Міфи російсько-німецької війни 1941-45 років
06/21/2007 | Slavv
[b]Міфи російсько-німецької війни 1941-45 років [/b]
20.06.07
Історія Другої світової війни й надалі залишається предметом усіляких політичних спекуляцій і псевдонаукових містифікацій і фальсифікацій. Особливо "прєуспєла" в цьому т.зв. "радянська історіографія". Намагаючись виправдати перед післявоєнними поколіннями допущені свого часу грубі прорахунки керівництва СРСР у зовнішній політиці, бездарність і злочинне недбальство командування Червоної армії, за яке розплатилися ріками крові громадяни СРСР, а найголовніше, приховати факт небажання мільйонів представників поневолених Москвою народів, особливо українців, захищати терористичний комуністичний режим, продажні радянські історики вибудували цілу схему т.зв. Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр., скелет якої становили наступні тези.
1. Теза про несподіваний, віроломний, без оголошення війни напад Німеччини на Росію (СРСР).
2. Теза про застаріле озброєння і техніку Червоної армії на початку війни.
3. Теза про недосвідченість командного складу Червоної армії, оскільки під час репресій 1937–38 років Сталін знищив "кращих" воєначальників.
4. Теза про економічну перевагу Німеччини, яка внаслідок успішних воєн у Європі підпорядкувала собі ледь не всю європейську промисловість.
5. Теза про безумовну і одностайну підтримку населенням СРСР правлячої комуністичної партії і московського керівництва.
Кінцева мета авторів цієї аж ніяк не наукової, а пропагандистської схеми історії російсько-німецької війни 1941–1945 рр. зрозуміла – виховання радянського (читай – російського) патріотизму. Але яку мету переслідують ті, хто в нашій, ніби вже й незалежній, Україні і далі притягують за хвіст в історичну науку збанкрутілу разом з Радянською Росією (СРСР) псевдоісторичну схему? Очевидно, ту ж саму – виховання російського (радянський здох) патріотизму. Тільки платять їм за це не з російської (хоча, хто його знає?) казни, а з українського бюджету. І ще цікавий момент. Найчастіше це роблять люди, які все своє життя воювали не з фашистами, а з українським національно-визвольним рухом, працюючи в ідеологічних органах тодішнього СРСР або в його репресивних структурах. І зараз це юдине плем'я робить неймовірні потуги, щоб приховати від українського народу правду про минуле, розпалює і далі ворожнечу між "східняками" і "західняками" згідно з цинічною формулою "поділяй – і владарюй", відбілює закривавлені пазурі катів українського народу, аби їхні виплодки і далі знущалися над нами, вигулькнувши з грязі та в князі на гребені комсомольсько-партійної прихватизації.
Найагресивнішими у цій зграї псевдонауковців, як правило, виступають різні хмелі &К?, самі прізвища яких свідчать про паразитичний спосіб життя (в даному випадку – на дереві історичної науки) і затуманені (захмелені) мізки. Тим же простакам – відставним генералам, за широкі штани яких сховалися згадані шахраї від науки, варто було б уважніше підбирати собі наукових радників і частіше заглядати навіть не в націоналістичні видання, хоч і це не зайве, а в свою рідну, колись радянську, а тепер – російську "Военную мысль", в одному з номерів якої сказано, що всім тим, хто хоче в той чи інший спосіб висловлювати свої думки про воєнну справу, бажано мати відповідну воєнно-теоретичну підготовку. Тоді суперечки і дискусії можуть бути дійсно плідними. Так, у 1910 році з 260 німецьких воєнних письменників 143 закінчили академію генштабу і 80 пройшли службу у Великому генштабі, при цьому ця третина включила всіх найавторитетніших письменників. Звичайно, вони могли сперечатися, аргументовано, з військової точки зору, висловлювати свої думки і відстоювати їх. І головне, вони були у німецькій воєнній історії своїми, німцями. А в нас і далі найбільшими тлумачами української, в тому числі і воєнної історії є, як правило, єрусалимські козаки, хоч якою б демагогією, зокрема про своє радянство чи слов'янство вони б маскувалися.
І хоч в народі кажуть, що горбатого могила виправить, або марна справа розсипати перли перед свинями, та даю хмелярам з "Книги пам'яті України" урок історії початкового періоду російсько-німецької (їхньою термінологією – Великої Вітчизняної) війни, дотримуючись їм же любої радянської схеми, та в інтерпретації їм же любих московських воєнних істориків.
Адже західна історіографія, яка давно вже розправилася з радянськими пропагандистськими міфами, їм фактично маловідома (незнання європейських мов), а книги В. Суворова і його послідовників, бач, "зрадником писані". Тому я не буду "відкривати Америку", а лише пригадаю хмелярам матеріали теж радянської, але не пропагандистської, а професійної воєнної історіографії, яку вони б повинні знати. Але або не знають, бо зайняті справами важливішими – боротьбою з українським націоналізмом, або замовчують, наївно думаючи, що українці чужих воєнно-теоретичних журналів і праць не читають.
Отже, розглянемо першу тезу про несподіваний, віроломний, без оголошення війни напад Німеччини на Росію (СРСР).
Полковник А. М. Малафєєв у статті "Уроки начального периода Великой Отечественной войны", надрукованій у щомісячному воєнно-теоретичному журналі "Военная мысль", органі Міністерства оборони СРСР, № 9 за 1991 рік пише: "Долгое время принято было считать, что неудачи 1941 года – результат внезапного нападения скрытно созданных наступательных группировок. Однако слово "внезапность" здесь можно употребить лишь с некоторой натяжкой. Вторжение гитлеровцев было внезапным для тех, кто стоял на самой границе. Но войска находились и за 10, и за 50, и за 300 км. И на них фактор внезапности вряд ли можно распространять". І далі: "Сегодня достоверно известно, что руководству страны были заранее известны день и час начала войны, силы противника и направления, на которых начнутся боевые действия. О какой же внезапности здесь может идти речь?"
Зрештою, як точно підмітив полковник А. Д. Борщов у статті "Отражение фашистской агрессии: уроки и выводы" ("Военная мысль", № 7, 1991 г.): "Прогнозируя возможный характер боевых действий, советская военная наука принимала во внимание наметившуюся в 30-е годы так называемую тенденцию к "вползанию в войну". При этом подчеркивалось, что возможные империалистические войны уже не будут официально объявляться, как это было в августе 1914 года. "В войну, – писал советский военный теоретик и историк В. А. Меликов, – будут "вползать" с основной мыслью: внезапным ударом сорвать мобилизацию противника, нарушить его планы сосредоточения и развертывания". Отже, на офіційне оголошення війни з боку Німеччини керівники СРСР і не сподівалися. Але німці насправді виявилися поряднішими за радянську (російську) воєнну науку, а особливо – пропаганду. Офіційне оголошення війни Німеччиною СРСР (Росії) відбулося. Хоч всілякі хмелі і К і далі волочать тезу про "віроломний напад". Ось що говорять документи.
Згідно з телеграмою міністра закордонних справ Німеччини Рібентропа німецькому послу у Москві Шуленбургу від 21 червня 1941 року, останній був зобов'язаний негайно зустрітися з Молотовим і зробити йому наступну заяву:
"…Правительство Германии заявляет, что Советское правительство, вопреки взятым на себя обязательствам, 1) не только продолжало, но даже усилило свои подрывные действия в отношении Германии и Европы; 2) проводит все более антигерманскую внешнюю политику; 3) сосредоточило все свои силы в состояние готовности на германской границе.
Тем самым Советское правительство нарушило свои договоры с Германией и собирается напасть с тыла на Германию, ведущую борьбу за существование. Поэтому фюрер приказал германским вооруженным силам отразить эту угрозу всеми средствами, имеющимися в их распоряжении".
Вдосвіта Шуленбургу вдалося добитися зустрічі з Молотовим і виконати доручення Рібентропа. Також о 4-й годині ранку 22 червня Рібентроп передав радянському (російському) послу в Берліні офіційний документ про проголошення війни.
Таким чином, теза про "несподіваний і віроломний напад" фашистської (обов'язково – фашистської (!)) Німеччини на СРСР не витримує жодної критики. Це один з міфів радянської (російської) пропаганди, якому не місце на сторінках сучасних українських наукових видань, якщо вони хочуть претендувати на хоча б якусь "науковість".
Я не буду вдаватися до переліку причин поразок хваленої Червоної армії у перший період німецько-російської війни 1941–1945 років. Читач знайде їх у перелічених та інших статтях і працях. Як точно зауважили автори статті "Управление войсками фронта в начальном периоде Великой Отечественной войны" генерал-лейтенант запасу А. А. Соколов, полковник Г. М. Шорохов і підполковник А. Г. Байєр: "Причины неудач в начальном периоде войны многообразны, сложны и нередко противоречивы, поскольку в них переплетены объективные и субъективные факторы". Але не можна не погодитися з полковником А. М. Малафєєвим: "Предвоенная пропаганда – книги, песни, кино – все, что годами укоренялось в сознании, – разрабатывала в сознании лишь вариант наступления и победы: на чужой территории, малой кровью. Однако на деле великое государство оказалось неподготовленным к самозащите ни в военном, ни в экономическом, ни в моральном отношении. Иначе чем можно объяснить причину нашего поражения в 1941 году, если в начале войны мы имели танков примерно в 3 раза больше, чем у противника, самолетов – в 2 раза, причем многие образцы советского оружия, созданные до войны советскими инженерами и рабочими, по своим боевым возможностям не уступали аналогичным образцам иностранных армий, а некоторые даже существенно превосходили их".
Теза про слабке озброєння Червоної армії у 1941 році і далі притягується за вуха хмелярами від науки. Хоча є чимало матеріалів і аж ніяк не таємних, які доводять протилежне. Досить поглянути на порівняльну таблицю ТТХ німецьких і російських (радянських) танків у статті Д. Йогансена та І. Дегтярьова "Танки – вперед!" (журнал "Військо України", № 7–8 за 1996 р.) і все стане зрозумілим. Зрештою, якщо великим воєнним історикам-хмелярам чомусь не подобаються легкі танки Червоної армії, озброєні, до речі, протитанковою 45 мм гарматою, цілком придатного для боротьби з усіма типами німецьких танків початкового періоду війни якщо не в зустрічному бою, то із засідок, у тій же книзі "Безсмертя" показано співвідношення сторін у важких і середніх танках у смузі Південно-Західного фронту. Німецьким 210-ти середнім танкам протистояло 506 (!) середніх російських танків Т-34 і 255 важких танків КВ, аналогів яким у німецькій армії взагалі не було. Співвідношення 3,5:1 на користь ЧА. Як свідчать матеріали, опубліковані свого часу в радянському журналі "Техника молодежи" під редакцією генерал-майора, інженера, доктора технічних наук, професора Леоніда Сєргєєва, і основний танк німецької армії 1940–1942 років Т-ІІІ Е, озброєний 37 мм гарматою, і його наступник Т-ІV поступалися російській тридцятьчетвірці за всіма характеристиками. Той же Т-IV, озброєний у 1941 році короткоствольною 75 мм гарматою, виявився перед Т-34 зовсім безсилим аж до весни 1942 року, коли був переозброєний новою 75 мм гарматою довжиною 43 калібри. Тим не менше, хмелярі і далі плачуть над застарілою технікою і зброєю Червоної армії на початку війни, що, бачте, зумовило її поразки. Хоч полковник А. Д. Борщов у статті "Оборона в начальном периоде Великой Отечественной войны" ("Военная мысль", № 7, 1991 г.), розглядаючи дії першого ешелону ЧА, дає промовисту характеристику організації ведення бойових дій танкових корпусів: "Контрудары готовились поспешно и зачастую неумело. Выдвижение мехкорпусов на рубежи осуществлялось низкими темпами, под воздействием авиации противника и при слабом зенитном прикрытии. Недостаточная обеспеченность корпусов средствами ремонта и эвакуации (от 10 до 30%) явилось одной из причин потерь значительного количества танков при перегруппировках. Так, в 10-й танковой дивизии 15-го мехкорпуса Юго-Западного фронта потери танков из-за неисправности составили 38 процентов от общего количества. Почти половину их при совершении маршей потерял 8-й механизированный корпус. На рубежи контрударов механизированные соединения в этих условиях выходили ослабленными и с большим опозданием. В сражение они вводились обычно непосредственно с марша, без должного огневого обеспечения и нередко по частям".
Те саме стосується і авіації. "За період з 1940 до 22 червня 1941 року в Радянському Союзі було побудовано 2739 літаків нових типів. Проте до авіаційних частин встигло дійти тільки (?! – ред.) 1540" (Виноградов Р. И., Пономарев А. Н. "Развитие самолетов мира". – М., 1991, с. 157). Нічого собі "тільки" півтори тисячі! Але і ці "нових типів", і цілком придатні до ведення тодішніх бойових дій "старих типів" літаки И-16 та И-153, які були за своїм озброєнням потужніші за німецькі МЕ-109Е, так і не виконали покладених на них завдань. Хоча б тому, що, як пише цитований вже полковник А. М. Малафєєв: "…установившаяся практика подготовки советских летчиков не шла ни в какое сравнение с подготовкой летчиков Люфтваффе, которые имели налет до 450 часов. Советских же летчиков выпускали в воздушные бои после восьми часов налета на Яках". Може перед війною для підготовки радянських льотчиків бензину не було? Чи, можливо, проявила себе традиційна риса російського воєнного керівництва воювати не вмінням, а великою кров'ю, не своєю, а своїх підлеглих? Зрештою, в перший день війни авіація Київського особливого військового округу зазнала найбільших втрат не в небі, а на землі, коли на 23 аеродромах було знищено німцями 206 з 1913 літаків. При тому, що, як пише генерал-лейтенант Н. А. Асрієв у статті "Не забывать уроки прошлого" ("Военная мысль", № 5, 1990): "Высшему военному руководству Советской Армии, безусловно, были известны результаты бомбардировок фашистских ВВС в Польше (1939 г.) и Франции (1940 г.), однако выводов соответствующих оно не сделало". А може розраховувало зіграти на випередження, та не встигло?
Як і належить рафінованим "радянським" науковцям, хмелярі теж роблять висновки. Але вони такого роду: "На городі бузина, а в Києві – дядько".
Не буду пропонувати висновків від себе. Тільки процитую слова полковника А. С. Якушевского з його статті "Особенности подготовки вермахта к нападению на СРСР" ("Военно-исторический журнал", № 5, 1989), який пише: "Приведенные факты свидетельствуют, что качественное, а не количественное превосходство немецко-фашистских войск над советскими явилось решающим фактором их успехов в начальный период Великой Отечественной войны".
До речі, коли порівнюють воєнну техніку, то, звичайно, виринає питання порівняння економік супротивних сторін. І тут "наукові шамани" хором кричать про те, що Німеччина захопила в ході бойових дій у Європі і поставила собі на службу економіку ледь не всієї Європи. Але давайте глянемо у статтю полковника у відставці Г. М. Іваницкого "Об экономической подготовке Германии к нападению на СССР" ("Военная мысль", № 5, 1991), в якій сказано: "Став на путь милитаризма, нацистская Германия еще в мирное время создала значительный военно-экономический потенциал. Благодаря форсированным военным приготовлениям она приобрела существенное преимущество в вооружении по сравнению со всеми другими великими державами. Однако вывод, сделанный из этого генералом Г. Томасом (який, не дивлячись на "буржуазний" душок, попав живцем в історію СРСР. – ред.), заявившим, что в Германии создана самая мощная военная индустрия в мире, был ошибочным… В действительности соотношения экономического потенциала Германии в 1939 году и потенциалов ее вероятных противников на Западе – Англии, Франции и США – было 14:10:4:41(14:55(!)).
Что касается Советского Союза, то перед войной он по выработке электроэнергии даже превосходил соответствующий уровень Германии, а по выплавке стали практически сравнился с ней. По добыче нефти превосходство СССР было абсолютным". А що говорити про сільське господарство, сировинні ресурси? Ось чому німці були змушені планувати саме "бліцкриг", а не тривалі воєнні кампанії. Своїм супротивникам вони могли протиставити хіба досконалу організацію, дисциплінованість і бойовий дух. Тільки ж адвокати "вєлікой і нєдєлімой" з Центру захисту правди історії Великої Вітчизняної війни (є в Україні і таке чудо) і тут знайшлися: у німців був, мовляв, більший бойовий досвід. А що, у Червоної армії (ЧА) його не було? Хіба ЧА не брала участі чи не у всіх тодішніх регіональних конфліктах? А війни в Китаї, Монголії, в районі оз. Хасан на Далекому Сході, в Іспанії, Фінляндії, Західній Україні та Білорусі, в Європі? Це для хмелярів – не досвід. Їм треба якогось особливого досвіду. Скажімо такого, який мали нещасні "жертви сталінських репресій" в ЧА 1937–38 років, ті самі, які, найчастіше, не маючи навіть відповідної воєнної освіти і будучи (за спинами т. зв. "воєнспеців") такими собі ватажками напівкримінальних загонів "червоних партизанів", отримали вищі командні посади в ЧА за протекцією такого ж, як і вони, "військового", провокатора-організатора т. зв. "громадянської війни", майстра розстрілів політичних противників і взагалі всіх непокірних Льва Троцького (Бронштейна). Про "героїчні" дії цих "видатних воєнначальників", Тухачевського &К, свідчить їхня ганебна поразка на Віслі, коли їм довелося зустрітися на полі бою не зі слабо організованими та озброєними українськими повстанцями, а з молодою польською армією під командуванням переможців німців – французьких офіцерів і генералів. Відомі "герої" розправ над безборонним селянством України виявилися абсолютно безпомічними у радянсько-фінській війні і на початку російсько-німецької. Але чому захмелені захисники правди проливають рясні сльози за всіма тими якірами, гамарниками, шмідтами? Відповідь неважко отримати, заглянувши в статтю Іллі Левітаса "Расстрелянная армия" в газеті "Еврейские вести" № 19–20 (87–88) за 1995 рік. В ній розміщено довгий список "жертв сталінських репресій в РККА" під заголовком "Евреи – военачальники, погибшие в сталинских репрессиях". От вам і відповідь.
Нічого дивного, що названому "інтернаціоналу" українці в масі своїй служити не хотіли. І хоч з'являються і нині в московському "Военно-историческом журнале" статті про згаданий період під такими претензійними назвами, як стаття доктора історичних наук Н. Д. Козлова "Преданность народа была почти непоколебимой" у № 11 за 2001 рік, розповідається в них не про київських чи полтавських селян, а про рязанців та алтайців. І недарма, адже полковник А. Д. Борщов змушений був зацитувати документ: "От постоянной и жестокой бомбардировки пехота деморализована и упорства в обороне не проявляет. Отходящие беспорядочно подразделения, а иногда и части, приходится останавливать и поворачивать на фронт командирам всех степеней, хотя эти меры, несмотря даже на применение оружия, должного эффекта не дали. Начальник штаба 5-й армии докладывал 2 июля в штаб Юго-Западного фронта, что со стороны приписного состава 15-го стрелкового корпуса имеют место случаи проявления неустойчивости в обороне, предательства и убийства командного состава". "Выдача оружия приписному составу, – подчеркивалось далее, – создала резерв бандитизма (читай – повстанців – ред.)". Виходячи із сказаного, пропонувалося "освободить части корпуса от приписного состава".
За Комінтерн не хотіли воювати однаково і галичани, і наддніпрянці. І корені тієї нехоті не в їхній "зрадницькій" натурі, а у злочинній внутрішній політиці, яку проводив окупаційний більшовицький режим у міжвоєнний період в Україні.
Тому найбільшим "стимулом" для бійців і командирів ЧА була загроза нещадних репресій і до них, і, що особливо було боляче, до членів їхніх сімей. Проте червоноармійці і дезертирували, і в полон здавалися. Тим більше, що в початковий період війни ставлення німецького командування до військовополонених українців не було надто суворе, і діяв навіть документ, що українців, за умови підтвердження їхнього місцевого походження, відпускали додому.
А як вирішував питання військовополонених СРСР? Хоч Радянський Союз не денонсував підписану і ратифіковану ще царською Росією Гаазьку конвенцію, проте в цілому визнав попередні договори як такі, що ні до чого не зобов'язували і підлягали верифікації. Не був він схильний і трактувати попередні акти в межах цивільного права. З укладених 27 липня 1929 року Женевських конвенцій про покращення долі поранених на полі бою і хворих солдатів, а також поводження з військовополоненими СРСР підписав тільки першу. Другу угоду, яка розширювала рішення Гаазької конвенції, він не ратифікував. Тільки 1 липня 1941 року Рада Народних Комісарів СРСР "висловила готовність" (?!) дотримуватися Гаазької конвенції, протоколу женевської конвенції про заборону використання у війні газів і конвенцію про поводження з військовополоненими. Але це стосувалося тільки військовослужбовців іноземних армій, які б здалися в полон Червоній Армії.
Для червоноармійців "найгуманніший у світі" радянський уряд підготував документи іншого змісту. Так, у Положенні про військові злочини від 27 липня 1927 року (ст. 22) сказано: "Здача в полон… а рівно ж і перехід на бік ворога; кожен із цих злочинів тягне за собою розстріл з конфіскацією майна". А наказ Ставки Верховного Головнокомандування Червоної Армії № 270 від 16 серпня 1941 року вимагав більшого: "…командирів і політпрацівників, які здаються в полон ворогу, вважати злісними дезертирами, сім'ї яких підлягають арешту як сім'ї тих, хто порушив присягу і зрадив свою Батьківщину" і далі: "…якщо такий начальник і частина червоноармійців замість організації опору ворогові здається йому в полон – знищувати їх всіма способами, як наземними, так і повітряними, а сім'ї позбавити державного утримання і допомоги". Проте скільки крокодилових сліз пролила т. зв. "радянська" історіографія і пропаганда та їхні нинішні "українські" спадкоємці над нещасною долею полонених червоноармійців у німецьких концтаборах! Але ж німці просто виконували згаданий наказ радянської Ставки, і не більше. Для тих же, хто якось з полону втік, Ставка придумала "штрафні" батальйони та інші радощі, гідні високого статусу "защітніка Родіни". От про це ніяк не бажають розповідати новітні міфотворці на ниві історії Другої світової війни.
Зате вони постійно колотять тему "найманців фашистської Німеччини проти країн антигітлерівської коаліції і колаборантів фашизму". Ну що ж, згідно з книгою "Энциклопедия Третьего Рейха", виданою у Москві 1996 року, у німецьких військах СС було не менше 19 дивізій, особовий склад яких складали представники ледь не всіх європейських народів, у тому числі, 1-а піхотна дивізія СС "Росія" і 2-а піхотна дивізія СС "Росія". От де простір для "мисливців за колаборантами"! Одна Русская освободительная армия (РОА) генерала Власова чого варта! Є й інші дуже "спесфіскіє", словами відомого колись гумориста Райкіна, колаборанти – бойовики єврейської підпільної організації в Палестині "Іргун цвай леумі", яка у 1941 році запропонувала рейхсфюреру СС Гіммлеру угоду про співпрацю, а 1 лютого 1944 року офіційно оголосила війну Великій Британії. А чом би не дослідити співпрацю з німецькими фашистами таких політичних і державних діячів Ізраїлю, як Хаїм Вейцман, Бен Гуріон, Моше Шарет? Однак їхні земляки в Україні більше 60 років досліджують виключно Українську Повстанську Армію і дивізію "Галичина".
Але, як казав поет, тож нехай собі як знають, божеволіють, конають – нам своє робить. І зробимо. І на оновленій землі врага не буде супостата, а буде син і буде мати. І буде правда на землі!
Микола ЗАДОРОЖНИЙ
Статтю взято з: http://cun.org.ua/ukr/content/view/1719/31/
20.06.07
Історія Другої світової війни й надалі залишається предметом усіляких політичних спекуляцій і псевдонаукових містифікацій і фальсифікацій. Особливо "прєуспєла" в цьому т.зв. "радянська історіографія". Намагаючись виправдати перед післявоєнними поколіннями допущені свого часу грубі прорахунки керівництва СРСР у зовнішній політиці, бездарність і злочинне недбальство командування Червоної армії, за яке розплатилися ріками крові громадяни СРСР, а найголовніше, приховати факт небажання мільйонів представників поневолених Москвою народів, особливо українців, захищати терористичний комуністичний режим, продажні радянські історики вибудували цілу схему т.зв. Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр., скелет якої становили наступні тези.
1. Теза про несподіваний, віроломний, без оголошення війни напад Німеччини на Росію (СРСР).
2. Теза про застаріле озброєння і техніку Червоної армії на початку війни.
3. Теза про недосвідченість командного складу Червоної армії, оскільки під час репресій 1937–38 років Сталін знищив "кращих" воєначальників.
4. Теза про економічну перевагу Німеччини, яка внаслідок успішних воєн у Європі підпорядкувала собі ледь не всю європейську промисловість.
5. Теза про безумовну і одностайну підтримку населенням СРСР правлячої комуністичної партії і московського керівництва.
Кінцева мета авторів цієї аж ніяк не наукової, а пропагандистської схеми історії російсько-німецької війни 1941–1945 рр. зрозуміла – виховання радянського (читай – російського) патріотизму. Але яку мету переслідують ті, хто в нашій, ніби вже й незалежній, Україні і далі притягують за хвіст в історичну науку збанкрутілу разом з Радянською Росією (СРСР) псевдоісторичну схему? Очевидно, ту ж саму – виховання російського (радянський здох) патріотизму. Тільки платять їм за це не з російської (хоча, хто його знає?) казни, а з українського бюджету. І ще цікавий момент. Найчастіше це роблять люди, які все своє життя воювали не з фашистами, а з українським національно-визвольним рухом, працюючи в ідеологічних органах тодішнього СРСР або в його репресивних структурах. І зараз це юдине плем'я робить неймовірні потуги, щоб приховати від українського народу правду про минуле, розпалює і далі ворожнечу між "східняками" і "західняками" згідно з цинічною формулою "поділяй – і владарюй", відбілює закривавлені пазурі катів українського народу, аби їхні виплодки і далі знущалися над нами, вигулькнувши з грязі та в князі на гребені комсомольсько-партійної прихватизації.
Найагресивнішими у цій зграї псевдонауковців, як правило, виступають різні хмелі &К?, самі прізвища яких свідчать про паразитичний спосіб життя (в даному випадку – на дереві історичної науки) і затуманені (захмелені) мізки. Тим же простакам – відставним генералам, за широкі штани яких сховалися згадані шахраї від науки, варто було б уважніше підбирати собі наукових радників і частіше заглядати навіть не в націоналістичні видання, хоч і це не зайве, а в свою рідну, колись радянську, а тепер – російську "Военную мысль", в одному з номерів якої сказано, що всім тим, хто хоче в той чи інший спосіб висловлювати свої думки про воєнну справу, бажано мати відповідну воєнно-теоретичну підготовку. Тоді суперечки і дискусії можуть бути дійсно плідними. Так, у 1910 році з 260 німецьких воєнних письменників 143 закінчили академію генштабу і 80 пройшли службу у Великому генштабі, при цьому ця третина включила всіх найавторитетніших письменників. Звичайно, вони могли сперечатися, аргументовано, з військової точки зору, висловлювати свої думки і відстоювати їх. І головне, вони були у німецькій воєнній історії своїми, німцями. А в нас і далі найбільшими тлумачами української, в тому числі і воєнної історії є, як правило, єрусалимські козаки, хоч якою б демагогією, зокрема про своє радянство чи слов'янство вони б маскувалися.
І хоч в народі кажуть, що горбатого могила виправить, або марна справа розсипати перли перед свинями, та даю хмелярам з "Книги пам'яті України" урок історії початкового періоду російсько-німецької (їхньою термінологією – Великої Вітчизняної) війни, дотримуючись їм же любої радянської схеми, та в інтерпретації їм же любих московських воєнних істориків.
Адже західна історіографія, яка давно вже розправилася з радянськими пропагандистськими міфами, їм фактично маловідома (незнання європейських мов), а книги В. Суворова і його послідовників, бач, "зрадником писані". Тому я не буду "відкривати Америку", а лише пригадаю хмелярам матеріали теж радянської, але не пропагандистської, а професійної воєнної історіографії, яку вони б повинні знати. Але або не знають, бо зайняті справами важливішими – боротьбою з українським націоналізмом, або замовчують, наївно думаючи, що українці чужих воєнно-теоретичних журналів і праць не читають.
Отже, розглянемо першу тезу про несподіваний, віроломний, без оголошення війни напад Німеччини на Росію (СРСР).
Полковник А. М. Малафєєв у статті "Уроки начального периода Великой Отечественной войны", надрукованій у щомісячному воєнно-теоретичному журналі "Военная мысль", органі Міністерства оборони СРСР, № 9 за 1991 рік пише: "Долгое время принято было считать, что неудачи 1941 года – результат внезапного нападения скрытно созданных наступательных группировок. Однако слово "внезапность" здесь можно употребить лишь с некоторой натяжкой. Вторжение гитлеровцев было внезапным для тех, кто стоял на самой границе. Но войска находились и за 10, и за 50, и за 300 км. И на них фактор внезапности вряд ли можно распространять". І далі: "Сегодня достоверно известно, что руководству страны были заранее известны день и час начала войны, силы противника и направления, на которых начнутся боевые действия. О какой же внезапности здесь может идти речь?"
Зрештою, як точно підмітив полковник А. Д. Борщов у статті "Отражение фашистской агрессии: уроки и выводы" ("Военная мысль", № 7, 1991 г.): "Прогнозируя возможный характер боевых действий, советская военная наука принимала во внимание наметившуюся в 30-е годы так называемую тенденцию к "вползанию в войну". При этом подчеркивалось, что возможные империалистические войны уже не будут официально объявляться, как это было в августе 1914 года. "В войну, – писал советский военный теоретик и историк В. А. Меликов, – будут "вползать" с основной мыслью: внезапным ударом сорвать мобилизацию противника, нарушить его планы сосредоточения и развертывания". Отже, на офіційне оголошення війни з боку Німеччини керівники СРСР і не сподівалися. Але німці насправді виявилися поряднішими за радянську (російську) воєнну науку, а особливо – пропаганду. Офіційне оголошення війни Німеччиною СРСР (Росії) відбулося. Хоч всілякі хмелі і К і далі волочать тезу про "віроломний напад". Ось що говорять документи.
Згідно з телеграмою міністра закордонних справ Німеччини Рібентропа німецькому послу у Москві Шуленбургу від 21 червня 1941 року, останній був зобов'язаний негайно зустрітися з Молотовим і зробити йому наступну заяву:
"…Правительство Германии заявляет, что Советское правительство, вопреки взятым на себя обязательствам, 1) не только продолжало, но даже усилило свои подрывные действия в отношении Германии и Европы; 2) проводит все более антигерманскую внешнюю политику; 3) сосредоточило все свои силы в состояние готовности на германской границе.
Тем самым Советское правительство нарушило свои договоры с Германией и собирается напасть с тыла на Германию, ведущую борьбу за существование. Поэтому фюрер приказал германским вооруженным силам отразить эту угрозу всеми средствами, имеющимися в их распоряжении".
Вдосвіта Шуленбургу вдалося добитися зустрічі з Молотовим і виконати доручення Рібентропа. Також о 4-й годині ранку 22 червня Рібентроп передав радянському (російському) послу в Берліні офіційний документ про проголошення війни.
Таким чином, теза про "несподіваний і віроломний напад" фашистської (обов'язково – фашистської (!)) Німеччини на СРСР не витримує жодної критики. Це один з міфів радянської (російської) пропаганди, якому не місце на сторінках сучасних українських наукових видань, якщо вони хочуть претендувати на хоча б якусь "науковість".
Я не буду вдаватися до переліку причин поразок хваленої Червоної армії у перший період німецько-російської війни 1941–1945 років. Читач знайде їх у перелічених та інших статтях і працях. Як точно зауважили автори статті "Управление войсками фронта в начальном периоде Великой Отечественной войны" генерал-лейтенант запасу А. А. Соколов, полковник Г. М. Шорохов і підполковник А. Г. Байєр: "Причины неудач в начальном периоде войны многообразны, сложны и нередко противоречивы, поскольку в них переплетены объективные и субъективные факторы". Але не можна не погодитися з полковником А. М. Малафєєвим: "Предвоенная пропаганда – книги, песни, кино – все, что годами укоренялось в сознании, – разрабатывала в сознании лишь вариант наступления и победы: на чужой территории, малой кровью. Однако на деле великое государство оказалось неподготовленным к самозащите ни в военном, ни в экономическом, ни в моральном отношении. Иначе чем можно объяснить причину нашего поражения в 1941 году, если в начале войны мы имели танков примерно в 3 раза больше, чем у противника, самолетов – в 2 раза, причем многие образцы советского оружия, созданные до войны советскими инженерами и рабочими, по своим боевым возможностям не уступали аналогичным образцам иностранных армий, а некоторые даже существенно превосходили их".
Теза про слабке озброєння Червоної армії у 1941 році і далі притягується за вуха хмелярами від науки. Хоча є чимало матеріалів і аж ніяк не таємних, які доводять протилежне. Досить поглянути на порівняльну таблицю ТТХ німецьких і російських (радянських) танків у статті Д. Йогансена та І. Дегтярьова "Танки – вперед!" (журнал "Військо України", № 7–8 за 1996 р.) і все стане зрозумілим. Зрештою, якщо великим воєнним історикам-хмелярам чомусь не подобаються легкі танки Червоної армії, озброєні, до речі, протитанковою 45 мм гарматою, цілком придатного для боротьби з усіма типами німецьких танків початкового періоду війни якщо не в зустрічному бою, то із засідок, у тій же книзі "Безсмертя" показано співвідношення сторін у важких і середніх танках у смузі Південно-Західного фронту. Німецьким 210-ти середнім танкам протистояло 506 (!) середніх російських танків Т-34 і 255 важких танків КВ, аналогів яким у німецькій армії взагалі не було. Співвідношення 3,5:1 на користь ЧА. Як свідчать матеріали, опубліковані свого часу в радянському журналі "Техника молодежи" під редакцією генерал-майора, інженера, доктора технічних наук, професора Леоніда Сєргєєва, і основний танк німецької армії 1940–1942 років Т-ІІІ Е, озброєний 37 мм гарматою, і його наступник Т-ІV поступалися російській тридцятьчетвірці за всіма характеристиками. Той же Т-IV, озброєний у 1941 році короткоствольною 75 мм гарматою, виявився перед Т-34 зовсім безсилим аж до весни 1942 року, коли був переозброєний новою 75 мм гарматою довжиною 43 калібри. Тим не менше, хмелярі і далі плачуть над застарілою технікою і зброєю Червоної армії на початку війни, що, бачте, зумовило її поразки. Хоч полковник А. Д. Борщов у статті "Оборона в начальном периоде Великой Отечественной войны" ("Военная мысль", № 7, 1991 г.), розглядаючи дії першого ешелону ЧА, дає промовисту характеристику організації ведення бойових дій танкових корпусів: "Контрудары готовились поспешно и зачастую неумело. Выдвижение мехкорпусов на рубежи осуществлялось низкими темпами, под воздействием авиации противника и при слабом зенитном прикрытии. Недостаточная обеспеченность корпусов средствами ремонта и эвакуации (от 10 до 30%) явилось одной из причин потерь значительного количества танков при перегруппировках. Так, в 10-й танковой дивизии 15-го мехкорпуса Юго-Западного фронта потери танков из-за неисправности составили 38 процентов от общего количества. Почти половину их при совершении маршей потерял 8-й механизированный корпус. На рубежи контрударов механизированные соединения в этих условиях выходили ослабленными и с большим опозданием. В сражение они вводились обычно непосредственно с марша, без должного огневого обеспечения и нередко по частям".
Те саме стосується і авіації. "За період з 1940 до 22 червня 1941 року в Радянському Союзі було побудовано 2739 літаків нових типів. Проте до авіаційних частин встигло дійти тільки (?! – ред.) 1540" (Виноградов Р. И., Пономарев А. Н. "Развитие самолетов мира". – М., 1991, с. 157). Нічого собі "тільки" півтори тисячі! Але і ці "нових типів", і цілком придатні до ведення тодішніх бойових дій "старих типів" літаки И-16 та И-153, які були за своїм озброєнням потужніші за німецькі МЕ-109Е, так і не виконали покладених на них завдань. Хоча б тому, що, як пише цитований вже полковник А. М. Малафєєв: "…установившаяся практика подготовки советских летчиков не шла ни в какое сравнение с подготовкой летчиков Люфтваффе, которые имели налет до 450 часов. Советских же летчиков выпускали в воздушные бои после восьми часов налета на Яках". Може перед війною для підготовки радянських льотчиків бензину не було? Чи, можливо, проявила себе традиційна риса російського воєнного керівництва воювати не вмінням, а великою кров'ю, не своєю, а своїх підлеглих? Зрештою, в перший день війни авіація Київського особливого військового округу зазнала найбільших втрат не в небі, а на землі, коли на 23 аеродромах було знищено німцями 206 з 1913 літаків. При тому, що, як пише генерал-лейтенант Н. А. Асрієв у статті "Не забывать уроки прошлого" ("Военная мысль", № 5, 1990): "Высшему военному руководству Советской Армии, безусловно, были известны результаты бомбардировок фашистских ВВС в Польше (1939 г.) и Франции (1940 г.), однако выводов соответствующих оно не сделало". А може розраховувало зіграти на випередження, та не встигло?
Як і належить рафінованим "радянським" науковцям, хмелярі теж роблять висновки. Але вони такого роду: "На городі бузина, а в Києві – дядько".
Не буду пропонувати висновків від себе. Тільки процитую слова полковника А. С. Якушевского з його статті "Особенности подготовки вермахта к нападению на СРСР" ("Военно-исторический журнал", № 5, 1989), який пише: "Приведенные факты свидетельствуют, что качественное, а не количественное превосходство немецко-фашистских войск над советскими явилось решающим фактором их успехов в начальный период Великой Отечественной войны".
До речі, коли порівнюють воєнну техніку, то, звичайно, виринає питання порівняння економік супротивних сторін. І тут "наукові шамани" хором кричать про те, що Німеччина захопила в ході бойових дій у Європі і поставила собі на службу економіку ледь не всієї Європи. Але давайте глянемо у статтю полковника у відставці Г. М. Іваницкого "Об экономической подготовке Германии к нападению на СССР" ("Военная мысль", № 5, 1991), в якій сказано: "Став на путь милитаризма, нацистская Германия еще в мирное время создала значительный военно-экономический потенциал. Благодаря форсированным военным приготовлениям она приобрела существенное преимущество в вооружении по сравнению со всеми другими великими державами. Однако вывод, сделанный из этого генералом Г. Томасом (який, не дивлячись на "буржуазний" душок, попав живцем в історію СРСР. – ред.), заявившим, что в Германии создана самая мощная военная индустрия в мире, был ошибочным… В действительности соотношения экономического потенциала Германии в 1939 году и потенциалов ее вероятных противников на Западе – Англии, Франции и США – было 14:10:4:41(14:55(!)).
Что касается Советского Союза, то перед войной он по выработке электроэнергии даже превосходил соответствующий уровень Германии, а по выплавке стали практически сравнился с ней. По добыче нефти превосходство СССР было абсолютным". А що говорити про сільське господарство, сировинні ресурси? Ось чому німці були змушені планувати саме "бліцкриг", а не тривалі воєнні кампанії. Своїм супротивникам вони могли протиставити хіба досконалу організацію, дисциплінованість і бойовий дух. Тільки ж адвокати "вєлікой і нєдєлімой" з Центру захисту правди історії Великої Вітчизняної війни (є в Україні і таке чудо) і тут знайшлися: у німців був, мовляв, більший бойовий досвід. А що, у Червоної армії (ЧА) його не було? Хіба ЧА не брала участі чи не у всіх тодішніх регіональних конфліктах? А війни в Китаї, Монголії, в районі оз. Хасан на Далекому Сході, в Іспанії, Фінляндії, Західній Україні та Білорусі, в Європі? Це для хмелярів – не досвід. Їм треба якогось особливого досвіду. Скажімо такого, який мали нещасні "жертви сталінських репресій" в ЧА 1937–38 років, ті самі, які, найчастіше, не маючи навіть відповідної воєнної освіти і будучи (за спинами т. зв. "воєнспеців") такими собі ватажками напівкримінальних загонів "червоних партизанів", отримали вищі командні посади в ЧА за протекцією такого ж, як і вони, "військового", провокатора-організатора т. зв. "громадянської війни", майстра розстрілів політичних противників і взагалі всіх непокірних Льва Троцького (Бронштейна). Про "героїчні" дії цих "видатних воєнначальників", Тухачевського &К, свідчить їхня ганебна поразка на Віслі, коли їм довелося зустрітися на полі бою не зі слабо організованими та озброєними українськими повстанцями, а з молодою польською армією під командуванням переможців німців – французьких офіцерів і генералів. Відомі "герої" розправ над безборонним селянством України виявилися абсолютно безпомічними у радянсько-фінській війні і на початку російсько-німецької. Але чому захмелені захисники правди проливають рясні сльози за всіма тими якірами, гамарниками, шмідтами? Відповідь неважко отримати, заглянувши в статтю Іллі Левітаса "Расстрелянная армия" в газеті "Еврейские вести" № 19–20 (87–88) за 1995 рік. В ній розміщено довгий список "жертв сталінських репресій в РККА" під заголовком "Евреи – военачальники, погибшие в сталинских репрессиях". От вам і відповідь.
Нічого дивного, що названому "інтернаціоналу" українці в масі своїй служити не хотіли. І хоч з'являються і нині в московському "Военно-историческом журнале" статті про згаданий період під такими претензійними назвами, як стаття доктора історичних наук Н. Д. Козлова "Преданность народа была почти непоколебимой" у № 11 за 2001 рік, розповідається в них не про київських чи полтавських селян, а про рязанців та алтайців. І недарма, адже полковник А. Д. Борщов змушений був зацитувати документ: "От постоянной и жестокой бомбардировки пехота деморализована и упорства в обороне не проявляет. Отходящие беспорядочно подразделения, а иногда и части, приходится останавливать и поворачивать на фронт командирам всех степеней, хотя эти меры, несмотря даже на применение оружия, должного эффекта не дали. Начальник штаба 5-й армии докладывал 2 июля в штаб Юго-Западного фронта, что со стороны приписного состава 15-го стрелкового корпуса имеют место случаи проявления неустойчивости в обороне, предательства и убийства командного состава". "Выдача оружия приписному составу, – подчеркивалось далее, – создала резерв бандитизма (читай – повстанців – ред.)". Виходячи із сказаного, пропонувалося "освободить части корпуса от приписного состава".
За Комінтерн не хотіли воювати однаково і галичани, і наддніпрянці. І корені тієї нехоті не в їхній "зрадницькій" натурі, а у злочинній внутрішній політиці, яку проводив окупаційний більшовицький режим у міжвоєнний період в Україні.
Тому найбільшим "стимулом" для бійців і командирів ЧА була загроза нещадних репресій і до них, і, що особливо було боляче, до членів їхніх сімей. Проте червоноармійці і дезертирували, і в полон здавалися. Тим більше, що в початковий період війни ставлення німецького командування до військовополонених українців не було надто суворе, і діяв навіть документ, що українців, за умови підтвердження їхнього місцевого походження, відпускали додому.
А як вирішував питання військовополонених СРСР? Хоч Радянський Союз не денонсував підписану і ратифіковану ще царською Росією Гаазьку конвенцію, проте в цілому визнав попередні договори як такі, що ні до чого не зобов'язували і підлягали верифікації. Не був він схильний і трактувати попередні акти в межах цивільного права. З укладених 27 липня 1929 року Женевських конвенцій про покращення долі поранених на полі бою і хворих солдатів, а також поводження з військовополоненими СРСР підписав тільки першу. Другу угоду, яка розширювала рішення Гаазької конвенції, він не ратифікував. Тільки 1 липня 1941 року Рада Народних Комісарів СРСР "висловила готовність" (?!) дотримуватися Гаазької конвенції, протоколу женевської конвенції про заборону використання у війні газів і конвенцію про поводження з військовополоненими. Але це стосувалося тільки військовослужбовців іноземних армій, які б здалися в полон Червоній Армії.
Для червоноармійців "найгуманніший у світі" радянський уряд підготував документи іншого змісту. Так, у Положенні про військові злочини від 27 липня 1927 року (ст. 22) сказано: "Здача в полон… а рівно ж і перехід на бік ворога; кожен із цих злочинів тягне за собою розстріл з конфіскацією майна". А наказ Ставки Верховного Головнокомандування Червоної Армії № 270 від 16 серпня 1941 року вимагав більшого: "…командирів і політпрацівників, які здаються в полон ворогу, вважати злісними дезертирами, сім'ї яких підлягають арешту як сім'ї тих, хто порушив присягу і зрадив свою Батьківщину" і далі: "…якщо такий начальник і частина червоноармійців замість організації опору ворогові здається йому в полон – знищувати їх всіма способами, як наземними, так і повітряними, а сім'ї позбавити державного утримання і допомоги". Проте скільки крокодилових сліз пролила т. зв. "радянська" історіографія і пропаганда та їхні нинішні "українські" спадкоємці над нещасною долею полонених червоноармійців у німецьких концтаборах! Але ж німці просто виконували згаданий наказ радянської Ставки, і не більше. Для тих же, хто якось з полону втік, Ставка придумала "штрафні" батальйони та інші радощі, гідні високого статусу "защітніка Родіни". От про це ніяк не бажають розповідати новітні міфотворці на ниві історії Другої світової війни.
Зате вони постійно колотять тему "найманців фашистської Німеччини проти країн антигітлерівської коаліції і колаборантів фашизму". Ну що ж, згідно з книгою "Энциклопедия Третьего Рейха", виданою у Москві 1996 року, у німецьких військах СС було не менше 19 дивізій, особовий склад яких складали представники ледь не всіх європейських народів, у тому числі, 1-а піхотна дивізія СС "Росія" і 2-а піхотна дивізія СС "Росія". От де простір для "мисливців за колаборантами"! Одна Русская освободительная армия (РОА) генерала Власова чого варта! Є й інші дуже "спесфіскіє", словами відомого колись гумориста Райкіна, колаборанти – бойовики єврейської підпільної організації в Палестині "Іргун цвай леумі", яка у 1941 році запропонувала рейхсфюреру СС Гіммлеру угоду про співпрацю, а 1 лютого 1944 року офіційно оголосила війну Великій Британії. А чом би не дослідити співпрацю з німецькими фашистами таких політичних і державних діячів Ізраїлю, як Хаїм Вейцман, Бен Гуріон, Моше Шарет? Однак їхні земляки в Україні більше 60 років досліджують виключно Українську Повстанську Армію і дивізію "Галичина".
Але, як казав поет, тож нехай собі як знають, божеволіють, конають – нам своє робить. І зробимо. І на оновленій землі врага не буде супостата, а буде син і буде мати. І буде правда на землі!
Микола ЗАДОРОЖНИЙ
Статтю взято з: http://cun.org.ua/ukr/content/view/1719/31/