Леонид Радзиховский: Странник
29 декабря 2006, 10:00
Постоянная ссылка •Распутин – классический, «химически чистый» пример той самой «кухарки», которая стала управлять государством. В силу ряда причин полуграмотный мужик стал советником царицы и царя.
В гордую нашу столицу
Входит он – Боже, спаси! –
Обворожает царицу
Необозримой Руси,
Взглядом, улыбкою детской,
Речью – такою простой,
И на груди молодецкой
Крест просверкал золотой.
О ком это стихотворение? Называется оно «Мужик». Не догадываетесь? Автор – Гумилев. Написано весной 1917 года. Ну, после последней подсказки, думаю, все ясно. Но, по-моему, и по тексту уже можно догадаться.
Да, Распутин…
«Взглядом, улыбкою детской, речью – такою простой» – это про него. Но и опасная, коварная, циничная, наглая мужицкая сила – это тоже про него. «На груди молодецкой крест просверкал золотой»…
«Один из самых загадочных персонажей русской истории» - стертый пятак этой фразы прилип к Распутину, как к намагниченному. Как при жизни, так и сегодня о нем известно невероятно много… Вот именно – НЕВЕРОЯТНО.
«Царило «сумеречное состояние сознания» - только в нем было возможно задумать и осуществить это убийство и похваляться им и остаться безнаказанным…» Кстати, почему я о нем пишу сейчас? Формальный повод есть – 30 декабря (по новому стилю) 1916 года во дворце Юсуповых на Мойке он был убит. Неумело отравлен, неумело избит, неумело застрелен.
Что ж – дело-то непривычное! Убийцами, как известно, были: великий князь Дмитрий Павлович, князь Феликс Юсупов, крайне правый депутат Думы Пуришкевич, поручик Сухотин, доктор Лазоверт. «Мне стыдно, что на руках моих родных кровь этого мужика» (Николай II). Действительно, в длинном списке действий членов императорской фамилии бывало всякое – разумеется, бесконечные прелюбодеяния и казнокрадство, был даже случай вульгарной бытовой кражи (великий князь Николай Константинович). А вот убийц как-то не было…
Да и Юсуповы тоже вроде бы в убийствах замечены не были.
Так что сам факт, что великий князь и другой родственник царя (Юсупов был женат на племяннице Николая) стали вульгарными убийцами, уже говорил о степени безумия и распада всей Системы.
Не менее показательна и реакция общества. Сами убийцы открыто хвастались, как они впятером убили одного мужика (потом, в эмиграции, Юсупов издал об этом деле книжку – ну и денег заработал, они тогда ему были нелишними) – а общество бешено аплодировало! Даже сестра императрицы, великая княгиня Елизавета Федоровна (относившаяся к Дмитрию Павловичу, как к родному сыну), женщина, действительно, святая по своим поступкам, была в восхищении от «подвига» своего приемного сына.
И робкая фраза царя «Никому не дано заниматься убийством» была отброшена с ненавистью и презрением – как к тому моменту отбрасывались обществом (да и «всей Россией») уже ЛЮБЫЕ слова «Николая Кровавого». Впрочем, понятно, что слова так словами и остались – «благородные убийцы» не понесли никакого реального наказания.
В «России, которую мы потеряли» уже не было никакого представления о праве, законе – на высших этажах власти, тем более на нижних. Царило «сумеречное состояние сознания» - только в нем было возможно задумать и осуществить это убийство и похваляться им и остаться безнаказанным… Это была уже действительно агония системы.
Князь Феликс Юсупов
С другой стороны, ситуация, понятно, была обоюдоострой. Титулованные убийцы «не просто так» охотились на Старца. Публичное безнаказанное убийство на ступенях трона колеблет трон. Но и дальнейшее пребывание Распутина на ступенях трона шатало трон во все стороны. Уже не имело НИКАКОГО значения, насколько «справедливы» мифы о нем – эти мифы стали ЕДИНСТВЕННОЙ политической реальностью России. И вопрос солдатам «За Гришку воюем, орлы?!» косил армию сильнее германской артиллерии.
В общем, безнадежная ситуация: каждое действие (или бездействие) лишь ухудшало положение монархии. Да, поистине Агония, в которой, конечно же, были виноваты все – и Распутин, и его покровители, и его убийцы, и рехнувшееся общество.
Кстати, об «агонии». Хороший, талантливый фильм Элема Климова (где Распутина, как известно, играет Алексей Петренко, а Николая – Анатолий Ромашин) – довольно полная коллекция сплетен и мифов о Распутине. Не хватает только двух, самых крутых, на которых окончательно спятила тогда Россия: Распутин и царица – немецкие шпионы (!!!) и Распутин – любовник царицы (а заодно и царских дочерей).
Все остальное показано во всей красе: гульба во всю ширь, невероятные взятки, назначение и снятие министров и даже… «распутинское наступление» в Барановичах, когда он, якобы, «указывал», где наступать русской армии!
Самое смешное – что почти все это, судя по имеющимся документам, правда. Но «правда в профиль» - это и есть ложь. «Говорите правду, только правду, ничего, кроме правды, – но не ВСЮ правду».
ВСЮ правду никто, понятно, не знает. Но кое-что все же известно.
Распутин – классический, «химически чистый» пример той самой «кухарки», которая стала управлять государством. В силу ряда причин полуграмотный мужик стал советником царицы и царя. Он обращался с фрейлинами, как с козами, а с сановниками – как с козлами. Но поразительно: его советы – когда на них смотришь спокойно – были уж никак не глупее советов образованных генералов, сановников. Распутин говорил: «Зачем нам воевать с немцем? У нас земли много, лучше с немцем замириться». Это не значит, понятно, что он вынашивал планы «сепаратного мира» (тем более категорической противницей такого мира была императрица). Но куда лучше либеральных депутатов и закостенелых бюрократов понимал катастрофичность войны. В людях мужик разбирался. «У папы середки нет» (про Николая II). И так ли нелеп и безумен был «распутинский набор министров»? Черт его знает… Министров, которых подбирал «пьяный мужик» («Мы, господа, переживаем удивительные времена, когда министры сдают экзамены не по римскому праву, а по классу сольного пения!» – так Пуришкевич в Думе озвучивал слухи о том, что Распутин якобы заставлял кандидатов в министры петь с ним в ресторанах), считали «позором России». Но надо сказать, что другие – «не позорные» министры – как-то ничего великого не сотворили, неясно, чем, собственно, их деятельность была лучше, чем у «распутинцев».
Взятки? Да уж, наверное, тобольский мужик что-то брал. Впрочем, слухи о его богатстве абсолютно не подтвердились. После смерти у него почти ничего не оказалось. Видно, тратил как попало (что-то просто раздавал)… Да кто же на Руси не брал взяток? Давно известно, война уж так устроена: на фронте воюют, в тылу – воруют. Это относится ко всем войнам, какие знает человечество. И среди взяточников Распутин, конечно, был далеко не в первой сотне…
Так всех возбуждавшие оргии Распутина, наверное, были на самом деле. Ну, слишком уж оскорбительно отказывать Распутину в этом – руки прочь от символа дремучей сексуальной мощи России! Но в чем тут криминал – понять непросто. Другим героям русской истории – Орлову, Потемкину, Екатерине, Николаю I и т. д. и т. п. – это почему-то в вину не ставилось! (О героях, положим, французской истории я уж помолчу.)
Но, кроме всего этого, было в Распутине и другое.
Распутин Григорий Ефимович
Действительно, глубокая вера. Просто высказанный здравый смысл умного, опытного мужика. Классическое «народное» отношение к царю – не на сцене Большого театра, а в жизни! Среди бессмысленных мелких интриганов, «жадною толпой стоящих у трона» (у любого трона!), всех этих «генералов-от-котлет», Распутин казался истеричной царице – цельным, честным, глубоким человеком. И добрым, очень добрым. Добрым, как НАСТОЯЩАЯ Россия. Россия, которую от царя прячут «мерзавцы» - либералы, буржуазия, разложившееся дворянство…
Так, на свой лад, императорская семья следовала идеологии «народников» или Льва Толстого, с его поисками «народной правды» в противовес дворянской «кривде»… Видно и впрямь – так или иначе конец пришел дворянской России, если первый дворянин шарахался от своего окружения к мужику!
Ненависть к Распутину тоже понятна.
Фаворитов, временщиков всегда ненавидят – это тень, нелегитимная тень власти. Если власть крепка, фаворитов «терпят», чем власть слабее – тем ненавистнее ее тень. Крушение власти и начинают с атаки на тень.
Вульгарная зависть к удачливому фавориту заворачивалась в оболочку презрения к нему. Впрочем – фаворита бьют, царю знать дают. Ясно было, что ненависть к мужику, дискредитирующему власть, на самом деле была ненавистью к самой этой обреченной власти.
И вот здесь, может быть, – главный урок «распутинщины».
Вирусы безумия свободно летали от власти к оппозиции – и наоборот. Но если про маразм власти, отставшей от поезда Истории, все более-менее ясно, то вот маразм либералов, претендовавших на роль машиниста этого поезда, менее очевиден.
Между тем маразм был страшным.
Либералы были какой-то ослабленной копией большевиков.
«Превратим войну империалистическую в войну гражданскую». Ленин бросил лозунг-молнию. А либералы – провозглашая: «Все для фронта, все для победы!» – реально следовали ЭТОМУ лозунгу. А как иначе? Во время войны разжигать в тылу ненависть к власти – это не реализация ленинского лозунга? Разница лишь в том, что Ленин ЗНАЛ, ЧЕГО ХОЧЕТ, а либералы-патриоты (вполне искренние патриоты, как и вполне искренние либералы!) реально выполняли ленинскую программу «с закрытыми глазами».
А шпиономания!
На фронте шли еврейские погромы – в бородах евреев искали «передатчики». А в тылу профессор Милюков искал – и публично намекал, что нашел, – такие же «передатчики» в бороде Распутина и в юбках царицы! Дикие, абсолютно лживые обвинения в «шпионаже» в его знаменитой речи, где он все время спрашивал: «Что это – глупость или измена?!» потрясли Россию. Примерно как разоблачения «кремлевского дела» в речах Гдляна-Иванова. С теми же последствиями – срочная делегитимация и крах режима… Только – во время войны. И в неграмотной стране. Да еще с большевиками за спиной. А вообще уровень шпиономании, раздутый русскими военными властями и либералами в 1915-1916 годах, отчасти похож даже на шизофрению шпиономании 1930-х годов…
Да, не в свои сани не садись…
Распутин отломил кусок не по горлу – и подавился. Он не виноват – этот кусок ему прямо засунули в рот царица и другие.
Упал с телеги политики, и она его переехала.
Политическая роль Распутина – фитиля русской революции – давно ясна.
А ведь был еще и необыкновенный мужик. Мощный – и кроткий. Юродивый – и хитрый. Циничный – и наивный. «Святой черт»… Странник в лаптях пришедший из Сибири в столицу империи, разрушивший эту столицу и погибший.
Кто разгадает – пусть на свой лад – чудо этой судьбы одного из самых русских людей на переломе судьбы России?
------------
Маріанно, поспішаю на допомогу. Стаття білоруського автора (в оригіналі - російською).
Нерусский русский язык
Автор: Вадим Ростов
Дата публикации: 14.08.2006
Язык статьи:
Достаточно взглянуть на карту расселения этносов времен эпохи великого переселения народов, чтобы понять, что основой складывания великорусского этноса стали именно финно-угорские народы Волго-Окского бассейна
НЕСЛАВЯНСКАЯ РОССИЯ
Начиная разговор о русском (российском) языке, следует прежде всего вспомнить, что Россия – это неславянская страна. К территориям, населенным древними околославянскими народностями, можно отнести лишь Смоленск, Курск, Брянск – территории древних кривичей (славянизированных западными славянами балтов). Остальные земли – финские, где никаких славян никогда не жило: чудь, мурома, мордва, пермь, вятичи и прочие. Сами главные топонимы исторической Московии – все финские: Москва, Муром, Рязань (Эрзя), Вологда, Кострома, Суздаль, Тула и т.д. Эти территории были за несколько веков завоеваны колонистами-ободритами Рюрика, приплывшими с Лабы (Эльбы), однако число колонистов (построивших возле Ладоги Новгород – как продолжение существовавшего тогда полабского Старогорода – ныне Ольденбурга) было в этих краях крайне мало. В редких городках-крепостях, основанных ободритами-русинами и норманнами (датчанами и шведами), жила горстка колониальных правителей с дружиной – сеть этих крепостей-колоний и называлась «Русью». А 90-95% населения края было неславянскими туземцами, подчинявшимися этим более цивилизованным оккупантам.
Языком колоний был славянский койне – то есть язык, служащий для общения между народами с разными диалектами и языками. Постепенно за многие века местное туземное население перенимало этот койне; в Новгородской земле, как пишет академик Янов, этот процесс занял минимум 250 лет – судя по языку берестяных грамот, который из саамского становится постепенно индоевропейским, славянским аналитическим языком (с вынесенными за слово флексиями) и только затем нормальным славянским синтетическим. Кстати, об этом и пишет Нестор в «Повести временных лет»: что саамы Ладоги постепенно выучили славянский язык Рюрика и стали после этого называться «словенами» - то есть понимающими слово, в противоположность «немцам», немым – то есть языка не понимающим. (Термин «славяне» не имеет никакого отношения к термину «словене», так как происходит от изначального «склавены»). Вторыми после ладожских саамов стали перенимать славянский койне северные финские народы – мурома, весь (вепсы), чудь, но у них процесс занял гораздо больше времени, а у более южных финнов непосредственно мордовской Москвы и ее окружения принятие славянского койне затянулось до петровских времен, а кое-где и сохранились свои исконные туземные языки – как язык эрзя Рязани или финский говор вятичей. Характерное «оканье» населения Центральной России сегодня ошибочно считается «старославянским», хотя это – чисто финский диалект, который как раз отражает незавершенность славянизации края. (Кстати, лапти – это тоже чисто финский атрибут: славяне никогда лаптей не носили, а носили только кожаную обувь – тогда как все финские народы носят лапти.)
Во время Золотой Орды Московия на три века уходит к этнически родственным народам финно-угров, которые собирали под свою власть ордынские цари. В этот период на язык региона оказывает огромное влияние тюркский язык (как часть вообще огромного влияния Азии). Показательна книга Афанасия Никитина (конец XV века) о «хождении за три моря». Там автор запросто переходит со славяно-финского койне Московии на ордынский язык, разницы в них не видя, а заканчивает свою книгу благодарственной молитвой: «Во имя Аллаха Милостивого и Милосердного и Исуса Духа Божия. Аллах велик…» В подлиннике: «Бисмилля Рахман Рахим. Иса Рух Уалло. Аллах акбар. Аллах керим». В то время общей для Московии и Орды была религия, являвшаяся гибридом ислама и христианства арианского толка (равно почитали Иисуса и Магомета), а разделение веры произошло с 1589 г., когда Москва приняла греческий канон, а Казань приняла чистый ислам. В средневековой Московии существовало одновременно несколько языков. Околославянский койне – как язык княжеской знати. Народные языки туземцев (финские). Тюркские языки как религиозные в период пребывания в Орде и после захвата Иваном Грозным власти в Орде (до 1589 г.).
И, наконец, болгарский язык – как язык православных текстов и религиозных культов. Вся эта смесь в итоге и стала основой для нынешнего русского языка, совпадающего в лексике только на 30-40% с другими славянскими языками, у которых (включая белорусский и украинский) это совпадение несоизмеримо выше и составляет 70-80%. Сегодня российские лингвисты в основном сводят истоки современного русского языка только к двум составляющим: это народный язык России (отнюдь не славянский, а славяно-финский койне с большим тюркским и монгольским влиянием) – и болгарский (древнеболгарский), он же «церковнославянский». (В качестве третьего языка России можно назвать современный литературный русский язык, который является совершенно искусственным кабинетным изобретением, эдаким «эсперанто» на основе двух указанных выше языков-источников; на этом «эсперанто» я и пишу статью.)
БОЛГАРСКАЯ СОСТАВНАЯ
Почему нынешний русский язык более похож на болгарский и сербский языки, чем на белорусский и украинский? (При этом в одну языковую группу с русским относят почему-то именно эти два языка, а не болгарский и сербский.) Это кажется странным, ведь территориально Россия не граничит с Балканами, а граничит с белорусами и украинцами, у которых в языках почти нет никакого болгарского влияния, а если оно и находится, то это – привнесенные уже через Россию балканские языковые реалии. В том и дело, что в России своих коренных славян не было (кроме редких поселений украинцев в Суздальской земле в XII веке и массовых порабощений белорусов и украинцев в ходе войн Московии против ВКЛ и Речи Посполитой: только в войне 1654-1667 гг. московиты захватили в рабство несколько десятков тысяч белорусов). А потому изучение туземцами Московии славянского языка шло через религию, которая опиралась на болгарские тексты. Вот почему мордва Рязани, Москвы, Тулы, Костромы, Вятки, Мурома и прочих финских земель познавала славянский язык от болгарского языка – не имея своего местного славянского. И по этой причине даже то небольшое славянское содержание нынешнего русского языка (около 30-40% славянской лексики против 60-70% лексики финской и тюркской) – оно не общее с белорусами и украинцами, а общее с болгарами, от болгарских книг. А вот в Беларуси и Украине ситуация была иной: тут местное население (наполовину балтское в Беларуси и наполовину сарматское в Украине) все-таки имело народные славянские говоры, которые и не позволили внедряться болгарской лексике из православных книг, подменяя свою исконную местную славянскую лексику.
СЛАВЯНСКИЙ ЛИ ЯЗЫК РОССИИ?
Есть три момента, которые усиленно прячут все российские лингвисты (хотя, как в народе говорят, шила в мешке не утаишь). 1) До XVIII века язык Московии не считался никем в мире русским языком, а назывался конкретно языком московитов, московитским. 2) Русским языком до этого времени назывался именно и только украинский язык. 3) Язык Московии – московитский язык – не признавался до этого времени европейскими лингвистами (в том числе славянских стран) даже славянским языком, а относился к финским говорам. Конечно, сегодня все не так: ради имперских интересов завоевания славянских стран Россия оказала огромное влияние на свою лингвистическую науку, ставя ей задачу придания языку России «славянского статуса». Причем, если бы западнее России жили германские народы, то точно так она бы доказывала, что русский язык – из семьи германских языков: ибо таков был бы заказ Империи. И языковые реформы российского языка, начатые еще Ломоносовым, были как раз направлены на акцентирование его слабых славянских черт. Однако, как писал еще 150 лет назад польский славист Ежи Лещинский о родственных славянам западных балтах, «прусский язык имеет намного больше оснований считаться славянским, чем великорусский, у которого с польским языком и другими славянскими гораздо меньше общего, чем даже у западно-балтского прусского языка». Напомню, что Россия стала называться «Россией» впервые официально только при Петре I, который считал прежнее название – Московия – темным и мракобесным. Петр не только стал насильно брить бороды, запретил ношение всеми женщинами Московии чадры на азиатский манер и запретил гаремы (терема, где женщин держали взаперти), но и в поездках по Европе добивался от картографов, чтобы отныне на картах его страну называли не Московией или Московитией, как прежде, а Россией. И чтобы самих московитов стали впервые в истории считать славянами, что было общей стратегией по «прорубанию окна в Европу» – вкупе с просьбой Петра перенести восточную границу Европы от границы между Московией и ВКЛ теперь уже до Урала, включая тем самым впервые в истории географически Московию в состав Европы. До этого польские и чешские лингвисты и создатели славянских грамматик четко разграничивали русский язык (украинский) и московитский, а сам этот московитский язык не причисляли к семье славянских языков. Ибо язык Московии был скуден на славянскую лексику. Как пишет российский лингвист И.С. Улуханов в работе «Разговорная речь Древней Руси» («Русская речь», №5, 1972), круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно. Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVI-XVII веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики. В «Парижском словаре московитов» (1586) среди ВСЕГО СЛОВАРЯ народа московитов находим, как пишет И.С. Улуханов, лишь слова «владыка» и «злат». В дневнике-словаре англичанина Ричарда Джемса (1618-1619) их уже больше – целых 16 слов («благо», «блажить», «бранить», «воскресенье», «воскреснуть», «враг», «время», «ладья», «немощь», «пещера», «помощь», «праздникъ», «прапоръ», «разробление», «сладкий», «храмъ»). В книге «Грамматика языка московитов» немецкого ученого и путешественника В. Лудольфа (1696) – их уже 41 (причем, некоторые с огромным финским «оканьем» в приставках – типа «розсуждать»). Остальная устная лексика московитов в этих разговорниках – финская и тюркская.
У лингвистов той эпохи не было никаких оснований относить язык московитов к «славянским языкам», так как самих славянизмов в устной речи не было (а именно устная речь народа является тут критерием). А потому и разговорный язык Московии не считался ни славянским, ни даже околорусским: крестьяне Московии говорили на своих финских говорах. Характерный пример: русского языка не знал и мордвин Иван Сусанин Костромского уезда, а его родня, подавая челобитную царице, платила толмачу за перевод с финского костромского на российский «государев» язык. Забавно, что сегодня абсолютно мордовская Кострома считается в России «эталоном» «русскости» и «славянства» (даже рок-группа есть такая, поющая мордовские песни Костромы на русском языке, выдавая их за якобы «славянские»), хотя еще два столетия назад никто в Костроме по-славянски не говорил. И тот факт, что Московская церковь вещала на болгарском языке (на котором писались и государственные бумаги Московии), - ничего не значил, так как вся Европа тогда в церквях говорила на латыни и вела делопроизводство на латинском языке, и это никак не было связано с тем, что за народы тут проживают. Напомню, что после Люблинской унии 1569 года, когда белорусы создали с поляками союзное государство – Республику (по-польски – Речь Посполитая), ВКЛ сохраняла своим государственным языком белорусский (то есть русинский), а Польша ввела государственным латинский язык. Но это вовсе не говорит о том, что народный язык поляков – это латинский язык. Точно так и русский язык не был тогда народным в Московии-России – пока российские деревни его не выучили. Вот еще пример: сегодня (и исстари) в деревнях Смоленской, Курской и Брянской областей (входивших когда-то в состав ВКЛ) говорят вовсе не на русском, а на белорусском языке. На литературном русском там не говорят, как и никто не «окает» - отражая финский акцент, как в Рязанской или в Московской областях, а говорят совершенно на том языке, на котором говорят селяне Витебской или Минской областей. Любой лингвист должен делать один вывод: в этих российских областях живет белорусское население, ибо говорит на белорусском языке. Но это население относят этнически почему-то к «окающим» восточным соседям, которые во времена Лудольфа там знали только 41 славянское слово. И.С. Улуханов пишет, что говоря о существовании у московитов двух языков – славянского (церковного болгарского) и своего московитского, В. Лудольф сообщал в «Грамматике языка московитов»: «Чем более ученым кто-нибудь хочет казаться, тем больше примешивает он славянских выражений к своей речи или в своих писаниях, хотя некоторые и посмеиваются над теми, кто злоупотребляет славянским языком в обычной речи». Удивительно! Что же это за такой «славянский язык» Москвы, над которым посмеиваются за употребление славянских слов вместо своих слов финских и тюркских?
Такого не было в Беларуси-ВКЛ – тут никто не смеется над людьми, использующими в речи славянские слова. Наоборот – никто не поймет того, кто строит фразы, используя вместо славянской лексики финскую или тюркскую. Этого «двуязычия» не существовало нигде у славян, кроме как в одной Московии. (Кстати, Статуты ВКЛ были написаны на самом чистом славянском языке – государственном в Великом Княжестве Литовском и Русском, сугубо славянском государстве, где литвинами были славяне – нынешние белорусы.) Эта проблема «двуязычия» из-за отсутствия в России народной славянской основы преследовала всегда и создателей литературного русского языка – как вообще главная проблема российского языка. (Он прошел «стадии развития термина», называясь вначале московитским, затем российским при Ломоносове – до 1795 г., затем при оккупации Россией в 1794 году (закрепленной формально в 1795) Беларуси и Западной и Центральной Украины пришлось его менять на «великорусское наречие русского языка». Именно так русский язык фигурировал в 1840-х годах в названии словаря Даля («Толковый словарь великорусского наречия русского языка», где под самим русским языком обще понимался белорусский, украинский и российский), хотя сегодня все российские лингвисты ненаучно исказили название словаря Даля до «Толковый словарь живого русского языка», хотя словаря с таким названием он никогда не писал.)
В 1778 году в Москве была издана брошюра писателя и лингвиста Федора Григорьевича Карина «Письмо о преобразителях российского языка». Он писал: «Ужасная разность между нашим языком [всюду в работе он называет его «московским наречием»] и славянским часто пресекает у нас способы изъясняться на нем с тою вольностию, которая одна оживляет красноречие и которая приобретается не иным чем, как ежедневным разговором. …Как искусный садовник молодым прививком обновляет старое дерево, очищая засохлые на нем лозы и тернии, при корени его растущие, так великие писатели поступили в преображении нашего языка, который сам по себе был беден, а подделанный к славянскому сделался уже безобразен». («Беден» и «безобразен» - это, конечно, расходится с будущей его оценкой как «великий и могучий». Оправданием тут служит факт, что Пушкин пока не родился для молодого зеленого языка, созданного только что экспериментами Ломоносова.) Опять обращаю внимание: этой проблемы никогда не было у белорусов, поляков, чехов, болгар, украинцев, сербов и остальных славян – где язык селян органично становится языком страны и народа. Это чисто российская уникальная проблема – как сочетать финский язык селян со славянским языком государства (например, в Беларуси это нелепо: спорить о возможном «засилии славянизмов в письменной речи», подразумевая, как в России, засилие болгарской лексики, когда сама белорусская лексика является такой же совершенно славянской лексикой и такими же славянизмами – то есть нет самого предмета для такого спора, ибо славянизмы болгарского языка никак не могут «испортить» и без того основанный только на славянизмах белорусский язык – маслом масло не испортишь).
В итоге российские лингвисты героически порывают «пуповину» многовековой связи культуры Москвы с болгарским языком, который дружно находят «чуждым», «вычурным в условиях России», «тормозящим становление литературного российского языка». И отвергают болгарский язык, смело падая в лоно народного языка («московского наречия»), который на 60-70% процентов состоит из неславянской лексики. Великими деятелями, которые совершают эту языковую революцию в России, Ф.Г. Карин в своей работе называет Феофана Прокоповича, М.В. Ломоносова и А.П. Сумарокова. Так в самом конце XVIII века Россия отказалась от следования болгарскому языку, который ее веками, как веревочка, удерживал в славянском поле и обращал «во славянство», - и стала лингвистически себя считать свободной и суверенной, признавая своим языком теперь не болгарский, а тот народный язык славянизированных финнов, который отнюдь не имел, как болгарский, явных славянских черт. Патриотизм победил славянское единство.
НАСТОЯЩИЙ РУССКИЙ ЯЗЫК
Мелетий Смотрицкий, белорусский просветитель, работавший в Вильно и Киеве, автор изданной в 1619 году в Евье «Граматiки словенскiя правильное синтагма», задолго до «революционера» в русской лингвистики Ломоносова, создателя грамматики российского языка, создавал научные основы языка русинов. Как и в Грамматике Л.Зизания, он четко отличал болгарский церковный язык от нашего: «Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устнъ своъ же не глати лсти. Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады». Ясно абсолютно (как и далее по его книге), что русским языком автор считает нынешний украинский язык (точнее – тот русинский язык, который в его время был общим для белорусов и украинцев). А вовсе не язык Московии-России. «Нехай», «мовять», «здрады» - это чисто белорусско-украинские слова, которые Мелетий Смотрицкий называет «переводом на русский язык». Ясно, что это всем бросается сразу в глаза, поэтому автор статьи в журнале «Русская речь» «Московское издание Грамматики М. Смотрицкого» доктор филологических наук В.В. Аниченко из Гомельского государственного университета облекает язык, на который Смотрицкий переводит церковно-болгарский язык, в такую формулу: «так называемый «русский»». Так называемый Мелетием Смотрицким? И так называемый всем народом ВКЛ той эпохи? Тут явно желание доктора наук не будоражить российских коллег: мол, все нормально – то, что у нас народ называл исстари русским языком, - это только «так называемый «русский язык»». А «не так называемый», настоящий – был только у России. Болгарский по содержанию. А Мелетий Смотрицкий заблуждался в терминах. Ненаучно перевирать средневековых авторов. Если они четко пишут, что русский язык – это по своему содержанию именно украинский язык, а не московский, то зачем юлить? Зачем переписывать историю? Тем более что в таком ненаучном подходе сам нынешний украинский язык становится аномалией – с Луны упал на Киев, чужд, потому что «так называемый». А ведь книги Мелетия Смотрицкого показательны: русское – это наше народное исконное, что само собой и сегодня есть в реалиях украинского и белорусского языков, а российское – это не русское, а основанное на болгарском. И переводы, которые делает в книге Мелетий Смотрицкий с болгарского на русский – это фактически переводы с российского на русский – на украинский и белорусский. Тут нет ничего этнически российского, что ныне именуется «русским», а есть только болгарское, которое нуждается в переводе на русский язык – для белорусов и украинцев, тогда именовавшихся русинами.
АЛФАВИТ
Всеобщее заблуждение: в России все считают, что пишут на «кириллице», хотя на ней никто в России не пишет. Там пишут на совершенно другом алфавите, весьма мало связанном с кириллицей – это введенный Петром I «гражданский алфавит». Он кириллицей не является, так как Кириллом и Мефодием не создавался. Это имперский российский алфавит, который Россия в царский и советский период старалась распространить у всех соседей, даже тюрок и финнов. Старается это делать и сегодня: не так давно Дума запретила Карелии и Татарстану вернуться к латинице, называя это «сепаратистскими происками», хотя именно латиница более удачно отражает языковые реалии языков финнов и татар. Вообще же это выглядит полным абсурдом: выходит, что Кирилл и Мефодий создавали письменность вовсе не болгарам и чехам для возможности им читать византийские библии, а для татар, исповедующих ислам. Но зачем мусульманам православный алфавит? Второе заблуждение в том, что кириллица считается «славянским алфавитом». Это на самом деле лишь слегка измененный греческий алфавит, а греки – это не славяне. Да и более половины славянских народов пишут на латинице, а не на кириллице. Наконец, это – алфавит церковнославянских – то есть болгарских – книг, это болгарский алфавит, а вовсе не свой русский, белорусский или украинский. Ссылаться на религиозные православные традиции тут просто нелепо, потому что в средние века вся католическая Европа в религии использовала латынь – является ли это основанием, чтобы все страны эти отказались от своих национальных языков и вернулись к латыни? Нет, конечно. Кстати, белорусский алфавит сегодня должен быть латиницей, а не кириллицей (точнее – алфавитом Петра I), так как белорусский литературный язык на протяжении веков формировался как язык на основе латиницы, а все основатели белорусской литературы писали на латинице. Напомню, что после российской оккупации ВКЛ 1795 года царь запретил своим указом белорусский язык в 1839 году (в 1863 запретил религиозную литературу уже на украинском языке, в 1876 – все виды литературы на украинском языке, кроме беллетристики). На Украине литературный язык формировался на основе кириллицы, а вот в Беларуси – на основе латиницы, и в XIX веке и в начале XX века белорусская периодика выходила на латинице - «Bielarus», «Bielaruskaja krynica», «Nasza Niwa» и т.д. (хотя под шовинистическим давлением царизма стали появляться издания и на кириллице). В СССР белорусская латиница была вообще запрещена как «западничество» и как напоминание о другом выборе белорусов-литвинов – о многовековой жизни в Речи Посполитой, вместе с поляками, чехами и словаками, а не в составе России.
После распада СССР в 1991 году на латиницу вернулись 4 республики – Молдова, Азербайджан, Узбекистан и Туркменистан. Пятой в их числе должна быть обязательно и Беларусь, так как ее литературный язык формировался именно на латинице, а сегодня мы должны переводить на нынешний, созданный реформами Сталина, искусственный и исковерканный «белорусский» язык творения основателей белорусской литературы. Это, конечно, абсурдно. И это, конечно, вызовет бурю возмущения в ГосДуме: мол, белорусы возвращаются «на польский алфавит». Но какое отношение к светской Беларуси имеет нынешний греческий алфавит? Да никакого. А ведь поляки – это и славяне, и соседи, а с неславянской Грецией белорусы не граничат и ничего общего с ними вообще не имеют. Причем, и греки, и поляки – в равной мере члены НАТО и ЕС, поэтому выбор между греческим и латинским алфавитами заведомо не может иметь политического подтекста. Кроме демагогии. Зато такой подтекст в позиции российских политиков, видящих в этом «сепаратизм» и «отход от России», как будто одна Россия является монополистом на раздачу алфавитов соседям (и своим карелам и татарам). Когда хунта большевиков захватила власть в России, то ее комиссары осуществили реформу великорусского языка. Во-первых, его переименовали в просто «русский» - дабы вычленить «великодержавное имперское» «велико-», одновременно изменяя национальность великороссов на русских. Что безграмотно, ибо нет в русском языке такого, чтобы название национальности вдруг было прилагательным, а не существительным (но что вы хотите от авторов нововведения Троцкого и Свердлова, евреев, мало разбиравшихся в нюансах русского языка). И это одновременно неверно научно и политически, так как ранее единый (пусть и искусственно) в царской России русский народ Беларуси, Украины и России теперь сводился только к народу одной РСФСР, а Беларусь и Украина теперь уже не считались Русью и русскими, ибо русскими теперь стали великороссы – только часть существовавшего при царизме русского народа. Во-вторых, Троцкий и Свердлов провели глубокую реформу великорусского языка, создав «новый гражданский алфавит». А в-третьих, Троцкий настаивал на переходе великорусского языка на латиницу – «в целях мировой революции», и сели бы его точка зрения победила, то алфавитом РСФСР и затем СССР стала бы латиница.
А в 1991 году Ельцин торжественно возвращал бы Россию на свою кириллицу. Идея Троцкого была потому не принята, что русская литература создавалась именно на кириллице, а Пушкин на латинице не писал. Кстати, на этом же основании Беларусь должна вернуться на латиницу, ибо и наши поэты создавали белорусскую литературу не на кириллице, а на белорусской латинице… Все выше сказанное позволяет понять, почему в России такое значение отводится культу Кирилла и Мефодия, которые, собственно говоря, никогда к России никакого отношения не имели, ибо умерли задолго до принятия Украиной (Киевом) христианства, а никакой Московии или тем более России в их времена не существовало на просторах Великой Мордовии Эрзя-Рязани (ее столицы) и Великой Пермии – государств, существовавших при Кирилле и Мефодии на месте нынешней России. Ибо они создали в Моравии квазигреческий алфавит для чехов раньше, чем вообще языческая Русь появилась на территории стран СНГ – с высадкой в районе саамской Ладоги колонистов-славян ободритов Рюрика. Как писал сам Кирилл, никаких славян на территории нынешней России (и Украины) НЕТ, а славяне живут только в Центральной и Южной Европе. Поэтому Кирилл и не поехал в соседнюю территорию нынешних России и Украины «обращать славян в православие», ибо там славян тогда не было. И некому было давать «славянский алфавит на основе греческого». В том числе и Киев тогда не являлся славянским (тесно дружил с Хазарией), в нем жили вовсе не славяне, а сарматы и иудеи, а князья Киева были тогда еврейских корней, породненные с еврейскими князьями Хазарии, и исповедовали иудаизм Хазарии, и Киев был тогда «городом синагог» (эту тему активно развивает показанный на ТВ Израиля научно-популярный сериал про Хазарию как «еще одну прародину израильтян»). Чего же Кириллу ехать в «город синагог» Киев, где его никто не ждет? Вот поэтому – выскажу свое особое мнение, с которым можно не соглашаться, – РПЦ Москвы и российские историки и идеологи так активно и раздувают культ Кирилла и Мефодия, чтобы этим сокрыть огромные противоречия в их представлениях о себе как о якобы «славянах» – и сокрыть «нежелательные» факты, этому мифу противоречащие (то есть – это вообще вся историческая, этнографическая и лингвистическая фактура). Кстати, Кирилл и Мефодий никакими «братьями» не были, как не были и «греками», а были сирийцами, богатыми православными арабами из Дамаска (Сирия тогда была православной), нанятыми Византией для миссии в Моравии (об этом, наверно, надо подробнее рассказать в отдельной статье). Самое забавное в том, что сами чехи, ради создания алфавита которых приехал араб Кирилл, его вообще никак не почитают – вообще о нем не помнят, хотя его возвели в культ в России, куда он не приезжал. Как говорится, вот уж не знаешь – с кем найдешь, а с кем потеряешь…
Викладачі часто є вигодуванцями тої системи, у якій ми живемо! Такого... кхм-кхм... Такої гнилоти ПОВНО і в нас у Луганську.
Контраргументи? Ххе! Ти їх, подруго Мар'яно, сама відчула, коли кров у жилах закипіла... Я вже давно дійшов висновку, що контраргументи можна і не називати, не шукати, і не напружуватись їх перед свині висипати! Вони того все одно не втямлять! Зі свиньми слід чинити так, як свині можуть зрозуміти! А це зовсім не контраргументи.
Викладачі, котрі досі служать чужим богам, хоч і користуються своїм положенням відносно тебе... Але ти пройдеш чи конфліктуючи із свинею, чи ні... І ти переможеш вже тим, що ти будеш ПІСЛЯ цього виродка!
Ти вже обрала свій шлях! Тобі випаде доля побачити, як гнитимуть оті "грамотії"! Нащо тут казати те, що й так ВСІ ми знаємо?
Моя кров - це твоя кров, це кров Давнього Українця! Я знаю ті ж "контраргументи", що й ти, подруго! Я знаю, так само, як і ти, що Україна переможе... А ті, хто цього не розуміють... тим болючіше це до них доходитиме!
Кров - не вода! Якщо вона є - то ти - безсмертна!!
На сайті "АРАТТА" є запис програми радіо "Культура". Там дискутує жидовствуючий "академік" директор єврейського ін-ту археології Петя Толочко (до речі - дружина у нього Яна Френклівна) і один із співзасновників нового музею "Аратта" в с.Трипілля О.Поліщук. Із цього куска розмови, що я подаю, Ви можете зрозуміти нашу ЯЗИЧНИЦЬКУ відміну. Християнство як найвищу цінність пропагує толерантність і любов до окупанта. Ми ж - викидаємо таких істот як толочко та Ваш отой лєктор із Роду Українців.
Давайте говорити про проблему етногенезу. Слухач: - Я вважаю, що українці пішли від аріїв – це дуже-дуже глибоке коріння. Слухачка: - Як ставиться пан Толочко до того, що за дослідженнями графа Уварова, на території Москви і теперішньої Московської області ніколи не було слов’янських поховань. І друге питання. Чи можливо, що назва “Київська Русь” пішла від “Скіфська Русь”? П.Т.: - Ну, в цьому ж немає жодного секрету, що на території Московщини чи Московської області слов’яни з’явилися порівняно пізно. І ранніх слов’янських поховань там, справді, немає, таких, як у Середньому Подніпров’ї. Очевидно, там перші слов’янські поховання з’явилися, коли туди пішов перший колонізаційний потік із Південної Русі на Північний Схід. Що стосується Київської Русі, то тут абсолютно все чітко. Це кабінетна назва. Такої у природі не існувало. В жодних джерелах назви “Київська Русь” немає, а є просто назва “Русь”. А історики для зручності користування, оскільки після Київської була і Московська Русь, то поділили цей період у залежності від того, яка столиця була якої держави. Столиця Русі – цієї початкової нашої, першої, Русі був Київ, а тому і назва – Київська Русь. Часто історики її називають Давня Русь або Давньоруська держава. А до Скіфії, до Скіфської Русі ніякого відношення не має. О.П.: - Щодо аріїв. Було сказано, що таке індо-арійська спільнота. Усі європейські народи білої раси, які живуть на території Європи сьогодні, і не тільки Європи, а в усьому світі, це індо-європейська спільнота. Майже всі, за деяким виключенням. Величезне дерево індо-європейських мов. Арії, індо-арійці, арійці – це є ті народи, які сьогодні, без сумніву, українці – це арії, арійці, без сумніву, німці – це арії, арійці, французи – це арії, арійці. Але ми намагаємось це якимось чином висвітлити, хоч тут Ви бачите політику, Петре Петровичу, але, на жаль, без політики тут не обійтися, бо історія – це політична наука, одна політична система – історія одна, приходить інша – історія інша. Але істина десь існує – вона скрита. Якщо ми сьогодні хоч на якийсь сантиметрик відкриємо двері до цієї істини, то це вже буде успіх. Українці, без сумніву, є арійцями, українці є аріями, росіяни – ця слов’янська частина – є арійцями, аріями. Хоча до індо-арійської групи мов відноситься не тільки мова слов’ян, які прийшли колонізувати, але й мова тих племен, які там жили. І це є в дослідженнях світових учених. Наша задача зовсім в іншому – створити ту науку сьогодні, ту археологічну й історичну науку, яка б сьогодні працювала на благо України. Не на благо якихось міфічних союзів – східно-слов’янських, західно-слов’янських, ще якихось, а на благо українського народу. Щоб наші можновладці, які стоять на самих верхніх щаблях нашого політикуму, нам не заявляли, що національна ідея не спрацювала. Вона не спрацювала з одної причини – вона не сформована, її немає. Тому якщо ми почнемо говорити про те, що ми, дійсно, жили тут завжди, що це наші території, починаючи від доби неоліту, що здобутки Трипільської археологічної культури – це наші здобутки, здобутки українського народу, як і здобутки інших народів, які пройшли через ці території і заселили всю Європу. Тоді ми можемо вважати, що в нас буде національна ідея, яка об’єднає навколо нас всіх слов’ян: і росіян, і поляків, і східних, і західних, і примкнувших до нас білорусів. П.Т.: - Я хочу зробити уточнення, Олександре Степановичу. Трипільська культура відноситься не до неоліту, а до енеоліту. Це мідно-кам’яний вік, який прийшов після неоліту – нового кам’яного віку. О.П.: - Я в курсі. Слухачка: - Чи існує зараз незалежна історія? Завтра, наприклад, буде якийсь союз з Америкою чи з Росією, і історики почнуть доказувати зовсім протилежне. Вообще, как верить, как бы историкам? Слухач: - Мені якось незручно чути оці теорії про спільну колиску народів. Питання до пана Толочка. Які спеціальні економічні умови могли створити оцю колиску, її утримувати, і так далі? Стосовно документів українською мовою. А чи пробували Ви читати “Слово о полку Ігоревім” не московською, а українською мовою? П.Т.: - Ну, перша слухачка абсолютно чітко побачила суть проблеми. На превеликий жаль, багато хто серед нашого брата, історика, влаштовуються під чергові знамена. І якщо вчора вони стверджували одне і прославляли, скажімо, нашу Комуністичну партію, то сьогодні ті ж самі історики проклинають цю Комуністичну партію. В нас навіть виходять праці: такий то період – нове бачення. Нового бачення не може бути, якщо немає нових джерел, якщо нові джерела змінили нашу концепцію, тоді правда. А якщо просто міняти плюс на мінус, то це не нове бачення. Це по суті, нове вибачення. Є таке. Але є, справді, наука, яка незаангажована, і я в силу своїх можливостей і знань намагаюся її відстоювати. Що стосується того, кому погано щось чути, чи добре чути і проблема колиски. Якщо людина не знає, якою була Київська Русь, як вона була організована, який там був політичний, економічний устрій, яке було управління, яке було церковне управління, з нею важко полемізувати. Але якщо людина це знає, як була організована давньоруська держава, то вона розуміє, що у межах цієї єдиної давньоруської держави, яка проіснувала фактично 5 століть, може, трохи більше 5 століть, у межах цієї єдиної Київської Русі формувалася єдина культура і єдина релігія, і єдина народність з локальними варіантами і особливостями. Тут нічого дивного немає. В межах сучасної України консолідується і кристалізується єдина українська нація, це абсолютно речі порівняльні. Як для курйозу можу сказати, якщо в колисці уявити одне дитя як давньоруську народність, то про колиску може й не можна говорити. Але якщо стверджувати, що тоді вже було три народи – українці, білоруси і росіяни, тоді теорія колиски абсолютно доречна. В єдиній державі було три народності і вони колисалися в цій єдиній колисці. О.П.: - Усі літописи, які є офіційними, вони записувалися церковною мовою, а не записувалися мовою народу. Я дуже сумніваюся, що ті пересічні українці, які жили по селах, розмовляли тією церковною мовою в повсякденному житті, виходячи на поле і збираючи жито. Якщо Ви підете сьогодні в церкву Московського патріархату, який, на мій погляд, є п’ятою колоною Москви, хоча Петро Петрович не хотів політизувати, на жаль, приходиться, і послухаєте молитву, то зрозумієте 10% - бо Ви фахівець. Я ж не зрозумів нічого. А переклад, ми говорили для курйозу, то є переклад деяких молитв. Стоїть бабця і каже: “Оце я слухала, батюшка каже: “А потім вона була в хрестах, як вівця у реп’яхах. Амінь”. Оце переклад українською мовою молитв, які сьогодні проголошуються з амвону російської православної церкви. Українська православна церква сьогодні переходить на загальнодоступну українську мову в богослужінні. І про 500 років Русі. Без сумніву, 500 років – це великий термін, але не забудьмо, що ті традиції, які сьогодні є на території України, були закладені Трипільською археологічною культурою, яка проіснувала на нашій території 2500 років. В п’ять разів більше. Слухачка: - Я читала у Галини Лозко, що українці і росіяни відрізняються і антропологічно – будовою черепа – і більшість росіян має другу групу крові, а українці – першу групу крові. Там більш ранні слов’яни. Всі завойовники підкоряли місцеві племена. То їх взагалі процентів 15 – слов’ян, а то все – мордва, угро-фіни і так далі й так далі. І ще я читала книжку “Ментальність орди”. Ментальність росіян дуже відрізняється від ментальності українців. Вони дуже агресивні. І все роблять, не доводячи справу до кінця. Тому й села в них такі негарні. Ведучий: - У Петра Петровича є свій коментар. П.Т.: - Невеличкий коментар. От Ольга Яківна слухала чи читала Галину Лозко і все повірила їй. І вірить їй на слово. А сьогодні вона може не погодитися з тим, про що ми говоримо, бо в неї є упереджена сформована думка. Я повторюю, що якщо ми сьогодні підняли тему етногенезу, походження українців, то я думаю, цього питання нам достатньо. А визначати, хто більш агресивний, хто менш агресивний, хто доводить справу до кінця, хто не доводить справу до кінця... Якщо ми, українці, такі талановиті, то чого ми так погано живемо, гірше, ніж ті ж росіяни. Давайте говорити про глибинні процеси. Про глибинні проблеми. Ведучий: - В нас знову є телефонний дзвінок. Слухач: - Шановний Петре Петровичу, мені відома Ваша позиція щодо Велесової книги, бо я нещодавно уважно слухав передачу з Вами на 1+1 і хочу запитати Вас як археолога. Чи були на території України – у Середньому чи Нижньому Подніпров’ї – знайдені якісь записи, якісь таблички із записами, які б можна було трактувати як слов’янську або протоукраїнську писемність? П.Т.: - Що стосується Велесової книги, то це не тільки Толочко говорить, що це абсолютна фальшивка, це підробка. Це доведено провідними філологами, колись Радянського Союзу, а нині і Росії також. Це і Ліхачов, і Творогов, і цілий ряд інших дослідників. Написані серйозні роботи, де беззастережно доведено, що це підробка. У мене є ця Велесова книга, і в мене своє бачення щодо неї. Я також схиляюся до того, що це підробка. Нічого подібного для тих ранніх часів ми не маємо ні на території України, ні в цілому колишньої великої Київської Русі. Найперші написи, які ми можемо сьогодні пред’явити громадськості, це так звана корчага із кургану поблизу Смоленська, із Гньоздова, яка датується кінцем 9 століття, може, початком 10 століття. Але це і є єдине по суті свідчення писемності, цієї ранньої писемності, до введення християнства на території Київської Русі. Писемності такої, яка присутня у Велесовій книзі, немає. Немає її в жодній країні. Там трошечки є від чеської мови, трошечки від польської мови, трошечки від української. Назбирано і сфальсифікована ця рання історія. Я б так сказав з позицій сьогоднішнього професора. З серйозних дослідників ніхто не вважає її за ідентичний твір. Слухач: - Товариш Толочко напевно не знає, що в Болгарії була знайдена подібна книга. О.П.: - В Болгарії, в горах Родопах в 19 сторіччі була знайдена книга, подібна Велесовій. Між іншим, царем Олександром ІІ була відряджена експедиція і було фінансоване вивчення цієї книги, яку теж можна назвати праслов’янською. Це між іншим. Я не знайомий в деталях, не буду нічого стверджувати. Ми сьогодні говорили, що таке історія. Історія – це історія. Історія – це політична наука, на жаль. Більшість наших істориків, як і Петро Петрович шановний, працювали під час Радянського панування на нашій території. Звичайно, погляди залишилися.
Зразок петрогліфів з Кам`яної могили
Сьогодні в Україні вже ми маємо колосальний пам’ятник, про який в офіціозних виданнях згадується двома-трьома реченнями. Це Кам’яна могила біля Мелітополя, де знаходиться літопис, нанесений на стіни печер та гротів. Літопис перекладений відомим російським шумерологом Анатолієм Кіфішиним. До речі, на цю працю є біля восьми рецензій з плюсами, які написали як російські, так і закордонні вчені. Ця праця сьогодні перекладається англійською та французькою мовою. Ця праця буде представлена у Французьку Академію наук. На жаль, у штики сприймається ця інформація інститутом археології України, причому всіма його співробітниками. І говорити про те, що на території України писемність з’явилася з корчаги, яку знайшли в Росії, то це не зовсім так. Видана монографія в 1000 сторінок, де повністю показаний процес розшифровки. Про чуринги. Це такі кам’яні пластини, на яких є написи, були знайдені разом із відщепами кам’яними, які служили знаряддями, і ті чуринги датовані спеціалістами Академії наук шостим тисячоліттям до н.е. Всі ті чуринги також розшифровані Кіфішиним. Якщо ми вважаємо Кіфішина великим містифікатором, тоді можна вважати всю світову історію великою містифікацією. І, звичайно, історія почалася не в Шумері, історія почалася, в гіршому випадку, на Кам’яній могилі. Ведучий: - Петро Петровичу, Ваше запитання до Олександра Степановича. П.Т.: Коли ми говоримо про Трипільську культуру, ми робимо вигляд, що це культура винятково України. Насправді, це культура, яка покриває сьогодні практично чотири держави – чотири народи: Румунію, Молдову, частково Болгарію й Україну. І якщо трипільці – це українці, то хто вони ці трипільці у Молдові, Румунії, в Болгарії? Це перше питання. І друге питання, Олександре Степановичу. Я не знаю, чи Ви знаєте, але в часи Трипільської культури, на території України було безліч інших археологічних культур. Трипільська культура займала тільки невеличку територію, лісостепу і трохи степу. На Лівобережжі її взагалі не було. Було безліч інших культур. Чого Ви берете тільки Трипільську культуру й оголошуєте українською, а всі інші навіть не згадуєте? Ведучий: - Олександр Степанович, лаконічно. О.П.: - Ті культури, які були до Трипілля... П.Т.: - Не до Трипілля, а паралельно з Трипіллям. О.П.: - Зрозуміло. Я не про це. До Трипілля була така культура Боян, культура лінійно-стрічкової кераміки і Буго-Дністровська культура. Це – пращури Трипільської культури. І сьогодні Боян визнана світовими вченими не як окрема культура, а як пра-трипільська культура. Це перше. Друге. На лівому березі знайдено більше ста гектарів поселень. Ви, можливо, не знаєте про це, бо це не питання Вашого фаху. Покійна вже археолог Мовша знайшла більше ста гектарів, і невідомо, скільки там ще є. Питання не стоїть так, що українці – це нащадки тільки трипільців. І Трипільська культура займала весь правий берег України, а та територія, що ми кажемо, що вона є трипільською на території Румунії і Молдови, то це, дай Боже, 20% всієї території. Ви повинні познайомитися з працею Вашого співробітника Михайла Відейка, який стверджує, що сьогодні це можна називати Трипільською цивілізацією. Він написав п’ять монографій, які видав за кошт канадійців та інших, в яких твердить, що це культура, яка має цивілізаційні ознаки, це культура, яка може претендувати на першість в усьому світі. І українці, займаючи сьогодні 80% трипільської спільноти, без сумніву, є превалюючою. І Ви заявили в телевізійній передачі, що сьогодні центр вивчення Трипілля переходить на територію України. Але я хотів би, щоб ми це вивчення дали на користь українського народу і працювали саме в цьому напрямі. І щоб сьогодні пан Круц не заявляв знову, що це вірменоїди, бо у трипільських фігурок горбаті носи і так далі.
На сайті "АРАТТА" є запис програми радіо "Культура". Там дискутує жидовствуючий "академік" директор єврейського ін-ту археології Петя Толочко (до речі - дружина у нього Яна Френклівна) і один із співзасновників нового музею "Аратта" в с.Трипілля О.Поліщук. Із цього куска розмови, що я подаю, Ви можете зрозуміти нашу ЯЗИЧНИЦЬКУ відміну. Християнство як найвищу цінність пропагує толерантність і любов до окупанта. Ми ж - викидаємо таких істот як толочко та Ваш отой лєктор із Роду Українців. -----------------------------------
Давайте говорити про проблему етногенезу. Слухач: - Я вважаю, що українці пішли від аріїв – це дуже-дуже глибоке коріння. Слухачка: - Як ставиться пан Толочко до того, що за дослідженнями графа Уварова, на території Москви і теперішньої Московської області ніколи не було слов’янських поховань. І друге питання. Чи можливо, що назва “Київська Русь” пішла від “Скіфська Русь”? П.Т.: - Ну, в цьому ж немає жодного секрету, що на території Московщини чи Московської області слов’яни з’явилися порівняно пізно. І ранніх слов’янських поховань там, справді, немає, таких, як у Середньому Подніпров’ї. Очевидно, там перші слов’янські поховання з’явилися, коли туди пішов перший колонізаційний потік із Південної Русі на Північний Схід. Що стосується Київської Русі, то тут абсолютно все чітко. Це кабінетна назва. Такої у природі не існувало. В жодних джерелах назви “Київська Русь” немає, а є просто назва “Русь”. А історики для зручності користування, оскільки після Київської була і Московська Русь, то поділили цей період у залежності від того, яка столиця була якої держави. Столиця Русі – цієї початкової нашої, першої, Русі був Київ, а тому і назва – Київська Русь. Часто історики її називають Давня Русь або Давньоруська держава. А до Скіфії, до Скіфської Русі ніякого відношення не має. О.П.: - Щодо аріїв. Було сказано, що таке індо-арійська спільнота. Усі європейські народи білої раси, які живуть на території Європи сьогодні, і не тільки Європи, а в усьому світі, це індо-європейська спільнота. Майже всі, за деяким виключенням. Величезне дерево індо-європейських мов. Арії, індо-арійці, арійці – це є ті народи, які сьогодні, без сумніву, українці – це арії, арійці, без сумніву, німці – це арії, арійці, французи – це арії, арійці. Але ми намагаємось це якимось чином висвітлити, хоч тут Ви бачите політику, Петре Петровичу, але, на жаль, без політики тут не обійтися, бо історія – це політична наука, одна політична система – історія одна, приходить інша – історія інша. Але істина десь існує – вона скрита. Якщо ми сьогодні хоч на якийсь сантиметрик відкриємо двері до цієї істини, то це вже буде успіх. Українці, без сумніву, є арійцями, українці є аріями, росіяни – ця слов’янська частина – є арійцями, аріями. Хоча до індо-арійської групи мов відноситься не тільки мова слов’ян, які прийшли колонізувати, але й мова тих племен, які там жили. І це є в дослідженнях світових учених. Наша задача зовсім в іншому – створити ту науку сьогодні, ту археологічну й історичну науку, яка б сьогодні працювала на благо України. Не на благо якихось міфічних союзів – східно-слов’янських, західно-слов’янських, ще якихось, а на благо українського народу. Щоб наші можновладці, які стоять на самих верхніх щаблях нашого політикуму, нам не заявляли, що національна ідея не спрацювала. Вона не спрацювала з одної причини – вона не сформована, її немає. Тому якщо ми почнемо говорити про те, що ми, дійсно, жили тут завжди, що це наші території, починаючи від доби неоліту, що здобутки Трипільської археологічної культури – це наші здобутки, здобутки українського народу, як і здобутки інших народів, які пройшли через ці території і заселили всю Європу. Тоді ми можемо вважати, що в нас буде національна ідея, яка об’єднає навколо нас всіх слов’ян: і росіян, і поляків, і східних, і західних, і примкнувших до нас білорусів. П.Т.: - Я хочу зробити уточнення, Олександре Степановичу. Трипільська культура відноситься не до неоліту, а до енеоліту. Це мідно-кам’яний вік, який прийшов після неоліту – нового кам’яного віку. О.П.: - Я в курсі. Слухачка: - Чи існує зараз незалежна історія? Завтра, наприклад, буде якийсь союз з Америкою чи з Росією, і історики почнуть доказувати зовсім протилежне. Вообще, как верить, как бы историкам? Слухач: - Мені якось незручно чути оці теорії про спільну колиску народів. Питання до пана Толочка. Які спеціальні економічні умови могли створити оцю колиску, її утримувати, і так далі? Стосовно документів українською мовою. А чи пробували Ви читати “Слово о полку Ігоревім” не московською, а українською мовою? П.Т.: - Ну, перша слухачка абсолютно чітко побачила суть проблеми. На превеликий жаль, багато хто серед нашого брата, історика, влаштовуються під чергові знамена. І якщо вчора вони стверджували одне і прославляли, скажімо, нашу Комуністичну партію, то сьогодні ті ж самі історики проклинають цю Комуністичну партію. В нас навіть виходять праці: такий то період – нове бачення. Нового бачення не може бути, якщо немає нових джерел, якщо нові джерела змінили нашу концепцію, тоді правда. А якщо просто міняти плюс на мінус, то це не нове бачення. Це по суті, нове вибачення. Є таке. Але є, справді, наука, яка незаангажована, і я в силу своїх можливостей і знань намагаюся її відстоювати. Що стосується того, кому погано щось чути, чи добре чути і проблема колиски. Якщо людина не знає, якою була Київська Русь, як вона була організована, який там був політичний, економічний устрій, яке було управління, яке було церковне управління, з нею важко полемізувати. Але якщо людина це знає, як була організована давньоруська держава, то вона розуміє, що у межах цієї єдиної давньоруської держави, яка проіснувала фактично 5 століть, може, трохи більше 5 століть, у межах цієї єдиної Київської Русі формувалася єдина культура і єдина релігія, і єдина народність з локальними варіантами і особливостями. Тут нічого дивного немає. В межах сучасної України консолідується і кристалізується єдина українська нація, це абсолютно речі порівняльні. Як для курйозу можу сказати, якщо в колисці уявити одне дитя як давньоруську народність, то про колиску може й не можна говорити. Але якщо стверджувати, що тоді вже було три народи – українці, білоруси і росіяни, тоді теорія колиски абсолютно доречна. В єдиній державі було три народності і вони колисалися в цій єдиній колисці. О.П.: - Усі літописи, які є офіційними, вони записувалися церковною мовою, а не записувалися мовою народу. Я дуже сумніваюся, що ті пересічні українці, які жили по селах, розмовляли тією церковною мовою в повсякденному житті, виходячи на поле і збираючи жито. Якщо Ви підете сьогодні в церкву Московського патріархату, який, на мій погляд, є п’ятою колоною Москви, хоча Петро Петрович не хотів політизувати, на жаль, приходиться, і послухаєте молитву, то зрозумієте 10% - бо Ви фахівець. Я ж не зрозумів нічого. А переклад, ми говорили для курйозу, то є переклад деяких молитв. Стоїть бабця і каже: “Оце я слухала, батюшка каже: “А потім вона була в хрестах, як вівця у реп’яхах. Амінь”. Оце переклад українською мовою молитв, які сьогодні проголошуються з амвону російської православної церкви. Українська православна церква сьогодні переходить на загальнодоступну українську мову в богослужінні. І про 500 років Русі. Без сумніву, 500 років – це великий термін, але не забудьмо, що ті традиції, які сьогодні є на території України, були закладені Трипільською археологічною культурою, яка проіснувала на нашій території 2500 років. В п’ять разів більше. Слухачка: - Я читала у Галини Лозко, що українці і росіяни відрізняються і антропологічно – будовою черепа – і більшість росіян має другу групу крові, а українці – першу групу крові. Там більш ранні слов’яни. Всі завойовники підкоряли місцеві племена. То їх взагалі процентів 15 – слов’ян, а то все – мордва, угро-фіни і так далі й так далі. І ще я читала книжку “Ментальність орди”. Ментальність росіян дуже відрізняється від ментальності українців. Вони дуже агресивні. І все роблять, не доводячи справу до кінця. Тому й села в них такі негарні. Ведучий: - У Петра Петровича є свій коментар. П.Т.: - Невеличкий коментар. От Ольга Яківна слухала чи читала Галину Лозко і все повірила їй. І вірить їй на слово. А сьогодні вона може не погодитися з тим, про що ми говоримо, бо в неї є упереджена сформована думка. Я повторюю, що якщо ми сьогодні підняли тему етногенезу, походження українців, то я думаю, цього питання нам достатньо. А визначати, хто більш агресивний, хто менш агресивний, хто доводить справу до кінця, хто не доводить справу до кінця... Якщо ми, українці, такі талановиті, то чого ми так погано живемо, гірше, ніж ті ж росіяни. Давайте говорити про глибинні процеси. Про глибинні проблеми. Ведучий: - В нас знову є телефонний дзвінок. Слухач: - Шановний Петре Петровичу, мені відома Ваша позиція щодо Велесової книги, бо я нещодавно уважно слухав передачу з Вами на 1+1 і хочу запитати Вас як археолога. Чи були на території України – у Середньому чи Нижньому Подніпров’ї – знайдені якісь записи, якісь таблички із записами, які б можна було трактувати як слов’янську або протоукраїнську писемність? П.Т.: - Що стосується Велесової книги, то це не тільки Толочко говорить, що це абсолютна фальшивка, це підробка. Це доведено провідними філологами, колись Радянського Союзу, а нині і Росії також. Це і Ліхачов, і Творогов, і цілий ряд інших дослідників. Написані серйозні роботи, де беззастережно доведено, що це підробка. У мене є ця Велесова книга, і в мене своє бачення щодо неї. Я також схиляюся до того, що це підробка. Нічого подібного для тих ранніх часів ми не маємо ні на території України, ні в цілому колишньої великої Київської Русі. Найперші написи, які ми можемо сьогодні пред’явити громадськості, це так звана корчага із кургану поблизу Смоленська, із Гньоздова, яка датується кінцем 9 століття, може, початком 10 століття. Але це і є єдине по суті свідчення писемності, цієї ранньої писемності, до введення християнства на території Київської Русі. Писемності такої, яка присутня у Велесовій книзі, немає. Немає її в жодній країні. Там трошечки є від чеської мови, трошечки від польської мови, трошечки від української. Назбирано і сфальсифікована ця рання історія. Я б так сказав з позицій сьогоднішнього професора. З серйозних дослідників ніхто не вважає її за ідентичний твір. Слухач: - Товариш Толочко напевно не знає, що в Болгарії була знайдена подібна книга. О.П.: - В Болгарії, в горах Родопах в 19 сторіччі була знайдена книга, подібна Велесовій. Між іншим, царем Олександром ІІ була відряджена експедиція і було фінансоване вивчення цієї книги, яку теж можна назвати праслов’янською. Це між іншим. Я не знайомий в деталях, не буду нічого стверджувати. Ми сьогодні говорили, що таке історія. Історія – це історія. Історія – це політична наука, на жаль. Більшість наших істориків, як і Петро Петрович шановний, працювали під час Радянського панування на нашій території. Звичайно, погляди залишилися.
Зразок петрогліфів з Кам`яної могили
Сьогодні в Україні вже ми маємо колосальний пам’ятник, про який в офіціозних виданнях згадується двома-трьома реченнями. Це Кам’яна могила біля Мелітополя, де знаходиться літопис, нанесений на стіни печер та гротів. Літопис перекладений відомим російським шумерологом Анатолієм Кіфішиним. До речі, на цю працю є біля восьми рецензій з плюсами, які написали як російські, так і закордонні вчені. Ця праця сьогодні перекладається англійською та французькою мовою. Ця праця буде представлена у Французьку Академію наук. На жаль, у штики сприймається ця інформація інститутом археології України, причому всіма його співробітниками. І говорити про те, що на території України писемність з’явилася з корчаги, яку знайшли в Росії, то це не зовсім так. Видана монографія в 1000 сторінок, де повністю показаний процес розшифровки. Про чуринги. Це такі кам’яні пластини, на яких є написи, були знайдені разом із відщепами кам’яними, які служили знаряддями, і ті чуринги датовані спеціалістами Академії наук шостим тисячоліттям до н.е. Всі ті чуринги також розшифровані Кіфішиним. Якщо ми вважаємо Кіфішина великим містифікатором, тоді можна вважати всю світову історію великою містифікацією. І, звичайно, історія почалася не в Шумері, історія почалася, в гіршому випадку, на Кам’яній могилі. Ведучий: - Петро Петровичу, Ваше запитання до Олександра Степановича. П.Т.: Коли ми говоримо про Трипільську культуру, ми робимо вигляд, що це культура винятково України. Насправді, це культура, яка покриває сьогодні практично чотири держави – чотири народи: Румунію, Молдову, частково Болгарію й Україну. І якщо трипільці – це українці, то хто вони ці трипільці у Молдові, Румунії, в Болгарії? Це перше питання. І друге питання, Олександре Степановичу. Я не знаю, чи Ви знаєте, але в часи Трипільської культури, на території України було безліч інших археологічних культур. Трипільська культура займала тільки невеличку територію, лісостепу і трохи степу. На Лівобережжі її взагалі не було. Було безліч інших культур. Чого Ви берете тільки Трипільську культуру й оголошуєте українською, а всі інші навіть не згадуєте? Ведучий: - Олександр Степанович, лаконічно. О.П.: - Ті культури, які були до Трипілля... П.Т.: - Не до Трипілля, а паралельно з Трипіллям. О.П.: - Зрозуміло. Я не про це. До Трипілля була така культура Боян, культура лінійно-стрічкової кераміки і Буго-Дністровська культура. Це – пращури Трипільської культури. І сьогодні Боян визнана світовими вченими не як окрема культура, а як пра-трипільська культура. Це перше. Друге. На лівому березі знайдено більше ста гектарів поселень. Ви, можливо, не знаєте про це, бо це не питання Вашого фаху. Покійна вже археолог Мовша знайшла більше ста гектарів, і невідомо, скільки там ще є. Питання не стоїть так, що українці – це нащадки тільки трипільців. І Трипільська культура займала весь правий берег України, а та територія, що ми кажемо, що вона є трипільською на території Румунії і Молдови, то це, дай Боже, 20% всієї території. Ви повинні познайомитися з працею Вашого співробітника Михайла Відейка, який стверджує, що сьогодні це можна називати Трипільською цивілізацією. Він написав п’ять монографій, які видав за кошт канадійців та інших, в яких твердить, що це культура, яка має цивілізаційні ознаки, це культура, яка може претендувати на першість в усьому світі. І українці, займаючи сьогодні 80% трипільської спільноти, без сумніву, є превалюючою. І Ви заявили в телевізійній передачі, що сьогодні центр вивчення Трипілля переходить на територію України. Але я хотів би, щоб ми це вивчення дали на користь українського народу і працювали саме в цьому напрямі. І щоб сьогодні пан Круц не заявляв знову, що це вірменоїди, бо у трипільських фігурок горбаті носи і так далі.
Про Рідних Богів. Чому це так важливо?
Що таке етнос?
Певно, це кровноспоріднена спільнота людей, яка має 1) спільну територію (Рідну Землю), 2) спільну мову (Рідну Мову), 3) СПІЛЬНІ РОДОВІ ЛЕГЕНДИ ПРО ПОХОДЖЕННЯ СВОГО ЕТНОСУ, СПІЛЬНУ ІСТОРИЧНУ ПАМЯТЬ, ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ, тобто те, що є його етнічною релігією.
Бувають часи в історії етносів, коли та чи інша складова втрачається народом. Так, приміром, сталося із жидівським етносом, коли вони втратили землю й мову, але в розсіянні між іншими народами вони зберегли свою ЕТНІЧНУ релігію, яка виявилася тією рятівною соломинкою, що повернула йому "обітовану" землю і національну мову.
З Україною сталося навпаки. Саме насильницьке знищення етнорелігії спричинила відчуження народу і від рідної мови, і від рідного звичаю, і, частково, від споконвічно українських територій. Все це стало причиною тисячолітнього поневолення народу і "духовної руїни".
Що ж таке етнічна релігія? На відміну від штучних, вигаданих інтернаціональних чи то глобалістських релігій етнічні релігії - природні(мають астрономічний календар), локальні (місцеві), екологічні (з культом природи), життєрадісні, розвиваються у межах свого етносу і не поширюються за межі етнічної території, бо в цьому немає потреби, адже етнічні релігії існують як засіб самозбереження етнічної самобутності.
Що собою являє український етнос сьогодні? Провідні наші релігієзнавці А.Колодний та Л.Филипович відзначають:
" В Україні - велике розмаїття конфесій. Жодна з них не є для українця єдино істинною "вірою батьків", національною вірою. Конфесійно поділеною Україна прийшла й до свого національного відродження. Строго кажучи, за найбільш традиційну релігію українців можна було б визнати ту, яка існувала на їхній етнічній території до прийняття християнства, тобто східно-словянські язичницькі культи. Поява численних рідновірських течій відображує саме прагнення певних кіл українства повернутися до витокової релігії етносу" ( Релігійна духовність українців, ст.175 )
Отже, рідна етнічна релігія - це спільні родові легенди про походження свого народу (не від Адама з Євою, і не від Сарри з Абрамом, - а від Ора і Лелі, від Сонця Дажбога), своєї Землі ( не від Єгови - Саваофа, який длубався пальцем у носі та думав чи гоже він зварганив у перший день, а від Яйця-Писанки, що зніс Першоптах на Прадубі), спільна історична память, Звичаї та Обряди ( веснянки, гаївки, колядки -в честь Бога Коляди, обжинкові пісні, купальські і безліч - безліч всього).
Рідна етнічна релігія українця виникла ще з Трипільських часів. В процесі життя етносу ця природна релігія звісно зазнає еволюційних змін, вдосконалюється, шліфується і є (якщо їй не заважають зовнішні чинники - війни, поневолення, рабство) не тільки самодостатньою духовною системою, а й засобом для САМОЗБЕРЕЖЕННЯ САМОБУТНОСТІ ЕТНОСУ.
Досі етнічні релігії існують в Японії (сінтоїзм), Китаї (конфуціанство), в Індії (індуїзм) та ін. Безперечно, коли б ці країни дозволили християнству ввійти в свій етнічний світогляд - вони б давно вже перестали б існувати.
Повернення до етнічних релігій - це є закономірний процес, який і не залежить від нас. Єдине, що ми можемо, пришвидшити його і таким чином звільнитися від чужинських пут, що сповили нашу матінку Землю. Світові релігії (юдаїзм, християнство і мусульманство) вже достатньо продемонстрували свою неприродність, довівши людство до глибокої екологічної кризи. Людина протиставила себе і свою діяльність біологічному началу Землі і космосу. Відірваність Бога від природи, породило посуті безбожну форму людської діяльності (технократизм, ставлення до життя як до безмежного природного ресурсу, що й стало причиною екологічної кризи. Ця фактично бездуховна форма людської діяльності насправді протистоїть життю в цілому. Тай самі аскетичні релігії проповідують власне дискредитацію життя.
З якими проблемами зіткнулися релігійні діячі сьогодні?
Українці вже не становлять гомогенної спільноти. Вони є і православними, і греко-католиками, і автокефалістами, і римо-католиками, і протестантами, і "сабоданівцями", і "філаретівцями", і язичниками, і взагалі атеїстами. Саме цей спеціальний поділ юдейством на сотні ворогуючих конфесій дозволяє їм вдало маніпулювати свідомістю українців. І як себе повели представники традиційних християнських церков? Показово.
Як не знайти жодного комуняку, який би визнав, що "бандерівці" віддавали життя за волю України, так і не знайти жодного попа, який би не воював проти рідного українського етновідродження. Усі ці попи ладні крізь пальці дивитися на розгул всіляких сект типу "посольств божих" чи "єговиних свідків", сотні папуаських місіонерів чують себе на нашій землі як у себе дома, але наша Віра Батьків становить найбільшу небезпеку їхньому існуванню.
Наші Пращури боляче сприйняли насильницьке впровадження світової релігії християнства, яке з самих початків було космополітичним : " нема ні елліна, ні грека". Адже своя віра була патріотичною, виховувала героїв, достойних свого народу. Чуже народ відкидав, як приклад - новгородці Добрині: "краще нам померти, ніж Богів наших дати в наругу". Чи у Велесовій: "краще нам зникнути, але ніколи не бути в рабстві, й не поклонятися богам чужим". Віровідступництво вважалося найбільшим гріхом, так само, як відречення від свого Роду.
Народ не хотів христа. Він тікав у ліси Полісся, шукав порятунку у важко доступних місцях. Нині відомо за народними переказами та археологічними памятками, що в Медоборах (Тернопільська обл., Гусятинський р-н) язичницькі храми функціонували аж до 17 ст. Те ж саме в Буші (Вінницька обл.)
Відомі випадки насильницького охрещення язичників навіть у 19 ст. За даними "Известий о состоянии и приращении православного народонаселения" за 1847 р. охрещено 1522 язичника.
Та наш народ зберігав у різних формах довіру до давніх прадідівських релігійних обрядів, перенісши їх у сферу родини. Навіть після християнської служби в церкві, батько родини вважав за потрібне виконати язичницький обряд вдома у колі сімї. Святвечір, Великодній обід, освячення вогнем чи водою хати, худоби, поля чи зерна. Ще на поч. 20 ст. етнограф В.Матвієнко записував обряд "відхрищення" від здійсненого церковного ритуалу. І сьогодні під Києвом евакуйовані із поліських сіл вражених Чорнобилем відзначають на кладовищах травневі свята Русалій.
Ще на поч. 17 ст. християнський чернець Іван Вишенський писав повчання до народу, наказуючи знищити писанки, крашанки,колядки, щедрівки, купальські вогнища, поминальні трапези на могилках покійних р
Відповіді
2007.01.01 | stefan
Григорій Распутін і кінець Російської імперії
Леонид Радзиховский: Странник29 декабря 2006, 10:00
Постоянная ссылка •Распутин – классический, «химически чистый» пример той самой «кухарки», которая стала управлять государством. В силу ряда причин полуграмотный мужик стал советником царицы и царя.
В гордую нашу столицу
Входит он – Боже, спаси! –
Обворожает царицу
Необозримой Руси,
Взглядом, улыбкою детской,
Речью – такою простой,
И на груди молодецкой
Крест просверкал золотой.
О ком это стихотворение? Называется оно «Мужик». Не догадываетесь? Автор – Гумилев. Написано весной 1917 года. Ну, после последней подсказки, думаю, все ясно. Но, по-моему, и по тексту уже можно догадаться.
Да, Распутин…
«Взглядом, улыбкою детской, речью – такою простой» – это про него. Но и опасная, коварная, циничная, наглая мужицкая сила – это тоже про него. «На груди молодецкой крест просверкал золотой»…
«Один из самых загадочных персонажей русской истории» - стертый пятак этой фразы прилип к Распутину, как к намагниченному. Как при жизни, так и сегодня о нем известно невероятно много… Вот именно – НЕВЕРОЯТНО.
«Царило «сумеречное состояние сознания» - только в нем было возможно задумать и осуществить это убийство и похваляться им и остаться безнаказанным…» Кстати, почему я о нем пишу сейчас? Формальный повод есть – 30 декабря (по новому стилю) 1916 года во дворце Юсуповых на Мойке он был убит. Неумело отравлен, неумело избит, неумело застрелен.
Что ж – дело-то непривычное! Убийцами, как известно, были: великий князь Дмитрий Павлович, князь Феликс Юсупов, крайне правый депутат Думы Пуришкевич, поручик Сухотин, доктор Лазоверт. «Мне стыдно, что на руках моих родных кровь этого мужика» (Николай II). Действительно, в длинном списке действий членов императорской фамилии бывало всякое – разумеется, бесконечные прелюбодеяния и казнокрадство, был даже случай вульгарной бытовой кражи (великий князь Николай Константинович). А вот убийц как-то не было…
Да и Юсуповы тоже вроде бы в убийствах замечены не были.
Так что сам факт, что великий князь и другой родственник царя (Юсупов был женат на племяннице Николая) стали вульгарными убийцами, уже говорил о степени безумия и распада всей Системы.
Не менее показательна и реакция общества. Сами убийцы открыто хвастались, как они впятером убили одного мужика (потом, в эмиграции, Юсупов издал об этом деле книжку – ну и денег заработал, они тогда ему были нелишними) – а общество бешено аплодировало! Даже сестра императрицы, великая княгиня Елизавета Федоровна (относившаяся к Дмитрию Павловичу, как к родному сыну), женщина, действительно, святая по своим поступкам, была в восхищении от «подвига» своего приемного сына.
И робкая фраза царя «Никому не дано заниматься убийством» была отброшена с ненавистью и презрением – как к тому моменту отбрасывались обществом (да и «всей Россией») уже ЛЮБЫЕ слова «Николая Кровавого». Впрочем, понятно, что слова так словами и остались – «благородные убийцы» не понесли никакого реального наказания.
В «России, которую мы потеряли» уже не было никакого представления о праве, законе – на высших этажах власти, тем более на нижних. Царило «сумеречное состояние сознания» - только в нем было возможно задумать и осуществить это убийство и похваляться им и остаться безнаказанным… Это была уже действительно агония системы.
Князь Феликс Юсупов
С другой стороны, ситуация, понятно, была обоюдоострой. Титулованные убийцы «не просто так» охотились на Старца. Публичное безнаказанное убийство на ступенях трона колеблет трон. Но и дальнейшее пребывание Распутина на ступенях трона шатало трон во все стороны. Уже не имело НИКАКОГО значения, насколько «справедливы» мифы о нем – эти мифы стали ЕДИНСТВЕННОЙ политической реальностью России. И вопрос солдатам «За Гришку воюем, орлы?!» косил армию сильнее германской артиллерии.
В общем, безнадежная ситуация: каждое действие (или бездействие) лишь ухудшало положение монархии. Да, поистине Агония, в которой, конечно же, были виноваты все – и Распутин, и его покровители, и его убийцы, и рехнувшееся общество.
Кстати, об «агонии». Хороший, талантливый фильм Элема Климова (где Распутина, как известно, играет Алексей Петренко, а Николая – Анатолий Ромашин) – довольно полная коллекция сплетен и мифов о Распутине. Не хватает только двух, самых крутых, на которых окончательно спятила тогда Россия: Распутин и царица – немецкие шпионы (!!!) и Распутин – любовник царицы (а заодно и царских дочерей).
Все остальное показано во всей красе: гульба во всю ширь, невероятные взятки, назначение и снятие министров и даже… «распутинское наступление» в Барановичах, когда он, якобы, «указывал», где наступать русской армии!
Самое смешное – что почти все это, судя по имеющимся документам, правда. Но «правда в профиль» - это и есть ложь. «Говорите правду, только правду, ничего, кроме правды, – но не ВСЮ правду».
ВСЮ правду никто, понятно, не знает. Но кое-что все же известно.
Распутин – классический, «химически чистый» пример той самой «кухарки», которая стала управлять государством. В силу ряда причин полуграмотный мужик стал советником царицы и царя. Он обращался с фрейлинами, как с козами, а с сановниками – как с козлами. Но поразительно: его советы – когда на них смотришь спокойно – были уж никак не глупее советов образованных генералов, сановников. Распутин говорил: «Зачем нам воевать с немцем? У нас земли много, лучше с немцем замириться». Это не значит, понятно, что он вынашивал планы «сепаратного мира» (тем более категорической противницей такого мира была императрица). Но куда лучше либеральных депутатов и закостенелых бюрократов понимал катастрофичность войны. В людях мужик разбирался. «У папы середки нет» (про Николая II). И так ли нелеп и безумен был «распутинский набор министров»? Черт его знает… Министров, которых подбирал «пьяный мужик» («Мы, господа, переживаем удивительные времена, когда министры сдают экзамены не по римскому праву, а по классу сольного пения!» – так Пуришкевич в Думе озвучивал слухи о том, что Распутин якобы заставлял кандидатов в министры петь с ним в ресторанах), считали «позором России». Но надо сказать, что другие – «не позорные» министры – как-то ничего великого не сотворили, неясно, чем, собственно, их деятельность была лучше, чем у «распутинцев».
Взятки? Да уж, наверное, тобольский мужик что-то брал. Впрочем, слухи о его богатстве абсолютно не подтвердились. После смерти у него почти ничего не оказалось. Видно, тратил как попало (что-то просто раздавал)… Да кто же на Руси не брал взяток? Давно известно, война уж так устроена: на фронте воюют, в тылу – воруют. Это относится ко всем войнам, какие знает человечество. И среди взяточников Распутин, конечно, был далеко не в первой сотне…
Так всех возбуждавшие оргии Распутина, наверное, были на самом деле. Ну, слишком уж оскорбительно отказывать Распутину в этом – руки прочь от символа дремучей сексуальной мощи России! Но в чем тут криминал – понять непросто. Другим героям русской истории – Орлову, Потемкину, Екатерине, Николаю I и т. д. и т. п. – это почему-то в вину не ставилось! (О героях, положим, французской истории я уж помолчу.)
Но, кроме всего этого, было в Распутине и другое.
Распутин Григорий Ефимович
Действительно, глубокая вера. Просто высказанный здравый смысл умного, опытного мужика. Классическое «народное» отношение к царю – не на сцене Большого театра, а в жизни! Среди бессмысленных мелких интриганов, «жадною толпой стоящих у трона» (у любого трона!), всех этих «генералов-от-котлет», Распутин казался истеричной царице – цельным, честным, глубоким человеком. И добрым, очень добрым. Добрым, как НАСТОЯЩАЯ Россия. Россия, которую от царя прячут «мерзавцы» - либералы, буржуазия, разложившееся дворянство…
Так, на свой лад, императорская семья следовала идеологии «народников» или Льва Толстого, с его поисками «народной правды» в противовес дворянской «кривде»… Видно и впрямь – так или иначе конец пришел дворянской России, если первый дворянин шарахался от своего окружения к мужику!
Ненависть к Распутину тоже понятна.
Фаворитов, временщиков всегда ненавидят – это тень, нелегитимная тень власти. Если власть крепка, фаворитов «терпят», чем власть слабее – тем ненавистнее ее тень. Крушение власти и начинают с атаки на тень.
Вульгарная зависть к удачливому фавориту заворачивалась в оболочку презрения к нему. Впрочем – фаворита бьют, царю знать дают. Ясно было, что ненависть к мужику, дискредитирующему власть, на самом деле была ненавистью к самой этой обреченной власти.
И вот здесь, может быть, – главный урок «распутинщины».
Вирусы безумия свободно летали от власти к оппозиции – и наоборот. Но если про маразм власти, отставшей от поезда Истории, все более-менее ясно, то вот маразм либералов, претендовавших на роль машиниста этого поезда, менее очевиден.
Между тем маразм был страшным.
Либералы были какой-то ослабленной копией большевиков.
«Превратим войну империалистическую в войну гражданскую». Ленин бросил лозунг-молнию. А либералы – провозглашая: «Все для фронта, все для победы!» – реально следовали ЭТОМУ лозунгу. А как иначе? Во время войны разжигать в тылу ненависть к власти – это не реализация ленинского лозунга? Разница лишь в том, что Ленин ЗНАЛ, ЧЕГО ХОЧЕТ, а либералы-патриоты (вполне искренние патриоты, как и вполне искренние либералы!) реально выполняли ленинскую программу «с закрытыми глазами».
А шпиономания!
На фронте шли еврейские погромы – в бородах евреев искали «передатчики». А в тылу профессор Милюков искал – и публично намекал, что нашел, – такие же «передатчики» в бороде Распутина и в юбках царицы! Дикие, абсолютно лживые обвинения в «шпионаже» в его знаменитой речи, где он все время спрашивал: «Что это – глупость или измена?!» потрясли Россию. Примерно как разоблачения «кремлевского дела» в речах Гдляна-Иванова. С теми же последствиями – срочная делегитимация и крах режима… Только – во время войны. И в неграмотной стране. Да еще с большевиками за спиной. А вообще уровень шпиономании, раздутый русскими военными властями и либералами в 1915-1916 годах, отчасти похож даже на шизофрению шпиономании 1930-х годов…
Да, не в свои сани не садись…
Распутин отломил кусок не по горлу – и подавился. Он не виноват – этот кусок ему прямо засунули в рот царица и другие.
Упал с телеги политики, и она его переехала.
Политическая роль Распутина – фитиля русской революции – давно ясна.
А ведь был еще и необыкновенный мужик. Мощный – и кроткий. Юродивый – и хитрый. Циничный – и наивный. «Святой черт»… Странник в лаптях пришедший из Сибири в столицу империи, разрушивший эту столицу и погибший.
Кто разгадает – пусть на свой лад – чудо этой судьбы одного из самых русских людей на переломе судьбы России?
------------
Ілюстрації.
1.Князь Фелікс Юсупов
2.Григорій Распутін
2007.01.21 | stefan
cлов"янський "койне"
Свідомі українці, де ви?Автор: Рідновір (---.85.202.33.92.dyn.sub-2.broadband.voliacable.com)
Дата: 09.12.2006 19:17:06
http://phorum.sd.org.ua/read.php?2,50,page=5
Маріанно, поспішаю на допомогу. Стаття білоруського автора (в оригіналі - російською).
Нерусский русский язык
Автор: Вадим Ростов
Дата публикации: 14.08.2006
Язык статьи:
Достаточно взглянуть на карту расселения этносов времен эпохи великого переселения народов, чтобы понять, что основой складывания великорусского этноса стали именно финно-угорские народы Волго-Окского бассейна
НЕСЛАВЯНСКАЯ РОССИЯ
Начиная разговор о русском (российском) языке, следует прежде всего вспомнить, что Россия – это неславянская страна. К территориям, населенным древними околославянскими народностями, можно отнести лишь Смоленск, Курск, Брянск – территории древних кривичей (славянизированных западными славянами балтов). Остальные земли – финские, где никаких славян никогда не жило: чудь, мурома, мордва, пермь, вятичи и прочие. Сами главные топонимы исторической Московии – все финские: Москва, Муром, Рязань (Эрзя), Вологда, Кострома, Суздаль, Тула и т.д. Эти территории были за несколько веков завоеваны колонистами-ободритами Рюрика, приплывшими с Лабы (Эльбы), однако число колонистов (построивших возле Ладоги Новгород – как продолжение существовавшего тогда полабского Старогорода – ныне Ольденбурга) было в этих краях крайне мало. В редких городках-крепостях, основанных ободритами-русинами и норманнами (датчанами и шведами), жила горстка колониальных правителей с дружиной – сеть этих крепостей-колоний и называлась «Русью». А 90-95% населения края было неславянскими туземцами, подчинявшимися этим более цивилизованным оккупантам.
Языком колоний был славянский койне – то есть язык, служащий для общения между народами с разными диалектами и языками. Постепенно за многие века местное туземное население перенимало этот койне; в Новгородской земле, как пишет академик Янов, этот процесс занял минимум 250 лет – судя по языку берестяных грамот, который из саамского становится постепенно индоевропейским, славянским аналитическим языком (с вынесенными за слово флексиями) и только затем нормальным славянским синтетическим. Кстати, об этом и пишет Нестор в «Повести временных лет»: что саамы Ладоги постепенно выучили славянский язык Рюрика и стали после этого называться «словенами» - то есть понимающими слово, в противоположность «немцам», немым – то есть языка не понимающим. (Термин «славяне» не имеет никакого отношения к термину «словене», так как происходит от изначального «склавены»). Вторыми после ладожских саамов стали перенимать славянский койне северные финские народы – мурома, весь (вепсы), чудь, но у них процесс занял гораздо больше времени, а у более южных финнов непосредственно мордовской Москвы и ее окружения принятие славянского койне затянулось до петровских времен, а кое-где и сохранились свои исконные туземные языки – как язык эрзя Рязани или финский говор вятичей. Характерное «оканье» населения Центральной России сегодня ошибочно считается «старославянским», хотя это – чисто финский диалект, который как раз отражает незавершенность славянизации края. (Кстати, лапти – это тоже чисто финский атрибут: славяне никогда лаптей не носили, а носили только кожаную обувь – тогда как все финские народы носят лапти.)
Во время Золотой Орды Московия на три века уходит к этнически родственным народам финно-угров, которые собирали под свою власть ордынские цари. В этот период на язык региона оказывает огромное влияние тюркский язык (как часть вообще огромного влияния Азии). Показательна книга Афанасия Никитина (конец XV века) о «хождении за три моря». Там автор запросто переходит со славяно-финского койне Московии на ордынский язык, разницы в них не видя, а заканчивает свою книгу благодарственной молитвой: «Во имя Аллаха Милостивого и Милосердного и Исуса Духа Божия. Аллах велик…» В подлиннике: «Бисмилля Рахман Рахим. Иса Рух Уалло. Аллах акбар. Аллах керим». В то время общей для Московии и Орды была религия, являвшаяся гибридом ислама и христианства арианского толка (равно почитали Иисуса и Магомета), а разделение веры произошло с 1589 г., когда Москва приняла греческий канон, а Казань приняла чистый ислам. В средневековой Московии существовало одновременно несколько языков. Околославянский койне – как язык княжеской знати. Народные языки туземцев (финские). Тюркские языки как религиозные в период пребывания в Орде и после захвата Иваном Грозным власти в Орде (до 1589 г.).
И, наконец, болгарский язык – как язык православных текстов и религиозных культов. Вся эта смесь в итоге и стала основой для нынешнего русского языка, совпадающего в лексике только на 30-40% с другими славянскими языками, у которых (включая белорусский и украинский) это совпадение несоизмеримо выше и составляет 70-80%. Сегодня российские лингвисты в основном сводят истоки современного русского языка только к двум составляющим: это народный язык России (отнюдь не славянский, а славяно-финский койне с большим тюркским и монгольским влиянием) – и болгарский (древнеболгарский), он же «церковнославянский». (В качестве третьего языка России можно назвать современный литературный русский язык, который является совершенно искусственным кабинетным изобретением, эдаким «эсперанто» на основе двух указанных выше языков-источников; на этом «эсперанто» я и пишу статью.)
БОЛГАРСКАЯ СОСТАВНАЯ
Почему нынешний русский язык более похож на болгарский и сербский языки, чем на белорусский и украинский? (При этом в одну языковую группу с русским относят почему-то именно эти два языка, а не болгарский и сербский.) Это кажется странным, ведь территориально Россия не граничит с Балканами, а граничит с белорусами и украинцами, у которых в языках почти нет никакого болгарского влияния, а если оно и находится, то это – привнесенные уже через Россию балканские языковые реалии. В том и дело, что в России своих коренных славян не было (кроме редких поселений украинцев в Суздальской земле в XII веке и массовых порабощений белорусов и украинцев в ходе войн Московии против ВКЛ и Речи Посполитой: только в войне 1654-1667 гг. московиты захватили в рабство несколько десятков тысяч белорусов). А потому изучение туземцами Московии славянского языка шло через религию, которая опиралась на болгарские тексты. Вот почему мордва Рязани, Москвы, Тулы, Костромы, Вятки, Мурома и прочих финских земель познавала славянский язык от болгарского языка – не имея своего местного славянского. И по этой причине даже то небольшое славянское содержание нынешнего русского языка (около 30-40% славянской лексики против 60-70% лексики финской и тюркской) – оно не общее с белорусами и украинцами, а общее с болгарами, от болгарских книг. А вот в Беларуси и Украине ситуация была иной: тут местное население (наполовину балтское в Беларуси и наполовину сарматское в Украине) все-таки имело народные славянские говоры, которые и не позволили внедряться болгарской лексике из православных книг, подменяя свою исконную местную славянскую лексику.
СЛАВЯНСКИЙ ЛИ ЯЗЫК РОССИИ?
Есть три момента, которые усиленно прячут все российские лингвисты (хотя, как в народе говорят, шила в мешке не утаишь). 1) До XVIII века язык Московии не считался никем в мире русским языком, а назывался конкретно языком московитов, московитским. 2) Русским языком до этого времени назывался именно и только украинский язык. 3) Язык Московии – московитский язык – не признавался до этого времени европейскими лингвистами (в том числе славянских стран) даже славянским языком, а относился к финским говорам. Конечно, сегодня все не так: ради имперских интересов завоевания славянских стран Россия оказала огромное влияние на свою лингвистическую науку, ставя ей задачу придания языку России «славянского статуса». Причем, если бы западнее России жили германские народы, то точно так она бы доказывала, что русский язык – из семьи германских языков: ибо таков был бы заказ Империи. И языковые реформы российского языка, начатые еще Ломоносовым, были как раз направлены на акцентирование его слабых славянских черт. Однако, как писал еще 150 лет назад польский славист Ежи Лещинский о родственных славянам западных балтах, «прусский язык имеет намного больше оснований считаться славянским, чем великорусский, у которого с польским языком и другими славянскими гораздо меньше общего, чем даже у западно-балтского прусского языка». Напомню, что Россия стала называться «Россией» впервые официально только при Петре I, который считал прежнее название – Московия – темным и мракобесным. Петр не только стал насильно брить бороды, запретил ношение всеми женщинами Московии чадры на азиатский манер и запретил гаремы (терема, где женщин держали взаперти), но и в поездках по Европе добивался от картографов, чтобы отныне на картах его страну называли не Московией или Московитией, как прежде, а Россией. И чтобы самих московитов стали впервые в истории считать славянами, что было общей стратегией по «прорубанию окна в Европу» – вкупе с просьбой Петра перенести восточную границу Европы от границы между Московией и ВКЛ теперь уже до Урала, включая тем самым впервые в истории географически Московию в состав Европы. До этого польские и чешские лингвисты и создатели славянских грамматик четко разграничивали русский язык (украинский) и московитский, а сам этот московитский язык не причисляли к семье славянских языков. Ибо язык Московии был скуден на славянскую лексику. Как пишет российский лингвист И.С. Улуханов в работе «Разговорная речь Древней Руси» («Русская речь», №5, 1972), круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно. Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVI-XVII веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики. В «Парижском словаре московитов» (1586) среди ВСЕГО СЛОВАРЯ народа московитов находим, как пишет И.С. Улуханов, лишь слова «владыка» и «злат». В дневнике-словаре англичанина Ричарда Джемса (1618-1619) их уже больше – целых 16 слов («благо», «блажить», «бранить», «воскресенье», «воскреснуть», «враг», «время», «ладья», «немощь», «пещера», «помощь», «праздникъ», «прапоръ», «разробление», «сладкий», «храмъ»). В книге «Грамматика языка московитов» немецкого ученого и путешественника В. Лудольфа (1696) – их уже 41 (причем, некоторые с огромным финским «оканьем» в приставках – типа «розсуждать»). Остальная устная лексика московитов в этих разговорниках – финская и тюркская.
У лингвистов той эпохи не было никаких оснований относить язык московитов к «славянским языкам», так как самих славянизмов в устной речи не было (а именно устная речь народа является тут критерием). А потому и разговорный язык Московии не считался ни славянским, ни даже околорусским: крестьяне Московии говорили на своих финских говорах. Характерный пример: русского языка не знал и мордвин Иван Сусанин Костромского уезда, а его родня, подавая челобитную царице, платила толмачу за перевод с финского костромского на российский «государев» язык. Забавно, что сегодня абсолютно мордовская Кострома считается в России «эталоном» «русскости» и «славянства» (даже рок-группа есть такая, поющая мордовские песни Костромы на русском языке, выдавая их за якобы «славянские»), хотя еще два столетия назад никто в Костроме по-славянски не говорил. И тот факт, что Московская церковь вещала на болгарском языке (на котором писались и государственные бумаги Московии), - ничего не значил, так как вся Европа тогда в церквях говорила на латыни и вела делопроизводство на латинском языке, и это никак не было связано с тем, что за народы тут проживают. Напомню, что после Люблинской унии 1569 года, когда белорусы создали с поляками союзное государство – Республику (по-польски – Речь Посполитая), ВКЛ сохраняла своим государственным языком белорусский (то есть русинский), а Польша ввела государственным латинский язык. Но это вовсе не говорит о том, что народный язык поляков – это латинский язык. Точно так и русский язык не был тогда народным в Московии-России – пока российские деревни его не выучили. Вот еще пример: сегодня (и исстари) в деревнях Смоленской, Курской и Брянской областей (входивших когда-то в состав ВКЛ) говорят вовсе не на русском, а на белорусском языке. На литературном русском там не говорят, как и никто не «окает» - отражая финский акцент, как в Рязанской или в Московской областях, а говорят совершенно на том языке, на котором говорят селяне Витебской или Минской областей. Любой лингвист должен делать один вывод: в этих российских областях живет белорусское население, ибо говорит на белорусском языке. Но это население относят этнически почему-то к «окающим» восточным соседям, которые во времена Лудольфа там знали только 41 славянское слово. И.С. Улуханов пишет, что говоря о существовании у московитов двух языков – славянского (церковного болгарского) и своего московитского, В. Лудольф сообщал в «Грамматике языка московитов»: «Чем более ученым кто-нибудь хочет казаться, тем больше примешивает он славянских выражений к своей речи или в своих писаниях, хотя некоторые и посмеиваются над теми, кто злоупотребляет славянским языком в обычной речи». Удивительно! Что же это за такой «славянский язык» Москвы, над которым посмеиваются за употребление славянских слов вместо своих слов финских и тюркских?
Такого не было в Беларуси-ВКЛ – тут никто не смеется над людьми, использующими в речи славянские слова. Наоборот – никто не поймет того, кто строит фразы, используя вместо славянской лексики финскую или тюркскую. Этого «двуязычия» не существовало нигде у славян, кроме как в одной Московии. (Кстати, Статуты ВКЛ были написаны на самом чистом славянском языке – государственном в Великом Княжестве Литовском и Русском, сугубо славянском государстве, где литвинами были славяне – нынешние белорусы.) Эта проблема «двуязычия» из-за отсутствия в России народной славянской основы преследовала всегда и создателей литературного русского языка – как вообще главная проблема российского языка. (Он прошел «стадии развития термина», называясь вначале московитским, затем российским при Ломоносове – до 1795 г., затем при оккупации Россией в 1794 году (закрепленной формально в 1795) Беларуси и Западной и Центральной Украины пришлось его менять на «великорусское наречие русского языка». Именно так русский язык фигурировал в 1840-х годах в названии словаря Даля («Толковый словарь великорусского наречия русского языка», где под самим русским языком обще понимался белорусский, украинский и российский), хотя сегодня все российские лингвисты ненаучно исказили название словаря Даля до «Толковый словарь живого русского языка», хотя словаря с таким названием он никогда не писал.)
В 1778 году в Москве была издана брошюра писателя и лингвиста Федора Григорьевича Карина «Письмо о преобразителях российского языка». Он писал: «Ужасная разность между нашим языком [всюду в работе он называет его «московским наречием»] и славянским часто пресекает у нас способы изъясняться на нем с тою вольностию, которая одна оживляет красноречие и которая приобретается не иным чем, как ежедневным разговором. …Как искусный садовник молодым прививком обновляет старое дерево, очищая засохлые на нем лозы и тернии, при корени его растущие, так великие писатели поступили в преображении нашего языка, который сам по себе был беден, а подделанный к славянскому сделался уже безобразен». («Беден» и «безобразен» - это, конечно, расходится с будущей его оценкой как «великий и могучий». Оправданием тут служит факт, что Пушкин пока не родился для молодого зеленого языка, созданного только что экспериментами Ломоносова.) Опять обращаю внимание: этой проблемы никогда не было у белорусов, поляков, чехов, болгар, украинцев, сербов и остальных славян – где язык селян органично становится языком страны и народа. Это чисто российская уникальная проблема – как сочетать финский язык селян со славянским языком государства (например, в Беларуси это нелепо: спорить о возможном «засилии славянизмов в письменной речи», подразумевая, как в России, засилие болгарской лексики, когда сама белорусская лексика является такой же совершенно славянской лексикой и такими же славянизмами – то есть нет самого предмета для такого спора, ибо славянизмы болгарского языка никак не могут «испортить» и без того основанный только на славянизмах белорусский язык – маслом масло не испортишь).
В итоге российские лингвисты героически порывают «пуповину» многовековой связи культуры Москвы с болгарским языком, который дружно находят «чуждым», «вычурным в условиях России», «тормозящим становление литературного российского языка». И отвергают болгарский язык, смело падая в лоно народного языка («московского наречия»), который на 60-70% процентов состоит из неславянской лексики. Великими деятелями, которые совершают эту языковую революцию в России, Ф.Г. Карин в своей работе называет Феофана Прокоповича, М.В. Ломоносова и А.П. Сумарокова. Так в самом конце XVIII века Россия отказалась от следования болгарскому языку, который ее веками, как веревочка, удерживал в славянском поле и обращал «во славянство», - и стала лингвистически себя считать свободной и суверенной, признавая своим языком теперь не болгарский, а тот народный язык славянизированных финнов, который отнюдь не имел, как болгарский, явных славянских черт. Патриотизм победил славянское единство.
НАСТОЯЩИЙ РУССКИЙ ЯЗЫК
Мелетий Смотрицкий, белорусский просветитель, работавший в Вильно и Киеве, автор изданной в 1619 году в Евье «Граматiки словенскiя правильное синтагма», задолго до «революционера» в русской лингвистики Ломоносова, создателя грамматики российского языка, создавал научные основы языка русинов. Как и в Грамматике Л.Зизания, он четко отличал болгарский церковный язык от нашего: «Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устнъ своъ же не глати лсти. Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады». Ясно абсолютно (как и далее по его книге), что русским языком автор считает нынешний украинский язык (точнее – тот русинский язык, который в его время был общим для белорусов и украинцев). А вовсе не язык Московии-России. «Нехай», «мовять», «здрады» - это чисто белорусско-украинские слова, которые Мелетий Смотрицкий называет «переводом на русский язык». Ясно, что это всем бросается сразу в глаза, поэтому автор статьи в журнале «Русская речь» «Московское издание Грамматики М. Смотрицкого» доктор филологических наук В.В. Аниченко из Гомельского государственного университета облекает язык, на который Смотрицкий переводит церковно-болгарский язык, в такую формулу: «так называемый «русский»». Так называемый Мелетием Смотрицким? И так называемый всем народом ВКЛ той эпохи? Тут явно желание доктора наук не будоражить российских коллег: мол, все нормально – то, что у нас народ называл исстари русским языком, - это только «так называемый «русский язык»». А «не так называемый», настоящий – был только у России. Болгарский по содержанию. А Мелетий Смотрицкий заблуждался в терминах. Ненаучно перевирать средневековых авторов. Если они четко пишут, что русский язык – это по своему содержанию именно украинский язык, а не московский, то зачем юлить? Зачем переписывать историю? Тем более что в таком ненаучном подходе сам нынешний украинский язык становится аномалией – с Луны упал на Киев, чужд, потому что «так называемый». А ведь книги Мелетия Смотрицкого показательны: русское – это наше народное исконное, что само собой и сегодня есть в реалиях украинского и белорусского языков, а российское – это не русское, а основанное на болгарском. И переводы, которые делает в книге Мелетий Смотрицкий с болгарского на русский – это фактически переводы с российского на русский – на украинский и белорусский. Тут нет ничего этнически российского, что ныне именуется «русским», а есть только болгарское, которое нуждается в переводе на русский язык – для белорусов и украинцев, тогда именовавшихся русинами.
АЛФАВИТ
Всеобщее заблуждение: в России все считают, что пишут на «кириллице», хотя на ней никто в России не пишет. Там пишут на совершенно другом алфавите, весьма мало связанном с кириллицей – это введенный Петром I «гражданский алфавит». Он кириллицей не является, так как Кириллом и Мефодием не создавался. Это имперский российский алфавит, который Россия в царский и советский период старалась распространить у всех соседей, даже тюрок и финнов. Старается это делать и сегодня: не так давно Дума запретила Карелии и Татарстану вернуться к латинице, называя это «сепаратистскими происками», хотя именно латиница более удачно отражает языковые реалии языков финнов и татар. Вообще же это выглядит полным абсурдом: выходит, что Кирилл и Мефодий создавали письменность вовсе не болгарам и чехам для возможности им читать византийские библии, а для татар, исповедующих ислам. Но зачем мусульманам православный алфавит? Второе заблуждение в том, что кириллица считается «славянским алфавитом». Это на самом деле лишь слегка измененный греческий алфавит, а греки – это не славяне. Да и более половины славянских народов пишут на латинице, а не на кириллице. Наконец, это – алфавит церковнославянских – то есть болгарских – книг, это болгарский алфавит, а вовсе не свой русский, белорусский или украинский. Ссылаться на религиозные православные традиции тут просто нелепо, потому что в средние века вся католическая Европа в религии использовала латынь – является ли это основанием, чтобы все страны эти отказались от своих национальных языков и вернулись к латыни? Нет, конечно. Кстати, белорусский алфавит сегодня должен быть латиницей, а не кириллицей (точнее – алфавитом Петра I), так как белорусский литературный язык на протяжении веков формировался как язык на основе латиницы, а все основатели белорусской литературы писали на латинице. Напомню, что после российской оккупации ВКЛ 1795 года царь запретил своим указом белорусский язык в 1839 году (в 1863 запретил религиозную литературу уже на украинском языке, в 1876 – все виды литературы на украинском языке, кроме беллетристики). На Украине литературный язык формировался на основе кириллицы, а вот в Беларуси – на основе латиницы, и в XIX веке и в начале XX века белорусская периодика выходила на латинице - «Bielarus», «Bielaruskaja krynica», «Nasza Niwa» и т.д. (хотя под шовинистическим давлением царизма стали появляться издания и на кириллице). В СССР белорусская латиница была вообще запрещена как «западничество» и как напоминание о другом выборе белорусов-литвинов – о многовековой жизни в Речи Посполитой, вместе с поляками, чехами и словаками, а не в составе России.
После распада СССР в 1991 году на латиницу вернулись 4 республики – Молдова, Азербайджан, Узбекистан и Туркменистан. Пятой в их числе должна быть обязательно и Беларусь, так как ее литературный язык формировался именно на латинице, а сегодня мы должны переводить на нынешний, созданный реформами Сталина, искусственный и исковерканный «белорусский» язык творения основателей белорусской литературы. Это, конечно, абсурдно. И это, конечно, вызовет бурю возмущения в ГосДуме: мол, белорусы возвращаются «на польский алфавит». Но какое отношение к светской Беларуси имеет нынешний греческий алфавит? Да никакого. А ведь поляки – это и славяне, и соседи, а с неславянской Грецией белорусы не граничат и ничего общего с ними вообще не имеют. Причем, и греки, и поляки – в равной мере члены НАТО и ЕС, поэтому выбор между греческим и латинским алфавитами заведомо не может иметь политического подтекста. Кроме демагогии. Зато такой подтекст в позиции российских политиков, видящих в этом «сепаратизм» и «отход от России», как будто одна Россия является монополистом на раздачу алфавитов соседям (и своим карелам и татарам). Когда хунта большевиков захватила власть в России, то ее комиссары осуществили реформу великорусского языка. Во-первых, его переименовали в просто «русский» - дабы вычленить «великодержавное имперское» «велико-», одновременно изменяя национальность великороссов на русских. Что безграмотно, ибо нет в русском языке такого, чтобы название национальности вдруг было прилагательным, а не существительным (но что вы хотите от авторов нововведения Троцкого и Свердлова, евреев, мало разбиравшихся в нюансах русского языка). И это одновременно неверно научно и политически, так как ранее единый (пусть и искусственно) в царской России русский народ Беларуси, Украины и России теперь сводился только к народу одной РСФСР, а Беларусь и Украина теперь уже не считались Русью и русскими, ибо русскими теперь стали великороссы – только часть существовавшего при царизме русского народа. Во-вторых, Троцкий и Свердлов провели глубокую реформу великорусского языка, создав «новый гражданский алфавит». А в-третьих, Троцкий настаивал на переходе великорусского языка на латиницу – «в целях мировой революции», и сели бы его точка зрения победила, то алфавитом РСФСР и затем СССР стала бы латиница.
А в 1991 году Ельцин торжественно возвращал бы Россию на свою кириллицу. Идея Троцкого была потому не принята, что русская литература создавалась именно на кириллице, а Пушкин на латинице не писал. Кстати, на этом же основании Беларусь должна вернуться на латиницу, ибо и наши поэты создавали белорусскую литературу не на кириллице, а на белорусской латинице… Все выше сказанное позволяет понять, почему в России такое значение отводится культу Кирилла и Мефодия, которые, собственно говоря, никогда к России никакого отношения не имели, ибо умерли задолго до принятия Украиной (Киевом) христианства, а никакой Московии или тем более России в их времена не существовало на просторах Великой Мордовии Эрзя-Рязани (ее столицы) и Великой Пермии – государств, существовавших при Кирилле и Мефодии на месте нынешней России. Ибо они создали в Моравии квазигреческий алфавит для чехов раньше, чем вообще языческая Русь появилась на территории стран СНГ – с высадкой в районе саамской Ладоги колонистов-славян ободритов Рюрика. Как писал сам Кирилл, никаких славян на территории нынешней России (и Украины) НЕТ, а славяне живут только в Центральной и Южной Европе. Поэтому Кирилл и не поехал в соседнюю территорию нынешних России и Украины «обращать славян в православие», ибо там славян тогда не было. И некому было давать «славянский алфавит на основе греческого». В том числе и Киев тогда не являлся славянским (тесно дружил с Хазарией), в нем жили вовсе не славяне, а сарматы и иудеи, а князья Киева были тогда еврейских корней, породненные с еврейскими князьями Хазарии, и исповедовали иудаизм Хазарии, и Киев был тогда «городом синагог» (эту тему активно развивает показанный на ТВ Израиля научно-популярный сериал про Хазарию как «еще одну прародину израильтян»). Чего же Кириллу ехать в «город синагог» Киев, где его никто не ждет? Вот поэтому – выскажу свое особое мнение, с которым можно не соглашаться, – РПЦ Москвы и российские историки и идеологи так активно и раздувают культ Кирилла и Мефодия, чтобы этим сокрыть огромные противоречия в их представлениях о себе как о якобы «славянах» – и сокрыть «нежелательные» факты, этому мифу противоречащие (то есть – это вообще вся историческая, этнографическая и лингвистическая фактура). Кстати, Кирилл и Мефодий никакими «братьями» не были, как не были и «греками», а были сирийцами, богатыми православными арабами из Дамаска (Сирия тогда была православной), нанятыми Византией для миссии в Моравии (об этом, наверно, надо подробнее рассказать в отдельной статье). Самое забавное в том, что сами чехи, ради создания алфавита которых приехал араб Кирилл, его вообще никак не почитают – вообще о нем не помнят, хотя его возвели в культ в России, куда он не приезжал. Как говорится, вот уж не знаешь – с кем найдешь, а с кем потеряешь…
вибір: Відповісти•Цитувати•Доповідь
Re: Свідомі українці, де ви?
Автор: зірвидах (---.pool.ukrtel.net)
Дата: 09.12.2006 19:26:05
Викладачі часто є вигодуванцями тої системи, у якій ми живемо! Такого... кхм-кхм... Такої гнилоти ПОВНО і в нас у Луганську.
Контраргументи? Ххе! Ти їх, подруго Мар'яно, сама відчула, коли кров у жилах закипіла... Я вже давно дійшов висновку, що контраргументи можна і не називати, не шукати, і не напружуватись їх перед свині висипати! Вони того все одно не втямлять! Зі свиньми слід чинити так, як свині можуть зрозуміти! А це зовсім не контраргументи.
Викладачі, котрі досі служать чужим богам, хоч і користуються своїм положенням відносно тебе... Але ти пройдеш чи конфліктуючи із свинею, чи ні... І ти переможеш вже тим, що ти будеш ПІСЛЯ цього виродка!
Ти вже обрала свій шлях! Тобі випаде доля побачити, як гнитимуть оті "грамотії"! Нащо тут казати те, що й так ВСІ ми знаємо?
Моя кров - це твоя кров, це кров Давнього Українця! Я знаю ті ж "контраргументи", що й ти, подруго! Я знаю, так само, як і ти, що Україна переможе... А ті, хто цього не розуміють... тим болючіше це до них доходитиме!
Кров - не вода! Якщо вона є - то ти - безсмертна!!
Вільні Люди - прорвуться!
Попс - зогниє!!
вибір: Відповісти•Цитувати•Доповідь
Re: Свідомі українці, де ви?
Автор: Рідновір (---.85.202.33.92.dyn.sub-2.broadband.voliacable.com)
Дата: 09.12.2006 19:44:23
На сайті "АРАТТА" є запис програми радіо "Культура". Там дискутує жидовствуючий "академік" директор єврейського ін-ту археології Петя Толочко (до речі - дружина у нього Яна Френклівна) і один із співзасновників нового музею "Аратта" в с.Трипілля О.Поліщук. Із цього куска розмови, що я подаю, Ви можете зрозуміти нашу ЯЗИЧНИЦЬКУ відміну. Християнство як найвищу цінність пропагує толерантність і любов до окупанта. Ми ж - викидаємо таких істот як толочко та Ваш отой лєктор із Роду Українців.
Давайте говорити про проблему етногенезу. Слухач: - Я вважаю, що українці пішли від аріїв – це дуже-дуже глибоке коріння. Слухачка: - Як ставиться пан Толочко до того, що за дослідженнями графа Уварова, на території Москви і теперішньої Московської області ніколи не було слов’янських поховань. І друге питання. Чи можливо, що назва “Київська Русь” пішла від “Скіфська Русь”? П.Т.: - Ну, в цьому ж немає жодного секрету, що на території Московщини чи Московської області слов’яни з’явилися порівняно пізно. І ранніх слов’янських поховань там, справді, немає, таких, як у Середньому Подніпров’ї. Очевидно, там перші слов’янські поховання з’явилися, коли туди пішов перший колонізаційний потік із Південної Русі на Північний Схід. Що стосується Київської Русі, то тут абсолютно все чітко. Це кабінетна назва. Такої у природі не існувало. В жодних джерелах назви “Київська Русь” немає, а є просто назва “Русь”. А історики для зручності користування, оскільки після Київської була і Московська Русь, то поділили цей період у залежності від того, яка столиця була якої держави. Столиця Русі – цієї початкової нашої, першої, Русі був Київ, а тому і назва – Київська Русь. Часто історики її називають Давня Русь або Давньоруська держава. А до Скіфії, до Скіфської Русі ніякого відношення не має. О.П.: - Щодо аріїв. Було сказано, що таке індо-арійська спільнота. Усі європейські народи білої раси, які живуть на території Європи сьогодні, і не тільки Європи, а в усьому світі, це індо-європейська спільнота. Майже всі, за деяким виключенням. Величезне дерево індо-європейських мов. Арії, індо-арійці, арійці – це є ті народи, які сьогодні, без сумніву, українці – це арії, арійці, без сумніву, німці – це арії, арійці, французи – це арії, арійці. Але ми намагаємось це якимось чином висвітлити, хоч тут Ви бачите політику, Петре Петровичу, але, на жаль, без політики тут не обійтися, бо історія – це політична наука, одна політична система – історія одна, приходить інша – історія інша. Але істина десь існує – вона скрита. Якщо ми сьогодні хоч на якийсь сантиметрик відкриємо двері до цієї істини, то це вже буде успіх. Українці, без сумніву, є арійцями, українці є аріями, росіяни – ця слов’янська частина – є арійцями, аріями. Хоча до індо-арійської групи мов відноситься не тільки мова слов’ян, які прийшли колонізувати, але й мова тих племен, які там жили. І це є в дослідженнях світових учених. Наша задача зовсім в іншому – створити ту науку сьогодні, ту археологічну й історичну науку, яка б сьогодні працювала на благо України. Не на благо якихось міфічних союзів – східно-слов’янських, західно-слов’янських, ще якихось, а на благо українського народу. Щоб наші можновладці, які стоять на самих верхніх щаблях нашого політикуму, нам не заявляли, що національна ідея не спрацювала. Вона не спрацювала з одної причини – вона не сформована, її немає. Тому якщо ми почнемо говорити про те, що ми, дійсно, жили тут завжди, що це наші території, починаючи від доби неоліту, що здобутки Трипільської археологічної культури – це наші здобутки, здобутки українського народу, як і здобутки інших народів, які пройшли через ці території і заселили всю Європу. Тоді ми можемо вважати, що в нас буде національна ідея, яка об’єднає навколо нас всіх слов’ян: і росіян, і поляків, і східних, і західних, і примкнувших до нас білорусів. П.Т.: - Я хочу зробити уточнення, Олександре Степановичу. Трипільська культура відноситься не до неоліту, а до енеоліту. Це мідно-кам’яний вік, який прийшов після неоліту – нового кам’яного віку. О.П.: - Я в курсі. Слухачка: - Чи існує зараз незалежна історія? Завтра, наприклад, буде якийсь союз з Америкою чи з Росією, і історики почнуть доказувати зовсім протилежне. Вообще, как верить, как бы историкам? Слухач: - Мені якось незручно чути оці теорії про спільну колиску народів. Питання до пана Толочка. Які спеціальні економічні умови могли створити оцю колиску, її утримувати, і так далі? Стосовно документів українською мовою. А чи пробували Ви читати “Слово о полку Ігоревім” не московською, а українською мовою? П.Т.: - Ну, перша слухачка абсолютно чітко побачила суть проблеми. На превеликий жаль, багато хто серед нашого брата, історика, влаштовуються під чергові знамена. І якщо вчора вони стверджували одне і прославляли, скажімо, нашу Комуністичну партію, то сьогодні ті ж самі історики проклинають цю Комуністичну партію. В нас навіть виходять праці: такий то період – нове бачення. Нового бачення не може бути, якщо немає нових джерел, якщо нові джерела змінили нашу концепцію, тоді правда. А якщо просто міняти плюс на мінус, то це не нове бачення. Це по суті, нове вибачення. Є таке. Але є, справді, наука, яка незаангажована, і я в силу своїх можливостей і знань намагаюся її відстоювати. Що стосується того, кому погано щось чути, чи добре чути і проблема колиски. Якщо людина не знає, якою була Київська Русь, як вона була організована, який там був політичний, економічний устрій, яке було управління, яке було церковне управління, з нею важко полемізувати. Але якщо людина це знає, як була організована давньоруська держава, то вона розуміє, що у межах цієї єдиної давньоруської держави, яка проіснувала фактично 5 століть, може, трохи більше 5 століть, у межах цієї єдиної Київської Русі формувалася єдина культура і єдина релігія, і єдина народність з локальними варіантами і особливостями. Тут нічого дивного немає. В межах сучасної України консолідується і кристалізується єдина українська нація, це абсолютно речі порівняльні. Як для курйозу можу сказати, якщо в колисці уявити одне дитя як давньоруську народність, то про колиску може й не можна говорити. Але якщо стверджувати, що тоді вже було три народи – українці, білоруси і росіяни, тоді теорія колиски абсолютно доречна. В єдиній державі було три народності і вони колисалися в цій єдиній колисці. О.П.: - Усі літописи, які є офіційними, вони записувалися церковною мовою, а не записувалися мовою народу. Я дуже сумніваюся, що ті пересічні українці, які жили по селах, розмовляли тією церковною мовою в повсякденному житті, виходячи на поле і збираючи жито. Якщо Ви підете сьогодні в церкву Московського патріархату, який, на мій погляд, є п’ятою колоною Москви, хоча Петро Петрович не хотів політизувати, на жаль, приходиться, і послухаєте молитву, то зрозумієте 10% - бо Ви фахівець. Я ж не зрозумів нічого. А переклад, ми говорили для курйозу, то є переклад деяких молитв. Стоїть бабця і каже: “Оце я слухала, батюшка каже: “А потім вона була в хрестах, як вівця у реп’яхах. Амінь”. Оце переклад українською мовою молитв, які сьогодні проголошуються з амвону російської православної церкви. Українська православна церква сьогодні переходить на загальнодоступну українську мову в богослужінні. І про 500 років Русі. Без сумніву, 500 років – це великий термін, але не забудьмо, що ті традиції, які сьогодні є на території України, були закладені Трипільською археологічною культурою, яка проіснувала на нашій території 2500 років. В п’ять разів більше. Слухачка: - Я читала у Галини Лозко, що українці і росіяни відрізняються і антропологічно – будовою черепа – і більшість росіян має другу групу крові, а українці – першу групу крові. Там більш ранні слов’яни. Всі завойовники підкоряли місцеві племена. То їх взагалі процентів 15 – слов’ян, а то все – мордва, угро-фіни і так далі й так далі. І ще я читала книжку “Ментальність орди”. Ментальність росіян дуже відрізняється від ментальності українців. Вони дуже агресивні. І все роблять, не доводячи справу до кінця. Тому й села в них такі негарні. Ведучий: - У Петра Петровича є свій коментар. П.Т.: - Невеличкий коментар. От Ольга Яківна слухала чи читала Галину Лозко і все повірила їй. І вірить їй на слово. А сьогодні вона може не погодитися з тим, про що ми говоримо, бо в неї є упереджена сформована думка. Я повторюю, що якщо ми сьогодні підняли тему етногенезу, походження українців, то я думаю, цього питання нам достатньо. А визначати, хто більш агресивний, хто менш агресивний, хто доводить справу до кінця, хто не доводить справу до кінця... Якщо ми, українці, такі талановиті, то чого ми так погано живемо, гірше, ніж ті ж росіяни. Давайте говорити про глибинні процеси. Про глибинні проблеми. Ведучий: - В нас знову є телефонний дзвінок. Слухач: - Шановний Петре Петровичу, мені відома Ваша позиція щодо Велесової книги, бо я нещодавно уважно слухав передачу з Вами на 1+1 і хочу запитати Вас як археолога. Чи були на території України – у Середньому чи Нижньому Подніпров’ї – знайдені якісь записи, якісь таблички із записами, які б можна було трактувати як слов’янську або протоукраїнську писемність? П.Т.: - Що стосується Велесової книги, то це не тільки Толочко говорить, що це абсолютна фальшивка, це підробка. Це доведено провідними філологами, колись Радянського Союзу, а нині і Росії також. Це і Ліхачов, і Творогов, і цілий ряд інших дослідників. Написані серйозні роботи, де беззастережно доведено, що це підробка. У мене є ця Велесова книга, і в мене своє бачення щодо неї. Я також схиляюся до того, що це підробка. Нічого подібного для тих ранніх часів ми не маємо ні на території України, ні в цілому колишньої великої Київської Русі. Найперші написи, які ми можемо сьогодні пред’явити громадськості, це так звана корчага із кургану поблизу Смоленська, із Гньоздова, яка датується кінцем 9 століття, може, початком 10 століття. Але це і є єдине по суті свідчення писемності, цієї ранньої писемності, до введення християнства на території Київської Русі. Писемності такої, яка присутня у Велесовій книзі, немає. Немає її в жодній країні. Там трошечки є від чеської мови, трошечки від польської мови, трошечки від української. Назбирано і сфальсифікована ця рання історія. Я б так сказав з позицій сьогоднішнього професора. З серйозних дослідників ніхто не вважає її за ідентичний твір. Слухач: - Товариш Толочко напевно не знає, що в Болгарії була знайдена подібна книга. О.П.: - В Болгарії, в горах Родопах в 19 сторіччі була знайдена книга, подібна Велесовій. Між іншим, царем Олександром ІІ була відряджена експедиція і було фінансоване вивчення цієї книги, яку теж можна назвати праслов’янською. Це між іншим. Я не знайомий в деталях, не буду нічого стверджувати. Ми сьогодні говорили, що таке історія. Історія – це історія. Історія – це політична наука, на жаль. Більшість наших істориків, як і Петро Петрович шановний, працювали під час Радянського панування на нашій території. Звичайно, погляди залишилися.
Зразок петрогліфів з Кам`яної могили
Сьогодні в Україні вже ми маємо колосальний пам’ятник, про який в офіціозних виданнях згадується двома-трьома реченнями. Це Кам’яна могила біля Мелітополя, де знаходиться літопис, нанесений на стіни печер та гротів. Літопис перекладений відомим російським шумерологом Анатолієм Кіфішиним. До речі, на цю працю є біля восьми рецензій з плюсами, які написали як російські, так і закордонні вчені. Ця праця сьогодні перекладається англійською та французькою мовою. Ця праця буде представлена у Французьку Академію наук. На жаль, у штики сприймається ця інформація інститутом археології України, причому всіма його співробітниками. І говорити про те, що на території України писемність з’явилася з корчаги, яку знайшли в Росії, то це не зовсім так. Видана монографія в 1000 сторінок, де повністю показаний процес розшифровки. Про чуринги. Це такі кам’яні пластини, на яких є написи, були знайдені разом із відщепами кам’яними, які служили знаряддями, і ті чуринги датовані спеціалістами Академії наук шостим тисячоліттям до н.е. Всі ті чуринги також розшифровані Кіфішиним. Якщо ми вважаємо Кіфішина великим містифікатором, тоді можна вважати всю світову історію великою містифікацією. І, звичайно, історія почалася не в Шумері, історія почалася, в гіршому випадку, на Кам’яній могилі. Ведучий: - Петро Петровичу, Ваше запитання до Олександра Степановича. П.Т.: Коли ми говоримо про Трипільську культуру, ми робимо вигляд, що це культура винятково України. Насправді, це культура, яка покриває сьогодні практично чотири держави – чотири народи: Румунію, Молдову, частково Болгарію й Україну. І якщо трипільці – це українці, то хто вони ці трипільці у Молдові, Румунії, в Болгарії? Це перше питання. І друге питання, Олександре Степановичу. Я не знаю, чи Ви знаєте, але в часи Трипільської культури, на території України було безліч інших археологічних культур. Трипільська культура займала тільки невеличку територію, лісостепу і трохи степу. На Лівобережжі її взагалі не було. Було безліч інших культур. Чого Ви берете тільки Трипільську культуру й оголошуєте українською, а всі інші навіть не згадуєте? Ведучий: - Олександр Степанович, лаконічно. О.П.: - Ті культури, які були до Трипілля... П.Т.: - Не до Трипілля, а паралельно з Трипіллям. О.П.: - Зрозуміло. Я не про це. До Трипілля була така культура Боян, культура лінійно-стрічкової кераміки і Буго-Дністровська культура. Це – пращури Трипільської культури. І сьогодні Боян визнана світовими вченими не як окрема культура, а як пра-трипільська культура. Це перше. Друге. На лівому березі знайдено більше ста гектарів поселень. Ви, можливо, не знаєте про це, бо це не питання Вашого фаху. Покійна вже археолог Мовша знайшла більше ста гектарів, і невідомо, скільки там ще є. Питання не стоїть так, що українці – це нащадки тільки трипільців. І Трипільська культура займала весь правий берег України, а та територія, що ми кажемо, що вона є трипільською на території Румунії і Молдови, то це, дай Боже, 20% всієї території. Ви повинні познайомитися з працею Вашого співробітника Михайла Відейка, який стверджує, що сьогодні це можна називати Трипільською цивілізацією. Він написав п’ять монографій, які видав за кошт канадійців та інших, в яких твердить, що це культура, яка має цивілізаційні ознаки, це культура, яка може претендувати на першість в усьому світі. І українці, займаючи сьогодні 80% трипільської спільноти, без сумніву, є превалюючою. І Ви заявили в телевізійній передачі, що сьогодні центр вивчення Трипілля переходить на територію України. Але я хотів би, щоб ми це вивчення дали на користь українського народу і працювали саме в цьому напрямі. І щоб сьогодні пан Круц не заявляв знову, що це вірменоїди, бо у трипільських фігурок горбаті носи і так далі.
вибір: Відповісти•Цитувати•Доповідь
Re: Свідомі українці, де ви?
Автор: Рідновір (---.85.202.33.92.dyn.sub-2.broadband.voliacable.com)
Дата: 09.12.2006 19:46:40
На сайті "АРАТТА" є запис програми радіо "Культура". Там дискутує жидовствуючий "академік" директор єврейського ін-ту археології Петя Толочко (до речі - дружина у нього Яна Френклівна) і один із співзасновників нового музею "Аратта" в с.Трипілля О.Поліщук. Із цього куска розмови, що я подаю, Ви можете зрозуміти нашу ЯЗИЧНИЦЬКУ відміну. Християнство як найвищу цінність пропагує толерантність і любов до окупанта. Ми ж - викидаємо таких істот як толочко та Ваш отой лєктор із Роду Українців. -----------------------------------
Давайте говорити про проблему етногенезу. Слухач: - Я вважаю, що українці пішли від аріїв – це дуже-дуже глибоке коріння. Слухачка: - Як ставиться пан Толочко до того, що за дослідженнями графа Уварова, на території Москви і теперішньої Московської області ніколи не було слов’янських поховань. І друге питання. Чи можливо, що назва “Київська Русь” пішла від “Скіфська Русь”? П.Т.: - Ну, в цьому ж немає жодного секрету, що на території Московщини чи Московської області слов’яни з’явилися порівняно пізно. І ранніх слов’янських поховань там, справді, немає, таких, як у Середньому Подніпров’ї. Очевидно, там перші слов’янські поховання з’явилися, коли туди пішов перший колонізаційний потік із Південної Русі на Північний Схід. Що стосується Київської Русі, то тут абсолютно все чітко. Це кабінетна назва. Такої у природі не існувало. В жодних джерелах назви “Київська Русь” немає, а є просто назва “Русь”. А історики для зручності користування, оскільки після Київської була і Московська Русь, то поділили цей період у залежності від того, яка столиця була якої держави. Столиця Русі – цієї початкової нашої, першої, Русі був Київ, а тому і назва – Київська Русь. Часто історики її називають Давня Русь або Давньоруська держава. А до Скіфії, до Скіфської Русі ніякого відношення не має. О.П.: - Щодо аріїв. Було сказано, що таке індо-арійська спільнота. Усі європейські народи білої раси, які живуть на території Європи сьогодні, і не тільки Європи, а в усьому світі, це індо-європейська спільнота. Майже всі, за деяким виключенням. Величезне дерево індо-європейських мов. Арії, індо-арійці, арійці – це є ті народи, які сьогодні, без сумніву, українці – це арії, арійці, без сумніву, німці – це арії, арійці, французи – це арії, арійці. Але ми намагаємось це якимось чином висвітлити, хоч тут Ви бачите політику, Петре Петровичу, але, на жаль, без політики тут не обійтися, бо історія – це політична наука, одна політична система – історія одна, приходить інша – історія інша. Але істина десь існує – вона скрита. Якщо ми сьогодні хоч на якийсь сантиметрик відкриємо двері до цієї істини, то це вже буде успіх. Українці, без сумніву, є арійцями, українці є аріями, росіяни – ця слов’янська частина – є арійцями, аріями. Хоча до індо-арійської групи мов відноситься не тільки мова слов’ян, які прийшли колонізувати, але й мова тих племен, які там жили. І це є в дослідженнях світових учених. Наша задача зовсім в іншому – створити ту науку сьогодні, ту археологічну й історичну науку, яка б сьогодні працювала на благо України. Не на благо якихось міфічних союзів – східно-слов’янських, західно-слов’янських, ще якихось, а на благо українського народу. Щоб наші можновладці, які стоять на самих верхніх щаблях нашого політикуму, нам не заявляли, що національна ідея не спрацювала. Вона не спрацювала з одної причини – вона не сформована, її немає. Тому якщо ми почнемо говорити про те, що ми, дійсно, жили тут завжди, що це наші території, починаючи від доби неоліту, що здобутки Трипільської археологічної культури – це наші здобутки, здобутки українського народу, як і здобутки інших народів, які пройшли через ці території і заселили всю Європу. Тоді ми можемо вважати, що в нас буде національна ідея, яка об’єднає навколо нас всіх слов’ян: і росіян, і поляків, і східних, і західних, і примкнувших до нас білорусів. П.Т.: - Я хочу зробити уточнення, Олександре Степановичу. Трипільська культура відноситься не до неоліту, а до енеоліту. Це мідно-кам’яний вік, який прийшов після неоліту – нового кам’яного віку. О.П.: - Я в курсі. Слухачка: - Чи існує зараз незалежна історія? Завтра, наприклад, буде якийсь союз з Америкою чи з Росією, і історики почнуть доказувати зовсім протилежне. Вообще, как верить, как бы историкам? Слухач: - Мені якось незручно чути оці теорії про спільну колиску народів. Питання до пана Толочка. Які спеціальні економічні умови могли створити оцю колиску, її утримувати, і так далі? Стосовно документів українською мовою. А чи пробували Ви читати “Слово о полку Ігоревім” не московською, а українською мовою? П.Т.: - Ну, перша слухачка абсолютно чітко побачила суть проблеми. На превеликий жаль, багато хто серед нашого брата, історика, влаштовуються під чергові знамена. І якщо вчора вони стверджували одне і прославляли, скажімо, нашу Комуністичну партію, то сьогодні ті ж самі історики проклинають цю Комуністичну партію. В нас навіть виходять праці: такий то період – нове бачення. Нового бачення не може бути, якщо немає нових джерел, якщо нові джерела змінили нашу концепцію, тоді правда. А якщо просто міняти плюс на мінус, то це не нове бачення. Це по суті, нове вибачення. Є таке. Але є, справді, наука, яка незаангажована, і я в силу своїх можливостей і знань намагаюся її відстоювати. Що стосується того, кому погано щось чути, чи добре чути і проблема колиски. Якщо людина не знає, якою була Київська Русь, як вона була організована, який там був політичний, економічний устрій, яке було управління, яке було церковне управління, з нею важко полемізувати. Але якщо людина це знає, як була організована давньоруська держава, то вона розуміє, що у межах цієї єдиної давньоруської держави, яка проіснувала фактично 5 століть, може, трохи більше 5 століть, у межах цієї єдиної Київської Русі формувалася єдина культура і єдина релігія, і єдина народність з локальними варіантами і особливостями. Тут нічого дивного немає. В межах сучасної України консолідується і кристалізується єдина українська нація, це абсолютно речі порівняльні. Як для курйозу можу сказати, якщо в колисці уявити одне дитя як давньоруську народність, то про колиску може й не можна говорити. Але якщо стверджувати, що тоді вже було три народи – українці, білоруси і росіяни, тоді теорія колиски абсолютно доречна. В єдиній державі було три народності і вони колисалися в цій єдиній колисці. О.П.: - Усі літописи, які є офіційними, вони записувалися церковною мовою, а не записувалися мовою народу. Я дуже сумніваюся, що ті пересічні українці, які жили по селах, розмовляли тією церковною мовою в повсякденному житті, виходячи на поле і збираючи жито. Якщо Ви підете сьогодні в церкву Московського патріархату, який, на мій погляд, є п’ятою колоною Москви, хоча Петро Петрович не хотів політизувати, на жаль, приходиться, і послухаєте молитву, то зрозумієте 10% - бо Ви фахівець. Я ж не зрозумів нічого. А переклад, ми говорили для курйозу, то є переклад деяких молитв. Стоїть бабця і каже: “Оце я слухала, батюшка каже: “А потім вона була в хрестах, як вівця у реп’яхах. Амінь”. Оце переклад українською мовою молитв, які сьогодні проголошуються з амвону російської православної церкви. Українська православна церква сьогодні переходить на загальнодоступну українську мову в богослужінні. І про 500 років Русі. Без сумніву, 500 років – це великий термін, але не забудьмо, що ті традиції, які сьогодні є на території України, були закладені Трипільською археологічною культурою, яка проіснувала на нашій території 2500 років. В п’ять разів більше. Слухачка: - Я читала у Галини Лозко, що українці і росіяни відрізняються і антропологічно – будовою черепа – і більшість росіян має другу групу крові, а українці – першу групу крові. Там більш ранні слов’яни. Всі завойовники підкоряли місцеві племена. То їх взагалі процентів 15 – слов’ян, а то все – мордва, угро-фіни і так далі й так далі. І ще я читала книжку “Ментальність орди”. Ментальність росіян дуже відрізняється від ментальності українців. Вони дуже агресивні. І все роблять, не доводячи справу до кінця. Тому й села в них такі негарні. Ведучий: - У Петра Петровича є свій коментар. П.Т.: - Невеличкий коментар. От Ольга Яківна слухала чи читала Галину Лозко і все повірила їй. І вірить їй на слово. А сьогодні вона може не погодитися з тим, про що ми говоримо, бо в неї є упереджена сформована думка. Я повторюю, що якщо ми сьогодні підняли тему етногенезу, походження українців, то я думаю, цього питання нам достатньо. А визначати, хто більш агресивний, хто менш агресивний, хто доводить справу до кінця, хто не доводить справу до кінця... Якщо ми, українці, такі талановиті, то чого ми так погано живемо, гірше, ніж ті ж росіяни. Давайте говорити про глибинні процеси. Про глибинні проблеми. Ведучий: - В нас знову є телефонний дзвінок. Слухач: - Шановний Петре Петровичу, мені відома Ваша позиція щодо Велесової книги, бо я нещодавно уважно слухав передачу з Вами на 1+1 і хочу запитати Вас як археолога. Чи були на території України – у Середньому чи Нижньому Подніпров’ї – знайдені якісь записи, якісь таблички із записами, які б можна було трактувати як слов’янську або протоукраїнську писемність? П.Т.: - Що стосується Велесової книги, то це не тільки Толочко говорить, що це абсолютна фальшивка, це підробка. Це доведено провідними філологами, колись Радянського Союзу, а нині і Росії також. Це і Ліхачов, і Творогов, і цілий ряд інших дослідників. Написані серйозні роботи, де беззастережно доведено, що це підробка. У мене є ця Велесова книга, і в мене своє бачення щодо неї. Я також схиляюся до того, що це підробка. Нічого подібного для тих ранніх часів ми не маємо ні на території України, ні в цілому колишньої великої Київської Русі. Найперші написи, які ми можемо сьогодні пред’явити громадськості, це так звана корчага із кургану поблизу Смоленська, із Гньоздова, яка датується кінцем 9 століття, може, початком 10 століття. Але це і є єдине по суті свідчення писемності, цієї ранньої писемності, до введення християнства на території Київської Русі. Писемності такої, яка присутня у Велесовій книзі, немає. Немає її в жодній країні. Там трошечки є від чеської мови, трошечки від польської мови, трошечки від української. Назбирано і сфальсифікована ця рання історія. Я б так сказав з позицій сьогоднішнього професора. З серйозних дослідників ніхто не вважає її за ідентичний твір. Слухач: - Товариш Толочко напевно не знає, що в Болгарії була знайдена подібна книга. О.П.: - В Болгарії, в горах Родопах в 19 сторіччі була знайдена книга, подібна Велесовій. Між іншим, царем Олександром ІІ була відряджена експедиція і було фінансоване вивчення цієї книги, яку теж можна назвати праслов’янською. Це між іншим. Я не знайомий в деталях, не буду нічого стверджувати. Ми сьогодні говорили, що таке історія. Історія – це історія. Історія – це політична наука, на жаль. Більшість наших істориків, як і Петро Петрович шановний, працювали під час Радянського панування на нашій території. Звичайно, погляди залишилися.
Зразок петрогліфів з Кам`яної могили
Сьогодні в Україні вже ми маємо колосальний пам’ятник, про який в офіціозних виданнях згадується двома-трьома реченнями. Це Кам’яна могила біля Мелітополя, де знаходиться літопис, нанесений на стіни печер та гротів. Літопис перекладений відомим російським шумерологом Анатолієм Кіфішиним. До речі, на цю працю є біля восьми рецензій з плюсами, які написали як російські, так і закордонні вчені. Ця праця сьогодні перекладається англійською та французькою мовою. Ця праця буде представлена у Французьку Академію наук. На жаль, у штики сприймається ця інформація інститутом археології України, причому всіма його співробітниками. І говорити про те, що на території України писемність з’явилася з корчаги, яку знайшли в Росії, то це не зовсім так. Видана монографія в 1000 сторінок, де повністю показаний процес розшифровки. Про чуринги. Це такі кам’яні пластини, на яких є написи, були знайдені разом із відщепами кам’яними, які служили знаряддями, і ті чуринги датовані спеціалістами Академії наук шостим тисячоліттям до н.е. Всі ті чуринги також розшифровані Кіфішиним. Якщо ми вважаємо Кіфішина великим містифікатором, тоді можна вважати всю світову історію великою містифікацією. І, звичайно, історія почалася не в Шумері, історія почалася, в гіршому випадку, на Кам’яній могилі. Ведучий: - Петро Петровичу, Ваше запитання до Олександра Степановича. П.Т.: Коли ми говоримо про Трипільську культуру, ми робимо вигляд, що це культура винятково України. Насправді, це культура, яка покриває сьогодні практично чотири держави – чотири народи: Румунію, Молдову, частково Болгарію й Україну. І якщо трипільці – це українці, то хто вони ці трипільці у Молдові, Румунії, в Болгарії? Це перше питання. І друге питання, Олександре Степановичу. Я не знаю, чи Ви знаєте, але в часи Трипільської культури, на території України було безліч інших археологічних культур. Трипільська культура займала тільки невеличку територію, лісостепу і трохи степу. На Лівобережжі її взагалі не було. Було безліч інших культур. Чого Ви берете тільки Трипільську культуру й оголошуєте українською, а всі інші навіть не згадуєте? Ведучий: - Олександр Степанович, лаконічно. О.П.: - Ті культури, які були до Трипілля... П.Т.: - Не до Трипілля, а паралельно з Трипіллям. О.П.: - Зрозуміло. Я не про це. До Трипілля була така культура Боян, культура лінійно-стрічкової кераміки і Буго-Дністровська культура. Це – пращури Трипільської культури. І сьогодні Боян визнана світовими вченими не як окрема культура, а як пра-трипільська культура. Це перше. Друге. На лівому березі знайдено більше ста гектарів поселень. Ви, можливо, не знаєте про це, бо це не питання Вашого фаху. Покійна вже археолог Мовша знайшла більше ста гектарів, і невідомо, скільки там ще є. Питання не стоїть так, що українці – це нащадки тільки трипільців. І Трипільська культура займала весь правий берег України, а та територія, що ми кажемо, що вона є трипільською на території Румунії і Молдови, то це, дай Боже, 20% всієї території. Ви повинні познайомитися з працею Вашого співробітника Михайла Відейка, який стверджує, що сьогодні це можна називати Трипільською цивілізацією. Він написав п’ять монографій, які видав за кошт канадійців та інших, в яких твердить, що це культура, яка має цивілізаційні ознаки, це культура, яка може претендувати на першість в усьому світі. І українці, займаючи сьогодні 80% трипільської спільноти, без сумніву, є превалюючою. І Ви заявили в телевізійній передачі, що сьогодні центр вивчення Трипілля переходить на територію України. Але я хотів би, щоб ми це вивчення дали на користь українського народу і працювали саме в цьому напрямі. І щоб сьогодні пан Круц не заявляв знову, що це вірменоїди, бо у трипільських фігурок горбаті носи і так далі.
вибір: Відповісти•Цитувати•Доповідь
Re: Свідомі українці, де ви?
Автор: Рідновір (---.85.202.33.92.dyn.sub-2.broadband.voliacable.com)
Дата: 09.12.2006 22:59:40
Про Рідних Богів. Чому це так важливо?
Що таке етнос?
Певно, це кровноспоріднена спільнота людей, яка має 1) спільну територію (Рідну Землю), 2) спільну мову (Рідну Мову), 3) СПІЛЬНІ РОДОВІ ЛЕГЕНДИ ПРО ПОХОДЖЕННЯ СВОГО ЕТНОСУ, СПІЛЬНУ ІСТОРИЧНУ ПАМЯТЬ, ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ, тобто те, що є його етнічною релігією.
Бувають часи в історії етносів, коли та чи інша складова втрачається народом. Так, приміром, сталося із жидівським етносом, коли вони втратили землю й мову, але в розсіянні між іншими народами вони зберегли свою ЕТНІЧНУ релігію, яка виявилася тією рятівною соломинкою, що повернула йому "обітовану" землю і національну мову.
З Україною сталося навпаки. Саме насильницьке знищення етнорелігії спричинила відчуження народу і від рідної мови, і від рідного звичаю, і, частково, від споконвічно українських територій. Все це стало причиною тисячолітнього поневолення народу і "духовної руїни".
Що ж таке етнічна релігія? На відміну від штучних, вигаданих інтернаціональних чи то глобалістських релігій етнічні релігії - природні(мають астрономічний календар), локальні (місцеві), екологічні (з культом природи), життєрадісні, розвиваються у межах свого етносу і не поширюються за межі етнічної території, бо в цьому немає потреби, адже етнічні релігії існують як засіб самозбереження етнічної самобутності.
Що собою являє український етнос сьогодні? Провідні наші релігієзнавці А.Колодний та Л.Филипович відзначають:
" В Україні - велике розмаїття конфесій. Жодна з них не є для українця єдино істинною "вірою батьків", національною вірою. Конфесійно поділеною Україна прийшла й до свого національного відродження. Строго кажучи, за найбільш традиційну релігію українців можна було б визнати ту, яка існувала на їхній етнічній території до прийняття християнства, тобто східно-словянські язичницькі культи. Поява численних рідновірських течій відображує саме прагнення певних кіл українства повернутися до витокової релігії етносу" ( Релігійна духовність українців, ст.175 )
Отже, рідна етнічна релігія - це спільні родові легенди про походження свого народу (не від Адама з Євою, і не від Сарри з Абрамом, - а від Ора і Лелі, від Сонця Дажбога), своєї Землі ( не від Єгови - Саваофа, який длубався пальцем у носі та думав чи гоже він зварганив у перший день, а від Яйця-Писанки, що зніс Першоптах на Прадубі), спільна історична память, Звичаї та Обряди ( веснянки, гаївки, колядки -в честь Бога Коляди, обжинкові пісні, купальські і безліч - безліч всього).
Рідна етнічна релігія українця виникла ще з Трипільських часів. В процесі життя етносу ця природна релігія звісно зазнає еволюційних змін, вдосконалюється, шліфується і є (якщо їй не заважають зовнішні чинники - війни, поневолення, рабство) не тільки самодостатньою духовною системою, а й засобом для САМОЗБЕРЕЖЕННЯ САМОБУТНОСТІ ЕТНОСУ.
Досі етнічні релігії існують в Японії (сінтоїзм), Китаї (конфуціанство), в Індії (індуїзм) та ін. Безперечно, коли б ці країни дозволили християнству ввійти в свій етнічний світогляд - вони б давно вже перестали б існувати.
Повернення до етнічних релігій - це є закономірний процес, який і не залежить від нас. Єдине, що ми можемо, пришвидшити його і таким чином звільнитися від чужинських пут, що сповили нашу матінку Землю. Світові релігії (юдаїзм, християнство і мусульманство) вже достатньо продемонстрували свою неприродність, довівши людство до глибокої екологічної кризи. Людина протиставила себе і свою діяльність біологічному началу Землі і космосу. Відірваність Бога від природи, породило посуті безбожну форму людської діяльності (технократизм, ставлення до життя як до безмежного природного ресурсу, що й стало причиною екологічної кризи. Ця фактично бездуховна форма людської діяльності насправді протистоїть життю в цілому. Тай самі аскетичні релігії проповідують власне дискредитацію життя.
З якими проблемами зіткнулися релігійні діячі сьогодні?
Українці вже не становлять гомогенної спільноти. Вони є і православними, і греко-католиками, і автокефалістами, і римо-католиками, і протестантами, і "сабоданівцями", і "філаретівцями", і язичниками, і взагалі атеїстами. Саме цей спеціальний поділ юдейством на сотні ворогуючих конфесій дозволяє їм вдало маніпулювати свідомістю українців. І як себе повели представники традиційних християнських церков? Показово.
Як не знайти жодного комуняку, який би визнав, що "бандерівці" віддавали життя за волю України, так і не знайти жодного попа, який би не воював проти рідного українського етновідродження. Усі ці попи ладні крізь пальці дивитися на розгул всіляких сект типу "посольств божих" чи "єговиних свідків", сотні папуаських місіонерів чують себе на нашій землі як у себе дома, але наша Віра Батьків становить найбільшу небезпеку їхньому існуванню.
Наші Пращури боляче сприйняли насильницьке впровадження світової релігії християнства, яке з самих початків було космополітичним : " нема ні елліна, ні грека". Адже своя віра була патріотичною, виховувала героїв, достойних свого народу. Чуже народ відкидав, як приклад - новгородці Добрині: "краще нам померти, ніж Богів наших дати в наругу". Чи у Велесовій: "краще нам зникнути, але ніколи не бути в рабстві, й не поклонятися богам чужим". Віровідступництво вважалося найбільшим гріхом, так само, як відречення від свого Роду.
Народ не хотів христа. Він тікав у ліси Полісся, шукав порятунку у важко доступних місцях. Нині відомо за народними переказами та археологічними памятками, що в Медоборах (Тернопільська обл., Гусятинський р-н) язичницькі храми функціонували аж до 17 ст. Те ж саме в Буші (Вінницька обл.)
Відомі випадки насильницького охрещення язичників навіть у 19 ст. За даними "Известий о состоянии и приращении православного народонаселения" за 1847 р. охрещено 1522 язичника.
Та наш народ зберігав у різних формах довіру до давніх прадідівських релігійних обрядів, перенісши їх у сферу родини. Навіть після християнської служби в церкві, батько родини вважав за потрібне виконати язичницький обряд вдома у колі сімї. Святвечір, Великодній обід, освячення вогнем чи водою хати, худоби, поля чи зерна. Ще на поч. 20 ст. етнограф В.Матвієнко записував обряд "відхрищення" від здійсненого церковного ритуалу. І сьогодні під Києвом евакуйовані із поліських сіл вражених Чорнобилем відзначають на кладовищах травневі свята Русалій.
Ще на поч. 17 ст. християнський чернець Іван Вишенський писав повчання до народу, наказуючи знищити писанки, крашанки,колядки, щедрівки, купальські вогнища, поминальні трапези на могилках покійних р