11/14/2006 | igorg

Дольчук А.В.
м.Кривий Ріг
кандидат історичних наук,доцент.

ПРАВДА ПРО СОЮЗ ДОБРОВІЛЬНИХ ТОВАРИСТВ ЛІКВІДАЦІЇ ФАШИЗМУ (З ІСТОРІЇ КРИВОРІЗЬКОГО ПІДПІЛЛЯ 1941-1945р.р.)

Аналіз опублікованої літератури [1], документів Дніпропетровського обласного державного архіву(ДОДА) [4], спогади підпільників і людей, які жили в той час [3], бесіди з науковими працівниками [8] переконали мене – дослідника-доповідача, що патріотична підпільна антифашистська організація Союз Добровільних товариств ліквідації фашизму (СДТЛФ) активно діяла на Криворіжжі та в сільских районах області, об’єднавши в своїх лавах проти фашизму сотні радянських патріотів. Її бойова та пропагандиська діяльність - одна з блискучих сторінок опору, якою криворіжці можуть гордитися. Організаторами та керівниками антифашистів були Пожар В.М., Шевченко В. І. та Циганенко С. Т.
Василь Михайлович Пожар народився у 1917 році у селі Велике Старосілля на Черкащині в родині селянина-середняка, який поєднував сільскогосподарську роботу з працею на рудниках [4]. У 1933 році сім’я була розкуркулена, все майно конфісковано. Якимось дивом їй вдалося уникнути висилки до Сибіру. Таким чином жертви тоталитаризму опинилися на руднику ім. Фрунзе, де батько працював електрослюсарем. Малий Василько вчився в місцевій школі, після закінчення якої поступив у фабрично- заводське училище. Закінчивши його працював слюсарем на шахті „Центральна”. Заочно поступив до Дніпропетровського технікуму фізичної культури. Згодом став працювати у школі за новою спеціальністю - викладача фізичноі культури. Пізніше фізкультурний фах допоміг йому розробити оригінальну структуру підпільної організації. Напередодні війни Василь Пожар – курсант військового училища, по закінченню якого отримав звання лейтинанта. З перших днів війни – командир на фронті. Під Ростовом потрапив у оточення, вийшовши з якого пробирається до Кривого Рогу. Перебуваючи у підпіллі, шукає спільників, об’єднує їх на боротьбу, очолює антифашистську організацію. Її структура була побудована по типу спортивних товариств (груп) з поділом на секції (підгрупи) і ланки. Останні складалися з трьох чоловік, секції - з дев’яти. Знали один одного лише члени трійок, до командирів зверталися за псевдонімом. У Пожара В.М. був псевдонім „Свєтлов”. Поступово виникла ціла мережа товариств і секцій, які очолювали Строїлов О.І., Просянніков В.І., Циганенко С.Т., Курбательний Д.С., Діденко М.І. Згодом виникли групи в селах. Ними керували Діденко М.І., Радько М.К., Товнаш Ф.А., Білинський М.Ф. Натхненником і організатором сільських „патріотичних осередків„ був Василь Гурьєвич Шевченко. Він походив з сільської родини села Боярка, що на Одещині. Переїхавши до Кривого Рогу, працював поштарем на Жовтневому руднику. Через кілька років здобув новий фах і посів посаду електрика. Згодом став начальником зміни електроцеху.
З наступом фашистів на гірників наклали бронь. Їм доручили супроводжувати шахтне обладнання для евакуації на Урал. Прохання Шевченка В.Г. про відправку на фронт не задовільнили, а послали на оборонно-захисні роботи (рити протитанкові рови, окопи). Через це відстав від своїх і опинився в окупації. Під час облави потрапив у число 400 заарештованих, 200 із яких були розстріляні.
За допомогою селян уникнув розстрілу та переховувався на Марганцевому басейні, де влаштувався слюсарем на шахті Шолохова (нині Орджонікідзе) [7]. Разом із іншим підпільником – комуністом Криловим С.І. та його дружиною Вірою почали гуртувати антифашистів. Виникла антифашиська група, яка встановила зв’язки із селянами і допомогла їм об’єднуватися. Шевченка В.Г. обрали командиром спільної організації. Зв’язковим між підпільниками двох басейнів був Крилов С.І. На Об’єднаних зборах, присутнім на яких був Пожар В.М., його обрали командиром, замісником – Шевченка В.Г., з наданням псевдоніму „Чарський”. Була утворена Рада командирів, склад якої теж був обраний [7]. Підпільники, розділені на групи, були розкидані на великій території і діяли по-різному. Одні займалися пропагандою, інші-допомагали військовополоненим, або розвідникам. Найбойовитішою і результативнішою була група Циганенка С.І.
Дитинство Сергія пройшло на Криворіжжі. Він мріяв стати моряком. Тому поступив до Херсонського мореходного училища. Але його дитячі мрії не здійснилися. Під час війни став командиром Червоної Армії, мужньо воював, але мав нещастя потрапити в оточення, а коли вийшов з нього, повернувся до Кривого Рогу на рідний рудник. Невздовзі він згуртував своїх однодумців у бойовий колектив. Його бойові юні побратими Малолєтко Г., Харлан В., брати Віктор та Анатолій Туболеви горіли жагою дій. Георгій Шутько, Грипас І.С., Бердник І.П. піднімали людей на боротьбу. Вони займалися конкретними справами. Так, Сітько Г. з дружиною Оксаною дали притулок євреям Софії Режець-Білоцерківській, Нюні та Хомі Блюхеревим. Шутько Г. та брати Туболевичі, Ломакін В.П., Харлан В., викрадали у німців радіодеталі, збирали з них радіоприймачі, отримували потрібну інформацію про стан на фронтах, писали від руки листівки та розклеювали їх. Машиніст водокачки Козаков Г. збирав і утримував зброю, роздавав своїм..Організатором викрадення зброї з німецького складу був Грипас І.С. Під час цієї ризикованної операції був схоплений і розстріляний Бердник І.П. Лікар місцевої лікарні Йосип Якович Кожемякін та його медсестра робили операції своїм пораненим товаришам. Переховуючи групу поранених партизан і бійців, він поклав їх до лікарні під прізвищами місцевих жителів [4].
Видобуток руди гітлерівці вирішили розпочати з відбудови невеликої шахти, яку вони назвали „Ганс-острів”, на честь німецького полковника, який загинув під Лозоваткою. За дорученням командира Іван Грипас підірвав масленик А-М. Пуск шахти був відсрочений і в майбутньому видобуток майже не проводився [4]. Значна частина зброї і вибухівки, а також медикаменти відправлялись до партизан. Їх відвозили Малолєтко Г., Волков М.С. З ними взаємодіяли партизани Гарковий А.С., БедратийІ.Г. Сергій Циганенко окрім своєї основної групи командував ланками Козакова І.., Просяннікова В., Бурцевича В. Вони допомагали радянським воїнам звільняти північну групу рудників. У бою впав вражений кулею Просянніков В. У своїх спогадах підпільниця Сорока С. розповідає, як важко поранених Лисяка І. та Буревича В. озвірілі окупанти пристрелили на місці [5].
Гуркіт гармат, який сповістив про наступ радянських військ, активізував сільских антифашистів. Вони сприяли розвідникам, переховували поранених війсковополонених, допомагали євреям, які втікли з гето-таборів. Так, підпільники Федот Гордєєв та його син допомогли розвідницям Лідії Щегловій та Катерині Пархоменко. Міські та рудничні групи теж мали зв’язок з партизанами, допомагали їм харчами, діставали та передавали зброю. Приголомшила трагедія антифашистів Донського М. та Вольского Я. За дорученням Пожара В. вони намагалися звільнити з табору військовополонених лікарів та відправити їх до партизан. Важлива операція зірвалася, обидва патріоти загинули. Були розстріляні всі члени сім’ї Донського- дружина і діти.
З наближенням фронту підпільники планували посилити боротьбу, зокрема порятувати електростанцію, яку фашисти замінували і збиралися підірвати. Пожар В. під час збору інформації від людей, які знаходилися в середині станції, натрапив на поліцаїв та був тяжко поранений під час перестрілки. Однак зумів втекти та переховувався у Шевченка А. За свідченням його дружини Галини Григорівни, непритомного керівника підіймав на ноги лікар Постніков, біля Пожара постійно чергувала підпільниця Віра Маліца. Командування перейшло до Сергія Циганенка. Будинок, в якому знаходилися підпільники, був оточений (Версія про зраду не підтвердилася). В бою командир загинув. В катівню були кинуті Крилов С. І. та його дружиа Віра. Шевченко В.Г, хоч і уникнув арешту, але його розшукували. На деякий час організація залишилася без загального командування (4). Вона ослабла, але не припинила своєї діяльності. В таких складних умовах проявлялася ініціатива на місцях ланка розвідниць- Конченко Н.Д. та Дондік К.Ю..провели колону радянських автомашин. Отже підпільники-патріоти внесли гідний вклад у перемогу. Окремою темою дослідження може бути їх боротьба з наклепами за визнання їх заслуг. Керівники та рядові члени СДТЛФ (перш за все ті, які загинули за Батьківщину) заслуговують щоб бути увінченими в пам’ятниках, назвах вулиць і площ. Але лише частина їх великої кількості, зокрема тих, які входили в групу С.Т.Циганенко були признані учасниками антифашистського підпілля, нагороджені і всіляко вшановуються. Інші в своїй основній масі, не визнані і забуті, зневажаються на основі обвинувачення в націоналізмі (а це навпаки може складати їм честь). Дійсно, деякі групи, як наприклад М.Діденко буровугільного рудника „Свобода” виступали під прапором оунівської ідеології. Більш усього доводиться жалкувати, що героїчні подвиги керівників, Пожара В.М., Шевченка В.Г., Крилова С.І., які підняли стільки людей на боротьбу проти фашизму, досі не визнають. визнають. Дехто вважає їх націоналістами, не приймаючи до уваги, що Пожар В.М. був членом Ленінського Комсомолу, ШевченкоВ.Г. і Крилов С.І. перебували в лавах більшовицької партії [4].

Література і джерела.
1. О.Д.Бойко. Історія України. Київ. Видавництво центр „Академія”, 1999 р.
2. Збірник матеріалів наукової конференції ”Соборність Українських земель в контексті подій другої світової війни.” Під ред. д.і.н., Стецкевича В.В. („Мінерал” 2000р.) доповіді Стецкевич Л.М., Шайкана В.О, Гусейнова Г.А., Дьоміна С.С., Федорова В.
3. Спогади Статкевича В.М. „Моя точка зору на організаціюСДТЛФ” (рукопис).
4. Матеріали і документи Дніпропетровського обласного державного архіву р. 19, оп. 8, 05. 3б 241, 247.
5. Матеріали музею трудової та бойової слави СШ№ 49 (листи підпільниці Софії Сороки).
6. Фонди Криворізьського Історико-краєзнавчого музею, КДФ 12536, арк 5, кн.24460, арк. 22.
7. Н.Пісная. Остались неизвестними. „Металлург”, 11, 17, лютий 1992 р.
8. Архів Стародубцевої Є.В. „спогади ШевченкаВ.Г ”.
9. Федір Шепель. „До дня незалежності лишилося рівно сорок сім років”. Літературний часопис „Вежа”, №12, 2002 р., ст.209-215.