Лежайськ – українці в Лежайську / Leżajsk – Ukraińcy w Leżajsku
01/21/2007 | sirius22
Хто такі "западенці" - відомо багатьом, але мало хто знає кого називали "західняками" в західних областях України. Це були українці, які почувалися чужими серед своїх. Ще навіть на початку 90-х в деяких сім"ях можна було почути: "Це наш - західняк". Отож, "західняками" в у Східній Галичині називали тих українців, хто потрапив до Совєтської України зі своїх прадідівських земель - Західної Галичини, тобто, з тих етнічно українських земель, котрі після 2-ї Світової Війни залишись в складі Польщі.
Багато західняків тікали від бандитських куль, багато виїжджало в більш-менш пристосованих тованих вагонах, але всім їм було боляче назавжди покидати свої рідні землі. Є приклади, коли цілі громади переїхавши до Совєтської України, оселялися досить компактно. Дуже часто вони займали цілі села, які залишили по собі поляки.
З поданих нижче матеріалів можна більш докладно дізнатись про тогочасні події. Ці матеріали підготував та систематизував Микола Хамець - заступник голови Городенківського районного суспільно–культурного товариства “Надсяння” (Івано-Франківська область).
1. ЯК ЦЕ БУЛО
У вересні 1944 року була офіційно прийнята злочинна „угода про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР..., підписана М. Хрущовим /голова ради народних комісарів/ та Осупка-Моравським /голова польського комітету національного визволення/.
Радянський союз внаслідок цього отримував півмільйона робочих рук, розчиняв у Галичині чужих людей і зменшував напруження національно-визвольної боротьби. А польським державотворцям вдалося звершити те, чого не вдавалося робити століттями - вирішити “українське” питання , привласнити сотні тисяч квадратних кілометрів споконвічних етнічних українських земель і будувати однонаціональну Польщу.
І так сталося , що поляків виселяли з України з музикою під охороною влади та війська. Українців же з Польщі ганебно і примусово виганяли під музику куль і фізичного мордування. Колишні сусіди-поляки перестали не тільки вітатися з сусідами - українцями, але приймали участь в злочинних бандах, що нападали на українські доми, а то й цілі села.
Були страшні морди людей. Читати страшні спомини про них без брому неможливо. Цікавий є той факт, що чинники ОУН-УПА апелювали до посольства західних держав у Варшаві. Реакція - нуль.
Михайло Вороний - голова Городенківського районного товариства “Надсяння”.
2. ПАМ’ЯТЬ У НАС НЕ ЗМОГЛИ ВІДІБРАТИ
Переселенці – західняки ... На Городенківщині, та й мабуть у всій Україні, куди були переселені, а вірніше депортовані українці з Лемківщини, Посяння, Ярославщини, Любачівщини, Холмщини внаслідок чергового переділу карти України після Другої світової війни , переселенців несправедливо називали “чужаками”, “зайдами” або ж “мазурами”. Бо розмовляли своєю, дещо відмінною від української літературної мови говіркою.
В 1945 році в Городенку було переселено біля 100 сімей, і стільки ж, якщо не більше, - в села району. А всього, переважно у Львівську, Станіславську і Тернопільську області, зі злої волі завойовників, було переселено (вигнано) пів мільйона українців. Довелося їм спішно залишати рідні домівки, майно й нерухомість та зі скупими пожитками, які в кращому випадку вміщались на возі, утікати з предвічних українських земель.
Не всі добрались до місця переселення. Значну частину українського населення було замордовано польськими націоналістами в рідному домі, або ж дорогою до місця поселення. І хоч відділи ОУН-УПА, які діяли на цих теренах, прагнули захистити місцеве населення, - сили були нерівними. Майже в кожній родині, в кожній сім’ї оплакували своїх рідних і близьких, невинно закатованих тільки за те, що вони були українцями.
Прибувши на Городенківщину в ті важкі повоєнні роки, люди не опускали рук, переборюючи горе і скруту, починали все з початку, як мовиться, - з ложки і миски. Переселенці відзначалися особливою порядністю, працелюбністю і чесністю. Більшість отримала сяке таке житло, яке належало переважно сім’ям, які переселилися до Польщі.
Ті хто оселився в Городенці, пішли працювати на місцевий цукровий та сироварний заводи, або на інші діючі на той час підприємства. Значна частина успішно зайнялась ремісництвом, а інші, хто був родом із сільської місцевості, поселились переважно в селах Білка, Михальче, Дубки, Ясенів – Пільний, Олієво - Королівка та селищі Чернелиця. Тим зайнялися рільництвом, а згодом стали колгоспниками. Жили спочатку в дуже важких умовах, проклинаючи свою долю. Але не падали Духом.
Саме дякуючи невичерпній енергії, оптимізмові, працьовитості, переселенці потрохи ставали на ноги, будували нове житло, освоювали свої професії, а молодші, здобували освіту. Жили між собою дружно, прагнули допомагати один – одному, ділили разом і смуток і радість. Були також добрими, незаздрісними сусідами, чим завоювали прихильність у корінного населення. І все ж постійно, хоч і на рідній українській землі, почувалися чужаками. Були завжди під прицілом НКВД, яке ревно прагнуло приховувати від людей справжні мотиви переселенської злочинної операції. Аж до 1990 року в Україні то була заборонена тема, тому переселенці часто самі приховували своє походження, щоб не потрапити в список “ворогів народу”. Тільки в тісному гурті земляків, згадували свою батьківщину, дитинство та юні роки. Тоді співали українських пісень, колядок та щедрівок, яких ще навчились від своїх дідів і батьків, могили яких навічно залишились по той бік кордону з Польщею. В Городенці поселилися переважно вихідці з м. Лежаська та сіл Старе Місто, Дубно, Пшихоєць Ланьцутського повіту Жешовського воєводства.
Разом з демократичними перемінами в краю, проголошенням України незалежною державою, ніби заново відродився і патріотичний дух українців з Надсяння, які в числі перших включилися в будівництво нового цивілізованого демократичного суспільства. Більшість з них стало членами Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка “Просвіта”, РУХу, КУНу та інших партій демократичного спрямування. А 25 березня 1995 року при сприянні ініціативної групи у складі Ірини Мельник (Яцини), Михайла Вороного, Миколи Хамця, Галини Ковбуз, Левка Дзедзінського, Петра Ройка та Любові Гайдук була скликана установча конференція Городенківського міського суспільно – культурного товариства “Надсяння”, яке незабаром переросло в районне товариство зі створенням первинних осередків у селах Білка, Дубки, Михальче, Ясенів – Пільному та селищі Чернелиця.
В першу чергу громада переселенців з Надсяння вирішила увічнити память своїх рідних і земляків, які невинно загинули від рук польських націоналістів під час злочинної акції - депортації українського населення. На храмове свято в Городенці (Успіня Пресвятої Богородиці, 28 серпня 1995 року) в день з’їзду світової діаспори “Городенщина”, українці з Надсяння спільно з корінним населенням Городенки та гостями з діаспори взяли участь в освяченні пам’ятної дошки єпископа УГКЦ. Святковою процесією пройшли містом до Родниківського цвинтаря, де за участю священиків, представників районної та місцевої влади, народного депутата України Петра Осадчука, відбулось урочисте освячення першого в Галичині пам’ятника жертвам примусового переселення українців з Надсяння. Пам’ятник побудований на кошти громади переселенців міста Городенки за проектом Деонізія Гвоздика. В його будівництві найактивнішу участь взяли: Нестор Вінтоник, Йсип Хамець, Мар’ян Король, Петро Ройко, Володимир Базелевич та Дмитро Галицький.
Микола Хамець – заступник голови районного суспільно–культурного товариства “Надсяння”
3. ЛЕЖАЙСЬК
Для українців Ярославщини і Засяння Лежайськ був чи не найбільше особливим містом. Положений по лівому березі Сяну був він найдальше висуненим бастіоном українського життя і як такий перейшов дуже типову для цих окраїн еволюцію: від майже спольщеного кількатисячного містечка, за 30-40 роки він став, мабуть, найбільш свідомим і творчим центром українського Надсяння.
В цьому аспекті Лежайськ зіграв поважну роль, бо невелика, кількість українського населення за півстоліття продемонструвала українського духа, вірність своїй церкві та сильний стимул до національно-культурної І суспільної організації.
Заслуга в національному пробудженні українців Лежайська належала передовсім деяким справжнім українським патріотам - священикам, настоятелям місцевих парафіян, а також окремим представ¬никам з кіл місцевого міщанства (переважно ремісникам) і фаховій інтелігенції.
З приходом німців у 1939 році українське населення Лежайська почало віднаходити себе. Тоді почала діяти українська початкова школа; замість довоєнної читальні товариства "Просвіта" постало українсько-освітнє товариство, почав діяти аматорський гурток, діяв садок,....."особливо влітку. В школі, в Народному Домі працювали хорові колективи. При церкві працювали товариства релігійного характеру. В тому числі почали працювати кооперативні установи ("Самопоміч", "Районова молочарня" і т.п.), відкрились українські крамниці. Одним словом, українське національне й культурне життя плило нормальним життям.
Між польським і українським населенням не можна було догледіти якоїсь ненависті. А це завдяки тому, що в Лежайську багато родин були змішані,
З приходом більшовиків до Галичини, восени 1939 року прибули люди із Східної України, і культурно-освітня праця пожвавилась. Це не подобалось полякам, зокрема шовіністично настроєним.
На початку 1940 року аж до походу німців на Радянський Союз польське підпілля почало масово розстрілювати провідних україн¬ських людей, зокрема українських священиків, учителів, взагалі інтелігенції
З довідки про Лежайськ. Книга “Ярославщина і Засяння"
4. "ЩОСЬ ЛІПШЕ ВІД "ТОВАРИШІВ" - ЦЕ НАДЛЮДСЬКІ МОРДУВАННЯ, ТОРТУРИ
З початком 1945 року польські бандити почали мордувати українців Лежайська. Першими жертвами були Іван Гайдук та Омелян Ваньчик. Були це молоді хлопці, які нічим особливим серед одно¬літків не відзначалися. Зокрема, Омелян Ваньчик ніяким поважним ділом не займався й у нього не було різниці, хто українець, а хто поляк. Був він добрим кравцем, тому до нього ходили люди.
18 січня 1945 року разом з сусідом Іваном Гайдуком Омелян опинився в товаристві приятелів-поляків. Після короткої розмови ціла група них товаришів почала розходитись домів. Омелян ішов з одним близьким товаришем. Несподівано цей його "кращий товариш” витягнув з кишені револьвер і сказав: "Тобі належиться ось така маленька кулька з цього револьвера, але я дам тобі щось ліпшого!” Він раптом вихопив з кишені довгий ніж і ним проколов Ваньчика 8 разів, після того відрізав Омелянові ніс, вуха, вибив зуби, По цьому підняв на свої рамена і кинув знівечене тіло до громадської криниці, що знаходилась недалеко від капличка біля обійстя Олега Ваня.
В цей час такі ж "друзі" - поляки розправлялися з Іваном Гайдуком. Вони мучили його, понадрізували вуха, повиламували руки. Іван страшно кричав, просив помочі, благав, але у відповідь тільки нові муки. Скільки прийняв ножових ударів - цю тайну, покійний забрав з собою в могилу. Нарешті вистрелили в нього і кинули обличчям до льоду в потік, що протікав тут же.
Це були перші такі страшні жертви злочинів проти українців.
Їх похорон був велелюдним, і тому виявився протестом проти злочинів.
Але вони не припинилися.
За даними ст. І.Бідного з книги “Ярославщина і Засяння” та спогадами Богдана Гайдука /нині покійного/
5. ТРИВОЖНА ЛЮТНЕВА НІЧ 1945 РОКУ
Надворі, стояли лютневі морози. Українці Лежайська та його околиць жили в тривозі і страсі. Особливо тривожними були ночі. Адже банда, що складалась з всяких злочинців Лежайська та його околиць почала переслідувати, знищувати українське населення в Лежайську і по селах. Бандою керувало польське підпілля на чолі з бандитом за кличкою „Волиняк”. До провідної залоги бандитів в Лежайську належали брати Тадеуш та Зиґмунт Реймани, Станіслав Бялковскі, З. В’єнцлав (псевдо “Сльонскі”), Я.Мжиґлуд, Казімеж Стоцкі, троє братів Келбовичів з Сідлянки та Ю.Тричинскі. Згодом утворилися в Лежайську ще дві банди. Одна була під проводом Кравчика, що оперував під псевдо “Кудлатий”, а другою керував Станіслав Войцеховскі.
До банди “Кудлатого” входили Зиґмунд Криса, два брати В’єнцлави з Подольшин, Тадеуш і Ян Цісек, Адам Вісьиевскі, Чеслав Зьомек і ще деякі. Ці всі бандити були справжнім пострахом для цілої україн¬ської Лежайнщини.
В одну таку морозну лютневу ніч банда орудувала на Сідлянці. Ще звечора я просила маму не ночувати в хаті. Ми - мама і нас троє дітей, бабка - забралися на стрих. Взяли з собою перини, закрили сходову клітку, а зверху накрили вхід тяжкою лядою, насунули на неї ящик з зерном і принишкли. А в окрузі, діялось щось страшне: стрілянина, п’яні співи, брязкіт скла. Неподалік, за рідким пере¬ліском, спалахнула пожежа. Це горіла хата української родини Ваньчицьких. В хаті була старенька жінка, а син, що переховувався на горищі стайні, почувши вовтузню і п’яні погрози спалити всіх живцем, скочив в яму, що була коло стайні і завмер від страху. Бандити підпалили хату, в якій згоріла мати. Вогонь палав, як свіча, його добре було видно з горища нашої хати.
Раптом почулося оглушливе квікання свині в сусідньому через потік дворі. Бандити зарізали її, їх помічники забрали тушу, а тріск льоду в потоці, кроки по вулиці, розбита фіртка - і вони на нашому подвір’ї. Гримання у двері, спроба висадити їх не дали нічого. Вони стрельнули в замок -, але безрезультатно. Тоді почали стріляти по вікнах. Потім в одній з кімнат обрізали скло у віконній рамі і влізли до хати. Повивертали меблі І стали добиратися до горища. Приказали скидати перини, одяг, бо інакше смерть. Ми скидали, а бандит, присвічуючи ліхтариком, забирав усе. Був він у противогазі з відпущеною трубою, руки були в рукавицях по лікті. Вхід на горище вони закрили. Зробивши це, вони, напевно, зробили висновок, що ми замерзнемо до ранку, і пішли геть.
В цю ніч було вбито двох Гайдуків, молоду жінку Сімко, яка не могла сховатися, бо в неї був маленький син (немовля ще). Бандити вдерлися до хати, на очах у матері взяли дитя за ноги і гримали голівкою до стіни. Потім і матір вбили. А бандит хвалився, що “малий русін ще довго ногами дриґав”.
Із спогадів Ірини Мельник (Яцини)
6. ДО НІЧЛІГУ НЕ ПОТРАПИВ
Йшов перший тиждень лютого 1945 року. На вулиці мороз. Сутеніло. Прийшов до нас сусід Гайдук Іван Йосипович і запитав батька Василя Ваня:
- Де сьогодні ночуєте?
- Я з Левком(сином) у стодолі, а жінка з дочкою в грубі (погріб, підвал у дворі).
- А я,- каже він, - піду до сестри Касі. Вона за поляком, там ніхто не прийде.
Переступив через перелаз, що коло криниці, направився до воріт, щоб вийти на вулицю. Тато з братом направились до стодоли, що була на краю города від поля. Пішли тихо. Раптом тато почув на городі сусіда кроки на морозному снігу. Це бандити помітили Гайдука, стали бігти і стріляти на його подвір’ї. Здоганяють чоловіка, коли той, ще не встиг відчинити фіртки, щоб вибігти на вулицю. Так коло воріт його настигли бандитські кулі. Ворота були прострелені 4 рази.
Не стало мудрого, доброго, зичливого чоловіка. Був він справжнім українцем. На похорон ніхто не прийшов. Домовину поклали на фіру і відвезли на цвинтар. Сусіди-українці боялися смерті, а поляки сказали :”Пожондек в дому мусіми зробіць саме. Польска тилько для полякув".
Із спогадів Марії Літинської (Вань)
7. А МІСЦЕ ВИЯВИЛОСЬ ВКРАЙ НЕБЕЗПЕЧНИМ
В розквіті літ (25-26 р.) Марія Антонівна Федеркевич-Ґдуля була єдиною дитиною у батьків. Вийшла заміж, народила дочку Орисю. Жила скромно, працювала в полі. Від політики була далека.
В лютому 1945 року до них теж "завітали" бандити. Вони погра¬бували господарів і приказали забиратись геть. Значить,, залишатись в хаті небезпечно. Того ж одного дня Марія сказала, моїй мамі, Климентині Вань, що візьме мене з собою на нічліг до Маринчакової, там безпечно. Мені тоді було 14 років.
Десь о годині 7-8 вечора туди прийшли три бандити. На голови і лиця мали натягнені панчохи. Господарям наказали вийти з хати, а нас з Марією почали бити, копати. Я дуже плакала і просила, щоб мене не вбивали. Марію Антонівну також били. Вона просила, що в неї мала дитина, а друга має народитися. Не допомогло. Бандити забрали її з собою, поглумилися над жінкою і вбили. За кілька днів після похорону Марії у нас за стайнею вбили її тата Федеркевича Антона.
Мала Орися дуже налякалася убитої мами, а потім і дідуся. Прийшло дитя до нас, ридало, тряслося, хотіло десь сховатися, зі страху залізло в собачу буду. Ніяк звідти не хотіло вилізти, весь час кричало: "Я боюся, там кров!”.
Орися лишилася жити з бабусею, тому що тато тікав, скривався, бо боявся смерті. І бабусі з внучкою прийшлося тікати з рідної домівки, бо вона й для них виявилася дуже небезпечною, страшною.
Із спогадів Марії Літинської (Вань)
8. ДІТИ МОЇ, ДІТИ!
Жила в Лежайську багатодітна сім’я Катерини та Олександра Слабих. У кожного була своя справа, хоч разом обробляли поле, бо виросли діти працьовитими в злагоді й любові. Всі вони були українськими патріотами, шанували народні звичаї, українську пісню. Чоловіки з цієї родини були ремісниками, жінки відзначалися педа¬гогічними й організаторськими здібностями. Безкоштовно вчили дітей українців рідної мови та української :історії. Були активними суспільно-культурними діячами української громади, організаторами культурних дійств, користувалися повагою серед українського населення.
Це не подобалось польським шовіністам.
Вже спочатку 1945 року на теренах Надсяння, в т.ч. й в Лежайську організувалися польські банди, які вирішили позбутися українців, жорстоко знищуючи їх. Багатьом представникам україн¬ської інтелігенції довелось не ночувати дома, переховуватись серед зими на горищах, в стайнях, стодолах, погребах. За ними стежили, коли появляться дома.
Сестри Слабі Олена і Стефа, брат Тадей якраз були дома. В хаті тьмяно горіла лампа.
Раптом у двері сильно загримали. Одна з сестер пішла до дверей, а друга сховалась за шафу. Брат Тадей заліз під ліжко.
Двері з гуркотом відчинилися, гримнув постріл – і Стефа впала. Олену смертельна куля знайшла за шафою. Вбивцею виявився недалекий сусід Войцеховський. Його впізнав Тадей, що принишк під ліжком.
Мати цей час була в стайні. Вона почула постріли і не виходила звідти, поки все не стихло. Зайшла до хати - і раптом страшне голосіння матері розітнуло морозне повітря: “Діти мої, діти..! ”
Із спогадів Ярослава Слабого (нині покійного)
9. СВІДОК ЗЛОЧИНУ - КЛЯШТОРНИЙ ЛІС
Навколо великої святині, де не раз велично грали органи, римо-католицького монастиря, ріс гарний ліс. В ньому величаві сосни, стрункі ялини. Цей ліс був справжніми легенями цілої околиці. Але в час 1944-1945 р.р. він був німим свідком страшних злочинів польської банди.
Дружина адвоката Марія ґелецінська жила з дочкою Радославою на вулиці, що вела до кляштора. Чоловік Марії Бронислав ґелецінський, (доктор прав, адвокат в Лежайську) помер на початку війни. Мати залишилась з дочкою і працювала продавцем. Рася ходила до школи, а з початку 1944 року вчилася в 1 класі гімназії, що була відкрита в Лежайську.
На квартиру Гелецінських поселили совєтського офіцера, але він з деякого часу перестав ночувати дома.
Мати з дочкою пішли на нічліг до польки, але ввечері за ними прийшли бандити Казімеш Стоцкі з Вєнцлавом Сьлонскім. Вивезли їх в Кляшторний ліс - і. "почалася страшна екзекуція. Вони прив’язали
дочку до дерева і ґвалтували матір, а змучена дитина мусила дивитися на це звірство. Після цього вони те саме вчинили з малолітньою дочкою. Скільки годин тривало це мордування, міг би розказати кляшторний ліс. Бачили знівечених трупів деякі жителі міста. Їх везли на возі, як худобу. З рота дівчинки ще точилася піна.
Із спогадів Зенони Конвент з Лежайська (нині покійної)
10. НА ЗАВАДІ НЕ ТІЛЬКИ ЛЮДИ, АЛЕ Й СИМВОЛИ
Вже в перших днях своєї влади банда в Лежайщині , що діяла як горезвісна "армія крайова" почала показувати свою сатанинську силу й фанатичний польський шовінізм. За те, що німці зняли польського орла з колишнього судового будинку, бандити вирішили помститися на гербові Галичини, який був викарбуваний на українському Народному домі. Вони не знімали його самі, але цілою групою пішли до Лева Кишакевича, вивели його з хати й наказали негайно нести драбину до будинку "Просвіти" й збити нашого галицького лева. А веліли це зробити саме Кишакевичу, бо той належав до заможних українських міщан Лежайська й був шанованою людиною між українцями й розумними поляками.
І ця нещасна, старша віком людина мусила виконувати наказ нової польської "влади", як назвали себе „В’єнцлав” і "Волиняк". Під загрозою смерті він став збивати герб, почавши з голови. На голові й закінчив, кажучи, що далі того діла закінчити не може, навіть якби йому прийшлося вмерти. Чому він так сказав, невідомо Чи тому, що знеміг, чи тому, що совість не дозволяла йому це зробити.
Не простили бандити цього вчинку панові Кишакевичу. Він був вбитий в своєму домі польською боївкою разом з дружиною Емілією Кишакевич, що була визначною суспільною діячкою, була членом всіх українських товариств Лежайська. Сталося це в лютому 1945 року.
Із розповіді Віри Довжанської (Кишакевич)
11. КАРБИ ПАМ'ЯТІ
Сталося це 6 лютого 1945. Приміським селом Сідлянкою лунали постріли. Мій чоловік Гайдук Микола, син Антона, побіг до свого брата Гайдука Івана, що жив не далеко, по сусідству. Мали намір десь сховатися на нічліг.
Чоловіки не встигли сховатися, бо бандити напали на обійстя Івана. Мого чоловіка Миколу вбили під грушкою на городі, а Івана застрелили під січкарнею в його ж стодолі. Двох синів Івана та жінки не було дома, вони переховувалися на гаражі в стайні. Я з двома малими дітьми: п'ятирічним сином і п'ятимісячною дочкою на руках переховувалися у знайомих поляків.
Яким було життя двох вдовиць, яким був наш шлях до Дубна, страшно навіть згадувати.
Спогад дружини Миколи Гайдука Ванди, яка померла в 2003 році
12. В ПОСТІЙНІЙ ТРИВОЗІ
Майже кожну добу лютого 1945 року страшні події сколихували життя і думки українців Лежайська. Банда не гребувала нічим. Були вбиті двоє стареньких людей - подружжя Марії і Йосипа Гайдуків. Іван Гайдук - це один з їхніх синів. Провина батьків була в тому, що виростили, виховали добрих шість синів, українських патріотів.
Бабку Марію застрелили в кріслі коло печі, а діда Йосипа - по дорозі з хати до ґанку.
На цій же вулиці, де мешкали старенькі, проживала сім'я Станіслава і Марії Сімко. Мали вони трьох синів і дочку Теодору (Дорку). Мати Марія походила з польської родини Киселевичів, але сповідувала віру свого чоловіка, а сини й дочка були активістами дійств, які проводила церква і «Просвіта». З 20 січня діти не ночували дома, а батьки не покидали його.
І ось банда прийшла взяти життя родини Сімків. Серед бандитів був рідний брат Марії Сімко Казік Киселевич. Він навіть не зайшов до хати, де жила сестра, хоч знав, що В'єнцлав має вбити її.
Коли в хаті почули стук у двері, люди сховались до підвалу, вхід якого був у сінях. Виваживши вхідні двері, відкрили вхід до пивниці і випустили автоматну чергу у підвал. Самі приступили до грабунку. Тяжко поранені люди просили добити їх. “Нєх здихайо так” — вилаявся В'єнцлав.
Скільки часу тривали їх муки, вже не розказали. Померли від ран.
З розповіді Теодори Гайдук (Сімко) нині покійної
Продовження тут - http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1169410485
Багато західняків тікали від бандитських куль, багато виїжджало в більш-менш пристосованих тованих вагонах, але всім їм було боляче назавжди покидати свої рідні землі. Є приклади, коли цілі громади переїхавши до Совєтської України, оселялися досить компактно. Дуже часто вони займали цілі села, які залишили по собі поляки.
З поданих нижче матеріалів можна більш докладно дізнатись про тогочасні події. Ці матеріали підготував та систематизував Микола Хамець - заступник голови Городенківського районного суспільно–культурного товариства “Надсяння” (Івано-Франківська область).
1. ЯК ЦЕ БУЛО
У вересні 1944 року була офіційно прийнята злочинна „угода про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР..., підписана М. Хрущовим /голова ради народних комісарів/ та Осупка-Моравським /голова польського комітету національного визволення/.
Радянський союз внаслідок цього отримував півмільйона робочих рук, розчиняв у Галичині чужих людей і зменшував напруження національно-визвольної боротьби. А польським державотворцям вдалося звершити те, чого не вдавалося робити століттями - вирішити “українське” питання , привласнити сотні тисяч квадратних кілометрів споконвічних етнічних українських земель і будувати однонаціональну Польщу.
І так сталося , що поляків виселяли з України з музикою під охороною влади та війська. Українців же з Польщі ганебно і примусово виганяли під музику куль і фізичного мордування. Колишні сусіди-поляки перестали не тільки вітатися з сусідами - українцями, але приймали участь в злочинних бандах, що нападали на українські доми, а то й цілі села.
Були страшні морди людей. Читати страшні спомини про них без брому неможливо. Цікавий є той факт, що чинники ОУН-УПА апелювали до посольства західних держав у Варшаві. Реакція - нуль.
Михайло Вороний - голова Городенківського районного товариства “Надсяння”.
2. ПАМ’ЯТЬ У НАС НЕ ЗМОГЛИ ВІДІБРАТИ
Переселенці – західняки ... На Городенківщині, та й мабуть у всій Україні, куди були переселені, а вірніше депортовані українці з Лемківщини, Посяння, Ярославщини, Любачівщини, Холмщини внаслідок чергового переділу карти України після Другої світової війни , переселенців несправедливо називали “чужаками”, “зайдами” або ж “мазурами”. Бо розмовляли своєю, дещо відмінною від української літературної мови говіркою.
В 1945 році в Городенку було переселено біля 100 сімей, і стільки ж, якщо не більше, - в села району. А всього, переважно у Львівську, Станіславську і Тернопільську області, зі злої волі завойовників, було переселено (вигнано) пів мільйона українців. Довелося їм спішно залишати рідні домівки, майно й нерухомість та зі скупими пожитками, які в кращому випадку вміщались на возі, утікати з предвічних українських земель.
Не всі добрались до місця переселення. Значну частину українського населення було замордовано польськими націоналістами в рідному домі, або ж дорогою до місця поселення. І хоч відділи ОУН-УПА, які діяли на цих теренах, прагнули захистити місцеве населення, - сили були нерівними. Майже в кожній родині, в кожній сім’ї оплакували своїх рідних і близьких, невинно закатованих тільки за те, що вони були українцями.
Прибувши на Городенківщину в ті важкі повоєнні роки, люди не опускали рук, переборюючи горе і скруту, починали все з початку, як мовиться, - з ложки і миски. Переселенці відзначалися особливою порядністю, працелюбністю і чесністю. Більшість отримала сяке таке житло, яке належало переважно сім’ям, які переселилися до Польщі.
Ті хто оселився в Городенці, пішли працювати на місцевий цукровий та сироварний заводи, або на інші діючі на той час підприємства. Значна частина успішно зайнялась ремісництвом, а інші, хто був родом із сільської місцевості, поселились переважно в селах Білка, Михальче, Дубки, Ясенів – Пільний, Олієво - Королівка та селищі Чернелиця. Тим зайнялися рільництвом, а згодом стали колгоспниками. Жили спочатку в дуже важких умовах, проклинаючи свою долю. Але не падали Духом.
Саме дякуючи невичерпній енергії, оптимізмові, працьовитості, переселенці потрохи ставали на ноги, будували нове житло, освоювали свої професії, а молодші, здобували освіту. Жили між собою дружно, прагнули допомагати один – одному, ділили разом і смуток і радість. Були також добрими, незаздрісними сусідами, чим завоювали прихильність у корінного населення. І все ж постійно, хоч і на рідній українській землі, почувалися чужаками. Були завжди під прицілом НКВД, яке ревно прагнуло приховувати від людей справжні мотиви переселенської злочинної операції. Аж до 1990 року в Україні то була заборонена тема, тому переселенці часто самі приховували своє походження, щоб не потрапити в список “ворогів народу”. Тільки в тісному гурті земляків, згадували свою батьківщину, дитинство та юні роки. Тоді співали українських пісень, колядок та щедрівок, яких ще навчились від своїх дідів і батьків, могили яких навічно залишились по той бік кордону з Польщею. В Городенці поселилися переважно вихідці з м. Лежаська та сіл Старе Місто, Дубно, Пшихоєць Ланьцутського повіту Жешовського воєводства.
Разом з демократичними перемінами в краю, проголошенням України незалежною державою, ніби заново відродився і патріотичний дух українців з Надсяння, які в числі перших включилися в будівництво нового цивілізованого демократичного суспільства. Більшість з них стало членами Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка “Просвіта”, РУХу, КУНу та інших партій демократичного спрямування. А 25 березня 1995 року при сприянні ініціативної групи у складі Ірини Мельник (Яцини), Михайла Вороного, Миколи Хамця, Галини Ковбуз, Левка Дзедзінського, Петра Ройка та Любові Гайдук була скликана установча конференція Городенківського міського суспільно – культурного товариства “Надсяння”, яке незабаром переросло в районне товариство зі створенням первинних осередків у селах Білка, Дубки, Михальче, Ясенів – Пільному та селищі Чернелиця.
В першу чергу громада переселенців з Надсяння вирішила увічнити память своїх рідних і земляків, які невинно загинули від рук польських націоналістів під час злочинної акції - депортації українського населення. На храмове свято в Городенці (Успіня Пресвятої Богородиці, 28 серпня 1995 року) в день з’їзду світової діаспори “Городенщина”, українці з Надсяння спільно з корінним населенням Городенки та гостями з діаспори взяли участь в освяченні пам’ятної дошки єпископа УГКЦ. Святковою процесією пройшли містом до Родниківського цвинтаря, де за участю священиків, представників районної та місцевої влади, народного депутата України Петра Осадчука, відбулось урочисте освячення першого в Галичині пам’ятника жертвам примусового переселення українців з Надсяння. Пам’ятник побудований на кошти громади переселенців міста Городенки за проектом Деонізія Гвоздика. В його будівництві найактивнішу участь взяли: Нестор Вінтоник, Йсип Хамець, Мар’ян Король, Петро Ройко, Володимир Базелевич та Дмитро Галицький.
Микола Хамець – заступник голови районного суспільно–культурного товариства “Надсяння”
3. ЛЕЖАЙСЬК
Для українців Ярославщини і Засяння Лежайськ був чи не найбільше особливим містом. Положений по лівому березі Сяну був він найдальше висуненим бастіоном українського життя і як такий перейшов дуже типову для цих окраїн еволюцію: від майже спольщеного кількатисячного містечка, за 30-40 роки він став, мабуть, найбільш свідомим і творчим центром українського Надсяння.
В цьому аспекті Лежайськ зіграв поважну роль, бо невелика, кількість українського населення за півстоліття продемонструвала українського духа, вірність своїй церкві та сильний стимул до національно-культурної І суспільної організації.
Заслуга в національному пробудженні українців Лежайська належала передовсім деяким справжнім українським патріотам - священикам, настоятелям місцевих парафіян, а також окремим представ¬никам з кіл місцевого міщанства (переважно ремісникам) і фаховій інтелігенції.
З приходом німців у 1939 році українське населення Лежайська почало віднаходити себе. Тоді почала діяти українська початкова школа; замість довоєнної читальні товариства "Просвіта" постало українсько-освітнє товариство, почав діяти аматорський гурток, діяв садок,....."особливо влітку. В школі, в Народному Домі працювали хорові колективи. При церкві працювали товариства релігійного характеру. В тому числі почали працювати кооперативні установи ("Самопоміч", "Районова молочарня" і т.п.), відкрились українські крамниці. Одним словом, українське національне й культурне життя плило нормальним життям.
Між польським і українським населенням не можна було догледіти якоїсь ненависті. А це завдяки тому, що в Лежайську багато родин були змішані,
З приходом більшовиків до Галичини, восени 1939 року прибули люди із Східної України, і культурно-освітня праця пожвавилась. Це не подобалось полякам, зокрема шовіністично настроєним.
На початку 1940 року аж до походу німців на Радянський Союз польське підпілля почало масово розстрілювати провідних україн¬ських людей, зокрема українських священиків, учителів, взагалі інтелігенції
З довідки про Лежайськ. Книга “Ярославщина і Засяння"
4. "ЩОСЬ ЛІПШЕ ВІД "ТОВАРИШІВ" - ЦЕ НАДЛЮДСЬКІ МОРДУВАННЯ, ТОРТУРИ
З початком 1945 року польські бандити почали мордувати українців Лежайська. Першими жертвами були Іван Гайдук та Омелян Ваньчик. Були це молоді хлопці, які нічим особливим серед одно¬літків не відзначалися. Зокрема, Омелян Ваньчик ніяким поважним ділом не займався й у нього не було різниці, хто українець, а хто поляк. Був він добрим кравцем, тому до нього ходили люди.
18 січня 1945 року разом з сусідом Іваном Гайдуком Омелян опинився в товаристві приятелів-поляків. Після короткої розмови ціла група них товаришів почала розходитись домів. Омелян ішов з одним близьким товаришем. Несподівано цей його "кращий товариш” витягнув з кишені револьвер і сказав: "Тобі належиться ось така маленька кулька з цього револьвера, але я дам тобі щось ліпшого!” Він раптом вихопив з кишені довгий ніж і ним проколов Ваньчика 8 разів, після того відрізав Омелянові ніс, вуха, вибив зуби, По цьому підняв на свої рамена і кинув знівечене тіло до громадської криниці, що знаходилась недалеко від капличка біля обійстя Олега Ваня.
В цей час такі ж "друзі" - поляки розправлялися з Іваном Гайдуком. Вони мучили його, понадрізували вуха, повиламували руки. Іван страшно кричав, просив помочі, благав, але у відповідь тільки нові муки. Скільки прийняв ножових ударів - цю тайну, покійний забрав з собою в могилу. Нарешті вистрелили в нього і кинули обличчям до льоду в потік, що протікав тут же.
Це були перші такі страшні жертви злочинів проти українців.
Їх похорон був велелюдним, і тому виявився протестом проти злочинів.
Але вони не припинилися.
За даними ст. І.Бідного з книги “Ярославщина і Засяння” та спогадами Богдана Гайдука /нині покійного/
5. ТРИВОЖНА ЛЮТНЕВА НІЧ 1945 РОКУ
Надворі, стояли лютневі морози. Українці Лежайська та його околиць жили в тривозі і страсі. Особливо тривожними були ночі. Адже банда, що складалась з всяких злочинців Лежайська та його околиць почала переслідувати, знищувати українське населення в Лежайську і по селах. Бандою керувало польське підпілля на чолі з бандитом за кличкою „Волиняк”. До провідної залоги бандитів в Лежайську належали брати Тадеуш та Зиґмунт Реймани, Станіслав Бялковскі, З. В’єнцлав (псевдо “Сльонскі”), Я.Мжиґлуд, Казімеж Стоцкі, троє братів Келбовичів з Сідлянки та Ю.Тричинскі. Згодом утворилися в Лежайську ще дві банди. Одна була під проводом Кравчика, що оперував під псевдо “Кудлатий”, а другою керував Станіслав Войцеховскі.
До банди “Кудлатого” входили Зиґмунд Криса, два брати В’єнцлави з Подольшин, Тадеуш і Ян Цісек, Адам Вісьиевскі, Чеслав Зьомек і ще деякі. Ці всі бандити були справжнім пострахом для цілої україн¬ської Лежайнщини.
В одну таку морозну лютневу ніч банда орудувала на Сідлянці. Ще звечора я просила маму не ночувати в хаті. Ми - мама і нас троє дітей, бабка - забралися на стрих. Взяли з собою перини, закрили сходову клітку, а зверху накрили вхід тяжкою лядою, насунули на неї ящик з зерном і принишкли. А в окрузі, діялось щось страшне: стрілянина, п’яні співи, брязкіт скла. Неподалік, за рідким пере¬ліском, спалахнула пожежа. Це горіла хата української родини Ваньчицьких. В хаті була старенька жінка, а син, що переховувався на горищі стайні, почувши вовтузню і п’яні погрози спалити всіх живцем, скочив в яму, що була коло стайні і завмер від страху. Бандити підпалили хату, в якій згоріла мати. Вогонь палав, як свіча, його добре було видно з горища нашої хати.
Раптом почулося оглушливе квікання свині в сусідньому через потік дворі. Бандити зарізали її, їх помічники забрали тушу, а тріск льоду в потоці, кроки по вулиці, розбита фіртка - і вони на нашому подвір’ї. Гримання у двері, спроба висадити їх не дали нічого. Вони стрельнули в замок -, але безрезультатно. Тоді почали стріляти по вікнах. Потім в одній з кімнат обрізали скло у віконній рамі і влізли до хати. Повивертали меблі І стали добиратися до горища. Приказали скидати перини, одяг, бо інакше смерть. Ми скидали, а бандит, присвічуючи ліхтариком, забирав усе. Був він у противогазі з відпущеною трубою, руки були в рукавицях по лікті. Вхід на горище вони закрили. Зробивши це, вони, напевно, зробили висновок, що ми замерзнемо до ранку, і пішли геть.
В цю ніч було вбито двох Гайдуків, молоду жінку Сімко, яка не могла сховатися, бо в неї був маленький син (немовля ще). Бандити вдерлися до хати, на очах у матері взяли дитя за ноги і гримали голівкою до стіни. Потім і матір вбили. А бандит хвалився, що “малий русін ще довго ногами дриґав”.
Із спогадів Ірини Мельник (Яцини)
6. ДО НІЧЛІГУ НЕ ПОТРАПИВ
Йшов перший тиждень лютого 1945 року. На вулиці мороз. Сутеніло. Прийшов до нас сусід Гайдук Іван Йосипович і запитав батька Василя Ваня:
- Де сьогодні ночуєте?
- Я з Левком(сином) у стодолі, а жінка з дочкою в грубі (погріб, підвал у дворі).
- А я,- каже він, - піду до сестри Касі. Вона за поляком, там ніхто не прийде.
Переступив через перелаз, що коло криниці, направився до воріт, щоб вийти на вулицю. Тато з братом направились до стодоли, що була на краю города від поля. Пішли тихо. Раптом тато почув на городі сусіда кроки на морозному снігу. Це бандити помітили Гайдука, стали бігти і стріляти на його подвір’ї. Здоганяють чоловіка, коли той, ще не встиг відчинити фіртки, щоб вибігти на вулицю. Так коло воріт його настигли бандитські кулі. Ворота були прострелені 4 рази.
Не стало мудрого, доброго, зичливого чоловіка. Був він справжнім українцем. На похорон ніхто не прийшов. Домовину поклали на фіру і відвезли на цвинтар. Сусіди-українці боялися смерті, а поляки сказали :”Пожондек в дому мусіми зробіць саме. Польска тилько для полякув".
Із спогадів Марії Літинської (Вань)
7. А МІСЦЕ ВИЯВИЛОСЬ ВКРАЙ НЕБЕЗПЕЧНИМ
В розквіті літ (25-26 р.) Марія Антонівна Федеркевич-Ґдуля була єдиною дитиною у батьків. Вийшла заміж, народила дочку Орисю. Жила скромно, працювала в полі. Від політики була далека.
В лютому 1945 року до них теж "завітали" бандити. Вони погра¬бували господарів і приказали забиратись геть. Значить,, залишатись в хаті небезпечно. Того ж одного дня Марія сказала, моїй мамі, Климентині Вань, що візьме мене з собою на нічліг до Маринчакової, там безпечно. Мені тоді було 14 років.
Десь о годині 7-8 вечора туди прийшли три бандити. На голови і лиця мали натягнені панчохи. Господарям наказали вийти з хати, а нас з Марією почали бити, копати. Я дуже плакала і просила, щоб мене не вбивали. Марію Антонівну також били. Вона просила, що в неї мала дитина, а друга має народитися. Не допомогло. Бандити забрали її з собою, поглумилися над жінкою і вбили. За кілька днів після похорону Марії у нас за стайнею вбили її тата Федеркевича Антона.
Мала Орися дуже налякалася убитої мами, а потім і дідуся. Прийшло дитя до нас, ридало, тряслося, хотіло десь сховатися, зі страху залізло в собачу буду. Ніяк звідти не хотіло вилізти, весь час кричало: "Я боюся, там кров!”.
Орися лишилася жити з бабусею, тому що тато тікав, скривався, бо боявся смерті. І бабусі з внучкою прийшлося тікати з рідної домівки, бо вона й для них виявилася дуже небезпечною, страшною.
Із спогадів Марії Літинської (Вань)
8. ДІТИ МОЇ, ДІТИ!
Жила в Лежайську багатодітна сім’я Катерини та Олександра Слабих. У кожного була своя справа, хоч разом обробляли поле, бо виросли діти працьовитими в злагоді й любові. Всі вони були українськими патріотами, шанували народні звичаї, українську пісню. Чоловіки з цієї родини були ремісниками, жінки відзначалися педа¬гогічними й організаторськими здібностями. Безкоштовно вчили дітей українців рідної мови та української :історії. Були активними суспільно-культурними діячами української громади, організаторами культурних дійств, користувалися повагою серед українського населення.
Це не подобалось польським шовіністам.
Вже спочатку 1945 року на теренах Надсяння, в т.ч. й в Лежайську організувалися польські банди, які вирішили позбутися українців, жорстоко знищуючи їх. Багатьом представникам україн¬ської інтелігенції довелось не ночувати дома, переховуватись серед зими на горищах, в стайнях, стодолах, погребах. За ними стежили, коли появляться дома.
Сестри Слабі Олена і Стефа, брат Тадей якраз були дома. В хаті тьмяно горіла лампа.
Раптом у двері сильно загримали. Одна з сестер пішла до дверей, а друга сховалась за шафу. Брат Тадей заліз під ліжко.
Двері з гуркотом відчинилися, гримнув постріл – і Стефа впала. Олену смертельна куля знайшла за шафою. Вбивцею виявився недалекий сусід Войцеховський. Його впізнав Тадей, що принишк під ліжком.
Мати цей час була в стайні. Вона почула постріли і не виходила звідти, поки все не стихло. Зайшла до хати - і раптом страшне голосіння матері розітнуло морозне повітря: “Діти мої, діти..! ”
Із спогадів Ярослава Слабого (нині покійного)
9. СВІДОК ЗЛОЧИНУ - КЛЯШТОРНИЙ ЛІС
Навколо великої святині, де не раз велично грали органи, римо-католицького монастиря, ріс гарний ліс. В ньому величаві сосни, стрункі ялини. Цей ліс був справжніми легенями цілої околиці. Але в час 1944-1945 р.р. він був німим свідком страшних злочинів польської банди.
Дружина адвоката Марія ґелецінська жила з дочкою Радославою на вулиці, що вела до кляштора. Чоловік Марії Бронислав ґелецінський, (доктор прав, адвокат в Лежайську) помер на початку війни. Мати залишилась з дочкою і працювала продавцем. Рася ходила до школи, а з початку 1944 року вчилася в 1 класі гімназії, що була відкрита в Лежайську.
На квартиру Гелецінських поселили совєтського офіцера, але він з деякого часу перестав ночувати дома.
Мати з дочкою пішли на нічліг до польки, але ввечері за ними прийшли бандити Казімеш Стоцкі з Вєнцлавом Сьлонскім. Вивезли їх в Кляшторний ліс - і. "почалася страшна екзекуція. Вони прив’язали
дочку до дерева і ґвалтували матір, а змучена дитина мусила дивитися на це звірство. Після цього вони те саме вчинили з малолітньою дочкою. Скільки годин тривало це мордування, міг би розказати кляшторний ліс. Бачили знівечених трупів деякі жителі міста. Їх везли на возі, як худобу. З рота дівчинки ще точилася піна.
Із спогадів Зенони Конвент з Лежайська (нині покійної)
10. НА ЗАВАДІ НЕ ТІЛЬКИ ЛЮДИ, АЛЕ Й СИМВОЛИ
Вже в перших днях своєї влади банда в Лежайщині , що діяла як горезвісна "армія крайова" почала показувати свою сатанинську силу й фанатичний польський шовінізм. За те, що німці зняли польського орла з колишнього судового будинку, бандити вирішили помститися на гербові Галичини, який був викарбуваний на українському Народному домі. Вони не знімали його самі, але цілою групою пішли до Лева Кишакевича, вивели його з хати й наказали негайно нести драбину до будинку "Просвіти" й збити нашого галицького лева. А веліли це зробити саме Кишакевичу, бо той належав до заможних українських міщан Лежайська й був шанованою людиною між українцями й розумними поляками.
І ця нещасна, старша віком людина мусила виконувати наказ нової польської "влади", як назвали себе „В’єнцлав” і "Волиняк". Під загрозою смерті він став збивати герб, почавши з голови. На голові й закінчив, кажучи, що далі того діла закінчити не може, навіть якби йому прийшлося вмерти. Чому він так сказав, невідомо Чи тому, що знеміг, чи тому, що совість не дозволяла йому це зробити.
Не простили бандити цього вчинку панові Кишакевичу. Він був вбитий в своєму домі польською боївкою разом з дружиною Емілією Кишакевич, що була визначною суспільною діячкою, була членом всіх українських товариств Лежайська. Сталося це в лютому 1945 року.
Із розповіді Віри Довжанської (Кишакевич)
11. КАРБИ ПАМ'ЯТІ
Сталося це 6 лютого 1945. Приміським селом Сідлянкою лунали постріли. Мій чоловік Гайдук Микола, син Антона, побіг до свого брата Гайдука Івана, що жив не далеко, по сусідству. Мали намір десь сховатися на нічліг.
Чоловіки не встигли сховатися, бо бандити напали на обійстя Івана. Мого чоловіка Миколу вбили під грушкою на городі, а Івана застрелили під січкарнею в його ж стодолі. Двох синів Івана та жінки не було дома, вони переховувалися на гаражі в стайні. Я з двома малими дітьми: п'ятирічним сином і п'ятимісячною дочкою на руках переховувалися у знайомих поляків.
Яким було життя двох вдовиць, яким був наш шлях до Дубна, страшно навіть згадувати.
Спогад дружини Миколи Гайдука Ванди, яка померла в 2003 році
12. В ПОСТІЙНІЙ ТРИВОЗІ
Майже кожну добу лютого 1945 року страшні події сколихували життя і думки українців Лежайська. Банда не гребувала нічим. Були вбиті двоє стареньких людей - подружжя Марії і Йосипа Гайдуків. Іван Гайдук - це один з їхніх синів. Провина батьків була в тому, що виростили, виховали добрих шість синів, українських патріотів.
Бабку Марію застрелили в кріслі коло печі, а діда Йосипа - по дорозі з хати до ґанку.
На цій же вулиці, де мешкали старенькі, проживала сім'я Станіслава і Марії Сімко. Мали вони трьох синів і дочку Теодору (Дорку). Мати Марія походила з польської родини Киселевичів, але сповідувала віру свого чоловіка, а сини й дочка були активістами дійств, які проводила церква і «Просвіта». З 20 січня діти не ночували дома, а батьки не покидали його.
І ось банда прийшла взяти життя родини Сімків. Серед бандитів був рідний брат Марії Сімко Казік Киселевич. Він навіть не зайшов до хати, де жила сестра, хоч знав, що В'єнцлав має вбити її.
Коли в хаті почули стук у двері, люди сховались до підвалу, вхід якого був у сінях. Виваживши вхідні двері, відкрили вхід до пивниці і випустили автоматну чергу у підвал. Самі приступили до грабунку. Тяжко поранені люди просили добити їх. “Нєх здихайо так” — вилаявся В'єнцлав.
Скільки часу тривали їх муки, вже не розказали. Померли від ран.
З розповіді Теодори Гайдук (Сімко) нині покійної
Продовження тут - http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1169410485
Відповіді
2007.01.21 | sirius22
Лежайськ – українці в Лежайську / Leżajsk – Ukraińcy w Leżajsku
ПРОДОВЖЕННЯ13. СТРАХ ТА БІЛЬ ЗАКАРБУВАЛАСЬ НА ВСЕ ЖИТТЯ
Передостання ніч на рідному обійсті. Куди йти, де сховатись? Усі рідні, знайомі поляки відмовились нас переховувати, бо їм загрожувала смерть і знищення майна.
Зима, мороз. Ми вирішили сховатись у бабки Оворки, яка жила напроти нас. Виявилось, що бабка померла і лежала на катафалку. Ми вирішили сховатись під катафалком. Все одно було донесено, що ми ховались у бабки. Обступила банда хату. Шукали нас на стриху, в коморі, в курнику, в хаті. На щастя, під катафалк не заглянули. А нам минув страх від мерця, бо боялись живих головорізів. Вранці похорон, і знов нема де сховатись.
Наступила остання ніч, яку ми провели на рідних Подольшинах. Пройшла вона під грушкою в тичках від квасолі. Мороз, страх, зуб на зуб не попаде. Іде зграя головорізів. Північ. Звуки дикої музики на гармошці, свист, спів, дика лайка...
Зупинились біля нашої хати. Чути наказ старшого «Кудлатого»; усіх дощенту. Двері ломлять, вікна вилітають. Повертаються із словами; ні одного скурвісина. Іде зграя дальше, знов свист, стрілянина, звірячий крик. Застрелили на ліжку стару бабку Горошко, а далі сусідів; Стрия Хамця Петра та його сина Ярослава. На протилежній стороні вулиці вбили стару бабку Дирду. Повертали з «насолодою» від страшного вчинку, пішли далі на вулицю Руську, продовжували страшні злочини.
Коли ми повернулися до рідної хати, там все було поламане, побите. Від страшного видовища ми не знали, що робити. Тоді батьки, що могли, зібрали на фіру, і з болем в серці розпрощались з усім рідним і рушили в дорогу, не відаючи, що нас жде далі. З нами був ще Василь Ваньчик.
До Дубна 10 км. Коні поволі йдуть по забитій сніговій дорозі. Я разом з подругою Зосею Ваньчик пішли в перед, бо ноги відмерзли. Дороги не знали, бо ніколи в Дубні не були. Позаду побачили, що якісь чоловіки скеровують людей у невеликий сосновий лісок. Чому? Адже треба йти прямо. За кілька хвилин почулися постріли. Це стріляли в Кишакевича з жінкою та Ольгу Ваньчицьку (з дому Струц). Пан Кишакевич зняв капелюх і просив бандитів подарувати йому життя, але людські звірі не чули. Люди попадали, були вбиті на наших очах. Нас наче відпустили, але було таке відчуття, що куля наздожене нас ззаду. Смерть ж була такою зримою, що все єство переповнила якась обоятність. Але на цей раз Бог оберіг нас, і ми зайшли до Дубна. Стали серед села і плачемо. Довідався про це мій стрий Микола Хамець і взяв до родини Махно, в якій проживав, бо скоріше врятувався від убивців. Родина Махно прийняла нас з розумінням, щиро.
А батьки мої побачили, що втікачів навертають у ліс, розвернули коней назад на Лежайськ. На звороті в с. Важавіце на них чекала банда. Один з бандитів витягнув ніж і каже: «Я вам покаже Україне». Молодші сестри, які сиділи на возі під периною, кинулись їм в ноги, просили, цілували, і Бог оборонив батьків і сестер. Але все, що було на возі бандити забрали.
По дорозі повернули до бабки Базилевич, але тут нічого доброго не почули. Діда Василя пограбували, хотіли вилами проколоти, побити, приказуючи: «Ми тобє покажем Україне». (Колись дідусь вкладав власні гроші в будівництво Народного дому в Лежайську).
То ж треба було негайно вибиратися з Лежайська. Ось нова валка фір вирішила їхати разом, щоб було безпечніше. Звір був на перехресті доріг, але всіх повернули до центру міста і зупинили. Поміж підвід нишпорили поляки, підкидали зброю, а потім, обшукували, виявляли її і кричали, що русіни збираються убити поляків. Хтось випряг коня і на змиленому коні добралися до Дубна по обіцяну охорону. Коли машина з кулеметами появилась в центрі, поляки розбіглись. Але до її приїзду молодих лежайщан з валки заарештували. Їх там били, не давали їсти, але згодом випустили.
Для всіх втікачів дорога до Дубна була тернистою: обстрілювали, грабували. вбивали. Хто невинно поліг, хто приїхав без нічого.
Не кращою була дорога на Україну. Формували ешелон товарних вагонів у Гродзіску. Ешелон обстрілювали, залізничне полотно виводили з ладу. Тоді поперед поїзда пустили дрезину, а на вагонах встановлювали кулемети.
Так ми покидали свій рідний колись край в товарних вагонах, де була худоба, деякі корми і люди.
Із спогадів Вікторії Петрашко (Хамець)
14. ЗЛОЧИН В ПРИСУТНОСТІ ДІТЕЙ
17 лютого 1945 року моя родина: батько Іван Пустельний, мама і нас четверо дітей виїхали з дому фірою з Лежайська до Дубно. В ліску коло села В'єжавіце засіли польські бандити і стали вбивати українців, які так, як ми. Їхали, йшли до Дубна. Люди, почувши про це, почали повертатися до Лежайська. Повернув коня і мій батько. На під'їзді до В'єжавіц нас зупинили бандити у формі поліцаїв з червоно-білими пов'язками на руках. Вони підійшли до нашої підводи і сказали батькові, щоб ішов з ними. Батько почав просити, щоб забрали собі підводу з добром, яке було на ній, а нас відпустили. Мама на той час була вагітна шість місяців п'ятою дитиною. Ми всі повклякали, почали плакати, просити, щоб залишили нам батька, але все це було даремно. Вбивці тут же, на наших очах застрелили батька, забрали підводу, а нам сказали вертатися до Лежайська. Ми в шоці вернулися, переночували у знайомих поляків, а на другий день вагітна мама взяла на руки сестру, якій було на той час 3 роки, братові 7 років, другій сестрі 9, а мені йшов 14-й рік. Всі ми пішли в обхід страшних для ж нас Вєжавців через Гродзіско Дольне до Дубна. Ішли ми цілий день перелякані, голодні, плачучи. Аж на вечір добралися до Дубно. Яким було наше життя, страшно, моторошно згадати.
Із спогадів Ольги Бакай (Пустельної)
15. ТРАГЕДІЯ РОДИНИ ГВОЗДИКІВ
На краю Старого Міста, біля дороги, що веде до Сяну, жила численна родина Гвоздиків: мама, дві доньки Климентина і Гануся, син Гнат і його троє дітей: Маруся, Стефа, Олесь. Мама була хвора, лежала в ліжку.
А був у матері ще син Михайло, що жив з сім'єю (дружина, три сини і дочка) на Сідлянці, коло ліска, що звався Райшуль.
На дорозі появився бандит, відомий під кличкою «Волиняк». Він шукав українських родин. До Гвоздиків його справив поляк Зигмунд, сусід-пролетар. Бандит зайшов у хату і зразу розрядив свою зброю на старій матері, двох її доньках, на дворічній дитині. А в хатчині ще було троє дітей та їх батько. Всі вони були вбиті.
Одна з дочок Клементина була тяжко поранена, але жива. Лежала німотно серед трупів.
А бандит, звершивши страшну справу, вирішив ще пограбувати оселю. Він зайшов до кімнати, де стояв добротний куфер. Він відкрив його і почав викидати речі. Що було краще, бандит почав запихати в мішок.
В цей час до бабки в Старе Місто прийшов 19-річний онук. Петро, син Михайла. Бандит побачив його і покликав до себе. На запитання, хто він, хлопець відповів, що приніс кролика, щоб обміняти на картоплю. Бандит наказав йому тримати мішок. В цей час до хати зайшов той же Зиґмунд, побачив хлопця і крикнув до бандита: «Чому тего русіна не стжиляш?» Хлопець кинувся тікати. Він перебіг дорогу, а бандит, видно, не мав зарядженої зброї і, зарядивши, кинувся за хлопцем. Петро через чуже подвір'я кинувся тікати далі. В подвір'ї був пес, який пропустив хлопця, а бандита затримав. Той убив пса і біг далі за Петром.
Ось і Загумнє (так називалось поле). На ньому глибокий сніг, хлопець провалювався, падав, а бандит стріляв навздогін.
Коли знесилений, наляканий утікач упав і не піднімався, бандит зробив висновок, що хлопець убитий і повернувся назад. Тоді Петро піднявся і побіг до лісу, а згодом став наближатися додому.
В цей час його мама, тато і сестра йшли до кляштора, щоб там сховатися від бандитського нападу, від смерті. Батько побачив хлопця, пізнав і став кликати Петра. Хлопець був так переляканий, що не пізнав батька і став тікати в протилежний бік. Лише по якійсь хвилі він таки пізнав батьків, підійшов до них і розказав, що сталося.
А в цей час до хати, де було 8 скривавлених осіб, зайшов один із добрих сусідів. Серед трупів лежала ще жива Клементина. Її вирішили повести до шпиталю. Лікар, що приймав поранену, довідався, що вона українка і заявив: «Ми русінув нє лєчими, ми їх ніщими». Жінка чудом вижила, але на все життя лишилася калікою.
Михайла Гвоздика з жінкою, дочкою і сином врятував від смерті сусід поляк-стрілочник залізничної будки Вжесінський. Він посадив їх до машиніста товарного поїзда, і вони доїхали до залізничної будки перед Дубном.
З розповіді члена родини Деонізія Гвоздика. Записала Ірина Мельник
16. ТАКЕ НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ
Я народився в багатодітній сім'ї Миколи і Стефанії Дзедзінських, що проживала в Лежайську, що по лівий бік річки Сян. В ньому до 1939 року проживали українці, поляки і жиди.
Батьки працювали в полі. Батько захоплювався садівництвом, а ми, діти, допомагали в усьому, ходили до школи. За німців була організована семирічна школа, де навчання проводилось на українській мові. В цій школі я встиг закінчити 4 класи. Разом зі мною вчилася дівчинка Ромка Патрило. Родина Патрил приїхала до Лежайська з м. Судова Вишня, що на Львівщині. Їх батько Кирило Патрило працював черговим на залізничному переїзді. Сім'я ця була патріотичною, там завжди розмовляли українською.
Але в 1944 році місто було взято червоною армією. Українську школу було закрито. Влада стала польською, а комендатура російською. Фронт пішов далі на захід, а польська влада зразу стала показувати своє справжнє обличчя: різні утиски. переслідування, звільнення українців з посад, з роботи. Згодом стали вбивати українських активістів, а пізніше всіх, кого заставали дома. Все це супроводжувалось пограбуванням українських осель.
Не минула ця гірка чаша і моєї родини, родини Патрил. Ми стали ховатися по горищах, стодолах, погребах, стайнях, у перестарілих людей.
Так, 18 лютого 1945 року мій батько розпорядився, щоб я з молодшим братом Юрком переночували у бабки Дзедзінської, що мешкала ближче до центра міста, а бандити шастали по окраїнах. Коли стемніло, ми з Юрком прибули до бабки. Там застали сусідів бабки - сім'ю Кирила Патрила, його дружину Варвару і трьох дітей: Ромку (18 років), Марусю (8 років) і Богданчика (6 років). У бабки ще була Анєля, що допомагала в господарстві. Бабка всіх пригостила вечерею. Під час вечері Варвара Патрило розповіла, як вона з старшими дітьми Євгеном і Ольгою побувала в с. Дубно і знайшла квартиру для своєї сім'ї. Ольга і Євген залишилися там, а вона повернулася забрати молодших дітей і чоловіка. Вдосвіта вони мали вирушити до Дубна.
Наступила ніч, треба було спати. Осіб було багато. Бабка розпорядилась, де кому спати. Мені випало спати на околоті соломи. Дала подушку, простирадло, коц. Я трохи роздягнувся, поклав одяг під подушку і ліг. Але сон не приходив. Я дивився і слухав цокання годинника. Патрило теж роздягнувся і вже зібрався лягати. Бабка почала молитися.
Рівно половину дев'ятої біля будинку почувся гармидер і скрип кроків на снігу. Я не зорієнтувався, в чому справа, а Патрило в сорочці і кальсонах вискочив у сіни і зник. В цей час брязнуло скло у вікні і посипалось на стіл, на мене. Одночасно пролунало сильне гримання у двері і крик: «Отвєрай!» Бабка вийшла в сіни, відчинила вхідні двері. В кімнату ввалились бандити в масках, з револьверами і автоматами. Один з бандитів ударив бабку прикладом автомата в голову і в плечі і вона впала мені до ніг. Один із них крикнув: «Гдзє бандеровци?» Бабка відповіла, що не знає, хто це такі. Тоді бандит схопив палицю від жорен і знову вдарив бабку. Інші бандити стягнули Патрилиху на підлогу поруч з бабкою і накрили периною, щоб ті не бачили дій банди. Так же поступили з Анєлою, штовхнули її до мене і накрили периною, під якою спав Юрко. На голову Юрка кинули подушку, а на дітей коц. Один з бандитів став посеред хати з револьвером в руках і тримав нагляд за лежачими. Я час від часу відхиляв перину і бачив, як бандити нишпорили в шафі, куфрі і забирали все, що попадало під руки. Забрали навіть одяг і взуття з дітей, з Юрка - все, що скинули вони, готуючись до сну. Коли все награбоване повиносили, один із бандитів звернувся до вартівника над лежачими: «руб, цо маш робіть, ми юш ідзєми».
Патрилиха сіла і почала благати: «Панове, даруйце жицє, я мам мале дзєці». Та дарма. Три вистріли з револьвера і жінка впала. Цей же бандит обходить навколо. Я накриваюсь периною тісніше, але чую три постріли один за другим. На цей раз Божа десниця відвернула від мене кулі. В хаті темно, бандит забрав сірники. Я схопився, а в голові страшний шум. Бабка встала з підлоги, ще десь знайшла сірник, засвітила лампу.
О жах! Діти вчинили писк, крик. Підлога залита кров'ю. Я обмацав себе, чи нема десь рани. Підняв перину, а з голови Анєлі витікає кров. Вона була мертва.
Я перебрався до Юрка на ліжко, бабка - на бамбетель до дітей. До ранку вже ніхто не спав.
Коли почало світати, бабка сказала зібрати гільзи від куль. Вона, бідолаха, надіялась на якусь комісію: «Нєх пшийдом, нєх попатшом, цо зробіли бандити». Я вибрав гільзи з людської крові, поклав на стіл. Дав Юркові своє вбрання, взяв дещо старе у бабки. Ми одяглися і пішли додому.
Розказали батькові, що сталося. Батько вирішив, що нема чого чекати, треба їхати до Дубна.
А Патрило? Коли я збирав гільзи, він з'явився в сорочці і в кальсонах. Де ночував - не знаю. Що діялось в душі чоловіка, трудно навіть уявити. У сусіда Влоха мав заховане якесь вбрання, сяк - так одягнувся сам, забрав осиротілих дітей і зник. Сів у товарний поїзд, добрався аж до Судової Вишні, а потім виїхав в Одеську область.
Спогади Левка Дзедзінського
17. ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ 20 РОКІВ
Страшна трагедія відбулася в родині Кирила Патрили. Бандити в присутно¬сті трьох малолітніх дітей застрелили матір. Після цього батько з осиротілою малечею подався на Львівщину. Двоє старших дітей Кирила Євген і Ольга в цей час знаходилися в с. Дубно. Євген очолив відділ самооборони в селі. Потім був комендантом охорони другого ешелону виселенців, що відбули зі станції Гродзіско 18 березня 1945 року
По приїзді в Городенку Євген влаштувався на роботу в місцевий цукроза¬вод. Восени 1945р. Євген з групою хлопців подався в Заліщики і вступив в ОУН. Разом з другом Ярославом Струцом (вихідцем зі Старого Міста) вони виконали важливі доручення проводу ОУН.
В 1948р через зраду Євген був арештований. Три дні його утримували в Городенці, потім в Коломийській тюрмі. Згодом військовий трибунал Станіславського військового округу засудив його до кари смерті. Як виявилося згодом, кару смерті Євгену було замінено 20-річною сибірською каторгою.
Саме тут, у Воркуті, де я відбував ув’язнення за участь в підпільній організації ОУН в Городенці, зустрівся з Євгеном.
Група каторжан під конвоєм поверталася з роботи. Священик-каторжанин Величковський сказав мені, що у Воркуті є мій земляк Юрко Юречко. Але такого прізвища в Лежайську не було. Виявилося, що це прибране прізвище Євгена Патрила, щоб його родини не переслідували й не репресували органи КДБ. Треба було навести декілька конкретних фактів з життя в Лежайську, щоб увійти в довіру товариша, щоб він признав мене своєю людиною.
Згодом він став допомагати мені, бо я був дуже виснажений, як казали “доходягою”. Євген став дбати, щоб мені доставалось більше їжі, перевели на легшу роботу.
Моє ув’язнення закінчилось у 1954р. Я повернувся до батьків у Городен¬ку. Євгена залишили на вільному поселенні у Воркуті. З ним я переписувався до 1957р. У цьому ж році Євген поїхав до батька в Одеську область.
На цей час мені стало відомо, що священик Ізидор, брат Євгена, живе в Римі. Я зв'язався з ним листовно. По просьбі лежайщан він приїхав в Городен¬ку, щоб освятити могилу - пам’ятник загиблих в час депортації українцям. На цвинтарі біля пам’ятника він відправив панахиду.
Я йому розказав про трагедію, що сталася з їхньою матір’ю. Від нього я довідався, що родина переїхала в Тернопільську область, де на цей час був Євген. Помер Євген Патрило у 1967р. на Тернопіллі.
Спогади Левка Дзедзінського
18. ОДИН НА РУСЬКІЙ ВУЛИЦІ
Була глибока й холодна ніч середини березня 1945р. Руська вулиця, що в Лежайську, ніби вимерла, бо навіть псів вистріляли польські бандити. Зорі якось зрадливо світили з високості, тяжко лягали на рамена - вони єдині свід¬ки його горя й розпачу .Не хотів, не міг усвідомити того, що треба полишити цей дім, це поле, цю кузню, де ніколи не згасав вогонь життя, цю святу землю, де виріс, де похований батько Павло, що хворим повернувся з Першої світової війни та так і не натішився своїми дітьми - зліг у могилу передчасно.
То як залишати тут все і вирушати в невідоме ?.. Все одно, що починати життя спочатку. Вже два тижні ночує то в стодолі на горищі, то неподалік від неї в копиці сіна. Два тижні... А здається, минуло два роки без матері, без братів, без сестри. Поїхали вони звідси назавжди, бо не було іншої ради - треба було ви¬бирати між життям і смертю. Несли смерть польські бандити, які з приходом совітської армії, прийшли до влади, озброїлись і стали займатися грабунком та терором супроти українців. Казали, що доста ґаздувати українцям на цій землі. Навіть польський ксьондз Каня в кляшторі закликав усіх поляків скористатися моментом і відділити “кукіль від зерна”. Хто тут “кукіль”, а хто “зерно”, ду¬мається зрозуміло. Заклик Кані - це вже заклик до пацифікації українського насе¬лення, і нема кому пожалітись і нема сил захиститись.
Думки набігають одна на одну. Вони такі ж підступні, як холод, що про¬никає до кісток. Не спиться, бо перед очима трупи і кров на стінах...
Було якраз з неділі на понеділок. Руську вулицю сколихнули нічні вибу¬хи гранат та постріли. А вдосвіта його збудила польська червона міліція та активісти з місцевої управи. Всі озброєні. Наказали взяти інструменти, йти з ними. Йшли від хати до хати. Відкривав ломом та сокирою двері, а в середині бачив страшні картини - скрізь розкидані трупи чоловіків, жінок, дітей, а на сті¬нах кров. Так „виселяли" тих, хто не втік. Вбивали, а майно розграбовували.
...Тепер він залишився один. Один з українців на всю руську вулицю, а, здається, один на цілому світі.
Тихо вибрався із соломи, вдихнув на повні груди морозяного повітря, ступив крок, і раптом вихопилось назустріч з темряви ночі грізне: “Стій!”
- А ми тебе давно висліджували. Пся крев, куля на тебе давно чекає! Не тікав, не благав помилування, бо ні перед ким не завинив. Повели до стодоли, наказали обернутись до стіни. Покорився, тільки попросив дати помоли¬тись востаннє.
Коли встав з колін і приготувався до смерті, бандити були вже далеко. Рука Господня відвернула їх злочинні наміри. Ще раз окинув оком рідні серцю міс¬ця, щоб більше ніколи сюди не повернутись Пішов через поле, навпростець, в чім був, тернистою дорогою із своєї рідної землі в незвідану Україну, яка стала рідною його дітям і онукам.
Микола Хамець. Записано з уст батька, Василя Павловича Хамця, який у юному віці - змушений був залишити рідну домівку, землю предків. Він прожив 87 років, але так і не зміг вдруге побувати на своїй батьківщині, яка для нього стала мачухою
19. СУМНІ СПОГАДИ МОГО ДИТИНСТВА
В дитинстві ми товаришували з польками, бо тоді такої різниці не було, або ж нам, дітям не все було зрозуміле.
Одного разу я з своїми однолітками-поляками пішла до кляштору на Пастерку (це передріздвяна відправа), йшли дружно. Але під час відправи священик з амвони проголосив незвичну політичну, а не духовну проповідь. Вона була шовіністична. Почав з того, що поля в краю забруднені, а на них повинно виростати чисте польське зерно, без бур’яну. То ж настав час, коли треба цей чужий, русінський бур’ян виполоти. Коли Пастерка закінчилася, мої товаришки вже не захотіли зі мною повертатись. Я виявилась тим русінським бур’яном. І вночі сама, з плачем я повернулася додому.
Коли банди почали нападати на українців, грабувати, морду¬вати, вбивати, ми стали ховатись у польські стайні, стодоли, та так, щоб не довідались господарі. Але почалися сильні морози, 1 ми залишились вдома. Сиділи тихо. без світла. Тоді ввалилась до нас банда, хотіла нас знищити. Та вступився один поляк, який завдячував нам своїм життям. Це не сподобалось бандитам. Між ними почалась сварка, а далі бійка. В цей момент нам вдалось втекти. Це був порятунок від Бога. На ранок в хаті ми нічого не застали. Що пограбоване, а що побите. Тоді ми зрозуміли, що треба прощатися з рідним для нас Старим Містом. Треба тікати до Дубна.
Десятикілометрова дорога до Дубна була для втікачів хресною:
на ній бандитські засідки. Щоб обминути їх люди йшли берегом Сяну. Але й тут їх чекала смерть. Так загинув брат Василь і ще 5 чоловік, серед них діти. Один з них Самолевич, був поранений і увесь у крові прийшов до Дубна. Тоді ж загинув мамин брат, а двоє дітей (6 місяців і 4 роки) жінка залишились, вони вирушили з нами. В Лежайську нас затримали. Чоловіків забрали, а нам дозволили їхати. Та на шляху нас чекали бандити. Вони стріляли, попали в нашого коня. Той упав, а віз з чотирирічним хлопчиком перевернувся. Ми з мамою опинилися в глибокому заметі. Хлоп’я з переляку сиділо тихо, не плакало. Ми з мамою пішли навмання, бо було темно. Ми були перелякані. Не знаючи дороги, ми попадали б річку, з якої довго не могли вибратись. Нарешті, мокрі, замерзлі на світанку добрались до першої хати в С.Дубно. Тут, у родині Тиша, вже було 12 наших втікачів. Нам дали сухий одяг, накормили.
А де ж хлопчина? Він опинився в залізничній будці, бо сказав, що з поляк, і так вижив.
Коли ми пішли шукати свого воза, його не побачили. Все було пограбоване. А в нас нема нічого. Через декілька днів нас троє дівчат вирішили піти до своїх хат в Старому Місті, щоб щось знайти. з одягу, харчів. Було страшно. Одну з дівчат, Мокринку, вбили в дорозі, Міля вернулась до Дубка, а я пішла до двоюрідної сестри. Бандити довідались і прийшли мене вбити.
Серед убивць був знайомий школяр, який викликав мене з хати, але сестра не пустила. Залишатись у хаті було небезпечно. Я тікала через вікно, у мене стріляли, але Бог відвертав кулі. Надворі в цей час була сильна завірюха, вітер. Бандити думали, що я вбита і пішли геть.
Треба було вертатись до Дубна. Я пішла через цвинтар Старого Міста і побачила, що привезли багато, повну Фіру побитих українців. Мене обняв жах. Я поверталась до сестри. Хоч це було вкрай небезпечно. Мене помітили, знову стріляли, але нулі не попали в жертву. Тут я почула слова ката: “Піду по сокиру, щоб рускій свині відрубати голову. Жах! Я зсунулась в рів і молилась, щоб Бог дав мені легку смерть. О доле, я жива! Спасенна Дубно! Там чекає мене мама. Вирушила в дорогу з щирою молитвою. З цією супутницею я дійшла до цього села. А згодом нас чекали нові випробовування.
Спогади. Люби Грицюк(Тудрин) с. Старе Місто
20. ДУБНО
Як згадується в багатьох розповідях, спогадах втікачів вихідців з Лежайська, Дубно було тим спасенним місцем, куди прямували втікачі від польських боївок, шовіністів-поляків, які не просто вбивали українців, але жорстоко мордували їх, пускали напівживими під лід Сяну, грабували оселі українців. Моє село Дубно, яке розкинулось на берегах річок Вислока і Сяну. За селом річка Вислок, яка бере початок у Карпатах, впадає у Сян. Село було особливо гарним. Проживали самі українці. І досі біля церкви росте ще єдиний свідок сивої давнини - тисячолітній дуб, від нього пішла назва села. Місцевість була вкрита лісами, лугами. Громада села мала велике громадське пасовище - понад 900 га, на котрому селяни випасали за доступною оплатою худобу. В селі була семирічна школа. Навчання проводилось українською мовою.
В селі почались заворушення, коли влітку 1944 року увійшли російські війська. Була армія Народова, яка на своєму шляху не зупинялась ні перед чим. З Волині почали утікати поляки. Вони кричали, що їх там б’ють, а тут українці живуть собі спокійно. Ось тут тоді і почалось. Спочатку вбивали українців у Лежайську. Рятуючи своє життя, вони тікали у наше село. Так, пам’ятаю, як одного дня взимку до нас прийшли дві родини. Це родина Гайдука Йосифа і Ступеркевича. На руках принесли пораненого чоловіка. Селом прокотилася чутка, що вбито провідника товариства "Лугу" Івана Черепа польською бандою. На село банда боялася напасти, бо село добре охоронялося. Під час переселення загинуло в селі 14 осіб. Рідну землю, на якій проживали наші прадіди і батьки, ми втратили назавжди. Тільки туга за рідною оселею буде завжди жити в наших серцях. У снах ми часто линемо в ті далекі краї, де ми родились, хрести¬лись, де пройшло наше босоноге дитинство.
Час пливе, мов бистра ріка. Нікому ніколи його не зупинити. Вже 60 років, як розпався козацький рід і побрів по всій Східній Галичині. А колись це було міцне Галицьке-Волинське князівство. Нема вже ні роду, ні племені. Діди і батьки повмирали, вже і ми старі стали. А діти і внуки будуть тільки пам’ятати, що їхня мати чи батько родились не тут.
Серце обливається кровлю, коли згадаєш ті далекі страшні часи. Людей, як тих арештантів, везли у товарняках. Пам’ятаю, як на станції (звідки ми мали виїжджати), цілу ніч була стрілянина, зойки, плачі, крики. Ніхто ні на хвилину не заснув. Кулі пролітали до вагонів. Всі лежали горілиць на підлозі вагонів. Тієї чорної страшної грабіжницької ночі я не забуду ніколи. Цілу ніч польські бандити грабували вагони. Забирали все: сільськогосподарський інвентар, коні, корови, зерно, меблі, одяг. Все, що їм під руки попадало. Це була кривава незабутня кіч. Було вбито Гайду Миколу і Зень Катерину. А вранці? Краще цього б не побачити і не почути. У вагоні де їхала мамина сестра , вбили бандити її чоловіка, батька трьох дітей. А як було перенести це рідним?! Тяжко про це слухати. А як це горе перенести батькам, жінці, дітям. Вони тільки попрощались із покійним, ховали чужі люди із села, які ще залишались на другий етап виїзду. Всі з тривогою на серці чекали, що буде наступної ночі. Ешелон був готовий до відправлення, але ніхто паровоза не присилав. Постійно дзвонив черговий станції, щоб нарешті прийшов паровоз. Але відповідь була одна: паровоз ще не готовий. Хтось пустив чутку, що цієї наступної ночі бандити мають усіх повбивати. Настала тиша. Всі мовчки чекали. Нарешті на станцію прибув ешелон із солдатами. які їхали на фронт. Люди стали перед паро¬возом і не пускали його. Жінки розказали, що трапилось вночі. Вони просили, благали, навколішки ставали, щоб їм допомогти. Начальник поїзда послухав людей і подзвонив, чому не подають паровоза. Йому відповіли, що паровоз готовий, але люди ще не готові до відправлення. Значить чутка була вірною. Бандити навмисне тягнули час, не хотіли відправляти ешелон, щоб здійснити свій чорний задум. Начальник домігся свого. Через декілька хвилин прибув паровоз. Всі з полегшенням зітхнули.
Дуже тяжко було прощатися з рідною стороною. Всі плакали, ридали. Пам’ятаю, як мати підняла мене високо на руках до віконця і сказала: "Дивись, дитино, на свою домівку і запам’ятай, де ти родилась і росла". Всі сподівались, мали надію, що повернуться сюди назад. Із надією у серці поїхали в невідому даль.
Три дні подорожі. Зима. Початок березня. Ось і остання зупинка м. Городенка. 4 березня 1945 року. Тут нас вивантажили і тимчасово помістили у клубі цукрозаводу. Страшно згадати, як сотні людей помістились у цьому старому клубі. Були маленькі діти, яким потрібне тепло, гаряча їжа. Коні, корови, в кого ще лишились, були поміщені в ґуральні. Ніколи не забуду, як на сцені лежить тяжко хвора старша жінка, вона померла, а недалеко серед гурту, оточеного вінками, родиться дитина. Нема що дати їсти не тільки дітям, але коням і коровам. Ми, діти, ходили просити щоб хтось дав в’язку соломи чи кукурудзянки. Нарешті батько знайшов маленьку хатчину у Гавронської Розалії, і ми перейшли туди жити. Згодом батько влаштувався на роботу у цукровому заводі.
Поляки спокійно виїжджали у Польщу. Їх ніхто не грабував і не вбивав. Як тільки нас не називали: і мазурами, і західняками, і переселенцями, і евакуйованими. Батько завжди мріяв, що наступить такий час, що ми поверне¬мось назад додому. А ми ось зустрічаємо 60-річчя депортації. Так і не довелось нікому з рідних побувати в рідній стороні. Казав батько, що коли поїде то серце його не витримає із жалю. Адже батько побудував тільки-но новий великий будинок, стайню (тобто до депортації).
Хочу, щоб ніколи мої діти, внуки не зазнали того, що пере¬несли ми. Хочу, щоб громадськість знала, що ми такі самі українці, як і вони.
Кіселик Анастасія (Махно)
21. ЗАЛИШИЛАСЬ ЖИВА ПІД МЕРТВИМИ
Що може бути миліше для матері, ніж дитя. Особливо, коли воно маленьке, безпомічне. Мати голубить своє дитя, оберігає від усякого зла. Та не могла вберегти своє дитя від тяжкого сирітства. Анастасія Кухит, що проживала в с. Старому Місті. До їхньої домівки вдерлася банда, на рахунку якої вже був не один злочин. Бандити ще були гарячі після страшної трагедії родини Гвоздиків, де забрали життя аж семи людей, серед них трьох дітей. А було це в лютому 1945р. Що творилося в хаті Кухитів, уявити зараз неможливо. Той жах вони забрали з собою. Впали підкошені смертельними пострілами члени родини, впала мати, до плеча якої тулилася двохрічна донечка Зеновія. В хаті залишились трупи і величезні калюжі крові. В розпачі приступили до хати близькі родини розстріляних, щоб віддати їх на вічний спочинок рідній землі. Вони помітили, що щось ворушиться під мертвим тілом. О сили небесні! Під тілом матері залишилось жити дворічне дівчатко. Все воно було в крові, перелякане, голодне, але живе. Його забрала українська родина, з якою дівчинка приїхала й поселилась в Заліщицькому районі.
Про долю своїх батьків вона знає з розповідей, бо така рання дитяча пам’ять зафіксувати цей страшний злочин не змогла.
З розповідей Ірини Козак (Данис)
22. УРИВОК З ПОЕМИ
Спогади про втрачений край ...
Як сонце заходить, дивлюсь на небокрай.
На серце спадає сум, очі туманять сльози,
Чи ще колись побачу той родинний край,
Де приязно шумів сосновий бір, весною квітли лози.
Хороводом зірки по небі пливуть,
Місяць відходить у сіру даль.
Проходить час, літа,, як води плинуть,
А в серцях пломеніє туга й жаль.
Що там лишилось? Постарілий чи то розвалений вже дім,
А на цвинтарі бабки рідної гріб.
Церква і голосний великий дзвін,
Ще з гербом лева Народний дім.
Земля родинна - земля навіки втрачена,
Де на хвилю блиснуло сонце,
Земля Надсяння, земля благословенна
Ти все ще тримаєш в пам'яті серце.
Емілія Вінтоник ( Шостак )
Переклад з польської Ірини Мельник
23. КОНФЕРЕНЦІЯ ПРИСВЯЧЕНА 60-РІЧЧЮ ДЕПОРТАЦІЇ
Із створенням на Городенківщині суспільно – культурного товариства “Надсяння”, громада переселенців з Польщі прагне нарешті заявити про себе публічно, сказати людям правду, хто такі – депортовані українці з “Надсяння”. А ще товариство поставило собі за мету не втрачати зв’язок з малою Батьківщиною – землею предків на берегах Надсяння, примножувати і популяризувати культурні надбання і звичаї дідів – прадідів, щоб не втратити свій родовід.
Вимагаючи від українського уряду надання депортованим українцям з Польщі статусу депортованих, ми прагнемо відновлення історичної справедливості, хоч би в моральному аспекті. Адже виселяли нас із батьківських земель за допомогою збройних сил, так само, як і кримських татар.
Передостанню неділю серпня 2004 року в залі центральної районної бібліотеки з ініціативи районного суспільно – культурного товариства “Надсяння” відбулася науково – практична конференція, присвячена 60 річчю початку депортації українців з етнічних українських земель в Польщі. На ній виступили: Григорій Керниця (виходець з Перемишля), голова Івано-Франківського обласного товариства «Надсяння»; Михайло Вороний ( виходець з Любачівщини), голова Городенківського районного товариства «Надсяння»; Ірина Мельник ( виходець з Лежайська, Сідлянки) , члени товариства: Левко Дзедзінський (виходець з Лежайська), голова КУН; Анастасія Киселик (виходець з с. Дубно); представники другого покоління депортованих українців: Микола Хамець (уродженець Городенки), секретар міської ради, керуючий справами міськвиконкому і Ірина Болехівська (уродженка Городенки) лікар Городенківської районної лікарні. В роботі конференції взяли участь Володимир Івасюк – заступник голови районної ради; Іван Романюк – голова координаційної ради демократичних сил району та Ігор Левицький – декан УГКЦ, а також представників місцевих засобів масової інформації.
Серед інших порушених важливих питань, пов’язаних з сумною датою – 60 річницею виселення українців з Польщі, конференція вирішила започаткувати видавництво інформаційного альманаху суспільно – культурного товариства “Надсяння”, в якому опублікувати спогади учасників і очевидців тих страшних часів депортації, щоб через факти і свідчення зберегти історичну пам’ять для наступних поколінь.
Михайло Вороний
24. ВИСТУП ІРИНИ БОЛЕХІВСЬКОЇ (ХАМЕЦЬ)
Шановні учасники конференції!
Я відношусь до другого покоління , депортованих з Польщі українців. Але хочу сказати, що переселенці-українці активно влилися в життя Городенківщини. Вони привезли з собою добрі зерна культури, професійної досконалості в різних сферах діяльності. Згадати хоч би родину Михайла Сімка . Його син Сидір Сімко - відомий на Придністров'ї музикант, керівник хорів школи №1 Будинку культури, викладач музичної школи по класу скрипки в Городенці. Треба сказати, що працівники культури, зокрема художньої самодіяльності Городенківщини, вважають за честь отримати загальноміську премію ім. Сидора Сімка. Родини Михайла і Марії Луцишиних стала відома як добрі вчителі. Ця ж родина подарувала нам знаного кардіолога в особі дочки Мирослави Блонської.
Ніколи не забути поважного, але завжди веселого і виконавчого пана Йосипа Хамця - мельника з Червоної. Кращої муки не мололи ніякі млини в районі.
А Лев Хамець - знаний фахівець - пічник. До сьогодні згадують цього невисокого інтелігентного майстра. Його рідний брат Василь був знаний на всю округу коваль, сорок років пропрацював на цукровому заводі. А наймолодший брат Михайло був кравцем – закрійником високого класу.
Багато добрих фахівців, зокрема Гайдук Казимир, Гайдук Антін, Яцина Володимир, Вань Василь та інші зводили різні будівельні об'єкти на Гроденківщині. Виходець з Любачівщини Михайло Вороний очолює банк «Аваль».
Городенківщина мала свого Мічуріна в особі п. Миколи Дзедзінського. Майже в кожному саду городян росли плодові дерева і троянди, прищеплені його руками. Своє вміння чоловік передав синам Левкові, Юрію і Роману, які вирощують прекрасні рози.
В м. Городенці діє цукровий завод і багато переселенців стали працювати там. Ніколи ремонти в турбінному відділі заводу не обходились без п. Володимира Мендика, п. Івана Горошка, п. Миколи Шостака та його сина інженера теплотехніка Івана Шостака. На жаль, нині всі покійні.
Приємно згадувати родину Пронів. Їхні сини: Йосип - добрий електрик, Гнат - столяр, Андрій - слюсар, а дочка Ірина – вчителька.
Вихідцями з переселенців район поповнився вчителями, лікарями. Вчителями стали Галина Ковбуз, Ірина Мельник, Анастасія Киселик та інші. Добру славу заслужили лікарі Іван Поворозник та Марія Тилимонюк. Отець - мітрат греко-католицької церкви Ігор Левицький походить з співочої родини Слабих.
Наприкінці всім переселенцям хочу побажати доброго здоров’я, радості, щастя. Щоб вони ще мали силу багато зробити для розбудови вільної України.
Ще не вмерла Україна, їй жити вічно - стверджують своїм життям українці, вихідці з Надсяння. Вони в чесній праці й християнській доблесті вбачають майбутнє української держави, до якої йшли з покоління в покоління, щоб більше ніколи не почувати себе вигнанцями на своїй землі.
25. ПАМ’ЯТАЄМО, СУМУЄМО
Пройшло багато довгих і так коротких життєвих років. Відбули на вічний спочинок ті, хто в розквіті сил покинув рідний колись край. Лічена кількість залишилась тих переселенців, хто може розповісти про загибель рідних і близьких людей, прізвища і імена яких на надмогильних плитах цвинтарів, зокрема на пам’ятнику, що споруджено коштами переселенців з Польщі в м. Городенці.
Ось їх прізвища:
1 Бак В.
2 Бак Т.
3 Бак Й.
4 Бак О.
5 Бак Ф.
6 Бачинський І.
7 Бачинський Р.
8 Берестко Й.
9 Вавришко Р.
10 Вавришко С.
11 Вавришко М.
12 Владика Н.
13 Вань Д.
14 Вань К.
15 Вань Л.
16 Вань М.
17 Вань М.
18 Ваньчик Л.
19 Ваньчик М.
20 Ваньчик О.
21 Ваньчик О.
22 Ваньчик П.
23 Ваньчик Ф
24 Ваньчицький І.
25 Ваньчицька 0.
26 Васько І.
27 Гайдук І.
28 Гайдук І.
29 Гайдук І.
30 Гайдук Й.
31 Гайдук М.
32 Гайдук М.
33 Гайдук М.
34 Гайдук М.
35 Гайдук Р.
36 Гвоздик А.
37 Гвоздик і син
38 Гвоздик Г
39 Гвоздик К
40 Гвоздик О
41 Гвоздик С
42 Гвоздик Ю
43 Гвоздик М
44 Даниш П
45 Дирда М
45 Гдуля М.
47 Ґелецінська М.
48 Ґелецінська Р.
49 Кишакевич В.
50 Кишакевич Л.
51 Вишакевич Е.
52 Кишакевич М.
53 Коваль А.
54 Козак В.
55 Куземко П.
56 Куземко Ф.
57. Кухит А.
58. Кухит А.
59. Кухит В.
60. Кухит Г.
61. Кухит І.
62. Кухит С.
63. Кухит Я.
64. Лах І.
65. Масік В.
66. Ожга Й.
67. Ожга У.
68. Ожга П.
69. Патрило В.
70. Пронь І.
71. Пустельний І.
72. Руміж А.
73 Руміж Є.
74 Руміж П.
75 Руміж Ю.
76. Рупка М.
77. Садловський М.
78. Сімко А.
79. Сімко Д.
80. Сімко М.
81. Сімко С.
82. Слаба О.
83. Слаба С.
84 Сліз Я.
85 Труш М.
86. Федеркевич А.
87. Федеркевич К.
88. Федеркевич 0.
89. Хамець М
90. Хамець П
91. Хамець Я
92. Шостак М
93. Шостак М
Низько схиляємо голови перед невинно убієнними краянами.
Вічна їм пам’ять!
26. СВІТЛИНИ (https://maidan.org.ua/n/foto/1169406830)
Img01 - Церква Успіня Пресвятої Богородиці в Лежайську.
Img02 - Український Народний дім в Лежайську.
Img03 - Просфора в Народному домі.
Img04 - Хор “Просвіти”. Диригент В. Притоцький.
Img05 - Хор школярів. Керівники О.Сімко і В. Притоцький.
Img06 - Чоловіча капела українців Лежайщини, диригент В. Притоцький.
Img07 - Союз українок – слухачі жіночих санітарних курсів в Лежайську. Керівник доктор І. Лах
Img08 - Літній дитячий садок “Зернятко”. Вихователь Б. Савицька.
Img09 - Цвіт українства біля каплиці св. Йосафата, що біля церкви. Зліва в центрі – священик Ю.Кікта.
Img10 - Хоровий колектив Старого Міста.
Img11 - Урочисте відкриття й освячення пам’ятника жертвам примусового переселення українців з Надсяння в Городенці, 1995 р.
Img12, Img13, Img14 - Земляки–переселенці біля пам’ятника.
Відгуки та побажання надсилайте на адресу: szostak[at]ukr.net
2007.01.22 | igorg
Вдячний Вам за такий відгук про Холмчан і Лемків
Страшно й гірко це все. Проте це мусить бути, аби всяка бидлота не гавкала про звірства українців. Аби українці були українцями й розуміли для чого їм українська влада й українська держава.