стежі донесли, що попри присілок Гута перейшов відділ енкаведистів - яких триста вояків, а в напрямі на Бистрицю маршує двісті. Великий відділ завважили також коло села Опака. На наше щастя, все закінчилося кількома кулеметними серіями, які ворог випустив у ліс, але нас не побачив і не занюхав нашого смачного ґуляшу.
      
      Увечорі ми зайшли до села Опаки, над річкою тієї ж назви, поблизу Борислава і перебули там до наступного дня, а потім вернулися до Кропивника Старого. Звідси сотенний вислав рій стрільців і польової жандармерії до Смільника і Жданої роздобути трохи харчів. І тут ми втратили нашого друга Липу. Він і ще один стрілець зайшли до сільради в Смільнику, щоб розвідати про нові радянські розпорядження. Але не встиг Липа відчинити двері, як його поцілила серія з автомата, і він впав мертвий. Другого стрільця поранено в руку, але він вискочив надвір. Наші стрільці, що збирали харчі, почули стрілянину в сільраді і негайно кинулися туди. В сінях застали тільки мертвого Липу із затиснутим в руці автоматом. Енкаведисти зникли під покровом ночі.
      
      Після похорону Липи ми два дні перебували в лісі, бо розвідка передала нам, що більшовики роблять облави по селах. Стрілянина лунала то далеко, то зовсім близько. Вогнищ не дозволено було палити. Ми майже цілий час лежали на замерзлій і вкритій снігом землі, закоцюбнувши від зимна.
      
      Почало знову сніжити. Горами понад села Топольниця, Туже, Іванівське і Волосянка Велика ми ввечорі дійшли до села Ісаї і зайшли до крайніх хат. Тут нас чекала неприємна новина - в селі Лопушанка Хоміцька згинуло в бою з більшовиками кілька членів нашої місцевої боївки. Вони боролися по-геройськи, віддавши своє життя за ціну кільканадцятьох енкаведистів. В селі Ясениця Замкова теж відбувся бій; згинуло кілька наших повстанців, були вбиті і ранені більшовики. Кілька днів перед цими боями одна наша сотня зробила засідку на енкаведистів і вирубала їх впень. Це й була причина, чому більшовики взялися до облав.
      
      Ще не встигли ми обігрітися в хатах, а вже стійки повідомили, що в долішній кінець села увійшов відділ енкаведистів та що більшовицькі відділи з'явилися і в інших селах. Ми скоро відійшли у ліс і попри Явору і Волосянку Малу пішли на захід. День застав нас на горі Розлуч.
      
      Тут було спокійно. Вночі, мабуть 16 листопада, ми перейшли Дністер коло села Вовче і стали табором під лісом. А кілька годин пізніше стежі повідомили, що до села прийшов відділ енкаведистів. Тоді ми лісами подалися в бік Дубового Дністрика. Тому що ліс там кінчався і починався відкритий терен, ми просиділи цілий день у високих корчах. Як тільки смерклося, ми перебігли поля і пішли повз село Лімна на гору Ломнянську Маґуру.
      
      Маршуючи горами цілу ніч, на світанку наше переднє забезпечення підійшло до крайніх хат Грозьової. Це велике село, одне з найсвідоміших на Бойківщині, мало дуже добре зорганізовану самооборону. Сотенний, чотові і члени місцевої боївки оглянули терен і позначили місця для евентуальної оборони. У Грозьовій ми перебули два тижні; підхарчувалися, відпочили, а я навіть підлікував свої ноги.
      
      Як це не дивно, а врятувала мої ноги проста стара селянка, в хаті якої ми квартирували. Побачивши мої ноги, червоні, опухлі до самих колін та з глибокими ранами, вона похитала головою і авторитетно заявила, що це рожа, яку я застудив, і, не питаючись моєї згоди, взялася мене лікувати. Обвинула ноги червоною ганчіркою, наскубала з кодильниці клоччя, поклала його поверх ганчірки, щось пошептала і виглянула у вікно.
      
      - Ні, - каже - мусимо сину почекати аж сонце сховається за гору.
      
      Не міг я второпати, що спільного мають мої хворі ноги із заходом сонця, але не перечив господині. А як сонечко сховалося за гору, стара взяла тріску, пішла з нею до печі, де вогонь ніколи не вигасав, запалила її, та бурмочучи щось під носом, підпалила клоччя на нозі. Таке лікування вона повторяла кожного дня, а то й кілька разів на день, а потім змащувала рани якоюсь мастю. І на велике здивування нашого санітара, медика за освітою, опух почав незабаром зникати, а рани присихати.
      
      На другий чи четвертий день нашого постою у Грозьовій, до сотенного Веселого прибув стрілець Калина з сотні Байди з естафетою від курінного Рена. В наказі стояло, щоб наша сотня ще цієї ночі відмаршувала до села Скородне. Був поданий докладний маршрут, а навіть визначені хати, в яких ми повинні заквартирувати. Аж таких докладних інструкцій курінний Рен ніколи не давав, і тому естафета викликала у сотенного недовір'я. Порівнявши її із зразком письма курінного Рена він побачив, що вона написана іншою рукою. Він наказав заарештувати Калину і вислав негайно зв'язкових до Байди і Бурлаки.
      
      Курінний Рен, який перебував тоді з сотнею Бурлаки, наказав їй змінити місце постою, а сам на коні примчав до нас. Приїхав також сотенний Байда, який вже з минулої ночі шукав по околиці стрільця Калину, що пропав із стійки.
      
      Та коли старшини наказали привести Калину на переслухання, виявилося, що він втік. Його замкнули до льоху. Стійка стояла при дверях, а він викопав яму під протилежною стіною.
      
      Про провокацію повідомлено усі сотні, а за втікачем вислано кілька роїв. Перешукано, всі навколишні села, але без успіху. І коли вже всі погодилися з думкою, що Калині пощастило добратися до Бандрова, де стояли енкаведисти, одна наша боївка випадково попала на його слід. В одному селі вона наткнулася на кількох дезертирів з Червоної Армії і від них довідалася, що якийсь вояк у німецькому мундирі хотів набути у них однострій і автомат.
      
      Наша боївка кинулася в погоню за підозрілим вояком. Недалеко Бандрова вона наскочила на нього саме тоді, копи він вимагав від якогось селянина, щоб той дав йому зброю. На запити боївки він не хотів відповідати і його відставили до однієї з наших сотень.
      
      Сотенний Байда пізнав дезертира Калину. На допиті він признався, що здезертирував і виявив енкаведистам плян нашого переходу на Лемківщину. Щоб втягнути нас у засідку, енкаведисти написали естафету і доручили Калині передати її котрійсь із сотень.
      
      Польовий суд засудив зрадника до кари смерти.
      
      1. "Істребітєльниє отряди" - організовані з молодих комуністів і вислужників окупантові для поборювання "банд українських буржуазних націоналістів".
      
      http://www.geocities.com/uno_montreal/lemko/lemko_5.htm
      
      
      Якщо у Вас є матеріали по історії Прикарпаття, окремого села чи міста нашого краю (спогади, документи, власні дослідження) - Ви можете розмістити їх на сторінках нашого сайту. Для цього потрібно лише звязатися з адміністрацією сайту.
      
      Cтаття 997
      Написана 5-23-2007
      Aвтор Istoruk
      
      Украинская Баннерная Сеть

    • 2007.07.24 | stefan

      Opaka, Powiat Lubaczowski

      Opaka
      Z Wikipedii
      http://pl.wikipedia.org/wiki/Opaka
      Skocz do: nawigacji, szukaj
      Współrzędne: 50°07' 49" N 23°06' 01" E
      
      Opaka
      Województwo
      podkarpackie
      
      Powiat
      lubaczowski
      
      Gmina
      Lubaczów
      
      Powierzchnia
      18,55 km²
      
      Położenie
      50° 07' 49'' N
      23° 06' 01'' E
      
      Liczba
      mieszkańców (2002)
      • liczba ludności
      
      
      509
      Strefa numeracyjna
      (do 2005)
      16
      Tablice rejestracyjne
      RLU
      Położenie na mapie Polski
      
      
      Opaka
      Opaka – wieś w Polsce położona w województwie podkarpackim, w powiecie lubaczowskim, w gminie Lubaczów.
      W latach 1975-1998 miejscowość administracyjnie należała do województwa przemyskiego.
      Najważniejszym zabytkiem wsi była dawna cerkiew greckokatolicka pw. Narodzenia NMP, wzniesiona w 1756 r. Gruntownie przebudowana w 1896 r. (nowy babiniec oraz nowe sanktuarium z zakrystią, przekrycie pomieszczeń pozornymi sklepieniami i dachami kopułowymi) Po 1947 r. przejęta przez Skarb Państwa, nieużytkowana. W 1998 r. częściowo uszkodzona w wyniku pożaru. Cerkiew była przykładem nawarstwiania się na tradycyjne rozwiązanie przestrzenne nowych, typowych dla XIX w. form cerkiewnej architektury drewnianej. Zespół cerkiewny posiadał obronne położenie. Od zachodu usytuowana była drewniana dzwonnica-brama, wzniesiona koło 1898 r.
      Cerkiew spłonęła całkowicie w wyniku podpalenia 7 sierpnia 2003.
      Zobacz też: Opaka Duża
      ----------------
      В 1947р. село було виселено згідно операції "Вісла".

    • 2008.07.27 | stryjko_bojko

      Опака. Іван Панчак

      Інж. Іван Панчак
      ОПАКА.
      Наукове товариство ім.Шевченка.
      Український Архів.
      Том ХХV.
      Дрогобиччина - земля івана Франка.
      Н.Йорк-Париж-Сидней-Торонто.
      
      Опака лежить 20 км. на півд.-захід від Дрогобича та 6 км. від повітовог суду та поштового уряду в Підбужі. На півн.-зах. лежить Підбуж, на півн.- сході Нагуєвичі, Ясениця Сільна й Попелі, на схід Борислав, на півд.-схід| Мразниця й Східниця, на півд.-захід Кропивник Новий і Кропивник Старий, на захід Бистриця і Залокоть,
      Село лежить в басейні Дністра, за посередництвом ріки Опаки, допливу Бистриці. Бере вона свій початок в півд.-зах. лісистому наріжнику села, лісі Опачка, на східньому хребті гори Когутів Горб (826 м. ні соч.). З численних джерел і кількох потоків, які, злучивший разом, одержують назву Опачка. Пливе вона на півд.-схід, згодом скручує на північ, приймає назву Опаки, а вигинаючися в дальшому бігу на півд.-захід, захід і півд.-захід, впадає в Заліктю до Бистриці. В обширі села річка ця посилюється численними допливами, з яких значнішими є: Звірчак, що повстає на півд. краї села, на півн. хребті Кічори, Бориславка, поіні стає на півн. хребті Гути (700 м. височ,), Зворець і Клюткавкчу
      Сільські забудоваання розтягаються в долині Бориславки,| Опачки, Зворця, Клюткавки, Звору і Опаки (520 м. на нівдні і 491' м. на північ). Південну частину займають ліси: Опачка, Бориславка і Букова (688 м.), а півд.-східню Констанці, (7Ї м.), Раточина (720) м.), Свірчик (681 м.) і Кадубова (617 М.1 На півн.-захід, близько границі Заліктя, зноситься Челядний, (620 м.). Найвищою в Опаці є гора Кобильово. Знана вона була з того, що в першій світовій війні 1914-15 відбувся бій Усусів з москалями. Двох УСС було поховано на цвинтарі долішньої церкви і кожного року на провідну неділю на їх могиі відправлялася панахида. Один з них називався Олексовський і походив з Ясениці Сільної. Височина Кобильового 910 м.
      До більших посілостей в селі, які були власністю віденської фірми лісової продукції Лібіґ ("Liebig”), відтак Годуля ("Godula"), належало орної землі 18, сіножатей і огородів 87, лук і пасовиськ 33, та лісу 2,896 моргів. Менші посілості займали орної землі 1,559, сіножатей і огородів 1,253, лук і пасовиськ 858, і лісу 35 моргів.
      
      За статистикою з 1880 р. було в селі 1,376 мешканців та 12 мешканців на обширі двору. З них 11 було римо-кат. обря-, ду, що належали до римо-катол. парохії в Підбужі. Мешканці катол. віроісповідання належали до місцевої парохії, де- у Мокрянського, пізніше Підбужського, Перемиської Діє» Н селі було дві дерев'яні церкви, одна в Опаці Долішній, і в Опаці Горішній. Перша побудована в 1722,році, з и 1560 році, до останньої справлено іконостас в 1876 В селі була також школа, заснована в 1820 році. Була и громадська позичкова каса з капіталом 2,412 корон.
      Після передання село заложили мешканці сусідніх низин,
      які схоронилися в ті гірські і лісисті околиці перед нападами татар. Поселенці назвали ці гори "Опак", і від того й виводиться назва села Опака.
      За часів польської окупації Галичини (від 1349 р.) село сншло до Коронних дібр Самбірської економії, Перемиської землі.
      Перша згадка про село находиться в метр. Кор. (R.kр. Оssоl. No. 2837, стор. 129), в якій згадується, що 1578 р. король Польщі Стефан Баторій, відлучуе від 5-ти ланів, власности Андреї і Петра Мальцовєнти, один лан для заснування парохії. і («А 15785, ultimа Sерtembris. Рremisliac. Stephanus rex 1578, honestis Andreae et Petro Malcowienta, scultetis villsc Qpaka in capitaneatu samboriensi sitac, duingue lanea cum facultate locationis hortulanorum ac annexa taberna, molendino, trussatili, e guingue laneis unus pro erectiono Poponatus dethitur. Cum descriptione naturalium signorum granicialium.")
      В люстраці! (перевірці) з 1686 р. (Ркп. Оссол. Но. 1255, стор.170) находимо про Опаку слідуючі відомості: Село має 15 півланів, з осібна війтівських 4, попівський 1, і гайдуцького пів). З чинностей і повинностей мешканці села повинні були здавна возити дрова до складів, доставляти 152 вози з кожного лану. Пізніше, в заміну за воження дров, платили чинш з кожного лану по 30 зл. 12 гр. Крім цього з кожного лану платили вони титулом прохарчування ("жировчизна") по 1 зл. 10 гр., та "гайдучини" 12 злотих. Зі залокоцького гайдуцького лану громада платила 4 зл., овес, гуси, кури, яйця, заплати за збірні суди, великоднє ягня, хлібне, овечу данину, платили жителі Опаки в тій самій висоті, що й село Залокоть. «Піп» платив 10 зл. річного чиншу. Робітників село доставляло також в тій самій кількості, що і село Залокоть. Солі село не возило, лише доставляло за визначеною оплатою сирівці й матеріали до соляних жуп, а також, коли було потрібно, і їло іти до направи жуп.
      Згідно з інвентарем з 1760 року (Ркп. Оссол. Но 1632, стор. ), село осіле було на 15 і півланах, з чого 8 відданих було
      343
      на засіви, 4 на сіножаті, а 3 і пів бу.ги неврожайні Зосібна війтівських було 4, попівських один, і солтиського пів. Чинші громади в той час виносили 415 зл. 8 гр. До повинностей громади належало воження матеріалів до королівських жуп у Дрогобичі, Колпці, Модричі і Нагуєвичах за відповідною за-платою. Село, разом з іншими селами, мало направляти
      паркани в жупі Котовській та довозити на це матеріяли. Мусіло також городити пастівники згідно з розподілом та довозити хворіст. Посесором війтівства в селі тоді був староста Остроруґ, який мусів також вносити певні оплати до королівської каси. Тоді в селі були такі ліси: Ліс Колдибів, в якому росла бучина й ялина. Ліс Ільмовий від Попелів, в ньому також бучина й ялина. Ліс Позакопалів, нерозділений з Мразницею, в якому росли різні дерева. Ліс Бориславка від Східниці з Кропивника, ялиновий. Ліс Опачка, від Бистриці, ялиновий і осиковий, дрібні хащі від Підбужа.
      В інвентарі з 1768 р. виказано, що війтівство села було в посіданню Понятовської. Австрійська влада зайняла сак * 1773 році і прилучила його до Підбужських дібр. Сярчинський подає, що в Опаці була копальня залізної руди (Ркп. Оссол. 1829). Мала вона бути в частині села, званого Перехрестя. Там жили господарі з німецькими прізвищами.
      В часі між двома світовими війнами було в Опаці з 600 хат (господарств) та приблизно 2,000 мешканців. З українців, греко-катол. було приблизно 1,900 осіб. Реш-рили поляки, римо-катол., яких в селі було 6 родин, та жиди, що складались з 18 родин.
      В році 1919, коли УГА відступала і зближалися поляки, в Опаці Михайло Ворон, який тоді був війтом, разом з Мотузовим Петром, зорганізували оборону, щоб далі поляків в гори не пустити. Оборона полягала на тім, що дорогу, яка веде через гірський хребет Горішній Діл, з Борислава на Східницю і Опаку, забльокували зрізаними деревами. З-за барикад з дерев і з боків з лісу обстрілювали надходячих поляків. Поляки спротив зламали, в Опаку таки прийшли і дуже мстилися на населенню. Ворон був забраний до концентраційного табору в Берестю Литовськім, звідки він утік і довго мусів переховуватися на Закарпаттю, відтак ховатися вдома, поки не вдалося йому залеґалізуватися. До кінця життя усе був переслідуваний польською поліцією і при кожній нагоді бував арештований. Мотузів Петро утік на Чехословаччину і вернувся доОпаки коротко перед другою світовою війною. Коли мадяри заняли Карпатську Україну, він дуже тим перенявся і помер. Його син був комуністом і при приході большевиків мав підпалити горішню церкву.
      344
      
      Культурно - освітня праця села велася довкруги Читальні Просвіти. Читальню Просвіти заложено в селі ще перед першою світовою війною. Ініціятором був Михайло Ворон, який в співпраці з Паньком Пріцаком і Степаном Яневом, Решетаром та іншими громадянами побудував Дім Просвіти. В часі між світовими війнами, коли Читальню Просвіти було зачинено, був заснований Кружок Рідної Школи. При цих культурно-освітніх товариствах були агрономічні курси, аматорські і і хор, що підготовляв вистави і концерти. Особливо
      процвітало культурно-громадське життя, коли прийшов до села о. Бень, сотрудник о. Кішика. На культурно-освітньому полі працювали: Стась Дуб, Гриньо Дурнота, Гриньо Коник, Михайло Левицький, Панько Пріцак, Михайло Якуц, родина Решетарів, родина Ступницьких, Панько Сушко. При Читальні чинна була також і бібліотека, що начислювала 100 томів книжок з української літератури. Були також періодики, журнали й часописи. Бібліотеки існували також при кооперативі, а відтак при Кружку Рідної Школи. З уродженців Опаки нищу освіту закінчили Михайло Дуб — абсольвент університету в Відні, тепер інформаційний спеціяліст центрального досвідчого департаменту фірми "Монсанто" в Сент Люїс, автор деяких праць з ділянки органічної хемії й автор чотиритомової праці "Органічнометалевих сполук" (Оrganometallic Compounds) Василь Дуб, абсольвент медицини і автор цих рядків, що закінчив Високу Політехнічну Школу (УТП) в Німеччині. Середню освіту закінчили: Володимир Дуб, Дозя Дуб, Туся Дуб, Гонората Ступницька, Роман Тимкевич, Анатолій Тимкевич і Михайло Решетар.
      До першої світової війни, під австрійським пануванням яло в селі спортове Т-во "Січ".
      Перед першою світовою війною і після її закінчення парохом в селі був о. Кішик, а пізніше його сотрудником був о. Микола Бень. Після них парохом був о. Олександер Тимикевич. Парох Кішик цікавився історією села. Він списав літопис села на основі оповідань старих людей, який був доведений до 1924 року (до смерти о. Кішика). Цей літопис охоплюв(( події села десь приблизно від 1800 року, його передано музею "Бойківщина" в Самборі.
      В Опаці, на празник Воздвиження Чесного Хреста, був відпуст "Кальварія", що його започаткував о. Микола Бень 1926 році. Від одної церкви до другої через гору "Верх",
      провадила "Хресна Дорога", вздовж якої побудовані були каплиці. З приходом большевиків другу церкву підпалив місцевий комуніст і вона згоріла.
      Економічне життя села велося довкруги споживчої кооперативи "Згода", та Ощадностевої Каси, яка добре розвивалася і її провадив о.Олександер Тимкевич.
      В селі на Буховім був паровий тартак, який став нечинним десь в році 1930, коли масовий вируб лісів фірми Ґодуля
      скінчився. Був іще малий водний тартак, однак він більшого значення не мав. Була в селі оліярня, власником якої був жид. В лісі від сторони Східниці було кілька нафтових шибів. ВОНИ| збудовані ще за Австрії і весь час давали ропу, яка була помпована до Борислава. Власником тих копалень була фірма "Галіція". В Опаці в багатьох місцях показувалася нафтова ропа. За Австрії пробували були декуди копати, однак пізніше ці спроби закинено. За Польщі в цих місцях пару разів пробували будувати "трійку", помпувати кілька бочок ропи і продавати в Бориславі. Одно було замітне в Опаці, усе, що якийсь час ходили агенти і конрактували землю на право видобувати ропу та їх землі.
      Головним заняттям селян було хліборобство. Ґрунт був каменистий, та маловрожайний. Господарства були переважно восьмиморґові. Добре розвинене було молочне господарство, яке давало мешканцям певний дохід з достави молока Борислава.
      346
      Тому, що земля була маловрожайна, господарства не були самовистачальними. Люди мусіли купувати додатково харчі та допомагати собі принагідними заробітками. Працювали по лісах як лісоруби й фірмани, та при будові доріг. Зі своїх лісів "панських" вирубували дерево і виробляли з нього різні продукти як як ґонти на покриття хат, паперівку, копальняки, платви, її пні дрова, або різали на дрова, везли до Борислава і там продавали ,
      В селі були свої ремісники: кравці, шевці, ковалі, мулярі, боднарі, теслярі. З замітніших ремісників був кравець Тимко Панчак, батько автора цих рядків. Він не тільки обслуговував Опаку але і довколишні села, як Підбуж, Залокоть, Смільну і і Бистрицю. Часто виїжджав в гори під Турку шити "кожухи" і "гуньки". Він усе вчив і виховував нових кравців, з Опаки і довколишніх сіл. Був членом кравецького цеху і сам був майстром.
      Коли мова про національно-політичну свідомість села, то треба ствердити, що село під цим оглядом було поділене на два табори, на національно свідомих громадян, що були прихильниками ОУН та мешкали в більшості в долішньому кінці села, та на прихильників інтернаціонального комунізму, які мешкали переважно в горішньому кінці села. Першим кому¬ністом в Опаці був Михайло Сірецький, який не був уродженцем Опаки, походив зі Станиславівщини. Він емігрував до ЗСА, де одружився з Теодозією Київ, емігранткою з Опаки. В 1921 році американська влада депортувала Сірецьких з огляду на їх зв'язки з комуністами, і вони вернулися до Опаки.
      
      сканував: stryjko-bojko
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2010.01.20 | stryjko_bojko

        Іван Панчак з Опаки

        
        ЦІНА $1.25
        СВОБОДА Пам'ятаймо
        про
        Україну!
        Видає Український Народний Союз
        РАЗ НА ТИЖДЕНЬ
        - S V O B O DA Published by the Ukrainian National Association
        ONCE A WEEK PRICE $1.25
        РІК CVI П'ЯТНИЦЯ, 16 КВІТНЯ 1999 ЧИСЛО 16 VOL. CVI FRIDAY APRIL 16, 1999 No. 16
        ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
        ІВАН ПАНЧАК
        http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1999/Svoboda-1999-16.pdf
        
        Ділюся сумною вісткою, що 12 квітня 1999 р. з волі Всевишнього
        відійшов на вічний спочинок, мій найдорожчий МУЖ
        бл. п.
        інж. ІВАН ПАНЧАК
        син бойківської землі зі села Опака, меценат українських студій при
        Гарвардському університеті, колишній громадський діяч, добродій на
        українські цілі в Україні в діяспорі, перший в організуванні
        Товариства Українських Інженерів в Дітройті
        Залишив в глибокому горю:
        дружину - ОЛЕНУ з ПРОКОПОВИЧІВ
        сестер в Україні - МАРІЮ ШЬНИЦЬКУ і
        - МЕЛАНІЮ АДАМІВ з родинами
        родини - ПРОКОПОВИЧІВ з США і Аргентини,
        ПРОДАНШ, КАРПЕНЧУКІВ, ГУМАНСЬКИХ,
        ТРИЛЬОВСЬКИХ в Омані, Арабія
        Вічна тобі пам'ять, дорогий Івасю!
        Нехай сняться тобі бойківські гори, зелені полонини
        і Україна, яку ти так любив.
        Про молитви просить дружина ОЛЕНА.

    • 2010.05.10 | stryjko_bojko

      Опака - етимогогія

      Слово: опаґка
      
      Этимологический словарь Фасмера
      Ближайшая этимология: ж., опаґк м. "название каменной породы". Заимств. из франц. ораquе -- то же (Хайзе). Ошибочную этимологию дает Горяев (Доп. 2, 27), который сближает это слово с опоґка, пещеґра.
      
      Страницы: 3,142-143
      http://vasmer.narod.ru/p465.htm
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2010.05.11 | Isoлято

        Чеською мовою "naopak" означає "навпаки"...

        Так шо, можливо, все трошки простіше.

    • 2010.10.17 | stryjko_bojko

      Село Опака відкриває свої таланти

      Село Опака відкриває свої таланти
      
      
      "Поезія – це коли два слова зустрічаються одне з одним уперше» Ю.Андрухович
      Chopyk
      
      Віра Чопик
      
      Створивши рід людський, Господь дарував нам таланти. Кожному свій. Комусь легко дається рима, хтось проникливо здатен творити у прозі, інший має хист до малювання, а в чиїхось руках кусок глини може легко перетворитися на шедевр мистецтва. Проте не кожен, всупереч Божій настанові, плекає та примножує ці дари, піддаючись спокусі легшого життя − життя без наполегливої праці. Так, це доведена істина: всі великі люди, будь то славетні спортсмени чи геніальні музиканти, актори чи вчені, в один голос стверджують: талант – це тільки 1% складової успіху, а все решта − невтомна, наполеглива праця.
      
      Однак, буває, людина, яка відчуває внутрішню потребу творити, пізніше боїться винести свої роботи на загальний осуд, або ще гірше – надто самокритично ставиться до себе, в результаті чого іскра дару Божого гасне в її душі. Щось подібне було в житті мешканця села Опаки, дяка сільської церкви Ігоря Сеньківа. Ще в дитинстві його думки виливалися на папері віршованими куплетами, однак сумніви придушили творчі пориви хлопця. Можливо цьому «посприяла» ще й рецензія із «Літературної газети», куди молодий Ігор відправляв свої рукописи.
      
      Хлопцеві відписали, що вірші надзвичайно багаті емоційно, однак не довершені з точки зору класичних літературних канонів. Отож, отримавши таку відповідь, пан Ігор заховав своє перо в шухляду. Минали роки. Роки нелегкі, сповнені щоденної важкої праці, бо недарма ж кажуть, що в горах легко дихати, але важко жити. Та в шаленому калейдоскопі днів, що із плином літ крутиться дедалі з більшою швидкістю, бажання писати вірші відродилося в душі вже зрілого чоловіка, і в 56 років він впустив музу у свій дім. У цьому пан Ігор вбачає Божий знак. Недарма ж його перша збірка «Хресна дорога», яка нещодавно побачила світ у видавництві «Котермак -УЕЛФ» (м. Дрогобич), розпочинається «Євангелієм від Івана» − віршованим переспівом розділу Нового Завіту. Власне, прочитання цього розділу і надихнуло опачанина знову взятися за перо. Окрім «Євангелія», збірка об’єднала в собі поезію різнопланової тематики, сюжети із непростого життя горян, починаючи від повоєнних часів аж до наших днів.
      
      Автор суворо сповідує засади християнської моралі та застерігає від гріховного падіння, закликає любити Бога і людей. Поруч з тим, вірші Ігоря Сеньківа зрозумілі, а, головне − рідні кожному опачанину. Недарма ж земляки пана Ігоря, щойно взявши в руки збірку поезій, відразу знаходять для себе щось до болю близьке та знайоме. Богу дяка, попри скрутний час, знайшлися в Опаці люди, які розуміють, що «талантам надо помагать», і завдяки їм вірші пана Ігоря побачили світ. Назва збірки «Хресна дорога» приурочена кальварії, яку ще 1926 р. в Опаці започаткував отець Микола Бень. (Хресна дорога відновлена в 2000 році і тепер щорічно проводиться через гору Верх від долішньої до горішньої церкви напередодні релігійного свята Воздвиження Чесного Хреста та є унікальним явищем на теренах Дрогобиччини – авт.).
      
      Уселі належно відзначили появу книжки свого першого поета. В Опаківській середній загальноосвітній школі І-ІІІ ст. дирекція в особі Ільницького Івана Миколайовича та заступника директора із виховної роботи Ільницької Лариси Степанівни з цього приводу організувала районний семінар за участю заступників директорів шкіл із виховної роботи, а також методиста з виховної роботи Дрогобицького районного відділу освіти Баранич Ярослави Олексіївни. Протягом години гості спілкувалися на тему виховання школярів, після чого відбулось посвячення шкільного музею, в якому завдяки зусиллям учнів та вчителів вдалося зібрати експонати історичної спадщини села. Освятили музей місцевий парох о. Іван Розлуцький та виходець із села о. Роман Кобетяк.
      
      У вітальній промові о. Іван підкреслив, настільки важливим є збереження для прийдешніх поколінь зібраних експонатів. «Щоб мати гідне майбутнє, ми неодмінно повинні знати і берегти нашу історію. Такий музей служитиме своєрідним містком між минулим і прийдешнім, єднатиме поколоління», – резюмував о. Іван. Опісля учні та вчителі історії провели для присутніх екскурс в минуле села, яке веде свій відлік ще з ХІV ст. (перша писемна згадка датується 1349 роком).
      
      Цікаво, що за однією з версій походження назви села, слово «опака» із тюркської дослівно перекладається як «який чудовий край». Схиляюсь до думки, що ця версія найбільше з-поміж решти відповідає дійсності, бо красу Опаки із всіма її горами, долинами, зворами, лісами і полями у кожну пору року годі передати словами. Тож не дивно, що в часи національно-визвольних змагань опачани мужньо піднімалися боронити рідний край – за волю України в лавах УПА полягло 36 сільчан, ще кільком судилися поневіряння в сибірських таборах.
      
      В Опаці їх знають поіменно завдяки старанням колишнього вчителя сільської школи, сьогодні вже покійного Чопика Володимира Миколайовича, який відтворив та склав переліки не тільки українських повстанців, але і січових стрільців (11 чоловік), список репресованих органами НКВС та КДБ і вивезених у сибірські табори (55 сімей), безвинно вбитих органами НКВС (16 чоловік), а також записав та впорядкував цінні власні спогади та спогади старожилів про життя сільської громади впродовж 19 ст., якими користувалися в своїх доповідях екскурсоводи музею.
      Після церемонії освячення всі перейшли в актовий зал, де і відбулася основна частина заходу – презентація поезії Ігоря Сеньківа.
      
      Найталановитіші учні школи декламували вірші пана Ігоря, окремі з яких поклав на музику вчитель Мар’ян Багрій. Кожен вірш, кожна пісня торкалися живого, підкочуючи до горла важкий комок. Та й справді, теми що порушувалися, не можуть не хвилювати: це і біль за долю України, спогади про босоноге дитинство, ніжна посмішка матері та стримана лагідність батька, пошуки сенсу життя і, нарешті, його усвідомлення – життя із Богом у душі та любов’ю в серці.
      
      Несподіваним відкриттям для присутніх стало те, що в Опаці Ігор Сеньків хоч і перший поет, однак не єдиний. Юна талановита дев’ятикласниця Наталя Сушко просто вразила своєю не по-дитячому філософською поезією, яка у авторському виконанні заставляла тремтіти всі фібри душі, дивувала висотою польоту думки та глобальністю мислення юного дарування. Думаю, ця дівчина ще дасть про себе чути – сила її таланту відразу ж закохала у себе всіх присутніх. Навіть чоловіки не залишилися байдужими. Як пізніше зазначив Ярослав Шуст, якому колись судилося працювати в Опаківській школі, такого напливу емоцій він сам від себе не сподівався. Та й пан Ігор ледве стримував в цей день хвилювання, особливо після того, як Наталя Сушко посвятила йому свої віршовані рядки.
      
      У кінці презентації вітальне слово взяла Ярослава Баранич. Очевидно, опацькі самородки її теж надихнули на ліричну ноту, тож доповідачка продекламувала учням «Пісеньку із варіаціями» Ліни Костенко як настанову для подальшого життя. Методист з виховної роботи Ярослава Олексіївна висловила думку, що діти, які вивчають рідну історію, звичаї та обряди, шанують українську символіку, прикладаються до культурного життя школи, обов’язково виростуть національно свідомими громадянами, патріотами своєї держави. Дякуючи за емоційно багатий прийом, гостя побажала опачанам й надалі високо тримати планку.
      
      Віра ЧОПИК
      Фото автора
      1 коментар до “Село Опака відкриває свої таланти”
      
      1.
      Дух Предків Дух Предків каже:
      21.12.2009 о 16:32
      
      Духовним виродкам і культурним калікам важко усвідомити прірву своєї нікчемности… Ці нещасні паршиві вівці жидо-христіянського стада рабів незґрабно туляться до оманливого “духовного” корита біблійного опію, намагаючись зімітувати свою обраність. У космічну епоху Інтернету серед українських шабесґоїв ферментує тисячолітній рабський тифус жидівської тоталітарної омани, що запаморочила збаламучені мізки мільйонів невдах, які бездумно віддають свої сили служінню світовим паразитам. Лагідна і життєдайна українська земля народжує безліч талантів, що автоматично “помазуються” у рабство кочівного божества царів-шинкарів, які лише пажерливо зловтішаються, що “Україна має талант”… Всі таланти на службу їхній мамоні ? Ой не одного ще візантійський Саваот одурить ! Збезчестить… Закує у рабські кайдани… Але за що ? Якби ж то хоч раз котрий з них проникся Кобзарем, а ще й прочитав хоч трішечки Франка, чи Гоголя, чи … Та яка ще нація у світі є така байдужа і нехлюйська до СВОЇХ пророків і самозбещещує себе так по-хамськи ? Суцільне мертводушне збіговисько попихайків ! Рабські таланти, кому вони служать ? Та гріш їм ціна !Вільна ЛЮДИНА ніколи не побоїться показати людству свою творчість, лиш раб ніяковіє зі своєю профанічною імітацією. Таки існують КЛАСИЧНІ КАНОНИ МИСТЕЦТВА, на тлі яких кожна бутафорія є сміхотворною. Переспівувати “…тую історію криваву”, як влучно назвав жидівську Біблію наш геніальний поет Тарас Шевченко, непроста справа. Хто краще нього “переспіває” цю кочівну байку ? Не одну молитву присвятив великий Кобзар “царям, всесвітнім шинкарям”, що незліченно розтираживали свій опіум народів. Своїм же краянам прорік: “Брешуть боги,
      Ті ідоли в чужих чертогах,
      Скажи, що правда оживе,
      Натхне, накличе, нажене
      Не ветхеє, не древлє слово
      Розтленноє, а слово нове
      Меж людьми криком пронесе
      І люд окрадений спасе
      Од ласки царської…”
      Але німі і підлії раби не здатні творити слова нового, самі похапцем “переспівують” опіумну беліберду…
      Читайте і думайте, омийтеся, розкуйтеся і будьте люди !
      Світе ясний! Світе тихий!
      Світе вольний, несповитий!
      За що ж тебе, світе-брате,
      В своїй добрій, теплій хаті
      Оковано, омурано
      ( Премудрого одурено).
      Багряницями закрито
      І розп’ятієм добито?
      
      Не добито! Стрепенися!
      Та над нами просвітися,
      Просвітися!..Будем, брате,
      З багряниць онучі драти,
      Люльки з кадил закуряти,
      Явленими піч топити,
      А кропилом будем, брате,
      Нову хату вимітати!
      
      Трекбекіґ/Пінґбекі

  • 2007.10.17 | stefan

    Boryslav - Борислав

    Сайт потомків бориславських жидів, які заробили гроші на нафті в Бориславі в кінці ХІХ - поч.ХХ ст., а потім виїхали в США.
    В цей час в Європі було жити не безпечно для жидів.Одна з найбезпечніших країн світу булa - США.
    http://members.tripod.com/~Gurnicht/old_world/boryslav.htm
    ----------
    Ось посилання на сайти про Борислав:
    http://boryslav.narod.ru/
    http://en.wikipedia.org/wiki/Boryslav
    http://www.loda.gov.ua/eng/region/structure/drohobych/boryslav/
    http://www.fallingrain.com/world/UP/15/Boryslav.html
    http://www.karpaty.info/en/uk/lv/dr/boryslav/
    http://www.tks.ua/ru/portfolioprojects/objects/boryslav.htm
    http://www.shtetlinks.jewishgen.org/drohobycz/shtetls/shtetls_Boryslaw.asp
    http://www.zchor.org/friedman/june.htm#boryslaw
    ===
    Публікація 1904р. в "NewYork Times":
    
    A TOWN FLOODED BY OIL.
    Boryslav, Galicla, In Peril as the Result
    of a Strike.
    VIENNA, July 9.—As a consequence of a strike among: the oil workers at Boryslav, Galicia, the natural oil springs, normally controlled by machinery, are flooding: the streets, through which a stream of oil is
    flowing.
    An immense conflagration Is possible. Troops have been called out as a precau¬tionary measure.
    The strikers insist upon the granting of their demand for an eight-hour day.
    -------------------------
    BOYS HELD AS BURGLARS.
    Malicious Trick by One Led to Three
    Arrests.
    Joseph Beatty, fourteen years old, of 871 Fifth Street; Joseph Pitello, nine years old, and Leon Pitello, twelve years old, were arrested yesterday afternoon by Policeman O'Brien of the East Thirty-fifth Street Sta¬tion, charged with burglary.
    Beattyjwent into Joseph Klahn's dry goods store at'558 Third Avenue and, the police say, he maliciously overturned a show case. He was arrested, and when taken to the
    &tatioh was recognized by the Sergeant as a boy who was wanted for robbing Will¬iam Gisiome's grocery store on July 1, when $6 in money, a diamond ring, and a gold .watch were taken. Beatty at first denied that he had any part in the burg¬lary, but -later- admitted his guilt, the
    Sergeant said, and implicated the two L Pitello boys.
    
    The New York Times
    Published: July 10, 1904 Copyright © The New York Times
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2010.04.26 | stryjko_bojko

      Re: Boryslav - Борислав

      Новина - стародавня назва міста Борислав - БОЖИСЛАВ (або БОЖЕСЛАВ) - через монастир на Городищі, який славив Бога...
      http://io.ua/s5693
      
      ======================================================================
      
      В XVI столітті Борислав і Мразниця були невеликими селами і мали спільних
      власників. Тому в пізніших документах зустрічаємо їх спільно.
      Як було згадано вище, назва Борислав вперше зустрічається 19 березня 1387 року в
      дарчій грамоті польської королеви Ядвіги на село Тустановичі і монастир Борислав
      (villam Thustanowicze cum manastiro dicto Borzislaw) братам Юркові та Ананію
      Доброславичам. Місцезнаходження монастиря Борислав невідоме. Однак, ряд
      дослідників вважають його розташування над річкою Тисменицею на горі Городище
      646 м. над рівнем моря – південно-західна частина Борислава. На цій горі
      дослідники локалізують сліди давнього городища в Бориславі. Подібне населення –
      городище мало бути і в іншій частині міста – Мразниці. Я. Пастернак на карті
      городищ Перемиського князівства також позначає городище у Бориславі.
      Мешканка м. Борислава Данута Вацик з дому Штайнер 21.02.1919 р. н. згадує, що
      близько 1933 року під час навчання у Бориславській гімназії, їх учнів, приблизно
      25 чоловік, вчитель географії та природи Леонард Горбулевич водив у м. Бориславі
      на гору Городище (північний захід), і там їм показував залишки руїн давнього
      городища.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2010.08.24 | stryjko_bojko

        Долина (І.-Франк. обл)

        
        
        Стара солеварня
        
        Засноване - 979р.
        Магдебурзьке право - 1525р.
        Статус міста - з 1939 року.
        ======
        Магдебурзьке право - 1525р.
        Статус міста - з 1939 року.
        Село Долина мало статус Магдебурзького права.

  • 2008.01.02 | stefan

    Історія Одеси

    Основание города
    http://www.odessaonline.com.ua/go.php?dir=odessacity&m2=6&m3=_foundation
    
    Века и века назад земля, называемая теперь Одессой, уже была заселена людьми. На западном берегу Куяльницкого лимана располагалась одна из стоянок эпохи палеолита. Одесситы уже до нашей эры хлебосольно принимали и размещали всех, кто, блуждая по степи, выходил наконец к Одесской бухте и, потрясенный, понимал, что должен остаться тут навсегда. В первом тысячелетии до нашей эры пришло племя киммерийцев - осталось. Попозже - в конце VI - начале IV века до н. э. кочевали мимо скифы, решили сделать привал на несколько дней... Затем и их друзья-сарматы. Когда примерно в середине IV века до н. э. к берегу причалили греческие корабли - грекам тоже нашлось место. Они уютно разместились в районе Лузановки и вплоть до II века до н. э. держали там факторию... Такая же фактория была на территории современного Одесского порта.
    В XIII веке наступило время Золотой Орды. Морские карты той поры называют Одессу Джинестрой. Конец XIV - начало XV века. Одесса - в составе Великого княжества Литовского. Имя ее теперь - Качибей. А то еще: Коцюбеев, Качукленов, Гаджибей...
    С 1475 года Кочубей принадлежит Оттоманской империи, и турки называют его - Ходжибей, Аджибей. В 1764 году здесь строится крепость Ени-Дунья, которая во время второй русско-турецкой войны падет наконец 14 сентября 1789 года под натиском доблестного отряда генерал-майора Иосифа де Рибаса.
    Будущая Одесса поражает де Рибаса и его сподвижников своей «добротой» - они решают: здесь должен быть главный город-порт на Черном море. Исподволь, тщательно, страстно составляют Иосиф де Рибас вместе с Францем де Воланом заветный проект. Рескрипт Екатерины II об основании на месте Хаджибея нового портового города подписан 27 мая 1794 года: «Уважая выгодное положение Гаджибея при Черном море и сопряженные с оным многая пользы, повелеваем мы нужным устроить тамо военную гавань купно с пристанью для купеческих судов... Повелеваем открыть свободный вход в Хаджибеевскую гавань купеческим судам как наших подданных, так и чужестранных держав...» 22 августа (2 сентября) 1794 года с благословения Митрополита Екатеринославского и Таврического Гавриила были забиты первые сваи в основание города...
    Лагард, рассказывая историю возникновения Одессы, отмечает: “...Торговля, всегда умеющая выбрать себе подходящее место, заметила выгодное положение Одессы”. Город оживил всю юго-западную Россию. Помещики и крестьяне еще усерднее принялись за хлебопашество, видя, как часто из погорелых от солнечного зноя мест требовалась пшеница. Все способствовало увеличению и обогащению Одессы...
    Адмирал де Рибас, первый начальник и «собиратель» Одессы, сделавший столь огромный вклад в это оживление и обогащение причерноморских земель, кроме всего прочего оставил городу его самую знаменитую улицу - Дерибасовскую и двухэтажный дом с садом на этой улице, идущей от Соборной площади на Ришельевскую. В 1801 году, когда де Рибас жил уже в Петербурге, в доме его помещалась канцелярия и квартира следующего градоначальника, герцога де Ришелье. Герцог, продолжая начатое де Рибасом, усердно занимался садом, развел там белую акацию и посадил собственноручно целые ряды диких каштанов. Это был первый сад на степной, раскаленной одесском земле. Сегодня сад можно назвать зеленым музеем Одессы. В нем сохранилось немало столетних деревьев. А про могучий канадский тополь с раздвоенным стволом легенда рассказывает, что он посажен А.С. Пушкиным во время очередного субботника, устроенного в канцелярии.
    Получив предписание «осмотреть и вникнуть обстоятельно во все части управления в Одессе и стараться приводить их в наилучшее состояние», де Ришелье принялся за дело с поражающей энергией. Вникая постоянно во все детали одесской жизни, герцог был, однако, противником излишней правительственной опеки в торговых делах. «Не будем слишком регулировать, - говорил он. - Ведь мы стоим на почве новой; время само покажет направление нашей деятельности». Такая политика в связи с громадными полномочиями, предоставляющими Ришелье право «докладывать обо всем, что будет превосходить власть его, непосредственно на Его имп. Величества усмотрение», способствовала неимоверно быстрому росту города. В течение 11-летнего управления Ришелье была удовлетворена большая часть пожеланий одесского купечества: обращено было особое внимание на привлечение в Одессу «полезных иностранцев», в особенности ремесленников, открыты первые учебные заведения, и, наконец, приняты меры к благоустройству и украшению города.
    Преемник де Ришелье граф Ланжерон (1815-1822 гг.), отчаянный в военном деле, твердый в опасности, геройски сражавшийся на стенах Измаила под командованием Суворова, - в частной жизни был неимоверно горяч, нетерпелив и рассеян. Жить скромным философом и тружеником, как Ришелье, он был не способен вовсе. Одно было общим для этих двух градоправителей - бедность и щедрость. И один, и другой последней копейкой делились и с бедным, и с богатым. Ланжерон ничего не оставил своей жене, кроме небольшого дома и едва устроенного хутора. Однако именно при графе Ланжероне Одессе Высочайшим манифестом от 16 апреля 1817 года дарованы были, наконец, права и свобода торговли, какими обладали другие порто-франко, на 30 лет (проект предоставления порто-франко Одессе был составлен и отослан императору герцогом Ришелье). С привозимых в Одессу товаров отчислялась лишь одна пятая часть тарифных пошлин и часть эта полностью шла на нужды города. При Александре Федоровиче Ланжероне был разбит Ботанический сад, давший начало многим паркам Одессы, вышла первая одесская газета; открылся Ришельевский лицей (1817), второй после Царскосельского в России.
    При князе Михаиле Семеновиче Воронцове (1823-1854 гг.) Одесса видела самое аристократическое общество. Граф, а впоследствии князь Воронцов состоял в родстве с высшей аристократией России и Англии; владея огромным состоянием и живя открыто, на широкую ногу, он привлекал в Одессу аристократов и богатых людей со всей России. Княгиня Воронцова, урожденная графиня Браницкая, со своей стороны также приглашала в Одессу богатых польских магнатов. Присутствие в городе богатых дворянских семейств способствовало процветанию торговли в магазинах, ресторанах, росту театральных сборов и т. д. Город благоденствовал от хлебной торговли, благоустраивался. Князь Воронцов превратил Одессу в главный торговый город юга России, добился продления порто-франко еще на 10 лет.
    Генерал-губернатор Одессы граф П. Е. Коцебу (1862-1874 гг.) главное внимание уделял благоустройству города. Во время его правления проводились большие работы по мощению проезжей части улиц гранитной брусчаткой, масляные фонари заменялись газовыми, начал действовать первый в городе водопровод, была открыта первая железнодорожная линия Одесса - Парканы, началось строительство Херсонской железной дороги. Были открыты и начали свою работу Новороссийский университет и первая городская казенная женская Мариинская гимназия.
    При непосредственном участии Л.Е. Коцебу организовано Одесское общество изящных искусств и открыта Одесская рисовальная школа.
    В период городского головы Г.Г. Маразли (1878-1894 гг.) к предшествовавшим благоустройствам города добавились первые, после столичных, городские конно-железные дороги, красивейший городской парк Александровский (им. Шевченко), первая в России бактериологическая станция (проф. И.И. Мечников), первая в России химическая лаборатория для исследования продуктов (проф. химии Вериго), благоустроенные грязелечебницы Андреевского и Хаджибейские. Были открыты несколько десятков училищ и народных школ, Первая Народная бесплатная читальня, Городская Публичная библиотека, Художественный музей. Детская больница д-ра Мочутковского, глазная - В. Санценбахера и т. д. Введено электрическое освещение...
    Список славных дел Григория Григорьевича во благо города и его жителей поистине впечатляющ. Но сам городской голова не считал его достаточно полным. И всем последующим градоправителям Одессы Маразли завещал: у каждого из них аналогичные списки должны быть хоть на строчку, но длиннее, чем у предшественника...
    Из сборника "Одесса. Паспорт города", Одесса, 1997
    ===============
    Ось і класне підтвердження моєї думки про те що не Катерина-2 була головною діючою особою в будівництві порту та міста Одеси на місці фортеці Хаджи-Бей:
    
    > Будущая Одесса поражает де Рибаса и его сподвижников своей «добротой» - они решают: здесь должен быть главный город-порт на Черном море.

• 2007.08.01 | Мірко

  Re: Iсторія України - Кубань (л)

  http://kavkazcenter.com/ukr/content/2007/05/12/313_print.html
  
  Нариси з історії Кубані
  
  
  Переселення в «країну крові»
  
  
  
  Переселення українських козаків на Кубань було гріховним від самого початку. По-перше, Чорноморське козацьке військо — хай і під тиском несприятливих обставин — але залишало свій народ сам на сам із неймовірно жорстоким, підступним і безоглядним московським завойовником, залишало на неминучу розправу; по-друге, українське козацтво переселялося на землі, які впродовж століть і тисячоліть належали іншим народам.
  
  
  
  Так, ці землі на початку 90-х років XVIII ст. стали безлюдними. Стали безлюдними внаслідок політики випаленої землі царського уряду. Ногайські татари, які кочували на цих землях, були майже вщент винищені російськими військами під керівництвом Олександра Суворова. За свідченням Суворова, рубка татар була «жахливою». У вирішальній битві було вбито їхнього найголовнішого поводиря — кунакайського мурзу. «Татари були загнані у багнисту річку і, не бачачи порятунку, в припадку безсилої люті самі знищували свої коштовності, різали дружин і кидали у воду немовлят» 1. Решта ногайських татар була виселена росіянами на Південний Урал. Хтось врятувався, втікши за р. Кубань, до Оттоманської імперії.
  
  
  
  І українські козаки-чорноморці повинні були закріпити російську перемогу, обжити випалені Олександром Суворовим землі, «захистити» їх, як казала цариця Катерина II, від «закубанських народів», яким ця земля, власне, і належала. Так що, переселення чорноморських козаків з України мало не тільки характер втечі від обов'язку захищати свій народ, а й всі ознаки хрестового походу, адже козацькі шаблі були спрямовані на народи, які вірили, бачте, «не в того Бога».
  
  
  
  Яка ганьба впала на наш рід: знаючи, що таке поневолення рідного краю, підняти шаблі, щоб поневолити інший народ! Та ще й служити поневолювачу, вважати завойовників нашої Батьківщини покровителями. Мова про Катерину II та руйнівника України Григорія Потьомкіна, якого козацька верхівка вважала чомусь своїм «батьком», своїм «великим гетьманом», а його несподівану смерть сприйняла як особисте горе. І, сльозами умившись, бандуру прирікають на співучасть у злочині:
  
  
  
  Встань, батьку, великий гетьмане, —
  
  співала жалібно бандура.
  
  Милостивий, великий пане,
  
  Встань, Грицьку, промов за нас слово…
  
  
  
  Важко назвати це лицарством… А саме таку пісню привіз військовий суддя Війська вірних козаків Антін Головатий до Петербурга, намагаючись співом чарівниці-бандури розчулили криваву імператрицю Катерину — «вражу мати», як казав Тарас Шевченко; ту, «Вторую», що «доконала вдову-сиротину».
  
  Катерина дійсно була зачарована і зворушена. І милостиво дозволила козакам залишити напризволяще свою Батьківщину й рушати в Тмутаракань захищати нові кордони Російської імперії «від закубанських народів».
  
  Соромно і згадувати таке…
  
  Прибувши в серпні 1792 р. до «країни крові» (так знаменитий Елізе Реклю назвав Кубань) 2, козаки невдовзі отримали грізне попередження: взимку 1794 р. на Тамані, на Синьому пагорбі, несподівано розверзлася земля і з кратера почали вилітати великі брили на відстань до версти, а в 1796-му на поселенців налетіла чума, яка впродовж трьох років завдала великих спустошень.
  
  Слід зазначити, що під час колонізації Кубані від різних хвороб загинула 1/6 частина переселенців 3. Однією з причин масової загибелі був несприятливий клімат вкритого болотами Кубанського краю — прийшлий люд гинув від кубанської пропасниці 4.
  
  В 1799 р. почалося виверження на невеличкому острові Темрюк. Того ж таки року козаки стали свідками ще одного незвичайного для себе явища — появи з морських глибин вулкану та виверження чорної грязюки на висоту до 5 метрів над рівнем моря. Козаки назвали цей та інші вулкани пеклом.
  
  Зрозуміло, що чорноморці сприйняли «пекельні» виверження як поганий знак. Вилюднена земля спонукала їх до роздумів над причиною цього страшного безлюддя…
  
  Взагалі, на півострові Тамань було чимало вулканів, що вивергали грязюку, в якій можна було знайти вдосталь черепків — решток грецьких та скіфських глиняних виробів, які, на думку історика Палласа, древні мешканці цієї землі могли опускати в жерла вулканів як жертвоприношення 5.
  
  Та це не допомогло їм, адже по них сліду не залишилося, ну, хіба що ці глиняні черепки та зарослі пирієм могили у степу й в очеретах лиманів. Та ще кинджали, які нові тимчасові господарі виорювали плугом.
  
  Спустошливі війни та масові виселення в басейні Кубані та Західного Кавказу впродовж віків набрали такого масштабу, що, на думку французького географа Елізе Реклю, жодний край у такій мірі не заслуговував на назву «країна крові», як цей. Не один раз на цій землі нові раси займали «згарища своїх попередників» 6. Від минулих господарів країни «лишались тільки географічні назви, в більшій чи меншій мірі споганені незвичним язиком чужоземців» 7.
  
  Елізе Реклю стверджував, що «нижньодніпровські козаки» «були добре зустрінуті черкесами» 8. Черкеські князі казали чорноморцям: «Ми ніколи не думали з вами в сусідстві жити, але якщо вже так сталося, то треба жити мирно» 9.
  
  Вісім років між ними тривали добросусідські стосунки: черкеси допомагали козаками обживатися, а, ті в свою чергу, не заперечували, щоб черкеси селитися поруч, сіяли хліб на тепер вже «козацьких» землях. Виник навіть Гривенно-Черкеський курінь, до якого записалося чимало адигів. Деякі козацькі старшини одружувались на черкешенках 10.
  
  Але імперський Петербург вимагав від козаків просування вперед — на Закубання — на землі адизького народу. Не дивно, що невдовзі між чорноморцями й адигами почались сутички, які переросли в довготривалу війну.
  
  Елізе Реклю зазначав, що черкеси «своїм енергійним спротивом росіянам (і українцям) набули слави героїв, поставивши себе в один ряд із найвідважнішими націями земної кулі» 11. Та, врешті-решт, чорноморці — авангард російської імперії зла — здолали опір відважної нації, і з колишніх «друзів стали переможцями» 12…
  
  Ще в 1859 р. дослідник Паулі налічував на Західному Кавказі понад півмільйона адигів. Наприкінці сімдесятилітньої війни, в 1864-му, їх зменшилося на 200 тисяч осіб 13.
  
  Черкеси «не побажали підкоритися волі переможців», які змушували переможених прийняти присягу на вірність цареві. Коли російське керівництво в 1864-му оголосило їм ультиматум — упродовж місяця «очистити» місцевість «під страхом бути оголошеними військовополоненими», — черкеси прийняли трагічне рішення залишити свою батьківщину 14. В них був тільки один шлях — до Оттоманської імперії, де жили їхні одновірці, та все ж зовсім чужі люди.
  
  За період із 1 січня до 10 липня 1864 р. з портів Тамані, Анапи, Новоросійська, Туапсе, Сочі та Адлера було депортовано 256 тисяч осіб. Інші російські звіти засвідчують, що між 1858-м і 1864 роками число депортованих сягнуло майже 400 тисяч осіб. А враховуючи тих, хто покинув батьківщину до 1858 р. і після 1864 р., а також тих, хто помер у дорозі, число вигнанців (адигів та інших кавказців) слід оцінювати не менше, як у півмільйона. Лише 70 тисяч черкесів схилили голови перед завойовниками і «ціною поневолення купили собі право залишитися на своїй батьківщині» 15.
  
  Елізе Реклю зазначав, що «деякі долини зовсім позбулись своїх попередніх жителів і порожніють в очікуванні росіян: про туземців нагадують лише цвинтарі, огорнуті гаями диких слив, груш і яблунь, переплетених виноградною лозою» 16…
  
  Елізе Реклю відзначав рідкісну красу та вишуканість волелюбних адигів, їхню мужність і ввічливість, схильність до красномовства та поетичності, звертав увагу і на їхнє дивовижне вміння володіти зброєю та конем. Велике значення черкеси надавали освіті. Історик Белл вважав їх «найосвіченішим народом на землі» 17.
  
  Навіть (!) якби адигейський народ був малопривабливий, то й це не виправдало б участі українських козаків-чорноморців в їхньому знищенні — на славу і процвітання Російської імперії. А черкеси були народом лицарським, в гени якого шляхетність і чистота були закладені, здається, від народження. Про це свідчить їхнє неписане зібрання законів, т. зв. Адизький етикет, який тисячі років регламентував стосунки адигів між собою та з людьми інших народностей 18.
  
  В основі життєвої філософії адигів була повага до предків, старших, жінок та дітей. Обов'язком адига був захист не тільки своїх, а й чужих дітей — навіть із ризиком для власного життя. Адиг вважав за ганьбу не відвідати хворого, не допомогти тому, хто потрапив у біду, чи відмовити в проханні жінці. Велике значення надавалося вірності в шлюбі.
  
  Адизький етикет суворо забороняв позбавляти життя іншу людину, засуджував злодійство, брехню, шахрайство, жадібність, лестощі, підлабузництво, хвалькуватість, зарозумілість, плітки, надмірне вживання їжі. Засуджувались вживання п'янких напоїв та лайливих слів. Адизький етикет спонукав бути гостинним, вітатися з перехожими, бажати їм добра.
  
  Адиг вважав неприпустимим ганьбити свій рід недостойними вчинками. Тому, хто переступив норми адизького етикету, оголошувалось, що він «не адиг», що було рівнозначно смертному присуду 19.
  
  І проти цього стародавнього і прекрасного народу Москва — примітивна, жадібна й зарозуміла — оголосила політику, яку сам Суворов назвав «політикою вогню і меча». Один лише російський генерал Петро Текелич (відомий українцям більше як Телекій) спалив близько трьохсот гірських поселень адигів 20. А «вірні козаки», вірні до нестями, — попри знищення тим же московським генералом Текелієм своєї колиски — Запорозької Січі, стали на бік історичного ворога українського та адизького народів, підняли шаблю на тих, із ким треба було жити в дружбі і любові…
  
  Може й не варто було згадувати, що давно минуло… Хто знає, може, й забулась би «срамотня давняя година». Слава ж забулась…
  
  Та доведеться (!) згадувати… Бо (хоч історичні помилки нас не надоумлюють) надія лишається: ну, може, хоч ця трагедія чомусь навчить нас?! Може, нарешті, схаменуться українці, обнімуться і визначать нарешті, хто є другом, а хто недругом історичним.
  
  Правильно визначаться.
  
  А для цього треба знати історію рідного народу.
  
  Правдиву історію.
  
  З усіма її жахами.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Чому з'явилися українці на Кубані
  
  
  
  У другій половині XVIII століття нашій Батьківщині було завдано тяжких ударів: 1764 року Катерина II скасувала в Україні гетьманський устрій, а 1775-го ліквідувала Запорозьку Січ; у 1781 р. Україна втратила залишки автономії. Було закріпачено селян. Значна частина українських земель опинилася в руках російських поміщиків.
  
  «Всі блага землі запорожців дістались іншим, — писав історик Дмитро Яворницький, — самі ж запорожці мусили мандрувати хто на Кубань, хто за Дунай, хто на острів Мальту, хто в Анатолію, себто Малу Азію, хто до Австрії, а хто навіть за Атлантичний океан, у Сполучені держави, себто Америку» 1.
  
  Під час першої хвилі міграції, в 1792 — 1794-у роках, із-за Бугу на Кубань переселилося 12 тисяч 645 козаків і 5 тисяч 562 козачки 2. Згодом підійшло ще 7000 козаків, які після ліквідації Запорозької Січі поселилися в різних місцях Новоросійського краю 3. Загалом кількість першої хвилі українських переселенців на Кубань сягнула двадцяти п'яти тисяч осіб.
  
  Дозволивши переселення українських козаків на Кубань, Катерина II сподівалася, по-перше, позбавити Чорноморське козацьке військо дружніх зв'язків із Задунайською Січчю, факт існування якої надзвичайно тривожив Петербург; по-друге, цариця розраховувала захистити нові російські кордони від нападу войовничих черкеських племен 4. Крім того, існувала гостра необхідність швидкого освоєння знелюдненого імперською політикою випаленої землі краю.
  
  Мали свою рацію й козаки. Бажаючи зберегти свій устрій, звичаї і спосіб існування — хоч і за краєм української землі, вони змушені були переселятися з рідної України на Кубань. І ставати на захист інтересів Російської імперії, яка стільки нещасть принесла їхній Батьківщині…
  
  Серед сучасних українських істориків найбільш повно вивчив історію переселення українців на Кубань Євген Петренко, кубанський козак зі станиці Кримської. Його кандидатська дисертація так і називається — «Переселення козаків і селян України на Кубань». До речі, Євген Петренко веде свій родовід від українських козаків, що 1809 року з Полтавської та Чернігівської губерній переселилися на Кубань. Написав він і 'рунтовну передмову до книги Рената Польового «Кубанська Україна». З цієї книги я й взяв деякі відомості, готуючи цей розділ…
  
  Козаки-чорноморці, прибувши на Кубань, розмістилися куренями, назви яких були перенесені із Запорожжя. Тут були Батуринський, Іркліївський, Калниболотський, Канівський, Уманський, Корсунський, Менський курені. На Таманському півострові розкинувся Медведівський курінь. Його назва походила від холодноярського села Медведівки. Вищестебліївський і Нижчестебліївський курені отримали назву від містечка Стеблів, що лежить на річці Рось, а Кисляківський курінь — від подільського села Кисляк. Засновані на Кубані були Переяславський, Полтавський та інші курені, назви яких підкреслюють їхнє українське походження.
  
  Другим масовим виходом на Кубань стало переселення козаків Катеринославського й Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ, а також Задунайської Січі у 1802 — 1810-му роках. Лише за перші три роки цієї хвилі на Кубань переселилося 7000 членів козацьких родин колишнього Катеринославського козацького війська.
  
  Спровадивши на Кубань значну частину українських козацьких військ, російське самодержавство вдалося до переселення колишніх реєстрових українських козаків. У 1809 — 1811 рр. тільки із Полтавської і Чернігівської губерній на Кубань переселилася понад сорок одну тисяча осіб 5.
  
  В 1820-му знову виникло питання про переселення в Чорноморію колишніх реєстрових козаків із Полтавської і Чернігівської губерній. Як зазначав дослідник Микола Стороженко, однією з причин стало прагнення царського уряду, «вислати з Малоросії найбільш волелюбний елемент, що розчарувався в своїх сподіваннях» 6. А сподівалися українські козаки, що після того як вони захистили Росію від війська Наполеона Бонапарта їм повернуть колишні права і вольності.
  
  Та Росія не тільки не повернула їм прав, але й посилила колоніальний гніт українського народу, а невдоволених переселила на Кубань. Всього від 1809-го до 1849 рік на Кубань з України було переселено колишніх реєстрових козаків із родинами майже 109 тисяч осіб 7.
  
  Таким чином, пасіонарний елемент був спроваджений з України. А в козаків-переселенців у буквальному смислі була вибита з-під ніг рідна земля. Чи дивуватися, що Катерина II, переселяючи таку масу козацтва за край української землі, сподівалася на фактичне вимирання козацької вольниці? Справді, рідна земля вже не підживлювала, бурхливі дніпровські пороги вже не напоювали енергетикою біле козацьке тіло, урвалася й таємна розмова з прадідівськими могилами.
  
  Україна залишилася без воїнства, тепер над нею міг збиткуватися кожний, кому б забаглося. Не дивно, що у XIX столітті спротив поневолювачам чинили лише подільські селяни на чолі з Устимом Кармелюком та знаменитий Холодний Яр… Все інше завмерло, змирившись із поневоленням…
  
  Одним з останніх актів нищення українських козацьких військових формувань стало переселення в Закубання Азовського козацького війська, створеного 1828 року з колишніх «турецьких» запорожців, які, «покаявшись», отримали від Миколи I «прощєніе 'рєхов» і відразу були кинуті в м'ясорубку, на штурм турецької фортеці Ісакчі, щоб кров'ю «смить прєдатєльство» і «довєсті прєданность російскому царю».
  
  На початку 60-х років ХІХ ст., коли позиції Росії на півдні досить зміцніли, азовські козаки, що були поселились між Маріуполем та Бердянськом, стали для російської влади, як свого часу запорожці, небажаними. І царський уряд, якому українське козацтво було потрібне насамперед для охорони кордонів та під час численних завойовницьких війн, ухвалив рішення переселити азовських козаків на Кубань — проти їхньої волі. Так, недоля об'єднала на Кубані дві гілки нащадків Запорізької Січі - чорноморців і азовців.
  
  За підрахунками Євгена Петренка, від 1792-го до 1865 року з України на Кубань організовано переселили 158 тисяч 843 українців. Але слід зазначити, що, крім офіційного переселення, відбувалась і стихійна міграція. Вона у статистиці не враховувалась.
  
  Із відміною кріпацтва в Російській імперії настав якісно інший період заселення та освоєння Кубані. Якщо на першому етапі переселення козаків і селян з України на Кубань і Закубання відбувалося внаслідок ініціювання його царським урядом, то від 1861-го до 1917 року почалася самостійна міграція населення. В її основі були економічні причини: Кубань багатьох манила своїми достатками. Найбільше до Кубанської області мігрувало вихідців Харківської, Полтавської, Катеринославської та Чернігівської губерній 8.
  
  Слід зазначити, що в урядових колах царської Росії існувала думка, що найкращими переселенцями є українці і, перш за все, полтавці та чернігівці. «Цей нарід (тобто українці)… — писав російський дослідник Риттих, — приносить безсумнівну користь державі, якщо тільки скористатися розумно його природною схильністю бути основою заселення, майбутнього багатства і процвітання нових місць» 9.
  
  Таким чином, Російська імперія успішно використала сотні тисяч активного українського елементу як першопрохідників у неосвоєних чи малоосвоєних землях імперії, й не тільки на Кубані, але й у Терській області й Ставропольській губернії. Про сибіри і казахстани я вже не говорю…
  
  Слід сказати, що на Кубань переселялися й українці Галичини, Закарпаття, Буковини — українських земель, що тимчасово входили до складу Австро-Угорщини, а також вихідці з Бессарабської губернії, особливо з Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів, де мешкало багато нащадків запорозьких та задунайських козаків 10.
  
  Переселення здійснювалося і з інших губерній, в яких українці становили помітний відсоток населення, зокрема з Воронезької, де українців було понад 36 відсотків населення, Курської — 22,3%, Донської області — близько 29% українців, Бессарабської губернії — майже 20%, Люблінської — майже 17%, Ставрополь¬ської — понад 36% українців 11.
  
  Щоб приховати переважання українського населення Кубані, хитрі московські голови під час перепису 1897 р. об'єднали українців і росіян в одну графу 12. Добре, що була графа про рідну мову. Тому дослідники могли говорити лише про поділ населення Кубанської області за мовною ознакою.
  
  Отже згідно з переписом 1897 року на Кубані тих, хто вважав рідною українську мову, було 49%. Російську визнало рідною 41% населення.
  
  Зрозуміло, що поділ за рідною мовою хоч і дає уявлення про національний склад населення Кубанської області, та все ж не до кінця повне — адже добре відомо, «що, може, ніде не записано стільки українців на москалів, як саме на Підкавказзі, — писав відомий географ Степан Рудницький. — Уже в 70-х роках (ХIХ ст.) числив Чубинський не менш, як 60% українців на Кубані… Українська мова й звичай панують усюди на Кубанщині й заглушили московщину майже цілком» 13.
  
  Якщо говорити про Чорноморську губернію, яка межувала з Кубанською областю і охоплювала смугу Чорноморського узбережжя, то за переписом 1897 р. українську мову тут визнали рідною понад 16% осіб… Не слід забувати, що й тут, як і «всюди на Підкавказзі, мусило багато українців стати паперовими великоросами» 14.
  
  Перепис населення 1926 року засвідчив, що на Кубані в той час проживало 1 мільйон 644 тисячі українців, тобто 49,2%. Росіян було 42,7%. Серед останніх багато було «паперових росіян».
  
  Таким чином, і через 134 роки з часу переселення перших запорізьких козаків на Кубань українці не лише зберегли свою мову, традиції, звичаї, але й чисельно складали найбільшу етнічну спільноту Кубані.
  
  Та й у 1950 — 1960-х роках на Кубані буяла українська стихія.
  
  «Потрапивши на початку 1950-х років на Кубань, — писав у своїй книзі «Кубанська Україна» Ренат Польовий, — я відчув, що опинився ніби на своїй рідній Україні. Як іногородні, так і козаки в ті часи розмовляли колоритною українською мовою, яка нічим не відрізнялася від сільської мови моєї малої батьківщини, що на межі Дніпропетровської та Кіровоградської областей…
  
  Топоніміка тієї місцевості також українська… Типовими українськими були в станицях житла, побутові речі, страви. Українські пісні лунали вечорами в різних кутках станиць. «Ще не вмерла Україна» там була звичайною застільною піснею… По-стародавньому справлялися весілля.
  
  Проте тамтешній люд був позбавлений української самосвідомості. Свою мову називав «станичною», російську, щоправда, — «городською». Себе місцеві жителі вважали «руськими», а росіян — «кацапами»…
  
  Нині відбувається посилене заселення україномовної території Кубані російською людністю, внаслідок чого відсоток місцевого населення українського походження зменшується. Особливо вподобали цей благодатний край відставники та ветерани освоєння північних і східних околиць імперії…
  
  Підтримані владою, вони виявляють неабияку активність в опануванні становища, в намаганні впливати на громадське і культурне життя населеного пункту. Зокрема, в рибацькому селищі Пересип, що підпорядковане Охтанизівській станичній раді Темрюцького району, прибульці створили селищний осередок компартії, захопили в свої руки місцевий клуб, добилися ліквідації керованого високоосвіченим професіоналом Олексієм Обабком самодіяльного хору, репертуар якого складали популярні українські козацькі пісні. Натомість організовано хор ветеранів, що виконує лише примітивні «савєтскіє патріотіческіє пєсні»… 15.
  
  Зрозуміло, що від сучасного покоління кубанців приховується правдива історія Визвольних змагань 1917 — 1920-х років. Сучасні кубанські козаки уявлення не мають про те, як їхні батьки і діди у лавах Кубанської армії та Армії УНР боролись за свободу українського народу, як їхні рідні до середини 1920-х років у складі партизанських загонів вели збройну боротьбу проти російської окупації Кубані. Не знають про це і їхні брати з Великої України. Тому ми й започаткували цикл радіопередач «Кубанська Україна» — бо хочемо відновити духовний зв'язок між українцями різних українських земель.
  
  (за лінком ще й додаткові сторінки яких тут не долучую)

• 2007.09.04 | igorg

  Трипільська цивілізація й культура V-III до н.е.

  http://trypillia.narod.ru/articles/tku.htm
  ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА Й УКРАЇНСЬКА МОВА
  
  http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=465
  Олександр Поліщук: «Український етнос потерпає від того, що не знає своїх першоджерел»

• 2007.09.09 | stefan

  Дохристиянська культура.Язичництво.

  характеристика дохристиянських віруваннь
  
  Народнi дохристиянскі верування чи язичництво – це велечезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть і стали основою для всіх пізніших світових релігій.
  
  Михайло Драгоманов вважав, що „язичницький” означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу). Митрополит Іларіон висловлює іншу думку: за своєю етимологією воно означало саме „чужу віру”, тобто те, що у греків та римлян означало „варвар”. Словники староукраїнської мови 17 ст. фіксують значення слова „язик” як „народ”. А за етимологічним словником української мови слово „язичництво” – це „віра племені людей, пов’язаних спільним звичаєм і походженням”. Отже, в слові „язичництво” немає нічого образливого.
  
  В літописах дохристиянськi верування звуться „поганством”, а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало „селянин”. Проте, на українському мовному ґрунті воно сприймалося як щось гірше, протилежне хорошому і вживалося у значення відсталого, темного, дикого тощо. Тому українська наукова література нашого часу користується терміном „язичництво”. Цей термін виник у церковному середовищі і позначав усе дохристиянське та нехристиянське.
  
  Важливо додати також, що наші прадіди не поділяли своє ставлення до цілісного світу на релігію, філософію чи будь-яку науку тощо. Вони не розділяли знання, почуття і віру, але могли поставитися до будь-якого явища природи як до живого, з котрим можна розмовляти на „Ти”. Для стародавніх слов’ян, як і для багатьох інших племен і народів, полiтеїзм це – важливе значення мало відтворення безпосереднього зв’язку сучасних і майбутніх поколінь з предками, духами, Богами і Природою.
  
  Для дохристиян - „язичників” немає нічого надприроднього, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов’яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там де вони перебували, навколо і в середині них. Суть стародавньої віри – це не особисте спасіння, як у світових релігіях, - а збереження і примноження роду, родючості землi, плодовитості худоби, охорона способу життя i цінностей роду. Таким чином, це і комлекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навикiв.
  
  Пантеон богів
  
  Слов`яни вірили у багатьох богів. Сучасні вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом початкової міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов`ян відомі з фольклорних джерел: пісень, колядок.
  
  Головні cхiднослов'янськi боги:
  
  Сварог – за Іпатіївським літописом, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.
  Див – був ще стародавнішим богом ніж Сварог, він втілював яскраве блакитне небесне склепіння. Див – чоловічий початок Всесвіту, світло.
  Лада – одна з найстародавніших язичницьких богинь, богиня гармонії в природі, людові в шлюбі, мати-годувальниця Миру . Лада – мати близнят Лелі (Дани) – втіленої води, і Полеля – втіленого світла.
  Перун – згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає блискавка, був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися на Україні, змалювують його стрільцем.
  Дажбог – назва бога Сонця на Русі.
  Волос (Велес) – один з найстародавніших богів, покровитель скотарства, що був грізним владикою інших богів і на Русі поступався лише Перунові.
  Мокошь – богиня річок і родючості.
  
  Джерела
  
  * Дмитро Антонович. Передхристиянська релігія українського народу [1]
  **********************
  (Вікіпедія).
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.09.09 | igorg

    Хіба слов язичництво не є калькою з російського?

    Тоді як українською це погани і поганство. Нині є спроби відродження цих культів під назвою рідновіра чи рунвіра. Втім автентичність й обрядів й самої віри викликає багато запитань. Так само як і те що поганство мало досить і жахливих обрядів. Про останні якось і в історичному контексті і в контексті поновлення цієї віри забувають. В основі реставрації цього культу велесова книга, що певним чином відіграє роль священних текстів.

• 2007.09.11 | stefan

  Iсторія Криму

  З найдавніших часів.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.09.11 | stefan

    Приєднання Кримського ханства до Російської імперії

    Присоединение Крымского ханства к Российской империи и современная геополитика
    http://h.ua/story/56761/#photo
    
    Глава 2 Впервые татары попали в Крым во время появления в Восточной Европе татаро-монгол в промежутке времени с 1223 г.(походы Чингисхана) и 1239 г. (поход Батыя).
    Крымское ханство. Предыстория
    
    Именно тогда 31 мая 1223 г. произошла знаменитая Битва на реке Калке между русскими князьями и половцами с одной стороны, и подразделениями Чингисхана под руководством Джебе и Субеде— с другой.
    Историческая справка:
    По́ловцы (по наиболее вероятной этимологии — от др.-рус. половъ «жёлтый», возм. желтоволосые или желтокожие; кимаки, кыпчаки, куманы) — тюркский кочевой народ, образовавшийся в VIII веке в степях Казахстана и южной Сибири (верхнее течение реки Иртыш). В XI заселили степи Восточной Европы до Дуная («Половецкое поле», Дешт-и-Кипчак). Находились в сложных отношениях с Русью. В начале XII века половцы были вытеснены Владимиром Мономахом на Кавказ, за Волгу, Дон, однако во второй половине XII века вновь активно участвовали в междоусобной борьбе русских князей. Затем, с 1190-х годов, наступил недолгий период, в общем, мирного сосуществования и частичной христианизации половецкой знати.
    В дальнейшем половцы вошли в состав тюркского населения Золотой Орды, внеся вклад в формирование таких этносов, как гагаузы, казахи, крымские татары, сибирские татары, ногайцы, башкиры, карачаевцы, балкарцы, кумыки.
    Автор, намерено затрагивает тему Битвы на реке Калка, так усилено муссируемую на все лады, во всех школьных учебниках, создатели которых проливают при этом «крокодильи слезы» за бедными русскими и неразумными половцами, для того чтобы обратить внимание читателя на первопричину завоевания татаро-монголами русских княжеств.
    Итак, половецкий хан Котян Сутоевич обратился к своему зятю, галицкому князю Мстиславу Мстиславичу Удалому и к другим русским князьям, прося у них помощи против нового грозного врага: «Сегодня татары взяли нашу землю, а завтра и вашу полонят, если мы все дружно не встанем против них».
    На этот призыв откликнулись три князя - киевский Мстислав Романович, галицкий Мстислав Мстиславич и черниговский Мстислав Святославича и ряд других мелких князей.
    После долгих уговоров Мстислава Удалого и щедрых подарков, т.е. говоря современным языком взяток (подкупа) со стороны половцев было решено, что «лучше встретить басурманов на половецкой земле, нежели на своей».
    . Сбор был назначен на правом берегу Днепра, близ острова Хортица.
    Узнав о сборах, монголы прислали своих послов с такими словами: «Мы с Русью войны не хотим и на вашу землю не посягаем. Воюем мы с половцами, которые всегда были вашими врагами, а потому, если они бегут теперь к вам, — бейте их и забирайте себе их добро».
    Выслушав послов, русские князья приказали всех их перебить. Историки оправдывают это дерзкое даже по тем свирепым и диким временам преступление русских князей тем, что, мол, в 1222 году половцы поддались на уговоры монгол нарушить свой союз с аланами, после чего Джебе разбил алан, а затем обрушился и на половцев.
    Но вот как этот эпизод описывает Гумилев Л.Н. в своей книге»Древняя Русь и Великая степь» -
    « Долгое время половцы воевали с монголами на рубеже Яика (река Урал), удерживая при помощи башкир монгольские войска за Эмбой и Иргизом. Степная война обычно состоит из набегов и стычек, вследствие чего она, как правило, безрезультатна. Но тут у монголов появилась возможность ударить по половцам с тыла. Разбив в 1219-1221 гг. хорезмшаха Мухаммеда, владевшего всем Ираном, монголы вышли на Кавказ, нанесли поражение грузинам, и в 1222 г. в обход неприступного Дербента три тумэна прошли на степные просторы Северного Кавказа, населенные в то время аланами»
    А убийство послов, во все времена означало объявление войны. Хотя Русь к этому готова не была и значительная часть русских князей из северных территорий отказались участвовать в войне с монголами.
    И снова цитата из вышеназванной книги Гумилева «А ведь это подлое преступление, гостеубийство, предательство доверившегося! И нет никаких оснований считать мирные предложения монголов дипломатическим трюком. Русские земли, покрытые густым лесом, были монголам не нужны, а русские, как оседлый народ, не могли угрожать коренному монгольскому улусу, т.е. были для монголов безопасны. Опасны были половцы - союзники меркитов и других противников Чингиса. Поэтому монголы искренне хотели мира с русскими, но после предательского убийства и непровоцированного нападения мир стал невозможен.»
    Положение усугубилось тем, что в сборном войске небыло общего командующего. Дружины удельных князей подчинялись лишь своим великим князьям. Половцы под руководством Котяна признавали только Мстислава Удалого.
    Котян перед выступлением в поход крестился в православную веру. Ну, а все половцы, стало быть, тоже в одночасье стали христианнами? Наверно пример Князя Владимира Красно Солнышка, таким образом, крестившим Русь, был заразительным и в те времена.
    Перейдя на левый берег и разбив 2 передовых отряда русские войска, действуя разобщено и вследствие ненадлежащей боеспособности или измены части половцев 31 мая 1223 г. потерпели полный разгром.
    А теперь несколько цитат с книги Л.Н. Гумилева «Древняя Русь и Великая степь»
    « Одна часть монголов гнала бегущих до берегов Днепра, а вторая осадила стан киевского князя. Он храбро отбивался три дня, но после того как посланный на переговоры атаман бродников (беглого люда) Плоскиня, в итоге предавший князя, поклялся на кресте, что если русские положат оружие — никто из них не будет убит, а князей и воевод отпустят домой, сдался." Кстати, упоминание в летописях «бродников» и их атамана Плоскини, уже свидетельствует, что в районе Хортицы, где позже обрадовалась Запорожская сечь, уже в те времена собирался беглый от князей народ – бродники.
    
    Вот историческая справка: Бродники, продники, бронники - этнически смешанное население побережья Азовского моря и нижнего Дона в XII-XIII вв., возможно тюрко-славянского происхождения, по некоторым другим источникам ираноязычные. По всей вероятности в состав бродников могли входить остатки разрозненных хазар, булгар, а позже огузов.
    Бродники не оставили о себе ни материальных, ни письменных следов, это затрудняет их этническую идентификацию.
    Бродники не однократно принимали участие в междоусобных войнах русских князей, а также в русско-половецких и русско-татарских битвах. После ХIII в. письменная информация о бродниках не прослеживается.
    Однако существует гипотеза, что бродники не сумев создать прочное этническое сообщество растворились в славянской среде и пополнили первые казачьи отряды ( мнение М. Грушевского).
    А Гумилев Л.Н. так трактует этот этнос по своему: «На Дону монголы обрели союзников. Это был этнос бродников, потомков православных хазар и предков низовых казаков. Бродники населяли пойму Дона и прибрежные террасы, оставив половцам водораздельные степи. Оба эти этноса враждовали между собою, и потому бродники поддержали монголов. Благодаря помощи бродников монголы ударили по половецким тылам и разгромили Юрия Кончаковича, а хана Котяна, тестя Мстислава Удалого, отогнали за Днестр.»
    Так может это и есть то начальное образование, которое со временем преобразовалось в казачество и Грушевский и Гумилев правы?
    Но вернемся к нашему повествованию.
    Монголы своего обещания не сдержали: все русские князья, и военачальники были убиты. Простых воинов увели в рабство.
    На берегах Калки русское воинство потеряло десятки тыс. человек. И по сведениям летописцев только каждый десятый вернулся из похода.
    С этой битвой народный эпос связывает и гибель русских богатырей: в летописи среди убитых названы имена Александра Поповича (Алеши Поповича)и Добрыни Рязанца ( Добрыни Никитича) — реальных лиц и, очевидно, знаменитых воинов, раз их упомянули наряду с князьями. Мстиславом Удалым и Даниилом Романовичем.
    .
    
    
    
    Но монголы беглецов дальше переправ через Днепр в районе острова Хортицы не преследовали и ушли за Волгу, где потерпели поражение от болгар, и вынуждены были, возвратились в Среднюю Азию.
    А что же наши главные герои заварившие эту бойню?
    Снова слово Гумилеву Л.Н. «А сам Мстислав Святославич 31 мая 1223 г. вместе с черниговской ратью бежал с поля боя. Разумеется, и сам он был убит, и его сын, и "богатырь Александр Попович с семьюдесятью собратьями" Русские потери достигали 90 % бойцов.!»
    Мстислав Мстиславич Удалой еще до битвы захватил в плен раненого татарского витязя Гемябека, которого татары оставили "в кургане", так как он не мог сесть на коня.
    Ну, уж ладно, убил бы его сам; нет, он выдал его половцам на муки! А после битвы, добравшись до Днепра и сев в ладью, он велел рубить прочие ладьи, вместо того чтобы организовать переправу соратников, скакавших за ним следом. Паника? Да
    А его зять и союзник Котян Сутоевич, спросит себя читатель, небось, тоже погиб «смертью храбрых»? А вот и нет, этому повезло больше.В 1238 году окончательно разбитый в Астраханских степях монголо-татарами Батыя, Котян Сутоевич бежал с 40 тыс. единоплеменников в Венгрию, где король принял его в подданство и дал земли для поселения.
    Но настал 1239 год и к Руси приблизились орды Батыя
    
    
    
    
    Историческая справка:Батый (Бату-хан, 1205—1255) — монгольский полководец и государственный лидер, чингизид, хан Золотой Орды, сын Джучи и внук Чингисхана.
    По разделу, произведённому Темучином (Чингисханом) в 1224 году, старшему сыну, Джучи, достались Кипчакская степь, Хива, часть Кавказа, Крым и Русь (улус Джучи). Ничего, не предприняв для фактического овладения назначенной ему части, Джучи умер в 1227 году.
    На курултаях 1229 и 1235 годов было решено отправить большое войско для покорения пространств к северу от Каспийского и Чёрного морей. Хан Угэдэй поставил во главе этого похода Батыя.
    С ним шли Орду, Шибан, Тангкут, Кадан, Бури и Пайдар (потомки Чингизхана) и полководцы Субудай-багатур и Джебэ-нойон.
    В своём движении это нашествие захватило не только русские княжества, но и часть Западной Европы. Первой целью стала Венгрия, куда ушли от татар половцы. Но, вначале поднявшись по Волге, Батый разгромил Волжскую Булгарию, затем, разорил Рязань, Москву, Владимир-на-Клязьме, двинулся, было на Новгород, но от весенней распутицы ушёл в Половецкие степи, по дороге расправившись с Козельском.
    На этой последней истории необходимо остановится более подробно, ибо есть версия, что причиной мести Батыя Козельскому князю Василию Титычу было то обстоятельство, что его отец участник битвы на реке Калке, был причастен к убийству монгольских послов.
    Вот как это событие описано у Гумилева Л.Н. «Однако монголы не ко всем русским стали проявлять враждебность и мстительность. Многие русские города во время похода Батыя не пострадали. "Злым городом" был объявлен только Козельск, князь которого Мстислав Святославич Черниговский был среди тех "великих" князей, которые решали судьбу послов. Монголы полагали, что подданные злого правителя несут ответственность за его преступления. У них самих было именно так. Они просто не могли себе представить князя вне "коллектива". Поэтому пострадал Козельск.»
    
    
    
    
    А так же потому, что описание этой трагедии есть одни из ярких примеров позднейшей фальсификации истории русскими летописцами. Которые, к примеру, не смотря на 100% истребление всех жителей, т.е. полное отсутствие каких - либо свидетелей и документов (деревянный город был сожжен) «Батый ж, взя град Козелеск и изби въся и до отрочате, ссущих млеко, а о кпязи Василии не ведомо се: инии глаголяху, яко в крови утопе, понеж бо млад бе» противореча самим себе, пишут о заседании Княжеского совета и историческом решении, принятом на нем: «Наш Князь младенец, но мы, как верные Россияне, должны за него умереть, чтобы в мире оставить по себе добрую славу, а за гробом принять венец бессмертия», «главы своя положити за христианскую веру».
    Но продолжим рассказ о Батые и его влиянии на создание Крымского ханства.
    В 1239 году Батый покорил Переяславль, Чернигов, разорил Киев (6 декабря 1240 года), Каменец, Владимир-Волынский, Галич и Лодыжин.
    Здесь орда Батыя разделилась. Часть во главе с Каданом и Орду направилась в Польшу, где под Лигницей польские силы потерпели страшное поражение.
    Крайним западным пунктом этого движения оказался немецкий Майсен. После чего Батый повернул на юг и пришёлся по Моравии (нынешняя Словакия).
    Другая большая часть с Батыем во главе пошла на Венгрию, где скоро с нею соединились Кадан и Орду. Венгерский король Бела IV был наголову разбит Батыем и бежал. Батый прошёл Венгрию, Хорватию и Далмацию, всюду нанося поражения и, наконец, уничтожив ненавистных ему половцев.
    В декабре 1241 года умер хан Угедей; заставило Батыя вернутся со своими ордами в Монголию, чтобы принять участие в избрании нового хана.
    Позже Батый, осел на берегах Волги в городе Сарайчик, ставшем при нём столицей нового обширного государства Золотая Орда.
    
    
    
    
    Важной исторической особенностью являлось так же то обстоятельство татаро-монголы, следуя "Ясе»- закону Чингизхана, практиковали полную веротерпимость (один из законов "Ясы" строжайшим образом запрещает направлять насилие против жреческой касты завоеванных народов), настаивая лишь на военно-политическом и хозяйственном (дань) подчинении русских.
    Но в 1312-1313 годах положение изменилось и при хане Узбеке монголы-татары, а, следовательно, и крымские татары приняли ислам, как единую религию.
    Это важное обстоятельство имело существенное влияние не только на культуру и законы Золотой Орды, но и на формирование под ее началом Московского княжества, как зародыша будущей Российской империи, которая впоследствии начнет серию войн для захвата Крыма.
    Вскоре после этих военных походов татаро - монгол под предводительством Батыя и весь степной и предгорный Крым попал под владение Золотой Орды.
    Историческая справка: Власть ханов Золотой Орды охватывала территорию значительной части современной России (кроме Восточной Сибири, Дальнего Востока и районов Крайнего Севера), северный и западный Казахстан, Украину, Молдавию, часть Узбекистана (Хорезм) и Туркмении.
    В ордынский период верховными правителями Крыма были ханы Золотой Орды, но непосредственное управление осуществляли их наместники эмиры.
    В этот же период исторические летописи засвидетельствовали появление первых признаков создания Запорожской сечи.
    Название территории произошло от специальной системы укреплений из срубленных деревьев - засек. Со своим центром - о. Хортица на Днепре.
    Именно в 1304 в русских летописях появляется впервые известие казаках в Запорожье и их атамане Критикии. В исторических документах указывалось на то, что у казаков не было феодального землевладения и зависимости. Существовало самоуправление с выбранными кошевыми, куренными атаманами и гетманом.
    Тоесть мы видим, что одновременно с формирование Крымского ханства, появляется его постоянный противники-антиподы запорожские казаки.
    
    
    
    Флаг Крымского ханства
    Первым формально признанным властителем в Крыму считается Оран-Тимур, племянник Батыя, получивший эту область от Менгу-Тимура.
    Главным городом Крымского Юрта был город Кырым (современный Старый Крым). Это имя затем распространилось постепенно и на весь полуостров.
    Вторым центром Крыма стал Бахчисарай.
    Многонациональное население Крыма тогда состояло в основном из кыпчаков (остатков племен половцев), греков, готов, аланов и армян, живших в основном в городах и горных селениях. Крымская знать была в основном смешанного кыпчакско-ордынского происхождения.
    После смерти Эдигея в 1420 году Орда фактически утратила контроль над Крымом. После этого в Крыму началась ожесточённая борьба за власть, победителем из которой вышел первый хан независимого Крыма и основатель династии Гераев Хаджи I Герай.
    Его личность историкам неясна, ибо и сама история Крымского ханства получает достоверный (документально-архивный) характер только с начала близких отношений с (Османской империей) Турцией.
    Однозначно можно утверждать, что власть Хаджи Гераю досталась ему нелегко, после упорной борьбы с противниками, в которой он обнаружил тонкий политический ум, энергию и хитрость. О нем известно, что он провел свою юность в Литве, в качестве беглеца, и получил престол, благодаря поддержке польско-литовского государства в 1428г., но вскоре лишился его и вторично захватил власть в 1434 г. и царствовал до смерти в 1466 г.
    Собственное национальное имя его было Девлет, мусульманское Бирди, а прозвища Хаджи и Гирей он принял при вторичном занятии престола по связи с обстоятельствами своего детства.
    Прозвище Гирей было впоследствии принято его сыном Менгли и стало династическим прозвищем Крымских ханов.
    .Золотоордынский период в истории Крыма было окончательно завершён.
    Многолетнее стремление крымцев к независимости увенчалось успехом, а сотрясаемая смутами Золотая Орда не могла уже оказать серьёзного сопротивления.
    
    
    
    Карта Золотой Орды
    Вскоре после отпадения Крыма она распалась на Казанское, Астраханское, Сибирское ханства и Ногайскою Орду.
    При Хаджи Гирее титул Хана стал обозначать верховного правителя.
    Тогда же был утвержден герб - Тамга Крымского улуса (трезубец или гребень) и флаг.
    А теперь сравните флаг и герб Крымского ханства, и Флаг и Малый герб Украины – народы братья?
    К началу XV века в состав Крымского ханства его входила, помимо степного и предгорного Крыма, часть горной части полуострова и обширные территории на континенте.
    Хаджи Девлет Гирей вел двойственную политику по отношению к Московскому государству и генуэзцам, которых он обложил данью. Он явно стремился овладеть всем Крымом и, весьма вероятно, заключил с турками формальный договор, по которому уступал им Кафу с Готией. А так же систематически и помогал литовцам и полякам в их борьбе с Золотой Ордой.
    ( конец 2 главы)

• 2007.10.09 | stefan

  Україна в 2-й світовій війні

  Україна в 2-й світовій війні(1939-1945).
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.10.09 | stefan

    Правда про війну

    Остерігайтеся тих хто готовий віддати життя за
    велику справу. Разом зі своїм життям вони готові
    віддати багато чужих. І найчастіше вони готові
    віддати чужі життя заміст свого.
    Умберто Еко
    
    
    Забуті
    
    Working notes
    
    Беру «Книгу памяти» солдатів загиблих у Великій Вітчизняній Війні, уродженців с. Червона Кам’янка Кіровоградської області. Рахую. Приблизно половина загинула в один і той же час – три місяці після вступу Радянської армії до Червоної Кам’янки, і в одному й тому ж місці – Кіровоградській обл. У сусідніх селах подібне. Знаю це і без підрахунків, з розповідей односельців.
    У довгі зимові вечори до нас додому приходили сусіди й родичі «почесати язики». Їхні розповіді про війну не мали нічого спільного з підручниками історії, фільмами, книжками, піснями. Наче це зовсім інша війна. Спробую підсумувати розповіді.
    
    Як це було. На початку війни мобілізувати встигли не всіх. З мобілізованих частину не встигли сформувати в частини. Частина сформованих виявилася далеко в тилу німецьких війск. Більшість з мобілізованих розбрелися по своїх селах. Багато з тих, що мали домівки за фронтом, поприставали у прийми. Інші попали в полон. Коли приходила жінка й казала, що цей солдат її родич, німці полоненого відпускали. Документів не вимагали. Крім того, до своїх родичів у селах переїхала певна кількість людей з міст (тоді в селах жити було легше).
    Після вступу до Червоної Кам’янки радянських військ, чоловіки призивного віку були кваліфіковані зрадниками. Зраду мали змити кров’ю. Змивання відбувалося приблизно так. Посля кількох днів навчання їх кидали в атаку. Не знаю чи видавали зброю, і чи уміли вони нею користуватися. Знаю, що форми не видавали, тому називали «чорнопіджачниками». Бувало, їх гнали на мінні поля, а за ними йшли танки. Дивно читати про героїв, що пройшли від Сталінграда до Берліна. Червонокам’янські чорнопіджачники загинули під Куколівкою, інші під Аджамкою, мало кому вдалося дійти за Кіровоград. Ну як тут не згадати великого італійця! (цитата з пам’яті).
    
    Хто це були. До тієї половини, про яку написано на початку, не зарахована певна кількість приймаків і переселенців з міст. Вони поповнили ряди чорнопіджасників.
    Серед зрадників Вітчизни були різні люди. Були такі, що про Вітчизну не мали зеленого поняття. Довженко писав, як він ніяк не міг допитатись у свого батька, ким ми є. Подібну історію мені розповідали на Поділлі, звідки у 30-х роках виселяли поляків до Казахстану. НКВД-исти ніяк не могли допитатися, хто поляк, хто українець. Багато просто не розуміли питання. Вирішили виселяти католиків. Для багатьох Батьківщина – це коли приїжджали з Города (Городом червонокам’янці називали Олександрію) забирати хліб. Ті, що забирали хліб, обвели на земній кулі певну територію, якої український селянин не міг в жоден спосіб уявити, і сказали, що це його Батьківщина. Зулус краще розумів, чому він воює в англійській армії у 2-гу світову війну і що він з того матиме.
    
    Що я про це знаю. Крім розповідей односельців – оповідання червонокам’янського письменника М. Застеби. В оповіданні переказується дійсний факт, як мій рідний дядько – Тиміш Плічко – загинув під Куколівкою, був похований у братській могилі, а його дружина – тітка Катря -- розкопала могилу, впізнала тіло чоловіка по специфічній для неї вишивці сорочки і перепоховала на гаївському кладовищі у Червоній Кам’янці.
    Друге – несподіване. Дивився польський дубль американського фільму «Ворог біля воріт», про оборону Сталінграду. Йшлося про німецького телефоніста, нібито посланого на певну смерть. Радянський офіцер на підозри свого колеги, що це провокація, відповідає «Німці так само мало жаліють своїх телефоністів, як ми українців». Здається, в російському дублі цієї фрази нема.
    
    Хто стояв позаду. «Заградительные отряды» . У літературі й фільмах, хоча б у тому ж «Ворог біля воріт», вони проскакують. Скільки їх було? Яка їх історія? Чи були вони в інших країнах? Не вірю радянській історії (а сучасна українська – просте її продовження). Волію слухати свідків, тільки не за трибуною, а за чаркою горілки. Тільки за своє життя жодного бійця «отряд» не зустрів. А мусило ж їх бути багато. І хто ж, як не вони мали шанс дійти до Берліна.
    
    Скільки коштувало людське життя. Наступне прямо не стосується війни, а все ж… «Остались у мальчишки ордена отца погибшего под городом Берлином». А що у мене лишилося? Мій дід по матері – Пилип Левоцький помер перед війною так. На полях з’явилася клоп-черепашка. У степ вивезли курей, їсти ту клоп-черепашку. Дід пас курей. Його змінник не приїхав (може запив) і дід провів кілька днів під дощем у степу, холодної пізної осені. Дістав запалення легенів і за кілька днів помер. Про лікування мови не було. «Должен и сын героем стать, если отец герй». Мені лишається полягти у «борні» (як любили писати наші піїти) з колорадським жуком.
    
    Що хотілося б знати. Чому наші історики, письменники, журналісти нічого про це не пишуть? Жодної книжки, жодної статті, жодного фільму, жодної пісні (порівняйте з штрафниками). Як Україна довга й широка – жодного памятника (порівняйте з меморіалом Орльонтам Лвовскім). Незліченна кількість памятників – не їм, бо вони ж були в піджаках, а не в шинелях. У шинелях були ті, що гнали їх на мінні поля. Скільки їх було? Половина усіх забитих у війні солдат? Чи були чорнопіджачники в Білорусії, Західній Україні, Польщі, Росії? Що ми святкуємо, коли святкуємо визволення Червоної Кам’янки від німецких загарбників? Убивство наших родичів? Хто їх убив фашисти, чи комуністи? Чи не є це військовий злочин? Такі злочини не мають терміну давності. Чи не варто закінчити Нюренбергський процес?
    
    Анатолій Плічко
    
    aplichko@usk.pk.edu.pl

• 2007.12.02 | stefan

  Малороссы по данным науки столетней давности

  Малороссы по данным науки столетней давности.
  
  Вот статья из Брокгауза и Ефрона (1894-1906гг) о малороссах.
  Интересно взглянуть на уровень изложения материала.
  
  Малороссы - (в антропологическом отношении), или южно-русы, — одна из трех русских народностей, превышающая, по численности, в 4 раза белорусов и уступающая в 2.3 раза великорусам.
  
  Некоторые видят в малороссах потомков древних полян, угличей, тивердов, древлян и других южно-русских племен; но, по-видимому, большинство этих племен исчезло еще в начале русской истории, подвергшись разорению и смешению с тюркскими кочевниками (половцами и др.), а затем страна была опустошена монгольско-татарским нашествием, причем все оставшееся население бежало на запад. Здесь, в Галиции и на Волыни, и сложилась, по-видимому, малорусская народность (Малая Россия), выступающая уже отчетливо, с особенностями своего языка, в XIV в. отсюда она заселила, мало-помалу, все Приднепровье, дав начало различным украинским говорам.
  
  Сперва были заселены более безопасные северные пределы — от Припяти и Стыри до Киева, вся нынешняя Черниговская губернтя на юг от Десны и северная часть Полтавской. Эта северная полоса украинского наречия граничит с областью полесских говоров, с припятским Полесьем и Залесеньем, население которых, по языку, представляет переходы от малорусского наречия к белорусскому — на западе и от малорусского к великорусскому — на востоке.
  
  В XVII в. притеснения польского правительства и панов, а также войны, имели следствием массовое переселение малороссов за Днепр, в Полтавскую и далее, в Харьковскую и Воронежскую губернии, а также заселение Подольской губернии.
  
  В XVIII в., с завоеванием Новороссийского края, малороссы распространяются и по губерниям Херсонской, Екатеринославской и Таврической, переходят в 1792 г., в лице черноморских казаков, на Кубань, проникают затем в Ставропольскую губернию, даже за Волгу и в Сибирь.
  
  В физическом отношении малороссы представляют, в общем, отличие от белорусов и великорусов средней России, прежде всего, по своему росту, который, в среднем (по данным о воинской повинности в империи за 1874-83 гг.), на 1-4 см выше. Хотя такие же величины среднего роста встречаются и в некоторых великорусских уездах, но в Малороссии нет малых величин (163-162 см), довольно распространенных в уездах средней России. Дальнейшее отличие составляют: больший процент темноволосых (60-70%), темноглазых (хотя нередки также и голубоглазые) и смуглокожих, сравнительно с бело- и великорусами и особенно с поляками; несколько большая длина ног (особенно бедер). Голова, абсолютно и в отношении к росту невелика (как и вместимость черепа), лоб и нос тоже, тогда как нижняя треть лица имеет, сравнительно, большие размеры; по форме — преобладает голова короткая и широкая (брахицефалия), в несколько большей степени, чем у поляков и великорусов; замечаются иногда довольно высокие, выступающие скулы и широкое межглазничное пространство (несколько плоское переносье). По словам г. Гильченка, некоторые из размеров головы и лица весьма близко подходят к соответственным размерам то иранцев (осетин и др.), то тюрков (например, крымских татар).
  
  Не подлежит сомнению, что малороссы должны были воспринять в себя немало крови древних тюркских народов южной России — во всяком случай более, чем великорусы, которые зато ассимилировали многие финские народности. Антропологическое различие проявляется, отчасти, и в темпераменте, и в характере, на которые, впрочем, могли еще иметь влияние окружающая природа и весь ход истории, иной, чем на севере.
  
  Как бы то ни было, малороссы отличаются от великорусов многими чертами своего умственного и нравственного склада, своим отношением к религии, к женщине, к семье, к собственности и т. д. (ср. ст. Великорусы). Они имеют особый (мужской и женский) костюм, их селения (из хат) представляют иной вид, волы у них часто имеют большее значение, чем лошадь, их "громада" не то, что великорусский "мир", их песни, думы, поговорки, сказки проникнуты иными чувствами, мыслями и воспоминаниями.
  
  С развитием культуры эти различия отчасти сглаживаются, и хотя малороссы даже в своих отдаленных, сибирских колониях долго сохраняют свои особенности, тем не менее, проведение железных дорог, развитие городской жизни, умножение фабрик и заводов, всеобщая воинская повинность, школа и т. д. оказывают постепенно свое влияние и ведут к утрате многих самобытных и оригинальных черт.
  
  Diebold, "Ein Beitrag zur Anthropologie der Kleinrussen" (Дерпт, 1886);
  Чубинский, "Труды экспедиции в Юго-западный край" (т. VII);
  Mayer и Kopernicki, "О населении Галиции" (в "Трудах Краковской Академии");
  Эркерт, "О малороссах Харьковской губ." (в "Изв. Кавк. отд. И. Р. Геогр. Общ.", VII, 1882-83);
  Иков, "Заметки по кефалометрии белорусов, сравнительно с велико— и малорусами" (в "Днев. Антр. Отд.", 1890, вып. IV);
  Kopernicki, "Characterystyka fizyczna Goraliv-ruskich" (Краков, 1889);
  Д. Анучин, "О геогр. распределении роста мужского населения России по данным о всеобщей воинской повинности за 1874-83 гг." (СПб., 1889);
  H. Гильченко, "Кубанские казаки" ("Труды Антрополог. Отдел. Общества Любителей Естеств.", т. XVIII, вып. 2, Москва, 1895).
  
  Проф. Дмитрий Анучин
  
  http://www2.maidan.org.ua/n/free/1196621606
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2009.08.19 | igorg

    Исследование о числе жителей в России в 1851 году (1857)

    http://iinfanata.ifolder.ru/13598139
    http://rapidshare.com/files/268758705/9-reviziya.rar
    
    Название: Девятая ревизия. Исследование о числе жителей в России в 1851 году
    Автор: Кеппен Петр Иванович
    Издательство: Санкт-Петербург, Типография Императорской Академии Наук
    Год: 1857
    Страниц: 316
    Формат: PDF
    Размер: 11,1 Мб (архив RAR +5%)
    Качество: нормальное (ч/б сканы)
    Язык: русский
    Основным источником учёта численности и этнического состава населения страны 18-первой половины 19 вв. были ревизии (переписи населения), которые преследовали финансовую цель и означали "перепись лиц податных состояний". Петр Иванович Кеппен, как гос. служащий различных ведомств(см. биографию), соответственно имевший доступ к различным документам «сочинил» своё исследование о числе жителей в России в 1851 году.
    
    Содержание книги:
    =============
    Исчисление источников вообще:
    Перечневые ведомости Казённых Палат о числе душ и податей
    Ведомости о народонаселении в землях различных войск
    Прочие источники
    
    О народонаселении России по губерниям и уездам (идёт перечисление 80 губерний и уездов)
    
    Выводы из показаний о числе жителей в России
    О числе льготных
    Об обитателях России по состоянию
    Примечания к исчислению жителей по состоянию
    
    Приложения (12 приложений)
    
    
    БСЭ: «...Ревизия (от позднелат. revisio - пересмотр), в России 18-19 вв. перепись податного населения. Замена подворного обложения в 1-й четверти 18 в. подушной податью потребовала персонального учёта податных сословий (крестьяне, мещане, купцы).
    Подобный учёт получил название «Ревизия (перепись населения)», т.е. проверка, и проводился периодически по назначению правительства. Единицей учёта мужского населения стала «ревизская душа», которая в ходе ревизии (переписи населения) вносилась в именные списки - ревизские сказки.
    Ревизии учитывали также и большую часть неподатного населения (духовенство, ямщики, отставные солдаты и др.). Всей территории Российской империи ревизии не охватывали; они не проводились, в частности, в Польше, Финляндии и Закавказье. Часть неподатного населения (дворяне, чиновники) большинством переписей населения не учитывались.
    Личный состав армии и флота, а также иностранцы ревизии не подлежали. Ряд ревизий (1-я, 2-я, 6-я) не регистрировал женское население. Но в среднем доля населения, не охваченного ревизией, не превышала 5% всех жителей страны.
    Всего было проведено 10 ревизий (1-я - 1719, 2-я – 1744-45, 3-я - 1763, 4-я - 1782, 5-я - 1795, 6-я - 1811, 7-я - 1815, 8-я - 1833, 9-я - 1850, 10-я - 1857).
    Ревизия (перепись населения) длилась 1-2 года, а затем до следующей переписи шла т.н. длительная ревизия, в ходе которой уточнялись и дополнялись первоначально полученные сведения. Все уточнения, независимо от того, когда они делались, относились к основному году проведения ревизии.
    Материалы переписи населения дают общую численность населения России, его сословный и национальный состав, позволяют выделить население городов и сельской местности; являются ценным источником изучения социально-экономической истории России 18-19 вв...»
    
    
    Кеппен Петр Иванович - родился в 1793г. в Харькове. Окончив Харьковский университет со степенью магистра правоведения, Кеппен переселился в Санкт-Петербург и поступил на службу в почтовый департамент. В 1829г. Кеппен был назначен помощником главного инспектора шелководства и переселился в Крым, где прожил до 1834г. Объезжая, по обязанностям службы, ежегодно пространство между Волгой и Днестром, Кеппен собрал громадный материал по географии и естественной истории этих местностей. В 1837г. он был избран адъюнктом Академии Наук по кафедре статистики. В 1838г. он был назначен начальником отделения в III департаменте министерства государственных имуществ, в 1841г. - членом ученого комитета этого министерства. В 1843г. Кеппен был избран ординарным академиком по кафедре статистики. В 1845г. Кеппен был одним из учредителей Императорского географического общества, в деятельности которого он принимал самое живое участие. С 1852г. Кеппен, больной, большую часть времени проводил в своем крымском имении, где и умер в 1864г.

• 2007.12.22 | stefan

  великоруси – це українізовані фіно-угри

  великоруси – це українізовані фіно-угри
  
  Генетики довели: великоруси – це українізовані фіно-угри
  http://ugraina.org/articles/read/3441.htm
  
  Учені - антропологи з лябораторії генетики популяції людини Медико-генетичного центру Російської академії медичних наук минулого року вперше в історії РФ оприлюднили сенсаційні факти: великоруський люд - це прямі родичі фіно-угрів та східних українців.
  
  До таких приголомшуючих результатів учені дійшли в результаті трирічних досліджень за трьома напрямами: по частоті і поширеності прізвищ, по дерматогліфіці (малюнку папілярних візерунків на шкірі та пальцях), а найголовніше, на основі масштабної генетичної експертизи ДНК населення РФ.
  
  Головні молекулярно-генетичні результати готуються до публікації у вигляді монографії «Російський генофонд».
  
  Самоідентифікації великоруського народу довгий час заважала совітська державна ідеологія інтернаціоналізму. Додатковою перепоною послужив розгром в Совітському Союзі генетики як науки і підміна її мічурінською псевдонаукою, згідно з якою спадковості взагалі не існувало в природі. Ситуація почала змінюватися лише наприкінці 1960-х років, коли американські учені опублікували сенсаційні результати дослідження генотипу типового американця. Результат генетичного скріннінга населення США справді виходив за рамки академічної науки і викликав у американських громадян справжній шок. Виявилось, що за неповних 200 років американської державності її еталонний громадянин - білий, англосакського походження і протестантського віросповідання - став генетично на 30% негром. Результати американців зацікавили світських чиновників, тому в СССР були створені перші лабораторії з генетики популяції людини. Займалися вони винятково вивченням спадковості корінних народів, а більшість отриманих результатів відразу отримували гриф "для службового користування". Дослідження ж імперської нації можна було проводити тільки антропологічними методами.
  
  На жаль, частину останнього дослідження великорусів через нестачу державного фінансування ученим довелося виконувати спільно із зарубіжними колегами, які на багато результатів наклали мораторій до виходу сумісних публікацій в науковій пресі.
  
  Проте, учені все ж таки поділилися деякими даними досліджень. Так, по Y-хромосомі генетична відстань між великорусами і фіннами складає 30 умовних одиниць. А генетична відстань між великоруською людиною та автохтонними фіно-угорськими народами, що проживають на території РФ, рівна 2-3 одиницям. Простіше кажучи, генетично великоруси майже ідентичні комі-зирянам, ерзя, марійцям і вепсам. Західніше така ж ідентичність спостерігається з боку східних українців.
  
  Дані отримані на основі передових методів ДНК-аналізу: секвенірування (прочитання по буквах генетичного коду) мітохондріальної ДНК і ДНК Y-хромосоми людини.
  
  Мітохондріальна ДНК передається по жіночій лінії з покоління в покоління практично незмінною. А Y-хромосома є тільки у чоловіків і тому теж практично без змін передається чоловічому потомству, тоді як решта всіх хромосом при передачі від батька та матері їх дітям тасуються природою, як колода карт перед роздачею. Таким чином, на відміну від непрямих ознак (зовнішній вигляд, пропорції тіла), секвенірування мітохондріальної ДНК і ДНК Y-хромосоми безперечно і прямо свідчать про ступінь спорідненості людей.
  
  Антрополігчні дослідження були поверхневими
  
  На жаль, антропологи не пішли далі за створення фотопортретів типових представників населення різних держав РФ і не наклали їх один на одного, щоб отримати зовнішність «абсолютної» великоруської людини. Журналістам вони пояснили це науковою неінформативністю подібної роботи, але врешті-решт були вимушені визнати, що за таку фотографію у них могли виникнути неприємності на роботі.
  
  На жаль, в основному чорно-білі старі архівні фото осіб великоруських людей не дозволяють передати зріст, статуру, колір шкіри, волосся і очі «типового великоруса». Проте антропологи створили словесний портрет великоруського чоловіка і жінки. Це середньої статури і середнього зросту світлі шатени зі світлими очима - сірими або блакитними. До речі, в ході досліджень також був отриманий і словесний портрет типового українця. Відрізняється «еталонний» українець від великоруса тільки кольором шкіри, волосся та очей - він, за висновками антрополгів, смуглявий брюнет з правильними рисами обличчя та карими очима. Кирпатий ніс опинився абсолютно не характерним для східного слов'янина та фіно-угра (зустрічається тільки у 7% українців та великорусів), ця ознака типовіша для німців (25%).
  
  Дешево, але інформативно?
  
  Отримавши грант РФФІ, учені з лябораторії генетики популяції людини Медико-генетичного центру Російської академії медичних наук вперше в історії змогли на три роки повністю зосередитися на вивченні генофонду великоруського народу, а не корінних народів. У пошуках окремішності великорусів від фіно-угрів уражена національна гордість продемонструвала надзвичайну винахідливість. Учені доповнили свої молекулярно-генетичні дослідження аналізом частотного розподілу «великоруських» прізвищ в країні. Такий метод був дуже дешевим, але його інформативність перевершила всі очікування: порівняння географії прізвищ з географією генетичної ДНК-маркера показало практично повний їх збіг.
  
  На жаль, інтерпретації аналізу прізвищ, що з'явилися в ЗМІ після першої публікації даних в спеціалізованому науковому журналі, могли створити мінливе враження про мету і результати величезної роботи учених. Як пояснила керівник проекту доктор наук Єлєна Балановська, головним було не те, що прізвище Смірнов виявилося поширенішим серед великорусів, ніж Іванов, а те, що вперше був складений повний список суто «великоруських» прізвищ по суб’єктам РФ. Єдине, чого «не помітили» учені: й Смірнов, й Іванов є за походженням фіно-угорськими прізвищами. Не дивно, що ученим довелося витратити масу часу, збираючи «великоруські» прізвища власними силами. Центрвиборчком і виборчі комісії на місцях навідріз відмовилися співпрацювати з ученими, мотивуючи це тим, що тільки за умови секретності списків виборців вони можуть гарантувати об'єктивність і чесність виборів у федеральні і місцеві органи влади.
  
  Критерій для внесення до списків прізвища був дуже м'яким: воно включалося, якщо протягом трьох поколінь в певній місцевості жили не менше п'яти носіїв цього прізвища. Спочатку були складені списки за п'ятьма умовними територіями - Північній, Центральній, Центрально-західній, Центрально-східній та Південній. У сумі у всіх територіях набралося близько 15 тис. «великоруських» прізвищ, більшість з яких зустрічалися тільки в одній з умовних територій та відсутні в інших. При накладенні територіяльних списків один на одного учені виділили всього 257 так званих "спільних великоруських прізвищ".
  
  Цікаво, що на завершальному етапі дослідження вони вирішили додати в список Південного регіону прізвища жителів Краснодарського краю, чекаючи, що переважання українських прізвищ нащадків запорізьких козаків, виселених сюди Катериною II, відчутно скоротить загальний «великоруський» список. Але це додаткове обмеження скоротило список прізвищ всього на 7 одиниць - до 250. На думку великоруських дослідників, це дає підстави стверджувати, що Кубань населена в основному великорусами. Однак на думку українських учених це говорить про протилежне – інші «великоруські» землі сильно асимільовані українцями, що підтверджують й дослідження ДНК. Водночас питання куди поділися і чи були взагалі на Кубані українці - велике питання для московських учених (редакція "Аратти" може допомогти - під час паспортизації сільського населення в 50-х роках, українські прізвища масово замінювалися "по пачпорту" їхнім російським "аналогом" - так Ковальчук ставав Ковальовим, або Сіренко - Сєровим і т.д.).
  
  Результати дослідження - річ політична?
  
  Як справедливо побоюються самі учені, оприлюднення результатів може мати непередбачувані наслідки для РФ і світового устрою. Справді, адже розголошення цих досліджень не тільки вибиває ґрунт з-під ніг великоруського націоналізму, але і найбезпосередніше свідчить, яким чином з карти Київської Русі зникли цілі фіно-угорські народи: меря, мурома, мещера. Просто їх записали великорусами.
  
  Більш того, фіно-угри і сьогодні є «постачальниками» свіжого генетичного матеріалу для відтворення великоруського населення. Наприклад, всього лише за десятиліття чисельність ерзянського народу скоротилася на цілу чверть.
  
  Тоді надто незрозуміла позиція кремлівської влади щодо утиску прав людини у фіно-угорських державах. Адже, здавалося б, прямою турботою влади мало бути створення для «материнських» етносів найбільш сприятливих умов - з метою власних же інтересів. Поки до більшості московських політиків цілком можна застосувати слова найбільшого політика часів вікторіанської Англії Бенджамена Дізраелі: «У політиці зараз так багато брехні, що якби я мав брата, я б назвав його двоюрідним».
  
  Джерело: mari.ee, «Коммерсантъ», «Аратта-Україна»
  
  На світлинах:
  1. Волго-вятські великоруси
  2. Ільмено-білозерські великоруси
  ------------
  Це вже далеко не перша наукова стаття, яка описує реальний статус - кво велико-руського етносу.
  Слов"янський(руський) елемент до цього пирога був одержаний з Русі Київської.
  Й назва велико-руського етносу пізніше (ХVІІІст.) увібрала нашу автохтонну "руський", "русин", "руснак".
  
  http://www2.maidan.org.ua/n/about/1198298537

• 2008.09.01 | stryjko_bojko

  Коронація Данила Романовича в зовнішній політиці Угорського Коро

  Мирослав ВОЛОЩУК
  КОРОНАЦІЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ УГОРСЬКОГО КОРОЛІВСТВА
  http://www.gallart.narod.ru/galiciania/gal-10.pdf
  
  В історії східнослов'янських країн XIII ст. однією з найвидатніших і найактуальніших для вивчення подій є коронація Данила Романовича. Даний факт у Південно-Західній Русі не має аналогів. Від часу виникнення Київської держави до періоду васального підпорядкування галицько-волинських земель монголам жодний східнослов'янський князь не отримував від римського папи королівської корони. Не випадково вчені, шляхом порівняльного аналізу літописів, іноземних хронік, дипломів та епістол приділяли належну увагу ретельному вивченню і трактуванню цієї події. Історики різних шкіл та напрямів з'ясували, що коронація Данила справді мала місце. Однак, поза їхньою увагою залишилось питання про вплив на прийняття князем такого рішення з боку лідерів правлячих династій Центрально-Східної Європи, зокрема Арпадів з Угорського королівства.
  Поширення на володіння Романовичів влади Католицької Церкви, а також коронування Данила, без сумніву, мали викликати в Угорщині, Краківсько-Сандомирському князівстві, Орді, Другому Болгарському царстві, південнослов'янських країнах, Латинській і Священній імперії відповідний резонанс, оскільки галицько-волинські володарі з правителями цих країн підтримували тісні стосунки (династичні, військово-політичні, торговельні та ін.). Зміни у політичній і релігійній орієнтації Данила і Василька у кінці 1253 р. передбачали трансформацію міжнародних відносин. Це зумовлювало подальший розвиток міждержавних стосунків, моделювало характер економічних зв'язків, спричиняло зміни у суспільних відносинах у поліетнічних регіонах (зокрема, Закарпатті і Люблінщині).
  Однак історики, окрім дослідження впливів та участі папства у коронуванні Данила, не приділяли вивченню даної теми особливої уваги. Зокрема, російський дослідник початку XIX ст. М.Карамзін зазначав, що роль угорського короля у переговорах папи Інокентія IV з Романовичами (кінець 40—початок 50-х рр. XIII ст.) полягала в тому, що він виступав посередником і примирителем обох сторін1. С.М.Соловйов вважав, що оскільки Угорське королівство, Малопольща і Богемія перебували під впливом папи, він не міг благословити їх у хрестовий похід разом з православними. Це, на думку історика, прискорило коронацію Данила2.
  Більш глибоко проблему впливу Угорщини на обставини, які спричинили коронацію старшого Романовича, висвітлив М.Дашкевич. Він вважав, що угорський король був зацікавлений у залученні Данила до католицького союзу (і, як наслідок — коронування), тому що у серпні 1245 р. він розбив спільне угро-польське військо під командуванням Ростислава Михайловича, а також відвідав Орду3. На основі аналізу листування короля Бели IV з папою Інокентієм IV історик прийшов до думки, що саме Арпади ініціювали переговори між Римом і галицько-волинським князем у 1252 р., тобто в період дестабілізації відносин обох сторін4.
  Позиція М.Дашкевича знайшла своє продовження і розширення у статті М.Чубатого "Західна Україна і Рим у XIII ст. у своїх змаганнях до церковної унії". Вчений констатував, що сприяння угорського короля переговорам Данила з курією
  
  
  Ааееч-еіа
  
  _і
  
  щодо унії та коронації першого відбувалося у зв'язку з ".. .планами Романовичів та Арпадів здобути австрійську спадщину". Поява галицько-волинського володаря серед союзників папи, на думку вченого, стала особливо реальною після одруження його сина Романа з Гертрудою Бабенберг5. Факт сприяння Арпадів щодо коронації Романовича визнавали М.Аркас6 і М. Грушевський. Останній вважав, що саме "папа хотів заохотити Данила до справи унії королівським титулом"7. Роль Угорщини у становленні і розвитку стосунків курії з князями Галицько-Волинської держави напередодні 1253 р. більш детально історик не висвітлював.
  Досліджувана проблема залишалася поза увагою представників української діаспори, які у 1953 р. відзначали 700-ліття від часу коронування Данила Галицького. Результатом організації і проведення ряду наукових конференцій була публікація збірника статей, присвячених даній події. Вчені підкреслювали особливу роль католицької церкви та папи Інокентія IV у процесі налагодження Римом тісних стосунків з Романовичами і, відповідно, коронації галицько-волинського князя8. Натомість роль правителів інших країн, зокрема, Арпадів у контексті причин і передумов коронування Данила не досліджувалася.
  Радянська історіографія впродовж 50 - 80-х рр. XX ст. досліджуваній події надавала другорядного значення. У контексті вивчення негативного впливу католицизму на суспільно-політичний розвиток Русі В. Пашуто відзначав, що Бела IV посприяв відновленню стосунків Романовичів з папою на тлі загрози з боку Куремсиної орди. Загалом історик констатував, що Захід все ж був зацікавлений у переговорах з галицько-волинськими князями9. Однак, більш глибокого аналізу щодо сприяння Угорщини коронуванню Данила і його стосункам з папством науковець не наводив. Обминав дану проблему історик і в своїй монографії "Нариси з історії Галицько-Волинської Русі"10. Немає детального розгляду цієї теми і в працях таких дослідників, як М.Тихомиров11, П.Толочко12, П.Крип'якевич13, М.Котляр14 і Л.Гумільов15. Науковці загалом дотримувалися думки про негативний вплив католицизму на розвиток Південно-Західної Русі і Галицько-Волинського князівства, зокрема. Коронація Данила Романовича оцінювалась як явище тимчасове. Політичні та релігійні наслідки зміни міжнародного статусу князівства не були предметом спеціального дослідження.
  З утворенням у 1991 р. незалежної Української держави дана тематика продовжує залишатися невивченою. Вчені розглядали коронацію Данила у контексті державотворчої діяльності останнього. Роль окремих країн у процесі підготовки коронування Романовича практично не розглядалась. Зокрема, М.Котляр16 і О.Онищенко17 підкреслювали значення лише папського впливу на прийняття князем такого рішення. Позитивні зрушення у вивченні досліджуваної проблеми з'явились після публікації статті Я.Дашкевича "Українські землі в часах Галицько-Волинської державності (кінець X—середина XIV ст.)". Історик розглядає коронацію Данила Галицького у континуїтивному зв'язку з традиціями присвоєння титулу гех СаіШае сї Ьосіотегіае династією Арпадів. Науковець констатує, що отримання у 1215 р. корони Коломаном та його перебування при владі у Галичині впродовж 1214 — 1221 рр. (з перервами) було визнано папою. При аналогічних обставинах відбувалася коронація старшого Романовича, який був оголошений першим королем Русі. Я.Дашкевич відзначає, що в територіальному відношенні та з точки зору визнання могутності володаря в порівнянні з титулом короля
  
  
  2п6іб3у
  І
  
  
  Галичини і Володимири" Данило знаходився на щабель вище від Арпадів18.
  Представники сучасної української діаспори теж досліджують впливи Угорщини на коронацію Данила. Зокрема, В.Ідзьо вважає, що Арпади шляхом коронування у Галичі в 1215 р. Коломана та тривалого контролю Подністров'я створили передумови для отримання корони Романовичами. Історик припускає, що князя в дитинстві навіть готували на угорський престол19. На думку вченого, однією з причин прийняття Данилом королівського титулу було переконання папи в тому, що Угорське королівство не претендуватиме на його землі20.
  У зарубіжній історіографії питання впливу Угорського королівства на коронацію Данила Галицького також спеціально не вивчалося. Дослідники обмежувались констатацією факту союзництва обох країн на рубежі 40 — 50-х рр. XIII ст. та впливу короля Бели на прийняття князем рішення коронуватися. Дана думка спостерігається у працях З.Пожоньї21, Л.Зічі22, Е.Ледерер23, Е.Маюса24 і Д.Кріштова25.
  Однак, ми вважаємо, що досліджувана тема потребує більш глибокого вивчення. Проблема коронування Данила Галицького (а також подій, які розгортались навколо неї) полягає не тільки в тому, чи справді дана подія мала місце і як вона відобразилась на подальшому адміністративно-політичному, військовому і релігійному розвитку Галицько-Волинської держави. Метою і завданнями статті є з'ясування питання впливу на прийняття Романовичем рішення коронуватися з боку Угорського королівства.
  Це пояснюється тим, що Угорщина і династія Арпадів, зокрема, в історії галицько-волинських земель першої половини XIII ст. залишила помітний слід. Тривалий контроль уграми Подністров'я та південної Волині (більше 30 років з перервами) наклав відбиток на суспільно-політичну та релігійну свідомість не тільки місцевих бояр, але й князів, зумовивши появу певних стереотипів щодо управління руськими землями та моделювання зовнішньополітичних стосунків за західноєвропейськими зразками. Саме тому ми вважаємо, що коронування Данила стало можливим в результаті закономірних, послідовних процесів еволюції галицько-волинських земель у кінці XII — першій половині XIII ст. Зміна політичного і релігійного статусу володінь Романовичів у кінці 1253 р. не була випадковою, а добре продуманою моделлю подальшого розвитку країни із реальним баченням більшості наслідків. Галицько-волинський володар прямо чи опосередковано піддавався впливам з боку Арпадів у справі коронування та в процесі зміни релігійної орієнтації. Вони відчувалися не тільки напередодні події, але й раніше - у період боротьби провідних країн Центрально-Східної Європи за "ãàëèöüêó ñïàäùèíó" (1205 - 1248 ðð.).
  Таким чином, в результаті детального аналізу джерельних матеріалів та історіографічного доробку, який висвітлює окремі аспекти досліджуваної теми, ми прийшли до наступних висновків.
  По-перше, перебування Данила при дворі угорського короля Ендре II впродовж 1205 -1213 рр. (з перервами)26 наклало відбиток на свідомість молодого князя. Він отримав можливість ближче ознайомитись із традиціями західноєвропейських суспільно-політичних, династичних і релігійних відносин. Прагнення Арпадів одружити його з донькою Ендре - Марією27 є додатковим підтвердженням даної позиції. Вживання угорськими правителями титулу rex.
  
  
  Ааееч-еіа
  
  _і
  
  СаіШае сї Ьосіотегіае не могло не вплинути на бачення Данилом військово-політичної і демографічної ситуації у Подністров'ї навіть при тому, що князеві було 13 — 14 років. Він усвідомлював, що у цьому поліетнічному регіоні*, на який впливи центральноєвропейських країн у порівнянні з руськими князівствами розповсюджувалися краще, королівська влада мала властивість укріплюватися значно швидше і міцніше, на відміну від князівського інституту, який в особі галицького нобілітету постійно отримував супротивників. Це, на нашу думку, у роки державотворчої діяльності Романовичів спричинило до вибору ними такого шляху розвитку країни, де б перепліталися кращі здобутки західноєвропейської цивілізації та східнослов'янського світу.
  По-друге, традицію присвоєння титулу rex СаіШае сї Ьосіотегіае розпочали Арпади. Для Подністров'я поява у кінці 1253 р. королівської влади була невипадковою. Зокрема, ще в 1188 р. Бела III під час короткочасного контролю Галичини присвоїв собі титул короля Галичини і Володимирії28. Натомість його син Ендре вважався у володіннях галицьких Ростиславичів намісником Угорської корони29, а після укладення з вдовою Романа Мстиславича у серпні 1205 р. Сяноцької угоди - королем30.
  Прагнучи легітимізувати свої права на Галич шляхом отримання політичної і релігійної підтримки від папи Інокентія III, Арпади санкціонували і провели у 1215 р. коронацію сина Ендре II - Коломана31. На думку українського вченого І.Гарайди, Галицька земля після встановлення влади угорського принца повинна була перетворитися на секундогенітуру Корони, де правила б одна з гілок династії Арпадів32. Тобто Коломан формально перетворювався на васала свого батька, маючи усю повноту влади у Подністров'ї, однак, залишаючись залежним від реалій суспільно-політичного розвитку Угорщини.
  Судячи зі свідчень літописців останньої чверті XVII ст.33 та досліджень російського вченого М. Карамзіна34, українських істориків Д.Зубрицького35 і І.Шараневича36, Мстислав Удатний після вигнання з Галичини Арпадів у 1219 р. був вінчаний вінцем Коломана, прийнявши титул "царя Галицького". Даний факт потребує більш детального вивчення.
  Останнім представником правлячої угорської династії, який тривалий час контролював галицько-волинські території, був син короля Ендре II - Ендре. Аналізуючи повідомлення не до кінця збереженого тексту булли папи Гонорія III від 27 січня 1222 р.37, можна зробити висновок про те, що принц Ендре отримав владу у Подністров'ї за правами аналогічними Коломану. Одружившись у 1222 р. з донькою Мстислава Удатного Марією, він здобув можливість законно претендувати на Галичину, атому впродовж 1227 - 1234 рр. (з перервами) вважався володарем даних земель. За відсутністю інших джерел встановити його титул щодо володінь Романовичів важко.
  Таким чином, коронація Данила наприкінці 1253 р., на тлі зовнішньополітичних амбіцій Арпадів щодо Галичини впродовж першої третини
  * Починаючи від середини XII ст., Галичина стала об'єктом заселення вихідців з інших країн Європи. Рушієм даних процесів стало нетривале приєднання Подністров'я до складу Угорського королівства у 1188 — 1189 рр., а також контроль Арпадами володінь Романовичів впродовж першої третини ХІП ст. Літописи констатують, що у Галичі проживала група німецьких поселенців. Археологічні дослідження, проведені на території Крилоського городища у кінці XX ст. Б.Томенчуком, переконують в тому, що існували польські поселення.
  
  
  2п6іб3у
  І
  
  
  XIII ст., була традиційною для місцевого населення спробою змінити міжнародно-правовий статус князівства.
  По-третє, за умов наявності між вдовою Романа Анною і угорськими володарями союзницьких відносин факт використання Арпадами титулу гех Саlitiае еt Lоdomeriae впродовж 1205 - 1213 рр. не викликав у Романовичів негативних емоцій. Однак, у процесі поступового нівелювання уграми прав Данила і Василька щодо "галицької спадщини" постала потреба глибше і більш повноцінно підкреслити свої претензії на Галичину та Волинь. Задля досягнення такої мети династичних і військово-політичних методів було недостатньо. Ситуація особливо загострилася в роки монголо-татарського нашестя та відновлення у першій половині 40-х рр. XIII ст. війн з уграми. Виникала потреба легітимізації своїх прав при сприянні Риму, а це було можливим лише після тривалих переговорів і укладення відповідної домовленості.
  По-четверте, Данило, взявши у вересні 1235 р. участь у коронації Бели IV як князь (сіих)38, після перемоги у серпні 1245 р. над спільними силами Угорського королівства, Краківсько-Сандомирського князівства і загонів Ростислава Михайловича, а також укладення в 1248 р. рівноправного союзницько-династичного договору з Белою IV задля покращення міжнародно-правового статусу не тільки своїх володінь, але й власного імені з часом повинен був погодитися на коронацію. Це б суттєво покращило його зовнішньополітичний авторитет не тільки в очах правителів сусідніх країн. Угорщина у даному випадку була зацікавлена в коронуванні Романовича з династичних міркувань. Оскільки, за словами М.Вертнера, Арпади піклувалися про "чистоту природи" власної династії39, вони прагнули укладати шлюби з рівноправними собі, тобто королями (бажано католиками).
  По-п'яте, окрім династичного і міжнародно-правового аспекту впливу Угорщини на прийняття Данилом королівської корони, помітне місце посідає військово-політичний. У контексті постійної загрози Центрально-Східній Європі з боку Орди як Галицько-Волинська держава, так і Угорське королівство були зацікавлені в обороні своїх територій. Оскільки власних сил для тривалої боротьби з монголами у лідерів обох країн не було, постала проблема організації спільної кампанії, спрямованої проти татар.
  Ініціатором хрестового походу виступав Данило, який в 40-х рр. XIII ст. проводив активне листування з папською курією. Обговорювалось питання про створення колективної безпеки від кочівників40. Проте, папа зволікав, прагнучи насамперед залучити володіння Романовичів до католицьких сфер впливу. Оскільки для галицько-волинських князів першочерговим завданням було усунення небезпеки зі сходу, тривалий час обидві сторони не могли знайти порозуміння. Не випадково Інокентій IV вдало скористався наявністю між Данилом і Арпадами союзницьких відносин, заручившись у справі налагодження зв'язків з Галичем підтримкою Бели. Зокрема, вже 9 травня 1252 р. король повідомляв папі про те, що йому вдалося переконати старшого Романовича відновити переговори і невдовзі князь відправить до Риму своїх послів41. Таким чином, вплив Арпадів на коронування князя у контексті загрози з боку татар був помітним, якщо не вирішальним.
  
  
  Ааееч-еіа
  
  _і
  
  По-шосте, Данило Галицький як політик і військовий діяч виховувався у західноєвропейських традиціях. Тривале перебування при дворі угорського короля, міцні стосунки з австрійськими герцогами, польськими князями, папством* спричинили до того, що він у своїй державотворчій діяльності виявляв бажання брати активну участь у європейській політиці. Прикладом цього може бути участь у боротьбі за "австрійську спадщину" (1248 - 1253 рр. з перервами), де одним з ініціаторів залучення Романовичів виступав Бела IV42. Кампанія, організована і
  проведена у 1253 р. спільними угро-польсько-руськими силами, не досягла мети, яка полягала у встановленні на австрійському престолі сина Данила Романа. Австрійські землі перейшли під контроль чеського претендента Оттокара II Пшемисла43.
  Вирішення даного питання у дипломатичній площині теж не дало галицько-волинським володарям позитивних результатів. Вони, в силу власної релігійної та не до кінця зрозумілої на Заході політичної орієнтації, не мали впливу на вирішення складного династичного і військово-політичного непорозуміння, у якому були замішані інтереси папства, Чеського, Угорського королівств, польських князів, австрійських баронів, південнослов'янських правителів і Священної Римської імперії. Судячи з документальних повідомлень, питання про успадкування австрійського престолу вихідцем з Галицько-Волинської Русі не розглядалося і під час укладення мирного договору в м. Пожонь (Братіслава) у 1254 р.44. Така ситуація потребувала зміни міжнародно-правового статусу країни та релігійної переорієнтації її володарів.
  По-сьоме, напередодні коронації Данила союзницькі відносини з Арпадами для Романовичів були одними з найміцніших. Участь галицько-волинських князів у австрійській кампанії, відстоювання Белою інтересів союзників перед папою, існування мобільної дипломатичної служби45 засвідчувало особливу довіру між лідерами обох країн. Тісні династичні зв'язки і (можливо) наявність впливів Лева Даниловича у Мукачеві46 сприяли тому, щоб Угорська корона і Галицько-Волинська держава і надалі підтримували між собою добросусідські стосунки. Тому, ми припускаємо, що фактор особистішої приязні Данила та Арпадів на тлі переговорів щодо коронації першого відіграв помітну роль.
  По-восьме, коронація Данила і його перетворення у формального підлеглого римського папи створювала передумови для уникнення потрапляння володінь Романовичів у васальне підпорядкування Орді. В контексті загрози з боку останньої дана обставина впливала на зовнішньополітичні орієнтації більшості сусідів Галицько-Волинської держави, у тому числі Угорщини. За умов, коли монголо-татари напередодні 1237 — 1242 рр. у своїх листах до короля Бели IV відкрито говорили про бажання перетворити його володіння у свої пасовища47, розширення їхніх військово-політичних сфер впливу на захід погрожувало територіальній цілісності Угорського королівства. Поїздка Данила до Орди у 1246 р. остаточно переконала Белу в необхідності не просто укласти з князем мирну угоду, а переконати його якнайшвидше прийняти корону та провести у своїх землях
  * Сучасний український історик О.Головко, посилаючись на працю М.Грушевського "Історія України-Русі", доводить, що проєвропейська орієнтація Данила була обрана не випадково. Його батько Роман Мстиславич виступав прихильником будівництва союзницьких відносин з німецьким імператором і навіть подарував Ерфуртському монастирю 300 марок золотом. Про приналежність галицько-волинського князя на рубежі ХП — ХІП ст. до гіббелінської групи європейських держав писав Л.Гумільов.
  
  
  2п6іб3у
  І
  
  
  релігійні перетворення. Існування на сході Європи низки католицьких держав при активній ідеологічній та політичній підтримці папи могло зупинити монгольську загрозу.
  По-дев'яте, коронування старшого Романовича було необхідне не тільки для покращення міжнародно-правового статусу своїх територій та появи передумов для організації антимонгольського союзу. Данило, ставши у кінці 1253 р. королем Русі (гех Саlitiае), позбавив Арпадів будь-якого права висувати претензії на Подністров'я і Волинь. Визнання папою прав Романовича на володіння його батька звели нанівець спроби угрів матеріалізувати концепцію, запропоновану в кінці XII ст. Анонімом. Вона полягала у тому, що у кінці IX ст. під час перекочовування семи угорських племен з Великої Угорщини до Паннонії, їх вождь Алмош заволодів Києвом, Володимиром і Галичем. Правителі цих міст сплатили йому чисельну данину48. Так при дворі Арпадів було створено під'рунтя для висування претензій на ці землі у XII - XIII ст. Хоч угорські володарі навіть після смерті Данила продовжували називати себе гех Саlitiае еt Lоdomeriae49, даний титул був позбавлений чинності.
  
  По-десяте, Данило, ставши королем Русі (так він іменувався у папських буллах та в документах королівської канцелярії Арпадів до коронації і після неї50), отримав додаткове підкріплення своїх претензій на території сусідніх держав, заселені руським (за своїм етнічним походженням) населенням. Такими суміжними з володіннями Романовичів теренами були, насамперед, комітати Закарпаття і Люблінщина. Відомо, що вже після 1252 р. ".. .у князівстві Мукачівському" мали місце впливи руського володаря51. Про те, що у 1254 р. на Земплинщині існувала Зериііига КддІЇіепогшп, на початку XX ст. писали закарпатський дослідник О.Мицюк52 та угорський історик А.Годінка53. Таким чином, галицько-волинські правителі отримали можливість розвивати власну зовнішньополітичну ініціативу в західному напрямку.
  Отже, сталість, постійність, тривалість відносин Романовичів з лідерами Угорського королівства впродовж XIII ст. активізували процес трансформації свідомості князів не тільки у військово-політичному напрямі, але й призвели до еволюції їх світоглядних позицій та психології. На тлі монголо-татарського нашестя поступове відмежування від традицій адміністративно-політичного розвитку східнослов'янського світу перетворювало Данила і Василька на типових представників європейської цивілізації. Близькість кордонів Галицько-Волинської держави із землями Арпадів пришвидшило її інтеграцію до системи політичних, релігійних та ідеологічних інститутів Центрально-Східної Європи. Активніше, ніж в XI - XII ст., почала розвиватися торгівля саме з країнами Європи, а не Азії. Участь Данила Галицького у міжнародних відносинах континенту та спроба, в даному контексті, нейтралізувати загрозу з боку Орди спричинила до необхідності зміни міжнародно-правового статусу володінь Романовичів, повного і остаточного утвердження їх в якості повноправного суб'єкта європейської політики.
  Угорщина, яка належала до числа провідних католицьких країн даного регіону, як прямо, так і опосередковано вплинула на прискорення коронування Данила. Дана подія мала суттєво змінити баланс військово-політичних впливів католицизму на сході, розширити сфери його повноважень на Волинь і Подністров'я. Галицько-волинські правителі в результаті коронації старшого
  
  
  Ааееч-еіа
  
  _і
  
  Романовича позбулися претензій на власні землі з боку угрів, отримали легітимну можливість розширювати володіння на захід, а також сподівалися на допомогу від інших католицьких країн у боротьбі з Ордою.
  Практичне застосування роботи полягає в подальшому детальному вивченні і висвітленні маловідомих сторінок історії середньовічної Русі й Угорщини.
  Перспективи дослідження цієї теми полягають в тому, що на основі залучення нових джерел та історіографічних розробок слід більш глибоко вивчати проблему впливу династії Арпадів на коронування Данила Галицького.
  1 Карамзин Н.М. История Государства Российского: В 3 кн. - М.: Книга, 1988. - Кн.1. -
  Ò.4. - Ñ.33.
  2 Соловьев С.М. Общедоступньїе чтения о русской истории // Соловьев С.М. Сочинения
  в 18 книгах. Работьі разньїх лет. - М.: Мьісль, 1998. - Кн.21 (дополнительная). - С.278.
  3 Дашкевичь Н. Первая уния юго-западной Руси с католичеством. - К., 1884. - С.35.
  4 Òàì ñàìî. - Ñ.37.
  5 Чубатий М. Західна Україна і Рим у XIII ст. у своїх змаганнях до церковної унії // Записки
  ÍÒØ. -Ëüâ³â, 1917. -Ò.123-124. -Ñ.58.
  6 Аркас М. Історія України-Руси. - К.: Вища школа, 1990. - С.86.
  7 Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 10 т., 11 кн. - К.: Наукова думка, 1992. -
  Ò.3.-Ñ.71-72.
  8 Андрусяк М. Унія з Римом і коронація Данила // Збірник документів V наукової
  конференції НТШ. - Торонто, 1954. - С. 136; Стахів М. Корона Данила і татари // Апаіесіа
  OSBM. - Ñåð.2. - Ñåêö.2. - Âèï. 1 - 2. - Ðèì, 1954. - Ñ.148 - 149.
  9 Пашуто В.Т. О политике папской курии на Руси (XIII век) // Вопросьі истории (далі -
  ÂÈ).-1949.- ¹5.-Ñ.63.
  10 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Вольшской Руси. - М.: АН СССР, 1950. -
  330 ñ.
  11 Тихомиров М.Н. Древняя Русь. - М.: Наука, 1975. - 429 с.
  12 Толочко П.П. Древняя Русь. - К.: Наукова думка, 1988. - 248 с; його ж. Історичні
  портрети. - К.: Наукова думка, 1990. - 272 с.
  13 Крип'якевич І. Історія України. - Львів: Світ, 1990. - 352 с.
  14 Котляр М. Полководці Давньої Русі.-К.: Україна, 1991.- 151 с; Котляр Н., СмолийВ.
  История в жизнеописаниях. — К.: Наукова думка, 1990. — 255 с.
  15 Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая степь. — М.: Мьісль, 1989. — 764 с; його ж. От
  Руси к России. - М.: Изд-во АСТ, 2002. - 392 с.
  '* Котляр М. Галицько-Волинський літопис XIII ст. - К: Інститут історії України АН України, 1993. - С. 100 - 101; його ж. Галицько-Волинська Русь // Україна крізь віки: У 15 т. - К.: Альтернативи, 1998. - Т.5. - С.207; його ж. Данило Галицький. - К.: Інститут Історії України НАНУ (далі - ПУ НАНУ), 2001. - С. 135.
  17 Історія християнської Церкви на Україні / Відповід. ред. О.С.Онищенко. — К.: Наукова
  äóìêà, 1991.-Ñ.23.
  18 Дашкевич Я. Українські землі в часах галицько-волинської державності (кінець X -
  середина XIV ст.) // Пам'ять століть. - 2002. - №4. - С.19.
  19 Ідзьо В.С. Руське королівство під управлінням королів Данила, Шварна та Льва
  (1253 - 1301). Король Данило Романович І (1253 - 1264) // Науковий вісник Українського
  óí³âåðñèòåòó. - Ì., 2002. - Ò.2. - Ñ.16 - 17.
  20 Òàì ñàìî. -Ñ.19.
  21 Рогзопуі 2. Бграсіког й§ Кеіеі. - 8ге§есі, 1935. - 8.83.
  22 А Іаібдбгбз Ма§уагог82б§оп йз петгеікцгі роііїіка / 8гег. 2ісзі Ь. - Вшіарезі: Акасіетіае
  kiadó, 1952.-S.31.
  23 Ледерер 3. Татарское нашествие на Венгрию в связи с международньїми собьггиями
  зпохи //Асіа Ьізіогіса Асасіетіае Зсіешіагшп Нші§агіае. - Вр.: Акасіетіае кібсіу, 1953. -
  T.2.-¹1-2.-C.32-39.
  24 Мб1уь§2 Е. Кігбіуі кбпсеіібгіа й§ кгушкаігбз а кцгйркогі Ма§уагог82б§оп. - Вшіарезі:
  Акасіетіае kiadó, 1973. - S.119.
  25 Кгізгу Су Ма§уагог82б§ гхгптеіе 895 -1301. -Вшіарезі: Акасіетіае кіасіу, 1998. - 8.241.
  26 Ипатьевская летопись // ПСРЛ. - Спб.: Типография МА. Александрова, 1908. - Т.2. -
  Ñòá. 719-729.
  27 Похлебкин В.В. Внешняя политика Руси, России и СССР за 1000 лет в именах, датах,
  фактах. Справочник. - М.: Международньїе отношения, 1992. - С.63; \Уегйшег М. Аг
  Атрбсіок сзаібсіі гхййпеіе. - Ка^уЬесзкегекеп, 1892. - 8.414.
  
  
  2п6іб3у
  І
  
  
  28 Сосіех (ііріотаіісиз Нип§агіае ессіезіазйісиз ас СІУІІІЗ / Есі. О.Ре)ег. - Видає, 1829. -
  T.2. -V.1. -S.247.
  29 Ипатьевская летопись. - Стб.661.
  30 Сосіех сііріотаіісиз Нип§агіае ессіезіазгісиз ас СІУІІІЗ /Ей. О.Ре)ег. - Видає, 1829. -Т.З. -
  V.1. -S.31.
  31 В1и§088Іі Іоашіез. Ашіаіез зеи Сгопісае іпсіШ ге§пі Роіопіае: Іп 10 ііЬгез. - У/агвтач/а.,
  1973. - ІІЬ.5 - 6. - 8.204; Кгопіка Роізка Магсіпа Кготега Ьізкира \№агтіп8кіе§о: \¥ З І. -
  Sanok, 1857.-T.1.- S.376-377.
  32 Гарайда И. Галицька политика угорскихь королевь Бейльї Ш-го и Андрія П-го // Зоря. -
  1943.-¹1-4.-C.151.
  33 Летописцьі последней четверта XVII в. // ПСРЛ. - М.: Наука, 1968. - Т.З 1. - С.67.
  34 Карамзин Н.М. История Государства Российского: В 3 кн. - М.: Книга, 1988. - Кн.1. -
  Ò.3. -Ñ.111.
  35 Зубрицкий Д. Критико-историческая повесть временньїх леть Червоной или Галицкой
  Ðóñè.-Ì., 1845.-Ñ.80.
  3* Шараневич І. Исторія Галицко-Володимирской Русьі оть найдавнейших времен до року 1453.-Ëüâîâ, 1863.-Ñ.77.
  37 Літопис Руський / За ред. Л.Махновця. - К.: Дніпро, 1989. - С.382; Сосіех сііріотагісиз
  Нип§агіае ессіезіазгісиз ас СІУІІІЗ /Есі. С.Ре]ег. -Висїае, 1829. -Т.З. -VI. -8.355.
  38 СЬгопікоп Рісйіт УіпсіоЬопепзе // Нізіогіае Нип§агісае Ропіез сіотезіісі. - Ьірзіае,
  1883. - 8.223; КбШ Мбгк. Кйрез кгупіка. - Вшіарезі: Акайетіае кібйу, 1959. - 8.189;
  ТЬигосгу І. А та§уагок кгупікбіа. - Видарезі, 1978. - 8.210.
  39 ^ейЬпег М. Біе Аіііапгеп сіег Аграсіеп. РоШІ8сЬ-§епеа1о§І8сЬе зйісііе. - \¥іеп, 1887. -
  S.7.
  40 Боситепіа Ропіійсит Котапогит Нізіогіат ІІсгаіпае ІИизп-апгіа (1075 - 1953): Іп 2 V. /
  Со11е§еі іп іпп-осіисіюпе еі асЗгііагіопіЬиз аихії Р. АіЬапазіиз О. \Шукуі О8ВМ. - Котае,
  1953.-V.1. -S.27-43.
  41 Сосіех сіїріотагісиз Нип§агіае ессіезіазгісиз ас СІУІІІЗ /Ей. О.Ре]ег. - Висїае, 1829. -Т.4. -
  V.1. -S.144.
  42 Ипатьевская летопись. - Стб. 813-814.
  43 Ліхтей І. Універсальні тенденції в зовнішній політиці чеського короля Пршемисла
  Оттокара II (1253 - 1278) // Науковий вісник УжДУ. - Серія історія. - 2000. - Вип.5. -
  Ñ.69.
  44 Сосіех сііріотаіісиз еі ерізіоіагіз Могауіае: Іп 41.1 Зйісііо еі орега А.Возгек. - Оіотоисіі,
  1841. - Т.З. - 8.168 - 170; Нізіогіа Ке§ит Нип§агіае сит погііз ргаеуііз. - Висїае, 1801. -
  S.261-262.
  45 Ісаєвич Я. Історична географія Угорщини та суміжних країв XI - XIV ст. // Архіви
  України. - 1967. -№2. - С.73; Ледерер 3. Указ. соч. - С.ЗЗ; АШаг)бгб8 Ма§уагог82б§оп й§
  пепхгеисцгі роШіка. - 8.30.
  46 Державний архів Закарпатської області (далі - ДАЗО). - Ф.151. - Оп.25. - Спр.35. -
  Àðê.1.
  47Аннинский С. А. Известая венгерских миссионеров XIII - XIV вв. о татарах и Восточной Европе // Исторический архив. - 1940. - Т.З. - С.71 - 113.
  48 Алопуті Веіае Ке§і§ поіагіі Нізіогіа Нип§агіса // 8сгір1оге8 Кегат Нип§агісагат. -
  Vindobonensis, 1756. - S.1 - 38.
  49 Сосіех сііріотагісиз Нші§агіае ессіезіазгісиз ас СІУІІІЗ /Есі. О.Ре]ег. - Висїае, 1829. -Т.6. -
  VI. - 8.45; Нагаі Октбпуібг. Сосіех сііріотагісизрапіиз. - Оуцщй, 1865. -К.2. - 8.22.
  50 Сосіех сіїріотагісиз Нип§агіае ессіезіазіісиз ас СІУІІІЗ / Есі. О.Ре]ег. - Висїае, 1829. - Т.4. -
  \3. - 8.197; Ооситепіа Ропгійсит Котапогит Нізіогіат Исгаіпае Шизігапііа (1075 -
  1953).-S.30-42.
  51 ÄÀÇÎ. -Ô.151. -Îï.25. -Ñïð.35. - Àðê.1.
  52 Мицюк О. Нариси з соціяльно-господарської історії Подкарпатської Руси: В 2 т. -
  Óæãîðîä, 1936. - Ò.1. - Ñ.14.
  53 Носііпка А. А кагрбі)а гаШпек, іакуЬеіуе, §агсіа8б§ипк й§ ти11)ик. - Висіарезі, 1923. -
  S.14.
  
  з pdf в Word cканував stryjko_bojko

• 2008.10.10 | stryjko_bojko

  Древні поселення на території України

  Древні поселення на території України.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2008.10.10 | stryjko_bojko

    Стоянка первісної людини в Чернігівській області

    Стоянка первісної людини
    
    Понад сто років тому на подвір'ї козака Кошеля, що мешкав у селі Мезині Коропського району Че-рнігівпшни, були знайдені великі кістки. Звістка про це надійшла до членів гу-
    бернсьької вченої архівної комісії та її музею (тепер це Чернігівський історичний музей імені В.В. Тарновського), і вже у жовтні 1907 року голова комісії Петро Добровольський провів у Мезині перші розкопки. Ознайомившись з їхніми результатами, відомий український археолог Федір Вовк у 1908 році розпочав регулярні дослідження території пам'ятки, яка згодом отримала назву «Мезинська стоянка». Розповідаючи про це, директор Чернігівського історичного музею ім. В.В. Тарновського Сергій Лаєвський підкреслив, що відкриття стоянки стало подією в археологічній науці, і Чернігівщина посіла чільне місце у світових наукових атласах первісної людини.
    У 1965 році на місці стоянки був створений народний археологічний музей. Його незмінним директором і наповнювачем експозиції понад 40 років був ентузіаст-краєзнавець Василь Куриленко, якому, власне, музей і завдячує своїм існуванням. А ще - місцевим мешканцям, які, як могли, охороняли безцінні експонати від грабіжників (музей кілька разів грабували), а територію стоянки -від «чорних» археологів. І лише недавно музей був включений до складу Мезинського національного природного парку.
    Під час багаторічного дослідження стоянки археологи знайшли тут рештки житла наших первісних предків, яке споруджувалося з кісток мамонта, кам'яні знаряддя праці й полювання, побутові предмети і навіть... ударні музичні інструменти, виготовлені з тих же мамонтових кісток: шість інструментів, орнаментованих клинописом. Цей музичний арсенал - унікальний і єдиний у світі. Значну частину знайденого можна побачити в Мезинсько-му музеї, який за останні кілька місяців зазнав суттєвих змін на краще. Посприяли цьому Коропська рай-держадміністрація, Мезинський національний парк і місцеве СТО «Авангард».
    Відзначення 100-річчя відкриття Мезинської стоянки у Коропському районі, на думку Сергія Лаєвського, сприятиме популяризації туристичного потенціалу Чернігівщини. І о.ш^ внпми ювілейними заходами стали науково-практична конференція і виставка, спеціально до події підготовлена Чернігівським історичним музеєм. На ній представлені оригінали предметів, знайдених у Мезині під час розкопок, в тому числі й ті, що зберігаються в Національному музеї історії України та Інституті археології HAH України. До ювілею також випущено художній конверт та туристичний буклет.
    Наталю ПОТАПЧУК, Укрінформ
    
    Газета "Обрій"
    №37, 2-8 жовтня 2008
    http://www.obriy.pib.com.ua/
    
    cкановано stryjko_bojko

• 2008.10.10 | stryjko_bojko

  Історичні знахідки

  Історичні знахідки
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2008.10.10 | stryjko_bojko

    Знайдено печатку Володимира Мономаха

    Знайдено печатку Володимира Мономаха
    
    Печатку великого князя київського Володимира Мономаха (1053 – 1125 р.) знайшли археологи на новгородській розкопці. Знахідка належить до так званих звислих свинцевих печаток, якими в давнину скріплювали важливі документи, повідомляє РИА Новости.
    
    «Печатка Володимира Мономаха виявлена на Десятинній розкопці в історичному центрі Великого Новгорода, розташованому поблизу Десятинного монастиря», – уточнив представник Новгородського центру з організації і забезпечення археологічних досліджень.
    
    За версією вчених, печаткою було скріплене послання новгородцям з Києва. Знахідка дуже цікава, але не унікальна – донині відомо близько десяти таких.
    
    газета "Обрій"

• 2008.11.03 | stryjko_bojko

  Козацьуа доба: XVI - XVIIIcт.

  Козацьуа доба: XVI - XVIIIcт.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2008.11.03 | stryjko_bojko

    390 років тому гетьман Сагайдачний ходив на Москву

    390 років тому гетьман Сагайдачний ходив на Москву
    
    
    
    
    
    "Гетьман Сагайдачний"
    
    У жовтні 1618-го московське військо ”в великом ужасе” відступило до своєї столиці й зачинилося в ній. Із кремлівських мурів стрільці й городяни з острахом дивилися, як Арбатом до Москви підходять запорожці гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.
    
    У Московському царстві наприкінці XVI ст. згасла династія Рюриковичів. Невдовзі країну охопила громадянська війна — Смута. Аби покласти їй край, 1610 року боярський уряд — Семибоярщина — запросив на престол сина короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ — 15-річного королевича Владислава. Той мав прийняти православ’я, католицизм у Московії не поширювати, у всьому радитися з боярами й не карати нікого без суду й слідства. Попервах Москва й інші міста охоче присягали новому цареві. Присягнув йому і 14-річний боярський син Михайло Романов. Ім’ям Владислава навіть почали карбувати монету.
    
    Але фанатичний католик Сигізмунд ІІІ не хотів, аби син приймав православ’я. Та й хвилювався: московити перед тим убили двох царів, а ще одного — запроторили в монастир. Тож до Москви польський гарнізон увійшов без нового царя. У країні вибухнуло повстання. Народне ополчення, зібране князем Дмитрієм Пожарським і нижньогородським купцем Кузьмою Мініним, 1612 року поклало край польсько-литовському пануванню. Невдовзі на земському соборі на трон обрали 16-річного Михайла Романова — родоначальника майбутньої династії Романових.
    
    — Миша Романов молод, умом не дошел, и нам не поваден будет, — вирішили бояри.
    
    Нова влада відразу заходилася вибивати податки з розореної країни. Невдоволенням з цього приводу й вирішив скористатися Владислав. Подорослішавши, він вирішив поборотися за московський престол. 1616-го він маніфестом закликав московитів ”бить ему челом и покориться как законному государю”. Владислав нагадував, що й Михайло Романов присягав йому, й запевняв, що за його влади всім жити стане краще.
    
    Наприкінці 1617 року королевич вирушає здобувати силою московський престол. Але справи в нього відразу пішли не надто добре: бракувало грошей, задарма військо не хотіло воювати, а серед потенційних підданих виявилося замало його прихильників. Владислав не зміг узяти Можайськ — фортецю, що прикривала шлях на Москву. Навесні 1618-го він звертається по допомогу до козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Той погодився допомогти королевичу як законному претендентові на московський престол. І влітку 1618-го 20-тисячне козацьке військо рушило на Москву.
    
    ”Запорогов” московські літописці характеризують як ”змии лютыи и волцы хищницы”, жорстокіших за татар. Ось як відображено в літописі взяття міста Лівни: ”А пришол он, пан Саадачной, с черкасы... и Ливны приступом взял, и многую кровь християнскую пролил, много православных крестьян и з женами и з детьми посек неповинно, и много православных християн поруганья учинил и храмы Божия осквернил и разорил и домы все християнские пограбил и многих жен и детей в плен поимал”.
    
    Фортецю Єлець гетьман узяв хитрістю, імітувавши відступ. Місцевий воєвода кинувся навздогін — ”со всеми людьми из города вышел” — і потрапив у влаштовану козаками засідку. Тут вони захопили татарське посольство, яке поверталося до Криму з великими грошима.
    
    У поході уславився майбутній гетьман, а тоді полковник — Михайло Дорошенко. На чолі авангардного загону — як у народній пісні: ”попереду Дорошенко, а позаду — Сагайдачний” — він узяв міста Лебедянь, Данков, Єпіфань, Скопин і Ряжськ.
    
    Не піддалося козакам лише місто Михайлов. Після першого невдалого штурму роздратований гетьман погрожував оборонцям, що невдовзі візьме місто ”яко птицу рукою своею и предаст огню”, і обіцяв їм відрізати руку та ногу і віддати собакам. Та михайловці відбили і другий штурм. Залишивши під мурами цього ”середньовічного Сталінграда” майже тисячу загиблих, ”всепагубный враг Саадачной с остальными запороги отиде от града со страхом и скорбию”. Щодо страху, то тут літописцям навряд чи варто вірити. Бо невдовзі запорожці форсували Оку, взяли міста Каширу, Касимов і Романов. Сагайдачний особисто подолав у двобої воєводу Бутурліна. Отоді-то на решту керманичів московського війська ”напал ужас великий” і вони відступили за кремлівські мури.
    
    Під Москвою запорожці з’єдналися з 14-тисячним військом королевича. Гетьман передав йому полонених воєвод, а навзаєм отримав прапор та булаву. Штурм міста мав відбутися 12 жовтня вранці. Але польські сапери не зуміли підірвати стіну. Тож козаки ухилися від участі в битві. Невдовзі Владислав і Сагайдачний відступили від Москви. Запорожці взяли посади довкола Серпухова. А в околицях Калуги лютували так, що й через 10 років там на місці восьми сіл лишалися лише згарища. Це була така собі ”операція з примушування до миру” московитів.
    
    Прикордонного Курська на зворотному шляху гетьман чіпати не став — ”присылал от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска, уезду и в нем живущим воинству своему заповеда ни единого зла сотворяти”. 1620-го від імені Війська Запорозького відправив посольство до Москви й запропонував Михайлові Романову ”служить напротив всяких его царского величества неприятелей”. Той подякував, виділив ”300 рублев легкого жалования”, а від послуг відмовився — мовляв, ні з ким воювати не збирається.
    
    1621 року гетьмана Сагайдачного було смертельно поранено в переможній для нього битві з турками під Хотином. У панегірику ”На жалобний погреб зацнего рицера Петра Конашевича-Сагайдачного” ректор київської братської школи Касіян Сакович серед іншого зазначив:
    
    Полуночниі тиж краї будуть памятати
    
    Долго єго мужество, бо ся ім дал знати.
    
    Великого звіжества там доказуючи,
    
    Мєста і городи іх моцниє псуючи.
    http://www2.maidan.org.ua/n/about/1225701775

  • 2009.06.23 | igorg

    Описание Украины Гийом Левассер де Боплан

    Класика! Повний оригінальний текст та переклад на російську
    
    http://rapidshare.com/files/246563770/Opisanie_Ukrainy.rar
    http://www.infanata.org/engine/go.php?url=aHR0cDovL25hdGFoYXVzLmlmb2xkZXIucnUvMTI3MzQ5NDY%3D
    Мапи окремо
    http://www.infanata.org/engine/go.php?url=aHR0cDovL25hdGFoYXVzLmlmb2xkZXIucnUvMTI3NzcxNjI%3D
    http://rapidshare.com/files/247498791/boplan_cards.rar
    
    Название: Описание Украины
    Автор: Гийом Левассер де Боплан
    Издательство: Древлехранилище
    Год: 2004
    Страниц: 576
    Формат: DJVU > RAR
    Размер: 13,65 MB
    ISBN: 5-93646-048-7
    Качество: Хорошее
    Язык: Русский
    «Описание Украины» французского воина, инженера, математика, картографа Гийома Левассера де Боплана, в 20-е — 70-е годы XVII в. служившего двум королям — французскому и польскому, содержит всестороннюю характеристику экономики, быта и нравов украинского народа, в особенности, казачества, казацких движений, отнюдь не однозначных взаимоотношений украинского с русским, татарским, польским и ногайским народами. Боплан «явил» миру Украину, как самостоятельное политическое и культурное явление в разгар освободительной войны на Украине под руководством Богдана Хмельницкого (первое издание книги увидело свет в 1651 г.). Он же составил первые карты всей Украины (Генеральная карта 1648 г., специальная — первая топографическая военная карта 1650 г.) и Днепра.
    Новое издание «Описание Украины» отличается широким комментированием текста специалистами (историками и историками культуры, картографами и географами, этнографами), которое позволит всесторонне представить описываемые французом реалии.
    Издание рассчитано не только на специалистов-историков, но и на широкий круг украинской диаспоры и России и всех, интересующихся прошлым и будущим взаимоотношений Украины с европейским и азиатским мирами.

  • 2009.07.10 | igorg

    В’ячеслав Григор’єв: Конотоп-1659: шана, честь і слава України

    http://maidanua.org/static/mai/1247081324.html
    
    Дев’яте липня 2004 року – визначна дата української історії. Саме в цей день 345 років тому поблизу Конотопа відбулася найбільша битва українсько-російської війни 1658-1659 років. У цій битві блискучу перемогу здобули українські війська гетьмана І. Виговського, що розгромили багатотисячну армію Росії, яка у сімнадцятому столітті мала назву Московія, Московщина чи просто Московська держава, тож під „московитами”, „москалями”, „москвою” слід розуміти „російські війська”, „росіяни”. Більшість українців і досі мало що знають не лише про саму битву, але й про українсько-російську війну 1658-1659 років. І це не дивно – радянська школа працювала гаразд. Історію цієї війни елементарно замовчували як російські дореволюційні (за винятком С. Соловйова), так і радянські історики, тому годі шукати бодай згадку про війну в радянських підручниках. Лише українські історики в діаспорі розповідали про неї. Нагадування про блискучу перемогу українських військ над росіянами було надто болючим для російської імперської свідомості. Крім того, Конотопська битва самим фактом свого існування в історії руйнувала міф про „дружбу російського та українського народів” та про одностайне прагнення українців до „воссоєдінєнія” з „братами”.
    
    ...

• 2009.09.30 | stryjko_bojko

  ДСВ - Друга світова війна

  ДСВ - Друга світова війна(1939-1945)
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2009.09.30 | stryjko_bojko

    Німеччина передала дані на 60тис. українців-військовополонених

    Германия передала данные о 60 тысячах украинцев-военнопленных
    29.09.09 // 18:01
    http://glavred.info/archive/2009/09/29/180102-10.html
    
    29 сентября в Киеве с участием посла ФРГ в Украине Ганса-Юргена Гаймзёта состоялась церемония передачи украинской стороне электронной базы данных на 60 тысяч военнопленных времен Второй мировой войны - уроженцев Украины. Также во время церемонии состоялось подписание продолженного протокола к договору о сотрудничестве между СБУ и объединением «Саксонские мемориалы в память жертвам политического террора».
    
    Украинская сторона получила информацию, которая будет передана на обращения граждан, до сих пор не знающих о судьбе своих родных, бывших советских военнопленных, содержавшихся в концлагерях на территории Германии.
    
    В частности, переданные данные содержат информацию из личных карточек, которые велись в картотеках лагерей для военнопленных во время Второй мировой войны.
    
    Эти карточки содержат персональные данные пленного, часто с его фотографией, особые приметы внешности, а также информацию о том, в каком лагере содержался человек или находился в госпитале, сведения о перемещении в другой лагерь.
    
    При создании этого массива данных были использованы также свидетельства, протоколы допросов, трудовые книжки, различные справки, сведения о месте захоронения пленного, если оно известно.
    
    Как отметил во время церемонии передачи документов председатель СБУ Валентин Наливайченко, «эти данные наших 60 тысяч людей возвращаются в государство. Судьба каждого человека - это та цель, ради которой мы должны работать».
    
    При этом председатель СБУ отметил, что переданные данные будут обнародованы СБУ, в том числе с помощью Интернет-ресурсов спецслужбы, и станут доступными как для родственников бывших военнопленных, так и для широкого круга общественности, пишет УНИАН.
    
    Наливайченко уверил: «Наше сотрудничество с немецкой стороной будет продолжено до тех пор, пока мы не установим судьбы до последнего человека».
    
    По его словам, украинская сторона, со своей стороны, устанавливает данные немецких солдат, которые погибли во время Второй мировой войны на территории Украины для того, чтобы их родственники также владели информацией, где, как и при каких обстоятельствах погибли их близкие и где они похоронены.
    
    Как сообщили в пресс-центре СБУ, благодаря сотрудничеству с немецкой стороной с сентября 2004 года Украине уже были переданы документальные данные о 22 тысячах 255 советских военнопленных.

• 2010.05.12 | stryjko_bojko

  Бойки

  Все про бойків.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2010.05.12 | stryjko_bojko

    Істрія назви "бойки"

    http://bojky.wordpress.com/бойки/історія-бойки/
    
    Вперше назву «бойки» ужив священик Йосип Левицький в передмові до «Граматики» (1831) від вживання в їхній мові частинки «бо є» («тільки»), на відміну від лемків, що казали «лем», і «лишаків», що казали «лише», «лишень». Надалі цю назву розповсюдили А. Торонський, В. Хіляк та інші. У Словаччині бойків називають «пуйдякамі» (слов. Pujďák), оскільки вони говорять «пуйдемо» на відміну від лемківського «пійдемо». Історія На думку багатьох вчених, перша писемна згадка про бойків зустрічається у компілятивному творі візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного “De Administrando Imperio” (Про управління імперією) (глава ХХХІІ): “Хай тобі буде відомо, що серби [ці] походять від неохрещених сербів, які також називаються “білими”, і живуть по ту сторону Турції, в місцевості, що зветься ними Бойкі. З ними межує Франгія, а також Велика Хорватія, неохрещена, яку також називають “Білою”. Ось там і живуть спрадавна ці серби.” В даному контексті “Бойки” – це топонім, причому не автентичний.
    
    Історично Бойківщина була :
    
    Х – ХІV ст.в складі Київської Русі, Галицько-Волинського князівства,
    Від ХІV ст. – Молдавського князівства
    З початку ХVІ ст. – Османської імперії
    У 1772-1918 роках опинилася під владою Австро-Угорщини,
    У 1918-1940 роках – Польщі,
    
    Після приєднання у 1939 році до Західної України та у 1945 році Закарпаття з УРСР входить до складу Української держави.
    У 1940 року приєднана до Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).
    Влітку 1920 року відбулася спроба утворити самостійну державу – Бойківську Республіку. Селяни на чолі з Ф. Бекешем зайняли кілька сіл на Сколівщині, станцію Лавочне і проголосили власну республіку.
    
    Через Бойківщину свого часу проходив головний торговий і військовий шлях з України в Угорщину та Західну Європу
    
    На Бойківщині народилося багато відомих діячів, зокрема гетьман Петро Сагайдачний, генеральний суддя з Хмельниччини Іван Креховецький. Іван Франко присвятив історії та культурі цього краю низку художніх, публіцистичних та наукових творів («Етнографічна експедиція на Бойківщину», «Карпато-руське письменство» та інші).

• 2010.11.12 | Isoлято

  У Франції надруковано ілюстровану історію України (л)

  Чомусь вони її (за звичкою, мабуть... а може, то лише жюрналюґі "Касамольскай Правди" так виражаюццо) назвали "коміксами"... хоча комічного в цій історії зовсім мало.
  
  http://kp.ua/online/news/252949/

• 2011.08.12 | stryjko_bojko

  Iсторія України. Дохристиянський період

  Iсторія України. Дохристиянський період.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2011.08.12 | stryjko_bojko

    Кельти в Україні(\)

    Кельти в Україні
    Геннадій Казакевич, "Дзеркало тижня".
    http://www.haidamaka.org.ua/0056.html
    
    Тисячоліттями складалась етнічна карта Європи, складна й заплутана. На зорі історії народи приходили й осідали тут, змінюючи один одного. З часом одні з них зникали, натомість народжувалися нові. Так кожен народ вніс свою лепту в будівництво великого будинку європейської культури. Приносили вони й свої таємниці, багато хто з яких не розкриті й понині.
    
    Одним з таких загадкових племен були кельти. У стародавності їх називали й по-іншому - галлами або галатами. Ще й сьогодні ця група індоєвропейських народів порівняно погано вивчена історичною наукою. А тим часом багато вчених ставлять значення її культури в один ряд з досягненнями античного світу. І не дарма. Адже саме кельтська література, одна з найдавніших літератур Європи, подарувала нам легенди про короля Артура й лицарях Круглого стола, казковий світ ельфів і фей ірландських саг. Кельтське суспільство піддалося феодалізації на кілька сотень років раніше інших народів. Їхні жерці-друїди, відомі в античну епоху як хоронителями таємної мудрості, і зараз викликають суперечки, а багато сучасних традицій ідуть коріннями в кельтське минуле. Так, наприклад, Геловін - День Всіх Святих - або страшна Вальпургіїва ніч, мають у своїй основі древні кельтські містерії - Самайн і Бельтайн.
    
    Зараз від кельтів-галлів залишилися лише декотрі - ірландці, горяни Шотландії й деякі інші народи на північно-заході континенту. Але багато століть назад усе було інакше. Чи замислювалися ви коли-небудь, що загального між древньою назвою Франції - Галлія, Галисією в Іспанії, Галатією у Малій Азії, містом Галаті на Дунаю й Галичиною у Західній Україні? У свій час всі вони були покриті поселеннями й містами кельтів. Наводячи жах на всі древні народи, кельти захопили великі території. На межі нашої ери від цього народу багато в чому залежало те, як буде розвиватися історія Європи. Кельтам удалося розгромити древню цивілізацію етрусків. Під їхніми мечами трясся і Рим - в 390 році до н.е. його легіони були розсіяні, а саме Вічне місто розграбоване й спалений. Інша група кельтів діяла на Балканах. Сам Олександр Македонський, коли зустрів їх тут в 335 році до н.е., не ризикнув вступити в бій, коли на питання, чого кельти побоюються найбільше у світі, вони відповіли, що бояться тільки, щоб небо не впало на них.
    
    Йшов час, і кельти залишили завойовницькі походи, розселившись на величезних просторах Європи. По території нашої країни проходив східний кельтського світу. На думку багатьох дослідників, Карпатська улоговина й інші західні райони стали базою, звідки кельти робили свої набіги на інші країни, і бастіоном, що захищав самих кельтів зі сходу. Ця гіпотеза, так само як і кельтське походження назви Галичина, підтверджується археологічно. Систематичні розкопки колишніх кельтських областей почалися тут досить давно й тривають понині. Їхні результати приводять нас до переконливого висновку: на рубежі нашої ери кельти заселяли ряд територій сучасної Західної України й залишили глибокий слід у їхній історії.
    
    Перший пам'ятник чисто кельтського походження був знайдений ще в 1962 р. у районі села Бовшів, в одинадцятьох кілометрах від древнього Галича. Це був ремісничий комплекс - майстерня кельтського гончаря, з більшою кількістю інвентарю. Хоча й раніше до археологів потрапляи окремі екземпляри або групи кельтських речей, існування цієї культури в Україні здавалося спірним. Відкриття в селі Бовшів розвіяло всі сумніви - кельти це частина й нашої історії. Пізніше такі знахідки перестали бути одиничними. Вони чекали дослідників в усі нових і нових областях. У верхньому плині Західного Бугу були виявлені скарби монет I-XI століть до н.е., у верхнє Подністров'я - кельтське поховання.
    
    Більше ста років проводилися розкопки в басейні ріки Тиса, де кельтські поселення були найбільш численні. Саме тут, у районі міста Мукачеве, був відкритий великий кельтський ремісничий центр, справжнє місто, найсхідніше з відомих у Європі. У цих же місцевостях було виявлено більше двохсот поховань кельтів. Як правило, площа кельтських селищ в Україні не перевищувала одного гектара. Зате дуже багатий археологічний матеріал: залізні й бронзові знаряддя праці, посуд і особливо багато зброї - мечі, списа, дротики, щити, кольчуги. Поширення кельтської культури в Україні не обмежувалося тільки західним регіоном. Справжню сенсацію викликала знахідка археологів у Залісся на правом бережу Прип'яті. Тут було виявлене поховання, не схоже на поховання ні однієї місцевої культури. Спалені останки перебували в ручної роботи «кружальному» посудині, при них був типово кельтський інвентар. Це відкриття дозволило припустити, що окремі групи кельтів проникали далеко на схід. Але й це ще не все. Із джерел достеменно відомо, що кельти побували й у Північне Причорномор'я. Так, наприклад, в III столітті до н.е. їхні племена загрожували грецької колонії Ольвія (біля сучасного Миколаєва).
    
    Вгасання й загибель кельтської культури в Україні датують початком I століття нашої ери. Учені зв'язують його із приходом нових племен - дакійців. Але вона не зникла безвісти. Кельти вплинули на культуру наших предків - східних слов'ян. Причому ареал цього впливу був дуже широкий. Завдяки торгівлі, предмети кельтського походження проникали далеко на схід, де вироблялися речі, що наслідували ім. Багато таких виробництв перебували й у Прип'ятське Полісся, і в Середнє Подніпров'я. Вплив кельтської культури на місцеве ремісниче виробництво проіснувало тут ще довго.
    
    І все-таки найбільш глибокий слід кельти залишили на заході нашої країни. Крім уже згадуваного кельтського походження назви Галичина, можна навести ще кілька прикладів. Так, наприклад, назва регіону Бойковщина дослідники зв'язують із етнонімом кельтського племені бойїв, що жило тут більше двох тисяч років тому. Крім того, ряд вчених-лінгвістів не без успіху намагаються простежити ледь уловимі, але все-таки присутні кельтські релікти в західноукраїнських діалектах.

• 2011.11.06 | клин

  Re: Iсторія України

  
  летосписец Нестор <<<Страна Моксель >>> Белинский
  
  http://img1.liveinternet.ru/images/attach/b/2/3593/3593139_Strana_Moksel.doc
  
  
  ...что это Долгорукого в такую глухомань занесло?..
  ...почему княжество Московское под Ордой росло да крепло, а кругом - разруха?..
  ...зачем Новгород вытоптали?..
  ...чем так знаменит, а потом и судьбоносен Невский оказался и куда делся потом?..
  ...почему после роковой Куликовской битвы Москву татары жгли и им по шапке за то не надавали?..
  ...с какой такой радости надо было таскать дары Крымскому хану?..
  ...ну и много чего еще неясного...

• 2011.11.19 | stryjko_bojko

  Чому Deutschland не любить Україну(\)

  Чому Deutschland не любить Україну
  http://www.pravda.com.ua/articles/2011/11/18/6764364/
  
  Коли сьогодні націонал-патріоти різних мастей говорять про російську загрозу й негативні російські впливи на європейські перспективи України, одразу ж хочеться заперечити: головним гальмом на шляху української євроінтеграції є не Росія, а Німеччина. Країна, яка методично й упевнено гасить будь-які ейфоричні настрої українських політиків – яка би політична сила не перебувала при владі в Україні. Ані Кучма, ані Ющенко з Тимошенко, ані Янукович не змогли розтопити лід у стосунках між Німеччиною та Україною.
  
  Офіційний Берлін із дивовижною впертістю винаходить нові й нові умови, які повинна виконати Україна на своєму шляху до євроінтеграції. При цьому керівництво ФРН для внутрішнього вжитку робить заяви про недоцільність подальшого розширення Євросоюзу, про необхідність впорядкування стосунків всередині ЄС – без залучення нових членів тощо.
  
  Україна і її європейські перспективи не існують для Німеччини. І якби не було справи Тимошенко, обов'язково виникла б інша тема й інші вимоги, які б відклали європейські перспективи України на невизначений термін.
  
  Не Росія – саме Німеччина є головним супротивником європейської інтеграції України.
  
  Ангела Меркель із цієї точки зору є більшою небезпекою для України, аніж Володимир Путін, Дмитро Медведєв та Патріарх Кірілл разом узяті. Один Ельмар Брок вартий десятка затуліних та маркових. Одного Міхаеля Галлера вистачить на п'ятьох жириновських.
  
  Росія відкрита у своїх намірах щодо України, і ніхто не тішить себе ілюзіями: є імперський дух, імперські амбіції, Україна розглядається як Lebensraum російської еліти. З Німеччиною – усе складніше, бо українці, як і століття тому, щиро й зачудовано дивляться на націю Гете й Шіллера, Баха й Вагнера, Лейбніца та Ейлера – як на союзницю, як на орієнтир, не розуміючи, що взаємності з-поза Одера та Ельби годі чекати.
  
  Сьогодні українська дипломатія намагається переконати німців у тому, що Україна повинна отримати перспективу членства в ЄС – інакше сама Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом стає порожнім звуком.
  
  Німеччина ж намагається зробити все, аби Угода про асоціацію стала не шляхом до членства України в Євросоюзі, а його альтернативою. І з цієї точки зору намагається діяти максимально абсурдно, наприклад, заперечуючи європейську ідентичність України, належність України до європейської цивілізації тощо.
  
  Німці протягом усієї історії зверхньо-погордливо ставилися до слов'ян, особливо до українців. Уся історія України – це історія постійного намагання зламати протидію німецьких аристократів, бюргерів, бюрократів щодо права українців зайняти своє місце в Європі.
  
  Із часів Оттона Великого німці, що почали масово колонізувати слов'янські землі, германізуючи слов'янські Берлін, Потсдам, Данціг, Пруссію, Сілезію, Помор'я, береги Лаби та інші території, з пересторогою дивилися на Русь, бачачи в ній небезпечного конкурента в боротьбі за контроль над торговими шляхами й ринками Східної Європи. Невдалий династичний шлюб Євпраксії Всеволодівни з Генріхом Гогенштауфеном не був особистою драмою двох людей – він показав велетенську прірву в ментальності представників двох імперій.
  
  Тевтонський орден та інші німецькі лицарські ордени намагалися колонізувати територію Галичини – аж доки не отримали нищівну поразку від Данила Галицького під Дорогочином.
  
  Імператор Сигізмунд усіляко протидіяв тому, щоби Вітовт отримав королівську корону й став королем Великої Литви, до якої входила й Україна.
  
  Бранденбурзькі найманці в польському війську призвели не лише до поразки Хмельницького під Берестечком, а й до амбітного плану гетьмана сформувати союз держав – Швеції, Угорщини, Трансільванії, Семигороду, Валахії, деяких німецьких земель, Криму, з можливою підтримкою з боку Англії та за участю Русі – що могло призвести до зовсім іншого розвитку Європи після Тридцятилітньої війни. Натомість зрив цього плану штовхнув Хмельницького на союз із Московською державою.
  
  Місія Капніста в 1791 році із проханням про підтримку самостійницьких прагнень української старшини наштовхнулася на нерозуміння й байдужість офіційного Берліну.
  
  1918 рік та підписання Брестської угоди принесли не стільки допомогу Україні, скільки намагання перетворити Україну на колонію Німеччини, її продовольчу базу. Розпуск Центральної Ради, боротьба з демократією та новими відносинами на селі – ось справжні наслідки німецького впливу на Україну.
  
  І не треба відсилати до позитивного досвіду розвитку українських земель під "східно-німецькою" Австрією – навіть Бісмарк не вважав Австрію частиною Німеччини. Тим більше, що з Австрією в України ні тоді, ні тепер немає суперечок – навпаки, ми відчуваємо підтримку європейських прагнень України з боку Відня. Чи, можливо, у Берліні й досі можуть керуватися логікою Адольфа Гітлера щодо того, що "Австрія була ганьбою німецької нації"?
  
  Гегель, що проголосив поділ націй на "історичні" та "неісторичні", Маркс, що відмовляв східним слов'янам у прогресі та переконував Віру Засулич у недоцільності спроб застосовувати його вчення в Російській імперії, Катерина ІІ з її спробами переплавити народи Росії й переписати їх історію, нацистські ідеологи з їх поділом народів на "ubermenshen" та "untermenshen", надлюдей і недолюдей, відносячи до останніх і українців – ось ті потворні форми, які породжує "сон розуму" в Німеччині.
  
  Здається, розум німецького керівництва знову спить, породжуючи потворних у своїй абсурдності геополітичних чудовиськ.
  
  "Тевтоніє! Мене ти пожирала,
  Як нищила моїх дочок, синів,
  І як залізо, хліб та вугіль крала.
  О, як твій дух осатанів!"
  
  – писав Павло Тичина в розпачі та злості в дні Великої війни.
  
  У повоєнний час здавалося, що з відходом у небуття нацизму німецька політика щодо інших європейських держав переживе серйозні трансформації. Було збито пиху Німеччини. Було зупинено останній кидок на Схід. Виявилося, що німецький "дух одвічної стихії" побороти неможливо.
  
  Убивши дракона Нацизму, не вдалося вбити дракона німецького егоїзму щодо слов'янських народів.
  
  "Можливо, ви почуваєтеся союзниками Німеччини", – казав високопоставлений чиновник Кундт Степанові Бандері в червні 1941 року. – "Можете себе вважати союзниками, якщо вам так подобається. Але за військовою термінологією, ми не союзники, а завойовники".
  
  Чим відрізняється позиція ХДС, яка відмовляє Україні в європейській ідентичності та перспективі, натомість присилаючи численних емісарів-"інвесторів", які намагаються переконати українців засівати поля рапсом та іншою сировиною для біопалива?
  
  "Україна не може бути частиною Нової Європи. Вона – частина життєвого простору Німецької Нації. Місцеве населення має поступитися місцем расі справжніх арійців", – говорив Герман Геринг "берлінському мрійнику" Альфреду Розенбергу, що пропонував надати державність Україні в рамках пропонованої Гітлером "нової Європи".
  
  Насправді сьогоднішня Німеччина культивує відтворення ідеологем та стереотипів минулого не без впливів Росії та "Газпрому". Піфія в Дельфійському оракулі вдихала отруйні випари, під впливом яких впадала в транс, говорячи різноманітні незрозумілі речі, які жерці трактували на свій розсуд.
  
  Сучасні піфії в Берліні вдихають випари російського газу й говорять, говорять, говорять...
  
  Висловлюють незрозумілу, абсурдну позицію, яку можна трактувати лише однозначно: Німеччина не бажає вступу України до Євросоюзу.
  
  Ані сьогодні, ані завтра, ані післязавтра. Ні за часів президентства Віктора Януковича, ні після нього, ні навіть через п'ятдесят років. Бо цього не хочуть боги Валгалли, Нібелунги, душі предків, Ангела Меркель і колишній агент Головного розвідувального управління СРСР у Дрездені.
  
  Тільки бажанням не псувати стосунки з Росією можна пояснити нинішню позицію Німеччини. Україна стає розмінною монетою у великих газових торгах Німеччини й Росії.
  
  Як це подібно на угоди 1938-1939 років! І на поділи Польщі в 1772-1795 роках! І на наслідки Берлінського конгресу 1878 року!
  
  Усюди – поділ сфер впливів. Усюди – Німеччина й Росія.
  
  Сьогодні ділять сфери впливів у Східній Європі. Німеччині розв'язують руки в справі приборкання "нових членів" ЄС, які деякий час перебували під впливом США, натомість Росія отримає право зміцнити свої впливи в "сфері власних національних інтересів", у тому числі й у Росії. Доки Росія намагається відновити "імперію" на євразійському просторі, Німеччина робить усе, аби встановити гегемонію в Європі – спершу на пару із Францією, а далі – і самостійно.
  
  Україна плутає карти Німеччині.
  
  Будь-які поступки Україні можуть позбавити Німеччину ресурсної бази, якою сьогодні є для німців Росія. Транснаціональна корпорація "Газпром" потужно впливає на транснаціональну корпорацію "Європейський Союз".
  
  І як тут не задуматися над словами президента Білорусі Александра Лукашенка, який у статті-відповіді Володимиру Путіну на сторінках "Известий" сказав про необхідність двох паралельних інтеграційних проектів – європейського і євразійського, з наступним переходом до "інтеграції інтеграцій".
  
  Очевидно, що Україну штовхають у Євразію.
  
  Можна зрозуміти впертість при недопущенні України до членства в ЄС – економіки Євросоюзу, особливо країн Південної Європи, перебувають у не надто доброму стані, криза стала реальністю, потрібно змінювати економічну політику в рамках ЄС, зараз не до розширення тощо. Та й Україна на сьогодні й через соціально-економічне становище, і через розміри, і через велику кількість внутрішніх проблем наразі не може стати повноцінним членом європейської спільноти.
  
  Але відмовляти Україні в праві йменуватися європейською нацією?
  
  Відмовляти в очевидному? Чому? Чи є цьому пояснення? "Є дві безкінечні речі – Всесвіт і людська дурість. Правда, щодо нескінченності першої я сумніваюся", – сказав ще один видатний син Німеччини Альберт Ейнштейн.
  
  Історія пам'ятає, як у вересні 1761 року піхотинці Київського мушкетерського полку пройшли маршем по вулицях столиці Пруссії. Так само, як пам'ятає про тріумф Першого українського фронту в травні 1945 біля стін Рейхстагу.
  
  Рано чи пізно Україна доб'ється свого – не зважаючи на протидію Берліну.
  
  Як Римська імперія не змогла стримати наступу предків нинішніх німців, що бажали жити в Європі – на життєвій території Риму, за стандартами й правилами, виробленими в Римі – так і сучасна Німеччина не зможе стримати європейські прагнення українців.
  
  Чуєте музику, пані Меркель? Це – не "Політ Валькірій" Вагнера.
  
  Це – "Тевтонський марш" уродженця України Сергія Прокоф'єва.
  
  Кость Бондаренко, спеціально для УП
  
  КОМЕНТАРІ- 295
  Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.
  Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень
  IP: 91.124.129.---
  Рудий Москаль _ 19.11.2011 00:39
  если ты не можешь это сделать, то на каком основании утверждаешь что ты русский?
  
  а если ты не русский, почему аппелируешь от имени этой нации к украинцам?
  ----------
  Борони Боже, я не кацап, я не "руССкій", що за нісенітниця !!!
  Я українець, себто я є русин !
  Бо ніяких "русскіх" на Русі ніколи й не було !
  IP: 212.182.93.---
  interessante _ 19.11.2011 00:38
  index:
  Рудий Москаль:
  Я смотрю у свидомых прогресс! русские при Петре появились
  -----------------------
  Та це у тих хто називає нас "свідомітами" прогрес вони навчились нас чути - бо раніш думали просто що вони все знають а ми ніби то ідіоти. Легка концепція якщо закласти а пріорі що українська мова рагульська то що рагулі можуть знати ? От тільки не дарма Азаро позбавляж статусу Могилянку та звільняє ректора Острозької...
  IP: 212.182.93.---
  interessante _ 19.11.2011 00:34
  John007:
  ... "Слова о Законе и Благодати", то термин Малая Русь, Малороссия возник в 1335м когда Московское Княжество было под татарским игом. Малороссиею назвал княжество Галицкое и Волынское князь Юрий Второй. И Юрий Второй назвал себя "князем всея Малая Россия". Bсе жители до начала ХХ века - и Малой Руси, как и Большой, - одинаково считали себя русскими. "Слава Богу, что мы русские" -
  
  І навчіться відріщняти феодалтні реальності від національних.А що Молою Руссю називали Києво-Глаицьку територію а її машканці називали себе руськими а не (росіянами) то це факт.Просто ви страшенно путаєтесь в паронімах і не розумієте що в мовах не всі терміни точно перекладається.З таким самим успіхом вам буде важко пояснити назуу бдьякої країни чи народу в Європі-як називали себе італійці?а греки?а французи-це ж головним чином Гали як же так?Коли нарешті чи то ПР чи то росіяни навчаться наймати реальних фахівців а не таких історико-делитантів як ви ?Хиба що ви дійсно запутались..
  IP: 212.182.93.---
  interessante _ 19.11.2011 00:23
  John007:
  Если термин русские впервые письменно упоминается в ноябре 1053 г. Илларионом Киевским - первым русским митрополитом, автором знаменитого "Слова о Законе и Благодати", то термин Малая Русь, Малороссия возник в 1335м когда Московское Кня..."
  
  
  Купіть собі нариси історії України Н.Яковенко та не женіть пурги. Іларіон говорить про руських а не про "русских"-спекулюєте на паронімах,а то як хотілось тарнслітерувати радянським чи російсько-імперським історикам цей термін це вже ідеолгічне питання творнення нації єдиной і нєдєлімой або того ж єдиного народу совєтов в СССР.Ви насправді просто троль, як зрештою вказує ваш нік.Тому не забирайте людям час вашою нецікавою писаниною.Тут як правило на відміну від вас історію знають.А те що ви не можете розібратись з термінами та не розумієте що російський переклад записів Ілаірона це не оринінал а переклад,де не поясненні терміни вживаються так як вигідно перекладачу,то це ваша приватна проблема.Раджу довчитись:)
  IP: 91.124.248.---
  перчений333 _ 19.11.2011 00:22
  Висновок один-ми слабкі. Тому всі бажають "поиметь" і тевтонці і москалі. Мое особисте переконання ,на підставі досвіду (житевого) оголосити війну тевтонцям о 12.00 і швидко здатися у полон о 12.01. А потім моя хата з краю я .........
  
  http://www2.maidan.org.ua/n/free/1321613365
  
  

• 2012.01.26 | igorg

  Мирный Договор между Россией и Украиной, с одной стороны, и Польшей с другой (1921)

  http://www.onlinedisk.ru/file/812124/
  http://depositfiles.com/files/edb8fdga6
  http://infanata.ifolder.ru/28295864
  
  Название: Мирный Договор между Россией и Украиной, с одной стороны, и Польшей с другой. Подписанный в г.Риге 18 марта 1921 года
  Автор: правительства РСФСР, УССР и Польской республики
  Издательство: неизвестно
  Год: 1921
  Страниц: 97
  Формат: djvu>rar
  Размер: 11,1 Mb (+3% для восстановления)
  Язык: русский/украинский/польский
  
  Описание:
  Полный тест мирного договора между Россией и Украиной, с одной стороны, и Польшей с другой. Подписан в г.Риге 18 марта 1921 года. Итоговый документ Советско-польской войны (польск. wojna polsko-bolszewicka (wojna polsko-rosyjska), укр. Польсько-радянська війна) — вооружённого конфликта между Польшей и Советской Россией, Советской Белоруссией, Советской Украиной на территории распавшейся Российской империи — России, Белоруссии, Латвии, Литвы, Польши и Украины в 1919—1921 годах во время Гражданской войны в России.