Відповіді

• 2007.03.07 | igorg

  Героїчно-трагічні етюди про захисників Вітчизни: УПА

  http://www.pravda.com.ua/news/2007/3/6/55419.htm
  Героїчно-трагічні етюди про захисників Вітчизни: УПА
  07.03.2007 10:55 ___ Олег Надоша, Володимир Гонський, для УП
  
  ------------------------------------------------------------
  
  Нас трагедії не лякають,
  Знать не знаєм могил повстанських,
  У нас брат братові – той же Каїн,
  То навіщо тут Авель здався?!
  Скільки господи нас упало
  По лісах, по криївках, в’язницях
  Не уявити, уяви – мало!
  Не примариться, не присниться!
  
  Микола Самійленко, з поеми "Дзвони", 1994 року.
  
  Ми не згадуємо про них. Як не згадуємо в будь-який інший день.
  
  Бо їх, ніби, й нема… І немає їхнього офіційного свята. І пам’ять про більшість із них зітліла у волинських чи поліських лісах, донбаських степах чи сибірських ГУЛАГах. Або й не народилася зовсім, - бо не мали вони права навіть на свої справжні імена. Лиш право загинути за Вітчизну.
  
  І якби не політичні електоральні розклади, мало хто б здогадався, що останні з них ще, виявляється, живуть поміж нас.
  
  Але вони були… І, щедро проливаючи свою кров на свою ж землю, вірили, що на ній зійде і зросте нова українська нація – горда і щаслива.
  
  Вони захищали нашу Вітчизну відразу від трьох імперій. Згадаймо про них. Але не в плані цифр, гасел чи закликів.
  
  Полюбляючи різні житейські історії з телесеріалів чи реального життя, ми якось не задумуємось, що ОУН і УПА – це не тільки політика Але й сотні тисяч людських доль, мрій, прагнень. І найвищих "порухів душі", як сказав би поет, - надзвичайно красивих вчинків, красивих життів. І красивих смертей.
  
  Може, колись хтось назве їх подвигами в ім’я нашої Вітчизни. Але зараз це не в моді. І не в політичній, так сказать, струї…
  
  Тому вважаємо за обов’язок оприлюднити дійсні історії, зібрані авторами в різний час з розповідей безпосередніх учасників – захисників нашої Вітчизни - воїнів УПА або свідків. Думаємо, - вони варті не одного телесеріалу.
  
  ***
  
  Втім, найперше згадаємо Івана Станжура. Він воював за Україну в Радянській Армії.
  
  Пам’ятаєте радянський фільм "Спрага" про бої за Одесу, блокаду німцями міської водокачки і героїзм радянських воїнів при її розблокуванні? І. Станжур – один з реальних прототипів героїв цього фільму. Після страшного поранення в тому бою він залишився без ока, партизанив на Чернігівщині.
  
  На запитання щодо його ставлення до ОУН і УПА відповів, що звичайний радянський воїн, захисник Вітчизни, а не імперії і Сталіна, має ставиться до повстанців з великою пошаною.
  
  Років 5 тому влада навіть не відреагувала на клопотання про присвоєння йому "Героя України". Байдужа до нього і "помаранчева команда".
  
  Ось ми телефонуємо йому, - вітаємо, хворого. Слабкий голос відповідає, що для "списочної" влади вони, ветерани, стали вже непотрібні навіть для показухи… Ні радянські, ні УПівські …
  
  ***
  
  …Ось із пам’яті виринає усміхнений образ Данила Шумука, світла йому пам’ять. Кажуть, у книзі рекордів Гіннеса є запис, що саме він – тюремний "чемпіон" світу: загальний "стаж" його польських, німецьких та радянських "відсидок" - 47 років!
  
  Шумук не був націоналістом. Вперше його, члена Комуністичної Партії Західної України, "посадила" влада довоєнної Польщі у "Березу Картузьку". Вдруге, - "перші совіти", які вважали, що західноукраїнські комуністи якісь неправильні. Втретє - вже Гестапо, як "ОУНівція". А потім – десятиліття страшної ГУЛАГівської каторги.
  
  Років 14 тому він розповів про битву УПА з німцями за монастир в Загорові на Волині. "Це були наші українські Фермопіли" - казав він.
  
  Отже, після другої, радянської відсидки "за неправильний комунізм", Шумук прозріває і стає політвиховником ОУН-УПА. Якраз у Загорів у 1943 р. направив його провід ОУН в той період, коли німецькі нацисти кинули на знищення УПА цілі дивізії з танками і авіацією.
  
  Шумук спостерігав, як одна посилена чота УПА до 50 стрільців (чотовий Береза) відбивала атаки кількох німецьких батальйонів. Розповідаючи, він азартно показував, як УПівці раз за разом вибігали з укріплень монастиря і кидали під німецькі танки в’язанки гранат, як обстрілювали їх кілька ворожих літаків.
  
  Пропонували здатися. "Українські повстанці не здаються" - кричали хлопці, співаючи наш гімн.
  
  Німці відступили, втративши всі свої танки, забравши на вантажівках кілька сотень трупів. Поліг і Береза майже зі всіма своїми хлопцями, але кілька повстанців все ж вистояли і перемогли!.
  
  Данило Шумук залишив книгу спогадів про ті бої і про своє мучинецьке життя в ім’я Вітчизни.
  
  Але кому цікава та книга і те життя?
  
  ***
  
  До речі, чи читав хоч хтось із розколювачів України на "сорти" чи Схід і Захід спогади керівника українського націоналістичного підпілля на Донбасі Євгена Стахіва "Останній молодогвардієць"? Гестапівці знищили ту потужну мережу за наводкою… агентів НКВД.
  
  Героїзм тих "східняків" у боротьбі за Україну був не менш жертовним, ніж "західняків". Але нам нав’язують інші думки…
  
  ***
  
  Ім’я наступного героя нашої розповіді, на жаль, не запам’яталося. Але ніколи не забудеться його страшне обличчя - суцільна рана, навіть після десятиліть. І його коротка страшна розповідь про той випадок.
  
  …НКВДисти вже третю добу штурмували повстанський бункер-фортецю. З чоти їх лишилося 12. І коли з боєприпасів залишилася одна граната, чотовий сказав: "Пора, хлопці!". Здаватись ніхто не хотів.
  
  Але - як вчинити, щоб однієї гранати вистачило на всіх 12? Хтось збагнув, - треба всім стати в коло, головами до центру. Так і зробили.
  
  Голова до голови, стали вони, обійнявшись. Помолились "Отче наш". Вигукнули "Слава Україні". І хтось вийняв "чеку" з гранати…
  
  Вранці баба Ярина буквально вирила і воскресила його з завалів того бункера, закривавленого і контуженого. Але єдиного – ще живого…
  
  ***
  
  А ось яку трагічно-красиву історію розказав колись ветеран УПА і ГУЛАГу Никифор Романишин.
  
  …Епогей облави залишив їх всього удвох – він і ройовий Орлик. Орлик був десь із Полтавщини, його справжнього імені ніхто не знав. Втім, як і всіх інших.
  
  Вони вирішили все ж прорватися. Першим у довгий і вузький коридор будинку вибіг Орлик. Никифор прикривав.
  
  Але в цю ж мить назустріч Орлику вибіг якийсь солдатик зі словами "Здавайся, бандит!" з колоритним полтавським акцентом.
  
  Якийсь час земляки, Орлик і солдатик, стояли, направивши один на одного свої автомати. Щось говорили. Никифор розчув тільки фразу Орлика "Та наших батьків вони голодом заморили! А ти за них воюєш і своїх же вбиваєш!".
  
  В цю мить позаду солдатика у дверях коридору з’явився командир-НКВДист з дикими матюками до нього: "Стреляй, хахол, а то сейчас обеих прострочу!"
  
  Після паузи Орлик повернув цівку зброї на себе і викрикнув свої останні слова:
  
  "Живи! Люби Україну!". Після Орликового пострілу в своє серце декілька секунд панувала тиша.
  
  І тут раптом солдатик розвертається і випускає всю обойму свого автомата в офіцера та інших НКВДистів. Забирає автомат вже мертвого Орлика і втікає до лісу.
  
  Подальша доля цього радянського солдата-полтавчанина невідома. А Никифор воював аж до 1955 року.
  
  ***
  
  Ілля Бойцюн, вічна пам’ять, жив десь на Дарниці і помер через кілька місяців, як в 1993 р. розповів цю історію. Він був бандерівським "спецназівцем" - його боївка виконувала спецзавдання, зокрема, по визволенню політичних в’язнів, - з польських, потім більшовицьких, потім гестапівських, потім знову радянських тюрем.
  
  Хлопці Бойцюна творили дива винахідливості, хоробрості і доблесті, - куди там голівудівським бойовикам. Але в червні 1941 р. вони не встигли…
  
  Львівську тюрму на вулиці Лонського вони взяли, як і раніше за Польщі, миттєво і блискуче. Але сотні її в’язнів – в основному, ні в чому не винних людей, вже не врятували.
  
  Ілля і через 50 з лишнім років здригався, коли розказував про побачені в тій тюрмі страхіття: людські "туші", зварені в якихось велетенських казанах, розірвані тіла жінок і старих, каземати, по щиколотки повні людської крові.
  
  По свіжих швах між цеглою бійці пізнавали місця замурування в’язнів, розбивали ці стіни і знаходили там мертвих, зневоднених, задушених заживо людей. Скільки днів ті мучилися, ніхто не знає…
  
  Але одного їм таки вдалося врятувати. Знаєте, як він підтримував життя в своєму тілі? Бойцюн розповів, що коли його хлопці розбили чергову стіну, - непритомного, але живого, знайшли того в’язня. Його зап’ястя були густо покусані.
  
  Пізніше той розповів, що помираючи від голоду і спраги, він (хай читач дарує цей жах) прокушував свої жили і пив свою кров! І так вижив!
  
  ***
  
  Дмитро Жовтяк – батько Євгена Жовтяка. Того самого. Історія, яку він розповів, мабуть, була не найгероїчніша. Але дуже корисна.
  
  Отже, було це вже після більшовицьких ГУЛАГівських концтаборів, колишнім політзекам дозволяли жити тільки на засланні у спецпоселеннях, - радянська імперія боялася українських патріотів незрівнянно більше, ніж усіх бандитів разом взятих.
  
  Виснажені багатодесятилітніми табірними стражданнями, українські націоналісти під наглядом відповідних служб продовжували "каратись, але не каятись" вдалині від Батьківщини.
  
  Але і в таборах, і на спецпоселеннях націоналісти зберегли або створили нові мережі ОУН з відповідними органами самоорганізації. Дмитро Жовтяк був керівником місцевого внутрішнього суду.
  
  Один з колишніх повстанців уже встиг одружитися – з місцевою росіянкою. Сталося так, – чи випив забагато, чи за діло, чи ні, – побив трохи каторжанин свою дружину. Місцевий осередок ОУН вирішив розібратися. Снігами, лісами судді на чолі з Д. Жовтяком вирушили до поселення.
  
  - Не бійтеся, розкажіть нам правду і ми разом подумаємо, що робити, - звернувся до жінки Жовтяк.
  
  Пан Дмитро не розповів детально, що повідомила їм та жінка, але розмова з її чоловіком була суворіша:
  
  - Ви, друже Бере, підняли руку на жінку, зганьбивши честь українського націоналіста. Прошу пана, лягайте на лавицю животом донизу.
  
  Бер не дискутував: закони ОУНівського правосуддя були суворі, справедливі і чинні для всіх . Декілька десятків добрих палиць, як сказав пан Дмитро, стали чудовим стимулом до підвищення показників у сімейному житті колишнього повстанця та його дружини-росіянки. І дієвим засобом для зростання його націоналістичного світогляду.
  
  Авторитет повстанців був маяком для всіх інших категорій в’язнів, всіх, хто шукав справедливості: борців з більшовизмом інших народів, священників, полонених, "шпіонів" і навіть звичайних урок. Наші хлопці заступалися за всіх, кого скривдили.
  
  Особливо їх поважали полонені японці. За договором з Японією, полонених "самураїв" мали ось-ось відпустити додому. В якийсь день приїхало багато різних авто і "офіційних" японців. Вдячні екс-полонені розповіли їм про справедливих бандерівців. Журналісти взяли багато інтерв’ю.
  
  Згодом увесь світ дізнався про справжній інтернаціоналізм УПА та про їхній подвиг. В тому числі, - і в "Інтернаціоналі ГУЛАГ".
  
  ***
  
  От, мабуть, і всі історії, які більш-менш цілісно залишилися в пам’яті.
  
  Ще спливають уривки розповідей якогось повстанця про його кумедні бойові винаходи: оточений німцями в якійсь клуні, він за гранатою кидав у ворогів один за одним п’ять-шість буряків. Коли ті розслаблялись, - знову граната. І так далі, поки вирвався з лабет дезорієнтованих німців! Багато їх він тоді поклав!
  
  Хай дарує нам вразливий читач за ці трагічно-героїчні етюди.
  
  Де ви, сценаристи, продюсери, поети!?
  
  Бездарно-байдужі нові фільми про ОУН і УПА ("Атентат..", "Армія безсмертних", "Залізна сотня") більше нагадують звіт перед діаспорою за змарновані немалі кошти…
  
  Таке враження, що робили їх люди без найменшого "відчуття теми".
  
  Але ж один такий небайдуже виплеканий фільм міг би зміцнити весь наш народ, якому якраз так не вистачає новітніх ціннісних орієнтирів…
  
  Головний ініціатор і спонсор вказаних фільмів, австралійський мільйонер, колишній булавний УПА Юрій Борець, який віддавав Україні свою кров і мільйонні кошти до останнього дня, помер ось у грудні 2006 р. І ніхто публічно не сказав йому: "Прощай! І прости!".
  
  Видатний поет Микола Омелянович Самійленко воював в УПА на рідній Дніпропетровщині. Мучився по ГУЛАГах і засланнях. Читав свої вірші із заплющеними очима, - бо так звик творити їх, відключаючись від страшної табірної дійсності. Помер, не потрібний народові, за який страждав усе життя, 11 травня 2001 року.
  
  Твердь небесна, земне бездоння
  Поглинають і тіло й дух нам –
  Тисячоліття нам подзвін дзвонять
  Слово! Може хоч ти не вщухнеш.
  Що – забудькуватим минуле?!
  Не озиваємось. Від утоми?...
  Що було – Не було!... Забули…
  Нащо ми? І чиї? І хто ми?
  
  Микола Самійленко, з поеми "Дзвони", 1994 року.
  
  Коли вони вмирали, їм дзвони не грали… І тоді, і тепер…

• 2007.03.07 | igorg

  Про ліву групу в УПА Івана Мітринги (лфі)

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1170707215

• 2007.03.07 | igorg

  А. Дольчук Українське націоналістичне підпілля на Криворіжжі (л

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1163523336

• 2007.03.07 | igorg

  А. Дольчук Про союз добровільних товариств ліквідації фашизму

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1163523580

• 2007.03.07 | igorg

  Плевок в Гирша Келлера

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1163641620

• 2007.04.14 | igorg

  И.Лосев. Феномен бандерофобии в русском сознании

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1176541409
  скоріше публіцистика, але в тему .

• 2007.04.14 | MV

  Михайло Лукінюк Боротьба УПА з окупантами: поступ до правди

  Михайло ЛУКІНЮК
  Боротьба УПА з окупантами: поступ до правди
  http://www.ukrlife.org/main/prosvita/upa.htm

• 2007.04.15 | igorg

  Сайт: УПА - історія новітньої боротьби

  http://www.pokrova.org.ua/
  Боротьба УПА досі триває, оскільки її кінцева мета - Українська Самостійна Соборна держава досі залишається метою, а не дійсністю.
  Проект "УПА - історія новітньої боротьби" має за мету висвітлювати події, що стосуються ОУН-УПА в нинішні дні.

• 2007.04.15 | igorg

  Гурбенський котел. Рівненщина. УПА.

  http://maidan.org.ua/static/news/2007/1176627948.html
  
  Традиційно, щороку на Рівненщині на третій день Пасхи відправляють панахиду за загиблих вояків УПА в 1944 році в урочищі Гурби Здолбунівського району.
  
  10 квітня в урочищі Гурби Здолбунівського району було проведено богослужіння та мітинг-реквієм пам'яті загиблим героїв УПА. Богослужіння провів Митрополит Рівненський і Острозький Євсевій. На святому місці зібралося близько півтори тисячі чоловік із Здолбунівського району, ближніх районів та сіл області, були також представники Тернопільської області. По завершенню панахиди відбувся мітинг-реквієм, в якому взяли участь керівники області, науковці, громадсько-політичні діячі, інтелігенція.
  
  Рівненську обласну державну адміністрацію на заході представляв перший заступник голови Анатолій Жуковський. У ході виступу він зазначив, що Гурби є святим місцем для кожного українця і особливо для тих українців, які мали безпосередньо пряме відношення до українського національно-визвольного руху.
  
  Довідка
  
  Майже 35 тисяч добірного війська НКВС, прикордонників, охорони тилу, які також входили у підпорядкування Наркомату внутрішніх справ, намагалися оточити частини УПА-Північ (Військова округа "Богун" під командою Петра Олійника - "Енея") та УПА-Південь, яка щойно розпочала своє формування в Кременецьких лісах під командуванням Василя Кука - "Леміша". Неповних п'ять тисяч бійців, з яких понад півтори тисячі не були озброєними, потрапили в кільце оточення, так званий "гурбенський котел", якого не знала історія партизанської боротьби у Східній Європі. Але повстанці витримали натиск семикратно переважаючого ворога та ціною неймовірних зусиль і втрат передусім серед неозброєних мобілізованих чоловіків зуміли прорвати, здавалось, "мертве" кільце оточення. До усіх підручників з новітньої української історії ця операція увійшла під назвою "Бущанського прорива". Зібравшись усіма групами, які вирвались з оточення й спаливши у с. Буща кілька танків та знищивши кілька сотень енкаведистів, в районі села Точивик на Острожчині сили були перегруповані. А далі розпочалися знамениті Північний рейд на Полісся та Рейд на Схід частин УПА-Південь та УПА-Північ, які вкрили себе невмирущою славою звитяжців у мало не щоденних боях з НКВС. Операція із знищення Кременецького угруповання УПА. проведена за наказом маршала Г.Жукова, захлинулась.
  
  Джерело: http://pokrova.org.ua

• 2007.05.18 | MV

  Фаховий висновок робочої групи істориків

  У виданні наводяться підсумкові тези, напрацьовані групою істориків, утвореною при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА, що висвітлюють найбільш дискусійні аспекти історії цих організацій. Висновки оформлені у вигляді 14 рубрик. Як додаток друкується матеріал про основні засади та етапи діяльності (в 1997 - 2004 рр.) зазначеної групи істориків.
  
  ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ i УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ
  Фаховий висновок робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА
  http://www.ukrlife.org/main/evshan/upa_naukovo.htm

• 2007.05.19 | igorg

  На Рівненщині відкрито Пантеон вояків УПА (Гурби)

  http://maidan.org.ua/static/news/2007/1179556979.html
  
  Першу чергу Пантеону загиблих вояків Української повстанської армії відкрито у лісовому масиві (урочище Гурби) у Здолбунівському районі на Рівненщині.
  
  У Пантеоні перепоховано останки 27-ми вояків УПА, знайдені у цих місцях. У церемонії перепоховання та відкриття пантеону взяли участь голова облдержадміністрації Віктор МАТЧУК, перший заступник голови облради Валентин КОРОЛЮК, інші представники місцевої влади, учасники всеукраїнської асамблеї лауреатів Національної премії імені Тараса Шевченка, політики, представники громадськості, молодіжних організацій та ветерани УПА з Рівненської та сусідніх областей. Панахиду провів митрополит Рівненський та Острозький Української православної церкви Київського патріархату ЄВСЕВІЙ.
  
  Як повідомив журналістам учасник пошукових робіт археолог Ярослав ОНИЩУК, залишки одягу, взуття та особисті речі допомогли ідентифікувати останки вояків УПА і навіть встановити особу одного з них. Пошукові роботи у цьому місці буде продовжено, а повністю меморіал буде збудовано до кінця цього року.
  
  Історики та дослідники стверджують, що саме в районі урочища Гурби у квітні 1944 року відбувся найбільший бій УПА з військами НКВС. Тоді п’ять тисяч повстанців, більшість з яких становили необстріляні та слабоозброєні новобранці з навколишніх сіл, виявились оточеними майже 30-ма тисячами бійців НКВС, яких підтримували танки, гармати й артилерія. Незважаючи на великі втрати, внаслідок кількаденних кровопролитних боїв, значній частині повстанців усе ж вдалося прорвати кільце оточення.
  
  Як уже повідомлялося, історією Гурбенського бою зацікавилися голлівудські режисери, які планують зняти фільм про боротьбу УПА. Вони працюють над сценарієм майбутнього фільму, який пишуть за однією з документальних книг про ці події.
  
  Джерело: УНІАН
  
  Продовження на http://maidan.org.ua/static/news/2007/1179758063.html
  
  Вперше в Україні відкрито пантеон вояків ОУН-УПА
  
  Урочисте відкриття пантеону героїв Гурбинського бою та перепоховання вояків ОУН-УПА відбулося 18 травня в урочищі Гурби. На урочистості приїхали голова облдержадміністрації Віктор Матчук, перший заступник голови обласної ради Валентин Королюк, митрополит Рівненський і Острозький Євсевій, близько десятка священнослужителів різних конфесій, керівники районів, делегації з Києва, Хмельницької, Тернопільської, Волинської, Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької областей, а також живі свідки тих подій - вояки Української повстанської армії. Найбільш тривожним став цей день саме для них, бо знову довелося згадати, як багато років тому майже 35 тисяч добірного війська НКВС намагалися оточитити частини УПА-Північ та УПА-Південь, і як неповних п’ять тисяч бійців, з яких третина не мала зброї, потрапили в кільце оточення – в “гурбинський котел”.
  
  Такого бою не знала історія партизанської боротьби у всій Східній Європі. Ціною неймовірних зусиль та непоправних втрат вдалося тоді прорвати “мертве” кільце оточення. Понад тисячу учасників бою так і лишилися лежати в темних гурбинських лісах.
  _______________________________________________________________
  Майдан-Інформ. Ми не маємо повноважень редагувати офіційні повідомлення Рівненської ОДА, але просимо і звертаємось: Люди! Не будуйте нових міфів про УПА - вже досить їх набудувала радянська пропаганда! Дані Літопису УПА та твердження командира цього бою Василя Кука коливаються між 100-150 загиблих бійців УПА. Не записуйте в УПА більше людей, ніж там було! Коли йде мова про 1000 загиблих - то це цивільне населення, яке сховалось у цих же лісах, і не вміло та не змогло заховатись від артобстрілів бронепоїздів та звичайної артилерії - і про це теж говорять Головний Командир УПА 1950-54 рр. Василь Кук та Літопис УПА.
  _______________________________________________________________
  
  Організатори спорудження пантеону переконані, що з побудовою пантеону, з’явилося в області місце, куди можна привести своїх дітей та розповісти їм про справжній героїзм і про любов до рідної землі. Крім того, тепер з’явиться привід, щоб нарешті провести до Гурбів нормальні дороги. Голова облдержадміністрації запевнив, що це буде зроблено вже наступного року. “На 2008 рік при формуванні пере ліку доріг, які будуть будуватися, я беру шмат дороги від Гурбів і на південь до межі з Тернопільською областю,” - сказав Віктор Матчук. Більше того, вже є домовленість з головою Тернопільської адміністрації про прокладання дороги до Гурбів - вона з’єднуватиме наші дві області.
  
  На будівництво першої черги меморіалу було витрачено близько 200 тисяч гривень. Зважаючи, що в цьому році Кабінет Міністрів України не виділив на спорудження пам’ятних знаків та пантеонів жодної копійки, роботи виконуються в борг - за рахунок коштів україно-американського спільного підприємства “Ренесанс”. Спорудженням на Рівненщині пантеону героїв УПА справа вшанування загиблих не закінчиться. Голови шести західних областей прийняли рішення про спорудження спільного пам’ятного знаку до 60-ти річчя операції Вісла у Львові.
  
  Крім того, від цих областей щорічно будуть виділятися невеликі символічні суми і кожен рік в одній із них буде встановлюватися пам’ятний знак.
  
  Рівненська обласна державна адміністрація, 33028, м. Рівне, майдан Просвіти, 1, тел. (036-2)69-53-14, факс (036-2)26-08-35
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2009.05.17 | igorg

    Пам’ять про Гурбинський бій жива

    ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ
    http://www.dt.ua/3000/3150/66133/
    № 17 (745) 16 — 22 травня 2009
    
    Пам’ять про Гурбинський бій жива
    Автор: Роман ЯКЕЛЬ
    
    Наприкінці квітня минуло 65 років із часу запеклого і страшного бою в урочищі Гурби на Рівненщині. Долина смерті, де полягли воїни УПА в нерівній сутичці з військами НКВС, назавжди вписана в аннали героїки Другої світової війни.
    
    На початку березня 1944-го більшовики, звільняючи Волинь від фашистів, оголосили мобілізацію серед місцевого населення. Багатьох хлопців і чоловіків відправили тоді на фронт, де їх чекала неминуча загибель у кровопролитних боях за Тернопіль. Але чимало волинян, особливо молодь, поповнили лави Українсь­кої повстанської армії. А бій у лісовому урочищі Гурби став ключовим етапом у намірах комуністичної влади ліквідувати військові підрозділи упівців.
    
    У квітні 1944 року з радянською армією мали криваві сутички частини УПА-Південь під проводом Василя Кука (псевдонім «Леміш»), які перейшли на південний схід Волині, та військові підрозділи УПА-Північ, зокрема округ «Богун» (командир Петро Олійник, «Еней»). Повстанцям довелося сходитися віч-на-віч із загороджувальними загонами НКВС, які йшли позаду військ радянської армії, щоб знищувати червоних дезертирів та розбиті й деморалізовані німецькі частини.
    
    Житель міста Шумська на Тернопіллі Мартин Головатюк, політв’язень таборів Караганди, Омська, Алтаю, у далекому
    1944-му був підрайоновим провідником юнацтва УПА. Доля послала йому випробування — стати очевидцем тих страшних подій. І саме йому, одному з небагатьох, судилося дожити до наших днів і розповісти про суворі епізоди своєї молодості наступним поколінням.
    
    — У кривавих боях у районі сіл Москалівка, Сураж повстанці зазнали поразки, бо сили були нерівні, — згадує 80-річний чоловік. — Більшовицькі війська їх вигнали звідти і зайняли майже всі довколишні села. Повстанці були витіснені у величезну улоговину, заболочену, вкриту лісовими хащами й оточену горами між селами Майдан, Мала і Ве­лика Іловиця та Гурби. Більшовики зайняли позиції на висотах з північної сторони, аби контролювати всю місцевість, і почали її обстрілювати. Відділи УПА налічували близько п’яти тисяч людей. Командування радянської армії кинуло проти них п’ять бригад НКВС, або майже 30 тисяч солдатів і офіцерів із важкою зброєю — мінометами, гарматами та за підтримки авіації. Я зі своїм побратимом Сергієм Побережним ледве вибрався звідти. Повзли цілу ніч... Нарешті добралися до села Мала Іловиця, де були відомі нам криївки. Побачили пастухів. Я пішов до свого діда. Отак ми врятувалися і вижили, — розповідає Мартин Головатюк.
    
    Командування УПА спробувало зробити прорив у спину ворогові в ніч з 23 на 24 квітня. Та це виявилося нереальним, треба було приймати бій. Журнал ОУН «На зміну» в одному з номерів описує сам хід головного бою. На­ведемо цитату з праці Петра Мір­чука «Українська повстанська армія 1942—1952: документи і матеріали» (Львів, 1991): «О 4-й годині більшовики почали обстрілювати курінь Сторчана з гармат і мінометів. Повстанці кинулися до атаки (…) Вороги не витримали повстанського обстрілу. Вони панічно втекли. Та мало кому з них пощастило вирватися з-під влучних повстанських куль. Між іншим, тут загинув один більшовицький полковник, герой фінського фронту.
    
    Після короткої перерви більшовики при допомозі танків повели другу атаку. Відступили два відділи повстанців. А курінь Стор­чана потрапив в оточення… Три сотні, забравши гармати, прорвалися з більшовицького оточення, а близько 60 повстанців з командиром Сторчаном більшовики оточили. Розгорілася нерівна боротьба. Героїчно боронилися повстанці до години 11-ї. Врешті, не стало набоїв. Хто не загинув від ворожої кулі, той останнім набоєм стрілявся сам. По-геройськи загинули командир Сторчан, сотенний Вулка, заступник сотенного Ігор, чотовий Хмеленко, чотовий Корнієць та інші.
    
    За цей час поставлено другу оборонну лінію. Відділ Андрія Шума зайняв Гурбенську і по-геройськи держав її до вечора. Аж увечері більшовикам вдалося при допомозі танків викинути Шума із становища на горі (…). Завзятий бій на всіх відтинках тривав до ночі. Всі більшовицькі атаки з намаганням знищити наші відділи зламалися об геройську повстанську оборону (…) Під прикриттям ночі, звівши кілька стрічних боїв з большевицькими заставами, наші відділи вирвалися з ворожого оточення… В Боях під Гурбами загинуло 80 повстанців, в тому числі 60 безсмертних сторчанців. Більшовицькі втрати обчислюються понад 800 вбитими і багато раненими…»
    
    Вирвавшись із «гурбенського котла», частина відділів УПА прорвалася в район села Мостів. І тут чатувала на них смерть: більшовики кинули танки, загинуло понад 700 повстанців. Курінь Сторчана відійшов у напрямку Мізоча. Курені «Енея», «Панька» та «Кропиви» вийшли в Суразькі ліси. У селі Бущі повстанці спалили кілька танків і знищили кілька сотень енкаведистів. А в районі села Товчик повстанські сили було перегруповано. Далі — відомі рейди УПА на Полісся і на схід, під час яких повстанці прославилися в боях з НКВС. Операція зі знищення УПА в Кременецьких лісах, організована за наказом маршала Г.Жукова, дала осічку.
    
    Багато учасників того квітневого пекла 1944-го знайшли вічний спочинок в урочищі Гурби. Два роки тому на місці кривавих подій у Здолбунівському районі на Рівненщині, завдяки підтримці керівництва Рівненської облдержадміністрації та особисто її голови Віктора Матчука, відкрито першу чергу Пантеону героїв — учасників гурбинського бою. Її розраховано на 120 місць. Однак поки що знайдено, ексгумовано та перепоховано останки лише 33 вояків УПА. Скорботний дух меморіального комплексу втілено у скульптурній композиції Божої матері, яка оберігає козаків і повстанців.
    
    А вже традиційно кожного року Молодіжний націоналістичний конгрес організовує гру «Гурби—Ан­тонівці». До цих незабутніх місць з’їжджаються близько 300 шко­лярів і студентів з усієї України. Па­м’ять про Гурби справді жива, і є всі підстави сподіватися, що вона передаватиметься з покоління в покоління.

• 2007.05.26 | igorg

  ОУН, УПА Архівні документи сайту Ukraїnarus

  http://www.geocities.com/ua_ukraine/ukrayinarus105.html
  
  Історія утворення ОУН-УПА
  ОУН-УПА у боротьбі з фашистською Німеччиною. Де Голь: "Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт не топтав би французької землі"
  Радянські партизанські банди проти ОУН-УПА. Свідчать документи (!)
  ОУН-УПА у боротьбі з окупаційним московсько-комуністичним терором (!)
  Свідчать документи ОУН-УПА
  УПА на Закерзонні
  Структура УПА
  Історичне значення ОУН-УПА
  
  З історичної хрестоматії http://www.geocities.com/ua_ukraine/ukrainerus.html

• 2007.05.26 | igorg

  Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському

  http://disser.com.ua/contents/17905.html
  
  Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941 - 1944 рр.) Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / В.В. Дзьобак; Чернів. нац. ун-т ім. Ю.Федьковича. — Чернівці, 2002. — 17 с. — укp
  
  Вперше в історіографії комплексно проаналізовано роль і місце Т.Бульби-Боровця і його військових підрозділів в українському русі опору в 1941 - 1944 рр. На підставі всебічного аналізу архівних матеріалів, спогадів, вітчизняної та зарубіжної літератури висвітлено процеси формування і діяльність військових формувань "Поліська Січ" та "Українська Повстанська армія" (УПА), якими в різні періоди командував Т.Бульба-Боровець. Розглянуто питання формування Т.Бульбою-Боровцем поліційної частини "Поліської Січі", що підпорядковувалася нацистському командуванню, а також стосунки Т.Бульби-Боровця з нацистами, радянськими партизанами, польським населенням, українськими національними організаціями та військовими формуваннями. Проаналізовано засоби, форми і методи, які він застосовував у своїй військово-політичній діяльності.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.05.26 | igorg

    ОУН-УПА Велика добірка матеріалів. Статті, лінки

    На сайті ОУН-УПА http://www.oun-upa.org/main/
    
    http://www.oun-upa.org/articles/
    
    Матеріали загального інформаційного змісту
    -----------------------------------------------------
    
    Зиновій Соколюк: Політичне значення
    Української Повстанської Армії (УПА)
    
    Ярослав Сватко: Акт 30 червня
    1941 року: Україна проти Німеччини
    
    Ярослав Сватко: 76 років на грані двох світів
    
    Александр Вовк: Неизвестные страницы истории УПА
    
    Олег Гринів: Українці в роки Другої світової війни
    http://lib.galiciadivision.com/articles/ukr_ww2.html
    
    Іван Муковський, Олександр Лисенко: УПА та збройні формування ОУН у Другій світовій війні
    http://warhistory.ukrlife.org/6_02_3.html
    
    Георгій Касьянов: Теорії нації та націоналізму. Український націоналізм.
    http://litopys.org.ua/kasian/kas14.htm
    
    Георгій Касьянов: До питання про ідеологію ОУН
    http://litopys.org.ua/kasian/kas2.htm
    
    СССР у Другій світовій
    ----------------------------
    
    Сергей Нехамкин: ГУЛАГ под Парижем
    
    Юлия Кантор: Зона молчания
    
    Александр Гогун: Концлагерь Заксенхаузен. Но не тот, о котором все знают...
    
    Дмитро Грицай: СРСР – визволитель чи агресор?
    
    Федір Пігідо-Правобережний: "Велика вітчизняна війна"
    http://www.ukrexlibris.com/vvv/
    
    Левко Лук'яненко: Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні
    http://www.ukrexlibris.com/text/zhukov.html
    
    Війна відома й невідома
    http://warhistory.ukrlife.org/3_02_1.htm
    
    Андрій Ліпкан: Воєнна агресія Німеччини і СРСР проти Польщі і українське питання
    http://warhistory.ukrlife.org/3_02_3.htm
    
    Рух опору у регіонах
    -------------------------
    
    Василь Павлів: Українці Надднiпрянщини в лавах УПА
    
    О. Яценко: ОУН(б) в Центральній та Східній Україні в період нацистської окупації (1941-1943 рр.)
    
    Анатолій Малигін: Боротьба ОУН-УПА на Вінниччині
    
    Володимир Ейсмонт: Націоналістичне підпілля Кременчука у роки Великої Вітчизняної війни
    
    Вахтанг Кіпіані: Cумщина в національно-визвольній боротьбі першої половини ХХ ст.
    
    Дніпропетровці в Українській Повстанській Армії
    
    Вахтанг Кіпіані: Українські націоналісти на Миколаївщині. Роки 1941—1943.
    
    Євген Горбуров: Підпільний і партизанський рух на Миколаївщинi в роки Другої світової війни
    
    Едуард Дубовик: ОУН на півдні України в 1941-1944 рр.
    
    Л. Марчук: Вони боролися не за "привид", а проти "гітлеряк"
    
    Нестор Мизак: Південне Галицьке Надзбруччя у визвольній боротьбі ОУН, УПА у 1939-1953 рр.
    
    Володимир Стецко: Повстанський бастіон — Яворина
    
    І. Загарія: Історія боївки „Сагайдачного” (за матеріалами краєзнавця Івана Каленчука)
    
    Ігор Валаханович: Підпілля ОУН на території Білорусі в 1944-1952 pp.
    
    Ігор Іванченко: Діяльність похідних груп ОУН на Дніпропетровщині в роки II-ої світової війни
    http://ridnaukraina.com/view.aspx?type=news&lang=1&nid=131&id=126
    
    Україна у період німецької окупації
    --------------------------------------------
    
    Юрий Краснощок: Правда о "матче смерти" в оккупированном Киеве
    
    Вулиці і площі Києва в часи німецької та російської окупації
    
    Александр Гогун: Эрих Кох и Сидор Ковпак на «кресах всходних»
    
    Крещатик 60 лет назад был взорван диверсантами
    http://spilka.webua.org/library/kreschatik.html
    
    Василь Офіцинський: Дистрикт "Галичина" (1941-1944)
    http://www.ukrexlibris.com/distrikt/
    
    Жанна Ковба: Людяність у безодні пекла: поведінка місцевого населення
    Східної Галичини в роки "остаточного розв'язання єврейського питання"
    http://www.judaica.kiev.ua/kovba.htm
    
    Андрій Ліпкан: Боротьба УПА з німецьким окупаційним режимом
    http://warhistory.ukrlife.org/6_02_6.html
    
    Червоний терор в Україні
    ------------------------------
    
    Сергей Филиппов: "Освобождение"
    
    Іван Білас: Червоний терор в Україні 1917-1953 рр. Боротьба з національно-визвольним рухом.
    
    Іван Губка: Боротьба ОУН-УПА в московських концтаборах
    
    Вахтанг Кіпіані: Українці проти уркаганів
    http://www.umoloda.kiev.ua/number/368/163/13273/
    
    Львівське обласне товариство "Пошук" - пошук жертв репресій
    http://www.poshuk-lviv.org.ua
    
    Н.В.Петров, К.В.Скоркин: Кто руководил НКВД. 1934–1941. Справочник.
    http://www.memo.ru/history/NKVD/kto
    
    Эвакуация тюрем
    http://www.hro.org/editions/karta/nr6/evaku1.htm
    
    Микола Куделя: Під мурами Луцької тюрми. Спогади колишнього в'язня.
    http://www.ukrexlibris.com/text/kudela.html
    
    Списки розстріляних на сайті СБУ:
    http://www.sbu.gov.ua/pdf/01_1994/191.pdf
    http://www.sbu.gov.ua/pdf/01-02_1997/394.pdf
    
    Злочини комуністичної Москви в літі 1941 р.
    http://memorial.kiev.ua/content/view/168/66/
    
    Антін Драган: Пам'ятаймо про Вінницю
    http://lib.galiciadivision.com/articles/vinnycia.html
    
    Андрій Микулин: Концентраційні табори в Совєтському Союзі
    http://memorial.kiev.ua/content/view/162/68/
    http://www.geocities.com/uno_montreal/camp.htm
    
    Теорія й практика комуністичного терору в СРСР
    http://memorial.kiev.ua/content/view/181/70/
    
    Вилучення еміґрації
    http://memorial.kiev.ua/content/view/139/70/
    
    Таємниця Жовтневого палацу
    http://memorial.kiev.ua/content/view/166/70/
    
    Злочини НКВД у Жовкві
    http://memorial.kiev.ua/content/view/169/70/
    
    Вирок Міжнародного громадського суду у справі
    по звинуваченню Kомпартії у злочинах на території України та проти українців
    http://memorial.kiev.ua/content/view/180/70/
    
    Шлях через Голгофу (Спогади учасника Кенгірського повстання 1954 року.)
    http://memorial.kiev.ua/content/view/164/70/
    
    Норильськ колись і тепер. Чи можна те все забути?
    http://memorial.kiev.ua/content/view/163/70/
    
    Євген Грицяк: Історія Норильського повстання
    http://www.geocities.com/uno_montreal/norilsk_intro.htm
    
    Е.С.Грицяк: Норильское восстание (перевод с украинского)
    http://svecha.nsk.ru/nor-vostan.htm
    
    Боротьба окупантських спецслужб з ОУН-УПА
    ----------------------------------------------------
    
    Сергей Кулида: МГБ против ОУН: история политических убийств
    
    Спогади вбивці: Павел Судоплатов: Ликвидация главаря ОУН Коновальца
    українською мовою - http://www.sbu.gov.ua/pdf/01-02_1995/302.pdf
    
    Евгениуш Месило: Польские "банды УПА"
    
    Николай Плотников: Спецслужбы борются с терроризмом
    
    Таємниця полювання на „Вовка”
    
    Вадим Андрюхин: "Берлога" для Бандеры
    
    Владимир Перекрест: У нас был свой "момент истины"
    
    Джон Стил: Убийца, разоруженный любовью
    
    Вахтанг Кипиани: Украинские националисты и смерть знаменитого советского разведчика
    
    Олег Романчук: Таємниця смерті обер-лейтенанта Зіберта
    
    Дмитро Вєдєнєєв: Розвідувальна діяльність УПА (1943–1945 рр.)
    
    Іван Крайній: У криївці — як у шапці-невидимці
    
    Іван Крайній: Жіночі обличчя ОУН-УПА
    
    Дмитро Вєдєнєєв, Володимир Єгоров: Меч і тризуб.
    Нотатки до історії Служби безпеки Організації Українських Націоналістів.
    
    Служба безопасности ОУН(б)
    
    Борьба с буржуазно-националистическим подпольем
    в западных областях Украины и Белоруссии и республиках Прибалтики
    
    із підручника "История советских органов государственной безопасности"
    http://www.fas.harvard.edu/~hpcws/KGBhistory.htm
    
    Джефри Бурдс: Женщины-агенты и националистическое подполье на Западной Украине, 1944-1948
    
    англ. оригінал - Jeffrey Burds: Gender and Policing in Soviet West Ukraine, 1944-1948
    http://www.history.neu.edu/fac/burds/Gender.pdf
    
    Jeffrey Burds: Soviet Informants' Network & the Ukrainian Underground in Galicia, 1944-1948
    
    http://www.history.neu.edu/fac/burds/agentura1.pdf
    
    
    Політичні вбивства
    -----------------------
    
    Вбивство Євгена Коновальця 23.5.1938 року
    http://memorial.kiev.ua/content/view/142/70/
    
    Вбивство Романа Шухевича 5.3.1951 року
    http://memorial.kiev.ua/content/view/143/70/
    
    Вбивство Лева Ребета 12.10.1957 року
    http://memorial.kiev.ua/content/view/144/70/
    
    Вбивство Степана Бандери 15.10.1959 року
    http://memorial.kiev.ua/content/view/145/70/
    
    Murdered by Moscow: Petlura - Konovalets - Bandera
    http://www.ukrexlibris.com/murders/
    
    Повоєнний період
    --------------------
    
    Йосип Пацула: Чи могло бути інакше? (або яких воєнно-політичних дій чекали українські повстанці від англо-американських союзників у кінці Другої світової війни)
    
    Ігор Гуцуляк: Організації Українських Націоналістів
    після Другої світової війни (ідеологічний аспект)
    
    Володимир В'ятрович: Позиція ОУН щодо перспектив Третьої світової війни
    
    Ярослав Тинченко: Війна після війни
    
    Валерій Єфименко: Організація діяльності спецпідрозділу
    ОУН(б) на західноукраїнських землях після Другої світової війни
    
    Яна Шолох: Рейди УПА очима зарубіжних дослідників: оцінки та значення
    
    Сергей Вейгман: До встречи в Баварии...
    
    Дмитрий Веденеев, Сергей Шевченко: Миротворцы тайной войны: Никита Хрущев санкционировал проведение переговоров НКВД с ОУН и УПА о прекращении борьбы
    
    Юрій Шаповал: Війна після війни
    http://warhistory.ukrlife.org/6_02_7.html
    
    
    Міфи та стереотипи
    -----------------------
    
    Правда про "Нахтігаль"
    
    Сергей Вейгман: Батальон "Нахтигаль": сражения после войны
    
    українською мовою - http://www.ridnaukraina.com/view.aspx?type=news&lang=1&nid=107&id=95
    
    Вахтанг Кипиани: Прерванный «плевок»
    
    Роман Василько: ЗЛОЧИН: хто гострив сокиру?
    Обставини смерті Ярослава Галана — погляд через 50 років
    
    Ігор Лосєв: Явище "бандерофобії" в російській свідомості
    
    Игорь Лосев: Феномен бандерофобии в русском сознании
    
    Александр Черкасов: Враг моего врага
    
    Александр Гогун: Как погиб генерал Ватутин
    
    Александр Гогун: Бальзам на исторические раны
    
    Олександр Гогун: Як «народні месники» мстили народові
    
    Александр Гогун: “Народные мстители” - народу
    
    Александр Гогун: Красные партизаны. Как это было в Западной Белоруссии.
    
    Жанна Ковба: Міфи та стереотипи. "Білі плями" історії Голокосту галицьких євреїв.
    
    Александр Гогун: Трагедия восстания в Львовском гетто глазами польского подпольщика
    
    Александр Гогун, Александр Вовк: Евреи в борьбе за независимую Украину
    
    Людмила Загоронюк: Не загинеш героєм помреш зрадником
    
    Юрій Щур: Без стереотипів: східняки в ОУН-УПА
    
    Семен Швачка: “Молода Ґвардія”: комуністичний міт і націоналістична дійсність
    
    Василь Деревінський: Політична діяльність УПА (етнонаціональний аспект)
    http://warhistory.ukrlife.org/6_02_5.html
    
    Євген Штендера: Досліди історії УПА у Польській Народній Республіці
    http://forum.ottawa-litopys.org/documents/dos0501_u.htm
    
    Питання реабілітації, полеміка
    --------------------------------------
    
    Петро Потічний: Визнання УПА воюючою стороною
    
    Закон України про статус борців за волю України (проект Л.Лук'яненка)
    
    Юрій Шаповал: «Дорогі українсько-німецькі націоналісти!»
    
    Станіслав Кульчицький: ОУН-УПА: Справа в істині, а не в політичній монополії на минуле
    
    Кость Бондаренко: Історія, якої не знаємо. Чи не хочемо знати?
    
    Александр Дубина: Геополитическая трагедия ОУН–УПА
    
    Аркадий Киреев: Неужто битому и здесь неймется?
    
    Андрій Гайдамаха: Не нарікати на темряву
    
    Юрій Шаповал: Армія без держави, держава без армії
    
    Ярослав Грицак: «Гітлер не був певен у своїх силах»
    
    Дмитро Грицай: Бойові дії УПА були законними і справедливими згідно з нормами міжнародного права
    
    Михайло Лукінюк: Боротьба УПА з окупантами: поступ до правди
    http://ukrlife.org/main/prosvita/upa.htm
    
    Роман Круцик: Чи буде визнано ОУН-УПА?
    http://memorial.kiev.ua/content/view/84/30/
    
    Володимир Сергійчук: Наша кров — на своїй землі
    http://memorial.kiev.ua/content/view/153/70/
    
    Зустрічі з ветеранами, інтерв'ю
    
    ---------------------------------------
    
    Галина Березенко: Вояк УПА Михайло Вітер: «Ох, я б іще повоював!..»
    
    Янина Соколовская: Последний бандеровец
    
    Александр Гогун: УПА в воспоминаниях последнего главнокомандующего
    
    Роман Коваль: Щастя і трагедія Василя Кука
    
    Головнокомандувач УПА Василь Кук: ми здобували Україну кров’ю
    
    Останній повстанець
    
    Іван Крайній: Німі вмирали за Україну без страху і сумніву
    
    Александр Гогун: Рассказ Евгения Стахова об украинской революции в Закарпатье 1939 года
    
    Сергій Лащенко: “Молода гвардія”: людина з легенди (розмова з Євгеном Стахівим)
    
    Лесь Гарматний: Особиста зустріч з полковником УПА Василем Галасою-"Орланом"
    http://www.koza.kiev.ua/upa.htm
    
    З перших вуст: Василь Кук: Ідеї ОУН і УПА і сьогодні залишаються актуальними
    http://warhistory.ukrlife.org/6_02_2.html
    
    Генералу В.Куку - Головнокомандувачу УПА - 90 років! ("Народний оглядач", січень 2003 р.)
    http://observer.sd.org.ua/news.php?id=269
    
    Вахтанг Кіпіані: "Не вибирай, що краще, бо помилишся" ("На сторожі", Миколаїв, 1992 р.)
    http://kipiani.org/gulag/index.cgi?101
    
    Вахтанг Кіпіані: "Ми жили тільки народною підтримкою..." ("На сторожі", Миколаїв, 1992 р.)
    http://kipiani.org/gulag/index.cgi?149
    
    Вахтанг Кіпіані: "Я все життя присвятив боротьбі..." ("На сторожі", Миколаїв, 1992 р.)
    http://kipiani.org/gulag/index.cgi?174
    
    Вахтанг Кипиани: Сорок лет в подполье: Украинский националист
    Илько Оберишин вышел из лесу накануне Рождества ("Киевские Ведомости", январь 2000 г.)
    http://kipiani.org/gulag/index.cgi?154
    
    Міжнародні контакти українських повстанців
    -----------------------------------------------------
    
    Александр Гогун: Описание действий УПА-Запад
    против 16-й дивизии VII венгерского корпуса весной 1944 года
    
    Володимир В'ятрович: Польське питання в ідейно-політичних засадах ОУН(б)
    
    Юрій Телеховський: Українсько-польські відносини:
    деякі факти та міркування щодо об’єктивної оцінки минулого
    
    Освободительная борьба на Украине
    (Генерал Власов об антибольшевистском повстанческом движении)
    
    Українсько-румунські переговори (Документи)
    http://forum.ottawa-litopys.org/documents/doc0302_u.htm
    
    Карпо Микитчук: Місія УПА в Італії
    http://forum.ottawa-litopys.org/documents/mem0101_u.htm
    
    Патрік Мартін: Дорогий пане Микитчук (резюме)
    http://forum.ottawa-litopys.org/documents/mem0102_u.htm
    
    Євген Штендера: Шукання спільних шляхів: польське і українське підпілля в роках 1945-1947
    http://forum.ottawa-litopys.org/documents/dos0402_u2.HTML
    
    Юрій Сливка: Воювати на три фронти УПА не хотіла...
    http://www.ji-magazine.lviv.ua/dyskusija/volyn/wz07-07.htm

• 2007.05.26 | igorg

  Жіночі обличчя ОУН-УПА Іван КРАЙНІЙ УМ

  Жіночі обличчя ОУН-УПА
  Чому для молодих галичанок, які брали участь у національно-визвольній боротьбі, Україна була понад усе — сім'ю, заміжжя, продовження роду
  Іван КРАЙНІЙ
  
  http://www.umoloda.kiev.ua/number/445/163/16084/
  
  Один із феноменів національно-визвольної боротьби середини минулого століття в Західній Україні — масова участь у русі опору жiнок-українок, в основному молодих. В історії інших народів теж не бракувало відважних воїнів у спідницях, починаючи від легендарних амазонок та Жанни д'Арк. Проте юні українки, котрі виконували завдання ОУН-УПА, на п'єдесталі світового воєнізованого жіноцтва посідають особливе місце. Більшість із них, на противагу тупому фанатизму та безшабашній сміливості, були добрими, ніжними, щирими мрійницями. І водночас непохитними в усьому, що стосувалося державницької ідеї і національної гідності, пам'ятаючи про це і в безвиході оточеної енкаведистами криївки, і в безкінечності сталінських таборів.
  За спогадами провідниці жiнок-повстанцiв Станіславщини, тоді 20-річної Марії Скрентович-Лаврів (псевдо Звенислава), через рік перебування засуджених українок у заполярному воркутинському таборі його начальник, якого каторжанки прозвали «Чорним ужасом», привселюдно заявив, що бандерівки — найчесніші і найпорядніші з-поміж усіх бранок. «На це, — пригадує пані Марія, — звертали увагу і численні комісії, які проводили перевірки у бараках. Ми відзначалися чистотою, акуратністю, дружністю і моральністю поведінки».
  Серед учасниць національно-визвольної боротьби на теренах сучасної Івано-Франківщини було чимало жінок-лідерів, яскравих особистостей, про яких уже розповідалося у вітчизняних ЗМІ (зокрема, «Україна молода» публікувала матеріали про Оксану Попович, сестер Ліду, Зоню і Марійку Німих). Проте ідею незалежної України в ті роки відстоювали тисячі скромних і самовідданих галичанок, котрі не претендували і не претендують на окремий рядок в історії, але без яких ОУН-УПА ніяк би не змогла упродовж десятиліття протистояти найбільшій армії світу.
  Якими були і залишаються ці дотепер не визнані нашим парламентом патріотки України, вочевидь найкраще знає старший науковий співробітник Музею визвольних змагань Прикарпатського краю Оксана Романів, яка вивчає «жіночі сторінки» тієї жертовної боротьби.
  «Жінки рідше перебували під кулями, але несли не менший тягар»
  — Пані Оксано, ви за службовими обов'язками ближчі до жіноцтва ОУН-УПА і спілкувалися з рядовими учасницями підпілля та регулярних підрозділів Української Повстанської армії. Які це особистості?
  
  — Я часто розмовляла з більш відомими і не відомими зовсім учасниками визвольних змагань, які пережили той дуже важкий історичний період. Щиро зізнаюся, що спілкуватися з жінками мені набагато цікавіше, ніж iз чоловічим товариством.
  
  — Тому, що вам ближчий жіночий світ?
  
  — Ні, не тому. Чоловіки здебільшого згадують про екстремальні епізоди, які вимагали геройських вчинків. Інколи для відтворення таких ситуацій вони вживають забагато метафор. Нікого не хочу образити, але, як на мене, найвизначніші постаті ОУН-УПА все ж загинули в тодішній боротьбі.
  
  — Нещодавно один з учасників ОУНівського підпілля ніби на підтвердження ваших слів у розмові зі мною також висловив подібну думку: ті, хто з різних об'єктивних причин залишився живим, не є героями, бо герої — найкращі представники народу — загинули.
  
  — Чоловіків, котрі воювали зі зброєю в руках, звісно, полягло дуже багато. Жінки рідше перебували під кулями, однак вони несли не менший тягар. І невідомо, хто більше ризикував: той, хто стояв проти ворога віч-на-віч, чи той, хто збирав по селах продовольство та одяг, медикаменти, готував їжу і носив у ліс, наражаючи на небезпеку свою сім'ю. Мені здається, що ці жінки — чистіші душами, їм майже не відоме почуття меркантилізму. Зате за силою духу вони нічим не поступалися чоловікам. Розалія Шевчук, дуже красива жінка, розповіла мені про такий характерний епізод. Коли її з іншими засудженими галичанками завантажили в потяг, то старенька мати принесла доньці в далеку і небезпечну дорогу торбинку з їжею. Аби передати гостинець у вагон, мама кланялася конвоїрові і намагалася поцілувати чужинцеві руку. Побачивши цю картину, Розалія закричала із загратованого товарняка: «Мамо, не смій кланятися і принижуватися перед ним». Дівчині тоді було лише 18 років.
  
  — У яких військових справах жінки мали пріоритет?
  
  — Переважно вони були зв'язковими, розвідницями, пропагандистами, медсестрами, завідували підпільними медпунктами.
  
  «Для влади вони були страшнішими за кримінальні елементи»
  — Чи скоро дослідники назвуть хоча б приблизну кількість учасників національно-визвольної боротьби, зокрема жінок, часів Другої світової війни і десятиліття потому?
  
  — Це надто непросте запитання. Зараз ми складаємо лише списки людей, які загинули в лавах ОУН-УПА. Ось, для прикладу, у трьох Березовах — Верхньому, Середньому та Нижньому, що на Косівщині, загинуло понад сто чоловік (і це ще не всі!). Серед них були й жінки. Проте більшість жіноцтва — безіменні герої, які добували розвіддані, варили їсти, лікували.
  
  — Але їх за це позбавляли волі на 10-15-25 років, тобто ув'язнювали на більші строки, ніж кримінальних рецидивістів.
  
  — На той час для влади вони були страшнішими за кримінальні елементи, що могли вкрасти частину матеріальних цінностей чи посягнути на життя окремих людей. Вони були загрозою для цілої системи. Тому їх намагалися локалізувати і вивезти подалі на північ або на схід, щоб не впливали на решту населення.
  
  — Очевидці розповідають, що в УПА жінок уберігали від участі у бойових діях. Вони виконували лише допоміжні функції. За зброю їм доводилося братися лише у виняткових випадках: відстрілюючись від переслідувачів чи приставляючи пістолет до скроні, аби не потрапити в полон.
  
  — Були жінки, які постійно перебували в бункерах зі своїми шлюбними чоловіками, як, приміром, Антоніна Король — дружина відомого командира УПА, інтелектуальної і вольової людини Ярослава Мельника (псевдо Роберт). Надзвичайно романтична історія їхнього кохання і вельми трагічний фінал. Він якось зайшов на її подвір'я у селі Войнилів і попросив напитися води. Вона винесла горня. Цієї миті було досить, аби зародилося почуття великої любові. Антоніна тоді не знала, що Ярослав перебуває в УПА і посідає там чільне місце.
  
  Вона закінчувала Львівський медінститут і збиралася із села їхати на випускний вечір. На залізничній станції до неї підійшло кілька незнайомців і попросили надати допомогу важкопораненому. Так замість випускного Антоніна потрапила у ліс і з підпілля більше не виходила, бо в тій партизанській групі, як з'ясувалося, командиром був її коханий Ярослав. Жити доводилося в тяжких умовах, здебільшого — в підземних бункерах. Там же в них народилися близнята — хлопчик і дівчинка. Малята були ослаблені, як і їхня мама. Розуміючи, що рано чи пізно вона з чоловіком загине, Антоніна, переодягнувшись у селянський одяг, спершу спробувала передати сина своїм родичам, однак хлопчик по дорозі помер від виснаження. Більше пощастило з донькою, яку вдалося переправити в село. Вона виросла і ніколи більше не бачила батька і матір: обоє загинули в бункері.
  
  — Схожа житейська трагедія сталася з іншим провідником УПА — полковником Громом (псевдо Миколи Твердохліба), котрий разом з дружиною Ольгою Герасимович застрелився в оточеному бункері. Їм ще раніше гарантували життя і зустріч з маленьким сином Яремою в обмін на припинення опору. Однак здаватися на милість ворога вони вважали кроком, неможливим за будь-яких обставин. Чи не надто висока ціна за ідею, яку в той час не можна було втiлити?
  
  — Основу ОУН-УПА становили переважно молоді люди. Проте всі вони добре розуміли, що справа, якою займаються, — дуже серйозна, підпілля супроводжувалося суцільною небезпекою, тому особисте життя відходило на другий план, бо на першому завжди стояла праця для України. В історії, мабуть, важко знайти приклади такої масової жіночої жертовності. Любов, створення сім'ї, народження дітей дівчата відкладали на потім. Життя, звісно, інколи коригувало ці установки. У підпіллі також утворювалися сім'ї, з'являлися на світ повстанські діти, однак коли поставала дилема — особисте щастя чи інтереси нації — майже завжди вибір відбувався на користь України. Це ідеал, яким не можна було маніпулювати: сім'я, дитина не ставали аргументами зради національної ідеї, задля торжества якої вступали в ОУН-УПА. Знаєте, діти, чиї батьки загинули в підпіллі, ставши дорослими, зрозуміли вчинки своїх тат та мам і гордилися ними. Завдяки мужній поведінці передусім жінок і збереглися здорові клітини української нації. Між іншим, я не знаю жодного прикладу, аби доросла дитина виправдала співпрацю матері з НКВС лише тому, що це гарантувало сімейне благополуччя в тих надзвичайно складних історичних умовах.
  
  Так ніхто не кохав
  — Без материнської ласки залишалися й діти, батьки яких на довгі роки потрапили за грати чи колючий дріт.
  
  — Дуже зворушлива історія кохання Володимира та Оксани Манюхів. Вона була учасницею перших похідних груп ОУН-УПА на Схід України, а потім повернулася на терени нашого краю і перейшла у підпілля, де лікувала поранених повстанців. Там познайомилася з Володимиром — чудовим хірургом —і вийшла за нього заміж. Обоє згодом потрапили в ув'язнення, а на Прикарпатті залишився однорічного віку син Юрчик. Його виховувала рідня.
  
  Тривалий час Оксана не знала, в якому таборі перебуває її чоловік. Випадково дізналася про це від лікаря, який проводив медогляд і пригадав прізвище Володимира Манюха. Знаючи адреси таборів, вони передавали одне одному різні власноруч виготовлені сувеніри: він — шкатулочки у вигляді сердечка із засушеними всередині квітами, вона — вишивки. Це історія справжньої любові. Їм пощастило, не зважаючи ні на що, зазнати і зберегти глибокі почуття. Можливо, тяжкі випробування і викристалізували любов, допомогли зрозуміти її виняткове призначення, бо хтось живе у розкошах, але Господь не дає змоги зазнати такого щастя.
  
  Оксана Манюх на засланні в Сибіру
  (1954 рік. Портрет невідомого художника).
  
  — Ви розповідали про Параску Процак, котра сама вмовила чоловіка залишити сім'ю, аби не наражати його на небезпеку знову потрапити у в'язницю.
  
  — Справді, ця скромна селянка з Камінного Надвірнянського району, як на мій погляд, уособлює жінок, котрі були задіяні в цій боротьбі, але про них мало хто знає. В молодості Параску так побили енкаведисти, що вона назавжди втратила слух. За участь в ОУН-УПА її засудили на 10 років ув'язнення, чоловіка Михайла — на 15 років. У Воркуті, вже на поселенні, в них народилося троє дітей. Коли повернулися додому, то їхню сім'ю відразу взяли під пильну опіку спецоргани. Проти Михайла могли сфабрикувати нову антирадянську справу і знову заслати в табірне пекло. Тоді Параска сама запропонувала йому виїхати із села і знайти собі «благополучнішу» дружину. Довелося довго вмовляти, поки він погодився на несподівану пропозицію. Так і жили, зустрічаючись ночами, потайки від людей. За його заповітом, Параска поховала Михайла на цвинтарі Камінного і сподівається зустрітися з ним на небесах — може, хоч там, каже вона, зазнаємо щастя.
  
  Про все це жінка описала у спогадах, які видав наш музей невеличкою книжечкою. Це стало в Камінному справжньою сенсацією, бо ніхто не знав-не відав, що їхня непоказна згорьована односельчанка в молодості багато сил та енергії віддала боротьбі за Україну. Зацитую одне лиш речення зi згаданої книжечки Параски Процак : «Усе моє нелегке життя мене не покидала віра і переконаність у тому, що не марні наші жертви, що наша боротьба — то фундамент, який міцно триматиме нашу державу і не дасть їй загубитися серед решти світу».
  
  Хіба до цього щось ще можна додати?

• 2007.05.29 | igorg

  Галина і Мирослав Левицькі: Рецензії. Зв’язкова генерала —

  — цеглина до української соборності
  http://maidan.org.ua/static/mai/1180418442.html
  ....
  Анонс та рецензія книжки Олександра Панченка „Зв’язкова генерала” це не тільки представлення постатей Галини Дидик та генерала Шухевича, що дає змогу пізнати пласт історії боротьби України за незалежність. Ця та усі попередні книжки автора — його вклад у побудову української соборності.

• 2007.05.31 | MV

  на сайті журналу "Воєнна історія"

  СЕРГІЙЧУК В. Історичні витоки волинської трагедії 1943 року
  http://warhistory.ukrlife.org/3_4_03_3.htm
  
  ХРОНОЛОГІЯ ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ (укладач В. Сергійчук)
  http://warhistory.ukrlife.org/3_4_03_4.htm

• 2007.05.31 | igorg

  Гурій Бухало, Полiтичні процеси в Рівному (20-30 ті)

  Рівненський обласний народний часопис Волинь
  ------------------------------------------------------------
  А також в рубриці Історія за 2006 рік (інші роки доповнюйте самі за можливості)
  http://volyn.rivne.com/2006/12/806-5.htm
  УПА на Кубані. Дорогою зради і провокацій. Задушив слідчого з допомогою мотузки.
  http://volyn.rivne.com/2006/11/802-3.htm
  Вони воліли смерті під українським сонцем (З приводу трагедії, що 85 років тому сталася біля с.Базар на Житомирщині)
  ВІЙНА ПІСЛЯ ВІЙНИ Остання кров на Західній Україні
  http://volyn.rivne.com/2006/10/798-6.htm
  http://volyn.rivne.com/2006/10/797-6.htm Гурій Бухало Дерманський "Ювілей"
  http://volyn.rivne.com/2006/9/792-6.htm
  http://volyn.rivne.com/2006/8/790-5.htm
  http://volyn.rivne.com/2006/5/776-7.htm Гурбенський бій 24 квітня 1944 року
  http://volyn.rivne.com/2006/2/765-5.htm Останній бункер Ніла Хасевича в Лавріна Стецюка
  http://volyn.rivne.com/2006/2/762-9.htm Українська націоналістична молодіжна організація У Рівному в післявоєнний період
  
  -------------------------------------------------------------
  http://volyn.rivne.com/2006/1/761-6.htm
  Політичні судові процеси в Рівному
  
  20-30 роки ХХ століття. Тоді наш край був захоплений Польщею. Тодішній польський уряд на західноукраїнських землях проводив жорстку політику колонізації, проти якої активно виступали українські патріоти, зокрема вояки армії Української Народної Республіки, які оселилися після 1920 року поближче до польсько-радянського кордону і працювали тут священиками, агрономами, учителями, кооператорами, лікарями, лісниками, дяками, пасічниками, редакторами, лісорубами, каменярами, купцями, інженерами тощо.
  
  Належну культурно-освітню роботу, крім них, серед населення проводили члени підпільної організації «Українське національне відродження», яку взимку 1932-1933 рр. заснував уродженець с.Бистричі нині Березнівського району Тарас Боровець (Тарас Бульба), котрий у роки Другої світової війни був командиром УПА «Поліська Січ», будучи генерал-хорунжим.
  
  Діяли на Волині в цей час й інші молодіжні об’єднання, гуртки, організації. Але чи не найбільшою, найактивнішою серед них була Українська Військова Організація, а в 1929-1933 роках - Організація Українських Націоналістів, яка у своїх лавах об’єднувала, в основному, юнаків та дівчат - патріотів України.
  
  І це були дійсно патріоти. Йшли вони в підпільні українські організації за покликом душі, прекрасно усвідомлюючи, що за це їх чекали переслідування, приниження, обшуки, тортури, суди і навіть смерть. Так, від рук польської поліції загинули член УВО Ярослав Лубович (загинув 5.03.1929 р.), Гриць Пісецький (загинув у 1930 р.), крайовий командир УВО і крайовий провідник ОУН Юліан Головинський (загинув 30 вересня 1930 року), Павло Голояд та Володимир Пришляк (28.04.1932 р.), Ольга Басараб (12.12.1924 р.) - визначна громадсько-політична діячка в Галичині, Дмитро Данилишин та Василь Білас (повішені 23.12.1932 р.), рівнянин Грицько Горбачевський - активний діяч ОУН з колишньої Тучинської гміни та ін.
  
  Сумлінно виконували члени ОУН свої партійні доручення - пропагували знання з історії України, вивчали військову справу: виступали проти руйнування поляками православних храмів, захищали українські школи від закриття їх польськими властями, відзначали українські національні свята, вшановували пам’ять героїв України, її визначних діячів, проводили акції непокори польським властям, диверсії, знешкоджували таємних поліцейських агентів.
  
  Часто для виконання цих заходів члени ОУН вимушені були використовувати легальні українські організації та об’єднання («Просвітянські хати», «Союз українок», товариство «Сільський господар», «Основа», «Доброчинність», а також -«Укрінбанк», «Маслосоюз», «Селянську спілку», кооперативи, молочарні тощо.
  
  А «нагороду» за таку громадську працю роздавала польська поліція, польська прокуратура, слідчі. Про це свідчать численні документи: слідчі в’язниці на Волині були в той час переповнені українськими політичними в’язнями, яких під тортурами поліції і ще більше - рафінованої польської військовою контррозвідки готували до чергового судового процесу.
  
  З 1929 по 1933 рік було засуджено 1024 українці на загальну кількість 2020,5 років в’язниці, 4 смерті і 16 пожиттєво за приналежність до Пласту, ОУН, а також священиків за писання метрик українською, за антидержавні вислови, виконання українських пісень.
  
  Але наведені вище цифри неповні, бо з 1934 року українські патріотичні видання («Сурма» - підпільний журнал, орган УВО; «Розбудова нації» - ідеологічний орган Проводу Українських Націоналістів; «Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН та ЗУЗ» - ідеологічно-політичний і програмовий офіціоз ОУН), які висвітлювали судові процеси над українцями, з тих чи інших причин припинили свій вихід у світ.
  
  І чи не єдиним замінником цих видань, який, правда, не завжди мав змогу на своїх шпальтах друкувати повідомлення, був український католицький часопис «Америка» - орган Союзу українців-католиків «Провидіння», що в 1918-1950 роках виходив у Філадельфії (США). Але, незважаючи на переслідування, члени ОУН продовжували боротьбу. Про це свідчать масові політичні судові процеси. Ось приклади найхарактерніших процесів, які здійснював Рівненський окружний суд.
  
  Так, 5-18.09.1932 року перед польським судом у Рівному постали 42 українці, яких польська прокуратура звинуватила у приналежності до УВО та в саботажній акції. Підсудні були заарештовані ще в 1930 році. На цей процес цивільну публіку не допустили.
  
  Суд засудив Євгена Потапова на 8 років ув’язнення, Миколу Шафранського, Никона Корабчука, Василя Богана, Петра Мельника, Степана Мислицького до 6 років тюрми кожного, Степана Семенюка зі Шпанова - на 3 роки, рівнян Ганну Язвинську та Костя Либака - на 1,5 роки. Цей процес рівняни назвали «процесом Семенюка та товаришів».
  
  А 1 грудня 1933 року на виїзній сесії в Дубні Рівненський окружний суд покарав Леонтія Борща на 3 роки ув’язнення, Лук’яна Киричука на 1 рік в’язниці за розповсюдження ними на Козацьких Могилах листівок ОУН 16.06.1933 року.
  
  12 січня 1937 року відбувся процес проти селян Костопільського повіту. Підсудних звинуватили в тому, що вони вели діяльність ОУН на території повіту та підпалили кілька будинків у Костополі та Деражному.
  
  15 січня 1937 року було оголошено наступний вирок - Петро Левчук був засуджений до 7 років в’язниці, Михайло Середа - на 5,5 років, Павло Середа та Олекса Кондратюк отримали по 5 років тюрми. 10 підсудних засуджено загалом на 40,5 років. Правда, прокурор вніс протест проти «названого виміру кари». 19 січня він звернувся з листом до прокурора Рівненського окружного суду з протестом на «м’який» вирок суду. Крім того, як пише віце-прокурор В.Поплавський, «...суд визнав невинними Семена Назаровича, Миколу Степановича та Івана Мельника, хоч перший був секретарем, а згодом заступником голови «Просвітянської хати» в Костополі і був небезпечним діячем ОУН». Суд цілковито обійшов, на думку польського юриста, питання «Просвітянської хати» та «Союзу Українок».
  
  Очевидно, що в цьому процесі велику позитивну роль відіграв адвокат Степан Шухевич, галицький громадський і військовий діяч, комендант куреня УСС у 1919 році, після війни - адвокат у Львові, захисник членів УВО та ОУН на багатьох процесах.
  
  У грудні 1937 року відбувся ще один процес над костопільчанами. Перед судом постало цього разу 55 осіб. Цей процес був продовженням попереднього суду. На ньому судили селян з 15 сіл, підсудним «відміряли» тюремного ув’язнення на загальну суму 292 роки.
  
  Підсудних звинуватили у приналежності до ОУН, до організації, яку заснував Гриць Рибак. У районній організації виявилась така велика кількість членів ОУН, що районному проводу було складно керувати. Тому район було поділено на чотири групи, якими, за обвинувальним актом, керували Петро Левчук, Іван Кублей, Петро Петрина-Петринчук і Пилип Мартинчук.
  
  Як відзначала львівська газета «Діло», 13 січня 1938 року підсудні були жителями сіл Головин, Деражне, Ставок, Злазне, Бичаль та ін. Вони були незаможними селянами, працювали в державних копальнях в Івановій Долині. Між ними не було жодної людини з вищою освітою, мали освіту по кілька класів початкової школи. Свою освіту підвищували самотужки, але засновували по своїх селах бібліотеки, читальні, готували реферати, з якими виступали перед селянами та робітниками, влаштовували концерти й аматорські вистави, навіть заснували оркестр струнних інструментів.
  
  Польські власті, зрозуміло, неприхильно ставилися до такої активності юнаків та дівчат. І далеко не завжди повітовий староста, за дозволом до якого кожного разу вимушені були звертатися організатори масових заходів, ішов їм назустріч.
  
  Активісти - члени ОУН, які діяли під прикриттям легальних організацій, були на обліку поліції, і в певний час їх арештовували та судили за обвинуваченням у «спричиненні небезпеки пожеж у повіті». Адже поліція була поінформована про те, що в липні 1936 року відбулися збори обвинувачених у приналежності до ОУН, на яких було вирішено, що «євреї шкідливі для української нації», і тому треба їх позбутися шляхом підпалів їхніх домів та крамниць. Виконання цього рішення було вирішено здійснити під «шабас» - єврейське свято 24 липня 1937 року. Проте операцію не було повністю виконано, і її було повторено 1 серпня 1937 року, коли в с.Ставки було спалено будинок одного єврея та одного селянина, якого підозрювали у співробітництві з поліцією. Ця акція була неузгодженою з керівництвом ОУН і виявилася політичною помилкою.
  
  23 грудня 1937 року 52 підсудних було засуджено в загальній кількості на 292 роки в’язниці з позбавленням громадянських прав по 10 років. Серед засуджених - Григорій Рибак (12 років ув’язнення), Іван Кублей (12 років), три інших підсудних - по 10 років, четверо - по 9 років.
  
  Ще не встигло розсіятись дуже тяжке враження від Костопільського політичного процесу, як польські силові органи організували наступну судову справу. Цього разу на лаву підсудних було посаджено 75 представників студентської молоді з багатьох куточків Волині - з Володимирського, Дубенського, Горохівського, Ковельського, Крем’янецького, Рівненського та інших повітів. Але чи не найбільше ув’язнених студентів було з Рівненського повіту та міста Рівне. Це - Панько Либак, Василь Булавський, Яків Бусел, Сергій Іллюк, Федір Бортник, Левко Горбачевський, його брат Григорій Горбачевський, якого смертельно поранив польський поліцай у Рівненській в’язниці, у результаті чого той помер 31 жовтня 1937 року.
  
  З інших повітів, територія яких нині входить до складу Рівненської області, були віддані до суду такі відомі діячі ОУН, як Ростислав Волошин, Гриць Оборський, Володимир з Дубенського повіту, Юрій Шекерський, Євген Церкевич-Яковлів зі Здолбунівського повіту та інші. І цих підсудних чекали великі терміни ув’язнення - адже їх обвинувачували у приналежності до ОУН і в намаганні відірвати Волинь від Польщі.
  
  Своєрідним апогеєм судових процесів, організованих польськими каральними органами, був політичний процес у Рівному 22-26 травня 1939 року.
  
  Польська поліція довго та ретельно готувалася до нього: адже мали судити не рядових членів ОУН - селян або студентів, як це було на попередніх процесах, а перед судом мали постати, в основному, керівники організації на західноукраїнській землі.
  
  Так, ще 10 серпня 1937 року було арештовано Миколу Коса (народився 16.12.1912 р.) в Мізуні «на підставі довірочної інформації», організаційного референта Крайової Екзекутиви ОУН. А 9 жовтня цього ж року було арештовано в Моршині ще одного члена Крайової Екзекутиви - Ярослава Старуха (народився 17.11.1910 р.), де він перебував на лікуванні. Співробітники польських каральних органів були прекрасно поінформовані про політичну діяльність цих активістів, про той авторитет, яким користувалися ці молоді люди не лише серед членів ОУН, а й серед жителів Галичини та Волині. І щоб не викликати громадського обурення у зв’язку з цим арештом, вирішено було не повідомляти про цей факт населення, не розкривати навіть місця перебування арештованих.
  
  М.Коса та Я.Старуха таємно вивезли подалі від Львова - у Рівне, де їх вміщено в місцеву в’язницю. Тут до арештованих слідчі застосували середньовічні методи катування, вимагаючи від них видання потрібної поліції інформації. Проте арештовані гідно трималися на страшних допитах.
  
  Тим часом родичі ув’язнених наполегливо зверталися до поліції з вимогою розкрити місце їх перебування, підстави арешту. Але на всі запитання не лише поліція, а й вища адміністративна влада відповідала, що їй «нічого невідомо» про арештованих.
  
  Проте матір Старуха Анна звернулася із запитом до канцелярії тодішнього президента Польщі, за дозволом якого відбулася зустріч у в’язниці матері із сином, який і розповів їй про ті знущання й катування, яких у Рівненській в’язниці зазнавали політв’язні, у їх числі й він. А 27 листопада про цей факт розповіла читачам українська газета «Америка».
  
  Але це не пом’якшило судового вироку. І М.Кос, і Я.Старух були засуджені на тривалі строки тюремного ув’язнення. Так, перший був засуджений на 10 років, другий - на 13 років. Інші підсудні - житель Клеваня Яків Бусел, провідник ОУН у Дубенському повіті Степан Пшеничний, уродженець Рівного, провідник у Кременецькому повіті Ігор Щубський, а також Василь Ривак, Михайло Коржан - на 12 років, провідник ОУН у Луцькому повіті Микола Скоп’юк - на 10 років, провідник ОУН у Рівненському та Костопільському повітах, клеванець Володимир Робітницький – на 10 років, його заступник Дмитро Єпік - на 7 років, інші підсудні були покарані на 6-3 роки тюремного ув’язнення.
  
  Про жорсткість польських законів говорить той факт, що наших земляків судили навіть за виконання пісень. Так, Рівненський суд у серпні 1935 року засудив за співання «підбурюючих пісень» на весіллі Л.Нечипорука, Г.Цвика та О.Ковальчука на 10 місяців в’язниці. Цей же суд засудив 24 січня 1936 року до двох років тюремного ув’язнення жителів села Рачин гміни Дубно Микиту Волинського, Андрія Харчука та Івана Кирильчука.
  
  Але Рівненський окружний суд, як і інші польські суди, що у 20-30 роки діяли в Західній Україні, виносили вироки, які передбачали ув’язнення не лише в тюрмах. 5 липня 1934 року в порожніх будинках казарм у невеликому селищі Береза Картузька, що в 92 кілометрах на північний схід від Бреста, при залізниці Брест-Барановичі, було відкрито «місце відокремлення», а простіше сказати, концтабір, у якому навіть офіційно було дозволено бити в’язнів «за найменший прояв непослуху». Табір лякав людей своєю винятковою жорстокістю.
  
  Але питання про направлення людей у концтабір вирішували не лише суди, але й «чинники загальної адміністрації», тобто керівники поліції, старости та інші чиновники. Висилали в Березу людей, проти яких не було прямих доказів, а були лише підозри в тому, що вони «є загрозою для держави».
  
  Через Березу пройшли сотні наших земляків. Це пасічник з Дерманя Гордій Бас, Тарас Боровець (Тарас Бульба), клеванець Олександр Бусел, житель Озерни на Дубенщині Ростислав Волошин, студент з Острога Гнат Кисіль, фельдшер з Межиріч Юрій Кудря, кооператор Олександр Кудря, селянин Євген Серветник та інші.
  
  Лише в 1934 році, у перший рік своєї роботи, через табір пройшло 200 в’язнів, у т.ч. 120 членів ОУН. А напередодні Другої світової війни в Березі побувало близько 8 тисяч українців.
  
  Отже, судові політичні процеси у 20-30 роки ХХ ст., тобто в час панування на західноукраїнських землях Польщі, носили масовий характер. Лише Рівненський окружний суд провів їх десятки, у результаті вироків було засуджено сотні українських патріотів на тривалі строки покарання. Проте ці жорстокі заходи польських окупантів не давали їм бажаних результатів. Навпаки - чим жорстокіші були каральні заходи, тим гостріший спротив вони викликали. Приклад цьому - Костопільський повіт. Чим більше українських патріотів судили з цього повіту, тим більше ставало їх у ряди борців за Незалежну Україну. І знаменно, що саме на Костопільщині зародилася Українська Повстанча Армія, яка вкрила себе невмирущою славою.
  
  Гурій БУХАЛО,
  кандидат історичних наук

• 2007.05.31 | igorg

  Гжегож Мотика Волинь 1943 року

  http://www.angelfire.com/vt2/volyn/2003/4/617-2.htm
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.11.20 | igorg

    Ще матеріали на на тему Волині 43

    http://www.ji.lviv.ua/n28texts/28-zmist.htm
    
    число 28 / 2003 ВОЛИНЬ 1943. БОРОТЬБА ЗА ЗЕМЛЮ ЗМІСТ
    
    Відкритий лист з приводу 60-річниці збройного українсько-польського конфлікту на Волині
    
    Лист Яцека Куроня до Мирослава Мариновича
    
    Лист Митрополита Львівського Андрея Шептицького до Папи Пія XII
    
    Пастирський лист Митрополита Андрея Шептицького до духовенства та вірних
    
    Влодзімєж Менджецкі Національна політика II Речі Посполитої й антипольська діяльність УПА у 1943-1944 роках
    
    Ґжеґож Мотика Антипольська акція ОУН-УПА
    
    Ґжеґож Мотика Польська реакція на дії УПА: масштаб і перебіг каральних акцій
    
    Анджей Айненкєль Політика Польщі стосовно українців у міжвоєнний період. Вибрані проблеми
    
    Відозва Краєвої Політичної Репрезентації до українського народу
    
    Звернення ОУН до польського народу із закликом спільно боротися проти нацистської та більшовицької аґресії за незалежну Україну та Польщу
    
    Зоя Баран До питання про аграрну політику урядів міжвоєнної Польщі стосовно Західної України
    
    Вальдемар Резмер Позиція і участь українців у німецько-польській кампанії 1939 p.
    
    Володимир Трофимович Роль Німеччини і СРСР в українсько-польському конфлікті 1939–1945
    
    Доповідна записка НКВД та Постанова ЦК ВКП(б) про розстріл інтернованих польських офіцерів
    
    Ігор Ілюшин Польське підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни
    
    Тарас Гунчак Поляки і українці під час Другої світової війни
    
    Роман Дрозд Навколо причин антипольської акції ОУН-УПА в 1943-1944 роках
    
    Степан Макарчук Втрати населення на Волині в 1941–1947 pp.
    
    Боґуміла Бердиховська Зустріч над могилами?
    
    Ярослав Ісаєвич Перед 1943 роком був 1938-ий: Трагічне протистояння у пам’яті поляків і українців
    
    Узгодження і розбіжності II Міжнародного наукового семінару істориків “Українсько-польські відносини в 1918-1947 роках”
    
    Бенедикт Андерсон Західний націоналізм і східний націоналізм: чи є між ними різниця?
    
    Барбара Еренрайх Ритуали крови
    
    Марк Пєчерскій Суперечка німецьких істориків: між пам’яттю, минулим та історією
    
    Ганс Йонас Принцип відповідальності
    
    Наталя Яковенко Польща та поляки в шкільних підручниках історії, або відлуння давнього й недавнього минулого
    
    Йоанна Токарска-Бакір Історія як фетиш
    
    Андре Векман Dementia senilis
    
    Із Послання Митрополита Андрея Шептицького “Не убий”
    
    
    --------------------------------------------------------------------------------
    
    Хронологія українсько-польських стосунків у ХХ столітті
    
    Спогади учасників польської самооборони с. Гута Степанська на Волині про події 16-18 липня 1943 року
    
    Спогади поляків про події на Волині у 1943-1944 рр.
    
    Спогади командира “Поліської Січі” Тараса Боровця (“Бульби”) про перебування у концентраційному таборі Береза Картузька [1934 – 1935 роки]
    
    Спогади українців про події 1943-44 рр. у Володимир-Волинському районі Волинської області
    
    Лист священика о.Чемеринського (Львів) до о.М.Мартинюка (США, Північна Дакота) про пацифікацію в Західній Україні
    
    Стаття з англійської газети “Манчестер Ґардіан” “Трагедія України та польський терор”
    
    Петиція депутатів парламенту Великобританії до Ліґи Націй у справі переслідувань українського населення Польщі
    
    Інструкція Народного Комісаріату внутрішніх справ Союзу РСР про порядок виселення осадників із західних областей України і Білорусі
    
    Фраґменти пам'ятної записки польських діячів селянського руху Галичини у справі національної політики Польщі на Східних Околицях
    
    Ставлення польських політичних угруповань до українського питання. Рапорт Відділу Інформації Бюро Інформації та Пропаганди для Головного Командування Армії Крайової
    
    Спогади Т.Боровця (“Бульби”) про спроби налагодити стосунки між українським та польським антикомуністичним підпіллям
    
    Ухвала Ради Національностей уряду підпільної Польщі щодо української справи
    
    Дані останнього передвоєнного перепису населення у Польщі (1931 р.)
    
    Лист і рапорт співробітника польського посольства у Берні Єжи Стемповського для віце-прем'єра польського еміграційного уряду професора Станіслава Кота
    
    З анонімного “Повідомлення поліцейського” (назва публікаторів Ґжеґожа Мотики і Марка Вєжбіцкого)
    
    Владислав Гермашевскі З книги “Відлуння Волині”
    
    
    --------------------------------------------------------------------------------
    
    Антон Борковський Поєднання у скорботі
    
    Тарас Возняк Мамай чи майбутнє. До питання вини і каяття на "нашій споконвічній Волині"

  • 2008.01.26 | igorg

    Володимир Сергiйчук Хроніка Волинської трагедії

    http://www.angelfire.com/vt2/volyn/2003/2/608-16.htm
    ХРОНiКА ВОЛИНСЬКОi ТРАГЕДii
    
    У цивiлiзованому свiтi вiйну прийнято вважати закiнченою, коли стане вiдомим i похованим її останнiй вояк.
    
    Польсько-українське збройне протистояння часiв Другої свiтової вiйни йде до свого морально-правового завершення. Особливо якщо врахувати, що влiтку цього року президенти обох держав збираються взаємовибачитися за лихе минуле у стосунках мiж нашими народами й надалi жити в мирi та дружбi.
    
    Скiльки українцiв загинуло в нашому мiжнацiональному протиборствi? I скiльки полякiв? Число жертв називає лише польська сторона. Їх кiлькiсть, до речi, не однакова. Українцi поки що грунтовними пiдрахунками не займалися. Окремi дослiдники провели таке вивчення лише у Володимир-Волинському районi та в декiлькох селах Дубенщини. Плiдну науково-пошукову роботу в цьому напрямку розпочав на базi архiвних документiв та наукових джерел вiдомий український iсторик, академiк Володимир Сергiйчук.
    
    У постановi "Круглого столу", на якому 15 лютого ц.р. у Рiвному обговорювалося наше бачення витокiв, ходу та наслiдкiв протистояння, заплановано пiдготувати та провести таке дослiдження в усiх населених пунктах Волинi, тобто в Рiвненськiй, Волинськiй областях та в Крем'янецькому районi Тернопiльщини. Займеться цим об'єднаний колектив науковцiв нацiонального унiверситету "Острозька академiя" та Рiвненського й Волинського державних унiверситетiв. Цю iдею пiдтримали й беруться патронувати Рiвненська та Волинська облдержадмiнiстрацiї.
    
    Зрозумiло, що таку об'ємну дослiдницьку роботу нашi науковцi зможуть успiшно провести лише за активної та дiєвої участi й пiдтримки з боку широких кiл нашої громадськостi i, в першу чергу, вчителiв-iсторикiв, педагогiчних колективiв ЗОШ та громадськостi кожного села, селища й мiста краю.
    
    Наш часопис має намiр публiкувати хiд та результати цих дослiджень. Сьогоднi ми розпочинаємо знайомити читацький загал "Волинi" з результатами дослiджень Володимира Сергiйчука. Далi плануємо публiкувати данi наукового пошуку, пiдготовленi iсториками, краєзнавцями та громадськими дослiдниками мiст i сiл Рiвненщини. Такi матерiали просимо надсилати на адресу нашої редакцiї з помiткою "Наслiдки польсько-українського протистояння".
    
    
    
    1943
    
    14.02.- 16.03. За сприяння поляків більшовицьким партизанським загоном під командуванням Шитова розстріляно 20 і заарештовано 34 бульбівці у селах Карпилівка, Борове, Ленчино, Неверово, Ємільчино (ЦДАГОУ: Ф.65.-Оп.1.-Спр.17.-Арк.25).
    
    25.02. На основі переданих прорадянськи налаштованим поляком Робертом Сатановським відомостей про український національно-визвольний рух у селах Людвипільського району Рівненської області, де, мовляв, "звила зручне гніздо контрреволюційна організація українських націоналістів", наказом по більшовицькому партизанському з'єднанню під командуванням Ковпака командиру 3 батальйону Матюшенку доручалося "оточити й очистити села Морозівка, Бистричі, Вілія від контрреволюційних елементів згідно зі списком...На кожне село виділити по одній роті. Операцію проводити одночасно".
    
    Командир 2 батальйону Кульбака мав завдання "оточити і очистити села Бельчаки, хут. Гурба, Бистрянську Гуту від контрреволюційних елементів згідно зі списком, що прикладається до наказу".
    
    Така ж місія покладалася і на командира 4 батальйону Подолякова в селі Велика Седлиця (ЦДАГОУ: Ф.63.-Оп.1.-Спр.14.-Арк.154-155).
    
    5.03. У селі Хотинь за участю поляків більшовицькими партизанами вбито 10 націоналістів і взято в полон 9; у Богушах 8 березня ліквідовано 26 оунівців; наступного дня в цьому населеному пункті знищено 100 українців; у Майданку в останній день цього місяця медведівцями було взято в полон і розстріляно 6 оунівців (ЦДАГОУ:Ф.70.-Оп.1.-Спр.11.-Арк.8-9).
    
    8.03. У Богушах за участю поляків більшовицькими партизанами ліквідовано 26 оунівців (ЦДАГОУ:Ф.70.-Оп.1.-Спр.11.-Арк.8).
    
    9.03. У Богушах за участю поляків більшовицькими партизанами знищено 100 українців (ЦДАГОУ:Ф.70.-Оп.1.-Спр.11.-Арк.9).
    
    22.03. - 4.04. Польський більшовицький загін під командуванням Р.Сатановського складав іменні списки українських націоналістів у містечках Клесові і Домбровиця, а також у селах: Карпилівка, Любиковичі, Клесів, Глушиця, Сехи, Єльно, на основі чого потім чинилися каральні акції (ЦДАГОУ:Ф.65.-Оп.1.-Спр.111.-Арк.24 зв.).
    
    27.03. У селі Мидовиця німці та польські поліцаї заарештували з українського населення 20 хлопців і 13 дівчат за доносом поляків (ЦДАВОВУ: Ф.3833.-Оп.1.-Спр. 118.-Арк.3).
    
    31.03. За участю поляків більшовицькими партизанами загону Медвєдєва в Майданку було взято в полон і розстріляно 6 оунівців (ЦДАГОУ:Ф.70.-Оп.1.-Спр.11.-Арк.9).
    
    У березні польським більшовицьким загоном під командуванням Р.Сатановського вбито 21 українського націоналіста (ЦДАГОУ: Ф.65.-Оп.1.-Спр.17.-Арк.38).
    
    1.04. Більшовицьким загоном Медвєдєва за участю поляків убито 35 українських повстанців під Берестянами Цуманського району і взято в полон та знищено 6 націоналістів на хуторі Знамирівка, де відзначився Микола Струтинський (ЦДАГОУ:Ф.70.-Оп.1.-Спр.11.-Арк.9-10).
    
    1.04. У Корці німці й поляки побили 7 українців. (ЦДАВОВУ: Ф.3833.-Оп.1.-Спр. 118.-Арк.3 зв.).
    
    З 2 квітня по 28 червня в Сенкевичівському районі поляками спалено 466 хат і замордовано 396 українців.
    
    6.04. Група польського більшовицького загону під командуванням І.М.Шафарчика склала іменні списки українських націоналістів у районі Єльне-Рокитно (ЦДАГОУ:Ф.65.-Оп.4.-Спр.111.-Арк.26).
    
    7.04. Поляки з Гути Степанської разом з групою радянських партизанів із загону "Макса" напали на село Бутейки. Вбито кілька десятків українців (Ільюшин І. Армія Крайова і українсько-польське протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.). Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук.-К., 2002.-С.242).
    
    8.04. Загоном Сатановського вислана розвідка в район Домбровиці і в Містечко для розвідки гарнізону, настроїв населення, вербування поляків до загону і складання іменних списків керівників націоналістів. Завдання виконано без власних втрат (ЦДАГОУ:Ф.62.-Оп.4.-Спр.310.-Арк.8).
    
    8.04. Інший відділ загону Сатановського виявляв українських націоналістів у селах Глушиця і Любиковичі (ЦДАГОУ:Ф.62.-Оп.4.-Спр.310.-Арк.12).
    
    14.04. Загін польських більшовицьких партизанів на чолі з Робертом Сатановським в Єльному знищив 12 українських націоналістів" (ЦДАГОУ:Ф.62.-Оп.4.-Спр.310.-Арк.8).
    
    У квітні 1943 року тільки під час однієї акції на території Луцького району гітлерівці з поляками спалили 5 сіл: Костюхнівку, Вовчиць, Яблуньку, Довжицю і Загорівку. Тоді ж німці спільно з польською шуцполіцією двічі нападали на колонію Красний Сад у Горохівському районі, де знищили 22 господарства і розстріляли близько 100 осіб.
    
    10.04. Унаслідок провокації польських поліцаїв - підкидання у піч, у солому або в якесь інше місце зброї та гранат - у селі Княжому Горохівського району було спалено 40 господарств і вбито 172 особи. При цьому окупанти мордували цілі родини, використовуючи попередньо складені поляками списки (Ільюшин І. Армія Крайова і українсько-польське протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.). Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук.-К., 2002.-С.224-225).
    
    3,4, 15, 19, 23 і 25 відділ Шавули ліквідував польські колонії, які співпрацювали з гітлерівцями й більшовицькими партизанами проти українського національно-визвольного руху (ЦДАВОВУ: Ф.3833.-Оп.1.-Спр. 118.-Арк.9).
    
    5.05. Відділ Шавули зробив засідку на польський більшовицький партизанський загін. Вбито 16 поляків, здобуто один кріс (ЦДАВОВУ: Ф.3833.-Оп.1.-Спр. 118.-Арк.9).
    
    6.05. Спалено польську колонію Катеринівку Рожищенського району. Вбито 22 мешканці, а 35 - поранено (ЦДАВОВУ: Ф.3833.-Оп.1.-Спр. 118.-Арк.9).
    
    7.05. У фільварку Березне Сенкевичівського району розстріляно 40 українців, які раніше були заарештовані за участю польської поліції (ЦДАВОВУ: Ф.3833.-Оп.1.-Спр. 118.-Арк.8 зв.).
    
    15.05. У збройній сутичці з польською бандою в селі Бондарах вбито 6 грабіжників (с.-Арк.248).
    
    17.05. Українцями знищено польський фільварок Ясенівка (ЦДАВОВУ: Ф.3833.-Оп.1.-Спр. 118.-Арк.9).
    
    19.05. У селі Жабче спалено уніатську церкву (ЦДАВОВУ: Ф.3833.-Оп.1.-Спр. 118.-Арк.9).
    
    20.05. Більшовицькі партизани та поляки напали на село Городище. Пограбоване майно, як і 25 корів, забраних з села Силин, завезли в польську колонію Брак (ЦДАВОВУ:Ф.3833.-Оп.1.-Спр.124.-Арк.9).
    
    22.05. Спалено польську колонію Дубова Коршма (ЦДАВОВУ: Ф.3833.-Оп.1.-Спр. 118.-Арк.8 зв.).
    
    26.05. Німці та поляки спалили в селах Городище і Вигуричах 7 хат, вбили 7 осіб, 2 сильно побили (ЦДАВОВУ: Ф.3833.-Оп.1.-Спр. 118.-Арк.9).
    
    26-28.05. У Городищі та К-олодяжному Сенкевичівського району німці та поляки спалили 7 хат і вбили 21 особу. Ще в трьох селах вбили 5 осіб (ЦДАВОВУ: Ф.3833.-Оп.1.-Спр. 118.-Арк. 8 зв.).
    
    28.05. Поляки пограбували церкву в Городищах, Вигуричах і Чаруконі (ЦДАВОВУ: Ф.3833.-Оп.1.-Спр. 118.-Арк.9 зв.).
    
    29.05. У Майдані Липському Цуманського району поляки спалили 10 господарств і забрали багато худоби (ЦДАВОВУ: Ф.3833.-Оп.І.-Спр. 124. -Арк.9).
    
    29.05. У Клепачеві Ківерцівського району поляками знищено 9 родин - 32 особи. Того ж дня спалено колонії Сератівку і Салганівку Рожищенського району (ЦДАВОВУ: Ф.3833.-Оп.1.-Спр. 118.-Арк.9).
    
    Володимир Сергiйчук
    
    Далі буде.

• 2007.05.31 | igorg

  Володимир Франчук "Заграва" над Яновою Долиною

  http://www.angelfire.com/vt2/volyn/2003/4/617-2.htm
  Часопис Волинь (архів 2003 року)
  ________________________________________________________________
  Маю зауважити, що село Янова Долина десь у 70-х було перейменоване у Базальтове. Для чого така дивна зміна назви? Чому не поміняли назву села Берестовець, де такі самі базальтові кар'єри? Ось певно відповідь на це питання. Комуністи затирали сліди однієї з найбільших військових операцій УПА. Фото величезних базальтових стовпів з карєрів Янової Долини є в шкільних підручниках з історії, а от про історію операцій УПА в цій місцині в підручниках з історії не написано нічого.
  До речі, якщо зробити пошук Янової Долини в неті ("Колония Янова Долина не существует" або "Колонии Янова Долина не существует"), то виявиться, що по багатьох не наших форумах гуляє легенда про знищення такого-собі абсолютно мирного польського поселення. І нікому в голову не прийде шукати село Базальтове. А до речі, в братській могилі того "мирного" поселення, в ліску неподалік добротних фундаментів польських особняків, лежить біля тисячі військовополонених, що загинули в базальтових копальнях. Під наглядом німецько-польського гарнізону. Про це якось тофаріщі забувають згадати. (igorg)
  
  На супутниковому фото подано ту місцевість. 1-затоплена копальня того часу 2-місця де стояли польські будинки (залишки фундаментів) 3-орієнтовне місце братського кладовища
  Загальний план можна побачити тут (ліворуч угорі - Злазне):
  http://maps.google.com/maps?ll=50.921199,26.241541&z=14&hl=ru&t=h
  -----------------------------------------------------------------
  
  На початку ХХ столiття цього населеного пункту на Костопiльщинi ще не було, як не було і поляків. Назва села Базальтове з'явилася у повоєнний період. У 1921 році, польськi колонiсти-осадники заволодiли цим краєм. Їх цiкавив базальт - цiнний будiвельний камiнь для польської промисловості, доріг, будівництва та дешева невiльницька праця українських селян з сусiднiх сiл Злазне, Головин, Берестовець. У 1929 році за рахунок надприбутків поляки спромоглися збудувати модернове містечко Янова Долина з електростанцією, стадіоном тощо.
  
  У період німецької окупації у місцевих базальтових кар'єрах використовувалась невільницька праця військовополонених Червоної Армії, серед яких переважали вихідці зі Східної України. Охороняли концтабір німці та польські шуцманшафтполіцаї. Вони ж з Янової Долини здійснювали систематичні наскоки на навколишні українські села та хутори. Займалися мародерством, вбивали сотні селян, палили оселі. З крутого берега Горині біля Янової Долини поляки обстрілювали селян з с.Злазне, котрі працювали на своїх полях. Казали, що полюють на кабанів.
  
  У відповідь на неодноразові звернення місцевого люду до провідників ОУН і УПА про захист місцевого населення від терору польсько-німецьких окупантів, військове керівництво групи УПА "Заграва" прийняло не просте рішення - ліквідувати одну з найбільших, сильно укріплених польсько-німецьких залог на Волині - Янову Долину.
  
  У нiч з 21 на 22 квiтня 1943 року тут вiдбулася одна з найбільших військових операцій Української Повстанчої Армії. Наступ на Янову Долину очолив командир військової округи "Заграва" полковник Іван Литвинчук "Дубовий" та бойові сотні "Гострого" та "Наливайка". За чітко розробленим планом вони мали взяти цей укріплений військовий об'єкт у кільце, ліквідувати польсько-німецьку залогу. При цьому ставилося завдання визволити сотні військовополонених братів-українців, добровольцями поповнити лави УПА та у якості трофею захопити вибухівку (амоніт), яка у кількості 1500 кг зберігалася на складах базальтового кар'єру.
  
  Перед початком акції було висаджено у повітря два залізничні мости в напрямку міста Костопіль, щоб перешкодити прибуттю допомоги польської поліції та німецького гарнізону, який у той час перебував у Костополі. Після ретельної розвідки у ніч на 22 квітня зв'язкові, що досконало знали терен, підвели навколишніми лісами до містечка відділи УПА з чотирьох сторін. Після тривалого мінометного обстрілу розпочався штурм. Бій не вщухав до ранку. Очевидці пригадують, як над Яновою Долиною усю ніч стояла заграва. Полум'я сягало вище сосен. Завдання, яке стояло перед відділами УПА, було повністю виконане: визволено військовополонених, частина з яких пішла в підстаршинські школи УПА в Гутвин, здобуто велику кількість вибухівки, польсько-німецьку залогу було розбито. Частина поляків втікла до ще однієї укріпленої бази в Гуті Степанській.
  
  З нагоди 60-річчя цих подій на місці, де колись було містечко Янова Долина (тепер с.Базальтове), 20 квітня відбулося відкриття меморіальної пам'ятної дошки на честь цих подій. Право перерізати символічну жовто-блакитну стрічку було надано ветеранам УПА та народним депутатам України Сергію Олексіюку та Юрію Ширку.
  
  Опускається полотнище, і на плиті з полірованого чорного базальту читаємо:
  "Встановлено на честь 60-річчя Української Повстанчої Армії.
  
  Тут 21-22 квітня 1943 року сотнями "Гострого" і "Наливайка" Військової Округи "Заграва" під командуванням полковника "Дубового" було ліквідовано одну з найбільших укріплених військових баз польсько-німецьких окупантів на Волині - Янову Долину (тепер - с.Базальтове).
  У результаті бою було знищено німецьку та польську залогу, визволено з концтабору військовополонених та припинено терористичні акції проти навколишніх сіл, здійснюваних польсько-німецькими загарбниками.
  
  СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА! "
  
  Поруч з текстом висічено відомі бойові відзнаки УПА "Відзнака вояка УПА" та "Золотий Хрест бойової заслуги УПА", ескізи яких розробив відомий художник-графік Ніл Хасевич.
  
  Пiсля панахиди архієпископ Рівненський та Острозький Даниїл освятив меморіальну дошку. Владика Даниїл наголосив, що історична пам'ять неможлива без духовної основи. Ті, що полягли, віддавши своє життя за ближнього свого, зробили вагомий внесок у фундамент будівництва Соборної Незалежної України.
  
  Потім вiдбувся мiтинг, на якому були присутнi численнi гостi з Рівного, Костополя, Березного та навколишніх сіл, народнi депутати України В.Червонiй, С.Олексiюк, Ю.Ширко, ветерани обласного та Костопiльського Братств ОУН-УПА iм. генерала Клима Савура, Товариства полiтв'язнiв та репресованих, представники молодіжних організацій.
  
  Ведучий мітингу голова районної організації Української Народної Партії, депутат Костопільської районної ради Ярослав Білик першим надав слово професору з Рівного пану Йосипу Пацулі.
  
  Пан Йосип у своєму виступi навiв докази насильницької полонiзацiї українцiв на їх етнiчних землях - Волинi. Лише з так званої територiї "В'єлько Польщi" у 1943 році було перекинуто на Волинь декiлька тисяч шуцманiв-полякiв в чорних есесівських мундирах. З польських джерел вiдомо, що бiй на цiй територiї Янової Долини тривав декiлька годин і у ньому загинуло 500 озброєних польсько-німецьких окупантів. Архівні джерела УПА подають цифру 600 чоловiк. Зi сторiнок багатотомного Лiтопису УПА дізнаємося, що при "здобуттi сильного польського гнiзда" було спалено двi третини забудов...
  
  Професор Пацула звернувся до учасників мітингу з риторичним запитанням: чи мали право вояки УПА нападати на озброєнi польськi осiдки Армiї Крайової на Волинi? І дав вiдповiдь - так. Бiльше того: не тiльки мали таке право, але й були зобов'язанi.
  
  Зазiхання на нашi землi тодiшньої Речi Посполитої, бiльшовицької Росiї мiг зупинити лише добре органiзований озброєний супротив окупантам з боку УПА Тараса Бульби-Боровця , а пізніше УПА під командуванням Клима Савура.
  
  ...Вже пiд час вiйни йшли переговори мiж Москвою, Лондоном i Вашiнгтоном про кордон мiж СРСР i Польщею пiсля Другої свiтової вiйни. Поляки наполягали: кордон має проходити там, де вiн був до вересня 1939 року, тобто етнічні українські землі мали знову опинитися у складі повоєнної Речі Посполитої. Аби довести свiтовiй спiльнотi про те, що на цих територiях переважає польське населення, було зроблено все. Як і для того, щоб знищити якомога більше українців.
  
  Голова обласного Братства ОУН-УПА О.Мануйлик, як свiдок цих подiй, розповiв гостям конкретнi факти 60-рiчної минувшини. Цей "польський горiшок" налiчував бiльше тисячi вiйськових стрiльцiв шуцманшафтполіції. У той час на пiвночi вiд села стояла диверсійно-терористична група НКВД, так звана "червона партизанка", яка в будь-який момент була готова пiти на помiч полякам, з якими був встановлений тiсний зв'язок. I все ж цей польський осiдок був розгромлений, а залишки пiшли на пiвнiч до Гути Степанської.
  
  Пiднесено й урочисто прозвучали повстанськi пiснi у виконаннi вiдомого бандуриста з Рівного Назара Волощука, вiршi поета-повстанця УПА Бориса Мiклашевського, народного поета Василя Котика...
  
  Ведучий мітингу надав слово народному депутату України Василю Червонiю.
  
  Голова Рівненської обласної організації Української Народної Партії привiтав всiх гостей з Вербною Недiлею і розпочав свiй виступ з такого суттєвого факту - колишнi окупацiйнi режими знищили 40 вiдсоткiв населення Волині. І якби залишилася нiмецька чи польська окупацiйна влада - українцi були б винищенi повністю. Жахливий геноцид, тодiшню полонiзацiю Волинi розкривають архiвні дані: поляки за 25 рокiв (до кiнця 50-х рокiв) планували знищити українців як націю. Українського питання сьогоднi б не iснувало...
  
  60 рокiв тому, в ніч з 21 на 22 квітня 1943 року, УПА змушена була атакувати цю - Яноводолинську вiйськову базу на Волинському Полiссi, яка одночасно стала гніздом Армії Крайової, допомiжної та шуцманшафтполiцiї, що служили фашистам, та німецької залоги.
  
  Народний депутат України звернувся до присутнiх з запитанням: чому на Волині немає жодної могили поляка, що загинув у боротьбі з німецьким чи більшовицьким окупантом? Вiдповiдь одна: поляки не нападали на нiмців чи бiльшовиків. Їх ворогом був українець. У той же час волинська земля вкрита могилами українців - захисникiв вiд орд ХХ столiття: комуно-бiльшовикiв і фашистiв. Всі окупанти боролись за Україну без українців.
  
  Поляки, як кожен окупант, цинічно перебріхують історію, зображуючи себе невинними жертвами, а українців - злочинцями. Але так не буває. Бо у всьому світі жертвами вважають окупованих, а не окупантів-колоністів. Пан Червоній наголосив, що 12 липня цього року в Варшавi буде вiдкритий пам'ятник до 60-рiччя так званої "волинської рiзнi" з антиукраїнським написом. Аналогічний пам'ятник з не менш ганебним провокаційним змістом без рішення сесії міської ради (під тиском В.Медведчука) своїм розпорядженням хоче поставити міський голова Луцька А.Кривицький (голова СДПУ(о) у Волинській області). Чи сприятиме налагодженню стосунків дружби між українським та польським народами подібні провокації? Однозначно - ні! Хоч Польща й набивається в "адвокати" України в Європі, це не дає їй право вважати Україну меншим братом, а українців - злочинцями лише тому, що не дали себе знищити.
  
  Сьогоднi ми пишемо свою, власну iсторiю. Але започаткували цi геройськi сторiнки ХХ столiття козаки Полiської Сiчi, УПА, якi стояли на захистi власного народу. Пам'ятаймо про цих героїв, бо це святі люди, які поклали своє життя за ближнього свого на своїй землі і не йшли грабувати і різати Москву чи Варшаву.
  
  Вічна їм пам'ять і слава героям!
  
  Володимир ФРАНЧУК.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.11.20 | igorg

    Погляд поліцая-поляка на ті події й місця

    http://www.ji.lviv.ua/n28texts/policija.htm
    З анонімного “Повідомлення поліцейського” (назва публікаторів Ґжеґожа Мотики і Марка Вєжбіцкого)
    
    1 червня 1942 р. був створений польський батальйон поліції, т.зв. Schutzmannschaftsbataillon 202. То мав бути батальйон польської поліції в одностроях, згідно з анонсом, який ми вичитали в газеті, де було сказано: чоловіки від 18 до 30 років можуть зголошуватися до польської поліції в Кракові. Однак нас завербували до Дембіци і поселили в кошарах в таборі 44/SS (Truppenuebungsplatz d. Waffen SS) і до кінця нашого перебування в таборі нам брехали, що нас навчають на польських поліцейських.
    
    Батальйон переважно складався з молодих людей віком 18-24 років, яких переважно переслідувало ґестапо за різні правопорушення, скажімо втечу з Баудінсту чи Німеччини, спекуляцію, крадіжки; не бракувало також тих, хто зголосився, бо кинув працю, якою не міг прогодуватися, а відтак йому загрожували примусові роботи в Німеччині. До таких належав і я.
    
    Після приїзду до Дембіци ми відразу зрозуміли, що нас навчають для боротьби проти партизанів, але відмовлятися було вже пізно. [Сформований з поляків батальйон командування СС скерувало до Білорусі на пошуки совєцьких партизанів. Тут частина їх дезертирувала, інші брали участь у великих каральних акціях в районі Борисова].
    
    Під час цієї акції ми отримуємо звістку про убивство під Катинню [інформація про віднайдення поховань польських офіцерів була поширена у квітні 1943 року], і з кожної роти виїжджає делегація на місце злочину. Решта ж повертається, і через два тижні батальйон виїжджає до Луцька. В Луцьку поляки приймають нас із справжнім ентузіазмом. Розповідають нам про терор українців. Розповідають, що німці численним делегаціям поляків, які скаржаться на українців, відповідають – уже цілий рік – “Прийдуть ваші, будуть вас захищати”.
    
    Через кілька днів перебування в Луцьку наша рота виїжджає до Клевані. Наша дорога пролягає лісом. По усіх кущах і галузках дерев ми бачимо розвішані білі картки паперу. Здивовані, ми зупиняємо авто і знімаємо пару листівок з кущів. Вони написані українською, адресовані українськ. шуцманнам, які втекли до лісу зі зброєю, і звучать більш-менш так: “Укр. шуцманни, ви довірилися злочинній комуністичній агітації. Повертайтеся до своїх підрозділів, вас не покарають, якщо до визначеного терміну ви повернетеся”. Через кілька хвилин їзди ми натрапили на укр. шуцманнів, які розвішували ті листівки.
    
    У Клевані перебуває на постої той сам батальйон укр. шуцманнів у чорних мундирах – зненавиджені поляками, бандити. Після приїзду к-р промовляє до нас: “Зараз ви знаходитеся на іншому терені. Про все, що було в Росії забудьте, оскільки місцеве населення культурніше, тут немає партизанів. Ми приїхали для захисту поляків, але це не означає, що задля того, аби хтось із вас зводив тут особисті порахунки з українцями”. Відтак він закликає нас, аби ми чинили з українцями справедливо, забороняє з ними конфліктувати.
    
    Український терор після нашого приїзду аж ніяк не припиняється. Поляки й далі сплять в костелі, їхні помешкання дощенту грабують чорні круки укр. шуцманни. Вдень під будь-яким приводом вони арештовують поляків, які пропадають безвісти. Характерно те, що над ними немає ніяких німецьких начальників. К-р їхній – майор-українець, який є справжнім богом у Клевані. Населення зі сльозами благає нас допомоги, якої ми не можемо надати. Адже наш к-р не має права втручатися в українську адміністрацію. Ми вирішили діяти на власний розсуд. Починаємо бити українців по морді за те, що вони не знімають шапок перед нами. Укр. шуцманнів також завертаємо, змушуючи їх віддавати честь.
    
    Через певний час надійшов спеціальний наказ, який заборонив такі дії в делікатний спосіб. Наш к-р стверджує, що якщо вони не віддають честі, то це свідчить про їхню культуру і низьку дисципліну. Наказує нам також не вітатися з ними. А це вже щось зовсім нове – відповідаємо ми йому. Досі ми мали наказ віддавити честь усім вищим за званням без огляду на мундир. Невдоволення між нами дедалі зростає. Щодня ввечері ми чуємо зі школи, де розташовані українці, спів “Смерть ляхам”. Ми доповідаємо про це нашому командирові, котрий викликав тих, хто чув це, і каже, що надіслав рапорт. Справа ця залишається без відгуку. Аж одного разу гостював у нас лейтенант Шуп, командир польського Шуцманншафту. Після доброї гулянки він запропонував нам спільний “Einsatz” [акцію].
    
    Наступного дня вирушає від нас одна чота. Приходимо на двір кошар до наших колег, котрі уже чекають на нас. Це мішанка селян різного віку в цивільному одязі, фатально озброєних, які палають ненавистю до українців за їхні злочини. Коротка промова лейтенанта одразу припала нам до серця. Він каже: “Не стріляйте в невинних людей, але знайте, що на селі кожен українець – бандит, чи жінка, чи дитина”. Отож, пам’ятаючи про його слова, ми чинимо спустошення в селі, кожного укр. селянина ми вивели і застрелили. Це все нічого у порівнянні з лейтенантом. Він не віддає жодних наказів, тільки особисто стріляє українців, прагнучи перевершити нас усіх.
    
    Ми повертаємося з великою здобиччю, ведемо корів і коней, веземо свиней на хурах, які пізніше наш к-р терпляче віддавав усім українцям, які приходили з плачем і скаргами. Українці пишуть скаргу до штадтгауптманна. Внаслідок цього ми отримали сувору догану від нашого к-ра.
    
    Варто додати, що ми квартируємо в замку та займаємо тільки частину в ньому. Одне крило займає укр. управа та інші укр. органи влади. Цілий день, попри те, що початок травня дуже холодний, вони слухають через відкрите вікно, про що в нас говорять на кожних зборах. Наш командир не тільки не забороняє цього, але й свідомо голосно нас вичитує, аби вони чули. Регулярно ми отримуємо догани, аби довести що з німцями все гаразд, що вони нам забороняють це, а винні ми самі. Після кожного випаду, після повернення, на дворі, на очах укр. він проводить особистий обшук, чи хто чогось не забрав з укр. халуп. Віддає смішні накази.
    
    Він забороняє нам – під час дій – входити в будинки укр.; обшуки проводять самі німці, що виглядає наступним чином: німці входять до халуп, ґречно вітають їх словом “Здраствуйтє”, відтак питає “Keine Bandit?”. На що ті засипають його цілим потоком виправдань і запевнень у своїй невинності. В такому разі все уже добре, каже дати їм молока, хліба з маслом, а пізніше частує укр. дітей цукерками (які належаться нам, але яких нам не дають), і виходить, прощаючись, і йому по-приятельськи кажуть до побачення. В такий спосіб вони хочуть здобути собі приязнь українців, аби колись пощадили тільки їх.
    
    Далі ідіотський наказ: нам не можна стріляти, хіба що по нас стрілятимуть першими. Звичайно, ніхто не виконує цих розпоряджень. Щодня ми чуємо про звірячі убивства поляків у навколишніх селах. Ми надаємо їм першу допомогу, тобто діти, юнаки, котрі зуміли втекти, отримують їжу, ночують, відтак ми доправляємо їх до Луцька, де ними пізніше мають заопікуватися німецькі органи влади. Після кожної такої звістки ми негайно вирушаємо на місце злочину. Але це даремна втрата часу. Приїжджаємо фірманками при повному озброєнні (3 гранатомети, 2 важких кулемети, 7 легких кулеметів), але командир не має ніякого плану, до певної міри уникає сутичок, оскільки німці панічно бояться укр. Ми входимо до села, коли укр. всі втікають полями у протилежному напрямку, а нам не можна в них стріляти. Залишаються тільки старі баби й діди, котрі не можуть втікати, і зі сльозами на очах лементують, кленучи своїх синів і братів. Закінчується тим, що ми реквізуємо з порожньої хати 2-3 свині, пару корів і коней, і караваном повертаємося назад. Так виглядає кожен виїзд.
    
    Одного разу прибігла до нас дванадцятирічна дівчинка з плачем, що усю її родину повбивали і близько двадцяти польських родин блукають лісами й полями. Ми швидко підняли тривогу і вирушаємо фірманками на місце. Це село Стрілки, 4 км від Клевані, тут нашим очам постає жахлива картина. Згарища ще димлять. Напад стався о другій ночі. В одинадцятій ранку ми були на місці. Після нашого прибуття починають сходитися люди, котрі зуміли втекти. З плачем вони припадають до своїх малих дітей, які лежать в калюжі крові. Більшість убитих лежить спалена серед руїн. Також ми знаходимо багато жертв, які лежать поблизу будинків. Всіх їх жорстоко мучили. Чоловіки з відтятими геніталіями, жінкам повпихали пляшки, камені. Обрізають пальці, язики, носи, вбивають дерев’яні кілки у мозок чи в шию. Усталити кількість убитих неможливо.
    
    Ми конфіскуємо укр. фірманки і евакуюємо на них решту поляків (близько 30 осіб). Дорогою приєднуються інші поляки. Колона дедалі видовжується, небезпека нападу дедалі зростає. Українці, котрі, побачивши нас, відступили не далі як на 300 м у поле, спостерігають за нами. Побачивши велетенську колону хур, вони мають час випередити нас і влаштувати засідку, тим більше, що ми щоразу зупиняємося і забираємо нових. Доїжджаємо до цвинтаря, звідки лунає несподіваний вогонь з трьох боків. Українці стріляють із самих лиш автоматів (російські фінки). Підрозділ ослони гине на місці. Зав’язується важка сутичка – позаяк ми перебуваємо на голому та рівному шляху – яка триває три години. Ми вистрелили всі ракети, кличучи допомогу, але марно. З безнадійної ситуації нас рятує тільки літак, який випадково зауважив бій. Але ми вже не маємо ракет і не можемо вказати йому ціль. Отож той літак починає скидати бомби легкого калібру і стріляти з кулемета всліпу. Дві бомби падають на запіллі нашого табору і смертельно ранять двох наших фірманів, цивільних. Літак більше стріляє по нас, аніж по бандитах, котрі добре сховані, але сам престиж робить своє, і українці безладно починають втікати.
    
    Тепер ми маємо і відкриту ціль, і бачимо досконало масу чорних шуцманнів, наших сусідів, у шоломах і при повному озброєнні. Ми скеровуємо різкий вогонь на безладно втікаючих. Видно, що багато хто з них падає, але ми не можемо їх дістати, маємо п’ять убитих і двох поранених. Не рахуючи цивільних, між якими літак також вчинив спустошення. Повертаємося до кошар, дорогою стріляючи у вікно кожної халупи. На місці довідуємося, що відгомін бою було добре чути, але командир наказав вартовому виглядати на горизонті червону ракету, яку перекривали узгір’я й дерева.
    
    Наступного дня з Луцька виїжджає командир батальйону, ми розповідаємо йому про перебіг бою і помилки командира, котрий висилає в небезпечне місце чоту людей, а після нападу на них чекає ракету, замість негайно послати підмогу.
    
    Відтак ми розповідаємо йому про наші спостереження, що серед бандитів був цілий батальйон чорних шуцманів з Клевані. У той час люди свідчать, що бачили чорних того дня, як вони вирушили через півгодини після нас у протилежному напрямку, де пізніше окружною дорогою опинилися навпроти нас. Далі люди свідчать, що безпосередньо перед нападом бачили масу українців із недалеких сіл, котрі входили до кошар українців і виносили звідти зброю та набої. Усе це ми розповідаємо командирові батальйону; він починає слідство у цій справі, яке – наскільки нам відомо – не мало жодних наслідків. У тому бою загинуло шість україн. шуцманнів.
    
    Аби їх виправдати, українці влаштували випад і надіслали рапорти до керівництва про те, що наштовхнулися на бандитів і в бою втратили шість осіб. Це була вкрай незугарна брехня, бо всім було відомо, що вони їздили на село, щоб забезпечити своїх зброєю та набоями, і поверталися п’яні, ніде не натрапляючи на жодну перешкоду. Ми були всі певні, що після усього цього їх роззброять і всіх вишлють до табору. Але ми помилялися.
    
    Похорон наших п’яти колег був дуже гарний. Навіть німці доклали всіх зусиль, аби похорон виглядав урочисто. Момент перед вирушенням походу виглядав прегарно. Наші полеглі колеги лежать на підвищенні, вони достоту потопають у повені квітів і вінків, які пожертвувало безмежно вдячне польське населення. Навколо них юрмляться нескінчені натовпи поляків, аби віддати останні шану і честь тим, хто загинув, захищаючи поляків. Одні голосно схлипують, інші закидують їх квітами, ще інші мовчки стоять навколішки, застигнувши в молитві. Входить к-р роти і лейтенант к-р другого польського Шуцманншафту, якого ми звали Жбіком [дикий кіт]. Випробуваний приятель, який не раз давав доказ своєї приязні полякам. Єдиний німець, який знався на зрадливості й підлості українців, але й не боявся демонструвати це на кожному кроці, і невтомно косив українців, не зважаючи на протести своїх командирів.
    
    Промовляє наш к-р роти. Промовляє він так, як зазвичай промовляє к-р у такий момент – про жаль за колегами, які були добрими вояками. А далі він каже: “Вони загинули від рук людей, котрі були збаламучені жидо-більшовицькою агітацією, і нашим завданням є не воювати власне з тим збаламученим народом, а саме з тими більшовицькими підбурювачами”. З цим ідіотизмом не міг погодитися навіть його колега, лейтенант Жбік, котрий виступає з енергійним протестом і закидає йому в очі брехню. Виводить з-поміж своєї свити перекладача, котрий слово в слово перекладає: “Тут не йдеться про жодну більшовицьку роботу. Тут винуваті лише бандити, укр. націоналісти, саме з ними ми й будемо боротися, і смерть наших братів помстимо сторицею”. Далі дорікає нашому к-ві, котрий також сказав, що ми знаходимося на Україні і нашим обов’язком є підносити тут культуру, котра була деформована більшовицьким режимом. Він каже: “Тут немає жодної укр. культури. Тут є лише одвічна польська культура, західна культура, а українці були і є тут бур’яном, здатним лише до бандитизму”. Він закінчує свою промову пропозицією вшанувати пам’ять полеглих трихвилинною мовчанкою. Наш командир стушувався, віддає дальші команди, і похорон відбувається без жодних особливих інцидентів.
    
    Невдовзі трапився випадок, який нас цілком заламав. Ми отримали звістку від поляків, що залізничник-українець має вдома вибухівку, якою висаджує потяги. Ми провели у нього обшук, але не знайшли нічого. Ми почали бити його так довго, поки він не признався, вибухівку має закопану поруч із своєю будкою. Ми вимагали, щоб він нас туди привів.
    
    Наша дорога пролягала повз школу, де кошарував український Шуцманншафт. Біля тієї школи підбігли до нас поляки, скаржачись, що укр. шуцманни обстріляли з подвір’я цвинтар неподалік, де саме ховали кількох убитих поляків. Нас було семеро і восьмий – командир експедиції, німець, котрий взяв чотирьох і пішов перевірити сказане в українців. Тоді укр. шуцманни дали знак нашому в’язневі, аби той втікав до них, позаяк їх розділяло 30 кроків. Вони підійшли до нас, утворивши таким чином прохід у дві лави, і в певний момент в’язень, якого ми ескортували, почав утікати, на що один із нас негайно, як належить за приписами, прицілився і вистрілив за ним, поранивши його в ногу. Побачивши, що він і далі втікає, побіг за ним, і влучив вдруге. Бачачи, що той далі тікає, він поцілив його смертельно уже на укр. подвір’ї.
    
    Тоді українці кинулися на нас усіх, відібрали нам зброю і з прокляттями почали бити нас кольбами по головах і плечах куди очі бачать. Закривавлених і побитих, вони повкидали нас до пивниці, куди невдовзі привели решту – чотирьох наших разом із німцем, і почали нас усіх бити з дикою люттю, вигукуючи: “Ви, прокляті ляхи, ви будете убивати наших невинних братів? Ми вас усіх виріжемо. Ви сюди приїхали на Україну і думаєте, що повернетеся до Польщі, на вас вже вирок підписаний” – і один із них вийняв різницького ножа і кинувся на одного з нас, на що наш німець відреагував, ставши на захист нас. Але й з ним не панькалися, побили його до крові ланцюгом. На це увійшов їхній командир і начебто наказав їм припинити нас бити і вийшов, а товариш його, офіцер, зостався і відгукнувся: “Не бийте тих проклятих ляхів, ми їх живцем припікатимемо разом із їхніми німцями!” – і вийшов. Звироднілі українці і далі шаленіли, плюючи нам в обличчя, б’ючи і копаючи нас нелюдськи.
    
    [Командир польських поліцейських спробував визволити своїх людей, а після відмови випустити їх викликав із Луцька командира батальйону гауптмана Вайдліха, котрий особисто побив командира українських поліцейських і випустив ув’язнених поляків. У конфлікт втрутилося керівництво СС із Рівного і перевело загін польських поліцаїв до Торчина.] (…)
    
    Ще кілька випадів на укр. села, де ми ніколи не натрапляємо на бандитів. Ми безцільно нипаємо селами, бачачи, що кожного разу бандити втікають із села, побачивши нас, у протилежному напрямку, попри це наш командир ніколи не намагається оточити села – всупереч тому, що має точні повідомлення, що в цьому селі перебувають бандити. У селах, якими ми переходимо, ми бачимо земляні насипи для кулеметів, рейки чи автомобільні колеса, підвішені на деревах, за допомогою яких в селі здіймають тривогу при нашому прибутті. У кожному селі ми бачимо пагорби з хрестами, на яких видно написи: “Пам’яті героїв, полеглих у боротьбі за самостійну Україну”.
    
    Одного разу ми хотіли зрівняти такий пагорб, у чому перешкодив наш к-р, кажучи, що це укр. національний пам’ятник, і не можна його нищити. (…)
    
    В Торчині на одній з вулиць є маленька шильда “Ukrainische Schutzmannschaft”, а в будинку цьому три шуцманни. Ми довідуємося, що незадовго до нашого приїзду втекла до лісу ціла рота тих шуцманнів, і тільки троє повернулися на німецьку відозву. До кінця нашого перебування не повернувся жоден.
    
    У червні 1943 р. увесь наш батальйон виїжджає на нове місце. Ми приїжджаємо до Янової Долини, де розквартируємося разом із штабом батальйону. Ми замінимо литовський Шуцманншафт, який – як ми пізніше довідалися – продавав українцям зброю за горілку.
    
    На відтинку Янова Долина – Степань були два литовські батальйони. Згідно з їхніми рапортами, що відтинок повністю очищений від бандитів, наша рота займає Штютцпункт в Яновій Долині, а III рота в Степані, тоді як між Яновою Долиною і Степанем Штютцпункт в Яполочі ліквідують. В такий спосіб ми потрапили в добре підготовлений центр укр. банди.
    
    Янова Долина повністю спалена, вціліли тут три вулички. Згідно з повідомленнями поляків, на Великдень 1943 року українці напали на це містечко, спалили його дощенту, натомість населення перебили. Тут загинуло майже півтора тисячі поляків [бл. 600; за неперевіреною версією у нападі 21/22 квітня 1943 р. УПА допомагала рота литовської допоміжної поліції. – Прим. публікаторів]. Укр. оперували там тоді усілякою важкою і легкою зброєю, навіть гранатометами. У таку от місцину ми потрапили, начебто цілком очищену. Під час чотиримісячного перебування в терені ми втратили 48 осіб – через шаленство нашого командира бат., котрий посилав чоту людей в патруль. Патруль потрапляв у тяжку засідку, з нього поверталося шестеро людей.
    
    Одного разу ми отримали важливий наказ встановити зв’язок із відтятою III ротою в Клевані. Ми вирушили на двох авто, у складі 30 осіб, в тому числі 20 нім. підофіцерів і 10 нас. Дорогою ми натрапили на розібраний міст, внаслідок чого мусили повернутися. Повертаючись, в Яполоці ми підірвалися на міні, яка вибухнула перед автомобілями. Засідка оточила нас із трьох боків. Із засідки нас вийшло шестеро, в тому числі троє поранених. Допомога, яка підійшла, спізнилася. Вона позбирала тільки трупи, роздягнуті з мундирів та понівечені. Кожен був поранений, а пізніше убитий – мали повідривані носи, пальці, які їм пізніше впихали до уст – або їх повкидали в палаючі авта. Із засідки дивом врятувався разом із нами наш к-р роти, котрий, прагнучи затерти враження фатальної поразки, влаштував у роті пиятику, під час якої виголосив до нас промову про нашу поразку. Він закінчив її обіцянкою, що віднині ми не матимемо жалю до українців. Байдуже, чи то буде жінка, чи дитина. Поклялися в цьому і ми. Від того дня ми криваво значимо наш слід.
    
    Село Ролдлужне оточене і спалене, населення перестріляли. Злазно – спалили до одної халупи. Село Ставки, напівспалене нами, здобулося на контратаку і змусило усю нашу роту відступити. Село Яполоць, місце триразової засідки, спалене, жінок, дітей перестріляли.
    
    Ми нападали з лісу зненацька на села і робили ґрунтовні чистки. Міцне бандитське вогнище, село Головин, так само після засідки, було частково спалене. У кожному селі ми палимо насамперед млини і церкви, отож невдовзі у радіусі кільканадцяти кілометрів ніде немає млина, ані церкви, ані попа, так само нищимо пагорки-пам’ятники.
    
    Однак врешті українці сказали своє. Вони зосереджують свої сили і паралізують наші рухи. Рота стає занадто малою операційною одиницею. Командування батальйону переносить свою садибу до Костополя. Відтоді щоночі нападають українці, сильно обстрілюючи наші бараки. Вони воюють тільки автоматами. Ми переживаємо справжнє пекло. Нас вистачає тільки на спорадичні випади з лісу на найближчі села. Ми влаштовуємо добрячу стрілянину, завантажуємо пару коней чи свиней на хуру і відступаємо. Втрачаємо зв’язок із Костополем. (…)
    
    [Пізніше батальйон польських поліцаїв зазнав значних втрат у боях із совєцькими партизанами, узимку 1944 року був розбитий регулярними частинами совєцького війська, рештки його перебазувалися до Львова, а потім через Німеччину до Франції.]
    
    Анонімний автор, поліцейський-поляк на німецькій службі (батальйон польської “зеленої” поліції Schutzmannschaftsbataillon 202), написав цей текст у березні 1944 року у Львові для потреб польського антикомуністичного підпілля (Східне Бюро при Департаменті Внутрішніх справ Делегатури Уряду в Краї)
    
    Relacja policjanta // Karta. – 1998. – #24. – S. 132-138.

  • 2008.01.07 | igorg

    Спогад з тих країв. Села Бечаль, Постійне

    Добре знаю ті місця, а моя вчителька математики мала прізвище саме Кублій. Шлеюк, Дейнер це з мого роду .
    http://www.unitest.com/uahist/upa/vol1/0033.html
    
    БІЙ НА ОКОЛИЦІ
    
    Це було 4 квітня 1943 року. У наш загін вояків УПА прийшла звістка, що в селі Постійному Костопільського району німці чинять наругу над його жителями. Пограбували господарства, селян, палять оселі.
    Щоб не нашкодити селу, дізнавшись, що німці уже його залишають, повстанці вирішили перестріти ворогів за селом, на одній з лісових галявин, що утворилася внаслідок вирубок.
    А якщо німці обминуть це місце, підуть іншою дорогою? Наші командири, щоб таки напевне перепинити ворогів, вирішили розділити загін на три частини, і кожна чатувала на ворога у визначеному місці. Нам випало якраз бути в засідці на згаданій вище вирубці, а точніше, в ліску, що кільцем її охоплював.
    Стояла тривожна тиша, як і завжди перед боєм. .Нарешті наші дозорці доповіли, що ворог обрав для руху наш напрямок. У тривожному чеканні кожен повстанець перекладав з руки в руку зброю, наче підбадьорюючи її перед боєм. Нарешті на вирубку вийшло стадо корів, яких забрали німці в постійненців, а за худобою викотилася валка з десятка підвід, завантажених награбованим добром. Корів, а їх було десь дві сотні, гнали селяни з Постійного, яких захопили німці, на підводах за їздових правили головинці, тобто жителі одного з поближніх сіл. Правда, попереду валки їхала підвода з кулеметом, біля якого сиділо декілька ворогів. Саме на цій підводі, як з'ясувалося після бою, знаходився запас патронів.
    Зауважимо, що нашим командиром був сотник «Ярмак» по прізвищу Войцешко. Коли на вирубку виїхали й інші підводи з німцями, за командою сотника ми розпочали бій. Першими вдарили наші 2 кулемети, їх прицільними пострілами було відразу вбито німецького кулеметника на першій підводі, не встигли взятися до зброї, бо були вражені, й інші вороги на цьому возі.
    Вогненний шквал перелякав корів, коні понесли підводи по пеньках, переверталися, з'їхавши з дороги. Худоба, що розбіглася, заважала німцям розібратися в обстановці, і годі їм було думати про прицільний вогонь.
    Хтось з повстанців підібрався до першої підводи, що застряла між пеньків, і захопивши кулемет, почав строчити з нього по німцях. Згодом ми впізнали, що отой маневр здійснив вояк УПА «Чорний» по прізвищу Андрій Кублій.
    Дещо оговтавшись, одна група німців залягла в канаві вздовж дороги, а друга —відступила і сховалася в хаті Бенедя Забейди та в недобудованому житлі Ярмолая Юхимця, що виднілися неподалік вирубки. До речі. сам господар Бенедьо з трьома малолітніми дочками перед приходом німців утекли з домівки.
    Отож кулеметники повстанців Кублій та Розум'юк почали вибивати ворогів з канави, що, до речі, їм, завдяки умінню Розум'юка, швидко вдалося зробити. А уміння того він набув у Червоній Армії, в УПА ж влився, попередньо потрапивши в полон до німців та втікши з нього.
    Залишалося вибити німців з хати Бенедьової родини. Але як? Адже звідти застрочив ворожий кулемет, змусивши вояків УПА, що оточували будинок, злитися із землею.
    Всі поглядали на повстанця Зіновія Забейду, старшого сина Бенедя. Бо розуміли, що тільки він може врятувати ситуацію, але родина залишиться без домівки. — Паліть, хлопці, хату, — похмуро промовив Зіновій.
    Черги запальних куль, як золоті бджоли, ринулися на солом'яну покрівлю, яка відразу й спалахнула.
    Згоріла хата, хлів, клуня. Лише корову хтось із повстанців встиг випустити.
    А бій продовжувався. Німці уже оговталися і готувалися до контратаки. І хто його знає, як би все скінчилося, якби на підмогу, не підійшли обидві інші частини сотні Ярмака. Перевага перейшла повністю на бік-повстанців. Вороги уже думали не про перемогу, а про те, як втекти з поля бою. Допізна повстанські кулі разили чужинців, що прийшли на нашу землю. Лише коли надійшли свіжі сили німців, що стояли в Івановій Долині, зуміли допомогти решткам німецьких грабіжників через Полянівку відступити. Навіть у темряві їх переслідували вояки УПА.
    У тій сутичці загинуло близько 30 ворогів, зі сторони повстанців убитих не було — лише 3 поранених.
    Участь у тому бою брали жителі села Бечаль Петро Михайлович Мовчан, Петро Йосипович Шлеюк, які недавно померли, а також постійненці Іван Франчук, Павло Жук, котрих теж уже немає серед живих. Пліч-о-пліч йшли в той квітневий день на ворога і Василь Потапчук — «Герман», Микола Трофимчук — «Пушкін», Микола Ковальчук, Микита Скуба, Петро Дейнер, Іван Дейнер, Євген Дейнер та інші.
    ТКАЧУК Іван Трохимович, житель села Бечаль, колишній вояк УПА.
    (Запис спогадів здійснила Катерина Станіславівна Коротчук, вчителька історії Бечальської школи. Окремі епізоди спогадів І. Ткачука доповнені з уст учасників описаного бою Зіновія Забейди та бечальця Петра Мовчана).

  • 2008.01.07 | igorg

    Матеріали з Волині і Рівненщини

    http://kursa4.com/referats/preview/4225
    
    ПРИСЯГА ВОЯКАУКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНЧОЇ АРМІЇЯ, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю усіх Найкращих Синів
    України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського: Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України. Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української. Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном. Буду виконувати всі накази зверхників. Суворо зберігатиму військову і державну таємницю. Буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї. Коли я порушу, або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде па мене зневага Українського Народу.
    (Петро Мірчук, "Українська Повстанська Армія. 1942-1952". Мюнхен, 1953. Стор. 285).
    ***Вже цілий 1942 рік підпілля ОУН, у стислому значенні цього слова, заповнюється розконспірованими людьми, а тому вся робота пожвавлюється, підсилена цим елементом. На терені лише двох повітів - Крем'янець і Дубно було в місяці липень - грудень 15 вишкільних військових пунктів. У вишколах брали участь, часто і по 100 людей. Заготовляється амуніція, одяг, харчі... Обласний боєво-розвідчий реферат... переводить у січні 1943 р. напад на Лубенську в'язницю і звільняє всіх в'язнів. Німці так заскочені, що навіть не переводять репресії. (О. Шуляк. В ім'я правди (Дійсність про Українську Повстанчу Армію). - Буенос-Айрес. - 1948. - стор. 17-18). ВІД РЕДАКЦІЇ: О. Шуляк - псевдонім Олега Штуля-Ждановича, відомого українського громадського і політичного діяча, безпосереднього учасника повстанської боротьби, пізніше - Голови Проводу ОУН. АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИПротягом половини квітня та цілого травня 1942 року почали летіти в повітря автомашини та всяки Амти (бюра) Кохової аристократії в Україні разом з їх пасажирами та урядовцями. Всі місцевості були одночасно засипані антигітлерівськими летючками, які пояснювали, за що карає своїх нових "визволителів" збройне рам'я української нації, її армія без держави...Наша бойова акція поставила на ноги цілі курені та полки есесівців, жандармерії та всяких інших допоміжних збройних сил Коха... У червні 1942 року Головна Команда УПА вислала до Коха листа, написаного в дуже гострій формі і з такою вільною, недипломатичною фантазією, як колись запорожці писали до турецького султана. У цьому листі ми повідомляли цього нового ката України, що перша антинімецька бойова акція УПА була відповіддю на їх злочинну політику та явний бандитизм, що виявився у формі репресій проти цивільного населення . України. Там же було сказано, що наша армія не має жодного інтересу до совєтсько-німецької війни, бо Німеччина потоптала державницькі стремління української нації. Копія цього листа була видрукувана в тисячах примірників українською та німецькою мовами і розіслана німецькою поштою з Києва та Рівного до всіх гебітскомісарів та урядів, як також розповсюджена серед населення. Гітлерівці не мали найменшого наміру міняти свій політичний курс. Та не думав капітулювати й український народ та його збройна сила. Розпочатий рух спротиву ширився і міцнів з дня на день. Всі матеріяльні цінності втратили свою вартість. В народі витворився психоз боротьби за фізичне збереження та захист національної чести.
    (Отаман Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави. - Вінніпег (Канада). - 1981. - Стор. 200-203).
    ***7 лютого ц. р. відбувся наступ першої сотні УПА на м. Володимирець. Найкраще відзначився своїм особистим прикладом одчайдушності командир сотні Довбешка-Коробка (справжнє прізвище - Перегійняк Гриць, уродженець Волині, визначний член ОУН - ред.). Дім, що в ньому жили козаки, здобуто, шуцманів роззброєно. Здобуто 20 крісів, 65 коців, амуніцію і інші речі. З сторони ворога впало 7 людей, включно з командантом жандармерії. З нашої сторони 1 вбитий і 2 ранених.22 лютого ц. р. під час постою біля Висоцька німці з баталіонцями заатакували відділ УПА. Противника начисляли біля 200 душ. Відділ дав рішучий спротив. Після приїзду допомоги німцям в числі 350 людей, відділ відступив у ліс. Повстанці відступали нерадо, хотіли продовжувати бій. З ворожої сторони впало 20 людей. З нашої сторони впав один повстанець і командир відділу - сміливий Коробка. В половині березня ц. р. біля с. Корчин відділ УПА наскочив на добре узброєну групу німців, що верталася з м. Деражна, де пограбувала населення. Бій тривав 3 години. Здобуто один важкий кулемет "максім", одну "фінку", кілька крісів і більшу кількість амуніції. З ворожої сторони впало 16 людей і кілька ранених. З нашої сторони впало 2. З 10 на 11 березня ц. р. невеликий відділ УПА напав на фабрику в с. Оржеві, де знаходилася більша кількість амуніції і зброя. Напад вдався. З ворожої сторони згинуло коло 60 людей, частина з того погоріла в забудованнях. З нашої сторони впало 4, в тому (числі) командир перших відділів УПА - Остап (справжнє прізвище - Качинський Сергій - ред.), що особисто керував боєм. 28 березня ц. р. німці, в силі 1500 людей, наїжджаючи з Рівного, Костополя, Межиріча і Березного, напали на відділ УПА, що квартирував у м. Людвиполі (нині Соснове - ред.). Розгорівся важкий бій. Німці засипували обложених гарматними стрільнами та гранатами з гранатометів. Відділ бравурно відбив аж чотири наступи ворога, завдаючи йому важкі втрати. Сюди спровадили німці свої добірні частини СС, які одначе не могли зломати завзяття повстанців, хоч були в значній перевазі. (За повідомленням місячника Політичного Відділу УПА "До зброї" - число 1, липень 1943 р. - німці тоді залишили на полі бою 58 забитих і 5 спалених автомашин; про кількість ранених невідомо, бо німці, відступаючи до Костополя, забрали усіх своїх ранених із собою - ред.). При кінці березня ц. р. добре озброєний відділ німців з м. Цуманя напав на околицю м. Деражна. Невеличкий відділ УПА своїм одчайдушним наступом розпорошив німців і довів їх до панічної втечі. На полі бою противник лишив одного раненого, одного полоненого, один кулемет і скриньку амуніції. Коло 17 квітня біля с. Борщівки відділ УПА несподівано наскочив на німецький змоторизований відділ, що їхав шляхом. Здобуто одну "фінку" і кілька крісів. Втрати ворога коло 16 осіб. З повстанців впав один, двох ранених. З 21 на 22 квітня переведено наступ на Іванову Долину (камінолом в Костопільщині). Німці тут були добре укріплені і за всяку ціну боронили цей важний для них господарчий пункт. У висліді бою спалено кілька вулиць міста, зірвано два залізничні містки, знищено різні магазини, забрано одну тонну вибухового матеріалу. Втрати ворога, включаючи поляків, що брали чинну участь у бою поруч німців, величезні. Нараховують сотні постріляних і полонених. З сторони повстанців 4 вбитих і 3 ранених. При кінці квітня ц. р. розвідчий відділ УПА роззброїв в с. Мостах 10 мадярів, що добровільно здалися. З чотирьох вояків, що намагалися втікти, двох забито й двох ранено. Всіх полонених нагодовано, ранених забандажовано і звільнено. 9 травня німецький відділ біля 400 людей, озброєний в гранатомети (меншого й більшого калібру), напав на село Яполоть (Костопільщина), грабуючи людей. Відділ УПА нечайним наскоком окружив німців з трьох сторін. Розгорівся важкий шестигодинний бій, в якому німці втратили багато вбитих і ранених. Німців вибито вже з кількох важних, під стратегічним оглядом, позицій. В розгарі наступу повстанців. команда з тактичних оглядів наказала відступити. З сторони повстанців впало трьох вбитих і чотирьох ранених. 14 травня німці окружили с. Любашу, коло Костополя, з наміром попалити хати, а мешканців порозстрілювати. Несподівано наскочив невеличкий відділ УПА і спалив німцям 11 авт, знищив коло 35 німців, здобув 2 скриньки гранат. Як наспіла більша сила з Костополя, повстанці відступили.
    (Бюлетень "Вісті з фронту УПА". - ч. 1. - 1943 р.)
    БЕРЕЗНЕВОЇ НОЧІЧимало жителів села Золотолин Костопільського району, особливо юнаків, у роки війни брали участь у боротьбі з німецькими загарбниками в загонах УПА. Мені ж, на той час чотирнадцятирічному хлопчакові, теж дуже хотілося допомогти своїй страдальниці - Україні, яку шматували з усіх боків. Неодноразово доводилось виконувати різні доручення побратимів як зв'язківцеві. Старався все робити якомога краще. Звичайно, роки стирають у пам'яті різні подробиці. Однак окремі події вкарбувались так, що над ними, здається, не підвладний і час. Це було в березні 1943 року. Група вояків УПА надумала наскочити на німецьку комендатуру в Степані, яка чинила .наругу над населенням. Збір загону повстанців назначили в Золотолині. Мені та ще кільком зв'язківцям доручили повідомити тих, хто запрошувався до походу. Коли зібралося близько двох десятків озброєних вояків, з настанням темряви вирушили в Степань. Комендатура розміщалася в будинку на проміжку між млином і нинішньою Степанською НСШ. Повстанці тихенько підійшли до її приміщення, взяли під приціл вхідні двері та вікна. Почекали - вартового не видно. Через мить у вікна полетіли гранати. Вибухи, шалена стрілянина розбудили селище. Услід за вибухами гранат українські вояки увірвалися в приміщення, освітили його саморобними факелами. На підлозі лежало кілька убитих німців. А де ж ті, що залишилися живими? Повстанець із Золотолина Іван Гнатович Дідух (псевдо "Моряк") відразу здогадався, що через лаз у стелі вони сховались на горищі. Він почав підніматися по драбині, і тільки скрипнув люком, як німці почали стріляти. На щастя, кулі обминули повстанця. Скільки ворогів схова-лось на горищі? Як їх звідти вибити? Хтось запропонував: - Димком, димом їх давайте викуримо. Справді, принесли соломи і, підпаливши, дим спрямували в лаз. Німці знову відкрили вогонь, але невдовзі закашлялись, припинили стрілянину. Двох німців, притруєних димом, зняли з горища. Повстанці швиденько забрали трофеї: коней, зброю, набої і вирушили в напрямку Гутвина. По дорозі обговорювали перипетії бою, раділи, що на цей раз обійшлося без втрат з нашого боку.
    ДІДУХ Степан Пилипович, Костопільський район, с. Золотолин.
    ***Перша .сутичка українських партизанів Дубенщини з німецькою жандармерією була в Білогородському лісі. Згинуло наших три хлопці, по боці ворога було багато ранених. Наші спалили дві німецькі автомашини. Німців було 70, наших 35 хлопців. Німці заломилися і втекли. Сутичка відбулася при кінці березня. Командував Черник, бойовий чи військовий провідник бандерівців на Дубенщину. Той самий відділ пізніше брав участь у нападі на Смигу. Після акції хлопці з боївок були. розпущені додому, а малий відділ .під проводом Борсука стаціонував по селах: Любомирка, Буща, Обгів, стало змінюючи місце постою. Відділ Борсука належав до групи Крука.
    (Максим Снорупський, "Туди де бій за волю". - Київ.- 1992. - Стор. 84).
    СОТНЯ ГОРДІЄНКАПосеред березня 1943 року в с. Орестів із Ясенинич по зв'язку прибули чотири чоловіки. Пробули два дні. Після розмов з місцевими членами ОУН провели мобілізацію, нібито в Німеччину, 15 хлопців - всіх одягнули в німецьку форму, дали каски, німецьку зброю. Ще взяли п'ять хлопців з Глинська і одного з П'ятигір. З тих чотирьох, що прибули в село, один був Гордієнко. Він і став керувати новоствореним загоном. Увечері виїхали в напрямку Омеляної, а далі до Пересопниці і зупинилися в лісі. Там прийняли присягу на вірність Україні і дві неділі проходили вишкіл, вивчали зброю. Потім повернулися в Орестів. А через два дні заїхали у П'ятигори, в німецькому фільварку запрягли три підводи і через ліс поїхали у напрямку Дерманя. В Дермані розвідка донесла, що з Мізоча ідуть німці з поляками.Гордієнко взяв декілька озброєних чоловік і вони зробили засідку, та їх постигла невдача: зарано відкрили вогонь. .Було вбито коней з двох підвід і трьох поляків. Решта втекла. Гордієнко не дозволив доганяти, було мало патронів. А надвечір група підводами виїхала в напрямку Оженина. При переїзді залізниці були обстріляні німцями, .але все обійшлося щасливо. Приїхали в село Залізницю Межиріцького району. Тут постояли декілька днів. За той час до загону прибули нові хлопці. Гордієнко дав наказ вишикувати групу. Вже було 35 чоловік. - Нам треба здобути зброю, - звернувся він до боївки. - Де? Скажу. На асфальті, в німців треба відібрати. Хлопці в один голос: - Ми готові! Командир засміявся. А в квітні відібрав кращих хлопців, кращих коней і поїхали на асфальт. Там з Божою допомогою підбили дві машини з німецькими тузами - в жовтих мундирах, хрести на рукавах. Добули декілька ємні, пістолетів, радіопередавач, яким ніхто не вмів користуватися. А через два дні знову вийшли на здобич. І, дякуючи Ярошенкові із Глинська (вмілий і відважний хлопець), підбили німецьку автомашину. Тільки вона з'явилася, він з кулемета дав чергу по кабіні і машина па невеликій швидкості пішла в кювет, почала горіти. З неї почали вискакувати німці. Чотирьох убили, а двоє залягли і стали відстрілюватися. Гордієнко почав кричати по-німецьки: "Здавайтеся, ви оточенії". Вони кинули зброю і підняли руки. Хлопці швидко зібрали зброю, Гордієнко наказав німцям лягти і група зникла з місця пригоди. По дорозі з Межиріча на Залізницю був невеликий лісок. Гордієнко дав наказ викопати через дорогу рів. Копали хлопці і запрошені люди. Командир як знав, що будуть німці. І ось другого дня до сходу сонця варта доповіла, що їдуть автомашини. По бойовій тривозі повстанці залягли в ліску. І тут Ярошенко з кулемета застрочив по першій автомашині, вона перекинулась. Три інші стали завертатись і втікати назад. Гордієнко дав наказ - із лісу не виходити. Коли німці зникли, розвідка на конях під'їхала до автомашини. В кабіні були вбиті офіцер і шофер, збоку лежало ще троє вбитих. В кузові лежали ящики з амуніцією. Ящики повантажили на підводу і того ж вечора покинули с. Залізницю. Зупинилися на хуторі під лісом. Через декілька днів відпочинку нав'язали зв'язки і почали із сіл до загону прибувати хлопці - із Межиріча, Синьова, Корця та інших... Після цього заїхали глибоко в ліс, де почали займатися муштрою, вивчали зброю. З'явився політвиховник, почав читати літературу. Так десь біля травня вже й сформувалася сотня. Гордієнко настановив заступником Катеренка (з Луцька), чотовими Лева, Чорноту та Левадного з Кременця. Командиром кінної розвідки став Свист із Синьова, його заступником Забіяка. Гамалія, ройовий, і кулеметник Нечай, були зараховані в чоту Лева (обидва з Орестова). Від їх імені і ведеться ця розповідь про сотню Гордієнка. Коли сформувалася сотня, почали навчатися по чотах. і Гордієнко послав групу у Вовкушів на спиртзавод роздобути спирту для перев'язок. Але спиртзавод охороняли німці, і після перестрілки чота повернулася назад. Через декілька днів Гордієнко узяв другу чоту, підійшли до заводу, і він послав жінку, що трохи знала по-німецьки, передати ультиматум: або робочі винесуть спирт, або завод і охорона будуть знищені. Чота була в засідці, а до заводу під'їхала підвода. Винесли чотири банки спирту і все закінчилося мирно. Потім Гордієнко з чотою виїхав у Межиріч, до млина по муку. Там розпочався бій, який тривав з вечора до півночі. Охорону було перебито, інші повтікали. Навантажили чотири підводи муки, зерна і поїхали. Правда, в тому бою був тяжко поранений в плече Гордієнко. Лікувався більше двох тижнів. Сотнею почав командувати Катеренко. І тут розвідка донесла, що у Бистричі приїхали німці. Повів повстанців на Бистричі Катеренко. Але німці помітили, поставили на вітряку кулемет і обстрілювали все поле. Тоді одна чота яром підійшла до села і зав'язався вуличний бій. Між хатами, непомічені, повстанці підійшли до вітряка. Дали декілька черг із запальних куль. Загорівся вітряк, кулемет затих. Німці запанікували. Але вони викликали літака, який добре налякав хлопців, і запалив кілька хат. Та німці знову впали в паніку, почали втікати. На краю села повстанці спалили кілька машин і німцям довелося втікати ногами. Як то добре було стріляти їм навздогін! В тому бою діялося щось страшне. Втікали люди, гнали худобу. Стояв крик, виск, худоба ревіла. В тому бою були вбиті і поранені з обох сторін, Гамалія з Нечаєм несли Чайку з перебитою рукою. Поки донесли до лісу - геть стік кров'ю. Зморені, голодні повернулися хлопці на постій. Трохи призбирали зброї, але мало, бо все було у вогні. Коли Гордієнко поправився, знову дав наказ їхати на асфальт добувати зброю. Не дивлячись на небезпеку і смерть, хлопці з охотою їхали на операцію. В одному населеному пункті відділ зустріли вогнем шуцмани і німці. Зразу був убитий розвідник Стригун разом із конем. Повстанці дали зустрічний вогонь і всі шуцманівці з німцями порозбігалися. Були розбиті пошта і комендатура, із собою хлопці забрали дві машини. Через деякий час розвідка донесла, що назустріч рухаються карателі - німці із собаками. Попереду було поле, біле, бо саме цвіла гречка, а за ним починався ліс. Гордієнко став перед шеренгою і сказав: "Відступати нема куди, або життя, або смерть!" На крам лісу зайняли оборону, обоз відігнали в ліс. Гордієнко дав наказ без його команди нікому не стріляти. І ось з'явилися німці, йшли ланцюгами прямо через гречку. Щось було страшне: крики німців, гавкіт собак. Німці йшли, а повстанці не стріляли. Допустили десь на 40-50 метрів, і тут Гордієнко вистрілив з ракетниці. В ту ж мить загриміла вся зброя. Лавою котилися німці і собаки. І тут вся оборона кинулася на німців. Впритул стріляли в розлючених собак. Бій був короткий, але дуже вдалий. Поле бою - біла гречка - стала червоною. Із понад ста карателів тільки дехто втікав. Решта лежали на полі бою. Повстанські втрати- троє поранених. Більше години збирали зброю. Тільки одних кулеметів було сім. Емпі, пістолети, гранати, багато амуніції. Довелося забирати чоботи і мундири, бо багато хлопців були роззуті і погано одягнені. В кишенях карателів були наручники. Видно, готувалися легко здобути партизанів. Хлопці були раді - це ж такий бій виграли і стільки здобуто .зброї! Після того завзятого бою в одному лісовому селі зробили короткий перепочинок, і прийшов зверху наказ відправлятися на схід. Була видана форма, перевірена зброя, обоз, харчі, і сотня вийшла на колишню польсько-російську границю. На переправі зіткнулися з німцями. Була підбита автомашина і вбито чотири німецьких офіцери. Потім прийшов наказ 20 кращих стрільців на конях відправити в Холодно-Ярщину. А основна сотня через Городницю, Чуденський, Коростенський, Малинський рушила в Бородяницький район Київської області. Основним завданням було піднімати народ на боротьбу з німаками. В одному з боїв загинув стрілець Гречка із с. Глинськ. Поховали його на могилках в с. Вишневичі Малинського району. В іншому бою було поранено чотового Левадного з Кременця, йому перебило ногу і з поля бою його витягли до обозу. Так починала свій бойовий шлях і формувалася сотня Гордієнка, про яку розповіли колишні повстанці Нечай і Гамалія із Орестова Здолбунівського району. Вони і зараз живуть у цьому селі. З цієї розповіді ми бачимо народження однієї сотні. Так народжувалися й інші сотні, які злились у велику Українську Повстанську Армію. Так добували зброю, амуніцію, форму. Гамалії, або Миколі Ґедзю із Орестова тоді було 19 років. Йдучи через сутички, бої, так формувався український повстанець. Але замість того, щоб стати героєм України, він буде засуджений НКВД до кари смерті, 93 дні відсидить у камері смертників, а потім кару зменшать до 25 років. А в селі якась непотріб буде писати і ліпити коло церкви: "Микола Ґедзь - бандит".
    Степан БАБІЙ, м. Рівне.
    ПІД ВЕСНЯНИМ СОНЦЕМВесна саме ставила свої перші кроки на Поліській землі. Сніг танув з кожним подувом теплого вітру, а весняні квітки з трудом пробивали своїми барвистими головками напівзамерзлу землю. Розвивалися дерева, в повітрі починали дзвеніти пташині хори. Це ж був пам'ятний березень 1943 року. Відділи Української Повстанської Армії саме тоді почали добре бити німецьких окупантів. Бундючні гітлерівські кати не сміли вже безкарно, грабити села, а мусіли чим - раз більше замикатися у більших містах, та там укріплюватися в грубих мурованих будинках. Полум'я всенародного повстанця випирало геть окупантів з лісів, піль та сіл. І вже добиралося до міста. В однім селі Рівненської обпасти, недалеко від міста Костополя, над річкою Случ заквартирував наш повстанський відділ. Усміхнені селяни принимали та гостили нас радо. Уважали ж нас прямо за своїх дітей. Ми гуторили зі своїми господарями про майбутнє, про минуле. Про весну та про нашу боротьбу. Чорнобриві дівчата жартували з нами, сміялися та готовили для себе й для нас обіди. Була неділя, а для села цілий празник. Провесна в цілій своїй красі та величі пишалася над долинами темнохвилястого Случа. На краях села, від усіх сторін стояли наші повстанські дозори. Всі ми чулися безпечно та безтурботно продовжували свої розмови: Говорено про наші бої, і про те, як у повстанців йшлося, і про тих, що їх німаки половили та силою загнали на невільницьку роботу в Німеччину. Зі мною у тій самій хаті квартирував молодий сімнадцятилітній повстанець. Він гордився перед селянами, що він такий молодий, а вже пішов у повстанці, пішов у сувору збройну боротьбу проти окупантів. День заповідався якнайгарніше. В кожного радісно, як на Великдень. Біля полудня повернулася вислана розвідка й донесла, що на наше село наступає німецька орда. З трьох сторін: від міста Костополя, Березного та Межиріччя прямували на нас озброєні по зуби німці. Вісімдесят вантажних автомашин, наладованих окупантським вояцтвом, понуро підсувалося до села. Село було вже в оточенні, відступати нам було нікуди. Ясно, що ми мусіли приняти цей бій і то проти кілька разів переважаючих сил. Скоро повискакували завзяті повстанські юнаки. В руках у кожного зброя, що в кого кріс, фінка, кулемет системи Дегтярова, гранати та револьвери. У всіх загорілися очі. Не зважали вони на те, що село вже оточене й ворог пре переважаючими силами. Серця їхні палали невгасимим завзяттям і домагалися кари для проклятого окупанта, домагалися повстанської перемоги. Село затривожилося. Буде ж жорстокий бій. Наш командир скоро зібрав усіх нас і вислав на бойові становища. Він спокійно глядів в очі своїм воякам. Треба було приготовитися, не датися заскочити ворогові. На передпіллі вже появилися гітлерівські посіпаки. Повстанські командири впевненим оком гляділи на їхні рухи, але зачіпати не веліли. Першими почали німці. Гураганним вогнем старалися пробити собі дорогу в село. Ми спочатку не відзивалися, тільки мовчки споглядали на хмари ворогів. А відтак, по кількох хвилинах, на команду, вся наша бойова лінія сипнула по ворогові вогнем крісів та кулеметів.. Ворожа хмара припинилася та залягла. Незабаром на її лівім крилі почулися жахливі, передсмертні крики. Це вислід нашої влучної пальби. Інша на мить, така тривожна тиша! Ворогам прийшла підмога. Звелися вони з диким ревом та відкрили й по нас сильний вогонь. Ми відповіли їм таким самим. І знову безвпинна стрілянина, і знову стогнали та падали вороги. З наших становищ видно, що німці п'яні, цілком не бережуться, стріляють взагалі майже не націлюючись та скоро попадають під наші влучні кулі. До ворожих становищ прийшов з допомогою ще відділ ссесів. І знову почалася стрілянина й наша така ж відповідь. А за тим - знову у ворога зойки та крики. Ми холоднокровно відбиваємо ворожі наступи. Смерть ні трохи нам не страшна. Розлючені своєю безсильністю окупантські посіпаки навели на нас вогонь з багатьох мінометів та гарматок. З ревом і свистом невблаганно летіли залізні головні та жбурляли вгору довкола нас землю. Аж дивно. До того часу ми не мали ні одного вбитого. Тим часом інша група німців удерлася в один край села та почала палити хати. Небо покрилося багряними крилами жорстокої пожежі та їдкими хмарами біло-сивого диму. Ми увірвалися за німаками в село, щоб врятувати перед спаленням. У селі зав'язався вуличний бій. Наш сотенний командир зірвався та крикнув до своїх вояків: "За мною! Вперед! Слава!" З тими словами кинувся він на оскаженілих паліїв. За сотенним командиром подалися й інші друзі. Нестримно полетіли всі на ворога. За своє завзяття заплатив наш командир своєю кров'ю. Ворожі кулі поранили його та ще кількох друзів. Ми розлючені такою втратою ще нагальніше погналися вперед на проклятого ворога. Серед наших лав залунали крики повні завзяття та жадоби помсти за нашого командира. Ми спільно крикнули "За сотенного! Слава! Слава! За волю України! Геть зайдів! Слава!". Лавою, вихром погнались ми на німців. На ніщо ми не зважали, ні на ворожий вогонь, ні на міномети, ні на гармати. Командир ледви вспівав здержувати найбільш нерозважних одчайдухів. І таки відступили німці із села. Інакше не могло бути. Чотири години тривав цей завзятий бій. Чотири масові ворожі атаки відбив наш повстанський відділ. Завзято билися хлопці, так, що аж сині води Случ а дивувалися. Перед вечором німці геть відступили з поля бою. Боялися тут довго ждати, щоб не захопила їх всевладна повстанська ніч. Під пострілами наших кулеметів німці позбирали своїх ранених та повною парою на автомашинах втекли в напрямі міста Костополя. На побоєвищі залишилося 58 забитих ворогів та 5 спалених автомашин. Зорі мерехтіли над недавним полем бою. Ми знову зійшлися разом та заспівали пісню перемоги. Перемога була за на-ми. І остання перемога буде за нами, за українськими повстанцями.
    П. П.(Місячник "До зброї", видаваний Політичним Відділом УПА. - Рік 1,- ч.1 - липень 1943 р.)
    БІЙ НА ОКОЛИЦІЦе було 4 квітня 1943 року. У наш загін вояків УПА прийшла звістка, що в селі Постійному Костопільського району німці чинять наругу над його жителями. Пограбували господарства, селян, палять оселі. Щоб не нашкодити селу, дізнавшись, що німці уже його залишають, повстанці вирішили перестріти ворогів за селом, на одній з лісових галявин, що утворилася внаслідок вирубок. А якщо німці обминуть це місце, підуть іншою дорогою? Наші командири, щоб таки напевне перепинити ворогів, вирішили розділити загін на три частини, і кожна чатувала на ворога у визначеному місці. Нам випало якраз бути в засідці на згаданій вище вирубці, а точніше, в ліску, що кільцем її охоплював. Стояла тривожна тиша, як і завжди перед боєм. .Нарешті наші дозорці доповіли, що ворог обрав для руху наш напрямок. У тривожному чеканні кожен повстанець перекладав з руки в руку зброю, наче підбадьорюючи її перед боєм. Нарешті на вирубку вийшло стадо корів, яких забрали німці в постійненців, а за худобою викотилася валка з десятка підвід, завантажених награбованим добром. Корів, а їх було десь дві сотні, гнали селяни з Постійного, яких захопили німці, на підводах за їздових правили головинці, тобто жителі одного з поближніх сіл. Правда, попереду валки їхала підвода з кулеметом, біля якого сиділо декілька ворогів. Саме на цій підводі, як з'ясувалося після бою, знаходився запас патронів. Зауважимо, що нашим командиром був сотник "Ярмак" по прізвищу Войцешко. Коли на вирубку виїхали й інші підводи з німцями, за командою сотника ми розпочали бій. Першими вдарили наші 2 кулемети, їх прицільними пострілами було відразу вбито німецького кулеметника на першій підводі, не встигли взятися до зброї, бо були вражені, й інші вороги на цьому возі. Вогненний шквал перелякав корів, коні понесли підводи по пеньках, переверталися, з'їхавши з дороги. Худоба, що розбіглася, заважала німцям розібратися в обстановці, і годі їм було думати про прицільний вогонь. Хтось з повстанців підібрався до першої підводи, що застряла між пеньків, і захопивши кулемет, почав строчити з нього по німцях. Згодом ми впізнали, що отой маневр здійснив вояк УПА "Чорний" по прізвищу Андрій Кублій. Дещо оговтавшись, одна група німців залягла в канаві вздовж дороги, а друга -відступила і сховалася в хаті Бенедя Забейди та в недобудованому житлі Ярмолая Юхимця, що виднілися неподалік вирубки. До речі. сам господар Бенедьо з трьома малолітніми дочками перед приходом німців утекли з домівки. Отож кулеметники повстанців Кублій та Розум'юк почали вибивати ворогів з канави, що, до речі, їм, завдяки умінню Розум'юка, швидко вдалося зробити. А уміння того він набув у Червоній Армії, в УПА ж влився, попередньо потрапивши в полон до німців та втікши з нього. Залишалося вибити німців з хати Бенедьової родини. Але як? Адже звідти застрочив ворожий кулемет, змусивши вояків УПА, що оточували будинок, злитися із землею. Всі поглядали на повстанця Зіновія Забейду, старшого сина Бенедя. Бо розуміли, що тільки він може врятувати ситуацію, але родина залишиться без домівки. - Паліть, хлопці, хату, - похмуро промовив Зіновій. Черги запальних куль, як золоті бджоли, ринулися на солом'яну покрівлю, яка відразу й спалахнула. Згоріла хата, хлів, клуня. Лише корову хтось із повстанців встиг випустити. А бій продовжувався. Німці уже оговталися і готувалися до контратаки. І хто його знає, як би все скінчилося, якби на підмогу, не підійшли обидві інші частини сотні Ярмака. Перевага перейшла повністю на бік-повстанців. Вороги уже думали не про перемогу, а про те, як втекти з поля бою. Допізна повстанські кулі разили чужинців, що прийшли на нашу землю. Лише коли надійшли свіжі сили німців, що стояли в Івановій Долині, зуміли допомогти решткам німецьких грабіжників через Полянівку відступити. Навіть у темряві їх переслідували вояки УПА. У тій сутичці загинуло близько 30 ворогів, зі сторони повстанців убитих не було - лише 3 поранених. Участь у тому бою брали жителі села Бечаль Петро Михайлович Мовчан, Петро Йосипович Шлеюк, які недавно померли, а також постійненці Іван Франчук, Павло Жук, котрих теж уже немає серед живих. Пліч-о-пліч йшли в той квітневий день на ворога і Василь Потапчук - "Герман", Микола Трофимчук - "Пушкін", Микола Ковальчук, Микита Скуба, Петро Дейнер, Іван Дейнер, Євген Дейнер та інші. ТКАЧУК Іван Трохимович, житель села Бечаль, колишній вояк УПА. (Запис спогадів здійснила Катерина Станіславівна Коротчук, вчителька історії Бечальської школи. Окремі епізоди спогадів І. Ткачука доповнені з уст учасників описаного бою Зіновія Забейди та бечальця Петра Мовчана).* * *24 квітня 1943 року, якраз у Великодню суботу, у містечку Верба німці розстріляли Йосипа, Петра та Михайла Панасюків, їхню матір та родича Івана Цималюка. Йосип був лубенським повітовим провідником ОУН, Петро - військовим командантом Дубенщини (псевдо "Ворон",) Іван - підпільник, Михайло - молодший брат - залишався при матері вдома, ще участі в УПА не брав."...Сталася велика трагедія на Дубенщині. Згинули брати Панасюки... Вони їздили десь у терен, а на свята повернулись додому, у Вербу. Поляки зробили на них донос уже, мабуть, раніше, бо жандарми вичікували їх повороту. Хлопці якраз милися з дороги біля криниці на подвір'ї, як наскочили жандарми з польськими шуцманами, оточили хутір і несподівано їх схопили. Ворон кинувся до стодоли, де мав автомата, але жандарм його ударив прикладом по голові. Мати благала жандармів: "Убийте мене, але пустіть моїх соколів!..:: Жандарми виконали лише першу половину її прохання: розстріляли її разом із синами... Тіла наказали не ховати, щоб так і лежали цілі свята. Дубенщина в сполосі. Навіть Черник передав, що як наші будуть мститись - покликати його, він прийде зі своїм відділом допомагати. А все ж таки дуже боляче. Лубенська команда пошматована. Провід бойовою і разом організаційною сіткою перейняв Котька..."
    (Данилюк Михайло. Повстанський записник. Київ, 1993, стор. 114).
    * * *...Коли в травні сильні відділи жандармерії спалили с. Стіжок, і помордували людей, в поворотній дорозі заскочили їх відділи УПА та дощенту знищили; на місці залишилося коло 200 трупів німецької поліції. Німці навіть не повезли їх ховати до міста, як вони це звичайно робили, щоб не зробити прикрого враження, і поховали вбитих там же на місці. З цим відділом німців були й танкетки.
    (Літопис Української Повстанської Армії. Том 1. - Торонто (Канада) - 1989. - Стор. 23).
    ВСЕЛЯЛИ В ОКУПАНТІВ СТРАХЗгадку про ці сутички знаходимо навіть у виданому за радянського часу томі "Ровенська область" (Київ, 1973, с. 232), але там заслуга протистояння окупантам приписана партизанським підрозділам під командуванням якогось Андрєєва без ініціалів, а щоб не закралися сумніви, чи, бува, не про українських партизанів іде мова, додано, що боролися з окупантами "і українськими націоналістами". ...На стикові Лубенського, Кременецького і Шумського районів є села Стіжок і Лішня, в цьому районі в 1943 році діяли підрозділи УПА, в яких були й хлопці з тодішнього Вербського району. Повстанці завдавали фашистам немало клопоту, викликали в них звірячу злобу. В ніч з 8 на 9 травня окупанти оточили Стіжок, а на ранок, коли населення виявило пастку і почало прориватися до лісу, відкрили шалений вогонь. Спійманих, в основному дітей, стариків і жінок, кидали в клуні, закручували двері і підпалювали стріхи. Декому з села вдалося вирватися. Про фашистську розправу сповістили повстанців, вони саме стояли в урочищі Біле Озеро, неподалік села Антонівці. Однак зброї для того, щоб прогнати бузувірів із Стіжка, явно бракувало. Було вирішено, що бійці в кількості 150 чоловік на чолі з Журбою і Гаркавенком відтіснять німців у напрямку Ліпші, а тут зробить засідку група з 40 добре озброєних вояків. Сюди на підмогу прийшли 20 повстанців на чолі з Круком, надіслані з іншого табору. Окупувавши Волинь, загарбники невдовзі наказали зробити вздовж головних доріг, які проходили лісом, широкі. метрів до 200 просіки. Це утруднювало маскування повстанців. При краю лісу, де починалося поле озимини, вони встановили кулемет "максим", привезений на тачанці. Мали ще 6 ручних кулеметів - протитанкових і "токарів" (марки Токарева). На той випадок, якби німці хотіли прориватися, розібрали біля млина місток. А в той час до повстанських командирів надійшла інформація: на село Буща, теж для розправи з мирним населенням, кинуто батальйон калмиків та польську поліцію, які були на службі у фашистів. Мета тут, швидше за все, ставилася відволікаюча - щоб внести замішання в ряди українських партизанів, розпорошити їх сили. На захист Бущі командир повстанців Хрін послав підрозділ на чолі з Макухом. Спочатку на дорозі, де очікувалися відступаючі німці, з'явилося стадо худоби. За наказом окупантів селяни гнали її на Кременець. Однак за партизанською позицією гурт завернули в ліс. І ось, нарешті, загуркотіли автомашини. Попереду йшов легковий лімузин. Щойно вони наблизилися до узлісся метрів на 20-ЗО, як дружно вдарили кулемети. Гітлерівці, які сиділи на грузовиках, почали вискакувати і залягати до бою, але кулі наздоганяли багатьох. Захоплений зненацька ворог ніяк не міг оговтатися, аж поки не вдарило щільним вогнем по українцях броньоване авто, яке йшло в кінці колони, а тепер проїхало до середини. Кинуті хлопцями гранати не змогли завдати шкоди цій броньованій машині. Перестрілка тривала хвилин 45, у партизанів закінчувалися боєприпаси. Тому й пролунала команда до відступу. Гітлерівці стали поспіхом збирати вбитих та поранених. У цей момент надійшов відділ Журби, знову почалася перестрілка. Німці, лишивши деяких убитих та поранених, кинулися навтіки, біля греблі нашвидку зладнали міст. У цьому бою було поранено трьох повстанців, фашисти втратили до 90 чоловік убитими та пораненими. Відбулася сутичка й біля Бущі. Українські партизани не дали спалити села. Тут загинули двоє окупантів. Про ці поєдинки довелося чути перекази від колишніх вояків УПА Василя Карнюка і Семена Мельничука з села Верба, Миколи Романюка і Михайла Панасюка з с. Птича, про це читав у книзі спогадів Максима Скорупського "Туди, де бій за волю", випущеній Фундацією імені О. Ольжича в Парижі в 1989 р. Відомо й про інші сутички повстанців з німецько-фашистськими окупантами в районі Верби. Якось біля села Стовпець вони вбили ляндвірта. Іншого разу застрілили двох гітлерівців, які потім були поховані в центрі Верби. А то були вчинили напад на продовольчу базу в цьому селі, німецького кулеметника вбили, кулемет забрали. Мали сутичку з окупантами і в селі Смига, тоді полягло 6 повстанців. У селі Гранівка (Радивилівського району) вчинили напад на польовий аеродром, де в три бараки німці звезли багато зерна. Незважаючи на шалений опір військових охоронців, збіжжя було відібране й повернуте населенню. Такі акції вселяли в окупантів страх, вони дедалі більше пересвідчувалися, що українці не збираються миритися з поневоленням, нидіти в чужинському ярмі.
    ОСТАПЧУК Василь Омелянович. с. Софіївка Друга Дубенського району.
    * * *В травні 1943 р. згинув в сутичці з УПА шеф гітлерівських спецвідділів СА Люце з цілим своїм штабом, наткнувшись на відділ українських партизан на шляху Ковель - Рівне при повороті з інспекції своїх працівників у "райхскомісаріаті" України. Німецьке командування пробує прийти німецьким поліційним частинам на допомогу і висилає для ліквідації УПА на Волині й Поліссі дивізію війська, що складалася з полку СС-ів, двох полків мадярів, полку козаків і відділу німецької жандармерії. Та це підприємство скінчилося повною невдачею. Зручно маневруючи повстанчими відділами, командування УПА заставило німців розділити дивізію на менші боєві частини, а тоді в низці боїв нанесла УПА тим частинам нищівні удари. Так, наприклад, в бою під Вербами згинуло 120 німецьких вояків, біля села Шумське - 30, в Острозі - 32, в Мізочі - 11. Мадярські полки розлетілись зовсім, а частина козаків перейшла до УПА.
    (П. Мірчук. "Українська Повстанська Армія 1942- 1952". - Мюнхен. - 1953. - Стор. 41-42).
    ПОВСТАНЦІ ДАВАЛИ ВІДПІРНайстарший брат Іван вчився в гімназії в Рівному, коли і! 1941 році прийшли до нас німці. Дуже швидко почали закривати учбові заклади. Отож Іванові не вдалося закінчити гімназію, хоча він готувався до матури. Добре володів німецькою мовою, і це дало йому змогу влаштуватися на роботу в Мізочі. Я не раз приходила до нього на роботу (мене пропускали як сестру). Спостерігала, як він сидів за апаратурою, в навушниках. Ми знали, що він був членом ОУН і мої відвідини не були випадковими. Завжди тицьне мені якийсь папірець і скаже, куди віднести. Та німці, оговтавшись, почали арештовувати колишніх гімназистів. Тим, які уникли арештів, нічого не залишалося, як тільки іти в підпілля і зі зброєю в руках мститися німцям за арешти, неймовірно високі контингенти, за вивіз молоді до Німеччини. Відчув небезпеку і Іван. Його запідозрили в тому, що він передавав інформацію в підпілля. Тоді в Мізочі було мало німців і Івану вдалося заховатися в бункері. Переодягнений в німецьку форму, використовуючи апаратуру, він працював таємно разом із друзями. Пам'ятаю, що хлопці звали його Крук, а потім Юрко. Додому він навідувався рідко, хіба що у справах, знайомив нас зі своїми друзями, новими підпільниками на випадок, коли його не буде. Знання німецької мови, німецька форма, яку на той час носили повстанці, допомагала при виконанні запланованих нападів на невеликі німецькі відділи. Особисто я була свідком такого випадку, коли в місті Острозі, в теплий липневий день, до річки Горинь під'їхали на мотоциклах німці покупатися. Одяг, зброю, мотоцикли лишили без нагляду. Хлопці - колишні гімназисти - підкралися, забрали зброю, сіли на мотоцикли, постріляли вгору і поїхали в ліс, а перелякані голі німці довго кричали, поки їм допомогли вибратися до міста... А невдовзі за Здолбуновим, коли йшов поїзд на фронт зі зброєю та харчами, підклали під рейки міну. Акція вдалася, і тому багато оунівців ходили в німецькій формі і носили німецьку зброю. Підпілля під час німецької окупації було прекрасною порою для становлення національного і духовного розвою юнацтва. Молоді хлопці самовіддано боролися за незалежну Україну, кладучи на вівтар перемоги свої юні життя, так, як мій брат Іван (він загинув 2 травня 1944 року у криївці разом з двома товаришами). Німці ненавиділи повстанців і свою злість виміщали на мирному населенні. До цих пір в моїй пам'яті болем ятриться спогад про один день, святу неділю, котрій судилося стати кривавою неділею. Приводом для трагедії стало те, що на початку літа 1943 року між вулицею Застав'є та Залужжя було вбито німця. Очевидно, це зробили провокатори, бо наші знали, що німці не прощають вбивства своїх. Населення зі страхом чекало розправи з боку окупантів. І от у ту неділю вранці задзвонили дзвони. Я боялася того дзвону, бо то дзвонили німці, і не пішла до церкви. Пішли сміливіші. Під церквою зібрали кількох людей і наказали їм передати селянам, що вб'ють кожного, хто посміє допомагати повстанцям, а також заборонили ховати жертви, - нещасних, яких вони щойно по-звірячому вбили на Залужжі. Вони стріляли всіх, кого вдалося побачити, навіть немовлят. Розповідають, що в ліжку лежали чоловік з жінкою, а між ними двотижневе дитятко. Батьків убили, а дитині нанесли двадцять одну рану штиком. Решту вбитих людей покидали до ями, в якій гасили вапно. Подібної жорстокості ми дотоді не знали. Оскільки було літо, люди потай почали ховати ночами жертви. Виставили варту, викопали на могилках велику яму і звозили до неї замордованих людей, серед яких було багато маленьких діточок. Поспіхом заповнили яму без молитви. В. тій могилі поховали понад сто чоловік. А щоб позначити те місце, посадили чотири горіхи... Після тієї кривавої неділі зі сторін села, звідки могли з'явитися німці, виставили варту. Вартові сиділи на деревах із дзвіночками в руках і при наближенні небезпеки дзвонили. Це був сигнал для людей, щоб вони втікали. Одного дня з Мізоча вийшла велика колона німців. Люди похапали худобу і повтікали до лісу. Село залишилося без людей. Під'їхавши до села, німці відкрили стрілянину, хоча вже й не було по кому. Обстріляли ліс, але не заглибилися в нього, бо на той час у лісі було досить озброєних хлопців, які давали їм добру відсіч. Надходив вечір, а німці все нишпорили по селу. А коли на другий день раненько ми повернулися до домівок, то дізналися про трагедію - німці поглумилися над молодою дівчиною, яка не встигла втекти з усіма, і замордували її... Але відпір повстанців зробив свою справу, і згодом німці вже не наважувалися на такі криваві акції. Ще кілька разів навідувалися до села, але люди встигали утекти, а згодом перестали наїжджати - боялися наших хлопців.
    РОМАНЧУК Лідія Яківна, уродженка села Дермань Здолбунівського району, нині проживає в м. Тернополі, вул. Білецька, 2, кв. 16.
    НІЧНИЙ БІЙЦе було в 1943 році. Група фашистів, чоловік п'ятнадцять, облюбувала фільварок у селі Перенятині (Радивилівського району), їх присутність неабияк сковувала життя - і не тільки Перенятина, але й навколишніх населених пунктів. Місцева боївка УПА якось було. спробувала роззброїти німців, але акція, вчинена серед білого дня, зазнала невдачі. Тоді сотня Докса (Семена Котика з с. Сестрятина, загинув біля с. Верби) вирішила краще підготувати операцію по знешкодженню ворога. Сотня стояла біля лісу в с. Баранному. А в ній був і досвідчений військовик, колишній майор Червоної Армії. За розповідями, походив він із Перенятина, в 1920 році при відступі з наших теренів таращанської бригади приєднався до неї, з 1941- року воював із німцями, потрапив у полон, а вирвавшись на волю, попросився в УПА. За кличку собі вибрав ім'я ватажка Холодного Яру Василя Чучупаки. Отож Чучупака і взявся очолити операцію. За згодою сотенного було вишикувано сотню, а це понад 170 бійців, з них вибрано дванадцять, на погляд організатора, найбільш загартованих, рішучих. Серед них, був і я. Вирушили надвечір. Доїхали підводами до с. Крижів, підводи відпустили додому, а самі зайшли до одного заможного селянина. Командир наказав до його повернення розташуватися в стодолі, а сам пішов у напрямку Перенятина в розвідку. Ми визначили стійкових (вартових), які мінялися через дві години. Мене розбудив гул моторів. Прислухався - начебто не ввижається. А до траси далеченько - кілометрів п'ятнадцять, звідти гуркіт навряд чи долинув би. Потім усе стихло. Та не встиг задрімати, як пролунав оклик стійкового Коника. Кулеметник Береза вибіг надвір. Ми всі позривалися з місць. Незнайомі, що наближалися, паролю не знали. Але, незважаючи на попередження, продовжували просуватися. Коник вистрілив, але в ту ж мить був прошитий кулеметною чергою чужаків. Ще через мить виявилося, що неподалік залягли німці і польські поліцаї. Зчинилася страшенна стрілянина. Значить, гуркіт моторів таки не ввижався. Наше становище було досить скрутне, німців ховали дерева саду і якісь колоди. Той бій біля села Крижів, що на межі Рівненщини і Тернопільщини, продовжувався досить довго. Не знати, як би він для нас завершився, коли б не Чучупака. Повертаючись з розвідки, він зачув стрілянину і зрозумів, що фашисти якимось чином натрапили на нашу групу. Отож поспішив зайти до них із тилу і відкрив несподіваний вогонь із автомата. Це викликало в стані ворога замішання, адже нападники не могли знати, які сили мають в обох осередках стрільби українські повстанці. А тим часом уже спалахнула стодола, доводилося прориватися з неї. Зазнавши втрат, не були зацікавлені продовжувати бій і німці та поліцаї. Ми до того ж розуміли: вони постараються взяти підмогу і кинути проти нас значно більші сили. А ліс далеко, в загоні четверо вбитих, є поранені. У бою загинули Медвідь (Коник) із Гаїв - Крупецьких, Ткачук і Масловський із Сестрятина і один боєць із с. Срібного. Їхні тіла було перевезено в відповідні села, де жили рідні, і під покровом ночі з усіма військовими почестями віддано землі. Пам'ятаю, над могилою полеглих повстанців у с. Сестрятині, виступаючи із словом скорботи, політвиховник сотні Ясенко сказав: "Спіть, хлопці, спіть, про долю-волю тихо сніть, про долю-волю України. Чим можуть бути кращі сни?" СИМЧУК Микола Максимович. Про автора, М. М. Симчук народився 1920 р. у с. Бугаївці Радивилівського району. Під час служби в армії 2 червня 1944 р. був заарештований і засуджений до 10 років позбавлення волі. Звільнений у 1954 р., реабілітований у 1962 р. Жив у с. Опарипсах. Помер у 1994 р. * * *Бій між станціями Немовичі й Малинськ на залізничному шляху Рівне - Сарни звели дві сотні УПА - сотня Дороша і сотня Яреми з каральним відділом німецького гештапа силою 150 люда. Ніччю з 23 на 24 червня 1943 р. зірванням шин здержано гестапівський відділ, що їхав палити села, і знищено його дощенту. Добиччю повстанців була велика кількість німецької автоматичної зброї та амуніції. В бою були ранені оба командири УПА Дорош і Ярема. В бою між селами Вілька і Яполоть на Рівненщині в дні 18 липня 1943 р. юнацька вишкільна група УПА під командуванням к-ра Цигана розбила відділ німецької жандармерії. Німці втратили 19 вбитими і більшу кількість раненими, яких, тікаючи, забрали зі собою. Це була перша "практична вправа" вишкільного відділу молодих українських юнаків, які рішили розмовляти з окупантом - зброєю.
    (П. Мірчук, "Українська Повстанська Армія 1942-1952", - Мюнхен. - 1953. - Стор. 51).
    * * *В місяці серпні 1943 р. відділ УПА, складений також з узбеків, грузинів і росіян, знищив у боях з німцями в Млинівському р-ні. Рівненської области 60 гітлерівських бандитів.
    (Там же. Стор. 69).
    НОВІТНІ ГАЙДАМАКИГолуба тишина червневої ночі повисла над землею. Рейки залізниці рожево блистіли серед суворої темені довколишнього ліса. На краю темної стіни високих дерев появилися мовчазні постаті повстанців. Безладно, але крадькома та безшелесне підійшли вони до залізничного шляху. Чорні їхні постаті поволі появлялися на залізничному насипі, серед блискучих рейок. Руки їхні, озброєні у всяке знаряддя, у дерев'яні коли та залізні ломи, взялися до гарячкової праці. Рвалися на частини рейки. Кілька нерухомих постатей чатувало з боків, вогниками своїх палких очей пронизували темряву далечіні. "Швидше, хлоп'ята! Спізнитися можна!" - шепотом сказав сотенний командир Ярема. І повстанці рухалися скоріше, залізо дзвонило голосніше. Залізничний шлях між станціями Немовичі й Малинськ (на шляху Рівне-Сарни) став перерваний. Було це в ніч з 23 на 24 червня 1943 року. Вуха повстанців, прикладені до грудей землі, зловили далекий відгомін льокомотиви, За деякий час уже появилися зле замасковані світла поїзду. Льокомотива розпускала гірку, сиву хмару диму. Здригалась від стукоту залізного велетня земля, здригнулись з хвилювання, перед ділом: повстанці. Чи ж усе вдасться? Мусить датися! На те ж повстанці, щоб ворога перехитрити! Поїзд спинився перед зірваними рейками. В передніх вагонах їхало 150 чоловік німецького гестапівського карального відділу. Вони верталися з погрому поліських та волинських сіл. Утомлені знущанням над невинними селянами, натішені награбованим майном по українських селах, напоєні жадобою проливання крови, надихані димами спалених сіл верталися до свого гарнізону. А за ними на останніх вагонах тягнулися гармати, танки, амуніція та всякі припаси. Розіслані гіммлерівські гайдуки ще не вспіли відчинити двері своїх вагонів, щоб довідатися про причину зупинки поїзду, як у передніх двох вагонах залунали стріли "фінок". Це сотенний командир Ярема, що з другим таким же як він одчайдухом другом Дорошем, серіями своїх кулеметів-пістолів гатили по розісланих німаках. Крик, зойки, прокльони, метушня і темнота, як у пеклі. А "фінки" не вгавають. Крізь шум, тріскотіння вистрілів чути стогін та хрипіння конаючих окупантських посіпак. Дочекалися і вони кари за злочини над безборонним народом. Як колись гайдамаки, Гонта з Галайдою, так тепер повстанці Ярема й Дорош не переставали бити ворогів. Мстили ж вони всі кривди поневоленого народу. Переляканим товстопузим катам не допомогла й нічна темнота. Пробували гестапівці крізь вікна втікати з місця своєї кари. Але влучні постріли повстанців не давали висмикуватися ворогам. Деякі гестапівці пробували боронитися та відстрілюватися. Одна з таких ворожих куль заблукалася та влучила в неустрашимого борця - командира Ярему. Дещо пізніше став ранений і Дорош. Та Ярема не зважає на свою грізну рану. Йому тяжко відірватися від бою. Із затисненими зубами він докінчує те, що заміряв. Під свистом ворожих, куль забирає ще цілий оберемок німецьких МП та пістолів від півживих ще німців. Але вкінці й в нього не стало сили. Цілком обезсилений падає на руки своїх друзів. Не дивота. Бо не минуло ще й трьох місяців, як він теж був поважно ранений. Рана друга Дороша не була грізною. В той час інші повстанці взялися до задніх вагонів. Новісенькі скриньки з амуніцією та припасами переходять з рук до рук, а відтак - на підводи. Заладовані вже підводи хутко виїжджають у безпечне місце. Добре справляються українські повстанці. Здобута зброя та амуніція не раз покарає ще окупанта. Перед ранком повстанці обезпеченим маршем подались у свої лісові нетри. А з ними, по середині маршової колони, на ношах нейустрашимнй новітній гайдамака, сотенний командир Ярема.
    М. ЛЬВОВИЧ.
    (За місячником "До зброї". - Рік 1. - ч. 2. - серпень 1943 р.)
    ЗА ЩО БОРЕТЬСЯ УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНЧА АРМІЯ (УПА)?Українська Повотанча Армія бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній, самостійній державі. Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних, самостійних державах - це єдиний лад, який дасть справедливу розв'язку національного і соціяльного питання в цілому світі. УПА бореться проти імперіалістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи. Тому УПА бореться проти СССР і проти німецької "нової Європи". УПА з усією рішучістю бореться проти інтернаціоналістичних і фашистсько - націонал-соціалістичних програм та політичних концепцій, бо вони є знаряддям завойовницької політики імперіялістів. Тому ми проти російського комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціялізму. УПА проти того, щоб один народ, здійснюючи імперіалістичні цілі, "визволяв", "брав під охорону", "під опіку" інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст - поневолення, насильство, грабунок. Тому УПА бореться проти російсько-большевицьких і німецьких загарбників поки не очистить Україну від усіх "опікунів" і "визволителів". поки не здобуде Української Самостійної Соборної Держави, в якій селянин, робітник і інтелігент могтиме вільно, заможно і культурно жити та розвиватися. УПА за повне визволення українського народу з-під московсько-большевицького ярма, за побудову УССД без поміщиків, капіталістів та без большевицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів. В українській державі влада вважатиме за найвищий свій обов'язок інтереси народу. Не маючи загарбницьких цілей та поневолених країн і пригноблених народів у своїй державі, народна влада України не витрачатиме часу, енергії та коштів на творення апарату гноблення. Українська народна влада всі економічні ресурси та всю людську енергію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціяльного ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу. В лавах УПА борються українські селяни, робітники та інтелігенти проти гнобителів за УССД, за національне і соціяльне визволення, за новий державний порядок та новий суспільний лад: 1. а) За знищення большевицької експлуататорсько-кріпацької системи в організації сільського господарства. Виходячи з того, що земля є власністю народу, українська народна влада не накидуватиме селянам однієї форми користування землею. Тому в українській державі допускатиметься індивідуальне та колективне користування землею, в залежності від волі селян. 2. а) За те, щоб велика промисловість була національно-державною власністю, а дрібна - кооперативно-громадською. б) За участь робітників у керівництві заводами, за фаховий, а не комісарсько-партійний принцип у керівництві. 3. а) За загальний 8-годинний робочий день. Понаднормова праця може бути тільки вільною, як і кожна праця взагалі, і робітник отримуватиме за неї окрему зарплату. б) За справедливу оплату праці, за участь робітників у прибутках підприємства. Робітник отримуватиме таку зарплату, яка потрібна для забезпечення матеріяльних і духовних потреб цілої його сім'ї. При річних підсумках господарського стану підприємства, кожний робітник одержуватиме: у господарсько-кооперативних підприємствах дивіденд, а в національно-державних - премію. в) За вільну працю, вільний вибір професії, вільний вибір місця праці. г) За свободу профспілок. За знищення стахановщини, соцзмагань, підвищування норм та інших способів експлуатації працюючих. 4. За вільне ремесло, за добровільне об'єднування ремісників у артілі, за право ремісника вийти з артілі та індивідуально виконувати працю і вільно розпоряджатися своїм заробітком. 5. За національно-державну організацію великої торгівлі, за громадсько-кооперативну дрібну торгівлю та за дрібну приватну торгівлю, за вільні базари. 6. За повну рівність жінки з чоловіком у всіх громадських правах і обов'язках, за вільний доступ жінки до всіх шкіл, до всіх професій, за першочергове право жінки на фізично легшу працю, щоб жінка не шукала заробітку в шахтах, руднях та на інших важких промислах і внаслідку цього не руйнувала свого здоров'я. За державну охорону материнства. Батько сім'ї одержуватиме, крім плати за свою працю, додаткову платню на утримування жінки і неповнолітніх дітей. Лише в таких умовинах жінка матиме змогу виконувати свій важливий, почесний і відповідальний обов'язок матері і виховательки молодого покоління. 7. а) За обов'язкове середнє навчання. За піднесення освіти і культури широкої народної маси шляхом поширення мережі шкіл, видавництв, бібліотек, музеїв, кіно, театрів тощо. 6) За поширення вищого і фахового шкільництва, за невпинний ріст висококваліфікованих кадрів фахівців на всіх ділянках життя. в) За вільний доступ молоді до всіх вищих навчальних - закладів. За забезпечення студентства стипендіями, харчами, помешканнями та навчальними приладдями. г) За всебічний гармонійний розвиток молодого покоління - моральний, розумовий та фізичний. За вільний доступ до всіх наукових і культурних надбань людства. 8. За пошану до праці інтелігенції. За створення таких матеріяльних основ праці, щоб інтелігент, будучи цілком спокійним про завтрашній день та про долю сім'ї, міг віддатися культурно-творчій праці; мав потрібні умовини до праці над собою, постійно збагачував свої знання та підвищував свій розумово-культурний рівень. 9. а) За повне забезпечення всіх працюючих на старість та на випадок хвороби чи каліцтва. б) За широке запровадження охорони народного здоров'я, за поширення сітки лікарень, санаторій, курортів та будинків відпочинку. За збільшення лікарських кадрів. За право працюючих на безплатне користування всіма закладами охорони здоров'я. в) За особливу державну опіку над дітьми і молоддю, за поширення сітки дитячих ясел та садків, санаторій, таборів відпочинку, за охоплення всієї дітвори та молоді державними закладами опіки та виховання. 10. а) За свободу друку, слова, думки, переконань, віри і світогляду. Проти офіційного накидування суспільності світоглядних доктрин і догм. б) За вільне визнавання і виконування культів, які не суперечать громадській моралі. в) За відокремлення церковних організацій від держави. г) За культурні взаємини з другими народами, за право виїзду громадян за кордон для навчання, лікування та пізнавання життя і культурних надбань других народів. 11. За повне право національних меншостей плекати свою власну по формі і змісту національну культуру. 12. За рівність усіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах і обов'язках, за рівне право на заробіток і відпочинок. ІЗ. За вільну українську по формі і змісту культуру, за героїчну духовість, високу мораль, за громадську солідарність, дружбу та дисципліну. Серпень 1943 р. Українська Повстанча Армія. (Літопис Української Повстанської Армії. - т. 1. - Торонто (Канада). - 1989 - Стор. 126-130). ЛИСТІВКА УПАКрасные партизаны! Смерть Гитлеру й Сталину! Главное Командование Украинской Повстанческой Армии. Ставка. Октябрь, 1943. Типография Украинской Повстанческой Армии "Свобода народам". Зак. 59-43
    (Рівненський обласний державний архів. Р - ЗО, - Оп. 2.-Спр. 94.-Стор. 16.)
    СЛАВА ГЕРОЯМ!...У тюрмі у Рівному у липні місяці ц. р. розстріляли німецькі кати двох сестер Ольгу і Ніну Куцевич. Обидві активні члени ОУН, що багато праці вложили в її розбудову на Волині і СУЗ (Східні Українські Землі - ред.). Походили з Клеваня.
    (Підпільна газета "Вільна Україна", ч. 8, вересень 1943. .Рівненський обласний державний архів).
    БИЙ ГАДА!Ідуть німецькі вантажні машини. Перша, друга, третя, четверта. Наша чота лежить на теплій нагрітій липневим сонцем землі. Машини рівняються з нами, падає гостра команда хорунжого Кречета: "Вогонь!" Рвуться міни. Падає кілька сальв і кулеметних серій. Дві машини горять, одна лежить розбита. Обеззброюємо ранених, забираєм забитим зброю. Завдання виконане. Німців ударити ще раз по транспорту. Хлопці здобули новенькі маузери і машинні пістолі.
    Козак БУРЯ.
    (Підпільна газета "За оборону України", 10 серпня 1943 р. Часопис Української Народно-Революційної Армії під командуванням отамана Тараса Бульби-Боровця).
    * * *У червні, липні і серпні 1943 р. німецькі операції проти УПА переросли у великий наступ. За українськими джерелами, німці застосували проти УПА 10 тисяч солдатів, десять моторизованих батальйонів, що мали важке озброєння і артилерію, а також 50 танків і 27 літаків. Ці війська складалися із частин СС і німецької поліції, відділів польської поліції, угорських .військ, частин охоронної поліції і батальйонів, куди входили колишні військовополонені різних національностей. Німецькими операціями керував обергрупенфюрер СС генерал поліції фон дем Бах-Залевскі, якому було доручено вести боротьбу з партизанами на всіх окупованих територіях. Ці операції були спрямовані не лише проти УПА, а й проти цивільного населення. Були це каральні експедиції. У ході цих операцій 14 липня 1943 р. німці спалили село Малин з 850 жителями (українці і чехи). Крики людей, замкнених у церкві, у школі та в стодолах, було чутно за 5 кілометрів. Села спалено по всій Волині, було вбито сотні селян. У ніч з 15 на 16 липня арештовано більше 2 тисяч представників інтелігенції: 280 у Крем'янці, 200 в Рівному, 160 у Луцьку і т. д. Усіх цих українців було розстріляно. У серпні Гіммлер змушений був послати частину військ поліції на фронт. Відповідальний за проведення операцій проти УПА обергрупенфюрер СС Прюцман усе-таки вирішив з тими військами, які в нього залишилися, "придушити народне повстання на Волині". Постійна загроза операцій та німецьких каральних акцій на територіях, контрольованих УПА, змусила українське командування перетворити кожне село в точку оборони чи фортецю. Командуючий УПА Клим Савур вжив заходів для системи самозахисту в кожному українському селі. 30 серпня 1943 р. він наказав, щоб усі чоловіки проходили військову підготовку і були готові воювати, захищати своє село, аж поки воно не буде евакуйоване чи не прийде підкріплення. Села одержували детальні інструкції щодо військової структури самооборони, системи розвідки, завдань коменданта села та ін.
    (Володимир Косик, "Україна і Німеччина у другій світовій війні". - Париж-Нью-Йорк-Львів. - 1993. - Стор. 375-376.)
    БІЙ У СЕЛІ БОЛОТКІВЦЯХБув ранок. Веселе і гаряче сонце обдавало своїм гострим промінням широкий шлях, що в'юном повився ген-ген серед розкішних ланів золотистого жита, дозріваючої пшениці і шовкових ячменів. Я ішов твердим кроком і любувався нивами, багатством рідної землі. Якраз у цей погожий ранок двома автами в село Болотківці прибуло дев'ять німаків і чотири ляхи, які мали заставити селян везти в місто сіно. "Погосподарювавши" в селі, ці панки арештували трьох "підозрілих" осіб. Десь коло полудня "непрохані" гості верталися назад. На віддалі двох кілометрів від села їх зустріли градом куль наші друзі. Цей несподіваний напад смертельно налякав бандитів, і вони панічно, деякі навіть без зброї, кинулися тікати. Пройшло трохи часу. Німаки залягли біля шляху у вівсі і відкрили вогонь. У цей момент наші друзі пішли в наступ проти бандитів. Заграли кулемети, заговорили кріси. Боротьба велася недовго. Наші кулі не летіли надармо. Звільнено арештованих хлопців з того ж села, спалено вантажне авто, одинадцять бандитів убито, а одного живим взято в полон. У наші руки попало непошкоджене легкове авто, два кулемети, тринадцять крісів, п'ять пістолів і багато амуніції. Ніч пройшла спокійно. На другий день німаки, зібравши чималу силу, хотіли забрати свої трупи. Але знову сталося так, як і повинно було статись. Ми, як і першого разу, привітали розбійників вогнем. І знову тринадцять бандитів пішло на той світ.
    А. БУРЕВІЙ. (Журнал "До зброї", видання Політичного відділу УПА, р. 1, ч. 4, жовтень 1943 р.)
    * * *На Рівенщині німецький поліційний загін в силі 400 чоловік напав в ніч на 2 серпня на с. Башину й ограбував його зовсім, вбивши при тому 36 осіб з-поміж населення. Вході самооборонних дій населення згинуло кілька німців. З вересня прибуло в с. Тесів (р-н Остріг) 18 автомашин СС-ів. Вони спалили 14 господарств, школу, кооперативу й церкву. Це мала бути відплата за 3-ох убитих в тому селі німців. 18 липня одна вишкільна група укр. самооборони звела на шляху Вілька - Яполоть в Степанському р-ні бій з німецькою жандармерією. Ворог втратив 19 чоловік убитими. Були ранені. Здобуто 3 кулемети, 6 маш. пістоль, далі - звичайні пістолі, рушниці, гранати, багато амуніції та бензину. Всі німецькі пошкоджені автомашини спалено. Молоді українські бійці не мали ніяких втрат. В с. Стара Мощаниця прийшло до бою між польським грабіжницьким відділом та українською збройною частиною. Ворог втратив 40 чоловік вбитими і 16 раненими. 1 жовтня 1943 р. в с. Точевики Острізького р-ну був бій відділу української збройної самооборони з загоном німців, що .приїхали грабувати у населення, харчові продукти. В бою згинуло 21 німців, 3 було ранених, 5 попало в полон, а решта втекла. 10 жовтня до сіл Карпилівка, Верхівськ, Ясениничі та Кривичі приїхало біля 150 озброєних німців з метою стероризувати населення. Всього вбили б осіб, між ними районового шкільного інспектора, арештували 8 осіб, спалили хату й клуню. Того ж дня німці спалили ціле село Олешев за те, що хтось підложив міну під товарний потяг недалеко села. 14 жовтня німці обстрілювали село Воскодави Тучинського р-ну. Жертвою обстрілу впало 3 особи з населення. Акцію обстрілювання лісів, у яких окривається цивільне населення, шукаючи рятунку від окупантського терору, німці переводять усе частіше. Серед населення, що криється в лісах, бувають жертви. В містечку Вербі на Дубенщині, 6 жовтня 1943 р. гештапо розстріляло 20-тьох українців. Рідню розстріляних взяли як закладників. В с. Смордви Млинівського району німці силою до 150 чоловік провели лови на людей. Зловили до 100 осіб, майже самих жінок. Зловлених поділили на такі групи: 1) Рідня членів УПА, 2) Прихильники самостійницького руху, 3) Здібні до фізичної праці, 4) Нездібні до фізичної праці. Останніх звільнили, всіх інших вивезли до Дубна. Крайсляндвірт у Вербі заявив, що німці будуть бомбардувати всі "непокірні" села, а всю рідню членів УПА будуть розстрілювати. 22 жовтня в містечку Вербі німці розстріляли дружину і батька одного стрільця УПА. 23 жовтня німці пограбували цілковито село Підгірці. Так само пограбували села Бокійми, Новомильськ і багато інших. Грабіжники забирають не тільки збіжжя й харчові продукти, але й усе хатнє й господарське устаткування та будівельний матеріял. В с. Града Радивилівського району німці , ограбували церкву. Безоглядний грабунок усього добра українського населення німцями стоїть м. ін. у зв'язку з будовою нових летовищ у с. Гранівка Козинського р-ну, біля Любомирки в колонії Серняв і т. п. В Гранівці німці вибудували вже надавчу та відборну радіостанцію. З теренів, що сусідують з летовищем, виселюють всіх господарів. 10 ж

  • 2008.01.17 | igorg

    Знайшов! Про переправу Ковпака через Горинь

    http://reibert.info/forum/showthread.php?t=5471&page=5
    На жаль посилання на щоденник Руднєва щось не діє, може хтось знайде повний текст. Цікаво, що ось тут http://nasledie.ru/oboz/03_03/INDEX.HTM є назва статті: Атаман Тарас Бульба-Боровец и "Полесская Сечь" С.Чуев, однак зайти туди не вдається
    http://www.rau.su/observer/N3_2003/index.htm Обозреватель - Observer
    №3(158) те саме.
    
    
    Дневник комиссара [Сумского] соединения [партизанских отрядов] С.В. Руднева (Машинописный экз.): На 62 с. -ЦДАВОВУ: Ф. 63. -Оп. 1. -Спр. 84. - Арк. 1- 62.
    
    Село Корчин, а через річку Горинь село Звізже (це певно його Руднєв називає Здвижь, бо такого села поблизу нема, див. http://heraldry.com.ua/index.php3?lang=U&context=info&id=3322), нижче по правому боці річки Янова Долина. Мій дід розповідав про домовленість між Ковпаківцями й Бандерівцями й переправу через Горинь. Важко сказати чи то був наплавний міст чи був цілим міст що я вже памятаю пізніше. Однак саме тут вони переправлялися і у с.Звіздже ночували й спілкувалися з українськими партизанами. Руднєв прекрасно розумів настрої місцевого населення й розумів, що воюючи з ним вони далеко не пройдуть. Зверніть увагу, що це було вже після розгрому УПА гарнізоу в Яновій Долині. Не менш цікава й оцінка ним українських партизан.
    __________________________________________________________________
    вот кстати и по Рудневу
    http://www.nasledie.ru/oboz/03_03/3_15.HTM
    
    До момента полного разрыва контактов и ведения боевых действий против бульбовцев командование советских партизанских отрядов пыталось с ними сохранять нейтральные отношения. Об этом свидетельствуют отрывки из дневника комиссара ковпаковского партизанского соединения Семена Руднева.
    
    "16 июня 1943 года. Наконец, попали в район действия так называемых "бульбовцев". Это - разновидность украинских националистов, которые дерутся против немцев и партизан. Здесь же в этих районах находятся бандеровцы, тоже националисты, которые дерутся против немцев, бульбовцев и партизан. Многие эти банды вооружены хорошо, есть даже артиллерия и танки…
    
    24 июня 1943 года… При проческе у села Корчин был бой и весь день почти не прекращалась стрельба. В результате этих стычек взяли 30 пленных, из них три раненых, убили человек 15, взяли 1 ручной пулемет, штук 15 винтовок…, взяли их базу, хлеб, муку и т.д. Ковпак хотел всех расстрелять, я этому воспротивился… Здесь такое политическое переплетение, что нужно крепко думать, убить - это очень простая вещь, но надо сделать, чтобы избежать этого. Националисты наши враги, но они бьют немцев. Вот здесь и лавируй и думай.
    
    25 июня 1943 г. …Решили делать наплавной мост через реку Горынь между селами Корчин-Здвижь, но националисты - человек 500 заняли Здвижь и заявили, что переправу строить не дадут. Ковпак решил, раз так, то дать бой и смести это село, чему я решительно воспротивился, - это просто, и не требуется большого ума… Я решил пойти на дипломатические переговоры, написали письмо и послали с девчиной, тон письма мирный. Мы просим не препятствовать проходу. Наша цель общая бить немцев, а если будут препятствовать, то будем бить… Ковпак снова рассвирепел, немедленно артиллерию и смести это село с лица земли. Я заявил, что на это не пойду, лучше согласен вести бой с немцами за мост в Яновой Долине… …Этот день прошел тяжело, особенно лично для меня… и когда встал вопрос, как брать переправу, то с Ковпаком разошлись, он настаивал брать с боем, разгромить село, я был против, стоя за мирное разрешение вопроса, так как бой затянется, будут жертвы и особенно мирного населения. На этой почве произошла крупная и очень крупная ссора. А моя точка одержала победу, мы переправились без жертв. Нам и надо вести политику бить немца вместе, а жить врозь…
    
    23 ноября 1942 г. в селе Москвин штаб Бульбы-Боровца провел переговоры с шефом СД Волыни и Подолья штурмбанфюрером Пицем и начальником политической службы СД региона Йоргенсом. Немцы предложили представителю бульбовцев перевести армию в "шуцманшафт", самому стать инспектором антипартизанских сил и провести совместные операции против польских партизан и обывателей. Переговоры также закончились ничем. Для немцев Бульба становился проблемой, ибо немецкие инстанции оценивали его силы в первой половине 1943 г. в 10-20 тыс. чел. Абвер насчитывал у Бульбы на линии Ровно-Звягель 20 тыс. чел.
    
    Еще одни безрезультатные переговоры бульбовцы провели с представителями польских партизан. К тому времени поляки прочно связывали свои надежды с СССР, где к тому же формировалась армия генерала Андерса. Бульба в своих воспоминаниях пишет, что было заключено соглашение о нейтралитете и даже договоренность о совместных операциях против советских партизан и немцев, но продлилось это сотрудничество недолго - до антипольских выступлений бандеровцев.
    
    Поляки также жестоко поступали с местным украинским населением. "
    _________________________________________________________________

  • 2008.01.23 | igorg

    Погляд польської жительки Янової Долини

    http://www.ji.lviv.ua/n28texts/spohady-pol.htm та інші спогади
    
    Люція Арчинська (дівоче прізвище Богданович) про події у поселенні Янова Долина (ґміна і повіт Костопіль)
    
    З 1927 року я мешкала в Яновій Долині Костопільского повіту, де була базальтова шахта. Янова Долина була в лісі. Перед війною це поселення розрослося, були збудовані прекрасні будиночки, дерев’яні у гуральському стилі, оточені лісами, а вулиці та тротуари були вкриті бруківкою.
    
    Я жила з чоловіком та двома дітьми на вулиці Зет в будинку номер 4. У тому ж будинку мешкали батьки та мій брат. Мій батько, Броніслав Богданович, працював в шахті бухгалтером, а мій чоловік, Вітослав Арчинський, працював інженером. Директором шахти був інженер Шутковський.
    
    Наближався Великдень 1943 року і у наших домах все було приготовано до свята.
    
    У ніч з Чистого Четверга на Страсну П’ятницю мене збудили крики та величезний відблиск пожежі, а також вигуки українців. Я збудила чоловіка та дітей. Наш будинок почав горіти, а українець кричав: “Женька, підпалюй двері”. Чоловік з восьмирічною донькою та шестирічним сином утекли через вікно, а я залишилася, щоби взяти щось з дитячого одягу, але у тому сум’ятті та з переляку нічого не взяла і також вискочила через вікно. Українець вистрілив і вцілив мені в ногу. Та рана є в мене і досі. Її неможливо загоїти.
    
    Коли мій батько побачив, що робиться, то відразу побіг будити сусідів навпроти, а мама з десятирічним братом побігла до нас у ліс. Коли батько вийшов з дому, українець був якраз коло дверей та напав на батька, вистрілив і спалив живцем на невеличкому городі коло входу в будинок.
    
    Сусіди, яких батько пішов будити, ховалися в пивниці і там згоріли. Їхнє прізвище було Закашевські.
    
    Ховаючись в лісі ми бачили, як українці, яких приїхало возами дуже багато, обкрадали підпалені помешкання, ладуючи здобич на вози. Також ми бачили, як вони жорстоко знущалися з наших старих сусідів, прив’язуючи до дерев, відтинаючи кінцівки, стріляючи в них чи підпалюючи.
    
    Оскільки та пожежа та жахливе вбивство невинних людей, а також спалення батька, рештки якого ми були змушені залишити, не дозволяли залишатися бездіяльними, в якийсь момент, коли кати були зайняті, ми почали втікати, а точніше петляти лісом, плутаючи сліди, оскільки вся Янова Долина була оточена українцями. Нарешті ми прийшли до ріки Горинь. Потім ми помандрували до бабці до Житиня.
    
    Коло Янової Долини були села, у яких жили поляки, але вони також були спалені та розграбовані, а населення вимордуване.
    
    Я досі не знаю, хто врятувався і що сталося з замордованими. Де вони знайшли місце вічного спочинку?
    
    Порятунок з тої пожежі та нелюдського мордерства я вважаю справжнім дивом [...].
    
    Фото Янової Долини 1938 з http://www.art.lutsk.ua/art/foto/index%20selo.shtml

  • 2008.01.23 | igorg

    Історія і сьогодні Янової Долини в ДТ

    http://www.dt.ua/3000/3320/40618/
    Але дивно, що автор не називає нинішньої назви Базальтове.
    
    БАЗАЛЬТОВА ЛЕГЕНДА ІВАНОВОЇ ДОЛИНИ
    Автор: Сергій ГУПАЛО
    
    
    По бруківці з чорного базальту, який добувають на Рівненщині, і тепер ходять мешканці польських міст. Каменем з Іванової Долини вимощено багато доріг великої Волині, а головні дорожні артерії Рівне—Луцьк та Рівне—Дубно під новітнім панциром асфальту теж мають надійну основу — чорний базальт. «Кам’яний» бізнес, якому в 30-ті роки надавалося великого значення, не отримав належного розвитку в повоєнний час, а нині — в занепаді. Минуле Іванової Долини не те що просто цікаве, а наводить на невеселі роздуми.
    
    З-під землі виглядали стовпи
    Одна з легенд розповідає, що колись на місці копалень польський король Ян Казимир загубив перстень, і оскільки вельми поспішав, то позначив це місце хрестом на камені, аби пізніше відшукати згубу. Персня не знайшли, а ось навкруги побачили диво: з-під землі визирали кам’яні стовпи. В тому ж XVII столітті звідти почали возити кам’яні брили до Олики, де розпочалося будівництво костьолу. Кам’яні стовпи були заввишки до 20 метрів, як правило, шестигранні. Примітивне знаряддя не давало можливості налагодити ефективний промисел, і протягом майже трьохсот років він тупцював на місці. Лише у 1928 році, польський уряд переконався у багатстві неродючих земель над Горинню. Саме тоді й почався розквіт нинішнього села Базальтове, відоме до 1939 року як Янова (Іванова) Долина.
    
    На місці, де колись димів кратер вулкана, викристалізувалися велетенські стовпи з чорного базальту. Вони дочекалися свого часу, і ось польський уряд спрямував сюди величезні інвестиції. Було прокладено 19 кілометрів залізниці до Костополя, з’явилося близько сотні будинків працівників кам’яних кар’єрів. Невдовзі базальт почали перевозити не тільки залізницею, а й баржами по Горині.
    
    У середині 30-х років в Івановій Долині працювало три тисячі чоловік — півтори тисячі українців та півтори тисячі поляків. Робітниче селище було електрифіковане і мало не тільки водопровід, а навіть каналізацію. Для сільської місцевості це було дивиною. Тут же видавалася газета, схожа на теперешні районки, «Янова Долина». До сусіднього села Злазне було прокладено спеціальну дорогу для велосипедистів. Будувався аеродром, діяли різні громадські і спортивні товариства, каси взаємодопомоги.
    
    Волинський камінь почав завойовувати європейський ринок. Польща відмовилася від поставок базальту зі Швеції і мала великі прибутки від власних копалень площею 250 гектарів.
    
    У 1936 році відбулася модернізація виробництва. Базальт не тільки добували і вивозили у вигляді примітивного бруківця, а й налагодили видобуток плит різних розмірів, досить дешевого «півбруківця», розвідали нові поклади чорного каменю. Видобуток базальту сягнув півмільйонної (в тоннах) позначки за рахунок впровадження механізмів, локомотивної тяги і т.д.
    
    Фізична важка праця лягла на плечі каменярів, які вдень і вночі, в спеку і дощ виламували залізними клинами кам’яні стовпи, застосовуючи вибухівку. Одначе місцеві жителі були вдоволені, що мали де заробити на хліб, адже місцеві піщані ґрунти не давали можливості вирощувати добрих урожаїв. Крім цього, працівники кар’єрів відраховували певні проценти від зарплати для допомоги безробітним. Іванова Долина мала сучасну на той час соціальну інфраструктуру: школу, дитсадок, клуб, різноманітні спортивні секції і навіть постерунок поліції. Робітниче селище мало 60 телефонів, повну радіо- та електрофікацію.
    
    Початок Другої світової війни змінив обличчя Іванової Долини…
    
    Чи буде пост-поступ?
    Нині в Івано-Долинському кар’єрі видобувається лише 11% базальту від закладеного в проект. Щомісяця це 4 тисячі куб. м базальту, тоді як поклади цього цінного каменю сягають 40 мільйонів кубометрів і оцінюються в 200 мільярдів доларів! Наразі в Києві визначається розподіл в Івановій Долині трьох ділянок між головними претендентами на чорний базальт: ВАТ «Івано-Долинський спецкар’єр», ТзОВ «Волинський край» та Рівненська адміністрація автомобільних доріг. Одначе проблема не в тому, що затримується видача ліцензій, а значить — гальмується діяльність згаданих підприємств. Реальні покупці базальтової продукції мають низьку купівельну спроможність. Надія лише на інвестиції та нові технології. В цьому напрямі — непочатий край роботи.
    
    Головною продукцією «Івано-Долинського спецкар’єру» є нині камінь бутовий та щебінь. Тож стратегічна сировина — чорний базальт — заливається бетоном і гудроном, продається дешевше від звичайного щебеню. Для порівняння з ринковими цінами: базальтовий щебінь коштує 20—30 гривень, камінь бутовий — 15 грн. 60 коп. за кубометр, сировина базальтова — 36 грн. за тонну. Малий бізнес на основі Івано-Долинського базальту тримається головним чином на виготовленні надмогильних пам’ятників.
    
    Наша держава не настільки сильна, щоб законсервувати безцінні поклади чорного базальту до кращих часів, коли з’явиться можливість їх використовувати в більш прибуткових галузях: для виготовлення супертонких волокон, спеціальної ізоляції, використання в космонавтиці. Як і інші природні ресурси, поклади чорного базальту жорстоко експлуатуються. Для багатьох підприємств і підприємців це спосіб виживання. В навколишніх селах на роздоріжжях височіють обереги-хрести саме з чорного базальту Іванової Долини. Та й найбільше шанується продукція з чорного базальту — надмогильні пам’ятники.
    
    Нині ВАТ «Івано-Долинський спецкар’єр» має лише 140 працівників. Звичайно, праця більш механізована, ніж за часів Польщі, одначе видобуток базальту не дивує. Новітніх технологій, які хоча б унеможливлювали мікротріщини в блоках, немає. Тим не менше в обробці і переробці сировини з Іванової Долини задіяні тисячі людей з Рівненщини і Волині. Тіньовий бізнес, виявляється, працює ефективніше. І якщо каменярі Іванової Долини ледь зводять кінці з кінцями, то обробники, часто кустарі, чорного базальту мають пристойну, як за нинішніми мірками, зарплату.
    
    На жаль, базальт сьогодні — це тільки благодатний ґрунт для дрібного бізнесу.

  • 2008.01.23 | igorg

    Зиновій Книш За чужу справу. Про ті місця

    http://knysh.uaweb.org/kozij/r09.html
    ЗА ЧУЖУ СПРАВУ
    (Розповідь Михайла Козія з села Богданівка, повіт Скалат, його
    пригоди в большевицькому полоні і в польській армії генерала Андерса)
    
    ...
    Справдилося його слово, не минули три місяці і над Україною розгорілася нова війна.
    
    З Червоної Руди переїхали ми працювати в каменоломах, десь недалеко де було, не міг добре зорієнтуватися, як везли нас. По лівій стороні річки Горині стояло кільканадцять хаток ще з давніших часів, пізніше большевики поставили ще нові для цивільних робітників, що лупали скелю в долині, і це називалося Янова Долина. Як з назви видно, так її поляки охристили, може інакше давніше називалася, а може зовсім ніякої оселі там не було.
    
    Нам поставили полотняні шатра, нераз діраві, що дощ крізь них протікав і вітер свистів, хоч, щоправда, не ліпше велося нашій охороні, що теж у шатрах ночувала. Ще ніколи не працював я так тяжко. Як норму визначили нам наламати й навантажити шіснадцять тонн каміння, скоріше здохнеш, як норму виконаєш. З іншого боку умовини не злі. Охорона не дуже чіплялася, дротяної загорожі не було, ходили ми майже вільні. І з харчами легше — як у кого грошики були, можна купити білого хліба й масла, небувалі дотепер речі. Командували власні наші бриґадири, у мене за бриґадира став білорус Лічек, загорілий комуніст, що на всі лади восхвалював Совєтський Союз, а сам стільки його й бачив, що в полоні. На другу сторону річки нікого не пускали, день і ніч військова сторожа ходила здовж Горині, цивільні робітники, що приходили з потойбічних сіл, виказувалися перепустками з сільради.
    
    Навколо скрізь густі ліси, розташувалося там багато всілякого війська, щораз якісь частини маршували повз наш табір.
    
    Між цивільними робітниками великий відсоток складали дівчата. Тяжка це робота, не під силу дівочих рук, нелегке видно їх життя, коли шукали праці в каменоломі. До дівчат я завжди охочий і хутко нав'язав з ними добрі взаємини. Довелося посидіти за те два дні в карцері, приловив мене начальник табору на розмові і всадив до арешту, що — мовляв — і сам не працюєш і другим не даєш. А до дівчат заходив я не тому, щоб пустощі мені в голові літали. Всі говорили про близьку війну і я рішився втікати, як тільки вона почнеться, до того потрібно цивільного одягу й документів. Одне й друге дівчата обіцяли роздобути, ще й переховати мене декілька днів, а потім вивести стежками в дальші околиці, де менше війська. Нічого з тих плянів не вийшло, швидко розгорнулися події, що зовсім інакше покерували моєю долею.
    
    Разом з нами — перший раз, відколи я в полоні — працювали совєтські громадяни в т. зв. робочих батальйонах, може спеціяльно для праці сформованих, а може перекинено їх туди з реґулярної військової служби. Ходили в військових одностроях, благеньких і вітром підшитих, мешкали окремо під шатрами, працювали без охорони, ходити їм одинцем заборонено, на роботу приходили і звідти відходили в маршових колонах. Оказалося, що це поголовно майже самі українці, молоді хлопці вже чисто совєтського виховання. Дуже мені кортіло зайти з ними в дискусію про політику, не було якось нагоди, та й вагався я трохи — все ж це «большевики» хто знає, які люди між ними і що з такої розмови вийде.
    
    А далі подумав я, що вже хіба трудно гіршої долі сподіватися, і як тільки наблизилася до них моя бриґада, замішався я в гурт, сів на камені і зачав говорити про якусь таку звичайну собі буденщину. По хвилі — з іншої бочки. Не ждати нам добра від большевиків та й від Совєтського Союзу, не то що нам, полоненим, але і їм, вільним громадянам, он яку долю зготовили, з рідними розлучили, каміння лупати заставили. Не буде нам долі і не прийде нам щастя ані від поляків, ані від москалів, хіба що в самостійній Україні.
    
    Хлопці слухають, сміються, жартами перекидаються, обережно дехто потакує. Це піддало мені сміливости і я на другий день одверто пустився на аґітацію. Вже й декому з них розв'язалися язики, теж почали нарікати на «совєтськую власть» і на своє собаче життя. Вони своєї, а я своєї, про Україну без москалів і без большевиків. Бачу, ловиться рибка на вудочку, дехто про те саме закидає. Невідомо, як закінчилася б ця наша дискусія, якби знову не доглянув мене начальник, на три дні до карцеру встромив за те, що перешкоджаю робітникам працювати. Добрі були хлопці, ніхто не виказав, про що йшла мова і жодної не дістав я додаткової кари.
    
    ЗНОВУ ВІЙНА
    
    Залізні галушки з літака. — Невже війна? — Все потратило голови. — Частину вантажать у вагони, решта в розтіч. — Дралую до ліса. — Нема бойового духа в червоноармійців. — Тікають політруки. — Чути гомін бою. — Злука з партизанами. — Роззброюємо большевиків. — До Костополя. — Одні на Полісся, другі на Білорусь. — Будемо голосити революцію в Росії. — Перехід через Прип'ять. — Під Барановичами. — Між большевицьким молотом і німецьким ковадлом. — Поїзд з полоненими. — Звідки вийшов, туди й пішов.
    
    Одного разу верталися ми з денної шихти. Скоро закінчили роботу, могла бути яка 4 або 5 година пополудні, стояло літо, дні довгі, сподівалися ми, що й час відпочати буде і може з цивільними робітниками побалакаємо. Десь далеко загудів літак. Ніхто на те не зважав, літаки там кружляли часто і кожен звик до їх гуркоту. Та щось інакше він тим разом летить, низько спускається нам понад голови, пільот рукою помахує — все так швидко діється, що не встигли ми розчолопати, що і як, а вже за секунду цей же самий літак б'є скорострілом по большевиках. Завернув півколом — нова серія з тяжкого скоростріла, кулі великі, як шершені, скоростріл цокотить, чути, як кулі лускають по камінні. В один мент на всіх упав неописаний жах — де хто стояв, там кинувся на землю, приляг ниць, один суне голову під коліна, другий закриває руками. Хвилина-дві і вже нема літака, кружляє над лісом, близько, ввесь час його видно і ввесь час чеше скорострілом. Посхапувалися ми на ноги, сторожа з ляку потратила голови, не знає, що казати, чи тікати нам у ліс, чи лягати на землю. Та й слухати її вже ніхто не хоче, скрізь паніка, гармидер, кожен щось інше кричить, все поставало всуміш — бійці, полонені, робочі батальйони і цивільні робітники...
    
    Один кричить — «війна!» Другий — «німці б'ють!» Третій — «спасайся, хто може!» В усьому чути страх і видно безрадність.
    
    Зайшов і мені холод у п'яти, проте я скоро прийшов до себе, все те я вже пережив у перших днях польсько-німецької війни, не новина воно мені. Ось прийшла хвиля, коли треба тікати, як жалко, що не було часу дістати від дівчат документів і одягу! Ну, Бог з ними, і так дам собі раду.
    
    Сюди й туди кидаю очима, куди б легше дати драла. І чи це так мені здається, чи справді деякі з цивільних робітників що між бійцями вештаються, сіють між ними паніку і підбурюють проти большевиків? «Революція в Росії», — кричать, — «в Рівному визволено в'язнів, — шістдесят тисяч на волю вийшли», «большевиків б'ють», «німець іде — кінець комуні буде», — різну всячину вигукують, трудно дочути в тому гармидері.
    
    Минає перший страх і хоч безладдя ще далі, та вже з'явився начальник, кричить, щоб полонені сідали в вагони, зараз будемо від'їжджати. В долину відведено відногу залізничої лінії, сюдою під'їздили поїзди, щоб каміння на них вантажити, і завжди стояло кільканадцять порожніх вагонів. Тепер казали нам туди вантажитися і в тій суматосі багато, почувши команду начальника, подалися до вагонів. Та не всі, щонайменше половина пустилася тікати на всі чотири вітри. Найперше тікали ті, що довше тут працювали і мали вже час обізнатися з околицею. Наша партія прийшла недавно, перед кількома тижнями, і з неї найбільше полізло в вагони.
    
    Ну, гадаю собі, їдьте здорові, мені туди не дорога. Ноги за пояс і, користаючи з того, що ще не вщухла паніка, чкурнув до ліса, куди ближче. Ліс високий, на скраю підшитий кущами, і я там приляг та дивлюся, що буде далі. Застав уже з десяток таких як я, лежимо тихенько, не важимося покищо заходити в глибину ліса, там десь стоїть військо. Коби до смерку діждати, а коли ніч западе — якнайдальше від Янової Долини!
    
    Вже вагони повні людей, машина під парою, — але стоїть, не їде. То тут, то там вискакують з вагонів і хильцем біжать до ліса, бійці нічого на те, хоч неможливо, щоб не бачили, видно все, як на долоні. Нема вже нікого в каменоломі, на площі довкола табору зібралося кілька сотень війська, чути накази, хоч невиразно. Якось ніхто не ладиться воювати, не займає бойових позицій, не шукає прикриття лісу — щось, якби всі якнайшвидше хотіли здаватися в полон, дехто вже зброю на купу скидає. І всі стоять на місці. Окремі люди висмикуються стежинками в сторону ліса по протилежній від нас стороні, видно їх добре, самі старшини й політруки, непевно почулися між вояцькою масою.
    
    З-за дерев висунулося кілька хлопців з малим скорострілом, пустили коротку серію, вбили одного політрука. Решта завернула в інший бік, до війська не вертається, з другого боку хоче добігти до ліса. Партизани? Націоналісти? Щось зашвидко. А може війна вже довше, а ми нічого не знали? Кричали ж у натовпі, що вже четвертий день б'є німець москаля.
    
    Літак відлетів, успокоїлося вже, а всі далі на місці стоять, ніхто не йде до ліса і ніхто з ліса не виходить до залізниці. І поїзд не рушає, хоч машина парою пихкає. І, здається, всі чекають, що ось зараз вийдуть з ліса німці і тоді вся справа розв'язана. Дехто з бійців вже й пояси скидають, до кишені ховають. Притихли і хлопці з другої сторони лісу, за деревами поховалися, не видно їх мабуть з долини, ми їх добре бачимо зо свого становища. Пошепки порозуміваємося між собою, всі ми в кущах українці, нема між нами ні одного поляка ані білоруса.
    
    —Давайте хлопці, — кажу — проскочимо й ми на той кінець ліса, може приймуть нас до товариства. Що буде, то буде, гірше смерти не буде, а може піджаримо трохи «товаришів» за всю біду, що в полоні зазнали.
    
    Нагло — сухий тріскіт скоростріла. Спершу далеко, дедалі все ближче й голосніше, десь з південного заходу. Може німці? Може ось зараз, за годину, за хвилину скінчиться наша недоля, пропаде разом з проклятими большевиками? Мабуть і большевики сподіваються, що німці близько, думають здаватися. Бий їх лиха морока, щоб вони згоріли!
    
    Постріли ввесь час торохкотять, не підсуваються ближче, неначе на місці стали, тільки густіші, вже й глухий гук гармат доноситься. Десь іде бій, недалеко, коли скоростріли чути. Ну, коли в усіх большевиків така охота до війни, як у тих, що в долині, не багато буде німцям з ними роботи.
    
    Довжіють тіні дерев, западає присмерк. Поміж деревами й кущами обережно просуваємося до партизанів, застаємо там уже кількох наших, що підсунулися з другої сторони, тепер уся наша група злучилася, є нас разом двадцять чотири — вісім місцевих хлопців і шіснадцять полонених. Приймають нас радо, знають, що ми українці з польської армії. Зброю мають польську — скоростріл, кріси й ґранати — дістаємо зброю і ми, большевицьку вже, скрізь її понакидувано на полі під лісом.
    
    Стемнілося. Що ж нам робити тут, посередині між німцями й большевиками? Кажуть хлопці, на всі боки купи большевицького війська в лісі, з нашого боку сама піхота, покидали зброю під деревами і так стоять. По другій стороні долини на лісових полянах і по дорогах стоять танки. Багато їх, тяжко порахувати, і не знати, який там бойовий дух. Тут зараз близько кілька сотень, не займають бойових позицій, але й зброї не кидають.
    
    Пустилися ми глибше в ліс, натрапили на відділ большевиків. Наставили на нього скоростріла — та що вдіяла б нас горстка, якби большевики захотіли битися? Висилаємо двох — одного з місцевих і одного з бранців — большевики підпускають їх зовсім близько, байдужі, не стріляють. Кличемо, щоб здавалися. Німці вже недалеко, тільки що їх не видно, цілий ліс оточений, а в лісі ми, партизани. В Росії революція, нема за кого воювати, все валиться. Нічого від них не хочемо, нехай складуть зброю й ідуть куди завгодно.
    
    Ще й говорити ми не скінчили, а вже частина почала кидати зброю під дерева, де хто стояв. Дехто відчіпае ремінь від кріса, кріс кидає, ремінь ховає. Темно, хоч згори ще ясніє небо, трудно полічити, чи багато нас, тих «партизанів».
    
    Спам'ятався командир, кричить, щоб не кидати зброї. Тут і там схиляється боєць назад по неї. Тоді від нас команда — всю зброю на купу і відступити набік, інакше вогонь!
    
    Не багато вдіяв би цей наш «вогонь», та большевикам страх не хочеться воювати, скидають на купу кріси, баґнети й автомати, іншої зброї не мали. Кажемо їм відступити на край ліса, туди зараз підійдуть німці. Зброї для нас забагато, позабирали ми автомати і стріливо, решту лишили під деревами.
    
    Ще того самого вечора без одного пострілу роззброїли ми два такі відділи. Скрізь одне й те саме — валиться «совєтськая власть», в Росії революція, німці наступають, шкода даремно кров проливати. Бог його знає, скільки ще обдурила б большевиків кучка наших «партизанів», більше не натрапили ми на ніяку військову частину. Це й добре, бо хіба не будемо брати в полон цілої армії з одним скорострілом і кільканадцяти автоматами. Скоріше чи пізніше стрінули б опір і пропали б по перших стрілах.
    
    Відбилися ми так досить глибоко в ліс, посідали на галявині під деревами, радимося, що нам робити. Мошонюк каже пробиратися до нього на Полісся, там він сховає нас у болотах, що не то німці чи большевики, але й самий дідько нас не знайде. А перейде фронт, успокоїться трохи, тоді кожен піде додому. Що інше могли ми вигадати? Як розвидниться, німці почнуть прочищувати ліс і ми опинимося між двома вогнями. Хіба справді майнути на Полісся і пересидіти в болотах? Біда, дороги не знаємо, навмання прийдеться блукати по лісах.
    
    Місцеві хлопці пропонують провести, вони чудово знають ці околиці аж до Костополя, а там якось розпитаємося. Як іти, то йти, навіть не відпочивали, щоб часу не гаяти. Цілу ніч били догами, мало ходженими дорогами пробиралися, натомилися, що й сказати тяжко, до того голодні. Сонце високо вже викотилося на небо, як провідники вирішили, що недалеко Костопіль. Нема чого показуватися нам у містечку, там напевно большевики. Припічнемо десь, обминаючи місто, з'їмо, що вдасться в добрих людей дістати, і далі, на північ.
    
    В якомусь сільці перепочили ми дві години, добре попоїли в людей, простягнули кості на пахучій траві. Гарно так, ліс шумить, пахощі пливуть повітрям, небо тихо синіє — довіку так лежав би на землі українській.
    
    Пора б нам розлучатися. Ми з Мошонюком — на північний захід, хлопці-партизани — назад. Перед тим ще раз воєнна нарада і тоді вирішено, що нічого нам іти до Мошонюка. В нього жінка й родина, та й чоловік він бідний, хоч і добряга, як нам звалитися йому на голову, чим нас прогодує? Ні, нехай він краще сам вертається додому, а нам молодим море по коліна! Попремо большевикам на тили й будемо сіяти неспокій між людьми. Сподобалася ця думка і нашим «партизанам», уже й вони не хочуть вертатися, з нами підуть. Підемо всі разом далі на північ, між білорусів, у напрямі на Барановичі. По селах будемо говорити, що в Совєтському Союзі революція, треба бити комісарів, їсти большевикам не давати, з худобою в ліси тікати. Війна буде коротка, німці вже доброго чосу завдають большевикам, все тріщить і валиться. Та й ми самі вірили в скорий кінець, не думали так довго «рейдувати».
    
    Кінець справді прийшов скоро, тільки не війні, а нам. І зовсім для нас несподіваний.
    
    Набрали ми хліба в торби, поховали автомати під одежу — ідемо на Барановичі. Проситься Мошонюк, з нами йти хоче, кричимо, щоб ішов геть, а то поб'ємо старого, його місце біля жінки й дітей, а не з нами, шибайголовами. Розсталися ми з ним зараз за Костополем і там я востаннє його бачив, не знаю, яка його дальша доля.
    
    ...

  • 2008.01.25 | igorg

    Від ворога. Порівнюйте й робіть висновки

    Я не можу цього зрозуміти. На братському кладовищі у лісі напис, що тут поховано більше тисячі радянських військовополонених замучених німцями у концтаборі в кар'єрі. Я сам його бачив ы щороку ми впорядковували цю могилу. Напис про те зроблено сов'єтами. Брехня поспіль є їх органічною рисою. Читайте й порівнюйте з іншими матеріалами.
    
    http://ukrstor.com/ukrstor/bezprava-kniga1.html#2.4
    
    Пиотровский И. Кровавая жатва. – Варшава, 1995
    ...
    И еще одна история, изложенная Пиотровским.
    
    1943 год. В субботу утром, перед пасхой, к нам в село пришла очередная трагическая весть о массовом убийстве поляков в с. Янова Долина. Вблизи села находился карьер, где в течение многих лет добывался базальт. В период оккупации немцы возобновили добычу базальта. Карьер постоянно охраняла усиленная рота немецких солдат численностью сто человек. Они расположились в здании бывшей гостиницы рудника, обнесенной высоким дощатым забором и при-мыкавшей к домам местных жителей. Когда немцы заняли это здание под казарму, они в целях безопасности дополнительно оградили его по периметру колючей проволокой и сделали огневые позиции и бойницы в заборе. Большинство солдат роты якобы составляли литовцы, служившие в немецкой армии. Командный состав роты и часть солдат составляли немцы.
    
    В Долине постоянно находился немецкий гарнизон, туда съехалось много поляков, спасающихся от разгула бандеровцев, надеясь на защиту со стороны немцев. Накануне нападения на данное поселение там собралось свыше 3 тысяч поляков.
    
    Украинцы из близлежащих сел Злазно, Постойно, Поддужное, Головин, Берестовец, Ставок и других часто посещали там польские семьи, доставляли им продукты питания, которые обменивали на разные товары. Они предупреждали поляков об ожидаемом нападении оуновских банд с целью уничтожения всех жителей. Большинство поляков, находясь рядом с крупным немецким гарнизоном, просто не верили в это. До поляков дошла угроза «Сделаем ляхам кровавую пятницу». Знали об этом и немцы. Некоторые из них даже предупреждали поляков, чтобы те не ночевали в своих домах.
    
    Атака бандеровских резунов на село, как и следовало ожидать, началась ночью в пасхальную пятницу со стороны реки Горынь и леса в направлении железнодорожной станции и казармы немецкого гарнизона. Множество вооруженных и невооруженных украинцев начали стрелять и поджигать дома. В большинстве случаев в дома не входили. Поджигали их с нескольких сторон, используя при необходи-мости быстровоспламеняющуюся жидкость, и поджигали выходы спасающихся. Их хватали, убивали топорами и чем попало, а тела бросали в огонь. Тех, кому удалось бежать, расстреливали. Заблоки-рованные в деревянных домах люди не имели никаких шансов на спасение. Поскольку часть домов поселения, примыкавших к немецкому гарнизону, не была окружена, многим жителям удалось бежать и рассредоточиться в ближайшем лесу, однако часть из них попала в руки убийц. Несколько пойманных поляков были повешены или посажены на острые колья. Расправа над поляками продолжалась до рассвета. Команда немецкого гарнизона вела себя пассивно – поляков, пытавшихся найти укрытие на их территории не пускали за ограду. Немцы открыли огонь только тогда, когда бандеровцы начали поджигать дома, примыкающие к гарнизону.
    
    Когда стало светло и догорали пепелища сожженных домов, немцы вышли за ограду своей казармы и, стреляя, стали разгонять бандеровцев. Уцелевшим польским мужчинам даже выдали под расписку несколько винтовок, чтобы те отомстили за убитых. Полякам удалось все же поймать около десяти оуновцев, над которыми с согласия немцев они учинили самосуд.
    
    В пламени пожарищ сгорело свыше 600 человек. Более 500 останков сгоревших похоронили в братской могиле.

  • 2008.01.26 | igorg

    Костопольський офіціоз по-совєтському

    Особливо цікаво порівняти це з попередніми матеріалами.
    
    http://info.kostopil.eu/index.php?option=com_content&task=view&id=17&Itemid=33
    ...
    За матеріалами "Історія міст і сіл УРСР" Ровенская область. 1973 р.
    
    с.Злазне
    В грудні 1917 року жителі села розгромили поміщицький маєток. Радянську владу проголошено в січні 1918 року. За польської окупації, в 30-х роках, у Злазному діяв осередок КПЗУ. Під час Великої Вітчизняної війни мешканці Злазного допомагали партизанам і військовополоненим, які втекли з табору смерті в Івановій Долині, за що гітлерівці дощенту спалили село. В червні 1943 року через Злазне пройшли партизанські загони з'єднання С. А. Ковпака. 67 злазненців воювало на фронтах Великої Вітчизняної війни. За бойові заслуги 24 чоловіка нагороджено орденами й медалями. В селі встановлено пам'ятник 43 полеглим воїнам.
    Останє оновлення ( 25.03.2007 р. )
    
    ГУТА — село, центр сільської Ради. Розташо­вана за 46 км від районного центру, за 32 км від залізничної станції Малинськ. Дворів — 232, на­селення — 867 чоловік. Сільраді підпорядковане село Осова.
    В Гуті розміщений відділок Степанського відгодівельного радгоспу. За ним закріплено 1600 га орної землі. Ленінською ювілейною ме­даллю нагороджено 42 чоловіка.
    В селі є восьмирічна школа, в якій навчає­ться 214 дітей, працюють 46 вчителів, клуб, біб­ліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, кол­госпний пологовий будинок.
    Радянську владу проголошено в січні 1918 року.
    В період Великої Вітчизняної війни мешкан­ці Гути створили кілька збройних загонів. У 1943 році партизани загону «Смерть фашизму» встановили тут зв'язок з польським партизан­ським загоном. Місцеве населення активно до­помагало партизанам загону Д. М. Медведєва. Тоді ж за допомогу партизанам німецько-фаши­стські загарбники спільно з українськими бур­жуазними націоналістами спалили Гуту. 13 меш­канців села боронили Вітчизну в лавах Червоної Армії, 10 нагороджено бойовими орденами й медалями. Споруджено пам'ятник односельцям, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни.
    За польської окупації у селі Осовій діяли осе­редки КПЗУ та організація МОДР.
    
    ЗВІЗДІВКА (Звиздне, Здвизже) — село, центр сільської Ради. Лежить на лівому березі Горині, за 35 км від районного центру, за 28 км від залізничної станції Клевань. Дворів — 210, населення — 899 чоловік. Сільраді підпорядковані села Корчин, Ставок, Чудви. У Звіздівці розташована центральна садиба колгоспу «Горинь». За колгоспом закріплено 3081 га землі, в т. ч. 1454 га орної.
    Вирощують зернові й технічні культури, розвинуте тваринництво. П'ять колгоспників відзначені урядовими нагородами. Серед них майстер високих урожаїв льону Л. М. Новак — орденом Леніна. Медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річ-чя з дня народження Володимира Ілліча Леніна» нагороджено 59 чоловік. В селі є восьмирічна школа (253 учні, 17 вчителів), клуб, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, пологовий будинок, профілакторій.
    Перша письмова згадка про село належить до 1577 року. В травні 1910 року в Звіздівці відбувся страйк селян, які працювали на плантаціях цукрових буряків місцевого поміщика. Вони вимагали підвищення поденної плати. Радянську владу проголошено в січні 1918 року. Під час окупації села буржуазно-поміщицькою Польщею тут діяла організація КПЗУ.
    В період Великої Вітчизняної війни за допомогу партизанам село спалили німецько-фашистські загарбники. 20 мешканців Звіздівки боронили Вітчизну в лавах Червоної Армії, з них 14 нагороджено бойовими орденами й медалями. 1966 року споруджено пам'ятник 9 односельцям, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни, та пам'ятник В. І. Леніну. Біля села Чудвів виявлено поселення доби ранньої бронзи.
    
    ПОСТІЙНЕ — село, центр сільської Ради. Роз­ташоване за 35 км від районного центру і заліз­ничної станції Костопіль. Дворів — 532, населен­ня — 2154 чоловіка. Сільраді підпорядковані села Ганнівка, Перелисянка.
    У Постійному розміщена центральна садиба колгоспу «Полісся». За колгоспом закріплено 4512 га землі, в т. ч. 1897 га орної. Осушено 789 га. Господарство рослинницько-тваринниць­кого напряму. 7 колгоспників нагороджено орде­нами і медалями.
    В селі є восьмирічна школа, в якій навчаєть­ся 450 дітей, працюють ЗО вчителів, клуб, бібліо­тека, фельдшерсько-акушерський пункт, колгосп­ний пологовий будинок, профілакторій.
    Серед трудівників села — 38 членів КПРС, 80 членів ВЛКСМ. Партійна й комсомольська орга­нізації створені в 1940 році.
    Перша письмова згадка про село належить до 1577 року. Місцеве населення брало участь у визвольній війні українського народу під про­водом Богдана Хмельницького. В 1651 році селя­ни разом з сусідами із сіл Малий і Великий Сти-дин розгромили маєток місцевого шляхтича.
    Радянську владу проголошено в січні 1918 ро­ку. Під час австро-німецької окупації, в червні 1918 року, селяни громили маєтки панів.
    У роки Великої Вітчизняної війни мешканці села всіляко підтримували партизанів, за що фашисти спалили Постійне. В 1943 році через село проходило партизанське з'єднання С. А. Ков­пака. Боронили Батьківщину в лавах Червоної Армії 153 односельці. За бойові заслуги нагоро­джено 112 чоловік. У селі встановлено пам'ятник 104 полеглим воїнам.

• 2007.05.31 | igorg

  Трагедія на Волині. Хронологія подій 16-47

  http://www.prognosis.kiev.ua/ukr/articles/volin/table.html
  
  Трагедія на Волині: хронологія подій
  
  5 листопада 1916 р. Заява про відновлення Польської держави
  
  Німеччина та Австро-Угорщина заявляють про намір відновити Польську державу. Українська парламентська репрезентація виступає з заявою проти цього рішення
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  4 березня 1917 р. Створення Центральної Ради
  
  Створення Центральної Ради у Києвї
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  18 Квітня 1917 р. Початок формування української армії
  
  Розпочато формування української армії
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  10 червня 1917 р. І Універсал Центральної Ради
  
  Створено національно-територіальні автономії, до числа яких входила і польська
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  1 листопада 1917 р. Перехід влади до ЦР в Києві
  
  Влада в Києві переходить до Центральної Ради
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  9 лютого 1918 р. Берестейський мирний договір
  
  Австро-Угорщина не ратифікувала Берестейського договору.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  18 жовтня 1918 р. Утворення Української Національної Ради у Львові
  
  Українську Національну Раду, створену у Львові, очолив Є. Петрушевич. Згодом УНР стала найвищим органом влади в ЗУНР. Перші спроби створення ЗУНР.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  1 листопада 1918 р. Утворення ЗУНР
  
  У Львові внаслідок повстання виникає Західно-Українська Народна Республіка. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада відповідно до рішення Української Національної Ради, військові сили під командуванням сотника Вітовського почали займати Львів. Розпочалася україно-польська війна.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  11 листопада 1918 р. Проголошення II Речі Посполитої
  
  II Річ Посполиту Польщу (II РП) було проголошено у Кракові. Розпочалася збройна боротьба між польською армією та армією ЗУНР.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  13 листопада 1918 р. Проголошення ЗУНР
  
  Офіційне проголошення ЗУНР у складі Східної Галичини, Лемківщини, Північної Буковини та Угорської Русі (Закарпаття). Фактично ЗУНР контролювала лише більшу частину Східної Галичини.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  21-22 листопада 1918 р. Захоплення Львова польською армією
  
  Польські війска витісняють армію ЗУНР зі Львова. Уряд ЗУНР переїжджає до Тернополя.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Січень 1919 р. Переїзд уряду ЗУНР до Станіславова
  
  Уряд ЗУНР переїжджає до Станіславова (теп. Івано-Франківськ). Уряд ЗУНР в екзилі (у Відні) проіснував до 1923 р.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  22 січня 1919 р. Акт злуки
  
  ЗУНР ввійшла до складу УНР під назвою Західної Області Української Народної Республіки (ЗОУНР).
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  25 червня 1919 р. Дозвіл Польщі проводити збройні операції до р. Збруч
  
  В рамках Паризької мирної конференції Верховна Рада приймає рішення, що дозволяє Польщі проводити збройні операції аж до річки Збруч.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  28 червня 1919 р. Версальський Договір, підписаний між країнами Антанти та Німеччиною
  
  Розпочато процес утворення Версальської системи післявоєнного устрою світу. Введено систему "мандатів", згідно з якою формально колишньою колонію держава, що отримала мандат, управляла під наглядом Ліги Націй.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Липень 1919 р. Поразка України в україно-польській війні
  
  Перемога польської сторони в україно-польській війні.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Липень 1919 р. Рішення польського сейму про проведення аграрної реформи. Скерування польських колоністів на Галичину та Волинь
  
  Польський уряд починає скеровувати колоністів-осадників до Галичини та Волині. За перший період колонізації (14 вересня 1919 p. - 30 червня 1920 p.) на землі Східної Галичини було поселено 12 тис. польських родин з етнографічної Польщі . Внаслідок цієї політики багато українських селян втратили землю, щойно її отримавши. Польський елемент поступово витіснив українців з адміністративної системи, освіти, судів тощо.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  20 листопада 1919 р. Мандатна концепція контролю Польщі над Східною Галичиною
  
  Польща отримала мандат від головних учасників Паризької мирної конференції на Східну Галичину на 25 років. Після того рішення щодо подальшої долі цієї території мала підняти Ліга Націй. Еміграційний уряд Є. Петрушевича виступав проти польського контролю.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  6 грудня 1919 p. - 6 травня 1920 р. Перший зимовий похід армії УНР
  
  Перший переможний похід армії УНР по тилах більшовицьких військ і денікінців у Правобережній Україні.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  8 грудня 1919 p. Визнання права Польщі на землі на захід від "лінії Керзона"
  
  Польща отримала мандат від головних учасників Паризької мирної конференції на Східну Галичину на 25 років. Після того рішення щодо подальшої долі цієї території мала підняти Ліга Націй. Еміграційний уряд Є. Петрушевича виступав проти польського контролю.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  21 квітня 1920 p. Польсько-українська конвенція про військово-політичний союз
  
  Між УНР та II РП (між С. Петлюрою та Ю. Пілсудським) укладено договір, який визнавав право України на самостійність, і право II Речі Посполитої на територію Східної Галичини та Волині.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  кінець квітня - початок травня 1920 р. Наступ польсько-українських військ на центральну Україну
  
  Польсько-українська армія наступає на центральну Україну, на той час окуповану більшовиками.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Від середини травня 1920 р. Успішний контрнаступ Червоної армії
  
  Успішний контрнаступ більшовиків проти польсько-українських військ.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  15 серпня 1920 р. Перемога поляків над Червоною армією
  
  Під Варшавою розбито Робітничо-селянську червону армію.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  20 серпня 1920 р. Утворення Української Вiйськової Органiзацiї (УВО)
  
  Є.Коновальцем та його соратниками у Празі створено УВО для підготовки широких українських мас до боротьби проти польської та більшовицької окупації. Згодом організація проводила масові акції: бойкот присягання на вірність Польщі, перепису населення Західної України як частини польської держави у 1921 р., набору до польського війська. Проіснувала до 1929 р., коли ввійшла до складу ОУН як окремий бойовий відділ.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  12 жовтня 1920 p. Польсько-радянський договір
  
  Набув чинності 2 листопада. Частину території Білорусі та України (включно зі Східною Галичиною) передано Польщі по всій довжині.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  21 листопада 1920 р. Відступ Армії УНР
  
  Армія УНР відступила за р. Збруч. Солдатів було роззброєно та інтерновано за наказом польського уряду у таборах для військовополонених.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  18 березня 1921 р. Ризький договір
  
  Між Польщею, РСФСР та УРСР було укладено Ризький договір, за умовами якого територія Західної Волині переходила до Польщі.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  12 липня 1921 p. Заява Ради Амбасадорів про невизнання уряду ЗУНР
  
  Рада Амбасадорів декларує невизнання уряду ЗУНР як представника території та населення Східної Галичини.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Листопад 1921 p. Другий зимовий похід (Листопадовий рейд) армії УНР
  
  Таємно від польської влади з інтернованих у 1920 р. українських вояків було створено Повстанську Армію, що складалася з трьох груп, які перейшли на територію, контрольовану більшовиками у різних місцях. Після ряду перемог зазнали поразки від кавалерії Г. Котовського. Остання спроба українських національно-державних сил збройним чином завоювати незалежність України в ході національно-визвольних змагань 1917-21 рр.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Грудень 1921 р. Запровадження обов'язкової військової служби українців у збройних силах II Речі Посполитої
  
  Українці масово противилися призову. Греко-католицькі та православні священники, відповідальні за подавання списків призовників, подавали неадекватні списки. Були численні випадки дезертирства. Згодом галицькі партії надсилали освічених "русинів" до армії з метою анти-польської агітації та прихованої організації всередині польської армії. У польських військових документах раннього періоду чітко розрізнено "русинів" (жителів Галичини - "Східної Малопольщі") та "українців" (жителів інших територій, включно з Волинню). Призовники з Волині були лояльнішими до служіння в польській армії, командири намагалися обмежити галицький вплив на них, намагаючись не допускати перебування вихідців з Галичини та Волині в одних частинах. У середньому, протягом 1922-1938 рр. українці становили 11,19% особового складу збройних сил і завжди складали найбільшу кількість серед призовників-неполяків. Проте, серед офіцерів польської армії загалом було дуже мало представників національних меншин
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  15 березня 1923 р. Паризька конференція
  
  На Паризькій конференції за участю Англії, Франції, Італії та Японії остаточно прийнято рішення передати Східну Галичину Польщі. Східні кордони II Речі Посполитої визнано на міжнародному рівні.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  1924 р. Польща приймає положення про мову
  
  Заборонено послуговуватися українською мовою в урядових установах. Зроблено кроки з обмеження викладання українською мовою.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  1926 р. Травневий переворот у II Речі Посполитій
  
  Юзеф Пілсудський встановив у Польщі авторитарний режим.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  1928 р. Призначення Генріка Юзевського волинським воєводою
  
  Колишній міністр уряду УНР, Генрік Юзевський протягом 10 років (1928 - 1938) втілював програму державної асиміляції українців на Волині і толерантно ставився до їхніх національних прав.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  28 січня - 3 лютого 1929 р. Утворення ОУН
  
  У Відні відбувся I Конгрес ОУН. Головою Проводу Укаїнських Націоналістів (ПУН) - керівного органу організації - став Євген Коновалець (до 1938 р.). Прийнято статут організації та 9 постанов. Керівництво ОУН було розміщено у Женеві (1929-36), Римі (1936-40), Берліні (1940-45), Люксембурзі (1945-64), пізніше - у Парижі. Найвищим органом організації був Конгрес (Великий Збір). Метою діяльності ОУН було відновлення самостійної української держави революційними методами боротьби проти окупантів на основі перевиховання української людини та відродження нації. ОУН розглядалась не як партія, а як ідеологічно-політичний рух.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Лютий 1930 р. Утворення крайового проводу ОУН на Західній Україні
  
  Утворено крайовий провід ОУН (Крайова Екзекутива) на Західноукраїнських територіях, провідником призначено Богдана Кравціва.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  1930 р. Початок революційної діяльності ОУН проти польської влади
  
  Під керівництвом ОУН здійснено ряд екстремістичних дій: масові підпали великих фільварків; акція проти полонізації освіти; організація страйків; вбивства польських політиків.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  1930 р. Пацифікації українського населення на Західній Україні
  
  Польськими військовими загонами та поліцією було проведено "умиротворення" (пацифікації) українського населення на Західній Україні. Здійснено ряд репресій проти українських лідерів у Східній Галичині. Виправданням для таких акцій була дестабілізація політичної ситуації внаслідок терористичних актів і антидержавної діяльності Організації Українських Націоналістів. Жертвами репресій стали також священники, селяни, вчителі, жінки та діти. Селян змусили забезпечувати провіантом загони польської армії, які проводили репресії. Відбулося масове пограбування українських магазинів та знищення культурних цінностей українських бібліотек, клубів тощо.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  14 жовтня 1930 р. Публікація статті "Трагедія України та польський терор" в газеті "Манчестер Ґардіан"
  
  Англійська газета "Манчестер Ґардіан" публікує статтю "Трагедія України та польський терор", в якому засуджує широкомасштабні акції польського уряду проти українського населення.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  1930 р. Початок "ламання Сокальського кордону"
  
  Галицька ОУН починає акцію "ламання Сокальського кордону" (умовного етнографічного і етнополітичного кордону між Галичиною та Волинню) з метою поширення націоналістичних ідей на Волині.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  1930 р. Пропаганда творів Д. Донцова на Волині
  
  Роман Бжеський (етнічний поляк) розпочинає на Волині пропаганду творів Д.Донцова.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  21 жовтня 1933 р. Вбивство секретаря радянського консульства у Львові О. Майлова.
  
  Микола Лемик (згодом - заступник крайового провідника ОУН) вбив секретаря радянського консульства в знак протесту проти організованого радянською владу голоду в Україні.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  1934 р. Заснування поляками концтабору для політичних в'язнів у Березі Картузькій
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  15 червня 1934 р. Вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького, організоване членами ОУН
  
  Член ОУН Григорій Мацейко (Гонта), за підтримки інших членів ОУН здійснив вбивство міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького, iнiцiатора будови концтаборiв у Явожно та Березі Картузькій, масових арештiв та репресій проти лідерів українського визвольного руху.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  23 травня 1938 р. Загибель Є. Коновальця
  
  В Ротердамі агент НКВС П. Судоплатов (Валюх) надіслав вибуховий пристрій, від якого загинув Голова ПУН Є. Коновалець.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  1938 р. Руйнування польською владою православних церков на Холмщині
  
  II Річ Посполита послідовно проводила політику на створення мононаціональної держави, що передбачало, крім іншого, все більшу полонізацію населення, зокрема і в Східній Галичині і на Волині.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  23-24 серпня 1939 р. Пакт Молотова-Ріббентропа
  
  Підписано радянсько-німецький пакт про ненапад (Пакт Молотова-Ріббентропа), до якого додавався таємний протокол про розмежування сфер впливу Німеччини та Радянського Союзу на випадок "територіальних і політичних змін" за лінією поділу ріками Нарва-Вісла-Сян.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  27 серпня 1939 р. II Надзвичайний з'їзд ОУН
  
  Лідером ОУН обрано Андрія Мельника.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  1 вересня 1939 р. Початок II Світової війни, арешти серед української інтелігенції
  
  У день початку II Світової війни, польська служба безпеки заарештувала багатьох представників української інтелігенції у Львові та Перемишлі.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  2 вересня 1939 р. Декларація лояльності українців на засіданні Сейму
  
  На засіданні Сейму голова Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) та Української парламентської репрезентації Василь Мудрий декларував вірність українців обороні польської держави.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  15 вересня 1939 р. Заява Митрополита Андрея Шептицького та Василя Мудрого
  
  Газета "Діло" публікує заяву (підписану Митрополитом Андреєм Шептицьким та Василем Мудрим), в якій спростовуються чутки про те, що українці шкодять польському війську.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  17 вересня 1939 р. Вступ СРСР у II Світову війну
  
  СРСР вступає у II Світову війну на боці нацистської Німеччини.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  22 вересня 1939 р. Захоплення Львова Червоною армією
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  28 вересня 1939 р. Проведено кордон між СРСР та Німеччиною
  
  У Москві підписано угоду і протокол, згідно з якими проведено лінію кордону між Німеччиною та СРСР. Кордон пролягав лінією річок Нарва, Буг та Сян. Холмщина, Підляшшя, Надсяння та Лемківщина лишилися на німецькій території.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  27 жовтня 1939 р. "Возз'єднання" Західної України з УРСР
  
  Народні Збори у Львові ухвалюють декларацію про "возз'єднання" Західної України з УРСР.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Кінець 1939 р. - початок 1940 р. Поява польського підпілля на Волині
  
  На Волині виникають перші осередки польського підпілля, пов'язані з урядом генерала Владислава Сікорського (уряд в еміграції).
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  10 лютого 1940 р. Утворення "революційної фракції" ОУН (р.), під проводом С. Бандери
  
  На Краківській конференції крайових провідників ОУН утворено найбільш радикальну фракцію ОУН під керівництвом С. Бандери (ОУН-Б або ОУН (р.)).
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Травень 1940 р. Знищення польського підпілля на Волині службами НКВС
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Березень 1941 р. Рішення про створення українських національних Збройних сил
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  1-3 квітня 1941 р. II Великий Збір ОУН (р.)
  
  Відбувся у Кракові у підпіллі. Ухвалено курс на боротьбу за Українську Соборну Самостійну Державу, незалежно від територіальних чи політичних змін у Східній Європі. Таким чином, висунуто програму боротьби ОУН у передчутті сутички між більшовизмом та фашизмом. Головою ПУН обрано С. Бандеру, першим заступником Я. Стецька, другим - М. Лебедя. Розкол на ОУН Мельника і ОУН Бандери.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Квітень-травень 1941 р. Створення куренів "Нахтігаль" та "Роланд"
  
  Дружини українських націоналістів (ДУН, "Український легіон") було створено за ініціативою Романа Шухевича (Тарас Чупринка) і за підтримки антигiтлерiвськи настроєних нiмецьких вiйськових кругiв з метою того, щоб вони стали осередком формування української армії. Формально були в складi фашистської армiї, полiтично пiдлягали ПУН ОУН (р.).
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  22 червня 1941 р. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Утворення Українського Національного Комітету
  
  У день нападу фашистської Німеччини на СРСР, у Кракові створюється Український Національний Комітет, до складу якого входять представники всіх українських політичних сил, крім ОУН (м).
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  30 червня 1941 р. Акт відновлення Української Держави
  
  У Львові проголошено Акт відновлення Української Держави та створено її уряд (Українське Державне Правління (УДП)) на чолі з Я. Стецьком. Фашистський режим не визнав цього політичного рішення.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  5 липня 1941 р. Арешт фашистами С. Бандери у Кракові
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  9 липня 1941 р. Арешт фашистами Я. Стецька у Львові
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  16 липня 1941 р. Намір Гітлера територіально розчленувати Україну
  
  Відбулася спеціальна нарада нацистського уряду, на якій Гітлер повідомив про намір територіального розчленування України та заперечив можливість створення національних збройних формувань на окупованих слов'янських землях.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  20 серпня 1941 р. Утворення Райхскомісаріату Україна та Генерального Губернаторства
  
  До складу Райхскомісаріату Україна ввійшли території Волині, Полісся, Правобережжя та Полтавщини. Райхскомісаром став Еріх Кох. До складу Краківського Генерального Губернаторства ввійшли території Східної Галичини. Генеральним губернатором призначено генерала Ганса Франка. Нацисти послідовно проводили політику натравлювання окупованих народів один на одного. Е. Кох сказав: “Хочу, щоб при зустрічі поляк убив українця і навпаки - українець убив поляка. Якщо по дорозі уб’ють жида, то буде те, що я хочу...”. В цей же час відбувається регіональна організація підпільної діяльності ОУН. Території Волині та Полісся було виділено в окрему організаційну одиницю: "Північно-західні Українські Землі", де діяльність українського підпілля очолив Дмитро Клячківський (Клим Савур). На відміну від польського підпілля, яке було зосереджене в містах, українські підпільні структури перебували здебільшого в селах.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Серпень 1941 р. Сутички загонів Поліської Січі з залишками Червоної армії на Волині
  
  Рештки Червоної армії вступили у сутички з Поліською Січчю, яку очолював Максим Боровець (Тарас Бульба). Поліська Січ була підпорядкована уряду УНР в екзилі і на осінь 1941 р. контролювала великі території під українським самоврядуванням ("Олеська республіка").
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  15 вересня 1941 р. Оголошення фракції ОУН (р.) під проводом Степана Бандери поза законом
  
  Розпочато репресивну політику нацистів стосовно ОУН (р.). Масові арешти і вбивства членів організації. Перехід українських націоналістів під проводом Степана Бандери до підпільної форми боротьби.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Жовтень 1941 р. Остаточне формування фашистської адміністративної системи на Волині
  
  Нацистський режим на Волині був більш жорстким, ніж у Галичині: збережено колгоспний лад, проводилися широкомасштабні репресії проти цивільного населення.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  15 листопада 1941 р. Формальна ліквідація Поліської Січі та створення української поліції на її основі
  
  Нацистами ліквідовано Поліську Січ, а на її основі створено українську поліцію. Решта вояків сховали зброю і розсіялись. Провідник організації Максим Боровець (Тарас Бульба) перейшов у підпілля і згодом організував військові загони, які спочатку мали назву УПА, а потім - Української Народно-Революційної Армії (УНРА).
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Листопад 1941 р. Рівне стало центром Райхскомісаріату Україна
  
  Рейхскомісар Еріх Кох переносить адміністративний центр Райхскомісаріату Україна в Рівне, що призвело до підвищеного зосередження німецьких військ і поліції на Волині, а також особливий режим нагляду за місцевим населенням.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Листопад 1941 р. Початок створення Армії Крайової
  
  В Галичині і на Волині поляки почали активно створювати свій рух опору - Армію Крайову. Для утримання цієї партизанської армії поляки часто проводили реквізицію продуктів у місцевого населення. Керівництво Армії Крайової, подібно до еміґраційного уряду, розглядали Волинь як частину "кресов всходніх", тобто польських східних територій, і неодноразово на міжнародному рівні заявляли про необхідність у повоєнний час відтворити Польську державу в межах 1939 року. Утворення регулярних загонів АК завершилося до лютого 1942 р.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Грудень 1941 р. - лютий 1942 р. Перші поодинокі напади польського підпілля на українське населення на території Польщі
  
  Метою нападів на українське населення Холмщини було знищити тих українців, які працювали в фашистській адміністрації. Загинуло близько 400 людей, серед яких були священники та вчителі.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Початок 1942 р. Польські антиукраїнські акції у Володавському, Грубешівському, Томашівському та Холмському повітах
  
  На Холмщині, згідно з заявою Товариства "Холмщина", в роки II Світової війни польські бойові формування тільки в одному Грубешівському повіті спалили понад 50 українських сіл.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Березень-квітень 1942 р. Перші напади на польське мирне населення
  
  В Дубенському, Рівненському, Луцькому, Здолбунівському, Кременецькому повітах і на Поліссі було вбито близько 2 тисяч поляків.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Квітень 1942 р. II Конференція ОУН (р.)
  
  На II Конференції ОУН (р.) заявлено про необхідність поліпшення українсько-польских відносин на базі незалежності держав. Проголошено необхідність визнання права українського народу на західноукраїнські землі. Засуджено шовіністичні настрої серед поляків та їхні спроби захопити адміністративно-господарський апарат західноукраїнських земель. Разом з тим, ухвалено рішення про посилення революційної діяльності і підготовку до утворення повстанської армії. Поряд з діючими на терені Волині відділами Поліської Січі Максима Боровця (Тараса Бульби), організовано відділи, що підлягали ОУН (р.).
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Травень-червень 1942 р. Репресії нацистів проти цивільного населення на Західній Україні. Масовий вихід українців з нацистської поліції та перехід їх до підпілля
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Липень 1942 р. Перші акції українців проти поляків
  
  Відбулися перші українські репресивні акції проти поляків у сільських адміністраціях та лісництвах, що були створені нацистами.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Липень-жовтень 1942 р. Винищення фашистами єврейського населення на Волині
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Серпень 1942 р. Початок військових дій радянських партизан під проводом Д. Мєдвєдєва на Північно-східній Волині та Поліссі
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Літо 1942 р. Створення "Фронту української революції"
  
  Біля м. Кременець було створено українську націоналістичну організацію "Фронт української революції"
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Літо-осінь 1942 р. Створення перших "Самооборонних кущових відділів" (СКВ)
  
  Метою СКВ було охороняти українське населення від нацистів.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  29-31 серпня 1942 р. Лист Митрополита Андрея Шептицького до Папи Пія XII
  
  Митрополит звертає увагу на численні злочинні дії нацистів та їхніх приспішників на території Західної України. Звернення Митрополита до населення та його послання мали більший вплив на здебільшого греко-католицьке населення Галичини, ніж на традиційно у своїй більшості православне населення Волині.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Початок вересня 1942 р. Досягнення нейтралітету між загонами Поліської Січі та червоними партизанами Д. Мєдвєдєва
  
  У с. Стара Гута було проведено переговори між Максимом Боровцем (Тарасом Бульбою) та представниками від партизанів Д. Мєдвєдєва. Нейтралітет, якого при цьому було досягнуто, тривав шість місяців.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Вересень 1942 р. Призначення полковника К. Бомбінського (Любоня) комендантом округу Армії Крайової Волинь
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  14 жовтня 1942 р. Утворення Української Повстанської Армії
  
  Збройні формування ОУН отримують офіційну назву Української Повстанської Армії і переходять від підпільного стану до військових дій. Дмитро Клячківський (Клим Савур) очолив УПА.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Жовтень 1942 р. Початок військових дій загонів УПА під командуванням Дмитра Клячківського (Клима Савура) на півночі Волині
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  13 листопада 1942 р. Перші жертви серед польського мирного населення (с. Обірки Луцького повіту)
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Грудень 1942 р. Закінчення контракту вояків Українського легіону в німецькій армії
  
  Після закінчення контракту вояки ДУН відмовилися його продовжувати і тому були відправлені під охороною до Львова. Роману Шухевичу (Тарас Чупринка) вдалося втекти. Майже всі ці вояки згодом перейшли до складу УПА.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  24-25 грудня 1942 р. Напад польського загону на с. Пересоповичі
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Січень 1943 р. Польське населення Волині формує загони Селянської оборони
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  9 лютого 1943 р. Винищення польського населення у с. Парослі Сарненського повіту
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Лютий 1943 р. Створення польських баз самооборони
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Лютий 1943 р. Жертви серед польського населення Сарненського та Костопільского повітів
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  17-23 лютого 1943 р. III конференція ОУН (р.)
  
  Затверджено рішення про перехід до відкритої форми боротьби з нацистським режимом та з радянською владою. Прийнято остаточне рішення про формування УПА. Рішення про етнічні чистки ця конференція офіційно не приймала, проте було зроблено заяву про те, що ОУН та УПА будуть вести боротьбу проти всіх озброєних ворогів Української держави, включно з радянськими і німецькими військами та польськими військовими формуваннями. Згодом районні організації ОУН (р.) отримали свободу чинити стосовно польського населення так, як вважають за потрібне.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Березень 1943 р. Роман Шухевич (Тарас Чупринка) стає військовим референтом проводу ОУН
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  3 березня 1943 р. Пацифікація нацистською жандармерією сіл Борщівка та Лідавка на Рівненщині
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  15 березня-10 квітня 1943 р. Перехід більшості українців, що служили в допомоговій поліції Волині, до УПА.
  
  До УПА приєдналося близько 5 тисяч українців, що служили у фашистській поліції. При переході було захоплено значну кількість німецької зброї. Замість українців, до допомогової поліції фашисти набирають поляків. Можливо, саме терор польських поліцаїв проти мирного українського населення слугував безпосередньою причиною акцій проти поляків улітку 1943 р.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Березень-квітень 1943 р. Жертви серед мирного польського населення у Луцькому, Рівненському, Дубнівському та Здолбунівському повітах
  
  Головним виправданням своїх дій здійснювачі операцій називали відплату.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  22 квітня 1943 р. Напад українських повстанців на село Іванова Долина
  
  У селі знаходився гарнізон фашистських військ та загін польської поліції. Близько 300 людей серед мирного населення було вбито.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Квітень -травень 1943 р. Масові жертви серед польського населення Сарненського та Костопільського повітів
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Квітень-травень 1943 р. Перші "відплатні акції" поляків проти українського населення
  
  Перші поодинокі відплатні акції проводили загони польської поліції, польські бази самооборони, згодом їх проводили все частіше і за все більшої участі регулярних військових з'єднань.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  2-4 квітня 1943 р. Захоплення м. Горохів у фашистів загоном української поліції
  
  Відділ української поліції захопив м. Горохів у нацистів, а потім перейшов до лісу.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  4 квітня 1943 р. Заклик УПА до решти української поліції кидати службу у нацистів та переходити до лісу
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  23 квітня 1943 р. Напад загонів УПА на польске поселення Янова Долина у Костопільському повіті
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Травень 1943 р. Роман Шухевич (Тарас Чупринка) стає головою Бюро Проводу ОУН
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  20 травня 1943 р. Напад німецьких та польских поліційних загонів на село Нехвощі Володимир-Волинського району
  
  Після набору поляків до фашистської допомогової поліції поширилися напади на мирне українське населення. У с. Нехвощі було знищено 11 українських селян, у тому числі двоє дітей, спалено 12 дворів.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Червень 1943 р. Масові напади українських загонів на польське населення у Дубнівському та Луцькому повітах
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  5 червня 1943 р. Наказ про координацію самооборони польського населення Волині
  
  Делегат польського уряду видає наказ стосовно координації заходів польського населення Волині з метою самооборони
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Червень - липень 1943 р. Сутички партизанських відділів УПА з загонами партизанів С. Ковпака.
  
  Відбулися численні сутички загонів УПА з партизанськими загонами С. Ковпака, які здійснили рейд з Полісся на Галичину через північну Рівненщину та через території між Рівним та Луцьком.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Липень 1943 р. Формування збройних загонів Української Народної Самооборони (УНС)
  
  За наказом Проводу ОУН для боротьби проти партизанських відділів Ковпака в Карпатах на території Галичини було створено спеціальні збройні загони, які отримали назву УНС з тактичних міркувань (дезінформувати фашистів) - щоб відрізнити від УПА. Стосовно цих загонів також використовувалася назва "Самооборонних кущових відділів" (СКВ), які розподілялися один на село або кілька сіл.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  7 липня 1943 р. Сутичка між загонами ОУН (р.) та ОУН (м.)
  
  В Антоновецьких лісах на Волині загонами ОУН (р.) під проводом Степана Бандери було розбито військові обози ОУН (м.).
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  7 липня 1943 р. Спроба порозуміння з українськими представниками делегата польського уряду
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  11 липня 1943 р. АКЦІЯ ДЕПОЛОНІЗАЦІЇ ВОЛИНІ, ОРГАНІЗОВАНА КЕРІВНИЦТВОМ ОУН (р.)
  
  У Володимирському повіті українські загони напали на щонайменше 99 польських сіл (згідно польських джерел: 167 населених пунктів) і масово винищили польське населення. В результаті акцій проти мирного населення на Волині від рук поліціянтів та українських націоналістів загинуло близько 40 тисяч поляків (задокументовано втрати 36.750 людей, відомі імена та прізвища 19.401 людини) (див. E., W. Siemaszko, “Ludobojstwo dokonane przez nacjonalistow ukrainskich na ludnosci polskiej Wolynia 1939-1945”, t. 2, Warszawa, 2000. - s. 1038), втрати української сторони на Волині визначають у декілька тисяч. Максим Боровець (Тарас Бульба) відмовився підкоритися керівництву ОУН (р.). Керівник ОУН (р.) на той момент - Микола Лебідь - виступив проти, але гору взяла позиція волинського крайового проводу на чолі з Дмитром Клячківським (Климом Савуром).
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  14 липня 1943 р. Пацифікація нацистами чеського села Малин
  
  Внаслідок проведення нацистами пацифікації чеського села Малин вбито 624 чехи і 116 українців.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Серпень 1943 р. Ускладнення українсько-польських стосунків на Галичині
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Серпень 1943 р. Виникнення дев'яти партизанських загонів самооборони польського населення на Волині
  
  Оскільки у планах польського керівництва було виступити з наближенням Червоної армії, протягом 1943 року загони АК на Волині ще не створювалися активно. Загони самооборони складалися переважно з сільського населення. Крім того, мала місце діяльність прокомуністичних польських партизанських загонів.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Серпень 1943 р. Ліквідація ОУН (р.) решток загонів Поліської Січі під проводом Максима Боровця (Тараса Бульби).
  
  Коли дії УПА охопили цілу територію Волині, Поліську Січ було ліквідовано. Більшість її членів перейшли до УПА.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  10-14 серпня 1943 р. Пастирський лист Митрополита Андрея Шептицького
  
  У своєму пастирському листі до духовенства та вірних Митрополит жорстко засудив злочинні дії проти мирного населення.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  21-25 серпня 1943 р. ІІІ Надзвичайний Великий Збір ОУН (р.)
  
  Підтверджено політику боротьби за Незалежну Соборну Україну. Головою проводу ОУН (р.) було призначено Романа Шухевича (Тараса Чупринку) (до нього фактичним лідером УПА був Дмитро Клячківський (Клим Савур)).
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  4 вересня 1943 р. Наказ Дмитра Клячківського (Клима Савура) "Про тактику боротьби з німцями й оборони населення та терену перед наскоками ворога"
  
  У наказі для командирів УПА та комендантів самооборони сформульовано заклик до поширення повстанських дій по всій Україні.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Жовтень 1943 р. Комюніке ОУН, в якому засуджено українсько-польський конфлікт на Волині
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  27 жовтня 1943 р. "Наказ № 1/43" ОУН, який заборонив антипольські дії
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Літо та осінь 1943 р. запеклі бої УПА з партизанськими загонами Федорова, Бегми та Мєдвєдєва
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  28 листопада -1грудня 1943 р. Тегеранська конференція
  
  На конференції за участю керівників США, Великої Британії та СССР було визначено кордони у Европі та майбутні сфери впливу.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Січень 1944 р. Прибуття на Волинь полковника К. Бомбінського
  
  Починається процес створення нової польської дивізії, яка отримала назву 27 Волинської дивізії піхоти Армії Крайової. Згідно з планами польського підпілля, головний виступ проти українських збройних формувань мав відбутися з наближенням Червоної армії.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Кінець січня 1944 р. Напад 27 дивізії піхоти АК на УПА
  
  27-а Волинська піхотна дивізія, до складу якої увійшли партизанські загони, частина членів самооборони і підпілля, що діяли в містах, разом близько 7 тисяч осіб, здійснила напад на УПА, захопивши території від Ковеля до Турії та Бугу. З цих територій було вигнано українське мирне населення.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Початок 1944 р. Дмитро Клячківський (Клим Савур) став головнокомандувачем найміцнішої ґрупи УПА-Північ
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  18 січня 1944 р. Перші збройні сутички УПА з НКВС на Волині
  
  На Волинь було відправлено Орджонікідзівську та Сухумську дивізії НКВС, 5 бриґад, кавалерійський полк, танковий батальйон дивізії ім. Дзержинського та бронепоїзди .
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  27 січня 1944 р. Роман Шухевич (Тарас Чупринка) стає головнокомандуючим УПА
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Лютий 1944 р. Засудження вбивств цивільного населення на Волині Митрополитом Андреєм Шептицьким
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  29 лютого 1944 р. Смертельне поранення генерала Ватутіна
  
  Воїни УПА на Волині смертельно поранили генерала Ватутіна, командувача І Українським фронтом
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Березнь 1944 р. Захоплення значної частини Волині Червоною армією
  
  Червона армія займає на Волині територію до річок Стир і Стохід.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Березнь 1944 р. Хвиля винищення українських сіл на Холмщині
  
  Операції проводилися за підтримки загонів АК. Часто головними виконавцями акцій були вихідці з Волині.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Березнь 1944 р. Операції проти українського населення в селах Сагринь та Шаховиці
  
  Жорстокі операції за підтримки відділів АК проти мирного українського населення. У селі Сагринь загинуло 600 - 800 людей, переважно жінки та діти.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  23-25 квітня 1944 р. Запеклі бої УПА з НКВС поблизу м. Кременець
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  11-14 липня 1944 р. Створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР)
  
  Біля с. Недільна Старосамбірського району представниками різних українських політичних сил визвольного спрямування на Великих зборах утворено УГВР, що стала українським парламентом. Головною метою діяльності УГВР було завершення побудови української держави. У своєму Універсалі УГВР закликало всі національні меншини на українських землях включитися в українську визвольну боротьбу. Їм забезпечувалися повні громадянські права в українській державі.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  21 липня 1944 р. Створення прорадянського Польського Комітету Національного Визволення (ПКНВ)
  
  Польською Крайовою Національною Радою було створено Польський Комітет Національного Визволення (ПКНВ), який було визнано СРСР офіційним представництвом польського народу.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Липень 1944 р. Акція "Буря" Армії Крайової
  
  Найголовнішу роль у операції зіграла 27 Волинська дивізія піхоти Армії Крайової
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  23 липня 1944 р. Захоплення Львова Армією Крайовою до приходу Червоної армії
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Серпень 1944 р. Запеклі бої між відділами УПА та НКВС у Галичині
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  1 вересня 1944 р. Офіційна відмова ОУН (р) від антипольських акцій
  
  ОУН (р.) почала шукати порозуміння з АК з метою спільної боротьби проти радянських окупантів. Головнокомандувач УПА в Східній Галичині Василь Сидор (Шелест) видав наказ, який стримував масові антипольські акції "за винятком польського елементу, що співробітничає з НКВС".
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  9 вересня 1944 р. Угода між ПКНВ та СРСР про взаємний обмін польським населенням на території України та українським населенням на території Польщі
  
  Внаслідок угоди протягом 1944 - 1946 рр. з території Польщі на територію України, часто з застосуванням фізичної сили, було переселено 490 тис. українців. Решту, близько 150 тис., які відмовилися покинути свої поселення, згодом було переселено на західні землі.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  15 жовтня 1944 р. Початок переселення українців з території Польщі
  
  У акціях з переселення українського населення з території Польщі брали участь військові частини польської прорадянської Армії Людової.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Січень-лютий 1945 р. Операції проти українського населення на Надсянні
  
  За оцінками істориків, на територіях, де українці складали етнічну меншість, було винищено близько 12 тисяч українського населення.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  4-11 лютого 1945 р. Ялтинська конференція
  
  На конференції за участю керівників США, Великобританії і СРСР поділ сфер впливу у повоєнній Европі було остаточно зафіксовано.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Квітень -травень 1945 р. Запеклі бої НКВС з УПА на Прикарпатті та в Карпатах
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  21 травня 1945 р. Зустріч представників українського та польського антикомуністичного підпілля в с. Руда Ружанецька біля Любліна
  
  Досягнуто порозуміння між організацією "Свобода і Незалежність" (спадкоємцем АК) та УПА. Суперечка про вигляд польсько-українського кордону призвела до того, що формальної угоди на найвищому рівні не було підписано.
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  3 вересня 1945 р. Початок виселення українців з території Саноцького, Перемиського і Ліського повітів Польщі
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  Зима 1945 р. - літо 1946 р. Успішні військові дії україно-польського антикомуністичного підпілля на території на захід від р. Сян.
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  24 квітня 1946 р. Початок виселення українського населення з Любачівського та Ярославського повітів Польщі
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  28 березня 1947 р. Загибель польського генерала К. Сверчєвського у бою з УПА
  
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  28 квітня 1947 р. Початок акції "Вісла"
  
  Почалося примусове переселення польських громадян українського походження на західні території Польщі, яким займалася спеціальна група Війська Польського "Вісла" під командуванням генерала С. Моссора. Близько 150 тисяч українців було переселено на західні землі, з застосуванням фізичного примусу. Найчастіше переселенцям заборонялося селитися більше, ніж по 5 родин у одному населеному пункті.
  
  --------------------------------------------------------------------------------

• 2007.06.03 | igorg

  Ада Рутковська, Даріуш Столя: Фальшивий опис, реальний злочин

  http://maidan.org.ua/static/mai/1180878103.html
  
  Fałszywy opis, prawdziwe zbrodnie...
  http://www.rzeczpospolita.pl/news.rol?newsId=1680
  Статтю під цією назвою було оприлюднено у Rzeczpospolitej 19 травня цього року. Мова йде про те, що відома світлина із зображенням вбитих дітей, що зазвичай наводилася у якості доказу злочинів УПА проти поляків на т.зв. Східних Кресах, ба більше послугувала прототипом проекту зі встановлення відповідного пам'ятника у Варшаві, виявилася доказом фальшивим.
  ...
  ...
  Для історика XX століття відповідь на питання, чи пам'ятати і увічнити ті події і їхні жертви, є очевидною: їм належні пошана і пам'ять. Нація - це спільність пам'яті і забуття, але ми не вважаємо, що "політика забуття" допомагала би поєднанню між людьми і народами. Важливі події минулого слід нагадувати і увічнювати, навіть коли це важко і болісно. Відкритим і нелегким є питання, як це здійснювати. Маємо надію, що випадок фальшивого пам'ятника нагадуватиме про потребу спільної праці на цьому полі захисників пам'яті та речників правди.
  
  ==========
  Від перекладача:
  
  Українсько-польський конфлікт часів Другої Світової - трагічна сторінка нашої з поляками історії, де так чи инакше завинили обидві сторони. Наразі її намагаються використати проти нас усім відомі погані хлопці, котрі і в незалежній Україні і в незалежній Польщі завжди воліли бачити смертельних ворогів, а також їхні місцеві посіпаки. Проте, людяність і здоровий глузд у нас зазвичай переважають. І тому і з нашого, і з польського боку попри все іде рух назустріч одне одному за відомою формулою: "Перепрошуємо і пробачаємо".
  
  sauveteur-d-ua
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.06.03 | columbo

    додаток

    Oświadczenie Zarządu OR w sprawie planowanego w Warszawie pomnika upamiętniającego ofiary UPA
    piątek, 16 03 2007
    Stowarzyszenie Przeciw Antysemityzmowi i Ksenofobii „Otwarta Rzeczpospolita" pragnie zwrócić uwagę na niepokojące i groźne zjawisko, jakim jest stosunek różnych organów administracji do idei upamiętnienia ofiar Ukraińskiej Powstańczej Armii.
    
    Projektuje się, że ofiary te zostaną upamiętnione przez pomnik, jednakże jego wymowa ma być niezwykle drastyczna. Planowany kształt pomnika, którym ma być drzewo z trupami dzieci, nie tyle czci pomordowanych, ile budzi nienawiść do sprawców. Postawiony w przestrzeni publicznej, wspólnej, taki pomnik przestaje być znakiem czyichś przeżyć i emocji, może być natomiast odczytywany jako wyraz świadomości całego społeczeństwa. Fakt, że dotychczas zajmujące się sprawą instancje uznały, iż nienawiść do ukraińskich sąsiadów w tę zbiorową świadomość może być wpisywana, budzi nasz najgłębszy niepokój i sprzeciw. Jest to dowód na to, że klimat życia zbiorowego zmienia się i otwiera na nurty radykalne, odwołujące się do nienawiści dzielącej ludzi, podniecające emocje wrogości wobec innych – i że państwo to dążenie do podziałów i te postawy wrogości toleruje.
    
    Zwracamy się do wszystkich obywateli o podjęcie wysiłków, by nienawiść nie wrosła w serca i nie zatruła krwi pobratymczej.
    http://www.szorcik.pl/11p

• 2007.06.06 | igorg

  Мирослав Кальба: Акція “Burza” - “Буря”

  http://maidan.org.ua/static/mai/1181135338.html
  Польща поміж совєтським молотом і німецьким ковадлом
  
  Акція “Вісла”, у травні не сходила зі шпальт української преси, як в краю, так і в діяспорі. Та ніде не зустрічав я згадки про Акцію “Burza”, яку у формі повстання підготовляв польський екзильний уряд Міколайчика, щоб заволодіти західними територіями України. Тому постараюсь познайомити читача з нею.

• 2007.06.10 | igorg

  "Повстанська розвідка діє точно і відважно...".

  Анонс нової книжки, подяка пану Nikita
  http://www.archives.gov.ua/Publicat/UPA-SBU.php
  
  Вєдєнєєв Д. В., Биструхін Г. С.
  "Повстанська розвідка діє точно і відважно...". Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. 1940–1950-ті роки /
  Національна академія Служби безпеки України. Український інститут військової історії. – К., 2006. – 568 с.
  УДК 355.34:94](477)"1940/1950"
  
  ISBN 966-7048-62-4
  © Вєдєнєєв Д. В., Биструхін Г. С., 2006
  © Дизайн, макет, "К.І.С.", 2006
  
  У монографії проаналізовано джерельну базу дослідження історії розвідувальної та контррозвідувальної діяльності руху українських націоналістів та УПА. Вперше оприлюднено низку документів Державного архіву СБ України, які характеризують творення спеціальних підрозділів в ОУН та УПА, їх розвідувальну, контррозвідувальну, оперативно-бойову діяльність, особливості кадрового складу. Автори визначили основні історичні типи спецпідрозділів українського націоналістичного руху, висвітлили стан публікації документів згаданих структур, дали оцінку фондам центральних державних архівів України, Державного архіву СБ України як важливих джерел з вивчення "таємного фронту" такого складного феномену вітчизняної історії, яким були збройні змагання під політичним проводом Організації українських націоналістів. Окремий розділ праці містить біографії чільників руху ОУН та УПА в Україні в світлі документів органів держбезпеки.
  Для науковців-істориків, правознавців, викладачів, курсантів і слухачів вищих військових закладів освіти, всіх, кого цікавить історія розвідки та контррозвідки в Україні.

• 2007.06.12 | igorg

  Архівні документи до історії УПА Архіви України

  http://www.archives.gov.ua/News/Arch-Doc.php
  
  Архівні документи
  до історії Української повстанської Армії
  
  Довідники
  Документальні видання
  Дослідження
  "Літопис УПА" в Інтернеті
  Петро Потічний. "Літопис УПА" – джерело знань про Визвольну боротьбу в Україні
  
  ---------------------------------------------------------------------
  
  Довідники:
  Папакін Г. "Озернянський архів" – нові джерела до історії українського руху Опору // Архіви України / Державний комітет архівів України. - Київ, 2005. - № 1-3 (256). - С. 513-515. Файл в форматі PDF (223 KB)
  
  Колекція документів і матеріалів Служби безпеки ОУН-УПА на Тернопільщині ("Озернянський архів") // Архіви України / Державний комітет архівів України. - Київ, 2005. - № 1-3 (256). - С. 515-534. Файл в форматі PDF (260 KB)
  
  Кагуй П. Матеріали до історії УПА, ОУН у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України // Україна в минулому / АН України. Інститут української археографії. Львівське відділення. - Київ; Львів, 1992. - Вип. 3. - С. 7-9.
  
  Кентій А. Джерела з історії ОУН-УПА у фондах державних архівів України // Документи з історії національно-визвольного руху в Україні ХХ ст.: Інформ. бюл. / НАН України; Інститут української археографії. - 1-е вид. - К., 1994. - Вип. 1. - С. 17-21
  
  Сохань О. Автоматизований банк даних "Джерела з історії УПА" // Документи з історії національно-визвольного руху в Україні ХХ ст.: Інформ. бюл. / НАН України; Інститут української археографії. - 1-е вид. - К., 1994. - Вип. 1. - С. 11-16
  
  Волинь. Східна Галичина. 1943-1944: Путівник по польських та українських архівних джерелах / За ред. Д. Наленч та Г. Боряка. - T. 1. - Варшава-Київ, 2003.
  
  Фонди з історії Української повстанської армії в державних архівосховищах України. - К., 1999. - Вип. 1: Анотований покажчик фондів УПА (1942-1946) / Упор. Г. Папакін, О. Вовк, З. Яцишин. - 60 с.
  
  Фонди з історії Української повстанської армії в державних архівосховищах України (1941-1957). - К., 2000. - Вип. 2: Анотований покажчик фондів партійних органів УРСР, в яких відбилася боротьба з УПА / Упор.: Г. Папакін. - 48 с.
  
  Документальні видання:
  Літопис УПА: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: директивні документи ЦК Компартії України 1943-1959. Документи і матеріали / Редакційна рада: П. Сохань (співголова), П. Потічний (співголова), С. Боряк, Я. Дашкевич, В. Лозицький, Р. Пиріг, О. Пшенніков, М. Ріпецький, Ю. Шаповал. НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; Видавництво "Літопис УПА"; Державний комітет архівів України; ЦДАГО України. - Київ-Торонто, 2001. - Нова серія. - Том 3. - 647 с.
  
  Літопис УПА: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля. Інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС-МВС, МДБ-КДБ 1943-1959. Документи і матеріали / Редакційна рада: П. Сохань (співголова), П. Потічний (співголова), С. Богунов та ін. НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Видавництво "Літопис УПА"; Державний комітет архівів України; ЦДАГО України. - К., 2002. - Нова серія. - Том 4. Книга перша: 1943-1945. - 598 с.
  
  Літопис УПА: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля. Інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС-МВС, МДБ-КДБ 1943-1959. Книга друга: 1946-1947 / Редакційна рада: П. Сохань (співголова), П. Потічний (співголова), С. Богунов та ін. НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Видавництво "Літопис УПА"; Державний комітет архівів України; ЦДАГО України. - К., 2003. - Нова серія. - Том 5. Книга друга: 1946-1947. - 576 с.
  
  Літопис УПА: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля. Інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС-МВС, МДБ-КДБ 1948. Книга третя: 1948 / Редакційна рада: П. Сохань (співголова), П. Потічний (співголова), С. Богунов та ін. НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Видавництво "Літопис УПА"; Державний комітет архівів України; ЦДАГО України. - К., 2003. - Нова серія. - Том 6. Книга третя: 1948. - 514 с.
  
  Літопис УПА: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля. Інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС-МВС, МДБ-КДБ 1949-1959. Книга четверта: 1949-1959 / Редакційна рада: П. Сохань (співголова), П. Потічний (співголова), С. Богунов та ін. НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Видавництво "Літопис УПА"; Державний комітет архівів України; ЦДАГО України. - К., 2003. - Нова серія. - Том 7. Книга четверта: 1949-1959. - 718 с.
  
  Дослідження:
  Кентій А. В. Збройний чин українських націоналістів. 1920-1956. Історико-архівні нариси / Державний комітет архівів України. Центральний державний архів громадських об'єднань України - Т. 1. Від Української Військової Організації до Організації Українських Націоналістів. 1920-1942. - К., 2005. - 332 с.
  
  Кентій А., Лозицький В. Війна без пощади і милосердя: Партизанський фронт у тилу вермахту в Україні (1941-1944) / Центральний державний архів громадських об'єднань України - К.: "Генеза", 2005. - 408 с.
  
  Слободянюк П. Нескорені (Національно-визвольна боротьба ОУН-УПА на чолі з Романом Шухевичем) / Державний архів Хмельницької області. - Тернопіль, ВАТ "ТВПК "Збруч". - 2006. - 76 с.

• 2007.06.19 | igorg

  Мирослав Кальба: Роман Шухевич і ДУН

  http://maidan.org.ua/static/mai/1181977051.html
  
  Мирослав Кальба
  Старшина Куреня “Нахтіґаль”
  
  Роман Шухевич і ДУН
  (у 100 ліття народження і 66 ліття ДУН )
  
  ...
  1940 року ОУН проголошує “Маніфест ОУН”, в якому подає, що боремося “За Свободу Народів і Людини” і тільки через повний розвал московської імперії і шляхом Української Національної Революції та збройних повстань здобудемо Українську Державу.
  На весну 1941 року II Великий Збір ОУН схвалює таку Військову Постанову - що “Для здіснення своїх цілей ОУН організує і вишколює власну військову силу”. Велика відповідальність за виконання постанов ІІ Великого Збору лягла на військову референтуру Проводу ОУН, у якій шефом штабу в цей час був Роман Шухевич. Він разом зі своїм штабом опрацьовують плян створення військової сили. Їхній плян організування українських леґіонів як -”Дружин Українських Націоналістів” (ДУН) із добровольців , готових на кожну самопожертву, був затверджений Проводом ОУН. Зразу ж наступила підготовка до їхнього створення при Німецькій Армії як самостійної української військової одиниці, і в короткому часі почався вишкіл перших двох куренів під назвою “Нахтіґаль” і “Ролянд”.
  Передумови творення ДУН були такі - Формуванням ДУН займається ОУН і ДУН йому підлягає і перед ним зобов`язується присягою. Завданням ДУН є боротьба проти Москви за Суверенну Українську Державу. ДУН складають присягу українській державі, а не Німеччині, ні тим більше Гітлерові. ДУН може бути вжитий виключно на протиросійському фронті. Українські старшини командують ДУН - ом. ДУН має свого капеляна. Військовий вишкіл починається кожного дня вивішенням українського прапору і закінчується відспіванням української патріотичної молитви.
  Головною метою Військової Референтури при ОУН було мати хай невелику, але перфектно вишлолену частину, з якої в остаточному зможе бути кадр для повстанських формацій.
  
  ...

• 2007.06.20 | igorg

  ОУН на Криворіжжі. Памяті підпільників ОУН

  27 травня у Народному домі у Кривому Розі пройшов вечір пам’яті Криворізьких підпільників ОУН Сергія Шерстюка, Ганни Максимець і Михайла Пронченка, розстріляних гітлерівцями 65 років тому. Цей захід організований Конгресом Українських Націоналістів провела лідер цієї організації, просвітянка Валентина Кривда. Матеріали цього заходу опубліковано в газеті „Промінь просвіти” №11(20) червень 2007 року (prosvita_kmo@ukr.net).
  В гілці нижче ми подаємо деякі з виступів повністю, майже дослівно. Дякуємо за розшифрування аудіозаписів Сергію Гірику. Ми вибачаємось, що подаємо матеріал без літературної обробки. Однак така обробка вимагала б подальшого узгодження тексту з авторами, що зробило б процес дуже тривалим. Втім, стенограма точніше передає живий характер виступів. Ми охоче внесемо правки якщо автори того бажатимуть.
  
  Стенограма виступу лауреата Шевченківської премії Григорія Гусейнова в статтях Майдану http://maidan.org.ua/static/mai/1182621941.html
  ___________________________________________________________________
  
  З доповіді Валентини Кривди
  "Терор проти ОУН тривав протягом усієї окупації”
  „Промінь просвіти” №11(20) червень 2007 року
  Доповідь побудована на матеріалах історичної розвідки, виконаної 1993 року на той час студентами Дніпропетровського державного університету Павлом Хоботом і Дмитром Куделею (Дмитро три роки тому загинув).
  
  Микола ЛЕБІДЬ у своїй книзі „УПА” писав про розстріляних у 1942 році криворізьких підпільників: „Це ті, що перші відгукнулися на залпи самостійницької боротьби, це ті, що в довголітній підбільшовицькій займанщині не втратили почуття національної гідності, що в гурті кількох одиниць плекали духа боротьби. З яким завзяттям, з яким захопленням приступили вони до неї! Вони були горді, що ріс дух спротиву українського шахтаря, що за недовгий час уже Криворіжчина не тільки дорівнює свідомістю, але й перевищить західноукраїнські землі, що український робітник-рудник засвідчить перед сіма „визволителями”, для кого він хоче й буде працювати !..”
  
  Сергій ШЕРСТЮК. Це ім’я майже нікому невідоме. У книзі професора Лева ШАНКОВСЬКОГО про нього написано таке: „Вже на першому зібранні громадян міста Кривого Рогу, що їх скликала похідна група, Шерстюк дав їй знамениту політичну лекцію. На зборах зачитано прокламацію відновлення Української державності у Львові від 30 червня 1941 року. На зборах було понад 40 осіб. Шерстюк взяв слово й висловив своє невдоволення, що така прокламація зачитується у дрантивому приміщенні при участі горстки людей. „Декларувати самостійність, - казав Шерстюк, - повинні десятки тисяч народу, на прилюдному місці. Це повинно бути велике всенаціональне свято”. І далі: „Мабуть, куца тая самостійність, коли ми з нею ховаємося по кутках”. Всі присутні були заскочені такою різкою заявою, а організатори зборів, члени похідної групи ОУН, примушені були визнати, що справді треба ховатись із проголошенням самостійності, бо німці її не визнають і проти неї виступають”. ”Так тоді будемо силою її здобувати!” - закінчив своє слово інженер Шерстюк.
  
  А про Ганну МАКСИМЕЦЬ і Михайла ПРОНЧЕНКА є відомості в Криворізькій енциклопедії. Ось вони: „Максимець Ганна Данилівна, народилась у Львівські області 1913 року, розстріляна в Кривому Розі 12 квітня 1942 року. Учасник підпілля, освіта середня, член ОУН з 1930 року. У 1932-1939 рр. перебувала в польському концтаборі „Бенере Картузька”. Член Проводу ОУН. У липні 1941 року в складі похідної групи ОУН вела пропаганду ідей незалежної України в східних областях. У Кривому Розі заарештована гестапо і страчена після тривалих катувань”.
  
  Про Михайла ПРОНЧЕНКА:„7 вересня 1908 року на Криворіжжі - 11.02.42. Поет. Закінчив Вищу школу в Дніпропетровську. З дитинства наймитував. Працював у газеті „Червоний гірник” секретарем. У 1932 році заарештований. Перебував у Хабаровському таборі. Після звільнення поринув у літературу, писав про історію України. Член Проводу ОУН. На вірші складені пісні. За часів окупації редагував газету „Дзвін”. У грудні 1941 року заарештований гестапо, розстріляний на шахті імені ВАЛЯВКА. Автор збірок „Здобуваю надра” (1933). „Кобза” (1941)”.
  
  22 червня 1941 року почалася війна Німеччини з Совєтським Союзом. Частини ОУН за кордоном очікували такого перебігу подій і готувалися до походу на Схід. З цією метою було створено Похідні групи, до яких зараховувалися вишколені члени організації. До завдання цих груп входило виконання постанов 2-го Великого Збору: творення Української держави через поступове опанування місцевостей, з яких усунуто органи совєтської влади. На цих теренах належало, випередивши німців, організувати українську адміністрацію і міліцію, тим самим ставлячи німців перед виконаними фактами. Важливою ділянкою роботи вважалося поширення незалежницьких ідей і формування відповідних настроїв серед місцевого населення, а також пропаганда ідей ОУН та вербування нових членів, виявлення симпатиків.
  
  Після проголошення Акту про відновлення Української Держави у Львові 30 червня 1941 року члени Проводу мусили також доводити до людей його зміст та значення.
  
  Похідні групи складалися з Північної, Середньої і Південної. Відповідно, похідна група „ПІВДЕНЬ” під проводом Зиновія МАТЛИ („РІЧКА”) повинна була охопити своєю діяльністю південь України, центром якого вважався Дніпропетровськ. Перші члени Похідної групи з’явилися у Дніпропетровську, коли ще тривали бої на лівому березі Дніпра – наприкінці серпня 1941 року.
  
  Вже було заарештовано Українське Державне Правління на чолі з Ярославом СТЕЦЬКОМ, але допоки в прифронтовій зоні цивільна адміністрація німців та СД не встигли перебрати владу у військових комендантів, доти українські патріоти могли так чи інакше опановувати всі ланки легального суспільного життя. Та хвиля німецьких репресій поступово накочувалась із заходу – і легальний етап діяльності ОУН переходив у напівлегальний, а згодом – у підпільний.
  
  Перша інструкція про перехід у підпілля членів ОУН (Б) – (бандерівців-ред.) була видана ще 12 липня 1941 року Миколою ЛЕБЕДЕМ. А 3 вересня 1941 року на нараді Проводу Південного краю було вирішено закінчити діяльність похідних груп і перейти до творення підпільних організацій. Як стверджує професор Лев ШАНКОВСЬКИЙ у своїй, виданій у 1958 році в Мюнхені книзі „Похідні групи ОУН”, частина Організації у Південній Україні першою виконала наказ Лебедя.
  
  У червні 1942 року З.Матлу, вже розконспірованого і вститгнувшого побувати в німецькій тюрмі, рішенням Проводу відправлено до Одеси, а край очолив „Юрій Леміш” – Василь КУК. ( Він і сьогодні живий). З лютого 1943 року все підпілля перейшло під його керівництво, а Дніпропетровськ став „столицею” націоналістичного руху опору. Як звітував своєму партійному керівництву начальник УНКВД Дніпропетровської області (за інформацією з документів Фонду „Архив обкома КПУ”) „Органы гражданского управления при немцах ОУН были использованы как проводные каналы для националистической работы, в частности:
  - школьные отделы райуправ были превращены в резиденции ОУН, через которые велась обработка среди учителей и родителей учащихся;
  - сельхозотделы райуправ были использованы для расстановки ОУНовских кадров на должности старост колхозов и общхозов, бригадиров и завхозов”.
  
  У Кривому Розі міську управу очолив гірничий інженер Сергій ШЕРСТЮК, який водночас був окружним провідником ОУН-Б, а в Дніпродзержинську – інженер О.САМІЙЛЕНКО. За даними того ж УНКВД, до ОУН належали чи мали до неї прихильність голова Нижньо-Дніпровської міськуправи, старости в Магдалинівському і Царичанському районах, начальники Бірж праці Кам’янського і Софіївського районів, заврайвно Софївського району і директор педшколи в Нікополі.
  
  Вже 25 листопада 1941 року для зовнішніх постів „Айнзацкоманди С-15” поліції безпеки і СД (ці команди творилися для боротьби з протинімецьким підпіллям), у тому числі і для Дніпропетровська, був виданий наказ про заарештування і винищення „ВСІХ АКТИВІСТІВ РУХУ БАНДЕРИ ЯК ГРАБІЖНИКІВ”. У такий спосіб окупанти намагалися приховати від світу наявність опору з боку „визволеного” народу. А тим часом ОУНівські летючки закликали до спротиву, показували грабіжницьку тактику гітлерівців до України („Не визволяти нас, а грабувати, як розбійники, прийшли німці на Україну” , - писалося в листівці „До українських селян”. Розвіялися всі сподівання на толерантність німців до Української держави).
  
  ТЕРОР ПРОТИ ОУН ТРИВАВ ПРОТЯГОМ УСІЄЇ ОКУПАЦІЇ. І тут хочеться процитувати витяг з характерного звернення німецького управління „Слухай, український народе!” за червень 1943 року: „... кремлівські жиди стоять у зв’язку з ОУН, яка нібито воює проти большевизму... В проводі ОУН сидять агенти Москви... ОУН і більшовизм – це одне, тому мусять вони бути знищені!” Тож як при цьому не пригадати твердження з совєтських листівок про те, що „БАНДЕРА прибув на Україну на німецькій тачанці...”.
  
  В умовах німецького терору ОУН обрала тактику пасивного спротиву. Адже активний призвів би до викриття і знищення свідомого елементу, якого потребувала організація в майбутньому, під час всеукраїнського революційного вибуху. ОУНівська мережа тільки-но почала формуватися. Бандерівське підпілля, не маючи сильного тилу (як більшовицьке), зосереджувалося переважно на фронті агітації за Українську Соборну Самостійну Державу, проти вивезення молоді до Німеччини, здачі харчів та матеріальних цінностей окупантові. Активний опір у тактиці ОУН на Сході таки існував, але мав переважно оборонний і профілактичний характер. Тобто, у формі замахів на зрадників-агентів та сексотів. Німців майже не чіпали, адже це безпосередньо відбивалося на місцевому населенні.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.06.20 | igorg

    Володимир Стецюк Криворіжжя в умовах окупації

    Криворіжжя в умовах більшовицької і німецької окупації.
    Володимир Стецюк, директор "Видавничого дому".
    
    Шановне товариство, я вас вітаю з сьогоднішнім святом Трійці, із сьогоднішньою знаковою подією. Вважаю, що це саме знакова подія для нашого міста, коли ми розглядаємо саме тих визначних людей, саме ці події, які вже привернули увагу криворізького загалу дуже давно, але, нажаль, на сьогодні, якщо екстраполювати події тих часів на сьогоднішній день, я знову можу послатися на цитату, яку зробила Валентина Олександрівна Кривда, яка цитувала слова Сергія Шерстюка під час декларування Акту Незалежності похідною групою в Кривому Розі і який сказав, що мабуть, куца та незалежність, коли це відбувається в дрантивому приміщенні і при горстці людей. Тому, сьогодні, на шістнадцятому році незалежності, коли ця подія відбувається теж у такому обмеженому загалі й не привернула уваги широких кіл нашого міста, це теж говорить про куцість можливо нашої ще незалежності. Тому що, саме ці імена мали би вже давно бути, як говорив Григорій Джамалович Гусейнов, увічнені й пам’ятними дошками, й назвами вулиць, і виданням багатьох праць, які присвячені їм, але, нажаль, на сьогодні ми ще цього не маємо.
    
    Я хотів би вас познайомити зі своєю працею. Я хотів би одразу зазначити, що я не фаховий історик, дещо займаюся краєзнавством, і ця праця не суто історична, а більше, можливо, публіцистично-аналітична праця. Я дещо скажу з історії виникнення, оскільки воно саме по собі теж показове для нашої дійсності. У 2001 році, коли ми відзначали 75-ліття заснування першого на Криворіжжі творчого об’єднання, я написав таку оглядову статтю з цього приводу, де була така спроба оглянути літературний процес на Криворіжжі і, посилаючись на Григорія Джамалович Гусейнова, який запропонував загалові в своїх працях періодизацію розвитку найбільш таку усталену літературної діяльності на Криворіжжі й одним із цих спалахів був саме період окупації, діяльність Пронченка як видавця і як поета.
    
    От єдина лише фраза, використана в цій статті викликала бурхливу реакцію „Коммуниста Кривбасса”, яку я зараз швидко знайду, які дуже обурилися визначенням того, що в період окупації було якесь там національне духовне піднесення в Кривбасі. За визначенням, так би мовити, традиційної радянської історіографії такого не могло бути ніяким чином. Тому, через деякий час, ця стаття була супроводжена фотографією фюрера: задоволений фюрер за читанням газети і рубрика „Червоного гірника”. Оскільки ця моя стаття була надрукована в свій час в газеті „Червоний гірник” і в газеті „Звезла-4”.
    
    Зокрема, редактор газети „Червоний гірник” Володимир Штельмах, стурбований такою реакцією звернувся до мене підготувати довідку – чи були насправді якісь підстави говорити про те, що на Криворіжжі в цей період було якесь національне культурне піднесення. Оскільки я вже до цього цікавився цією темою, то замість довідки я написав таку розлогу статтю під назвою „Міфи і табу в Українській історії” і вирішив, оскільки це була реакція на статтю надруковану як у „Червоному гірнику” і в „Звезде-4”, я запропонував її до друку як відповідь нашим комуністам стосовно мого погляду на історію, зокрема на період визвольних змагань в Україні 18-21 рр. і 41-44 рр. на Криворіжжі.
    
    Нажаль, ці статті світ не побачили й через кілька років мій син, який навчався в десятому класі й брав участь у конкурсі дослідницьких робіт по лінії МАНу, однією зі своїх тем обрав саме період окупації на Криворіжжі. Звісно, мені, як батькові, довелося йому допомагати деякими матеріалами й він проводив, за допомогою Людмили Федорівни Мельник, вони проводили опитування криворіжців, які були в період окупації, або були вислані на примусові роботи до Німеччини й т.д. От після огляду й аналізу таких матеріалів виникла така тема, яка, як на мій погляд, на той час викликала доволі неоднозначне ставлення –„Криворіжжя в умовах більшовицької й німецької окупації” такого-то періоду. Незважаючи на неоднозначне ставлення, робота ця отримала на криворізькому конкурсі призове перше місце, а далі в області вона залишилась непоміченою, не знаю причини. Але це штовхнуло мене далі працювати над цією темою і розширити саме ту першу статтю й подати її саме в такому ключі. І зрештою, так із часом ця робота й сформувалася, тому я змушений був узяти в співавтори свого сина до своєї роботи, вона так і залишилася під цією назвою – „Міфи й табу в українській історії”.
    
    Незважаючи на те, що до цієї роботи було залучено багато нових фактів, але я не вважаю це історичною роботою, а вважаю її такою публіцистично-аналітичною роботою, тобто, оглядаючи історичний процес певного періоду загальний в Україні, і, на фоні цього процесу, подано, так би мовити, населення Криворіжжя в умовах більшовицької окупації (береться етап остаточного утвердження на Криворіжжі в січні 20-го року і до 41-го року) і в період окупації німецької 41-44-го років. У такому порівняльному контексті, під таким кутом зору, ці події виглядають більш випукло, більш зрозуміло для нас, тому що стереотипи, в полоні яких ми до цього часу знаходимось, на жаль.
    
    Все таки я хотів би згадати про сучасні події й узагалі протягом періоду нашої незалежності навколо найболючіших питань нашої історії постійно точаться суперечки. Ці суперечки досить живучі тим, що, все таки, не зважаючи, що за цей період оприлюднено багато наукових праць, практично зі спецхрану вийшла українська історія – я не буду називати імена відомих знаменитих істориків, які стали здобутком широкого загалу, але, тим не менш, у загальній свідомості ще залишається погляд стереотипний, сформований радянським періодом, на нашу українську історію. Коли з трибуни Верховної Ради комуніст Петро Симоненко починає знов розповідати про своє ставлення до голодомору або до УПА й це знаходить відголос у нашому суспільстві, то це, мабуть, про щось говорить.
    
    Я не буду зосереджуватись на багатьох питаннях цієї роботи, я для прикладу візьму деякі відправні точки цих періодів. Уже згадували сьогодні період більшовицької українізації, період НЕПу, і, працюючи в газетному відділі Бібліотеки ім. Вернадського, опрацьовуючи там „Червоний гірник”, можна не помітити цей період, дуже цікавий період. Публікації, коли націонал-більшовизм іще виношував думку, що він буде, так би мовити, панівним в Україні, і московський центр буде опосередковано впливати на ці події. Але не так сталося, але ми будемо про це говорити далі.
    
    Але дуже показовий приклад, яким чином КП(б)У проводило цей процес в Україні й зокрема видно це на Криворіжжі, що в усіх державних установах, закладах, школах, освітніх закладах, медичних закладах проводились щомісячні атестації на знання української мови, літератури, української історії. Якщо людина не здавала, була перездача цієї атестації, якщо людина не здавала повторно, то вона просто звільнялася з роботи. Цей приклад був у двадцяті роки, значить, українізовані школи. Газета „Червоний гірник”, яка почала виходити російською мовою у 24-му році, 28-го року була також українізована. Я можу зачитати вам привітання Григорія Івановича Петровського з цією подією, який пише: „Дуже радий вітати „Червоний гірник” у зв’язку з його переходом на українську мову. Газета „Червоний гірник”, що видаватиметься в одному з промислових центрів України, у Кривому Розі, і більшість читачів у нього – українські робітники, матиме величезне значення. Кривий Ріг оточує маса селянського населення, що має великі зв’язки з українськими пролетарями-гірниками. Отже, з виданням газети українською мовою, зв’язок пролетаріату з селянством буде ще міцнішим і дасть величезні наслідки у справі відродження української культури”. Ну, іще одну цитату я, щоби не переобтяжити вас, секретар криворізького окрпарткому Макаровський з цього приводу також пише в великій статті про наслідки українізації на Криворіжжі, говорив: „Українізація охопила все наше господарське та культурне життя, українська культура переживає нині такий розквіт, що його ніколи не знала жодна культура. Українських шкіл, українських видань, завдячуючи правильній політиці КП(б)У та радвлади на Україні, завдячуючи пролетарському керівництву, побільшало на сьогодні на тисячі процентів навіть проти 1923-го року”.
    
    Ось така була ситуація на Криворіжжі, але це, нажаль, був дуже короткий період, після чого відбулися різке згортання процесів українізації й розпочалися репресії. Я ще не згадав, в цьому процесі, дуже таким великим був розвій літературного життя, про що я вже говорив, і говорив Григорій Джамалович Гусейнов, що була заснована 25-го року організація КРИВЛІТО, потім була відкрита філія ВУСППу, це спілка пролетарських письменників, і почав виходити ілюстрований журнал „Кривбас”, який виходив також українською мовою. Звісно, це було видання під егідою партійного комітету, але, все ж таки, на шпальтах цього видання побачили світ твори багатьох криворізьких українських письменників, які в майбутньому стали відомими, а інші були невдовзі репресованими. Зокрема, був репресований редактор, зокрема, журнал припинив виходити в 33-му році, і його редактор Михайло Олійник був репресований, так само був репресований Михайло Пронченко, про якого ми сьогодні говорили, який рішенням харківської трійки отримав спочатку 5 років заслання, а там, у таборах, отримав ще 2 роки, а після цього поразку в правах на 5 років, який буквально напередодні війни вже повернувся до Кривого Рогу. Найпершим, хто потрапив під цей більшовицький коток репресійний був професор Криворізького педінституту Гаєвський, це відкриття зробив Олександр Мельник, це наш відомий краєзнавець, історик, який багато оприлюднив уже матеріалів, які стосуються історії Криворіжжя, і саме цей знаний в Україні, але вже опальний професор Криворізького педінституту висловив своє бачення взагалі призначення літератури й не погодився з її пролетарським визначенням, що дуже не сподобалося, зокрема, нашим пролетарським письменникам. Як стверджує Олександр Мельник, завдяки їм, і, зрештою, за їхнім клопотанням, професор Гаєвський у 31-му році був арештований, як буцімто причетний до справи СВУ, і отримав 5 років заслання.
    
    Знову ж таки, повертаючись до подій окупації, також слід зазначити, що саме в перші місяці періоду окупації був розвій українського життя на Криворіжжі, про що сьогодні вже говорили. По-перше, дійсно, на чолі цього процесу, йшли свідомі, так би мовити, члени ОУН, які діяли на Криворіжжі, але я не погодився би з тим, що це можна розглядати в межах цієї діяльності, оскільки є свідчення багатьох людей, які були в цей період на Криворіжжі, що, просто, націонал-патріотичний цей рух сприяв цьому. Але взагалі, це було властиво для всього населення.
    
    Як приклад такого, я зачитаю один спогад нашого криворіжця, гірничий інженер, науковець, Іван Петрович Терехов проживав на Криворіжжі. В цей період йому було 14 років. От такі слова його: „Мені було 14 років, і я добре пам’ятаю ці разючі зміни в настроях населення. Якось несподівано в людях проявилися патріотичні почуття, багато хто почав говорити українською мовою, навіть ті, хто до цього часу нею взагалі не говорили. Цікаво, що навіть серед молоді вважалося особливим шиком уміння говорити правильною літературною українською мовою. І хоч життя було надзвичайно складне – війна є війна – з людьми відбувалася якась дивна метаморфоза. Оскільки на першій порі німцям, здавалося, взагалі не було до нас ніякого діла, кожен мусив жити й виживати як знає й уміє. Роботи як такої не було, зарплати й пенсії ніхто не платив, отож, із власної потреби й ініціативи, хтось починав займатися тим чи іншим ремеслом, хтось започатковував якесь напівкустарне виробництво, відбувався якийсь товарообмін”. Я так гадаю, що, коли б така суто приватна ініціатива розвивалася б ще років із 10, ми могли б мати надзвичайно показові економічні результати й наслідки.
    
    Звичайно, було й чимало таких, хто за звичкою намагався щось поцупити при нагоді, що не так чи не там лежало. Звісно, ставлення німців до цього було надзвичайно суворе, карали немилосердно, навіть до розстрілу, і ці каральні заходи, з різних причин, вони почали застосовувати дедалі частіше. Відома вже з історії ситуація, коли офіційно Гітлерові було надано керівниками ОУН таке представлення про заснування української незалежної держави, то реакція, звісно, була відома: саме на кінець 41-го-початок 42-го року перша хвиля репресій проти національно-патріотичного руху, зокрема ця хвиля докотилася і до Кривого Рогу й накрила людей, про яких ми сьогодні говоримо.
    
    Я просто для порівняння вам дав два періоди, я не сказав, що саме в період окупації, перші роки, під проводом саме криворізької групи, яка не належала до утворення ОУН, як потім прийшли похідні групи під керівництвом Шерстюка почали встановлювати українське самоврядування: українська управа, гірниче товариство, був започаткований театр ім. Котляревського, працювала „Просвіта” й навіть відбувалися концерти за участі тих же бандуристів Лазаренків, про яких сьогодні говорив Григорій Джамалович, виходила газета „Дзвін” і додаток до газети „Дзвін” „Меч”, вийшла збірка поезій Пронченка „Кобза”, збірка патріотичних пісень періоду визвольних змагань „Тризуб”. Це просто окремі факти, а взагалі була величезна робота, почали діяти школи, і знову, читаючи сторінки тієї ж газети „Дзвін”, читаючи оголошення або деякі інформації про якісь там заходи, які проводилися, й дивує те, наскільки широким було культурно-духовне життя на Криворіжжі – відновлювали діяльність церков, відновлювали промислові підприємства, громадські, державні установи і т.д.
    
    Так от, просто моя думка, можливо вона не нова, але відносно того, наскільки споріднені й наскільки подібні режими фашистський і більшовицький, й навіть методи їхні були за походженням однакові. Якщо розглядати період українізації 20-х років на Криворіжжі й узагалі в Україні, після яких розпочалися репресії, тобто, з метою виявлення найбільш активних, найбільш талановитих, найбільш свідомих людей, які мали засвітитися, а потім їх спокійно можна було виписати. Так само робили й німці, вони дали спокійно можливість розквітнути українському життю за короткий цей період, після чого спокійно проводилися спеціальні заходи репресивні для того, щоби нейтралізувати, знешкодити розвиток подальший цих рухів.
    
    Тобто, в цій статті думка проводиться така, що, не маючи власної державності, не маючи власної потужної держави, яка мала би захищати потуги місцевого населення до творення власного життя, зокрема духовного, матеріального й так далі, ми постійно будемо стикатися з такими проблемами, тому що, зрештою, колоніальна влада ніколи не буде зацікавлена в тому, щоб виходив за певні межі розвиток свідомості, розвиток культури, то дійсно воно буде ставити цьому заслін усілякими способами, зокрема репресивними. Тому саме на сьогодні ми маємо надзвичайно, я би хотів сказати сприятливу, може на сьогодні ще не зовсім сприятливу, але сам той факт, що ми маємо свою власну державу й у цій державі ми маємо можливість спільно обговорювати ці проблеми, це вже багато про що говорить. Єдине, що ми ще не позбулися тих радянських стереотипів.
    
    Завершуючи свій виступ стосовно цієї статті, просто от саме ставлення офіційне до перших проявів оприлюднення матеріалів стосовно життя періоду окупації, що було нерадянське виявляється там підпілля, а національно-патріотичне. Уже сьогодні згадували Володимира Думанського, який один із перших надрукував – я тоді працював у газеті „Металург” – матеріали про Пронченка, і потім, коли приїздив Анатолій Михайлович Пронченко, частину його спогадів, і я не пам’ятаю 93-ій чи 94-ий рік, коли приїздив сюди вперше у Кривий Ріг Євген Стахів, це зв’язковий похідних груп ОУН, який відповідав саме за Кривбас і Донбас, за цей регіон, він висловив своє бачення подій, які відбувалися на Криворіжжі в цей період і говорив, він так тоді сказав, що крім національного підпілля тут майже ніхто нічого не діяв.
    
    А наприклад у Донбасі, він говорив, що відома група „молодогвардійців” – це вигадка Фадєєва і т.д. Ми добросовісно надрукували ці слова в одному з матеріалів прес-брифінгів у міськвиконкомі, завершився брифінг як у одному кінофільмі, коли Сталін каже: „А вас попрошу остаться”, казав покійний Ступак: „А вас, Стецюк, я прошу остаться”, і почав мені докоряти за те, що „наши ветераны возмущены тем, что вы там напечатали” і т.д.
    
    Звісно, це дуже болісна тема, дуже болісна й неоднозначна, звісно, це тема, про яку треба дуже обережно говорити, щоб не образити почуття людей, які зі зброєю в руках з іншого боку захищали нас, так би мовити, від фашизму, але проблема оцінки цих подій – це вже доконаний факт, і я можу продемонструвати, що дійсно, це знакова подія, і зрештою 2005 року побачила світ книга „Організація Українських Націоналістів і Українська повстанська армія: фаховий висновок робочої групи істориків при урядовій комісії з визначення діяльності ОУН-УПА”. Звісно, це тільки перший крок, але це вже вагомий крок до того, щоб поставити крапку в визначенні діяльності українського повстанського руху. Я вам дякую за увагу.

  • 2007.06.20 | igorg

    Ігор Шелевицький Памяті історика Анатолія Дольчука

    Памяті історика Анатолія Дольчука
    Ігор Шелевицький, д.т.н., професор КЕІ КНЕУ
    
    Дякую, шановні друзі, в такий дуже хвилюючий для мене момент. Я дуже вдячний, що ви всі прийшли, я дуже вдячний, що ми змогли зібратися з такого приводу сьогодні, і мені дуже жаль, що майже рік назад не стало такої людини, історика, який також доклав зусиль до вивчення історії Криворіжжя, якраз до історії цих людей, які боролися за Україну.
    
    Це – Анатолій Дольчук, людина надзвичайно цікава, і я мав таке щастя, спостерігати, скажімо так, розвиток цієї людини, його працю і при цьому, певно, розвиватися й самому. Анатолій Дольчук цікавий тим, що ця людина має абсолютно радянське походження. Народився він на Вінниччині, його мати була головою сільради, батько був військовим. Закінчив він у Львові університет, аспірантуру, після чого він приїхав у Кривий Ріг. Щоправда темою його роботи дисертаційної була національна політика КПРС в 20-ті роки, тобто це був якраз той період, коли відбувалася українізація, і це справило на нього досить велике враження, так само, як і перебування на Львівщині, спілкування з тими людьми.
    
    І вже в 56-му році, коли йому було 24 роки, кандидат історичних наук, один із небагатьох у Кривому Розі, він пише лист в ЦК КПУ „Деякі думки з національного питання”, де викладає такі думки, за які, власне кажучи, ризикував дуже багатьом, тому що, це піднімалося питання про українські частини в армії, про розвиток української мови, про українізацію на Криворіжжі. На щастя це були ще часи Шелеста і справа завершилася тим, що він залишив гірничорудний інститут і був переведений в педінститут. В педінституті він працював, був виконуючим обов’язків завідувача кафедри історії КПРС, займався дослідженням Криворіжжя історії, зустрічався з багатьма людьми, і лише зараз, скажімо, піднімаючи ті документи які залишилися, я зрозумів причину того переслідування й тої справи, яка була порушена проти нього в травні 75-го року.
    
    В травні 75-го року він був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі, зі всіма наслідками зрозумілими для вас, був виключений з КПРС, з роботи й працював біля 15 років екскаваторником на кар’єрі. Ми також вважали, що основною причиною взагалі-то мав бути лист його до ЦК КПУ, але, коли я познайомився з матеріалами його досліджень, я зрозумів, що він привернув увагу контактом із людьми, які працювали в підпіллі УПА.
    
    Справа в тім, що наприкінці 60-х на поч. 70-х років він працював над монографією, над книжкою про підпільників. Це була книжечка, називалася „Червона земля”. Але, коли він почав вивчати підпілля, то він неминуче вийшов на підпільників не тих. Але, оскільки він був людиною, як вчений і як людина, такої виключної чесноти, то він не міг цього уникнути, а раз він вийшов на ці факти, він не міг їх не аналізувати і не міг не прийти до таких висновків, до яких він уже віком 70 років вийшов на позиції послідовні українського, можна сказати так, націоналізму.
    
    Звичайно, в той час, я не знаю, ділився він цією інформацією чи не ділився, але думаю, що оскільки такі контакти з цими людьми були, з цим була пов’язана оця справа проти нього і якимсь лише дивом йому вдалося уникнути судового переслідування. Можливо тому, що в нього було багато робіт спільних із керівництвом області й міста, і вони не хотіли, щоб на них падала якась пряма тінь, тому все обійшлося ось таким переслідуванням, позбавленням можливості.
    
    Потрібно сказати, що в цей час у нього була готова докторська дисертація і, звісно, йому не дали можливості її захистити. І уже зараз, за часів незалежності, він потихеньку працював, згадував оці всі матеріали, піднімав свої спогади і т.д. і на сьогоднішній день залишилася доопрацьована ця ж книжечка-монографія „Червона земля”.
    
    Деякі статті з цієї книжечки, тобто дуже стиснута ця інформація – це публікація „Їх серця палали Любов’ю до України” про українське націоналістичне підпілля на Криворіжжі і ще одна стаття була надрукована. Завдяки пані Кривді і за сприяння українських націоналістів ці роботи побачили більш широку аудиторію. До того вони публікувалися просто в наукових збірниках, які мало хто читає. Крім того, в пам’ять про цього історика, про цю людину „Шлях перемоги” в минулому році, минулого літа опублікували також цю роботу і невеличку замітку про цю людину на своїх сторінках, за що ми їм надзвичайно вдячні.
    
    Тому, я хочу сказати, що Анатолій Васильович є і прикладом для молоді, але основне, що я хотів би сказати, що якщо людина чесна перед собою, якщо вона є чесним ученим, який стоїть на принципах, яка спирається не на міфи, не на вподобання, а на факти, то вона неминуче приходить до того висновку, що ці люди боролися за Україну, за свій народ, і вони заслуговують на пошану і вдячність.
    
    І, думаю, що ми будемо й далі працювати над тим, щоб ця книжечка побачила світ. Дякую вам за увагу.

• 2007.06.23 | Nikita

  Как они воевали за "Незалежную" Украину?

  http://www.polk.ru/pl/news/news_view.php?id=1121244574

• 2007.06.24 | igorg

  Бойові дії УПА проти Німецьких та Радянських каральних військ

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1182507733
  
  Джерело - http://sgd.in.ua/forum/viewtopic.php?t=10

• 2007.06.24 | igorg

  Litopys UPA Volumes

  http://www.infoukes.com/upa/

• 2007.06.28 | igorg

  Геннадій Іванущенко: На Сумщині УПА воювала до 1948 року

  http://maidan.org.ua/static/mai/1182951083.html
  
  Останні знахідки в архівах німецьких та радянських спецслужб та каральних органів свідчать про активні бойові дії підрозділів УПА на території Сумської області. Можливо, це пояснює низьку порівняно з іншими областями Сходу смертність в часі голодомору 1947 року.
  
  Останнім часом стають досяжними документи про діяльність ОУН та УПА на Сході України, які містять факти, вислови та судження, що виходять за рамки звичних кліше про „українсько-німецьких буржуазних націоналістів”. Ці документи призначались переважно для інформування вищестоящого начальства про наслідки оперативно-розшукової діяльності, або були листуванням органів МДБ та міліції з партійними органами. Частина цих документів – позасудові кримінальні справи управлінь Служби Безпеки України, які передані на зберігання до держархівів областей та матеріали архіву УМВС України в Сумській області.
  
  ...

• 2007.06.28 | igorg

  Тарас Бульба-Боровець: Україна і жиди

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1181931769

• 2007.06.30 | igorg

  Командир нескорених

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1183182999
  
  Його називають командиром армії безсмертних. Вже 57 років пройшло від його загибелі, але його ім'я досі на слуху – його прізвище називають то з ненавистю, то з пошаною. Роман Шухевич вже повернувся на Батьківщину, полум’ям у серцях кращих представників української молоді і бронзовим пам’ятником на малій батьківщині – у Краковці на самому польсько-українському кордоні.

• 2007.07.06 | igorg

  На світанку (юний Шухевич та його рід)

  НА СВІТАНКУ (юний Шухевич та його рід)
  Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ
  
  http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=1175
  
  Якось Ромек, як інколи кликали його друзі, грав на фортепіано на вечірці в карпатському містечку Дора. Інструмент привезли на возі від однієї свідомої родини до будинку «Просвіти». Коли ж фортепіано треба було повертати господарям, стало шкода перевозити його на возі, тому хлопці підняли інструмент разом з кріслом, у якому сидів Шухевич, та й понесли їх через усе містечко. Роман увесь час грав, і цю історію довго переповідали місцеві жителі.
  
  «Тишковецькі Шухевичі»
  
  Великий рід Шухевичів упродовж кількох поколінь збагачував Україну священиками, науковцями, митцями, юристами та військовими. Найдавніші згадки про рід сягають XVIII—XIX століть. Зокрема, розповідається про отця Миколу Шухевича, який був священиком у селі Раківці над Дністром. Миколин син Йосип, прадід Романа Шухевича, був парохом у селі Тишківці Городенківського повіту. Від нього починається «тишковецька лінія» родини Шухевичів, бо є ще й «олієвська лінія» (від села Олієв, де священиком був брат Йосипа Шухевича).
  
  ...
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2009.07.23 | igorg

    Роман Шухович, Тарас Гунчак

    http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1247824319 yes

• 2007.07.11 | igorg

  Участь УПА і Шухевича в каральних акціях документами НКВС не під

  http://www.personal-plus.net/228/2233.html
  
  Участь УПА і Шухевича в каральних акціях документами НКВС не підтверджується
  № 25 (228) 4 - 10 липня 2007 року
  
  
  Сьогодні, в день 100-річчя з дня народження генерала Української Повстанської Армії Романа Шухевича, в Києві презентовано І том книги документів радянських спецслужб «Роман Шухевич. У документах радянських органів державної безпеки (1940 — 1950)».
  
  У прес-конференції в УНІАН, організованій з нагоди презентації книги, взяли участь професор, науковий редактор видання Володимир СЕРГІЙЧУК; кандидат історичних наук, заступник начальника Державного архіву СБУ Сергій КОКІН; голова правління Інституту національного державознавства Михайло РАТУШНИЙ, за сприяння якого здійснено видання книги.
  
  «Для нас було дуже важливо, щоб ця книга з’явилася саме сьогодні. Сьогодні, у день 100-річчя від дня народження командира УПА, саме ці дослідження покажуть більш повно, хто був Роман Шухевич, чим він займався, задля чого жив і загинув», — зазначив С.РАТУШНИЙ.
  
  За його словами, архівні дані показали, що Р.Шухевич був керівником всеукраїнської народної армії, яка отримувала підтримку в населення України в усіх регіонах.
  
  «По-перше, якби це був бандит, то не було б тих два томи. По-друге, без сумніву, це був командир не якоїсь групи, а саме армії, документи підтверджують, що вона діяла не лише в якомусь певному регіоні — це була всеукраїнська армія. По-третє, це була видатна постать і була народна армія. І з цих документів, зрозуміло, що вона не змогла б діяти, якби не спиралася на цивільне населення, якби не мала широкої народної підтримки», — сказав С.РАТУШНИЙ.
  
  С.КОКІН зазначив, що добування інформації, особливо стосовно керівників УПА, було найважливішим завданням органів держбезпеки, яке вони намагалися виконати за будь-яку ціну, і її пошуки просувалися дуже нелегко. «Але вже наприкінці 1944 р. постать Шухевича стала зрозумілою для органів держбезпеки», — сказав він. Водночас, за словами С.КОКІНА, залишається багато «білих плям», а саме відсутність в архіві СБУ деяких документів, які, на його думку, суттєво доповнили б образ Р.Шухевича як особистості і керівника. Водночас під час підготовки книги було вивчено дуже великий масив документів, що стосуються керівника УПА.
  
  «Документів, які підтвердили б міф про масштабну співпрацю і участь в каральних акціях УПА і Шухевича, просто немає», — додав С.КОКІН. Спочатку, за його інформацією, планувалося видання однієї книги, але згодом вирішили розбити її на два томи: перший — 1940—1945 рр., другий — 1946—1950 рр. Роботу над другим томом заплановано завершити у вересні-жовтні цього року.
  
  Що ж до І тому, то, як повідомили на прес-конференції, до нього увійшли документи, які, своєю чергою, являють кілька блоків. Це документи, які характеризують життя і дільність Р.Шухевича під час його перебування в рядах Краківського проводу 1940-1941р. У цей час його діяльність пов’язана зі зв’язками Краківського проводу з територією різних областей України. Зокрема, це документи спецповідомлень, допо­відні записки про арешти кур’єрів Краківського проводу, статистичні дані, які показують картину розгортання національно-визвольної боротьби на території західних областей України. Інший блок документів стосується долі членів родини Р.Шухевича — його батьків, дружини, дітей. Також до І тому ввійшли документи про те, як органи держбезпеки розгорнули роботу з пошуку Р.Шухевича. У книзі також представлено переписку командира УПА зі Степаном Бандерою.
  
  Книгу зараз надруковано накладом всього 500 примірників. Більшість їх, за інформацією видавців, буде направлено до бібліотек спеціалізованих навчальних закладів, зокрема в школи та установи на Західній Україні, де більш активно діяла УПА. Водночас, вже є домовленості про друк ще 500 книжок на замовлення спонсора з Чикаго, який сам розпоряджатиметься цим накладом. Крім того, ще 500 книжок заплановано видати пізніше.

• 2007.09.17 | Nikita

  'В. Кук завербован в 1944 г., теперь это наш товарищ'

  
  http://russian.kiev.ua/material.php?id=11603510
  
  Нет ни совести, ни чести, всё ...
  
  
  Это русское выражение в самый раз подходит к интервью, которое взял Александр Муратов у Васыля Кука, а «Зеркало Недели» (www.zerkalo-nedeli.com/ie/show/634/55820) сделало его достоянием гласности. Не стоит удивляться Васылю Куку, ныне 94-летнему члену и деятелю ОУН. Греко-католический священник, бывший член ОУН и узник во Вронках, доктор философии, Юрий Федоров, написал, что от члена ОУН требовалось отрицание всего: отца и матери, Бога и совести, закона и этики, любви к ближнему и личных человеческих ощущений. Это означает, что В. Куку можно быть фарисеем. Кроме этого: ОУН-УПА обвинена в совершении преступления геноцида (в оригинале народовбивства - ред.), поэтому В. Кук, как тот, который несет ответственность за те преступления, имеет право говорить неправду.
  
  Иначе обстоит дело с теми, кто берет и публикует такое интервью. Существует правило, по которому тот, кто берет и публикует интервью без объяснения, что редакция не согласна со всеми его утверждениями, берет на себя ответственность за его содержание. То, что заявления В. Кука далеки от правды, будет видно из ниже сказанного. В таком случае необходим вопрос: в чьих интересах публикация, о которой идет речь? Пусть читатели и Редакция сами дадут на него ответ. Я же спрашиваю: кто такой Александр Муратов (кинорежиссер), что он берется за интервью с видным бандеровцем, или он, случайно, героизируя ОУН-УПА, не думает ли о съёмке очередной кинокартины о «геройстве» бандеровцев?
  
  Заслуживает внимания определение «национализма», сделанное В. Куком, согласно которому националист – это человек, который заботится об интересах нации, причём В. Кук заявляет, что немецкий национализм был нацизмом, а в Италии был фашизм. Если бы такое сказал необразованный мальчик из Галиции, то этому можно было бы не удивляться, но это говорит (а О. Муратов не опровергает) «командир УПА», человек, который изучал право. Национализмы, надо сказать, бывают разные, их нельзя отождествлять, как это делает О. Муратов, с патриотизмом.
  
  ОУН была (и до сих пор есть) движением идеологически-политическим, у нее была идеология, одобренная в 1929 году основывающим Конгрессом, которой была (и есть до сих пор) доктрина Дмитрия Донцова, а согласно этой доктрине: для здоровых специес (то есть для украинской нации – В.П.) волевой инстинкт не ограничен ничем ... Будьте рабовладельцами и добытчиками ... Экспансия – не только самоутверждение собственной воли к жизни, но и отрицание её в других ... Нападение и оборона, утверждение своего и отрицание чужого ... Фанатизм и аморальность ... Фанатик – сразу признает свою правду объявленной ... Мораль, о которой здесь говорю, отбрасывала человечность, которая запрещала вредить другим ... идея есть непримиримая, бескомпромиссная, грубая, фанатичная, аморальная ... Историю творят фанатики ... творческое насилие и инициативное меньшинства – управляющие силы ... сковать и принудить к послушанию окружение ... бессмыслицей является международная правда ... чем можно сплотить это сборище? (украинский народ – В.П.) Прежде всего, установить ряд догм, ряд правил, ряд аксиом во всех сферах общественной жизни, резко очерченных, ясно противопоставляемых всем другим, бескомпромиссных; установив правду единую и безошибочную. Во-вторых – вдохновить эту правду, зажечь массу верой... В конце концов – вбить (в смысле втиснуть – В.П.) эту веру и эту правду во взбаламученные временами перемен и чужими влияниями мозги своей массы, без сожаления побеждая отступников.
  
  Или В. Кук не читал эти установки? Он их знает! Но если о них рассказать, то это означало бы признать украинский (интегральный) национализм разновидностью фашизма. А удостоверяет этот факт следующее: в период между мировыми войнами ОУН была членом фашистского интернационала, который назывался «Съезд заграничных национал-социалистов» (припомним, что название «нацисты» образовано именно от „National-Sozialistische”) с центром в Штутгарте, а НСДАП (фашистскую немецкую гитлеровскую партию) представлял в ней Й. Геббельс. Чем этот факт объяснит В. Кук? Иного объяснения, чем то что ОУН была разновидностью фашизма - нет.
  
  В. Кук не решился сказать, что не только немецкие эсэсовцы, но и украинские эсэсовцы (из дивизии СС-Галичина) получают государственные немецкие военные пенсии, что противоречит утверждению мельниковцев о существовании т.н. «Украинской Национальной Армии - УНА».
  
  Отец В. Кука работал железнодорожником, железная дорога в Польше была государственной. В. Кук родился в 1913 году, поэтому в школу ходил в Польше, образование получал в гимназии (по старой системе учебу начинали с 10-ти лет), как говорит В. Кук, его оплачивала железная дорога, то есть польское государство. И польское плохое государство, с которым боролся В. Кук, оплачивало его обучение в украинской частной гимназии!
  
  В. Кук много говорит об австрийских правах, но, как человек просвещенный, как галичанин, говоря о русинах, должен был сказать и о галичанах-русофилах, которых то «правовое» государство упекло вместе с детьми в концлагеря (Терезин, Талергоф), опережая на много лет в организации концлагерей гитлеровскую Германию.
  
  В. Кук упоминает об украинцах, которые стали римскими католиками, «забывая» при этом сказать, что их в Галиции называли «латынныкамы» (в Холмщине «калакутамы»), и что их, как «предателей украинской нации», ОУН Бандеры поголовно истребляла, т.е. убивала, вместе с детьми.
  
  В. Кук говорит об украинском «Пласте», намекая, что эта организация была построена на принципах английского «скаутинга», что является обыкновенной ложью, и это подтверждает сам В. Кук, говоря, что функции «Пласта» после 1930 года ОУН взяла на себя. При случае В. Кук говорит, что без собственного идеологического стержня государство не может существовать. Это означает, что В. Кук хорошо понимает значение идеологии, а ею была (и до сих пор есть) доктрина Д. Донцова.
  
  Отвечая на вопрос А. Муратова, В. Кук заявляет, что украинцы в 1944 году не хотели идти в Красную Армию, прятались от призыва, но умалчивает о самом главном: что Служба безопасности (СБ) ОУН Бандеры (о которой В. Кук вообще не упоминает, а ведь именно её украинцы Волыни и Галиции боялись больше, чем немецкого гестапо) публично применяла пытки, запрещала идти на призывные пункты; семью того, кто шёл в Красную Армию, уничтожали, а имущество жгли.
  
  Наилучшими и самыми убедительными аргументами являются архивные документы, в частности авторства формирований ОУН, а из них видно, что ОУН-УПА не вела боев с целью уничтожения немецких боевых сил; в конце концов ОУН-УПА такими действиями помогала бы советским партизанам, которые боролись против немцев. Немцы выступали против ОУН-УПА в течение лета 1943 года, так как эти формирования истреблением польского населения дезорганизовали им сбор контингентов (молодежи для вывоза на работу в Германию - ред.). Противостояние ОУН-УПА и немецких сил длилось всего немногим более полугода – от мая до декабря 1943 года, т.е. от времени, когда Украинская вспомогательная полиция, политически подчиненная ОУН Бандеры, «пошла в лес», до первых совместных действий немецких и бандеровских сил в декабре 1943 г. В этот период т.е. с мая по декабрь 1943 г. происходили оборонительные бои ОУН-УПА с немцами.
  
  В.Кук говорит, что украинская молодежь шла в УПА, во избежание вывоза на работы в Германию, но замалчивает тот, самый существенный факт, что в УПА добровольно служили только бандеровцы, остальных же ОУН Бандеры «мобилизовала», т.е. насильно взяла в УПА. Под конец 1943 года более 90% УПА составляли «мобилизованные» волынские крестьяне. В таком случае УПА, вопреки В. Куку и А. Муратову, не была повстанческим движением, так как во всём мире повстанческие движения образуются из добровольцев. УПА не была также народно-освободительным движением, так как ОУН Бандеры, которая была организатором УПА, старалась создать украинское государство фашистского типа, которое не было целью украинского народа.
  
  В. Кук говорит о евреях, грузинах, азербайджанцах в УПА, однако замалчивает тот факт, что всех их СБ расстреляла, когда начал приближаться фронт.
  
  А. Муратов заявляет, что читал постановление ІІІ-го ВСОУН (август 1943 г.), в которое в 1950 году были внесены «поправки» – заменены многократно употребляемые слова «новый порядок» (гитлеровский Neue Ordnung), словами „демократический порядок», и которое (постановление) Степан Бандера расценивал, как предназначенное для тех, кто вне организации, так как ОУН имела свое постановление с 1929 года, и оно оставалась обязательным для ОУН. Пусть В. Кук укажет на документ, в котором С. Бандера проявил себя как демократ, признавая постановление III-го ВСОУН!
  
  В. Кук говорит, что для ОУН каждый (украинский) человек представляет ценность, так чем он объяснит уничтожение Службой безопасности ОУН Бандеры в 1941-1950 годах минимум 80 тысяч человек украинского мирного населения?
  
  Что означает «УССГ» (Украинское Соборное Самостоятельное Государство), о котором говорит В. Кук? Ответ на этот вопрос короткий: перманентные войны со всеми соседями Украины. Потому что ОУН считает, что украинская этнографическая территория простирается от Крыныци (возле Кракова) до побережья Каспийского моря, от Пряшивщыны в Словакии к Курской области в России. Для В. Кука являются оправданными массовые убийства, так как ОУН-УПА (а прежде всего СБ, о которой, как это сказано выше, он молчит) совершала их «на украинской этнической территории» – Волынь и Галиция, а также «Закэрзонье» – это, как считает ОУН, территория украинская, поэтому на ней можно убивать беззащитное польское население – от младенцев до более чем столетних старцев. Чем же, повторим это, он оправдает массовые убийства украинцев? Тем, что они не были бандеровцами? Бандеровцами не были 99% украинцев!
  
  А. Муратов не обошел вопрос о С. Бандере, а в ответ, на который можно было надеяться, получил национального «героя», с именем которого на устах эсбисты безжалостно убивали поляков, украинских председателей колхозов, агрономов, фельдшеров, учителей. В. Кук вспомнил также соратника С. Бандеры, который в своем жизнеописании 1941 года сказал, что он, как глава украинского правительства (созванного 30 июня 1941 г. во Львове), «выступает за перенесение немецкого опыта истребления жидов в Украину». Это следовало из фашистской разновидности ОУН и в первую очередь проявилось расстрелом евреев в Бабьем Яру в сентябре 1941 года, совершенному по приказу немцев мельниковским «Буковинским куренем», который в Киеве был переформирован в украинскую полицию. А упоминавшуюся приверженцами ОУН Елену Телигу немцы расстреляли за непослушание в феврале 1942 года.
  
  Жалким выглядит утверждение В. Кука о том, что С. Бандера «провозглашением Украинского Государства» (30 июня 1941 г.) старался «принудить немцев стать на нашу сторону». Такое может говорить (и публиковать) сумасшедший. 30 июня 1941 г. Ярослав Стецько от лица ОУН Бандеры провозгласил во Львове «Украинское Государство», которое «будет тесно содействать с Национал-Социалистической Большой Германией, под руководством своего Вождя Адольфа Гитлера создает новый порядок в Европе» и которая «будет бороться дальше (вместе) с СОЮЗНОЙ НЕМЕЦКОЙ АРМИЕЙ». Читатели в Украине грамотные, сами оценят высказывания В. Кука.
  
  Важно то, что В. Кук говорит, что он сам, как и С. Бандера, читал «Майн Кампф» А. Гитлера. Только абсолютный невежда мог в контексте этой книги думать об украинском государстве, ведь Гитлер недвусмысленно в ней сказал (и сказанное проводил в жизнь), что его целью является построить на Востоке Европы, то есть и на Украине, Lebensraum, т.е. «жизненное пространство» для немцев. Именно поэтому он осуществлял политику Drang nach Osten (Путь на Восток). На что рассчитывал С. Бандера, на что рассчитывала ОУН, а поэтому и В. Кук?
  
  Автор этих строк имеет в своем распоряжении тысячи архивных документов, в частности авторства Бандеры, из них можно узнать о Тарасе Бульба-Боровце, о его отношении к немцам и большевикам. Среди документов есть также «Открытые письма к Руководству ОУН Бандеры» Боровца с серьезными обвинениями адресата в массовых убийствах, в фашизме ОУН, на которые ОУН Бандеры никогда не ответила. Из архивных документов видно, что бандеровцы совершали массовые убийства под «советской» маркой, а также под маркой Бульбы. Но нет документов, которые бы подтверждали противоположное.
  
  Весьма интересной есть констатация В. Кука о том, что сегодня на Украине нет государственной идеологии. В. Кук, без сомнения, имел в виду националистическую идеологию. Это означает крах украинского национализма на Украине, даже несмотря на то, что на Украине действуют такие оборотни, как С. Кульчицкий, В. Серийчук, несмотря на то, что президент Украины В. Ющенко взял себе в советники личного секретаря Я. Стецько – Романа Зварича, что его советником является «вождь» бандеровцев на Украине – Алексей Ивченко.
  
  К сожалению, несмотря на 94-летний жизненный опыт, В. Кук оказался верным украинскому фашизму, он защищает, а то и героизирует ОУН и образованные ею формирования. Это его сомнительное, с точки зрения морали, право. А как решает эту проблему украинское законодательство – не знаю, знаю зато, что в Польше и Германии пропаганда фашизма запрещена конституцией. Но кто дал право редакции «Зеркала недели» (при помощи А. Муратова) распространять пропаганду украинской разновидности фашизма?
  
  Портрет В. Кука портит только единственный факт, о котором прямо в интервью он не хотел сказать – о его сотрудничестве с советским КГБ, о чем написано в www.oun-upa.org.ua: «Покаялся, написал об этом брошюру. Из заявления ген. КГБ Калугина, которая К(уком) не была опротестована: 'В. Кук завербован в 1944 г., теперь это наш товарищ' («Нескорена Нація», ч.8, 5 94, Б. Чуйко)». Вот и весь бандеровский «герой».
  
  Важно одно: есть основания верить в мудрость украинского народа, который еще во время ІІ-й Мировой войны отверг фашизм. Он отвергнет его и теперь.
  
  Заголовок этой статьи имеет отношение к В. Куку, А. Муратову и редакции «Зеркала недели».
  
  12 февраля 2007 г.
  
  Полищук Виктор Варфоломеевич
  
  "Русская община" [ www.russian.kiev.ua ]. Перевод с канадского западноукраинского диалекта – Наталья Николаева и аналитическая группа Русской Общины. Редакция 05.03.2007
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.09.17 | igorg

    Нема ні совісті ні честі, одна брехня поспіль ...

    З волячою впертістю тофаріщ Nikita старається просвітити темний майданівський народ, а особливо молодь, старається пролити хоч краплю світла в той морок, що ми з вами тут на форумі розвели . Він не вступає в дискусії, мовчанкою відповідає на запитання й тупо товче одне й теж. Тобто тупо пробує вести на форумі Історія класичну пропагандистську війну .
    Він, певно не був в тих краях, не спілкувався з тим людом, як не спілкувався і з учасниками ОУН-УПА. Він не бажає нычого ні чути ні бачити. Воно йому й не треба. Бо він знає що він ЧУЖИЙ.
    
    Дуже ймовірно, що він є прямим нащадком тих хто прийшов в Україну встановлювати свій єдино правильний порядок. З таким довелося нещодавно зустрітися на дільниці. Генетично загостреним нюхом він моментально визначив хто тут бандери і так само безапеляційно заявив, що його предки, приїхавши з туркменістана, тут, в нашому українському місті, наводили порядок. І навели. Маємо їх порядок. А тих що наводили (хоч їх і не просили) і їх виродків донині з керівних крісел не викуриш жодним ладаном.
    
    Тож проглянувши що там написано і де саме, вирішив допомогти тофаріщу - поставивши той текст повністю. Бо він настільки виразний, що навіть коментарів не потребує. Як памятник Василеві Куку. Бо раз така піна від ворогів України йде то що ж може бути краще?
    
    Складна доля в Українців, й багатократно складніша в тих, хто посмів боротися з комуністичною чумою. Складна вона в Петлюри, Скоропадського, Махна, Юрка Тютюнника, Симоненка й тисяч інших ...
    Наразі важко навіть уявити на яку безмежну підлість і підступність здатні тофарісчі, озброєні атеїстичною вірою, які несчисленні жертви несуть на алтар цієї поганської релігії. А основним інструментом й ідолом цієї релігії є брехня. Велика й маленька, відверта й прихована, цинічна й соромязлива, у всіх формах і проявах.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2008.01.14 | Nikita

      Симоненка треба знати

      igorg пише:
      >Складна доля в Українців, й багатократно складніша в тих, хто посмів боротися з комуністичною чумою. Складна вона в Петлюри, Скоропадського, Махна, Юрка Тютюнника, Симоненка
      >
      
      Я повинен навести досить яскраву і суттєву характеристику всього того явища, що називається українським войовничим націоналізмом, подану видатним поетом України Василем Симоненком. Дарма ви його зачисляете у свою зграю. Наведу цю характеристику повністю:
      
      НІ, НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА!
      Я зустрічався з вами в дні суворі,
      Коли вогнів червоні язики
      Сягали від землі під самі зорі,
      І роздирали небо літаки.
      
      Тоді вас люди називали псами,
      Бо ви лизали німцям постоли,
      Кричали "хайль!" охриплими басами,
      І "Ще не вмерла..." голосно ревли.
      
      Де ви ішли - там пустка і руїна,
      І трупи не вміщалися до ям-
      Плювала кров'ю "ненька Україна"
      У морди вам і вашим хазяям.
      
      Ви пропили б уже її, небогу,
      Розпродали б і нас по всій землі,
      Коли б тоді Вкраїні на підмогу
      Зі Сходу не вернулись "москалі".
      
      Тепер ви знов, позв'язувавши кості,
      Торгуєте і оптом, і вроздріб,
      Нових катів запрошуєте в гості
      На українське сало і на хліб.
      
      Ви будете тинятись по чужинах,
      Аж доки дідько всіх не забере,
      Бо знайте: ще не вмерла Україна,-
      I не умре!
      
      
      Вот чому
      > «Він не бажає нычого ні чути ні бачити. Воно йому й не треба.»>
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2008.01.15 | igorg

        То потрудіться познайомитися з його долею,

        а ще краще покажіть де його ім'ям було названо хоч одну вулицю, де його в підручники було внесено, пропагандовано й публіковано за вашої влади, якщо вже він ваш . Може тоді й поясните за що його ваші замочили? Чи може то були петлюрівці з бандерівцями?
        Не поганьте гарну людину своїм товариством. Вірила молода людина вашим брехням, а коли дізналася правду то його талант і щирість стали настільки небезпечними що довелося вбити.

  • 2007.09.20 | stefan

    Nikita - українофоб на 50...

    бо знає істрію ОУН - УПА не більше, ніж на 50 відсотків.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2007.09.22 | igorg

      Я певен, що набагато краще. Бо чітко знає, що ці люди

      боролися за Україну й українців й проти їх ворогів. Тому його не обходять ні власівці ні АК ні хто інший. Його турбують саме українці. І мене це вельми радує, якщо чесно .

• 2007.09.17 | igorg

  Василь КУК: "Тепер я один, але зберігаю найдорожче - пам'ять..."

  http://maidan.org.ua/static/mai/1189412366.html
  "Майдан" публікує одне з останніх інтерв"ю Василя КУКА, яке він дав для "ГпК" 9 травня 2007 року. Нагадуємо, що генерал-хорунжий УПА давав також відповіді на питання про Армію всім бажаючим на форумі нашого сайту - http://www2.maidan.org.ua/n/pressk/1162336470 .
  
  --------------------
  Последний генерал
  Главнокомандующий УПА в 1950-54 гг Василий КУК воевал против фашистов с 1941-го года
  
  О нем уважительно отзывались даже советские спецслужбы: "Последний из могикан, соперник, который действительно вызывал почтение". Василий Кук провел 17 лет – с 1937-го по 1954-ый - в подполье, в том числе и антифашистском. Сейчас последний генерал УПА живет в обычной хрущевке на Дарницком массиве.
  
  - Что для вас означает День Победы?
  - День победы над фашизмом. Гитлеризм – это ужасно, и с ним воевала вся Европа, а не только Красная Армия. В том числе с фашистами сражалась и Организация украинских националистов (ОУН), и Украинская повстанческая армия (УПА). Мы начали борьбу почти тогда же, когда и Красная Армия – с июля 1941-го. Немцы начали арестовывать оуновцев, которые объявили независимость Украины во Львове, и было решено создавать боевые группы для борьбы с фашистами. Из этих боевых групп и выросла УПА, созданная в октябре 1942-го. УПА – единственная из всех сил европейского антифашистского сопротивления, которая вела боевые действия против нацистов без иностранной помощи.
  
  - УПА обвиняют чуть ли не в сотрудничестве с немцами…
  - Это ложь. Тысячи бойцов и подпольщиков ОУН-УПА погибли в неравных боях з гитлеровскими захватчиками. Группа, в состав которой я входил, в 1941-ом направлялась в Киев и была арестована в Василькове немцами. Нас везли во Львов – на следствие и, скорее всего, расстрел. По дороге, в Житомирской тюрме, многих пытали, но никто не выдал товарищей. Мне удалось бежать в Луцке, вместе с Дмитрием Мироном, который потом возглавил националистическое антифашистское подполье в Киеве. Он погиб в июле 1942-го, во время перестрелки с гестаповскими агентами, на углу нынешних Хмельницкого и Лысенка. На Оперном театре сейчас есть мемориальная доска в честь Мирона.
  
  - Где вы встретили 9 мая 1945 года?
  - В Умани, в боевом подразделении УПА. В тот день мы выпустили две листовки – от имени Главнокомандующего УПА Романа Шухевича и от имени ОУН. Листовки содержали поздравление - всех жителей Украины с победой над фашизмом. Там еще подчеркивалось, что вместе с гитлеровским империализмом нужно побеждать и империализм коммунистический. Причем мы обращались именно к солдатам Красной Армии – напоминали, что боролись с фашистами плечом к плечу и призывали их обратить оружие против угнетателей из большевистской номенклатуры.
  
  - Какие чувства испытали вы в тот день, не помните?
  - Честно говоря, тогда мы понимали – советскую бюрократическую машину нам не повалить. Но мы хотели продемонстрировать юному поколению и нашим потомкам, что без собственного государства, без своей армии, без сопротивления угнетателям всех мастей их будут уничтожать, как поголовно уничтожали тех коммунистов в ВКП(б) Украины, которые стояли на национальных позициях.
  
  - Вы помните Киев военных лет?
  - Практически нет. Когда мы организовывали подполье для борьбы с фашистами, то в Киев отправился уже упомянутый Дмитрий Мирон вместе с Пантелеймоном Саком, выходцем из Бышева Макаровского района Киевщины. Моя группа действовала в Днепропетровске. Я возглавлял Провод ОУН на Юго-Восточных украинских землях – в это территориальное подразделение входили и Донбасс, и Запорожье, и Крым, и Одещина… Был в Киеве нелегально весной 1943-го, когда немцы арестовали и потом замучили в застенках гестапо Пантелеймона Сака – и мне пришлось в спешном порядке восстанавливать подпольную организацию в столице.
  
  - Считаете ли вы себя киевлянином?
  - Полноценным киевлянином я стал уже в 1960-ом году, когда вышел из советской тюрьмы. Переехал в Киев, работал под надзором КГБ в Институте истории АН УССР, даже писал статтьи в Украинскую Советскую Энциклопедию, пока не уволили в 1972-ом – вместе с "запретом трудоустройства в научных и образовательных учреждениях". Еле нашел новую работу – в комбинате "Бытреклама", где и проработал до 1986-го… С того времени и до сих пор живу на Дарнице.
  
  - Были ли чудеса в вашей жизни? Случаи, когда вы были уверены, что из ситуации выбраться нельзя. А вы спасались…
  - Постоянно. Как-то шли с нашим подразделением по Волыни в 1944-ом, и вдруг – облава НКВД. Мы спрятались в кустах, оставалось только молиться, а большевики прошли практически по нашим головам, рядом, и никого не заметили. А в 1942-ом в Днепропетровске немцы вычислили мою квартиру и пришли арестовывать – и только благодаря нашему агенту в местной полиции мне удалось ускользнуть в последнюю минуту.
  
  - С советским подпольем в Днепропетровске не сотрудничали?
  - У нас были ограниченные контакты – чтобы получать информацию – но сотрудничества не было. Они больше занимались террористическими акциями против немцев, а мы пропагандой. Днепропетровская сеть националистического подполья – это больше 1000 человек. Тех, кто хотел чаще участвовать в боевых акциях против немцев, мы переправляли на Волынь, в Полесье. Там УПА в упорных боях освободила от фашистов целые районы – и немалую роль в этом сыграли отряды, сформированные из восточных украинцев. А на Днепропетровщине ландшафт для партизанских действий был неподходящий – ну как в степи партизанить?
  
  - Вы считали свои ордена? Какой из них самый дорогой для вас лично?
  - У меня нет орденов (в 2002-ом Василий Кук отказался от звания Героя Украины, которое ему хотел вручить Леонид Кучма – Ред.), есть лишь президентское отличие – "За участие в национально-освободительной борьбе". Многие достойные люди согласились принять это звание – и я не отказался.
  
  - Чувствуете ли вы заботу со стороны государства, которое вы спасли от фашизма (тогда УССР, теперь Украины)?
  - Особо нет. Мы продолжаем требовать, чтобы всех участников национально-освободительного движения считали борцами за волю Украины и дать им статус "борца за независимость Украины", а не "ветерана ВОВ". Власть западноукраинских областей организовывает своего рода неформальные льготы для ветеранов УПА, киевская власть поддерживает организацию "Мемориал", которая собирает и распространяет информацию о нашей борьбе.
  
  - Есть что-то, что вы храните со времен войны, что особо дорого вам?
  - Осталась память. Почти все мои боевые товарищи погибли – кто от рук немцев, кто от рук советов. Ведь теперешние ветераны УПА – это не участники боевых действий, а в основном гражданское население, которое давало кров и пищу повстанцам, за что и поплатилось многолетними сроками в лагерях. Теперь я один, но сохраняю самое дорогое – память.
  
  - А с советскими ветеранами какие у вас отношения?
  - Мы не отмечаем 9 мая, так как это праздник Красной армии. Но ветераны УПА поддерживают прекрасные отношения с ветеранами Красной армии, которые поддерживают идею независимости Украины. Я даже вхожу в президию Объединения ветеранов войны под руководством академика Игоря Юхновского. Мы не поддерживаем лишь позицию ветеранского объединения, которым руководит член КПУ Иван Герасимов. Особо хочу отметить, что УПА никогда не воевала с народом Украины или с Красной Армией. Да коммунистический режим и не выставлял на передний фланг борьбы с УПА обычных красноармейцев, ведь часто бывало, что советские и наши командиры делали вид, что не замечают друг друга – и мирно расходились. А воевали мы против спецвойск НКВД – этих карателей специально бросали против УПА – и против фашистских захватчиков.
  
  Беседовал Павло СОЛОДЬКО

• 2007.09.17 | igorg

  Ярослав Сватко: Спогад про Василя Кука

  http://maidan.org.ua/static/mai/1189353932.html
  Василь Кук, як явище в українському національно-визвольному русі, заслуговує на серйозну аналітичну статтю. Однак зараз у мене зовсім не той стан душі, коли пишеться аналітика, а пам'ять про нього необхідно зафіксувати, щоб спогади не загубились в щоденній суєті. Тому пишу цей спогад, і наперед прошу вибачення в читача за деяку хаотичність тексту. Це скоріше текст про те, який був Василь Кук, як людина, яку я бачив зблизька. А біографію (радше автобіографію) можна буде прочитати у останній книжці “УПА в запитаннях та відповідях Головного Командира”, там є багато фрагментів його біографії.
  ....

• 2007.09.26 | igorg

  У Норильську ми стояли на смерть

  У НОРИЛЬСЬКУ МИ СТОЯЛИ НА СМЕРТЬ
  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1190813985

• 2007.09.29 | stefan

  Ты знаешь, если мы с тобой будем умны, они сами уничтожат друг д

  Дмитрий Шурхало, «Власть денег», специально для «proUA» / 28.09.2007 15:19
  
  Украинская практика политкомпромата пополнилась еще одним know-how. В стране стало «модным» обвинять политиков в том, что во время Второй мировой войны их близкие родственники были пособниками немецких оккупантов. Мы попытались проанализировать причины этого явления, а также взглянуть на него с точки зрения европейцев.
  
  Основы новейшей традиции «охоты на предателей» заложил депутат Дмитрий Чобит, который «изобличил» в связях с фашистскими оккупантами отца Виктора Медведчука. Затем полицаев отыскали в родне министра транспорта и связи Николая Рудьковского. И вот теперь, за неделю до выборов, «полицайские» корни пытаются приписать Виктору Януковичу.
  
  Надо сказать, что, по словам специалистов, компромат на премьер-министра во всех отношениях выглядит наименее убедительно. И вообще, Виктор Федорович воспитывался бабушкой…
  
  Почему в нашем политикуме вдруг повеяло Второй мировой? Видимо, потому, что политики просто не в состоянии обеспечить честные выборы без подкупа и фальсификаций. Вместо этого они воюют с прошлым, безбожно эксплуатируя стереотипы мышления своего электората. В этом занятии они настолько бескомпромиссны, что переступили даже через сталинское правило: «сын за отца не отвечает».
  
  Как-то один пожилой геолог рассказывал, что в 1970-е в их учреждении, в ответ на жалобы сотрудников, что зимой им тяжело ездить несколько километров в открытом кузове грузовика, директор, не задумываясь, отвечал: «А под Москвою в 41-м легче было?!». Так вот, наши политики, выдавая на гора подобного рода компромат, тоже прикрывают свою неадекватность делами давно минувших дней.
  
  Тем не менее, показательно, что политики, эксплуатируя идеологические штампы славного советского прошлого, становятся жертвами своего же оружия. Возможно, в этом есть какая-то высшая справедливость.
  
  Объективности ради следует отметить, что для многих европейских стран Вторая мировая война остается актуальной темой, вокруг которой разыгрываются политические страсти. Например, во Франции лет пять назад большой скандал вызвало высказывание лидера ультраправых Жан-Мари Ле Пэна, который назвал главу коллаборационистского правительства маршала Анри Петэна «непонятым патриотом Франции». (Напомним, что после войны Петэна приговорили к смертной казни, которую затем заменили пожизненным заключением).
  
  Однако в той же Франции в ходе предвыборной борьбы никто не припоминал Франсуа Миттерану, что в 1942-43 гг. он был руководителем одного из ведомств в коллаборационистском правительстве и даже получил правительственную награду. К движению Сопротивления он примкнул только в 1944 г. – когда стало понятно, чем закончится война. Думается, будь Миттеран украинским политиком – его оппоненты не стали бы оппонировать идеям лидера социалистов, а тут же начали копаться в его прошлом. Однако, французам с политиками повезло больше. В ХХ веке Миттеран управлял Францией дольше всех – 14 лет - и остался в их памяти главой государства, который, будучи убежденным социалистом, сумел стать президентом для всех французов (как, кстати, и Шарль де Голль).
  
  В Украине, увы, все по-другому. Когда в контексте имиджа той или иной политической силы речь заходит об историческом контексте, память политиков становится, мягко говоря, весьма избирательной. Взять, к примеру, тех же коммунистов, которые,
  
  не стесняясь, односторонне обвиняют в сотрудничестве с фашистами оуновцев, «забывая» при этом упомянуть о том, как Гитлер и Сталин недолго, но плодотворно сотрудничали в рамках пакте Молотова-Риббентропа. В конце-то концов – почему это Сталину в достижении своих целей можно было договариваться с Гитлером, а Бандере и Мельнику – нет?
  
  Но то – политики, которые зачастую умеют лишь оболванивать свой и чужой электорат. Задача же историков и журналистов - акцентировать внимание общества совсем на других аспектах. А вопросов, хотя и острых, но требующих ответа, - великое множество. Почему, к примеру, на немецкой стороне, в той или иной форме, воевало более миллиона бывших советских граждан. Или что заставило более 80 тысяч галичан пойти в формируемую немцами дивизию «Галичина» – при том, что в сентябре 1939 г. они встречали Красную армию цветами и хлебом-солью?.. Кстати, в разгар памятного скандала с реабилитацией «дивизийников», затеянной Ивано-Франковским горсоветом в 2002 г., практически незамеченным осталось заявление дважды героя Советского Союза генерала Василия Петрова, который во время войны потерял обе руки, но по личной просьбе Сталина остался на службе и был зачислен пожизненно на службу в ВС СССР, а затем – ВС Украины. «Считаю предложение, рассмотренное городским советом, справедливым, - сказал тогда генерал Петров. - От своего имени и от имени своих подчиненных приветствую людей, которые воевали в дивизии «Галичина»... Во-первых, меня как воина не устраивают шаблоны КПСС о воюющих сторонах. Во-вторых, убежден, что каждый воин должен прислушиваться к голосу своей совести. Признаю право за воинами «Галичины», как и за всякими другими, отстаивать свои убеждения».
  
  Думается, такой человек имел (генерал Петров скончался в 2003 г.) моральное право объяснять нам подобные вещи. Однако его мнение осталось незамеченным…
  
  …В свое время Иосиф Сталин не допустил к экранизации сценарий Александра Довженко «Украина в огне». В одном из эпизодов сценария немецкий офицер говорит другому об украинцах: «У этого народа есть ничем и никогда не прикрытая ахиллесова пята. Эти люди абсолютно лишены умения прощать друг другу разногласия даже во имя интересов общих, высоких. У них нет государственного инстинкта... Ты знаешь, они не изучают историю... У них от слова нация осталось только прилагательное. У них нет вечных истин. Поэтому среди них так много изменников... Вот ключ к ларцу, где спрятана их гибель. Нам незачем уничтожать их всех. Ты знаешь, если мы с тобой будем умны, они сами уничтожат друг друга».
  
  Вряд ли немецкие офицеры были такими уж «продвинутыми» этнопсихологами. Скорее всего, Довженко вложил в уста врага собственную оценку соотечественников.
  
  Эти слова актуальны и сейчас, когда политики, спекулируя на «великой памяти народного подвига в годы войны», брызжут друг на друга предвыборным ядом. В итоге симптомы тяжелого отравления испытывает все общество. То самое общество, заботиться о котором клянется «каждый первый» украинский политик.
  
  http://proua.com/analitic/2007/09/28/151937.html
  ==============
  Чомусь "врізались" в вуха оці слова з кіна О.Довженка:
  "...Ты знаешь, если мы с тобой будем умны, они сами уничтожат друг друга"

• 2007.10.12 | igorg

  Останній рейд. Мирослав Кальба

  «О С Т А Н Н І Й Р Е Й Д»
  
  СССР - ПОЛЬЩА- ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНА
  в поборюванні рейдуючих Відділів УПА у вільний світ
  ( до 65 ліття УПА )
  
  З закінченням Другої світової війни на Словаччині в роках 1945-1969, немов «невибухова амуніція», ще довгі роки давали про себе знати «ворожі елементи - наймити чужого капіталу», як у тому часі комуністична пропаганда називала відділи УПА, які рейдом переходили словацькою територією із Закерзоння - пригадуючи, що війна ще не для всіх закінчена.Не маючи можливости зліквідувати ці відділи чи то в Польщі чи на Словаччині, НКВД, або інакше - Міністерство внутрішніх справ СССР, 1949 року мусіло об'єднатися з урядами Польщі і Чехословаччини для спільних дій у поборюванні відділів УПА, які діяли на Закерзонні.
  
  Про спільну боротьбу проти УПА та її ліквідацію на Словаччині понад 20 років зберігалися документи як таємниця у сейфах штабу безпеки. Щойно після тих років залишився відомим детальний архів - спомин Степана Гавули (нашого яничара), про спільну акцію з членами Польської державної безпеки, під час спільної ліквідації одного із відділів УПА, який рейдом перейшов з польських теренів на Словаччину, про що хочу тут розповісти.
  
  * * *
  
  Літо 1949 року було надзвичайно гарне. Державна безпека і міліція тодішнього Пряшівського краю виконували свої буденні завдання. Бож «амуніція», живі залишки Другої світової війни - бандерівські «банди» (як їх вороги залюбки називали) були при безпосередній активній допомозі чеської безпеки вже зліквідовані. Так принаймні ззовні виглядало. Здавалось, що все заспокоїлось, і нарешті населення може спокійно працювати.
  
  В тому часі Степан Гавула працював у відділі державної безпеки у Гуменному.
  Одного червневого дня завітали до нього заступник крайового начальника державної безпеки Лукач Янічек в товаристві Мартіна Бенчека та Павла Бачали. Ляйтенант Янічек зразу приступив до справи. -- «Товаришу Гавуло, за наказом крайового начальника державної безпеки підеш з нами до Пряшева». Ця вістка, чи наказ, не дуже то приємно вплинула на нього, бо чому саме його викликають?Що поганого чи протизаконного він зробив, коли кличуть на допит?
  
  Щоб довідатися більше про те, почав він випитувати , як йому одягнутися? Чим забезпечитись на дорогу? Чи на довгий час розлучається з родиною? Як з грішми? Чи довго буде в Пряшеві, і тому подібне. Не одержав жодної відповіді - відїхав з ними до Пряшева.
  
  Привітався з крайовим начальником державної безпеки старшим ляйтенантом Міхайлом Янковичем. Цей зразу приступив до діла. «Готуємо акцію. Ти нам потрібний. Йдеться про захоплення, а можливо і про ліквідацію небезпечної групи. Вона діє на території Польщі. Ми уже нав'язали з польською безпекою контакт. Акцію готуємо провести разом».
  
  Гавула, задоволений, що нічого йому не загрожує, що не буде допитів, не буде військового прокурора, роздумував лиш про виконання завдання, яке йому доручили.
  
  ЗУСТРІЧ З ПОЛЬСЬКИМИ ДРУЗЯМИ ІЗ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ
  
  Вранці наступного дня до комендантури безпеки завітав заступник крайового начальника міліції штабс-капітан Ян Боргула, який наказав Гавулі «йти воювати».
  Його начальник Янкович остеріг Гавулу, що про справу знають лише вони три, щоб держав він це в таємниці, та що зараз відїдуть на польську границю,
  де стрінуться з польською безпекою З Пряшева на північ дорога швидко миналася. Минувши Сабинів - Липени - Орлів, вони скоро найшлися на границі Чехо-Словаччини з Польщею. Вкоротці на місце зустрічі прибули поляки. Тут Гавула вперше запізнався зі своїм майбутнім співпрацівником із польської безпеки Кобилевським, аліяс Кошецем.
  
  Обговорювання справи розпочав майор, командир польських прикордонників. Поляки вимагали, щоб їм представити і пояснити, яким способом чехи плянують їм допомогти та як практично підготовляють здійснення цієї акції. Не маючи точних даних про групу, їх чисельність, не маючи детадів про противника, не знаючи про «обє'кт» спільного інтересу, чехи не могли дати відповідію
  
  Поляки представили деякі дані про ту групу, заявивши, що з нею співпрацює один із присутніх, який не є з їхньої групи, лиш працівник безпеки. Людина ця, в короткому часі дасть усі потрібні інформації, на основі яких треба буде підготовитиакцію. Поляки поінформували, що члени цієї групи живуть далеко один від одного, тому це забере певний час зібрати всі інформації про українських повстанців, тому не потрібно надто спішити, а наступну зустріч треба буде назначити на пізніше.
  
  Намтупна зустріч відбулася, згідно з домовленням, у будинку пограничників у Бардіївській окрузі. З польської сторони на зустріч прибув лиш майор, командир прикордонників, а зі словацької - капітан Боргула і Гавула. Узгіднили вони дату нової зустрічі, у слідуючу неділю, в якій візмуть участь командир Краківського воєводства пан Дуда. Прийде рівнож їхня людина Кошець, чи то пак - Кобилевський. На цій зустрічі словаки повинні були познайомити поляків
  з точним їхнім пляном, а поляки зі свого боку дадуть точні інформації про групу, число, озброєння, завдання, як рівнож характерні риси зокрема «найнебезпечніших» членів групи. За місце, як і за вмконання акції відповідальними будуть словаки.
  
  Маючи точні дані про величину групи, головно про заміри і цілі противника, почали обговорювати можливі варіянти для захоплення групи, а якщо буде можливість, то і для ліквідації її.
  
  Були намічені слідуючі варіянти для захоплення групи:
  1) Фізична ліквідація командира групи в ніч, підчас сну в готелику «Магура» в Старій Любовні.
  2) Використання автобуса, напрям Стара Любовня - Подолинець в якому будуть подорожувати члени групи УПА, а подорожуючими пасажирами будуть
  члени чехо-словацької безпеки в цивільному. В умовленому місці транспорт зупинеться, і тоді захоплять цілу групу в автобусі, прямим ударом індивідуально. Але цей варіянт зразу був відкинений.
  3) Вжиток алькоголю чи пива, з певними усипляючими медикаментами.
  4) Збройний напад на групу на заздалегідь домовленому місці.
  5). Використання автобуса, ніби звичайного публічного транспорту.
  Зупинпти його в означеному місці, захопити цілу групу, а якщо зайде потреба, то зліквідувати, уживши зброю. Усі ці п'ять варіянтів спочатку були лише орієнтаційними.
  Перший варіянт був відкинений, бо в домовленому часі група не прийшла до Старої Любовні. Трапилось те, що їх «людина» Кошець не встиг зорганізувати перехід групи на територію Чехо-Словаччини
  Другий варіянт відкинуто через небезпеку поранення своїх таки дюдей під час стрілянини в такому малому приміщенні, як автобус.
  Третій варіянт - вжиток алькоголю і пива з доміжкою медикаментів для сну, був вигідний тим, що був без будь-якої небезпеки для членів органів безпеки. Він аж до кінця акції залишився актуальним.
  Четвертий варіянт, ліквідування групи нападом на неї на вільному, відкритому місці, не був задовільним, бо при цьому могли потрапити під загрозу звичайні подорожні. Його теж відкинено.
  П'ятий варіянт, вжиток автобуса, як нормального публічного транспорту, затримання його на умовленому місці, насильний напад на групу та її схоплення, залишився найбільш актуальним.
  
  РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ ПІДГОТОВКА
  
  Наступна зустріч з польськими органами безпеки відбулась у Старій Любовні. З поляків участь взяли начальник Краківського воєводства полковник Дуда, «їх» людина Кошець, майор-командир польських прикордонників та ще пару осіб із польської безпеки. З чехо-словацької сторони участь взяли: старший ляйтинант Янкович, штабс-капітан Боргула і С.Гавула.
  
  На домагання поляків, словаки показали їм місце зустрічі з групою для переведення операції. Біля старої корчми за мостом були досить сприятливі умовини для маскування. Сприяли тому дерева і густі кущі, що росли край дороги, яка вела до Мнішека на Попраді.
  
  Проаналізувавши ще раз завдання, С.Гавула довідався про членів групи, їх звичаї та всі деталі особистого їхнього життя, тобто про все те, що безпосередньо потрібно було йому знати про групу,бо пізніше він мав стати одним із «повстанців»
  Бути з ними ідейним і політичним «однодумцем». Присутні повчали його, як він має себе поводити серед упівців. Він мав, мовляв, вести себе дуже побожно, бо всі українські повстанці «релігійно великі фанатики». Переходячи біля церкви чи хреста, С.Гавула повинен був глибоко поклонитися і перехреститися, мав показати себе великим патріотом, ганити все, що червоне - большевицьке, погоджуватися з тим усім, що повстанці будуть критикувати та лаяти. Гавула мусів також постаратися дістати зброю, бо всі українці з групи і вдома постійно ходять при зброї
  
  ЗУСТРІЧ З ЧАСТИНОЮ ГРУПИ
  
  Польща повідомила що <ціла група готова прийти на територію Словаччини > Був початок вересня 1949 року. Погода була гарна така, як у місяці червні, коли почали підготовляти операцію. Рейдуючу групу очікували в Старій Любовні, але вона не прийшла в означений час. Щойно наступного дня вранці післанець повідомив С.Гавулу, що на старолюбовнянському мості чекає його якийсь чоловік, з яким потрібно йому зустрітися. Була година 1:30 по полудні.
  
  Мущина, що очікував Гавулу, був йому уже знайомий, це був польський приятель Кошець. Він вибачався, що спізнився, бо трохи поблудив, і сказав, що усі з групи не прийшли, що з ним прийшло лише п'ять осіб, у тому і їхній командир. Упівці бажали познайомитися з пляном переходу через Чехо-Словаччину і домовитися про подробиці їхнього переходу. В лісок, де чекали упівці, прийшли на означене місце і Кошець і Гавула, де вони познайомилися з присутніми.
  
  Договорились, що на територію Чехо-Словаччини прийдуть уже цілою групою - 14 чоловік (мимоволі зрадив їх число) - 13-го вересня. Зустріч мала відбутися на тому самому місці, що й сьогодні - в ліску. Там нас, мовляв, чекайте!
  
  Гавула ще раз познайомив їх з пляном переходу кордону.З містечка Стара Любовня слід їхати автобусом до Попраду, звідти поїздом до Праги, а з Праги до границі уже недалеко. Гавула пригадав ще їм, щоб кождий вигадав для себе інше фіктивне прізвище, щоб докладно запам'ятав собі його. Дані про народження можуть залишитися справжніми, та, щоб знали, що всі походять із сіл Старолюбовнянської округи. З тим усі упівці погодилися, подали нові свої імена, як рівнож і імена неприсутніх, які позазначував собі командир групи. Сам Гавула записав собі імена упівців, прізвища, дату і місце народження кожного члена, і подав їм, кожному окремо, місце проживання, назву села, яку кожний з них має собі запам'ятати, і в такий спосіб їх розмістив , щоб в одному селі не було їх більше ніж один-два. Ще сказав, що вони раніше один одного не знали.
  
  Час зустрічі тривав майже пя'ть годин. Починало смеркати. Ще раз пригадавши, що рішаючим днем буде 13-го вересня всі розійшлися. Переходячи коло старого гостинця за мостом, Гавула запросив ще упівців зайти до корчми, зафундувавши кожному по великому пиві, що його пили зі смаком. Відпровадивши групу дорогою в напрямі Мнішка на Попраді на віддаль яких два - три кільометри, там попрощалися, а командир групи розцілувався вдячно з Гавулою, і розійшлися.
  
  Гавула повернувся до Старої Любовні, щоб здати звіт крайовому начальникові безпеки про зустріч. Звідти зв'язковий відвіз його до Вижніх Ружбах, де він поінформував старшого ляйтинанта Янковича про перебіг зустрічі та про додовленння , з чого Янкович був вдоволений.
  
  Працівники польської безпеки покликали чехів наступного дня на нову зустріч. Старший ляйтинант Янукович не міг прибути, був перешкоджений, а всі інші прибули на місце зустрічі. Трохи пізніше прийшов туди лише один командир польських прикордонникі, майор. Поклав він на стіл фотографію, на якій був зображений чоловік, і спитав, чи знають його і чи був він учора на зустрічі з ними? Гавула відразу пізнав, що фотографія була командира групи з яким він переговорював про перехід через територію Чехо-Словаччини. Майор ще раз повторив своє запитання - «Це і є та людина, відповів Кароль (Гавула), - з яким я вчора договорювався. Видавав себе командиром групи». «Холєра ясна, - закляв майор. - Саме цією людиною ми найбільше зацікавлені. Якраз про нього йдеться»,
  
  Командир польських прикордонників попросив розповісти про перебіг зустрічі та про домовлення щодо переходу, після чого заспокоївся. При відході всі дуже сердечно прощалися з польським майором.
  
  ПІДГОТОВКА ДО АКЦІЇ
  
  Треба було поспішати з підготовкою потрібних офіційних документів. Зокрема треба було подбати про формуляри для пашпортів для цілої групи, бо кожний громадянин Чехо-Словаччини -- за їх законами - повинен носити при собі пашпорт, вийнятків не сміло бути. Прізвища подорожуючих, місця їх походження та дані про народження були уже спільно усталені й відомі. Фотографії кожного члена групи були уже також передані працівникам польської безпеки. Формуляри пашпортів придбав працівник безпеки Мартін Бенчек за посередництвом місцевого національного комітету. Щоб переїзд групи був офіційним, забезпечено групу службовим формуляром із заголовком ОНК в Чеських Будейовицах. В ньому було написано , що « Окружний національний комітет у Чеських Будейовицях доручив Каролеві зорганізувати поданих у посвідці людей, яких забезпечується роботою в їхньому окрузі, і на підставі цієї посвідки вони можуть прибути будьколи на місце праці ». Під тим текстом були виписані члени, місце їх перебування та дані про народження всіх «зорганізованих осіб». На кінці були підпис і печатка (зрозуміло, підроблені).
  
  Значно складнішою справою виявилось придбання медикаментів для сну. Перестрашений пряшівський лікар д-р Е.,до якого звернулися з проханням,зрозумів все помилково і зомлів; після декількох хвилин опам'ятався, але рішуче відмовився написати рецепту на жаданий медикамент. Однак, цей медикамент треба було придбати за всяку ціну. Поміг у тому Олександер Немчик. Він від імени Крайового національного комітету написав для військової лікарні наказ видати жаданий лік. Аптекар --сержант аспірант, познайомившись зі змістом наказу, без будь-якого вагання відмірював давки 15 штук до окремих пляшечок. Тоді прийшла нова проблема, як цей медикамент влити у пляшки з пивом і як пляшки опісля фабрично закрити.
  
  Кароль-Гавула зі своїм приятелем Михайлом Райтарем зайшли до директора відділу фабрики де наповнювалися пляшки. Спочатку директор цей не хотів мати з тим справи, але потім погодився навчити, як це робити. Директор відчиняв пляшку за пляшкою, Райтар вливав медичну рідину, пляшку клав під апарат, накладав нову металеву мисочку, натискав якогось гудзика, і металева мисочка тісно обіймала горло пляшки. Перевіривши, чи часом, якась пляшка не протікає, поклали їх у багажник авта і перевезли в безпечне місце.
  
  
  Потрібно було придбати ще автобус «для нормального пасажирського транспорту». Михайло Райтар і в тій справі був помічним. На пряшівській автобусовій базі тоді працював його знайомий на прізвище Вертель. Довго переконували вони Вертеля і пояснювали, що тут йдеться лише про перевіз працівників безпеки в одно місце в прикордонній смузі. Безпека готує акцію -- наганяють контрабанду, а службовий автобус до того не годиться. Шофер автобуса на те місце не піде. Жодна небезпека йому не грозить. Вертель нарешті погодився.
  
  В ОБІЙМАХ СМЕРТИ
  
  Наближалася північ, а з нею і час зайняти бойову позицію. Автомашина, в якій везли 15 пляшок з пивом і пляшку сливовиці (також із домішкою), стояла недалеко курортних об'єктів. Старший ляйтинант Янкович призначив Гавулі двох працівників державної безпеки для його особистої охорони. І вони разом відїхали до Старої Любовні. Гавула залишив автомашину десь 400 - 500 метрів від місця зустрічі, а зі собою взяв лише наплечник з напоями. Зайняв він пригоже місце в
  корчах на нічліг недалеко від дороги.
  
  Час пройшов поза північ -- надійшов очікуваний день 13-го вересня. Гавула прокинувся раннім ранком, це ж уже неділя. Чисте небо заповідає гарну погоду.
  Залишивши наплечник з пивом, вийшов на дорогу, на якій мала відбутися зустріч.
  
  В тому часі десь коло Вижніх Ружбах польські приятелі служби безпеки також приготовлялися, автобус для «звичайного транспорту» з подорожуючими працівниками державної безпеки також був готовий.
  
  Час щохвилини наближує зустріч. Гавула проходить в думках ще раз точність виконання пляну, щоб нічого не забути, нічого не запізнити, погостити гостей сливовицею і дати запити пивом. Спровадити їх на автобусову зупинку, а тому, що й йому прийдеться випити, разом з гістьми, і сливовиці і пива, витяг загорнений у папір білий порошок, приготований аптекарем - спеціялістом у Старій Любовні. Порошок має невтралізувати насонний медикамент, змішаний з горілкою і пивом. Гавула зажив його.
  
  Після кількагодинного очікування Гавула зауважив під ліском на віддалі 100-150 метрів чоловіка, що махав до нього рукою. Нарешті прийшли. Було їх 14 осіб разом з Кошецем, який представив Гавулу як Кароля - всім присутнім. Прибулі обдарували Гавулу подарунками - дорогим перстнем, матерією, спиртом.
  
  Гавула плянував захопити групу за пляном п'ятого варіянту з ужитком автобуса, як було домовлено. Автобус мав надійти о годині 9-тій. Ще було досить часу. Він порадив розійтися по одному - по двох, а зустріч визначив на автобусовій зупинці при бензиновій станції. Витягши з кишені посвідку від Окружного національного комітету в Чеських-Будейовицях, Гавула передав кожному пашпорт. За списком провірив ше всіх присутніх, зокрема їхні нові прізвища і місця народження.Кожний знав точно усі нові дані про себе. Відтак залишив групу, бо пішов купити хліба і до хліба, та пляшку сливовиці і кожному по пачці папіросів. Тоді він погостив усіх.
  
  Відтак провідник групи поставив Гавулі ще кілька питань: 1) яким способом зможуть проїхати терен Чехо-Словаччини і дістатися до Австрії? 2) які будуть подорожні видатки? 3) чи перехід границі буде безпечний і як він практично буде здійснюватися? 4) яку нагороду жадає він за перепровадження групи?
  
  Гавула Кароль на усі ці питання мав готові відповіді: найбезпечніше подорожувати швидким поїздом, головно транзитним, тому що тепер, літом, головно в поїздах, що проходять зі сходу на захід країни, не проводиться жодна контроля. В більшості подорожують туристи, а особливо в суботи та неділі. Обчисливши нашвидку подав, що витрати на особу дадуть около 200 корун, а щодо нагороди йому, то він може почекати, про те, мовляв, ще домовимося. Кошець ще й «скартав» Гавулу за це:
  « Та ж будь патріотом! Це ж наші мученики, патріоти такі, як і ми, що ж від них жадати » ?
  
  З тієї розмови гості були задоволені. Почалася гостина. Попивали вони , передаючи пляшку один одному,так як п'ють друзі. Почалась свобідна гутірка.Командир групи спитав Гавулу, чи він буде мати зброю, якщо ні, то він йому постарається, бо зброї у них, казав, є подостатком. Бесіду вели уже не лише командир, але кожний один виривався щось сказати, з чимсь випередити інших.
  
  ПРИЙШОВ ЧАС ЗУСТРІЧІ НА ПЕРЕЇЗД
  
  Кошець з командиром групи перші відійшли на місця, попрямувавши на автобусову зупинку. Інші згідно з домовленням маленькими групами непомітно, ніби звичайні громадяни, поприходили на зупинку.
  
  В околиці, як і на зупинці, було безлюдно. Біля бензинової помпи без ладу лежали кругляки дерева. Там почали сходитися Гавула й інші з охорони. Одягнені були упівці у звичайний простий одяг, і їх тяжко було відрізнити від тутешніх громадян. Посідали вони на кругляках, не звертаючи на себе уваги. Чекають на автобус. Від міста Стара Любовня підїжджає чорна машина. В ній старший ляйтинант Янкович. На нікого не звертає він уваги.
  
  Автобус, як зобов'язався Вертель - прибув, і в ніч на 13-те вересня працівники безпеки переночували в ньому в зазначеному місці, кілька кілометрів від містечка.
  
  Плян подорожування був такий: пасажирами будуть члени служби безпеки. Для маскування транспортного зв'язку встановлено три зупинки: перша - біля корчми за мостом у Старій Любовні; друга - на перехресті перед селом Гнєздне, а третя на перехресті дороги, що веде до Іщкова. Було встановлене число пасажирів і точно кожного прізвище, хто і де мав висідати чи всідати до автобуса. На першій зупинці ніхто сторонній не всідав. Щоб виключити якенебудь непорозуміння, все було визначено поіменно. На останній зупинці з автобуса мали висісти всі працівники безпеки, тобто, « звичайні подорожні ». Їхнім завданням було подорожувати лише до того місця.
  
  Година дев'ята ранку.
  
  Автобус звільняє швидкість і зупиняється на перестанку. З автобуса висідають молоді, високі на зріст пасажири, а між ними і кілька дівчат. До автобуса свідає ціла група. Місця з переду зайняті, задні вільні..Ті, що всідають, займають вільні місця задньої частини автобуса. Підходить кондуктор, питає за квитками.
  «П'ятнадцять звичайних до Попраду « відповідає Кароль (Гавула). Скільки це буде коштувати? Кондуктор передав квитки і подав їх ціну.
  
  Автобус рушає, набирає швидкости й знову стає на зупинці роздоріжжя перед селом Гнєздне. Знову висідає кілька пасажирів, всідають нові, кондуктор продає квитки і автобус рушає в дальшу дорогу.
  
  Слідує наступна зупинка. Там має закінчитися дорога автобусом. На зупинці мають висісти всі місцеві пасажири. Ніхто уже не має всідати. І висіли всі, крім одного Ладіслава Немчика, що мало не зірвало цілого пляну акції.
  
  Напруження збільшується . Гавула, відповідальний за виконання пляну, задоволений, що все до цього часу відбувається точно і докладно, згідно з плянуванням. Задоволений був і з Янка Кухара, який добре зіграв ролю кондуктора автобуса
  
  Автобус рушив. Зближався до мети, до якої ще лише кілометр чи півтора. Автобус проїхав під віядукт нової залізниці. Ще невеличка кривуля в право, і рівна дорога піднімається до схилу. До цілі ще яких 300 метрів. По обидва боки дороги панує тиша. Автобус щохвилини зближається до мети. Останнє макабрмчне завдання візьмуть на себе сповнити інші. Інша сила, що скрита і добре замаскована у цьому картопляному полі, що обабіч дороги. Завдання Кароля -Гавули було доставити групу лиш до того місця.
  
  Нараз автобусом починає щось трясти, він зупиняється, хоч мотор працює далі. Водій вискакує, каже підложити каменя під колеса, сам піднімає накривало мотора. Двері автобуса відкриті. Дехто закурює цигарку, дехто виходить з автобуса. Кароль критикує порядки. Підвищеним голосом кляне такі порядки, згадує про запізнання до поїзда, критикує невідповідальність. Усе це добре чують пасажири, що ще спокійно сидять в автобусі. Мотор машини зразу зупинився.
  
  З автобуса виходить польський приятель Кошець. Він також без багажа. Ззовні він спокійний, не поспішає. Його поведінка не привертає уваги інших, тим більше співподорожуючих. Ніхто з його польських приятелів не підозріває в тому, , що цей його виступ з автобуса одночасно - остання крапка на його завдання. Відходить у бік автобуса і переходить через дорогу.
  
  --Готово! -- Зразу на повний голос прозвучала команда кондуктора. В тому самому моменті вистріл з револьвера пролунав по долині. В цю хвилину , по обидва боки дороги, з картопляної культури висувається, ніби хмара, людська стіна, створює непроникнений живий пліт, по військовому - кордон, який герметично замикає невеликий простір навколо автобуса. Стрільба розлягалася долиною. Окремі постріли з револьверів перевершували кулеметні черги, що порушували ранню тишу. Ворог дорого заплатив за життя молодих повстанців!
  (P.S. Авторові не вдалося устійнити, яку саме групу УПА було зліквідовано.).
  Мирослав Кальба
  Старшина «Нахтігаль» і УПА)
  
  Від автора:
  В році 1996-го, повертаючись з України в ЗСА задержався на Словаччині, щоб відвідати свого родича, який був лікарем і замещкував в околиці Старої Любовні. За його допомогою мав я можливість запізнатися із деякими архівними документами, а головно із архівом С.Гавулі, та деякими свідками тих подій. Рівнож обвозив він мене по всіх цих місцях де це відбувалося, як: -де переходили границю, місця де відбувалися зустрічі з поляками, дорога їхнього автобуса, як і місце їх страчення.

• 2007.10.14 | stefan

  З Святом 65-річчя створення УПА!

  Вітаємо всіх українців та громадян України з Великим Святом!
  Зичимо Вам Здлров"я, Щастя, Благополуччя та Кохання.
  
  ГО "Одеса за громадянське суспільство".
  http://ozhs.ho.com.ua/
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.10.14 | stefan

    Re: З Святом 65-річчя створення УПА!

    До 65-річчя створення УПА. Зустріч з учасниками визвольних змагань
    Дата: 10.10.2007
    Тема: Інформаційна політика
    http://www.fin.org.ua/newws.php?i=534596
    
    9 жовтня в м.Коломия в рамках відзначення 65-ї річниці створення УПА в центральній районній бібліотеці відбулася зустріч з вояками УПА на тему "Під покровом Пресвятої Богородиці".
    10 жовтня серед учнівської молоді проведено загальноміський легкоатлетичний крос. На базі ЗОШ №1 відбулося міське свято патріотичної пісні за участю представників освітніх закладів.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2007.10.14 | igorg

      Дякую stefan, але це дещо не в тему гілки

• 2007.10.16 | Nikita

  Этнические движения в СССР и вторая мировая война

  Ольга СОРОКИНА
  Этнические движения в СССР и вторая мировая война
  http://his.1september.ru/article.php?ID=200200602
  
  Первая мировая война, октябрьские события и последовавшая за этим «победа социализма» в СССР лишила националистов внутри нашей страны и за границей надежды на демократическое разрешение этнических противоречий. Правда, многие из так называемых «националистов», по выражению Н.И.Ульянова, «получивших от большевиков национальные формы, сочли себя вполне удовлетворенными. Грушевский, Винниченко и другие столпы самостийничества прекратили борьбу с советской властью и вернулись в СССР». Другие — «непримирившиеся», стоявшие на позициях этнократизма, сделали ставку «на внешние силы и обстоятельства, лежавшие за пределами самостийнического движения и за пределами национальной (украинской) жизни вообще».
  
  К последовательным борцам с большевизмом со всем основанием можно отнести И.Солоневича — лидера белорусского национального движения, участника корниловского выступления 1917 г. После Октября 1917 г. Солоневич перебрался к Дутову, где считался представителем студенчества. Во время гражданской войны он вместе с братом перебрался в Киев. Работал на белых, добывал секретную информацию. В 1920 г. был арестован одесским ЧК. Эвакуироваться с белыми за границу из-за болезни не смог.
  В 1926 г. Солоневич переехал в Москву — в надежде эмигрировать. Первый побег был неудачным, второй — 14 августа 1934 г. — завершился переходом финской границы3.
  О своей жизни в СССР и об отношении к существующему там строе Солоневич подробно написал в книге «Россия в концлагере», где, в частности, замечал: «Диапазон моих переживаний в советской России определяется тем, что я прожил в ней 17 лет и что за эти годы — с блокнотом и без блокнота, с фотоаппаратом и без фотоаппарата — я исколесил ее всю. То, что я пережил в течение этих советских лет, и то, что я видел на пространствах этих территорий, — определило для меня моральную невозможность оставаться в России. Мои личные переживания, как потребителя хлеба, мяса и пиджаков, не играли в этом отношении решительно никакой роли»4.
  Как утверждал Солоневич, его отношение к советской власти определялось не какой-то особой, личной, обидой: «Революция не отняла у меня никаких капиталов — ни движимых, ни недвижимых — по той простой причине, что капиталов этих у меня не было». И при советской власти он «в материальном отношении был устроен значительно лучше, чем подавляющее большинство квалифицированной русской интеллигенции… Я даже не могу питать никаких специальных и личных претензий к ГПУ, — пишет Солоневич. — Мы были посажены в концентрационный лагерь не за здорово живешь, как попадает, вероятно, процентов восемьдесят лагерников, а за весьма конкретное «преступление»: «попытку оставить социалистический рай»5.
  В 1936 г. Солоневич начинает издавать в Софии газету «Голос России». В первой редакционной статье указывалось, что «Голос России» стоит на точке зрения абсолютной непримиримости к большевизму, но не связан ни с какой из существующих в Зарубежье организаций и партий. «Это дает возможность говорить правду так, как понимаем ее мы, так недавно еще бывшие подсоветскими».
  И далее: «Голос России — газета несколько необычного для эмиграции типа. Она говорит только о России и больше ни о чем. Она исходит из того предположения, что сотням, а может быть, и миллионам рассеянных по белу свету русских штабс-капитанов придется вернуться на свою родину и снова взвалить на свои плечи очень тяжелую роль культурного отбора русского народа. Поэтому нашим штабс-капитанам и штабс-капитаншам необходимо с возможной точностью знать всё то, что произошло и происходит за кровавым советским рубежом».
  После взрыва в редакции 3 февраля 1938 г. и гибели жены Солоневич переезжает в Германию. Находясь на родине нацизма, он организовывает в Болгарии новое издание — «Нашу газету» (1938—1940).
  В 1941 г. по личному указанию И.Геббельса было профинансировано издание книги Солоневича «Возрождение империи», возрождать которую, по мнению автора, должен был А.Гитлер. С началом войны Германии с Советским Союзом Солоневич призывал эмиграцию поддержать фюрера, патетически восклицая: «Где же наши генералы и полковники с блестящим прошлым военным опытом!?»6
  Всю вторую мировую войну И.Солоневич прожил в Германии, в провинции. Его желание объяснить немцам, что с Россией воевать не надо, что не стоит обманываться вывеской СССР, что в государстве живет всё тот же русский народ, не нравилось властям Третьего рейха, и гестапо установило за ним наблюдение.
  После войны он попал в зону, контролируемую западными союзниками, где бедствовал. Там он прожил, по-видимому, до 1947 или 1948 г. — до того, как переехал в Аргентину.
  18 сентября 1948 г. начинает выходить его газета «Наша страна». И после победы СССР в войне с фашизмом Солоневич продолжал возвращаться к опыту борьбы коммунизма с нацизмом. Сравнивая гитлеровский и сталинский режимы, он приходит в выводу, что «весь гитлеровский режим, вся национал-социалистическая структура власти была точной копией с ленинско-сталинской», что «программа Сталина и Гитлера была по существу совершенно одинаковой. Дело шло о захвате, по меньшей мере, Европы для организации в ней социалистического рая. Исходные позиции обеих сторон были почти одинаково сильны, но источники этой силы имели различный характер... Русский коммунист гораздо отвратительнее, чем немецкий нацист».
  Правда, Солоневич делает оговорку: «Русский коммунист есть все-таки русский коммунист. Русская пословица говорит: “чужой дурак — смех, свой дурак — стыд”».
  Разочарование сначала в одном, а потом в другом режиме не помешало Солоневичу ностальгически заявлять: «Но если бы Гитлер проявил хоть чуть-чуть больше догадливости — Красная армия перестала бы существовать уже в 1942 г. — она перебежала бы (перешла бы) на сторону любого русского, но антибольшевистского правительства»7.
  
  
  
  Русская эмиграция не оставалась в стороне от международных событий — и событий внутри СССР. Многие ее представители перешли на сторону нацизма.
  Организаторы и участники националистического движения в СССР в годы войны были поставлены перед сложной дилеммой — особенно те, кто не был заражен чувством мести и злобы к советской власти, лишившей их всего. Они прекрасно знали цену (об этом пишет в своих воспоминаниях А.Казанцев) и режиму Сталина и режиму Гитлера. Их позиция определялась емким словом попутчики.
  С кем идти по казавшемуся правильным пути — без разницы. Цель оправдывала в их глазах средства. А целью было возвращение на историческую и обновленную родину. Для этого еще в конце 1921 г. в Бад-Райхенхалле был проведен Русский монархический конгресс. Задачей конгресса стало «объединение русской эмиграции правого толка в одну эффективную политическую организацию, которая вступала в союз с немецкими правыми — для борьбы за новую Россию»8.
  Шебнер-Рихтер, созвавший этот конгресс, основал Германо-русскую политико-экономическую ассоциацию — Ауфбау (Возрождение), из которой и вырос коричневый интернационал. В середине 1920-х Ауфбау разделилась на Русский отдел (глава — генерал Бискупский) и Украинский центр во главе с фон Курселем.
  В другом центре эмиграции, в Харбине, также начала формироваться новая политическая сила — русский фашизм. Выйдя из студенческой среды, он в 1926 г. оформился в антисоветскую организацию Российский фашистский союз (РФС), деятельность которого с 1933 г. проводилась под руководством и на средства японской, а с 1935 г. и немецкой разведки.
  Русские фашисты попытались предложить собственный вариант выхода из того тупика, в который завела Россию диктатура большевиков. Руководителем организации являлся К.В.Родзаевский, а идеолгом — Н.Устрялов. В 1929 г. в Харбине вышла его книга «Итальянский фашизм».
  Там же в 1934 г. под редакцией Родзаевского выходит написанная помощником заведующего высшей партийной школой Всероссийской фашистской партии г.Тарадановым и В.Кибардиным «Азбука фашизма». В предисловии к ней прямо говорилось, что этот фашистский учебник подготовлен как пособие по борьбе с либерализмом и социализмом.
  С 1936 г. РФС начинает забрасывать на территорию СССР не только агентов-одиночек, но и вооруженные группы диверсантов. В листовке «Фашист», распространявшейся в Москве в начале 1935 г., в качестве противодействия «кровавому коммунизму» русскому народу предлагался только один выход — «фашистская революция», которая уничтожит «сталинско-жидовскую банду»9.
  В 1941 г. отдел РФС в Манчжурии влился в «Бюро по делам российских эмигрантов в Манчжурии» («БРЭМ»). В Шанхае и Европе РФС продолжал действовать как самостоятельная организация вплоть до разгрома Германии и ее союзницы Японии.
  В своих программных установках РФС выдвигал и широко пропагандировал идею борьбы против Советского Союза, подготовку к вооруженному восстанию против советской власти. РФС согласовывал свою работу с государствами Оси. В сентябре 1938 и январе 1939 г. на съездах европейских и дальневосточных организаций РФС были приняты решения о поддержке этих стран и об усилении террористической и диверсионно-разведывательной работы на советской территории. Также было достигнуто соглашение о создании «национального фронта», объединяющего фашистов и казаков. В Харбине был создан Дальневосточный отдел Российского национального фронта» с атаманом Семеновым во главе.
  Семенов в 1933 г. направил Гитлеру восторженное послание. Там он писал: «Миллионы русских националистов томятся еще сегодня в изгнании, в то время как несчастный русский народ вынужден влачить недостойное человека существование под игом московского правительства — правительства, образованного из предателей, гнусных преступников и известных убийц…
  Мы, русские националисты, вынуждены перебиваться, разбросанные по всем государствам земли, видим и знаем: прежде чем главное зло — III Интернационал не будет уничтожен, прежде чем не будет развеваться над Россией национальный флаг русских фашистов, мир не может прийти к спокойствию…
  Господин канцлер! Оценка исторического положения такова, что германское и русское государство были неотделимыми, цветущими и свободными до тех пор, когда, плечо к плечу против всех наших врагов, вели ясную и умную политику, которой следовал ее великий предшественник, национальный герой немецкого народа и образователь германского государства, седой князь Бисмарк, памятны также дела и мысли первого русского фашиста, нашего национального героя, П.А.Столыпина»10.
  
  Идеи фашизма были поддержаны идеологом украинского воинствующего национализма Дмитрием Донцовым (Шелкоперовым; 1883—1973), сыном херсонского землевладельца и торговца хлебом, русского по происхождению и, наверное, поэтому враждебно настроенному к России и к русским.
  В начале своей деятельности он, как и большинство деятелей «украинства», был социал-демократом. В 1908 г. эмигрировал из России. В 1914 г. стал первым главой Союза освобождения Украины. Во время первой мировой войны руководил украинским бюро прессы в Берлине. Печатался в «Ukrainische Rundschau» («Украинском обозрении»). Во время правления гетмана Скоропадского был руководителем Украинского телеграфного агентства.
  С 1921 г. Донцов поселился во Львове. Издавал украинские журналы, печатался в немецкой, швейцарской и польской прессе. В 1923 г. он написал статью «Фашисты ли мы?», где объявил себя «истинным фашистом».
  Позднее эти взгляды были развиты в книге «Национализм» (1926). В этом сочинении Донцов трактует национализм в «абсолютно фашистском понимании». Речь шла именно о фашизме (в итальянском варианте), а не о нацизме. Симпатии автора к Бенито Муссолини достаточно очевидны.
  В довольно широко известной брошюре «Где найти наши исторические традиции?» Донцов заявляет, что люди типа Муссолини — «люди одного мировоззрения, одной психики … которые есть и наша психика»11.
  Идеи Донцова легли в основу программных документов Организации украинских националистов (ОУН). Началом организационного построения ОУН можно считать 1921 г., когда из настроенных против Советского Союза офицеров армии Западно-украинской народной республики (ЗУНР) и петлюровских Украинских сечевых стрельцов (УСС) была создана Украинская военная организация (УВО). Возглавил ее бывший атаман Галицийского корпуса полковник Коновалец.
  Ближайшими помощниками Коновальца были Мельник, Матчак, Чиж, Донцов, Палиев. Целью организации стала борьба против Советского Союза — с помощью и при поддержке Зарубежья. Уже в январе 1929 г. в Вене на съезде украинских националистических организаций (первый Великий сбор) констатировалось, что произошел процесс объединения всех украинских организаций.
  УВО являлась боевым ядром этого «нового патриотического сообщества»; поэтому появилось название ОУН—УВО. Год спустя на конференции во Львове Коновалец объявил о восстановлении прежнего имени организации.
  
  С приходом к власти в Германии Гитлера ОУН переориентировалась на сотрудничество с нацистами — в расчете, что рано или поздно Германия нападет на СССР. В результате переговоров оуновцев с нацистским руководством в январе 1934 г. был издан приказ, подписанный немецким инспектором полиции Дильсоном и полковником Рейхснау. В соответствии с этим приказом УВО подчинялась гестапо на правах его особого отдела. Центральный провод ОУН также располагался в Берлине.
  Одновременно в предместье Берлина, в Вильгельмсдорфе, стали строиться казармы для украинских националистов. Там же велось военное обучение отрядов, которые имели свою форму и были приравнены к гитлеровским штурмовикам. Руководил ими офицер Абвера Рико Ярый.
  Был создан военный штаб украинских националистов во главе с ближайшим помощником Коновальца — полковником Андреем Мельником. В задачу штаба входило формирование вооруженных отрядов и составление мобилизационных планов для «внешней войны» совместно с нацистской Германией.
  До 1939 г. ОУН вела борьбу как против поляков, так и против большевиков. После 17 сентября 1939 г., когда Красная армия перешла границу Польши и оккупировала территорию Западной Украины, гитлеровцы перестроили работу оуновцев. Перед ними была поставлена задача готовиться к нападению на Советский Союз.
  Центральный провод ОУН дал указание своим организациям, находящимся в подполье в советских областях Западной Украины, активизировать агитацию, расширять сеть организаций, готовить повстанческие кадры для вооруженной борьбы против большевизма — на случай нападения на СССР Германии. На местах была развернута широкая работа по вербовке новых членов движения.
  Одновременно на оккупированной немцами территории Польши и в самой Германии началась усиленная подготовка потенциальных участников национального украинского сопротивления. Для этого немцы дали оуновцам право проводить вербовку украинцев, служивших в польской армии и находившихся в лагерях для военнопленных.
  Лиц, завербовавшихся в ОУН, освобождали из лагерей и направляли в специальные комиссии, в состав которых входили офицеры немецкой армии и гестапо. Вербовались также украинские эмигранты, проживавшие в Германии.
  
  Непосредственно перед нападением на СССР из взятых на учет украинских националистов было сформировано специальное подразделение под названием «Nachtigall» («Соловей»). Параллельно был создан и легион «Роланд». Эти формирования украинских националистов предназначались для выполнения особых заданий немецкого командования.
  Мельник и Бандера получили от германской разведки указание подготовить группы оуновцев для идеологической диверсионной работы на Украине — в целях дезорганизации тыла Красной армии. Были созданы шесть походных групп ОУН: 3 бандеровские и 3 мельниковские.
  Идеологическим обоснованием движения в этот период стал лозунг: «Прочь от Москвы, от всякой Москвы — красной и белой, от всякого режима — царского, большевистского и демократического, от всякого имперского единства — внешнего и внутреннего — прочь от России вообще».
  На вопрос: «За что борется украинский националист?» — следовал ответ: «За новый тип украинца, за господствующее положение среди других народов»12.
  В борьбе против московского правительства оуновцы предполагали использовать все доступные им средства и международные контакты, о чем было заявлено в программе, принятой Вторым сбором ОУН в Кракове в 1941 г. Там подчеркивалось, что националисты должны искать союза как с Германией, так и с Англией и главную ставку делать на подрывную деятельность на территории СССР.
  Для этого еще в 1940 г. ОУН выработала единый генеральный план повстанческого штаба, где, в частности, указывалось, что «Украина накануне вооруженного восстания. Еще миг и миллионы людей Украины возьмут оружие, чтобы уничтожить врага и создать свое украинское государство».
  Подготовка восстания, руководимого ОУН, предполагала решение следующих задач:
  «а) укрепить и расширить нашу организованную политическую националистическую силу. Чтобы везде были мы, чтобы везде была крепкая организация нашего движения, которая организовала бы и готовила широкие массы к восстанию;
  б) подготовить кадры старшин и подстаршин украинской революционной армии, которые бы возглавили бы военное восстание;
  в) изучить территорию врага, чтобы знать, где, как и когда ударить;
  г) выработать план действий. Такой (план, способ), которого еще не было и который дал бы нам победу;
  д) разложить врага, чтобы он был слаб и не организован для борьбы, даже обороны;
  е) добыть необходимые (средства) борьбы (оружие), создать мощную базу нашего отпора и движения вперед;
  ж) стянуть на врага все силы света, поставить под оружие против него все внутренние враждебные ему силы».
  И далее: «Украинское военное восстание на всех украинских землях, на всех подсоветских территориях, чтобы довести до полного развала московскую советскую тюрьму народов»13.
  
  Но идейные силы ОУН были ослаблены внутренней борьбой за лидерство между Андреем Мельником и Степаном Бандерой. Еще в 1939 г. Бандера организовал «бунт» против Мельника, а в феврале 1940 г. в Кракове собравшиеся под опекой гитлеровского гауляйтера Франка сторонники Бандеры провозгласили своего предводителя главой провода ОУН.
  После этого раскола борьба еще больше обострилась, а в рамках ОУН образовалось бандеровское направление, которое, по словам П.Полтавы, представляло собой «популярное наименование всех участников повстанческой и подпольной освободительной борьбы, которая началась против фашистов в период гитлеровской оккупации, а с 1944 г. продолжалась против большевистских захватчиков»14.
  Когда Германия напала на Советский Союз и немецкие войска начали продвигаться по советской территории, большая группа оуновцев следовала с немецкой армией. Часть бандеровцев была сброшена на парашютах в тыл Красной армии с заданиями диверсионно-шпионского характера. Оуновцы обстреливали отступающие части красноармейцев, истребляли советских и партийных работников.
  Мельниковцы за несколько дней до агрессии Германии против СССР послали фюреру пространное письмо, в котором заверяли нацистов в своей преданности и подчеркивали, что именно они являются «националистами в полном смысле этого слова и авторитетной силой на Украине, на которую Рейх мог бы положиться, как на собственный противовес» Советскому Союзу15.
  Украинские националисты шли на союз с нацистами в целях создания своей государственности, но немецкому командованию они были нужны лишь для разложения советского тыла, для разжигания на территории СССР межнациональной розни. Об этом свидетельствуют документы.
  В своих показаниях на Нюрнбергском процессе 25 декабря 1945 г. полковник германской армии, заместитель начальника Абвер-2 Штольц Эрвин показал, что еще в марте или апреле 1941 г. он получил от руководителя своего отдела Лахузена для ознакомления приказ, поступивший из оперативного штаба вооруженных сил, подписанный фельдмаршаллом Кейтелем и генералом Иодлем. Этот приказ содержал основные директивные указания по проведению подрывной деятельности на территории СССР после западения Германии на Советский Союз. В приказе указывалось, что в целях нанесения молниеносного удара против Советского Союза «необходимо использовать все данные о Советском Союзе, которыми располагает отдел Абвер-2, — для проведения необходимых мероприятий по диверсии против СССР». При этом предполагалось использовать агентуру для разжигания национальной вражды между народами Советского Союза.
  Штольцу были даны указания «организовать и возглавить специальную группу под условным наименованием А»; группа должна была заниматься подготовкой диверсионных актов и работой по разложению советского тыла. Как свидетельствовал Штольц, выполняя упомянутые выше указания Кейтеля и Иодля, «он связался с … украинскими националистами и другими участниками националистических фашистских группировок, которых привлек для выполнения поставленных выше задач. В частности, им лично было дано указание руководителям украинских националистов германским агентам Мельнику (кличка Консул-1) и Бандере организовать сразу после нападения Германии на Советский Союз провокационные выступления на Украине с целью подрыва ближайшего тыла советских войск, а также для того, чтобы убедить международное общественное мнение о происходящем якобы разложении советского тыла».
  «…Были подготовлены также специальные диверсионные группы для подрывной деятельности в Прибалтийских Советских республиках…Кроме того была подготовлена для подрывной деятельности на советской территории специальная воинская часть — учебный полк особого назначения Бранденбург-800», подчиненный «непосредственно начальнику Абвер-2 Лахузену»16.
  Другой участник акции, Лахузен, в своих показаниях на Нюрнбергском процессе дал по этому поводу следующие уточнения: «На совещании в служебном вагоне ОКВ Кейтеля Риббентроп заявил: “Вы, Канарис, должны подготовить повстанческое движение совместно с украинскими организациями, которые сотрудничают с Вами. Целью этого движения должно быть разрешение польского и еврейского вопроса”».
  К 1 маю 1941 г. была установлена дата начала операции. К 1 июня были почти закончены приготовления и был составлен точный график действия групп.
  
  Еще в 1938 г. в связи с подготовкой Германии к войне была произведена реорганизация Абвера. Реорганизация проводилась под руководством Канариса. В результате при штабе Верховного командования вооруженных сил Германии было создано управление Абвер-заграница, чтобы организовать широкую разведывательную и подрывную работу против стран, входящих в зону жизненных интересов Германии. В соответствии с этими задачами в управлении были образованы специальные подразделения (отделы):
  Абвер-1 — разведка;
  Абвер-2 — саботаж, диверсии, террор, восстания, организация из национальных меньшинств и зарубежных немцев специальных воинских формирований для захвата в тылу противника важных сооружений и пунктов, разложение противника;
  Абвер-3 — контрразведка;
  Аусланд — иностранный отдел;
  ЦА — центральный отдел.
  
  25 октября 1939 г. в системе Абвер-2 была образована Учебная строительная рота № 800 для особых поручений, затем рота превратилась в батальон, потом в полк и, наконец, в дивизию. По месту дислокации командных центров ее назвали дивизией «Бранденбург». Для дивизии специально запасались предметы обмундирования и вооружения Красной армии, организовывались отдельные отряды из числа немцев, знающих русский язык.
  В том же 1938 г. в Баварии началось обучение специальных разведывательных групп. Одновременно проходили подготовку примерно 50 человек из числа титульного населения стран, являющихся объектом вторжения, которые затем поступали в распоряжение штабов немецких армий. Каждая группа насчитывала 25 или более человек. Во главе такой группы стоял немецкий офицер. Группы имели на вооружении трофейное русское обмундирование, военные грузовики и мотоциклы.
  С началом войны диверсанты должны были проникнуть в советский тыл на глубину 50—300 км перед фронтом наступающих немецких армий. Унтер-офицерами в группах были главным образом выходцы из Галиции, Закарпатья, а также эмигранты с Кавказа. После подписания пакта 23 августа 1939 г. о ненападении вся работа по подготовке агентов была запрещена, но фактически ее передали в руки японцев, получивших денежные средства от Германии.
  Перед создаваемыми отрядами ставились чисто конкретные цели. Так, германской агентуре, предназначенной для заброски в Литву, была поставлена задача захватить железнодорожный туннель и мосты близ Вильнюса. Диверсионные группы, предназначенные для действий в Латвии, должны были захватить мосты через Западную Двину.
  Одновременно на границе с СССР активизировались разведывательные органы, созданные еще после первой мировой войны, в частности, Абверштелле Остпройссен, нацеленный на подрывную работу против СССР и Прибалтийских стран (Кёнигсберг). После 1933 г. организация была преобразована в Абверштелле Кёнигсберг и значительно укреплена. В ее состав входили 3 отдела — разведка, диверсии и контрразведка; имелись разведывательно-диверсионная школа (100 человек), 4 филиала.
  Против СССР действовало и Бюро Целлариуса (1939 г., Финляндия). Абвер опирался и на внутренние профашистские силы, такие, например, как Балтийское братство, Союз ветеранов освободительной войны, действовавшие до 1940 г. в Эстонии, на резидентуру бывшего полковника царской армии Б.Энгельгарда, на полулегальное Центральное объединение эстонских националистов (Аксель, майор Мере, Шенберг, Окас).
  Весной 1941 г. немцы установили контакт с бывшим послом Латвии в Берлине, бывшим военным атташе латвийского посольства в Берлине и бывшим начальником эстонского генерального штаба. Проводились постоянные правительственные консультации между Балтийскими странами и Германией по хозяйственным и некоторым другим вопросам, в ходе которых Германия пыталась оказать влияние на политическую обстановку в этих странах и «защитить интересы немецкого меньшинства».
  Так, уже с лета 1940 г. были установлены непосредственные связи между литовской Жвальгибой и германским Гестапо. Для этого были использованы личные контакты руководителя Жвальгибы А.Повилайтиса с ответственными сотрудниками Гестапо и его поездка в Берлин в конце февраля 1940 г. — для ознакомления с криминалистическими лабораториями Германии. Во время этой поездки президент А.Сметона поручил руководителю спецслужбы встретиться с представителями правящих кругов Германии и проинформировать их о полной переориентации политики правителей Литвы, об их надеждах на помощь Германии, а также выяснить, согласится ли она принять Литву под свой протекторат.
  В Берлине к предложению президента отнеслись благосклонно. А.Повилайтису было заявлено, что Германия сможет взять Литву под свой протекторат к осени 1940 г., но во всяком случае не позднее завершения войны на Западе. Одновременно А.Повилайтис заключил с Гестапо соглашение о сотрудничестве в борьбе против агентов английской и французской разведок в Литве и против коммунизма.
  Как показали дальнейшие события, этим планам не суждено было осуществиться. Также, несмотря на все старания немцев в предвоенные месяцы, им не удалось примирить между собой Андрея Мельника и Степана Бандеру. Не успели немцы захватить Львов, как Бандера возглавил правительство Украины и пытался создать свои вооруженные силы. Мельник проделал то же самое в Киеве. Такой раскол дорого стоил Мельнику и Бандере: вскоре немцы запретили деятельность обеих враждующих между собой групп.
  
  Создавались (или поддерживались) немцами и различные диверсионные группы. Так, в Эстонии немцами был создан разведцентр Группа 6513.
  Финансировалась Германией и такая эстонская организация, как Вабс (Союз участников освободительной войны). Эта организация была создана в 1918—1919 гг., окончательно оформилась в 1934 г. Вабс был наиболее крупной политической организацией Эстонии (численность к концу 1934 г. — 100 000 человек). После советской оккупации Эстонии часть организации перешла на нелегальное положение. Некоторые активисты скрылись в Финляндии, кое-кто был арестован органами НКВД, а те, что остались на свободе, порой выполняли задания германской разведки по сбору шпионских сведений.
  Активизировали перед войной свою деятельность и эмигрантские националистические круги. В марте 1941г. в Стокгольме состоялось совещание деятелей эстонской эмиграции — с целью уяснить свое место в будущем «новом порядке» в Эстонии. Бывший полковник генштаба Л.Якобсен заявил: «Теперь военные будут делать политику с немцами, послы пусть не вмешиваются в это дело. Гитлер прижмет СССР к стенке»17.
  В мае 1941 г. в Хельсинки при поддержке Бюро Целлариуса был образован Эстонский комитет освобождения во главе с Хельмаром Мяэ.
  В Литве, по свидетельству народного комиссара внутренних дел так называемой Литовской ССР И.Бартаушунаса, «еще в 1940—1941 гг. группа литовско-немецких националистов во главе с Амбразявичюсом, Прапуоленисом и Шкирпой создали шпионско-диверсионную банду, которую они назвали Фронт литовских активистов». Далее ставленник Москвы отмечал: «Шкирпа, в течение 10 лет бывший военным атташе сметоновского правительства в Берлине, в своем заявлении на имя германского фельдмаршала Кейтеля, говорил, что Фронт был создан и действовал с ведома соответствующих германских инстанций и при их сочувствии»18.
  Если верить документам Комитета государственной безопасности СССР, до июня 1941 г. Фронт находился в Берлине. Организация ставила своей задачей восстановление в союзе с Германией независимого литовского государства. Для этого по всей Литве были созданы «повстанческие банды» (термин, естественно, из тех же документов). Финансирование и вооружение осуществлялось Германией.
  Ориентировалась на Германию и такая литовская организация, как Таутининку саюнга(Союз националистов) . В 1926 г. она путем правительственного переворота пришла к власти. Ее лидерами являлись Сметона, Тубелис, Миронас, Меркис, Тамошайтис.
  В целях укрепления единого антисоветского блока в 1934 г. была создана Балтийская Антанта. Был заключен договор «О взаимопонимании и сотрудничестве». Этот договор предусматривал согласование внешнеполитических действий и взаимные консультации Прибалтийских стран и периодический созыв конференций министров иностранных дел.
  Одновременно с политическими переговорами участились взаимные визиты военных деятелей Литвы, Латвии и Эстонии, в ходе которых согласовывались различные военные планы.
  С февраля 1940 г. издавалось «Ревю Балтик» («Балтийское обозрение»), которое начало выходить в Таллине на немецком, английском и французском языках. Журнал пропагандировал идею всестороннего сотрудничества Балтийских государств и информировал западные страны о позициях и взглядах правящих кругов трех стран.
  
  Задолго до войны началась работа немецкой разведки и среди белорусских националистических кругов — тех, кто находился в эмиграции (Югославия, Румыния).
  В конце 1939 г. в Варшаве был создан Белорусский комитет самопомощи (БКС) во главе с А.Фабианом, Николаем Щорсом и другими. Этот комитет занимался антикоммунистической пропагандой — во имя создания независимого национал-демократического белорусского государства, возможно, под протекторатом Германии. Речь шла и о включении в состав Белоруссии земель Смоленской, Курской и других областей. Наряду с этим БКС создал кадры разведчиков, диверсантов и террористов. Впрочем, эти (как и некоторые из приведенных выше) сведения содержатся только в документах сталинских карательных органов, что ставит под сомнение их (сведений, а не органов) достоверность.
  В дальнейшем мне тоже придется использовать не совсем, мягко выражаясь, объективные источники, но порой иных просто нет.
  Несомненно, впрочем, что некоторые нацистские руководители действительно надеялись использовать настроения большинства населения областей, оккупированных советскими войсками в 1939—1940 гг.
  В докладе заместителя наркома внутренних дел УССР, в частности, упоминается об обстановке, сопутствовавшей вхождению в Западную Украину в 1939 г. Красной армии. «Неизвестные лица бросали гранаты, стреляли из окон, устраивали сборища, совершали террористические акты, создавали повстанческие организации».
  Во Львове действовала «вооруженная группа в количестве 2 тысяч человек, на вооружении которых находилось 6 пулеметов»19.
  
  В Латвии борьба патриотических (или, если угодно, националистических) сил против политики советизации, по мнению некоторых историков, в 1940—1941 гг. прошла три этапа.
  После оккупации республики летом 1940 г. национальные силы соблюдали своего рода нейтралитет, выказывая свое неудовольствие новыми порядками пассивными средствами. Правда, на территории страны действовала созданная еще в 1922 г. (29 августа) экстремистская националистическая организация — Латвью националайс клубс (Латышский национальный клуб). Она не только стремилась к национальному возрождению, но и выражала симпатии итальянским фашистам.
  Проводимая организацией политика вызывала недовольство. Правительство ее запретило, но активисты организации продолжали действовать, создав сначала Клуб латышских националистов, в 1927 г. — Угунскрустс, а в 1933 г. — Объединение латышского народа Перконкрустс(Гром и крест) . Позднее оно оформилось в политическую партию. К осени 1934 г. организация насчитывала около 5000 человек.
  Социальный состав по сводкам органов НКВД (вероятно, не вполне достоверным) составляли выходцы из семей крупной и мелкой буржуазии, помещики и «кулаки». Во главе организации стоял Густав Цельминьш. В своей программе организация заявляла, что «политическая и хозяйственная власть в стране должна находиться в руках латышей — и без каких-либо ограничений». Организация требовала также, чтобы государственные и самоуправленческие учреждения финансировали просветительные и учебные заведения только с латышским языком преподавания. Устав Перконкрустса разрешал принимать в партию только латышей.
  В национальной политике организация ориентировалась на «победу латышского духа, нравов и труда», выступая против «чужеземцев», особенно против евреев. Одно время организация требовала причисления немцев и представителей национальных меньшинств к гражданам второй категории. Исключение делалось только для литовцев и эстонцев. Впоследствии в программу были внесены некоторые изменения, но не особенно кардинальные. После 1940 г. в целях сохранения своих кадров группа актива рекомендовала своим членам вступать в компартию Латвии.
  С 1931 г. в Латвии действовала группа Балтише Ференигунг (Балтийское объединение), поднявшая вопрос о колонизации Латвии немцами. Она придерживалась концепции о национал-социализме как о продолжении традиций прибалтийских немцев.
  Второй этап борьбы за национальную независимость Латвии начался осенью 1940 г., когда политика советизации шла полным ходом. Ответом на сталинские репрессии стало возникновение новых подпольных групп и организаций националистов-экстремистов, например, таких как Тевияс сарги (Стражи отечества). Эта организация возникла осенью 1940 г. в Риге. Инициатором ее создания был студент Латвийского университета В.Клявиньш. У организации был руководящий центр, состоящий из трех отделов: внешних сношений, военный отдел, отдел агитации.
  Организация располагала типографией, а в феврале 1941 г. установила тесную связь с резидентом германской разведки. Основной целью Стражей отечества была подготовка к свержению так называемой советской власти. Для этого в ряде городов были созданы повстанческие отряды.
  На территории оккупированной большевиками страны существовали также Демократический центр (во главе — П.Юрашевский), Национальное объединение (партия Бергса), которое придерживалось англо-французской ориентации, Крестьянский союз (во главе которого стоял бывший президент Латвии Ульманис).
  В рядах последней из упомянутых партий насчитывалось около 2000 человек. Крестьянский союз осуществлял политическое руководство организацией Айзсарги (Охранники), которая была создана еще в 1919 г., строилась по территориальному и военному принципу и насчитывала до 40 тысяч человек.
  Члены организации объединялись во взводы, роты, батальоны и полки. Каждый член Айзсарги имел на вооружении винтовку, браунинг и 50 штук боевых патронов. Руководство организацией осуществлял штаб, во главе которого стоял бывший министр общественных дел Латвии Альфред Берзиньш.
  Молодое поколение Латвии было объединено в студенческие националистические корпорации: Фратернитас Рустиканс, Селикония, Ливония, Лакуания, Талавия.
  Следующий этап борьбы с советскими оккупантами начался в Латвии весной 1941 г., когда стали муссироваться слухи о близком конце советской власти, о грядущих расправах с верными ей людьми. В селах, которые большевики попытались превратить в колхозы, резали скот; участились нападения на советских активистов. Поджигались государственные учреждения. Ущерб от пожаров составил в республике 2,2 млн рублей20.
  В июне 1941 г. органами НКВД в Прибалтике была проведена операция по превентивному задержанию и аресту «враждебных элементов» и высылке их за пределы оккупированных территорий. Депортация, без сомнения, нанесла удар по националистическому подполью Прибалтики. На это указывалось и в обзоре полиции безопасности и СД Латвии, составленном в декабре 1942 г., где отмечалось, что в это время было арестовано около 5000 лиц, связанных с германской агентурой.
  Проходила депортация людей и из захваченных в 1939 г. районов Западной Украины и Белоруссии. Однако, насколько можно судить, идеологизированный характер мероприятий не позволил органам госбезопасности очистить западный регион от шпионов и диверсантов. Репрессии проводились по «классовому признаку» и явно не способствовали обеспечению безопасности Советского Союза. При этом выселение «антисоветского элемента» сделало почти всё население Балтии врагами советской власти.
  
  Тем временем Германия заканчивала последние приготовления к войне против Советского Союза.
  В секретном документе германской военной разведки (П, Восточно-прусская часть абвера) 21 мая 1941 г. сообщалось: «Восстания в странах Прибалтики подготовлены, и на них можно положиться. Подпольное повстанческое движение в своем развитии прогрессировало настолько, что доставляет известные трудности удерживать их участников от преждевременных акций. Им направлено распоряжение начать действия только тогда, когда немецкие войска, продвигаясь вперед, приблизятся к соответствующей местности с тем, чтобы русские войска не могли участников восстания обезвредить».
  По некоторым сведениям, 3 июня 1941 г. вооруженные группы местных националистов получили задание после нападения Германии на СССР захватить и охранять (или испортить, но не уничтожить) 16 военных объектов на территории Латвии, в том числе радиостанции Риги, Кулдиги и Мадоны, железнодорожные и шоссейные мосты в Даугавпилсе и Екабпилсе и другие важные объекты.
  Упомянутый орган военной разведки 3 июня 1941 г. сообщал:
  «Для выполнения поставленной перед штабом отдела задачи охраны и саботажа подготовлены следующие подразделения:
  полторы роты 800-го полка, пополнены 30 парашютистами. 45—90 бывших подданных прибалтийских государств (литовцы, латыши, эстонцы), обученные делу саботажа;
  группы из представителей национальных меньшинств. Эти подразделения расписаны по 52, преимущественно по охраняемым объектам».
  Объекты для саботажа предполагалось указать позднее.
  В другом донесении, от 13 июня 1941 г., орган германской военной разведки докладывал, что в Латвии (как и в Литве, и в Эстонии) ждет сигнала сеть подпольных повстанческих организаций, выполняющих задание Восточно-Прусской части абвера.
  Завершающим мероприятием подготовки Германии к войне против СССР стало создание в июне 1941 г. в системе абвера штаба Валли для руководства всеми видами шпионажа и диверсий против Советского Союза.
  Структура этой организации в основном повторяла структуру Абвера. Отдел Валли-1 (руководитель Баун) осуществлял руководство военной и экономической разведкой на Восточном фронте. Отдел Валли-2 (руководитель Зелигер, потом Беккер) занимался организацией диверсионно-террористической деятельностью в частях Красной армии и в ее тылу. Отдел Валли-3 руководил контрразведывательной деятельностью на оккупированной территории.
  На территории Эстонии первой шпионско-диверсионной группой стала Эрна. Она была сформирована по указанию эмигрантского центра и упоминавшегося финского Бюро Целлариуса из числа эстонцев, проходивших службу в Финляндии. Вначале организация насчитывала 65 человек. Ее возглавлял агент Абвера полковник А.Кург. В его штабе было 14 радистов, окончивших в Финляндии разведшколу, и около 70 обученных диверсантов. Группа была разбита на четыре подгруппы.
  После подготовки часть группы во главе с А.Кургом была заброшена морским путем на территорию Эстонии в ночь на 10 июля, а остальная часть — по воздуху в окрестности Таллина. Группа А.Курга после высадки двинулась на юг. К ней присоединились скрывающиеся в лесах от мобилизации «лесные братья»; количество членов отряда благодаря этому возросло до 2000 человек.
  При столкновении с истребительным батальоном отряд понес потери и ушел по болотам на соединение с немецкими частями. 6 августа 1941 г. отряд Эрна перешел линию фронта и принял участие в ряде германских операций.
  Немецкое командование на основе этой группы создало батальон Эрна-П, который участвовал в блокаде и захвате островов Муху и Сааремаа. Батальон без особого шума расформировали 10 октября 1941 г. в Таллине, а его участники были переведены в административные структуры.
  В Латвии для борьбы с коммунистами должны были быть использованы силы Балтийского полка, созданного в 1939 г. в Кёнигсберге под командованием барона Мантейфела. Намечалось приступить к созданию еще двух полков — в Тильзите и в Инстербурге. Все эти полки должны были составить Железную дивизию.
  
  Составной частью «пятой колонны» нацистов, как предполагалось, должны были стать этнические немцы.
  В Эстонии проживали 18 000 немцев. В Латвии, по данным переписи 1935 г., проживали 62 144 немца, что составляло около 3 % населения страны. Немецкое национальное меньшинство принимало активное участие в политической жизни этой прибалтийской республики.
  До прихода к власти в Германии Гитлера прибалтийские немцы в большинстве своем никаких особых симпатий к идеологии нацизма не проявляли. Но с 1933 г. обстановка стала резко меняться. Уже в 1933—1934 гг. начался процесс фашизации немецких общин и культурных организаций в странах Прибалтики.
  В ноябре 1934 г. в Эстонии даже состоялся процесс над местными немецкими нацистами. К суду было привлечено 25 человек. Расследование показало, что свою деятельность они начали еще в 1930 г. В 1932 г. для пропаганды своих идей они создали газету «Дер Ауфштиг». Легальным же местом сборищ нацистов стал немецкий клуб.
  В 1937—1938 гг. гитлеровцам удалось подчинить своему влиянию и контролю многие немецкие организации и общества и в Латвии. Общее число немецких организаций там доходило до 269. Германское посольство в Латвии руководило их деятельностью и координировало ее.
  В замаскированном виде в Латвии существовали организации СА, СС и Гитлерюгенд. Во всех этих организациях поддерживалась строгая дисциплина, они были разделены на блоки, районы и секции. Местные немцы активно шпионили в пользу Германии.
  Институт Гердера практически превратился в центр нацистской пропаганды. Это общество ставило своей задачей «дать немецкой молодежи прибалтийских стран первоначальное научное образование в немецком духе». Для этого регулярно организовывались лекции и семинары для изучающих теологию, историю и немецкую культуру.
  В Германии до 1935 г. существовало общество Балтикум, объединявшее эмигрировавших прибалтийских немцев и участников Балтийского похода 1919 г. Общество возглавлял бывший командир Железной дивизии Бишофф, ближайшим сподвижником которого стал бывший командующий германскими войсками в Прибалтике генерал фон дер Гольц. В 1935 г. это общество было закрыто, но вместо него был воссоздан в новом обличье Тевтонский орден; почетным магистром Ордена стал фон дер Гольц, а магистром — А.Розенберг.
  Были взяты под контроль немецкие меньшинства во всем мире. Общее руководство всеми организациями зарубежных немцев (фольксдойчей) осуществлялось А.Розенбергом и Э.Боле через аппарат посольств и учрежденную в Гамбурге организацию немцев, проживающих за границей. Розенберг считал важным «помочь прогерманским элементам захватить власть в Прибалтийских странах» — с тем, чтобы они затем попросили Германию о «помощи». Для этого на поддержку прибалтийских немцев правительство Германии выделило 5 млн рейхсмарок (в период с 1925 по 1932 г.)21.
  
  Организацией, сплачивающей всех прибалтийских (и не только прибалтийских) немцев стало Немецкое культурное самоуправление, создавшее широкую сеть легальных и нелегальных обществ, проводивших под своей вывеской пропагандистскую и подрывную работу в приграничных странах. Контроль за ними осуществляли германские миссии.
  О размахе деятельности этих организаций в Латвии можно судить по тому, что к началу 1939 г., по данным Министерства внутренних дел Латвии, там насчитывалось 8 общелатвийских немецких организаций с 67 отделениями и, кроме того, 193 местных организаций, которые охватывали своим контролем и идеологическим воздействием почти всё немецкое этническое меньшинство.
  Наиболее крупной и влиятельной немецкой организацией в Латвии являлось Немецкое народное объединение, ранее носившее название Немецко-балтийское народное объединение. Его возглавлял А.Интельман.
  На территории республики действовало Общество германских граждан в Латвии (руководитель Х.Эсп). Немецкие организации открыто проводили свои собрания, слеты, осуществляли военное обучение молодежи. В их распоряжение поступала нацистская литература из Германии. Лекторы из Берлина и Кёнигсберга чуть ли не каждую неделю прибывали в Латвию. Многие члены немецко-фашистских организаций принимали участие в работе различных курсов и семинаров в Германии.
  Посещали Латвию и немецкие военные корабли, и туристы, которым местные немцы оказывал неизменно радушный прием. Так, во время визита крейсера «Кёльн» (28 мая — 3 июня 1938 г.) рижские нацисты устроили прогитлеровскую демонстрацию.
  
  В другой прибалтийской республике — Литве — 10 февраля 1940 г. был проведен съезд гитлеровского Культурфербанда.
  Деятельность его военизированных подразделений с началом второй мировой войны развертывалась всё шире. Это учитывалось в Германии. По указанию германских государственных органов членам Союза было запрещено покидать Литву и уезжать в Германию. Предлагалось ждать своего часа на месте, в Литве.
  Демонстрацией силы нацистов в Литве должно было стать проведение массового спортивного праздника 16 июня 1940 г., которому не суждено было состояться…
  Другой частью гитлеровского плана было возвращение немцев на историческую родину. В октябре—декабре 1939 г. в ходе репатриации немцев Латвию покинуло свыше 52 000 человек. Оставшимися немцами руководил профессор бывшего немецкого высшего учебного заведения в Латвии — упоминавшегося уже Института Гердера — Луту Макензен.
  По соглашению между СССР и Германией, заключенному 10 января 1941 г., из Эстонии в Германию к 1 марта 1941 г. выехали 5674 человека (до этого — 15 000 человек). Всего же до 25 марта 1941 г. из Эстонии в Германию выехало около 139 000 бывших граждан Эстонии, перешедших в подданство Германии.
  Советское правительство ответило на это причислением немцев к разряду неблагонадежных и депортацией их в центральные районы СССР. Депортация началась с территории УССР в 1936 г., а затем охватила почти все регионы Советского Союза. 28 августа 1941 г. последовал указ «О переселении немцев, проживающих в районах Поволжья».
  Всего, по сообщению Серова, оттуда было выселено 438 280 (по другим данным 446 480) граждан немецкой национальности. В этот же период были ликвидированы немецкие административные единицы во всех союзных республиках. Депортация немецкого населения продолжалась в течение всей войны.
  Нельзя сказать, что все эти карательные меры были беспочвенными. Во вновь присоединенных районах существовали, как указывалось выше, довольно значительные пронацистские организации.
  В подтверждение сказанному выше приведем несколько фактов. Осенью 1940 и зимою 1941 г. в районе эстонского города Килинги-Нымме действовал крупный отряд лесных братьев в составе до 350 человек, организованный бывшим командиром полка «Кайтселийта» П.Лиллехтом. Ими были захвачены исполкомы пяти волостей, расстреляно несколько сотен человек.
  Под Тарту несколькими группами партизан руководил бывший майор Ф.Кург.
  В книге «Эстонский народ в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941—1945 гг.» приводятся следующие факты (еще раз подчеркну, что подобные издания, естественно, сильно идеологизированы и не всегда достоверны).
  «28 октября 1940 г. кундаские коммунисты нашли тайный склад боеприпасов. 12 февраля 1941 г. в Тапа бандиты стреляли в военнослужащего местного гарнизона лейтенанта г.Писарева и ранили его. 22 мая 1941 г. секретарь Вирумааского уездного комитета партии А.Штамм сообщил ЦК КП(б) Эстонии, что в ночь на 21 мая бандиты убили в деревне Каарли Сымеруской волости советского активиста, рабочего А.Кайла. Расследованием обстоятельств убийств было установлено, что оно совершено по политическим мотивам.
  В ЦК КП(б) Эстонии поступили сведения, что в декабре 1940 г. в республике была создана контрреволюционная политическая организация, которая намеревалась начать активную деятельность, как только вспыхнет война.
  Особенно участились акты саботажа и другие контрреволюционные действия враждебных элементов весной 1941 г. в связи со слухами о приближающемся военном конфликте между СССР и фашистской Германией. Более чем за месяц до нападения фашистской Германии на Советский Союз враждебные элементы стали вести антисоветскую агитацию и распространять провокационные слухи. В Эстонии 27 апреля 1941 г. в результате поджога сгорел винокуренный завод в Кильтси. В Таллине только с 22 апреля по 5 мая 1941 г. было зарегистрировано 9 поджогов: горели гаражи, склады и т.п. 16 июня 1941 г. в республике было зарегистрировано 23 крупных пожара. В этот день горели дома в Паюси (Вильяндимааский уезд)… В Валге горел склад железнодорожных шпал и т.д. В ночь на 20 июня 1941 г. кулаки пытались взорвать мост на дороге из Выру в Антсла. Утром 22 июня, через несколько часов после нападения фашистской Германии на Советский Союз, враждебные элементы вывесили кое-где в Ряпина, Ласва, Орава, Канепи и в некоторых других волостях Вырумааского уезда флаги буржуазной Эстонии»22.
  
  На вновь присоединенных территориях сталинские органы госбезопасности пресекли — в той или иной мере — деятельность ряда национальных организаций, таких, как Изамаалит (Отечественный союз), Кайтселийт (Союз защиты), Объединение эстонских националистов, Легионерское движение Востока, Национальные кадры.
  Аграрная партия Изамаалиит представляла интересы землевладельцев, крупного финансового капитала и военных чиновников. Насчитывала она в своих рядах около 6000 членов. Во главе партии стояли Пятс Константин (бывший президент) и Лайдонер (бывший главнокомандующий эстонской армии); оба были арестованы.
  Кайтселиит — полувоенная организация. Была создана в 1918 г. правительством Эстонии. Руководство и финансирование осуществлял военный министр. К 1940 г. насчитывала свыше 60 000 человек (вместе с секцией молодежи). В каждом уезде и в городах Тарту, Таллине, Пярну, Нарве имелось по одной дивизии — всего 15. Члены организации имели свою форму, были вооружены. Начальником был генерал Орасмаа, начальником штаба — полковник Палдер (оба были арестованы НКВД).
  Действовала после советской оккупации Эстонии и Партия центра (блок Христианско-демократической партии и Трудовой партии). Была создана в 1934 г.
  Кроме упомянутых организаций на территории Эстонии действовали Партия домовладельцев, националистические военизированные организации молодежи — Молодые орлы, Домашние дочери, скауты, Объединение сельской молодежи, Союз молодых христианок, объединявшие около 55 000 юношей и девушек23.
  Для того чтобы противостоять деятельности патриотических сил, секретариат ЦК КП Латвии 2 июля 1940 г. принял решение о создании Рабочей гвардии. Был организован батальон в Риге (10, а затем 12 отрядов), объединявший около 4—5 тыс. человек. Потом рабочие батальоны появились в Лиепае, Даугавпилсе, Елгаве, Валмиере, в Абренском, Бауском, Мадонском, Екабпилсском, Даугавпилсском и других районах.
  К весне 1941 г. в рядах Рабочей гвардии состояло около 10 тысяч человек. Были созданы оборонные организации типа Осоавиахима (1941), группы сочувствующих (активистов).
  
  Переход лидеров национальных сил оккупированных большевиками стран на сторону фашистской Германии произошел в годы Великой Отечественной войны. Но уже за несколько месяцев до нападения в Эстонию (да и в другие прибалтийские республики) стали засылаться немецкие агенты и эмигрантские эмиссары для установления контактов и координации действий пратизан, отряды которых стали переходить к активным действиям.
  Диверсионные группы направлялись, в частности, в Эстонию из Германии и Финляндии. По заданию немцев лесные братья составляли списки советского, партийного и хозяйственного актива — для последующего уничтожения. Начались поджоги советских учреждений; горели леса и торфяные болота. На предприятиях и железных дорогах увеличивалось число диверсий.
  В Латвии уже в конце июня 1941 г., т.е. с началом военных действий, в районе Добеле-Ауце-Салдус организовалась большая группа айзсаргов, которая расправлялась с местными промосковскими активистами. Только за первые 10 дней оккупации в Риге они совместно с немцами арестовали и уничтожили свыше 9000 человек. В Вецсаулеской волости Бауского уезда местные айзсарги и полицейские в августе 1941 г. расстреляли 70 советских активистов.
  В Эстонии уже на четвертый день войны, 25 июня, в волости Валгъярве Вырумааского уезда был убит уполномоченный милиции коммунист Эрнста Соо. 29 июня было совершено нападение на группу комсомольцев в волости Урвасте того же уезда. Эстонские патриоты (националисты), если верить советским источникам, летом 1941 г. совершили 426 вооруженных нападений, убили 946 и ранили 146 человек.
  На Украине в первые дни войны оуновцы создали Украинский легион, которым командовал некто Легенда (настоящая фамилия не установлена). Украинские националисты нередко еще до прихода немецких оккупантов захватывали (освобождали?) отдельные населенные пункты, расправлялись с партийно-советским активом. Им удалось занять райцентр Козова в Тернопольской области, район Косова в Станиславской области.
  Активно действовали националисты на Волыни, в Дрогобыче, — в тылу Красной армии. Одним из первых вступил во Львов 30 июня 1941 г. украинский легион «Нахтигаль», возглавляемый немецкими офицерами А.Херценом и Т.Оберлендером, а также украинским националистом Р.Шухевичем.
  В Литве в первые же месяцы гитлеровской оккупации националисты оказывали немцам активную военную помощь. Из числа офицеров и солдат национальной армии были созданы 20 охранных батальонов, насчитывавшие 8000 человек. В Каунасе образовалось 4 крупные партизанские группы, каждая из которых старалась действовать в возможно более тесном контакте с вермахтом. Насчитывали эти группы 300 человек. Батальоны использовались главным образом в карательных целях.
  Например, как сообщает советский автор, «головорезы из батальона, которыми командовали А.Импулявичюс, К.Шимкус и другие офицеры, только в Литве убили около 40 тыс. человек. Батальон же под командованием Импулявичюса, участвуя в карательных акциях в Белоруссии, уничтожил около 50 тыс. советских людей». Не берусь оценивать достоверность этих данных — опубликованы они в сомнительное время и в тенденциозном издании; несомненно, однако, что советские зверства порождали зверства ответные, и не слишком склонные к гуманизму нацисты охотно использовали настроения жителей оккупированных большевиками террриторий.
  В западных регионах СССР были даны указания периферийным органам и отделам НКГБ «изъять шпионские, белогвардейские и другие антисоветские элементы» (польские колонисты, спецпереселенцы из западных областей Украины и Белоруссии, беженцы с территории занятой немцами Польши). Началось составление справок на лиц, подлежащих «изъятию», а затем интернирование — сначала немцев, а позднее граждан «стран-сателлитов» (июнь 1941 г.).
  14 июня 1941 г. в Балтийских странах состоялась первая массовая депортация, в ходе которой в Эстонии было арестовано и выселено около 11 000 человек, из них 2/3 женщины и дети. А 30 июня была объявлена принудительная мобилизация. В Россию было отправлено около 30 000 мобилизованных эстонцев, из которых 10 000 умерли в так называемых трудовых батальонах. Многие от мобилизации уходили в леса, пополняя число партизан25.
  
  Для борьбы с различными видами подрывной деятельности в условиях начавшейся войны московские власти приняли ряд законодательных актов: 24 июня 1941 г. — постановление Совета народных комиссаров СССР «О мероприятиях по борьбе с парашютными десантами и диверсантами противника в прифронтовой полосе», 28 июня 1941 г. — приказ НКГБ СССР, НКВД СССР и Прокуратуры СССР № 00246(00833-ПР) о порядке привлечения к ответственности изменников Родины и членов их семей, 4 июля 1941 г. — директива НКВД СССР и НКГБ СССР №238/181 о мероприятиях по выселению социально опасных элементов с территорий, объявленных на военном положении.
  В октябре 1941 г. последовал приказ НКВД СССР № 001579 об очистке Москвы и Московской области от «антисоветского и социально опасного элемента», к которым относились — судимые за различные контрреволюционные преступления, семьи репрессированных, а также «дополнительно выявленные» проживающие на указанной территории лица немецкой, финской, итальянской, румынской и венгерской национальностей.
  На основании этих постановлений в прифронтовых областях создавались истребительные батальоны. В Витебской области Белорусской ССР в начале войны было создано 26 таких батальонов (3528 человек, из них 3029 человек были вооружены винтовками, 15 пулеметами и 137 револьверами). В Эстонии к началу июля 1941 г. было создано 13 истребительных батальонов. В каждом из них в среднем насчитывалось 300 человек. А через неделю насчитывалось уже 17 батальонов (5000 человек).
  Вильяндиский истребительный батальон (Эстония) 1 июля 1941 г. разгромил партизанский отряд, действовавший в Таэвереской волости в районе Кибару, Кынну и Арьянди. 4—6 июля это подразделение пресекло попытки пронемецки настроенных эстонских националистов захватить волостные центры Сууре-Кыку, Римму, Пайсту и Тянасильма. Вильяндиский, Ляэнемааский и Пярнумааский истребительные батальоны предприняли успешную совместную операцию в Вяндра.
  Наиболее крупной операцией истребительных батальонов (совместно с особым отделом НКВД Северного фронта) в тылу 8-й армии в июле 1941 г. стало уничтожение диверсионной группы Эрна. Эта — упоминавшаяся уже — группа создавала в тылу Красной армии диверсионные группы, уничтожала коммунистов и руководителей советских учреждений. Кадрами организации являлись эстонские националисты, в первую очередь участники прогерманской организации Кайтселиит.
  В Латвии в первые дни войны партийные и советские органы создавали вооруженные отряды Рабочей гвардии, отряды партийно-советского актива, молодежные отряды. Они вели борьбу против гитлеровских парашютистов, диверсантов, против айзсаргов, охраняли заводы, фабрики, учреждения, стратегические объекты.
  Позднее на базе бойцов рабочих батальонов и отрядов партийного и советского актива, отступавших с территории Латвии в северном направлении и сконцентрировавшихся в районе эстонского города Тырва, был создан 1-й Латышский стрелковый полк (1480 человек). 14 июля 1941 г. из отступающих рабочих отрядов и батальонов по решению ЦК КП(б) Латвии и СНК Латвийской ССР был сформирован Добровольческий рабочий полк (76-й отдельный, 1200 человек).
  В Эстонии 5 июля 1940 г. декретом президента была узаконена Народная самозащита. В течение последующих месяцев число ее членов достигло 8000 человек. Именно эта организация совместно с находящимися на территории Эстонии частями Красной армии дала первый бой тамошним националистам (патриотам). В начале войны были сформированы 27 частей народного ополчения: 17 истребительных батальонов, 2 отряда милиции, 2 отряда железнодорожников, 2 экипажа бронепоездов, отряд добровольцев из работников Тартуского речного-озерного пароходства и три рабочих полка (10 000 человек).
  В донесении командования Южного фронта И.В.Сталину и С.М.Буденному от 3 августа 1941 г. указывалось, что немецкое население стреляло из окон и огородов по отходящим нашим войскам. Скорее всего, это фальсификация фактов (причем на уровне бреда), но исключить такую возможность мы не можем.
  В директиве НКВД СССР (№ 364) от 14 августа 1941 г. «Об усилении борьбы с подрывной деятельностью украинских националистов» приводились факты о вскрытии и ликвидации органами НКВД в восточных областях Украины группы, «приступившей к сколачиванию кадров пятой колонны… В Москве была арестована группа украинских националистов старой генерации, пропагандировавших необходимость активной поддержки немцев».
  В Коми АССР среди выселенных из западных областей Украины «органами НКВД была якобы вскрыта оуновская группа, проводившая саботаж и вербовку антисоветских элементов среди местного населения для подрывной работы в тылу».
  В другой директиве НКВД СССР за №217 — «Об агентурно-оперативных мероприятиях по вскрытию и ликвидации контрреволюционных националистических организаций и групп лиц, эвакуированных из Прибалтийских республик» от 26 августа 1941 г. — указывалось, «что основными кадрами создававшихся германской разведкой антисоветских формирований являлись бывшие члены националистических партий и организаций: Таутининки саюнга (Союз националистов), Шаулю саюнга и Яуной Лиетува в Литве; Крестьянская партия(Латвиесу земнилку савенива,Латышский крестьянский союз), Айзсарги и Перконкруст в Латвии; Изамаалист, Кайтселиит и Вабс в Эстонии. Часть из них ушла вместе с отступающими войсками Красной армии. Их агентура была вскрыта в Саратовской области, в Тамбовской, в Удмуртской АССР»26.
  Конечно, такого рода сообщения о деятельности украинско-эстонских и прочих националистов на Крайнем Севере или в Поволжье представляются более чем сомнительными. Вероятно, речь идет о стремлении местных маленьких начальников напугать начальство побольше и придать значимость своей деятельности.
  Тем не менее сотрудничество многих представителей национальных движений с нацистами было реальным фактом.
  
  С продвижением фронта и последующей за этим оккупацией коллаборационизм и сепаратизм стали неотъемлемой частью жизни западных земель. Причины этих явлений более или менее ясны. Это и советская оккупация, одобренная весьма небольшой (пожалуй, ничтожной) частью населения захваченных большевиками в 1939—1940 гг. территорий. Это и следствие репрессивной политики новых властей. Это и давняя нелюбовь к русским.
  Еще задолго до 1918 г. в отношениях между этносами, входившими в состав бывшей Российской империи, стали накапливаться причины для недовольства. «Национальное насилие при этом выражалось не только в появлении или принижении имперским обществом национальной традиции покоренных народов — их государственности, религии, разговорного языка, но и в прямом проникновении насилия в сферу контактов между народами, то есть в национальные отношения»27. Что не могло не привести к накоплению затаенных обид, народного гнева, гражданского протеста.
  Распад старой империи и образование СССР в 1922 г. вместо декларированного права наций на самоопределение «вплоть до отделения и образования самостоятельных государств» привели к восстановлению прежних границ России — и к нарушению принципов договорного союза и конфедеративного сотрудничества «независимых» советских республик.
  В 1930-е гг. начались ликвидация национальных районов, массовые репрессии против национальной интеллигенции и административных кадров. Проходило это на фоне раскулачивания, голода, высылки миллионов крестьян, номенклатурного создания новых автономий. Знамением времени стала «жесткая иерархическая система, стремившаяся восстановить централизованное бюрократическое устройство в пределах бывшей Российской империи — вплоть до войны на захват Финляндии и нового раздела независимой Польши. Национальное насилие в этой системе было таким же элементом структурного насилия, как и массовые репрессии, идеологический тоталитаризм, уничтожение целых социальных слоев, подчинение искусства»28.
  Процессы эти сопровождались урезанием реальных прав этносов, нарушением целостности их территорий компактного проживания. Значительная часть граждан, в первую очередь вновь присоединенных территорий, оказалась морально неготовой защищать от врага существовавший режим. «Обделенные нации» и «обиженные властями» люди отожествляли нашествие немцев с гибелью советского строя и диктатуры Сталина.
  Отрицательное воздействие на настроения масс оказывали и военные успехи гитлеровцев в первые месяцы войны. Разгром наших армий летом 1941 г. породил волну дезертирства на фронте. Одна часть дезертиров, воспользовавшись паникой, оставалась на оккупированной врагом территории, другая пряталась в советском тылу.
  
  продовження http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1192511183
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.10.16 | igorg

    Прод. Этнические движения в СССР и вторая мировая война

    початок http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1192483141
    
    На самой же оккупированной территории, в западных областях, активизировалась деятельность некоторых (в основном одобренных нацистами) националистических организаций.
    Так, в Эстонии уже 15 сентября 1941 г. приказом оккупационных властей (генерал Рок) были созданы Эстонское самоуправление, состоявшее по преимуществу из эстонских эмигрантов, а также отдельные структуры непосредственно подчинявшиеся немецкой администрации. В «Полномочиях руководителей Эстонского самоуправления», опубликованных в «Официальном вестнике», соответствующие полномочия предоставлялись Х.Мяэ, О.Ангелусу, А.Вендту, О.Леэсменту и Х.Саару.
    В начале декабря 1941 г. в Эстонии была установлена «гражданская власть». В этот же период там воссоздается военно-фашистская организация Омакайтсе, из участников которой позднее было сформировано 27 полицейских «охранных батальонов» (неполного состава) численностью около 10 000 человек; возник и аппарат политической полиции.
    В первый период своей деятельности (в 1941 г.) Омакайтсе провела 5033 облавы, арестовала 26 635 человек. Из-за оказания сопротивления были убиты 26 572 и ранены 54 человека (пропорции, заметим, несколько странные).
    
    
    
    По распоряжению О.Ангелуса 22 сентября 1941 г. руководство Омакайтсе было централизовано. Уездные организации стали делиться на окружные, окружные — на районные, а районные — на волостные. С 5 августа 1942 г. уездные организации были переименованы в малевы (дружины). Начальник уездной дружины подчинялся полицейскому префекту. Дружина подразделялась на батальоны и роты.
    В Белоруссии в октябре 1941 г. по указанию немецких оккупационных властей была создана так называемая Белорусская самопомощь (БНС), во главе которой стал руководитель пражского филиала Белорусского комитета самопомощи И.Ермаченко. Гауляйтер Белоруссии В.Кубэ утвердил состав правления БНС, а также программу ее деятельности.
    Главной целью БНС было «помогать потерпевшим белорусам от военных действий, большевистского и польского преследования, помогать отстроить уничтоженный чужаками Белорусский край».
    Был создан Центральный совет (Центроль) из 10 человек. Члены совета назначались Кубэ. В округах создавались окружные отделы БНС, во главе которых стояли люди, назначенные окружными комиссарами. Районные и волостные отделы БНС возглавляли председатели.
    Гитлеровцы твердо держали в своих руках контроль над БНС, не позволяя ей хотя бы какой-нибудь самостоятельности. Это не могло нравиться ее руководству, которое мечтало придать организации функции органа белорусского государственного самоуправления. С этой целью руководители БНС пытались настоять на создании белорусских вооруженных военных отрядов для борьбы с партизанами, организовать при оккупационных органах отделы из числа членов БНС. Однако здесь национальные интересы шли в разрез с интересами оккупантов, не предусматривавших на этом этапе создания каких-либо национальных государственных местных структур.
    Только 29 июня 1942 г. В.Кубэ назначил Ермаченко лидером БНС. Одновременно было объявлено о создании Вольного корпуса самоохраны.
    Было дано и разрешение на создание Главной рады БНС в составе 12 человек. При ней создавалось 13 ведомственных отделов: административный, политический, военный, школьный, охраны здоровья и др. Кроме этого были организованы Белорусское научное общество, профсоюзы, судебный аппарат. Фактически был создан орган, который мог в соответствующее время взять из немецких рук руководство краем.
    В городе Слониме Барановичской области из белорусских интеллигентов была создана национальная организация. Члены ее ходили в штатском, но на левом рукаве носили белые повязки с номерами. Аналогичные организации создавались и в других городах оккупированной Белоруссии.
    
    
    
    На Украине в ответ на провозглашение Первого краевого правления во главе с Ярославом Стецько 30 июня 1941 г. Гитлер вызвал в Берлин Бандеру и самого «премьер-министра» Стецько — и отчитал за самоуправство в области «государственной деятельности», а потом приказал арестовать руководителя ОУН С.Бандеру, правительство во главе с премьер-министром и многих других украинских националистов.
    Провалом бандеровцев попытались воспользоваться мельниковцы. 7 июля 1941 г. Мельник посылает фюреру послание, где заверяет его в своей лояльности и просит предоставить мельниковцам «почетное право маршировать плечом к плечу с вермахтом». Гитлер даже не ответил на это послание.
    Созданная в Киеве сразу же после прихода немецких войск мельниковская Украинская национальная рада в ноябре 1941 г. прекратила свою деятельность. После этого организаторская работа мельниковского провода ОУН стала проводиться главным образом через группы Просвиты, которые были созданы, например, во многих селах Ровенской области.
    Члены Просвиты вербовались в первую очередь из украинцев, которые в прошлом подвергались репрессиям или, по крайней мере, не были советскими активистами. В распоряжении мельниковцев находились штаб и редакция газеты «Волынь», областная типография, областной театр.
    После пресечения попыток националистов восстановить украинскую государственность оккупанты направили их устремления на создание местных органов в виде областных, городских, районных и сельских управ. Была организована украинская полиция и Украинская державная служба безопасности (УДСБ).
    Националисты привлекались к участию в административной и хозяйственной деятельности, в карательных операциях против промосковских партизан. В западных областях Украины действовали так называемые бульбовцы. Организатором этого движения стал бывший владелец каменного карьера в Ровенской области Тарас Боровец. После оккупации Ровно немецкими войсками он предложил свои услуги в качестве организатора и руководителя националистов с целью ликвидации отдельных групп Красной армии. Получив согласие, Боровец начал формировать из населения Полесья, полищуков, организацию Полеська сичь.
    К 1942 г. движение насчитывало 3000 человек. Общее же число УПА в северных и южных группах, по архивным данным 1942 г., насчитывало до 15 000 человек. Основной задачей движения являлось увеличение численности, вооружение, обмундирование — за счет немцев.
    Руководители считали, что союз с немцами будет временным и выгодным для них. Им, однако, постоянно приходилось заверять немцев в своей лояльности. Так, в письме к Эриху Коху от 15 августа 1942 г., перечисляя свои заслуги перед Рейхом, Бульба писал, что его организация задания по борьбе с советскими партизанами выполняла рука об руку с немецкой армией.
    В отличие от «бульбовцев», по сведениям НКВД, мельниковцы являлись представителями старой формации украинских националистов, имеющих значительное влияние среди интеллигенции. Они стремились создать самостоятельную Украину при содействии немцев — на договорных началах с последующим установлением на территории Украины демократического строя.
    Бандеровцы же являлись представителями новой формации украинских националистов, готовых согласиться на террористическую диктатуру. Их лозунгом был стандартный призыв «Украина только для украинцев».
    
    
    
    В Латвии 23 июня 1941 г. германское командование создало Временное правительство во главе со Шкирпой, которое уже 5 августа 1941 г. было распущено.
    Только в марте 1942 г. там была создана хоть какая-то видимость национальных органов — Латышское самоуправление во главе с О.Данкером. На местах из кадров айзсаргов немцы комплектовали отряды латышской полиции порядка, состоящей из формирований трех категорий (группы «А», «B» и «C»). Группа «C» представляла собой вспомогательную полицию, члены которой жили в своих хозяйствах, всегда имели при себе оружие и в случае необходимости принимали участие в карательных акциях.
    Члены организации составили ядро 15-й и 19-й латышских дивизий СС, из них же набирались кадры в немецкие диверсионные и разведывательные школы.
    В мае 1941 г. на территории Латвии из националистических элементов была воссоздана организация Латвияс сарги(Защитники Латвии).
    В Литве были созданы отряды самообороны и команды особого назначения. В Каунасе были организованы литовская полиция безопасности и криминальная полиция. Ее подразделения имелись в Вильнюсе и Шяуляе.
    В декабре 1941 г. на базе существовавших национальных организаций и групп, объединившихся для борьбы за независимое Литовское государство, возникла Армия освобождения Литвы (ЛЛА). Инициаторами ее создания ее были преимущественно офицеры бывшей литовской армии.
    Состав ЛЛА, по определению ее командующего (1 августа 1944 г.), был следующим: «Это не была группа, отколовшаяся от какого-либо тогдашнего политического движения или партии. Это была новая военная организация, пионерами, руководителями и членами которой были литовцы различных политических направлений и течений».
    Руководством ЛЛА территория Литвы была разделена на несколько округов: Вильнюский, Каунасский, Шяуляйский, Паневежский и Тельшеяйский, Мариямпольский (1945). Но в основном деятельность ЛЛА в период оккупации сводилась к вербовке новых участников, к созданию вооруженных отрядов и идеологической подготовке населения.
    ЛЛА установила контакт с немецким командованием и разведорганами, которые оказали ей значительную помощь в вооружении, в снабжении амуницией, радиосредствами, деньгами, создали при Кёнигсбергской разведшколе специальную литовскую группу.
    
    
    
    Немцы в начале оккупации не уделяли должного внимания немецкому (коренному) национальному меньшинству в Прибалтике и в других оккупированных районах.
    Так, на Украине в августе 1942 г. положение немецкого национального меньшинства описывалось следующим образом: «Они продолжают голодать. Их обложили двойными налогами. Немецкие школы закрыли. Нет никаких признаков оживления национальной деятельности».
    Несколько более благоприятная обстановка сложилась для немцев на Волыни и в районах, прилегающих к Черному морю, которые в 1941 г. аннексировала Румыния. Там организовали новые школы; из мужчин, способных носить оружие, сформировапи отряды самообороны для защиты немецких поселений от нападений партизан. Немецкие фермеры вывесили фашистские знамена.
    В июле—октябре 1941 г. германским командованием и оккупационной администрацией были сформированны 6 крупных территориальных органов Абвера — Абверштелле Остланд, Абверштелле Украина, Абверштелле Юг Украины, Абвернебештелле Ревал, Абвернебештелле Киев, Абвернебенштелле Конно.
    Основной задачей, поставленной Абвером на оккупированной территории, стал сбор разведывательной информации о советских войсках, совершение диверсий в тылу Красной армии и в прифронтовой полосе. В дополнение к ним на оккупированной территории действовали созданные накануне войны оперативные группы полиции безопасности и СД. В подчинении каждой из них имелось от 4 до 8 особых и оперативных команд. Группы и команды занимались активной разведывательной, контрразведывательной и карательной деятельностью.
    В целях устрашения в 1941 г. гитлеровцами на оккупированной территории были созданы так называемые айнзацгруппы. На территории Прибалтики и Белоруссии их возглавлял генерал полиции Шталеккер, штаб которого находился в Риге. К 31 октября 1941 г. в Литве и Латвии ими было уничтожено 55 000 евреев, 2000 коммунистов и партизан, 748 душевнобольных. 122 445 коммунистов и евреев были ликвидированы полицией и СД, 5505 — во время патрулирования границы (всего 135 565 человек) 29.
    
    
    
    Подводя итоги, можно констатировать, что судьбы многих националистических организаций были похожи. С началом войны они принимали участие в нападениях на отступавшие части Красной армии и расправлялись с большевистскими деятелями, добывали разведывательные данные для немцев. При их содействии немецкой полиции безопасности удалось составить подробные списки партийных и советских активистов (в Латвии они назывались списки разыскиваемых лиц и были разосланы в отпечатанном виде всем уездным и волостным учреждениям).
    Из националистов формировались на оккупированной территории полицейские части. Немцы использовали их для охраны гетто в Польше, в Югославии, для охраны лагерей и тюрем, для карательных организаций против партизан на оккупированной территории СССР (в Ленинградской и Псковской областях, в Литве, в Белоруссии и на Украине).
    Правда, нацисты не доверили своим союзникам руководство полицейскими батальонами — их возглавляли немецкие офицеры. Только в период коренного перелома в ходе войны часть полицейских батальонов гитлеровцы стали направлять на фронт. В 1943 г. на базе нескольких таких батальонов был создан легион СС, в 1942 г. — Эстонский легион СС-2 под командованием А.Ребане — и т.д.
    Но создание карательных органов, естественно, не решило основного вопроса, поставленного националистами, — обретение независимости. Поэтому многие националистические организации распадались, а отдельные партии и группы переходили на нелегальное положение. Большинство их надеялось выждать и посмотреть, кто из двух гигантов — Германия или СССР — выиграет в противостоянии.
    Были и такие, что верили в немецкое благоразумие и посылали «Великому Вождю Империи А.Гитлеру и главнокомандующему германскими войсками В.Браухичу» меморандумы или приветственные адреса.
    В Латвии недовольных политикой «нового порядка» собрал вокруг себя Центральный совет (ЛЦС, возник 13 августа 1943 г.). ЛЦС объединил в своих рядах все силы национального сопротивления республики. Центральный совет определил своей целью восстановление независимой и демократической Латвии. Для этого они стремились изменить существовавшее на Западе мнение, что латыши являются пособниками нацистов и все сплошь коллаборационисты.
    В своем меморандуме (март 1944 г.) ЛЦС требовал восстановить суверенитет Латвии и создать коалиционное правительство из политических сил, поддерживавших эту идею. ЛЦС установил тесные связи с подобными организациями в Эстонии и Литве, информировал западные страны о военных преступлениях, совершаемых оккупантами на территории страны.
    Верховный комитет Литвы (председатель И.Фладжинскас) и Национальный совет в ноябре 1943 г. заключили соглашение о создании Верховного комитета освобождения Литвы (ВЛИК, председатель С.Кайрис), объединившего почти все литовские партии и организации и действовавшего как подпольное правительство Литвы.
    На Украине в 1942 г. образовалась УПА, которая, по утверждению ее идеологов, возникла «в порядке развертывания всенародной борьбы против гитлеровских оккупантов».
    Но все эти центры по существу бездействовали — за исключением, наверное, только УПА, которая перешла в оппозицию оккупационному режиму и боролась против гитлеровцев. Правда, в 1948 г., находясь в эмиграции, С.А.Бандера писал: «Когда же Германия пошла войной против России — нашего врага, то Украина не могла не принять этого неприкрытого факта. Поэтому линия действий была четкой, неотступно отстаивать ее — готовность к приятным взаимоотношениям и к общей войне против большевистской России и только против нее. Такую политическую линию мы считаем единственно правильной, мы ее наметили, мы ее реализовали и тяжелыми жертвами отстояли. И к ней всегда обратимся».
    С середины 1944 г., когда немецкий Восточный фронт стал рушиться под натиском Красной армии, основной задачей для украинских националистов стала борьба против «московского большевизма», против политики «советизации».
    Сходная ситуация складывалась и в других странах, оккупированных Россией (СССР) перед второй мировой войной. Но история борьбы национальных движений против большевистских властей — это уже другая история.
    
    1 Ульянов Н.И. Происхождение украинского сепаратизма. М., 1996. С. 269—270.
    2 Там же. С. 268.
    3 См.: Солоневич И. Белая империя. М., 1997. С. 7—8.
    4 Он же. Россия в концлагере / Голос России. 1938. С. 3—4.
    5 Там же. С. 6.
    6 Он же. Россия в концлагере. Боевое искусство планеты. М., 1996, № 9—10. С. 6.
    7 Он же. Диктатура слоя. Буэнос-Айрес, 1956. С. 46, 69—72.
    8 Цит по: Национальная политика России: история и современность. М., 1997. С. 310—311.
    9 Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. Т. 1. Накануне. Кн. 1 (ноябрь 1938—декабрь 1940). М., 1995, С. 38, 44; Национальная политика России: история и современность. М., 1997. С. 312.
    10 Национальная политика России: история и современность. М., 1997. С. 310—311.
    11 Цит. по: Масловський В. З ким i проти кого воювали украiнськi нацiоналiсти в роки другоi свiтовоi вiйни. М., 1999. С. 8—10.
    12 Национальная политика России: история и современность. М., 1997. С. 314.
    13 Цит. по: Ямпольский В.П. Как трезубец вплелся в свастику. О несостоявшемся походе украинских националистов на Москву. Военно-исторический журнал. 1996. № 2. С. 77—78.
    14 Полтава П. Кто такие бандеровцы и за что они борются? Дрогобыч, 1995. С. 11.
    15 Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941—1945 гг.: В 3 т. Т. 1. Киев, 1975. С. 372.
    16 ГАРФ. Ф. 7445. Оп. 1. Д. 1664. Л. 15—16.
    17 Там же. Д. 8. Л. 34, 217.
    18 Бартаушунас И. Выкорчуем до конца злейших врагов литовского народа — литовско-немецких националистов. Вильнюс, 1945. С. 10.
    19 Органы государственной безопасности в Великой Отечественной войне: Сборник документов. Т. 2. Кн. 1. М., 2000. С. 89—142.
    20 См.: Латвия на грани эпох. Рига, 1990. Кн. 4. С. 87.
    21 См.: Вирсис М. Влияние германской «политики немечества» на германо-латвийские отношения (1929—1932 гг.) // Германия и Прибалтика: проблемы политических и культурных связей: Сборник научных трудов. Рига, 1985. С. 8.
    22 Очерки истории Коммунистической партии Эстонии. Ч. III. Таллин, 1970. С. 112.
    23 См.: Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Т. 2. Кн. 1. М., 2000.
    С. 532.
    24 Алов г.Г. Палачи // Военно-исторический журнал. 1990. № 6. С. 23.
    25 См.: Пиллак П. Эстонские добровольцы в Финской армии во время второй мировой войны. Вестник архивиста. 1995. №3 (27). С. 78.
    26 Органы государственной безопасности в Великой Отечественной войне. Т. 2. Кн. 1. С. 481, 525—526.
    27 Крупник И. Причины «взрыва» национализма в нашей стране // Психология национальной нетерпимости: Хрестоматия. М., 1998. С. 279.
    28 Там же. С. 280.
    29 См.: Органы государственной безопасности СССР в Великой отечественной войне. Сборник документов.
    Т. 2. Кн. 2. С. 565.
    
    http://his.1september.ru/article.php?ID=200200602

• 2007.11.18 | igorg

  Прямий звязок з Володимиром Косиком

  Відповіді професора Сорбони Володимира Косика на запитання читачів Майдану. Серед них - лист зовнішньополітичного відділу нацистської партії (АПА) до вільгельма Канаріса (Абвер) про німецьку політику стосовно ОУН, про історію України, в якій відсутній український народ, про петлюрівських офіцерів в УПА та порівняння юридичних статусів "Нахтіґаля" та "Нормандії-Нєман".
  Все це ви можете прочитати, коли зайдете сюди:
  URL: http://www2.maidan.org.ua/n/pressk/1194028228

• 2007.11.18 | igorg

  Деревінський В. Ф. Кримські татари в УПА

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1195376630
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2008.02.16 | igorg

    ОУН в Крыму Олег Романько

    http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1202932214

• 2007.12.04 | stefan

  Чекісти знущалися над українцями під виглядом УПА

  Чекисты издевались над украинцами под видом ОУН-УПА
  30.11.2007 | 15:15 Портал ОБОЗ.ua UA-Портал
  "ОБОЗРЕВАТЕЛЬ"
  
  Министерство государственной безопасности под видом ОУН-УПА издевалось над простым населением Западной Украины.
  
  Соответствующие документы нашла Служба безопасности Украины. Материалы свидетельствуют о противоправных действиях, которые совершали против населения западных областей специальные группы МГБ и МВД. Они занимались ликвидацией подпольных подразделений Организации украинских националистов и ее вооруженных формирований, пишет УНИАН.
  
  Об этом сообщил руководитель Отраслевого государственного архива СБУ Сергей Богунов.
  
  Согласно архивным данным, указанные группы во время выполнения заданий выдавали себя за одно из подразделений ОУН-УПА и действовали от его имени.
  
  До конца 1945 года органами внутренних дел и Госбезопасности УССР использовалось 150 указанных спецгрупп, в состав которых входило 1800 человек.
  
  По словам Богунова, обобщенных данных относительно деятельности этих формирований нет, поскольку большинство материалов уничтожено в 1990 году. В документах архива СБУ есть лишь отдельные сведения по этому вопросу. По состоянию на 1 июля 1945 года указанными спецгруппами были ликвидированы 1980 участников подполья и захвачены живыми 1142 человека. В то же время сохранившиеся архивные материалы свидетельствуют, что спецгруппы совершали преступления против обычных местных жителей.
  
  Как сообщил советник временно исполняющего обязанности председателя СБУ Валентина Наливайченко Анатолий Мудров, в 1937-1938 годах были осуждены почти 200 тыс. человек, из которых к высшей мере наказания привлечены более 120 тыс. человек.
  
  В тот период были арестованы 95 тыс. бывших кулаков, 109 тыс. «бывших людей», то есть бывших помещиков, дворян, более 2 тыс. военнослужащих, более 1 тыс. сотрудников НКВД, около 11 тыс. членов КПСС. Среди указанного количества арестованных, 133 тыс. человек были украинцы, около 20 тыс. - русские.
  
  СБУ изучает документы, касающиеся карательных методов КГБ бывшего СССР против представителей интеллигенции 60-х годов.

• 2007.12.22 | igorg

  Упирі. “Спецотряд НКВД” Семен ЧИСНОК смт. Лемич, Рівненська обл

  http://www.aratta.org.ua/text_ua.php?id=936
  
  Упирі. “Спецотряд НКВД” Семен Чиснок
  
  На світлині спецзагін НКВД разом із керівниками-чекістами.
  
  Ми, нині живі, можемо і повинні нарешті сказати правду своєму народові і світові про загиблих, які прийняли мученицьку смерть лише тому, що любили Україну. Сьогодні наш народ дякує Богу за те, що ми маємо свою рідну Українську державу, яка стала самостійною і незалежною, дякуємо за те, що розірвав невільницькі пута московсько-більшовицького деспота.
  
  Ясна річ, не все поки що гаразд у нашій Державі, котру ми, немов зіницю ока, мусимо оберігати від одвічних ворогів і ніколи не забувати кривавих років більшовицького терору.
  
  З нашої історичної криниці треба вичерпати багато солоної води від людських сліз. Треба скликати живих до тих криниць та спільних ям-могил, куди люті недолюдки скидали десятки, а то й сотні покалічених тіл наших батьків і матерів, братів і сестер, дідів і бабусь, і розповідати правду людям. Бо вороги наскидали їх понад сім мільйонів - цілі єгипетські піраміди горя та мук на родючих чорноземах України! І хоч як би дехто волів не згадувати про них, про ці жертви нашого народу, цього не дають зробити ріки невинно пролитої крові українського люду, загачені трупами наших рідних криниці. Скручені колючим дротом, по-садистськи замордовані жертви нелюдів-енкаведистів - в’язні дрогобицької, дубнівської, львівської, луцької і тернопільської тюрем.
  
  Не дають нам нічого забути сотні жертв із відрубаними головами над самим берегом Дністра, що на Самбірщині, води якого й нині вимивають кістки та несуть у своїй каламуті хтозна-куди. І ніхто ніколи не довідається, до якого берега вони приб’ються, де знайдуть вічний спокій. Ріка говорити не вміє. Земля ж сьогодні заговорила! Заговорили і криниці, загачені трупами, заговорила сумновідома Сафатова долина - страшна "Долина смерті", що на Млинівщині Рівненської області. Заговорили врешті люди, які були очевидцями й навіть учасниками тих уже далеких кривавих подій у часи відьомського розгулу більшовицьких вампірів. Півстоліття мовчала наша земля. П’ятдесят років паплюжили нас і наш рух на нашій землі московські зайди і місцеві яничари-запроданці. П’ятдесят років мовчав цей страшний клаптик землі, який люди прозвали Сафатовою долиною, - долиною смерті і нелюдських мук. Мовчали глибокі холодні криниці людського горя і сліз. Мовчали всі, бо такий був час.
  
  Але героїчна боротьба і трагічна новітня історія українського народу зберегла гіркі свідчення про події тих років, коли під личиною бандерівців енкаведисти катували і знищували невинне населення. Це були загони зрадників українського народу - озброєних до зубів молодиків із навколишніх сіл - так звані "спєцотряди", створені для винищення українського населення, для очорнення УПА й дискредитації національно-визвольного руху в Україні.
  
  Такий "спєцотряд" нічних упирів був зокрема організований на терені Демидівського району Рівненщини.
  
  Розглядаємо старі знімки, де сфотографовані "упирі" зі "спєцотряда НКВД". Колишній учасник цієї боївки Федір Бурець каже:
  
  - Так! Це він, начальник відділу по боротьбі з бандитизмом, допитував мене в бункері та приймав в цей "спєцотряд". Цілу зиму мене тримали в ньому і до дрібниць випитували моє минуле. Нарешті вирішили, мабуть, що я "дозрів" для каїнової роботи. Мені дали псевдо "Шишка", взяли розписку про нерозголошення таємниці, що я є бійцем "спєцотряда НКВД"...
  
  Щоранку ми як звичайно молилися, віталися вигуком - "Слава Україні!" і відповідали - "Героям Слава!", співали "Боже великий єдиний, нам Україну храни", розмовляли по-українськи. Ніхто не міг навіть запідозрити, що ми не бандерівці.
  
  На цій фотографії, - продовжує далі Федір Бурець, - стоїть бойовик із села Свищева, а перед ним Андрій Круць, якого воїни УПА розстріляли за грабунки та вбивства мирного населення. У задньому ряду стоїть жорстокий садист і вбивця українських людей Сафат Панасюк. Донині його ім’я викликає жах у жителів сіл Калинівка, Ільнибоки, Миколаївка, Пащиха, Ігнатівка та інших.
  
  - На моїх очах, - згадує житель села Демидівка Павло Пекарський, - убивця Сафат жорстоко замордував у селі Рудках Андрія Кравчука та його рідного брата, у селі Лішня замучив сина Яковчука, а на хуторі Дублінському замордував політичного референта УПА "Байду" (Григорій Кравчук з Рудок).
  
  П’ятсот людей своїми руками вбив цей нелюд, - говорить зі сльозами на очах Софія Волошкова. Замучив він і мого рідного брата Антона Гудзюка, воїна УПА. Разом з ним закатував ще Артема Сидорука, Панаса Пащука, Віру Пащук та Івана Гутюка. Усі вони були воїнами УПА, скерованими в цю боївку, щоб з’ясувати причини масових убивств мирного населення, але ніхто з них не повернувся живим. Їх роззброїли, повиколювали очі, вирізали язики, вуха та носи, поламали руки й ноги і напівживих повкидали у криницю в "Долині смерті". Тільки в одному селі Парисі цей "спєцотряд", очолений Сафатом Панасюком, умертвив тридцять чотири людини упродовж 1944 - 1946 років. Ось імена цих жертв: Павло Борделюк, Софія Борделюк, Любомир Волянюк, Павло Вдович, Андрій Вдович, Петро Заморотько, Іван Гутюк, Богдан Зборовський, Надія Пащук, Олександр Пащук, Віра Пащук, Володимир Павлюк, Пантелій Пащук, Олексій Приндецький, Павло Приндецький, Марія Пащук, Панас Пащук, Михайло Пащук, Василь Левонтюк, Борис Левонтюк, Григорій Левонтюк, Юлія Столярчук, Пилип Самолюк, Володимир Сидорчук, Артем Сидорчук, Максим Кримінський, Василь Тселюк, Іван Тселюк, Володимир Чижук, Антон Гудзюк, Олексій Гундзюк, Петро Яшковський, Євген Чиж...
  
  В "спєцотряде НКВД" налічувалось більше п’ятдесяти чоловіків, добре озброєних, одягнених в обмундирування УПА із тризубами на шапках. Деякі із них ще сьогодні живі.
  
  Що ж це за "Долина смерті" і чому нічні упирі обрали це місце для захоронення своїх жертв?
  
  Недалеко від Демидівки, під самим лісом, на межі Калинівки та Пащихи, проживали сім’ї польських колоністів. Вони й не гадали, що колись настануть жахливі часи, коли їхні садиби будуть спалені, вони разом з дітьми знищені, а їхні криниці з джерельною водою стануть братськими могилами, в яких недолюдки ховатимуть сліди своїх мерзенних злочинів.
  
  Старші люди добре пам’ятають, як фашисти в ті роки спровокували кровопролиття між українцями і поляками. Тоді лилися ріки крові в ім’я фашизму, а 1944 року, коли повернулися більшовики, полилася невинна кров в ім’я комунізму. Тепер руками тих самих зрадників України - Сафатів, Чапель і їм подібних - вороги безжалісно нищили наших людей і загачували ними десятки страшних "долин смерті". Хай Бог вам буде суддею, прокляті матерями і сиротами убивці нашого народу.
  
  - Не торкайся, сину, цих речей, - розповідає далі Федір Бурець. - Це людські сльози і прокльони! Такі слова сказала мені мати, коли побачила награбоване Зборовським людське добро. Я віддав йому все награбоване, і на душі стало легше. Але запам’ятав страшний погляд Володимира і знав, чим усе це закінчиться. Так воно і сталося. Через кілька днів по мені вдарила автоматна черга Сафата. Я дивом залишився живий. Мабуть, сам Бог мене врятував, бо мої руки чисті, на них нема невинної людської крові. Боротися за Україну я почав ще з 1942 року в загоні командира "Юрка", де воювали не тільки українці, а й узбеки, вірмени, грузини, росіяни, євреї. У загоні була залізна дисципліна. За будь-яку нечесну поведінку чи самочинне відлучення з УПА карали розстрілом, не кажучи вже про покарання за грабунки, вимагання харчів чи одягу. Загін базувався на Тернопільщині, але ми весь час перебували в рейдах не тільки по Західній, а й по Східній Україні, ведучи безперервні бої з фашистами, а потім з червоними партизанами... Фронт наближався все ближче. Одного разу нас зібрали і зачитали наказ - загін розформовано. Всім воїнам малими групами треба добиратися у свої населені пункти і там приєднуватися до місцевих боївок УПА. Я повернувся в рідне село Рудки, що на Демидівщині, зі зброєю в руках. Довго переховувався. По селах нишпорили енкаведисти. Одночасно таємно формувались "спєцотряди НКВД" під виглядом бандерівських боївок. Керували ними добре вишколені убивці. В одну із таких боївок попав і я, в той час зовсім не підозрюючи, що це енкаведистський загін. Сьогодні, - говорить Федір Бурець, - я не можу собі простити, що свій важкий шлях боротьби за Україну я зганьбив перебуванням у цій "боївці" упирів, які безжалісно нищили мій народ. Коли ж зрозумів усе, то назад вороття не було. На моїх очах убивали невинних людей, щоб спаплюжити воїнів УПА, кинути тінь на всю національно-визвольну боротьбу...
  
  Бойовики "спєцотряда", щоб не викликати підозри, убивали й радянських активістів, і місцевих голів сільрад, дівчат-учителів та медичних сестер зі Східної України, а потім вже воїнів УПА і їхні родини".
  
  Свідком тих страшних подій був і фотограф Павло Пекарський. У 1944 році більшовики забрали його в діючу армію. Був важко поранений. Після війни демобілізувався. На фронті він був особистим фотографом полковника-грузина на прізвище Джуашвілі. Одразу ж після демобілізації Павла Пекарського викликали в районний відділ, а потім в обласне управління НКВС. Підпис полковника Джуашвілі викликав довіру до Павла. Енкаведисти почали використовувати його як свого фотографа під час операцій. Якось Пекарського терміново викликали до Рівного, наказавши взяти з собою фотоапарат. В обласному управлінні НКВС йому показали кімнату, де він повинен був заночувати, і сказали:
  
  - На рассвете надо будет провести очень важное мероприятие!
  Удосвіта його розбудили і вивели на подвір’я. Тут фотограф побачив загін озброєних, а серед них знайомі обличчя начальника Демидівського НКВС, бандюгу Сафата і майже всіх вояків з його "спєцотряда". Неподалік стояло вісім возів, запряжених кіньми. Усі посіпаки готувалися до фотографування. Було їх 38, перед об’єктивом фотоапарата стало 23, а 15 вирішили, мабуть, "не засвічуватися". Було це 20 листопада 1945 року. Разом із бойовиками Сафата вирішили сфотографуватися (мабуть, для звітності) працівники обласного і районного НКВС.
  
  - Після фотографування, - розповідає Павло Пекарський, - я віддав негатив і написав розписку про нерозголошення таємниці. Але один негатив я усе таки залишив і зберіг дотепер. Фотографував я цю так звану "бандерівську боївку" на честь виходу їх з повинною, як вони казали.
  
  Розповідає колишній "бойовик" сафатівського "спєцотряда" Микола Пачковський з села Рудки:
  
  - Чесно кажучи, я по своїй нерозторопності попав у це звіряче лігво, але цього уже не повернути. Як і Федір Бурець, я до сліз шкодую і не можу собі простити зради свого народу, клятви, яку я давав в лавах УПА.
  
  В час фашистської окупації (з 1942 року) я пройшов упівський вишкіл і попав у бойовий загін УПА Юрія Чайковського (псевдо "Юра"). Ми вели постійні бої з фашистами. Мав поранення. Потім, коли фронт перемістився на Захід, ми почали боротися з московськими окупантами. В останньому бою (сотня Хмари) я був тяжко поранений енкаведистами. По сьогодні куля є в моїх легенях. Друзі доставили мене на лікування в криївку до сільської жінки Харитонюк Василини, яка мене виходила.
  
  Коли мені стало легше, до мене в бункер зайшли двоє, ніби упівці: Федір Фондюк та Григорій Романюк, яких я добре знав. Керував ними Андрій Остапюк. Вночі вони завели мене до лісу в загін УПА. В загоні налічувалося 20 вояків. Про те, що це був "спєцотряд НКВД", я навіть не міг подумати...
  
  Одного разу посеред білого дня нас вивели на край лісу. Невеличка галявина була застелена ряднами, на яких стояла в бутлях горілка та їжа. За весь час перебування в УПА подібного я не бачив. Мене це здивувало. Раптом долину почали оточувати червонопогонники. Я автоматично схопився за зброю, але рука Остапюка зупинила мене. Аж тепер я зрозумів, з ким маю справу. Червонопогонники підійшли зовсім близько, привіталися. Потім всілися поміж нас за гостинним столом. Серед них я впізнав Тріфонова, Чєрнова і лейтенанта Голубцова. Під час розмови я зрозумів, що знаходжусь в "спєцотрядє" Сафата. Озброєння в нас було погане - старі обрізи, німецькі карабіни, пара автоматів та обмаль патронів. Одяг жалюгідний, в більшості цивільний, лише на головних уборах виблискували тризуби.
  
  Розмову вів Чєрнов. Було сказано, що завтра ліс будуть прочісувати загони НКВС. Ми маємо з ними зустрітися і прийняти несправжній бій. Всі повинні стріляти в повітря, а жителі сусідніх населених пунктів мають сприйняти все як справжній бій.
  
  Нам показали місце, де буде захована зброя, амуніція. На другий день так воно і сталося. Після так званого бою ми добре озброїлися. Далі ночами бродили селами, грабували, убивали, пиячили і виловлювали молодих симпатичних дівчат на потіху Остапюку, який після ґвалтування напівживих кидав у криниці Сафатової долини смерті. Остання наша вилазка була на Козирщину, де за вказівкою Тріфонова ми мали заготовити зерно ніби для бандерівців. В нашому підрозділі часто появлявся Сафат. Всі ми його остерігалися...
  
  В кінці 1945 року всіх нас зібрали в одному місці, вручили червоні прапори, дали в руки портрети Лєніна і Сталіна, які були прикріплені, мабуть, до тих самих деревин, якими розривали тіла зґвалтованих дівчат-східнячок. З новою зброєю ми направились з московськими піснями в Демидівське НКВС. Тут нас зустріли як героїв-переможців з гучним мітингом та чаркуванням. Вночі на возах нас направили в Рівненське НКВС. Після фотографування проведено інструктаж..."
  
  Найбільш жорстокого ката Сафата призначили в селі Ільпибоках головою сільради, а решту убивць, при повному озброєнні, послали з тим самим завданням - убивати, убивати і ще раз убивати - на хутір Дубляни, що під Дібровою, для підсилення такої самої "бандерівської боївки". Ще довго оплакували люди своїх рідних та близьких, криниці приймали в свої глибини людські тіла аж до 1948 року. А Сафат Панасюк тепер уже інакше глумився з односельчан. Непокірних висилав до Сибіру, із селян здирав непосильні контигенти, аж поки не попався в чеському селі Вовковиї...
  
  Якось уночі постукали в його двері. Убивця здогадався - настав час розплати. Він гадиною виповзає з хати... і опиняється на Сході України. Казали, десь в Харківській області. Доходили чутки, що протрусився, проіснував головний упир десь десяток років і помер чи то від прокльонів, чи, може, дістала його рука народних месників ОУН-УПА, чи й самі енкаведисти прибрали його як живого свідка і учасника злочинів. Ката українського й польського народів не стало аж років п’ять тому назад. Залишилася за ним недобра пам’ять, море людських сліз і гори трупів у місцевості, що має назву "Долина смерті".
  
  Тут кожен сантиметр землі окроплений людською кров’ю, тут усе свідчить про злочини катів проти мирного населення. Пекучий біль донині лежить каменем у серцях тих, котрі пережили ті жахливі ночі відвідин упирів й очі виплакали за своїми рідними і близькими. Ще й нині, здається, із 90-метрової глибини "сафатових криниць" долинають плач і стогін зґвалтованих дівчат, закатованих воїнів УПА та їхніх рідних, старих людей і немовлят. Там стоїть хрест, кожного року відправляються панахиди. Земля розповідає живим про злочини упирів, а в повітрі ще до сьогодні висить нудотний запах людської крові.
  Цю страшну новітню історію треба розповідати, щоб увесь світ знав, через які страждання та голготи пройшов наш добрий і щирий народ, якого геноциду він зазнав від рук сталінських посіпак, керованих партією більшовиків. Пам’ятаймо про невинно замордованих! Будьмо пильні!...
  
  Вся боротьба українського народу проти окупантів в основному велася в селах. Тому туди засилали не тільки "спєцотряди", а й окремих терористів під маркою фінансових агентів, збирачів позик, контигентів і
  т. ін. з головним завданням вбивати невинних селян і все приписувати бандерівцям.
  
  Ось що розповідає колишній стрибок Філімон Ремесник з села Рудки (Млинівщина):
  
  - Мене в той час завербували взяти зброю в руки і виступити проти свого народу. Всі злочини над моїм народом проходили на моїх очах. Але те, що я побачив на одному із хуторів села Рудки, - повік не забути. В наше село якось прибився фінансовий агент Микола Герасимчук. Декілька днів приглядався, рознюхував, а потім добрався до хутора, де переховувалась сім’я Бабія Миколи, воїна УПА, який загинув у бою з енкаведистами. Його хату спалили, все майно пограбували. Нещасні сироти з матір’ю переховувалися від помсти так званих правоохоронців.
  Микола ніби закохався в свою жертву - ще малолітню дівчину Савіну і шляхом погроз та залякування женився на ній. Здавалося, побитій горем сім’ї не потрібно
  більше ховатися від енкаведистів. Микола зайнявся господаркою, Савіна завагітніла... Здавалося, горе залишилося позаду... Та де там... Однієї ночі Микола шулікою зривається з ліжка, бере в руки наперед підготовлену сокиру і... гостре вістря немилосердно впинається в тіло Савіни, а потім безжально січе стару матір та дві сестрички.
  
  Весь у крові садист ногами вибиває вікно, вискакує з хати і біжить в село Рудки до стрибків ніби за порятунком, божевільно кричучи у розпачі:
  
  - Бандерівці зарубали всю мою сім’ю!..
  
  Весь загін стрибків піднято по тривозі. Про трагедію зразу повідомили районний відділ НКВС. До хутора ми не йшли, а бігли, намагаючись застати бандерівців на місці злочину. Коли забігли в хату, перед нами постало жахливе видовище... На землі лежить порубана старша дочка Люба... В хаті пахне людською кров’ю... Ми стояли, наче вкопані. Микола в розпачі бігав по хаті і весь час проклинав бандерівців. У кожного з нас кипіла в душі ненависть до цих головорізів.
  
  Десь під ранок з району приїхало дві машини енкаведистів з лікарями. Микола розповідав, як бандерівці вдерлися в хату, як він втік через вікно...
  
  Лікарі тим часом оглядали порубаних, прощупували пульс...
  
  Несподівано один із них виявив, що пульс у матері і старшої дочки Люби прощупується. В районній лікарні їх привели до тями. Через пару днів після тої страшної трагедії лікуючий лікар запитав у потерпілої матері:
  
  - Хто ж це над вами так познущався?
  
  Та, відкривши запалі очі, тихенько відповіла:
  
  - Це зять наш Микола...
  
  Судили нічного упиря показовим судом, від людського ока, і присудили жорстокому садисту десять років тюрми. Але після того суду, подейкували люди, що бачили його, як він знову бродив селами Рівненської області, вишукуючи нові жертви...
  
  Для чого було вбивати сім’ю? Яка мета цього злочину? Як виявилось пізніше, таких, як Микола Герасимчук, на той час бродило багато. Завдання в них було одне - жорстоко вбивати і знущатися над тими сім’ями, які були проти них. А всі злочини приписувати бандерівцям.
  
  Але, незважаючи на всю жорстокість тодішнього режиму та паплюження національно-визвольного руху в Україні, населення жертовно підтримувало його, як тільки могло. Це дуже добре розуміли окупанти, а тому весь час намагалися за всяку ціну розірвати зв’язки українських громадян з визвольним рухом. Щоб досягти своєї мети, крім терору проти населення, вони другого виходу не бачили. Саме тому по селах, містах проводилися масові облави із участю багатотисячних загонів спецвійськ НКВС, озброєних найновішою зброєю та військовою технікою. При цьому проводились масові арешти, застосовувались жорстокі садистські побої, тортури, розстріли, спалювання сіл, грабежі та ґвалтування. Таких страхіть в світовій історії не зазнала жодна країна світу. Порівняно з тим страхіттям, яке творилося тоді в Україні, бліднуть страхіття татарських орд, що на той час складали найкривавішу сторінку історії Східної Європи. Ось приклад лише одного українського села Н... на Західній Україні в той жорстокий розгул більшовицької орди, описаний у "Літописі УПА", 9-й том, стор. 188 - 189.
  
  - "Світає. Село Н... обступлене сотнями спецвідділів НКВД. Довкола села горять вогні. При них гріються, сплять, сидять чекісти. Всі виходи з села блокують сильні застави. На всіх домінуючих над тереном пунктах кулеметні гнізда. Село оточує один ланцюг енкаведистів. Там, далі, під лісом, заліг другий ланцюг. Десь у корчах, замасковані, заведені, глухо гудять 2-3 легкі танки, бронетранспортери. По всіх стежках і дорогах снують густі патрулі. З ними - спеціально вишколені собаки. Ще кілька хвилин - і вся ця причаєна банда, нацькована політруками, розбещена до неймовірності вічним мордуванням, виголодніла, промерзла, часто п’яна - заллє, затопить мирне українське село кров’ю. Ще кілька хвилин - і почнеться горе. На українських землях облава. От вона вже починається.
  
  Сотні людей відриваються від погасаючих вогнів з приготовленою до пострілу зброєю з довгими дротами для шукання криївок, вдираються в село. Брешуть собаки. Чути перші удари крісів об замкнені двері. Чути, як вилітають перші вибиті вікна. Чути тут і там брудну московську лайку.
  
  Вибігають із сонних хат люди в білизні. Тут і там розлягається плач вирваних зі сну дітей, тут і там чути голосіння зляканих жінок. Ще кілька хвилин - і над селом здіймається і стоїть один суцільний гул: гул матюків п’яних енкаведистів, лемент жінок, дітей, черги автоматів і кулеметів, брязкіт розбитого скла і товченого посуду. На кожному подвір’ї група 20-30 більшовицьких бандитів. Всі озброєні, крім автоматів, гранат, довгими твердими дротами. Розбивають загати, перекидають стоги, викидають снопи із стодол. В хатах розвалюють печі. Зривають підлоги. Шукають криївки підпільників. Не найшли нічого. Вскакують ще раз до хат. Кажуть готовити собі сніданок: яйця, печену качку, самогон, вареники. Коли господиня проситься, що цього всього не має, б’ють прикладами, шомполами, копають ногами. Перекидають все в коморі, в скрині. Кілька ласих очей дивляться на молоду дівчину - дочку господині. Господиня-мати дрижить. Вона знає, що це означає... Хоче, щоб дівчина кудись вийшла. Та на цей раз небезпека загрожує не з цього боку, дівчину не ґвалтують, а арештовують.
  
  
  
  У сусідів знайшли криївку. Розриваються гранати. Витягують когось, хтось сам застрелився в криївці. Потім із криївки ще два чоловіки з кулеметом і автоматом. Б’ють по енкаведистах. Та становище їх безвихідне. Два проти тридцяти. Гучне: "Хай живе самостійна Україна!", - один падає від куль енкаведистів, другий стріляє собі в голову з власного пістолета. За хвилину з місця, де було господарство, б’є в небо стовп полум’я й диму. Біля вогню іде розправа з власницею господарства. Допитують, хто в неї жив, як називається, що робив. Господиня не признається. Її страшними тортурами замордовують. Труп кидають у вогонь. Кидають у вогонь також трупи двох побитих повстанців. Їм лише відрубують голови, щоб показати в райцентрі. Труп третього повстанця, який був командиром, заберуть у райцентр цілого. В небо б’є гул, стовп диму й полум’я, запах паленого людського тіла...
  
  З іншої хати нападники приносять присмажену качку й самогон. Починається біля вогню "сніданок". Від запаху печеного людського тіла робиться так млосно, що не можна витримати. Енкаведисти п’ють за "совєтскую власть" і приміряють щойно стягнені з побитих повстанців закривавлені чоботи. В будинку школи примістилися слідчі. Навчання під час облави не відбувалося. Біля слідчих купа патронів. З усіх кінців села під конвоєм арештованих женуть жінок, чоловіків, дітей і старих. Їх під вечір - сотні. Свистять шомполи, бризкає з-під розсіченої шкіри кров. Підсувають підписати заяви про співпрацю з НКВД. За всяку ціну хочуть здобути відомості про підпілля. Одних переслуховують відразу, інших відвозять автомашинами в райцентр.
  
  Облава триває чотири дні. Нарешті, коли навіть найменша соломинка зрушена зі свого місця, коли все село виглядає як один велетенський смітник, коли щонайменше 80% мешканців села заарештовано, переслухано, побито - облава кінчається зі співом: "Я другой такой страни нє знаю, гдє так вольно дишіт чєловєк...", з брутальною лайкою на адресу українського підпілля, "мєстного насєлєнія", "самостоятєльной Украіни", спецвідділ НКВД від’їжджає із села Н... Люди падають навколішки, підносять руки до небес і просять Бога, щоб ця облава не повторилася знову завтра..."
  
  Це ще неповний схематичний нарис того, що відбувалося на західноукраїнських землях упродовж 1944 - 1948 років. За допомогою облав здирали з людей податки, позики, зернопоставки, вивозили на каторжні роботи до Уралу, Донбасу, Кузбасу, організовували з українського населення "истребительные батальоны", а також велася боротьба з українським революційним підпіллям. Майже в усіх випадках вся територія під час облав перетворювалася у фронтову зону в повному розумінні цього слова. Скрізь були окопи, траншеї, обладнувались кулеметні застави, шниряли патрулі, розтягалися телефонні дроти. По селах, поза селами, попід лісами, в усіх чагарниках повно війська, цілими днями не замовкали кулемети, автомати, рвалися гранати, горіли будинки. Допитували десятки тисяч арештованих, тисячі людей катували, сотні вивезли до Сибіру, без суду десятками розстріляли на місці. Всі тюрми були переповнені. При масових арештах за тюрми служили школи, приміщення державних установ, культурно-освітні заклади, приватні будинки, льохи, підвали. Утримували в’язнів у жахливих умовах. Сирі камери були настільки переповнені, що не було місця поспати навіть на підлозі. Не вистачало повітря - люди втрачали свідомість. Скрізь антисанітарія. Серед в’язнів масово поширювались інфекційні хвороби: тиф, венеричні, при цьому їх поширювали самі сифілітики-енкаведисти, ґвалтуючи дівчат та жінок. Харчування страшне: 200 г. хліба та один літр зупи на добу.
  Великий процент серед арештованих припадав на шкільну молодь, яку піддавали жорстоким тортурам з метою роздобути від них відомості про підпілля. Так, 7 травня 1946 року на хуторі Осередок Гощанського району Рівненської області було арештовано молодого хлопця Шаблія Олексу. Під час допиту його страшно мордували, багнетом прокололи живіт, груди, зірвали нервову систему. Не витримавши таких тортур, хлопець повісився.
  
  27 березня 1946 року в селі Подусільна Перемишлянського району Львівської області більшовики вбили двох дітей, які гралися на дорозі. Одному було півтора, а другому 12 років.
  
  В селі Белзець Олеського району Львівської області на полі більшовики зловили учня 9-го класу Лозового. Йому поламали руки, ребра, а потім закатували. Труп викинули в жито за селом. На другий день мати знайшла сина, спорядила, щоб похоронити. Однокласники сплели віночок і збиралися поховати його. Але зграя убивць забрала тіло разом з домовиною, а дітей порозганяли. Повезли закатовану дитину до райцентру, труп роздягнули догола і викинули в рівчак для поїдання собакам.
  
  6 жовтня 1945 року на полонині Станимі, Надвірнянський район, Станіславщина, червонопогонники зустріли дівчину-пастушку Яремчик Ганну, зґвалтували її, а потім по-варварськи замордували.
  
  5 грудня 1945 року на присілку Березівці в селі Колодіївка Станіславщини більшовики замордували ні в чому не повинну сім’ю Славичів. Ввечері кілька енкаведистів підійшли до хати Василя Славича. Бандити кинули через вікно чотири гранати. В хаті почувся страшний крик конаючої матері з двома дітьми. Виламавши двері, кати вдерлися до хати. Найстарша дочка з дитиною на руках вискочила на подвір’я. Автоматна черга бандита скосила матір і мале дитятко, а потім пораненого господаря Василя. Безжалісно розстріляли ще одну дочку.
  
  Про випадок в селі Борбин Островського району на Рівненщині описує у своєму листі сестричка засудженому братові Устимчуку Олексію 27 березня 1945 року:
  
  "Добрий день, дорогий мій брате! Опишу тобі наше страдання. Встаю я рано і чекаю маму, а її нема. Кажу Васильку: "Іди виглянь, чи не йде бабця!" Пішов Василь і біжить: "Мамо, горить бабина хата!" Я бігом туди. А ті давай по мені стріляти. Кулі свистять наді мною. Я побігла до Віктора і чую - хтось стогне. Я вбігла в хату. Віктор лежить на ліжку, а я питаю: "Тату, чи ви знаєте, де мій брат Коля? Він каже - утік, і звернувся до мене: "Рятуй мене, доню. Візьми відкрий одіяло, побач, що там таке. Як я відкрила, то побачила, що всі кишки наверсі. На милість Божу просить мене вложити кишки. "Хочу ще пожити!"... Біжу я назад, стоїть мій дідуньо, оперся на паличку і плаче. - "Мабуть, мій онучок остався у вогні!" - "Ні, дідуню, Коля утік". Я біжу додому, дивлюся, іде хура. Біля мене проїзжає Параска з дітьми, діти плачуть. Я підійшла до них.
  
  - Дивися, людино, що зробили енкаведисти з Гайдропом і Лігором! Коли підняла рядно, то побачила цілий віз крові. Я завезла їх до лікарні, а сама повернулася додому. По дорозі мені сказали, що мою маму забрали більшовики. Люди бачили, як її роззули і гнали босу перед кіньми. Я заплакала і поїхала додому. Приїхала - діти сплять, а мене сон не бере. Стала і думаю, якби скоріше день. Я нарихтувала матері передачу і вислала сестру... Приходить вона і приносить назад передачу. "Сказали мені, що нема у нас такої!" Беру я і їду на другий день. Прийшла на міліцію і кажу: "Нате передачу Устимчук Мокрені!" Вони кажуть: "Нема у нас такої!" "Де діли, бо люди бачили, як гнали. "Ми не знаємо!" Тоді начальник міліції каже: "Ти така сама бандитка, як вона!" Я тримала кошик в руках і кинула на нього.
  
  - Мій чоловік вбитий на фронті, а я бандитка?! Він взяв мене і штовхнув. Я впала на дорогу, а потім піднялась і кричу: "Де дів мою маму?!" Ухватила його за погони і вирвала з плечей. Вони зачинили мене в КПЗ і тримали дві години, а потім випустили. Я знову питаю: "Де діли мою маму?" А той чекіст каже: "Йди туди, де стоїть військова часть, вони тобі скажуть, де мама..." Пішла я до військової частини і питаю: "Чи ви не знаєте, де та жінка, що ви вчора гнали?" Вони відповіли, що не знають. Іду я знову на міліцію і по дорозі зустрічаю людей. Вони сказали мені, що тут вчора таке сталося. Позганяли людей, щоб дивитися на бандьоровку, а сьогодні поставили вартового і нікого не пускають. Я послухала їх і пішла. Прихожу до начальника і кажу: "Беріть мене, зачиняйте, а маму пускайте, бо в мене одна дитина, а в мами більше. Він відіслав мене додому і сказав: "Як найдем її, то прийде". Я прийшла додому. Переночувала. Беру запрягаю коні, сажу всіх дітей і свою теж, везу на міліцію. Приїхали туди, діти всі закричали: "Віддайте нам маму!" Цілий Острожець збігся до дітей, люди плачуть і кажуть до міліції:
  
  - Що ви наробили, що таких діточок посиротили?
  
  Я уваги не звернула на ті слова, що вже нема нашої мами. Беру я дітей за руки і веду в міліцію.
  
  - Не хочете маму пустити, забирайте дітей!
  
  Вся міліція вийшла до мене і каже:
  
  - Вези дітей додому!
  
  Посадили дітей на хуру і пообіцяли дітям хліба та одяг. Начальник завів мене в кабінет і сказав: "Не плач, ми тобі батька повернем з фронту". А я йому кажу: нехай буде батько, віддайте мені матір. Приїхали додому, полягали дітки спати, а я не сплю, тільки думаю, щоб як скоріше був день. Тільки стало сіріти, я з сестрою біжу в міліцію. Прийшла я до одного начальника, а він каже: "Чи вже взнала, де мати?" А я йому кажу - взнала.
  
  - Я хотів тобі сказати, що вона вбита лежить близько шосе.
  
  Я як почула ці слова, стала рвати на собі коси і головою битися об стіну... Біжу Острожцем і кричу: "Боже, Боже, що ж вони наробили, стільки дітей посиротили. Біжу і падаю, добігла, де наша матір лежить... Глянула, летять ворони, то я впала на землю і не можу далі йти, рачки лізу до мами. Я як присунулась до неї - бачу лежить кінь забитий, а я подумала, що то ворони довбуть нашу маму. Дивлюсь, метрів за два лежить куча свіжої землі. Я присунулась до неї і гребу землю руками, дивлюсь мамині ноги. - Боже! Підійшло до мене начальство і питає: "Хто тобі сказав, що вона тут?!" А я наберу землі у руки і кидаю їм в очі. Той начальник боявся, що він сказав мені, де мати лежить убита. Він мені дякує за те, що я нічого не сказала. Говорить, що вони хотіли закрити це, бо стид великий нашому району, що замордували таку жінку, що вона стільки дітей вигодувала і на фронт післала воювати, він каже, що це стид для нашої совєтської власті за таку жінку.
  
  Прийшла я додому, запрягаю коні і їду відкопувати маму. Приїхала і копаю. Приходить начальник і говорить до мене:
  
  - Не копай, ходи зі мною!
  
  - Що хочете робіть зі мною, а я маму одкопаю і заберу!
  
  - Пішли, приїхало начальство з Рівного!
  
  Я йду за ним. Захожу, сидять такі мені немилі і говорять до мене: "Що, ти одкопуєш матір?". А я кажу: "Одкопую!"
  
  - А ми обговорили, щоб не одкопувати її, хай там лежить собі.
  
  Я питаю: "Що ви за одні, що не дозволяєте забрати матір?"
  
  - Ми з Ровного, вище начальство.
  
  А я їм кажу: "Не буде моя мати там на тому скотомогильнику лежати. Я є найстарша дочка, вона мене гляділа, і щоб я її не поховала - це мені великий гріх!" Забралася і пішла. Іду додому. То не ровенські начальники були, то острожецькі бандити. Думаю, з чого почати і нехай мені Бог допоможе. Пішла питати, де живе обласний прокурор. Допиталася. Приїхала до нього і розповіла все про маму. Він питає, з якого району і яке село, а потім каже: "Їдь додому!" Я поїхала. Прийшла додому, тільки сіла, аж входить міліція в хату.
  
  - Збирайся, поїдеш з нами в Острожець!
  
  - Не поїду я з вами!
  
  Аж входить фірман в хату і каже до мене: "Не бійся, збирайся і їдь, бо приїхало з Рівного велике начальство". Я його послухала. Коли приїхала та подивилася на них, то мене страх взяв. Закликають мене в кабінет і говорять:
  
  - Де твій чоловік?
  
  - На фронті, - відповіла я.
  
  - Ти правду кажеш, а може, в бандерах? А пісьма маєш?
  
  - Нема, кажу, погоріли.
  
  - Нам доказують, що брати у бандерах! Ну що ж, брати у бандерах, то не жалко нам її, що убита.
  
  - Розпишись, що вони на фронті! І я розписалась.
  
  - Як то буде правда, що вони в бандерах, то тобі буде так само, як і матері.
  
  Три дні і три ночі робили допрос. Як кінчили допрос, то сказали мені вийти, я вийшла. Входять дохтора і говорять між собою, а мені все чути через двері. Вони кажуть: "От якісь документи коло неї були". Беруть і дивляться. Були біля мертвої матері пісьма від двох синів і мого чоловіка. Була благодарність з Москви, що багатодітна мати, і що чоловік та три сини і зять загинули на фронті. І лікарі говорять, що при совєтській власті треба карати того, хто сказав, що сини у бандерах.
  
  Беруть мене, закликають і говорять до мене: "Уже матір откопали. Були там документи. Уже зробили труну, тільки не знаєм, що з тобою робити, чи тобі показати, чи самі поховаєм. Дохтора говорять, щоб з тобою не було погано, бо тобі посивіє голова. Ще ти щаслива, бо говорять дохтора, що могла у той час з ума тронутись, або розрив серця получити". А я кажу, що вже гірше не буде, як було. Я вас прошу, дайте мені на своїх могилках поховати.
  
  - Не дамо, бо будуть всі люди сходитися. Нам позор. Ми самі поховаємо її, ми уже могилу викопали...
  
  Мені говорять: "Ходи, покажемо тобі маму". Іду я за ними, стоїть труна, мати у труні лежить накрита. Відкрили віко, я схилилась на материнські груди і більш нічого не пам’ятаю. Взяли мене прийняли і не знаю, як вони її поховали. Була тітка Параска, то її показали. У неї була вирізана щока, очі виколоті, руки викручені і права нога викручена. Страшні муки наша мама перенесла від енкаведистських убивць, тільки не знаю, за які гріхи..."
  
  27 березня 1945 року Устимчук.
  Копия: Прокуратура СССР Г-ну Устимчуку Радиону Несторовичу
  Прокуратура Ровенской области с. Залисочное, Киверцовского р-на
  29.12.89 г. №13/2462 89 Волынской области
  
  На ваше заявление вторично сообщаю, что начальник Острожецкого районного отдела НКВД Пиканов Тимофей Леонтьевич, 1902 года рождения, по вине которого была убита ваша мать Устимчук М. И., в 1945 году был осужден военным трибуналом войск МВД Ровенской области к 10-ти годам лишения свободы.
  
  Другими данными прокуратура Ровенской области не располагает, поскольку дело в отношении Пиканова хранится в центральном архиве Министерства Обороны СССР, г. Подольск, Московской области.
  
  Прокурор следственного отдела
  Прокуратуры Ровенской области
  В. П. Мацищук
  
  Такі нелюдські методи, що застосовували більшовики проти невинного українського народу, є злочином і ганебним бандитизмом. Та навіть такі жорстокості катів не знищили український національно-визвольний рух, не поставили наш народ на коліна. Навпаки, ще сильнішим став ідейний гарт та фанатизм, який просякнув повстанців та революціонерів і не дозволив лякатися найжахливіших тортур, викликав ще більшу ненависть до завойовників та ще тісніше зблизив повстанців з українським народом. Цей рух набув ще більшого співчуття і розуміння як серед народів СРСР, так і сусідніх народів поза його межами. Цього стремління нашого народу неможливо було зупинити жодному терору, ні найзлочиннішим планам, ні найпідступнішим хитрощам більшовицьких окупантів. Народ боровся і бореться за свою Самостійну Українську Державу, проявляючи нечувані героїчні подвиги...
  
  Боролося майже кожне село Західної України, майже кожна хатина, кожний хутір, кожний порядний громадянин і патріот своєї землі...
  
  Семен ЧИСНОК.
  смт. Лемич, Рівненська область.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.12.28 | Ярослав Сватко

    Статтю Чиснока про "упирів"я ставив у 1993 році в Шляху Перемоги

    коли був там головним редактором. На жаль, зараз не пам"ятаю ні номера, ні місяця, але думаю, що це таки був 1993 рік. Там була досить велика фотографія, ми її навмисно розтягли, щоб обличчя впізнавати можна було. Потім друкував ще раз - вкладкою, бо на матеріял був попит.
    
    По цьому тексту бачу, що автор її доробив. Але фотка замаленька, упирів не впізнати.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2008.01.13 | igorg

      Варто таки знайти ту фотку щоб було видно хто це

      Якщо буде така можливість то поставте тут. Таке не можна спростувати, бо то реальні люде.

• 2007.12.26 | igorg

  Стелла Кренцбах: Живу ще завдяки УПА

  http://maidan.org.ua/static/mai/1198675023.html
  
  Майдан публікує спогад дочки західноукраїнського рабина, яка була спочатку в санітарній службі УПА, потім в розвідці УПА, потім знову в санітарній службі та після переходу групи на Захід виїхала в Ізраїль. Просимо стурбованих правописом зайво не турбуватися, до 1939 року в Галичині слова "єврей" в правопису не було, ми залишили правопис авторки, тобто "жид" - без жодних намірів щодо національної образи.
  
  Те, що я сьогодні живу й усю снагу моїх 38-ми літ віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую очевидно лише Богові та УПА – Богові за те, що дав мені такі очі, як волошки українських піль, і золотисте волосся розлогих ланів пшениці. Що не нарисував на моєму обличчі відвічного тавра Ізраїля, і я росла, не уподібнюючись до моїх прапрадідів, Рахілі чи Ревеки, а, навпаки, нічим не різнилася від Марусі, Орисі, чи Олі, дівчат української землі. Я не раз дивувалася, чому захотілося Єгові створити мене зовсім неподібною до моєї матері, рудоволосої, зеленоокої Сари, ані до батька, чорноволосого із семітським носом та старозаконними пейсами, рабіна міста Б. в Західній Україні. Сьогодні я розумію те. Його Пресвята Воля хотіла, щоб я працювала ще на славу того Ізраїля, за волю якого я молилася ціле життя; тої ще Мойсеевої обітуваної землі, якій належить половина мого серця, бо друга половина залишиться до смерти повна любови до тої землі, на якій я родилася, на якій я зросла.
  ...

• 2008.01.13 | igorg

  УПА на Кіровоградщині с.Лозуватка, Компаніївського району

  http://maidan.org.ua/static/news/2007/1200236677.html
  
  Пошуковцями Всеукраїнського братства воїнів УПА імені генерала Романа Шухевича (Тараса Чупринки) на Кіровоградщині встановлено місце розстрілу гітлерівцями 6 січня 1944 року 50 мешканців села Лозуватка, Компаніївського району за приналежність до УПА та симпатії до українських патріотів. Акція знищення відбулася на території госпіталю по вулиці Биковій, 1. Тіла розстріляних воїнів УПА та селян німці скинули на дно колодязя, що був на території шпиталю.
  Встановлені майже всі імена загиблих, шестеро з яких були членами Української Повстанської Армії, що діяла в 1941-1945 році на терені області. До числа шістьох безстрашних воїнів УПА лозуватчан належать і сільський староста Григор’єв, директор МТС Данов та завідуюча сільським млином Високолян. Викрив українських патріотів та віддав на поталу ворогові, колишній комуніст, а за часів окупації німецький прислужник поліцай на призвіще Пікаш. Серед розстріляних жертв зрадника була навіть його власна дружина Параска Пікаш.
  Крайова управа Всеукраїнського братства воїнів УПА імені генерала Романа Шухевича (Тараса Чупринки) звернулася у жовтні минулого року з відповідними листами до заступника голови ОДА Анатолія Ревенка, голови обласної ради Миколи Сухомлина та кіровоградського міського голови Володимира Пузакова з проханням надати дозвіл на встановлення меморіального хреста на місці загибелі хоробрих патріотів України, але і досі не отримала ніякої відповіді.
  Встановлені факти та свідчення очевидців з села Лозуватки вщент спростовують брехливі байки комуністів про співпрацю УПА з фашистами.

• 2008.01.15 | Nikita

  ОУН, УПА - пособники СС. Документы немецкие.

  Секретный документ о передаче бандой УПА германским властям советского парашютиста Константина Молчанова
  123/44 СЕКРЕТНО. Государственной важности. Львов, 2 мая 1944 года
  
  ДНЕВНОЙ РАПОРТ
  
  На основании переговоров с бандой УПА в Унове 1 мая 1944 г. референту IV-Н местных органов был передан так называемый русский парашютист Константин Молчанов для соответствующего обращения с ним.
  
  Константин Молчанов родился 4.VI.1922 г. в с. Колодязи, округ Смоленск, в последнее время проживал в Киеве по ул. Ленина 50. По утверждению банды УПА, Молчанов был высажен 23.04.44 около полуночи вблизи Унова и схвачен бандой, для надлежащего рассмотрения дело передается референту IV-A (СБ Редикер) с одновременной передачей Молчанова.
  
  * * *
  
  Из секретного доклада верховного командования Южной группой германских войск "О положении банд (УПА) за февраль 1944 г.", адресованного 4 Управлению РСХА. Львов, 11 марта 1944 г.
  "...Национальные украинские банды препятствуют проникновению советских бандитов (так нацисты называли советских партизан. - Ред.). Есть много сообщений о схватках между украинскими бандитами и советскими.
  
  ...Банды УПА проводят свои собственные операции против Красной Армии. Взятые в плен русские доставляются в расположение немцев для допроса. Сведения, добытые УПА о советских русских бандах и Красной Армии, сразу же передаются вермахту."
  
  ЦГАВОВУ Украины. Фонд 4628, оп.1, д.6,с. 6-9
  
  
  * * *
  
  Из секретного документа государственной важности, адресованного Командующему полиции безопасности СД в генерал-губернаторстве оберфюреру СС и полковнику полиции Биркману
  
  Львов, 13 марта 1944 г.
  
  "...Группа ОУН под руководством Бандеры соблюдает полную и безусловную лояльность относительно всех германских интересов, в частности службы подвоза и снабжения, германских сооружений на Востоке и необходимые условия режима в зоне оперативного тыла группы войск. Бандеровская группа ОУН будет использовать свои военные силы против советских банд и в других военных акциях подобного рода." (ЦГАВОВУ Украины. Фонд 4628, оп.1, д.10, с. 170-179.)
  
  * * *
  
  Справка об очередной встрече оберштурмфюрера СС и криминального комиссара Паппе с представителем центрального провода ОУН Герасимовским.
  Под грифом "Секретно. Государственной важности", №90/44, экземпляр единственный. г.Львов.
  
  "3.05.44 г. состоялась еще одна встреча с Герасимовским. При этом он заявил, что согласно моему поручению связался о подразделениями УПА в дистрикте Галиция и узнал, что УПА захватила живыми в свои руки 20 советско-русских парашютистов, сброшенных на территорию Галиции... ОУН (группа Бандеры) готова передать мне этих 20 агентов-парашютистов... Группа ОУН желает, чтобы охранная полиция за передачу ей 20 парашютистов выполнила следующие просьбы: а) освободить Черныка, арестованного группой Барабаша, б) помиловать и отменить приговор к смертной казни за хранение оружия в отношении указанных в последних, вывешенных 20.04.44, списках украинцев Степана Рогула или Вагула, его жены Анастасии и дочери Софии, проживающих в Зозули под Золочевым. Герасимовский подчеркнул, что об этой передаче агентов в охранную полицию не должны знать ни сами парашютисты, ни УПА".
  
  ЦГАВОВУ Украины. Фонд 4628, оп.1, д.11, с. 167-168
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2008.01.16 | igorg

    Прошу звернути увагу, як саме називають німці УПА

    Щось є в цьому до болю знайоме . Дякую, Ви даєте вже набагато кращий матеріал. Документи свідчать про те, що стосунки між німцями й УПА були далеко не союзницькими, й співпраця була вимушеною, продиктованою обставинами.
    Ні для кого не є секретом, що совєти були основним ворогом України, значно небезпечнішим й жорстокішим ніж німці, тож чого б не використати німців для боротьби з ними? До речі, на боці Німеччини воювали Румини, Болгари, Угорці й нікого це не шокує. Чим гірші українці? До речі, українці західної україни нічим совєтам не зобовязані, вони навіть формально не були громадянами цієї країни, не встигли отримати таку честь.
    
    До речі, активізація подій 1943 року викликана в основному активізацією совєтських партизан саме супроти УПА. Бульба-Боровець взагалі однозначно вважає причиню Волинської трагедії позицію Поляків, які відмовилися від будь-якої співпраці чи навіть перемовин з УПА й пішли на співпрацю з совєтами, а згодом і з німцями. Зрозуміло, що тупо вести війну на три фронти (німці, поляки, совєти) для УПА було самогубством. Доводилося використовувати ситуації. Саме про це й свідчать німецькі документи. За які дякую .

• 2008.01.19 | igorg

  ОУН — між колабораціонізмом і резистансом ДТ

  ОУН — між колабораціонізмом і резистансом (л)
  http://www.dt.ua/3000/3150/61724/
  
  ОУН — між колабораціонізмом і резистансом проти нацистської Німеччини
  
  Автор: Тарас ГУНЧАК
  
  Націоналізм, характеризований одними як джерело зла, що виправдовує злочинну поведінку, а іншими як джерело спасіння, насправді є ідеологією, яку по-різному сприймають різні люди залежно від ролі, що її вона відіграє в національному житті. Декому ця ідеологія служить засобом гніту, для декого вона стала закликом до визволення. Коротко кажучи, націоналізм — це продукт історичного розвитку суспільства. Після доби Просвітництва та епохи романтизму він став панівною ідеологією західного світу, що об’єднує такі елементи, як спільна мова, культура, традиції, культ предків і спільний економічний, політичний та деколи й релігійний досвід. Урешті-решт він став панівною ідеологією у світі. Український націоналізм є лише її варіантом.
  
  Мета Організації українських націоналістів — здобути для українського народу свободу і незалежність — була чітко сформульована під час установчої конференції ОУН у 1929 році. Зрозуміло, що шлях до мети був тяжкий, коли взяти до уваги факт, що українська територія була окупована Радянсь­ким Союзом на сході і Польщею, Угорщиною, Румунією та Чехо-Словаччиною на заході. ОУН прийняла ідеологію інтеґрального націоналізму, ідеї якого були рушійною силою у 20—30-х роках. Український варіант цієї ідеології, близький до французького інтеґрального націоналізму, виявився дуже успішним у вербуванні молоді Західної України для боротьби за незалежність. Можна стверджувати, що ОУН була радикалізованою версією національних прагнень, центральною — а радше єдиною — метою яких було служити українській нації. Все інше було другорядне, зокрема й характер майбутньої держави, яку націоналісти сподівалися створити. Читаючи програму ОУН, можна завважити, що поруч центральної мети — свободи і незалежності — організація однаковою мірою дбала про здобуття соціальної та економічної незалежності для українців.
  
  Як еволюційно-революційний організм, ОУН шукала нових шляхів для досягнення своїх цілей, що стосувалося переважно керівництва, яке орієнтувало ОУН в напрямі авторитарної теорії і практики. Це стало особливо ясно після вбивства Євгена Коновальця 1938 р., коли ОУН стала унітарною політичною партією під незаперечним авторитетом провідника. Ці й інші властивості програми та організаційної структури ОУН могли справити враження, що вона є фашистською організацією. Проте таку характеристику вона відкидала, пояснюючи різницю між ними. Олександр Мотиль у своїй книжці «Поворот направо: ідеологічні початки і розвиток українського націоналізму» посилює арґументи лідерів ОУН, пояснюючи, що для фашистів держава є початком і кінцем усього. Справді, фашизм не визнає нації без держави. Для ОУН усе якраз навпаки: «Нація — це найвища форма органічної людської спільноти...». Крім того, «...українська нація — це вихідний пункт кожної акції і кінцева мета кожного змагання українського націоналізму». О.Мо­тиль чітко формулює: «Фа­шизм — це спосіб організування держави, а український націоналізм це засіб здобуття держави. Значить, українці не можуть бути фашистами, бо вони ще навіть не досягли цього пункту — держави, яка уможливлює фашизм... іншими словами, український націоналізм в основному був національним визвольним рухом».
  
  ОУН не знайшла порозуміння щодо своїх цілей з європейськими державами. Виняток — уряд Литви, який, згідно з британськими повідомленнями, забезпечував провід ОУН «постійними грошовими субсидіями, фальшивими паспортами, полегшував їхні подорожі до Америки, під фік­тивними прізвищами, для ведення аґітаційних кампаній і уможливив видавництво журналу УВО «Сурма» в Ковні». Цей документ також підкреслює, що Чехо-Словаччина, якщо й не підтримувала, то принаймні толерувала значну кількість провідних членів ОУН, які жили і діяли на її території.
  
  Однією з держав, до якої ОУН виявляла інтерес як до джерела можливої підтримки, була Німеччина. Водночас постверсальська Німеччина використовувала німців, які були пов’язані з боротьбою Галичини за незалежність у 1918—1921 рр., аби зібрати інформацію про внутрішні справи в Польщі, ставлення галицьких українців до Польщі і про ситуацію в СРСР. Професор Ґергард фон Менде, високопоставлений службовець у нацистському апараті й спеціаліст у схід­ноєвропейських справах, згадує полковника Альфреда Бізанца, Ганса Коха, Северіна Байґерта і Йосифа Мюллера. За словами фон Менде, Бізанц був головним зв’язковим між німецькою розвідкою та ОУН. Якщо говорити про будь-яку участь ОУН у німецькій розвідці, то фон Менде згадує лише те, що полковник Євген Коновалець мав контакти з деякими офіцерами німецької розвідки. Це практично нічого не означало, бо головне бюро німецької служби безпеки (SD) навіть не мало окремої програми, що стосувалася б України. Ця ситуація змінилася 1938 р. внаслідок наростання напруженості між Польщею і Німеччиною.
  
  Після вбивства Є.Коновальця радянським аґентом провід ОУН перейшов до Андрія Мельника, котрий прихильно ставився до співпраці з німецькою розвідувальною службою, сподіваючись від німців допомоги в досягненні політичних цілей ОУН. Ініціа­тива щодо співпраці йшла від німецької розвідки, яка розпочала переговори не лише з представниками ОУН, а й із деякими впливовими українцями. В результаті зустрічей із керівництвом ОУН, абвер (військова розвідка) зорганізував, за різними джерелами, 200—600 людей, які розпочали у серпні 1939 р. вишкіл під кодовою назвою «Берґбауер­гільфе» (ББГ). Цей відділ, керований полковником Романом Сушком, насправді не брав участі в жодній військовій операції, бо як тільки радянські війська вдерлися до Польщі, абвер заборонив українському відділові переходити за річку Сян, бо це було б порушенням німецько-радянської угоди. Українці вважали нацистсько-радянську угоду зрадницькою, яка зневажала їхню національну гідність. Цей акт був чимось подібний до схвалення нацистами загарбання угорцями Карпатської України 15 березня 1939 р. Незабаром згаданий відділ було розпущено. Так закінчився перший акт співпраці між ОУН і Німеччиною.
  Важливою ділянкою діяльності ОУН в ті критичні роки (1939—1941) був пошук допомоги в Німеччині (Німеччина мала великі міжнародні зв’язки — з Вашингтоном дипломатичні відносини тривали до 11 грудня 1941 року, коли Німеччина оголосила війну США). Справжнім колаборантом Третього Рейху був Радянський Союз який, підписавши договір 23 серпня 1939 року, дав Гітлеру свободу дій проти Польщі, а відтак проти держав Західної Європи. Сталін послав Червону армію проти Польщі, а потім і проти балтійських держав та Фінляндії. Саме радянсько-нацистський пакт призвів до траґедії Другої світової. Ця колаборація між нацистами і комуністами тривала до 22 червня 1941 р.
  
  Крах надій, що його пережили українці внаслідок провалу боротьби за незалежність Карпат­ської України, та неочікувана зміна подій як наслідок Пакту Ріб­бен­тропа—Молотова посилили кон­ф­лікт між Андрієм Мель­ником з одного боку та Степаном Бандерою, який вийшов із польської в’яз­ниці, — з другого. Розкол в ОУН стався вже в лютому 1940 р., коли Бандеру обрали провідником фракції. Цей розкол став формальністю у квітні 1941 р., коли фракція Бандери скликала Другий великий збір ОУН, який визначив плани та політику організації. Українці опинилися перед фактом існування двох окремих організацій, що йшли до однієї мети — незалежної України, але різнилися стратегією. Тільки тепер вони були відомі, як ОУН(м) — під проводом Мель­ника, та ОУН(б) — під проводом Бандери. На жаль, вони виявилися неспроможними узгодити спірні питання — попри спроби німецького абверу бути посередником. Німці вже готувалися до війни з Ра­дянсь­ким Союзом і сподівалися використати сили об’єднаної ОУН.
  
  У процесі тих суперечок ОУН(м) і ОУН(б), маючи контакти і підтримку абверу, почали навесні 1941 р. організовувати групи, які мали бути таємно вишколені для спецоперацій. Активну роль в їх організації відігравав Ріко Ярий, член керівництва ОУН(б), багаторічний аґент німецької розвідки. Як можна було сподіватися, німці та українці з батальйонів «Нахтіґаль» і «Ро­ланд», таємно вишколені в Нойгам­мері (Німеччина) і в Зауберсдорфі (Австрія), мали неоднакові цілі. Вступаючи в ці військові частини, українці — члени ОУН — мали єдину мету: служити українській справі. Українці висунули умову, що вони «не будуть змушені складати присягу фюрерові чи Німеччині, а радше Україні й ОУН».
  
  Щоб упевнитися, що німецька влада зрозуміла причину готовності українців брати участь у її планах, обидві фракції ОУН повідомили про свої цілі Гітлера та інших лідерів Рейху. У своєму Меморандумі від 14 квітня 1941 р. керівництво ОУН(м) уже в першому реченні заявляє, що «мета Організації Українських Націоналістів є відновлення незалежної суверенної Української Держави на території між Дуна­єм, Карпатами і Каспійським морем, яку заселює український народ». Одна з резолюцій, ухвалених Другим великим збором ОУН(б), констатує, що «тільки повністю суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові вільне життя і повний всесторонній розвиток її народу». 23 червня ОУН надіслала Гітлеру 14-сторінковий меморандум, підписаний Степаном Бандерою і Володими­ром Стаховим; серед різних артикульованих у ньому аспектів центральним було підкреслення, що головною метою ОУН є відновлення незалежної Української Держави, про що згадується щонайменше на сімох сторінках. Меморандум містив також пересторогу, точніше, погрозу: «Якщо навіть німецькі війська при марші в Україну будуть спершу привітані, очевидно як визволителі, то це наставлення може швидко змінитися, коли Німеччина прийде до України без відповідних обіцянок щодо свойого наміру відновити Українську Державу». Меморандум закінчується заявою, що «українці сповнені рішимости створити умови, які ґарантуватимуть національний розвиток у самостійній державі. Кожна влада, яка переслідує свої власні інтереси в побудові нового порядку на східньоевропейському просторі, мусить узяти до уваги цю резолюцію».
  
  Німецька влада отримала від українців згадані документи, проаналізувала їх, але відповіді не дала. Німці не відповіли, бо не хотіли антаґонізму з українцями, маючи намір експлуатувати їхні людські ресурси для своїх власних цілей, які були цілковито протилежні українським прагненням. Як писав Ганс фон Герварт, «Гітлер бачив Україну, як і інші окуповані території Радянського Союзу, виключно як об’єкт колоніальної експлуатації». Гітлерові ідеї давалися взнаки і в політиці, застосованій в Україні. Справді, для німців українці жодним чином не були партнерами. Попри непевність, українці в батальйоні «Нахтіґаль» «без надії сподівалися» і були з німецьким вермахтом на кордоні, коли почалася війна з Радянським Союзом. Вони серед перших частин увійшли до Львова вранці 30 червня. Після однотижневого перебування у Львові «Нахтіґаль» вирушив на фронт воювати проти Червоної армії і дійшов до Вінниці. Батальйон «Роланд» узяв участь у війні дещо пізніше. Він діяв уздовж Південного фронту — прямував через Угорщину до Румунії і врешті — до України, де встановив контакти з «похідними групами» ОУН. Українці виконували обов’язки, яких сподівалися від них німці.
  
  Непевні свого майбутнього, українці вирішили готуватися до невідомого. З ініціативи ОУН(б), 86 визначних осіб різних політичних переконань, за винятком послідовників Мельни­ка, зустрілися 22 червня в Кракові і після тривалих дискусій створили Український національний комітет. Відповідальними за діяльність комітету були: генерал Всеволод Петрів (пре­зидент), док­тор Володимир Горбовий (пер­ший віце-президент), професор Віктор Андрієвсь­кий (другий віце-президент), доктор Степан Шухевич (перший секретар) і колишній маршалок польського парламенту Василь Мудрий (другий секретар). Того самого дня комітет підготував звернення до україн­ського народу, що його підписали 36 визначних громадян, культурних і політичних діячів, закликаючи українців об’єднатися для спільної боротьби за створення Українсь­кої Держави. Це аж ніяк не вплинуло на Андрія Мельника, який висловив різку критику на адресу осіб, котрі створили комітет.
  
  Маршрутом просування німецької армії ОУН — бандерівці і мельниківці —вислали політичні групи, відомі як «похідні групи», у східні реґіони України; їхнім обов’язком було допомагати організовувати місцеву адміністрацію та поліцію, прищеплюючи їм незалежницький дух. Як тільки німецька армія почала просуватися на схід, перший заступник Бандери Ярослав Стецько приготувався до переходу радянсько-німецького кордону, щоб бути у Львові на той час, коли німецькі війська ввійдуть у місто. ОУН уповноважила його провести акцію, яка кине виклик планам Гітлера щодо України. Ця історична подія, відома як На­ціональні збори, сталася 30 червня 1941 року в будинку «Просвіти», де зібралося приблизно сто визначних осіб Львова; вони не знали, що братимуть участь в історичному акті, який змінить стосунки між потенційно прихильною Німеччи­ною та україн­ським народом, котрий боровся за свободу, за незалежну державу. Під час зібрання до аудиторії увійшли двоє німецьких офіцерів — Ганс Кох і майор Ойкерн; вони відмовилися сісти за стіл для гостей на запрошення Стецька. Кох, спеціаліст з українських справ при німецькій армії, виклав свою позицію. Його коментар щодо проголошення Україн­ської Держави був неґативний: Німеччи­на «не зби­рається допускати будь-які нові державотворення на території, здобутій кров’ю її вояків». Він вимагав розпустити збори. Зали­шаючи зібрання, Кох підійшов до Стецька і сказав: «Ви граєтеся з вогнем».
  
  Те, що німці вже знали раніше від керівництва ОУН, Стецько проголосив формально як Акт відновлення Ук­раїнсь­кої Держави 30 червня 1941 року.
  
  Акт був негайно прочитаний по радіо і викликав великий ентузіазм серед населення Західної України. Наступного дня митрополит Андрей Шептицький видав пастирський лист, благословляючи цю історичну подію та висловлюючи надію, що новий уряд під керівництвом Ярослава Стецька задовольнить «потреби й добро всіх замешкуючих наш край громадян, без огляду на те, до якого віросповідання, народности й суспільної верстви належить». Заохочений народною під­тримкою проголошення незалежності, митрополит Шептицький 7 липня написав листа Андрієві Мельнику, закликаючи його порозумітися з Бандерою, що принесло б користь українському народові. Це прохання так і залишилося нереалізованим.
  
  Берлін не був готовий до такого вчинку ОУН(б). Тому негайно вирішив покласти край самій ідеї самоврядування, не кажучи вже про проголошення суверенної незалежної держави. У своєму листі до Альфреда Розенберґа Еріх Кох заявив, що прого­лошене у Львові 30 червня суперечило «Гітлеровому запланованому колоніалізмові на Сході і натомість підвищило принцип самовизначення народів». Німецька служба безпеки розуміла значення подій у Львові. У своєму звіті 3 липня 1941 р. вона інформувала Берлін, що проголошенням Української Держави та утворенням міліції бандерівське керівництво намагається «поставити німецьку владу перед доконаним фактом». Німецька позиція окреслилася під час розмови між Степаном Бандерою, доктором Горбовим, Мудрим, доктором Шухевичем і Андрієвським з одного боку, та заступником дер­жавного секретаря Ернстом Кундтом, доктором Фюлем, суддею фон Бюловом і полковником Бізанцом — з другого.
  
  Кундт сказав, що в будь-якій дискусії між німцями та українцями лише німецька позиція є вирішальною. Бандера ж пояснив, що боротьба, яку ведуть українці, — це боротьба за вільну й незалежну Україну. Кундт наполягав, що тільки німецька влада має право на політичні рішення в Україні. Бандера відповів, що «базою повної співпраці з німецькими установами була мета встановити незалежну Українську Державу...». Жереб кинуто — обидві сторони визначили свої позиції чітко й безповоротно. Німецькі плани щодо Східної Європи виключали можливість встановлення незалежної Україн­ської Держави, а ОУН не могла йти на компроміс у цій справі — це була б утрата основної мети її існування.
  
  Нова політична дійсність віддзеркалилася в діяльності ОУН(б), як це задокументовано в німецьких поліційних звітах. Уже 2 липня 1941 р. було зафіксовано, що послідовники Бандери організовують міліцію та міську адміністрацію, аби поставити німецьку владу перед доконаним фактом. У відповідь німецька служба безпеки розпочала арешти лідерів українських націоналістів. Звіт від 5 липня 1941 р. інформує, що Степана Бандеру відправляють до Берліна на допити, а 7 липня — він уже в «почесному ув’язненні». Крім Бандери, кілька інших провідних осіб було ув’язнено в Кракові та у Львові. Німці ще підтримували контакт із Стецьком, намагаючись переконати його анулювати Акт від 30 червня.
  
  Передбачаючи можливість арешту, керівники ОУН(б) скликали 10 липня засідання, на якому були присутні: Ярослав Стецько, Микола Лебедь, Ярослав Старух, Іван Климів-Леґенда, Лев Ре­бет, Іван Равлик, Василь Турковський і Роман Ільницький. Обговорювали майбутню діяльність ОУН(б). Аби упевнитися, що організація не залишиться без провідника, Стецько на цю посаду призначив Миколу Лебедя. Тоді ж вирішено переформувати струк­туру ОУН(б), аби підготувати її до боротьби проти Німеч­чини як країни-окупанта. Як можна було передбачити, 11 липня заарештували Стецька та Ільницького, а наступного дня відвезли до Берліна, де вони, як і Бандера, перебували під домашнім арештом. Бандера і Стецько, маючи доступ до зовнішньої комунікації, видавали політичні заяви у формі декларацій. На­приклад, 21 липня 1941 р. політичний відділ ОУН(б) видав заяву, яка пояснювала значення і незмінний характер Акта від 30 червня. У документі стверджується, що український народ уважатиме аґресію проти українського уряду ворожим актом Німеч­чини щодо самої ідеї української дер­жавності, і робиться висновок, що «Проголошення Українсь­кої Держави у Львові є випробуваною і завершеною реальністю. З того часу всі акти будуть видаватися в імені Української Держави».
  
  Крім ув’язнення провідних членів ОУН(б), що викликало деяке занепокоєння в країні, як про це звітує служба безпеки, з’явилася нова проблема, коли німецька влада почала обговорювати плани об’єднання Галичини з Генеральним Губернаторством. 1 серпня 1941 р. цю злуку було здійснено, що урочисто відзначили за участю німецьких членів партії, поліції та військовиків. Але деякі документи свідчать про розуміння, що цей перехід не буде легким. Уряд навіть видав спеціальну таємну інструкцію: «Як трактувати українців». На­приклад, якщо українці висловлюватимуть невдоволення з приводу приєднання окремих областей до Генерального Губернаторства чи до Румунії, їм треба просто відповісти: «Україну звільнено коштом німецької крови, отже Німеччина має право вирішувати про ці області згідно зі загальною політичною потребою». Коли Ярослав Стецько довідався про цю подію, він, перебуваючи під домашнім арештом у Берліні, надіслав 3 серпня Гітлеру лист-протест від українсь­кого уряду, заявляючи, що український народ, який століттями боровся за незалежну Українсь­ку Державу, здивований та обурений цим актом інкорпорації. Лідери українських військових частин у лавах німецького війська — «Нахтіґаль» і «Роланд» — зреагували негайно, довідавшись про арешти та інкорпорацію Галичини в Генераль­не Губернаторство. Капітан Роман Шухевич, як політичний керівник батальйону, надіслав листа верховному командуванню вермахту, протестуючи проти подій у Гали­чині та заявляючи, що в таких умовах український батальйон не може залишатися в німецькій армії. У відповідь обидва батальйони завернули з фронту, аби вони «пройшли додатковий вишкіл», а у вересні перевели до Франкфурта-над-Одрою. Там їх поставили перед вибором: або вони залишаться в Німеччині як примусові робітники, або їх відправлять на один рік до Білорусі служити в охоронній поліції (Schutzpolizei). Вони вибрали останнє. Так закінчилися сподівання українських націоналістів на військову співпрацю з абвером з метою здобуття для України незалежності.
  
  Німецька влада була достатньо толерантна до Бандери і Стецька під час їхнього домашнього арешту в Берліні. Вони мали можливість зустрічатися зі своїми друзями й надсилати німецькому урядові заяви. Нацисти сподівалися, що вони таки змінять свою думку і відмовляться від Акта від 30 червня 1941 р. Однак за два місяці німці зрозуміли, що Бандера і Стецько не відступляться, що й було доведено 14 серпня 1941 р. в «Меморандумі ОУН щодо німецьких домагань розпустити український уряд». Меморандум був відповіддю на німецькі вимоги обмежити політичну діяльність ОУН; їх 6 серпня виклали керівництву ОУН доктор Кох і доктор фон Менде. Головним пунктом німецьких вимог був розпуск українського уряду, створеного у Львові 30 червня 1941 р. У своєму меморандумі ОУН(б) недвозначно заявила, що не може зректися Акта від 30 червня, бо це означало б зраду своєї революційної традиції, основною метою якої завжди було відновлення незалежної Української Держави.
  
  15 вересня німецька поліція перевезла Бандеру і Стецька до берлінської в’язниці на Александер­плац, а в січні 1942 р. вислала до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували до осені 1944 року. Одночасно почалися облави, внаслідок яких було ув’язнено сотні послідовників Бандери. Більшість заарештованих вислали до концентраційних таборів, інших стратили. Особливо полювали на Миколу Лебедя, для чого навіть видали 4 жовтня 1941 р. «гончий лист» (виключно для поліції) з фотографією та пересторогою, що розшукуваний має при собі зброю. Треба зазначити, що керівники ОУН(б) передбачали німецькі радикальні заходи, і тому вже 10 липня 1941 р. скликали зібрання, на якому обговорювали навіть можливість повстання. Цю ідею відкинули як нереальну, аж доки український народ не буде готовий до цього організаційно й психологічно. На зібранні вирішили реорганізувати ОУН(б), аби розпочати інтенсивну підготовку до збройної боротьби проти Німеччини. Присут­ній на ньому Роман Ільницький вважає, що там була ухвалена перша антинацистська резолюція ОУН(б). Діяльність ОУН(б) проти німецької влади, як про це звітувала німецька служба безпеки, значно посилилася. І справді, у звіті від 27 серпня 1941 р. процитовано майже пророчу пересторогу ОУН(б) Гітлерові в Мемо­рандумі від 23 червня. Звіти німецької служби безпеки від 22 і 27 серпня 1941 р. доводять, що прогнози керівництва ОУН справджувалися. Спершу українське населення вітало німецьке військо, але ситуація змінилася, коли німці довели, що вони прийшли аж ніяк не з метою визволяти український народ.
  
  З посиленням нацистського гніту і духу спротиву, ОУН(б) під керівництвом М.Лебедя провела у вересні 1941 р. свою першу конференцію, під час якої було чітко сформульовано політичні цілі і наголошено на необхідності публікувати матеріали, які б виховували населення в дусі політичної свідомості, розкривали німецькі плани експлуа­тації та колонізації України. Цю пропаґанду розглядали як підготовчий етап для активної боротьби. Постанови конференції були рівнозначні оголошенню війни проти Німеччини. Стати на таку позицію було нелегко, бо народні маси все ще дивилися на німців як на визволителів від радянського кошмару. Отже, потрібно було психологічно підготувати людей до неминучої конфронтації з нацистами. З цією метою в квітні 1942 р.ОУН(б) провела Другу конференцію, на якій було чітко стверджено, що метою ОУН(б) є встановлення суверенної Української Держави. Заявляючи, що війна ведеться в інтересах імперіалістичних держав — Німеччини та СРСР, учасники конференції заявили: «Як альтернативу до більшовицької ідеології інтернаціоналізму та німецької візії т.з. «Нової Европи» ми пропонуємо міжнародну концепцію національної, політичної й економічної перебудови Европи, базовану на принципі вільних національних дер­жав під гаслом: «Свобода народам і людині».
  
  Німці сподівалися придушити ці ініціативи шляхом насильства та екзекуцій. Так, наприклад, відділення служби безпеки в Києві, Дніпропетровську, Мико­лаєві, Рівному, Житомирі й Він­ниці отримали спеціальну інст­рукцію щодо «бандерівського руху»: «Встановлено з певністю, що бандерівський рух приготовляє повстання в Райхскомісаріаті, кінцевою метою якого є створення незалежної України. Всіх активістів бандерівського руху треба негайно арештувати і після ґрунтовного слідства таємно ліквідувати як злодіїв».
  
  Хоча німці більше уваги приділяли діяльності послідовників Бандери, яких вважали небезпечнішими для своєї політики в Україні, було очевидно, що вони почнуть застосовувати репресивні заходи і проти послідовників Мельника, чия програма, як і ОУН(б), мала своєю метою самостійну Українську Державу. Берлін наказав представникам влади на місцях перешкодити цьо­му за всяку ціну. Тобто кожний прояв національного почуття з політичним забарвленням мав бути придушений.
  
  ОУН(м) найбільших втрат серед свого керівництва зазнала в Києві, де зосереджувалися її головні зусилля. Хоча мельниківці не долучилися до проголошення Української Держави, вони зуміли організувати Українську національну раду (УНР), яку очолив професор Микола Величків­ський, сподіваючись, що вона роз­винеться у репрезентативну політичну установу в Східній Україні. Андрій Мельник і його послідовники помилялися, очікуючи доброзичливого ставлення нацис­тів до їхньої мети — мати незалежну Українську Державу. Репресив­ні заходи німецької служби безпеки проти різних чле­нів Національної ради, включно з арештом Величківсь­кого, поставили хрест на цих сподіваннях. За короткий час свого існування Українська національна рада не лише досягла успіху у справі пробудження певної громадської активності, а й, реаґуючи на посилення німецького насильства, підготувала Гітлеру Меморандум від 14 січня 1942 р. Цей документ не лише віддзеркалював розчарування українського народу німецьким правлінням, а й свідчив про крах сподівань ОУН(м) на німецьку політику взагалі.
  
  Це розчарування німцями базувалося на гіркому досвіді ОУН(м) листопада 1941 р. Вже 12 грудня служба безпеки конфіскувала дуже впливову газету «Українське Слово» й заарештувала Олега Кандибу, Івана Рога­ча, Ярослава Чемеринського і Петра Олійника — провідних членів ОУН(м). У лютому
  1942 р. гестапо завдало смертельного удару літературній групі, яка друкувала журнал «Літаври» — його душею була поетеса Олена Теліга. Приблизно 40 осіб розстріляли в Бабиному Яру. У відповідь на такі брутальні методи німецької служби безпеки супроти членів ОУН по всій Україні негайно скликали конференцію в Почаєві 24—25 травня 1942 р., на якій, за словами учасника Ярослава Гайваса, було засуджено німецьку колоніальну експлуа­тацію України й артикульовано тверду позицію: ОУН(м) повинна активно боротися проти німецької влади, оскільки гітлерів­ська Німеччина, як і більшовики, є найгіршим ворогом України.
  
  З української підпільної літератури та звітів німецької служби безпеки очевидно, що ОУН(б) після 15 вересня 1941 р. та ОУН(м) після конференції в Почаєві вважали німецьку владу ворогами українських політичних прагнень, гнобителями та екс­плуататорами українського народу. Таке сприйняття німецької влади було чітко констатоване в резолюціях Третьої конференції ОУН(б) 17—21 лютого 1943 р., де раніше сформульована позиція підтверджувалася ще докладніше: більшовики й нацисти ведуть імперіалістичну війну, яка має на меті «цілковите поневолення нації та окремих людей...».
  
  Антинімецька позиція українського підпілля знайшла своє втілення й у резолюції Третього надзвичайного збору ОУН(б), який відбувся в серпні 1943 р. У ній ідеться про «гітлерівську про­граму поневолення та її брутальні колоніальні методи», кот­рі поставили українську націю в дуже складну ситуацію. Німецька влада, вочевидь, усвідомлювала антаґоністичний характер українського національного підпільного руху, бо в її поліційних звітах після 1941 року з’явився термін Die Ukrainische Widerstandsbewegung — український рух опору.
  
  Третій надзвичайний збір ОУБ(б) мав дуже велике значення. Він не просто закликав до відкритої війни проти нацистів і більшовиків. Німецька розвідка рапортувала 15 вересня 1943 року, що великий збір ухвалив рішення, згідно з яким унеможливлювалося право ОУН(б) одноосібно вирішувати українські питання. Рапорт також інформує, що ОУН(б) позбувається авторитарного характеру, що в ній «відбуваються фундаментальні зміни... Зміна політичних засад ОУН(б) вказує на тенденцію до демократизації поглядів». В рапорті також зазначено, що великий збір створив на всеукраїнських (Allukrainertums) засадах головне командування УПА, яке не підлягатиме жодним політичним групам. Про нові демократичні засади говорять і Програ­мові постанови збору, в яких ідеться про «свободу друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду; проти офіційного накидування суспільності світоглядових доктрин і доґм». Стаття 12 закріплює «повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й змісту національну культуру»; стаття 13 — «рівність усіх громадян Ук­раїни, незалежно від їх національ­ності, в державних та громадських правах та обов’язках,.. рівне право на працю, заробіток і відпочинок». Варто зазначити, що ці далекосяжні — можна сказати революційні — зміни в структурі і програмі ОУН відбуваються в часи жорстокої боротьби проти двох тоталітарних держав.
  
  З викладеного вище стає очевидним, що від вересня 1941 р. ОУН(б) вела наполегливу антинацистську пропаґанду, яка впливала не лише на її членів, а й на все суспільство. Зрозуміло, що це була боротьба не лише на словах, це був необхідний період психологічної та організаційної підготовки до відкритого спротиву окупантам. Брутальна поведінка німецької влади зіграла на руку ОУН, оскільки пригноблене населення переконалося, що єдиним виходом для нього, єдиною альтернативою більшовикам є приєднання до ОУН, аби взяти активну участь у національному русі опору.

• 2008.01.19 | igorg

  Ткаченко С. Повстанческая армия: тактика борьбы. (л)

  http://militera.lib.ru/science/tkachenko_sn/index.html
  
  Ткаченко Сергей Н
  Повстанческая армия: тактика борьбы
  
  «Военная литература»: militera.lib.ru
  Издание:
  Издание: Ткаченко С.Н. Повстанческая армия: тактика борьбы. — Мн.: Харвест, 2000.
  Книга на сайте: militera.lib.ru/science/tkachenko_sn/index.html
  Иллюстрации: нет
  Источник: www.academtext.com
  Дополнительная обработка: Hoaxer (hoaxer@mail.ru)
  {1} Так помечены ссылки на примечания. Примечания в конце текста
  
  Ткаченко С. Повстанческая армия: тактика борьбы. — Мн.: Харвест, 2000. (Серия «Коммандос» под общей редакцией А.Е.Тараса)
  
  Аннотация издательства: В данной книге рассмотрены вопросы организации, вооружения, подготовки, тактики боевых действий, пропагандистского, разведывательного и контрразведывательного обеспечения действий Украинской повстанческой армии, воевавшей в 40-50-х гг. ХХ века. Описаны сильные и слабые стороны повстанцев, а также противостоявшего ей противника. Книга основывается преимущественно на архивных материалах, до недавнего прошлого являвшихся секретными. Она представляет исключительный интерес для сотрудников спецслужб, командиров армии и внутренних войск, чиновников госаппарата, парламентариев, общественных деятелей и журналистов стран СНГ.
  
  Содержание
  Глава 1. Организация украинского повстанческо-партизанского движения в 40–50-ыe годы
  Глава 2. Тактика боевых действий УПА
  Глава 3. Основы партизанской тактики УПА
  Глава 4. Психологическая война ОУН-УПА
  Глава 5. Борьба противника с украинским движением сопротивления
  Литература
  Примечания
  Иллюстрации
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2008.01.21 | eume

    Re: Повстанческая армия: тактика борьбы (додатковий лінк)

    вона тут вже давно:
    http://lib.oun-upa.org.ua/tkaczenko/

• 2008.01.20 | igorg

  Матеріали на сайті інституту історії НАНУ

  http://history.org.ua/0/?l=spdf&pdfy=2005&pdft=book&pdfn=
  
  ст-ст. Кульчицький С.В. Передмова
  ст-ст.15-48 Патриляк І.К. 1. Антирадянське збройне повстання ОУН (жовтень 1939 — липень 1941 р.) // Розділ 1 Тактика і стратегія українських націоналістів на початковому етапі Другої світової війни
  ст-ст.48-52 Патриляк І.К. 1. Антирадянське збройне повстання ОУН (жовтень 1939 — липень 1941 р.): Джерела // Розділ 1. Тактика і стратегія українських націоналістів на початковому етапі Другої світової війни
  ст-ст.52-75 Патриляк І.К. 2. Створення та діяльність Дружин українських націоналістів (1941—1942 рр.) // Розділ 1. Тактика і стратегія українських націоналістів на початковому етапі Другої світової війни
  ст-ст.75-78 Патриляк І.К. 2. Створення та діяльність Дружин українських націоналістів (1941—1942 рр.): Джерела // Розділ 1. Тактика і стратегія українських націоналістів на початковому етапі Другої світової війни
  ст-ст.78-86 Патриляк І.К. 3. Акт 30 червня 1941 року // Розділ 1. Тактика і стратегія українських націоналістів на початковому етапі Другої світової війни
  ст-ст.86-87 Патриляк І.К. 3. Акт 30 червня 1941 року: Джерела // Розділ 1. Тактика і стратегія українських націоналістів на початковому етапі Другої світової війни
  ст-ст.88-112 Кентій А.В. Перехід ОУН(Б) на антинімецькі позиції //Розділ 2. Перехід ОУН(Б) на антинімецькі позиції (1941—1942)
  ст-ст.112-113 Кентій А.В. Перехід ОУН(Б) на антинімецькі позиції: Джерела //Розділ 2. Перехід ОУН(Б) на антинімецькі позиції (1941—1942)
  ст-ст.114-117 Дзьобак В.В. 1. Життєві університети Тараса Боровця // Розділ 3. Бульбівці (“перша УПА”)
  ст-ст.118-125 Дзьобак В.В. 2. Організація і діяльність “Поліської січі” в 1941 р. // Розділ 3. Бульбівці (“перша УПА”)
  ст-ст.125-135 Дзьобак В.В. 3. Стосунки з німецькою окупаційною владою // Розділ 3. Бульбівці (“перша УПА”)
  ст-ст.3-8 Слово до читачів
  ст-ст.9-27 Фелікс Шабульдо Синьоводська битва 1362 p. у сучасній науковій інтерпретаціїї
  ст-ст.28-40 Олексій Брайченко Синьоводська проблема: перспективи комплексних краєзнавчих досліджень
  ст-ст.41-83 Нінель Бокій, Ірина Козир Комплекс золотоординського часу біля с. Торговиця на Кіровоградщині (попередня публікація)
  ст-ст.84-92 Людмила Литвинова Антропологічний склад населення Центральної України доби середньовіччя (за матеріалами ґрунтового могильника Торговиця)
  ст-ст.93-99 Георгій Козубовський Синьоводська битва 1362 р. і зміни у грошовому обігу Південної Русі-України
  ст-ст.100-122 Фелікс Шабульдо Чи існував ярлик Мамая на українські землі? (до постановки проблеми)
  ст-ст.123-128 Василь Лучик Гідроніми басейну річки Синюхи
  ст-ст.129-159 Олександр Галенко Золота Орда у битві на Синіх Водах 1362 р.
  ст-ст.160-163 Додаток 1 Свідчення писемних джерел
  ст-ст.164-170 Додаток 2 Бібліографія проблеми
  ст-ст.3-29 Євсєєва Т. М. Вступ
  ст-ст.30-55 Євсєєва Т. М. Джерельна база дослідження / Розділ 1. Огляд джерел та історіографія проблеми
  ст-ст.3-4 Предмет дослідження
  ст-ст.4-5 Протистояння українських націоналістів і радянської влади в 1939—1941 рр.
  ст-ст.5-6 Ситуативний союз українських націоналістів з гітлерівською Німеччиною
  ст-ст.6-8 Доля військових формувань “Нахтігаль” і “Роланд”
  ст-ст.8-11 Плани А.Гітлера щодо України і ОУН
  ст-ст.11-14 Акт 30 червня 1941 р.
  ст-ст.14-15 Перехід українських націоналістів на антинімецькі позиції
  ст-ст.16-17 Про час утворення УПА
  ст-ст.17-20 Протинімецькі збройні акції УПА
  ст-ст.20-22 Ставлення ОУН(б) до дивізії СС “Галичина”
  ст-ст.22-27 Українсько-польське протистояння
  ст-ст.27-30 Протистояння українських націоналістів і органів радянськоївлади в роки війни
  ст-ст.31-35 Протистояння українських націоналістів і радянської владиу повоєнний період
  ст-ст.35-39 Ідеологія українських націоналістів
  ст-ст.40-52 Додаток. Про основні засади та етапи роботи групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА
  ст-ст.135-142 Дзьобак В.В. 4. Пошук компромісу з радянськими силами // Розділ 3. Бульбівці (“перша УПА”)
  ст-ст.142-154 Дзьобак В.В. 5. Спроби консолідації // Розділ 3. Бульбівці (“перша УПА”)
  ст-ст.154-159 Дзьобак В.В. Джерела // Розділ 3. Бульбівці (“перша УПА”)
  ст-ст.160-167 Кентій А.В. 1. Військово-підготовча діяльність бандерівських організацій на початку 1943 р. // Розділ 4. “Двофронтова” боротьба УПА (1943 — перша половина 1944 рр.
  ст-ст.167-174 Кентій А.В. 2. Розбудова територіальних структур і штабів повстанської армії // Розділ 4. “Двофронтова” боротьба УПА (1943 — перша половина 1944 рр.
  ст-ст.174-180 Кентій А.В. 3. Стратегія “двофронтової” боротьби ОУН і УПА // Розділ 4. “Двофронтова” боротьба УПА (1943 — перша половина 1944 рр.
  ст-ст.181-199 Кентій А.В. 4. Протинімецький фронт ОУН і УПА // Розділ 4. “Двофронтова” боротьба УПА (1943 — перша половина 1944 рр.
  ст-ст.199-217 Кентій А.В. 5. Боротьба ОУН і УПА на протибільшовицькому фронті // Розділ 4. “Двофронтова” боротьба УПА (1943 — перша половина 1944 рр.
  ст-ст.217-221 Кентій А.В. 4. Джерела та примітки // Розділ 4. “Двофронтова” боротьба УПА (1943 — перша половина 1944 рр.
  ст-ст.222-295 Ільюшин І.І. Бойові дії ОУН і УПА // Розділ 5. Бойові дії ОУН і УПА на антипольському фронті
  ст-ст.295-302 Ільюшин І.І. Джерела та примітки // Розділ 5. Бойові дії ОУН і УПА на антипольському фронті
  ст-ст.303-319 Лисенко О.Є. 1. Проблеми радянізації в західноукраїнському регіоні у 1944 р. // Розділ 6. Боротьба збройних відділів ОУН і УПА з радянським карально-репресивним апаратом
  ст-ст.319-339 Лисенко О.Є. 2. Самостійницький рух у 1944 р. // Розділ 6. Боротьба збройних відділів ОУН і УПА з радянським карально-репресивним апаратом
  ст-ст.339-258 Лисенко О.Є. 3. Дії радянських військ проти збройних формувань ОУН та УПА восени 1944 р. // Розділ 6. Боротьба збройних відділів ОУН і УПА з радянським карально-репресивним апаратом
  ст-ст.358-376 Лисенко О.Є. 4. Протистояння ОУН та УПА і радянської системи у 1945 р. // Розділ 6. Боротьба збройних відділів ОУН і УПА з радянським карально-репресивним апаратом
  ст-ст.376-386 Лисенко О.Є. 5. Боротьба радянських силових структур проти ОУН і УПА у 1945 р. // Розділ 6. Боротьба збройних відділів ОУН і УПА з радянським карально-репресивним апаратом
  ст-ст.386-393 Лисенко О.Є. Джерела та примітки // Розділ 6. Боротьба збройних відділів ОУН і УПА з радянським карально-репресивним апаратом
  ст-ст.394-407 Кентій А.В. 1. Повстансько-підпільний рух в період “великої блокади” // Розділ 7. Антикомуністичний опір ОУН і УПА у післявоєнний період (1946—1956 рр.)
  ст-ст.407-423 Кентій А.В. 2. Збройна боротьба ОУН і УПА в 1947—1948 рр. // Розділ 7. Антикомуністичний опір ОУН і УПА у післявоєнний період (1946—1956 рр.)
  ст-ст.423-440 Кентій А.В. 3. Націоналістичне підпілля в 1949—1956 рр. // Розділ 7. Антикомуністичний опір ОУН і УПА у післявоєнний період (1946—1956 рр.)
  ст-ст.441-444 Кентій А.В. Джерела та примітки // Розділ 7. Антикомуністичний опір ОУН і УПА у післявоєнний період (1946—1956 рр.)
  ст-ст.445-447 Касьянов Г.В. 1. Загальні зауваги // Розділ 8. Ідеологія Організації українських націоналістів
  ст-ст.447-450 Касьянов Г.В. 2. Інтерпретації // Розділ 8. Ідеологія Організації українських націоналістів
  ст-ст.450-456 Касьянов Г.В. 3.Формування ідеологічних основ націоналістичного руху (1920-ті — 30-ті рр.) // Розділ 8. Ідеологія Організації українських націоналістів
  ст-ст.456-460 Касьянов Г.В. 4. ОУН, італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм // Розділ 8. Ідеологія Організації українських націоналістів
  ст-ст.460-462 Касьянов Г.В. 5. Друга світова війна: ревізія ідеологій // Розділ 8. Ідеологія Організації українських націоналістів
  ст-ст.462-467 Касьянов Г.В. 6. Другий розкіл ОУН: двійкарі // Розділ 8. Ідеологія Організації українських націоналістів
  ст-ст.467-470 Касьянов Г.В. 7. ОУН (мельниківці) // Розділ 8. Ідеологія Організації українських націоналістів
  ст-ст.470-474 Касьянов Г.В. 8. ОУН (бандерівці) // Розділ 8. Ідеологія Організації українських націоналістів
  ст-ст.474-475 Касьянов Г.В. 9. Замість висновків // Розділ 8. Ідеологія Організації українських націоналістів
  ст-ст.475-478 Касьянов Г.В. Джерела та примітки // Розділ 8. Ідеологія Організації українських націоналістів
  ст-ст.479-495 Іменний покажчик

• 2008.01.23 | igorg

  СБУ довела, що під виглядом УПА людей вбивали агенти НКВС

  http://5.ua/newsline/184/0/46076/ 30.11.2007 14:21 ( оновлено о 16:12)
  
  СБУ документально довела, що під виглядом УПА людей вбивали агенти НКВС
  СБУ оприлюднила документи, які свідчать, - у формі вояків УПА - агенти НКВС вбивали та грабували українців.
  Керівник архіву СБУ стверджує - саме в них ідеться про діяння спецагентів Міністерства держбезпеки Радянського Союзу. Вони створювали бойові групи, перевдягаючися в форму вояків УПА. Злодіяння - вбивства та насилля - чинили у Західній Україні. Значна частина секретних фондів була давно знищена, проте деякі документальні свідчення таки вдалося знайти. Раніше голова СБУ Валентин Наливайченко в ефірі "5 каналу" обіцяв оприлюднити такі документи.
  
  Сергій Богунов, керівник архіву СБУ: "Станом на 1 липня 1945 року значеними спецгрупами було вбито 1980 учасників підпілля, захоплено живими - 1142, вилучено близько 1000 одиниць вогнепальної зброї. Архівні матеріали свідчать, що у діяльності окремих спеціальних груп мали місце протиправні дії. Так члени спецгрупи Острозського райвідділу МДБ Рівенської області (3 особи), а також Хузського відділу Закарпатської області (5 осіб) протягом зими 1947-48 рр. грабували місцевих жителів, збирали в них речі, особисті речі та харчі".
  
  Серед паперів знайшли також матеріали щодо діянь так званих "трійок" - позасудових органів за часів політичних репресій. Згідно з цими документами, у період 1937-38 років радянською владою були репресовані понад 130 тисяч українців та 20 тисяч росіян. Загалом, за даними СБУ, у цей період було засуджено понад чверті мільйона людей. Серед них також поляки та німці. Більше половини репресованих дістали вищу міру покарання. До в'язниць головно потрапляли "куркулі", поміщики, дворяни та торгівці.
  
  Вироки виносили спеціально-створені загони, які називали "трійками". До їх складу входили керівник НКВД, секретар обкому та прокурор. Рішення про засудження, трійки приймали без суда і слідства.
  
  Див. також: Офіційне повідомлення на сайті СБУ
  http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=72229&cat_id=39574
  
  30 листопада ц.р. відбулась прес-конференція, присвячена оприлюдненню архівних документів радянських спецслужб щодо використання органами НКДБ-МДБ так званих спецбоївок, які діяли наприкінці 40-х–на початку 50-х років минулого століття під виглядом українських повстанців. Також були представлені додаткові матеріали щодо діяльності в період політичних репресій позасудових органів – «трійок». У прес-конференцію взяли участь радник Голови СБ України Анатолій Мудров та керівник Галузевого державного архіву СБ України Сергій Богунов.
  
  Служба безпеки України, розсекречуючи та упорядковуючи документи радянських органів держбезпеки, що зберігаються в її архіві, продовжує брати активну участь у системній роботі із відновлення історичної пам’яті українського народу, зокрема, у реалізації науково-видавничих проектів, спрямованих на розсекречення і оприлюднення секретних архівних документів колишньої комуністичної спецслужби. На виконання доручення Президента України В.Ющенка щодо додаткового вивчення питання політичних репресій стосовно жителів радянської України та українців за її межами у Службі безпеки України створена спеціальна група, яка вивчає відомчі архівні матеріали і готує їх для оприлюднення, метою якого є не політичні та юридичні оцінки, а повернення громадськості правдивої історії у документах, не в емоціях або в брехні.
  
  Зокрема, документи, які зберігаються в Галузевому державному архіві, підтверджують, що у ході здійснення заходів щодо ліквідації підпілля ОУН і його збройних формувань органами внутрішніх справ та державної безпеки західних областей УРСР використовувалися спеціальні групи, які видавали себе під час виконання завдань за один із підрозділів ОУН і УПА та діяли від його імені.
  
  У кожному випадку до складу спеціальних груп вводився оперативний співробітник, який здійснював практичне керівництво групою і відповідав за дисципліну всередині неї. Спецгрупа становила собою бойову одиницю у складі 3-50 осіб і могла, у разі необхідності, чинити збройний опір.
  
  Спеціальні групи виконували завдання щодо перевірки даних стосовно осіб, які підозрювалися у причетності до підпілля ОУН, їх захоплення, одержання свідчень від заарештованих керівників ОУН і УПА шляхом допиту від імені боївки, Служби безпеки або керівних центрів ОУН. Нестійких членів підпілля спецгрупи мали переконувати і схиляти до явки з повинною, отримувати інформацію про вчинені акції підпільників та ті, що готувалися.
  
  До кінця 1945 року органами внутрішніх справ і держбезпеки УРСР використовувалося 150 зазначених спецгруп, до складу яких входило 1800 осіб.
  
  Узагальнених даних щодо діяльності спеціальних груп МВС і МДБ немає. У документах Галузевого державного архіву СБУ є лише окремі відомості з цього питання. Зокрема, станом на 01.07.1945 зазначеними спецгрупами було ліквідовано 1 980 учасників підпілля, захоплено живими 1 142. Вилучено більше 1 тис. одиниць зброї.
  
  Архівні матеріали свідчать, що у діяльності спеціальних груп мали місце протиправні дії. Так, члени спецгрупи Острозького райвідділу МДБ Рівненської області (3 особи), а також Хустського відділу МДБ Закарпатської області (5 осіб) протягом зими 1947-1948 рр. грабували місцевих жителів, забирали в них гроші, особисті речі та харчі.
  
  Щодо випадків грубого порушення законності в діяльності спецгруп МДБ йдеться і у доповідній військового прокурора військ МВС Українського округу Кошарського (№ 4/001345 від15.02.1949), адресованій Секретарю ЦК КП (б) України Хрущову М.С. Зокрема, наводяться дані про знущання над жителькою села Підвисоцьке, яку після тяжких побоїв члени групи зґвалтували, та інші відомості щодо їх протиправної та антилюдяної поведінки.
  
  У квітні 1945 року спецгрупи при міських та районних органах МДБ були розформовані. Надалі застосування таких групи дозволялося лише при обласних управліннях МДБ.
  
  Станом на 20.02.1950 їх залишилось 19 загальною чисельністю 130 осіб.
  
  Галузевий державний архів Служби безпеки України, а також її регіональні органи продовжують пошук, відбір та опрацювання документів про порушення законності спеціальних груп МВС і МДБ УРСР.
  
  У Галузевому державному архіві СБУ також зберігаються матеріали щодо діяльності в період політичних репресій позасудових органів – «трійок». Так, на прес-конференції були озвучені окремі протоколи засідань “трійок” та цифри, які містяться в іншому документі, датованому 1938 роком “Сводные данные о арестованных и осужденных органами НКВД УССР”.
  
  У 1937–1938 роках, в період найжорстокіших політичних репресій тоталітарного режиму в Україні каральними органами було засуджено майже 200 тис. осіб, з яких до вищої міри покарання – понад 120 тисяч громадян. Майже всі – за рішеннями „трійок”.
  
  Першу ”трійку” організовано у складі керівників ВНК під головуванням Ф. Дзержинського та його заступників для позасудового розгляду справ про бандитизм. Не­вдовзі вони з'явилися і в інших радянських республіках. Справи Колегій Київської губернської НК складались буквально з 2-3 аркушів ”матеріалів слідства” і рішення - розстріляти упродовж 24 годин”.
  
  В УСРР до складу перших ”трійок” входили представники місцевого осередку КП(б)У, місцевого органу ВУНК і командири частин Червоної армії. Діяльність ”трійок” регламентувалася інструкцією, затвердженою у квітні 1921 р. Постійною нарадою з боротьби із бандитизмом при РНК УСРР. Вони мали право брати заручників, застосовувати вищу міру покарання тощо. З впровадженням непу та зменшенням збройного опору радянській владі згідно з рішенням РНК УСРР від 3 квітня 1923 р. діяльність ”трійок” припинилася.
  
  Однак за умов посилення репресивної діяльності каральних органів згідно з циркулярами ОДПУ від 29 жовтня 1929 р. і 8 квітня 1931 р. для попереднього розгляду закінчених слідчих справ, що надходили до Судової колегії ОДПУ або Особливої наради при ОДПУ, були утворені ”трійки” у центральному апараті ОДПУ. Протягом 1930–1934 рр. діяла ”трійка” при Колегії ДПУ УСРР. Вона мала право застосовувати адміністративну висилку та ув'язнення у виправно-трудових таборах.
  
  Подальше розширення компетенції ”трійок” припало на роки колективізації. Відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р., Політбюро ЦК ВКП(б) від 11 серпня 1933 р. та ди­рективи ДПУ УСРР від 22 травня 1933 р. ці органи у складі працівників ОДПУ, місцевих партійних і прокурорських органів отримували право виносити вироки про вищу міру покарання у справах про розкрадання державної та суспільної власності, про повстанство та контрреволюцію, збройний бандитизм, про канібалізм (тобто явища – прямі наслідки примусової колективізації та Голодомору).
  
  Згідно з наказом НКВС СРСР від 30 липня 1937 р. ”трійки” утворювалися під головуванням наркомів внутрішніх справ республік, начальників крайових та обласних УНКВС за участю відповідно перших секретарів ЦК компартій союзних республік, крайових і обласних комітетів ВКП(б) та прокурорів відповідних рівнів.
  
  Права цих позасудових органів щодо розгляду справ і застосування позасудових репресій були знач­но розширені. Вони могли виносити вироки про застосування вищої міри покарання або ув'язнення до виправно-трудових таборів на строк від 8 до 10 років.
  
  У листопаді 1938 р. відповідно до постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ”Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства” ”трійки” ліквідовано.
  
  Прес-центр СБ України

• 2008.01.23 | igorg

  Українсько-єврейські буржуазні націоналісти

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1201080128
  
  Українсько-єврейські буржуазні націоналісти
  23.01.2008 11:05 ___ Володимир В'ятрович, для УП
  про українсько-єврейську співпрацю в боротьбі за незалежну Україну

• 2008.01.23 | igorg

  Марія Савчин Тисяча доріг Спогади жінки учасниці боротьби УПА

  http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=6911
  
  Марія Савчин
  ТИСЯЧА ДОРІГ
  
  Спогади жінки учасниці
  підпільно-визвольної боротьби
  під час і після Другої світової війни
  
  Київ "Смолоскип" - 2003
  
  
  Цю книгу присвячую моїм друзям і подругам,
  з якими розділяла долю у визвольній боротьбі.
  Вони полягли і навіть їхні могили невідомі.
  Також присвячую її моїм дітям і Родині.
  
  ЗМІСТ
  
  Від редакції
  ВІД АВТОРА
  МОЇ РАННІ РОКИ
  ПРИХІД БОЛЬШЕВИКІВ
  НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ
  ПЕРЕХІД ДО ПІДПІЛЛЯ
  В УПА
  У ЖІНОЧІЙ РЕФЕРЕНТУРІ УЧХ
  СЕРЕД ПОЛЯКІВ
  ТРІЮМФ ЖИТТЯ
  КРАКІВСЬКИЙ КОТЕЛ
  ВОГНЕМ І ТЕРОРОМ
  ПЕРЕХІД В УКРАЇНУ
  У ГОЛОВНОМУ ОСЕРЕДКУ ПРОПАГАНДИ
  ЗИМУВАННЯ В КАРПАТАХ
  ДОРОГА У ЛЬВІВЩИНУ
  В ГУЩІ НАРОДУ
  ПРОВОКАЦІЇ ТА КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ
  МОЄ ОСТАННЄ ПРИСТАНОВИЩЕ
  ПОЦІЛУНОК І ЗРАДА
  ПОВОРОТ У ПІДПІЛЛЯ
  ЗАГИБЕЛЬ ПТАХА
  ЛІТО НА РІВЕНЩИНІ
  ЗНАЙОМСТВО З КОМАНДИРОМ ДУБОВИМ
  НА ПЕРЕЛОМІ СТОРІЧЧЯ
  У ЛУЦЬКОМУ РАЙОНІ
  ЗИМУВАННЯ У КРИЇВЦІ ВІКТОРА
  НА ПОЛІССІ
  СВЯТО УПА
  НАСТУПАЄ ЗИМА НА П'ЯТИ
  З ТОГО СВІТУ
  У ДОРОЗІ НА ПІВДЕНЬ
  РІК 1953-ІЙ
  ВІЧ-НА-ВІЧ З ДОЛЕЮ
  У КИЇВСЬКІЙ СЛІДЧІЙ ТЮРМІ
  ПОБАЧЕННЯ
  НА ПОРОЗІ НЕВІДОМОГО
  КРУТИЙ ПОВОРОТ
  ДОРОГА В МИНУЛЕ І МАЙБУТНЄ
  ЕПІЛОГ
  
  ВІД РЕДАКЦІЇ
  
  
  
  Спомини Марії Савчин вирізняються серед мемуарів про боротьбу УПА з багатьох поглядів. Поперше, авторка перебувала в підпіллі понад дев'ять років, майже від початку збройної боротьби, від 1944 до літа 1953, коли залишилися в підпіллі "останні могікани". Впродовж цих років їй довелось побувати у Львівщині, на Закерзонні, в Польщі, Карпатах, на Поділлі, Волині та Поліссі, й боротьбу на цих українських землях вона описала в своїх споминах. При тому від 1945 року М. Савчин була дружиною Василя Галаси, спочатку заступника провідника ОУН Закерзонського краю, а від 1948 - провідника ОУН Північно-західних українських земель (ПЗУЗ, тобто Волині й Полісся). Майже весь час вона перебувала з чоловіком, зустрічалася з різними провідними людьми, писала для них на машинці листи, звіти, доручення, інструкції й інші матеріяли. Одне слово, авторка багато бачила й знала, й це віддзеркалюють її спогади.
  
  Важливим елементом спогадів є те, що вони написані жінкою й написані щиро. Авторка описала відверто навіть свої інтимні справи, а також переживання своїх найближчих подруг. Увесь час вона жила в постійній небезпеці, нераз переживала драматичні й трагічні ситуації, коли рішалася не тільки її доля, але доля її найближчих друзів і родини. Найбільшу трагедію М. Савчин пережила в Польщі, коли їй довелося залишити в руках поліції свого сина, якого не могла врятувати. Авторка подала багатогранний опис жінки в підпіллі, показала її радощі й турботи в щоденному побуті, поставу в обличчі смертельної небезпеки. Розповідь М. Савчин - це життєвий шлях цілого покоління, яке свідомо пішло на службу рідному народові й, не зважаючи на труднощі та небезпеки, несло цей хрест довгими роками, жертвуючи в безвихідній ситуації також своє життя.
  
  Спогади написані невдовзі після того, як авторка опинилася на Заході. Ще за свіжої пам'яті. Ще тоді, коли картини минулого не померкли в її уяві. Ще тоді, коли свідомість не була навантажена новими пережиттями, позитивними й негативними впливами життя у вільному світі. Писати спогади, як вона згадує у вступі, змусило її почуття обов'язку супроти всіх тих її друзів і подруг, що ще так недавно були разом з нею, горіли ідеєю визволення свого знедоленого народу, мужньо переборювали найбільші труднощі й полягли на полі бою. Дуже часто ворог забрав їхні мертві тіла й десь скрито закопав, щоб і сліду не лишилося по цих борцях за волю України. Авторка відчувала, що мусить про них написати, щоб не пропала народня пам'ять про їхні подвиг і жертву, щоб передати майбутньому поколінню штафету служіння й жертви для свого народу. Вони також віддзеркалюють тодішню настанову й світосприймання авторки.
  
  Спомини написані від першої особи манерою повісти, з частими діялогами й іншими притаманними цьому жанру атрибутами. Хоч відтворені діялоги не можна вважати цілком автентичними, проте автор уживає їх з тактом для оживлення розповіді. Зрештою, спогади написані за свіжої пам'яті, тож багато діялогів таки ілюструють дійсні розмови. В манері викладу, стилі, термінології і слововжитку помітний вплив підпільних видань, до яких авторка звикла, опрацьовуючи різні підпільні тексти. Вважаємо це позитивною рисою споминів, які точно відтворюють стиль, атмосферу, побут і життя підпілля.
  
  Допомога Редакції в підготовці до друку цих споминів радше мінімальна. Редакція допомогла уточнити чи ідентифікувати деякі події, діячів підпілля, уніфікувати підпільні назви тощо й організувала технічне видання книжки. Проте авторка вже сама читала коректу, підготовила показник і допильнувала верстки. З цією метою вона двічі їздила до Львова, де книжка готувалася до друку. Надруковані в книжці знімки - власність авторки; частину їх взято з архіву "Літопису УПА" і з архіву СБУ Волинської области. Отримано ще фотографії від інших осіб.
  
  Від імені автора й Редакції "Літопису УПА" висловлюю подяку всім особам, що допомогли у виданні цього тому. Передусім дякую фундаторові цього тому, Дмитрові Гайдукові, що жертвував 25,000 доля рів на видання цієї книжки. Щира подяка належиться Антонові івахнюкові за мовну редакцію, Зоні Кейван - за переклад, Петрові Потічному - за влучні поради, співпрацівникам СП "Літопис УПА" у Львові - Володимирові Чорновусові, Юрію Штендері, Ігореві Гринді, Зеновію Матчаку, Зеновію Стецьківу, Олені Ковальчук та працівникам Адміністрації "Літопису УПА" в Торонті за допомогу у випуску в світ цього тому. Імена їх подані наприкінці книги.
  
  Євген Штендера
  
  ВіД АВТОРА
  
  Тим людям, яких ти на світі бачив,
  Тим думам, якими свій шлях позначив,
  Всьому, що в серце прийняв ти, брате,
  Яке ж воно право має вмирати?
  
  Ліна Костенко
  
  ...

• 2008.01.25 | igorg

  Центр досліджень визвольного руху

  Україна м. Львів Козельницька 4 кім. 501 тел. 8 (032) 299 45 15
  e-mail: cdvr_lviv@yahoo.com
  http://www.cdvr.org.ua/uvr.php?nomer=1
  
  Видання
  
  Володимир В’ятрович
  Центр досліджень визвольного руху: мета та завдання
  
  Джерела до історії визвольного руху
  
  Лист воїна УПА Ярослава Іваськіва – "Гарматія", написаний до своїх родичів, які перебували в той час за границею, і переданий підпільною поштою УПА
  
  Орест Дзюбан
  Документ про агентурну роботу спецслужб СРСР проти українського визвольного руху
  
  Ігор Марчук
  Джерела з історії українського національно-визвольного руху
  на Волині у 1941–1945 роках у фондах Державного архіву Рівненської області
  
  Дослідження з історії Організації Українських Націоналістів
  
  Микола Посівнич
  Формування військової доктрини ОУН
  
  Олександр Дарованець
  Організаційний стан та діяльність Луцького повіту ОУН в 1937–1938 роках
  
  Історія Української Повстанської Армії
  
  Володимир Косик
  УПА в німецьких документах
  
  Дмитро Куделя
  Дніпропетровці в УПА
  
  Михайло Романюк
  Сотня УПА "Свободи"
  
  Руслан Забілий
  Нарис історії куреня "Скажених"
  
  Володимир В’ятрович
  Рейд українських повстанців на Прибалтику
  
  
  Постаті визвольного руху
  
  Олександр Вовк
  До питання про першого командира Української Повстанської Армії
  
  Василь Гуменюк
  Фотограф УПА "Липкевич"
  
  Символіка визвольного руху
  
  Олег Лехнюк
  Нововіднайдені бофони УПА
  
  Віталій Манзуренко
  Ювілейна відзнака, присвячена 60-річчю створення УПА
  
  Дискусії, історіографія, рецензії
  
  Володимир Косик
  Гарвард патронує ненаукові методи історичного дослідження
  
  Роман Грицьків
  Історіографічне значення збірників "Україна–Польща. Важкі питання"
  
  Наукове життя Центру
  
  Роман Грицьків
  Конференція "Третій фронт в Західній Україні 1939–1947"

• 2008.01.25 | igorg

  Протоколи допитів СБ ОУН

  http://www.cdvr.org.ua/protokoly.php
  Ви можете завантажити ці архівні матеріали у форматі pdf.
  
  "Протоколи допитів СБ ОУН"
  
  "Справа Ч.12/48 колишнього дільничого РО МВД Литвиненка Павла" (46,7М)
  // Архів Центру досліджень визвольного руху. – Ф. 2: "Служба безпеки ОУН". – Т. 3: "Протоколи допитів СБ ОУН". – Од. зб. 0217.
  
  "Справа Ч.1/47. Протокол допиту Липового д'Бакші Євгена Івановича " (61,5М)
  // Архів Центру досліджень визвольного руху. – Ф. 2: "Служба безпеки ОУН". – Т. 3: "Протоколи допитів СБ ОУН". – Од. зб. 0212.
  
  "Протокол допиту агента-внутрішника Довгого Михайла " (9,19М)
  // Архів Центру досліджень визвольного руху. – Ф. 2: "Служба безпеки ОУН". – Т. 4: "Протоколи допитів СБ ОУН". – Од. зб. 0215.
  
  Справа "Юди" (33,9М)
  // Архів Центру досліджень визвольного руху. – Ф. 2: "Служба безпеки ОУН". – Т. 5: "Протоколи допитів СБ ОУН". – Од. зб. 0211.
  
  "Справа Ч.17/48 агента МГБ СССР Патьомкіна Олександра" (13,7М)
  // Архів Центру досліджень визвольного руху. – Ф. 2: "Служба безпеки ОУН". – Т. 5: "Протоколи допитів СБ ОУН". – Од. зб. 0213.
  
  "Справа Ч.76/47 Живандронова Дмитра" (20,3М)
  // Архів Центру досліджень визвольного руху. – Ф. 2: "Служба безпеки ОУН". – Т. 5: "Протоколи допитів СБ ОУН". – Од. зб. 0214.
  
  Справа агента УМГБ "Кравця" (34,7М)
  // Архів Центру досліджень визвольного руху. – Ф. 2: "Служба безпеки ОУН". – Т. 5: "Протоколи допитів СБ ОУН". – Од. зб. 0182
  
  Офіційна інтернет-сторінка "Центру досліджень визвольного руху". Всі права застережено.
  Використання матеріалів дозволяється за умови посилання:
  SoftOfficeService © 2005

• 2008.01.26 | igorg

  Отаман Тарас Бульба-Боровець Спогади

  http://zustrich.quebec-ukraine.com/lib/bulba_table.htm
  
  АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ
  Інститут дослідів Волині ч.45
  Отаман Тарас Бульба-Боровець
  
  Слава і трагедія українського повстанського руху
  Спогади
  Зміст
  Супровідна нотатка ІДВ 7
  Передмова 9
  Від Автора 15
  Портрет Отамана "Поліської Січі", Генерал-хорунжого Тараса Бульби-Боровця 17
  ПЕРША ЧАСТИНА
  МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ
  Армія без держави 19
  Мої перші кроки 21
  В полоні ідей 24
  Крах ілюзій 27
  Нова віра 32
  Світлина Автора 35
  Початки нашої нової організації 37
  Чого я добився в економіці 42
  Польський кацет — Картузька Береза 45
  Перед бурею 52
  Польсько-німецька війна 56
  Чорний день Варшави 59
  "Нова Европа" 62
  
  ДРУГА ЧАСТИНА
  РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА БОРОТЬБА ПРОТИ БОЛЬШЕВИКІВ
  Українська політика в 1941 році 68
  Готуючись до повернення в Україну 73
  Через Буг та багна 80
  В Україні 88
  Плянова реорганізація сил 94
  Перша схема УПА 98
  Отаман Тарас Бульба-Боровець — світлина 100
  Німецько-совєтська війна 103
  Українська національна політика в 1941 році 108
  Акт проголошення Української Держави 109
  Партизанська акція УПА 121
  Приготування до генерального наступу 126
  Отаман Бульба-Боровець з адьютантами — світлина 130
  П-полк. Петро Змородський — світлина 136
  За що бореться УПА 137
  Поліська Січ в наступі 141
  Характеристика операції Поліської Січі УПА 152
  „Олевська Республіка" 153
  Ліквідація Поліської Січі 166
  Фотокопія Посвідки звільнення з Поліської Січі 175
  
  ЧАСТИНА ТРЕТЯ
  РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА БОРОТЬБА ПРОТИ ГІТЛЕРА
  Звіт Президентові про ситуацію в Україні в 1942 р. 179
  Лісове царство 185
  Закон українського партизана 190
  Нова партизанська тактика УПА 192
  10 заповідей українського розвідувача і контррозвідувача 193
  Як трактувати ворогів 195
  Масовий терор Ґестапо в Україні 196
  Перші бої УПА проти Гітлера 199
  Друга фаза боротьби проти Гітлера 204
  Переговори: УПА — совєтські партизани 213
  Переговори: УПА—німецька влада 223
  Протокол 224
  Партизанське Різдво Христове 234
  Нові злочини партизанів Політбюра 239
  Спроби переговорів: УПА — Польське підпілля 244
  Партійна боротьба за УПА 249
  Масові жертви лебедівської диктатури 255
  Відкритий лист до членів Проводу ОУН-Бандери 259
  Котловина смерти 271
  Замість переговорів — кацет Саксенгавзен 278
  
  ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
  ДАЛЬША БОРОТЬБА УКРАЇНИ ПРОТИ КОМУНІСТИЧНОЇ МОСКВИ
  Міжнародне становище в 1944 році 286
  Трагічна доля нашої Армії 292
  Нові українсько-німецькі переговори 298
  Українська Армія в Німеччині 307
  Лист-уповноваження Бульбі-Боровцеві від Президента УНР — фотокопія 309
  Закінчення 314
  
  Грамота — Воєнний Хрест, фотокопія 315
  Пісня про Поліську Січ 318
  Epilogue 319
  Покажчик імен 322
  
  Накладом Товариства "Волинь"
  Вінніпег - 1981 - Канада

• 2008.01.26 | igorg

  Чорний фашизм тебе розстріляє, а червоний каже: ДТ

  http://www.dt.ua/3000/3150/61811
  
  Чорний фашизм тебе розстріляє, а червоний каже: «...будєш на мєня работать, пока нє подохнєш...»
  Автори: Уляна ГЛІБЧУК, Андрій ОХРИМОВИЧ
  
  «Першою жертвою війни стає правда». Цей афоризм дуже точ­но ілюструє проблему, що продовжує перебувати в центрі уваги українського суспільства. Проблему гідного пошанування людей, які свої життя поклали на вівтар свободи. Глибинна криза національної ідентичності стала, на жаль, фактом після більш як 70 років війни комуністичного режиму проти наших співвітчизників і шістнадцятирічного періоду історії незалежної держави, значною мірою скомпрометованого можновладцями.
  
  Війни, що, окрім величезних людських втрат (від поразки Української революції, трьох Голодоморів, Другої світової війни до придушення визвольного руху в Західній Україні: лік іде на десятки мільйонів життів!), завдала ще й фатальної сили удар по духовній аурі нації. Ми й сьогодні ще не усвідомили масштабів цієї, без перебільшення, національної катастрофи XX століття. Чи не тому значна кількість громадян України (тут важливо наголосити на європейському варіанті визначення поняття нації — саме як політичної) перебуває в лабетах оманливої пропаганди часів всевладдя Кремля? Вони й чути не хочуть про «постгеноцидний синдром», «так звані Голодомори», національно-визвольний рух, провідників якого називають «приспешниками фашистов», постійно озираються на доморощених манкуртів із лав лівих і прокремлівських партій, а також їхніх хазяїв із країни «управляемой демократии».
  
  Тисячу разів мав рацію Олександр Довженко у своїх «Щоденниках», коли в листопаді 1945 року називав повоєнну Україну «Великою Удовицею» на «дикому полі Європи»: «Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків дітей своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання. А до війни, з початку Великої соціалістичної революції, вона втратила, крім мільйонів загиблих в боях і засланих політичних, ще шість мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік… Зараз вона важко, коли не смертельно, поранена. Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі». Але попереду ще була більш як десятилітня героїчна, без шансу на перемогу, боротьба Української повстанської армії проти могутньої тоталітарної потуги — Радянського Союзу.
  
  Нещодавно президент України Віктор Ющенко підписав цілий пакет невідкладних законопроектів, які передав до Верховної Ради України. Серед них проект Закону про статус учасників боротьби за незалежність України 20—90-х років XX століття. Вже у преамбулі проекту Закону чітко артикулюється позиція держави: «У XX столітті боротьба українських громадян за незалежність України, спричинена тривалою денаціоналізацією та асиміляцією українців на території інших дер­жав, набувала різних, у тому числі збройних форм. Сотні тисяч громадян протягом 20—90-х років минулого століття виборювали свободу і незалежність України у складі політичних, партизанських, підпільних, військових організацій, а також проводили іншу діяльність, спрямовану на здобуття Україною незалежності». У статті 1 названо військові і політичні формування, які боролися за незалежність України: Українська військова організація (УВО), Карпатська Січ, Організація українських націоналістів (ОУН), Українська повстанська армія (УПА), Українська головна визвольна рада (УГВР). Кабінет міністрів України у шестимісячний термін з дня набрання чинності цим Законом зобов’язаний «підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо державних соціальних гарантій, які надаються учасникам боротьби за незалежність України…»
  
  Поки що Верховна Рада ламає списи у політичних баталіях. А Закон, обговорення якого почалося задовго до опублікування, в тому числі й у ЗМІ, безумовно, чекає складна доля. На регіональному рівні вже давно розпочався контрнаступ: протягом жовтня—грудня минулого року Луганська, Харківська і Херсон­ська обласні ради прийняли рішення, які є антагоністичними Законові. Серед вимог до центральної влади — скасування відзначення 65-річчя УПА, указу про відзначення 100-річчя з дня народ­ження командарма УПА Романа Шухевича, вимоги перегляду навчальних програм, де «історія Великої Вітчизняної війни, Другої світової війни подається перекрученою, героїзується ОУН, УПА…»; висуваються претензії і щодо трактування Голо­домору 1932—1933 рр. як геноциду українського народу тощо.
  
  «Дзеркало тижня» звернулося по коментар до Романа КРУЦИКА, голови Київської організації товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, директора музею Совєцької окупації України. Ось що він сказав: «Звичайно, проект, поданий Віктором Ющенком на розгляд парламенту, позитивний. Врешті-решт, слід віддати належне збройним визвольним рухам за незалежну Україну. Сьогодні ми маємо в державі парадокс, коли ті, хто при­душував визвольний рух, мають соціальний захист, який виражається у високих пенсіях, пільгах із комунальних виплат... Мало того, в Законі про соціальний статус ветеранів, який за пре­зидентства Леоніда Кучми лобіювали комуністи і соціалісти, встановлена така категорія, що має назву «винищувальні батальйони». І цим «яструбкам», а серед них — бійцям 400 спецзагонів НКГБ, які перевдягалися у форму вояків УПА й чинили страшні злочини проти мирного населення, термін війни продовжено до осені 1954 року! Тобто сьогодні ми маємо ситуацію, коли учасники руху спротиву перебувають у незалежній Україні, за яку вони боролися, в статусі людей третього сорту. А ті, хто боровся проти незалежності, — соціально захищені тією ж незалежною державою, за яку вони «боролися». З ким можна було боротися до осені 1954-го? З саранчею чи з гризунами? Така «соціальна справедливість» — нонсенс, і тому подання президентом України проекту Закону про статус учасників боротьби за незалежність до Верховної Ради є абсолютно справедливим, хоч і дуже запізнілим кроком».
  
  Сьогодні ми публікуємо один із серії матеріалів про боротьбу українців за незалежність України, автори якого спробували подивитися на події в Україні 40—50-х років очима людини, кот­ра за радянських часів пройшла нелюдські випробування і залишається в статусі ізгоя в державі, за яку проливала кров.
  
  Сергій МАХУН
  
  Вояків УПА залишилося мало. Усі вони похилого віку, і треба встигнути записати їхні життєві та бойові історії. Було б добре оформити живі спогади і фотодокументи в цілісну книжку. Цих аргументів виявилося достатньо для спорядження нашої малої експедиції. «Не забудьте тільки розпитати, як вони дивляться на ідею примирення...» — сказав на прощання пан редактор. На Тернопільщині, у місті Чорткові, ми поставили це запитання колишній зв’язковій УПА Марії Штепі. «З фронтовиками, простими солдатами, ми ніколи не сварилися, тож і миритись нема потреби. А ось із енкаведистами, які вибивали нам зуби, виймали очі і людей наших до стінки ставили, — жодного примирення бути не може... Нині, — продовжувала пані Марія, — вони отримують солідні державні пенсії, а нас держава ця досі не визнала воюючою стороною...» Щось подібне казав нам старий воїн Дмитро Верхоляк із села Маркова Богородчанського району Івано-Франківської області. В УПА він пішов 1947 року, а під варту його взяли аж 1955-го. Відсидів у різних таборах ГУЛАГу 25 років. Від дзвінка до дзвінка. Таких, як він, режим не милував. Нині йому живеться гірше, ніж у таборі. Пан Дмитро самотній і дуже хворий. Ледве пересувається на милицях. Він — живий докір дуже пафосним і національно «свідомим» організаціям. Якби юнаки та дівчата «Пласту» бодай раз на місяць приїхали до старого поприбирати, випрати шмаття та нарубати дров, руки б у них не повідпадали. Та й на вишколах їм значно легше гукалося б «Слава Україні! Героям слава!» Спогади пана Дмитра ми подамо трохи згодом, а поки що пропонуємо вашій увазі розмову з паном Федором Палинським. Родом він із Закерзоння. Нині живе в селищі Красне на Львівщині. В УПА був станичним і харчовим. Паралельно дбав про теренову розвідку. Перше запитання до пана Федора — про особливості боротьби УПА на Закерзонні.
  
  — Ця територія була під Поль­щею. Люди жили дуже погано. Ходили босі. Навіть до церкви. Під церквою мили ноги, взувалися і йшли на службу Божу. В школі українську мову викладали два рази на тиждень. Решта предметів — польською. Поляки схиляли нас до зміни національності. Якщо ви мали гроші і вивчили свого сина, то вони відкрито говорили: «Як сі пан пшепіше на поляка, то буде мати праце, а ні — то й ні...» У 1942 році я вступив до юнацького осередку ОУН. Організація Українських Націона­лістів перебувала у підпіллі. Бу­ли «Сокіл», «Пласт», інші... У «Пласт» потрапити було не просто. Мені сказали, що то організація воєнна. За німців з’явилися перші боївки і збройні відділи. Ходили переважно відкрито. Ми контролювали майже всю Лемків­щину. Була вона ніби самостійна республіка. Лінії зв’язку зрізали, мости попідривали. Жодної влади там не було. Були, правда, так звані постерунки польської поліції. Наскільки пам’ятаю, ми жодного з тих постерунків не вистріляли. Брали їх у кільце й казали: «Хлопці, здавайтеся, складайте зброю, мундири і забирайтеся під три чорти... Після приходу більшовиків ситуація змінилася. Тактику теж треба було міняти. На Закерзонні скупчення відділів УПА було велике... Діяло більш як двадцять дві сот­ні. Покійний Василь Кук розпо­відав мені: «Я був у вас, знаю ваші терени...» (Знав навіть, де я жив, моє село, мою ґміну...) Каже: наша еліта дуже помилялася, тому що слабо заглядала туди, у Закерзоння... Вважали, що там люди відсталі, забиті... А виявилися — найбільш затяті. Коли розгорілося повстання, то провідники волосся на собі рвали: «Як ми помилялися, які то люди культурні, ідейно виховані...» До справи були задіяні навіть діти. В розвідку їх брали. Якщо такий попадався, то не казав нічого.
  
  — Скільки років було вам, коли ви пішли в УПА?
  
  — Десь шістнадцять. Взагалі, у відділах були переважно молоді хлопці. За двадцять п’ять було мало. Мене одразу поставили станичним і харчовим.
  
  — Себто система постачання бойових відділів ішла через станичного...
  
  
  
  
  Станичний УПА Федір Миколайович Палинський
  — Так. Моїм основним зав­данням було постачати хліб у від­діли. З тим було важко розбиратися. Хтось багатший, хтось бідніший. Я мав суперечки з керівницт­вом. Казав: «Нехай той бідний боханя хліба спече чи два, а хто багатий — одну випічку чи дві...» Так і заготовляли — одну тисячу буханців, дві тисячі буханців. За­багато не можна було пекти. А так проходить сотня — і я видаю. Як станичного, мене приписали до боївки СБ. Служба секретна. Мої рідні досі не знають того, що знаю я. Робота була пов’язана з роз­відкою. Бувало, сядеш на коня серед ночі і везеш інформацію. Може — правдива, може — не правдива, а їхати мусиш. Одно­го разу десять кілометрів продирався через ліс, аби доповісти сотенному, що під словацьку границю йде ешелон з облавою. Так і було. Привезли на ту облаву тисячу вісімсот чоловік.
  
  — Зараз багато хто думає, що УПА з німцями співпрацювала...
  
  — То є брехня. Німаки по наших лісах боялися облаву робити. А коли й робили, то цивільних людей пускали вперед, а самі йшли позаду.
  
  — З вами боролися і німці, і більшовики... В чому різниця між ними?
  
  — Вони не відрізнялися ні в чому. Мені один майор німецький казав, що німаки — то є чорний фашизм, а той, зі сходу, — чер­воний. Різниця в тому, що чор­ний фашизм тебе розстріляє чи спалить, а червоний каже: «...будєш на мєня работать, пока нє подохнєш...» Отака різниця була. Що один кат, що другий. Я того вже не бачив, але у таборі хлопці мені розповідали, що в Івано-Франківську німці впіймали шістнадцятирічну дівчину. Вона мала зв’язок з ОУН. І ось що вони придумали. Два міцних гнучких дерева стягнули докупи, при­в’язали руки й ноги до тих дерев і пустили. Роздерли надвоє. Розу­мієте... Тоді хлопці прийшли, подивилися і взялись до діла... Розбили склад зі зброєю, вбралися у німецькі мундири й оточили комісаріат. Всіх обеззброїли і сказали: «За ту дівчину усіх вас вистріляємо...» І таки вистріляли. Було тих німців 350 чоловік. Питаєте, яка різниця... Німець більше жити хотів. Моєму батькові радянські солдати казали: «Папаша, какая разніца, я сєгодня погібну ілі завтра...» Німці більше дбали про себе, але в жор­с­токості вони з совітами були однакові. Німчур «десяткував». Себто за одного вбитого вистрілював кожного десятого. В нас у селі ще з 1914 року жив німець. Був добрий і лагідний з українцями. Його поважали, а потім, у вій­ну, хтось його забив. І то вдень. Ну тоді пригнали купу німаків з танками з собаками і сказали, що будуть десяткувати... Викопали велику яму. Але німаки дослухалися до священиків. Люди пішли до панотця. Він поїхав у гестапо й каже їм: «Ви така славна армія, хіба не можете провести розслідування?..» Ну і ще їм багато чого говорив. Отак той священик нас виручив, і не здесяткували наше село... А потім за два тижні знайшли того вбивцю, пригнали і розстріляли публічно...
  
  — Ви були свідком того, що нині називають операція «Вісла», коли Сталін віддав Закерзон­ня полякам, а українців виселив...
  
  — Виселення розпочалося ще 1944 року, а операція «Вісла» — то 1947 рік. В 1944 році почали виселяти, а в 1947-му — масово... Спротив УПА був великий. Усі комунікації, мости, дороги були підірвані... Розумієте... Бої йшли, горіли села, як вночі, так і вдень... Люди були в страху, і кожен чекав, коли то все до нього прийде... Всякими правдами і неправдами рятувалися... У нас було менше поляків, то ще обійшлося, ще півбіди, а де їх було більше, там цілі села вистрілювали, палили...
  
  — Але ж була Армія Крайова. Хіба з ними не можна було домовитися? Вони теж проти більшовиків боролися...
  
  — Домовились, але було запізно. В 1946-му десь у березні дійшли згоди, що не будуть одне одному перешкоджати, бо ворог один як для Польщі, так і для українців... Але маховик розкрутився, і кров ішла за кров... Було таке лісове село Залатка, десь на вісімдесят хат... Обступили о дру­гій ночі, облили бензином, запалили й нікого не випустили... Там страхіття було... А то приїхали в моє село, десь так година четверта ранку, і розповзлися... Зайшов до нашої хати молоденький жовнір і каже: «Дай Боже щастя...» Сестра йому: «Ви нам добре щастя принесли...» Жовнір той — поляк з Тернопільщини... Родичів евакуювали, а його забрали на висилку українців... Хитро робили. Вийшло так, що той жовнірик був дуже совісний... Каже: «Я вам розповім правду, але ви мене не продайте. Завтра о десятій годині прийде така компанія, що я їх сам боюся. Справж­ні різуни. Не знаю, скільки дадуть часу на збори... Готуйте в дорогу що краще; одяг і щоб харчі були...» Наступного дня ми вже були готові. Пригналися, як ті звірі, і кажуть: «То пан вже є готовий, а хто пану сказав...» — «Ніхто, я знав, що будете нас виселяти...» Зразу пасіку запалили, бо меду треба було їм. То було страхіття. Пси гавкають, виють... Дві дивізії кинули проти нас. Був такий курінний Хрін. Я аж тепер дізнався, що справжнє ім’я цього командира Степан Стебельський. Я особисто його знав. Він казав, що якби та сволоч совєтська не пхалася, то Польщу ми забрали б за два тижні, як Гітлер... Розумієте, але там того войска було напхано — не перелічити...
  
  — І радянських, і польських?
  
  — Так, але поляками там керували совєти. Коли нас виселяли, треба було ріку переїхати. Ославу... Метрів близька п’ятисот завширшки. Міст наші хлопці підірвали, переправитись можна тільки кіньми... Хто мав добрі коні... А коні в нас були добрі. Ми скочили і помагали їм переправлятися. Було біля нас два жовніри. Один каже: «Єще нє відзялем, жеби огень с-пуд копит...» А хто мав слабші коні... Беруть батюгу і раз — по конях, мать твою таку бандеровску, мост зорвалі... а раз — по господарю. По дорогах грабують, забирають усе під мітлу... То пекло... А потім на станцію. На станції теж обкрадали. І було зроблено так — не розпишешся, не повезуть...
  
  — Себто вдавали, ніби люди добровільно покидали свої хати...
  
  — Так, ніби добровільно. Прийде такий полковник: «Ну што, желаєтє, чтоби вас полякі тут совсєм вирєзалі? Нада пісать і виєзжать...» Люди не писали по місяцю. А потім, у 1947-му, «Вісла» вже...
  
  — Розкажіть про курінного Хріна. Яка то була людина?
  
  — За його голову поляки давали мільйони злотих. І недарма. Хрін — така людина, що я навіть не можу вам розказати… Добродушна, виважена, грамотна… В його курінь хлопці дуже радо йшли. Він казав так: «Ну, сліпого не візьму, а безрукий, якщо права рука є, може йти…» Дуже дбав про людей. Хлопці його на руках носили. Мав дуже великий авторитет на Лемківщині. Працював у штабі, розробляв усі плани воєнні. Без нього жоден план не складався. Я дозволив собі спитати: «Друже провідник, правда, що нам американці помагають?..» Він так мене взяв за рамена і каже: «Знаєш, сину, мені хочеться заплакати, що цікавишся, але запам’ятай, як ти підростеш і схочеш хату будувати і не візьмеш кусок землі й не почнеш фундамента класти — хати не буде, але як почнеш — тоді, може, рідня подивиться, сусід подивиться, і помалу, помалу... побудуєш, значить, хату». Каже: як ми будемо сидіти, то нічого не здобудемо. Ро­дом він із Бережан на Тернопільщині. Полковник Галицької армії.
  
  — І скільки йому років було, як ви зазнайомилися?
  
  — Ну, виглядав він років на сорок, не більше, може — тридцять п’ять.
  
  — Мали ще якісь цікаві зустрічі?
  
  — Мав зустріч з одним дуже гарним хлопцем. Генерал служби безпеки УПА-Захід. Сам, без охорони був. Заїхав до мене на гарному коні. Мав усього-на-всього двадцять п’ять років. Псевдо таке цікаве — Цок. Трохи мені прочухана дав за те, що я надто відкрито роблю свою роботу. Казав, що треба більше конспірації. Переночував, побажав успіху. Перед ночівлею не міг роззутися. Сестра хотіла помогти чоботи зняти, а він каже: «Я не дозволю, щоби панна мене роззувала». Але не міг ніяк, як зняли — то всі ноги в чиряках. Десь простудився. Сестри-санітарки зробили прочистку. Шукав я інформацію про того генерала і потім дізнався, що їх п’ятеро виїхало на конях на прогулянку і там собі стали, а в лісі був снайпер і розстріляв усіх п’ятьох.
  
  Я був станичним і харчовим у структурі СБ. Це означало, що, крім заготівлі харчів, я мав налагоджувати агентурну сітку. Робо­ти було море. В основному треба було діставати інформацію про облави. СБ, до речі, мала всю інформацію про пересування генерала Свєрчевського. Його псевдо було Вальтер. Він воював в Іспанії і хвалився: «Єще нєма тей кулі, що мнє заб’є...» Інформація була точна. Зробили на нього засідку. Пропустили все військо польське, потім надійшли оті бобіки і легкові машини. Ми знали навіть, у якій машині він їхав. Про це нам люди з польської розвідки сказали. Ну і хлопці, значить, його застрелили... В системі СБ працювали і юнаки, і навіть діти різного віку. У нас була велика організація, розумієте...
  
  — Було б логічно, коли б ви як станичний закінчили офіцерську школу. Власне, чи були такі школи в УПА?
  
  — Мені офіцерську школу пізно було кінчати. Підготовку пройшов на скору руку. Але така школа була аж там, під словацькою границею, в Закопаному. Там і поліцію, і наших хлопців вчили. А так багато шкіл було. І на Волині, і на Тернопільщині, і на Львівщині. Таких вишколів по лісах було достатньо. Новобранців вчили там військової науки.
  
  — А коли вас арештували?
  
  — В 1949-му. Думаю, що організація сама в тому винна. Я попереджав: нащо берете непідготовлених хлопців? Йому дадуть раз по писку, і він все каже. Взяли мене, товкли цілий тиждень, потім на очну ставку. Тата теж взяли. Його били, мучили, нічого не добились і відпустили.
  
  — Як слідство проходило?
  
  — Воно проходило дуже гарно... Слідчого звали капітан Пєчоний. Катували по-різному. Го­динами треба було напівприсівши чипіти, на допити викликали серед ночі. Потім була очна ставка з тими хлопцями. Після того нічого не пам’ятаю. Збили зов­сім. Мокрий був. Б’ють, значить, копають куди попало, відро води на вас виллє — і будьте здорові. Я не признавав нічого, в тому числі очної ставки. Потім справу передали до Львова. У Львові слідство вів полковник. Щось там у документах перекидав, і все через мат… А я кажу: «Чого ви ся материте? Що поганого вам моя мама зробила?» — «Ну ти прав, — каже, — ізвіні, але рускій іначє нє может…» Він казав мені: «Может, ти стрєлял, может — вєшал, ну кто знаєт, что ти мог дєлать… Нєт доказатєльства — суда нєт. Но єслі еті соплячкі на очную ставку ідут, я ім что, язикі поотрєзаю?!» Потім кинули на Бригідки. Тюрма така у Львові. В тюрмі 40 чоловік на камеру. Спали всі на одному боці і тільки по команді на другий бік переверталися. Духота, спека, граду­сів тридцять п’ять, кватирку не відкривають... Хлопці стали бити вікна. Карали за то «смірітєльною рубашкою». «Очень харошенькая» така «рубашка». В ній людина дуже скоро непритомніє, піна виступає. Поруч жінка, лікар… Добра така: «Нічєво, єщо нєсколько мінут потєрпіт…» Ви­ливають на вас воду з відра, і ви відходите. З Бригідок — на пересильну тюрму. Люди кричали: «Стріляйте, кати, вистріляйте усіх, не мордуйте»… Там не було як стояти, розумієте… «А что я вам здєлаю, нєт ешелона…» Че­рез чотири дні підігнали ешелон, вантажний… Два тижні везли в Карагандинську область, Джезгазганський район. Шістсот кілометрів від Караганди. В дорозі «переклички» робили. Такими ось молотками дерев’яними на довгих ручках. Один чекіст звідти, другий звідси і луплять по спи­нах. «Пєрвий, второй, трєтій…» Отак везли... В Петропав­ловську прийшов начальник еше­лона: «Вші єсть ілі нєт?..» Та, кажу, нема. «Єслі вші мєдіцина най­дьот, мнє хоть вєшайся...» За три кілометри по снігу з собаками в баню водили. А там самі жінки. Молоді хлопчиська встидаються. Жінки: «Мишкі нада бріть, тут нада бріть, всьо нада бріть...» А потім кажуть: «Маль­чікі, мальчікі, чого ви встидаєтесь, та у нас тут дві тисячі дво­рів і чотири старика лишились, а то всьо загинуло...» Питаємо: «А ви не боїтесь? То ж усе банди­ти, враги народа…» — «Ми знаєм, какіє ви врагі народа…» Ставились дуже щиро так… Навіть плакали.
  
  Привезли за два тижні в Ка­раганду на той Кенгір. Там чотири будівлі стояли двоповерхові і землянки. Одяг дали пошарпаний. Черевики різного розміру, ношені. Ми ще застали тисячу вісімсот доходяг… Люди як з підручника анатомії — живий скелет... А нам думка в голові — невже і ми до того доживемо... Їх на роботу вже не брали, бо то були живі трупи... розумієте… Піш­ли ми з ними в баню і ще більше налякалися. Знаєте, ті ядрушка, здається, що відлетять, висять на такій тонкій шкірочці, як нитка... Був там хлопець з Золотопотіцького району Тернопільської області. Його ще в сорок четвертому привезли. Він розповідав, що чотири тисячі полонених японців вигинуло там без води. Привезуть два бензовози з водою, хто сильніший — то щось візьме, шапку намочить або сорочку і смокче. Ну, а вже 1955 року то ми забастовку зробили.
  
  — Саме хотів вас запитати про це Кенгірське повстання…
  
  — У Кенгірі було 5 тисяч чоловіків і дві тисячі жінок. Найбільше українців. Хлопці пройшли добрий вишкіл в УПА, були організовані й нічого не боялися. Пе­ред повстанням вивезли мене на мідний рудник за 25 кілометрів від Кенгіру. На руднику теж готувались виступити. Влада обіцяла, що скоро звільнять «малолітку». «Малолітку» не звільнили, режим лишався тяжким. Тоді ми взялися за організацію повстання. Хлопці були майстровиті. Гранати робили, пістолети, ножі... На­чальство лагерне не знало, що з тим діяти. Потім було так. Привезли один полк. Генерал каже: «Что, живих людей будєм давіть? Ето нє война...» І відмовився. Не знаю, як там його доля склалась. Іншого привезли — той теж відмо­вився. А потім пригнали танковий полк, десь вони тих головорізів набрали. Був там якийсь Вавілов, генерал Конєв ну і ще, я вже забув, як їх звали. Вийшли на вишки — і все, «по врагу впе­рьод...»
  
  — Наскільки мені відомо, в тому повстанні найбільше жінки постраждали...
  
  — У кенгірському таборі був мур, три метри заввишки, а може, й більше, і дроття. Коли оголоси­ли страйк, в’язні розвалили той мур і з’єдналися з жінками. Вони хотіли захистити нас. Думали, як вийдуть перед тими танками, то солдати на жінок не поїдуть. Ми відмовляли, але вони не слухали нас. Вийшли на площу перед бараками. Танки поїхали... Десь близько 600 жінок там розчавили. Забув сказати, що моя рідна сестра теж сиділа в Кенгірі. Взяли її за те, що «...пєла бандеровс­кіє песні…» Звали її Параскевія, вона загинула у тій м’ясорубці. Нас на руднику теж танками обставили. Хлопці з Кенгіра через шоферів передавали нам записки. Попереджали, щоб пильнували і були готові до найгіршого. В Кенгірі після тої кривавої епопеї усіх, хто вижив, розвезли по інших таборах… Кого в Тайшет, кого в Норильськ… Я на тому руд­нику залишився до кінця терміну.
  
  — Ну, а після того не було більше заворушень?
  
  — Не було. Стало легше, ґрати повирізали. Потім «пєрєсмотр дєла». Кожного викликали. Комісія з перегляду засідала на відкритому місці. Воно так і називалося — польовий клуб. Багатьох тоді звільнили.
  
  — Як складалися стосунки з кримінальниками?
  
  — Коли я прибув до табору, було їх там 300 осіб. З ними були неприємні справи. Кожен день бійки, кров... Багато чого залежало від табірного начальства. Одні були за те, щоб билися, інші переживали за роботу. Був такий полковник Тютюник, з Херсона. Ми йому казали: «Поки тих кри­мінальників не заберете — спокою вам не буде». Але кримінальники не мали там влади. Ми над ними взяли гору. Зрештою, їх потім вивезли, і вже був спокій.
  
  — Досі багато хто називає вас бандитами, зарізяками, ну і всякі такі інші епітети... А як з тим складалось у таборі, який образ до вас прив’язували?
  
  — У нас був такий випадок. Привезли інженера з Вінниці, дівчину. Ну, ви знаєте, як хлопчиська дивляться. «Дівчина появилась у нас...» Руками не чіпали, але словами — так. Була вона мовчазна і скритна. Потім заговорила. Їй набалакали, що то хлопці з рогами, з хвостами, голову відкрутять — і на тому кінець… Але в Москві перед відправкою їй сказали: «Тєбє повєзло, ти в рубашкє роділась...» —«І чому так?» — «А потому, что вчера ми отправлялі етап в битовиє лагеря. Там би тєбя на ходу ізнасіловалі... А ти попадаєш в Карагандін­скую область, в Джезказган. Там контінгєнт культурний, політічєс­кій, пальцем нікто нє тронєт...» Питаємо: «Ну то що, Валя, правду сказали?» — «Правду, мене тут ніхто…» — «А чого не хотіла говорити?» — «Ну, та я вивчала вас поки що…» Була ще одна дівчина. Після смерті Сталіна стали нам 25 відсотків платити. Платню видавала касирка з вільних. Її нами до півсмерті налякали. Од­ного разу в день платні переплатила сто вісімдесят карбованців. Я кажу: «Хлопці, треба віддати...» Підійшов до неї: «Ну що скажеш...» Вона: «Хлопці, я вам недодала, мабуть...» — «Додала, все в порядку, але перевір касу». — «Та ніби все добре...» — «Як добре, коли ти переплатила...» По­дивилась, розплакалась... Потім вона відмовилася від охорони, розумієте...
  
  — Чи були більш-менш пристойні люди в середовищі табірного начальства?
  
  — Було й таке. Після звільнення полковник один відвозив нас до станції і казав: «Хлопци-хлопци, мнє жалко вас. Ви єдєтє на родіну, там мать, братья, сєстри, отєц… Но формуляр ваш прієдєт раньше вас. Там будут прово­катори. А тут моглі би поступіть в строітєльний, заочно кончіть і спокойно жить... Прієзжайтє...» Дав нам адресу… Треба визнати, що казав він правду. По приїзді не хотіли прописувати. Всюди казали «враг народа». «Подпіші, что будєш с намі работать…» Я відмовився, вони кажуть: «Дурак ти. У нас такіх уже дєсяткі імєются...» Може, й були, а може — бре­хали... Мій товариш звільнився і прийшов у ливарний цех на роботу. Там йому втішились, бо добрий спец був. Але як дізналися про судимість, на роботу не взяли. Він пішов до секретаря райкому партії: «Мені що, знову шукати автомат?..» Ну і розказав суть справи. Дивно, але той поміг. Подзвонив і сказав: «Візьміть хлопця...» Різні бували ситуації, але в основному жити нам не давали... Постійно нагадували: «Не забувай хто ти є...» — «Я пам’ятаю, не переживайте...»
  
  — Розкажіть, як склалося ваше життя в часи перебудови, і про перепоховання вояків УПА.
  
  — Дружина моя теж брала участь у Кенгірському повстанні. У 90-ті ми з нею організували спілку політв’язнів району, потім — товариство вояків УПА, пізніше — Конгрес Українських Націоналістів. Розкопки останків вояків, замордованих НКВД, почали у 1998 році. У Львівському Меморіалі мені сказали, що для отримання дозволу на перепоховання треба знайти трьох свідків. Люди ще боялися, але я таки знайшов нормальних людей. Вони засвідчили, яка тут була бойня. Вбитих вояків звозили у Красне, роздягали догола і на три дні виставляли попід стіну, чи не впізнає хто. Не одна мама йшла і, зуби зціпивши, бігла геть, аби не викрили, що то її син. Вночі фірман НКВД колючим дротом зв’язував їх за ноги, волочив десь за півкілометра і там закопували. Тепер на тому місці ми насипали курган. Отже, викопали ми хлопців і поскладали у 36 домовин. У кожній домовині по два-три черепа. Перепохованню чинили спротив. Мене викликали в КГБ. Мутили голову: «Якщо селищна рада не дасть дозволу, ідіть в район, район не дасть — ідіть до нас...» Я тим кагебушникам сказав: «Я вже бачу, що не дозволите... Що, ще хотіли би саджати?!» Вони боялися того перепоховання. Потім вкрали дозвіл, але розкопки вже пішли, прапори вивісили. На похоронах було більш як п’ять тисяч людей. Поставили пам’ятник. Усе це за громадські гроші. Держава не допомагала.
  
  
  
  
  Курган на місці знайдених останків замордованих НКВС вояків УПА у селі Красне
  — Ходять чутки, що у Красному поставили спільний пам’ятник радянським солдатам і воякам УПА...
  
  — Ні, то окремі пам’ятники. Під радянським похований такий собі Глузд. То був справжній кат українського народу. Але є ще не перепоховані. Шість летунів з Галицької армії і підполковник. Тут, у Красному, було летовище. Командував ним син Івана Франка, Петро. Він теж тут загинув. Щороку кажемо отцям на тих могилах правити. Я виступаю, прошу: «Отці духовні, не забувайте наших героїв, моліться за їхні душі...» Вже шістнадцять років Україні, але владу весь час треба підганяти. Якісь вони холодні до землі своєї та історії нашої.

• 2008.01.26 | igorg

  За что воевала УПА Сергей Высоцкий, "Газета 24"

  http://24.ua/news/show/id/25210.htm
  За что воевала УПА
  970(18)512 января 09:22
  
  архив "Газеты 24"
  Так называемый «вишкіл» – обучение повстанческих новобранцев на Ивано-Франковщине. Как правило, «вишкіл» длился около полугода в специальных тренировочных лагеряхПочему сотни тысяч молодых, цветущих людей, у которых впереди была вся жизнь, добровольно бросились между немецким молотом и советской наковальней, в жернова самой кровавой войны? Чтобы понять это, специальный корреспондент «Газеты 24» отправился в Прикарпатье, где воевала УПА.
  
  Президент Виктор Ющенко внес на рассмотрение Верховной Рады законопроект «О правовом статусе участников борьбы за независимость Украины в 20–90-е годы ХХ столетия». Если законопроект будет принят, Украина официально признает воинов УПА борцами за независимость и ветеранами Второй мировой войны.
  
  Под своей землей
  «Вот так они и жили», – говорит пан Юрий Микольский, спускаясь по крутой лестнице в небольшую подземную комнатку. Длина обшитых деревом стен – примерно 4 и 2 метра. Высота такая, что стоять, гордо расправив плечи, не получается. В этой тесноте расположились буржуйка, топчан, стол, шифровальная машинка и три манекена в форме Украинской Повстанческой армии. Комнатка называется криївкою. Это – убежище для 2–4 воинов УПА. Иногда безвылазно сидеть в криївках приходилось по нескольку месяцев. Особенно – после окончания Второй мировой войны, когда НКВД активизировало охоту на повстанцев. «Топили буржуйкой. Но топить можно было только тогда, когда вокруг было спокойно. И то – один человек выходил наружу и разгонял дым, который шел из замаскированного дымохода», – продолжает пан Юрий. На дворе – достаточно теплый декабрь. Но даже сейчас мало кому захочется оказаться в этой земляной яме. «Они очень страдали. От болезней, от цинги – это был настоящий бич. И от постоянного нервного напряжения», – говорит этот житель карпатского городка Славска, человек, отстроивший криївку на своем земельном участке. Да, жить и гибнуть в этих землянках от болезни, холода или гранаты чекиста было невыносимо. Но люди почему-то там жили. Жили и воевали вплоть до 1960 года, когда был официально уничтожен последний лесной отряд УПА, состоящий из трех человек. Чего ожидали все эти при жизни закопавшие себя в землю люди? Неужели «подачек» со стороны канувшего в Лету фашистского государства?
  
  КРАСНЫЙ ТЕРРОР
  УПА воевала против войск Германии и против Красной армии. Для многих россиян и украинцев УПА до сих пор является страшилкой, символом предательства. Для начала надо понять, кого или что предали повстанцы?
  
  «Галичина все время жила под чьей-то оккупацией. Под австрийской, польской. Поэтому я воспитывался патриотом, в духе того, что когда-то должно прийти освобождение», – рассказывает глава львовского краевого братства ОУН-УПА Олесь Гуменюк. Особенно это чувство обострилось у галицкой молодежи после того, как в 1939 году Западную Украину пришла «освобождать» Советская армия. «В 1939-м мне было 14 лет. Мы встречали советских солдат хлебом-солью. В соседнем селе даже соорудили специальную арку, с одной стороны который был прикреплен советский флаг, а с другой – украинский сине-желтый. Буквально через неделю ночью приехал «воронок» и забрал людей, которые построили арку. И никто их больше не видел», – продолжает пан Олесь. – «После того, как советские войска оставили Львов в 1941-м и туда вошли венгры, были открыты тюрьмы. Я не могу передать того, что мы там увидели. Людей даже не стреляли, их просто замуровывали в камеры, где они медленно умирали. Увидев это, я понял, что как только смогу держать оружие, пойду защищать своего отца, свою мать и свою страну». В 1943-м пан Олесь записался в дивизию СС «Галичина»: «Но, когда мы ближе столкнулись с немцами, мы поняли, что они ничем не лучше русских. Что они на нашей земле будут делать свой рейх, а нас отправят на рабские работы. Сначала руководство ОУН, правда, думало, что враг моего врага – мой друг. Но потом, когда немцы начали аресты и расстрелы… Тогда мы начали воевать против немцев». Пан Гуменюк дезертировал из дивизии СС и вступил в УПА.
  
  «Вы спрашиваете, почему УПА начало воевать с большевиками? Потому что они начали уничтожать народ. В 1939-м мы их встречали цветами, как братьев, а уже через несколько недель они начали вывозить людей», – добавляет ветеран УПА Владимир Лоевич.
  О «красном» терроре рассказывают как жители сел, так и представители львовской интеллигенции, такие как Любомир Полюга. «Когда в 1939-м пришла советская оккупация, мы, ученики гимназии, начали собирать оружие и прятать его в ящики. А через год моего одноклассника, ему было 15 лет, арестовало НКВД. В 1941 году его перед отступлением советских войск сожгли во львовской тюрьме», – рассказывает пан Полюга, один из подпольных агентов ОУН. Кто-то шел воевать из-за своих идеалов, кто-то – защищая себя и свою семью.
  
  В чем их обвиняют
  Противники УПА обвиняют повстанцев в совершении преступлений против человечности. В пытках и изуверствах. В терроре против мирного населения. В уничтожении евреев. «Но позвольте, не является ли сама война одним большим преступлением против человечности? Правда заключается в том, что никто никого не жалел. И говорить о том, что УПА вырезала поляков, не говоря о том, что поляки вырезали украинцев, нельзя», – отмечает глава Центра исследований освободительного движения Владимир Вьятрович.
  Сами ветераны УПА отрицают то, что целью УПА являлись насилие и террор. «Я не говорю, что такого не было. Но, если командование узнавало о фактах насилия или грабежа мирного населения, то виновных в этом судили и расстреливали», – рассказывает ветеран УПА Петр Вушко. Естественно, что не все случаи могли доходить до командиров – мертвые не говорят. Нельзя забывать и о том, что, по данным исследователей, до середины 50-х годов на территории Западной Украины действовало более 100 отрядов провокаторов, которые были подготовлены НКВД для дискредитации УПА в глазах местного населения. Но, несмотря на все это, факт остается фактом – продержаться до 1960 года повстанцы смогли только из-за помощи самих галичан.
  
  По поводу антисемитизма. «Я не понимаю, как кто-то может говорить о том, что мы уничтожали евреев, если евреи служили в УПА врачами», – говорит пан Лоевич. По его словам, в УПА существовал даже целый боевой еврейский отряд. «А что делать. Они шли в УПА, чтобы выжить. Служба в УПА для многих евреев была единственным способом укрыться от нацистов. Были случаи, когда УПА вывозила еврейские семьи из гетто только ради того, чтобы глава семьи лечил воинов», – говорит еще один ветеран Мирослав Мелень.
  
  ПРИЗНАНИЕ
  Все собеседники «24» за свою службу в УПА провели не менее 20 лет в советских лагерях. Почти все из них участвовали в легендарном Норильском восстании. После возвращения в Украину всем им было запрещено поселяться во Львове и окрестных областях. Окончательно осесть в родных местах они смогли лишь после провозглашения Независимости. Несмотря на все это, УПА в Украине до сих пор законодательно не признана. Воины УПА не имеют статуса ветеранов войны. Сейчас в живых осталось не более 1000 повстанцев.
  
  Присяга вояка УПА
  
  Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю усіх Найкращих Синів України та Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:
  
  Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України. Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української. Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном. Буду виконувати всі накази зверхників. Суворо зберігатиму військову і державну таємницю. Буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї. Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу.
  
  Справка "24"
  
  Украинская повстанческая армия (УПА) – создана в качестве боевого крыла ОУН в 1942 году. Во время войны противостояла как немецкой, так и Красной армиям, преимущественно осуществляя диверсии. По данным Центра исследований повстанческого движения, за все годы существования через УПА прошло более 100 тысяч человек. Официально последним боем УПА считается сражение 14 апреля 1960-го возле хутора Лозы Бережанского района Тернопольской области. Тогда было ликвидировано 2 воина УПА, 1 женщина, член УПА, была взята в плен.
  
  Автор: Сергей Высоцкий, "Газета 24"

• 2008.02.16 | igorg

  Як творилася легенда про Нахтігаль

  http://www.dt.ua/3000/3150/62036/
  ДТ № 6 (685) 16 — 22 лютого 2008
  Як творилася легенда про Nachtigall
  
  Автор: Володимир В’ЯТРОВИЧ (кандидат історичних наук, Український інститут національної пам’яті)
  
  Згідно з каноном радянської пропаганди антисемітизм був одним із базових елементів ідеології та практики Організації українських націоналістів. Таким чином намагалися не лише сформувати шовіністичний образ ОУН, а й максимально наблизити його до уявлення про нацистів, обґрунтувати безглузде формулювання «українсько-німецькі буржуазні націоналісти». Відповідно, членів ОУН називали мало не основними винуватцями «остаточного розв’язання єврейського питання». Радянські пропагандисти зумисне не помічали тих положень ідеології та програми ОУН, в яких ішлося про рівність прав усіх національних меншин; оминали своєю увагою тих євреїв, котрі в лавах Української повстанської армії боролися за незалежну Україну. На жаль, так роблять багато й сучасних публіцистів та істориків, які і досі розглядають українську історію крізь окуляри «агітпропу». Одним з найпоширеніших звинувачень проти українських націоналістів є твердження про їхню участь в антиєврейських погромах у Львові на початку липня 1941 року. Отож спробуємо розібратися із цим, спираючись на документальні джерела.
  
  Нищення єврейського населення на окупованих територіях було реалізацією нацистських ідеологічних засад: спеціальні «айнзацгрупи» виловлювали і вбивали євреїв; створювалися табори смерті, постійно «вдосконалювалися» засоби масового вбивства. На момент вступу на українські землі в 1941 році німецькі «айнзацгрупи» вже мали досвід у реалізації таких заходів. Тож коли 1 липня вони ввійшли до Львова, то, реалізуючи свої жахливі завдання, діяли впевнено: заарештували кілька тисяч євреїв та представників польської інтелігенції. Більшість із них майже відразу розстріляли, інших запроторили до щойно створеного гетто, мешканців якого винищили дещо пізніше. У подальшому жертвами «айнзацгруп» стали десятки тисяч євреїв.
  
  Одним із методів реалізації завдань «айнзацгруп» було провокування місцевого населення до погромів. Так вони діяли в Польщі, Прибалтиці, Західній Україні. У Львові як привід для такої провокації використано масові вбивства українських політв’язнів, вчинені НКВД перед відступом радянської влади з міста. Убитих оголосили жертвами «жидо-більшовизму», а населення закликали помститися тим євреям, що залишилися у Львові. У результаті в місті почався спровокований нацистами погром, у якому брали участь місцеві українські та польські люмпени.
  
  Тривалий час побутували різноманітні спекуляції щодо участі ОУН та вояків «Нахтіґалю» в його організації та проведенні. Виявлені нещодавно в Галузевому державному архіві Служби безпеки України матеріали не тільки чітко відбивають ситуацію влітку 1941 року, а й чудово показують, як творилася легенда про участь українського батальйону «Нахтіґаль» у єврейських погромах.
  
  Серед цих матеріалів знайдено документ «З книги фактів», що є по суті хронікою діяльності ОУН протягом березня—вересня 1941 року. «Представники прибувших до Львова у великому числі відділів гештапа, — читаємо тут про початок липня 1941, — звернулися різними дорогами до українських кругів, щоб українці урядили триденний погром жидів. «Замість уряджувати маніфестаційні похорони політв’язнів, помордованих большевиками, — говорили вони, — краще зробити велику відплатну акцію на жидах». Німецькі ані поліційні, ані військові власті не будуть в цьому перешкоджати. Керівні чинники ОУН, довідавшись про те, подали до відома членам, що це є німецька провокація, щоби скомпрометувати українців погромами, щоби дати претекст до вмішування і «роблення порядку, і найважніше, щоби відтягнути увагу й енергію українського загалу від політичних проблєм боротьби за державну самостійність на слизьку дорогу анархії злочинів та грабіжництва». Цікаво, що цей документ як конфіскат містився в агентурній справі на членів проводу ОУН під кодовою назвою «Берлога». А це означає, що він потрапив до рук НКВД у ході ліквідації котрогось із керівників підпілля, і, найголовніше, що керівники цієї структури чітко знали про непричетність ОУН чи «Нахтіґалю» до погромів.
  
  Зрештою, про це знали не тільки в НКВД. Слідство про перебіг масових убивств євреїв та поляків у Львові в перші дні німецької окупації почалося відразу після завершення Другої світової війни. Радянські органи створили Надзвичайну державну комісію, яка встановила факт злочину і навіть назвала його виконавців. В українських архівах, а саме Центральному дер­жавному архіві вищих органів влади України та Центральному державному архіві громадських об’єднань, а також у Державному архіві Львівської області є великі масиви документів цієї комісії. Серед її матеріалів — доповідні, протоколи та записи свідчень очевидців подій. У жодному документі немає згадки про участь вояків «Нахтіґалю» в антиєврейських акціях чи ліквідації польських професорів.
  
  Підсумком роботи комісії стало спеціальне видання «Про злочинства німців на території Львівської області. Повідомлення Надзвичайної Державної Комісії по встановленню і розслідуванню злочинств німецько-фашистських загарбників», опубліковане в Києві у 1945 році. Отож у згаданій брошурі організаторами та виконавцями злочину названі: генерал-губернатор Польщі Франк, генерал-майор поліції Ляш, губернатор Галичини Вехтер, начальник поліції Кацман, гауптштурмфюрер Гебауер, гаупштурмфюрер СС Варцок, обер-штурмфюрер СС Вільгауз, лейтенант СС Шейнбах, обер-лейтенант СС Сіллер, штурмфюрер СС Райс, штурмфюрер Веске, обер-штурм­фюрери СС Рокіта, Урман, Шульц, обер-лейтенант СС Векне, шарфюрер СС Колінко, шарфюрер СС Гейне, унтер-штурмбанфюрер Гайніш, гауптштурмбанфюрер СС Гжімік, шеф зондеркоманди №1005 Шерляк, гауптштурмбанфюрер Раух, шарфюрер СД Елітко, шарфюрер СД Прайс, керівник «бригади смерті» Ейфель, шарфюрери СД Райс і Майєр, обер-вахтмейстери СД Клік і Вольф, капітан Блют, майор Сідорен, майор Рох, обер-фельдфебелі Міллер і Пер, комісари в справах євреїв Енгель, Зейс, Укварт, Леонард, шарфюрери СС Еріх, Хан, Блюм, Верет, Біттерман та інші.
  
  Результати діяльності цієї комісії були підтверджені Міжнародним трибуналом у Нюрнберзі на засіданнях 15 лютого і 30 серпня 1946 року. Зокрема головний обвинувач з радянської сторони генеральний прокурор Роман Руденко, виступаючи на процесі, заявив: «Загони гестапівців ще до захоплення Львова мали складені за наказом німецького уряду списки найвидатніших представників інтелігенції, призначених до знищення. Одразу після захоплення міста Львова почалися масові арешти і розстріли». У цьому ж виступі є й такі слова: «Вбивства радянських громадян здійснювалися не випадковими бандитськими групами німецьких офіцерів і солдатів, а згідно із затверд­женими планами німецькими військовими з’єднаннями, поліцією та СС».
  
  
  
  Теодор Оберлендер, у 1941 р. — зв’язковий офіцер «Нахтігалю», у 1959-му міністр у справах біженців ФРН
  Факти, встановлені комісією, побутували як незаперечні в історіографії, зокрема й радянській, до прес-конференції східнонімецького професора Альберта Нордена 24 жовтня 1959 року. Професор зробив сенсаційне «відкриття»: масові вбивства у Львові організували й здійснили… українці, вояки спеціального батальйону «Нахтіґаль». Проте, як виявилося згодом, основною мішенню його звинувачень були не стільки українці, як його колега професор Теодор Оберлендер, котрий у 1941 році був німецьким зв’язковим офіцером в українському батальйоні.
  
  Почалася активна робота зі збору матеріалів і свідчень, які б дозволили обґрунтувати тезу про причетність «Нахтіґалю» та Оберлендера до нацистських злочинів у Львові. Цією справою зайнявся Комітет німецької єдності, що базувався в Німецькій Демократичній Республіці (НДР). Усі докази зібрали надзвичайно швидко — протягом листопада 1959 року. Проте набралося їх лише дев’ятнадцять. При перегляді обвинувальних матеріалів впадає в око одна деталь — свідків шукали по всьому світі, тільки не у Львові, де «Нахтіґаль» з Оберлендером мали чинити свої «злочини». З усіх знайдених свідків лише троє до війни були корінними жителями Львова, інші опинилися в місті випадково, тимчасово, проїздом тощо. Можливо побоювалися, що свідки-львів’яни зможуть згадати не тільки вбитих у липні євреїв і поляків, а й десятки тисяч замордованих НКВД українців, залишених у тюрмах Західної України після відступу Червоної армії.
  
  Допомогу в пошуку потрібних матеріалів і свідків надав всесильний тоді КҐБ. Як це робилося — можемо дізнатися із таємних документів, знайдених в ГДА СБУ.
  
  Отож операція із компрометації Оберлендера почалася 2 жовтня 1959 року, коли Друге управління КҐБ УССР отримало вказівку з Москви від заступника начальника Другого управління КҐБ СССР Щербака щодо збору матеріалів про участь Теодора Оберлендера та батальйону «Нахтіґаль» в організації масового знищення єврейського населення у Львові в липні 1941 року. Як зазначено в документі, вказівка була зумовлена тим, що Оберлендера, тодішнього міністра у справах переміщених осіб західнонімецького уряду, обвинувачували в злочинах «наші німецькі друзі» (очевидно, йдеться про східнонімецьку розвідку «штазі»).
  
  Власне з того часу починається інтенсивний пошук «свідків», який зачепив Львівську, Тернопільську та Хмельницьку області, де мали б пам’ятати про «злочини» «Нахтіґалю». Перша отримана КҐБ інформація була не особливо втішною для цієї структури. У довідці з Хмельницької області від 16 жовтня 1959 року читаємо: «Встановлено, що в першій половині липня 1941 року із Західної України через Сатанів по шосейній дорозі до Хмельницька рухався на велосипедах та автомобілях озброєний загін українських націоналістів у німецькій формі. Загін в Сатанові не затримувався. Розстрілів ним радянського партійного активу та їх сімей не встановлено».
  
  Незабаром надійшла інформація із Тернопільського КҐБ, в якій ідеться про те, що створена ще в 1945 році Надзвичайна державна комісія виявила низку фактів про звірства німців на території області. Зокрема детально розповідається про табір для військовополонених та скоєні в ньому злочини: «Ніяких інших офіційних документів, що підтверджували б звірства німецьких окупантів у Тернопільському таборі радянських військовополонених не знайдено, — читаємо в документі, — в актах Надзвичайної дер­жавної комісії, що констатували злочини німців на території Тернополя і Тернопільської області, батальйон «Нахтіґаль» і, зокрема, Оберлендер не згадуються».
  
  Очевидно, такі відповіді не могли задовольнити керівництво КҐБ, яке просить повторно провести пошук потрібної інформації. Проте цього разу чітко вказується, як має відбуватися цей пошук. Отож цитата з іще одного секретного документа — інструкції з Москви від заступника начальника Другого управління КҐБ СССР Щербака: «Встановлених свідків злочинів «Нахтіґалю» слід підготувати для допиту працівниками прокуратури, про що будуть дані вказівки прокуратурою СРСР. При підготовці до допитів свідків слід використовувати опубліковані статті про злочини «Нахтіґалю». Отже, для доказу злочину слід було використовувати пропагандистські матеріали, написані на замовлення обвинувачів. Сюжет знайомий багатьом, хто читав про репресії 1937 року.
  
  Зрозуміло, що після таких вказівок «очевидці» врешті почали давати потрібні свідчення. Згодом у рамках інформаційної кампанії вони були опубліковані в окремій брошурі «Криваві злочини Оберлендера», яка вийшла у світ чималим накладом і багатьма мовами.
  
  Не всі «свідки» виявилися свідомими радянськими громадянами і часом навіть наважувалися просити за свої «послуги» відповідних преференцій з боку КҐБ. Так, в одній із довідок КҐБ за 19 жовтня 1959 року зазначено, що професор Сокольницький, який готовий виступити свідком на прес-конференції в Берліні, «просить дозволу на відвідання деяких навчальних закладів та підприємств електротехнічної промисловості в Берліні, а згодом відвідати сина та доньку в Польщі». Проте головне було зроблено — «очевидців» злочинів «Нахтіґалю» знайшли, і вони дали «правильні» свідчення.
  
  Тому вже незабаром, у травні 1960 року, голові КҐБ УССР тов. Нікітченку упевнено звітували: «Відповідно до ваших вказівок Управлінням КДБ при РМ УРСР по Львівській області за період з жовтня 1959 до квітня 1960 проведено заходи по документації і збору доказів про злочини в місті Львові на території області, здійсненні Оберлендером і батальйоном «Нахтіґаль». З метою компрометації Оберлендера і українських націоналістів, зібрані УКДБ матеріали широко використовувалися в місцевій і центральній пресі, кінохроніці, а також на прес-конференціях у Москві. Крім того, були виявлені і відповідно підготовлені свідки, що виступали з даної справи на прес-конференції в Москві і на суді в Берліні».
  
  Як свідчать документи, за чудово пророблену роботу «шукачів правди» з КҐБ відзначено нагрудними знаками «Почесний співробітник органів держбезпеки», цінними подарунками та наказом КҐБ УССР.
  
  Зібрані таким чином свідчення було швиденько передано до Верховного суду Німецької Демократичної Республіки, який 29 квітня 1960 року заочно визнав Оберлендера винним і засудив до довічного ув’язнення. Наступним етапом мав бути процес у ФРН. Збиранням доказів у Західній Німеччині зайнялась Асоціація жертв нацизму. 6 квітня 1960 року зібрані нею матеріали було передано до штабу асоціації в місті Людвігсбурзі. У них ішлося про те, що батальйон «Нахтіґаль» нищив євреїв і поляків у Львові, Золочеві, Сатанові, Юзвині, Міхалполі, а в ніч з 3 на 4 липня українські легіонери нібито розстріляли сотні польських інтелектуалів.
  
  Західнонімецький суд провів власне детальне розслідування і в жодному випадку не знайшов достатніх доказів для підтвердження злочинів, що приписувалися «Нахтіґалю». Слідчі встановили, що «більшість членів «Нахтіґалю», хоча й знали про жахливі вбивства, здійснені енкаведистами, а серед замордованих були і члени родин деяких солдатів, як правило, дотримувалися взірцевої дисципліни». На суді працювала спеціальна слідча комісія, яка вислухала 232 свідки й визнала, що закиди проти формування «Нахтіґалю» та офіцера Оберлендера цілковито позбавлені підстав, хоча німецькі слідчі не виключали, що «члени українського батальйону «Нахтіґаль», прізвищ яких не встановлено, на власний розсуд могли брати участь у вбивствах та погромах, без відома і всупереч виразним заборонам командирів батальйону».
  
  26 вересня 1960 року Земельний суд Бонна закрив справу, визнавши недостатніми надані докази. З огляду на викладене вище, підсудних звільнили від покарання, призначеного Верховним судом НДР. Урешті, після об’єднання Німеччини у 1990 році, Теодор Оберлендер оскаржив рішення суду НДР у Земельному суді Берліна, який 24 вересня 1993 року визнав рішення ВС НДР нелегітимним. Отже, судові органи Німеччини двічі визнали недійсними звинувачення проти вояків батальйону «Нахтіґаль».
  
  А тепер спробуємо дати відповідь на головне питання — про мотиви цієї масштабної кампанії. По-перше, прагненням покарати військових злочинців прикривалася політична гра, інспірована КҐБ проти західнонімецького уряду на чолі з канцлером Конрадом Аденауером. Він у 1953 році призначив Теодора Оберлендера на посаду міністра в справах жертв війни, депортованих і репатрійованих німців. Під його опікою опинилися мільйони німців-утікачів і переселенців із колишніх земель Рейху, які після війни відійшли до Польщі, Чехословаччини та СССР. Серед цих людей панували виразні антикомуністичні настрої. Із часом Оберлендер, спираючись на них, вирішив створити потужну політичну партію з яскравим антилівим ухилом, чим привернув до себе увагу «штазі», а відтак і КҐБ. Частково завдання з компрометації уряду Аденауера і безпосередньо Оберлендера доблесним чекістам таки вдалося реалізувати. Попри виправдання в суді, Оберлендер мусив піти у відставку як міністр, причетний до гучного політичного скандалу.
  
  Іншим завданням кампанії проти «Нахтіґалю» було відвернути увагу світової громадськості від злочинних дій КҐБ. Адже трохи більше ніж за тиждень до згаданої прес-конференції терорист КҐБ Богдан Сташинський у Мюнхені вбив провідника ОУН Степана Бандеру. Очевидно, що підозра у скоєнні цього злочину відразу впала на радянські спецслужби. Аби захистися від цих звинувачень, чекісти запустили інформацію про те, що Бандеру вбив… Оберлендер, який таким чином намагався приховати свої злочини 1941 року. Проте ця інформаційна кампанія зазнала цілковитого краху, коли через кілька років до західнонімецьких правоохоронних органів звернувся сам Богдан Сташинський, який визнав свою вину й докладно розповів про деталі вбивства, здійсненого за наказом КҐБ.
  
  Отже, звинувачення проти «Нахтіґалю» є чудовим зразком переписування історії, спотворення історичних фактів для їх використання в політичній грі. Судячи зі шквалу публікацій та повідомлень ЗМІ на цю тему, що з’явилися наприкінці минулого і на початку цього року, почата 49 років тому гра для декого не закінчилася й досі. Сподіваємося, виявлені та використані в цій публікації документи поставлять у ній крапку.
  
  ДОВІДКА:
  
  Про створення та функціонування батальйону «Нахтіґаль»
  Створення «Нахтігалю» було результатом реалізації політики ОУН(б), спрямованої на підготовку власних військових кадрів. Домовленості про формування українського легіону в німецькій армії було досягнуто на переговорах із військовою розвідкою — абвером у лютому 1941 року. Мобілізацією до легіону займалися керівники ОУН, які сформували його з членів своєї організації, що мешкали на той час в окупованій німцями Польщі. Мобілізованих оунівців розділили на дві частини, які в українських документах фігурують як дружини українських націоналістів (групи «Північ» та «Південь»), у документах абверу вони отримали кодові назви «Спеціальний відділ «Нахтіґаль» та «Організація Роланд».
  
  «Нахтігаль» вишколювався в підготовчих таборах абверу на території генерального губернаторства. Завершальна підготовка проходила у військовому таборі в Нойгаммері разом із першим батальйоном спецполку абверу «Бранденбург 800». Батальйон «Роланд» формувався у Відні, а вишкіл відбувався у навчальному таборі «Зауберсдорф».
  
  Від ОУН(б) командиром куреня «Нахтігаль» призначено сотника Романа Шухевича. На початку літа 1941 р. «Нахтігаль» налічував 330 бійців і був укомплектований старшинським складом. Солдати батальйону носили типові німецькі польові уніформи. Національна ж символіка з’явилася лише після входження до Львова.
  
  З початком німецько-радянської війни курінь розпочав рух на схід. Близько півночі 29 червня 1941 року, діставши від оунівської розвідки підтвердження інформації про масові страти радянськими спецслужбами в’язнів у львівських тюрмах та про відступ Червоної армії і військ НКВС з міста, командир батальйону самостійно ухвалив рішення про зайняття Львова вночі з 29 на 30 червня 1941 року, не чекаючи на підхід основних сил німецької армії.
  
  У Львів курінь «Нахтігаль» увійшов зранку 30 червня о 4 год. 30 хв. Бійці українського батальйону зайняли стратегічно важливі об’єкти міста й в’язниці. Біля Собору Святого Юра їх благословив глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький. Солдати українського батальйону передали до штабу інформацію про виявлення закатованих в’язнів у тюрмі на вулиці Лонцького. Серед убитих знайшли брата Р.Шухевича Юрія. Протягом 30 червня 1941 р. бійці «Нахтігалю» займалися пошуками у в’язницях закатованих родичів і знайомих, брали участь у підготовці проголошення Акта відновлення Української держави. За сприяння бійців українського куреня, які несли охорону львівського радіо, текст Акта було двічі зачитано в ефірі.
  
  Занепокоєне активною політичною діяльністю, що суперечила офіційній політиці нацистів, німецьке командування 1 липня 1941 р. віддало наказ легіонерам звільнити всі стратегічні пункти Львова та передати їх під охорону новоприбулих відділів німецької поліції. Прагнучи розосередити українську частину, щоб позбавити військової опори щойно створений український уряд, німці надали «Нахтігалю» тижневу відпустку, після чого невдовзі вермахт наказав «Нахтігалю» покинути місто. 7 липня 1941 р. перша сотня «Нахтігалю» вирушила через Золочів у напрямку Тернополя, а 8—9 липня місто покинули й інші дві сотні.
  
  Після прибуття до Тернополя, 13 липня 1941 р. «Нахтігаль» переправився через р. Збруч і розпочав рух на схід як передове забезпечення 1-ї Гірської дивізії — через містечка Сатанів, Ярмолинці та Деражне в напрямку на Проскурів.
  
  14 липня 1941 р. «Нахтігаль» брав участь у штурмі радянських укріплень на старому польсько-радянському кордоні і поряд з іншими частинами вермахту увійшов до Проскурова, де перейшов під командування Альпійської охоронної дивізії. 16 липня 1941 р. «Нахтігаль» через Вовковинці, Жмеринку та Браїлів вирушив на Вінницю. 17 липня 1941 р. брав участь у запеклих боях за м. Браїлів, а потім — за Вінницю. Після передислокації до м. Юзвин (Некрасове) бійці дізналися, що 17 липня 1941 р. Гітлер своїм декретом приєднав Галичину до Генерального губернаторства, а також про арешти лідерів ОУН(б) й невизнання Німеччиною відновленої у Львові незалежності. Р.Шухевич як український командир батальйону надіслав верховному командуванню вермахту протест: «внаслідок арешту нашого Уряду і Провідника Легіон не може дальше перебувати під командуванням німецької армії». Відповіддю німців став наказ від 13 серпня 1941 року передислокувати відділ до Жмеринки. Курінь роззброїли і під охороною німецької жандармерії вивезли до Кракова. 22 серпня бійців було відправлено до міста Нойгаммера, куди вони прибули 27 серпня 1941 року.
  
  Наприкінці вересня 1941 р. легіонерам було повернуто зброю й залучено до бойової підготовки. 16 жовтня 1941 р. українські старшини батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» ухвалили звернення до німецького командування та керівників Рейху «Меморандум українського Легіону». У документі містилися вимоги відновити проголошену незалежність України, звільнити заарештованих членів ОУН, забезпечити матеріально членів родин бійців Легіону, українізувати весь командний склад Легіону і направити його на боротьбу з більшовиками, не вимагати від учасників Легіону складати присягу на вірність Німеччині, у разі продовження служби, надати можливість кожному бійцеві підписати індивідуальний контракт строком на один рік. Відповіддю стало переформування в частину охоронної поліції і підписання індивідуальних контрактів на рік служби.
  
  21 жовтня 1941 року обидва курені об’єдналися в одну частину з 650 українських солдатів і старшин і до 19 березня 1942 року перебували у Франкфурті-на-Одері. Весною німецьке командування перекинуло український батальйон до тилової зони 3-ї танкової армії генерал-полковника Гелена Райнгардта, підпорядкувавши його 201-й дивізії охоронної поліції. Тому в спеціальній літературі український Легіон, який не отримав порядкового номера, здебільшого називають 201-й батальйон охоронної поліції, хоча самі бійці називали свою частину «Курінь імені Євгена Коновальця». У Білорусії 201-й український батальйон не був сконцентрований в одному місці, охороняючи мости на річках Березині та Двіні. Відділам у містечках було також доручено охороняти місцеву німецьку адміністрацію. Наприкінці листопада 1942 року офіцери-українці вирішили максимально обмежити активну участь батальйону в німецьких військових акціях, щоб уникнути подальших втрат.
  
  1 грудня 1942 року бійці батальйону відмовилися продовжувати контракт з німцями, через що багато з них, особливо старшин, було заарештовано. Іншим, серед них і Романові Шухевичу, вдалося втекти з під варти. Згодом чимало вояків батальйону влилося в Українську повстанську армію, де як добре вишколені солдати обіймали командні посади. У лавах цієї армії, захищаючи українське населення, вони завзято боролися зі своїми колишніми союзниками — німцями.

• 2008.03.13 | igorg

  Діяльність ОУН на Сході та Півдні України

  http://maidan.org.ua/static/news/2007/1205409766.html
  
  13 березня в СБУ відбулись чергові Громадські історичні слухання в рамках спільного гуманітарного проекту Служби безпеки України та Українського інституту національної пам'яті. У заході взяли участь члени робочої групи істориків, створеної при СБУ для вивчення архівних документів, науковці, представники громадських організацій та журналісти.
  
  Відкриваючи слухання, радник Голови СБ України, співробітник Українського інституту національної пам'яті к.і.н. Володимир В'ЯТРОВИЧ зазначив: «Одним із базових постулатів у висвітленні діяльності ОУН радянською пропагандою було зображення її як виключно західноукраїнського явища. Тим часом, як свідчать документи та оперті на них найновіші дослідження, визвольний рух під керівництвом ОУН мав всеукраїнський характер, охоплював практично всю територію України».
  
  Професор, д.і.н. Володимир СЕРГІЙЧУК ознайомив із особливостями діяльності ОУН на східних та південних землях. Він наголосив, що положення про боротьбу за соборність було ключовим у програмно-ідеологічних засадах руху. «Поширення діяльності ОУН за межі Західної України, — зазначив професор Сергійчук, — почалося в 1939 році, після приєднання цих земель до УРСР». Найактивнішу діяльність націоналістичні групи розгорнули тут після початку радянсько-німецької війни у 1941 році. Для походу на Схід було створено спеціальні Похідні групи, які дійшли зокрема до Харкова, Донбасу у Крим та навіть на Дон та Кубань. Коли німці усвідомили мету роботи «похідних груп», почали арешти та розстріли. «В жовтні 1941, — повідомив професор Сергійчук, — гітлерівці організували в Терновій Балці (Кривий Ріг), концентраційний табір, у якому утримували сотні зловлених націоналістів, багато з яких там розстріляно або закатовано на смерть під час допитів».
  
  Із повідомленням про діяльність ОУН на Запоріжжі виступив місцевий дослідник Юрій ЩУР. Він зазначив, що «на сьогодні встановлено дані про 161 члена оунівського підпілля, з яких вихідців із Західної України, які прибули в складі похідної групи 15, інші – місцеві. Перші члени ОУН у Запоріжжі з'явилися 8 серпня 1941 р., а останній член ОУН "Бом" був заарештований у травні 1950 року в районному центрі Ногайськ (тепер — Приморськ)».
  
  У повідомленні Олександра ДОБРОВОЛЬСЬКОГО з Донецька вказано: «Перші підпільники ОУН на Донбасі з'явилися ще в 1940 році. За підрахунками дослідників, кількість учасників оунівського руху, народжених в Донецькій області, складала приблизно половину від загалу всієї організації на Донеччині. Вихідці з Галичини та Волині складали близько 10%. Приблизно 40% підпільників ОУН – вихідці з Центральної України. Останнім членом ОУН можна вважати пропагандиста М. Янковського, заарештованого в Дзержинську 1958 року».
  
  Про діяльність ОУН на Сумщині повідомив Олександр ВОВК: «Кількість членства ОУН на Сумщині становила кількасот осіб. Важливо, що з приходом радянської влади діяльність націоналістичного підпілля не припинилася і тривала до кінця 1940-х років», — відзначив історик.
  
  Співробітник Галузевого державного архіву СБУ к.і.н. Олександр ІЩУК представив на слуханнях унікальні документи, що висвітлюють діяльність ОУН на Півдні та Сході України. «У ГДА СБУ і в архівах обласних управлінь, — наголосив Іщук, — збереглися тисячі унікальних документів в яких міститься інформація про діяльність ОУН в Східній, Центральній та Південній Україні в 1941—1955 рр.» Олесандр Іщук також представив оригінали документів: карних справ, світлин, записів, що висвітлюють як діяльність ОУН на згаданих теренах, так і населення, що допомагало підпіллю.
  
  ...
  http://maidan.org.ua/static/news/2007/1205409766.html

• 2008.03.19 | igorg

  Володимир В’ятрович. Кінець “легенди” про “Nachtigall”

  Володимир В’ятрович. Кінець “легенди” про “Nachtigall”
  http://upa.in.ua/book/?p=71
  
  Нещодавно відбулись чергові Громадські історичні слухання в рамках спільного гуманітарного проекту Служби безпеки України та Українського інституту національної пам’яті. У заході взяли участь члени робочої групи істориків, створеної при СБУ для вивчення архівних документів, науковці, представники громадських організацій та журналісти.
  
  Між роботою чесного історика (якщо він є таким) і методами заангажованого політика, або ж «бійця ідеологічного фронту», як висловлювались у радянські часи, все ж таки є кардинальна різниця. Перший завжди прагне встановити й дослідити достовірні факти історії й лише потім, у разі підтвердження такої достовірності, давати їхню інтерпретацію та аналіз. Натомість другому така дослідницька робота геть не потрібна, бо він вже має готову точку зору (спущену згори), а все інше його не цікавить.
  
  Яскравий приклад цьому — полеміка, не стільки наукова, скільки суто політична — навколо уявних злочинів, скоєних нібито командувачем Української Повстанської армії Романом Шухевичем та керованим ним батальйоном «Нахтігаль». Радник в.о. голови СБУ, співробітник Інституту національної пам’яті, історик Володимир В’ятрович вже не один рік займається цією проблемою. Пропонуємо читачу «Дня» його міркування.
  
  Коли у 2006 році автор цих рядків взявся за написання роботи «Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи», то не звернув особливої уваги на ситуацію довкола звинувачень проти «Нахтігалю». «Як свідчить спроба звинуватити бійців «Нахтігалю» у розстрілах польської та єврейської інтелігенції у Львові у 1941 році, — читаємо тут, — ці закиди мають яскраво виражений політичний характер і — як показали найновіші дослідження науковців — не відповідають дійсності». Оце й усе. Тоді цих слів разом з посиланням на ряд авторитетних істориків з України, Польщі та Німеччини видавалося достатньо, а будь-яка додаткова дискусія із цієї проблеми беззмістовною. Проте через рік після виходу книги тема звинувачень проти «Нахтігалю» знову зазвучала в Україні та світі на повний голос. Про них писала чи не вся світова російськомовна преса.
  
  А почалося все із заяви голови Ради ізраїльського меморіального комплексу «Яд Вашем» Йосипа Лапіда, який в ефірі «Німецької хвилі» заявив, що в архівах цієї організації міститься ціле досьє, яке доводить участь Романа Шухевича і «Нахтігалю» загалом в антиєврейських акціях. Шквал публікацій, який слідував за цим, окрім очевидних помилок та свідомих перекручень (наприклад, написання назви батальйону як «СС «Нахтігаль»), містив у собі однозначне повідомлення: Президент Ющенко надав звання Героя України гітлерівському карателю та погромнику. За цим слідували висновки про очевидність нацистського характеру усього визвольного руху ОУН—УПА.
  
  Наступним кроком після інформаційної хвилі стала активізація «обуреної громадськості»: численні пікети та протести, спалення українського прапора перед посольством у Тель-Авіві та навіть оголошення головним ідеологом євразійства Олександром Дугіним української влади поза законом і розгортання «антинацистського руху опору» в Україні.
  
  Аби внести в цю бурю емоцій бодай трохи інформації, яка допомогла б неупередженому спостерігачеві розібратися в ситуації, я написав для «Української правди» статтю «Легенда про «Нахтігаль». Публікація не містила принципово нових тверджень, її метою було послідовно викласти факти, більшість яких відома не лише історикам, а й усім, хто бодай трішки цікавиться проблемою. Очевидно, що ця стаття, хоч і мала певний резонанс, не зупинила хвилю наклепів на Шухевича. Тому група науковців, до якої, крім мене, ввійшли співробітник архіву СБУ Олександр Іщук та доцент Київського національного університету Іван Патриляк, вирішила підготувати спеціальний інформаційний захід для журналістів, на якому подати максимум інформації щодо проблеми «Нахтігалю». Інформація містила як загальні дані про це військове формування — мету створення, завдання, чисельність та персональний склад, особливості відносин з німцями, так і конкретні факти щодо діяльності батальйону у Львові в липні 1941 року. Для посилення аргументації в дискусії проведено попередню пошукову роботу в Галузевому державному архіві СБУ, яка дала дуже цікаві результати. По-перше, у жодному із вироків воякам «Нахтігалю» (в архіві було знайдено кілька кримінальних справ на них) НКВС-КДБ не згадував про їхню участь в антиєврейських акціях. Хоча очевидно було, що радянське правосуддя не мало жодних підстав покривати «злочини українсько-німецьких буржуазних націоналістів», більше того, радянська пропаганда з радістю використала б цей сюжет в ідеологічній боротьбі з ОУН—УПА, яка тоді, коли проводилися допити, ще активно тривала. По-друге, було віднайдено дуже цікавий документ — хроніку ОУН з 1941 року, яка чітко показувала, як німці реалізовували свою антиєврейську політику, закликали українців до єврейського погрому в липні 1941 року та негативне ставлення до цього з боку ОУН. І врешті, третє і найважливіше, — вдалося віднайти цілу теку матеріалів з 1959—1960 років, які чітко показували, як фальшувалися докази проти «Нахтігалю», спеціально готувалися свідки, залучалася до роботи із компрометації агентура КДБ.
  
  Усі ці факти були викладені на громадських слуханнях «Звинувачення проти «Нахтігалю»: історична правда чи політичні технології», що відбулися 6 лютого у прес-центрі СБУ. Слухання викликали значний інформаційний резонанс: за їхніми результатами підготовлено цілий ряд публікацій, зокрема, розгорнуту статтю «Як творилася легенда про «Нахтігаль» у тижневику «Дзеркало тижня». Очевидно, не забарилася й реакція на ці дії. В деяких виданнях про нас почали писати як про «спецгрупу істориків», яка «на завдання президента відбілює злочинців та підчищає українську історію»; згаданий документ-хроніка був названий пропагандистським матеріалом післявоєнного періоду, а то й спеціально підготовленою фальшивкою. Але найцікавіше, як відреагували на інструкції про підготовку свідків, розгортання операції із компрометації, нагородження її учасників керівництвом КДБ — все було просто проігноровано. Жодної критики цих документів чи сумнівів щодо їхньої достовірності не знайдете в матеріалах, що висвітлюють дискусію. Напевно, заперечити ці аргументи виявилося надто складно, тому вирішили промовчати.
  
  Врешті, останнім вбивчим аргументом на користь звинувачень проти Шухевича стало те, що українська сторона чомусь вперто не хоче ознайомитися із досьє на Шухевича в архіві «Яд Вашем». Українські історики та цілі інституції, писали ЗМІ, загадково відмовчуються з приводу заяв Лапіда. Хоча з українського боку мовчання якраз і не було: вже 18 грудня офіційного листа із проханням ознайомитися із матеріалами досьє надіслав Державний комітет архівів України, через кілька днів після цього аналогічного листа від Українського інституту національної пам’яті було передано через заступника міністра закордонних справ Ізраїлю. Жодної відповіді за понад два місяці не отримано.
  
  27 лютого 2008 року до Ізраїлю вирушила урядова група, до складу якої увійшли голова Українського інституту національної пам’яті І.Юхновський та радник голови СБ України з науково- дослідної роботи, співробітник УІНП В.В’ятрович. Їхнім завданням, зокрема, було ознайомитися із документами про Романа Шухевича в архіві «Яд Вашем». Зустріч із керівництвом «Яд Вашем» на чолі з директором Авнером Шалевим відбулася 28 лютого у Єрусалимі. Українська сторона передала представникам меморіального комплексу копії документів з архіву СБУ, які розповідають про ситуацію у Львові влітку 1941 року, та матеріали керівництва КДБ про те, як фабрикувалися факти про участь «Нахтігалю» в антиєврейських акціях. У відповідь ізраїльська сторона заявила, що не готова передати матеріали про Романа Шухевича із власних архівів, оскільки вони не зібрані в окремий комплекс, можуть бути розкидані по всьому архіву, для їх віднайдення потрібна спеціальна тривала дослідницька робота. Директор архівного департаменту цієї організації Хаїм Гертнер підтвердив, що жодного досьє на Шухевича в архіві немає, а Йосип Лапід, який повідомляв про його існування, не є співробітником цього архіву.
  
  Як доказ участі Шухевича в антиєврейських акціях, українській стороні було передано дві невеличкі папки із копіями документів обсягом 7 і 18 аркушів. Перша з них містила копію протоколу допиту КДБ одного з керівників УПА Луки Павлишина, де містяться лише загальні фрази про участь «Нахтігалю» у «знищенні радянських людей». У цій же папці подані свідчення Ярослава Шпиталя (він, як і Лука Павлишин, ніколи не служив у «Нахтігалі»), в яких більш детально розповідається про «злочини» українських націоналістів. Згаданий документ відомий історикам, адже свідчення Шпиталя ще у 1960 році були опубліковані в радянській пропагандистській брошурі «Криваві злочини Оберлендера». А про те, як робилися ці свідчення за вказівками КГБ, вже вказувалося.
  
  Друга папка містила перекладені німецькою мовою свідчення ще одного «героя» згаданої брошури Григорія Мельника, колишнього вояка «Нахтігалю», який є у списку тих, кого, за вказівками КДБ від 13 листопада 1959 року, слід було «належно підготувати до допиту». Більше того, документи, віднайдені в архіві СБУ, свідчать, що Григорій Мельник був завербований КДБ для участі у суді. Він, як і Шпиталь, брав участь у судовому процесі у Східній Німеччині, завданням якого було скомпрометувати одного з німецьких командирів «Нахтігалю» Теодора Оберлендера. Ото й всі матеріали, які вважалися достатньою підставою для гучних заяв про компрометуюче досьє.
  
  У мене як державного службовця виникає питання щодо відповідальності Йосипа Лапіда, працівника державної установи, якою є «Яд Вашем», за виголошені заяви, врешті, питання щодо реакції самої цієї установи на те, що її ім’я використовується для прикриття брудної наклепницької кампанії. Присутній на зустрічі із керівництвом «Яд Вашем» голова Українського інституту національної пам’яті Ігор Юхновський запропонував ізраїльській стороні не робити жодних заяв до моменту, коли буде завершена «спеціальна тривала дослідницька робота». На що отримав відповідь, що факт участі Романа Шухевича в антиєврейських погромах є загальновідомим і не потребує особливих доказів. З цього приводу є чудова американська приказка: «Do not bother me with facts my mind is made-up» («Не турбуйте мене фактами, моя точка зору сформована»).
  
  На новину про відсутність досьє, оголошену на спеціальній прес-конференції 4 березня, цікаво відреагувало багато українських та закордонних видань. Частина з них подала її як спростування попередніх заяв «Яд Вашем», інші далі наполягали: «Те, що досьє немає, не є доказом невинності Шухевича». Особливо прореагувала на новину та сама «Німецька хвиля». Незважаючи на те, що її журналіст був присутній на брифінгу, інформацію було подано через день під дуже цікавим заголовком «Яд Вашем» повторно запросив дослідників до ознайомлення з архівом». Навряд чи з такої назви-повідомлення хтось зробить висновок про неправдивість попередньої заяви Йосипа Лапіна, оголошеної «Німецькою хвилею». Далі в цьому повідомленні йдеться про відповідь «Яд Вашему» на запит журналістів цього ЗМІ щодо брифінгу: «У дещо узагальненій відповіді наголошується, що архів комплексу налічує близько 70 млн. документів, серед яких багато матеріалів про діяльність батальйону «Нахтігаль», його провідників, загалом воєнну добу в Україні. Архів «Яд Вашем» є принципово відкритим для міжнародних та українських дослідників, яких керівництво комплексу запрошує до відвідин і ознайомлення з його вмістом». На жаль, як показав досвід, з першого разу ця відкритість чомусь не спрацювала.
  
  Загалом складається враження, що маємо справу із чистої води презумпцією винуватості. Замість того, аби обвинувачувачі навели переконливі аргументи причетності Романа Шухевича до злочинів, вони вимагають знайти все більше і більше фактів, які спростовували б це. І кожного разу після наведення таких фактів — така фраза: «Але це не може остаточно заперечити звинувачення». Цікаво, що одним із запроваджувачів цього нового юридичного принципу є Йосип Лапід, колишній міністр юстиції Ізраїлю.
  
  У спробі звинувачення Романа Шухевича маємо не тільки перекручення фактів, використання фальшованих свідчень, а й попрання загальних принципів права чи навіть звичайної здорової логіки. Все це, покладене на міцну основу стереотипів, помножене зусиллями заангажованих ЗМІ та зацікавлених політиків, формує легенду про «Нахтігаль», забезпечує її живучість в інформаційному полі та суспільній свідомості. Хочеться вірити, що зусилля істориків, які опираються на документальні джерела, покладуть край цій легенді. Адже після довгих дискусій довкола проблеми видається цілком логічним повернутися до написаного у 2006: «Як свідчить спроба звинуватити бійців «Нахтігалю» у розстрілах польської та єврейської інтелігенції у Львові у 1941 році, ці закиди мають яскраво виражений політичний характер і — як показали найновіші дослідження науковців — не відповідають дійсності».
  
  Володимир В’ЯТРОВИЧ,
  радник Голови Служби безпеки України з науково-дослідної роботи
  “День”, №50, середа, 19 березня 2008

• 2008.03.29 | igorg

  УПА – армія-переможець. Сотенний Симчич-Кривоніс та інші

  Володимир Гонський, для УП
  http://www.pravda.com.ua/news/2008/3/26/73708.htm
  http://www2.maidan.org.ua/n/free/1206551135
  
  На початку 2008 року медіа розповсюдили повідомлення: "В місті Коломия Івано-Франківської області за життя встановлено пам'ятник сотникові УПА Мирославу Симчичу, який святкує свій 85-й день народження.
  Мирослав Симчич, "Кривоніс", у січні 1945 року разом зі своєю сотнею розгромив цілу каральну дивізію НКВД, відому злочинами проти людяності, винищенням цивільного населення та депортаціями кримських татар і народів Кавказу. Симчич був кілька разів засуджений на тривалі терміни в радянських концтаборах і відбув там загалом понад 32 з половиною роки".
  ...
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2008.04.05 | igorg

    Володимир Гонський: як вони боролись у неволі

    http://www.pravda.com.ua/news_print/2008/4/4/74144.htm
    http://www2.maidan.org.ua/n/free/1207382036
    
    Свідки і учасники незбагненної (за нинішніми мірками) борні УПА за волю українського народу неспростовно свідчать, – багато тих людей творили чудеса героїзму, дива витривалості, винахідливості і самопожертви.
    
    І – найвеличніші зразки сили духу Великих Людей, які в жодному фільмі ще не спромоглися показали (включно з їхніми рембами і термінаторами). Мирослав Симчич – лиш один з тих реальних українських "суперлюдей".
    
    Частина 2
    
    Стражданні і муки, продовження боротьби
    
    "Поможеш нам знищити бандерівське підпілля – посилаємо тебе в Московську військову академію, і будеш у нас чоловіком!" – спокушали після арешту в 1948 році сотенного УПА Симчича людолови-НКВДсти.
    
    Згодом стали мучити: "Отак зв’яжуть – і отут по гомілках шомполом, по цих кісточках. Не спішать: стук... стук... стук... "Ну, будеш говорити?" Мовчу. Знову: стук... стук... стук... Третій день – ноги попухли, як коновки, сині. То вже від удару не чуєш болю там, де вдарили, а біль іде, як електрострумом, і б'є в серце.
    
    Б'ють до непритомності. Коли б'ють грубо, то це не біда, а ці професійні тортури. Міряють температуру. І коли ... тягне на 42, що людина вмирає, тоді вони відносять і кидають у карцер. Коли два-три дні лежав, а одного разу, пам'ятаю, лежав у карцері після тортур непритомний сім діб. Під час таких тортур що я думав? "Господи Боже, допоможи мені чесно вмерти!"
    
    13 березня 1949 року Симчича засудили на 25 літ ІТЛ (исправительно-трудовых лагерей) і 5 літ поразки в правах.
    
    Страждання і боротьба борців за волю України в ГУЛАГу – то окрема епоха і епопея величі українського духу. Історія ще воздасть їм честь (не забуваймо, – перш за все – саме нашими зусиллями).
    
    Щоб описати ті 32 роки 6 місяців і 3 дні каторги Мирослава Симчича, треба десятки томів. Подам тільки найсуттєвіше.
    
    "У Магадані я пробув іще три роки. У ту першу колонію нас на Жовтневі свята привезли 1200 чоловік, а через півроку, 27 квітня 1950 року, коли мене звідти вивозили, вже лишалося тільки 700. 500 померло. Чому? – Холод, голод і важка праця. А ті 700, що ще були живі, і я в тому числі, хоч і задержалися при житті, та вже були в такому стані, що теж одна нога була в могилі – вже попухлі. Я теж на той час мав попухлі ноги, вже лежав у лікарні як дистрофік
    ...
    
    http://www.pravda.com.ua/news_print/2008/4/4/74144.htm
    http://www2.maidan.org.ua/n/free/1207382036

• 2008.04.04 | igorg

  Сашко Добровольский: Оунівське підпілля Донеччини (1940-50 р.р.)

  http://maidan.org.ua/static/mai/1207322626.html
  
  У 1940 році на території Харцизського району Донецької області було заарештовано працівника шахти «Великан» Йосипа Коця. На слідстві Коць підтвердив факт його засилки з території Львівщини оунівським підпіллям на Донбас. В ході слідства було виявлено групу осіб, яку він встиг організувати на шахті. Слідство у зв’язку з початком війни до кінця не було завершено і Й. Коця поспішно розстріляли як німецького шпигуна.
  
  Даний факт слугує підтвердженням, що ОУН Західної України встигло в період 1939-1941 р.р. успішно організувати засилку своїх людей не лишень на Північ України (Сумщина), але й далеко на Схід.
  
  Перший рій оунівських підпільників з’явився на Донбасі 8 жовтня 1941 року в окупованому Маріуполі. Його чисельність складала 12 осіб, очолював рій Володимир Болгарський-Булавський. Він належав до групи «Пума» яка формувалася зі студентів міста Відень.
  
  ....
  
  http://maidan.org.ua/static/mai/1207322626.html

• 2008.04.30 | igorg

  Шухевич. Перший серед рівних Володимир В'ятрович для УП

  http://www.pravda.com.ua/news/2008/4/25/75218.htm
  
  Шухевич. Перший серед рівних
  29.04.2008___ Володимир В'ятрович, для УП
  
  В радянські часи весь негатив у зображенні українського визвольного руху ОУН-УПА зосереджувався на одному імені – Бандера. Його іменем називали всіх учасників цього руху, на нього спрямовувались найбільші зусилля з дискредитації, він був уособленням всього зла українського націоналізму.
  Таким чином, пропагандисти СРСР по суті перетворили його в символ антирадянської боротьби. Інші провідні учасники руху залишалися в тіні.
  
  Через те, коли минулого року патріотична громадськість розгорнула широку інформаційну кампанію з відзначення 100-літнього ювілею Романа Шухевича, супротивники виявилися не готовими до цього.
  
  В перших публікаціях, спрямованих проти Шухевича, використовувалися виключно загальні пропагандистські заготовки радянської доби. Щойно згодом з’явилися окремі сюжети, присвячені вже спеціально Шухевичу. Їх основою був доволі стандартний посил: він – прислужник німців.
  
  У країні, яка досі сприймає Другу світову війну у двоколірному висвітленні "наші та німці", розвинути цілу інформаційну кампанію, спрямовану на дискредитацію Романа Шухевича, було неважко.
  
  Людям, які не надто розбиралися у таких тонкощах, як різниця між Вермахтом та Абвером, які не помічали абсурдності в формулюванні "легіон СС "Нахтіґаль", не обтяжували себе зайвим клопотом ознайомитися зі списками нагороджених німецьким Залізним хрестом і знають про неї в деталях завдяки російським серіалам, дуже легко було підсунути байки про "капітана СС", "кавалера Залізного хреста", "злочини "Нахтіґалю" у Львові".
  
  Проблема посилювалася тим, що ті, хто не сприймав закиди, від яких тхнуло радянською макулатурою 50-70-х років, не готові були вступати у дискусії через брак інформації.
  
  Цей інформаційний вакуум не здатні були заповнити перевидані в Україні діаспорні видання: вони сприймалися як надмірно пафосні, та значною мірою вони такими й були, адже написані ще в 1950-1970-ті роки вони були інструментом у протистоянні радянській пропаганді.
  
  Далеко не кожен був готовий присвятити час вивченню праць сучасних українських істориків, результатом яких є вкрай важливі, але малочитабельні монументальні збірники документів.
  
  Тому, суспільні дискусії довкола місця і ролі Романа Шухевича в українській історії були доволі вбогими: з одного боку, стандартний набір звинувачень, з другого — зосередження виключно на їх спростуванні і майже жодного виходу поза ці рамки.
  
  Не можна судити про певний історичний період чи робити висновки про конкретного діяча, виходячи виключно з реалій сьогодення. Таке явище має назву презентизм, і несумісне з методологією історичної науки.
  
  Звичайно, в рамках сьогоднішніх "героїв від політики", здатних лише тікати на лікарняний в критичні моменти, така людина як Шухевич – не формат: він радикал, нездатний на компроміси.
  
  Не можна водночас вважати нормальними дії політиків, спрямовані виключно на самозабезпечення та розуміти жертовність тих, хто втрачав все за для своїх переконань.
  
  Спробуємо абстрагуватись від сучасних понять про "перерозподіли ресурсів" та "боротьбу за електорат", від переконання, що "все продається", що "ідеологія політичної сили — це кілька кавалків списаного з Інтернету тексту". Інший час, інші люди, інші мотиви, інші вчинки…
  
  Терорист
  
  Роман Шухевич народився в 1907 році у Львові, тоді ще частині Австро-Угорської імперії. Український національний рух щойно набирав обертів, в цій місцевості він не так уже й давно став із "русинського" власне "українським".
  
  Світлина дитячих років. Фото з неофіційного сайту про Шухевича
  
  Проте — на дворі ХХ століття, а це означає, що динаміка усіх процесів зростає в геометричній прогресії. Цей рух швидко оформляється в політичні партії, більш того, українці починають готуватися до збройної боротьби. Створюються чисельні громадські парамілітарні організації, метою яких є військова підготовка молоді: якщо завтра війна….
  
  Тому, коли в 1914 прийшло це "завтра", його сприйняли з великим ентузіазмом. В лавах австрійської армії створюється Легіон Українських січових стрільців – перше збройне українське формування більш, ніж за століття.
  
  Так, це ще не була українська армія, вони були лише формуванням в лавах чужої армії, одягнені не в свої однострої, але це був шанс отримати зброю та військові знання.
  
  Шанс, який українці чудово використали, адже саме ветерани Легіону згодом стали міцним ядром для української армії відновленої через кілька років держави. Тому цей досвід здавався таким очевидним і через десятиліття, в 1941 році…
  
  7-12 років — це вік, коли дитина активно сприймає навколишній світ, формується як особистість. Роман формувався в бурхливі роки Першої світової війни, визвольних змагань 1917-1920-х років. Для нього події цього часу не є чимось далеким, що відбувалось десь за вікном: його найближча родина, батько, дядьки були активними учасниками цих подій.
  
  
  Рідня і свояки Романа Шухевича. Стоять (зліва направо): Тарас Шухевич, Осип-Зиновій Шухевич-батько Романа, Володимир Старосольський, Уляна Старосольська, Одарка Старосольська, Ірина Шухевич, Володимир Шухевич, Теодор Рожанковський. Сидять (зліва направо): Осипа Рожанковська, Ольга Шухевич, мати Романа-Євгенія Шухевич з братиком Юрком Шухевичем, бабуня Романа-Герміна Шухевич з Ігорем Старосольським, дід Романа-сеньйор Володимир Шухевич, Ірина Рожанковська з синами Степаном та Ярославом. Перший ряд (сидять): Юрій Старосольський, Роман Шухевич, Володимир Рожанковський.
  
  Він, напевно, разом із ними переймався гордістю за свій народ, його вояків, що так швидко та ефективно захопили в листопаді 1918 владу у Львові та створили Західноукраїнську Народну Республіку, відчував гіркоту поразки, до якої привели Україну недолугі політики.
  
  В його домі часто бував Євген Коновалець, один із тих, хто вирішив не складати зброю після 1921 року, а продовжити боротьбу. Можливо, спілкування з майбутнім творцем ОУН і визначило долю хлопця.
  
  "Боротьбу програли політики, тепер своє слово мають сказати солдати" — твердили українські ветерани. Тоді, у 1921, було створено українську військову організацію, яка активною пропагандою та терором проти окупантів продовжувала боротьбу і готувала народ до національної революції.
  
  Сьогодні, після 11 вересня 2001 року, терор як метод боротьби, однозначно засуджується, тому те, що українці вдавалися до нього, на думку декого, лише компрометує визвольний рух. Проте, це знову спроба судити про минуле з висоти сьогодення.
  
  В 1920-ті роки жодних інших методів боротьби українці не могли собі дозволити. "Війна — це безсилля політики", стверджує сучасний німецький філософ Гоффмайстер. Українці взялися за зброю тому, що не могли вирішувати питання свого визволення методами легальної політики.
  
  Такі спроби робилися чи то в Західній Україні, де діяли кілька українських політичних партій, чи то в Радянській Україні, де намагалися використати для цієї мети єдину існуючу комуністичну партію.
  
  Чим вони завершилися відомо – хто вважав, що партія може бути водночас і комуністична і українська, заплатили своїм життям за таку помилку, пішовши з нього добровільно чи з допомогою. В іншій частині українських земель наявність кількох українських депутатів не здатна була зупинити полонізації.
  
  Тим більше ці політичні сили виявилися безсилими проти сталінської політики після "возз’єднання" в 1939 році: вони тихо саморозпустилися, проте це не врятувало їх активістів від репресій.
  
  Тим часом УВО та ОУН, що стала по суті її продовженням, набували дедалі більших темпів розвитку і, врешті, саме люди, які боролися зі зброєю в руках у 1920-1930 роках, виступили єдиною силою, що стала на захист українців в роки Другої світової війни.
  
  В цьому не було нічого унікально українського, саме через такий досвід: створення терористичної організації, її переростання в національно-визвольний рух та відновлення незалежності пройшли багато народів. Ті, хто сумнівається в цій істині можуть ознайомитися з історіями таких країн як Польща, Ізраїль та Ірландія.
  
  Тому Шухевич, який виростав і виховувався на героїці вояків української революції та короткого періоду державності (десятки книг про це, надрукованих в міжвоєнний період в Західній Україні, виховали ціле покоління шухевичів), у дуже ранньому віці став терористом, аби стати солдатом українського визвольного руху.
  
  Йому було лише 16, він міг ще довго мріяти про свої подвиги в майбутньому. Проте вже тоді він був людиною, чиї переконання та вчинки співпадали: він був переконаний, що лише збройною боротьбою українці можуть змінити ситуацію, а тому й узяв її в свої юнацькі руки.
  
  В цьому його біографія схожа із життєписами інших відомих терористів — польського Юзефа Пілсудського, ірландського Майкла Колінза чи єврейського Менахема Бегіна. Згодом вони очолили визвольні рухи своїх народів, стали керівниками новоутворених держав, а відтак і загальновизнаними національними героями.
  
  Важливо відзначити, що Шухевич не належав до тих, для кого революція та збройна боротьба були єдиним шляхом самореалізації. Шухевич походив із відомої та заможної української родини, отримав не тільки чудове виховання, але й освіту – навчався в Львівській політехніці та… консерваторії по класу фортепіано (факти, про які нечасто говорять, адже вони підважують образ "тупоголового карателя".
  
  Отже Роман міг стати заможним інженером, музикантом, бізнесменом (яким він навіть на деякий час і став), але обрав собі інший шлях, тому що був впевнений: переконання та дії мають співпадати.
  
  19 жовтня 1926 року Роман бере участь в ліквідації (атентаті, як тоді казали) Станіслава Собінського, відомого полонізатора українських шкіл. Напевно, не легко було 19-річному хлопцеві відважитися на вбивство, навіть вбивство того, кого вважав ворогом.
  
  Ще важчими стали його переживання, коли за здійснену акцію було затримано і засуджено іншу людину. Шухевич вирішив добровільно здатися поліції, проте керівництво УВО заборонило це зробити – емоційні юнацькі поривання не повинні ставити під загрозу продовження боротьби. Так, в стражданнях та сумнівах, гартувався його характер.
  
  
  Шухевич у студентські роки
  
  Впродовж наступних років Роман Шухевич керує бойовою референтурою підпілля, на його рахунку ціла серія організованих саботажних акцій, експропріацій, кілька атентатів. Класичний для революціонера набір видів діяльності.
  
  Однією з цих акцій став замах на радянського консула у Львові в знак протесту проти організованого комуністичним режимом Голодомору. Безпосередній виконавець акції Микола Лемик добровільно здався поліції, аби мати можливість заявити про мотиви свого вчинку.
  
  Далі — суд, смертний вирок, замінений згодом на довічне ув’язнення, вихід на волю після падіння Польщі в 1939, участь в Похідних групах ОУН влітку 1941, арешт і розстріл гестапо в Миргороді Полтавської області восени того ж року. Типова доля українського революціонера, а водночас "колабораціоніста" та "українсько-німецького буржуазного націоналіста".
  
  Очевидно, активна діяльність Шухевича не могла залишитися непоміченою польською поліцією: його неодноразово заарештовують, деякий час він був в’язнем концтабору "Береза Картузька", організованого Польщею для боротьби з інакодумством.
  
  Вихід на волю в 1937 році поставив Шухевича перед фактом важкого матеріального становища його родини, яка на той момент складалася з дружини Наталії та сина Юрія.
  
  Очевидно, що незважаючи на дві вищі освіти, "політично ненадійний" Роман не міг розраховувати на прийом на роботу в якомусь перспективному місці. Єдиними виходом залишалося самому створити це місце.
  
  Нічого не знаючи про новомодну сьогодні "стратегію блакитних океанів", він діяв згідно її положень та вирішив зайнятися рекламним бізнесом. Створена ним фірма "Фама" стала першою української рекламною компанією в Галичині.
  
  Зважаючи на активний розвиток української кооперації на основі принципу "свій до свого по своє", клієнтура фірмі була забезпечена. Розвиваючи свою діяльність в цьому "океані", Шухевич виявив неабияку креативність, проводячи несподівані рекламні кампанії та створюючи власний оригінальний стиль.
  
  Саме це стало запорукою його фінансового успіху: Роман Шухевич став успішним бізнесменом. Проте навіть під елегантним костюмом трійкою, продовжувало битися серце солдата.
  
  Володимир В’ятрович, Український інститут національної пам’яті, для УП

• 2008.05.04 | igorg

  Роман Шухевич: солдат Володимир В'ятрович, для УП

  http://pravda.com.ua/news_print/2008/4/25/75222.htm
  
  Роман Шухевич: солдат
  02.05.2008___ Володимир В'ятрович, для УП
  
  1939 рік. Над Європою згущуються хмари майбутньої війни. Франція та Британія готові на будь-які компроміси з "біснуватим єфрейтором", аби лише зберегти мир. Вони не просто мовчки не помічають розростання його впливів, вони своїми підписами в Мюнхені стають співучасниками його політики щодо Чехословаччини.
  
  І все це, аби над Європою знов не залунали постріли війни. Проте вони все одно зазвучали, на колишній території тієї ж таки Чехословаччини, точніше на крайньому її сході — в краю, що став називатися Карпатська Україна. Стріляли українці, вояки "Карпатської січі". Стріляли, обороняючи свою молоденьку та маленьку, проте свою Українську державу.
  
  Стріляли в союзників Гітлера, вояків значно більшої та сильнішої технічно угорської армії. Їх спротив тривав недовго – декого вбили у боях, декого розстріляли на перевалах. На тих перевалах, які через майже сімдесят років намагаються прикрасити угорськими пам’ятниками.
  
  Це був перший у Європі вияв збройного спротиву політиці Гітлера. Серед тих, хто піднявся на захист Карпатської України був і Роман Шухевич (під іменем "поручник Щука"), чий бізнес став вагомим вкладом у забезпечення січовиків зброєю.
  
  Для українців війна, що розпочиналася, була шансом знову актуалізувати на міжнародній арені справу відновлення незалежної держави. Проте єдиним засобом зробити це були власні збройні сили, які ставали основними гравцями на політичній арені у воєнну добу.
  
  На той момент СРСР поглинув Західну Україну та поступово перетравлював рештки українського національного руху, знищуючи його установи, окремих діячів, депортуючи сотні тисяч людей, що не вписувалися у новий радянський формат держави.
  
  
  Ця територія перейшла скорочений курс встановлення та утвердження радянської влади, який протягом двох попередніх десятиліть апробувався на Великій Україні. Незважаючи на те, що влада мала лише два неповних роки, вона встигла кинути під жорна репресій понад мільйон двісті тисяч людей, що перевищило кількість репресованих німцями за чотири роки окупації. Отож, Україна там могла бути лише одна – радянська, тобто неукраїнська.
  
  Тим часом німці, що готувалися до нападу на СРСР розпочали загравання з різними українськими політичними силами про можливе позитивне вирішення українського питання в рамках "Нової Європи". Якою має бути ця "Нова Європа" тоді ще не знав ніхто, навіть самі німці.
  
  Тому важко прийняти твердження, що колоніальний статус України в рамках німецької імперії був визначений Гітлером ще у "Майн Кампф". Цей твір не сприймався ані світовими, ані навіть німецькими політиками як прямі вказівки до дій, а лише як певний ідеологічний опус керівника правлячої на той момент у Німеччині партії.
  
  Німецькі чиновники, які чи не на пам’ять знали головний твір свого фюрера,
  
  пішли на переговори з представниками українського руху. Звичайно, ці переговори не могли бути офіційними, рішення прийняті на них не могли мати державного значення. Адже на офіційному, державному рівні, союзником Третього Райху був СРСР, головний ворог українських націоналістів.
  
  Тому переговори про створення українського військового формування з німецького боку проводили представники розвідки Абверу, на чолі з генералом Канарісом, до речі, згодом страченого за антигітлерівську змову.
  
  В результаті було домовлено про формування українського легіону чисельністю близько восьмиста вояків. З українського боку командиром став Роман Шухевич, як людина з найбільшим військовим досвідом серед керівників націоналістичного руху. Саме цей момент – співпраця з німцями і утворення з ними українських формувань в складі німецької армії є головним у звинуваченнях проти Шухевича.
  
  Чи мав він право піти на співпрацю із злочинною Німеччиною? Відповідаючи на це питання слід знову таки оцінювати ситуацію не з висоти 2008, чи навіть 1945, а лише 1941, коли власне приймалося це рішення.
  
  Адже для нас німецька армія — це мільйонні жертви, це те, що було озвучено і засуджено Нюрнберзьким трибуналом в 1945 році. Проте цього всього ще не було у 1941 році. Німецька армія тоді сприймалася як єдина сила, здатна зруйнувати існуючу міжнародну систему, в якій не було місця для України. Як альтернатива жахливим репресіям, депортаціям та Голодомору, через які пройшли українці під радянською владою.
  
  Чи може в самій політиці створення національних легіонів в складі чужих армій було щось засадничо аморальне, що давало підставу засуджувати її як національну зраду? Ні, така політика використовувалася пригнобленими народами на той момент вже більше сотні років.
  
  Саме завдяки легіонам в чужих арміях вдалося створити національну армію, а відтак і відвоювати незалежність грекам, полякам, чехам, угорцям. Та й українці, як вже зазначалось, мали власний позитивний досвід такої політики, сформувавши Легіон Українських січових стрільців.
  
  Так, Шухевич воював у 1941-1942 роках у німецькій формі, але це не означає, що вдягаючи її він перебирав на себе відповідальність за всі злочини, вчинені вояками німецької армії.
  
  Як свідчать історичні дослідження, ще нікому не вдалося довести вчинення Шухевичем злочинів, хоч таких спроб було дуже багато. На його рахунок намагалися списати знищення польських професорів у Львові, участь в антиєврейському погромі, каральні акції проти білоруських сіл. Проте всі ці звинувачення залишилися необґрунтованими документально, а тому безпідставними.
  
  Отож, в ніч на 30 червня Роман Шухевич із вояками "Нахтіґалю" увійшов у своє рідне місто Львів, де він не був більше двох років. Вояки мали чіткі завдання від керівництва ОУН, які не узгоджувалися із вказівками німецького командування. Підготовлений німцями легіон спробував зіграти власну незалежну від них, а тому дуже небезпечну гру.
  
  Солдати Шухевича зайняли важливі пункти в місті, взявши його під контроль, щоб таким чином забезпечити реалізацію важливого політичного кроку ОУН – проголошення відновлення незалежності України.
  
  Цей крок не узгоджувався із німецькими силами, він мав поставити німців перед доведеним фактом (проти фюрера використали його ж улюблений прийом у політиці) існування української держави.
  
  Значною мірою українцям це вдалося – ввечері 30 червня оголошено Акт відновлення української державності, вже через кілька годин владу на місцях почали перебирати заздалегідь підготовлені кадри.
  
  Німці зайняті швидким просуванням на схід не зуміли швидко прореагувати на цей крок.
  
  Проте Роман Шухевич не став свідком одного із найважливіших для нього кроків ОУН — проголошення незалежності. Радісний для багатьох українців день 30 червня вразив його трагічною вісткою.
  
  Серед тисяч в’язнів, по-варварськи замордованих НКВД під час відступу радянської влади, знайшли убитим його брата Юрія.
  
  Людину далеку від політики, співака-тенора, виступи якого проходили в Львівській опері.
  
  Мати, що не встигла натішитися вісткою про повернення одного сина, дізналася про втрату іншого.
  
  Тисячі таких матерів, батьків, братів, сестер по всій Західній Україні назавжди запам’ятали гори трупів як слід, який залишила по собі радянська влада.
  
  Німці швидко опанували ситуацію, що на деякий час вийшла з-під їх контролю.
  
  Першим їх кроком стало усунення з політичної арени українського військового формування "Нахтіґалю", вояки якого могли завадити реалізації подальших планів.
  
  Щоб розосередити українську частину і таким чином позбавити військової опори щойно створений уряд задекларованої української держави, німці надали воякам "Нахтіґалю" тижневу відпустку, мотивуючи своє рішення необхідністю дати можливість українським солдатам і старшинам знайти своїх родичів серед закатованих у в’язницях і поховати їх.
  
  
  Бійці куреня "Нахтігаль". Другій зліва сидить Роман Шухевич - майбутній Головний Командир УПА. Фото з сайту "Українське військо"
  
  
  Після завершення відпускного тижня командування Вермахту, щоб не залишати у Львові української військової частини, віддало наказ "Нахтігалю" 7 липня 1941 покинути місто.
  
  Тим часом, німецькі органи безпеки спочатку затримали для переслухання, а згодом і заарештували провідника ОУН Степана Бандеру та його заступника і прем’єра проголошеної держави Ярослава Стецька. Масових репресій проти націоналістів не розгортали ще декілька місяців, очікували як складеться ситуація на фронті.
  
  Після взяття Києва, потреба у заграванні з українцями відпала. Почалися репресії. Першими серед українців, мішенню для гестапо стали націоналісти, що активно розгорнули свою діяльність на всі території України.
  
  В наказі служби безпеки Німеччини від 25 листопада 1941 року вказувалось, що члени ОУН є небезпечними політичними злочинцями, що готують повстання проти Третього Рейху, а тому їх слід арештовувати і таємно страчувати.
  
  Період союзництва закінчився, обидві сторони не задоволені його результатами (жодна не зуміла цілком використати для своїх інтересів партнера) перейшли у стан війни. Так почалося жорстоке протистояння ОУН та Німеччини, яке тривало до завершення німецької окупації України в 1944 році.
  
  Шухевич, прив’язаний до легіону, тривалий час був відрізаний від цієї боротьби. В перші тижні арештів він перебував на фронті, згодом українських вояків, вочевидь через політичну ненадійність звідти забрали, і обеззброєних під німецьким конвоєм відправили до Нойгамеру, де батальйон дислокувався до початку німецько-радянської війни.
  
  
  Роман Шухевич (псевдо - "Тарас Чупринка"), Головний Командир УПА, 1942. Фото з сайту "Українське військо"
  
  З кінця вересня 1941 легіонерам було повернено зброю й залучено до бойової підготовки. На той момент його вояки вже отримали інформацію про масові німецькі репресії проти ОУН, тому вирішили звернутися до німецького командування з заявою.
  
  Документ складався з 10 пунктів, у яких містилися вимоги відновити проголошену незалежність України, звільнити арештованих членів ОУН, забезпечити матеріально членів родин бійців Легіону, українізувати весь командний склад Легіону і направити його на боротьбу з більшовиками
  
  Не вимагати від учасників Легіону складати присягу на вірність Німеччині (цієї присяги так ніколи й не було), у разі продовження служби Легіону, надати можливість кожному бійцю підписати індивідуальний контракт строком на один рік.
  
  Німці не готові були давати жодних відповідей на політичні пункти заяви, натомість частково погодилися з останніми вимогами — переформування Легіону в частину охоронної поліції і підписання з 1 грудня 1941 індивідуальних контрактів з бійцями батальйону на один рік служби.
  
  Чому Шухевич відразу не кинув виклик німцям, перейшовши в антинімецьке підпілля, а ще цілий рік прослужив у них? Тому, що жодних шансів зробити це не було, тому що він як командир відповідав за життя сотень своїх вояків, непокора яких в той момент однозначно означала б смерть.
  
  Весною 1942 німецьке командування вирішило перекинути український батальйон до тилової зони 3-ї танкової армії генерал-полковника Райнгардта, підпорядкувавши його 201-й дивізії охоронної поліції генерал-лейтенанта Якобі.
  
  Тому в спеціальній літературі український Легіон, який не отримав порядкового номера, здебільшого називають 201-й батальйон охоронної поліції, хоча самі бійці називали свою частину "Курінь імені Євгена Коновальця".
  
  У Білорусії батальйон не був сконцентрований в одному місці. Солдати його чотами й сотнями розсіювалися по різних опорних пунктах. У Білорусії курінь отримав завдання охороняти мости на ріках Березині та Двіні. Для цього Легіон розташували на просторі уявного квадрату зі сторонами по 50 кілометрів.
  
  Відділам, що перебували в містечках (там головним чином квартирували чоти після боїв у лісах), було також доручено охороняти місцеву німецьку адміністрацію. Крім того, до обов'язків українців належало постійне прочісування лісових масивів для виявлення й знешкодження партизанських баз і таборів.
  
  Документальних джерел про перебування Романа Шухевича на Білорусі практично немає, чи не єдиним джерелом про його діяльність цього періоду є спогади його колег із батальйону. Саме тому, тепер, після розвінчування міфу про участь Шухевича в антиєврейських акціях у Львові в 1941 році, починає розкручуватися проблема його можливої участі в пацифікаційних акціях проти білоруського населення в 1942 році.
  
  Адже якщо документів немає, значить довести, що Шухевич не брав участі в таких акціях буде важко. Знову презумпція винуватості. Напевно, якби існували бодай якісь докази участі Шухевича у знищенні мирного населення в Білорусі, ці факти уже давно, ще в радянські часи були б вписані в історію "українсько-німецьких буржуазних націоналістів", ними б сьогодні завзято оперували противники визнання УПА.
  
  Як беззаперечний аргумент у звинуваченнях проти Шухевича висувається факт участі українських вояків в боротьбі проти партизан на території Білорусі. Очевидно, що і Роман Шухевич і його вояки брали участь в цих акціях, от тільки партизани, з якими вони боролися, були далеко не ті "народні месники", про яких писала радянська пропаганда і яких досі зображають в російському кіно.
  
  Це були спеціальні диверсійні загони НКВД та ГРУ. Виконуючи доручення "Центру" диверсанти не особливо враховували, як їхня діяльність відіб’ється на місцевому населенні. Маючи спеціальне забезпечення, вони часто провокували німецькі репресії проти мирних жителів, аби таким чином посилювати антинімецькі настрої, необхідні для створення ґрунту для повернення радянської влади.
  
  1 грудня 1942 закінчився підписаний бійцями батальйону контракт, продовжити його вони відмовилися. На той момент в Україні вже розгорталася діяльність загонів УПА, тому вони розуміли, що їх знання та вміння саме там будуть вкрай необхідними.
  
  З 5 грудня 1942 до 14 січня 1943 тривало перевезення українських добровольців з Білорусії до Львова. У Львові рядові учасники батальйону звільнялися, а офіцери-українці арештовувалися й утримувалися в ув’язненні до квітня 1943.
  
  Деяким з них вдалося втекти з-під варти ще під час конвоювання. Серед них і Роману Шухевичу, для якого з початком 1943 року почався новий підпільний період діяльності, який тривав аж до загибелі. Багато інших вояків легіону теж влилися в лави повстанців, вдало застосовуючи здобуті від німців знання в боротьбі зі своїми колишніми вчителями.
  
  Володимир В’ятрович, Український інститут національної пам’яті, для УП

• 2008.05.23 | igorg

  Священник Яков Кротов: Молитва о Бандере

  http://maidan.org.ua/static/mai/1211530946.html

• 2008.06.02 | igorg

  Документи ФСБ (доповіді агентів НКВД) про УПА

  http://maidan.org.ua/static/news/2007/1212411129.html
  
  http://www.mid.ru/ns-arch.nsf/932b471b7dc29104c32572ba00560533/8069d21d3aa78d45c325745800262453?OpenDocument
  
  ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ ОУН-УПА
  
  ИЗ ДОКУМЕНТОВ НКВД-МГБ СССР
  РАССЕКРЕЧЕНО В 2008 ГОДУ
  
  
  Графика написания передана без изменений
  
  ИСТОРИЯ
  
  
  (из сообщения начальника 4 Управления НКВД СССР Судоплатова заместителю начальника 3 управления НКВД СССР Илюшину.
  5 декабря 1942 г. № 7/с/97)
  
  «Деятельность украинских националистов на Днепропетровщине и Полтавщине, с которой мне приходилось сталкиваться еще будучи в РСДРП/б в период моей работы в дореволюционное время, затем в период борьбы с петлюровщиной во время гражданской войны и наконец теперь, в ходе Великой Отечественной войны за время работы моей по заданию УНКВД, я довольно тщательно изучил, как в результате личного соприкосновения с ними, так и на основе собранных данных от лиц, близко стоящих к украинским националистам.
  Их нынешняя предательская деятельность имеет свое историческое прошлое.
  Еще до Октябрьской революции в г. Днепропетровске и в селах Днепропетровской области … существовали «просвиты», которые являлись проводниками националистических идей и вокруг которых группировалась украинская молодежь, попавшая под «идейное» руководство прожженных националистов…
  Во время гражданской войны указанные села явились очагами петлюровского движения, там формировались петлюровские части; в г. Днепропетровске был сформирован корпус и в с.Козельщине были сформированы 2 дивизии.
  После разгрома петлюровщины … активные петлюровцы ушли в глубокое подполье и лишь в 1921 году легализовались, вошли в УКП и использовали легальные возможности для активизации националистической работы…
  Эти лица с приходом немецких оккупантов на Украину оказались на службе у немцев». ЦА ФСБ России. ф. 100, оп.11, д.7, л. 60-66
  
  (из Протокола допроса Кутковца Ивана Тихонович. 1 февраля 1944 г.)
  
  Вопрос: Расскажите подробно об известной вам деятельности украинских националистов в областях Западной Украины?
  Ответ: Еще задолго до германо-польской войны 1939 г. в Западной Украине существовала организация украинских националистов, т.н. «ОУН».
  Этой организацией руководил полковник Евген КОНОВАЛЕЦ (быв. командир 1-го стрелкового корпуса «Сичевых стрельцов»).
  После того, как КОНОВАЛЕЦ в 1938 году в Роттердаме был убит, организацию возглавил быв. начальник штаба КОНОВАЛЬЦА полковник МЕЛЬНИК.
  Высшей руководящей инстанцией ОУН являлся краевой провод.
  Своими задачами ОУН ставила в первую очередь борьбу с польской государственностью, за национальное освобождение украинских земель, входивших в состав территории польского государства, а также за «освобождение» и «объединение всех украинских земель в единое украинское т.н. «Соборное» государство.
  С давних времен Германия, претендуя на захват богатых украинских земель была заинтересована в существовании ОУН, имея в виду в последующем использовать ее борьбу за создание «самостоятельной» Украины в своих интересах.
  Исходя из этого, Германия всемерно содействовала ОУН в ее практической деятельности, предоставляла убежище для националистов эмигрантов и финансировала ОУН. Издаваемая газета «Сурма», бюллетени и другая националистическая литература печаталась в Германии. Часть националистической литературы нелегально издавалась во Львове, Кракове и других городах Западной Украины» ЦА ФСБ России. ф 4, оп. 3, д.818, л. 177-186.
  
  НАЦИОНАЛИСТЫ В ПЕРИОД ОККУПАЦИИ НЕМЦАМИ УКРАИНЫ
  
  (из сообщения начальника 4 Управления НКВД СССР Судоплатова заместителю начальника 3 управления НКВД СССР Илюшину.
  5 декабря 1942 г. № 7/с/97)
  
  «Украинские националисты, ранее находившиеся в подполье, встречали немцев с хлебом-солью /в Днепропетровске, Перещепино, Кишеньке и др./ и оказывали им всяческую помощь.
  Немецкие оккупанты широко использовали националистов для организации в оккупированных областях УССР, так называемого «нового порядка».
  Стремясь создать видимость участия самих украинцев в управлении государственным аппаратом, немцы поставили во главе административных и муниципальных органов, организованных на оккупированных территориях патентованных предателей украинского народа.
  Пост мэра города Амурнижнеднепровска был предоставлен ЧЕРНЕТЕ-КАЛЕНИКУ.
  Областным судьей Днепропетровской области был назначен МАНЖЕЛЕЙ Федор Иванович, ГАВРИЛЕНКО Иван был определен на пост зам. Начальника Днепропетровской областной полиции, советником гестапо в г.Днепропетровске является ГАВРИЛЕНКО Иван Федорович, на должность начальника Амурнижнеднепровской полиции был назначен ЗЕЛЕНСКИЙ Никита, уроженец с.Мануйловки, быв. правый эсер, затем укапист, позже пролезший в КП/б/У, работал обер-мастером завода им. К.Либкхнета в Н-Днепровске, был исключен из партии, судим, в 1929 г. скрылся из Днепропетровска и вновь появился только при немцах.
  Старостой с.Знаменки, Н-Московского района, Днепропетровской области был назначен ПЕТРЕНКО Савва.
  Секретарем городской полиции в гор. Амурнижнеднепровске и советником гестапо назначен РЕВОЛЬ Даниил, уроженец с.Мануйловки.
  Двоюродный брат ЧЕРНЕТА-КАЛЕНИКА – ЧЕРНЕТА Петр, уроженец с. Мануйловки, быв. правый с-р, при немцах являлся председателем «просвиты» в с.Мануйлове, при Петлюре был волостным старостой и организатором петлюровских частей, затем состоял в УКП, арестовывался органами НКВД. Работает а Амурнижнеднепровской полиции…
  Необходимо отметить, что немцы, зная прошлое указанных сел и городов Днепропетровской и Полтавской областей, так называемого Кишеньско-Орельского района, поставили их в привилегированное положение по сравнению с другими селами
  Превратив Кишеньско-Орельский район в свою опорную базу, немцы с помощью украинских националистов очистили этот район от всего советского. Так, например, в с.Ст. Орлик весной 1942 года немцами было изъято и затем расстреляно в лесу возле р.Днепр 60 семейств советского актива, в с.Китай-городе немцы расстреляли 45 семейств, в с.Ждановка, Котовского района изъято 35 семейств, в с.Нехвороща расстреляно около 200 семейств, в с. Перещепино расстреляно около 100 семейств, а 2 чел. – быв.пом.нач. РКМ и бригадир колхоза /фамилии их не знаю/ были повешены на воротах немецкой комендатуры. Подобные зверства имели место и в ряде других сел.
  После этого немцы осуществили широкую вербовку среди местного населения для службы в полиции в других районах, главным образом прилегающих к Самарским лесам.
  Для борьбы с партизанским движением немцами были организованы из украинских националистов карательные отряды и направлены в с.Знаменка, Н-Московского района 150 чел, под командованием ПЕТРЕНКО Саввы в с.Васильевка, Перещепинского района 100 человек.
  С февраля месяца 1942 года немцы приступили к формированию «добровольческой украинской национальной армии».
  В этих целях они предварительно произвели переучет всех военнообязанных с 19 до 45 лет.
  Набор «добровольцев» в украинские части производился в райцентрах военными отделами, а формирование происходило в городах Кременчуг, Кривой Рог, Днепропетровск, Сталино и Мариуполь.
  Вербовка «добровольцев» в украинскую армию производилась путем вызова в военный отдел военнообязанных, где им предлагалось «добровольно» вступить в «украинскую национальную» армию и при этом объявлялось, что последняя будет защищать только интересы Украины. Отказавшихся почему либо вступать «добровольно» в армию, немцами рассматривались, как неблагонадежные, арестовывались и отправлялись в специальные концлагеря, имеющиеся в г.г.Кременчуге и Днепропетровске.
  Для подготовки командных кадров в г.г.Кривом Роге и Днепропетровске организовывали офицерские школы.
  Курсанты в этих школы набирались из украинских националистов, быв. командиров Красной Армии. Преподавательский состав в школах состоит из немецких офицеров-инструкторов.
  Обучение рядового состава «украинской армии» производится уже выпущенными из школы офицерами – украинцами, под наблюдением немецких офицеров. Дисциплина введена палочная.
  Из бесед с семьями и солдатами «украинской армии» мне стало известно о том, что сформированные украинские части немцы отправляют в Западную Украину и, главным образом, в г.Луцк. где, якобы, формируется «украинская армия», которая будет направлена против Англии.
  Наиболее надежные «украинские части», сформированные из петлюровских элементов, немцами используются для борьбы с партизанами….
  Украинские националисты разъезжали по селам и агитировали крестьян вступать в «свою» армию, которая будет защищать их же интересы.
  В первых числах апреля месяца 1942 года при выезде ЧЕРНЕТА-КАЛЕНИКА в с.Подгороднее, депропетровского района, где он пытался убедить украинцев в необходимости «добровольного» вступления в «украинскую» армию, он был принят сходом, состоящим примерно, из 5 тысяч человек, весьма недружелюбно, высмеян и освистан. В результате такого приема, ЧЕРНЕТА-КАЛЕНИК должен был не закончив своей речи быстро ретироваться. При отъезде из села мальчишки забросали его машину песком и камнями.
  За оскорбление своего ставленника, немецкие оккупанты расстреляли 400 человек. Описи на расстрел были составлены старостой с. Подгорное /фамилии его не знаю/, быв.кулак, петлюровец, активный укапист, несколько раз арестовывался органами НКВД и нач.полиции ДУБ Иваном – бывш.петлюровец, «вильный козак».
  В с.Знаменка, Н-Московского района неоднократные попытки старосты собрать крестьян на сход не увенчались успехом, немецким агитаторам пришлось уехать ни с чем.» ЦА ФСБ России. ф. 100, оп.11, д.7, л. 60-66
  
  ПЕРВЫЕ РАЗОЧАРОВАНИЯ ОТ НЕМЦЕВ
  (из сообщения начальника 4 Управления НКВД СССР Судоплатова заместителю начальника 3 управления НКВД СССР Илюшину.
  5 декабря 1942 г. № 7/с/97)
  
  «В мае 1942 года верховным комиссаром Украины КОХОМ декларативно было объявлено, что вся правобережная Украина является восточной областью Германии и впредь должна именоваться «Малой Германией».
  Чтобы успокоить украинских националистов, немцы поспешили разъяснить, что это мероприятие временное – до окончания войны и что после войны будет создано украинское государство под протекторатом Германии.
  В связи с этим при верховном комиссаре Украины КОХЕ, якобы, создана «украинская рада», в которую вошли украинские националисты, готовые до конца служить своим немецким хозяевам.
  К этому периоду относится ряд имевших место эксцессов, явившихся результатом недовольства националистов политикой немцев на Украине.
  Так, например, в с.Соленом, того же района, Днепропетровской области, в мае с.г. украинскими националистами был вывешен на здании районной управы петлюровский желто-голубой флаг. На сходе они выступили с речами, в которых подчеркивали необходимость создания «самостоятельного украинского государства». За это немцы вскоре же повесили старосту, начальника полиции, его заместителей, председателя колхоза и уполномоченного колхоза. Трупы их висели для устрашения остальных в течение 8 дней.
  В Петропавловске, того же района, в зерносовхозе и в некоторых других селах, в июне месяце сего года на сходах выступили украинские националисты, которые призывали крестьян не давать немцам скот, хлеб и фураж.
  За это немцы расстреляли и повесили в Петропавловске 15 человек – старосту, начальника полиции, всех полицейских, директора зерносовхоза и его жену, агронома и 3-х бригадиров.
  Откровенное объявление немцами украинской земли «Малой Германией», расстрелы, виселицы и другие репрессии толкнули отдельные прослойки украинских националистов к мысли об организации борьбы с немцами.
  Рассматривая бывш. красных партизан и коммунистов, как реальную силу, могущую в нынешней обстановке повести за собой массы украинцев, враждебных немцам, б.укаписты и петлюровцы пытаются установить с ними контакт для совместных действий против немцев.
  В апреле-мае с.г. городской голова г. Амурнижнепетровска ЧЕРНЕТА-КАЛЕНИК и областной судья МАНЖЕЛЕЙ Ф.И. приезжали в с.Подгороднее, Днепропетровской области, к бывш. крупному партизанскому деятелю в 1918г. – КУЛЕБА-ЗАРИАКУ Порфирию и предлагали ему совместно работать против немцев. КУЛЕБА их предложение не принял. 12 мая с.г. КУЛЕБА был убит на улице села Подгороднее.
  В мае с.г.ЧЕРНЕТА-КАЛЕНИК разыскал проживающего в селе Дневка Днепропетровского района ДУБА Никифора, бывшего в 1918 г. командиром партизанского отряда и повел с ним переговоры о совместных действиях против немцев.
  Опасаясь провокации со стороны ЧЕРНЕТА-КАЛЕНИКА, ДУБ предложение его категорически отверг, а сам скрылся из села Дневка в с.Сухачевку.
  В последних числах мая с.г. ЧЕРНЕТА-КАЛЕНИК и МАНЖЕЛЕЙ прислали с нарочным бывш. партизану ЗАВИЗНОМУ 2 письма, в которых намекали на желательность совместной работы и предлагали устроить его на хорошую должность. На эти письма ЗАВИЗНОЙ не ответил.
  И руководители партизанского движения и рядовые советские патриоты на Украине рассматривают б.укапистов и петлюровцев, как предателей своего народа и на соглашение с ними не идут». ЦА ФСБ России. ф. 100, оп.11, д.7, л. 60-66
  
  (из Протокола допроса Кутковца Ивана Тихоновича. 1 февраля 1944г.)
  
  «В связи с продвижением немцев на Восток, в начале июля 1941 года Бандера в г.Львове с высоты городской ратуши провозгласил «самостоятельность» Украины, президентом назначил некоего СТЕЦКА.
  Несмотря на то, что по указке немцев БАНДЕРА провозгласил «самостоятельную» Украину, но вопрос создания национального украинского правительства немцы затягивали.
  К концу 1941 года, когда большая часть территории Украины была немцами оккупирована, то БАНДЕРА стал настоятельно требовать создания правительства.
  Немцам невыгодно было создавать украинское национальное правительство, они «завоевали» Украину и считали ее восточной колонией «Третьей империи» и власть над Украиной делить с БАНДЕРОЙ не пожелали и этого соперника они убрали. Однако в отношении остальных ОУНовцев репрессии немцы не применяли, так как они еще рассчитывали использовать националистов в своих целях в части влияния на националистически настроенные слои украинского населения.
  Кроме того, в это время украинская полиция, созданная ОУНовцами несла активную охранную службу в тылу немецкой армии по борьбе с партизанами, по задержанию советских парашютистов и выискивала советско-партийных активистов.
  После того, как на оккупированной территории Украины немцы укрепили местные органы власти своими шефами из лиц немецкой национальности, то в немецкой печати стали появляться статьи высмеивающие стремление о «самостоятельности» Украины, открыто называя Украину своей колонией.
  Пытаясь сохранить свой авторитет перед населением, ряд видных ОУНовцев, как то: ВОЛОШИН Ростислав – зам. председателя Областной управы по Ровенской области, МАРЧЕНКО Андрей – председатель управы по Луцкой области, МАРЧЕНКО Андрей-секретарь Ровенской областной полиции и ИЛЮК - комендант областного УДСБ - стали перед населением открыто выступать против немцев.
  Выступление против немцев со стороны ОУНовского актива имело место и в других местах, в результате чего в конце 1941 и в начале 1942 г.г. ОУНовский актив стали подвергать, под различными предлогом, аресту, ликвидации на местах, особенно в областях, украинскую административную власть.
  В этот период подвергались аресту только «бандеровцы», «мельниковцев» немцы не трогали.
  Оставшиеся еще на своих постах в административном аппарате «бандеровцы» получили приказ краевого провода начать подготовительную работу для перехода в подполье.
  Находившиеся уже к тому времени в подпольи «бандеровцы» налаживали связь подполья и выискивали места укрытия для других членов ОУН.
  Кроме этих мероприятий «бандеровцы» усилили вооружение и боевую подготовку украинской полиции и приступили к организации по селам боивок, которые вначале несли охранную службу.
  В связи с тем, что среди националистической части населения стала ускользать перспектива создания «самостоятельной» Украины, издевательства немцев над населением усиливали в широких массах украинского народа враждебность к немцам, последние стали перед угрозой, что население, способное носить оружие, пойдет в партизаны и будет вести активные боевые действия в их тылу.
  К тому времени, в частности в Ровенской области, оперировало ряд больших партизанских отрядов.
  Все это было предвестником крупных антигерманских выступлений широких масс украинского населения.
  Немцы стали искать выход из создавшегося положения. Нужно было у националистически настроенной части населения поддержать перспективу возможного существования «самостийной» Украины, а также отвести от себя удар выступления широких масс украинского населения.
  
  СОЗДАНИЕ УПА
  
  И этот выход был найден. Немцы, руководя проводом ОУН, перевели ОУНовские организации на «нелегальное» положение, создали УПА и этим возродили надежду у националистически настроенного населения, что в борьбе они достигнут «самостоятельной» Украины и это способствовало им отвести от себя удар антигерманского выступления широких масс украинского населения.
  Создание УПА ни в коей мере не являлось опасным для немцев, так как УПА руководил краевой провод, состоящий из агентов гестапо и такие же гестаповцы создавали и руководили УПА.
  В доказательство того, что перевод ОУН в подполье и создание УПА является делом рук немцев, приведу ряд существенных фактов:
  В конце 1942 года и начале 1943 года в период подготовки и перевода ОУНовских организаций в подполье и создания УПА, националистами «нелегально» издавался информационный бюллетень «Информатор» и журнал «До зброи».
  На обложках этих журналов указывалось, что они печатались при нелегальном штабе ОУН, а на специально выпущенных юбилейных бюллетенях, посвященных памяти погибшего «бандеровца» «ЛЕГЕНДЫ» и других, указывалось место печатания в организационной типографии в г.Одессе.
  Фактически же вся эта литература печаталась в гор. Луцке, в областной типографии при генеральном комиссариате при непосредственном участии немцев.
  Когда УПА находилась в лесах Тучинского, Александрийского и Кременецкого районов крупными соединениями и имела возможность вести активные действия против немцев, то она этого не делала, так как провод ОУН не давал санкции.
  Только лишь после того, когда УПА разукрупнилась и провод ОУН не смог держать под своим влиянием мелкие отряды, то отдельные подразделения УПА стали нападать на немцев.
  Характерно, что во всех воззваниях, листовках и др.документах говорилось о задачах УПА вести бои с немцами и с партизанами, но фактически УПА с немцами играли «в кошки и мышки», а всемерно охотились за партизанами.
  В свою очередь немцы всегда знали места стоянки отрядов УПА, но активных мер к их уничтожению не принимали, а ограничивались только направление в эти районы незначительных экспедиций и стоянки отрядов УПА забрасывали листовками, в которых угрожали уничтожением.
  Характерно, что пока в том или ином населенном пункте стояли отряды УПА, то немцы их не трогают, а как только отряды из этих сел уйдут, то появляется немецкая экспедиция и начинает сжигать села и расстреливать население.
  Фактически же немцы, создавая видимость войны с УПА, воевали не с УПА, а с мирным населением, сохраняя УПА для борьбы с Красной Армией.
  Украинское население, даже не националистически настроенное, в лице УПА видело свою защиту от немцев, всемерно помогало УПА продовольствием, одеждой, транспортом и т.п.
  Очень важным обстоятельством является следующее:
  В сентябре 1943 года по заданию краевого провода ОУН шесть куреней УПА было сведено в одну группу с заданием окружить и уничтожить партизанский отряд т.МЕДВЕДЕВА, но для уничтожения немецких карательных экспедиций, которые жгли села, убивали мирное население УПА на одной операции не организовывала.
  Немцы знали, что ОУНовцы облагают население налогом для УПА, где и какие молочарни, мельницы, маслобойни – работают для нужд УПА, но они этому не противодействовали…
  
  Для того, чтобы не допустить антифашистских выступлений в широких массах населения, немцы через провод ОУН создали УПА, где сконцентрировали большое количество мужского населения, способного носить оружие, а через бандитские группы «СБ» усилили террор над оставшимся населением.
  Руководя через провод ОУН УПА и «СБ» немцы предотвратили нарастающую против себя опасность.
  Для того, чтобы украинские националистические элементы не разобрались в жульнической политике немцев, последние разрешают краевому проводу ОУН издавать литературу с призывом к борьбе с немцами, но стрелять немцев проводу и штабу ОУН они разрешения не дали». ЦА ФСБ России, ф.4, оп. 3, д.818, л. 177-186
  
  (из докладной записки Народного комиссара государственной безопасности УССР Савченко Народному комиссару государственной безопасности СССР Меркулову.1 марта 1944 г. № 341/С, г.Киев)
  
  «Подробно история возникновения УПА, на основании добытых из разных источников данных и документальных материалов представляется в таком виде:
  30 июня 1941 года Степан Бандера явочным порядком созвал во Львове «Украинское национальное собрание», которое провозгласило создание украинского государства и опубликовало по этому поводу специальную декларацию.
  Во главе украинского национального правительства» « БАНДЕРА поставил своего заместителя ОУН Ярослава СТЕЦЬКО.
  Одновременно БАНДЕРА приступил к формированию, так называемой, Украинской национальной армии».
  Однако, немцы предложили БАНДЕРЕ распустить сформированное «правительство» и аннулировать опубликованную декларацию. БАНДЕРА отказался выполнить это требование, после чего немцы арестовали БАНДЕРУ, СТЕЦЬКО и других активных участников ОУН и этим положили конец существованию «Украинского правительства»
  Всем немецким оккупационным властям на Украине 19 ноября 1941 года была разослана директива, предписывающая не допускать в органы самоуправления и полиции сторонников бандеровского движения, а 25 ноября 1941 года немцы издали приказ об уничтожении их.
  Вследствие начавшихся со стороны немцев массовых репрессий в отношении бандеровцев, последние перешли на нелегальное положение и повели активную работу по созданию подпольных оуновских организаций и боевых вооруженных групп – «боевок».
  В течение 1942 года бандеровцы провели большую работу по созданию широкой сети подпольных вооруженных боевых групп на территории Западной Украины.
  В марте 1943 года на базе этих боевых групп бандеровским проводом ОУН началось формирование, так называемой, «Украинской Повстанческой Армии»/УПА/, во главе которой вначале был поставлен некто «ЮРКО» /оуновская кличка/, а в мае 1943 года некий Клим САВУР с званием «Главнокомандующего УПА».
  О Климе Савуре нам известно, что он имеет еще один псевдоним «ОХРИМ», сын или племянник Львовского адвоката.
  Формирование УПА бандеровцами проводилось под лозунгом необходимости борьбы с немецкими оккупантами и советскими партизанами.
  Истинные же причины формирования УПА кроются не столько в необходимости вооруженной борьбы с немецкими оккупантами, сколько в стремлении – играя на ненависти населения к оккупантам, усилить свое влияние среди украинского населения Западных областей Украины и повести борьбу с развернувшейся зимой 1942-1943 г.г. партизанским движением на территории Волыни и Полесья и, таким образом, создать вооруженную опору для ОУН.» ЦА ФСБ России, ф.100, оп.11, д.7, л.143
  
  (из докладной записки Народного комиссара государственной безопасности УССР Савченко Народному комиссару государственной безопасности СССР Меркулову.1 марта 1944 г. № 341/С, г.Киев)
  
  «Основное ядро командного и рядового состава УПА составляют кадры оуновских нелегалов из числа буржуазной городской и сельской интеллигенции и идущей за ней молодежи…
  Командный состав от командиров сотен и выше назначается краевыми «Проводами» ОУН из активных оуновцев, преимущественно галичан. Назначать на командные должности УПА волынцев ОУН зачастую избегает, считая их менее надежными.
  (…) установлено, что в лесах Стыдинского и Степаньского районов /вблизи Костополя Ровенской облати/ находится офицерская шеола, возглавляемая бывшим полковником царской армии ГОНЧАРЕНКО и инженерно-саперная школа под начальством некоего «ГОРНОСТАЯ» /оуновская кличка/.
  Кроме того, по требующим проверки данным, подготовка командных кадров УПА проводится украинскими нациоанлистами при помощи англичан в Канаде, где организованы летные и другие школы.
  Кроме оуновских нелегалов, составляющих основной костяк УПА, ОУН широко использовала для пополнения рядов УПА созданную немцами в начале оккупации Украины, так называемую, украинскую полицию.
  Известно, что бандеровцы в практике своей работы уделяли большое внимание насыщению местной украинской полиции своими националистическими кадрами, которые при формировании УПА, по указанию ОУН, бежали из полиции с имевшимся у них оружием и вступали в УПА. Такие факты, в частности, были зарегистрированы на Волыни и в Полесьи.
  Для пополнения рядов УПА, в сентябре 1943 года Главным командованием УПА в захваченных ею районах Волыни и Полесья была проведена «мобилизация» мужского населения и увод его в леса, в банды УПА.
  Вследствие того, что в ряде мест значительная часть населения пыталась уклониться от «мобилизации» оуновцы применяли террористические меры к семьям и родственникам уклоняющихся.
  По добытым данным и показаниям захваченных участников УПА, в некоторых подразделениях УПА и особенно в подразделениях Северной группы УПА «мобилизованные» составляют 60%.»Мобилизованная» часть личного состава УПА в боевых столкновениях является неустойчивой. Большинство лиц из этой категории стремится, при удобном случае, бежать из УПА…
  Часть дезертирующих из УПА, одиночками, группами и целыми подразделениями переходят с оружием к партизанам, а часть уходит в леса и, оставаясь на освобожденной территории, продолжает скрываться в лесах, боясь репрессий со стороны органов Советской власти». ЦА ФСБ России, ф.100, оп.11, д.7, л.140-179
  
  УНИЧТОЖЕНИЕ ПОЛЬСКОГО НАСЕЛЕНИЯ
  
  (из Протокола допроса Кутковца Ивана Тихоновича. 1 февраля 1944г.)
  
  «В период германо-польской войны украинские националисты сыграли активную роль по организации шпионажа, диверсии в тылу польской армии.
  За эти услуги, немецким командованием ОУНовцам была санкционирована расправа над польским населением, проживающим в областях Западной Украины, особенно в Галиции. В результате этой подлой деятельности были убиты тысячи польских семейств и сожжено сотни сел.
  Эта расправа продолжалась до прихода Красной Армии Западные области Украины». ЦА ФСБ России, ф. 4, оп. 3, д.818, л. 177-186
  
  (Агентурное сообщение из района города Ровно)
  
  «4» УПРАВЛЕНИЕ
  «4»августа 1943 г.
  
  Разослать:
  Меркулову СПЕЦСООБЩЕНИЕ
  Кобулову
  Федотову ЗАМЕСТИТЕЛЮ НАРОДНОГО КОМИССАРА
  ГОСУДАРСТВЕННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ СОЮЗА ССР
  
  Нач. «4» Управления НКГБ СССР тов. К О Б У Л О В У
  (Судоплатов)
  
  Из района гор. Ровно Получено 3 УШ.43г.
  Украинской ССР
  
  «Агент группы «НУД», возвратившийся из гор Владимир-Волынска, сообщил, что 18-го июля с.г. был очевидцем массового истребления украинскими националистами-бандеровцами польского населения, проживающего в гор. Владимир-Волынске.
  Во время богослужения в костелах бандеровцами было убито 11 ксендзов и до 2.000 поляков на улицах города.
  Немецкий гарнизон, полиция и казаки в количестве 600 человек не приняли никаких мер против расправы над поляками и лишь после расправы немецкое командование вывесило объявление, призывающее поляков вступать в жандармерию для борьбы с бандеровцами.
  Многие поляки, боясь репрессий, ушли на службу к немцам.
  
  
  П А Ш А».
  
  НАЧАЛЬНИК 2 ОТДЕЛЕНИЯ 3 ОТДЕЛА 4 УПРАВЛЕНИЯ
  НКГБ СССР
  (подпись)
  
  «4» августа 1943 года
  № 4/82183 ЦА ФСБ России. ф.100, оп. 11, д. 7, ст.102
  
  
  ОТНОШЕНИЕ УПА К МИРНЫМ ГРАЖДАНАМ
  
  (из Протокола допроса Кутковца Ивана Тихонович. 1 февраля 1944 г.)
  
  «Проживая на оккупированной территории, вращаясь среди националистов и участников УПА и исходя из личных наблюдений, я могу высказать свое мнение, что в УПА 60%, а то и больше, находятся мобилизованные, которые при удобном случае из УПА уйдут.
  Мобилизация в УПА происходила следующим образом:
  Находящийся в селе войсковик выделял из села по несколько человек для службы в УПА, преимущественно из лиц, служивших в Красной Армии или в польской и эти лица повесткой вызывались в определенное место на сборный пункт.
  Лиц, которые не являлись на сборный пункт, их «СБ» вылавливало и избивало шомполами. Неявившийся на сборный пункт получал в наказание 50 ударов шомполом.
  Дезертиров из УПА избивали шомполами и отправляли в концентрационные лагеря, а более злостных - физически уничтожали.
  Из-за экономии патрон их душили, т.н. путом (петлей сделанной из веревки).
  Крестьянина, который отказывался выполнить гужевое или какое либо другое обязательство – наказывали 25 шомпольными ударами.
  В Гощанском районе нет ни одного села, где бы не было битых шомполами. В каждом селе 15-20 человек подвергались шомпольным наказанием.
  Житель села Чудница, Гощанского района ШЕЛОДЬКО Максим, за невыполнение ряда обязательств, был приговорен к 115 ударам шомполов. Этот старик сбежал из села. При встрече со мной ШЕЛОДЬКО стал мне говорить: «Где бы найти власть и попросить, чтобы 115 шомпольных ударов разложить на свою семью, пусть немного дадут жене, дочке, сыну, ну и мне 50, но всех я не выдержу».
  
  ГРУППЫ «СБ»
  
  Все эти издевательства над населением осуществляет «СБ».
  «СБ» пользуется неограниченной властью - за малейшее неповиновение, советские высказывания, за какую либо связь с партизанами и прошлую активную советскую деятельность, за неявку на сход – эти бандиты избивали, душили и даже вешали людей.
  Бандеровцы» беспощадно уничтожали польское население и военнопленных и лиц, выходцев из восточных областей Украины.
  В селах Жаров, Глубочек, Витково, Чудница и др. Гощанского района, бандиты из «СБ» сожгли все дома, принадлежавшие полякам и очень многих поляков убили.
  В Тудорове, Гощанского района накануне его освобождения Красно Армией «бандеровцы» сожгли совхоз, а также сожгли рабочего этого совхоза САВИЦКОГО, его жену и детей.
  К жене САВИЦКОГО бандиты проволокой привязали двоих детей и живыми бросили их в огонь.
  В селе Русивле, Гощанского района был убит мой товарищ агроном КОЛИСОВ Дмитрий за то, что в кругу товарищей высказал симпатии к Советской власти.
  Не в меньшей степени террор организован и в отношении сельской интеллигенции. За малейшее невыполнение приказаний, пререкания учителя, врачи подвергались репрессиям.
  В августе 1943 года в селе Подоляны, Гощанского района на конференции учителей, которую проводил подрайонный пропагандист ОУН ПРИЩЕПА Николай из села Чудница, учительница МАРТЫНЮК из села Майков высказала свое несогласие с суждениями пропагандиста об учебных программах.
  После конференции участниками группы «СБ» МАРТЫНЮК была избита – ей нанесли 35 шомпольных ударов.
  В результате этой подлой деятельности «бандеровцев» население в полном смысле слова терроризировано и к «бандеровцам» враждебно относится.
  После оккупации немцами территории Западной Украины, в каждом селе «Бандеровцы» насыпали небольшие курганчики и наверху установили крест и украшали цветами. Эти курганчики насыпаны в честь «освобождения Украины от Красной Армии и в память погибших «бандеровцев»
  Посвящение этих могил происходило при сопровождении отъявленной националистической агитации священников и ОУНовских пропагандистов.
  В последующих возле этих могил происходили сходки крестьян.
  Летом 1943 года сходки возле этих могил значительно участились. На каждом сходе священники, пропагандисты из числа ОУНовцев выступали с националистическими речами и предупреждали население, что в случае прихода Красной Армии, кто выдаст «бандеровца» или же будет оказывать содействие Советской власти, то группой «СБ» будет уничтожен.
  Группы «СБ» в количестве 4-8 человек имеются в каждом селе, участники этих групп хорошо вооружены». ЦА ФСБ России, ф. 4, оп. 3, д.818, л. 177-186
  
  «АКТ
  
  1944 года апреля месяца 11 дня мы ниже подписавшиеся: Заместитель командира 1-го д-на 2-ой политчасти гв. л-нт Серибкаев Е, фельдшер гв. л-нт м/с Присевок П.А, комсорг д-на гв ст. с-т. Папушкин Н.Ф и жители села Нова Прыкуля Струсовского района Тарнопольской области тт. Гречин Ганька -45 лет, Гречин Марына -77 лет, Вадовиз Есафат – 70 лет, Бойчук Миля – 32 год, Бойчук Петро – 33 года, составили настоящий акт о нижеследующем:
  23 марта 1944 года, примерно в 7-00 утра в село Нова-Брикуля Струсовского района Тарнопольской области, пришли бандеровцы переодетые в красноармейскую форму, окружили село и начали собирать людей на работу.
  Собравши людей в количестве 150 человек вывели их южнее села на один километр. Примерно в два часа дня жители заинтересовавшись пошли искать, При этом установили, что на расстояние одного километра с южной стороны села Нова-Брикуля эти люди были расстреляны в количестве 115 человек. В числе расстрелянных оказались: т.т. Гречин Иван – 55 лет, Хомулек Максым, Дудо Андрей -65 лет.
  Вывод: Украинско-немецки националисты-бандеровцы совершили это преступное дело, расстрел мирных жителей, с целью провокации и противопоставить мирных жителей Красной Армии.
  Настоящий акт подписали:
  Заместитель командира 1/206 гв.л-нт Серибкаев
  Фельдшер 1/206 гв.л-нт Присевок
  Комсорг 1/206 гв.л-нт Папушкин
  +
  Жители села Гречин
  Водовиз
  Бойчук» Госархив, фонд 32, оп.11302, д.245, л.535+об
  
  
  (из докладной записки Народного комиссара государственной безопасности УССР Савченко Народному комиссару государственной безопасности СССР Меркулову. 1 марта 1944 г. № 341/С, г.Киев)
  
  «СБ является агентурным разведывательным и контрразведывательным отделом. Отделом этим непосредственно руководит командующий УПА Клим САВУР (один из псевдонимов Романа Шухевича – примечание наше).
  Филиалы отдела «Службы безпеки» имеются во всех подразделениях УПА, которые, как правило, возглавляются командирами этих же подразделений...
  Известно также что органы «Службы безпеки» имеются и в территориальных организациях украинских националистов – бандеровцев при краевых, областных, окружных, надрайонных и районных экзекутивах ОУН, возглавляемых комендантами, ведущие ту же работу, что и отделы «Службы безпеки» при УПА.
  Работа территориальных органов «Службы безпеки» ОУН и этих отделов при УПА тесно переплетается и контактируется» ЦА ФСБ России, ф.100, оп.11, д.7, л.140-179.
  
  
  
  
  
  
  «ПРОСВИТЫ»
  
  (из Протокола допроса Кутковца Ивана Тихонович. 1 февраля 1944 г.)
  
  «Вся работа «мельниковского» провода ОУН проводилась через «Просвиты». «Просвиты» были организованы во всех селах Ровенской области.
  В «Просвиту» принимались лица украинской национальности, которые в прошлом не являлись советскими активистами.
  «Просвита» содержалась на средства из членских взносов и пожертвований.
  Через «Просвиту» «мельниковцы» проводили среди населения националистическую агитацию и под прикрытием «Просвиты» проводили организационную работу по вербовке новых членов ОУН». ЦА ФСБ России, ф. 4, оп. 3, д.818, л. 177-186
  
  «ЖЕНСКАЯ СЛУЖБА УКРАИНЕ»
  
  «Вслед за частями передовой линии немецкой армии следовали группы ОУНовцев, которые в занятых немцами городах и селах создавали органы власти в форме областных, городских, районных и сельских управ, а также создавали украинскую полицию и параллельно с полицией создавали УДСБ (Украинская государственная служба безопасности).
  Тогда же под руководством «бандеровцев» в областном центре Ровно была организована «женская служба Украине», имеющая задачи среди женщин и особенно молодых девушек проводить воспитательную националистическую работу и подготавливать их для работы в ОУНовских штабах в качестве машинисток и в УПА в качестве санитарок.
  «Женской службой Украине» руководила ГЛИНСКАЯ, а ее заместителем была РОБИТНИЦКАЯ – родом из Клеваня, секретарем была Куцевич Нина, также родом из Клеваня». ЦА ФСБ России, ф. 4, оп. 3, д.818, л. 177-186
  
  (из сообщения УКР «Смерш» 1 Белорусского фронта Заместителю Народного Комиссара обороны СССР маршалу Советского Союза Жукову. 30.06.1944 г.)
  «Из числа захваченных во время операции трофейных документов обращает на себя приказ «ОУН» на 1944 год, в котором дается основное направление в проведении ряда мероприятий, в связи с вступлением Красной Армии на территорию западных областей Украины, организационного, разведывательного, террористического и пропагандистского характера…
  Этой деятельности уделяется в приказе основное внимание и с этого начинается самый приказ:
  « п.1 –В районах организовать разведывательную работу. В городах и местечках выделить по 2-3 женщины для разведывательно-организационной работы.
  п.4 –Подготовить определенное число людей в большевистские учреждения, лучше всего девушек из числа бывших комсомолок, которые симпатизируют нашему движению, Но еще не расконспирированы…»
  Наряду с разведывательной работой, приказом предусматривается создание в населенных пунктах террористических групп для убийства руководящих партийно-советских работников, с привлечением в эти группы девушек. В п.7 приказа говорится:
  «Создать террористические группы из отважных красивых девушек, с задачей ликвидации ответственных людей по должности, в том числе НКВД, забрасывать в определенные квартиры гранаты». ЦА ФСБ России, ф.100, оп.11, д.7 л. 250-251
  
  ПАУКИ В БАНКЕ
  (из Протокола допроса Кутковца Ивана Тихонович. 1 февраля 1944 г.)
  
  В 1940 г. в краевом проводе ОУН произошел раскол. Образовались две группы: «бандеровцы» и «мельниковцы».
  Раскол произошел на основе того, что БАНДЕРА считал себя, как имеющего «большие заслуги» перед украинским народом, стремился лично возглавить руководство краевым проводом ОУН.
  Причиной к этому расколу были следующие обстоятельства:
  В период польско-германской войны «бандеровцы», якобы захватили документы польской разведки и установили, что члены провода ОУН СЕНИК, СЦИБОРСКИЙ и БАРАНОВСКИЙ являлись агентами польской разведки и что об этом знал МЕЛЬНИК и не принимал никаких мер.
  О разоблачении СЕНИКА, СЦИБОРСКОГО и БАРАНОВСКОГО публиковалось в ОУНовской прессе и на документах стала уже подпись проводника краевого провода ОУН Степана БАНДЕРЫ.
  Для того, чтобы оправдать произведенный раскол в проводе ОУН, кроме разоблачения СЕНИКА, СЦИБОРСКОГО и БАРАНОВСКОГО в принадлежности к польской разведке, «бандеровцы» обвиняли «мельниковцев» в прогерманской их политике, говоря о себе, как представителях «украинского народа», которые без помощи немцев борются за «самостоятельную» Украину.
  
  ххх
  
  
  Нужно отметить, что в расколе провода ОУН немалую роль сыграл «ЯРЫЙ» - ЯРЫГО, уроженец Закарпатской Украины, офицер гестапо.
  «ЯРЫЙ» - ЯРЫГО вошел в состав «бандеровского» краевого провода ОУН и намечался в будущем правительстве «самостийной» Украины министром иностранных дел и финансов.
  Характерно, что после происшедшего раскола при встречах «бандеровцы» приветствовали друг друга так: один поднимал вверх правую руку и говорил – «Слава Украине», второй отвечал: «Героям слава».
  «Мельниковцы» приветствовали один другого так: один из них также поднимая вверх правую руку говорил: «Слава Украине», второй отвечал: «Вождеви слава».
  «Бандеровцы» создали себе новый тризуб, отличительные нагрудные знаки». ЦА ФСБ России, ф. 4, оп. 3, д.818, л. 177-186
  ххх
  
  «В связи с продвижением немцев на Восток, в начале июля 1941 года Бандера в г. Львове с высоты городской ратуши провозгласил «самостоятельность» Украины, президентом назначил некоего СТЕЦКА.
  На занятую немцами территорию Украины прибыли со значительным опозданием и на местах началась между «бандеровцами» и «мельниковцами» за власть.
  В результате этой драки за власть, в 1941 году в г.Житомире «бандеровцы» убили членов «мельникововского» провода ОУН СЦИБОРСКОГО и СЕНИКА, по дороге к Луцку был убит видный «мельниковец» ШУЛЬГА».
  
  БУЛЬБОВЦЫ, МЕЛЬНИКОВЦЫ, БАНДЕРОВЦЫ
  
  «В 1941 году не успели еще немцы подойти к старой советско-польской границе, как в Ровно явился БОРОВЕЦ Тарас, лет ему до 40, с отрощенной большой бородой, родом он из села Быстричи, Людвипольского района, Ровенской области. БОРОВЕЦ пытался устроиться на руководящую работу в Ровенскую областную полицию, но его почему то не приняли.
  После этого БОРОВЕЦ поехал в Сарны, где сгруппировал вокруг себя бывших петлюровцев и организовал «Полисскую Сич», и в эту «Сич» стал вербовать население Полесья, т.н. Полищуков. Организация «Сич» была организована с согласия немцев.
  В первое время БОРОВЕЦ вел борьбу с оставшимися в лесах Полесья частями Красной Армии.
  Вооружением и продуктами питания БОРОВЦА снабжали немцы.
  Тогда же БОРОВЕЦ назвал себя атаманом «Полесской Сичи» и присвоил себе псевдоним «Тарас БУЛЬБА».
  В конце 1941 года штаб «Бульбы» начал издавать в Олевске свою газету, которая называлась «Полесская Сич».
  «Бандеровцы» отнеслись к «Бульбе», как к самозваному атаману, называя его «Атаманией».
  Операции по уничтожению оставшихся в селах Полесья частей Красной Армии «Бульба» проводил совместно с частями немецкой армии.
  Создавая отряд до 3000 человек, «Бульба» поставил своей задачей отряд еще увеличить, за счет немцев его вооружить и одеть, а потом от немцев уйти, но немцы его замысел разгадали и попытались его обезоружить, но он скрылся в леса.
  Это относится, примерно, к осени 1942 года.
  Отколовшись от немцев «Бульба» попрежнему вел борьбу против партизан, но стал нападать и на немцев.
  Пытаясь привлечь «Бульбу» на свою сторону, немцы в конце 1942 года раза два с ним вели по этому вопросу переговоры, но они не увенчались успехом.
  Центрами «Бульбы» были Олевск и Сарны.
  Весной 1943 года немцы начали подвергать аресту «мельниковцев», были арестованы Улас САМЧУК и ДЕМОДОЛГОПОЛЬСКИЙ, МИСЧЕНКО Андрей скрылся.
  Основанием к аресту послужила помещенная в газете «Волынь» антинемецкая статья Улас САМЧУКА под названием: «Так было, так будет». Кроме того САМЧУК направлял свои антифашистские статьи в бульбовскую газету под названием «Земля и влада», впоследствии «бульбовцы» издавали газету «Оборона Украины».
  После этих арестов остальные «мельниковцы» весной 1943 года ушли в подполье и соединились с «Бульбой»…
  Примерно в мае 1943 года «Бандеровский провод» издал приказ обезоружить «бульбовцев» и после этого между ними началась вооруженная борьба.
  «БУЛЬБА» не согласился сложить оружие, сопротивлялся и в свою очередь обратился к «бандеровцам» с воззванием объединиться для совместной борьбы с немцами и советскими войсками за «самостоятельную» Украину.
  «БУЛЬБА» предлагал для руководства вооруженными силами создать военный политический совет, в состав которого должны были войти представители от «БУЛЬБЫ» и «бандеровского» провода.
  «Бандеровцы» согласились вести переговоры. Примерно летом 1943 года в селе Даничев, Мерижецкого района состоялась конференция по этим переговорам.
  В первый день конференции между «бульбовцами» и «бандеровцами» были достигнуты соглашения, но на второй день, когда должны были быть приняты окончательные решения, «бандеровцы» на конференцию не явились, а подвели в село Даничев свои отряды и продефилировали мимо дома, где находились представители «БУЛЬБЫ» и на этом переговоры закончились.
  Я лично считаю, что эти переговоры были сорваны по настоянию немцев.
  Вооруженная борьба после неудавшейся конференции усилилась, но «БУЛЬБА» в печати продолжал призывать «бандеровцев» к «перемирию», прекратить братоубийственную войну.
  После того, как «БУЛЬБА» не смог договориться с «бандеровцами», он в конце сентября 1943 года издал приказ свои отряды распустить, оружие спрятать и всем разойтись по домам.
  Это мероприятие «БУЛЬБЫ» « бандеровцы» описали в своей прессе, как его капитуляцию.
  Зимой 1943/1944 г.г. издание «бульбовской» литературы снова оживилось. «Бульбовцы» издавали большое количество листовок, в которых разоблачали «бандеровцев», как агентов гестапо. Особенно характерная в этом вопросе листовка под названием «Зозулене яйце».
  В конце декабря 1943 года «БУЛЬБА» по связям из села Тудоров прибыл в Гощу к Борису ГАЛЕЦКОМУ в сопровождении одного из своих адъютантов.
  В Гоще «БУЛЬБА» у ГАЛЕЦКОГО прожил 2-3 дня, где встретился с «бульбовцами» Николаем БАБИНСКИМ – председателем районной «Просвиты» Гощинского района, ЯЩИНСКИМ Евгеном. Эти указанные лица отправили его а Ровно, откуда он поехал через Варшаву в Женеву, где со слов «бульбовцев» ГАЛЕЦКОГО и БАБИНСКОГО, он должен встретиться с Андреем ЛЕВИЦКИМ, где подготовить материалы для выступления на международной арене по вопросам Украины. Среди «бульбовцев» также имели место суждения о том, что «БУЛЬБА» в Женеве должен вести переговоры с представителями английского правительства и, что якобы связь с представителями английского правительства по вопросу Украины уже установлена.
  С 26 по 29 января я имел ряд встреч с «бульбовцами», связи села Тудоров, гощанского района. В разговоре с «бульбовцами» ИВАСЮКОМ Вадимом, ДОЛГОПОЛЮКОМ Петром, СОСНОВСКИМ Сеньком и ДЕМЧУКОМ Ефимом они мне сообщили, что в Гощаковском районе находится близкий соратник «БУЛЬБЫ» по боевой деятельности в прошлом «партизан», под псевдонимом «КИВАЙ».
  «КИВАЙ», указанным мною выше «бульбовцам» дал указание – в Красную Армию по мобилизации не идти, 2-3 недели перепрятаться, а потом все «бульбовцы» будут организованном порядком отправлены в Полесские леса.
  
  ххх
  
  
  Среди «бульбовцев» также имеют место суждения о том, что предстоит, якобы, объединение «бандеровцев» с «бульбовцами» и что многие «бандеровцы» боясь перед народом ответственности за проделанные преступления, стараются перебежать к «бульбовцам».
  
  ххх
  
  Вопрос: Уточните, в чем разница в программных положениях между «мельниковцами» и «бандеровцами»?
  Ответ: … «мельниковцы» так и «бандеровцы» в политическом направлении являются пронемецкой ориентации.
  «Бандеровцы» являются представителями новой формации украинских националистов, исходящей из принципов крайне шовинистической террористической фашистской диктатуры.
  Исходя из этих шовинистических принципов, «бандеровцы» ставили своей задачей завоевать «самостоятельную» Украину при содействии немцев и физически уничтожить на территории Украины всех лиц не украинской национальности. Лозунгом «бандеровцев» является: «Украина только для украинцев».
  «Мельниковцы» являются представителями старой формации украинских националистов, имеют значительное влияние среди украинской интеллигенции. «Мельниковцы» стремились завоевать «самостоятельную» Украину при содействии немцев на договорных началах, с последующим установлением на территории Украины «демократического» строя.
  Вследствие сложившихся обстоятельств, при которых немцы, фигурально выражаясь, когда заняли большую часть территории Украины, то они плюнули в физиономию как «бандеровцам», так и «мельниковцам», и создали условия, при которых они начали вести между собой жестокую борьбу и этим самым отвели их внимание от жульнической политики в части оказания поддержки в создании «самостоятельной» Украины.
  В результате «бандеровцы» из националистического течения окончательно превратились в беспринципных фашистских бандитов.
  
  ххх
  
  
  Потеряв авторитет даже в националистически настроенных слоях населения, «бандеровцы» пытаются удержать свое влияние в массах украинского народа путем его терроризирования.
  В свою очередь «мельниковцы», не имея сил устоять в борьбе с «бандеровцами», потеряв надежду на Германию, стали на путь искания новых союзников, в лице которых найден «БУЛЬБА», как представитель националистических, «демократических» элементов.
  Разговоры о поездке «БУЛЬБЫ» в Женеву несомненно являются со стороны «мельниковцев» поисками нового хозяина в лице Англии и Америки, как «демократических» стран.
  Вопрос: В своих показаниях вы указываете о том, что «бандеровский» краевой провод ОУН является подсобным аппаратом гестапо, но почему тогда немцы разрешают «бандеровцам» издавать и распространять среди населения литературу, в которой украинское население призывает к борьбе с Германией?
  Ответ: Немцы подорвали свой авторитет среди националистически настроенной части населения, как истинного союзника в борьбе за «самостоятельную» Украину, разоблачили себя как варваров и стали перед угрозой широкого развития в западных областях Украины партизанского движения». ЦА ФСБ России, ф. 4, оп. 3, д.818, л. 177-186
  
  (из «СПЕЦИАЛЬНОГО СООБЩЕНИЯ о соглашении Центрального провода ОУН и командования УПА с Полицией Безопасности и СД о борьбе против Советской власти», направленного Народному комиссару государственной безопасности Союза ССР В.Н.Меркулову Народным комиссаром государственной безопасности УССР Савченко за № 340/с от 23 февраля 1945 г. из г.Львова) ЦА ФСБ России, ф. 4, оп. 3, д.801, л. 195-222
  
  «В материалах Полиции Безопасности и СД в Галиции, обнаруженных нами после изгнания немцев как оккупантов в бывшем здании СД гор. Львова найден ряд совершенно секретных документов Полиции Безопасности и СД об их переговорах и совместной деятельности с ОУН-УПА на территории западных областей Украины в борьбе против Красной Армии и Советской власти.
  Анализ изъятых документов свидетельствует, что бандеровский Центральный «Провод» ОУН с начала 1944 года в связи с возросшими темпами наступления частей Красной Армии и освобождением территории Украины от немецких захватчиков, неоднократно обращался к различным германским инстанциям с предложением максимально использовать кадры ОУН и УПА в борьбе против Красной Армии, партизанских формирований и органов Советской власти в нашем тылу.
  Отдавая себя всецело в распоряжение немцев и заверяя их, что «Провод» ОУН подчинит все свои организации и банды УПА только выполнению заданий германского командования, представители «Провода» ОУН добивались ведения переговоров и заключения соглашения с немцами для борьбы «против большевизма», как равные партнеры.
  Представитель Центрального «Провода» ОУН, выделенный от военной и политической референтур этого «Провода», называвший себя ГЕРАСИМОВСКИМ, при своих неоднократных встречах с представителями Полиции Безопасности и СД, каждый раз доказывал последним, что бандеровцы никогда не вредили немецким интересам, а наоборот, все время оказывали им максимальную помощь, ведя борьбу за интересы Германии.
  ГЕРАСИМОВСКИЙ, как это видно из ряда захваченных нами документов, делал при этих переговорах от имени «Повода» заявление, что ОУН всегда являлась сторонником и союзником немцев, что единственная задача ОУН – бороться против большевизма, что основной закон ОУН гласит – ничего не предпринимать против немецких интересов и той политики, которую проводят немцы на Украине.
  От имени Центрального «Провода» ОУН ГЕРАСИМОВСКИЙ заверял немцев, что ОУН и УПА будут помогать германскому командованию в обеспечении подвоза к линии фронта немецких войск и техники, содействовать немецкой стройке на востоке и проведению мобилизации украинцев в германскую армию, представлять агентурно-разведывательные данные о Красной Армии, коммунистах и партизанах, действующих в тылу у немцев и организовывать бандитско-диверсионную и террористическую работу в советском тылу.
  Во всех этих переговорах и установлении контакта, красной нитью проходит по документам исключительная угодливость, проявляемая Центральным «Проводом» ОУН в отношении немцев.
  Представитель «Провода» ГЕРАСИМОВСКИЙ 5.3.44 г. заявил представителю Полиции Безопасности с СД Галиции СС гауптштурмфюреру и криминальному комиссару ПАППЕ, что ОУН никогда не будет требовать освобождения БАНДЕРЫ и он может остаться в руках у немцев.
  ГЕРАСИМОВСКИЙ сам не раз предлагал немцам передать попавших в руки УПА советских разведчиков, парашютистов и партизан.
  Он предлагал также немцам передать им украинцев, дезертиров из дивизии СС «Галичина» с условием, чтобы их строго не наказывали, хотя всем было известно, что за дезертирство по германским законам полагается только смерть.
  За свою бандитско-террористическую и шпионскую работу, которой будет подчинена вся деятельность ОУН и УПА, Центрального «Провода» просил немцев только снабжать его оружием и боеприпасами, причем во избежании расшифровки перед народными массами прямой службы ОУН немцам – снабжение это должно было осуществляться конспиративным путем.
  В этой связи следует подчеркнуть, что «Провод» ОУН настаивал, чтобы его переговоры с немцами носили сугубо секретный характер, чтобы о них совершенно не знали не только в народе, но даже среди рядовых членов ОУН-УПА, дабы не дать повода большевикам, как указывал ГЕРАСИМОВСКИЙ, считать ОУН-УПА прямой германской агентурой, состоящей на службе Полиции Безопасности и СД.
  Документально устанавливается, что ряд руководителей германских армейских разведывательных групп на специально созванном во Львове 19 апреля 1944 года совещании признали, что основной базой немецкой разведки, откуда она черпает кадры шпионов, диверсантов и террористов – является ОУН и УПА.
  Перед бегством из Львова, Центрального «Провода» ОУН согласился передать германскому командованию специально обученных членов ОУН-УПА в качестве агентов-диверсантов и агентов-шпионов радистов, как для заброски со специальными заданиями немцев в тыл Красной Армии, так и для оседания на территории западных областей Украины.
  
  ххх
  
  
  Полиция Безопасности и СД приняла предложение Центрального «Провода» ОУН и 5 марта 1944 года в гор. Тернополе произошла встреча представителя Центрального «Провода» ОУН, назвавшегося ГЕРАСИМОВСКИМ и представителя Полиции безопасности и СД Галиции гаупштурмфюрера и криминального комиссара ПАППЕ.
  
  (из заявления ГЕРАСИМОВСКОГО на встрече с представителем Полиции Безопасности ПАППЕ. 5 марта 1944 года)
  
  «Большая часть украинского народа из-за отступления немцев снова попала под большевистское насилие. Среди попавших под большевистское господство украинцев, конечно, находится и организация ОУН с ее нелегальной работой. Если поэтому на сегодня немецкая и украинская стороны пришли бы к политическим переговорам в течение которых бандеровская группа получила бы от немцев какую-нибудь уступку и этим была бы политически признана, то СТАЛИН получил бы то преимущество, что он всех украинцев и членов ОУН, попавших под его насилие, мог бы назвать немецкими союзниками или из агентами и поэтому имел бы право всех их уничтожить.
  Исходя из этого, наша организация требует никаких политических переговоров не вести и, больше того, желает, чтобы все переговоры и встречи и последующее после этого сотрудничество проводилось строго конспиративно».
  Касаясь отношения Центрального «Провода» ОУН и его организаций, а также УПА к немцам, ГЕРАСИМОВСКИЙ заявил:
  « … Традиционная опора Германии для украинцев и их дружба с немецким народом будут в дальнейшем, как и прежде, представлены в организациях украинцев, и нужно покончить с той ошибкой, якобы, бандеровские группы рассматривают Германию, как противника.
  Политическое развитие на территории Великой Украины также стало иным, когда Германия, после освобождения от большевистского ига в 1941 году, дала согласие украинцам на самостоятельное государственное управление. Бандеровская группа утверждает, что украинцы удовлетворились бы государственной формой, подобно протекторату, но этот шаг к самостоятельности украинцев не был выполнен Германией, так что бандеровская группа, связанная идеей, вынуждена для своей политической цели работать нелегально. Но все же в нелегальной работе строго предусмотрено не действовать против Германии …
  Основным законом для ОУН - было ничего не предпринимать против немецких интересов и немецкой стройки. Если же в отдельных местах и происходили акты саботажа, возможно даже случались убийства немцев, то это никогда не было по приказу руководства бандеровской группы, а производилось самовольно украинцами из уголовных побуждений или чувств личной мести – отплаты» ЦА ФСБ России, ф. 4, оп. 3, д.801, л. 200
  
  ххх
  
  «В процессе этих переговоров (между ГЕРАСИМОВСКИМ и ПАППЕ – примечание наше) подверглись детальному обсуждению вопросы – как принципиально защитить немецкие интересы, обуздать польский террор, а также меры для борьбы с большевизмом.
  В результате прений договаривающиеся стороны пришли, как это видно из захваченных документов, к следующему соглашению, которое должно быть утверждено командиром Полиции Безопасности и СД Галиции и бандеровским Центральным проводом ОУН.
  «1. Требования ОУН бандеровской группы к немецкой договаривающейся стороне.
  а) В будущем немецкие охранные власти больше не будут арестовывать украинцев за их нелегальную деятельность, если эта деятельность не будет выражаться в терроре, саботаже и покушении и если ОУН бандеровская группа будет придерживаться своего обещания активно действовать исключительно против большевизма.
  б) Немецкие охранно-полицейские власти обязуются освободить всех политических украинских пленных и арестованных, чтобы физически сохранить их для решительной борьбы против большевизма.
  При определении этого пункта переговоров – по вопросу освобождения всех политических украинских пленных должны последовать особые переговоры и ОУН бандеровская группа намерена доказать свою добрую волю и честные намерения с немецкой договаривающейся стороной тем, что она отказывается от известного числа или известного сорта украинских политических арестованных, если Полиция Безопасности в задержании этих арестованных особенно заинтересована. ОУН бандеровская группа достаточно рассудительна для того, чтобы никогда не требовать освобождения БАНДЕРЫ. Он сможет без того, чтобы были нарушены начавшиеся с хорошими намерениями переговоры, остаться в руках у немцев (примечание: выделено нами).
  в) Немецкая договаривающаяся сторона гарантирует, что она окажет свое влияние на официальные украинские инстанции, а также Центральный Украинский Комитет и Украинский Комитет Взаимопомощи, чтобы в будущем они в своей пропаганде больше не называли ОУН бандеровскую группу зараженной большевизмом или большевистской агентурой, так как этот неверный и несправедливый упрек затрагивает честь бандеровской группы и является очень постыдным потому, что большевизм для ОУН-бандеровской группы и всего украинского народа является врагом Нр.1.
  В такой же степени немецкая договаривающаяся сторона позаботится о том, чтобы также и другие немецкие и украинские официальные инстанции больше не выступали против ОУН с упреком в большевистской зависимости им.
  г) ОУН-бандеровская группа получает свободу действий в своей организационной деятельности.
  Обеспечение свободной деятельности касается:
  пропагандистской,
  организаторской,
  военно-подготовительной работы,
  с категорическим ограничением затрагивания немецких интересов в пропагандистском, организационном и военном секторе организации ОУН.
  Подготовительная и военно-организационная работа распространяется исключительно на будущую работу против большевизма или на боевые задания, поставленные и указанные организацией со стороны немцев.
  д) Немецкая договаривающаяся сторона дает гарантию, что украинский народ и ОУН – бандеровская группа будут защищены от террора польских организаций и польских провокаций.
  2. За соблюдение этих условий бандеровская группа обещает со своей стороны немецкой стороне следующее:
  а) Бандеровская группа соблюдает полную и безоговорочную лойяльность ко всем немецким интересам, как подвоз, немецкое строительство на востоке и необходимые требования в тыловых военных районах.
  б) ОУН-бандеровская группа предоставляет в распоряжение немецкой договаривающейся стороне собранный своей разведкой агентурный материал против поляков, коммунистов и большевизма и предоставляет немецкой договаривающейся стороне возможность использовать этот материал и проводить карательные операции соответствующим немецким интересам способом.
  в) ОУН-бандеровская группа не предпринимает больше никаких самостоятельных и самовольных действий при помощи своих военных отрядов против польских провокаций и террора, направленных по адресу украинцев».
  О результатах этих переговоров с представителем Центрального «Провода» ОУН ГЕРАСИМОВСКИМ Управление Безопасности и СД направило специальное письмо командующему Полиции Безопасности и СД Галиции в Генерал-Губернаторстве СС оберфюреру и полковнику полиции БИРКАМПУ 13.3.44 года, в котором указывается:
  «…Я предлагаю дать мне возможность при следующих переговорах дать ОУН-бандеровской группе следующие требования для выполнения в доказательство лойяльности:
  1. ОУН-бандеровская группа прекращает всякий террор против польского населения и всякую деятельность против немецких интересов.
  2. ОУН-бандеровская группа обязуется представить в распоряжение Полиции Безопасности все результаты разведки о большевизме, коммунизме и польском повстанческом движении».
  ххх
  
  23 марта 1944 года в гор. Львове состоялась вторая встреча СС гауптштурмфюрера и криминального комиссара ПАППЕ, как представителя Полиции Безопасности и СД с ГЕРАСИМОВСКИМ – представителем Центрального «Провода» ОУН.
  На этой встрече ГЕРАСИМОВСКИЙ заявил, что в Центральном «Проводе» ОУН «Существует полная ясность относительно обсужденных вопросов и что все пункты признаны и приняты со стороны ОУН. От соглашения с Полицией Безопасности ОУН ожидает очень многого, как для самой организации, а также для взаимного понимания, принимая во внимание будущее развитие на велико-украинской тетерритории и, прежде всего, нынешнее положение и совместную борьбу против заклятого врага – большевизма».
  Особо настойчиво Центральный «Провод» ОУН добивался сохранения в строжайшей тайне ведущихся переговоров с немцами и подчинения всей деятельности ОУН-УПА германским интересам.
  Так из документов видно:
  «Чтобы эту борьбу против общего врага можно было вести интенсивно, ОУН желает, чтобы немцы доставляли ей конспиративным путем боеприпасы, оружие, взрывчатые вещества. Доставка оружия и диверсионных средств со стороны немцев через линию фронта частям УПА должна производиться по всем правилам конспирации для того, чтобы большевистскому режиму не дать в руки козырь, что оставшиеся за линией фронта украинцы являются немецкими союзниками и их агентами и реагировать против украинцев соответствующими акциями по уничтожению их.
  Практикующийся уже теперь немецкой армией метод доставки оружия и боеприпасов отдельным частям УПА за линией фронта, с которыми имеются местные соглашения, путем выброски из самолетов, обозначенными национальными украинскими красками, должен быть немедленно прекращен, так как Советы используют это обстоятельство в своей политике против украинского народа.
  Поэтому ОУН желает, чтобы переговоры и соглашения в будущем предпринимались только центром и чтобы немецкой договаривающейся стороной, по возможности, была Полиция Безопасности, так как она знает правила конспирации и понимает как нужно работать, в то время, как у других органов и организаций отсутствуют эти знания. Вообще ОУН выявила свое удовлетворение тем, что между УПА и немецкой стороной вообще имели место местные соглашения» ЦА ФСБ России, ф. 4, оп. 3, д.801, л. 206.
  
  ххх
  
  23 марта 1944 года, с санкции Центрального «Провода» ОУН, ГЕРАСИМОВСКИЙ имел встречу во Львове с командиром Полиции Безопасности и СД в Галиции – СС оберштурмбанфюрером и старшим имперским советником доктором ВИТИСКА.
  Как видно из доклада ВИТИСКА в Берлине от 21.4.44 г., беседа между ГЕРАСИМОВСКИМ и ВИТИСКА происходила на частной квартире последнего и касалась вопросов, затрагивавшихся в предыдущих переговорах. ГЕРАСИМОВСКИЙ снова подтвердил желание ОУН-бандеровской организации о совместном сотрудничестве с немцами против большевизма.
  Как указывается в докладе, резюмируя свою беседу, ВИТИСКА в заключение поставил ГЕРАСИМОВСКОМУ три конкретных вопроса:
  «1. Прекратит ли ОУН-бандеровская группа всякое разложение украинской добровольческой дивизии СС «Галичина»?
  ГЕРАСИМОВСКИЙ ответил утвердительно.
  2.Будет ли прекращено ОУН-бандеровской группой влияние на украинскую полицию?
  ГЕРАСИМОВСКИЙ ответил утвердительно.
  В случае, если немцы проведут новую мобилизацию украинцев в армию для борьбы против большевиков, ОУН-бандеровская группа не будет вести пропаганду против этого?
  ГЕРАСИМОВСКИЙ заявил – ОУН не помешает. К тому же в украинском народе столько живой силы, что немецкая оккупационная власть может проводить мобилизацию и еще останется достаточно сил для вербовки УПА, так что оба партнера друг-другу не помешают».
  
  ххх
  
  После установления контакта ОУН с полицией Безопасности, ГЕРАСИМОВСКИЙ с санкции Центрального «Провода» ОУН объехал все отряды УПА в Галиции, где обратил строгое внимание командиров отрядов на необходимость лойяльного отношения к немцам и чтобы был положен конец всем трениям и стычкам со стороны отдельных отрядов.
  ГЕРАСИМОВСКИЙ при переговорах с немцами делал ссылку на, якобы, изданный Центральным «Проводом» ОУН по этому поводу приказ.
  В результате этих мероприятий, как явствует из сообщений Полиции Безопасности, деятельность банд УПА против немецких интересов была сведена почти к нулю.
  Об этом характерно свидетельствует доклад тайной Государственной Полиции – Гестапо гор. Тарнополя командиру Полиции Безопасности и СД Галиции доктору ВИТИСКА от 22 мая 1944 года.
  «За отчетный период в местном служебном округе политическое положение заметно успокоилось, нападений на райхсдойче не было. Также прекратились убийства поляков. УПА издало распоряжение о прекращении нападений на райхсдойче. Это указание проводится теперь в жизнь…».
  Из документов Полиции Безопасности и СД устанавливаются многочисленные факты, когда банды ОУН и УПА вступали в контакт с командованием различных немецких воинских частей, получали от них оружие и совместно вели борьбу с Красной Армией.
  
  ххх
  
  Заслуживает внимания … циркуляр «Об обращении с членами УПА», изданный 12.2.44г., так называемой боевой группой ПРЮЦМАННА :
  «Начавшиеся в районе Деражни переговоры с руководителями националистической Украинской Повстанческой Армии продолжаются теперь также в районе Верба.
  Договорились: члены УПА не будут нападать на немецкие воинские части. УПА посылает в настоящее время разведчиков,
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2008.06.02 | igorg

    Продовження

    Заслуживает внимания … циркуляр «Об обращении с членами УПА», изданный 12.2.44г., так называемой боевой группой ПРЮЦМАННА :
    «Начавшиеся в районе Деражни переговоры с руководителями националистической Украинской Повстанческой Армии продолжаются теперь также в районе Верба.
    Договорились: члены УПА не будут нападать на немецкие воинские части. УПА посылает в настоящее время разведчиков, преимущественно девушек, на занятую врагом территорию и докладывает результаты 1-ц – ( представителю разведывательного отдела) боевой группы. Пленные красноармейцы, а также попавшие в плен лица, состоящие в советских бандах, будут доставлены представителю разведывательного отдела для допроса, а пришлый элемент будет передан боевой группе для направления на разные работы. Чтобы не мешать этому необходимому для нас сотрудничеству, приказывается:
    1. Агентов УПА, которые имеют удостоверения за подписью некоего «капитана Феликса», или выдают себя за членов УПА, пропускать беспрепятственно, оружие оставлять им. По требованию агенты должны быть немедленно приведены к 1ц (представителю разведывательного отдела) боевой группы.
    2. Части УПА при встрече с немецкими частями для опознания поднимают к лицу левую растопыренную руку, в таком случае они не будут атакованы, но это может случиться тогда, если с противоположной стороны будет открыт огонь.
    3. Часто со стороны УПА имеются жалобы, что немецкие полицейские и армейские части проводят самовольные реквизиции, особенно птицы. В связи с этим указывается на приказ от 11.2.44 г., согласно которому, командиры единиц отвечают за прекращение реквизиций всякого рода.
    Подписал: БРЕННЕР
    Генерал-майор и СС – бригаденфюрер».
    
    ххх
    
    В изъятой нами докладной записке Разведывательного Отдела 4-й немецкой танковой армии от 22.5.1944 года «О положении банд в районе действия армии» отмечается, что: «…Войсковая группа «Украина-Север» ведет переговоры с областным руководством УПА и расценивает их, как перспективные.
    Абверкоманда 202 уже достигла практического сотрудничества с УПА и получает агентурные сообщения секретных осведомителей и активистов, которые используются для боевых действий за вражеским фронтом» (с Абверкомандой 202 непосредственно сотрудничал Роман Шухевич – примечание наше).
    ххх
    
    В захваченном нами секретном наставлении «Поведение по отношению к УПА» Комиссариат Пограничной Полиции в гор. Дрогобыче от 26 мая 1944 г. также подчеркивает необходимость сотрудничества с УПА и использование для воинских нужд услуг, предоставляемых УПА.
    В этом наставлении подчеркивается, что в случае необходимости разрешается поддержка и подкрепление банд УПА, находящихся в советском тылу.
    Наряду с этим, имеющиеся в нашем расположении официальные документы Полиции Безопасности и СД, свидетельствуют также и о том, что члены ОУН и УПА в широких масштабах, повсеместно, использовались различными германскими разведывательными органами для шпионской и диверсионной работы в тылу Красной Армии.
    19.4.44 года в гор. Львове состоялось информационное совещание руководителей Абверкоманд 101, 202 и 305 армейской группы «Юг» по обмену опытом разведвательной работы и использованию в этих целях членов УПА.
    Из выступлений на этом совещании руководителей Абверкоманд следует сделать вывод, что основной базой немецкой разведки на территории Галиции являлись члены ОУН-УПА.
    На совещании было единодушно констатировано, что немецкая агентура, забрасываемая в тыл Красной Армии из числа членов ОУН-УПА, успешно выполняла даваемые ей немцами задания, предоставляя весьма ценные разведывательные данные.
    В этой части заслуживают внимания выступления руководителей Абверкоманд, судя по протоколу совещания, захваченного нами, а именно:
    «1. Абверкоманда 101 (подполковник ЛИНДГАРТ)
    Подполковник ЛИНДГАРТ раньше проводил свою агентурно-разведывательную деятельность главным образом через военнопленных. В результате быстрого продвижения русских, на сегодняшний день почти невозможно стало вербовать их для использования в немецких целях. Исходя из этого, ему остается единственная возможность использовать членов УПА. Для его разведывательной службы могут быть использованы годные к военной службе и решительные лица, которые в Галиции, как правило, объединены бандеровской группой и УПА. Без связи с УПА его агентурно-разведывательная деятельность была бы вообще невозможной. Представленный в его распоряжение со стороны военного сектора УПА материал исключительно обширен и в большей своей части годен для использования армией в военном отношении. Кроме того, в некоторых случаях соединения украинских банд УПА вместе с немецкой армией сражались против Красной Армии и большевистских партизан. Хотя соединения УПА имели большие потери, но на некоторых участках в критический момент они оказали немецкой армии услуги, которых нельзя недооценивать.
    2. Абверкоманда 202 (подполковник ЗЕЛИГЕР)
    Подполковник ЗЕЛИГЕР подобного мнения. Его задача – организация проведения подрывной работы за линией фронта, может быть выполнена только при помощи УПА. В районах, занятых русскими, УПА является единственным противником. Поэтому ее укрепление, путем снабжения УПА оружием и обучение соответствующего количества людей, лежит в интересах армии. Однако связь с отрядами за линией фронта может быть установлена только посредством частей, находящихся на немецкой территории. Поэтому он должен практически охватить членов УПА на территории Галиции и после обучения и вооружения их перебрасывать с самолетов на русскую сторону или же пропускать большие группы через фронтовые бреши. Для этого есть согласие берлинских инстанций. Он уже продолжительное время имеет связь через посредника с ШУХЕВИЧЕМ и уже получил несколько человек для обучения. Предложение ШУХЕВИЧА вооружить все отряды УПА Галиции и постепенно перебросить их на сторону русских, он из-за предосторожности не принял. Все же он, по договоренности с Берлином, в ближайшее время на участке фронта Делатин-Станислав, непосредственно на переднем крае обороны, вооружит около 100 человек и при помощи действующих там немецких частей перебросит их за линию фронта».
    ШУХЕВИЧ Роман, о котором речь шла на совещании, является главнокомандующим УПА и членом Центрального «Провода» ОУН и практически его возглавляет» (примечание: выделено нами).
    ххх
    
    Перед бегством из гор.Львова, немцы предприняли ряд мер по насаждению и оставлению на оседание своей агентурно-осведомительной сети на территории Галиции. Как свидетельствуют имеющиеся в нашем распоряжении документы Полиции Безопасности и СД установила контакт с ОУН и УПА в части использования их участников в советском тылу для шпионской и диверсионной работы.
    14.7.44 года командир Полиции Безопасности и СД в Галиции ВИТТИСКА в документе, адресованном в Берлин а Главное Управление Государственной Безопасности СС штурмбанфюреру и советнику управления ПОМЕРИНГУ сообщает:
    « Я указывал на мой контакт с ОУН-бандеровской группой и УПА, о чем я доложил 1У отделу и командующему Полиции Безопасности. По данным на настоящее время, практика работы УПА в этих районах говорит за то, что они лучше всего пригодны для С (диверсионных) поручений и в то же время они в своих собственных рядах имеют обученных радистов.
    На последней встрече со связным УПА-ОУН Н-ский реферат, обсуждая комплекс этих вопросов узнал, что штаб ОУН в основном не отклоняет представить в распоряжение немецких интересов групп агентов диверсантов и радистов. ОУН все же желает, чтобы за саботаж и борьбу УПА против Советов им оставляли уже сейчас вооружение, боеприпасы и медикаменты.
    Я убежден, что ОУН действительно представит группы диверсантов и радистов, если будут выполнены их просьбы».
    Оставление в нашем тылу шпионов и диверсантов с приданными им радиостанциями подтверждается также и другим документом от 15.7.44 г., адресованным в Берлин в Главное Управление Государственной Безопасности СС штурмбанфюреру и советнику управления ПОМЕРИНИНГУ.
    «7.6.44 года Н-референт имел очередную встречу с ГЕРАСИМОВСКИМ, на которой преимущественно обсуждался вопрос о выводе за линию советского фронта агентов Ф (радистов) и агентов С (диверсантов), а также об оставлении агентов Ф (радистов) на случай, если по ходу военных действий в дальнейшем будет оставлена территория Галиции. Этот разговор велся также в интересах дислоцирующейся здесь зондеркоманды «Цеппелин», а также в разрезе телеграммы - приказа № 63773 от 27.6.1944 года – 4 А 2 б- 227/ 44 – секретно.
    Относительно оставления агентов Ф. (радистов) и С (диверсантов) для вывода их за линию советского фронта, ГЕРАСИМОВСКИЙ заявил, что УПА поддерживает в этом вопросе связь с армией, а Полиция Безопасности – связь с ОУН-бандеровской группой. Поэтому будет излишним ознакамливать также Полицию Безопасности с намеченными членами УПА. Скорее, Полиция Безопасности может указать армии конкретные задания, выполнение которых касается ее интересов для того, чтобы могли быть выполнены агентами армии Ф (радистами) и С (диверсантами) одновременно с заданиями армии.
    Прошу немедленно сообщить, имеется ли Ваше согласие на такой метод и в данном случае прошу ознакомить нас с особенно интересующими заданиями по разведке и диверсии в советском тылу.
    Вопрос оставления радио-агентов в целях моей служебной инстанции, в случае дальнейшей частичной эвакуации Галиции, ГЕРАСИМОВСКИЙ хочет поставить на обсуждение в штабе ОУН-бандеровской группы и при следующей встрече сообщить будут ли оставлены члены УПА для моих целей и для выполнения заданий, указанных в телеграмме – приказе.
    ГЕРАСИМОВСКИЙ использовал разговор с Н-референтом и при освещении деятельности УПА в тыловых советских районах, о которых я особо докладывал, указал, что УПА туда не доставляется оружие, боеприпасы и медикаменты, поэтому расходование этих средств должно быть очень осторожным и ограниченным, что препятствует повышению ее активной деятельности.
    Немецким интересам не угрожает ни какая опасность, если для УПА в тыловых вражеских областях будет доставлено с немецкой стороны оружие и боеприпасы, а также медикаменты, путем выброски с самолетов. Наоборот, лучшее вооружение и оснащение УПА на Востоке способствовало бы также немецким военным интересам.
    Прошу, по возможности, быстрее сообщить нет ли против этого принципиальных возражений. Известный контингент вооружения надеюсь сумею достать сам через начальника СС и полиции и командование армейской группировки «Северной Украины», чтобы сбросить его самолетами зондеркоманды «Цеппелин» в советский тыл.
    В связи с этим, ГЕРАСИМОВСКИЙ поднял также вопрос о том, не будет ли целесообразно уже сейчас создать в Галиции склады с оружием и боеприпасами для УПА, получить которое она сможет лишь тогда, когда немецкая армия очутится в таком положении (зачеркнуто в оригинале) и вынуждена будет оставить в дальнейшем территорию Галиции. Склады могли бы с немецкой стороны пока держаться в совершенном секрете, а также таким способом охраняться, чтобы были обеспечены от вскрытия их некомпетентными лицами.
    В остальном ГЕРАСИМОВСКИЙ берет на себя ответственность за то, что УПА, которой тайники должны стать известными только после отступления немецких частей, раньше не присвоит этих складов насильственным путем.
    По моему мнению и здесь нет никакой большой опасности, так как склады могут быть соответствующим образом замаскированы и охраняемы.
    Но прежде чем я буду продолжать вести переговоры об этом и урегулирую технические детали, прошу сначала высказать Ваше мнение по этому вопросу.
    Я буду очень приветствовать разрешение указанных мероприятий, как в интересах установления моей связи, так и в интересах диверсии вражеского подвоза и советской администрации.
    Командир Полиции Безопасности и СД в Галиции – ВИТИСКА».
    Захваченные нами подлинники совершенно секретных документов Полиции Безопасности и СД о переговорах и соглашении с Центральным «Проводом» ОУН и командованием УПА, нами оперативно используются, особенно при вербовках руководящего командного состава ОУН-УПА.
    Копии захваченных нами документов при сем прилагаем.
    НАРОДНЫЙ КОМИССАР ГОСУДАРСТВЕННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ У С С Р
    КОМИССАР ГОСУДАРСТВЕННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ 3 РАНГА
    С А В Ч Е Н К О
    23 ФЕВРАЛЯ 1945г. № 340/С. г. Львов. ЦА ФСБ России, ф. 4, оп. 3, д. 801, л.195-222
    (из докладной записки Народного комиссара государственной безопасности УССР Савченко Народному комиссару государственной безопасности СССР Меркулову. 1 марта 1944г. № 341/С, г.Киев)
    
    «15.11.43 руководитель опергруппы НКВД УССР «ОРЕЛ», действующий в тылу противника, донес, что по проверенным агентурным данным бандеровцы в районе Радомышль, Житомирской области, перебросили через линию фронта в тыл Красной Армии 1300 человек вооруженных националистов УПА для проведения диверсионной, террористической и повстанческой деятельности.
    По его же данным, 21.9.43 г. из района Колки, Волынской области, командованием УПА была направлена в район Белой Церкви бандгруппа УПА, численностью до 300 человек, под командованием ЖЕЛЕЗНЯКА, которая перешла линию фронта с теми же заданиями и действует в настоящее время в лесах урочища Холодного Яра, Кировоградской области.
    21.11.43г. в районе Субны, Коростеньского района, Житомирской области, была ликвидирована банда УПА, численностью 15 человек, возглавляемая неким бандеровцем «ВЕРШОК».
    По показаниям задержанных 5 участников этой бандгруппы устанавливается, что последняя была направлена командованием УПА из г.Корец, Ровенской области в Чеповчский район, Житомирской области для организации повстанческого движения.
    1.1.44 г. ТКАЧЕНКО – «ДОРОШ» во главе бандгруппы УПА, численность 40 человек, перешел линию фронта в тыл Красной Армии с заданием командования УПА осесть со своей группой на освобожденной от оккупантов территории Житомирской области и приступить к соданию повстанческих отрядов (арестован 18.1.44г. – примечание наше) из числа антисоветски настроенных лиц – украинцев и вооружать их.
    Путем изъятия у населения и грабежа продскладов создавать продовольственные базы, проводить среди украинского населения антисоветскую националистическую пропаганду, совершать диверсионные акты, а также проводить террор против партизан, партийного и советского актива,работников НКВД, НКГБ и представителей Красной Армии.
    При обыске у ТКАЧЕНКО- «ДОРОША» были обнаружены и изъяты два приказа, изданных им, как «шефом партизанского штаба диверсионных действий группы Востока УПА». ПРИКАЗ №2 …приказываю: Все отступающие немецкие части разоружать на каждом шагу, разоруженным показывать направление на запад и отпускать… На ликвидацию сексотов или иных вредных людей запрещаю расходовать боеприпасы /стрелять/» ЦА ФСБ России, ф.100, оп.11, д.7, л 58

• 2008.06.10 | igorg

  Сергийчук В. Роман Шухевич в документах органов гос. безопасност

  Сергийчук В. Роман Шухевич в документах органов гос. безопасности (1940-1950). Том I
  Название: Роман Шухевич в документах органов гос. безопасности (1940-1950). Том I
  Автор: Сергийчук В. (ред)
  Издательство: ПП Сергийчук М.И.
  Год: 2007
  Страниц: 640
  Формат: DjVu+bookmarks
  Размер: ~3,5 Mb
  ISBN: 978-966-2911-12-1
  Качество: хорошее
  Язык: украинский и русский
  В предлагаемом сборнике документов из бывших тайных архивов НКВД-МГБ рассказывается о жизни и деятельности Главного командира Украинской Повстанческой Армии Романа Шухевича, 100-летие со дня рождения которого исполнилось 30 июня 2007 года.
  Издание рассчитано на всех, кто интересуется личностью Романа Шухевича и историей украинского национально-освободительного движения ХХ в.
  Большинство документов публикуются на русском языке.
  http://www.booksgid.com/voennaya_history/16611-sergijjchuk-v.-roman-shukhevich-v.html
  http://rapidshare.com/files/120594394/r_shuchevych_in_docs_v01.rar
  
  Сергийчук В. Роман Шухевич в документах органов гос. безопасности (1940-1950). Том II
  Название: Роман Шухевич в документах органов гос. безопасности (1940-1950). Том II
  Автор: Сергийчук В. (ред)
  Издательство: ПП Сергийчук М.И.
  Год: 2007
  Страниц: 584
  Формат: DjVu+bookmarks
  Размер: ~3,5 Mb
  ISBN: 978-966-2911-13-8
  Качество: хорошее
  Язык: украинский и русский
  
  Во втором томе сборника документов из бывших тайных архивов НКВД-МГБ продолжается рассказ о жизни и деятельности Главного командира Украинской
  Повстанческой Армии Романа Шухевича, 100-летие со дня рождения которого исполнилось 30 июня 2007 года.
  Издание рассчитано на всех, кто интересуется личностью Романа Шухевича и историей украинского национально-освободительного движения ХХ в.
  Большинство документов публикуются на русском языке.
  http://www.booksgid.com/voennaya_history/16695-sergijjchuk-v.-roman-shukhevich-v.html
  http://rapidshare.com/files/120763229/r_shuchevych_in_docs_v02.rar

• 2008.06.21 | igorg

  О "легендированных агентурных группах" мнимых бойцов УПА (л) (/)

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1214062136
  «В конце войны в борьбе с вооруженными бандами органы государственной безопасности начали использовать легендированные агентурные группы и агентов-боевиков… Эффективных результатов органы государственной безопасности добивались путем осуществления мероприятий по компроментации главарей националистических банд и активных бандитов-нелегалов.»
  http://www.fas.harvard.edu/~hpcws/istoria9.pdf

• 2008.07.06 | igorg

  НКВД под личиной УПА. Рівненщина, с.Ставок

  http://pk.kiev.ua/country/2007/11/30/171053.html
  
  Удар по мифам: НКВД под личиной УПА
  
  СБУ рассекретила документы о терроре спецгрупп на Западной Украине в 1940-х годах
  
  
  Вслед за рассекреченной документацией о Голодоморе, СБУ нанесла следующий удар по одному из наиболее устоявшихся мифов – репрессиям УПА против мирного населения Западной Украины. На сегодняшней пресс-конференции глава архива СБУ Сергей Богунов представил документы, подтверждающие: советские органы безопасности действительно действовали под видом бойцов УПА в конце 1940-х – начале 1950-х годов. Основная цель: настроить местное население против повстанцев. А также поодиночке уничтожать наиболее активных националистов.
  
  Как отметил Сергей Богунов, архивных данных сохранилось крайне мало. Основной массив документов был уничтожен в 1990 году, аккурат перед развалом Советского Союза. Тем не менее, сейчас работает специальная комиссия, которая и готовит к публикации все найденные свидетельства.
  
  По тем данным, которыми располагает СБУ, на территории Западной Украины, после освобождения ее от немцев, действовал ряд спецотрядов МГБ (бывшего НКВД). На 1945-й год, в разгар деятельности повстанцев, таких спецгрупп насчитывалось 150, с численным составом 1800 человек. А в 1950-м, когда уничтожение УПА методически заканчивали, осталось 19 спецгрупп общей численностью 130 человек.
  
  СБУ описала и приблизительную структуру спецотрядов. Они представляли собой боевую единицу численностью 3-50 человек. Руководство группой выполнял оперативный сотрудник МГБ. Все группы курировались районными, городскими и областными управлениями госбезопасности Украинской СССР. Одним из основных критериев попадания в спецгруппу было знание украинского языка. Причем – именно с западноукраинским диалектом. Все спецгруппы представлялись местному населению одним из подразделений ОУН-УПА
  
  Спецгруппы выполняли две задачи.
  
  Первая задача – физическое уничтожение активистов УПА.
  
  Как известно, благодаря массовой поддержке, повстанцы надежно прятались среди населения. Сотрудники спецгрупп МГБ, представляясь теми же "упашниками", входили в доверие к людям и узнавали, где скрываются члены УПА. А далее происходила физическая ликвидация повстанца. Или захват живым, с последующей отправкой из Западной Украины в ГУЛАГ.
  
  Так, по сведениям СБУ, по состоянию на 1 июля 1945 года были ликвидированы 1980 участников подполья, а также захвачены живыми 1142 человека.
  
  Кстати, некоторых захваченных и морально нестойких членов УПА перевербовывали, используя в дальнейшем как источники информации.
  
  Вторая задача – подпортить имидж повстанцев, занимаясь от их имени террором местного населения.
  
  СБУ нашла ряд подтверждающих документов. К примеру, члены спецгруппы Острожского райотдела МГБ Ривненской области, а также Хустского отдела МГБ Закарпатской области на протяжении зимы 1947-1948 года грабили местных жителей, забирали у них деньги, личные вещи и еду.
  
  Интересно, что, судя по информации СБУ, зачастую жестокость спецгрупп переходила всякую грань. И протестовали даже местные западноукраинские чиновники, прекрасно знавшие специфику операций. Так, прокурор войск МВД Украинского округа Кошарский даже пожаловался письмом секретарю ЦК КПУ Никите Хрущеву в 1949 году. По словам Сергея Богунова, после этого было проведено расследование действий спецгрупп, материалы которого собраны в отдельный том, хранящийся в СБУ.
  
  Общественности пообещали, что уже в ближайшее время все найденные документы о деятельности спецподразделений будут официально опубликованы.
  
  В свете открытых документов просто настоящим кощунством можно назвать зарегистрированный КПУ в Верховной Раде Закон Украины "Про статус і соціальний захист громадян України, які потерпіли від дій ОУН і УПА в 1939 - 1941 роках, в період Великої Вітчизняної війни та післявоєнні роки".
  
  
  
  ИСТОРИЧЕСКИЙ ДОКУМЕНТ
  
  "Газете…" удалось обнаружить упомянутое письмо прокурора Кошарского о зверствах спецотрядов на Западной Украине.
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  “Совершенно секретно.
  
  Военный прокурор войск МВД Украинского округа
  
  15 февраля 1949 г.
  
  № 4/00134
  
  Секретарю ЦК КПБ Украины тов. Н.С. Хрущеву. Докладная записка о фактах грубого нарушения советской законности в деятельности так называемых спецгрупп МГБ.
  
  Министерством госбезопасности Украинской ССР и его управлениями в западных областях Украины в целях выявления вражеского, украинско-националистического подполья, широко применяются так называемые спецгруппы, действующие под видом бандитов УПА.
  
  Этот весьма острый метод оперативной работы, если бы он применялся умело, несомненно, способствовал бы скорейшему выкорчевыванию остатков бандитского подполья.
  
  Однако, как показывают факты, грубо провокационная и неумная работа ряда спецгрупп и допускаемые их участниками произвол и насилие над местным населением не только не облегчают борьбу, но, наоборот, усложняют ее, подрывают авторитет советской законности.
  
  Например:
  
  1.В марте 1948 г. спецгруппа, возглавляемая агентом МГБ “Крылатым”, дважды посещала дом жителя с. Грыцькы Дубовицкого р-на Ровенской обл. Паламарчук Г.С., 62 лет, и, выдавая себя за бандитов УПА, жестоко истязала его и двух его дочерей, обвиняя их в том, что якобы они “выдавали органам МГБ украинских людей”.
  
  На основании полученных таким провокационным путем “материалов” они были арестованы, причем, как заявили арестованные, сотрудники отдела МГБ во время допросов их также били и требовали, чтобы они дали показания о связи с бандитами.
  
  2. В ночь на 22 июля 1948 г. спецгруппой был уведен в лес житель с. Ридкив Михальчук С.В., инвалид Отечественной войны. В лесу он был подвергнут допросу, во время которого его связывали, подвешивали и тяжко избивали, добиваясь таким путем показаний о связи с бандитами.
  
  3. В ночь на 23 июля 1948 г. этой же спецгруппой из с. Подвысоцкое была уведена в лес гр-ка Репницкая Н.Я., рожд. 1931 г. В лесу она была подвергнута пыткам. Участники спецгруппы тяжко ее избивали, подвешивали вверх ногами,…, а затем поочередно изнасиловали. В беспомощном состоянии она была брошена в лесу, где ее нашел муж и доставил в больницу, в которой находилась продолжительное время на излечении.
  
  Не располагая достаточными материалами, так называемые спецгруппы МГБ действуют вслепую, в результате чего жертвой их произвола часто являются лица, непричастные к украинскому бандитскому националистическому подполью. Наряду с этим следует сказать, что этот метод работы органов МГБ хорошо известен оуновскому подполью. Не являются также секретом подобные “операционные комбинации” и для тех лиц, над которыми участники спецгрупп чинили насилие.
  
  Подобные факты из деятельности спецгрупп МГБ, к сожалению, далеко не единичны и, как показывает следственная практика, если в отдельных случаях спецгруппам путем насилия и запугивания, все же удается получить “признательные показания” от отдельных лиц о связи их с бандитским подпольем, то добросовестное и проведенное в соответствии с требованиями закона расследование неизбежно вскрывает провокационную природу этих “признательных показаний”, а освобождение из тюрьмы арестованных по материалам спецгрупп влечет за собой дискредитацию советской законности, органов МГБ и возможность использования каждого случая провокаций во вражеских, антисоветских целях украинскими националистами.
  
  Выступая в роли бандитов УПА, участники спецбоевок МГБ занимаются антисоветской пропагандой и агитацией, идут по линии искусственного провокационного создания антисоветского националистического подполья. Кто может поручиться, что обработанные таким провокационным путем лица не уйдут из-под контроля органов МГБ и не совершат террористический акт.
  
  Например: в ночь на 18 сентября 1948 г. в с. Ставкы Ровенского района участниками антисоветской националистической организации был разоружен боец самоохороны Ковалишин и совершен террористический акт над жительницей Кучинец Л.Ф., являвшейся секретной сотрудницей МГБ. Организаторами данной националистической группы и организаторами убийства гр-ки Кучинец являлись секретные сотрудники Ровенского РО МГБ.
  
  Грабежи, как и другие нарушения советской законности оправдываются также оперативными соображениями и не только рядовыми работниками МГБ, но и самим министром тов. Савченко, который в беседе со мной заявил: “Нельзя боевки посылать в лес с консервами. Их сразу же расшифруют”. Таким образом, грабежи местного населения спецбоевиками рассматривают как неизбежное зло.
  
  Органы МГБ под руководством партии проводят огромную работу по выкорчевыванию остатков украинско-националистического бандитского подполья, в борьбе с которым хороши все средства и нужны хитрость и изворотливость. Но нарушения партийных и советских законов недопустимо, на что Вы, Никита Сергеевич, неоднократно указывали.
  
  Военный прокурор войск МВД Украинского округа полковник юстиции Кошарский.”

• 2008.07.07 | igorg

  Мирослав Кальба: Як твориться брехня про УПА. Реценція

  Мирослав Кальба: Як твориться брехня про УПА. Реценція на "історичний твір"
  
  Для Майдану
  
  
  • США • Освіта і наука •
  
  "Немає сенсу говорити про Пруса. Це совєтський аґент".
  
  Під час інтерв'ю, яке провела з проф. Ришардом Тожецьким (дослідник польсько-українських взаємин) п.Ева Поштар - Щерба запитала його: "Пане професоре, коли вже говоримо про писання нісенітниць, як Ви оцінюєте маштаб спустошення, які вчинили своїми публікаціями Едвард Прус, Яцек Вільчур та Віктор Поліщук"?
  
  Відповідь: "Немає сенсу говорити про Пруса. Це совєтський аґент. Подібно як прокурор НКВД Віктор Поліщук. Це люди, на тему яких не дискутується"...."Так, я це вважаю російською провокацією. Росіяни готові на все. Росіянам не можна вірити жодною мірою". (Свобода 23 грудня 2001 р).
  
  Довший час п. Прус якось успокоївся, але останньо знова почав він виглуплюватись своїми "мудростями". Попала мені в руки його книжка "УПА АРМІЯ ПОВСТАНЧА ЧИ КУРЕНІ РІЗУНІВ?" Культурна людина, навіть про свого ворога так писати не буде . А ще більше потрясло мною образок на окладинці книжки в червоних рамах діти повішені на дереві.
  
  ...
  
  http://maidan.org.ua/static/mai/1215450850.html

• 2008.07.13 | igorg

  Контра! Виктор Полищук Горькая правда. Преступления ОУН-УПА

  Багато посилань на цю працю у наших ворогів. Тож треба знати й таке.
  
  Название: Горькая правда. Преступления ОУН-УПА (исповедь украинца)
  Автор: Виктор Полищук
  Издательство: Toronto
  Год: 1995
  Страниц: 485
  Формат: CHM
  Размер: 557 KB
  ISBN: 0-9685668-2-0
  Язык: Украинский + Русский
  Д-р В.Полищук из Канады стал известен в Украине после выхода книги «Горькая правда: преступления ОУН-УПА (исповедь украинца)» в середине 1990-х годов.
  
  Услышать из диаспоры голос не о героизме украинских националистов периода Второй мировой войны, а об их преступлениях было непривычно.
  Расходилось это и с официальной линией, поэтому «Горькая правда» распространялась едва ли не самиздатовским способом (через 5 лет после «свержения советского тоталитаризма»).
  
  Политолог, магистр права и доктор гуманитарных наук Виктор Полищук родился в 1925 году на Волыни.
  Его отец был репрессирован НКВД, а семья выслана в Северный Казахстан.
  С 1946 жил в Польше, где получил диплом юриста. В 1981 эмигрировал в Канаду, живет в Торонто.
  
  На русском языке книга В.Полищука появилась в закрытой бандеровцами днепропетровской "Новой газете" еще в начале 1996 года.
  Полностью книга была опубликована на украинском языке в Донецке в середине 90-х годов и стала библиографической редкостью (тираж - 1 тыс.).
  
  
  В архиве 2 файла:
  - полный текст на украинском языке +
  - перевод на русский язык Часть II. "Преступления Украинской Повстанческой Армии"
  
  http://rapidshare.com/files/129175453/Poliszczuk_Gorkay_Pravda_2_.rar
  http://infanata.ifolder.ru/7320620

• 2008.07.30 | igorg

  c.Башуки Почаївського р-ну. Між двох окупантів

  http://memorial.kiev.ua/content/view/676/149/
  
  Де ви, свідки кривавого злочину?
  22.05.08
  
  Пізньої осені 1944 року розбита червоною армією під Тернополем німецька частина відступала в напрямі Почаєва. Її переслідували воїни Української Повстанської Армії, їхнім завданням було перешкодити німцям сформуватись у бойову одиницю. На відстані 30 кілометрів герої УПА окремими вилазками підривали бронетранспортери, автомашини, іншу бойову техніку, знищували живу силу противника.
  
  У селі Башуки Почаі'вського району німцям вдалось окопатися.
  
  Зав'язався бій. Сили були нерівні, фашисти відірвалися від переслідувачів і далі відступали на Почаї'в.
  
  Того ж дня під вечір у Башуки увійшов підрозділ червоноармійців, що наступали із Кременця. Знесилені боями з німцями, патріоти вступили у бій із новим противником. На полі бою потрапили в полон чотири важко поранені повстанці. Вісімнадцяти-двадцятирічних хлопців, які стікали кров'ю, пов'язали й кинули в сарай на всю ніч, приставивши до них охорону.
  
  Другого дня вранці їх вивели на майдан під горою — біля церкви, де вже стояла шибениця. Силоміць зігнали мешканців сусідніх обійсть і прилюдно повішали героїв.
  
  Коли з-під їхніх ніг вибили стільчики, троє померли одразу, а четвертий, торкаючись ногами землі, знайшов у собі сили вигукнути гасло: «Слава Україні!».
  
  Політрук, що очолював екзекуцію, рвучко вихопив із-за халяви ножа і перерізав жертві горло.
  
  Гурт людей здригнувся від жаху, деякі попадали непритомні.
  
  Три доби висіли трупи під охороною совєтських автоматників, а на стовпі маячив транспарант: «Оні боролісь протів совєтской власті!».
  
  Автор цих рядків просить живих свідків цієї кривавої події озватися на адресу Київського «Меморіалу».
  
  Іван КЛИМЕНКО, ветеран війни і праці, інвалід 2-ї групи, в’язень нацизму

• 2008.10.19 | igorg

  Доктор Володимир Горбовий Ярослав Стех /

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1224340787

• 2008.10.21 | igorg

  Національні курені УПА (на форумі) /

  http://62.149.27.202/forum/showthread.php?t=29420
  ...
  Незадолго до вступления Красной Армии на территорию Западной Украины в УПА насчитывалось 15 национальных отделов различной численности — от сотни до куреня. Однако после начала борьбы УПА против советской власти среди них стали отмечаться факты измены. Например, к большевикам ушел целый азербайджанский курень во главе с командиром Чавли. Были случаи дезертирства отдельных бойцов.
  
  Все же большинство национальных отделов осталось в рядах УПА и боролось против советской власти, НКВД и НКГБ. Ярким эпизодом этой борьбы стали бои в Гурбенских лесах, где отличились национальные отделы под командованием майора Ястреба — организатора и командира национальных сил УПА. Национальные части существовали в УПА почти до конца мая 1945 г. Затем ГК УПА после совещания с их командирами официально распустило эти формирования. При этом всем воинам-иностранцам было предоставлено право самим решать свою дальнейшую судьбу. Многие остались и дальше воевать вместе с украинцами.
  ...
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2008.10.21 | igorg

    Енциклопедія УПА /

    http://oun-upa.org.ua/encyclopaedia/

• 2008.10.21 | igorg

  100 найбільш переможних битв УПА із совєтами

  http://www.history.iv-fr.net/article.php?id=815
  
  100 найбільш переможних битв УПА з Радянськими каральними військами (НКВД, СМЕРШ)
  
  
  10 грудня 1944 - сотня "Гайдамаки", під к-ою Ясьміна ліквідувала в бою з військами НКВД, котрі грабували людей, біля с.Тростянець, р-н Долини, Івано-Франківськ, 98 ворогів (убитими і раненими), при втраті 7 убитих і 4 ранених повстанців
  
  В першій половині грудня спецвідділ УПА повністю захопив летовище в Скнилові біля Львова де на той час знаходились 5 літаків та великий склад військової амуніції.
  
  20 грудня сотня "Змії" провела визвольну акцію у райцентрі Товмач, Івано-Франківськ, де звільнено в'язнів із тюрми НКВД та людей підготовлених до висилання у Сибір, вбито 60 більшовиків та зруйновано будинки де знаходились каральні служби. Захоплено багато зброї і амуніції, котру передано тиловим підрозділам УПА.
  
  28 грудня відбувся жорстокий бій біля с.Кореличі, р-н Перемишляни, Львівщина між сотнею "Полтавці" і 2 батальйонами НКВД. Втрати НКВД: 300 вбитих, 90 ранених, 1 танк; втрати УПА: 22 вбитих і 11 ранених.
  
  У грудні спецвідділи УПА здобули біля Тернополя 3 транспортні поїзди із різноманітною зброєю і військовою амуніцією, котру успішно передали тиловим підрозділам вищого командного складу УПА. Це на довгі роки забезпечувало відділи УПА Східної Галичини необхідною зброєю та військовою амуніцією.
  
  30 грудня однією з найбільших перемог УПА була битва за Космач, Коломийщина, Івано-Франківськ, де були звільнені люди із тюрми та роздано людям награбоване майно. У 12 годинному бою брали участь 3 курені УПА під командою майора Козака, к-р ТВ 21 "Гуцульщина". Втрати НКВД: 500 бійців та старшин і кілька гармат; втрати УПА: 12 вбитих і 18 ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції.
  
  Продовж місяця грудня підрозділи УПА вели важкі бої із 127 полком НКВД між Жмеринкою, Вінницької обл. і Кам'янець-Подільськом, Хмельницької обл.
  
  03 січня 1945 - підсилена рота енкаведистів, що поверталась із грабунків навколишніх сіл, потрапила на шляху Товмач-Париці, Івано-Франківськ в засідку сотні УПА к-ра Чорноти і втратила 70 забитих, а УПА - 4.
  
  06 січня 1945 курінь к-ра Різуна наскочив на більшевицьку базу в с.Рип'янці, біля Чорного Лісу, яку знищено, а людей із в'язниць відпущено по домах. Більшовики втратили 120 вбитими, а решта в паніці втекла до Калуша. Захоплено багато зброї і амуніції.
  
  09 січня курінь "Зубри" - УПА здобув велику перемогу над радянськими каральними військами біля с.Горожанка Велика, Дрогобиччина. Радянські втрати: 304 убитих, 30 ранених, 11 знищених автомашин та 2 легкі танки разом із к-ром батальйону майором НКВД. Втрати УПА: 30 вбитих і ранених. Захоплено багато зброї і амунції.
  
  20 січня "Березівська сотня" із курення "Карпатський" к-ра Юрка зробила засідку на більшовиків на шляху Космач-Яблонів, Гуцульщина, в якій знищено близько 100 ворогів із майором МГБ, при втраті 3 вбитих бійців УПА.
  
  30 січня курені "Гайдамаки" і "Гуцульський" в бою навколо Космача, р-н Яблонів, Гуцульщина вбили 140 енкаведистів, втративши 14 полеглих і 17 ранених.
  
  В кінці січня курені к-рів Благого і Прута з ТВ "Чорний Ліс" вели важкі бої з московськими карателями в с.Глибоке, р-н Богородчани, Івано-Франківськ, в яких ворог втратив 150 забитих і 150 ранених. Власні втрати: 12 забитих і 20 ранених.
  
  04 лютого курінь "Сивуля", під к-ов сотника Іскри, провів важкий бій з батальйоном НКВД у Парищанському Лісі, р-н Ланчин, Івано-Франківськ. Втрати НКВД: 50 вбитих і 55 ранених; втрати УПА: 41 вбитий і 25 ранених.
  
  06 лютого курінь к-ра Бистрого повністю знищив більшовицьку базу в с.Бариші, р-н Бучач, Тернопільщина. З гарнізону чисельністю 200 осіб врятувались одиниці.
  
  10 лютого курінь "Перемога" під к-ою Недобитого, розгромив біля присілка Сеньківський, р-н Жаб'є, Гуцульщина, банду наступаючих більшовиків, знищивши 140 і ранивши 60 осіб. Втрати УПА: 7 вбитих і 9 ранених.
  
  14 лютого відділи УПА наскочили на батальйон НКВД, який проводив зачистку в сс.Братишів і Нижанківці, р-н Томашівці, Івано-Франківська обл. і ліквідували близько 80 бандитів, разом з їхнім командиром капітаном НКВД. Втрати УПА: близько 15 забитих і ранених.
  
  16 лютого відбувся великий багатогодинний бій в с.Гербуртів, р-н Рогатин, з гарнізонами НКВД із Рогатина, Букачівців і Бурштина. Втрати НКВД: 69 вбитих і 35 ранених; втрати УПА: 5 вбитих.
  
  20 лютого війська НКВД великими силами та методами відкритого бою напали на с.Космач, р-н Яблонів, де квартирували сотні УПА "Чорногора" і "Сурма". Наступ успішно відбито із великими втратами для ворога: 140 вбитих і 50 ранених. Втрати УПА: 14 вбитих і 17 ранених.
  
  22 лютого сапери УПА підірвали поїзд в с.Голинь, р-н Калуш із 1500 некаведистами і великою кількістю зброї та військової амуніції. Ворог втратив близько 150 вбитих і ранених. УПА без втрат захопили багато зброї і амуніції котру передали у служби постачання УПА-"Захід".
  
  24 лютого 5 сотнеь УПА провели акцію ліквідації більшовицької бази в с.Збору, р-н Долина, Івано-Франківськ. Ворог втратив 90 вбитих і ранених, а повстанці втратили 1 убитого. Захоплено багато зброї і амуніції.
  
  13 березня відділи УПА, ОУН та Служби Безпеки (СБ), під к-ою пор.Прута організували засідку на 2 роти енкаведистів, котрі проводили каральні акції проти селян під виглядом фальшивих підрозділів УПА в селах Стрийського району. Втрати НКВД: 170 вбитих і 60 ранених. Загинув 1 воїн УПА.
  
  14 березня курінь к-ра Бистрого провів багатогодинний бій біля с.Худиївці, р-н Мельниця-Подільська, Тернопільщина. Втрати ворога: 80 вбитих, в тому числі 16 офіцерів; втрати УПА: 5 вбитих і 8 ранених.
  
  15 березня курінь к-ра Бистрого розбив біля с.Германівка, р-н Мельниця-Подільська, Тернопільщина, над Дністром, наступ більшовиків, знищивши 70 ворогів та поранивши 150.
  
  21 березня сотня к-ра Перемоги із куреня "Галайда" прийняла нерівний, героїчний бій із 6000-им військом НКВД та фронтового СМЕРШ біля с.Верини, р-н Куликів, на північ від Львова. Втрати НКВД і СМЕРШ: 470 вбитих, в тому числі 38 офіцерів включно із 2 полковниками і 4 майорами. Втрати УПА: 40 вбитих і 17 ранених. Незважаючи на 35-кратну перевагу 110 повстанців із усіма раненими прорвалися із оточення.
  
  21 березня сотня "Сірі Вовки" з куреня к-ра Бистрого ліквідувала роту карателів в лісі біля с.Цигани, р-н Скала Подільська, недалеко р.Збруч, Тернопільщина, котрі планували проведення зачисток у навколишніх селах. Втрати терористів: 70 вбитих і 40 полонених. Втрати УПА: 0.
  
  21-22 березня сотня к-ра Веселого-Свистеля вела важкі бої з чекістами з дивізії "Червона Мітла", біля с.Струбовиська та г.Прислуп, Лемківщина, Польща. Втрати чекістів: 87 вбитих і 150 ранених; втрати УПА: 14 вбитих. Захоплено багато зброї і амуніції.
  
  22 березня відбувся великий бій між сс.Лесівка і Саджава, в Чорному Лісі, де курінь "Месники" під к-ою Благого ліквідував 180 карателів. Втрати УПА: 75 вбитих і ранених. Захоплено багато зброї і амуніції.
  
  23 березня відділи УПА наскочили на базу в с.Яселко, повіт Сянік, Лемківщина, Польща і знищили там великий відділ польських прикордонників, які періодично грабували довколишні українські села жорстоко знущаючись із селян. Вбито 72 бандитів, при втраті 3 ранених повстанців.
  
  24-25 березня курінь "Підкарпатський" під к-ою Прута звів бій з військами НКВД біля сс.Тростянець Майдан Присліп, р-н Стрий, Львівщина. Втрати НКВД: 160 вбитих; втрати УПА: 3 вбитих.
  
  25 березня сотня "Рубачі" к-ра Гамалії провела бої з 2 ротами НКВД в с.Городище, р-н Великий Глибочок біля Тернополя. Втрати НКВД: 50 вбитих і 43 ранених; втрати УПА: 1 ранений.
  
  07 квітня курінь "Скажені Підкарпатці" к-ра Прута розбив у с.Посіч, під Чорним Лісом, спецвідділ НКВД. Втрати НКВД: 60 вбитих; втрати УПА: 2 вбитих і 2 ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції.
  
  07 квітня у лісі Запуст, біля Богородчан, у бою із оперативним підрозділом УПА війська НКВД втратили близько 280 вбитих і ранених. Втрати УПА: 50 повстанців вбиті, в тому числі і командир Благий, 25 - ранені.
  
  14 квітня полк НКВД проводив облаву на села Братишів і Нижнів, Івано-Франківськ. Відділи УПА стали в обороні населення і в бою ліквідували близько 60 енкаведистів, включно з к-ром батальйону НКВД.
  
  15 квітня сотня "Лісовики" к-ра Крука провела переможний бій з переважаючими каральними військами в лісах між сс.Сільце і Діброва, р-н Підгайці, Тернопільщина. Ворог втратив: 170 вбитих і 200 ранених. Втрати УПА: 60 вбитих і ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції.
  
  28 квітня відділи УПА організували вдалу засідку між сс.Тишиця і Воля Радванецька, р-н Радехів на великий підрозділ каральних віськ. Втрати карателів: 200 вбитих і 100 ранених; втрати УПА: 5 вбитих і 10 ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції.
  
  29 квітня відбувся успішний бій з полком НКВД на Крем'янеччині, Тернопільщина, в якому ліквідовано близько 200 ворогів, в тому числі майора, 2 капітанів і 2 лейтенантів. Втрати УПА: 40 вбитих і ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції.
  
  В другій половині квітня, біля с.Колоколин, р-н Рогатин, північна Івано-Франківщина, ліквідовано 56 оперативних працівників обласного слідчого управління НКВД, між ними майора обласного слідчого управління та 6 інших офіцерів. Відділ втратив 6 повстанців.
  
  Впродовж квітня здобуті у ворога засоби ППО знищили в р-ні Дубно 6 ворожих літаків, котрі використовувались в операціях проти підрозділів УПА. На шляху Дубно-Шумськ знищено 5 танків.
  
  У другій половині квітня, між сс.Стрільбичі і Биличі, р-н Ст.Самбір, Дрогобиччина, повстанці організували засідку, в яку потрапило 8 транспортних засобів з різними визначними республіканськими, обласними і районними урядовцями колоніального режиму. У запеклому бою ліквідовано усіх 34 чиновники.
  
  07 травня відбулися запеклі бої між куренем к-ра Бистрого і 282-им полком НКВД та чортківським "істрєбітєльним батальоном", котрий проводив операції під виглядом фальшивого УПА. Бій відбувся у лісі біля с.Сосулівки, р-н Чортків, на т.зв.Качуровій Горі, в південній Тернопільщині. Втрати терористів: близько 100 вбитих і ранених; втрати УПА: 5 вбитих, але між ними к-ра ТВ "Серет 2" Крука і 10 ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції.
  
  10 травня полк НКВД наскочив на 2-ва рої із сотні "Бурлаки" у с.Остальці, р-н Микулинці, Тернопільщина. У завзятому бою ворог втратив 85 вбитих і 50 ранених, а УПА - 16 поляглих. Захоплено багато зброї і військової амуніції.
  
  Від 7 по 15 червня рейдуючий відділ УПА з Холодного Яру аж до передмість Кременчука про перманентні жорстокі бої із ротою каральних спецвійськ НКВД. Рота НКВД була повністю знищина, із 130 чоловік залишилось декілька живих.
  
  Очевидною перемогою УПА над каральними російськими військами був наскок сотні к-ра Чорноти з куреня Грегота на гарнізон МГБ у с.Гринівці, р-н Богородчани, Івано-Франківськ. Втрати карателів: 87 бандитів. Втрати УПА: 0.
  
  20-21 липня відбулася велика акція УПА по ліквідації військового гарнізону у с.Борівниця, п-т Бірча, на Сяниччині. Ворожі втрати: 200 вбитих і ранених. Втрати УПА: 7 вбитих і 9 ранених.
  
  
  http://upa1.netfirms.com/army2uk1.htm

• 2008.11.17 | igorg

  Бофони - гошові знаки ОУН УПА (скан книги) \

  
  Бофони: грошові документи ОУН и УПА
  О.О.Клименко PDF 31 MB
  
  http://rapidshare.com/files/164259440/Bofony.rar
  http://natahaus.ifolder.ru/9099197

• 2008.12.11 | Майдан

  Антинімецький фронт УПА 1943-1944(л)

  http://upa.in.ua/book/?p=247

• 2009.01.29 | igorg

  Красные партизаны Украины 1941-1944 (лінк)

  Хоча книга про совєтських партизан, однак переважна більшість документів стосується так чи інакше й УПА. Дуже рекомендую познайомитись. Дуже цікаво порівняти офіційні спогади партизан з реальними документами цієї монографії. Одним словом вирішив що найкраще розмістити це саме тут.
  
  http://rapidshare.com/files/190235491/Krasnye_Partizany_Ukraini.rar
  http://infanata.ifolder.ru/10263744
  http://www.onlinedisk.ru/file/74476/
  
  Название: Красные партизаны Украины 1941-1944
  Автор: Составители: Александр Гогун, Анатолий Кентий
  Издательство: Украинский издательский союз
  Год: 2006
  Страниц: 440
  Формат: doc
  Размер: 3,3 Мб
  ISBN: 966-7060-89-6
  Язык: русский
  В книге рассказывается о тех страницах истории сталинского репрессивного аппарата, которые долгое время замалчивались. Уже в первые дни войны Сталин произнёс громогласный призыв: «...Создавать невыносимые условия для врага и всех его пособников...». В пособники немцев зачислялись едва ли не все жители оккупированных нацистами областей СССР: как иначе можно истолковать приказ «вождя народов» об уничтожении в тылу Вермахта всех запасов продовольствия, лесов и инфраструктуры? На территории, временно недоступной «кремлёвскому горцу», по его приказу возник и действовал авангард режима – красные партизаны. Именно они являлись «длинной рукой» власти, карающей тех, кто проявлял нелояльность к тоталитарной сверхдержаве. Ключевую роль в организации партизанских формирований в первый год войны сыграл НКВД, придав террористический заряд «народным мстителям».
  В работе освещена не только репрессивная активность советских партизан. Как следует из названия, объектом исследования являются малоизученные стороны деятельности коммунистических формирований – прежде всего те факты, о которых умолчали мемуары партизанских вожаков. Читатель сможет оценить самостоятельно, являются ли приведённые документы небольшими «штрихами к портрету» советских партизан, или же, напротив, полностью меняют устоявшиеся представления о «народных мстителях».

• 2009.02.06 | igorg

  Василь Гуменюк: "Східняки в УПА"

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1233871007
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2009.03.23 | igorg

    Василь Гуменюк: "Медсестра Галина"

    http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1237808159

• 2009.02.23 | igorg

  Україна у II Світовій - в запитаннях і відповідях проф. Косика

  http://www2.maidan.org.ua/n/pressk/1194028228

• 2009.04.09 | igorg

  Повстанська дипломатія: ОУН і УПА на міжнародній арені

  http://maidan.org.ua/static/news/2009/1239201921.html
  
  8 квітня ц.р. в Службі безпеки України відбулися чергові Громадські історичні слухання “Міжнародна діяльність ОУН та УПА”.
  
  Директор Галузевого державного архіву СБУ, к.і.н. Володимир В’ЯТРОВИЧ зазначив: “Масштаби діяльності ОУН та УПА зумисно применшувалися у радянські часи. Тим часом український визвольний рух 1940-1950-х років став незалежним суб’єктом міжнародної політки, із його представниками укладали угоди про співпрацю діячі повстанських формацій та найвищі урядовці сусідніх держав. УПА активно впливала на ситуацію в Центрально-Східній Європі в післявоєнний період, перешкоджаючи насадженню в регіоні тоталітаризму радянського зразка”.
  ...

• 2009.04.19 | igorg

  Тайна украинского батальона «Нахтигаль». ФОТО. КОПИИ ДОКУМЕНТОВ

  http://rupor.info/analitika/2008/02/06/tajna-ukrainskogo-batalona-nahtigal/
  
  Тайна украинского батальона «Нахтигаль». ФОТО. КОПИИ ДОКУМЕНТОВ 6.2.2008 17:13 | Богдан Буденецкий, RUpor
  На шестнадцатом году украинской Независимости уже никого не удивишь широкомасштабными попытками фальсификации острых страниц отечественной истории. Ни для кого не является секретом террористическая деятельность «ястребков» в форме ОУН-УПА, как и растиражированные тома «информационного прикрытия», сеявшие в умах и сердцах советских граждан прописные истины о «гитлеровских маньяках», «пособниках оккупантов» и «уничтожителях мирного населения».
  
  Но если история борьбы УПА бывшими пионерами и комсомольцами с каждым днем воспринимается все более спокойно, то, когда речь заходит об украинском национальном батальоне «Нахтигаль» в составе Вермахта, плечами пожимают даже самые стойкие патриоты. Мол, что было, то было. От правды ведь никуда не денешься. Видать, грешили наши ребята и еврейскими погромами, и расстрелом львовской профессуры. Чего уж там, война, как ни как.
  
  Отсутствие объективной информации и архивных данных делали свое «черное» дело. На многочисленные обвинения в адрес подразделения Романа Шухевича можно было ответить разве что их последующими свершениями и индульгенцией событий 1943-1953 гг.
  
  Исторический вакуум наверняка и дальше порождал бы всевозможные советские небылицы, если бы с приходом к власти Коалиции демократических сил Служба безопасности Украины (СБУ) не решилась на радикальный шаг по восстановлению справедливости и не обнародовала бы уникальные документы Отраслевого государственного архива СБУ. Как следует из рассекреченных данных (см. копии документов), несмотря на весьма непродолжительный боевой путь, «Нахтигаль» успел стать объектом провокаций трех сильнейших разведок – нацистского Абвера, а в послевоенное время - «Штази» из ГДР и, конечно же, вездесущего КГБ.
  
  Документ, о котором не знал КГБ
  
  Абвер в самом начале прибегнул к манипуляции с украинским диверсионным батальоном, коим и был «Нахтигаль» (нем. Соловей – от названия солдатского хора на военной базе «Криница» под Краковом) в составе полка советских иммигрантов «Брандербург - 800». По замыслу нацистского командования и берлинских политтехнологов, с самого начала оккупации территории СССР украинские соединения должны быть опорочены агрессивной ксенофобией и политикой очищения от евреев «югенфрай». С этой целью, сразу же после вступления батальона во Львов (04:30, 30 июня 1941 г.) и провозглашения на весь мир Акта о провозглашении Украинской Соборной Самостийной Державы (18.00, 30 июня 1941 г.) во Львове и окрестностях уполномоченные СС айнзацкоманды казнили почти всех жителей гетто и польскую интеллигенцию. Трагедия разыгралась в ночь с 4 на 5-е августа 1941 г.
  
  «Организация Украинских Националистов Степана Бандеры (ОУН(б) или ОУН) была в корне не согласна с подобной политикой немецких властей, - заявил сегодня RUpor`у сотрудник Отраслевого государственного архива СБУ Александр Ищук. – Об этом свидетельствует документ, недавно найденный в наших архивах специальной поисковой группой».
  
  По его словам, речь идет о «Документальной хронике событий во Львове» неустановленного автора из высшего руководства ОУН(б). «Судя по всему, о документе ничего не знал даже КГБ, поскольку он находился на 55 странице т. наз. «Дела Оберлендера».
  
  «Представители прибывших во Львов в большом числе отделов гестапо различными путями обратились к украинским кругам, дабы украинцы организовали трехдневный погром евреев…Руководящие сотрудники ОУН, узнав об этом, подали к сведению членов (ОУН - RUpor), что это является немецкой провокацией, предпринимаемой с целью скомпрометировать украинцев погромами и предоставить немецкой полиции основания для вмешательства и «установления порядка», а также, что самое главное, - отвлечь внимание и энергию украинской общественности от политических проблем», - зачитал Ищук с оригинала документа.
  
  Дополнительный аргумент в пользу невиновности «Нахтигаля» приводит доцент Киевского национального университета им. Тараса Шевченко Иван Патриляк. «В период с 1 по 7 августа батальон находился во внеплановом отпуске. На самом деле, нацистам не нужно было серьезное военное присутствие трехсот украинских воинов в оккупированном Львове», - сообщил RUpor`у Патриляк.
  
  Поэтому после окончания законного отдыха диверсантов перебросили на винницкое направление. 13 сентября 1941 игра гитлеровских спецслужб в украинскую армию прекратилась. В районе Жмеринки подразделение расформировали в 201-й батальон охранной полиции и командировано в Белоруссию. Другого выбора у «соловьев» не было. Всех отказавшихся, а их число насчитывало 15 лиц, ожидали персональные нагрудные номера в концлагерях. Не помогли и связи командира соединения Теодора Оберлендера.
  
  «Историки» в погонах
  
  Идея с послевоенной дискредитацией «Нахтигаля» с самого начала принадлежала наиболее успешной просоветской спецслужбе - восточногерманской «Штази». После назначения на территории «вражеской» ФРГ министром по делам иммигрантов с восточных земель (министром по делам перемещенных лиц) Теодора Оберлендера теперь уже коммунистический Берлин поставил перед своей резедентурой задачу по сбору компромата на нового члена правительства и близкого друга Конрада Аденауэра.
  
  «Истинным мотивом назначения Оберлендера были планы ФРГ по созданию мощной правой партии из числа перебежчиков с восточной стороны и установление контроля над оппозицией внутри ГДР», - считает Патриляк.
  
  Операция проводилась в 1959-1960 гг. Поскольку за Оберлендером не числилось никаких военных преступлений, «Штази» прибегнула к «липованию». Как свидетельствует ряд документов из архива КГБ УССР, для изготовления фальшивок использовали всевозможные «свидетельства очевидцев» из западных областей Украины.
  
  «2 октября с.г. за №33100 за подписью т. Щербака поступил запрос о сборе материалов и розыску очевидцев преступлений министра по делам перемещенных лиц боннского правительства Теодора Оберлендера, который немецкими друзьями обвиняется в массовом уничтожении гражданского населения во Львове в 1941 году», - сказано в справке упомянутого «дела Оберлендера» 2-го Управления КГБ при Совете Министров УССР от 3 октября 1959 года. (вх. № 11031).
  
  Однако, как и следовало ожидать, на Оберлендера ничего не нашли. «Поэтому следующая директива КГБ требует от начальников областных управлений при подготовке к допросу свидетелей «использовать опубликованные в прессе статьи о преступлениях «Нахтигаля», - объяснил RUpor`у методику работы по немецкому министру кандидат исторических наук, внештатный советник и.о. председателя Службы Безопасности Украины Владимир Вятрович.
  
  Инсинуация удалась. КГБ, образно говоря, сразу убил двух зайцев. Как лицо, запятнанное в громком политическом скандале, Оберлендер вынужден был уйти в отставку, а ровно через неделю от рук советского агента Богдана Сташинского в Мюнхене погиб шеф ОУН Степан Бандера. Украинское национально-освободительное движение было опорочено на многие годы вперед.

• 2009.04.19 | igorg

  Украинский де Голль

  http://rupor.info/analitika/2007/02/14/ukrainskij-de-goll/
  Украинский де Голль 14.2.2007 22:12 | RUpor
  
  Помните фото некоего Тараса Чупринки в первой обобщенной попытке деилогизированной подачи истории Украины Ореста Субтельного 1990-го года? Именно так начинался долгий путь домой главнокомандующего самого массового национального антифашистского движения сопротивления.
  
  В четверг, 8 февраля 2007 года, на официальном сайте блока партий «Наша Украина» был размещен проект постановления Верховной Рады Украины об общегосударственном праздновании 100-летия со дня рождения главнокомандующего Украинской Повстанческой Армией, генерала-хорунжего Романа Шухевича.
  
  Именно Шухевич, а не сидевший тогда в нацистском концлагере Степан Бандера, выступил в роли главного организатора и полководца Украинской Повстанческой Армии (1943-1953 гг.), более известной под сокращенным названием ОУН-УПА. В те годы география активных боевых действий ОУН-УПА покрывала всю Правобережную Украину, а также приграничные районы Беларуссии, Польши и Румынии.
  
  Роль Шухевича в организации военного крыла ОУН неоспорима. В тоже время, в условиях спровоцированного оккупационным режимом раскола ОУН на две ожесточенно враждующие фракции: ОУН Андрея Мельныка и ОУН Степана Бандеры (ОУН - Революционная), он смог не только не пойти по дороге банального карьеризма, но и создать крупнейшую в Европе армию антифашистского сопротивления.
  
  Армия с нуля
  
  Шухевича еще при жизни подвергали жесткой критике. Не утихает она и после его смерти. Оппонеты из числа тех же украинских националистов утвержают, что он, дескать, пал жертвой тщетной надежды на американско-советский конфликт. Незадолго до своей трагической гибели Шухевич писал главной связной в Центральной и Восточной Украине (псевдоним «Роксолана») о том, что нужно залечь на дно и ждать лучших дней связанных с началом новой войны.
  
  Не дает покоя недругам генерала и, как им кажется, чрезмерная конспирация главнокомандующего. Они полагают, что уход после официального окончания Второй мировой в глубокое подполье не был оправдан. Но нужно помнить, что после прихода Красной Армии начались карательные операции НКВД и УПА была вынуждена сменить тактику, поскольку она уже не могла действовать столь большими, как в 1943-1944 гг. отрядами. Она была рассредоточена на более мелкие группы.
  
  В 1948 году тактика была изменена опять. «Это было вызвано коллективизацией сельского хозяйства в Западной Украине. По этой причине УПА потеряло значительную часть своей материальной базы, потому что она опиралась не на иностранную помощь, которой не было, а на собственные силы», - сообщил RUpor` известный украинский историк Владимир Сергийчук. – «Именно из-за того, что Шухевич находился в глубокой конспирации, он смог продержаться до 1950 года».
  
  Кроме того, ему нужно воздать должное за то что он сражался при полном отсутствии каких бы то ни было внешних союзников. После совершенного НКВД накануне войны устранения жившего в эмиграции председателя ОУН Евгения Коновальца, основавшего Организацию в 1929 в Вене (Шухевич был одним из первых ее членов) были прерваны все связи между украинским подпольем и западноевропейскими ФПГ. Коновалец пользовался в Европе большой популярностью и лично курировал связи между ОУН и крупнейшими швейцарскими предпринимателями.
  
  Украинский де Голль
  
  Роман Шухевич не преследовал собственные цели и не следовал, как многие его современники, партийной коньюнктуре. Главнокомандующий был чужд политических интриг и подковерных договоренностей.
  
  Шухевич не был подобен просоветским партизанским командирам. С ним нельзя сравнивать малограмотного и огранченного Сидора Ковпака. А уж тем более всех остальных, которые были представителями такой же оккупационной (в то время для Западной Украины) советской контррозведки (Кудря, Сабуров, Кузнецов).
  
  По мнению многих историков и политических деятелей уместным будет сравнение Шухевича с генералом Шарлем де Голлем. Но с этим согласны не все, даже в самой Украине.
  
  Противники такого сопоставления склонны верить, что это очень натянутые параллели, потому что Шухевич и де Голль были людьми абсолютно разной среды, разных взглядов и методов деятельности. Не стоит забывать, напоминают они, что де Голль – представитель государственной нации, которая просто поддалась внешней оккупации. Тогда как Роман Шухевич принадлежит к тем, людям, что в условиях безгосударственности создавали армию, которая должна была отвоевать это государство.
  
  С другой стороны, считать, что Шухевич сыграл в деле борьбы против тоталитаризма роль более важную чем де Голль, будет обидным для французов. «Я вовсе не уверен, что Шарль де Голль сумел бы сделать на месте Шухевича, то что сделал Шухевич», - заявил RUpor`у председатель Всеукраинского объединения «Тризуб» имени Степана Бандеры Василий Иванышин.
  
  
  
  «Так сравнивать можно», - не согласен с Иванышиным Сергийчук. – «Де Голль был руководителем воюющей Франции и сражался за возрождение французкого государства. И Роман Шухевич в этом отношении также вел борьбу за Украинское Государство. В этом плане их можно сравнивать». Другое дело в том, что де Голлю помогали соседние государства (члены антигитлеровской коалиции), Англия и Америка. Шухевичу же никто не помогал. Он мог надеяться на свой народ.
  
  
  
  Люди, хорошо знавшие сложившиеся тогда обстоятельства считают, что он не мог по другому. «Мы понимали, с каким врагом мы имеем дело, мы понимали всю серьезность нашего положения, а также что борьба будет очень длительной и изнуряющей», поделился своими воспоминаниями с RUpor`ом проживающий ныне во Львове сын легендарного командира, узник советских концлагерей Юрий Шухевич. «Наше движение сопротивления не было побеждено, нет, оно просто постепенно затухло из-за массовых репрессий и вывоза людей в Сибирь», считает он.
  
  
  
  Непризнание Шухевича
  
  За годы независимости власть ничего не сделала для того чтобы народ повернулся к себе лицом. Национализм считается, по меньшей мире чем-то устаревшим, понятие «национально-освободительной борьбы» напрочь исчезло из лексикона. Остался только «терроризм», сейчас у нас остались только террористы и миротворцы. Поэтому современное поколение часто не понимает о чем идет речь, что за Шухевич, какая УПА и к чему все это было нужно.
  
  Сергийчук считает, что в непризнании объективной роли УПА и лично Шухевича в истории Украинской Государственности виновны две группы лиц из среды современного украинского общества. Обе из них, по его мнению, «не знают истории». «Одни не знают истории, другие – не желают этого, они не желают признавать украинскую историю. Первые, если их информировать, начинают все осознавать и становятся понимающими и признающими свою историю. А есть лица, которые сознательно не желают знать истории и предпочитают оставаться в рамах прежних стереотипов», - сообщил он RUpor`у.
  
  Для большинства украинцев настоящее знакомство с генералом Шухевичем так и не состоялось. Выпущенный метром национального кинематографа Олесем Янчуком фильм «Непокоренный» не смог достичь общегосударственного телеэфира. Его показ организованный Организацией Украинских Националистов, ограничился кинотеатрами нескольких городов Украины.
  
  У нас уже сложилась определенная традиция присваивать посмертные звания и государственные награды. Зачастую она принимает гротескные формы правительственного цинизма. Главного Командира УПА в Украине до сих пор считают сколотившем бандформирование преступником. «Мы станем свидетелями того, как всякие там Ющенки, а возможно даже и Януковичи, будут фарисействовать над святой для нас кровью. И все, не больше», - считает Иванышин.

• 2009.04.19 | igorg

  Советник главы СБУ:Я готов ехать в Москву с фотовыставкой об УПА

  http://rupor.info/fokus/2008/01/16/sovetnik-glavi-sbu-ja-gotov-ehat-v-moskvu-s-fotovi/
  
  Советник главы СБУ: Я готов ехать в Москву с фотовыставкой об УПА
  
  16.1.2008 11:24 | RUpor
  
  В руководстве Службы безопасности Украины (СБУ) произошло неслыханное: 30-летний историк, директор Центра исследований освободительного движения Владимир Вятрович назначен советником и.о. председателя СБУ и теперь отвечает за обнародование подлинной судьбы Украинской Повстанческой Армии (УПА) и других участников антисоветского подолья. Почти сразу же Первый национальный начал демонстрировать цикл документальных фильмов об УПА. О том, почему он согласился на новую должность, а также о том, чего не знают украинцы о т. наз. «бандеровцах», и как в этом поможет СБУ, исследователь рассказал в эксклюзивном интервью RUpor`у.
  
  Владимир, признайтесь, вы ожидали это назначение?
  
  Нет. Это был сюрприз.
  
  Дело в том, что мы сотрудничали с СБУ в разных исследовательских проектах. С 2005 года нами использовались документы отраслевого государственного архива СБУ, издавалась научная литература, было основано несколько общих проектов. Сотрудничество развивалось, но это предложение стало для меня неожиданным скачком. Я думаю, в нем отражено желание руководства Службы безопасности перевести изучение этой тематики на качественно новом уровне.
  
  С их стороны мы можем говорить об уровне знаний или о внимании к проблеме УПА?
  
  Я думаю, что о внимании. О знаниях говорить тяжело, т.к. мы только приступаем к их формированию. Но уровень внимания заслуживает уважения.
  
  Неужели в недрах СБУ не осталось настоящих специалистов по УПА, тех, кто в свое время их всячески разрабатывал и буквально дышал им в затылок?
  Если такие люди и живы, то они уже на пенсиях.
  
  Вы готовы к сопротивлению со стороны среднего звена офицерского состава СБУ?
  
  Открытого сопротивления не будет. Внутри Службы мы ожидаем противодействия на уровне общественного мнения и восприятия той информации, которую нам придется публиковать в качестве официальной позиции. Ведь не секрет, что наши соотечественники до сих пор находятся под влиянием советских предубеждений. Мы же собираемся в корне изменить все представление о Второй мировой войне и об участии в ней украинского народа.
  
  Это и можно считать вашей целью?
  
  Да. Мне поручена информационно-просветительская работа. Те уникальные архивные материалы, которыми обладает Служба безопасности, будут вынесены наружу и подвергнуты всенародному обсуждению. К тому же мы до сих пор не получили доступ к архивам областных управлений МВД. Они интересны нам в связи с тем, что сотни дел повстанцев квалифицировались, как «разбой» и «хулиганство».
  
  Сколько времени требуется для преодоления стереотипов в отношении УПА? Поколение, два, три?
  
  В большинстве случаев, нам не удастся изменить мышление тех, кому сейчас по 50-60 лет. Их умы сформировались в советскую эпоху. Поэтому, так или иначе, но нашей целевой аудиторией будут молодые люди и т. наз. «среднее поколение», не испытывающие страха перед переосмыслением своих внутренних ценностей и исторических представлений. Насколько быстро нам это удастся? Мне сейчас сложно предугадать, но надеюсь, что, если дело и дальше пойдет такими темпами и государство больше не откажет нам в своей поддержке, мы управимся буквально за несколько лет. Молодежь, во-первых, намного легче воспринимает эту проблематику. Во-вторых, она намного больше интересуется историей «повстанцев».
  
  Когда мы ездили по Центральной и Восточной Украине с фотовыставкой «Украинская Повстанческая Армия: история непокоренных», то подавляющим большинством посетителей были молодые люди. И они не были пассивны, наоборот, опираясь на документы и данные последних научных исследований, демонстрировали готовность к защите своего собственного мнения. Поэтому я надеюсь, что через несколько лет мы сможем сформировать объективное понимание истории УПА по всей территории Украины.
  
  На представленных вами фотографиях воины УПА всегда выглядят, как на параде. Не сложится ли тогда впечатление, что «повстанцы» никогда не воевали, а были заурядными диверсантами, и, как говорят российские историки, деревенскими «свадебными генералами»? Почему нет фотографий с поля боя?
  
  Аргументы российской стороны очень несерьезны. На самом деле фотографирование в рядах УПА регламентировалось внутренней Службой безопасности (СБ), поскольку УПА в первую очередь была подпольной армией. А любая фотография давала повод определить достоверного участника вооруженной борьбы и прибегнуть к давлению на него самого или его ближайших родственников. Поэтому СБ тщательно следила за тем, чтобы не было самовольного фотографирования.
  
  Что же касается объективности со стороны российской официальной науки, то там попросту нет серьезных исследователей по данной проблематике.
  Ни одного?
  
  Я могу назвать только одного честного исследователя. Им является Александр Гогун из Санкт-Петербурга. Он получил степень кандидата исторических наук за революционную монографию «Украинские повстанцы между Гитлером и Сталиным», по сути, первую российскую работу с объективным пониманием истории УПА. На россиян она произвела эффект информационной бомбы. И это несмотря на определенный недостаток доступа к источникам.
  
  Большинство других работ, что выдаются в России, тянут не больше, чем на советский агитпроп, и очень далеки от науки. Если говорить об изучении Второй мировой войны и последовавших за ней событиях, то мне кажется, что в российской историографии господствует настоящий регресс, неосталинизация и возвращение к культу личности Сталина.
  Владимир, вы лично готовы отправится в Москву с фотовыставкой об УПА?
  
  Абсолютно готов и готов дискутировать и слышать аргументы, а не участвовать в ссорах и даже в драках, как это часто бывает в Москве. Готов дискутировать, общаться и таким образом идти к истине.
  
  Но совершенно по-своему УПА воспринимается и в Израиле. Вы ведь, наверняка, помните последнюю встречу тамошней интеллигенции с Виктором Ющенко. Неужели ею тоже руководят из Москвы?
  
  Это стереотипы развитые исторической наукой Израиля. Очень многие работы на тему Голокоста в Украине грешат необъективностью и, я бы даже сказал, повышенным вниманием к украинцам и их роли в Голокосте. С другой стороны, очевидно, что многие граждане современного Израиля воспитывались в советских школах и до сих пор остаются жертвами пропагандистской машины СССР. Со временем все эти претензии исчезнут, и на передний план выйдут серьезные исследователи, которые возьмутся за такой вопрос, как участие евреев в украинском освободительном движении.
  Этот вопрос очень принципиален?
  
  Несомненно, потому что, когда речь заходит о двусторонних отношениях этих двух народов, многие политики и публицисты, как правило, оперируют имевшими место драматическими конфликтами и еще больше усиливают неприязнь. Они забывают, что периоды мирного сосуществования были куда более длительными и умышленно не упоминают (или не знают) об участии евреев в освободительной борьбе украинского народа, например, в середине XX ст.
  Вы имеете в виду еврейских медиков в полевых госпиталях УПА?
  
  И не только. В архиве СБУ мною была найдена «упивская» листовка 1950 года под названием «Евреи – граждане Украины». В ней анализируются межэтнические отношения на украинских территориях, поднимаются многие проблемы, содержатся призывы к общей борьбе и в конце приводятся очень любопытные слова: «Да здравствует государство Израиль! Да здравствует Украинское Самостоятельное Единое Государство! Да здравствует Степан Бандера и Тарас Чупринка!».
  Вы не исключаете наличия этнических боевых отрядов?
  
  Пока такой информации не обнаружено. Евреи преимущественно служили в «бандеровской» разведке и отделе пропаганды. К примеру, талантливый идеолог Валерий Домбровский стал автором крупной печатной работы «Москва уничтожает покоренные народы».
  
  Аналогично сфальсифицированы и данные о неприязни ко всему русскому или русскоязычному в руководстве УПА. На русском языке подполье издавало листовки для населения Восточной Украины. Самая популярная из них называлась «Кто такие бандеровцы, и за что они борются?».
  Беседовал Дмытро Добрый

• 2009.04.22 | igorg

  Нам потрібна вся правда (УПА і Польща)

  http://www.personal-plus.net/268/3186.html
  Нам потрібна вся правд
  № 16 (268) 24-30 квітня 2008 року
  
  Польський парламент у середині 90-х років освятив своїм рішенням польсько-російську війну проти України, надавши права ветеранів війни членам «истребительных батальйонов НКВД», які на 80 відсотків складались з поляків і топили в крові українські села і міста на Волині (1944—45 рр.)
  
  Із «Звернення до Сейму, Сенату, Президента і уряду Польщі з боку загальнопольського громадського комітету з відзначення 60-річчя злочинного мордування польського населення Східних Кресів українськими націоналістами в 1939-1947 роках»: «Боротьба українських націоналістів за побудову української держави на площі 1 мільйон квадратних кілометрів, яку вони називають своїми етнічними землями — це злочинний замах збройно відірвати від Польщі її південно-східні землі (тобто Волинь і Галичину). Реабілітація ОУН-УПА державною владою теперішньої України Польща не може і не повинна визнати ні в якому разі. Ми вимагаємо від Польського Парламенту визнати ОУН-УПА — рівно ж як і дивізію «Галичина» злочинними формуваннями і заявити рішучий протест Урядові Української Республіки з цього приводу». (2003 р.)
  
  Доповідь перед учасниками міжнародної наукової конференції: «Україно-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки».
  
  Чому польсько-українська ворожнеча, що тліла і розпалювалася протягом століть, дійшла чергового кровопролиття саме у липні 1943-го?
  
  На жаль, після 1990 року, коли Польща звільнилась від московської влади, вона не звільнилась від комуністичних стереотипів по відношенню ОУН і УПА і продовжує разом з Москвою ставити на коліна Україну.
  
  В численних польських ЗМІ останнім часом звучать вимоги до українців подібно до того, як це робили німці щодо євреїв, вибачитись перед поляками за масові вбивства їхніх співвітчизників «різунами» з ОУН-УПА на Волині в 1943 році. В той же час жодним словом не згадані події 1940 року на Холмщині та 1943—1947 років у всьому Закерзонні, де від рук польських банд та підрозділів поліції і армії загинули десятки тисяч українських селян, інтелігентів, літніх людей, дітей.
  
  Не виключено, що мова може йти про скоординовану Москвою і Варшавою програму ізоляції і, можливо, переділу України на сфери впливу, а потім, як не раз бувало в історії...
  
  Причина і суть так званого польсько-українського конфлікту, а насправді національно-визвольної боротьби українців на своїй території проти поневолювачів — проста й зрозуміла. За сотні років вона не змінилася.
  
  Головна причина — це окупація українських земель (в тому числі і Волині) агресивним сусідом — Польщею і нав’язування силою своєї «вищої» європейської «культури» шляхом будівництва концтаборів, нищення храмів, забороною всього українського; національне, соціальне і релігійне гноблення, асиміляція і фізичне знищення тих, хто чинив опір польським окупантам. У їхніх планах було створення мононаціональної держави «від можа до можа», про що й засвідчив останній Волинський воєвода Олександр Халке-Новак у 1939 році напередодні війни, (згідно його плану, українського питання бути не могло, тобто за 20 років українці в Польщі мали бути знищені або асимільовані).
  
  І коли 30 червня 1941 року українці проголосили відновлення самостійної держави, поляки, як і німці, надзвичайно вороже поставилися до цього і вже через 3 місяці почали масові арешти, а потім й розстріли українських націоналістів.
  
  Поки була українська міліція, організована без дозволу німців, конфлікту збройного з поляками на Волині не було. І коли під тиском арештів і розстрілів українці з місцевого самоврядування і української міліції на початку 1943 року пішли зі зброєю в ліс, поляки швидко скористалися цим вакуумом і заполонили органи місцевої влади, рейхкомісаріату та поліції й жандармерії, й відразу почали натравлювати німців на українські патріотичні села Волині.
  
  Так, згідно документів Рівненського державного архіву в окупаційних установах навколо Рівного абсолютну більшість складали поляки. В німецькій допоміжній поліції поляки складали тотальну більшість (11 тисяч чоловік), шуцманшафт-батальони — 1500 чоловік. А ще, не забуваймо, 7 тисяч поляків у спецзагонах НКВД, які називались «червоні партизани» (таких загонів польських на Волині було 15). А ще 80 відсотків поляків у складі «істрєбітєльних батальйонів» НКВД.
  
  І всі ці польські формування кинулися на українські села, розпочавши з 17 березня 1943 року застосовувати принцип колективної відповідальності по відношенню до мирного українського населення (село Ремель — 615 жертв).
  
  Протягом 4 місяців після цього геноциду українці стали перед вибором — тотальне фізичне знищення або повстання.
  
  Після переговорів і попереджень полякам українці вибрали — повстання 11 липня. І це було не просто їх право. Це був їх обов’язок і необхідність, оскільки Лондонський польський емігрантський уряд дав контрнаказ полякам — не залишати Волинь за вимогою УПА, бо Польща назавжди втратить Волинь, а польське підпілля (і це стало відомо з перехоплених УПА документів) готувало антиукраїнську акцію — 15 липня.
  
  Крім польських колоністів-осадників, на Волині жили й десятки тисяч чехів. Але конфлікту українців з чехами не було. Чому? Тому, що чехи, на відміну від поляків, як європейці справжні і християни, визнавали право, фундаментальне право кожної, в тому числі й української нації; право на свободу і державність на своїх етнічних споконвічних землях.
  
  Чехи, на відміну від поляків, не пішли в окупаційні, а тим більше, каральні органи. Навпаки, чехи підтримали УПА.
  
  На відміну від поляків, українці боролись на своїй, а не на чужій землі зі всіма окупантами.
  
  На відміну від «легендарної» 27 окупаційної Волинської дивізії АК, яка по сьогодні не може пригадати практично жодної спланованої і проведеної бойової операції проти німців чи більшовиків, УПА організувала і провела тисячі й тисячі боїв, свідченням чого є тисячі могил вояків УПА на Волині.
  
  І коли повернувся радянський окупант у 1944 році, то Москва повела звірячу боротьбу з УПА, залучивши до цього поляків.
  
  Чи можливе примирення з польським баченням лише польських жертв 1943 року, а не всього періоду польсько-української історії, де кількість українських жертв, як, до речі, і у 1943 році, незрівнянно більша.
  
  Василь Червоній
  
  
  Василь Кук, останній головнокомандувач УПА: «УПА воювала проти польських колоністів та їх збройного формування АК (Армія Крайова). Воювали проти радянських партизан і внутрішніх військ НКВС. До речі, поляки були за одно з комуністами проти українців. Вони спалювали наші села. Преса та деякі політики часто спекулюють на тому, що «УПА — союзники нацистів і тому подібне». Нашими союзниками були поневолені народи: грузини, білоруси, литовці та інші. Німці не могли бути в принципі союзниками УПА. Я вже казав. Щоб бути в союзі, треба бути сильним. Гітлер хотів використати нас, ми хотіли використати його протиріччя із комуністами. Після проголошення Акту про відродження Української держави 30 червня 1941 р. нацисти весь актив ув’язнили, в тому числі Бандеру і Стецька. Бандеру посадили в Заксенхаузен. Німці також вбили Дмитра Мирона, крайового провідника ОУН на Східно-українських землях в 1942 р. То про який союз може іти мова? Були політичні контакти, але вони відразу розірвалися після арешту Бандери.
  
  Що було на Волині і чому поляки так побиваються? Вони не так за загиблими плачуть, як за самою Волинню. На цій українській землі політична активність була менша, ніж на Галичині. Тому польські колоністи були надзвичайно наглими. Але часи боротьби минули. Вони навчили нас, що якщо ми не матимемо своєї думки, підкріпленої силою, то нас не почують. Польща тепер союзник Україні. Але про історію треба пам’ятати».

• 2009.05.13 | igorg

  Правда поза часом Роман Павлов УП

  http://pravda.com.ua/news/2009/5/9/94418.htm
  Правда поза часом
  09.05.2009___ Роман Павлов, для УП
  
  Минуло вже півтора роки відтоді як 30 листопада 2007 СБУ оприлюднила низку документів, які підтверджують злочинну діяльність на Західній Україні спецзагонів НКВД, переодягнених у форму Української Повстанської Армії.
  
  Серед них – відомий ще з 90-тих років лист військового прокурора Українського округу Кошарського від 1949 до керівництва Компартії УРСР. У ньому йдеться про масові злочини "агентурно-бойових груп", які, перевдягаючись в українських повстанців, катували і вбивали місцевих жителів.
  
  Мета спецзагонів була дуже простою, пояснює історик Володимир В’ятрович, радник голови СБУ з науково-дослідницької роботи: скомпрометувати УПА в очах місцевого населення.
  
  "Жоден повстанський рух ніколи б не розвинувся до такого потужного рівня як УПА без підтримки населення. Партизан – це людина, яка ніде не працює і грошей не заробляє. Таку людину необхідно утримувати, адже вона не продукує нічого крім своєї боротьби.
  
  Підраховано, що для утримання одного партизана потрібна робота близько 10 людей. Українська повстанська армія існувала тільки завдяки народу, який поділяв її ідеї – адже в лавах цієї армії воювали його сини і дочки.
  
  Така соціальна база – місцеве населення – була найпотужнішим чинником у протистоянні між УПА та каральними органами, що ніколи не мали народної підтримки. Саме для того, щоб підірвати цю соціальну базу, вибити землю з-під ніг повстанців, і здійснювалися масові провокації під виглядом УПА – передусім убивства місцевого населення.
  
  Причому, як правило, у дуже жорстокий спосіб – зарубували, вішали, скидали в криниці. Демонстративні страти людей по всій Західній Україні, що їх чинили переодягнені бандити НКВС, були розраховані на те, що населення припише ці злочини УПА і врешті-решт перестане її підтримувати".
  
  Історик нагадує, що такі спецгрупи чекісти почали застосовувати ще під час громадянської війни в Центральній і Південній Україні – для боротьби проти селянських повстанських загонів, що діяли там до середини 20-х років.
  
  Але як могли люди, етнічно чужі українській культурі, правдоподібно маскуватися, не викликаючи підозри в населення? За словами В’ятровича, учасники спецгруп відбували спеціальну підготовку – вивчали побут, мову, діалекти, здобували навички виживання в умовах місцевого ландшафту.
  
  Крім того, членами цих псевдо-повстанських загонів нерідко бували й колишні вояки УПА, перевербовані після захоплення в полон, тобто люди морально зламані. Саме такі становили головну цінність спецгруп.
  
  "Вони мали завербованих місцевих. У групі було кілька росіян, а розмовляв місцевий. Актор один, а решта мовчать", – пояснює Євген Сверстюк, волиняк з походження, колишній політв’язень і знаний філософ. "Та все ж у випадках жорстокого катування люди здогадувались: наші б цього не зробили".
  
  Проте який був сенс нав’язувати думку про жорстокість УПА, якщо народ все одно не повірить?...
  
  "Ще й як повірить!" – гірко заперечує Сверстюк. – "Якщо постійно нав’язувати певну думку і забороняти будь-яку іншу. Навіть найабсурдніша версія буде прийнята, якщо вона невпинно й цілеспрямовано підкріплюється терором".
  
  Прес-конференція СБУ мала тоді сенсаційний резонанс у пресі. Але звідки, здавалося б, йому взятися, якщо для більшості ці факти нібито й не таємниця? Однак, як говорить Сверстюк, можна просто знати правду, а можна знати її на рівні документу, і це речі різної вартості. Правду про голодомор знали – але "відсутність доказів" дозволяла комуністам все заперечувати.
  
  Щодо спецзагонів, то поки що офіційних документів небагато. Але існують усні свідчення людей, які бачили все на власні очі або чули від рідних та знайомих. Ось що побачив колишній радянський солдат, 82-річний Михтодь Волинець:
  
  "Це було наприкінці лютого чи на початку березня 1945 року, в Бібрецькому районі Львівської області… Заводять нас у хату. На ліжку мертва напівроздягнена жінка, залита кров'ю. У колисці дитина з сокирою в голові – зарубана сокирою, і так у голові сокира й стирчить.
  
  І ще дівчинку років семи витягують з-під ліжка – чимось важким розбита голова. Якийсь капітан пояснює: "Вот это вчера бандеровцы убили за то, что ее муж ушел в ряды Советской Армии защищать Родину". Я перепитую голову сільської ради: "У вас що, тільки один пішов в армію?" – "Та де, – каже, – у нас їх щось за тридцять ". Мені зразу в голові питання: "Що ж це таке, нікого не вбили, тільки цю жінку і її діток – і вбили так страшно?
  
  І я зрозумів, хто насправді їх убив. Інакше що тут робить цей майор у спецвідрядженні – вчора прилетів, сьогодні вже тікає, звідки тут напоготові кореспонденти й фотографи з Києва, Львова, Москви?".
  
  Журналіст газети "Волинь Нова" Петро Боярчук, відомий дослідник національно-визвольного руху, ще в дитячі роки репресований і висланий з родиною до Сибіру "за націоналізм", може багато розповісти про спецзагони НКВС. У своєму житті йому не раз доводилося мати справу з фактами їхніх злочинів, спілкуватися зі свідками та жертвами.
  
  У кінці 80-тих років до редакції його газети надійшов лист від жінки із Сумської області приблизно такого змісту: "Нас із подругою, молодих лікарів, після війни направили на роботу на Волинь; я працювала в Ковелі, а подруга – в Маневицькому районі. Раптом прийшла звістка, що в селі Вишнівка мою подругу вбили бандерівці. Поясніть, як могли бандерівці вбити медичну сестру".
  
  Боярчук поніс цього листа у відділення КДБ і попросив місцевого начальника Власюка перевірити цю інформацію. З’ясувалося, що дівчину насправді застрілив дільничний інспектор НКВС, оскільки вона чинила опір при зґвалтуванні. Але на загал і особливо на Східну Україну поширено чутку, що вбили її бандерівці.
  
  Боярчук пригадує й інший випадок: у райвідділ КДБ зайшов чоловік з претензією: мовляв, "ті були в стрибках (винищувальні батальйони), ті в загонах по "ББ" (боротьбі з бандитизмом), і всі вони тепер вважаються ветеранами, учасниками війни і мають відповідні пільги. А чого ж я нічого не маю?".
  
  Його питають: "А де ж ви були?" Чоловік відповідає: "В групі!". Працівники КДБ переглянули свої списки, але прізвища його там не виявили. Тоді він їм детально описав, скільки людей було в групі, в якому селі і в якій хаті вона базувалася. Лише на запитання "А що ж ви робили?" він, знітившись, відмовився відповідати.
  
  Петро Боярчук та Андрій Криштальський – обоє з містечка Горохів на Волині. За словами Криштальського, спочатку люди повірили, що ці злочини чинять вояки УПА. Пізніше почала проступати правда: не могли бандерівці так жорстоко катувати своїх. До того ж, нерідко люди чули, як "повстанці" розмовляють російською і матюкаються. Зрештою все стало розуміло, але люди були залякані й мовчали.
  
  На пам’яті і Криштальського залишився випадок: на Західній Україні "бандерівці" познущалися над жінкою-вчителькою, присланою зі Східної України – зґвалтували, покалічили. Після цього її відправили назад на Схід, де проводилася пропаганда на кшталт "Подивіться, які звірства бандерівці на Западній чинять".
  
  Правда про УПА вже давно дістала визнання в офіційній історіографії, втілившись у грубих томах документів. Однак її продовжують заперечувати ті, кому вона ріже очі.
  
  У газеті "2000" вийшла стаття за підписом Сергія Лозунька, який намагається довести, що чорне – це біле, а звірства в Західній Україні чинили не агентурно-бойові групи НКВД, а самі українські повстанці. При цьому УПА, а заодно з нею і все населення Західної України, рясно поливається брудом.
  
  Через декілька днів на сайті "Общественно-политической еженедельной газеты "Антенна" з’являється стаття під назвою "Хто зупинить фальсифікаторів історії?" Анатолія Сисоя, який у всьому підтримує позицію Лозунька, але, на відміну від останнього, змушений визнати факт існування спецзагонів: "…спецзагони або оперативно-пошукові групи НКВС, діючи під виглядом підрозділів УПА, відіграли значну роль у припиненні безглуздого кровопролиття на землях Західної України.
  
  Запускаючи у суспільну свідомість міф про їхні "злодіяння", нинішня українська влада хоче будь-що обілити справжніх злочинців — тих, хто свої політичні інтереси поставив вище всенародних надій та сподівань".
  
  Цікаво, що розуміє Сисой під "запусканням у суспільну свідомість міфу про злодіяння спец загонів"?...
  
  Відвоювавши в лавах радянської армії , чоловік повертається до рідного села і застає свою молоду дружину й діток у свіжій могилі – їх зарубали "бандерівці" за те, що батько пішов у совєтську армію; п’яний енкаведист намагається зґвалтувати медсестру; зазнавши відсічі, вбиває її, а світом пускають чутку, що то все "бандерівці".
  
  Малий хлопець Степан Сорока отримує 25 років за зізнання, яке з нього підступно витягують перелицьовані "бандерівці"… Усі ці факти для Сисоя – міфи.
  
  Зрозуміло, що публікації такого штибу ще будуть. Надто потужні сили в Україні та поза нею зацікавлені в тому, щоб поховати істину назавжди.
  
  Тут позиція України має бути однозначна: голосно назвати все своїми іменами. Звісно, не така Росія, щоб перед кимось вибачатися, а тим паче сплачувати відшкодування. Але пред’явити на найвищому державному рівні звинувачення державі-правонаступниці злочинної імперії – це наш моральний обов’язок перед мільйонами загиблих.
  
  Вияви політично-економічної "толерантності" перед Москвою, чи то ліберально-демократичної перед "своїми" комуністами – це компроміс на межі відступництва, який не виправдовує навіть найгуманніших цілей. Коли головним, за що загинули мільйони українців – честю і гідністю нації – нехтується заради сумнівних тимчасових "інтересів".

• 2009.05.15 | igorg

  Ярослав Сватко. Статті на тему

  Ярослав Сватко: У рік Бандери (з промови на сходинах)
  http://maidan.org.ua/static/mai/1199122144.html
  Ярослав Сватко: Наукові проблеми, зв'язані з вивченням особи С. Бандери й ОУН
  http://maidan.org.ua/static/mai/1235914408.html
  Ярослав Сватко: Степан Бандера як дороговказ сучасності
  http://maidan.org.ua/static/mai/1230741511.html
  Ярослав Сватко: Степан Бандера. Урок до сторіччя
  http://maidan.org.ua/static/mai/1219514018.html
  Ярослав Сватко: Ідея та місія ОУН (до 80-річчя від створення)
  http://maidan.org.ua/static/mai/1232643846.html

• 2009.05.18 | igorg

  Угода 1944 між ЦРУ і УПА.(л)

  
  http://www2.maidan.org.ua/n/free/1242587158
  
  Вашингтон – Нещодавно розсекречені архіви Центрального розвідувального управління США проливають світло на встановлення контактів та початок співпраці між ЦРУ та Українською Головною Визвольною Радою (УГВР), створеною у 1944 році для політичного керівництва збройною боротьбою Української Повстанської Армії (УПА).
  
  Ці документи змальовують природу угоди, на базі якої відбувалася співпраця між двома сторонами та надають важливу інформацію про те, якими були перші спеціальні операції на початку «холодної війни».
  
  Один із документів, що називається «Операція Белладонна», описує за яких обставин і чому уряд США увійшов у контакт із представниками УГВР у Римі, і чому саме УГВР було вибрано в якості партнера.
  
  Як свідчить документ, ця співпраця була вигідна обом сторонам і була спрямована на підтримку українського визвольного руху з одного боку, і на постачання інформації про радянські плани у повоєнній Європі, з іншого.
  
  «Операція Белладонна»
  
  ........

• 2009.05.30 | igorg

  Органы государственной безопасности СССР в ВОВ. Том 5

  Значна увага в книзі приділена боротьбі з націоналістами. Є доволі цікаві матеріали. Наприклад на ст.24-29 документ за №1727 ориєнтировка проти ОУН. Цікаво що тут дана об'єктивна картина діяльності ОУН й УПА на Дніпропетровщині на Поліссі та на Львівщині. Оскільки матеріал розрахований на "своїх" то тут відсутня звична ідеологічна болтушка. Ні про яку співпрацю чи фашизм ОУН-УПА не йдеться. Відверто відмічається боротьба проти німців в інтересах українців. Основну небезпеку для комуністів становить саме націоналістична й самостійницька агітація й робота ОУН-УПА в Україні. Вельми корисний документ в умовах коли стараються поставити знак рівності між націонал-соціалізмом й українським націоналізмом. Дуже сильний аргумент проти тих хто вважає ОУН-УПА пособниками фашистов, бо написано це саме НКВД і для НКВД.
  Не менш цікаво, що ряд документів стосовно ОУН-УПА мають виключення у вигляді [...] . Тобто із публікації виключено певний текст що не має підлягати розголосу. Цікаво, що часто це перелік заходів і розпоряджень, а не прикриття агентів чи чогось подібного. Тобто суто ідеологічна зачистка незручної чи злочинної інформації.
  _____________________________________________________________________
  
  Название: Органы государственной безопасности СССР в ВОВ. Том 5. Книга 1: Вперед на Запад. Книга 2: Границы СССР восстановлены
  Автор: Сборник документов
  Издательство: Кучково поле
  Год: 2007
  Страниц: 752+895
  Формат: DJVU
  Размер: 16,3 Мб (кн.1 + кн.2)
  ISBN: 978-5-9950-022-8, 978-5-9950-023-5
  Качество: хорошее
  Серия или Выпуск: русский
  Настоящее издание является очередным 5-м томом восьмитомного сборника документов "Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне". Ранее, в 1995, 2000 и 2003 годах, вышли в свет 1-й, 2-й и 3-й тома сборника.
  В пятый том, состоящий из двух книг: первой "Вперед на запад" (1 января -30 июня 1944 г.) и второй "Границы СССР восстановлены" (1 июля - 31 декабря 1944 г.), вошли документы, характеризующие напряженную и героическую борьбу советских разведчиков и контрразведчиков, воинов-пограничников, солдат и офицеров войск по охране тыла Действующей Красной армии с противником в 1944 г.
  Очередной том сборника посвящен 90-летию органов безопасности военной контрразведки Федеральной службы безопасности Российской Федерации.
  Публикуемые документы достоверно и объективно отражают накал борьбы органов государственной безопасности СССР со спецслужбами фашистской Германии и ее союзников в ходе продолжающегося в 1944 г. мощного наступления Красной Армии против гитлеровского вермахта, которое привело к изгнанию немецко-фашистских войск с оккупированной советской территории, восстановлению границ СССР и началу, совместно с союзниками, освобождения порабощенных Германией государств Восточной и Западной Европы.
  В том вошло 449 документов Центральных архивов ФСБ РФ, СВР РФ, МО РФ, РГВА, ГАРФ, а также других государственных и ведомственных архивов Российской Федерации, большинство из которых публикуются впервые. В сборнике помещено 52 документа противника.
  
  http://rapidshare.com/files/238512555/Organy_GB_SSSR_v_WOW-t5.rar
  http://www.infanata.org/engine/go.php?url=aHR0cDovL25hdGFoYXVzLmlmb2xkZXIucnUvMTIzNjQzNTQ%3D

• 2009.06.17 | igorg

  Махновщина / Бандеровщина (є праці С.Бандери)

  На диво гарна підбірка документів по УПА. Й поєднання двох різних книг також дуже символічне.
  http://rapidshare.com/files/33141441/makhno-bandera.rar.html
  
  Название: Махновщина / Бандеровщина
  Автор: С. Шумов, А. Андреев
  Издательство: Эксмо, Алгоритм
  Год: 2005
  Формат: PDF (OCR)
  Размер: 3 MB
  ISBN: 5-699-10211-6 / 5-699-10832-7
  Качество: неплохое
  Серия или Выпуск: Русский бунт
  Язык: русский
  
  Махновщина. Жизнь и борьба легендарного батьки Махно представлена в этой книге с максимальной степенью достоверности. Читатель познакомится с неизвестными страницами биографии Нестора Ивановича Махно, которые раскрывают весь трагизм и боль анархистско-крестьянского движения на Украине. Революция 1917 года, обещавшая "землю - крестьянам!", принесла много горя и бед. "Анархия - мать порядка!" - стало лозунгом обездоленного крестьянства. Возглавлял это движение Батько Махно. "Жизнеописание "короля Гуляйполя" впервые представлено читателю в такой полноте.
  
  В данном издании рассказывается о деятельности ОУН - Организации Украинских Националистов, с 1929 по 1959 г. руководимой Степаном Бандерой, дается его автобиография. В состав сборника вошли интересные исторические сведения об УПА - Украинской Повстанческой Армии, дана подробная биография ее лидера Романа Шуховича, представлены материалы о первом Проводнике ОУН - Евгении Коновальце. Отдельный раздел книги состоит из советских, немецких и украинских документов, которые раскрывают деятельность УПА с 1943 по 1953 г. Прилагаются семь теоретических работ С.А.Бандеры, "научно" обосновавшего распад Советского Союза еще в XX веке.
  Все материалы и исследования публикуются на русском языке впервые.

• 2009.07.04 | igorg

  "Дзвінка" 20-22 роки. Станіславська тюрма НКВД

  http://www.fraza.ua/zametki/10.10.07/43227.html?cpage=24
  
  Руський
  11.09.07 14:25
  "Мы их не стреляли, мы их убивали просто так, обушком".
  
  Історію загибелі цієї мужньої дівчини почув від одного з катів колишньої Станіславської (Івано-Франківської) тюрми. Час стер в пам'яті прізвище героїні, що знайшла смерть від його рук. Випадковість зустрічі з ним пов'язана з перебуванням в одному із желізноводських санаторіїв, де лікувався у 60-х роках.
  
  Може, колись, коли розкриються ті страшні архіви КДБ, загиблій буде повернено ім'я, стане відомою історія її боротьби в рядах УПА. А сьогодні нехай буде так, як описую ту страшну правду, без імені героїні. Моя совість і честь примушує зробити це, хоч і надто пізно.
  
  Щоденно, після обіду, мій сусід випивав припасену заздалегідь пляшку горілки, не роздягаючись і не роззуваючись, завалювався в ліжко і хропів. Років йому було не так багато, десь під сорок, виглядав знищеною алкоголем людиною.
  
  Нав'язуючи компанію до пиття, з образою сприймав відмову, говорячи: "Что, пить со мной западло? Да ты знаешь, кто я такой? Со мной генералы считались, а ты пить со мной не хочешь?!"
  
  Один раз, оп'янівши, сказав:
  
  - Ты знаешь, почему я пью? Пью с тоски, что-то мучит меня, сосет, перед глазами постоянно люди, которых я лично убил.
  
  - І що, не судили тебе за те? - запитую я.
  
  - Не судили, ибо я был особым человеком.
  
  - Чого ж ти людям не розкажеш про кривду, яку робив, - мовив я.
  
  - Нельзя, подписку давал. Да и, вообще-то, делал, что приказывала партия, понял?
  
  Але якось, добре випивши, він розповів про вбивство дівчини, яка постійно стоїть йому перед очима.
  
  - Убивать научился еще в заградотряде под Сталинградом. Расстреливал разных. Солдат своих жалко было. А здесь, в Станиславе, убивали бандеровцев, этих не жалко было, - мовив далі.
  
  - Однажды в тюрьму привезли молодую красивую девушку. Поймали стерво бандеровское, когда, отстреливаясь, уложила полвзвода наших солдат. Расстреляв все патроны с автомата, хотела взорваться гранатой, но граната не сработала. Взяли живой.
  
  А далі з розповіді його стало відомо, що вона донька священика, віком до 22 років. В УПА виконувала обов'язки провідника, навіть назвав псевдо. Говорив, що дуже була гарною. У пам'яті цього ката збереглись її голубі ясні очі, красиве ніжне обличчя, довгі буйні чорні коси і струнка постать, одягнута в коротку шкірянку, в штани, на ногах - пасовані чобітки. Такою вона запам'яталась йому в той час, коли привели її до камери.
  
  Сміливість дівчини на допитах дивувала катів, що мали з нею справу, її відвага не тільки вражала, а й викликала додаткову лють при допитах. Знущанням над нею не було меж. Вона знала, що її вб'ють, тому стійко переносила нестерпні муки, вперто нічого не виказувала.
  
  - Как мы ее только не мучили: сначала били телефонными плетками, вся кожа на пальцах рук полопалась, когда прижимали дверью, били гвозди в пятки, за волосы подвешивали вверх и так держали, кололи грудь, подвешивали за ноги, несколько раз теряла сознание, отливали, но ничего так и не сказала. Отольем водой, станет на ноги и кровью плюет нам в лицо. Даже графином одного стукнула. Потом в наручниках допрашивали. Тройка осудила ее на смерть. Исполняли приговор я и еще несколько таких, как я . В день тогда мы убивали по десять и больше человек. Ту девку-бандеровку убить было поручено мне. Перед тем, как шел на дело, выпивал грамм двести водки и... Навеселе то неприятное дело было делать легче. Все же человека убивали.
  
  - Ну і що, ніхто не просився? - спитав я.
  
  - Нет. Побитые, порой поломанные, они шли, крестились, молились, пели гимн, кричали "Слава Украине", но не просились. Между тем, редко кто из них знал, куда мы их ведем. Просто чувствовали, что идут на смерть. Ведь мы их не ставили под стенку, а убивали так.
  
  - Як це так? - перепитав я.
  
  - Очень просто. В то время, когда вели по коридору, обушком били в потылычную часть головы. То получалось классно, почти без крови. Ударишь, подергается раз-два и - конец.
  
  - Який же це обушок?
  
  - А вот такой, как железнодорожники буксы в колесах обстукивают, - маленький, с длинной ручкой. Держишь в рукаве, не видно, когда надо - высунул, раз ударил - и готово...
  
  Цинічності розповіді не було меж. Аби хоч десь якийсь нерв сіпнувся на обличчі у мого співрозмовника. Ні. З якоюсь особливою насолодою продовжував:
  
  - А ее перед тем, как убить, втроем еще хотели изнасиловать. Рвалась, падло, кусалась, побили мы ее крепко, но не далась. Вылили на голову воды, очнулась. И я повел ее по коридору убивать. Она поняла, куда веду, ибо крикнула: "Прощайте, брати! "Дзвінка" іде на смерть!"
  Повернулась ко мне, с ненавистю что-то сказала, шла и пела.
  
  Дивуючись силі духу цієї закатованої дівчини, кадебіст запитав мене: "Ты знаешь, что она пела? Пела бандеровский гимн "Еще не вмерла".
  
  - І що ж було далі? - спитав знову я.
  
  - А что дальше? Как только она ступила на канализационную решетку, с рукава я высунул обушок и сильно ударил ее. Ударил и не попал, куда надо, ведь пьянел уже, провозились с ней до этого долго.
  
  Скрутилась сердешна на коліна від удару, опустилась на руки, але не впала. Тоді кат ногою притиснув її до бетону і став бити по голові обушком, поки не вискочив мозок.
  
  - Ну, а далі що" - знову спитав я.
  
  - Дальше ничего. Дернулась несколько раз - и все. Я вытер оббрызганные кровью и мозгами сапоги, нагнулся, перевернул, чтоб снять наручники, и увидел ее открытые глаза, что как-то особенно смотрели на меня. До сих пор вижу эти глаза. Снял наручники и пошел.
  
  А далі розповідав, що після екзекуції приходив лікар, забирали тіло і подібна процедура повторювалась з іншим приреченим на смерть.
  
  - Ну, а тоді срвість тебе не мучила? - запитав я.
  
  - Какая там совесть? Что, я только один это делал? Пойдешь после этого, хорошо выпешь - и по совести. Думаешь, мне даром капитана дали, а премий сколько я получил! Сколько их там убил, счета нет. Совесть тогда не мучила, молодой был, а вот сейчас некоторые ночью снятся. Особенно эта девка.
  
  Налив склянку горілки, випив і запитав:
  
  - Скажи, как мне избавиться от нее. Преследует даже днем, бывает, иду - она идет за мной, оборачиваюсь - нет. Иду - опять она идет. Что мне делать, не знаю...
  
  Сп'янілий кат, не роздягаючись, повалився на ліжко і захропів. А я поклявся, що дітям, внукам, усім розкажу про цю героїчну дівчину. І хоч без імені, а оживе вона в історії нашої боротьби за волю.

• 2009.07.23 | igorg

  УПА воювала на Кубані (/)

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1247754897

• 2009.08.11 | igorg

  Унікальні знахідки УПА потрапили до істориків

  http://maidan.org.ua/static/news/2009/1249898570.html
  
  Співробітники Центру досліджень визвольного руху та Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять» підчас пошукової експедиції в Золочівському р-ні Львівської області виявили два бідони документів та міномет. Знайдені документи належали референтурі пропаганди останнього надрайонного проводу ОУН Золочівщини, а зброя – одному із відділів УПА. Крім цього виявлено ужиткові речі повстанців: казанки, лопати, цигарки та інше.
  
  Матеріали віднайденого архіву становлять близько 500 аркушів і нараховують більше 70 різних документів: фотографії, друковані видання та рукописи. Крім цього знайдено близько 3000 тисяч одиниць витратних матеріалів: паперу, фотоплівок, негативів та чорнила.
  
  ...

• 2009.08.12 | Nikita

  Из документов НКВД-МГБ СССР

  ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ ОУН-УПА
  
  
  РАССЕКРЕЧЕНО В 2008 ГОДУ
  
  Часть 2
  
  http://www.mid.ru/ns-arch.nsf/932b471b7dc29104c32572ba00560533/f87bea67a169ef49c325747200382757?OpenDocument

• 2009.08.12 | Nikita

  Історія ОУН, УПА з архівів

  
  ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ ОУН-УПА
  
  
  РАССЕКРЕЧЕНО В 2008 ГОДУ
  
  
  http://www.mid.ru/ns-arch.nsf/932b471b7dc29104c32572ba00560533/8069d21d3aa78d45c325745800262453?OpenDocument

• 2009.08.14 | Мірко

  Бельгієць в УПА (анґлійською) (л)

  http://www.oekraine.org/fr_index.pl?p=oekraine/uitgelicht&c=be-upa.html
  
  The “Western” voice of the Ukrainian Insurgent Army
  
  Much is documented about for example the Lithuanians, Georgians, Uzbeks, Azerbaijani and Armenians who joined the Ukrainian Insurgent Army (UPA) [Kos86], [Mir53] or where represented at the first Conference of Oppressed Nations of Eastern Europe and Asia that was organised by the Organisation of Ukrainian Nationalists (OUN) in the village of Buderazh on 21 and 22 November 1943.
  
  Less is known [Zab08] about the fate of the Belgian by the name of Albert Hasenbroekx, who was present at Buderazh as well. He became the French and English voice of the clandestine UPA shortwave radio station “Aphrodite”, and paid the toll for this by spending 8 years in various Soviet “Corrective Labour Camps”, until he returned to Belgium in the autumn of 1953, after the death of Stalin.
  
  Albert Gustaaf Hasenbroekx was born in Ostend during the Great War on 22 January 1915 [Has79], [MinDef]. He and his younger brother attended a boarding school in Huy, probably the Collège Saint-Quirin, after which he enrolled in the Ecole Supérieure de Commerce d'Anvers, a renowned Jesuit Higher School of Economics based in Antwerp, in 1934 [Mak69], [USB]. Hasenbroekx, who came from a Dutch-speaking family, was educated in French, which was common in interwar Belgium. In 1936, when he was conscripted into the army, he was living in Bruges with his parents who ran Hôtel Café Belge, situated Zuidzandstraat 45 (rue Sud du Sablon) [LLB53-1], [MinDef], [Ver30]. He followed the normal training for soldiers and was promoted to the rank of sergeant in 1937. He was a member of the 4th Line Infantry regiment (4 Li) that was in garrison in Bruges. In the summer of 1937 he went on unpaid leave, from which he returned in September 1938, when the Belgian army was mobilised following the Munich Agreement and the rising tension in Czechoslovakia. At that time he was living consecutively at various addresses in the Brussels area: Uccle, Ixelles and Schaerbeek [MinDef].
  
  On 28 March 1940 Hasenbroekx was transferred to the 54th Infantry instruction regiment, that would soon be transformed to the Centre de Recrutement et d'Instruction (1 CRI) [MinDef]. These units went to France for training in the spring of 1940. Hasenbroekx ended up in a German POW camp in Savenay (West-Lager, in the hamlet of La Berthelais near La Chapelle-Launay, in the French department of Loire-Inférieure), probably in June 1940. The Germans held him captive until 22 July 1940, when he returned to Bruges and was dismissed from active service. Belgium had already surrendered to the Germans on 28 May.
  
  In 1942 he was called to work at Dreilinden Maschinenbau GmbH in Kleinmachnow, near Berlin and the Wannsee by the Brussels-based Werbestelle. The company, a subsidiary of Robert Bosch A.G., produced spare-parts for airplanes. In 1942/43 many forced labourers were working there from countries like France, Belgium, Denmark and The Netherlands. After spending some months there, he broke away and headed towards Aachen in an attempt to reach Belgium [LLB53-1]. He was captured by the Germans and spent several weeks in captivity [USB]. He was transferred to Volhynia in the occupied Reichskommissariat Ukraine [USB]. Volhynia and its capital Rowno (nowadays Rivne) was not only the administrative centre of the Reichskommissariat under Erich Koch, but also housed various construction companies, among which Organisation Todt, Bauleitung Rowno and SS-Frontarbeiter Unternehmen No. 168.
  
  Around Dubno he was seized by the Ukrainian Insurgent Army, who had their quarters there [Duz02], [Mak69]. After initial scepticism on the side of the Ukrainians, who thought he was a German, he managed to convince them that he was a Belgian on the run, after which they accepted him among their ranks - under the nickname of “Westerner”. He joined a unit of Azerbaijani with whom he reached the Buderazh area in November 1943 [Duz02]. The unit was part of UPA-North Military District “Bohun” under commander “Enei” (Petro Oliynyk) [Has68], [Lit99]. Hasenbroekx, who spoke several European languages, was considered more useful to work for UPA's propaganda department than as a combat soldier [Duz96]. He was transferred to the radio station “Free Ukraine” (code name “Aphrodite”), that would be put into operation in the region of Skole, in the district Galizien (Galicia) in the Generalgouvernement. He travelled from Volhynia to Galicia in the company of UPA-high commander Roman Shukhevych, and correspondent Petro Duzhyi who had covered the Buderazh conference for the OUN underground press. Both had been present incognito in Buderazh and did not reveal their identity to Hasenbroekx [Duz98], [Duz02].
  
  From the village of Yamelnytsya, and later from Mt. Kobura, the Radio had a daily shortwave broadcast in various languages, Hasenbroekx took care of French and English [Has68], [LLB53-1], [Mak69], [Sto96]. UPA, and thus the radio station, continued their operation after the Red Army had driven the Nazis westward. The station was raided by Soviet special forces in April 1945. They threw in a grenade when the radio was on the air. Hasenbroekx’ Russian colleague “Shpak” died on the spot, while Hasenbroekx, wounded, was captured by the Soviets. He was charged with insurgency and participation in a counter-revolutionary organisation under articles 54-2 and 54-11 of the Ukrainian SSR Criminal Code [UK27]. In summer 1945, after several months of interrogations in Drohobych and without being tried, he was brought to a forced labour camp in Vorkuta - North of the Arctic Circle [LLB53-1], [USB]. In Vorkuta he was allowed to play the violin in an orchestra, which saved him from the hardest labour [BCW53-1], [Bil61], [LLB53-1]. His case was brought to justice in 1947 in Drohobych, where he was sentenced to 10 years of labour camps.
  
  Hasenbroekx was confined at corrective labour camps on the left bank of the river Tom’ near Stalinsk (present-day Novokuznetsk). A request by him and the famous Galician opera singer Andriy Polishchuk to be transferred back to Vorkuta from Siberia was never answered [Bil61]. Hasenbroekx spent more than 8 years in Soviet captivity in various prisons and camps [USB]. He was released from the camps on 3 June 1953, after the death of Stalin and after the leaders of the East German Communist Party, Wilhelm Pieck and Otto Grotewohl had visited Moscow to discuss the fate of the foreign captives [LLB53-2], [USB].
  
  After a stay in Shcherbakov (now Rybinsk) to gain strength, Hasenbroekx was brought to Moscow at the end of October 1953, where he met 11 fellow-countrymen who were to be released with him. The 12 were brought to East-Berlin, from where they were handed over to the Belgian mission in West-Berlin [LLB53-1].
  
  In the morning of 31 October 1953, the group of 12 reached Belgium, where it was put under surveillance of the Belgian Security Services at the border town of Bildchen (which was Belgian at the time, but since 1958 is part of Aachen). From there they were brought to Brussels [LLB53-3]. The same afternoon the Brussels War Council (auditorat militaire), headed by first deputy Vandervorst and deputy Coene and assisted by the Belgian Security Services, established the identity of the members of the group [LLB53-2], [LLB53-3]. The same evening at 9 PM, four of the captives: Groenweghe, Hasenbroekx, Motte, and Van de Maele were released [LLB53-2], [LLB53-3], while the other 8: Ameelh, Berens, De Coene, De Cock, Eeman, Dambrecht, Verbeke, and Wasnaire were put in captivity around 10:30 PM in the prison of Saint-Gilles, either because they had been sentenced in absentia (for being a collaborators), or because they were being prosecuted [LLB53-3].
  
  Hasenbroekx was awaited outside the auditorat militaire at Avenue Louise by his mother, his wife and daughter (then 15). After not having heard about his whereabouts for more than ten years, and fearing of his death, they had received a message, two days before the arrival of the group, from an Austrian prisoner who had met Hasenbroekx, and was released earlier [LLB53-3]. The next morning, 1 November 1953, Hasenbroekx returned to Bruges, taking back with him the violin that saved his life in the camps [LLB53-1], [BCW53-1].
  
  After his return he was sporadically in touch with the Ukrainian diaspora [Han54], [Mak68]. For example he accepted the invitation to deliver a speech in Liège on 29 October 1967 on the occasion of the 25th anniversary of UPA. He delivered the speech in French and Ukrainian. Parts of the speech were published in 1968 in Canada [Has68].
  
  In the beginning of February 1968, Hasenbroekx received the Golden Cross for Merit that was awarded to him by the Capitol of Commemorative Orders of UPA in New York. It was sent to him by his brother in arms Volodymyr Makar (“Vadym”), who was living in Toronto [Mak68]. The Golden Cross was installed in 1967 and could be awarded to "all soldiers of UPA and the armed resistance who by their struggle for the freedom of Ukraine showed their willingness to give their lives for Ukraine, for Freedom and for the People." [Man05]. The design of the Cross is based on work by the Ukrainian graphical artist Nil Khasevych.
  
  Albert Hasenbroekx died on 7 September 1979 in Bruges (AZ Sint-Jan) and was buried there on 12 September [Has79]. On 29 May 1995 Hasenbroekx was rehabilitated posthumously by the prosecutor's office in Lviv based on a “lack of accumulated evidence that would provide a justification for the prosecution”, in accordance with art. 1 of the Law of the Ukrainian SSR of 17 April 1991 “On the rehabilitation of victims of political repression in Ukraine”. [USB], [ZU91]

• 2009.10.16 | igorg

  Бандерівські спогади. Провідник ОУН на конспіративних квартирах

  http://zaua.org/pg/article/editorial/read/7265/Banderivski_spogady_Providnyk_OUN_na_konspiratyvnyh_kvartyrah_i_v_pobuti
  
  Сьогодні, 15 жовтня, виповнюється 50 років з дня вбивства Степана Бандери. Нині лишилося не так багато людей, що пам’ятають Бандеру як живу людину, спілкувалися з ним. Один із них – мешканець Лондона Василь Олеськів. Пан Олеськів – людина з багатющою біографією, яка заслуговує на цілком окрему розповідь. Публікуємо його спогади про керівника українських націоналістів.
  
  Розмовляв: Олекса СЕМЕНЧЕНКО, Лондон
  
  Олеськів - куратор лондонського Музею визвольної боротьби імені Степана Бандери. В музеї зібрано багато особистих речей, документів і світлин провідника ОУН, які було перевезено з Мюнхена по його вбивстві. Нині значна частина цих експонатів поїхала в Україну, де в Національному музеї історії у день смерті Бандери вперше відкрилася велика виставка на його честь.
  Бандера з дітьми
  
  Пан Олеськів теж прибув на це відкриття. А невдовзі перед від’їздом погодився зустрітися зі мною, аби поділитися спогадами про Степана Бандеру, якого добре знав, і з яким приятелював. Слова Олеськіва часто занадто пафосні, але ми такими їх і залишаємо: так говорили і мислили люди тієї епохи.
  Встановити контакт з Првідником
  
  «Бандера був незаперечним авторитетом для нас, молодих українців, учасників націоналістичного підпілля в Україні які опинилися у Британії ще під час війни (я сюди прибув у січні 1945 року), – каже пан Олеськів. – Але його доля була нам невідома, адже Бандера перебував під час війни у німецьких в’язницях.
  
  І от 1945 року колишній депутат польського Сейму Микита Бура, що був першим Головою Союзу Українців у Великій Британії, повідомив, що Бандера – живий і перебуває на волі. Це була величезна радість для нас. Через капітана канадійської армії Святослава Фроляка за допомогою вояків-українців у його армії на терені Німеччини з Бандерою вдалося встановити контакт».
  
  Не всі українці, що перебували у той час у Британії, вірили, що в Україні й надалі тривала збройна боротьба проти Радянського Союзу. Але ми налагодили отримання інформації і почали видавати у Лондоні тижневик «Український Клич» (1946-47), а від 1948 року – місячник «Визвольний Шлях». Потім створили Українську інформаційну службу.
  
  Василь Олеськів згадує, як познайомився із провідником ОУН: «1951 року мене відправили до Мюнхена, аби зустрітися й поговорити зі Степаном Бандерою. Зустріч відбулася просто неба недалеко від Дахауер штрассе, де містилися різні українські організації, в районі головного вокзалу.
  
  Бандера був нижчий за мене на зріст, але у ньому відчувалася якась могутність. Ми не сиділи, а просто йшли пліч-о-пліч вулицями. Обговорювали становище в Україні. Моїм завданням було дізнатися від нього якнайбільше про боротьбу, яка тривала в Україні.
  
  Він говорив упорядковано, простими і відшліфованими реченнями, так, ніби читав, а не просто говорив. У нього була дуже гарна й виразна українська мова. Дуже добра риса людини, яка вміє так висловлюватися, що слухач сприймає все дуже легко. Він говорив без емоцій. Дуже спокійно, логічно й оптимістично.
  
  Він вірив, що скорше чи пізніше Україна, якщо стоятиме постійно на шляху боротьби за незалежність, здобуде її – переможе. Адже пам’ятаймо, що по закінченні війни почали розвалюватися інші імперії: і британська, і французька… Тож Бандера розумів, що раніше чи пізніше прийде час і на російську імперію».
  Британське сприяння
  
  Степан Бандера часто приїжджав до Лондона. Тут перебували десятки тисяч українців, що під час війни служили в Дивізії «Галичина», а також були вивезені німцями на роботи в Німеччині, але відмовилися повертатися додому, де на них напевно чекав би Ґулаґ. Багато з них мали міцні націоналістичні переконання та були членами ОУН або вступили до цієї організації вже в Британії. Тож на Туманному Альбіоні ОУН мала найсильнішу базу.
  
  «Бандера мешкав у мене в Лондоні кілька разів після того, як у 1954 році ми купили помешкання, – згадує пан Олеськів. – Він зупинявся завжди у мене, пприїздив щороку, а іноді й по два рази на рік. Під час останнього візиту перед смертю він тут був протягом двох тижнів. Тоді в оселі Сиденгерст у графстві Саррей відбулася конференція для активу ОУН Бандера був на ній одним із чільних промовців».
  Підпис під груповим фото Учасники конференції для провідного активу ОУН на оселі Сиденгерст, осінь 1958р. Сидять у першому ряді: третій праворуч – С. Бандера, по боках від нього - праворуч – В. Олеськів, ліворуч – проф. Г. Васькович. Світлина з Бібліотеки і Архіву ім. Т. Шевченка.
  
  Крім участі у подібних конференціях Бандера мав у Британії й інші справи, каже Василь Олеськів: «Певні справи пов’язані з нашими міжнародними зв’язками міг говорити лише Бандера. Певний час британці сприяли зв’язкам Бандери із повстанцями в Україні».
  
  Щоб приїхати з Німеччини до Великої Британії, Бандері була потрібна віза, але він її легко одержував на запрошення Української видавничої спілки.
  Щоб дістатися Лондона з Мюнхена треба було їхати цілу добу потягом і поромом. Бандеру в цих поїздках завжди супроводжував хтось зі співробітників з Мюнхена.
  
  А вже в Британії йому виділяли місцеву охорону.
  Пан Олеськів розповідає про те, як провідник ОУН зупинявся в його лондонському помешканні: «Ми жили тоді вчотирьох: я з дружиною та її батьки (ми їх називали бабця й дідо).
  
  Тож коли він був у нас, було видно, що він має приємність від розмов із бабцею про господарські справи. Він розпитував, як вона дає собі раду. Тоді ще не було пральних машин – щоденне життя було складне. Британія дуже постраждала від війни. Також про господарські справи він говорив і з моєю дружиною.
  
  А ще тоді в Англії вже почало зорганізовуватися українське жіноцтво, то він розпитував і про це. Говорив він і з дідом. Дідо не був членом ОУН, але був освіченою і цікавою людиною. 1941 року він дивом урятувався від розстрілу в радянській тюрмі у Самборі за те, що зробив друкарський верстат для українського підпілля. За німців знову був заарештований і відсидів чотири місяці за допомогу підпіллю харчами. Тут знайомство, яке він мав у адміністрації, допомогло йому звільнитися. Після цього він вирішив більше не випробовувати долю й виїхав на Захід. Адже кордони тоді, під час війни, були абсолютно відкриті, і зі Сходу до Європи їхали тисячі людей.
  
  Бандера говорив із дідом на ці теми, хотів знати, що дідо пережив за більшовиків і за німців. Адже сам Бандера під більшовиками ніколи не був. Коли він вийшов із польської в’язниці у Березі Картуській, то переїхав до Кракова і пробув там аж доки його не заарештували німці.
  
  Бандера мав троє дітей і мусив допомагати дружині Ярославі у господарстві. В нас удома ми завжди всі їли разом, за одним столом. Він ніколи не мав жодних застережень чи прохань щодо їжі. Адже він пережив тюрми й табори, де харчування було дуже погане. Тож він був радий всьому, йому все смакувало».
  Людський фактор
  
  У розмовах з паном Олеськівим Степан Бандера часто згадував свою сім’ю: «Тоді всі троє дітей були ще маленькі. До речі, я з ними всіма познайомився пізніше. Старша, Наталка, була дуже подібна до нього – рішуча, організована. Андрійко був такий збиточник і трохи невпорядкований. Він пізніше став журналістом. Такий, що коли його не пускали кудись через двері, то він – влізав через вікно. А наймолодша, Леся, мабуть, найгірше пережила смерть батька. Вона – дуже сантиментальна. У Канаді вона вивчала філософію, глибоко думала про сенс буття. Її це дуже розхитало. Вона розхворілася. Вона єдина з дітей ще жива, але не дуже дає собі раду».
  На відпочинку
  
  Я спитав пана Олеськіва, яким був Бандера у спілкуванні – серйозним увесь час чи міг пожартувати? Любили його чи боялися рядові члени ОУН?
  
  «Ну, якщо, скажімо, була перерва у якомусь засіданні, він підходив до кожного, сміявся і жартував. Взагалі був дуже товариською людиною – згадує пан Василь. – Думаю, більшість із наших його любили й поважали, але й боялися. Він міг бути суворим і справедливим. Не терпів шахрайства».
  
  - Чи боявся він, що його можуть убити?
  
  «Він не боявся, але знав, що це може статися скорше чи пізніше. Було відчутно, що він навіть уважав, що охорона йому не потрібна, вона йому немов заважала. У день смерті він поїхав з офісу додому на обід, і до нього приставили одну жінку, щоб вона його супроводжувала. По дорозі він заїхав на базар купити харчі. Тоді відпустив ту жінку. Вона була недосвідченою і не вміла впертися. Тож вона його залишила. Він сам поїхав додому. Такий мав характер: уже досить мав охоронців, від яких і на крок не можна було відступити…».
  
  Пан Олеськів одного разу відвідав й одну з конспіративних квартир у Німеччині, яку використовував провідник ОУН. Він згадує: «Була якась нарада, і він запросив до себе нас двох з Англії (другим був редактор нашого органу «Визвольний Шлях» Григорій Драбат), а також «Професора» Ленкавського, що по смерті Бандери став головою закордонних частин ОУН. Хотів нам показати, як він живе. Це було далеко від Мюнхена біля підніжжя Альп. Ми поїхали його «опелем», який, до речі, ми йому й купили, провівши збірку в Англії, ще навіть коли не знали його особисто.
  
  Хата стояла на краю великого озера, не пам’ятаю його назви. Тоді була дуже спекотна погода. Ще не доїхали до хати, як Бандера запропонував зупинитися, аби скупатися. З нас, трьох гостей, були такі собі плавці: могли подужати кілька метрів та не більше.
  
  Тож ми лишилися на березі, а Бандера швидко роздягся та як пішов! Плавав він, як риба. За метрів із триста звідти був острівець. Він доплив до нього і зник з наших очей за тим острівцем. Його потім довго не було, і ми дуже злякалися, не знали, що робити. Аж нарешті бачимо, пливе назад. Ми дуже на нього всі були сердиті.
  
  І ось ми в хаті, яку він винаймав. Стояла вона на відлюдді, серед дерев, а більше нічого навколо не було. Ми зупинилися втрьох у одній кімнаті, а окремо у другій кімнаті – Бандера з родиною. Бандера спитав, чи ми вміємо стріляти. Звичайно, ми з Драбатом – військові люди. Він удома мав зброю і видав нам її, взяв і собі. Лише «Професор» був неозброєний. Перекусили перед сном».
  
  Цікавлюся, яку їжу любив Бандера. «Якась скромна, звичайна їжа, – відповідає Василь Олеськів. – Те, що дружина купувала у німецькій крамниці. Вона й тоді нам приготувала за його допомогою. Він нас із нею залишив, і в кухні вони разом все зробили. Алкоголю він уживав дуже мало.
  
  Загалом не пив. Лише як було якесь прийняття, то міг дозволити собі келих червоного вина. Я ніколи не бачив, щоб він пив горілку. В Німеччині п’ють пиво, я знаю. Можливо, він деколи міг випити пива, – воно навіть й алкоголем там не вважається».
  
  Пан Олеськів каже, що йому часто згадуються його розмови з Бандерою сам на сам: «Одного разу він розказав, що коли сидів у німецькому концтаборі у 1942 році, дуже хотів передати підпільникам в Україні, аби вони видали і поширили на наших теренах спеціальний документ із засудженням ліквідації німцями євреїв.
  
  Каже: «Ніяк не міг передати це назовні, бо тримали в одиночці». Він не міг підтримувати жодних контактів із зовнішнім світом, протягом усього ув’язнення не зустрічався ні з ким. Дуже шкодував із цього приводу. Не знаю, чи він ще комусь це казав, крім мене…»

• 2009.10.16 | igorg

  Українцям розкажуть, як партизани з УПА воювали з німцями

  http://zaua.org/pg/news/newsmaker/read/7034/Ukrajincam_rozkazhut_jak_partyzany_z_UPA_vojuvaly_z_nimcamy
  
  Всеукраїнська молодіжна громадська організація «Студентське братство» розпочинає інформаційно-просвітницьку акцію по місцях антинімецьких військових операцій УПА 1942-43 років.
  
  Як повідомив кореспонденту УНІАН лідер «Студентського братства» Олег ЯЦЕНКО, з цією метою 13 жовтня розпочнеться прес-тур до місць визначних боїв Української повстанської армії з німцями.
  
  За словами голови «Студентського братства», під час заходу, організованого напередодні свята Покрови і 67-ї річниці створення УПА, у рамках студентської історико-краєзнавчої експедиції до Рівненської та Волинської областей ветерани УПА продемонструють журналістам і молоді місця військових операцій УПА 1942-43 років, зокрема, відрізок колії на залізниці Рівне-Луцьк (у районі Клевані), де під час Сталінградської битви наприкінці 1942 - початку 1943 років загони УПА підривали німецькі військові ешелони.
  
  Також, за словами О.ЯЦЕНКА, учасники заходу побачать нещодавно відновлене коштом Німеччини поховання німецьких солдат, вбитих у бою з УПА.
  
  За словами організатора акції, відбудеться відвідання містечка Колки, де з квітня по листопад 1943 року знаходився центр так званої Колківської республіки, створеної УПА на базі звільнених від фашистів районів Рівненської та Волинської областей. Там під охороною військ УПА діяла українська цивільна влада, працювали заклади середньої та професійно-технічної освіти, медичні і паперові підприємства, частково було відновлено електропостачання, а селяни отримали землю.
  
  Як зазначив О.ЯЦЕНКО, «метою цієї інформаційно-просвітницької акції є поширення правди про Українську повстанську армію, яка ще у 1942 році розпочала боротьбу проти німецьких окупантів, фактично звільнивши значну частину Полісся і Волині ще до повернення Червоної армії».
  
  УНІАН

• 2009.10.16 | igorg

  Агітація і пропаганда УПА (оригінальні скани з архіву СБУ - ФОТО

  http://zaua.org/pg/article/solodko/read/7152/Agitacija_i_propaganda_UPA_oryginalni_skany_z_arkhivu_SBU__FOTO

• 2009.10.29 | igorg

  Сергійчук В. Діяльність агентури та спецбоївок НКВС-НКДБ

  під виглядом ОУН-УПА. -К.:ПП Сергійчук М.І., 2006. - 184 с.
  
  http://rapidshare.com/files/389128543/Serg_NKVD_UPA.djvu 2127К
  
  Здається тут коментувати зайве. Однак навряд щоб їх методи й нині стали іншими. Навпаки, вони стають усе вишуканішими й досконалішими. Але їх спільною ознакою є результат - руїна й розбрат. Згадаймо що сталося із Рухом із козацтвом. Згадаймо події після Помаранчевої революції. Подивімося на те що маємо ... Хто має сумніви той хай почитає спогади Пігідо-Правобережного. За якийсь рік без цих виродків навіть в умовах німецької окупації, війни, Україна й українці налагодили пристойне життя, відновили побут і ремесла, цукрове виробництво й сільське господарство. І знову, як тільки ці тварюки трохи очухалися, почалося те саме.
  Тож це гарний документальний урок з якого варто робити серйозні висновки. Як цьому протистояти? Це дуже просто й надзвичайно складно. Не можна множити зло, не можна наближатися до тих хто зло множить. Бо це їх основне заняття.

• 2009.11.07 | igorg

  Євген Стахів - керівник українського підпілля на Донбасі

  http://blog.i.ua/community/662/347178/
  
  Stanislove
  Як східноукраїнці навчили галичан будувати демократичну Україну
  
  донбас - євген стахів - націоналізм - оун - стахів - упа
  
  «Останнім молодогвардійцем» символічно називає себе колишній керівник українського підпілля на Донбасі у роки Другої світової війни Євген Стахів. Сьогодні він проживає у США, де тривалий час очолював Українську головну визвольну раду за кордоном. 88-річний діяч майже щороку буває в Україні, зустрічається з молоддю і відомими політиками.
  
  Найулюбленіша тема пана Євгена — це зміна світогляду націоналістів під час ІІ Світової війни, коли похідні групи ОУН прийшли на Схід і поспілкувалися з нащадками запорожців, для яких демократизм і толерантність є такими ж природніми, як захист рідного краю від нападників. Тоді, в 1943 році, під впливом «філософії східняків» ОУН змінила програму з тоталітарної на демократичну. Україна справді об’єдналася. Як блискавка, спинним мозком народу черкнула істина: національна Україна поважає усі людські права й свободи і забезпечує вільний розвиток представникам усіх народів і віросповідань, які шанують її як Батьківщину.
  Молода гвардія
  
  «Чому в Україні й далі вчать брехню? — запитав Євген Стахів студентську молодь, яка завітала на квартиру його київських друзів, аби поспілкуватися з «живою історією». — СРСР нав’язав книжку Фадєєва школам скрізь по «соцтабору» — у Польщі, Угорщині, Болгарії, навіть у Китаї. І от, у 2002 році Кучма дає указ відзначити 60-рiччя «нашої геройської «Молодої гвардії». Нині з багатьох свідчень і архівних документів ми знаємо, з яким «натхненням» творився літопис «Молодої гвардії». У своєму передсамогубному листі автор однойменного роману Олександр Фадєєв писав: «Не бачу можливості жити далі, оскільки мистецтво, якому я віддав своє життя, загублене самовпевнено-невіглаським керівництвом партії і тепер вже не може бути врятоване». У романі Фадєєв написав, що причиною загибелі «Молодої гвардії» є зрада «одного з її членів Євгена Стаховича». У документах гестапо згадується про східний крайовий провід ОУН, отже і про Стахіва як одного з його керівників. А ефект «кривого дзеркала» у радянській творчості важко заперечити.
  
  У 2001 році московська газета «Совершенно секретно» опублікувала статтю «Молодая гвардия: подполье или уголовное дело?». Автори намагаються довести, що більшість розстріляних німцями хлопців і дівчат були пійманими за крадіжку зброї з військової німецької машини. «Мене повідомили, що наші люди відшукали молодих хлопців, які записували знаки на німецьких військових машинах, — згадує Євген Стахів. — Вони зрозуміли, що це якась розвідка. Ми хотіли залучити цих 17—18-річних людей до співробітництва. Та виявилося, що вони не розуміють ніякої політики. Вони просто збирали дані для радянської військової розвідниці Любові Шевцової. Незаперечне одне — всі ці дуже різні юнаки та дівчата в нелюдських умовах не зрадили собі й залишилися людьми. Цього не могли зрозуміти ті, хто намагався спекулювати на їхній мученицькій загибелі».
  
  Євген Стахів у бойових діях орієнтувався ще при світлі родинного вогнища. Його батько — офіцер Української галицької армії, мати й брати боролися за Українську державу в прямому сенсі цього слова. Гімназистом у Перемишлі Євген став членом Організації українських націоналістів Степана Бандери, воював у лавах Карпатської Січі проти угорських нацистів, потім — проти гітлерівців і сталінців. У 1942—1943 роках керував націоналістичним підпіллям на Донбасі. Згадує, як колись почув розповідь одного з січових стрільців, учасника бою на Маківці. Коли стрільці, переможці бою, рушили вперед, оглядаючи поранених і вбитих «москалів», у нагрудній кишені одного з мертвих знайшли «Кобзар» Тараса Шевченка. Так українці «австрійські» воювали з українцями «російськими». І дуже не хотілося, щоб продовжувалася ця україно-українська війна.
  Ячейки українства
  
  Оунівське підпілля діяло від Маріуполя по Слов’янськ. Тоді нацисти арештували й розстріляли десятки українських патріотів. «Ми не можемо похвалитися боями, бо не організували збройної боротьби. Адже збройними виступами ми провокували б німців нищити тисячі людей, — розповідає Євген Стахів. — Та й ми не мали сили для збройного опору. Була сила на Волині — там постала УПА. У Галичині УПА постала на рік пізніше, бо там був м’якший нацистський режим, дистрикт «Галичина», були українські школи, університет, було багато колаборантів. Волинь же належала до Райхскомісаріату «Україна», терор був нестерпний. Наша мета була — пояснити людям у східній Україні, що треба не воювати за Сталіна чи Гітлера, а змагатись за самостійну Україну. І ми змогли зорганізувати підпілля і на Донбасі, і в Луганську, Дніпропетровську, Одесі, Миколаєві, Криму. Гасла були на листівках — «Смерть Гітлеру, смерть Сталіну!».
  
  На Донбасі населення мішане, міста — російсько-українсько-татарські. Серед донеччан не спостерігалось великої любові до Сталіна. «Багато людей, з якими я працював упродовж двох років, прихильно ставилися до ідеї визволення України з-під німецько-більшовицького ярма, — каже Євген Стахів. — Сьогодні на Донбасі гірше, ніж за німців. Бо в той час я думав, що люди говоритимуть на Донбасі російською, а зі мною більшість розмовляла українською мовою. Особливо інтелігенція, викладачі університету». Стахів мав ячейки у Сталіно (Донецьк), Маріуполі, Горлівці, Краматорську, Слов’янську, Костянтинівці. Багато разів бував на найбільшому залізничному вузлі Ясинувата, персідаючи з поїзда на поїзд. Мав там велику ячейку. Не раз гостював у родині директора школи Коваля. Його син говорив до підпільника російською. На заувагу: «Володя, твої батько і мати говорять зі мною українською, а ти чого російською?» відповів: «А хіба я російською? Це ж по-ясинуватськи!». Бiля Маріуполя є багато грецьких сіл. Я раз чи два ночував у грецькому селі, греки майже всі говорили українською і були дуже гостинні. А українці говорили суржиком».
  
  Ячейки очолювали в більшості місцеві люди і кілька галичан. У Луганськ приїхала з Дніпропетровська Катерина Мешко, молодша сестра Оксани Мешко, з якою Стахів познайомився у Києві аж у 1991 році. А врятуватися від нацистів Євгенові допомогла донька Черкашенка, у якого той мешкав. Коли після зради одного з підпільників до будинку підійшли німці, то схопили батька (він вмер у концтаборі за два тижні до приходу американців), а донька три дні чекала в полі на Євгена, щоб розповісти про небезпеку.
  Учитель Схід
  
  «ІІ Світова спершу бачилася єдиним засобом визволення України з-під польсько-радянського панування, — пояснює Євген Стахів. — Ми мусили іти на німецьку базу. А коли побачили, що німці роблять з України колонію, великий концтабір, то пішли проти них воювати. І мусили змінити програму». Пан Євген нагадує, що німці трактували українців як нижчу расу, мовляв, слов’яни — це «склавини», невільники, другорядна маса людей, що існує, аби допомагати німцям у веденні господарства, оранці, фізичній праці. Освіта і медицина для «склавінів» мала бути на найнижчому рівні. Дозволялися тільки 4-класні школи, схвалювалися аборти. Німці не скасовували колгоспів і радгоспів. Вони казали, що кожен німецький герой дістане по колгоспу в нагороду за геройство.
  
  Програма ОУН і бандерівців, і мельниківців на той час також проповідувала український тоталітарний режим: однопартійну систему, владу винятково в руках людей з ОУН. Як у Гітлера чи Сталіна. З таким світоглядом оунівці прибули на східну Україну. Утім Схід помалу налаштовував галичан на інші цінності. «Коли мене на Донбасі запитали: «Яку Україну ви будуєте, яка у вас програма?», то відповідь була: «Ми збудуємо, а тоді розберемся, якою вона буде», — згадує Євген Стахів. — Я розумів, що не можу сказати їм правду. Я знав, що ми хочемо таку ж державу, як гітлерівська чи Муссоліні, і казав: «Таку, як Іспанія Франко». Люди обурювалися: «Та ви ж фашисти! Ми не хочемо України фашистської! Не слід замінювати одну диктатуру на іншу». Якось я ночував у одного викладача педінституту в Сталіно, і він мене отак розпитував. Я злякався: «Живу в комуніста!» — і на світанку втік. Але більшість людей довкола говорила про те ж саме». Український підпільник на Донбасі потребував допомоги греків, євреїв, росіян, татар. До західного розрахунку і підприємливості приєдналися східна душевність і козацький демократизм. Націоналісти почали вбачати свою роль не в керуванні нацією (як мріялося раніше), а у служінні народові. І переконалися, що треба змінювати свою програму, щоб люди її сприйняли.
  
  «Мудрі люди на Донбасі переконали нас, що має бути соціальна справедливість, безкоштовна освіта, медицина, — розповідає Євген Стахів. — І ми стали пояснювати: «Ми за радянську Україну без більшовиків і без Сталіна. Ми не проти рівності. Але більшовики — то КДБ, Сталін, диктатура». І люди розуміли, що ми хочемо того ж, що й вони, — справедливості, демократії, соціальних прав для народу. Декому подобалася колгоспна система. І ми говорили, що земля має бути в приватному користуванні з правом вибору — колективне, кооперативне чи одноосібне господарство. І нехай собі вибирає село, як йому подобається. Тяжка індустрія — державна, середня — кооперативна, мала — приватна. Торгівля закордонна — державна. А люди кажуть: «То ми хочемо таку Україну!».
  Програма — не ідеологія
  
  «Похідні групи ОУН на Східній Україні побачили тамтешню реальну ситуацію. Вони залучили місцевих людей і виробили нову програму, яка була затверджена на ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН, що відбувся на Тернопільщині у серпні 1943 року, — розповідає голова Студентського братства, історик Олег Яценко, який організував зустріч молоді з колишнім підпільником. — Найцікавіше, що в цей час ідеї українських самостійників (так почали називати себе бандерівці) стали зрозумілими для мешканців сходу. Я знайшов у Центральному державному архіві вищих органів влади розсекречені звіти керівників східноукраїнського підпілля ОУН, написані російською мовою — з Миколаєва, Дніпропетровська, Луганської і Донецької (тоді Сталінської) областей. Це означає, що люди з місцевих уже піднялися у підпільній iєрархії так високо, що їм доручили писати звіти в центральний провід». Гаслом ОУН стає заклик «Воля народам — гідність людині!».
  
  На ІІІ Надзвичайних зборах бандерівців «преображені» на Сході націоналісти доповідали про потребу змін, про те, що ідеалом нового суспільства є побудова всенародної держави та вільна людина, свобода віросповідання і розвиток національних меншин. Доповідь не схвалило керівництво організації. «Тодішній провід у Західній Україні не пережив того, що ми на Східній, — пояснює пан Стахів. — Вони по-іншому дивилися на Україну. Провідник Микола Лебідь відібрав у доповідача право голосу, заборонив «пропагувати комунізм». Люди, присутні на ІІІ зборі, запротестували, хотіли дослухати виступ. Лебідь пішов геть, і засідання продовжувалося без нього. То була причина, що його зняли і вибрали головою Бюро ОУН Романа Шухевича, якого призначили головним командиром УПА. Так виглядав перехід від тоталітаризму до демократії».
  
  Стахів шкодує, що по всій Україні і навіть в УПА мало хто знав, чому відбулася зміна керівництва на Шухевича. Не було часу всім членам пояснити причини цієї зміни. Їх не знали навіть ті, що відбули в совєтських концтаборах, а це переважно селянські хлопці без освіти. Ті ж, що мали освіту й керували, писали аналітичні статті, всі були вбиті. «Ми були проти слова «ідеологія». Ідеологія — комуністична, нацистська — то доктрина, як релігія. Демократична партія висуває не ідеологію, а виборчу програму, — каже підпільник. — Проте сьогодні люди, які називають себе бандерівцями і мельниківцями, думають саме про ідеологію, яка була усунена з програми ОУН ще в 1943 році. Провід організації сидів у німецькому концтаборі, не знав, що діється в Україні. А зміна поглядів відбувалася в боротьбі, у праці».
  ДОВІДКА «УМ»
  
  У 1943 p. III Великий збір ОУН ухвалив програму, що стала відходом від радикального націоналізму тоталітарного типу. У 1944 р. була створена Українська головна визвольна рада — національний фронт різних політичних сил України.
  
  "Україна Молода" (http://www.umoloda.kiev.ua/)

• 2009.11.07 | igorg

  Про листування бандерівців із радянським військовослужбовцем

  http://www.umoloda.kiev.ua/number/1527/163/53714/
  
  «Пишуть до вас українські повстанці...»
  Про листування бандерівців із радянським військовослужбовцем
  
  Повстанська криївка. У такій, напевне, і був написаний цей лист. (Фото з архіву СБУ.)
  
  Украй полярні оцінки ОУН і УПА й дискусії щодо суті, головних завдань та мети українського визвольного руху середини ХХ століття досі перебувають у політичній, а не суто історичній площині. Конкретні політичні сили спекулюють на протиставленні українців із Червоної армії (ЧА) та вояків УПА. При цьому мало хто звертає увагу на те, що керівництво ОУН(б) та командування УПА ніколи не розглядало українських воїнів ЧА як ворогів українського визвольного руху. В архівах збереглися сотні інформаційних листівок УПА до червоноармійців: оунівці закликали їх не воювати проти українських повстанців, а допомагати їм у визвольній боротьбі і переходити на їхній бік. Протистояти слід було загонам червоних партизан–диверсантів, карально–репресивних органів тоталітарного режиму й більшовицькій адміністрації.
  
  Пропонуємо вашій увазі віднайдений в архіві СБУ лист (у перекладі з російської) учасників націоналістичного підпілля в Яворівському районі Львівщини до колишнього військовослужбовця Радянської армії Василя Гуріна, жителя села Рубіжне Ворошиловградської області (нині Луганщина), надісланий 18 березня 1949 р. Адресант підписався вигаданим ім’ям та прізвищем — Андрій Остапович Брезвін, житель села Селисько Яворівського району. Напевне, щоб не привертати зайвої уваги до конверта в «читачів пошти». Гурін познайомився із членами ОУН у 1944—1946 роках, коли відбував військову службу у Львові та Стрию. Після демобілізації в 1946 році він повернувся в рідний край, де працював учителем у школі в Рубіжному. Таємне листування українського підпілля з жителями зі східних областей України стало одним із засобів поширення на Сході правдивої інформації про збройну боротьбу УПА в Західній Україні та донесення її ідей. На жаль, лист так і не дійшов до адресата: 2 квітня 1949 року його на пошті вилучили львівські органи МДБ.
  
  
  
  «... Дорогий Василю Федоровичу. Дуже був радий, коли отримав вашого листа. Перед цим роздумував, як ви тепер живете, бо ж після демобілізації ми ще не мали один від одного листів. Не дивуйтеся, що наше листування починається таким чином, але радянська влада не має довіри до своїх людей та іноді на пошті перевіряють листи.
  
  Це пишуть до вас українські повстанці — бандерівці, як їх зазвичай називають. Прийміть від нас щирі й сердечні слова правди, як від братів, хоч не знайомих вам особисто, але напевне близьких вам своїми ідеями і своєю боротьбою. Ви чесний українець, і коли чесна людина, то ваші симпатії мають бути з народом і з тими, хто цей народ захищає. Наш український народ терпить жорстокий національний і соціальний гніт. Більшовицька партія давно вже переключилася з позицій комунізму на позиції російського шовінізму. Імперіалістична Москва немилосердно нищить все багатство нашої національної культури, наші історичні традиції, знецінює наші державницькі здібності, називаючи нас «молодшими братами», нездатними жити без опіки старшого брата.
  
  Невже це правда, що ми не можемо самі керувати своєю долею? Невже з–під гітлерівської окупації звільнили Україну не українці — рядові й старшини? Невже ваша кров, пролита на фронті, має меншу цінність, ніж московська?
  
  Український народ пригнічується більшовицькою партією національно і соціально. Громадські будівлі і спосіб виробництва перейшли не в особисте користування народу, а у власність держави, яку використовує партія для своїх імперіалістичних планів. Для цього вона висмоктує з народу останні сили, грабує останній шматок хліба. З такого становища один вихід — боротьба. Тільки коли здобудемо свою самостійну державу, український народ матиме можливість побудувати вільне національне і справедливе життя.
  
  Тому ми, українські повстанці, боремося за українську самостійну соборну державу. Ми не шовіністи, ми не знецінюємо інші народи, а визнаємо, що кожен має право на своє самостійне життя і що немає народів–нацменшин і «старших братів». З кожним народом, що не перешкоджатиме нашим правам на самостійність, хочемо жити в дружбі, хочемо, аби були хороші стосунки і між різними народами, і російським народом, але за умови, що він зречеться своєї імперіалістичної політики проти України.
  
  Через це, перш за все, ми й боремося з московським імперіалізмом. Називають нас більшовики «бандитами», зрадниками народу. Це не вперше в історії імперіалістична Москва кидає клеймо на борців за волю України. На це брудне клеймо відповів уже раз геній України Тарас Шевченко:
  
  Брешеш, людоморе, за святую правду, волю,
  
  розбійник не встане, не розкує закований
  
  у ваші кайдани народ темний...
  
  За честь, за правду, за волю України підняли сьогодні боротьбу українські повстанці. Про ідейність і зацікавленість цією боротьбою свідчить нечуваний до нашого часу героїзм, який змушує навіть іноземців дивитися на нас із подивом. Бреше також більшовицька пропаганда, що звинувачує нас у служінні німцям чи англо–американцям. У той період, коли партійна кліка тікала з України, полишаючи її на знущання німецьким окупантам, ми, українські повстанці, залишилися з народом і власною кров’ю обороняли її від знищення гітлерівцями. Про нашу боротьбу з німецькими окупантами розповість вам кожна дитина Західної України. І на Правобережжі знайдете багато могил українських повстанців...
  
  Ми не вислуговуємося перед англо–американськими імперіалістами. Боротьба їхня з Радянським Союзом може полегшити нам здобуття самостійності, але наше ставлення до англо–американців буде обумовлене їхнім ставленням до української державності.
  
  Партія тенденційно поширює відомості, що ми вбиваємо ні в чому не винних радянських людей. Це чергова брехня. Ми знищуємо лише тих, які провадять антинародну діяльність. У західних областях України живе багато українців і громадян інших національностей зі сходу. Ми бачимося з ними, крім того, і з багатьма червоноармійцями, вони про це можуть найкраще вам розповісти. Шкода, що наш лист буде коротким і в ньому не напишеш усього, що хотілося б сказати братам, розділеним нещодавно ворожими кордонами, але рідним і близьким.
  
  Ми були б дуже раді, якби ви відповіли на нашого листа на зазначену на конверті адресу. Лише своєї адреси у листі не пишіть.
  
  Наш лист здивує вас і, можливо, схвилює. Ми розуміємо вас, у Радянському Союзі можна всього очікувати. Особливо провокації. Але нехай час буде найкращим свідком тим, що мають справу з нами. На цьому листа свого завершую, коли отримаєте відпустку, заїжджайте до мене, дружина і син будуть раді.
  
  Вітаю щиро — Ваш друг Андрій Остапович».
  Олександр ПАГІРЯ
  головний спеціаліст Центру вивчення документів з історії визвольного руху Галузевого державного архіву СБУ
  
  
  ДОВІДКА «УМ»
  
  Стосовно долі Василя Гуріна: управління МДБ по Ворошиловградській області у квітні 1949 р. було здійснено перевірку Гуріна В.Ф. Встановлені деякі факти з його біографії. Однак підтвердити його зв’язки з націоналістичним підпіллям у Західній Україні, за винятком даного листа, радянським органам державної безпеки так і не вдалося.

• 2009.11.17 | igorg

  Святий УПЦ (МП) лікував бійців УПА і молився за висланих

  http://zaua.org/pg/article/solodko/read/9166/Sensacija_Svatyj_UPC_MP_likuvav_bijciv_UPA_i_molyvsa_za_vyslanyh_u_radanski_konctabory
  
  Як відомо, в російському православ’ї з багатьох святих звикли робити імперські символи. Мовляв, боролися не лише за віру, Христа, але й „за царя и отєчєство”. Причому історія перекручується так, мовби ані України, ані мови ніколи й не існувало – лише Малоросія і „нарєчіє”. Скажімо, у Почаївській лаврі не часто згадують про причетність насамперед до української, а не „всеруської” історії двох своїх святих: і Йова Залізо з XVII-го сторіччя), і преподобного Амфілохія, котрий був прихильником незалежності і лікував бійців УПА.
  
  Житіє святого досліджував: Олесь КУЛЬЧИНСЬКИЙ
  
  2002 року Свято-Успенська Почаївська Лавра отримала другого святого – преподобного Амфілохія. Входження до лику святих - особлива подія в православному світі. За час незалежності в УПЦ МП таких праведників канонізували не більше десяти. Адже доказами святості є й зцілення людей на могилі святого, і його нетлінні мощі – поховане тіло дістається з землі за рішенням Священного Синоду.
  
  Часто перед канонізацією не вгасають суперечки щодо її необхідності, а самі святі за життя зазнають гонінь та утисків з боку власного ж середовища – кліру, монахів та церковної пастви.
  
  У такий спосіб їхні християнське смирення та Любов проходять випробування. Власне, таким був і життєвий шлях Амфілохія Почаївського.
  
  Через заздрощі йому не давала спокою тодішня братія Почаївської Лаври, виганяючи мешкати то в каплиці на монастирському цвинтарі, то на скиту. Переслідувала радянська влада, намагаючись кинути за грати. Одного разу за завданням «органів» його намагався вбити навіть рідний племінник, вивізши взимку напризволяще в ліс. Святого врятувала своїм диханням собака.
  
  Утім, до Йосипа - так звали старця перед постригом у схиму - цілою вервечкою тягнулися прості миряни: за порадами та зціленням. На Волині й досі чимало старих людей пам’ятають, як їх особисто лікував Амфілохій.
  Преподобний Амфілохій Почаївський. Образ із офіційного сайту УПЦ
  
  Коли ж 1971-го року старець помер, багатотисячне юрмисько зібралося на його похорон, усупереч усім заздрісникам з монастирської братії. Сам Йосип ще за життя заповідав: „Як я помру, приходьте до мене на могилку, я почую ваші молитви. Беріть з могили пісок – він буде цілющим”.
  
  Цікаво, що колишній намісник Лаври, покійний отець Яків, якого в УПЦ МП позбавили сану й вигнали з монастиря за підтримку української автокефалії, став першим із церковників, хто велів піклуватися про могилу старця та благословив мирян приходити до неї задля зцілення. Єпископа Якова чимало вірян також згадують добрим словом, не зважаючи на всі церковні розколи.
  
  Саме про Амфілохія мені випала можливість записати напрочуд цінні спогади, які, сподіваюся, допоможуть спростувати чимало церковних стереотипів.
  
  Цю дивовижну історію я почув на Тернопіллі краєм вуха ще кілька років тому, однак не надав їй особливого значення. „Що там тільки люди не понавигадують! – подумалося мені. – Звідки це в Почаївській лаврі, російському форпості, взятися святому, який лікував воїнів УПА”.
  
  Проте цієї осені – символічно, що якраз на Покрову – я довідався, що свідок тих подій була вихованкою мого власного діда.
  
  Крім того, вона вважається у своїй окрузі моральним авторитетом; до неї й досі звертаються за допомогою та порадами – і життєвими, і політичними. Скажімо, коли нещодавно місцевий виборчий штаб одного з кандидатів став поширювати відозву на його підтримку, то насамперед звернувся за підтримкою до цієї жінки, яка живе в Почаєві неподалік лаврського цвинтаря.
  
  Воно й не дивно. Адже Марія Григорівна Антонюк була повстанською розвідницею та секретаркою легендарного командира Енея, командувача військової округи «Богун» (УПА-"Північ"), потім пройшла енкаведистські тортури та воркутинські табори.
  
  Тиха вуличка від Лаври до монастирського кладовища, у каплиці якого мешкав і де був похований преподобний Амфілохій, пролягає прямо повз її ошатну хату. По дорозі тут можна помилуватися й древньою липою, яку посадив ще сам Іов Залізо. Дивні збіги одразу дивують своєю символічністю.
  
  Почувши гуркіт мого автомобіля, жвава пані Марія, щойно відстоявши недільну службу, миттєво вибігає на ґанок. Ми проходимо у невеличку світлицю.
  
  Перше, що зауважую на стіні - традиційна для мешканців Західної України ікона „Таємна вечеря”. Умостившись у зручні крісла перед журнальним столиком, одразу переходимо до розмови.
  - Це тепер вони в лаврі роблять з Амфілохія „руського”, а раніше його звідти заледве не витурили. Йому довелося жити отут, у каплиці на цвинтарі, де й лікував людей, – розповідає пані Марія.
  
  – Я знала святого ще з дитинства. А в той скрутний час – я його називаю героїчний час – отець Йосип, як тоді його звали, нам неабияк допоміг. Якби Йосип жив у самій лаврі, то, може, повстанці й не мали б до нього такого доступу. Ви навіть не уявляєте, яка це була конспірація.
  
  Колишня розвідниця й досі дивується, коли чує різноманітні „фантастичні” історії про УПА. Адже підпільники з різних бойових частин часто могли не знати не те що один одного, а й розташування криївок.
  
  Кожна партизанська „трійка” мовчки виконувала свої завдання, тільки подумки здогадуючись, що хтось із їхніх друзів чи знайомих також задіяний у боротьбі.
  
  Власне, однієї березневої ночі 1945-го „друкарці” Енея в отаких конспіративних умовах довелося привести старця Йосипа на допомогу пораненим бандерівцям.
  Марія Антонюк разом із братом - одразу ж після вступу до підпілля.
  Фотку розрізали і забрали собі частинки - щоб у випадку арешту нікого
  не підставити
  
  Бій проти енкаведистів відбувся між сусідніми з Почаєвом селами.
  
  Тринадцятеро бойовиків загинуло, троє поранених залишилися лежати в лісі.
  
  - Я, саме йдучи в розвідку зі зв’язковою, дісталася до сусіднього хутора, - розповідає далі пані Марія.
  
  – Аж раптом у хату, де зупинилися, убігає незнайома мені підпільниця й запитує, киваючи на мене: „Хто це така?”
  
  Зв’язкова відрекомендувала мене: „Це від Енея”. Нам розповіли про поранених і запитали, до кого можна звернутися за допомогою.
  
  Добре знаючи старця Йосипа, я відповіла, що допомогти може тільки він. Відтак одразу попрямувала назад у Почаїв.
  
  Старець миттю відгукнувся на її прохання. Єдине, що запитав Амфілохій: „Де хлопці та куди йти?”.
  
  Розвідниця побігла наперед. Жінки ще не встигли перетягти поранених у найближчу криївку, як святий прибув на поміч.
  
  Помолившись, він звернувся до секретарки Енея:
  
  - Зараз я відвернуся та дещо зроблю, але запам’ятайте: про це ніхто не повинен знати.
  
  - Отче Йосипе, то є конспірація, – відповіла дівчина, відступивши крок назад. – Про те, що ви тут були, не дізнаються навіть наші бойовики.
  З того дня монах лікував бандерівців. Підпільниці перенесли хлопців у хату на краю лісу, де відбувся бій. Аби довколишні мешканці нічого не запідозрили, Амфілохій ходив до поранених у мирському одязі та без довгого волосся, приховуючи, що він монах.
  
  Пані Марія навіть пригадує, як лаврські ченці робили йому зауваження, допитуючись, де його коси. Тільки через рік вона здогадається, що отець Йосип тоді не обрізав, а – „замаскував” своє довге волосся, обов’язкове для чернецтва як символ зовнішності Христа. Підпільниця ще раз зустрінеться зі святим 1946 року – якраз напередодні свого арешту – на його рясу спадатимуть ті ж самі сиві коси. Тим часом зцілені повстанці братимуть участь у нових боях.
  
  - Що робив преподобний, як саме їх лікував, які приносив трави, цього я вже не знаю, – завершує свою розповідь про весну 1945-го секретарка Енея. – Але він їх урятував. Отака була поміч Амфілохія УПА. Згодом через наш зв’язок я довідалася, що хлопці піднялися на ноги та знову пішли воювати.
  
  Однак наша розмова на цьому не завершується. Пані Марія розповідає, як Амфілохій згодом передавав ліки й для іншого повстанця, що захворів на запалення легень. Тоді вона виходила на нього через свою старшу подругу „тьотю” Зіну. Узагалі, в оповідях пані Марії фігурує чимало жінок, разом з тим і її мати. Ніби читаючи мої думки, вона веде мову далі:
  
  - Такі були часи. Діти виростали, і навіть не здогадувалися, що їхні матері по ночах носять „грипси”(записки або листи – ZaUA.org).
  
  Розповідь колишньої розвідниці доволі емоційна; вряди-годи вона похитує вказівним пальцем, і я мимоволі звертаю увагу, що він у шрамах. Пані Марія не соромиться їх показувати:
  
  - Це від тортур. Бачите, отут мені забивали в пальці цвяхи. Коли вам кажуть, що в УПА були зрадники, не вірте. Не було зрадників. Але не кожен був здатен витерпіти такі знущання. Люди ламалися, і це правда.
  
  Колишня „друкарка” Енея розповідає про власний арешт, допити й те, як зуміла до останнього відкидати всі звинувачення. Згодом на неї чекали шістнадцять років воркутинських таборів. Деякі світлини із заслання за стилем, виразами облич та одягом одна до одної схожі на ті, що збереглися після того ж воркутинського ув’язнення мого діда.
  
  Поки я міркую над цими химерними плетивами долі, пані Марія раптом знову заводить мову про святого Амфілохія, своїми подальшими словами, ніби підкреслюючи, як багато в житті несподіванок та незбагнених обставин.
  
  Одразу після ув’язнення, достоту, як і перед ним, вона знову зустрілася зі старцем. Потрапивши в автомобільну аварію, жінка прийшла до нього за зціленням – виснажував головний біль. Побачивши „добру знайому”, Амфілохій спершу довго дивився на неї, а потім радісно всміхнувся та привітав:
  
  - Дитино! Ти є?! Є!
  
  Йому на очах забриніли сльози. Наступного дня „тьотя” Зіна передала пані Марії враження старця від їхньої зустрічі.
  Амфілохій плакав, постійно повторюючи: „Ще наш цвіт є. Я думав, що його вже немає...Вони повернулися, вертаються з „каторги”...
  
  „Чи не молитвами святого Амфілохія цій жінці вдалося отак вистояти в житті? – подумки запитав я себе, вислухавши цю розповідь. – Але невже в тому „всеруському” православ’ї – як нам звикли його підносити – і справді була людина, чи точніше святий з таким минулим? Це ж цілковито ламає всі світоглядні стереотипи, які втовкмачуються багатьом нашим вірянам через „палкі” книжки та брошури відповідного змісту”.
  Марія Антонюк (крайня праворуч) з бойовими подругами на могилі постанців у колишньому штабі УПА
  
  Цього разу я вже нітрохи не дивуюся, коли метка розвідниця читає в моїх очах ці сумніви:
  
  - Щодо політичних поглядів святого, то можу сказати одне: те, що винесла з розмов із ним. Він глибоко не вникав у ці питання, проте стверджував так: „Є нація українська, і повинна бути держава українська. Але ми безсилі, ми не маємо зброї”.
  
  Звісно, про такі речі він міг говорити не зі всіма, єдино з тими людьми з підпілля, які були з ним зв’язані та яким найдужче довіряв.
  
  Отець завжди молився за всіх нас та повторював:
  „Я весь час молюся. І моя молитва сильна. Скільки я буду жити, стільки буду молитися за тих наших дітей, що полягли, і котрі вціліли, і за тих, які страждають на засланні. Я за всіх них молюся”.

• 2009.11.22 | igorg

  Деятельность националистических формирований в западных регионах

  Мені книга сподобалася. Звичайно, маємо вибірку "зручних" матеріалів. Оригіналів документів нема, є коротка анотація фактів, проте є посилання на архівні матеріали.
  Перелік подій свідчить, що проти совєтів велася народна війна, основною жертвою УПА були активісти совєтської влади та працівники НКВД й партійних органів. Є гарний додаток зі списком жертв. Так само очевидно, що проти українців совєти застосовували терор, наприклад, виселення сімей. Виселяли не тільки сімї, виселяли цілі села. В книзі не розкрито сутність більшості оперативних та каральних заходів НКВД, про них лише згадується. Є також згадки про фальшивих партизанів УПА, зокрема про те що такий-то що був в УПА затримав членів УПА. Не дивно, що кремлядь не допускає власних архівів ні чужих ні навіть власних "непроверенных" істориків. Лише вірні лише перевірені вибирають виключно те що вписується в "кремлядьське" бачення історії.
  Щодо порівняння з чечнею то це мені також сподобалося. Гарна аналогія й гарна ілюстрація того що кремлядь з тих часів не стала кращою.
  ____________________________________________________________________
  
  Название: Повседневность террора: Деятельность националистических формирований в западных регионах СССР. Кн. 1: Западная Украина, февраль-июнь 1945 года.
  Автор: Дюков А.Р. (составитель)
  Издательство: М.: Фонд "Историческая память"
  Год: 2009
  Страниц: 232
  Формат: PDF
  Размер: 0,7 Мб
  Эта книга посвящена террору, чья история и жертвы сейчас мало нам известны - но который своим размахом и жестокостью мало чем уступал действиям бандформирований в Чечне в 1990-е и 2000-е годы. Только кровь наших солдат, милиционеров и мирных жителей кровь лилась не в горах Кавказа, а в Карпатах, и проливали ее не "воины армии Дудаева", а "вояки УПА".
  
  Ежедневные оперативные сводки Главного управления по борьбе с бандитизмом (ГУББ) НКВД — МВД СССР являются уникальным по информационной насыщенности источником, позволяющим буквально по дням исследовать деятельность националистических формирований в западных регионах СССР. Благодаря оперативным сводкам мы можем познакомиться с пугающей повседневностью «войны после войны» в западных регионах СССР.
  
  Первая книга многотомного издания оперативных сводок ГУББ НКВД - МВД СССР посвящена деятельности формирований ОУН и УПА на территории Западной Украины в период с февраля по июнь 1945 года. Оригиналы использованных при подготовке издания сводок хранятся в Государственном архиве Российской Федерации.
  
  Электронная книга точно соответствует печатному изданию и предоставлена издателем - фондом "Историческая память".
  
  http://www.onlinedisk.ru/file/272961/
  http://infanata.ifolder.ru/15100387
  http://rapidshare.com/files/310610200/dukov_-_2009.rar

• 2009.12.16 | igorg

  Перебування Похідних Груп ОУН на теренах Херсонщини

  Перебування Похідних Груп ОУН на теренах Херсонщини під час Другої світової війни
  http://kherson.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=29
  
  
  Неділя, 26 квітня 2009 13:46 Статті
  
  Микола-Сидір Чорторийський
  
  Коли 18 серпня 1941 року до околиць містечка Березнегуватого на Миколаївщині почали наближатись перші німецькі підрозділи, на протилежній стороні поселення з’явилась на велосипедах і підводах не дуже чисельна група людей зовні явно нетутешніх і польовою добре накатаною дорогою поволі попростувала в напрямку, куди ще зовсім недавно поспішно сунула маса відступаючих радянських військ та просто біженців. Але наразі шлях виглядав пустельним, і ніщо не заважало одній особі на велосипеді відокремитись від гурту і помчати вперед, наче на розвідку. Незабаром особа зупинилася і, оглядаючи краєвид, стала чекати на товаришів.
  
  Це був досить молодий чоловік на велосипеді «Indiana», руль якого прикрашав прапорець кольорів неба та оточуючих ланів. Одягнений він був досить легко, з урахуванням спекотного херсонського літа: сорочка без рукавів і короткі літні штанці (цей одяг пошили йому і товаришам добрі люди в Умані). А ще кидалась у вічі синьо-жовта пов’язка на лівій руці з вигаптованим у центрі золотим тризубом і майже непомітним був невеличкий бельгійський револьвер спереду за поясом.
  
  З усього було видно, що ця молода ще особа є якимось керівником.
  Дуже поволі валка досягла річки Інгулець за якою розкинулось селище Велика Олександрівка.
  «...Зблизившись глибокою доріжкою до берегів річки, мусіли заждати, бо большевики, мабуть, побачивши нас, почали обстрілювати не лише доріжку, але й цілий північний берег річки. Тут пережили чимало страху, бо майже перед нашим носом вилетів у повітря міст, що перепроваджував до міста. Гук зриву був дуже сильний. Обидва млини, що стояли зараз за мостом, внаслідок вибуху зазнали ушкоджень...» (М. С.-Ч.)
  
  Люди у цивільному з синьо-жовтими опасками миттю покинули підводи й ровери, залягли і, діставши приховану зброю (пістолети й «фінки» – автомати ППШ), відкрили вогонь в «небесні вікна», але в сторону дороги, якою їх озброєні супротивники на автомашинах поспіхом відступали в напрямі селища Давидів Брід. Трохи згодом розвідка людей у цивільному відшукала у річці, яка влітку дуже міліла, перехід, зайшла в селище, і, переконавшись у відсутності в населеному пункті військ чи винищувального батальйону, повернулась назад.
  
  Ніч прибульці провели, про всяк випадок, у чистому полі, а на другий день увійшли до Великої Олександрівки й одразу скликали віче, на якому було зачитано Акт створення Української держави від 30. 06. 1941 та повідомлено про сформування у Львові Українського Державного Правління на чолі з Я. Стецьком, призначено управу селища й міліцію, з урахуванням думки про обранців учасників зібрання, залишено «Пропам’ятні Письма» та інше. Було піднято український синьо-жовтий прапор, проспівано національний гімн. «Пропам’ятні Письма» були видруковані на чвертці звичайного білого паперу з приблизно таким змістом:
  
  
  Пропам’ятне Письмо (Відтворення)
  
  «Ми, Члени Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери, прийшли до Вас, щоб допомогти Вам, як своїм кровним братам, організувати самостійне життя та засвідчити соборність і незламну волю української нації до волі! Нехай це «Пропам’ятне письмо» буде свідоцтвом нашої співпраці, яку ми проявили спільно з Вами для великої Ідеї повного визволення України в повні небезпек і ворожих підступів дні Другої Світової Війни! Слава Україні! – Героям Слава!»
  
  
  Постій, дня .......................1941 року.
  Підпис (псевдо), печатка з тризубом та написом
  «Організація Українських Націоналістів, Відділ А-I»
  
  
  Було прийняте рішення про продовження наступного дня жнив, оскільки зібране до цього зерно відступаючі спалили.
  «... Все це роблено, звичайно, за відповідним зразком, беручи під увагу лише специфічні відносини поодиноких громад. Мешканці «соціялістичної родіни» знали де їм сходитись. Під тим оглядом большевики їх знаменито витресували. Отже не дивно, що ми ніколи не мали труднощів з «мітингами», бо завжди на означений час, на поклик звуків, що розходились від ударів молотом об штабу або кусок рейки все, що жило, збігалося на площу...» (М. С.-Ч.)
  
  Для прибулих, а це була частина «А-І» Полудневої Похідної Групи ОУН (б), всі ці речі було звичною справою на їх тривалому маршруті по Східно-Українських Землях. На Західних Землях владу організовували ще до їх приходу.
  У вислові про «витресуваних» (видресируваних) проглядається початкове дещо зверхнє ставлення «западенців» до колишніх радянських українців, від якого, втім, швидко позбулись, як і від калатання в рейку та від гучних масових акцій. Адже на порядок денний вже восени було поставлено перехід до підпільних форм роботи. Публічно призначеним на посади особам зробити це було особливо складно. А також доводилось приховувати від загалу те, що ініціатори проголошення Української держави вже ув’язнені німцями і від них вимагають відмовитсь від прийнятих рішень.
  
  Довідка. Похідні Групи були створені обома фракціями ОУН – «бандерівцями» і «мельниківцями» – з метою організації зі свідомих українців на українських землях органів місцевого самоуправління під час війни. Організацією Похідних Груп ОУН(б) та їх керівництвом займався штаб на чолі з В. Куком (псевдо: Коваль, Леміш). Діяльністю ОУН (м) на Наддніпрянщині керував Олег Кандиба (Ольжич).
  
  … Тільки аж на четвертий день німецькі патрулі обережно увійшли до селища, в якому був «орднунг», якщо не рахувати зірваних моста, млинів та повибиваних у деяких хатах шибок.
  «... Як голову, так і нововибраного коменданта міліції, німці стали респектувати й прибили на їх паперах свої печатки... Пізніше німці арештували й розстріляли старого голову міста. Потім заарештували й його сина..» (М. С.-Ч.)
  Тут поки ще спрацьовувала тактика «доконаних фактів» та свого роду гра на випередження. Варто зазначити, що арешти і розстріл голови та секретаря сільради К. Щербака й М. Плахути були здійснені на підставі доносу німецьких колоністів про те, що ці особи залишені для організації партизанської боротьби.
  
  По приходу німців, у той же день, члени похідної групи почали лаштуватися в дорогу.
  «... На першу і останню підводи сідали краще озброєніші та відважніші друзі: Бардахівський (справжнє прізвище), Зелений, Ворон, Гаєвий і іще кілька. Також ті, що їхали на озброєних підводах (Гунцьо та інші), тримали при собі револьвери, а з «роверистів» лише я носив свого завжди послушного «бельгійця»...» (М. С.-Ч.)
  
  При уважному читанні спогадів стає зрозумілим, що керівникові підгрупи неодноразово доводилось використовувати «бельгійця» за прямим призначенням.
  
  Фрагмент маршруту підгрупи А-I
  
  III Похідною Групою «Південь», яка після переорганізації остаточно була сформована в Тернополі на початку липня 1941 року, керували Зиновій Матла (псевдо: Святослав Вовк, Дніпровий) та його заступник Тиміш Семчишин (псевдо: Річка).
  Групу «Південь» загальною чисельністю близько 200 чоловік складали шість підгруп:
  
  A-I (керівник – М. С.-Чарторийський), призначення: Сімферополь;
  А-II (керівник – С. Тесля), призначення: Крим;
  А-IV (керівник – Т. Семчишин), призначення: Одеса, Трансністрія;
  Підгрупа ... (керівник – Левицький), призначення: Миколаїв-Херсон;
  Підгрупа ... (керівник – В. Пасічняк), призначення: Кіровоград;
  Підгрупа ... (керівник – З. Матла), призначення: Дніпропетровськ.
  
  Частина «A-I» складалася переважно з юнаків, що народилися на Лемківщині. Лемки – етнографічна група українців – відрізнялись і відрізняються деякими специфічними звичаями, традиціями, своєрідним діалектом української мови, схожим на польську (після війни польську частину Лемківщини буде позбавлено автохтонного населення).
  
  Набагато менше було в підгрупі уродженців Галичини, ще менше – з Буковини та пара чоловік з Волині. Всі юнаки були молоді (жоден не був старший 30 років, а декому не було і 20), здорові й свідомі, хоч деякі з них були мало політично вироблені. Усього підгрупа налічувала кілька десятків членів: керівник, заступник, кілька ройових, котрі мали під своєю командою близько дванадцяти чоловік кожен. Ніхто з них ніколи не був на «Великій Україні» і не знав достеменно місцевих умов, у яких їм належало проводити нелегку й небезпечну діяльність. Фактично, учасники похідних груп здійснювали, як у давнину, анабазис – похід вглиб країни, без особливої надії на вороття.
  
  Перед відправленням вони віддали керівництву всі свої наявні справжні документи, які потім нікому не були повернуті, отримали посвідки, підписані управою міста Тернополя та Проводом ОУН (підписував провідник Річка). Керівникам був організований вишкіл та роздані, як здавалось, «вичерпні» друковані інструкції, маршрути, копії карт та інше.
  
  «... Осягнувши всі потрібні інформації і дані відносно дальшого нашого походу, підгрупа отримала по кількасот тисяч примірників пропагандивного матеріалу, щоб можна було ним охопити і найдалі висунені села й міста. Одначе, виявилось, що практично таку кількість паперу важко було переносити. Для тої цілі було підібрано окремі підводи, авта або мотоциклі...» (М. С.-Ч.)
  
  Заступником керівника підгрупи став студент Львівської Богословії Роман Хміль, котрий згодом показав себе неабияким промовцем, як і інший богослов з Лемківщини – Володимир Окулярник. Практично всі учасники підгрупи були членами ОУН (б) серед них – кілька студентів, два правники, а решта – робітники, бібліотекарі, перукарі, кравці та інші.
  
  Довідка. Керівник підгрупи «A-I» Микола Сидір-Чарторийський. У 1934 році переслідуваний польською поліцією за членство в ОУН емігрував до Чехословаччини, де здобув вищу освіту (за фахом – вчитель). Після проголошення Карпатської України – діловий секретар Українського Національного Об’єднання, брав участь в боях проти мадярів у березні 1939 року коло Копані, з 1943 року – в УПА. Після війни проживав у США. Автор спогадів «Від Сяну по Крим» та інших книг.
  
  Роман Олійник
  
  Заступник керівника підгрупи «A-I» Роман Хміль (справжнє прізвище – Олійник). Роки життя: 1918-2002. Закінчив Львівську Богословську Академію (1944 р.). Літературний псевдонім – Роман Рахманний. Після війни проживав у Канаді. Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1994 р.). Автор спогадів «Інцидент по дорозі до Криму» про арешт німцями частини «А-I».
  
  «… З Великої Олександрівки ми добрались до Давидового Броду, де лише скликали мітинг, вибрали управу й подали певні інформації. Того ж дня виїхали далі. Пізно вночі під’їхали до малого степового села Красне. В Краснім були ще большевики. Але ми їх виполошили, для певності пустивши кілька сальв. Вони відповіли стрілами – і все стихло...» (М. С.-Ч.)
  
  В Краснім Селі підгрупі довелось затриматися більше, ніж на тиждень – розпочались тривалі та запеклі бої за єдину в пониззі Дніпра переправу Берислав–Каховка. Хлопці не гаяли часу даремно – об’їжджали всі навколишні села, підшуковуючи надійних людей для створення структур своєї організації, допомогли відкрити церкву, домоглися від німецьких військових виплати населенню компенсацій по 200 марок за зруйновані будівлі, а ще й відлупцювали фольксдойча Фреда, який знущався з населення.
  
  Подальший маршрут пролягав через Берислав, залишений радянськими військами 29 вересня. Саме в цьому містечку, на подвір’ї якоїсь бабці, трьом десяткам членів підгрупи ще довго довелось очікувати результатів жорстокого та кровопролитного протистояння між численними, озброєними до зубів, угрупуваннями німецьких та радянських військ вже на лівому березі Дніпра. Наслідки боїв тоді виявились не на користь РСЧА.
  
  Висновки не забарились. Замінили маршала на посаді Головкома Південно-Західного напрямку – С. Будьонний 13 вересня здав справи С. Тимошенкові, зміни зачепили і генералів. На чолі Південного фронту з 30 серпня замість генерала армії Тюлєнєва став генерал-лейтенанта Рябишев, командуючого 9-ю армією генерал-полковника Черевиченка зробили цапом-відбувайлом за провали з організацією оборони по Дніпру, а після 9 вересня стало відоме прізвище нового командарма – Харітонов Ф. М., генерал-майор. Ще двома місяцями раніше новоспечений комфронту Рябишев був командиром 8-го мехкорпусу, дислокованого на Західній Україні. Там йому довелось мати сутичку з українськими націоналістами, про що він після війни написав у спогадах, як і його тодішній заступник по політичній частині бригадний комісар Попель.
  
  А от новий командуючий 11-ю німецькою армією Еріх фон Манштейн у своїх знаних мемуарах «Втрачені перемоги», в подробицях описуючи своє перебування в Асканії Новій, про українських націоналістів нічого не згадує, хоча йому, як і ще одній особі, Отто Олендорфу, там таки довелось вирішувати їх долю. Зміни в командуванні з німецької сторони відбулися зовсім з іншої причини, ніж на радянському боці – через загибель генерал-полковника фон Шоберта. 17 вересня 1941 року майбутній фельдмаршал Манштейн прибув до Миколаєва, де на той час розташовувався штаб 11-ї армії, прийняв командування, а вже 21. 09 він велів штабові перемістився до Асканії Нової, звідки було зручніше керувати бойовими діями на Перекопському перешийку та під Мелітополем. Для на той час генерала піхоти та командира корпусу це був черговий щабель на службовій драбині. Штандартенфюрер СС (в той період) Отто Олендорф з червня 1941 по липень 1942 року очолював Айнзатцгруппу D при 11-й армії. Основним завданням цього підрозділу було знищення ворогів Рейху та небажаних осіб.
  
  Завдяки одній з тимчасових перемог вермахту, до якої безпосередньо Манштейн відношення ще не мав, але які потім хтось десь чомусь розтринькав, підгрупа «А-I» отримала можливість рухатись далі у напрямку на Крим. Вони не знали, що в районі розташування штабу 11-ї армії задіяні особливі заходи безпеки та що вже розроблена таємна інструкція для айнзатцкоманд: «… активісти руху Бандери мають бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники».
  
  Самі ж члени підгрупи видавали себе в той час за якихось заготівельників хліба чи м’яса, що в прифронтовій смузі виглядало більше, ніж підозрілим. Для них ця подорож виявилась багато в чому шляхом у заздалегідь приготовану фахівцями пастку.
  «… Перед полуднем переправились скорим темпом через міст. На другому березі Дніпра, в Кахівці, також не застали майже нікого. Само містечко знищене. На вулицях повно трупів. З санітарних авт їх скроплювали розчином креоліну. Страшний вид! Зібравши декілька людей, що зостались живими, дали їм вказівки, що треба робити, щоб не загинути від зарази. Порадили вибрати з-поміж себе голову і збирати зерно та починати обробляти поля, щоб забезпечитись хлібом.
  
  ... В Чорній Долині відбули мітинг, вибрали управу, міліцію та господарсько-санітарну комісію, завданням якої було впорядкувати всі доступні місцевості від Дніпра по Крим...» (М. С.-Ч.)
  ... Надвечір добрались до Чаплинки й заночували в напіврозваленій хатині. Хтось із сучасних авторів переконав мене в тому, що 11-а армія була польовою, в ній не було танків, тому я прибрав зі статті згадки про цей вид зброї. А от про радянські літаки, що постійно здійснювали авіанальоти згадують очевидці Чорторийський і Манштейн. Та й радянська розвідка, здається, вирахувала розташування ворожого штабу. Тому начальник штабу армії полковник Велер наказав викопати глибокі рови, які б слугували за бомбосховище. Туди за сигналом повітряної тривоги, дотримуючись субординації, і відправлялись високоповажні офіцери. Іноді місця у сховищі раніше за них встигали зайняти отруйні змії з ферми, яких відступаючі випустили на волю.
  
  «Наступного дня ми провели великий мітинг, що, всупереч большевицьким налетам відбувся під голим небом. На площі була висока щогла, на якій ми піднесли 22-метровий синьо-жовтий прапор, що повівав тут уперше. Ми його спорядили в Краснім. А тепер він маяв над головами кількатисячної маси народу! Це був останній величезний мітинг, що його організувала наша частина Східньо-Українських Землях восени 1941 року. Після Сивенка майже двогодинну промову мав сам керівник частини «А-I», після якого слово взяв Роман Хміль, третім промовцем був Володимир Окулярник». (М. С.-Ч.)
  
  Другого дня керівника підгрупи викликали до «ортскоманданта» полковника Шурке, який попередив, що завтра за хлопцями приїде велике авто і доставить їх до «вищої команди». Вранці автомашина дійсно прибула. Ніякого конвою не було, тільки якийсь підстаршина та водій. Вони і доставили всю частину «A-І», за винятком Бардахівського, за маршрутом Чаплинка–Нова Олександрівка–Шевці–Брилівка–Маячка у штаб німецького корпусу. Тут їх виручив перекладач при штабі, українець на прізвище Ластівка, який переклав генералові: «Ір фірер іст Мельник!»
  
  Генерал наказав відвезти бандерівців до Асканії Нової, де розміщувався штаб головнокомандуючого німецької ХI армії.
  Після проведеної ґрунтовної поліційної перевірки відразу стало зрозуміло, ким насправді є затримані. Під час допитів також з’ясувалося, що може їх очікувати – надійшла звістка з Миколаєва про арешти та страту через повішення та публічний розстріл деяких членів похідної групи друга Левицького.
  «... – То ви такий самий бандит, як ті, що вже повисли! – заскреготав зубами «фюрер» і звелів мене випровадити. За хвилину він вийшов на подвір’я і наказав відпровадити нас до «окопів», – і постріляти –додав...» (М. С.-Ч.)
  
  ... Приречених виклали півколом біля глибоких ровів, що слугували за бомбосховище. Але розпочався черговий авіанальот, з’явились радянські літаки, посипались бомби, примусивши виконавців розбігатися та ховатись по щілинах...
  ... У липневому числі журналу «Визвольний Шлях» за 1998 рік були опубліковані спогади Романа Олійника, який був у підгрупі «А-I» – «Інцидент по дорозі до Криму».
  «... Слідчий офіцер опісля повів мене самого на зустріч з групою генералів та інших високих офіцерів, які саме повиходили зі сховища після налету совєтських бомбардувальників. На кінець розмови надійшов головнокомандуючий ХI армією Еріх фон Манштайн (що це був він, я довідався пізніше) і заявив: «Ніхто не може говорити тут про будь-який розстріл. В обсязі мого командування нікого не розстрілюють без суду і без порозуміння з головнокомандуючим групи армій, які діють в Україні». В той момент інший офіцер помітив вояка, що стояв поблизу, і покликав його...» (Р. О.)
  Це був гімназійний товариш Р. Олійника зі Львова, Євстахій Ленько, який служив перекладачем у начальника служби зв’язку при штабі 11-ї армії полковника Міллера. Його пояснення, очевидно, остаточно переконали німців в тому, що члени частини «A-I» не були англійськими шпигунами.
  
  Євстахій Ленько
  
  Сам Є. Ленько залишив спогади (Євстахій Ленько. П’ять років у рядах Вермахту. Спогади комбатанта. Тернопіль, 1999). На сайті відомої дивізії є фрагменти цих спогадів, але епізод у Асканії Новій відсутній. Але саме Євстахій доклав чимало зусиль для того, щоб бандерівці не опинились в одній братській могилі з невідомими радянськими диверсантами, пам’ятник яким встановлено на території заповідника.
  Кожному учаснику підгрупи видали перепустку, всіх відвезли автомашиною назад до Чаплинки, де їм повернули все «добро», включно з роверами й підводами. В цьому відношенні підгрупі «А-I» поталанило більше, ніж «А-II», в якої угорські військові відібрали транспортні засоби, попросту кажучи, пограбували.
  
  Посвідчення: (Відтворення)
  
  Armee Oberkomando 11.
  Askania Nowa, den 11 October 1941.
  BESTAETIGUNG.
  
  Ich bestaetige hiermit, dass Herrn N. S. Czartoryskyj, geb. in... X.Y. Beruf Professor, Fuehrer der Gruppe A-І, der Organisation der Ukrainishen Nationalisten, seine Taetigkeit auf Anordnung der AOK-11, eingestellt hatte und sich nach West Ukraine (Galizien) zuruckziehte.
  Der Obgenannte sich an Polizeibehoerden in Lemberg zumelden verpflichtet ist.
  
  Oberbefehlshaber der AOK-11
  und Sonderdienst Fuehrer
  gez. von....
  Підпис нечіткий.
  
  
  (Переклад: Верховне командування 11 Армії. Асканія Нова, 11 жовтня 1941 р. Посвідчення. Я засвідчую цим, що пан М. С. Чорторийський, народжений в с. Наддністряни Жидачівського повіту, вчитель, керівник Групи А-I, припиняє свою діяльність в розташуванні 11 Армії і повинен повернутися до Західної України (Галичини).
  Вищезгаданий зобов’язаний повідомити про себе установі поліції у Львові. Головнокомандувач верховного командування 11 Армії та керівник спецслужби власноруч…)
  Розповідають, коли А. Гітлер на одній з нарад почав скаржитись, що деякі генерали не виконують його вказівок, присутній там Манштейн відреагував «Мої всі розпорядження виконуються». Що буде альтернативою невиконанню підписаного високо посадовцем – у власників посвідчень сумнівів не було. Тому підгрупа поїхала назад тим самим маршрутом і складом до Красного, де вони зустрілися з підгрупою «А-II».
  
  «… перестрашений провідник роя рішився повертатися назад в Західню Україну. Інший рій підгрупи Крим під проводом Степана Теслі, що йшов на Крим, зустрів рій Сидора в Кахівці. Учасник свідчить, що рій Сидора був здеморалізоіваний і «робив на них погане враження». (Цитується за: Шанковський Л. Похідні групи ОУН. Причинки до історії похідних груп ОУН на центральних і східних землях України в 1941-1943 рр. Мюнхен, 1958).
  
  Роман Олійник стверджує, що ця зустріч відбулась все ж у Красному Селі. Керівник підгрупи «А-I» змушений був виїхати «до гори» для подання звіту, чому не вдалось виконати поставлене завдання. Досвідчений бойовик, якого, скутого одними кайданами з автором «Холодного Яру» Ю. Горлісом-Горським, ще в 1939 році на Закарпатті намагались розстріляти угорці, розумів, що просто так вислизнути з поля зору айнзатцкоманди не вдасться, потрібно відступити і перегрупуватись. Дорогою його кілька разів заарештовувало гестапо, але виручало посвідчення з відомим підписом та печаткою. Підгрупа «А-II» попрямувала на південь.
  
  «Цьому другому роєві судилося таки дійти в Симферополь та Джанкой і зорганізувати в Криму українське самостійницьке підпілля. Виконуючи це завдання, рій Степана Теслі поніс великі втрати. Рій цей зорганізувався в Тернопільщині і до с. Ведмеже Ушко маршував під проводом Івана Осадчука. У с. Ведмеже Ушко провід роя обняв підпільник Дикий. Під його проводом рій посувався на двох підводах і трьох роверах на місце призначення. Несподівано, в одній місцевості на південний захід від Кривого Рога рій цей затримали мадьярські військові частини. Вони відобрали від підпільників підводи, харчі й особисті речі, а самих підпільників віддали в руки гестапо в Кривому Розі. Гестапо арештувало Дикого й відставило його до Львова, де він вийшов на волю. Інших підпільників вдалося звільнити, дякуючи заходам українців-перекладачів при німецьких частинах. Члени роя тимчасово поповнили криворізьку підпільну сітку, підготовлюючись до дальшого маршу на Крим. Підпільник Гриць Вольчак постарався про нову підводу й ровери і, після трьохтижневого побуту в Кривому Розі, рій дальше вирушив в дорогу на Крим.
  
  Шлях стелився їм на Берислав-Кахівку, де рій перейшов на лівий беріг Дніпра. Звідтіль підпільники попрямували в Каланчицький район, де затрималися в одному рибальському селі над Чорним морем. Поскільки на Перекопі ще йшли бої, підпільники перебували цей час між українськими рибалками, де зустріли дуже щире прийняття. «Населення ставилося до нас як до рідних», – згадує учасник. Тут теж відбувалася зворушлива зустріч західньоукраїнських революціонерів з Чорним морем. Цей же учасник згадує: «В моїй уяві залишився назавжди цей чудовий образ нашої першої зустрічі з морем. Всі ми відчули, що десь у глибині душі здійснилася наша молодеча мрія. Мрія, виплекана тим всім, що замолоду карбувало нашу національну свідомість і любов до українського моря... Наш рій приніс привіт Чорному морю і склав його від борців української революції і привіт від західньоукраїнських земель... Ми стояли над самим берегом моря в одній лаві. Засмалені сонцем і степовим вітром. Друг Іван Осадчук скупими фразами передавав привіт... З тієї сцени ми зробили собі знимку...
  
  Коли ж німецьке військо сфорсувало Перекопську шийку й фронт посунувся на Крим, похідний рій покинув чорноморських рибалок і рушив далі в дорогу на Симферопіль. У перших днях листопаду 1941 р. підпільники переїхали Перекопський вал, де відбувалися великі бої, містечко Перекоп, що на наших хлопців зробило враження великого села та містечко Арм’янськ зі своїми крутими вуличками. В Арм’янську похідний рій поділився на дві частини: Степан Вонкевич, Михайло Любак і Роман Бардахівський пішли на Джанкой, а Степан Тесля, Іван Осадчук, Гриць Вольчак та І. Мор’як на Сімферополь». (Шанковський Л. Похідні групи ОУН)
  
  З усієї підгрупи «А-I» тільки одному Роману Бардахівському, єдиному сину відомого священника та суспільного діяча на Самбірщині, вдалось все ж дістатись Криму. В 1942 році гестапівці розстріляють його в Джанкої разом з іншими українськими націоналістами. З обох підгруп, що нараховували кілька десятків членів, тільки сімом судилось подолати Перекопський вал. Та все ж обидві підгрупи встигли створити в степовій Херсонщині розгалужену і дієву підпільну мережу борців за незалежну державу Україна.
  
  Драматично склалась доля багатьох членів похідної підгрупи під проводом Левицького, які отримали призначення в міста Миколаїв і Херсон. Керівники групи діяли обережно, але й це не допомогло.
  
  «Наприкінці серпня 1941 року миколаївська підгрупа ОУН дісталася Нової Одеси, де її учасники провели сільські збори. Через кілька днів Бучацький і Чернов за пропозицією Якобчука йдуть з Нової Одеси у Соляні, де похідна група з 15 чоловік квартирувала. Там відбулося знайомство з керівниками Мацілинським і Мартинцем.
  
  Ось, що свідчив на допиті в Миколаївському управлінні КДБ у 1944 році член ОУН Бучацький: «Десь 31 серпня 1941 р., разом з групою західняків, ми пішли у Миколаїв. Пішли не всі, а тільки 8 чоловік, інші залишилися у Соляних. У Миколаєві західняки почали займатися розгалужуванням підпілля, але вже тоді багато зробили «мельниківці». (Євген Горбуров. Підпільний і партизанський рух на території Миколаївщини в роки другої світової війни)
  
  ОУН на Миколаївщині.
  Було заарештовано Мацілинського, Ю. Войтовича, брата й сестру Лехіцьких. Мабуть, їх було розстріляно або повішено німцями. Наступну групу підпільників привів до Миколаєва сам Левицький. Коли ж Айнзатцгруппа D при 11-й німецькій армії переїхала на нове місце «роботи», до цього міста прибули додаткові групи підпільників, а також бійці зліквідованого Українського легіону-групи «Ролянд». Підпілля в Миколаївській області зорганізував і очолив буковинець «Довбуш», «Директор» – колишній офіцер румунської армії. Доктор історичних наук Л. Марчук називає прізвище «Директора» – Іван Тарновський, проте це вимагає підтвердження.
  
  Довідка. «Директор» («Яворський», «Довбуш»), 1915 р. н., із Західної України. З січня 1942 р. – обласний провідник у Миколаєві. Загинув в облаві 9. 03. 1944 р.
  
  Серед тих, кого революційна ОУН направила в Херсон для підпільної роботи, був і молодший брат Степана Бандери – Богдан. Прибув не один, з ним була товаришка Іванна Левицька, проводив на початку роботу серед молоді, був у керівних органах, користувався довірою «Директора», загинув, як і прибув, за нез’ясованих ще поки обставин.
  
  «У Херсоні німецькі окупанти під кінець 1941 року розгромили групу підпільників, що прибула сюди під проводом Цици-Конрада й знищили всіх підпільників, що займали пости в адміністрації. В Херсоні, бургомістром був фольксдойчер, а його заступником, а також начальником міліції – прибулі українські націоналісти. Про їхню ліквідацію звітує шеф Зіхергайтс-поліцай і СД у своєму звіті з дня 14 січня 1942 року.
  
  ... Цивільна окупантська влада в Миколаєві явно підтримувала російських білогвардійців, що прибули туди з Одеси, яка під румунською окупацією була центром білогвардійської діяльности в усій Південній Україні. Німці в усьому йшли їм на руку й ці зайди опанували всі уряди, церкву, кооперацію. Їхня газета «Новая мысль» цілком відкрито пропагувала погром «сепаратистів». Дещо відмінні відносини панували в Херсоні, де бурґомістер-фольксдойчер сприяв більше українським елементам і де видавалася українська газета». (Шанковський Л. Похідні групи ОУН)
  Так восени 1941 року закінчувався початковий етап діяльності похідних груп ОУН(б) на Херсонщині. Проміжні підсумки можна знайти у редактора «Голосу Дніпра».
  В. Коваль, «Ми Українці». Німеччина 1948. стор. 128. Автор був редактором української газети в Херсоні. В спогадах, що стосуються, головно, перебування в німецьких концентраційних таборах, поданий звіт автора, в якому зазначено, що ґестапо в Херсоні знищило таку кількість українців: 102 розстріляно, 25 повішено і 150 відправлено до концтаборів. Це все за 4 місяці 1942 р. У звіті теж ствердження, що німецьке ґестапо обвинувачувало членів Похідних груп за співпрацю... «з большевиками і в поборюванні їх послуговувалося російськими провокаторами». (Шанковський Л. Похідні групи ОУН).
  
  У той же самий період часу, навіть трохи раніше за бандерівців, на територію Миколаївської області, до якої тоді належав і Херсон, прибули учасники Південної похідної групи ОУН(м) (організатор та керівник – Орест Зибачинський) – група під проводом Богдана Сірецького, група ПУМА, група під проводом Сильвестра Никоровича.
  
  «… Південна група на чолі з доктором Богданом Сірецьким, відомим діячем академічного товариства «Чорноморе» в Чернівцях, відновником та першим кошовим буковинського «Пласту», складалася головно з буковинців і йшла з Вінниці на Балту—Одесу—Миколаїв. Тут вона об’єдналася з численно меншою (близько 40 членів) групою під проводом Ореста Масікевича ПУМА й мала посуватися далі побережжям Чорного моря аж до Кубані…» (А. Дуда, В. Старик. Буковинський курінь)
  
  Орест Масікевич
  
  Довідка. Орест Масікевич (1911-1980 рр), український поет і письменник, організатор і керівник групи ПУМА, восени 1941 року – міський голова Миколаєва, після війни заарештований радянськими органами, засуджений на 12 років. Помер в Румунії.
  Конрад Йоган (справжнє ім’я – Петро Цица), псевдо – «Іван», член бухарестського проводу ОУН, в якому поділ на ОУН(б) і ОУН(м) відбудеться пізніше. За спробу організації в м. Херсоні восени 1941 року під виглядом поліції загону української самооборони заарештований гестапо і відправлений до концтабору.
  
  Група під командуванням Пулюя і Масікевича була сформована у Пятра-Нямц (Румунія) і нараховувала тоді близько двадцяти осіб. З ходом воєнних дій добровольці перейшли спочатку в м. Тарнів, а згодом в Яси, де й відбули вишкіл. В Ясах групу було «охрещено» ПУМА (ПУлюй — МАсікевич). Там, в Ясах, було також зорганізовано групу під проводом С. Никоровича.
  
  «… Група ПУМА отримала подвійне завдання. Його офіційна сторона полягала в допомозі німецькому війську перекладачами, і, оскільки членами групи були високоосвічені люди, в кадровому забезпеченні органів місцевого самоуправління. Нелегальний бік справи полягав в поширенні організаційної мережі ОУН на південні області України, аж до Дніпропетровська, максимальне проникнення в адміністративні органи півдня України і впровадження в життя за їх допомогою національно-державницьких засад ОУН.
  
  Місто Миколаїв стало основною ареною діяльності членів групи ПУМА в перші місяці війни. Прибувши в це зруйноване війною місто, І. Пулюй отримав завдання терміново розробити проект його відбудови. Тому що вже на другий день цей проект був накреслений Орестом Масікевичем, його, навіть не поставивши до відома, призначили головою міської управи м. Миколаєва. І хоча члени групи мали завдання ПУН йти далі, аж на Дніпропетровщину, більшість з них змушені були залишитися в Миколаєві. Так, у міській управі, крім голови міста О. Масікевича, працювали: заступником голови, начальником адміністративного відділу – Володимир Антонюк; начальником торговельно-промислового відділу – Віктор Малярчук; завгоспом адміністрації – Стратичук; міським лікарем – Олег Бордейний. У перший місяць Генеральним секретарем міської управи працював Володимир Тодорюк, коли ж його було переведено на посаду в Київ, це місце зайняв Богдан Сірецький. Редактором миколаївської газети «Українська Думка» був Василь Баранецький.
  
  Решту групи ПУМА було розкидано по інших містах українського Півдня. Так, наприклад, Богдан Суховерський провадив організаційну роботу в Криму, Орест Зибачинський — на Донбасі, Конрад Йоган був начальником поліції міста Херсон». (А. Дуда, В. Старик. Буковинський курінь)
  Та не тільки відбудовою зруйнованого війною міста залишили по собі слід у Миколаєві члени групи ПУМА. Члени ОУН(м) знаходили засоби для допомоги полоненим в концтаборі, для видачі документів утікачам, серед яких було немало євреїв та колишніх комуністів. Відомо кілька протестів, написаних міською управою з приводу розстрілу німцями заложників. А ще бургомістр Миколаєва наважився відкрито висловитись так: «Німці не прийшли визволяти Україну, вони прийшли завойовувати Україну! Для себе завойовувати, щоб зробити з нашої України німецьку колонію. Але це їм не вдасться. Вони програють цю війну». (А. Дуда, В. Старик. Буковинський курінь).
  
  Розплата не забарилася. У грудні 1941 р. Орест Масікевич був заарештований і засуджений до смертної кари. Йому чудом пощастило уникнути розстрілу. Повернувшись згодом на Буковину, він брав активну участь у політичному житті до окупації краю радянськими військами, переслідувався румунською владою. Проте Василь Баранецький, Віктор Малярчук, Володимир Антонюк, Дмитро Вершигора, Роман Шавло, А. Суховерський та ще кілька не знаних нам по імені членів групи ПУМА були розстріляні німцями в Миколаєві у грудні 1941 р. Доктор Богдан Сірецький загинув у Дніпропетровську від німецької кулі в 1943 р.
  
  Та все ж, незважаючи на понесені величезні втрати, представникам обох гілок ОУН вдалось створити на окупованих територіях підпільну мережу і, змінивши тактику, продовжувати протинацистську діяльність. Українське підпілля постійно поповнювались новими членами, як присланими «згори», так і місцевими жителями, які з часом стали складати в організаціях більшість. Втім, це тема вже для іншої статті.
  
  Олександр Жупина, ХОО НРУ

• 2009.12.16 | igorg

  Вояк Української Повстанської Армії (УПА) Лейба-Іцик Добровський

  Сайт Мойсея Фішбейна
  11 грудня 2009 року ці архівні матеріали розмістив на своєму сайті Мойсей Фішбейн
  http://maidanua.org/static/mai/1260702351.html
  
  Вояк Української Повстанської Армії (УПА)
  Лейба-Іцик Добровський
  Воин Украинской Повстанческой Армии (УПА)
  Лейба-Ицик Добровский
  
  Добровський Лейба-Іцик Йосифович. Народився 1910 року в с. Ольшаниця Рокитнянського району Київської області. Єврей. Жив у Києві. Мав вищу освіту. Мобілізований до Червоної армії 22 червня 1941 року. В жовтні 1941 року під Полтавою потрапив до німецького полону. Вибрався з полону й дістався Рівненщини. В листопаді 1941 року став членом Організації Українських Націоналістів (ОУН). Вступив до лав Української Повстанської Армії (УПА). Псевдо – «Валерій». В липні 1943 року Лейба-Іцик Добровський став політичним консультантом у політичному відділі при командуванні УПА-Північ. Перебував у підпіллі з 1941 до 1944 року. Був автором відомих звернень УПА, зокрема – звернень до представників народів Азії та Кавказу, а також публіцистичної роботи «Як московський царат підкоряв народи». У лютому 1944 року був заарештований СМЕРШем. Військовий трибунал Київського гарнізону засудив вояка УПА Лейбу-Іцика Добровського до 10 років ув'язнення.
  
  Добровский Лейба-Ицик Иосифович. Родился в 1910 году в с. Ольшаница Рокитнянского района Киевской области. Еврей. Жил в Киеве. Имел высшее образование. Мобилизован в Красную армию 22 июня 1941. В октябре 1941 года под Полтавой попал в немецкий плен. Выбрался из плена и добрался до Ровненщины. В ноябре 1941 года стал членом Организации Украинских Националистов (ОУН). Вступил в ряды Украинской Повстанческой Армии (УПА). Псевдоним – «Валерий». В июле 1943 года Лейба-Ицик Добровский стал политическим консультантом в политическом отделе при командовании УПА-Север. Находился в подполье с 1941 до 1944 года. Был автором известных обращений УПА, в частности – обращений к представителям народов Азии и Кавказа, а также публицистической работы «Как московский царизм покорял народы». В феврале 1944 года был арестован СМЕРШем. Военный трибунал Киевского гарнизона приговорил воина УПА Лейбу-Ицика Добровского к 10 годам заключения.
  ...
  http://maidanua.org/static/mai/1260702351.html

• 2010.01.09 | igorg

  НКВД-МВД СССР в борьбе с бандитизмом и вооруженным националистич

  Ну, для них усі вороги й бандити окрім них самих . А для нас це ті хто не дав влаштувати голодомору на Західній Україні, тобто національні герої.
  _____________________________________________________________
  http://www.onlinedisk.ru/file/314581/
  http://rapidshare.com/files/332297761/NKVD-MVD.1939-1956.rar
  http://infanata.ifolder.ru/15835822
  http://depositfiles.com/files/usiepe8kw
  
  Название: НКВД-МВД СССР в борьбе с бандитизмом и вооруженным националистическим подпольем на Заподной Украине, в Заподной Белоруссии и Прибалтике (1939-1956)
  Автор: сост. Н. И. Владимирцев, А. И. Кокурин
  Издательство: М., "Объединенная редакция Министерства внутренних дел РФ"
  Год: 2008
  Страниц: 369
  Формат: djvu
  Размер: 10,0 МБ
  ISBN: 978-5-8129-0088-5
  Качество: хорошее
  Язык: русский
  Сборник содержит документы о борьбе органов НКВД-МВД СССР с бандитами и вооруженными формированиями националистов в западных областях Украины и Белоруссии, Латвии, Литве и Эстонии в 1940-х начале 1950-х годов.

• 2010.02.14 | igorg

  книжка про масове підпілля ОУН на Донеччині

  http://www2.maidan.org.ua/n/free/1266178822

• 2010.03.18 | igorg

  Олександр Панченко: Микола Лебедь–фанатик революційної боротьби

  До 100-річчя від дня Уродин
  
  Микола Лебедь – фанатик революційної боротьби
  
  Доля великої людини часто обростає легендами. Iнколи цi легенди виникають ще при життi таких людей, але частiше- пiсля їх смертi. Легенди творяться залюбки друзями та соратниками, однак найчастiше - ворогами, якi припускаються до неймовiрних та вiдвертих вигадок, плiток та iнсинуацiй. Пiд гаслами руйнування неправдивих, а iнодi й брехливих уявлень про людину, її життя та дiяльнiсть створюються новi легенди, ще бiльш неймовiрнi.
  
  В деяких випадках доля людини, iсторiя її життя настiльки тiсно переплiтаються з фантастичними припущеннями та легендами, що необхiдно докласти чимало зусиль не одному поколiнню дослiдникiв, аби вiддiлити зерно вiд полови. Саме такий стан справ з ветераном та чiльним діячем українського нацiонально-визвольного руху, урядуючим Провiдником ОУН з під стягу Степана Бандери, яка пізніше деякий час називалася ОУН Самостійників Державників (ОУН (СД) (1941-1943), пізнішим Генеральним Секретарем закордонних справ Української Головної Визвольної Ради Миколою Лебедем.
  
  Менi хотiлось написати все про Лебедя, про його особистiсть,життя, його оточення, його час, про його думки та його переживання. Але так не буває, зважаючи на багато об'єктивних та суб'єктивних факторів.
  Свою наукову та людську зацiкавленiсть його особою мені прийшлось звузити до найбiльш значних етапів діяльності цього українського революціонера та до аналізу окремих етапів його передвоєнної діяльності.
  
  Один із дослідників найновiшої доби українських визвольних змагань та формацiй ХХ ст. Анатолiй Кентiй писав, стосуючись дiяльностi Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв на початку Другої свiтової вiйни, що "у той час, важкий i драматичний для ОУН (СД), коли нiмцi заарештували керiвне ядро Органiзацiї i здiснили низку затримань найбiльш впливових її членiв, роботу проводу ОУН С.Бандери очолив в ранзi "урядуючого" провiдника М. Лебедь ("Iгор", "Ярополк", "Максим Рубан)", одна з найцiкавiших постатей українського революцiйно-визвольного руху. З його iм"ям пов"язаний той надзвичайно складний перiод в дiяльностi ОУН (СД), коли вироблявся "новий" курс Органiзацiї, коли остання перейшла спочатку в опозицiю нiмецькiй владi в Українi, а потiм i до збройного спротиву нацистам".
  
  Iз енциклопедiї українознавства - "Лебедь Микола (1910), революцiонер,полiтик, дiяч ОУН, 1930-32 органiзатор Юнацтва ОУН на Зах.Укр.Землях, в 1932-34 зв"язковий мiж Крайовою Екзекутивою та Проводом Укр. Нацiоналiстiв за кордоном. За бойову дiяльнiсть та спiвучасть в органiзацiї вбивства Пєрацького засуджений на кару смерти, замiнену на досмертну тюрму. Звiльнений пiд час поль.-нiм. вiйни, Л. у внутр. конфлiктi ОУН виступив за концепцiю С.Бандери, з 1941 р. став його другим заступником. Чл. Тимчасового Правлiння Я.Стецька, Л. органiзував пiсля арешту нiмцями Бандери та бiльшости чл. Правлiння протинiм. резистанс, очолював до 1943 р. ОУН на укр.землях (псевд. Максим Рубан) та спричинився до постання УПА. Спiвзасновник УГВР (1944) i її Ген. Секретар закордонних справ, для нав"язання контакту виїхав за кордон. З 1949 р. в ЗДА, очолює дослiдно-вид.бюро "Пролог" у Нью-Йорку. Мемуарно-документальна праця "УПА" (1946), публiцистичнi ст.".
  
  Iз некрологу в журналi "Сучаснiсть" (ч.10, жовтень, 1998) - " 19 липня 1998 року в м. Пiтсбург, у США, пiсля тривалої недуги помер Микола Лебедь, революцiонер i полiтик, один iз найвидатнiших керiвникiв органiзованого революцiйно-визвольного руху на українських землях пiд час польської, нiмецької і бiльшовицької окупацiй України, провiдний дiяч полiтичного i громадського життя дiаспори.
  
  Микола Лебедь народився 24 листопада 1910 року в с.Новi Стрiлища Львiвської области. Середню освiту завершив в українськiй гiмназiї у Львовi. Уже на шкiльнiй лавi став членом Юнацтва ОУН, згодом був його виховником, вiдтак зв"язковим iз Проводом українських нацiоналiстiв пiд керiвництвом полк. Євгена Коновальця. Брав участь у бойових акцiях ОУН, зокрема у червнi 1934 р. органiзував атентат на польського мiнiстра внутрiшнiх справ Бронiслава Пєрацького, вiдповiдального за полiтику насильної колонiзацiї українських земель i погроми установ органiзованого українського громадського життя. М.Лебедь був також активним пластуном.
  
  На голосному полiтичному процесi у Варшавi у червнi 1935 р., вiдомому як процес проти Степана Бандери i товаришiв, Лебедя засудили на кару смерти, яку пiзнiше замiнили на досмертне ув"язнення. Вiн вийшов на волю пiсля упадку Польщi у вереснi 1939 р., поселився у Краковi i зразу включився в органiзацiю кадрiв для боротьби проти бiльшовицьких окупантiв України, зокрема, формування похiдних груп ОУН, якi вже в перших тижнях нiмецької окупації України, влiтку 1941 р., стали допомiжною та й рушiйною силою у вiдродженнi українського культурного та громадського життя. Вони стали основою пiдпiльної мережi ОУН для бортьби проти нiмецьких окупантiв.
  
  Пiсля проголошення у Львовi 30 червня 1941 р. незалежности України Лебедь став членом Тимчасового правлiння, яке очолював Ярослав Стецько. Коли гестапо арештувало Стецька та Бандеру за те, що вони вiдмовились вiдкликати проголошення незалежности України, Лебедь, як другий заступник Бандери, став урядуючим провiдником ОУН на українських землях i на цьому посту був упродовж двох наступних рокiв , до травня 1943 р., головним органiзатором i керiвником органiзованої пiдпiльної революцiйно-визвольної боротьби українського народу проти нiмецьких окупантiв. Це була основна база, на якiй народився широкий загальнонацiональний рух спротиву i боротьби Української Повстанської Армiї…».
  
  Коли в травнi 1943 р. керiвництво визвольною боротьбою перебрало Бюро Проводу ОУН, яке очолив Роман Шухевич, Микола Лебедь став зовнiшньополiтичним референтом Проводу ОУН, доклавши багато зусиль до того, щоб нав"язати спiвпрацю з протинацистськими рухами iнших поневолених Нiмеччиною народiв Середньої та Схiдної Європи i донести правду про визвольну боротьбу в Українi проти нiмцiв до вiдома захiдних демократичних держав. Результатом тих заходiв було м. iн. домовлення про взаємовизнання i спiвпрацю з польським антинiмецьким пiдпiллям, деякими антинiмецькими колами Угорщини i Румунiї та доведення iнформацiї про визвольну боротьбу в Українi передовим частинам вiйськ захiдних алiянтiв. Пiсля того, як у липнi 1944 р. постала Українська Головна Визвольна Рада, її Генеральний секретарiят доручив Лебедевi обов"язки Генерального секретаря зовнiшнiх справ УГВР, зокрема - завдання виїхати на Захiд i там старатися виєднувати моральну i полiтичну допомогу для визвольної боротьби українського народу на рiдних землях. На цьому посту Лебедь розгорнув доволi широку дiяльнiсть, насамперед у Європi, а вiд 1949р. в США, де вiн тривало поселився.
  
  Фанатик революцiйної боротьби й активiст Микола Лебедь, був рiвночасно реалiстом у плянах досягнення мети. Вiн усвiдомлював, що конкретно допомогти визвольнiй боротьбi в Українi i загалом вести українську полiтику можна тiльки за умови сприяння демократичних сил Заходу. Йшлося не тiльки про допомогу розбудовi зв"язкiв з батькiвщиною, але й про побудову в дiяспорi тривалих українських установ культурної i наукової працi на високому рiвнi за участю компетентних людей. Лебедь iнiцiював або спiвпрацював при постаннi таких установ, як Українське товариство закордонних студiй у Мюнхенi, двотижневик "Сучасна Україна" з додатком "Українська лiтературна газета", журнал i видавництво "Сучаснiсть", а передусiм Дослiдне i видавниче об"єднання "Пролог" у Нью-Йорку, котрi Лебедь очолював понад двадцять рокiв.
  
  Продуктом працi тих установ є майже двiстi книжкових видань (не рахуючи перiодичних публiкацiй), якi вiдiграли i вiдiграють важливу роль в життi дiяспори й України, знаходять визнання в широких колах української суспiльности. Тiльки колишнi комунiстичнi властi в Москвi i Києвi впродовж десятирiч поширювали наклепи, обвинувачували їх у "вислужництвi перед чужими iмперiалiстичними країнами". На диво, такi брехнi iнколи повторювали одиницi з-помiж українцiв.
  
  …Микола Лебедь був сильною iндивiдуальнiстю. Вiн мав чiткi погляди, але був вiдкритий також до думок iнших тодi, коли з ними не згоджувався. Вiн знав собi цiну, але був також свiдомий своїх слабкостей, а визнання цього є, мабуть, найбiльшою чеснотою людини. В своєму мисленнi i життєвому наставленнi вiн був революцiонером. У раннiй молодостi вiн заперечив право стороннiх сил поневолювати його народ i послiдовно боровся проти них. Був справжнiм українським патрiотом. Постать Миколи Лебедя заслуговує на глибоке вивчення серйозним iсториком. Така студiя - монографiя може стати повчальною для дослiдника полiтичної думки українського революцiйно-визвольного руху двадцятого столiття....
  
  Такий пiдсумок життя, революцiйної дiяльностi та боротьби Миколи Лебедя, що спить вiчним сном далеко вiд України, за волю якої все свої свiдоме життя боровся, - на далекiй чужiй американськiй землi.
  Його прах покоїться на Православному цвинтарi св. Андрiя Первозванного в м.Бавнд Брук, у штатi Нью-Джерсi (США).
  
  Початки свiтогляду визначились у Миколи Лебедя, як видно, ще в гiмназiйнi роки. Саме в цей перiод активiзувала свою дiяльнiсть Українська Вiйськова Органiзацiя (УВО), яка пiсля 1924 року об"єдналася навколо полк. Євгена Коновальця, хоча формально УВО розпочала свою дiяльнiсть ще 1920 року iз з"їзду-наради представникiв Українських сiчових стрiльцiв та одиниць з iнших українських вiйськових формацiй, що вiдбулася того року в Празi.
  
  Вiд середини 1920-х рокiв УВО перейшла на напiвлегальне становище, а всi її члени пiдкорялися суворiй вiйськовiй дисциплiнi i беззастережно пiдпорядковувалися своїм зверхникам. Незважаючи на сутнiсть заяв, програмових та установчих документiв, УВО обрала шлях, який не виключав використання у своїй дiяльностi терористичних, пiдривних та диверсiйних методiв боротьби проти ворогiв українського народу.
  
  У пресовому виданнi Української Вiйськової Органiзацiї "Сурма" вiд квiтня 1928 року зазначалось, що "УВО є органiзацiєю, для якої тiльки iнтерес української нацiї є й буде рiшальний у її дiяльностi...
  
  УВО не ставить терористичної дiяльности як виключного завдання... Вона є революцiйною органiзацiєю, якої основним завданням є пропагувати думку загального революцiйного зриву українського народу з остаточною метою - створити власну нацiональну самостiйну i з"єдинену державу"(4).
  
  На початку 1920-х створюється крайова команда УВО, що охоплювала своїми впливами значну частину Захiдної України. Емiсари i команданти УВО проникають i на Надднiпрянщину. Експозитури УВО органiзувалися також i за кордоном - Чехословаччинi, Литвi. В Данцигу, що мав статус вiльного мiста, створюється в 1925 роцi старшинський вишкiл УВО. Масовою базою для УВО стала нацiонально свiдома i активна галицька молодь.
  
  "Щоб охарактеризувати настрої молодi в Захiднiй Українi у той час, коли до лав визвольного руху прилучалися Р. Шухевич, С.Бандера, В. Кук, М.Лебедь та багато iнших"- А. Кентiй цитує "кiлька рядкiв з листа середовища ЗУНРО вiд 26 листопада 1926 р. iз Схiдної Галичини до товариства Сiч ім.Б.Хмельницького у Нью-Йорку. "Щодо молодi середнiх шкiл по мiстах, - говориться в згаданому листi, - то вона прямо захоплена революцiйними iдеями, а є навiть такi запаленi голови, що хотiли б сейчас пiднiмати революцiю i маємо клопiт, щоб їх погамувати". Природно, що iдеї УВО, iдеологiя органiзованого українського нацiоналiзму Дмитра Донцова знайшли в Миколi Лебедеві та його ровесниках вдячних читачiв та учнiв, активiзували їх дiяльнiсть та справили чи не найпомiтнiший вплив на формування їх свiтогляду. Почалось масове нацiональне оздоровлення української молодi в Захiднiй Українi та залучення її пiд прапори українського нацiоналiзму.
  
  У редагованому Сцiборським, Кожевнiковим та Демчуком журналi "Державна нацiя", що виходив в Празi у 1926-1927 роках, Дм.Донцов писав, що треба, "щоб визвольний рух... так м о р а л ь н о й iнтелєктуально в провiдниках його вирiс, щоб активно мiг стимулювати найголовнiший процес, який вiдбувається в українських масах - вогнем нацiональної революцiї започатковане молекулярне перетворення колонiяльного о б є к т а в суверенний с у б є к т, державно - паралiзованої української людностi в Н а р i д
  Д е р ж а в н и й, себто в Н а ц i ю " i далi, - "Переведення завдань державницьких тепер можливе лише в колах Державницької молодi, котрi б умiли виконати завдання, що випливають з їх великого обовязку"(6).
  
  Донцов своїм демонiчним словом полонив душi молодого поколiння Захiдної України, Лебедя та його ровесникiв.
  
  В цей же час Євген Маланюк бив по свiдомостi молодих українцiв генiальним поетичним рядком, як, наприклад, у вiршi "Напередоднi"-
  
  ........З глибинних глибин,
  ........З серця землi, що пульсує прискорено,
  ........Розливається в жилах залiзне напруження
  ........I - вибухом боротьби -
  ........По просторах неораних,
  ........По мiстах непорушних.
  ........Дуднитиме натовп мiльоном,
  ........I кожен крок - молотом
  ........З розгоном
  ........Дредноута.
  ........I знаю - буде!
  ........I вiрю - враз!..
  
  Гiмназист Микола Лебедь просто не мiг не знати цих рядкiв, бо ще на шкiльнiй лавi вiн стає активним пластуном, членом Юнацтва ОУН, а тодi - його виховником. В раннiй перiод життя Лебедя необхiдно зафiксувати його прагнення всю свою розумову працю ставити в залежнiсть вiд практики революцiйної справи i дiї.
  
  В двадцятi роки з"являються на полiтичнiй аренi молодiжнi нацiоналiстичнi органiзацiї, якi схиляються до сповiдування теорiї i практики iнтегрального нацiоналiзму. Так, в мiстах Йозефовi та Лiберцi у Чехословаччинi ще на початку 1921 р. в таборi iнтернованих воякiв i старшин Української Галицької Армiї постає Група Української нацiональної молодi (ГУНМ), центром якої вiд 1922 року стає Прага. Пiд впливом ГУНМ в серединi двадцятих рокiв у Львовi постає Союз української нацiоналiстичної молодi, а також теж на захiдних землях України – Група української державницької молодi, яка невдовзi перейменовується на Групу Української Нацiоналiстичної Молодi.
  
  У квiтнi 1924 року ГУНМ почала видавати свiй орган - газету "Нацiональна думка", спiвредактором якої разом з д-ром Iваном Гижею був Мирон Коновалець, брат полк. Євгена Коновальця, а вiд 1925 року - д-р Степан Нижанкiвський та Iлярiй Ольховий, згодом Олесь Бабiй, а пiзнiше - Володимир Мартинець. В 1928 роцi назву "Нацiональна думка" було змiнено на "Розбудова нацiї", яка стала органом Проводу Українських Нацiоналiстiв - ПУНу.
  
  Цi молодiжнi органiзацiї разом з закордонними i крайовими командами УВО та створеною шляхом злиття Українського Нацiонального Об"єднання, Союзу Українських Фашистiв та Союзу Визволення України в листопадi 1925 року Легiєю Українських Нацiоналiстiв (голова Микола Сцiборський), що видавала цитований вище мiсячник "Державна нацiя", стали "головними компонентами" Органiзацiї Українських
  Нацiоналiстiв .
  
  Становлення поглядiв Миколи Лебедя проходило пiд впливом українських нацiоналiстичних органiзацiй та iдеологiї українського нацiоналiзму. В рiк, коли Лебедю виповнилося 16 рокiв, редактор Мирон Коновалець вважав, що на теренi Захiдної України "перспективи працi не зовсiм безнадiйнi", бо гiмназисти є нацiонально усвiдомленим прошарком захiдноукраїнської молодi.
  
  В молодiжних осередках, старших класах шкiл та гiмназiй активно обговорювалися "Листи до братiв-хлiборобiв" В"ячеслава Липинського, "Нацiоналiзм" Дмитра Донцова та найваживiшi подiї українського i мiжнародного полiтичного життя. З-помiж молодiжних активiстiв вiрогiдно був i Микола Лебедь. Молодь читала журнали "Метеор", "Смолоскипи", "Юнак", що тодi виходили в Галичинi, перший видавали саме гуртки гiмназистiв, другий - Союз УНМ, третiй- СУНМ. Деякий час журнал "Юнак" друкувався як орган пiдреферентури в органiзацiйнiй референтурi Крайової Екзекутиви ОУН.
  
  Вже 1929 року Провiд Українських Нацiоналiстiв призначив провiдником ОУН на ЗУЗ Зенона Пеленського, повноваження якого були пiдтвердженi у лютому 1930 року на першiй Конференцiї ОУН на Захiднiй Українi. Тодi ж було обрано i Крайову Екзекутиву ОУН (КЕ ОУН). В числi її членiв були С.Ленкавський, З.Коссак, Б.Кравцiв, Є.Врецьона, С.Охримович, референтом Юнацтва ОУН на ЗУЗ був Iван Габрусевич. В той час, як вже зазначалося, Микола Лебедь тодi очолював низову органiзацiйну клiтину - був керiвником Юнацтва ОУН в гiмназiї.
  
  Через пiвроку Голова Проводу ОУН Євген Коновалець призначає нового керiвника Крайової Екзекутиви - крайового команданта УВО в Захiднiй Українi, колишнього командира Української Галицької Армiї Юлiяна Головiнського. I Микола Лебедь займає вже вищий щабель в iєрархiї ОУН - стає керiвником Юнацтва ОУН в Галичинi. Захiдноукраїнськi землi спочатку складалися з шести Округ - Львiв, Тернопiль, Перемишль, Станiслав, Стрий, Волинь, згодом їх кiлькiсть зросла до десятка. Округи дiлилися на повiти, тi в свою чергу - на райони i пiдрайони. Прибавилось роботи i в керiвника Юнацтва ОУН, бо в кожнiй територiальнiй одиницi були його вiддiли. Повсюди велася робота по пiдготовцi до української нацiональної революцiї, переважала напiвлегальна, а бiльше - нелегальна полiтико-пропагандистська робота, активно впроваджувалася диверсiйна та пiдривна дiяльнiсть. В часi польської окупацiї українських земель структури ОУН мали виконати роль месiї, в нацiоналiстiв була висока воля, висока мета i надзвичайна рiшучiсть, в iм"я нацiональних iнтересiв українства вони готовi були застосовувати методи насильства, диверсiй i терору. Мета певним чином виправдовувала засоби для її досягнення.
  
  Пiсля загибелi Юлiяна Головiнського вiд початку 1931 року Крайову Екзекутиву очолив колишнiй керiвник референтури Юнацтва ОУН на Захiднiй Українi Iван Габрусевич, а функцiї його заступника у 1932-33 роках став виконувати Степан Бандера, останнiй же в половинi 1933 року був призначений полк. Євгеном Коновальцем на становище Крайового Провiдника ОУН i Крайового Команданта УВО на ЗУЗ.
  
  На думку Петра Мiрчука, довголiтнього дослiдника iсторiї ОУН, пiсля призначення Степана Бандери керiвником Крайової Екзекутиви ОУН "в характерi бойової дiї ОУН введено деякi змiни - "екси", напади на поштовi уряди, що до того часу були головною формою бойової дiї УВО-ОУН, тепер припинено, а замiсть цього скеровано бойову дiю насамперед на iндивiдуальний терор супроти представникiв окупацiйної влади та їх прислужникiв, як теж проти розсадникiв совєтофiльства на ЗУЗ".
  
  Стосуючись форм i методiв боротьби ОУН на початку 1930-их рокiв у своїх "Нарисах iсторiї Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв (1929-1941 рр.)", головний охоронець фондiв Центрального державного архiву громадських об"єднань України, член робочої групи з вивчення ОУН-УПА при Iнститутi iсторiї України НАН України, вiдомий в Українi архiвiст Анатолiй Кентiй писав, що "влiтку 1930 р. бойовики УВО-ОУН здiйснили широку низку пiдпалiв польських маєткiв i садиб, диверсiйних актiв на лiнiях телефонного i телеграфного зв"язку в Захiднiй Українi", було здiйснено також "напад мiж Бiбркою i Хлібовичами поблизу Львова на поштовий транспорт, який перевозив грошi,"... наприкiнцi 1932 р. група бойовикiв УВО-ОУН вчинила збройний напад на примiщення пошти в м.Городок з метою експропрiацiї коштiв",... в серпнi 1931 р.було скоєно вбивство "начальника схiдного вiддiлу МЗС Польщi Т.Голувки",... "30 жовтня 1933 року М.Лемик застрелив зав.канцелярiєю Генконсульства СРСР у Львовi О.Майлова".
  
  Хронiка репресiй польської влади проти дiй та акцiй членiв з органiзацiй УВО та ОУН в першiй половинi тридцятих рокiв була такою –
  
  1.24 березня 1931 року у Львовi вiдбувся суд, який вперше висунув обвинувачення у приналежностi до ОУН. Серед п"ятьох осiб, якi притягалися до кримiнальної вiдповiдальностi був провiдний член КЕ ОУН в Захiднiй Українi Євген Врецьона. 2.19 жовтня - 26 листопада 1931 року вiдбувся процес, на лавi пiдсудних якого опинилося 13 осiб, з-помiж яких чiльнi дiячi ОУН на ЗУЗ Б.Кравцiв, З.Пеленський, Б.Кордюк та З.Книш. Бойовик УВО Ю.Кришталь був засуджений до страти (пiзнiше замiнено тривалим ув"язненням), а iншi пiдсуднi отримали рiзнi термiни ув"язнення. 3.Т.зв. "самбiрський процес" ОУН влiтку 1933 року, був пов"язаний з вбивством згаданого вище працiвника МЗС Польщi Т.Голувки.
  
  За даними А.Кентiя "на початку 30-х рокiв УВО - ОУН здiйснили понад 60 терористичних актiв", полiтичнi процеси проти українських нацiоналiстiв на окупованих Польщею українських землях 1929 року складали 22,5 вiдсотка вiд загальної кiлькостi процесiв проти усiх представникiв українського визвольного руху (крiм комунiстiв), то у 1930-му роцi - вже 33,3 відсотка , 1931 р. - 66,6 , 1932 р. - 63,7 , 1933 р. - 68,3 (Цифри по вiдсотках - за журналом "Український нацiоналiст",-Рiк 11. Ч.5,- Травень 1934.-с.7-8).
  
  Цi акти знайши неоднозначну оцiнку в провiдних центрах української емiграцiї, зокрема, в середовищi УНР засудили такi дiї новiтньої української полiтичної органiзацiї.
  
  В цi роки Микола Лебедь зумiв на практицi довести вiдданiсть положенням української революцiйної доктрини, що її пропагувала ОУН. Саме в цей час устiйнилися принципи його свiтогляду. Вiльно чи невiльно його полiтична кар"єра романтизувалася бурхливими подiями нацiональної революцiї, навiть iнколи прозаїчнi факти з життя Лебедя на тлi подiй того перiоду постають зараз, як непересiчнi епiзоди з життя молодого українського революціонера. Все, що робив в цей перiод Микола Лебедь, вiн виконував з найбiльшою енергiєю i працелюбнiстю особи, яка добре усвiдомлювала свiй обов"язок перед українським народом.
  
  Сьогоднi може здатися дивним, що найбiльше число нападок наразi спрямовано не проти дiяльностi Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв, а насамперед проти її лiдерiв, особливо нової генерацiї, що постала на початку 1930-х рокiв,- таких як Бандера, Лебедь, Шухевич, Климiв, Гасин, Кук. Цi люди не були тодi за своєю природою i темпераментом теоретиками чи iдеологами (хоч такi мiсця в структурах ОУН нiколи не були вакантними), їх вирiзняли з-помiж iнших насамперед органiзаторськi здiбностi для виконання важливих завдань та досягнення мети Органiзацiї.
  
  Лебедь вже тодi, як i iншi молодi ОУНiвськi активiсти, називав речi своїми iменами i не схилявся слiпо перед авторитетами. Це виразно проявиться з новою силою пiзнiше, пiд час конфлiкту в ОУН в 1939-1940 рр.
  
  Тридцятi роки минулого століття - це перiод бурi i натиску в українському визвольному русi, перiод остаточного формування нацiоналiстичних концепцiй i програм, випробовування їх революцiйною практикою. У цi буремнi роки завершується перiод в становленнi свiтоглядних засад Миколи Лебедя та його поколiння.
  
  Свою дiяльнiсть i змiст свого життя Лебедь бачив мiж двома галузями - галуззю конкретної революцiйної практики i абстрактної революцiйної теорiї - у так званiй серединнiй частинi, яку можна назвати галуззю революцiйної практики i практичної теорiї. В силу свого становища в Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв вiн вже мав змогу певним чином впливати на тенденцiї розвитку українського нацiонально-визвольного руху. З далекої емiграцiї цього не могли зробити навiть кращi представники Органiзацiї, так би мовити, "батьки-засновники", бо вони були волею долi вiдокремленi вiд умов i вимог визвольної боротьби на Рiдних Землях.
  
  Вiдносини мiж ПУНом i молодою генерацiєю нацiоналiстiв з Крайової Екзекутиви ОУН та з мiсцевих осередкiв Органiзацiї на Рiдних Землях вже в цей час почали ускладнюватися. Молодь, як найактивнiша частина українського суспiльства Галичини, бажала радикальних змiн у спiввiдношеннi полiтичних сил, прагнула до активної революцiйної боротьби, до актiв терору проти окупантiв, аби пришвидчити збройне повстання проти польської окупацiйної влади. Вже тодi зароджувалися паростки майбутнього розколу в ОУН.
  
  То був час вiдродження iдей i духу української нацiї. Революцiйнiсть у справах та помислах била, як iз джерела. Захопленiсть нацiоналiстичними iдеями, активна участь у революцiйних подiях та акцiях спротиву проти окупанта були майже обов"язковими атрибутами в життi молодої генерацiї українцiв Захiдної України. Розбурханi УВО та ОУН хвилi української нацiональної стихiї не були втихомиренi потужними полiтичними процесами проти нацiоналiстiв, не вклали в береги смирення український ревоюцiйний потенцiал.
  
  Альфою i омегою українського нацiонального iдеалу i духу була Нацiя.
  Шлях до здобуття нацiональної Держави був тяжкий, кривавий i трагiчний. Молоде поколiння втiлювало в життя тезу, кинуту в революцiйнi маси ще наприкiнцi двадцятих Дмитром Донцовим: "Не будемо зупинятись над формою i способом органiзацiї ... Це має бути полiтична органiзацiя, здiбна в сучасних обставинах вести i розвивати боротьбу та у вiдповiдний момент нанести рiшаючий удар вороговi".
  
  Виняткового статусу ОУН їй надавав напiвлегальний характер її дiяльностi та революцiйна природа її дiї та акцiй. Молодь ОУН з Краю вважала безпосередню революцiйну дiю найбiльш нагальною i основною, а не розглядала її як полiтичну перспективу, як бiльшiсть предстаникiв ПУНу, що знаходились на емiграцiї.
  
  Кожен процес має свiй апогей.
  
  Таким апогеєм в дiяльностi Крайової Екзекутиви ОУН було вбивство генерала Бронiслава Пєрацького, тодішнього мiнiстра внутрiшнiх справ Польщi. Пєрацький для українства Галичини, що була пiд Польщею, - це один iз найзапеклiших ворогiв, вiн був провiдником полiтики пацифiкацiї (букв. – умиротвореня, а як історичний термін – кривава акція польського уряду на українських землях), прагнув мiжнародної iзоляцiї українського нацiонально-визвольного руху та провадив через свiй владний апарат жорстокi i гучнi репресiї проти нацiоналiстiв.
  
  15 червня 1934 року член Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв Григорiй Мацейко вбив у Варшавi Бронiслава Пєрацького. Це було своєрiдною вiдплатою ОУН за погроми українцiв в Захiднiй Українi 1930 року - "пацифiкацiю". До числа органiзаторiв атентату належав Микола Лебедь та його майбутня дружина Дарiя Гнаткiвська, дочка священника із Косова. Мацейковi вдається втекти спочатку до Чехословаччини, а тодi до Аргентини, а Лебедь пробився до вiльного мiста Данциг, а тодi до Нiмеччини. Поляки вимагали його видачi. Деякi вiйськовi нiмецькi кола робили заходи, щоб цього не допустити. Нагадаймо, що це було зараз пiсля пiдписання вiдомого польсько-нiмецького договору про ненапад. Поляки настоювали на видачi i польський амбасадор в Берлiнi Лiпскi погрожував зiрванням договору. Розвивався поважний мiжнародний iнцидент мiж Берлiном i Варшавою. Всупереч вiйськовим колам партiя була за видачею. Вiд Герiнга справа пiшла до самого Гiтлера. Запало рiшення видати Миколу Лебедя. Гестапо напакувало в рюкзак Лебедя нелегальнi ОУН-iвськi видання i, як кажуть, з парадою передали його в руки польської полiцiї.
  
  Впродовж двох рокiв - 1935-го та 1936-го – у Варшавi та Львовi вiдбулися гучнi процеси над учасниками цього атентату i членами Крайової Екзекутиви ОУН на захiдноукраїнських землях. Засоби масової iнформацiї в увесь голос заговорили про Органiзацiю Українських Нацiоналiстiв, бо широкому загаловi про цю органiзацiю бракувало достовiрних даних.
  
  Отож, власне про Варшавський процес, тобто процес проти 12 членiв Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв, що вiдбувся в Варшавi з 18 листопада 1935 року по 13 сiчня 1936 року,- Степана Бандери, Миколи Лебедя, Дарiї Гнаткiвської, Ярослава Карпинця, Миколи Климишина, Богдана Пiдгайного, Iвана Малюци, Якова Чорного, Євгена Качмарського, Романа Мигаля, Катерини Зарицької та Ярослава Рака.
  
  Напередоднi цього гучного процесу у листопадi 1935 року абсольвенту Львiвської гiмназiї Миколi Лебедю виповнилося двадцять п"ять, його майбутнiй дружинi Дарiї Гнаткiвськiй, теж абсольвентцi гiмназiї,- лише двадцять три роки.
  
  Крiм обвинувачення всім пiдсуднiм про приналежнiсть до Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв, Миколi Лебедю закидалась пiдготовка грунту у Варшавi для виконання атентату, помiчницею Лебедевi була Дарiя Гнаткiвська. Я.Карпинець виготовив бомбу,яка мала вбити Пєрацького, йому допомагав М.Климишин, Б.Пiдгайний зконтактував Гриця Мацейка - вбивцю Пєрацького, дав Мацейковi револьвер та тримав контакт з Лебедем пiд час пiдготовки атентату. Iван Малюца, що на процесi дав свiдчення проти Лебедя та його спiльникiв, пересилав Лебедевi грошi пiд час перебування того в Варшавi й опiсля приготував для Мацейка мiсце для переховування. Чорнiй, Качмарський, Мигаль, Зарицька та Рак допомагали Мацейковi втекти до iнших країн з Польщi пiсля виконання атентату.
  
  В актi обвинувачення, крiм юридичного боку (щодо вбивства Б.Пєрацького), звернено увагу на полiтичний бiк справи - "з"ясування й вiдповiдне насвiтлення всiєї дiяльности ОУН, а спецiяльно - фiнансової допомоги литовського уряду для ОУН та її Проводу. Пiдставою акту обвинувачення пiд полiтичним оглядом були документи "Архiву Сеника", а пiд юридично- доказовим - зiзнання" окремих учасникiв процесу, що дали покази. Усi пiдсуднi, за винятком єдиного Мигаля "вiдмовились зiзнавати польською мовою".
  
  Головнi пiдсуднi, у їх числi Лебедь i Гнаткiвська, до будь-якої участi в атентатi на суді не призналися. Свiдки, серед яких були Роман Шухевич i Дмитро Мирон, так само вiдмовилися свiдчити польською мовою, дехто вiдкликав свої зiзнання, що дав на попередньому слiдствi в полiцiї (працiвники КЕ ОУН Ярослав Макарушка, Ярослав Спольський, Андрiян Горницький). Головнi обвинуваченi на процесi Бандера, Лебедь, Гнаткiвська, Карпинець i Климишин трималися надзвичайно гiдно.
  
  Як правник, автор не може не звернути увагу на становище, тактику захисту i поведiнку оборонцiв на Варшавському процесi.
  
  Пiдсудного Миколу Лебедя, як також i Дарiю Гнаткiвську, Я.Рака, та Б.Пiдгайного, захищав адвокат зi Львова доктор Лев Ганкевич. Лев Ганкевич був адвокатом i обронцем у багатьох карних полiтичних процесах, ранiше Ганкевич виступав як журналiст, спiвредактор української газети "Вперед" у 1918 - 1922 рр., Ганкевич був також дiячем Української Соцiал-Демократичної Партiї й напередоднi процесу, з 1930 по 1934 рiк, обiймав посаду голови її проводу. Ганкевич у 1918 роцi обирався членом Української Нацiональної Ради ЗУНР. Полiтичнi уподобання захисника д-ра Л.Ганкевича були, як видно, вiдмiнними вiд засад дiяльностi Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв, однак це не зашкодило йому на належному професiйному рiвнi захищати Лебедя та його спiльникiв, що були членами ОУН. Ганкевич розумiв свої завдання оборонця в полiтичному процесi якнайкращим чином i добре виконував свої обов"язки: "…для того, щоб пiдкреслити полiтичний характер процесу, оборона раз-пораз ставила вiдповiднi внески й запитання. Польський суд намагався перешкодити цьому i вiдкидав такi внески чи запитання, як "невiдповiднi" й карав оборонцiв грошовими карами".
  
  Пiсля завершення Варшавського процесу збори українських адвокатiв висловили окреме признання та подяку д-ровi Ганкевичу та iншим оборонцям за працю i жертовнiсть в оборонi української молодi, судженої пiд час процесу.
  
  Державне обвинувачення пiд час Варшавського процесу пiдтримували два прокурори: прокурор варшавського апеляцiйного суду Руднiцкi та прокурор Желєньскi, колишнiй журналiст. Промови обох обвинувачувачiв були рiзними за стилем, хоч обидва вони переслiдували одну й ту ж мету - добитися якнайсуворiшого покарання для пiдсуднiх.
  
  Руднiцкi дуже влучно, на думку Петра Мiрчука, охарактеризував полiтичну програму окупантiв українських земель, тримаючись з почуттям поваги до самого себе i певною мiрою до пiдсуднiх, - "Завдання ОУН ... можна звести до одного слова. Коли в 1863 роцi якийсь росiйський достойник запитав польського графа Вєльопольського, що повинна робити Росiя, щоб задовольнити полякiв, граф вiдповiв :"Вiдiйдiть!" Отаке становище займає ОУН".
  
  Промови i закиди Желєньскi були верхом шовiнiзму, примiтивiзму i ненавистi до ОУН, її Проводу та до пiдсуднiх i свiдкiв на процесi. З особливою насолодою Желєньскi цитував витяги iз "Архiву Сеника", компроментуючи членiв Органiзацiї перед присутнiми на процесi.
  
  Покликаючись на тодішнього довголітнього шефа Другого розвідувального відділу при польському головному військовому штабі полковника Стефана Маєра, Желєньскі твердив, що початок співпраці польських та чехословацьких військових чинників про певну співпрацю на відтинку Німеччини щодо пошуків співпраці українських націоналістів з німецькими колами сягає ще 1928 року. З польського боку у розвідувальній зв”язковій станиці працювали спочатку майор Єжи Кшимовскі, а тоді - полк.Дргач, підполковник Моравєц та майор Бартік, з чехословацького боку - полк.Соукуп та підполковник Яндера. Таким чином, маючи на меті антинімецьку акцію, польська “двуйка” провела вдалу антиукраїнську акцію, спрямовану проти ОУН. В результаті співпраці розвідок Польщі та Чехословаччини в руки поляків досить “вчасно” попали матеріали з т.зв. “Архіву Сеника” (“Канцлера”), які й були використані для компроментації ОУН на Варшавському процесі. Особливо широкого розголосу набрала інформація, що стосувалася політичних, дипломатичних та фінансових пов”язань, які існували між ОУН та литовським урядом. Як відомо, особисто міністр закордонних справ Литви д-р Зауніюс був раніше активно заангажований у протипольській акції у зв”язку з пацифікацією в Лізі націй в 1931-1932 роках і весь час підтримував зусилля УВО, а згодом і ОУН, аж до червня 1934 року, коли його в новому уряді Тубеліса змінив менш прихильний до українських організацій Лазорайтіс. Слід також нагадати, що фінансова допомога ОУН з боку Литви становила майже половину усіх прибутків ОУН.
  
  Владислав Желєньскi видав у Францiї свої спогади про Варшавський процес у польськiй мовi п.н."Забуйство мiнiстра Пєрацкего ". Книга побачила свiт 1972 року і навiть через сорок рокiв пiсля атентату, вона має, на думку окремих дослiдникiв, вiдверто тенденцiйний характер. В нiй свiдомо принижується роль ОУН. Цитати з цiєї книжки ще й дотепер використовуються деякими з українцiв як першоджерело про подiї тридцятих рокiв, про полiтичну природу ОУН, а також для характеристики своїх iдейних супротивникiв, у тому числi i Миколи Лебедя та Степана Бандери.
  
  Однак, згадуваний вище Желєньскi, мабуть, все ж небезпiдставно вiдкидав участь зовнiшнiх чинникiв у пiдгтовцi атентату на Б.Пєрацького: "Якщо йдеться про технiчну допомогу замаху у Варшавi, залежностi ОУН вiд рейхсвера не бачимо. Бомба не переслана з Берлiна, а змайстрована в студентськiй лабораторiї, яку створено кiлька лiт ранiше: револьвери взятi iз запасiв зброї на базi. Мацейко був висланий до Варшави зi Львова. Лебiдь органiзував дiєву групу в Польщi, в Варшавi був пiдтриманий Бандерою за посередництвом Малюци у Львовi. Втеча пiсля замаху вiдбулася також без нiмецької допомоги, її шляхи були розщепленi: до Берлiна i на Чехословаччину - iшли по слiдах, знаних iз актiв Сеника... Тож немає доказiв того, що замах був проведений за спiучастю рейхсвера - якраз навпаки: багато даних на те, що вiн вiдбувся поза його впливами".
  
  Дiйсно, коли польська розвiдка натрапила на слiд Миколи Лебедя, який пiсля замаху переїзджав на кораблi з Данцигу до Свiнемюнде в Нiмеччинi з фальшивим паспортом, виданим нiмецьким консулом у Данцигу, з огляду на бiльшу вартiсть пакту про ненапад Рiббентропа-Бека у планi збереження добросусiдських вiдносин мiж Нiмеччиною i Польщею Лебедь пiсля нетривалого зволiкання був пiдступно виданий польським властям та ще й iз "компроматом" в заплечнику.
  
  Як вже вище зазначалося, вирок для Миколи Лебедя пiсля закiнчення Варшавського процесу був таким : кара смерти з вiдмiною, на пiдставi амнестiї, на досмертне тюремне ув"язнення, Дарiя Гнаткiвська отримала 15 рокiв тюрми.
  
  На цей присуд Микола Лебедь вiдповiв окликом: "Хай живе Україна!", за що його головуючий на судi видалив iз зали судового засiдання.
  
  Українське громадянство на знак солiдарностi з українськими революцiонерами з пiд стягу ОУН проголосило нацiональну жалобу. З українських хат було вивiшено чорнi прапори.
  
  У своїх "Нарисах iсторiї ОУН..." Петро Мiрчук приводить також оцiнку Варшавського процесу польською пресою та полiтиками. Так, вiдомий польський журналiст i полiтик Ксаверi Прушиньскi у "Вядомосцях Лiтерацкiх" (ч.50, Варшава, 15 грудня 1935) писав стосовно пiдсуднiх: "Тепер оце, замiсть "типiв з понурим виглядом" - бачимо двоє дiвчат i кiлькох хлопцiв, молодих, а навiть молоденьких, що дивляться нам у вiчi смiливо i ясно. "З- пiд лоба", як писала преса не дивиться анi Гнаткiвська, анi Лебедь ... У найкращому випадку, стоїть коли не кiнець життя, то кiнець щойно початої молодости, ще й не перешумiлої. Вже тепер повинна увiйти в жили цих людей мертвеччина, завмирання та отяжiлiсть довгих рокiв тюрми. Але в них того немає".
  
  Орган польських радикальних народовцiв "Просто з Мосту" у статтi "Справа найважливiша з важливих" ("Свобода", ч.300, 26 грудня 1935) пiдкреслював: "Саме ми мусимо розумiти й цiнити героїчне зусилля українського народу, який протягом сотень рокiв не має своєї державности, що його русифiкують, польонiзують, роздирають, а вiн завжди триває". А польська католицька "Польонiя", пишучи про Варшавський процес, наголошувала, що "особливо в таких, як оце, процесах суддi повиннi пам"ятати, що мають судити людину, яка хоч i вчинила найважчий злочин, проте заслуговує на пошану, бо вона потоптала закони в боротьбi за iдею".
  
  За даними українського дослiдника Олега Багана, тiльки в липнi 1934 року до польського концентрацiйного табору в Березi Картузькiй було ув"язнено 150 членiв ОУН, а за наступнi два роки за грати польських в"язниць було кинуто 1024 члена ОУН, винесено 4 смертнi вироки i 16 вирокiв про довiчне ув"язнення. Пiсля Варшавського процесу число репресованих i засуджених членiв Органiзацiї польською владою поповнився чiльними дiячами Крайової Екзекутиви i активiстами, з-помiж яких були Микола Лебедь, Степан Бандера та Микола Климишин. Навiть велика частина активiстiв ОУН з провiнцiї попала до польських тюрем.
  
  Рiшення польської влади про створення концентрацiйного табору в Березi Картузькiй готувалось ще за часiв мiнiстра Бронiслава Пєрацького, однак офiцiйне розпорядження про його створення було пiдписано президентом Польщi Iгнацi Мосьцiцкi, новим мiнiстром внутрiшнiх справ Л.Козловським та мiнiстром справедливости Ч.Мiхаловським i iншими членами кабiнету лише через два днi пiсля атентату, тобто 17 червня 1934 року.
  
  Атентат у Варшавi спричинився до репресiй польської влади проти новiтнього українського нацiоналiстичного руху, вони дещо ослабили його ОУН кадрово та органiзацiйно, навпаки - iдейно - категоричнi тенденцiї нацiоналiстичних низiв та керiвних органiв ОУН на рiдних землях тiльки посилились, і все ж з призначенням в Край нового керiвника КЕ центр ваги у акцiях поступово почав змiщатися в iнший бiк, набираючи бiльш цивiлiзованих i системних форм опору окупантам.
  
  Заарештованого Степана Бандеру в Крайовiй Екзекутивi ОУН заступив Лев Ребет, який не вiддавав перевагу бойовим акцiям над пропагандистсько-полiтичними. На чолi Крайової Екзекутиви вiн пробув до лютого 1939 року, коли вимушений був залишити цей пост.
  
  В "особовiй справi " Лебедя про його перебування у в"язницi є досить небагато вiдомостей. В обмеженнi волi є завжди трагiчний вiдтiнок, попереднi погляди iнколи еволюцiонують, iнколи проходить переоцiнка цiнностей. Але Лебедя безперечно вважають усi Революцiонером, i чим бiльше вiн себе ним усвiдомлює, тим вiдчутнiшим є мiра вiдповiдальностi та власна недостатня пiдготовленiсть до виконання високої мiсiї по визволенню українського народу.
  
  Миколi Лебедю не вдалося закiнчити високих шкiл. Вiн, син сiльського кравця з Нових Стрiлищ, це добре знав i усвiдомлював, а тому, ймовірно, що у роки ув"язнення – це була iнша, духовна сторiнка його життя i його внутрiшнiх переживань, пов"язана насамперед iз внутрiшнiм самовдосконаленням і самоосвітою. Час перебiгав невблаганно, попереду вже маячила тiнь нової свiтової вiйни. Саме в її критичних умовах, умовах загрози нової окупацiї України, революцiйнi унiверситети Миколи Лебедя мусили бути витребуваними в ходi боротьби проти нових займанцiв України.
  
  Менi невiдомо, чи залишив Лебедь щоденники, про цей перiод свого життя i своєї боротьби (мої намагання встановити це у його рiднi у більшості випадків виявились марними). Вiрогiдно, що можливi арешти та обшуки навчили його не залишати паперiв, що могли б нашкодити друзям по боротьбi та близьким, напевно, i листи вiн пiсля отримання i прочитання палив чи знищував. Залишається матерiал, що складається iз поодиноких свiдчень його сучасникiв .
  
  Хтось сказав, "що жереб людини, очевидно, не iстина, а боротьба за iстину, не свобода, справедливiсть, щастя, а боротьба за них".
  
  Однак, будь-якi загальнi епiтети для характеристики легендарних особистостей iнодi заважають вдуматись дослiдникові в особливостi внутрiшнього свiту дослiджуваного суб"єкту, тому автор у своїй працi iнколи керується узагальненнями, походження яких можна пояснити лише тодi, коли пiд час усiєї своєї працi живеш i думаєш категорiями i мiрками цього суб"єкта.
  
  Такою особистiстю для мене на довгий час став фанатик революцiйної боротьби Микола Лебедь, якому б у цьому році виповнилося б 100 років від дня Уродин.
  
  Олександр Панченко, авдокат, директор Інституту Україського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського, м.Лохвиця, Полтавська область

• 2010.04.02 | igorg

  Праці С.Бандери в бібліотеці отця Якова Кротова рос мовою (л)

  Подав Хвізик http://www2.maidan.org.ua/n/free/1270176548 .
  http://www.krotov.info/lib_sec/02_b/ban/dera_00.htm
  
  
  Степан Бандера
  
  Бандера о политике Кремля, 1957.
  
  См. о Бандере биография Набытовича; Боярчук о Гогуне и его исследованиях борьбы русских партизан с украинскими, 2008. Ляпчев о Б., 2008. Статья Левятова, 2008. Кротов, 2008.
  
  Життя i дiяльность Степана Бандери: документи i матерiали. Под ред. Миколы Посiвнича. Тернопiль: Астон, 2008. 448 с.
  
  Бандеровщина. - М.: Изд-во Эксмо, Изд-во Алгоритм, 2005. - 304 с.
  Составители А.Андреев, С.Шумов.
  БандеровщинаКнига издана в серии "Русский бунт" (так!), в аннотации Бандера обличается как псевдо-учёный (?!). К сожалению, при оцифровке энтузиасты не только опустили номера страниц книги (я их восстановил), но и местами переправили наименования подразделений и должностей ОУН так, чтобы они начинались с заглавных букв. Местами я это поправил, но вряд ли всюду. Попадались и другие, но малозначительные расхождения между электронным текстом и печатным изданием. Материалы в книге расположены бессистемно, поэтому ниже я даю составленное мною тематическое оглавление, а уже потом - оглавление печатного издания. - Прим. Я.Кротова, 2008.
  
  Тематическое оглавление:
  
  1. Сочинения Степана Бандера
  
  1954 г. К 25-летию ОУН. Командир-Проводник. По следам памяти Романа Шухевича.
  
  1956, 7.1. Несмотря на огромные жертвы - борьба имеет конец.
  
  1957, 7.1. Из неисчерпаемого родника.
  
  1958, июнь. Над могилой Евгения Коновальца.
  
  1958. Перспективы украинской национально-освободительной революции (извлечение).
  
  1959. Автобиография (доведена до 1939 г.). «Где должны сойтись дороги».
  
  Н.Бандера. Выступление на суде над убийцей отца. 1962 г.
  2. Бандеровцы о себе
  
  Присяга 1942 г. - Присяга 19.07.1944 г.
  
  Обращение к русским, июнь 1943 г.
  
  Донесение о боях и акциях, июль 1943 г.
  
  О политическом курсе ОУН. 8.1.1944.
  
  Обращение к украинцам. 30.3.1944.
  
  Постановление Украинской Головной Освободительной Рады о признании дня 14 октября 1942 года днем создания Украинской Повстанческой Армии (УПА) и о установлении этого дня праздничным днем УПА. 1947 г.
  
  Листовка с предупреждением о провокациях НКВД. Апрель 1949.
  
  Полтава П. Кто такие бандеровцы и за что они борются. 1950.
  3. Немцы и русские о бандеровцах
  
  Доклады немецкой полиции о деятельности ОУН: 7.6.1942. - 20.11.1942. - 12.2.1943.
  
  Доклады русских (советских) органов о деятельности УПА и борьбе с нею: Май 1943. 24.5.1943. 15.12.1943. 9.11.1944. 5.1.1945. 14.5.1945. 17.2. 1946. 13.3.1946. 25.5.1946. 31.3.1947. 31.10.1947. 20.4.1949. 25.5.1950. 19.8.1952.
  
  О преступлениях, совершённых чекистами в борьбе с ОУН: справки МВД 23.11.1944. 20.3.1946. 15.2.1949. 27.12.1951.
  
  Хрущёв: письмо Сталину, март 1944, письмо 15.3.1944 о показательных процессах. Выступление перед чекистами во Львове 15.5.1945.
  
  План ликвидации ОУН, март 1944.
  4. Исследования
  
  Шумов: очерки о Бандере; о бандеровцах; об убийстве Бандеры.
  Оглавление из книги:
  
  Степан Андреевич Бандера. Моя биография.
  
  Сергей Шумов. Степан Бандера. Жизнеописание вождя Организации Украинских Националистов
  
  Выступление на процессе в Карлсбурге дочери Степана Бандеры Натальи 15.10.1962 г.
  
  П. Полтава Кто такие бандеровцы и за что они борются
  
  С. А. Шумов Украинская Повстанческая Армия, Организация Украинских Националистов, Степан Бандера и Роман Шухевич
  
  Советские и немецкие документы, документы УПА о деятельности Украинской Повстанческой Армии 1944-1952 годы
  
  Андрей Боляновский
  
  Украинские войсковые формирования в Вооруженных силах Германии. 1029-1945 гг.
  
  Работы С. А. Бандеры
  
  С. Шумов. Убийство Степана Бандеры.

• 2012.01.12 | igorg

  Подрывная деятельность украинских буржуазных националистов против СССР и борьба с нею органов

  http://infanata.ifolder.ru/28059990
  http://infanata.ifolder.ru/28069907
  
  свого часу мало гриф СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО
  Название: Подрывная деятельность украинских буржуазных националистов против СССР и борьба с нею органов государственной безопасности (учебный материал)
  Автор: сост.: Бурдин Л.С., Хамазюк И.В., Прудько С.В., Кулешов Н.А.
  Издательство: ВШ КГБ при СМ СССР
  Год: 1955
  Страниц: 162
  Формат: pdf
  Размер: 12 Mb
  Качество: хорошее
  Язык: русский
  
  Предлагаемый учебный материал содержит сведения о деятельности украинских националистов против СССР и основных агентурно-оперативных мероприятиях по борьбе с нею органов государственной безопасности.
  Главное внимание в учебном материале уделено вопросам организации агентурно-оперативной работы по борьбе с деятельностью украинских националистов на территории Украины, особенно в ее западных районах.
  В учебном материале даются лишь краткие сведения о возникновении и развитии украинского национализма.