01/20/2007 | igorg

Доля звела мене з цією чудовою людиною ніби випадково. Під час виборів 2004 познайомився з Наталією Івашкевич. Якось вона згадала по Леоніда Бурду з Холмщини. Мій батько також родом із Холмщини. Тож виявилося, що вони з одного села й далекі родичі.
Спогади Леоніда Бурди надзвичайно цікаві й живі. Ніби словесне фото тих подій. Читаючи можна багато зрозуміти з нашої історії і сьогодення. Корисна річ для тих хто хоче знати як то було насправді. З погляду людини, без ідеологічних штампів.
Представляю першу частину, що надрукована в Літературно-художньо публіцистичному альманасі САКСАГАНЬ №1 2005 ISSN 0869-3390 Ст.26-39. Наклад його мізерний. Тож сподіваюся, що Майдан сприятиме поширенню матеріалу. Матеріал проскановано, розпізнано та частково виправлено. Проте можливі й деякі похибки, за які мені вибачте.
Друга частина є лише в рукописі. Альманах навряд чи наважиться її надрукувати.
__________________________________________________________________

Леонід Федорович Бурда народився на Холмщині в 1938 році. Коли йому було 6 років, родину вислали з рідного села під час війни. Пізніше доля привела його на Дніпропетров¬щину в козацьке село Капулівку, що входить у «велике Кри¬воріжжя». Історик за фахом, Леонід Федорович працював вчителем Капулівської середньої школи. Саме йому нале¬жить ініціатива порятунку старого погруддя Івана Сірка, яке було приречене на переплавку. Після виходу на пенсію всі свої сили розуму і серця віддає краєзнавству. Він — справжній подвижник, один з тих, хто не дає згаснути джерелам на¬шої пам’яті
Нарис Леоніда Бурди передала в редакцію Наталя Івашкевич, педагог, активна учасниця всіляких громадських по¬чинань.
Рукопис виявився мемуарами людини, що пережила в дитинстві тяжкі незгоди, пов'язані не лише з війною, а й з політичними та соціальними потрясіннями — голодом, втратою рідної землі, депортацією та ще й хворобою, яка обмежувала особисті спроможності.
Спогади про минуле завжди цікаві, бо відображають не тільки переживання і відчуття автора, пов'язані з подіями в сімействі, ай — що найбільш цінне — час, в якому ці події траплялися. І ніякий історик не зможе так зримо показати те минуле, щоб його відчув і пережив читач, як відчує і побачить у автора мемуарів.
Пропонуємо нашим читачам фрагменти з рукопису Л.Бурди.

ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ МИНУЛОГО
Художній нарис

Ностальгія
Ніколи раніше не думав, що ностальгія — така нестерпно болісна хвороба. Чим далі котяться роки, тим відчутнішою вона стає. Тільки на схилі літ з усією силою став розуміти тих, хто не має змоги жити там, де народився. А скільки таких є... і було! Мільйони. Це і біженці під час воєн, це і репресовані, це і депортовані, це і просто переселенці, що не думали про наслідки переїзду... Моїм предкам, а також мені і моїм одноліткам такого скуштувати довелось сповна. У 1914 році сім'ї холмщан і інших жителів західної України були вивезені до Росії. Потрапили хто куди. Сім'я батька (було йому тоді два роки) потрапила за Урал. Кілька років прожили в Челябінській області. Сім'я матері потрапила аж у Примор'я. Там, в Уссурійську, у 1916 році і народилась моя мама.
Але всіх і завжди тягнуло додому. Сім'я матері повернулась додому поїздом. Правда, не у повному складі. Два материних брати, Степан і Антін, пішли добровольцями в Червону Армію, воювали з «бандами» Семенова, в монгольських степах ганялись за бароном Унгерном. Дядько Антін загинув. Після поранення захворів на тиф і помер. Дядько Степан після демобілізації осів у Рубцовську Алтайського краю, бо сім'я вже була на батьківщині, в Холмщині, а це вже стало іншою державою — Польщею.
Дядько оженився на сибірячці з двома дітьми. Старший син Костя не признав вітчима за батька, а менший, Василь, прив'язався до нього, як до рідного, взяв його прізвище, навіть по-батькові. Незабаром у дядька народилась дочка Оля.
Журба за рідними і рідним краєм заставила дядька Степана писати листи на батьківщину. Йому відповів брат Іван, за дорученням матері, моєї бабці Домни. Два листи брата стали приводом для НКВС звинуватити дядька Степана в шпигунстві на користь Польщі. Звинуватили його ще й в намірі підірвати Рубцовську автобазу, бухгалтером якої він тоді був. Допити слідчі проводили так уміло, застосовували такі методи, що дядько змушений був «признатись» у всіх своїх «злочинах». Присудили злочинцю стандартний строк —10 років таборів. І поїхав він за казенний рахунок на Колиму, добувати країні золото. Пробув там аж до 1954 року. Дружина його, тьотя Ксеня, рятуючи дітей, зараз же по його арешті виїхала далеко, змінила прізвище на прізвище свого попереднього чоловіка. Це дало можливість дітям вчитись, здобути вищу освіту і уникнути ярлика дітей ворога народу.
Сім'я батька поверталася з евакуації більш роман¬тичним шляхом: возом з кіньми. їхали кілька місяців. Йшла громадянська війна. Ця поїздка, з Челябінської області через всю Росію і Україну, залишилась в пам'яті батька на все життя. А було тоді йому 8 років. Приїхали додому теж не в повному складі. В дорозі померла сестра моєї прабабці Катерини. В якомусь селі на Полтавщині її схоронили.
Приїхавши додому, зажили спокійним, розміреним життям. Господарювали на своїй землі. Тримали коні, корови, вівці, свині, дробину. Дід, батьків батько, ще й пасічникував. Мав більше десятка пнів. Назва прийшла із сивої давнини, коли ще бджоли тримали в колодах (пнях). Жили не багато, але й не бідно. Все необхідне було своє.
Дід по матері по приїзді з евакуації помер, зара¬зившись в дорозі тифом. Баба Домна залишилась сама з численним сімейством. У неї було семеро дітей. На таку сім'ю землі було замало. Якраз у цей час дуже активно стали працювати вербівники за океан, обіцяючи там райське життя. От і вирішили, що один з хлопців поїде шукати долі за океан. Жереб припав наймолодшому. Поїхав мій дядько Леон. Продали два морги землі, і на виручені гроші дядько дістався Аргентини. Там працював на різних роботах, в основному на сільськогосподарських, сезонних. Мільйонером не став, але, судячи з листів, жив непогано. Заробляв 90 песо в день, а найкращої якості сорочка коштувала 45 песо.
Оженився на вродливій іспанці, мав п'ятеро дітей: три сини і дві дочки. Про це ми дізналися вже у 50-х роках, коли вдалось списатись. Коли народився я, бабця Домна наполягла, щоб мене назвали дядьковим іменем.
Судячи з листів, дядько дуже сумував за своїм волинським краєм, за Холмщиною, йому часто снилась Мазєрня (так називався хутір, де ми жили). Що ж це за край такий, що за ним сумували люди різних поколінь? Хворіли на таку хворобу, як ностальгія?

Холмщина
Галицько-волинський літопис так говорить про заснування Холма.
«Город же Холм був споруджений за Божим велінням. Колц, ото Данило «княжив у Володимирі, спорудив він город Угровськ і поставив у ньому єпископа... Але коли він (Данило) їздив по полі і діяв лови, то побачив він на горі гарне і лісисте місце, оточене навкруги його полем, і запитав тамтешніх жителів: «Як іменується се місце?» І вони сказали: «Холм йому ім я є». І, уподобавши місце те, надумав він, що поставить на ньому невеликий городок. Він дав обітницю Богу і святому Іоанну Златоусту, що спорудить на честь його церкву.
1 поставив він невеликий городок, та, побачивши, що Бог помічником йому, а Іоанн підпомагачем йому є, спорудив він інший город, що його татари не могли взяти, коли Батий всю землю руську захопив. Тоді й церква Святої Трійці завалена була і знову була споруджена.
Коли ж побачив се князь Данило, що Бог сприяє місцю тому, став він прикликати приходнів —німців і русів, іноплемінників і ляхів. Ішли вони день у день. І юнаки і майстри всякі утікали сюди од татар, — сідельники і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді і срібла, /настало пожвавлення, і наповнили вони дворами навколо города поле і села».
Холм став улюбленим містом Данила. Де була не тільки столиця, а й фортеця поблизу границі з Польщею, князі якої зазіхали на українські землі. Холм не змогли взяти навіть татаро-монголи.
Князь Данило мав великий авторитет в Європі. Про це свідчить такий факт (з літопису): «Тоді ж у Кракові перебували посли папині, що принесли /Данилові/благословення від папи/іннокентія/, і вінець, і сан королівський». Папа надіявся таким чином поширити латинську віру (католицизм) на Галицько-Волинську землю. Данило ж розумів це, проте, в свою чергу, хотів використати папу, як союзника в боротьбі проти татаро-монголів. Тоді осінню 1253 року Данило сан королівський не прийняв. Далі у літописі читаємо: «У рік 6763 /1255/. У той же час прислав папа послів достойних, що принесли/Данилові/вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: «Сину! Прийми від нас вінець королівства». Він бо перед цим прислав/був/до нього біскупа веронського і каменецького /Якова Браганца/, кажучи йому: «Прийми вінець королівства». Але він /Данило/, у той час не прийняв був /вінця/, сказавши: «Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?»
Тим часом Опізо /посол папський/прийшов, несучи вінець і обіцяючи: «Ти матимеш поміч від папи». Але він /Данило/, все одно не хотів, та умовила його мати його /Анна/, і князі лядські Болеслав /Стидливий/ та Самовит /син Кондрата/, і бояри лядські, кажучи: «Прийняв би ти вінець, а ми /готові/єсьмо на підмогу проти поганих.
Він, отож, прийняв вінець од Бога, од церкви святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи /Іннокентія/, і від усіх єпископів своїх.
Іннокентій же проклинав тих, що хулили віру грецьку православну, і збирався він собор учинити про істинну віру і про возз 'єднання церкви. Прийняв же Данило од Бога вінець у городі Дорогичині, коли він ішов на війну /проти ятвягів/ із сином Львом і з Самовитом, князем лядським».
Так як і Данило, успішно захищали Холмщину, як частину Галицько-Волинської землі, від зазіхань ляхів, угрів, ятвягів син Данила Лев, онук його король Юрій. По смерті Юрія на цілих 600 років Холмщина потрапила під владу польських князів. Шістсот років Холмщина терпіла гніт і знущання. Холмщани вже не дзвонили князям слави харалужними мечами, а дзвонили косами в росу і серпами в літню спеку, хилилися в тяжкій праці і напрузі до рідної землі й землі цієї ворогові не віддали.
Як пише Борис Ольхівський, селянству Холмщини і Підляшшя належить честь великого подвигу —збере¬ження серед найтяжчих обставин давнього національ¬ного обличчя цих земель. Як за князів Романа і Льва, як за королів Данила і Юрія було, так і пізніше на схід від кордогаї їхнього королівства лунала українська мова, жив український дух.
Національний гніт посилився з 1569 року, року Люблінської унії, коли українські землі потрапили під протекторат Польщі. А з 1596 року, року Берестейської унії, посилився духовний гніт; почалось переслідування православ'я, насадження унії.
Національний і духовний тиск зменшився в зв'язку з третім поділом Польщі. У 1795 році Холмщина, Підляшшя і більша частина Польщі відійшли до Росії. Почалось відродження православ'я. Царський уряд
заплатив Ватикану великі гроші за захоплені раніше католиками православні храми, парохії, сільсько¬господарські будинки, церковні землі і ін.
Нове гоніння всього українського почалось з 1920 року, коли Польща, з допомогою своїх західних союзників, зупинила, а потім розгромила війська Тухачевського, які на вістрі своїх штиків несли соціалістичну революцію в Західну Європу. Була проголошена незалежна Польща. У1921 році, за Ризь¬ким мирним договором між Польщею і Радянською Росією. Західна Україна відійшла до Польщі. Поль¬ські національні демократи вважали недоцільним турбуватися про права національних меншин, які становили 44% всього населення Польщі. Більше того, права національних меншин, особливо українців, всіляко притіснялись. Право українців на свою мову, культуру, православ'я не визнавалось. Насаджувалась польська мова, знову почали відбирати українські православні церкви і переосвячувати їх в костели. Так, Холмський Собор, де знаходився прах Данила Галицького і його синів Романа і Шварна, був забраний під костел.
Більше того, церкви, які являли собою шедеври старовинного українського зодчества, були знищені. Щоб якось виправдати свої дії, польський уряд заплатив за церкви і їх майно знову ж таки Ватикану незначну суму в 2,5 млн. злотих, набувши нібито «юридичне право» розпоряджатись православними церквами і їх майном. І розпорядився. В Холмщині і Підляшші протягом червня і липня 1938 року було знищено 112 церков, в тому числі 98 церков, існуючих до Берестейської унії 1596 року /Дані взято із статті «Трагедія православних церков у Польщі» Володимира Вишневського, протопресвітера. Журн. «Пам'ятки України» 4/90/Г 91/.
Проти такого варварства енергійно протестував собор єпископів Православної автокефальної церкви у Польщі і видав 16 липня 1938 року архипастирське послання до вірних, але уряд конфіскував це послання. Протестував митрополит греко-католицької церкви Андрій Шептицький. Протестував архієпископ Іоанн Теодорович (митрополит української православної церкви у США). Проте ці протести не припинили нищення церков, насильного навернення на католицизм, заборони вживання української мови і нелегального продажу Ватиканом для Польщі майна православної церкви, яке ніколи йому не належало.
«Католицька акція» переслідування православних українців і нищення православних святинь закінчилась на початку другої світової війни разом з окупацією Польщі у 1939 році.
Було зруйновано і спалено до 160 церков.
Багато років Холмщина була відірвана від України, але завжди прагнула до об'єднання з усією Україною, як і інші етнічні землі українців.
_________________________________________________________________
Перший прихід радянської влади на Холмщину 1939 році призвів до часткового, в основному добровільного, переселення українців Холмщини до Радянської України. Керівники Радянської України знали про прагнення українців до воз'єднання. М.С. Хрущов 1 березня 1944 року виступив у Верховній Раді з цього приводу. У своєму виступі він сказав: «Український народ добива¬тиметься включення до складу УРСР одвічних українських земель, якими є Холмщина, Гребушів, Замостя, Томатів, Ярослав».
Та не так думав Сталін. Він «подарував» Польщі величезні площі українських етнічних земель. За Радянсько-Польським договором 1945 року Холмщина стала польською. Але ще перед цим, у 1944 році, з Холмщини було насильно вивезено (депортовано) сотні тисяч українців. Вони були розселені по всій території УРСР. Холмщан можна зустріти в кожній області.
__________________________________________________________________

Частина українців Холмщини категорично відмовилась покидати свою Батьківщину. Тоді польська комуністична влада застосувала «досвід Сталіна». У1947 році була проведена операція «Вісла» —тисячі сімей українців при допомозі польських військових були за 48 годин вивезені з Холмщини на північно-західні болотисті і піщані землі, відторгнуті у Німеччини, де вони проживають і досі.
Незважаючи на все це, холмщани ще надіялись колись повернутись на прабатьківські землі. Але після 1975 року ця надія вмерла. В цьому році в Гельсінкі підписано міжнародну угоду про непорушність існуючих кордонів в Європі.
Може, так і повинно бути. Однак холмщан, які пам'ятають свою землю, виросли там, стає все менше. Виросло нове покоління, яке цю землю знає тільки з розповідей своїх батьків і дідів, з легенд і переказів.
Легенди Холмщини
Одного разу селяни з Вокиєва (села Вокиїв і Чермно лежать у Грубешівському повіті на місці давньої західно¬української столиці Червеня) ловили рибу в річці Гучві проти Туркович. На дні Гучви знайшли вони два затоплені дзвони. Один з них, більший, залишився на дні річки, другого, меншого, вдалося їм витягнути з води, й вони віддали його до вокиївсьвої церкви. Таке оповідання можна почути в околицях Туркович, з поясненням, що ці дзвони затопили колись ченці під час татарського нападу.
Подібний переказ існує в Холмі про так званий «Василіянський став», тільки холмських затоплених дзвонів ніхто не витягав: став глибокий. Але можна прийти до ставу на Великдень, лягти на березі й при¬класти вухо до землі. Тоді побожна душа почує, як дзвонять дзвони в монастирі, що запався під землю й залився водою, щоб не пустити до своїх мурів ворогів —татар.
Недарма пов'язані ці перекази з околицями двох давніх столиць, а згодом святих місць Холмщини —-Червеня і Холма.
Оті татарські наїзди, що про них згадується в народних переказах, застали Холмщину осередком могутнього Галицько-Волинського королівства. Держава Романа-самодержця простяглась від Вепра до Дніпра, від темних борів Підляшшя до Карпатських верховин. Під владою Романа та його нащадків ця держава прожила півтора століття неспокійної, барвистої історії, її володарі невтомно воювали й будували. Слава їх походів та їхніх столиць лунала дзвінко по світі.
В ті часи ворогам небезпекою було переступати кордони нашого королівства. Ось, наприклад, одного разу —за панування князя Льва —десять сіл над рікою Кросною, коло теперішньої Білої Підляської, відвідали непрохані гості—поляки. Пограбували українські села, людей побрали в неволю. Навздогін їм вирушила дружина з Берестя під проводом воєводи Тита, скрізь славного: «і....на війні, і на ловах».
«Божою милістю побідили берестяни ляхів, і повбивали їх, а інших побрали в неволю, і свій полон відполонили, і вернулися до Берестя з честю, славлячи Бога і його Пречисту Матір во вся віки». Так записано в літописі. (З оповідання Б. Ольхівського).
В переказах і оповіданнях, що переходять від батька до сина, від прадіда до правнука, зберігається, мов зерно в шкаралупці горіха, народна правда й туга поколінь.
Ось чому холмщани пам'ятають і будуть пам'ятати свою Холмщину, хоч би де вони знаходились. Чи то в якій області України, чи на Далекому Сході, чи в Канаді, чи в Аргентині, чи в Австралії, чи будь-де.

Святині
Кожен нарід має свої святині. Є вони і в українців. Про деякі можна сказати, на жаль, в минулому часі: були. Чому? Тому, що Україна в усі часи була об'єктом зазіхань загребущих сусідів. З заходу і сходу, з півдня і півночі. Першого страшного руйнування Київ зазнав ще до монголо-тагарської навали. Всі, хто зазіхав на нашу землю, в першу чергу старалися знищити або присвоїти духовні цінності.
Так, у княжій церкві Вишгорода, що під Києвом, знаходилась ікона Божої Матері, подарована візантійською церквою церкві київській. За переказом, написав цю ікону апостол Лука з натури. У 1169 році владимирський князь Андрій Боголюбський, син засновника Москви Юрія Долгорукого, захопив Київ, пограбував його, кілька тисяч мирних жителів було убито, вивіз багато церковних цінностей, в тому числі і чудотворну ікону Вишгородської Божої Матері. Все награбоване було вивезено до Владимира. Образ Вишгородської Божої Матері стали називати Владимирською Божою Матір'ю. Вона тепер знахо¬диться в Москві і повертати її Україні не збираються, як і масу інших цінностей, вивезених протягом століть.
Те ж саме робив і західний сусід. Коли гинула Галицько-Волинська держава, безцінні скарби — корони й престоли її володарів —захопили поляки та повивозили до Кракова. Про це є історичні звістки.
Пізніше польський князь Володислав Опільський (зі Шлезька) вивіз з Белза (тепер містечко на Львівщині) велику святиню тамтешнього українського народу — старовинний грецький образ Божої Матері. Володислав перевіз цей образ до Ченстоховського кляштору. Тепер це польська чудотворна ікона, яку вони називають Матка Бозка Ченстоховска.
Про подорож Белзької Божої Матері до Ченстохова оповідають турковицькі перекази. В дорозі з Белза до
Польщі Володислав зупинився на ніч у Червені, а святий образ умістили в Турковицькому гаю. Вранці виявилось, що воза з чудотворним образом ніяк не можна зрушити з місця. Шість пар коней забракло —довелося впрягати дванадцять пар. За наступну ніч місце, що на ньому ночував святий образ, заросло квітучою маруною. Кінь якогось «княжого парубка» став перед цим місцем навколішки. Сліпуче сяйво було знаком для людей, що Пречиста полюбила це місце. На цьому місці побудовано Турковицький монастир.
Записав цей переказ Борис Ольхівський. Далі він пише. Глибокий внутрішній сенс цього оповідання зовсім ясний: Мати Божа не хотіла покинути Холмської землі, землі осиротілої, що залишилася без сили й слави власної держави, залишилася без рідної влади й рідного війська на поталу ворожій злобі.
Місце українських королів і князів на їх престолах, в їх стародавніх столицях—Червені і Холмі —зайняла тоді в чудесних своїх образах —Холмському й Турковицькому —сама Пречиста Діва й простягла над осиротілим ликом свого святого омофора. Це вона дала силу оборонити кордони Старого Королівства.
Це не якісь собі гарні фрази чи поетичні порівняння, а дійсний, незаперечний історичний факт. Коли впала рідна держава, тоді рідна церква, віра батьків урятувала український народ Холмщини від виродження. Не було своєї влади, свого суду, отже кривду свою від чужинців-поляків ніс холмщанин до Бога й Пречистої Діви на їх високий і справедливий суд. Вірив, що вірність і твердість в терпінні будуть колись винагороджені. Чим були деінде національні гімни, тим була на Холмщині пісня «Пречистая Діво —Мати Холмського краю». До Матері Божої линув у цій пісні стогін: «Не дай пропасти!» І чим були для інших, державних народів пишні паради й перегляди війська перед лицем могутніх володарів і вождів, тим були для Холмщини відпусти (храмові свята/ в Холмі й Турковичах перед лицем Пречистої. Кожного року мусили там збиратися православні люди, щоб з радістю пересвідчитися, що ворог їх ще не знищив, що їх ще є багато—вірних заповітам предків.
Польський уряд розумів, яка небезпека криється в цих народних здвигах. Щороку в липні з усієї Холмщини стікалися до Туркович тисячі і тисячі людей. Польський уряд скасував Турковицький монастир, монашок було вислано до Радянської Росії, зруйновано турковицькі церкви, а святу криницю засипано гноєм і сміттям. Та ніщо не допомогло... У 1925 році відновлено Турковицький відпуст /храмове свято/. Спочатку прийшло кілька десятків холмщан. Вони помолились, зросили землю сльозами і розійшлись. Вони й рознесли по Холмщині звістку, що ображена Небесна Цариця зійшла до вбогої каплиці на могилках. З кожним роком зростала кількість паломників, викликаючи серед мас людей неймовірне горіння духу. В 30-х роках валили церкви, поліція нагаями заганяла православних холмщан до польських костелів. А люди йшли і йшли на прощу в Турковичі.
І дивна річ! Сотні тисяч холмщан вивезли з Холмщини у 1944 році, а тих, що залишились, польська влада вивезла у 1947 році. Холмщина «звільнена» від холмщан. А холмська святиня —Турковицька Божа Матір —збирає холмщан щороку. Щороку в Турковичі, 1 -2 липня за старим стилем, прибувають холмщани з найвіддаленіших куточків Польщі, з багатьох областей України, з інших країн Європи, з Америки, Австралії.
Живе Холмщина в серцях холмщан!

Розтока
Народився я в одному з найстаріших українських сіл Холмщини Розтоці. Село Розтока — чи не ровесник Холма, а може, й старше. Пам'ятаю, перше, чого вчили мене батьки —це знати свою адресу: Холмський повіт (район), гміна Жмудь, с. Розтока.
Село мало три вулиці, що сходились у центрі. В центрі був великий майдан, де раніше стояла церква. Ця церква була збудована у ХУІ ст.
Це була невелика дерев'яна споруда. Коли у 20-х роках поляки прийшли до влади, то церкву замкнули, дозволивши українцям молитися в ній лише три рази на рік: на Різдво, на Великдень і на Покрову. 8 січня 1938 року мене в цій церкві хрестили. А рівно через півроку, 8 липня 1938 року, церкву знищили. Зранку цього дня, коли розточани роз'їхались на свої поля до роботи, приїхало два самоходи з поліцейськими і польськими робітниками. Поліцейські з собаками оточили майдан, а робітники розвалили церкву. Так була знищена одна з найстаріших церков Холмщини.
Наша невелика дерев'яна хата стояла в центрі села, напроти склепу (магазину). З одного боку сусідами були Ванчуки, багатодітна сім'я, з другого — Штурми. Серед городу росла величезна груша. За городом було трошки лугу і рівчачок посередині. Очевидно, колись це була річка. Грався я з дітьми Ванчуків. Ігри — наслідування старших. Ми наривали купу трави, це був стіжок із збіж¬жям, поруч з патиків будували машину (молотарку), подавали «снопи» один одному, перепускали їх через машину, а «обмолочену» солому складали в окремий стіжок. Інколи бігали слухати «радіо». Ми знали, що та¬кий апарат є, але в селі його ніхто не бачив. Бігли ми через дорогу, за склеп, і прикладали вуха до круглих отворів у фундаменті. Таке «радіо» особливо голосно «грало», коли віяв вітер. Інколи йшли стежкою через город, повз грушу, виходили на лужок, через який тік струмок. Нам тоді він видавався рікою. Ми кидали у воду тріски, кору груші, і бігли берегом, супроводжуючи ці «кораблі.
В Розтоці жили майже всі родичі батька: мій дід Миколай і баба Анна зі своїми дітьми, моїм дядьком Санькою і тьотьою Надею, численні дядьки і тьотки батька. Рід Бур дів був великий. За сімейним переказом, в першій половині XIX століття, після розформування царським урядом Чорноморського козацького війська, до Розтоки прибився і осів тут чорноморський козак Бурда. Оженився з розточанкою і став засновником нашого роду. Більшість членів роду відзначались високим зростом, силою, довголіттям.
Інколи ми ходили в гості до родичів. Особливо я любив ходити до діда і баби. Дідова хата була третьою скраю від лісу. Навпроти дідової хати був маленький ставочок, обсаджений вербами. Недалеко, в кінці села, знаходилась школа, до якої ходив колись мій батько. За школою були могилки, а за ними починався ліс. Особливо я любив з дозволу баби гонити качат і гусят через дорогу до ставка і дивитись, як вони плавають, а кури-квочки, що їх висиділи, бігають по березі, перелякано кудкудакаючи.
Жили в Розтоці люди глибоко віруючі. Після зруйнування церкви постало питання про місце відправи служби божої. Дехто пропонував будувати нову церкву, але від цієї ідеї прийшлось відмовитись, бо польська влада все одно не дозволила б цього. І вирішили: Бог один, і де йому молитися, аж надто принципового зна¬чення не має. Всі розточани залишились православними, але інколи, в неділю, дехто ходив в молитовний дім до баптистів, дехто (особливо молодь) ходили в сусіднє польське село Клєштув до костелу. Пам'ятаю, кілька разів і я був з батьками в баптистському домі і кілька разів у Клєштуві в костелі. Коли повертались з Клєштува, йти доводилось через двір колишнього війта Ніклєвского. Там я наробив крику, бо за мною погнався індик — дивна і страшна птиця, яких у простих селян не було.
Незважаючи на гоніння всього українського, особливо православ'я, з боку польської влади, холмщани ревно берегли все своє, рідне, українське. Крім образів (ікон) на покуті в кожній хаті був великий портрет Т. Шевченка, на полиці, чи етажерці —«Кобзар». Прості селяни знали напам'ять багато творів Т. Шевченка. Влаштовували на¬віть шевченківські вечори з читанням віршів Т. Шевченка, виконанням пісень на його слова.
Незважаючи на спроби ополячення, намагання польської влади насильно покатоличити українців, холмщани зберегли і мову, і звичаї, і віру своїх предків.

Мазєрня
Спогади про Розтоку, село, де я народився, в мене куці, бо прожив я там всього-на-всього 2,5 роки. Отож спогади основані на розповідях дорослих і враженнях від моїх пізніших відвідин села. Основні ж спогади дитинства основані на власних відчуттях. У 1940 році ми переїхали жити на Мазєрню. Тому, що всі наші будівлі були дерев'яними, це не складало труднощів.
Мазєрня —це хутір за 2 км від Розтоки. Там жили рідні моєї мами, виросла вона сама. Там була наша земля. Не знаю чому, але батьки вирішили переїхати туди. Місце було райське: мішаний ліс, поряд озеро, обрамлене очеретом і купами верболозу, навколо озера три хати з іншими господарськими будівлями. В лісі кілька озер на різній відстані від хутора. Ліс обкопаний ровом, на валу якого ростуть кущі ліщини. Восени ці кущі обсідають білки, ласуючи горіхами. Між лісом і озером було обійстя мого дядька Йосипа. Там жили мої двоюрідні брати і сестри. Від лісу доріжка, обсаджена вербами, вела до старої родової садиби Вашкевичів, в якій жив мій дядько Іван і баба Домна, його мати. З другого боку озера був наш двір, до якого з лісу вела доріжка, обсаджена живоплотом. Біля доріжки, між лісом і нашим обійстям, стояла батькова кузня. Там я вперше познайомився з властивостями розпеченого заліза. Зайшовши якось до кузні, я побачив, що батько кує леміш до плуга. На землі біля колодки, на якій стояло ковадло, лежить червона перчина. Я її швидко підняв, батько не встиг зреагувати. І тут зашкварчало і пішов з мого середнього пальця на правій руці димок. Виявляється, я підняв шматок тільки-но відрубаного батьком розпеченого на червоне лемеша. Знак на пальці залишився на все життя.
Назва Мазєрня походить від слова мазь. Колись давно під лісом на березі озера гнали дьоготь (колісну мазь). Потім це місце, шмат лісу і й поле біля нього, одержав у власність мій прапрадід по материнській лінії Вашкевич. Одержав від пана, на якого все життя працював. З тих пір мої предки і жили на Мазерні, побудувавши капітальні дерев'яні великі споруди: хату, обору, стодолу. Прозивати їх стали мазярами.
Коли ми переїхали з Розтоки жити на Мазєрню, зараз же на другий рік весною у нас на стодолі звили гніздо і стали виводити потомство лелеки, або боцяни, як ми їх називали. Батьки мені зразу ж пояснили, що цих птахів не можна зачіпати, а тим більше чимось ображати, бо вони можуть помститись: принесуть у дзьобі жарину і підпалять хату.
Роки життя на Мазерні були для мене золотими роками дитинства. В мене ще не було постійних обов'язків, як то буває у старших сільських дітей, не було обов'язків і по дому. Всі дні з ранку до вечора я проводив на природі з двоюрідним братом Льовою. Це був наймолодший син мого дядька Йосипа. Його назвали Левом, всі ж кликали в дитинстві Льовкою.
Ім'я Лев він сприймав як дражнилку і вже в школі бився з кожним, поки не привчив усіх називати себе, як він хотів — Леонідом. От майже весь час я проводив з Льовкою: ходили в ліс, на озеро, до баби Домни в гості... Щодня з нами траплялись якісь пригоди.
Одного разу ми вирішили допомогти лелекам годувати лелечат. Для цього треба було роздобути жаб. Ми побрали палки, знайшли якусь бляшанку і пішли на берег озера полювати на них. Біля кожного городу на березі озера була викопана яма, розміром приблизно 1x1 м, в якій збиралась вода. її використовували в разі потреби для поливу і напування худоби. А жаб там було! От до однієї з таких ям ми й прийшли. Ставши над ямою один проти одного, почали полювання. Як ми збирались годувати лелечат, я вже не пам'ятаю. Адже до гнізда добратись було неможливо. Наші наміри здійснити не судилось. Завеликий крен в сторону жаби — і Льовка шубовснув у воду. Я за ним. Не знаю, чи зі страху, чи з солідарності. Розлягається вереск. Дуетом. З городу біжать старші сестри Льовки, Вєрка і Манька. Витягають нас з води, сушать. Одяг і нас.
В якийсь день ми грались на вигоні під лісом. Там серед трави росло багато білої конюшини. Льовка раптом закричав. Виявляється, він наступив на бджолу, яка його вкусила. А ходили ми влітку завжди босі. Мені так жаль стало братика!
—Пішли до нас, тільки візьми батога, ми їм покажем, — кажу. В батька було кілька вуликів з бджолами.
Заспокоївшись, взявши вдома батога, Льовка пішов зі мною до нашої пасіки. Взяв батога і я. Ми постояли, подумали, з якого вулика могла бути бджола. Вирішили, що з крайнього, який найближче до вигону. Стали по боках вулика, і на команду «три» батоги опустились на льотки. І більше ми з братом один одного не бачили кілька днів, аж поки обличчя не стухли і очі визирнули після примочок.
Після цього нас прикомандирували до баби. Але баба витримала нас тільки днів два і відмовилась далі глядіти. В неї був великий садок. От ми й викорис¬товували його, щоб ховатись від неї. Допекло їй тоді, коли ми забрались по драбині до комина і гукали їй в хату: «Бабо, ми тута». А батьки не могли нами зайнятись, бо саме в розпалі були жнива. Косили, жали, звозили до стодоли снопи.
І нас передали під опіку старших Льовчоних сестер, які пасли худобу. Але ми були ще малі, не могли далеко ходити. Сестри змушені були носити нас «на баранах». Присідали, ми чіплялись ззаду їм за шию, вони вставали, підводили під нас руки і несли. Але, присівши, перед тим як взяти нас на спину, заставляли цілувати себе в найбільш м'яке і опукле місце. До цих пір пам'ятаю, які на сестрах були плаття: рожеві, в дрібні, червоні квіточки. Після першого ж дня такого пасіння ми дружно запро¬тестували і вже більше худоби з пастушками не пасли.
Підійшла пора молотьби. Раніше молотили ціпами. Родичі, сусіди допомагали одні одним. Спочатку молотили одному. Закінчивши, переходили до іншого. В кого молотили, той і годував усіх. В той час, про який мова, молотили уже кінними молотарками. Молотарку орендували, або вскладчину купували і по черзі молотили. Молотарка приводилась в рух кіньми. Коні ходили по колу, приводячи в рух молотарку. Я завжди чекав молотьби з нетерпінням. Батько на одному з дишлів робив для мене сідало (прибивав маленьке кріселко), я сідав у нього й поганяв коні. Так кататись міг цілий день.
Одним з любимих занять осінню була ловля білок. Ми, правда, жодної так і не зловили, але процес ловлі, надія колись таки спіймати давали стільки емоцій! Ми старались застукати білку на окремому кущі ліщини, що стояв подалі від інших. Хтось з нас ліз на товсту гілку куща, білка вилазила все вище і вище, кидала в переслідувача горішки, плювалась. Наставав момент, коли нерви білки не витримували, і вона скакала в напрямку іншого дерева. Інколи долітала до нього, а іноді сплановувала на землю і, як блискавка, мчала до найближчого дерева, піднімалась по спіралі на стовбур, і вже з висоти декількох метрів визирала її хитра мордочка. Намагаючись дістати білку, ми часто падали, інколи із значної висоти, ходили з подряпинами і в синцях.
І літом, і осінню ласували грибами. Влітку збирали ранні гриби—голубки. Набирали в картуз грибів, йшли додому і пекли їх на плиті, бо розпалювати вогнище в лісі нам забороняли. Гриби клали вверх ніжками на плиту, присолювали і підсмаженими їли. Особливо любили рижики. В нашому лісі восени їх було особливо багато.
Було багато і інших цікавих справ. Так, поїздка до баби і діда в Розтоку перетворювалась в романтичну подорож. Коли я вже дуже обридав батькові своїм ниттям: «Тату! Поїдем в Розтоку! Поїдем в Розтоку!», батько виводив коня, сідлав його мішком (справжнього сідла не було), садовив мене поперед себе, і ми їхали через ліс повз озера «Сплавлене» і «Зелене стигло» до Розтоки. Погостювавши в діда і баби, таким же чином їхали додому. Скільки цікавого і нового бачив я і дізнавався за час поїздки! Бачив багато різних птахів,
лісових звірят, зайців, лисиць. Звірі не боялись людини на коні. Коли ми їхали весною, обов'язково заїжджали до одного з озер. Батько залишав коня пастись, мені наказував добре триматись за гриву. Сам йшов у зарості до озера, підкотивши штани. Чулось кахкання, лопотіння крил. Через якийсь час приходив батько з повним кашкетом яєць диких качок. Ми їхали додому. Мати смажила нам яєшню. Коли хотілось риби, батько одягав старі штани, давав мені горщик, і ми йшли до озера. В кінці доріжки, що вела від хати до озера, в нас було викопано (як і в інших мешканців) дві сажавки. Це ями розміром приблизно 2x4 м, глибиною 1 м. Сажавки були з'єднані з озером і між собою рівчаками. Батько залазив у сажавку, шарив руками по дну і викидав на берег карасів, яких я збирав у горщик (з горщика вони не вискакували). На вечерю в нас була смажена риба.
Але недовго тривало таке безжурне дитинство.
Почалась війна...

Війна
Одного недільного ранку я прокинувся від гулу багатьох літаків. Хвиля за хвилею йшли сотні літаків з хрестами на крилах на схід. Чулись вибухи бомб. Це бомбили радянські прикордонні застави. До кордону на Бузі від нас було 6 км. Видно було, як німецькі літаки пікірували. Гуркіт поступово віддалявся на, і через кілька днів його не стало чути. Фронт покотився вглиб території Радянського Союзу. Настало відносне затишшя. Польща була окупована фашистами ще у 1939 році. До 1941 року окупація була менш відчутна. Після 22 червня 1941 року фашистам треба було годувати величезну наступаючу армію, от і почались у нас ще більші строгості окупаційного режиму. Все в господарстві селян бралось на облік: посіви, худоба. Господар не мав права розпорядитися своєю власністю на свій розсуд. Кожен повинен був здавати контигент (натуральний податок) зерном, м'ясом, молоком. На особливому рахунку була худоба. Зарізати для себе свиню ніхто не мав права. За всім цим строго слідкували. З двору в двір ходила спеціальна комісія, яка брала все на облік. Щоб зарізати свиню для власного вжитку, потрібно було її втаїти від комісії. Селяни й старались не показати всього, що в них було.
Пам'ятаю такий випадок. Граємось якось ми з братом Льовкою біля озера. Бачимо — мій батько жене свиню до лісу (в нас було дві свині). Через якийсь час батько повертається з лісу без свині. А на нашому подвір'ї ходять вже якісь люди. Я, відгородивши від нашого двору рота долонею, кричу до батька: «Тату, куди ти свиню подів?!» Батько не відповідає. Я подумав, що він не почув, і запитав те саме ще голосніше. Батько знову не відповів, тільки пригрозив мені прутом. А на подвір'ї в нас була комісія по перепису худоби. Якби окупаційні власті дізнались про приховування худоби, були б дуже великі неприємності. Не знаю, чи члени комісії зробили вигляд, що не почули, про що я кричав батькові, чи справді нічого не зрозуміли. Проте батько після того, як комісія залишила наше обійстя, добряче нагнав мені прутом кмітливості у відоме місце.
Коли я чую слово «війна», в мене виникає один з найяскравіших спогадів. Якось мене повезли в Холм до лікаря (це 25 км дороги). За один день ми не впорались, пришилось заночувати у знайомих на околиці міста. Через вікно я бачив таку картину. Недалеко від крайніх хат колючим дротом було огороджено значну ділянку. По кутках огородженої ділянки стояли дерев'яні вишки, на яких маячили вартові. Це був пересильний табір для радянських військовополонених. Ввечері відчинялись ворота, і туди заганяли чергову партію полонених. Ніякого прихистку в таборі не було. Змучені люди падали на сніг чи мокру землю, засинали. Вранці їх піднімали, шикували в колону. Але вставали не всі. Частина полонених залишалась лежати на своїх місцях чорними горбиками. Коли колона відходила, заїжджали в табір вози, на них вантажили трупи і кудись вивозили. І так щодоби. Полонених відправляли в знаменитий табір смерті «Майданек» під Любліном. Це за кілька десятків кілометрів від Холма. Пізніше мені довелось дуже близько познайомитись з в'язнями цього концтабору.
Найтрагічнішою подією для мене під час війни було моє поранення, яке зробило мене інвалідом на все життя. От тоді, незважаючи на дещо романтичний погляд на війну, як і у всіх дітей, я прийшов до переко¬нання, що війна —найбільше в світі зло: «Хай буде проклята війна!»
Війну не можна порівняти ні з глобальним стихійним лихом, ні з епідемією, ні з чим. Бо війна — свідоме винищення людьми собі подібних, свідоме знищення матеріальних цінностей, створених людьми. Протистояння одних іншим часом бувало підготовлене історично, як на Холмщині.
Холмщину польські князі захопили ще у ХІУ ст. Пізніше підкорили також і Галичину, і інші українські землі. Протягом кількох століть поляки селились серед українців. На Холмщині села були впереміжку — одне українське, друге польське. Були і змішані польсько-українські села. Так, з одного боку від нашої Мазєрні було українське село Розтока, а з другого —польське село Ліпінкі. В Ліпінках жили і українці. Прості люди, поляки і українці ставились одні до одних добре, жили дружно. Було немало змішаних сімей. А от польська влада намагалась ополячити і покатоличити українців. Нищила православні церкви, закривала українські школи.
В Західній Україні патріотичні сили створили організації, які боролись за незалежну, самостійну Україну. Але, як завжди це буває, коли основним аргументом в якійсь справі виступає сила, окремі члени таких організацій почали практично втілювати в життя гасло «Україна для українців». Всіх «інородців)) почали переслідувати. Особливо поляків. їх примушували залишати Україну. Тих, що не корилися, убивали. І от на Холмщині, яку поляки вважали своєю територією, почали з'являтися польські біженці, значна частина яких втратила своїх рідних і поставила метою свого життя помсту за них. Коли ж мотивом стає помста, то в таких діях здорового глузду не шукай.
Прибувши на Холмщину, ці люди стали створювати загони, а точніше—банди, і бити українців. Українські села створювали загони самооборони (зброї не бракувало, особливо після того, як фронт прокотився на захід). А от людям, що жили на хуторах, як ми, було непереливки. Багато місяців нам приходилось переховуватись від банд. Сонце заходить — ми йдемо шукати притулку на ніч. Залишаємо незамкнену хату, йдемо то в ліс, то в очерет. Приходилось ночувати то в кущах, то в очереті, то в копиці сіна. Кілька разів мене влаштовували в дуплі старої липи. Неодноразово я випадав сонним з дупла, з копиці сіна... Одного разу, вночі, виникла перестрілка. Хто зна, між ким. Я про¬будився, заметушився і впав. Заболіло коліно. Прибігли батьки на мій крик. Нашвидку перев'язали коліно маминою хусткою. Вранці побачили, що на коліні рана, кровоточить. Так і не визначили, від чого рана: чи від випадкової кулі, чи я настромився коліном на сучок. Рана на коліні зажила, але, виявляється, муки мої тільки починались. Пізніше виявилось, що поранення спричинило туберкульоз лівого колінного суглобу, з яким я мучився роками і мучусь до цих пір...
Було мені тоді п'ять років. Закінчились моє безжурне дитинство, почались роки страждань. Вже більше я не бігав в ліс, до озера з братом Льовкою. Більше не ганялись ми за білками, не збирали грибів, не... Постійним місцем перебування стало ліжко. І я був дуже радий, коли Льовка приходив мене провідати і був зі мною хвилин 5-10. Приходив же він не часто, лише тоді, коли вдавалось випросити у старшого брата Владека чоботи, бо на той час в Льовки взуття не було. Коли я питав його, чому він довго не приходив, то він казав: «Я був голік, босік».
З тих пір моїми найкращими друзями стали книжки. Кожного разу, коли батько їздив до Холма, він привозив мені книжку, або дві. Це були українські дитячі книжки, що видавались у Львові, — «До сонця», «До світла». Ці книжечки були прекрасно ілюстровані, привабливі, пам'ятаю їх досі. Поступово я навчився читати.

Фашисти
Сучасна молодь про фашизм знає з кінофільмів, телепередач, книг. Таке знання не дає повної уяви про це явище світової історії, так як і про більшовизм, який приніс не менше зла. Мені ж довелось пізнати одне і друге зблизька. Досі перед очима картини, що відбились -навічно в дитячій пам'яті. Коли в мене виявили досить Серйозну хворобу, постало питання про лікування. Для цього потрібно було багато коштів. Батькам пришилось продати дещо з худоби, збіжжя. Частину коштів дали родичі. Після цього почались мої митарства, які давали надію, але мало практичної користі. Спочатку побували на прийомі майже у всіх лікарів Холма. Лікували по різному: мазями, компресами, гріли кварцовими лампами. Але ніщо не допомагало. Коліно збіль¬шувалось у розмірі, в ньому збиралась рідина, воно все дужче боліло. Поїхали ми до Любліна, побували у кількох лікарів. Один з них порадив звернутись до професора у Варшаві. Професор якраз і займався лікуванням туберкульозу кісток. Добрались ми до нього. Він в цей час експериментував з різними ліками, які сам виготовляв. Прийомний покій у нього був на восьмому поверсі. Він кілька днів досліджував мою хворобу і аж
тоді взявся за лікування. Лікування полягало в наступному: мене клали на операційний стіл, при¬в'язували до стола руки і ноги, ліве коліно обкидали білою скатертиною — і лікар приступав до операції. Операція проходила без знеболюючих препаратів, адже йшла війна... Лікар брав шприц з, як мені здавалося, дуже великою і товстою голкою, вводив голку в суглоб, витягав рідину, міняв шприц на інший, з препаратом, вводив препарат в суглоб. Це дуже болісна процедура. Батьки спускались аж у під'їзд будинку, щоб не чути мого крику: «Панє доктоже, прендзей!» Глушив крик тільки гуркіт німецьких літаків, які пролітали над будинком щохвилини. Очевидно, поблизу, серед міста, було військове летовище.
Операція була болісною, але вона була ніщо у порівнянні з митарствами до і після операції. Особливо після операції у мене дуже боліла нога. Найменший струс віддавався гострим болем в коліні. Батько змуше¬ний був носити мене на витягнутих руках. В такому положенні тримав мене і в транспорті. А добратись у Варшаву, і особливо із Варшави додому, було непросто. Польща була окупована. Фашисти до слов'ян відно¬сились, як до неповноцінного народу. Поїзди складалися з вагонів двох типів: для німців — пасажирські, для аборигенів — товарні. В товарних набивали впоперек вагона товсті плахи. Це були лави для пасажирів. Одного разу провідник пасажирського вагону, побачивши, в якому я стані, «пожалів» мене з батьками: запросив у пасажирський вагон і дозволив з Варшави до Любліна їхати в... туалеті. Туалет був великий. Німецькі офіцери і їх дами заходили і виходили, справляли нужду, не звертаючи на нас уваги.
А ось випадок, який характеризує людинонена¬висницьке обличчя фашизму. У Варшаві у залізничному вокзалі, над входом до зали чекання, був напис «Тільки для німців». Поруч, збоку, — невеличка зала для всіх інших. В маленькій залі повно людей, і на лавах, і на підлозі. Вечір. До зали заходять три есесівці з вівчаркою. Звучить грізне «Век! Век! Век!» — фашисти виганяють людей з приміщення. Люди збились в дверях на виході, крик, плач... А фашисти полосують по плечах і головах задніх, вівчарка кидається ззаду на людей. Хоч вона і в наморднику, а страшно. Вигнавши людей з приміщення, фашисти полягали на лави, розмовляють, покурюючи. І тут вівчарка помітила нас. Батько з матір'ю стояли в куточку, тримаючи мене на витягнутих руках. Вівчарка підійшла, загарчала. За нею підійшли й фашисти, подивились на нас, побачили мою забинтовану ногу і відійшли. Полежавши на лавах, фашисти скоро пішли. Люди почали заходити до зали поодинці, боязко озираючись. Решта часу до відправлення нашого поїзда пройшла спокійно.
їздити до Варшави пришилось чотири рази. Кожного разу то на вулиці, то на вокзалі, то в поїзді по кілька разів перевіряли документи. Були аусвайси (паспорти) і в батька з матір'ю. Тільки замість підпису власника на них красувались відбитки пальців. Бачив я і варшавське гетто для євреїв. їхали ми трамваєм. Раптом трамвай став. Це був в'їзд у гетто. На приступки трамваїв в дверях стали жандарми з автоматами. Тоді вперше я побачив через вікно таких змучених, худих людей. Це були жителі гетто. При виїзді з гетто жандарми залишили трамвай.
В Холмі нас чекав або мій дядько, батьків брат Санька, або дід Миколай чи мамин брат Іван. Додому їхали возом. І на шляху додому кілька разів нас перевіряла польова жандармерія. Через певні проміжки шляху стояли жандарми по двоє, з бляхами на грудях. Коли ми звертали з шосе Холм-Грубешів на свою дорогу до Розтоки, то більше жандармів не зустрічали. Отакі зустрічі з фашистами мені запам'ятались.

Плєнні
Як я вже згадував, біля Любліна був фашистський концтабір «Майданек». Основним контингентом табору були радянські військовополонені, яких ми називали на російський лад плєнними. Періодично, то групами, то поодинці, полоненим якось вдавалося тікати. Майже в кожній українській сім'ї жив такий втікач. І це не зважаючи на строгі німецькі накази, порозвішувані на всіх стовпах і парканах. В наказі говорилось, що сім'я, яка переховує радянського військовополоненого, підлягає негайному розстрілу. І такі випадки були. Розстрілювали на місці всіх, і стариків, і дітей. Проте люди ризикували, рятуючи росіян, білорусів, українців. У нас переховувався Олександр, росіянин, художник з Брянська. В дядька Івана переховувався росіянин Павло, учитель з Уралу. .
Дядя Саша (так він велів мені себе називати) був веселою молодою людиною. Багато часу він приділяв мені. Я не міг ходити, був прикований до ліжка, а йому не можна було вдень з'являтись надворі. От він і придумував різні ігри, коли не малював. Коли малюнки олівцем йому набридли, він взявся за картини олійними фарбами. Домоткане лляне полотно у нас було своє. Батько наробив рам, натягнули полотно, і дядя Саша взявся малювати пейзажі і портрети з наших фотографій. Батько спеціально їздив до Холма по олійні фарби і пензлі, за кресленнями дяді Саші зробив мольберт.
Дядя Павло, який жив у мого дядька Івана, часто вечорами приходив до нас. Він старався вселити в мене оптимізм, розповідав казки, різні бувальщини. Від нього я вперше почув «сказы» Бажова, вперше познайомився з російською мовою і почав її вчити. Одного разу він мені зробив велику радість: приніс в кишенях кілька цуценят, з якими я грався. Дядя Саша був великий витівник. Майже щовечора він мене наряджав то дів¬чинкою, то чортеням, то якоюсь звірюшкою. Всі старались якось мене розважити, відволікти від дум про своє становище інваліда.
Були і дуже небезпечні моменти. Одного разу, осінню, мати і батько копали картоплю. Дядя Саша вийшов їм допомогти. Батько його проганяв у хату, бо хтось міг побачити, але він не слухав: «Вы меня кормите, и я должен хоть немного помогать вам в работе». Отут і сталося. Я вже згадував, що наша хата стояла під лісом. Раптом із лісу виходить облава вервечкою: німець і кілька поліцаїв-поляків. Мої батьки і дядя Саша так і заціпеніли: тікати вже не можна. Підходять поліцаї з німцем до батьків, і німець запитує, а поліцай-перекладач відповідає. Він був із сусіднього села і всіх знав.
— Хто це?
—Хазяїн.
—Хто це?
— Хазяйка.
—А хто це? —і показує на дядю Сашу.
—А це брат хазяїна із сусіднього села.—Так поляк-поліцай виручив нашу сім'ю.
Треба сказати, між українцями і поляками були конфлікти і на побутовому рівні, і в питаннях мови, на основі релігії і ін. Але треба віддати належне і полякам, і українцям: під час окупації всі конфлікти забувались, і українці, і поляки допомагали одні одним. За роки окупації не було випадків, щоб хтось на когось доніс окупаційній владі. Спільна небезпека зближує.
І ще раз пришилось пережити великий страх. Одного разу дядя Саша малював олійними фарбами весільний портрет мами і тата з весільної фотографії. Я, як завжди, сидів у ліжку, були в хаті і мати з батьком. Точилася жвава, весела розмова. І раптом під вікном почувся тупіт і німецька мова. Дядя Саша кулею вилетів з кімнати, промчав через сіни і влетів до комори. Заходять в хату німець і кілька поліцаїв. Це була чергова облава. Батько схопив пензлик і тремтячою рукою став тикати в портрет, імітуючи роботу художника. Німець уважно подивився, поплескав батька по плечу: «О, гут, гут». І до матері: «Матка, яйка, млеко!» Мати метнулась до полиці, поставила глечик молока, миску яєць, хліб був на столі. «Гості» почали їсти і пити, в інші кімнати і в комору не заглянули. Так, вже вдруге, наша родина уникла розстрілу.
Коли фронт став наближатись із сходу до Холмщини, полонені стали збиратись групами і радитись, що робити. «Наші» плєнні, дядя Саша і дядя Павло, вирішили пробиватись назустріч своїм, бо сидіти і чекати не було рації: особливий відділ спитав би за бездіяльність. І от однієї ночі, коли вже було чути зі сходу гул гармат, плєнні зникли.
Про їх долю ми дізналися через кілька років. Дядя Саша залишив нам адресу своєї сестри в Брянську. Коли ми жили вже в Рівненській області, то написали їй. Вона надіслала нам адресу свого брата. Він в цей час уже жив під Москвою, в Митищах. У1947 році він до нас приїжд¬жав. Батькові привіз кирзові чоботи, матері хустку, а мені ландринок. Він і розповів нам про долю групи, яка пішла пробиватись до своїх. Командиром групи обрали дядю Павла. Під час переходу Бугу (кордон між СРСР і Польщею) група потрапила в засідку. Дядько Павло, який ішов попереду, був скошений кулеметною чергою. Дійшли до своїх тільки половина групи (всіх їх було ЗО чоловік). Від'їжджаючи від нас з Рівненщини, дядя Саша, скільки зміг, набрав харчів: після війни і в Москві було голодно.
В'язнями «Майданека» були не тільки радянські військовополонені. Табір постійно поповнювався поляками і українцями Холмщини. У краї періодично, і доволі часто, проводились облави. Застали чоловіка в лісі чи в полі самого—так і ставлять його в колону, що прямує через перевалочні табори в «Майданек». Так туди попав мій дядько Йосип, батько Льовки, так ледве не попав туди і мій батько. В Розтоці дід Миколай женив молодшого сина, а мого дядька Саньку. Дядько брав собі за жінку красиву дівчину-розточанку Литвин Марію, Маньку Литвинову, як казав дід. Ми з матір'ю прибули до Розтоки напередодні весілля. Мати повинна була допомагати готувати страви. «Допомагав» і я: забравшись в комору, злизав верх короваю. В день весілля посходились гості, треба їхати до церкви, а батька нема і нема. Коли тут хтось прибіг до діда і каже: «Пане Миколаю, вашого Федьку забрала облава і погнали всіх в школу». Всі так і заклякли. Добре, що на весіллі була німкеня, фольксдойче, добра дідова знайома. Дід зразу ж кинувся до неї. Вона взяла кошик з їжею і напоями, пішла в школу, переговорила з конвоїрами, і ті відпустили батька. А дядька Йосипа погнали в «Майданек». Після визволення додому його привезли. Ні до, ні після я такої худої людини не бачив: це був кістяк, обтягнутий жовтою шкірою. Пізніше дядько розповідав, що основною їжею в Майданеку був «зелений борщ»: це вода, закип'ячена з порубаною сокирою кропивою. Інколи перепадало ще й по сирому буряку на двох-трьох. Після такого «сана¬торію» дядько багато місяців оклигував. Спочатку його поїли з ложечки підсолодженою медом водою, потім курячим бульйоном. Аж через кілька тижнів почав нормально їсти.

Партизани
Холмщина —край лісовий. Тут діяли партизани — і польські, і радянські, і загони УПА. Але не так інтен¬сивно, як на заході і півночі України. Щодня над лісами літав німецький розвідувальний двохфюзеляжний літак, так звана «Рама». Одного разу «Рама» таки намацала партизан. Кілометрів за чотири від нас, серед лісу, було село. Як звалось, вже не пам'ятаю. Там на «дньовку» зупинились партизани, чоловік чотириста, казали. Рама, політавши, зникла. Через короткий час почали йти німецькі літаки, ланка за ланкою, і пікірувати на село. Було видно, як відриваються бомби, летять донизу, і там встають фонтани землі. Пізніше люди казали, що з села врятувалась тільки одна жінка з дитиною, а всі партизани і жителі були знищені. Село перестало існувати.
Одного дня зранку до нашого двору зі сторони поля прискочили вершники, спитали, чи нема поблизу фашистів, і зникли. Через півгодини показалась голова колони партизан С. А. Ковпака. Йшла колона до самого вечора. День був похмурий, німецькі літаки не літали. Це дало можливість партизанам пройти значну відстань. Вночі ми чули стрілянину і вибухи, бачили спалахи вогню. Це партизани з боєм форсували шосе Холм-Грубешів. Про цей бій я пізніше прочитав у книзі С.А. Ковпака «Від Путивля до Карпат».
Коли фронт наблизився до Холма на кілька десятків кілометрів, залізничний вузол все частіше став зазнавати нальотів радянської авіації. Одного дня батько, мати і я їхали возом з Розтоки на Мазєрню. Радянські літаки крутилися над Холмом, штурмуючи залізничний вузол. Видно було розриви зенітних снарядів. Раптом один літак задимів, став набирати висоту, але скоро почав знижуватись в нашому напрямку. Через кілька хвилин літак приземлився на лузі під лісом, не випустивши шассі. Ми якраз виїхали з лісу і бачили, як льотчик вискочив з кабіни і кинувся в ліс. І вчасно, бо через кілька хвилин під'їхала німецька машина з солдатами, на щастя, без
собак. Другий льотчик знаходився в літаку і був мертвий. Через кілька днів прийшли радянські війська. Літака не забрали, очевидно, він ремонту не підлягав. Це був штурмовик «Ил-2». Потім довго ще чоловіки з навколишніх сіл відрізували шматки дюралюмінію і виготовляли з них гребінці.

Визволення
Коли наближався фронт, батько про всяк випадок викопав за стодолою окоп. Викопав під грушею, яка одиноко там стояла. Батько у війську не служив і не знав, що одиноке дерево може бути орієнтиром для арти¬леристів. Так і сталось.
Коли надвечір почалась пальба і повз хату стали свистати кулі, всі, хто знаходився у нас в дворі, побігли до окопу. А крім нашої сім'ї, в нас були дружина дядька Саньки тьотя Марія з однорічним сином, моїм двою¬рідним братом Володькою. Був у нас і мій брат Льовка, який на той час прийшов мене провідати. Після перших пострілів всі побігли в окоп. Це був навіть не окоп, а маленький бліндаж з покриттям в один накат. Коли всі розмістились в окопі, батько закрив вхід периною. Коли стрілянина припинялась, батько відтулював отвір, щоб зайшло свіже повітря. В окопі було тіснувато. Я сидів у мами на руках, тьотя Марія тримала свого Володьку теж на руках, Льовка вмостився Володьці на голову, за що і одержав від тьоті запотиличника. Вранці стрілянина припинилась. Ми всі вилізли з окопа. Поруч, під грушею, лежав снаряд досить поважного розміру, що не вибухнув.
Цілий день йшли радянські війська на захід. В цей день ми позбулись коня. Він пасся на лузі поруч з садибою. Через вікно батько побачив, що кілька радянських солдатів ловлять нашого коня. Батько підійшов до них. Вони пояснили, що хочуть взяти коня, а взамін залишать кобилу, що пристала і не може тягнути гармату. Привели кобилу, вона виявилась більшою за нашого коня, гарною твариною. Батько погодився на обмін. Коня припрягли до гармати, а кобила залишилась на лузі. Але чомусь вона стояла похнюпившись і не паслась. Хвилин через двадцять вона впала, а ще через десять здохла. Солдати обманули батька: в неї виявився простреленим живіт. Мати говорила батькові доганяти тих солдатів, адже кінь в господарстві відігравав величезну роль. Але батько махнув рукою: «Нехай послужить для перемоги».

Депортація
Як я вже згадував, на Холмщині польські банди били українців. Ми думали, що з приходом Червоної Армії і встановлення твердої польської влади це припиниться. Але, на жаль, цього не сталося. Діяльність банд стала навіть інтенсивнішою. Спочатку ми думали, що це пояснюється зайнятістю влади, бо в Польщі йшла тоді боротьба між комуністами і прихильниками польського уряду в Лондоні. Радянському ж командуванню руки не доходили до цього питання, бо продовжувалась війна. Проте це було не так. Все стало зрозумілим, коли почалась агітація за виїзд українців Холмщини до Радянської України. Сталін вирішив подарувати споконвічні етнічні землі українців Польщі. Під впливом агітації і, в не меншій мірі, вна¬слідок нападів на українців польських банд приблизно дві третини холмщан погодились виїхати в країну трудящих—СРСР. Основна маса зголосилася їхати на Волинь, поближче до Холмщини. І зробили мудро, бо Волинь і природою, і кліматом така ж, як і Холмщина.
Дід же мій вирішив їхати на Дніпропетровщину. За ним сюди приїхали і сини з сім'ями. Нам всім видали документи, так звані евакуаційні листи. Поляків зобов'язали вивезти українців на залізничну станцію Холм. Поляки виконували розпорядження не без задоволення. І не тільки через те, що їм багато чого перепадало з речей: вивезти все було неможливо.
До нас у визначений день приїхало 12 чи 15 возів. Різного добра батьки нажили багато. Крім хатніх речей, було зерно, худоба. Ми везли корову, кілька овець, свиню зарізали перед виїздом. Фашисти жорстко ставилися до виконання жителями обов'язкових поставок про¬довольства, проте, на відміну від комуністів, залишали людям на прокорм сім'ї, худоби, на насіння достатньо зерна і всього іншого.
Валка возів вирушила вже посеред дня. їхали польовими і лісовими вибоїстими дорогами. Дуже трясло. Але ось під вечір виїхали на шосе. Шосе було гладеньке, вимощене цеглою. На останньому возі їхав я з бабцею Домною. Сиділи ми з нею на її сундучку в задку воза. Раптом з обочини з обох боків кинулись до воза якісь люди. Пролунало кілька пострілів з револьвера. Побачивши, що на возі стара бабця і дитина, нападники відійшли. Все так швидко скоїлось, що я не встиг злякатись.
Приїхали до Холма, в сутінках розвантажили вози. Після цього батько, залишивши мене під опікою бабці, пішов серед ночі назустріч мамі. Вона зі своїм братом, моїм дядьком Іваном, гнали худобу. Батько найняв військову машину, витратив на це майже всі гроші, а мами з худобою не зустрів. Подумав, що її разом з братом вбили бандити, а худобу забрали. Зранку про зникнення людей і худоби батько заявив радянським окупаційним властям, але вони шукати не спішили. На щастя, на другий день під вечір мама з дядьком прибули на станцію. Виявилось, що по дорозі худоба пристала і не могла йти. Мама попросилась до одного господаря в селі Оковани пустити худобу в двір. Там і переночували, а на другий день продовжили похід на Холм.
Кілька днів прожили на товарній залізничній рампі просто неба, поки подали вагони. Завантаживши домашній скарб і худобу до окремого вагону, стали чекати відправки. Через кілька діб рушили.
їхали на місце призначення більше місяця. На вузлових станціях стояли по кілька діб, поки пере¬формовували поїзди. Дуже часто зупинялися, щоб пропустити військові ешелони. Надивились на розбиті станції, розгромлені і спалені міста і села. Спочатку за вікном був звичний пейзаж: шматки полів, переліски, луги, ліси. Потім пішли незвичні для нашого ока степи. Скільки сягало око —степ і степ. В листопаді вже випав сніг. З вагона було видно засніжені горбочки, з яких стирчали труби і йшов дим. Це були землянки, збудовані людьми замість спалених хат.
Фашисти, відступаючи, створювали спеціальні команди руйнівників, палили все, що могло горіти, підривали все, що можна було зруйнувати. Так, в ту ніч, коли ми сиділи в окопі, поблизу нашого хутора фашисти встановили невелику гармату і намагалися підпалити запалювальними снарядами всі хати в окрузі. Стріляли й по нашій хаті, але не попали. Сліди розривів були перед хатою, на подвір'ї. А от хата дядька Івана згоріла. Згоріли і всі інші будівлі: стодола, обора, різні прибудови. Вранці застали димлячі купи попелу і ревучу худобу на попелищі. Добре, що її на ніч в хліви не встигли загнати.
Прибули ми на станцію призначення десь в кінці листопада. Це була станція Павлопілля Сталіндорфського району Дніпропетровської області. Район був єврей¬ський: в новозбудованих селах цього району ще в тридцятих роках жили євреї. Після війни в районі з євреїв залишилися тільки в Сталіндорфі (тепер Жовтневе) продавець газованої води тьотя Роза, та ще в селі Максимівка сім'я тракториста Рабовєра.
Місцем проживання нам визначили село Звізду. Бригадир колгоспу Лосюк прислав по нас кілька гарб і потім нашу сім'ю взяв до себе на квартиру. У бригадира була дружина тьотя Лєна і чотирнадцятирічний син Федя. Бригадир завжди ходив у ватянці, з кишень якої стирчали дерев'яні ручки німецьких гранат. Запам'я¬тався мені в перший вечір нашого перебування в Лосюків гомеричний сміх Феді, коли я почав йому співати польські дитячі пісеньки, яких навчився, відвідуючи польську школу. Ми подружились, навіть здійснювали деякі спільні проекти. Федя був мастак ловити зайців. Я ножиком зчищав з німецьких телефонних кабелів пластикове покриття, а Федя робив петлі і ставив у степу на заячих стежках. Приносив по два-три зайці. Спосіб полювання варварський, але це було великою поміччю сім'ї в голодні повоєнні роки.
Через кілька днів мене почали носити до школи, ходити я ще не міг. Школа була поряд. В ній був один клас, в який ходили учні від семи до п'ятнадцяти років. Наближався Новий 1945 рік. Наша вчителька, молода, зі слідами віспи на обличчі, здавалась нам еталоном краси. Ми її дуже любили. Під її керівництвом почали готу¬ватися до зустрічі Нового року. Вчили вірші, пісні, сценки з казок, робили іграшки. Кольорового паперу не було, тож ми ножицями відрізали поля газет, фарбували їх буряковим соком, марганцівкою, бузиною. З такого паперу і робили іграшки. Але де взяти ялинку? Старші хлопці придумали: пішли в посадку, зрубали дубок, який ще не скинув листя, і принесли в школу. Це деревце уявити ялинкою можна було тільки завдяки буйній дитячій уяві, але ми були раді і цьому.
Настав новорічний вечір. Ялинку прикрасили само¬робними іграшками, навішали коржиків, яких матері напекли вскладчину. Моя мама, попри всі негаразди далекої дороги, зберегла фабричні ялинкові прикраси. Це скляні кульки різного розміру і кольору. Такі іграшки з'явились у нас через багато років по війні, а тоді це було чудо. Мене посадили біля ялинки, і я гордо поглядав то на неї, то на дітей, адже це були мої іграшки! А діти захоплено світили оченятами, розглядаючи ялинку. Звучали пісні, вірші. І от настав фінал. З останніми звуками останнього вірша діти кинулись до ялинки, почали рвати її, іграшки посипались на підлогу. Не всі зрозуміли, в чому справа. Побачивши від своїх іграшок тільки кольорові скалки під ялинкою, я гірко заплакав. Але скоро зрозумів, що діти кинулись до ялинки не по іграшки, а по пряники. Вони були голодні. Тоді я перестав плакати. Отака то була ялинка сорок п'ятого.
Послідуючих півтора роки ми жили в різних селах. Кілька місяців—у Звізді, кілька—в Маринополі, кілька —в Олександрополі цього ж Сталіндорфського району, їздили кілька разів до діда, який також не сидів на місці. Жив то в Нікополі, то аж в Херсонській області. Трудно було знайти постійне пристановище. У 1945 році, вже після війни, холмщани почали з'їжджатись на Західну Україну: тягло в рідні місця. Дід мій згадав свій досвід часів громадянської війни і, запрігши конячину і корову, подався з бабою і дочкою на Рівненщину. Мене про¬довжували возити по лікарнях і нарешті направили на курорт до Скадовська. Там був спецсанаторій, де