07/11/2007 | Skapirus

Матеріал був надрукований 12 червня цього року в кіровоградській обласній газеті (здається, "Народне слово", можу помилятися, оскільки я маю лише ксеру статті). Матеріал досить цікавий, можна було б подумати над розміщенням на стартовій, питання лиш в тому, чи варто?

---

Слово з народу Під знаком «поганяла»

Якось зателефонував до мене з Києва мій давній товариш генерал міліції, чорнобилець Юрій Багров, котрий свого часу займав високу посаду в системі кримінальної міліції України. – Привіт жителю міста під «поганялом»! – Не зрозумів, - відповідаю я. – Ти не знаєш, що таке «поганяло»? Це, по-блатному – псевдонім. Отож, ти живеш у місті, яке носить ім'я «поганяла». Бо Кіров - це не справжнє ім'я «трибуна революції». Як і Костриков. Насправді він - Цукерман. І Юрій Андрійович розповів мені, як йому до рук потрапили документи царської охранки, з яких стало відомо, що єврейському хлопчикові з Уржума дали прізвище жінки, котра привела його до дитячого притулку, - Костриков. Хтозна, можливо, вона хотіла убезпечити його від подальших обмежень, які існували щодо євреїв у Російській імперії. Адже відомо, що дід Володимира Ілліча лейб-гвардії лікар Аксель Бланк задля того, щоб вступити на навчання до військово-медичної академії, вихрестився. Завдяки цьому (зрозуміло, не тільки цьому) він не лише здобув відповідну освіту, а і його донька – мати Ульянова-Леніна стала фрейліною імператриці. У першому радянському уряді було всього два дворянина — Ленін і Лев Троцький, батько останнього виграв дворянське звання у карти. Та я не про це. Побутує думка, яку комуністи час від часу виносять на люди, ніби, якби на ХІІ з'їзді ВКП(6) переміг Кіров і очолив більшовицьку партію, хід розвитку радянської держави був би іншим. У всякому разі, не було б репресій 1936-1938 і наступних років. Брехня! Кіров був не менш кровожерним за «батька усіх народів». Він навіть за псевдонім узяв ім'я найжорстокішого перського царя Кіра, відрубану голову котрого його супротивники вкинули у бурдюк, наповнений кров'ю: «Ти хотів крові - пий тепер її досхочу». Про діяльність Кірова в період його перебування на Кавказі свідчать гори трупів у Дагестані, Азербайджані, Грузії, котрі залишила після себе 11-а армія, в якій членом реввійськради був Сергій Кіров. Вій також входив до реввійськрад у групах військ і в арміях на Кавказі, брав участь у бойових діях, спрямованих на повалення законного уряду Грузії. За даними царської охранки, першою справою Кострикова було пограбування поштової карети, за що його посадили в одну камеру з більшовиками. Царські власті особливо не переймалися більшовицькою партією через її малочисленність (в чому трагічно помилились). Адже навіть на час лютневої революції більшовиків було не більше двадцяти п’яти тисяч на всю Росію. Та коли на їхній рахунок пішли мільйони марок з Німеччини, котра хотіла вивести Росію з війни проти неї, коли було досягнуто домовленості Леніна з Парвусом, стався жовтневий переворот. Росія фактично вийшла з війни, більшовики фінансували (вже було чим – за рахунок експропріації) листопадову революцію 1918 року в Німеччині, потім через Карла Радека – нечисленну партію, котру очолив до того мало кому відомий Адольф Гітлер. Досередини 30-х років минулого століття Йосиф Сталін звертався до Гітлера не інакше, як «товариш». У Липецьку, Казані, Ульяновську у військових училищах навчалися наші майбутні вороги. Зокрема, й Гейнц Гудеріан, так званий автор «танкових кліщів», від яких загинули в районі Умані - Підвисокого 6-та і 12-а армії. Хоч насправді автором цієї тактики був маршал Тухачевський, розстріляний за наказом Сталіна. А що ж Кіров? Першу партійну чистку він пережив на Закавказзі, де після закінчення громадянської війни лилася кров. Закавказзя стало своєрідною репетицією до наступних репресій, у тому числі в Україні. Але назрівала партійна опозиція в Ленінграді, й туди Сталін послав свого вірного поплічника Кірова. Ленінград, хоч і був «колискою революції», загалом не вітав прихід більшовиків до влади. Крім того, у самій більшовицькій партії розпочалося розшарування. Такі впливові більшовики, як Каменєв і Зінов'єв (до речі, наш земляк), не визнавали Сталіна лідером партії. Їх потрібно було знешкодити. І саме це доручив Сталін Кірову. В результаті ленінградська партійна організація майже вся була репресована, її лідери розстріляні. Кіров став одноосібним господарем міста над Невою. У цьому статусі він проявив себе не тільки як жорстокий намісник, а й як сексуальний «монстр»: його коханками були майже всі гарні жінки у Смольному та майже всі актриси Маріїнського оперного театру. І загинув він не від кулі «ворога народу», а від пострілів зрадженого чоловіка, з жінкою якого спав «полум'яний трибун». Ім'я Кірова було надане нашому місту, аби закреслити інше - нашого земляка Григорія Зінов'єва (Радомисльського). Залишати й надалі радянську назву – грішно, адже так само можна було 6 місто на Інгулі найменувати й Цукерградом - принаймні Кіровоградщина тривалий час була лідером з виробництва цукру в СРСР. Але жарти жартами, а щось робити треба. В Росії вже не залишилося імені сталінського поплічника в назвах жодного міста. Наші сусіди перейменували й Калінін на Твер, Свердловськ - на Єкатеринбург. З Кіровоградом складніше. Постає питання: повернути йому «історичну» назву чи дати нову – найбільш відповідну і найменш заполітизовану? Щоб в усі наступні часи не виникала спокуса його знову перейменовувати. Єлисаветград, за свідченнями дослідників, – не перша назва міста на Інгулі. Покровительство святої Єлисавети може й 6уло б доречним у його імені, коли 6 до повернення Кіровограду назви Єлисаветград не докладали зусиль антиукраїнські, проімперські сили. Міняти назву міста потрібно. Але зважено, без галасу, з урахуванням у першу чергу аргументів науковців – істориків, етнографів, архівістів. Без спекулятивних референдумів, де, як правило, превалює не істина в першій інстанції, а емоції збудженого населення. Міняти, щоб перестати жити під знаком «поганяла». Інакше нам нічого не залишиться, як, зрештою, починати говорити «по фені». Сергій Колесников, член Національної спілки письменників України