МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Кримські татари в лавах УПА

11/18/2007 | Tatarchuk
Деревінський В. Ф.

КРИМСЬКІ ТАТАРИ В НАЦІОНАЛЬНИХ ПІДРОЗДІЛАХ УПА
Протистояння кримських татар і радянського режиму загострилось під час німецько-радянської війни. В той час кримські татари зі зброєю в руках розгорнули боротьбу з радянським тоталітаризмом у рядах власних партизанських загонів, німецькій армії чи в складі українського руху опору.

На сьогодні вже існують наукові праці, в яких розкривається перебування кримських татар у складі німецької армії, однак відсутні ґрунтовні дослідження про участь кримських татар у збройних підрозділах Української повстанської армії. В наявних працях з історії ОУН і УПА питанню перебування кримських татар у цих структурах надається лише оглядове висвітлення. Тому ця тема потребує ретельного комплексного дослідження. В пропонованій статті зроблено спробу розпочати дослідження цього питання і привернути уваги інших дослідників.

Розкриваючи участь кримських татар в УПА необхідно перш за все подати мотивацію та ідейні позиції українського визвольного руху, що давали можливість представникам різних народів перебувати в рядах УПА.

Розгортання національно-визвольної боротьби поодинокими народами проти набагато сильніших окупантів, призводило до викристалізування в провідних діячів цих рухів потреби узгодження і координації боротьби з іншими поневоленими націями. Керівники українських визвольних структур ще з часів козацтва залучали представників різних народів у свої лави з метою власного посилення та подолання загарбника. Для ОУН, задля здобуття своєї стратегічної мети – створення Української Самостійної Соборної Держави на українських етнічних територіях, потреба налагодження зазначеної співпраці визначалась як одна з пріоритетних. Тому ще в постановах першого Великого Збору ОУН від 1929 р., який поклав початок діяльності ОУН як цілісної визвольної структури було заявлено про необхідність попри утворення “системи власних мілітарних озброєнь” провадити курс на налагодження “доцільної союзницької політики”1. А вже у Маніфесті ОУН від грудня 1940 р. було проголошено конечним завданням боротьби ОУН й боротьби поневолених націй – здобути “свободу народам та людині”2. Це могло бути досягнуто, як твердила ОУН, лише шляхом спільної боротьби поневолених народів Східної Європи і Азії проти основного, спільного ворога їхньої незалежності. Тож не випадково провідники українського визвольного руху періоду Другої світової війни активно розгорнули діяльність по створенню фронту спільної боротьби поневолених народів проти радянського і нацистського тоталітаризмів.

Ідеолог українського націоналістичного руху 1940-х рр. Л.Полтава наголошував, що „український націоналістичний рух змагає до збільшення сил українського народу шляхом співпраці з визвольними рухами всіх інших народів, поневолених або загрожених більшовицьким імперіалізмом”3. Тому ОУН проголосила “усі поневолені Москвою (СРСР – авт.) народи – це наші союзники”4.

Висуваючи гасло необхідності створення визвольного фронту, ОУН розробила відповідну концепцію: 1.Основою спільного фронту є подібність становища, боротьба проти спільного ворога та спільність мети кожного народу; 2. Спільний фронт не вимагає від жодного народу зречення чи обмеження мети його визвольних змагань, а навпаки дає їй підтримку з боку інших народів; 3. Спільний фронт основується на рівноправності стосунків, а тому не спиняє і не обмежує власної ініціативи планування визвольної боротьби кожного народу, адже вона є його прерогативою, тому взаємна допомога і координація дій утримується у таких формах і межах як це доцільно і вигідно кожному національно-визвольному рухові; 4. Спільний фронт не вимагає від жодного народу витрачати його визвольну енергію там, де для його визвольної боротьби не є доцільно5. Основною метою фронту спільної боротьби поневолених народів є створення національних держав усіх народів на їх етнографічних територіях.

З розгортанням збройної боротьби ОУН та УПА розпочали доносити свою політичну позицію представникам інших народів за допомогою агітаційно-пропагандистської діяльності. ОУН та УПА закликали здійснювати боротьбу проти радянського та німецького імперіалізму, оскільки вони є ворожими поневоленим народам Східної Європи і Азії, бо ведуть боротьбу за світове панування. Стверджувалось, що СРСР так як і Німеччина намагаються використати народи Європи і Азії в своїх загарбницьких цілях за допомогою фальшивої пропаганди про те, що ці країни борються за визволення поневолених народів. З огляду на це ОУН і УПА закликали ці народи не вступати на службу у військові підрозділи Німеччини і СРСР, або залишати їх лави та приєднуватися до визвольних рухів поневолених народів або хоча б допомагати чи не чинити перешкод їхній діяльності.

На терені діяльності УПА кримські татари перебували переважно в складі національних легіонів вермахту, серед яких ОУН і УПА активно здійснювала агітаційно-пропагандистську діяльність. Ці легіони були сформовані з представників різних народів, у тому числі кримських татар, переважно з колишніх червоноармійців, що потрапили в німецький полон, та осіб, які добровільно виявили бажання воювати в німецькій армії проти СРСР. Зокрема, при німецькій армії було сформовано туркестанський, вірменський, Ідель-Урал-татарський та інші національні легіони. Всього німецькому командуванню вдалося створити з кубанських, донських і терських козаків – 216 військових частин, туркестанських і татарських (з Татарії і кримських татар) – 42 частини, грузинських – 11, з народів Північного Кавказу – 12, азербайджанських – 13 та вірменських – 86. Ці легіони не користувалися довір’ям німецького командування, через що їх переважно використовували для охорони різноманітних транспортних, військових і адміністративних об’єктів. З цією метою зазначені формування дислокувалися й на території України.

Керівництво ОУН і командування УПА безпосередньо зверталося до кримських татар у таких листівках: „Узбеки, казахи, туркмени, таджики, башкири, татари, народи Уралу, Волги і Сибіру, народи Азії!” (липень 1943 р), „До азербайджанців, грузинів, донців, казахів, калмиків, татар, узбеків і всіх інших добровольців при німецьких військових частинах” (липень 1944 р.) та інших7. Ці листівки були надруковані російською мовою.

Агітаційно-пропагандистські дії ОУН та УПА, а також поразки Німеччина на східному фронті, в результаті яких вона стала приречена на розгром у Другій світовій війні, привели до того, що солдати даних формувань остаточно втратили віру в те, що німецька влада може принести для їхніх народів позитивні зміни. За таких обставин вони стали масового переходити поодинці чи групами в УПА з середини 1943 р. Потрібно зауважити, що кримські татари стали переходити в УПА з весни 1943 р., тобто ще до часу виходу звернених до них листівок. За твердженням Л.Шанковського, татари були мабуть першими перебіжчиками до УПА з національних легіонів вермахту8.

На сьогодні ще відсутня узагальнююча детальна інформація про те коли, за яких обставин і скільки перейшло в УПА солдатів даних формувань, зокрема кримських татар, оскільки виявлено наразі незначний перелік фактичного матеріалу про цей тривалий процес. Хоча й ці відомі поодинокі факти дають можливість сформувати уявлення про цілісну картину створення в УПА національних загонів.

З перебіжчиків створювалися окремі національні підрозділи (курені, сотні, чоти тощо), на чолі з командирами відповідної національності, а в бій вони йшли під своїми національними прапорами. На початку 1944 р., у час найбільшого чисельного розвитку українського визвольного руху, в складі УПА нараховувалось 15 національних загонів загальною чисельністю близько 20 тисяч вояків9. Радянські документи також підтверджують такий значний кількісний склад національних загонів УПА. Так, за свідченням командира одного з партизанських з’єднань О.Сабурова “серед бійців УПА є 40 відсотків неукраїнської національності (узбеки, грузини, осетини, черкеси, росіяни)”10. На жаль, ще не можемо назвати чисельність кримських татар в національних підрозділах УПА. Л.Шанковського стверджує, що не було відділу УПА, в якому не було б татарських бійців, головно кулеметників11.

Кримські татари, що перебували у складі національних відділів УПА, відзначалися хоробрістю в боях з військами двох тоталітарних держав. Керівництво українського визвольного руху дуже високо оцінювало їхню військову підготовку і бойові вміння. Як зазначав начальник оперативного відділу штабу УПА-Північ полковник УПА М.Омелюсік: “Це був прекрасний бойовий матеріал, військово вишколений та набулий практичного знання у війні”12. З огляду на це, окремі члени колишніх національних батальйонів Вермахту, а до того офіцери і сержанти Червоної армії, залучалися до школення підстаршинських і старшинських кадрів УПА.

Представники кримських татар брали участь в організованій ОУН і УПА у 1943 р. Конференції поневолених народів Східної Європи і Азії, на якій були ретельно обговорені умови спільної боротьби проти радянського і нацистського імперіалізмів. Зокрема, татарська делегація складалася з чотирьох осіб. Активну участь в її роботі взяв голова татарської делегації Тукай.

Представники кримських татар брали участь і в інших з’їздах представників поневолених народів, що проводилися з ініціативи ОУН і УПА. Так у березні 1944 р. відбувся такий з’їзд, на якому було вироблено програму спільних дій у боротьбі з радянською владою.

Після приходу радянської влади на терен діяльності УПА головним командуванням УПА було прийнято рішення про перехід деяких національних загонів у свої країни з метою організувати та активізувати там рух спротиву проти радянської влади. В зв’язку з цим літом і восени 1944 р. поодинокі збройні частини кримських татар, калмиків, чеченців, грузинів, азербайджанців та інших вирушили в далекі рейди на Схід13. Після закінчення війни у Європі головне командування УПА розформувало національні загони, давши їх членам право вибору: воювати далі в УПА або повертатися у власні землі. Певна частина кримських татар залишилася в УПА і продовжила боротьбу в збройних загонах українського визвольного руху проти радянської влади, що вивезла їхній народ з рідної землі.

Етнонаціональна політика ОУН і УПА в напрямі створення фронту спільної боротьби поневолених народів справила помітний вплив на ефективність боротьби українського національно-визвольного руху в роки Другої світової війни. Адже саме завдяки такій доцільній етнонаціональній політиці ОУН і УПА було обмежено боротьбу між українським національно-визвольним рухом і представниками інших поневолених народів, у тому числі кримських татар, які перебували в складі окупаційних армій на території України. Це закладало основи дружби і взаємодопомоги між різними націями та вело до посилення спільних зусиль у боротьбі за незалежність своїх народів. Таким чином, хоча ОУН і УПА не вдалося створити реально діючого фронту спільної боротьби поневолених народів на території СРСР, проте були закладені реальні для цього передумови. Підвалини цього фронту стали основою подальшої співпраці представників поневолених народів у еміграції та діяльності визвольних рухів різних народів, які боролися за своє державне визволення на території Радянського Союзу. Також спільна боротьба українців і кримських татар в лавах українського визвольного руху є реальним свідченням можливості співжиття і співпраці двох народів в Українській національній державі.


--------------------------------------------------------------------------------

1 ОУН у світлі постанов Великих Зборів і Конференцій та інших документів з боротьби (1929-55рр.): Зб. док. – б/м., 1955. – С. 12.

2 ОУН у світлі постанов Великих Зборів і Конференцій та інших документів з боротьби (1929-55рр.): Зб. док. – б/м, 1955. – С.21.

3 Полтава Л. (П.Федун) Елементи революційності українського націоналізму // Літопис Української повстанської армії. – Торонто; Львів, 1996. – Т. 24. – С. 427.

4 Старух Я. Боротьба з Москвою. – б\м, 1941. – С. 31.

5 Бандера С. Перспективи української революції. – Дрогобич, 1999. – С. 553-554.

6 Руденко Н. Армія фашистського агресора: обличчя ворога // Український історичний журнал. – 1991. – № 6 – С. 38.

7 ЦДАВО України Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 110. – Арк. 4, 19.

8 Шанковський Л. Історія українського війська. – К, 1991. – С.52.

9 Мірчук П. У вирі воєнного лихоліття. – Львів, 1991. – С. 44.

10 Бутко С. Проблеми міжнаціональних відносин у політиці ОУН-УПА // Україна у Другій світовій війні: уроки історії та сучасність: Мат. між нар. наук. конф., Київ, 27-28 жовт. 1994р. / Відп. ред. М. Коваль. – К.: Ін-т історії НАН України, 1995. – С. 199.

11 Шанковський Л. Історія українського війська. – К, 1991. – С.52.

12 Омелюсік М. УПА на Волині в 1943р. // Літопис Української повстанської армії: В 32 т. – Торонто Т. 1, кн. 1. – 1978 – С.36.

13 Мірчук П. УПА. 1942-1952. – Мюнхен, 1953. – С.132.

http://www.cidct.org.ua/uk/publications/Panchuk/34.html

Відповіді

  • 2007.11.18 | igorg

    Щиро дякую!

  • 2008.02.13 | Tatarchuk

    ОУН-м та ОУН-б в Криму (1941-1944)

    ОУН в Крыму
    Олег Романько

    Украинские националистические организации на территории Крыма (1941 — 1944): политический и военный аспекты вопроса

    (Крымская газета, №26 (18111), 12 февраля 2008)

    Деятельносги украинских националистов в период Второй мировой войны посвяшено множество работ, В отношении интереса к их организациям как со стороны историков, так и пропагандистов им «повезло» гораздо больше чем каким-либо другим националистическим движениям. В советское время это происхолило по одним причинам. Нет нужлы объяснять, что в наше время этот интерес возникает совершенно с противоположной стороны.

    Начиная с 1945 г., изучены почти все аспекты истории украинских националистических организаций. Однако все они касаются, в основном, их деятельности на территории собственно Украины. Ряд же фактов свидетельствует о том, что на протяжении всего периода немецкой оккупации они пытались распространить свое влияние и на Крым, уже тогда считая его сферой украинских интересов. Рассмотреть эти факты в политической и военной плоскостях, а также в связи с использованием германским военно-политическим руководством «украинского фактора» в оккупационной политике на территории Крыма и входит в задачи данного исследования.
    Первые попытки украинских националистических организаций проникнуть в Крым относятся к лету 1941 г. Все они связаны с деятельностью Организации украинских националистов (ОУН), которая в данный период была наиболее активной.
    Так, в это время в рядах наступавшей на Крым 11-й немецкой армии действовало несколько так называемых походных групп ОУН. Несмотря на то, что эти группы номинально входили в состав более крупной «Южной походной группы ОУН», в своих действиях они были вполне самостоятельны. В их задачи, пишут современные украинские историки А. Дуда и В. Старик, «входило продвижение вдоль побережья Черного моря вплоть до Кубани». На всем протяжении пути своего следования члены этих групп должны были вести пропаганду украинской национальной идеи, а также пытаться проникать в создаваемые немецкими оккупационными властями органы «местного самоуправления и вспомогательную полицию с целью их последующей украинизации».
    Следует сказать, что вся «Южная походная группа ОУН» принадлежала к мельниковской ветви этой организации, а ее отдельные подразделения возглавляли выходцы из Буковины: Б. Сирецкий, И. Полюй, О. Масикевич и С. Никорович — все видные общественные деятели, большинство из которых только что были выпущены немцами из советских тюрем. Возглавляемые ими группы действовали очень скрытно, часто под видом переводчиков при немецких воинских частях, членов рабочих команд и сотрудников «экономических штабов».

    ИССЛЕДУЯ деятельность этих походных групп, нельзя не отметить, что до сентября-октября 1941 г. немецкие военные и гражданские власти очень лояльно относились к проявляемой ими активности. Однако вскоре ситуация изменилась. Главным образом это было связано с попыткой бандеровской ОУН провозгласить 30 июня 1941 г. во Львове независимую Украину. Это событие, в целом, заставило немцев очень настроженно относиться ко всем проявлениям украинской национальной идеи. Что же касается крымской ситуации, то здесь наряду с общим резонансом от львовских событий существенную роль сыграло включение полуострова в систему «нового немецкого порядка». Создание 1 сентября 1941 г. рейхскомиссариата «Украина» (Reichskomissariat «Ukraine»), в котором Крым фигурировал как часть организационно входившего в него генерального округа «Таврия» (Generalbezirk «Taurien»), недвусмысленно показало, что немцы не допустят на полуострове постороннего влияния. В январе 1942 г. в Крыму появились 6 новых походных групп ОУН. Однако на этот раз все их члены принадлежали к бандеровской ветви этой организации и являлись выходцами либо из Галиции, либо с Правобережной Украины. Каждая из групп насчитывала в среднем по 6 человек. Они пытались создать в Крыму подпольное движение, однако, по словам украинского эмигрантского историка В. Косыка, их действия со стороны крымчан были поддержаны лишь единицами.

    ПРИ этом будет небезынтересным отметить, что некоторые представители крымскотатарских националистов выступили за тесное сотрудничество с членами ОУН . Тем не менее, эта позиция не нашла отклика У влиятельных политических лидеров крымских татар, которые делали ставку на поддержку со стороны Германии. Отношения с ОУН на этом этапе войны могли только скомпрометировать татарское национальное движение в глазах немецкого военно-политического руководства.
    В ответ на подпольную деятельность ОУН со стороны немецких оккупационных властей незамедлительно последовали репрессии. Так, член одной из походных групп, проникших в Крым, был арестован еще по дороге в Симферополь. Другая походная группа численностью в 14 человек (руководители Р. Бордаховский и Наконечный) была в полном составе арестована и расстреляна гестапо в Джан-кое в начале декабря 1941 г. В начале следующего года в Симферополе по приказу Службы безопасности (СД) был закрыт местный украинский театр, а ряд его актеров был арестован за связи с ОУН. Одним из немногих уцелевших был член «Южной походной группы» Б. Суховерский, который еще в течение 1942 г. продолжал организационную работу в Крыму.
    Таким образом, ни одной из проникших в Крым походных групп ОУН не удалось создать здесь действенное и влиятельное националистическое подполье. Все попытки, направленные на это, беспощадно пресекались оккупационными властями. Единственным же достижением украинских националистов в Крыму, с политической точки зрения, стало создание местного Украинского комитета, в который вошли люди, не связанные с ОУН и находившиеся под полным контролем немцев. В данном случае события развивались следующим образом.
    1 июля 1942 г. городской комендант Симферополя издал распоряжение, согласно которому «все украинцы... которые живут в городе... но которые почему-то зарегистрированы как русские... могут обратиться с прошением в комиссию при Главном управлении полиции Симферополя... Личности, украинская национальность которых будет доказана, получат новые паспорта с верно указанной национальностью».

    НА ТОМ основании, что они «нерусские», местные украинские общественные деятели 27 сентября 1942 г. образовали свой национальный комитет, в ведение которого перешли все торгово-промышленные предприятия и ранее открытое Бюро помощи украинскому населению города. А чтобы дело украинизации шло успешнее, лидеры комитета открыли специальный «украинский магазин» и объявили, что «только украинцам будут выдавать муку и другие продукты». Как писал очевидец этих событий, «из-за этого в украинцы записывались люди, которые сами и отцы которых никогда не видели земель Украины и которым при других обстоятельствах и в голову бы не пришло обратиться в украинцев». Следует сказать, что столь позднее, по сравнению с другими национальными организациями, создание Украинского комитета в Симферополе объясняется прежде всего тем недоверием, с которым немцы относились к украинским националистам после активизации ОУН ■ как в Украине, так и в Крыму.
    Деятельность комитета носила исключительно культурный и экономический характер. Что же касается политических вопросов, то об участии в их решении не могло быть и речи. Поэтому к концу 1943 г. комитет влачил жалкое существование, а его члены никого, кроме себя самих, не представляли.
    Из сказанного видно, что создание Украинского комитета не являлось заслугой националистов, а было составной частью немецкой политики, направленной на использование «украинского фактора» на территории Крыма. Другим аспектом этой политики, ее продолжением в военной плоскости стало создание и использование украинских добровольческих формирований в вермахте и немецкой полиции.
    Так, еще в составе воевавшей в Крыму в 1941 — 1942 гг. 11 -й немецкой армии действовало несколько небольших частей украинских добровольцев. Самым известным из них являлся «Украинский добровольческих корпус» сотника Тименко, численность которого не превышала пехотного батальона. В январе 1942 г. это подразделение участвовало в боях против советского десанта под Феодосией, где, как писала газета «Винницкие вести*, «наголову разбило батальон Красной армии».
    17 ноября 1941 г. Главное командование 11-й армии издало «Указание по созданию вспомогательных команд». Эти команды организовывались для усиления немецких сил по охране тыла, «а также для поддержания спокойствия и порядка в занятых областях». Численность команд должна была быть небольшой, а их членам только за редким исключением выдавали стрелковое оружие. Вместо этого основным вооружением для них должны были служить резиновые и деревянные дубинки. Из «Указаний», а
    также многих других подобных документов германского командования явствует, что персонал в эти команды набирался без учета национальной принадлежности. Однако главным требованием для всех вступавших в них было то, чтобы они не были членами коммунистической партии, уголовными преступниками и приверженцами так называемого движения «Бандеры».
    К лету 1942 г. была окончательно организована система охраны общественного порядка на территории Крыма. Функции по его «полицейскому обеспечению» были возложены на фюрера СС и полиции «Таврия» (SS und Polizeifuhrer Taurien), который находился в подчинении главного фюрера СС и полиции «Россия-Юг» (Hohere SS und Polizeifuhrer «Rubland-Sud»).
    Помимо немецкого персонала, в разных ветвях немецкой полиции (охранная полиция, жандармерия, железнодорожная охрана и т. п.) служили и местные добровольцы. При этом следует сказать, что, в отличие от армейского командования, эти добровольцы были организованы по национальному признаку. Так, по подсчетам американского историка А. Муньоса, в ноябре 1942 г. в подчинении фюрера СС и полиции Симферополя находились в охранной полиции 348 немцев и 676 украинцев, в жандармерии — 421 немец и 6468 украинцев.
    Однако все эти лица при их приеме в полицию, опять-таки, проходили строгую проверку на принадлежность не только к органам советской власти, но и к ОУН. Поэтому в своей основной массе они вряд ли были национально сознательными украинцами. Следует подчеркнуть, что термин «украинская полиция» для крымской ситуации является больше условным, чем официальным. Дело в том, что немцы, за исключением специально оговоренных случаев, называли «украинскими» все полицейские формирования, созданные на территории рейхскомиссариата «Украина». Обычно в этих частях служили представители и других национальностей.

    ЕЩЕ одной категорией украинских добровольческих формирований на территории полуострова являлись части, находившиеся в подчинении Командующего войсками вермахта в Крыму. Однако в данном случае это были пришлые формирования, которые, в отличие от полиции, были укомплектованы не местными добровольцами, а эвакуированы в Крым с Таманского полуострова вместе с 17-й немецкой армией в октябре-декабре 1943 г. Следует сказать, что это было своего рода уникальное объединение вермахта, так как 16% (28436 человек) от общей численности составляли «восточные» добровольцы. В том числе 2200 — 2800 человек украинского персонала.
    Поскольку украинские роты и батальоны являлись частью германских вооруженных сил, пропаганда идей украинского национализма была в них строго запрещена и пресекалась самым решительным образом. В апреле-мае 1944 г. все эти подразделения были уничтожены в ходе советского наступления.

    ПРОАНАЛИЗИРОВАВ вышеприведенные факты, следует признать, что из попыток украинских националистических организаций проникнуть в Крым и распространить здесь свое политическое влияние ничего не получилось. Это произошло по целому ряду причин. Главными из них, на наш взгляд, являются следующие. Во-первых, как уже было сказано выше, мало кто из крымчан поддержал оуновцев, идеи радикального национализма которых не нашли сколько-нибудь значительного отклика в основной массе населения. Во-вторых, как известно, обе ветви ОУН ненавидели друг друга. Эта их ненависть подчас доходила до прямого физического устранения членов конкурирующей ветви или их выдачи немецким касательным ооганам.
    Все это, естественно, не способствовало плодотворной совместной работе мельниковских и бандеровских походных групп на территории Крыма. И, наконец в-третьих, следует также учесть, что именно в этот период германские оккупационные власти всеми силами начали борьбу с деятельностью ОУН, поставив ее, фактически, вне закона. Причину этого следует искать в тех претензиях на самостоятельность, которые начала высказывать эта организация после всей той помощи, которую оказали ей немцы. Что же касается разрешения на создание Украинского комитета, то его следует признать чисто немецкой инициативой, к тому же носящей не политический, а пропагандистский характер.
    Еще меньших результатов, чем в случае с гражданским населением, националисты добились в деле подчинения своему влиянию украинских добровольческих формирований, входивших в состав немецкой полиции или вооруженных сил. Все факты свидетельствуют о том, что эти формирования находились под полным контролем соответствующих немецких органов, и ни одна из политических групп украинских националистов не имела на них влияния даже в сфере культуры.
    В целом же, ни одна из форм украинского национализма не получила на территории Крыма сколько-нибудь серьезного развития, даже в сравнении с организациями других национальных групп.
  • 2008.02.27 | Tatarchuk

    ЧИ БУЛА ОУН В КРИМУ?

    ЧИ БУЛА ОУН В КРИМУ?
    Дмитро ОМЕЛЬЧУК, Наталя ШЕВЦОВА

    Реабілітація дійових осіб цієї історії завершилась тільки в 1995 році Леоніда Ларжевського було заарештовано у Києві у вересні 1945 року і звинувачено у причетності до ОУН. Зважаючи на те, що основні факти його націоналістичної діяльності відбувалися в Криму, арештанта було етаповано до Сімферополя. Вже на перших допитах було з'ясовано, що походить Ларжевський з сім'ї розкуркуленого. І хоча до революції його батько Феодосій Ларжевський працював машиністом на залізниці і тільки в часи НЕПу узявся за сільське господарство, він був висланий в Архангельську область. Двоюрідні брат і сестра, як члени націоналістичних організацій, були засуджені в кінці 30-х років до 10 років позбавлення волі. Тому не дивним для слідчих виглядав той факт, що у 1941 році Леонід ухилився від призову до Червоної Армії (йому тоді виповнилось 23 роки), а з приходом німців у Дніпропетровськ, де він тоді навчався, Ларжевский вступив у лави ОУН.
    Юнак розповсюджував антирадянську літературу, вів пропаганду серед українського населення, у тому числі серед студентів Дніпропетровського університету. Він займався з грудня 1941 року і до лютого 1942 року на курсах ідеологічного навчання по підготовці керівних кадрів ОУН. По закінченні курсів Ларжевський сам вербував людей в організацію, працював в загоні самооборони. У вересні 1942-го його було призначено членом Південного крайового проводу ОУН, де він займався перекладом на російську мову українських листівок із закликом до козаків Дону підніматися на боротьбу з більшовиками. Як члена Південного крайового проводу, Ларжевського було призначено заступником керівника служби безпеки. Він мав забезпечувати нелегальну роботу крайового проводу ОУН, виявлення серед членів організації неблагонадійних осіб та їх фізичне знищення, звільнення з-за ґрат заарештованих учасників ОУН.
    В середині 1943 року Ларжевського направили в Сімферополь керівником Кримського обласного проводу ОУН. Тут вкрай потрібно було посилити роботу, бо справи в Криму йшли дуже погано. Це стверджують й історики. Зокрема, відомий фахівець з історії ОУН Володимир Косик у своїй фундаментальній праці "Україна і Німеччина у Другій світовій війні" зазначає, що "шість похідних груп ОУН Бандери, кожна з яких складалась з шести осіб, з'явилися в Криму, де вони намагалися створити підпільну мережу" (с. 221). Більше ніяких відомостей добре поінформований автор не наводить. Відомо про створення лише двох осередків - в Сімферополі та Джанкої (останній незабаром був ліквідований німцями). Врешті вся діяльність свідомих українців не виходила за межі Сімферополя.
    Володимир Сергійчук, упорядник солідної збірки документів "ОУН-УПА в роки війни", наводить інформацію про діяльність ОУН в Криму, датовану 1942 роком. Цей документ також свідчить про труднощі в діяльності активістів національного руху на теренах Криму. В ньому стверджується, що "українці в Криму представляються не найкраще... Вони в загальному перестрашені, без ініціативи..." (с. 268). Для підтвердження цієї тези можна навести такий приклад. 28 червня 1942 року в окупаційній газеті "Голос Криму" було надруковане розпорядження коменданта Сімферополя: "Всі українці, які мешкають у приміських селах 2, 4, 5 і 6 відділень поліції м. Сімферополя і які чомусь зареєструвалися як росіяни та мають на руках відповідно до цього паспорти, при бажанні і наявності до того доказів, можуть звернутися із заявою до комісії того сільського управління, в районі якого вони проживають, з проханням про встановлення їм правильної національності, в термін з 29 червня по 4 липня 1942 року. Після 4 липня комісія свою роботу припиняє і ніякі заяви розглядатися більше не будуть. Особам, українську національність яких буде доведено, відповідні відділення поліції зроблять в паспортах виправлення національності". Нам невідомо, яка кількість людей скористалася з цієї можливості. Але якби таких випадків було багато, то про них обов'язково б повідомлялося, як це робилося з тими, хто зумів довести своє німецьке походження і отримав привілейований статус "фольксдойче". Українці таких привілеїв не мали, а фаворитами німців у Криму були татари.
    Незважаючи на такі несприятливі обставини, нечисленний, але сповнений запалу український актив почав боротися за відродження національного життя в Сімферополі. Як подію великого значення вважали першу виставу - оперу "Запорожець за Дунаєм", поставлену 2 червня 1942 року українським музично-драматичним театром. Щоправда, проіснував він недовго і був закритий.
    Газета "Голос Криму" 7 липня 1942 року повідомляла про відкриття при міський управі Сімферополя Бюро допомоги українському населенню. В 1942 році в Сімферополі упродовж певного часу працювала українська початкова школа. Було бажання відкрити автокефальну церкву, але бракувало священика. До того ж це викликало супротив у інших віруючих.
    Отже, не дивно, що керівництво ОУН шукало шляхи посилення роботи, яка в Криму виглядала вкрай незадовільно. Тому і відрядили сюди молодого, енергійного Леоніда Ларжевського із завданням посилити політичну складову в роботі.
    Одним з найважливіших завдань Кримської організації ОУН було налагодження зв'язків з націоналістичними партіями та організаціями Криму, насамперед, з татарами, грузинами та вірменами. Центральний провід чомусь вважав, що саме представники цих національностей складають більшість населення Криму і що серед них було найбільше число невдоволених радянською владою ще з років громадянської війни. Треба було допомогти їм у створенні націоналістичних організацій та об'єднатися в боротьбі з радянською владою за умов, що в Криму буде встановлена автономія в складі Української незалежної держави. ОУН мала завдання за допомогою татарських націоналістичних організацій налагодити контакти с представниками турецької держави, які в червні 1942 року приїжджали до Криму дивитися місця бойових дій в районах Севастополя та Керчі, а також цікавились мусульманським комітетом Криму. Інтерес Організації українських націоналістів до Криму легко пояснити не стільки з точки зору проживання там великої, як вважалось, діаспори етнічних українців, скільки, перш за все, з військово-стратегічної - як до плацдарму майбутньої Української самостійної держави. Адже кому належить Крим, тому й належить Чорне море.
    Слідство, тим часом, цікавили факти особистої діяльності Леоніда Ларжевського. Він показав, що активно займався зміцненням організації, вербував нових членів, збирав зброю, випустив більше 500 примірників листівок націоналістичного змісту.
    1945 рік був часом масштабної боротьби радянської влади з ОУН. Всі повинні були зробити свій внесок в цю справу, в тому числі і кримські чекісти. Проте з Ларжевським їх спіткала невдача - солідного ОУНівского підпілля тут не існувало і викривати фактично не було що. Тому, як вони це вміли, було вирішено додати справі розмаху. В цьому гебісти не без підстав розраховували на "допомогу" самого Ларжевського. Справа в тому, що ще у вересні 1944 року при невідомих авторам статті обставинах він дав згоду працювати на НКВС. Деякі припущення дозволяє робити зміст солідного дослідження Івана Біласа "Репресивно-каральна система в Україні 1917 - 1953: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз". Автор, спираючись на архівні документи спецслужб, стверджує, що НКВС сам інспірував створення підпільної мережі ОУН у центральних та східних областях України. Це робилося для того, щоб мати можливість проникнути до керівництва організації та знешкодити її (частина перша, с. 357 - 358). Одна з таких підконтрольних організацій діяла в Кривому Розі, де певний час працював Ларжевський. Отже, можна припустити, що його діяльність для чекістів не була таємницею. Не виключено, що він пішов на співробітництво з органами, щоб уникнути арешту. Проте Леонід Феодосійович не виконав своїх обов'язків, а використовував свій зв'язок з органами у інтересах ОУН. Він розповів керівному робітнику крайового проводу ОУН Є. Макаренку про свою співпрацю з органами НКВС та разом з ним підготував теракт на оперативника, з яким він мав зв'язок.
    Слідчі мали рацію, коли розраховували на те, що Ларжевський, аби пом'якшити вирок, допоможе їм, хоча б на словах, створити ОУНівське підпілля, що нібито існувало в Криму. Так в справі з'явилось ще чотири особи. Заарештовані в січні - березні 1946 року, вони повинні були підтвердити існування в Сімферополі націоналістичної організації. Проте аналізуючи хід слідства, неважко помітити, що переважна більшість висунутих проти них звинувачень стосувалась співробітництва з німецькими окупантами. Ці люди і були як раз тими гвинтиками, без яких окупаційний режим взагалі не зміг би існувати. Сергій Курдибанський завідував торговельним відділом Сімферопольської міської управи. Іван Тихонович працював кореспондентом газети "Голос Криму", а згодом став директором української школи. Саме робота на цій посаді, а також співробітництво з працівником СД, який "курирував" молодь, стала головним пунктом його звинувачення. Леонтій Чепелевський був призначений німцями на посаду інспектора господарської організації ВІКО - в його обов'язки входив контроль за випічкою хліба в місті. Він був серед тих, хто намагався відкрити автокефальну церкву. Михайло Коробань в тій же ВІКО був старшим інженером МТС (як бачимо, німці зберегли і тут радянську структуру).
    Розкручуючи реальні факти колабораціонізму, слідство не змогло добути вагомих доказів саме ОУНівської діяльності. В протоколах допитів, а згодом і у звинувачувальному вироку читаємо таке: "Як учасник ОУН приймав участь в роботі українського комітету, брав участь у його засіданнях", "переховував націоналістичну літературу". Більше ніяких доказів причетності до організації, за винятком свідчень Ларжевського, отримано не було. Чепелевський своє членство в ОУН так і не визнав. "Націоналістична література", про яку йшлось - це перш за все газети "Краківські вісті", "Львівські вісті", які дійсно завозились в Крим. Листівки ж було випущено лише у 1943 році за участю Ларжевского.
    Як бачимо, доказів не густо. Проте в ті часи, як відомо, їх і не потрібно було багато. Людей часто засуджували не тільки до позбавлення волі, а й до страти після одного - двох коротеньких допитів (часто й без визнання провини). Досвіду перенесення центру ваги обвинувачення з одних епізодів на інші у слідчих теж не бракувало. Так було і в нашому випадку. Слідство найбільше цікавили факти колабораціонізму, а центральним пунктом звинувачення була участь в Організації українських націоналістів в Криму. Дивним можна вважати те, що слідство не намагалося штучно розширювати організацію, "викрити" всіх її учасників, а обмежилось тільки "керівництвом". Зауважимо, що була ще одна справа, по якій проходило троє осіб. Двох молодих жінок було звинувачено, що вони, "проживаючи в окупованому Сімферополі, у листопаді 1941 року були ознайомлені з цілями та задачами ОУН, розділяли антирадянські погляди українських націоналістів...". Вироки: 8 і 10 років ув'язнення. А для Володимира Шарафаня, який був засуджений до розстрілу, центральним пунктом стало звинувачення у добровільній здачі в полон в листопаді 1941 року під Судаком. Вже потім йому в провину ставилася участь у створенні українського комітету в Сімферополі і участь в ОУН. Цікава і така деталь. Після звільнення Криму від окупантів Шарафана було знову призвано до Червоної Армії і вже там його знайшли і заарештували. В цих двох справах взагалі згадуються прізвища трохи більше десятка осіб. Можна припустити, що слідчим більше і не треба було. Роботи по викриттю тих, хто співпрацював з фашистами в період окупації, було більше ніж достатньо. Загалом по різних справах в Криму в перші повоєнні роки проходило більше тисячі осіб. А ця справа давала можливість керівництву відзвітувати нагору про успішну боротьбу з "українським буржуазним націоналізмом". А що обвинувачуваних так небагато? Так, даруйте, це ж Крим, а не Волинь чи Тернопільщина. До того ж півострів взагалі в ті роки ще був територією Російської Федерації.
    Слідство тривало до липня 1946 року і велося вельми інтенсивно. Якщо Курдибанського на допити викликали сім разів, Коробаня - 12, то Тихоновича - 16, Ларжевського - 25, а Чепелевського аж 31, не рахуючи зведення віч-на-віч.
    12 липня 1946 року трибунал військ НКВС Криму розглянув справу членів ОУНівської організації в Криму. Леоніда Чепелевського було засуджено на вісім років ув'язнення, решту учасників - до десяти років.
    Звільнившись, Михайло Коробань звернувся з проханням про реабілітацію до Генерального прокурора країни, мотивуючи тим, що його слідчі піддавали тортурам і він був змушений підписати зізнання. І хоча подібні факти перевірити повністю не вдалося, Михайла Андрійовича рішенням Верховного Суду СРСР було реабілітовано у грудні 1958 року. Незабаром справу знову довелося діставати з архівних полиць. На цей раз на запит прокуратури Магаданської області. Там після закінчення терміну ув'язнення залишився жити Леонід Ларжевський. Судимість з нього було знято у 1960 році. Про інших осіб, хто проходив по справі, дотепер нічого не відомо. З проханням про перегляд справи ні вони самі, ні їхні родичі нікуди не зверталися. Тільки в 1995 році на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" їх було реабілітовано, і напевно, посмертно, бо наймолодшому з них, Леонтію Чепелевському, виповнилося б понад дев'яносто років.
    На цьому можна було б поставити крапку. Сьогодні ми будуємо демократичну державу. Проте чи можна із впевненістю стверджувати, що назавжди ми позбулися рецидивів беззаконня і насильства? На жаль, ні. Матеріали преси час від часу висвітлюють подібні факти. Досвід минулого переконливо показує, що здорового суспільства таким чином не збудувати.

    Дмитро ОМЕЛЬЧУК, кандидат історичних наук,
    керівник науково-редакційної групи "Реабілітовані історією".
    Наталя ШЕВЦОВА, науковий консультант науково-редакційної групи "Реабілітовані історією".


    "Кримська Свiтлиця" > #48 за 29.11.2002 > Тема ""Білі плями" історії"
    http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=252


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".