Російську імперську ідеологію сформували українці (/)
12/09/2007 | Mercury
Цікава стаття: "Український Тиждень”, №6, 7 – 13 грудня
http://ut.net.ua/index.php?cnt=article3
В паперовому варіанті має назву:
Політтехнологи Петра I
(далі – наводжу фрагменти)
Будівничі імперії
Збудоване за часів Петра І «нове» православ'я, мало переважно український присмак. Українське духовенство, причетне до цих процесів, першим проклало стежку до верхів'я службової піраміди для наступних поколінь своїх співвітчизників...
Автор: Олексій Сокирко, Центр ім. В. Липинського
Якщо в Московській державі XVII ст. представники українського духовенства перебували в найближчому царському оточенні епізодично, то з приходом до влади Петра І їм судилася геть інша кар'єрна доля.
Розпочинаючи в країні реформи, що мали на меті наблизити відсталу Росію до західного життя, молодий цар надавав великого значення їх ідеологічному обґрунтуванню. Однак з'ясувалося, що ієрархи російської православної церкви виступили непримиренними опонентами його політики, а згодом частина традиціоналістів із бояр і духовенства зробила ставку на царевича Олексія, від якого сподівалися навернення Росії до старого життя, спотвореного його батьком-«антихристом». Роздратований Петро І відповів у властивому його темпераменту стилі: в 1700 році, коли помер патріарх Андріан, вирішено було «перечекати» з обранням нового предстоятеля, а на його місце призначили «місцеблюстителя патріаршого престолу», яким став колишній префект Києво-Могилянської академії Стефан Яв орський.
Головним кадровим донором церковних реформ став Києво-Могилянський колегіум, якому цар 1701 року надав статус академії, а також київські та чернігівські монастирі. Окрім випускників-спудеїв, котрих розставляли на управлінські посади, до Москви, а згодом Петербургу «виписувалися» ще й штатні викладачі й професори – радники з церковних питань, богослови, царські спічрайтери, і просто освічені ченці: редактори, перекладачі, друкарі, проповідники. Наприкінці правління Петра І та за його найближчих наступників, аж до Єлизавети Петрівни, за якої українці здобули чималий вплив при дворі, представники духовної «вченої дружини» посіли ключові посади в церковній ієрархії, будучи так чи інакше пов'язаними між собою. «Сірі кардинали», як правило, оточували себе не тільки вірними виконавцями, але й обдарованими інтелектуалами.
Яворський і Лопатинський були не єдиними духовними особами з України, яким поталанило дістатися вищіх сходинок церковної адміністрації й впливати на політику Російської держави.
Ані сучасники, ані потомки не знали його справжнього імені – Єлизарій Церейський, звично іменуючи його Феофаном Прокоповичем. Майбутній ректор Києво-Могилянської академії та віце-президент Синоду народився в Києві й, як і багато його духовних побратимів, здобував освіту у Львові, Римі, Лейпцізі, Халле, Йєні. Серед професорів академії Прокопович завжди вирізнявся своїм матеріалістичним світоглядом і сміливістю суджень. Справді-бо знайомити спудеїв із «єретичними» працями Декарта, Локка і Галілея, стверджуючи що все матеріальне розвивається відповідно до власних закономірностей, на початку ХVІІІ ст. було занадто навіть для інтелектуально «просунутих» київських ченців. Яскравий мислитель і тонкий дипломат не міг опинитися поза увагою космополітичного Петра І, котрий спочатку взяв його з собою у Прутський похід 1711 року, а в 1716-му остаточно забрав до Петербургу.
Про авторство ж головного винаходу Прокоповича довго не наважувалися казати вголос. У серпні 1721 року Росія підписала довгоочікуваний Ніштадський мир, яким для неї завершилася Північна війна. Попри її виснажливість для країни, успіхи війни були очевидними: починаючи від здобуття стратегічно важливого виходу до Балтійського моря, закінчуючи впевненим утвердженням на європейській політичній арені. У жовтні того ж року на одному з засідань Синоду Прокопович запропонував Петру прийняти «титул імператора всеросійського та найменуватися Великим та Батьком Вітчизни».
Згодом ця ідеологема, відповідно до якої Петро порівнювався з вітхозавітними царями та уславлювався за подвиги як цар-солдат і реформатор, докладно описана й опрацьована Прокоповичем, майже повністю увійшла до урочистого акту прийняття титулу 22 жовтня 1721 року в Петербурзі. Лише з тією різницею, що початкову її ініціативу приписав собі... фаворит царя князь Алєксандр Мєньшиков. Наступні покоління російської еліти, та й сама династія не згадували про те, що пишністю свого титулу, який ставив їх на один щабель із імператорами Священної Римської імперії, вони завдячують «сірому кардиналу» Феофану Прокоповичу.
Глобальні зрушення у становищі російської церкви, до яких її священнослужителі виявилися неготовими, спричинили справжню міграцію частини українського духовенства на північ. «Вчена дружина», представники якої були мозковим центром і адміністраторами реформ, постійно дбала про розширення свого кола за рахунок земляків-випускників Київської академії, Чернігівського та Новгород-Сіверського колегіумів. Українські священники вигідно вирізнялися не тільки загальною освіченістю, але й практично незнайомим тогочасному російському духовенству вміннями виголошувати проповіді, «казання», вести активну душпастирську діяльність.
http://ut.net.ua/index.php?cnt=article3
В паперовому варіанті має назву:
Політтехнологи Петра I
(далі – наводжу фрагменти)
Будівничі імперії
Збудоване за часів Петра І «нове» православ'я, мало переважно український присмак. Українське духовенство, причетне до цих процесів, першим проклало стежку до верхів'я службової піраміди для наступних поколінь своїх співвітчизників...
Автор: Олексій Сокирко, Центр ім. В. Липинського
Якщо в Московській державі XVII ст. представники українського духовенства перебували в найближчому царському оточенні епізодично, то з приходом до влади Петра І їм судилася геть інша кар'єрна доля.
Розпочинаючи в країні реформи, що мали на меті наблизити відсталу Росію до західного життя, молодий цар надавав великого значення їх ідеологічному обґрунтуванню. Однак з'ясувалося, що ієрархи російської православної церкви виступили непримиренними опонентами його політики, а згодом частина традиціоналістів із бояр і духовенства зробила ставку на царевича Олексія, від якого сподівалися навернення Росії до старого життя, спотвореного його батьком-«антихристом». Роздратований Петро І відповів у властивому його темпераменту стилі: в 1700 році, коли помер патріарх Андріан, вирішено було «перечекати» з обранням нового предстоятеля, а на його місце призначили «місцеблюстителя патріаршого престолу», яким став колишній префект Києво-Могилянської академії Стефан Яв орський.
Головним кадровим донором церковних реформ став Києво-Могилянський колегіум, якому цар 1701 року надав статус академії, а також київські та чернігівські монастирі. Окрім випускників-спудеїв, котрих розставляли на управлінські посади, до Москви, а згодом Петербургу «виписувалися» ще й штатні викладачі й професори – радники з церковних питань, богослови, царські спічрайтери, і просто освічені ченці: редактори, перекладачі, друкарі, проповідники. Наприкінці правління Петра І та за його найближчих наступників, аж до Єлизавети Петрівни, за якої українці здобули чималий вплив при дворі, представники духовної «вченої дружини» посіли ключові посади в церковній ієрархії, будучи так чи інакше пов'язаними між собою. «Сірі кардинали», як правило, оточували себе не тільки вірними виконавцями, але й обдарованими інтелектуалами.
Яворський і Лопатинський були не єдиними духовними особами з України, яким поталанило дістатися вищіх сходинок церковної адміністрації й впливати на політику Російської держави.
Ані сучасники, ані потомки не знали його справжнього імені – Єлизарій Церейський, звично іменуючи його Феофаном Прокоповичем. Майбутній ректор Києво-Могилянської академії та віце-президент Синоду народився в Києві й, як і багато його духовних побратимів, здобував освіту у Львові, Римі, Лейпцізі, Халле, Йєні. Серед професорів академії Прокопович завжди вирізнявся своїм матеріалістичним світоглядом і сміливістю суджень. Справді-бо знайомити спудеїв із «єретичними» працями Декарта, Локка і Галілея, стверджуючи що все матеріальне розвивається відповідно до власних закономірностей, на початку ХVІІІ ст. було занадто навіть для інтелектуально «просунутих» київських ченців. Яскравий мислитель і тонкий дипломат не міг опинитися поза увагою космополітичного Петра І, котрий спочатку взяв його з собою у Прутський похід 1711 року, а в 1716-му остаточно забрав до Петербургу.
Про авторство ж головного винаходу Прокоповича довго не наважувалися казати вголос. У серпні 1721 року Росія підписала довгоочікуваний Ніштадський мир, яким для неї завершилася Північна війна. Попри її виснажливість для країни, успіхи війни були очевидними: починаючи від здобуття стратегічно важливого виходу до Балтійського моря, закінчуючи впевненим утвердженням на європейській політичній арені. У жовтні того ж року на одному з засідань Синоду Прокопович запропонував Петру прийняти «титул імператора всеросійського та найменуватися Великим та Батьком Вітчизни».
Згодом ця ідеологема, відповідно до якої Петро порівнювався з вітхозавітними царями та уславлювався за подвиги як цар-солдат і реформатор, докладно описана й опрацьована Прокоповичем, майже повністю увійшла до урочистого акту прийняття титулу 22 жовтня 1721 року в Петербурзі. Лише з тією різницею, що початкову її ініціативу приписав собі... фаворит царя князь Алєксандр Мєньшиков. Наступні покоління російської еліти, та й сама династія не згадували про те, що пишністю свого титулу, який ставив їх на один щабель із імператорами Священної Римської імперії, вони завдячують «сірому кардиналу» Феофану Прокоповичу.
Глобальні зрушення у становищі російської церкви, до яких її священнослужителі виявилися неготовими, спричинили справжню міграцію частини українського духовенства на північ. «Вчена дружина», представники якої були мозковим центром і адміністраторами реформ, постійно дбала про розширення свого кола за рахунок земляків-випускників Київської академії, Чернігівського та Новгород-Сіверського колегіумів. Українські священники вигідно вирізнялися не тільки загальною освіченістю, але й практично незнайомим тогочасному російському духовенству вміннями виголошувати проповіді, «казання», вести активну душпастирську діяльність.
Відповіді
2007.12.20 | igorg
І до чого тут російська імперська ідеологія?
Московія виявилася абсолютно не готовою до стосунків з Європою навіть в суто технічних питаннях. Петру довелося втікати з азійсько-мусульманської Москви й будувати нову столицю. Він поцупив з України й використав її інтелектуальну еліту. Проте ніякого суттєвого впливу саме на формування російської імперської політики не було. Власне, ніяких свідчень чи доказів такого впливу нема і в публікації. Все крутиться лише навколо присутності цих людей. Водночас не зважається на те, що москалі докладали величезних зусиль, щоб українська ментальність і ідеї не поширилися серед московитів. Що водночас знищувалися українські інституції та руйнувалася українські церква та освіта й навязувалася саме московська імперська політика.Значно цікавіше для чого саме такі ідеї штовхаються на широкий загал. Щось так мені здається, що це ідея "братства" народів в іншій упаковці.
2007.12.22 | Mercury
Панові Москва затьмарила очі?
"Всєм ізвестно, что зємля начінаєтся с Кремля...", але ж на ньому не закінчується навіть Російська історія. Імперія - це вже не Московія, а путь Росії до Європи. Ідеологами та втілючавими імперської політики були значною мірою українці. І в радянськи часи при Брежнєві також майже усе Політбюро було з українців. Це факт, хоча і не приємний. Так ща гнобили себе своїми ж руками.2007.12.22 | igorg
Путаєте. Між українцями і тими що потрапили до Великих українців
Я тут не зараджу. Може це генетичне, а може Ви не бачили українців.Руками українців роблено багато чого, як і їх кровю й кістками. Однак імперіалістами вони не були це точно
Факти в студію, якщо маєте
2007.12.22 | Mercury
Поясніть, це так, для полеміки Ви кажете :
igorg пише:> Я тут не зараджу. Може це генетичне, а може Ви не бачили українців.
Чи для чого?
2007.12.23 | igorg
Спробуйте зрозуміти. Бо чомусь нормою
є заперечення генетичних особливостей і ментальних.Тож що я маю на увазі. Український люд складався протягом тисяч років, як особлива генетична комбінація. Зовнішні особливості вивчає аторопологія. Зараз зявилася можливість досліджувати особливості саме на генетичному рівні. Про це тут було. На жаль, по Україні цих досліджень майже немає.
Якщо спуститися нижче. Справа в тому, що я виріс в українському селі. Можете вважати що в глухому. Так от ті звязки й ментальність абсолютно чітко можна було означити в межах навіть одного села. В селі цілком чітко визначалися певні роди. Старі люди завжди могли детально розказати чого від кого чекати, й до чого він здатний, бо знали родоводи.
Я не хочу сказати що це добре чи погано. Просто це є особливість, яка вирізняє одних від інших. Хтось здатний малювати, хтось співати, хтось казки придумувати і т.п. Є й негативні риси.
Але спільною рисою є глибока внутрішня свобода, аж до відокремленості. Свобода, що випливає з надії на Бога і на власну працю. Все інше сприймається категорично як чуже. Всякі влади й імперії сприймаються як сили суто зовнішні, стихійні. Така ось моя практика цього бачення, яке я вже зараз пробую проаналізувати й осмислити.
Такого не можна побачити проходячи мимо, чи навіть задавшись метою провести дослідження, тестуючи чи спостерігаючи зі сторони. І навіть там де це все було поруйновано на корню на сьогодні дає хоч ріденькі але паростки. І пояснити ці паростки нічим іншим як гентичними особливостями просто неможливо.
А повертаючись до основної теми кажу, що жодних доказів формування імперської ідеології українцями немає. Якщо готові надати докази протилежного то я готовий на них зважити.
2007.12.23 | Mercury
Імперія - це суто європейський витвір.
Якщо брати Росію, а не Московію, то створення імперії - це шлях Росії до Європи. Не випадково українці стали ідеологами та провідниками Російської імперської ідеології. На східно слов*янському просторі українська культура європеізувалася швидче та ефективніше. Але держави своєї не було. Ось Петро і використав українській духовний потеніал для своїх державницьких цілей. Про роль українців в цьому докладно йдеться в наведеній статті, а також про християнізацію та русіфікацію народів Сибіру під проводом українських священників, видатних діячив. Це історичний факт. І нічого поганого чи доброго я в тому не бачу, окрім того, що це факт двдить - українці здатні бути будивничими імперії.Ви ж пишете про родову структуру архаїчного суспільства. Някої "генетики" в культурі не існує, там зовсім інші залежності працюють. Ґенетичні пояснення культури - дуже хибне спрощення. Це по перше.
По друге. В сучасному технологізованому світі родова структура також не спрацьовує. Але вивчати ії потрібно. А ось ідеалізувати, та казати що то і є "справжнє" - дуже сумнівно. Хоча і таки думки мають право на існування, якщо вони не з*їдають інші погляди.
2007.12.23 | igorg
Здається ще до того як туди потрапили
українці азіська імперська ідеологія була осучаснена на європейський лад німцями. Скажемо так не найкращими представниками й ідеями. По суті імперією керували німці, російської крові там було ледь-ледь. Німці, французи, поляки. Навіть мова знаті була зовсім не російська. І роль українців там була хіба що придворних лакуз та суто технічного персоналу.Доказів того, що українці формували імперську ідеологію Росії я так і не бачу
Я б більше звернув увагу саме на демократичні, республіканські цінності України й українців на ментальність самоврядування й самодостатності, свободолюбства. Може це й банально, але говорячи багато про конституцію Орлика чи багато людей усвідомлюють коли це було і які ідеї там піднесено. http://www.nbuv.gov.ua/articles/history/1710cnst.htm http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=&d=601
Ось Вам і європейськість і українство. І на біса нам якісь вигадки про українську роль в суто азійській імперії, злегка причесаній на європейський манер. Як історик Ви не можете не знати про устрій і звичаї імперії та чим вона відрізнялася від тих же європейських.
Щодо архаїзму то я вже наголошував, що зі сторони отак просто зрозуміти оту українську ментальність зась. Знаєте, Маркс заводив пісню про тупість селянської праці (при цьому не будучи здатним прогодувати навіть себе), не в змозі зрозуміти радості вільної людини і вільної праці. Ну а що не доступно то те певно й буде архаїчне
2007.12.24 | Navigator
Є дві нації, що поклали свої зусилля на укріплення чужих держав
Це німці і українці. В Російській імперії обидва народи немало потрудились на благо царя. Так що не ми одні.Нам цікава роль українців не тому, що вона була найбільша - скоріше рівновелика. А тому, що в російській історії вона абсолютно затемнена.
Робиться це просто: Великий російський композитор Бортнянський.
Ще цікава оцінка Карлом Марксом російської верхівки як "групи міжнародних авантюристів". Десь так воно й було.
http://rko.marsho.net/articl/marx.htm
2007.12.24 | igorg
Так, я проти однозначного трактування
чи навіть новітньої утилітарної міфології. Роль українців в російському житті зовсім не однозначна. Так, в часи Петра це скоріше євроінтеграційні намагання ніж проімперські. Коли Петро розглядався скоріше як засіб втягнення Московщини в Європу. Здається, щоб в цьому розібратися потрібно розглянути що собою являла допетровська московія. Зараз є досить літератури зі спогадами сучасників-іноземців та й місцевих. Інше питання, що тиранія не вела до європейських ідей, а породила дивний симбіоз. Свого роду європейський глянець на азійській сутності. Коли різні авантюристи ставили над чужим їм народом експеримент за експериментом, нічуть не переймаючись його долею. Так, Катерина зовсім інакше ставилася до німців-колоністів ніж до корінного населення. І ось тут якраз і видно яскраво роль і значення саме власної національної еліти.Демократичні традиції словян було жорстоко поруйновано за підтримки орди чужими князями. Тими що були зрощені й виховані ординцями. Така трансформація мала особливий успіх на окраїнах минулої Києвської Русі, де традиції волі вже були досить розмиті азійськими племенами й не уявлялися єдино можливими й правильними.
Так мені бачиться це питання. Цікаво почути критику.
2007.12.23 | Мірко
Яничари розбудували Московську імперію
як і Османську.Дай Боже першій долю другої...
2007.12.23 | Mercury
Ага. А Римську - варвари.
2007.12.23 | igorg
Дякую, вельми гарна тема. Інші публікації
Тема Прокоповича не нова, а фігура й діяльність вельми неоднозначна.Тому дуже корисно детальніше познайомитися з публікаціями та поглядами. Піднята тема вже давненько гуляє по ЗМІ з невеличкими варіаціями. Судіть самі.
Газета по-українсьськи http://www.gpu-ua.info/index.php?&id=118281&rid=51 Олексій БАРБАРУК–ТРИПІЛЬСЬКИЙ, Феофан Прокопович створив Російську імперію. №154 (30.06.2006)
http://vesna.org.ua/txt/sxid/polf2003/57.html Гуманістична спрямованість філософсько-правових поглядів Феофана Прокоповича
Ніна Діденко, кандидат філософських наук, доцент кафедри історії України та філософії права Донецького інституту внутрішніх справ
http://www.ukrop.com/ua/encyclopaedia/100names/6108.html
http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%A4%D0%B5%D0%BE%D1%84%D0%B0%D0%BD
Деякі твори http://litopys.narod.ru/old18/old18_01.htm
http://spilka.us.org.ua/library/prokopowicz.html І.Войцехівська ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ
«Блаженний» Феофан — імперських справ міністр Дмитро РИБАКОВ. – «Дзеркало тижня», № 39 (668), 20 — 26 жовтня 2007 року http://www.risu.org.ua/ukr/kaleidoscope/digest/article;18495/
http://www.dt.ua/3000/3150/60856/ (досить цікавий погляд і стаття)
Феофан Прокопович — «архітектор перебудови»... Петра I
Клара ГУДЗИК, «День» №25, п'ятниця, 8 лютого 2002 http://www.day.kiev.ua/43792/
Дмитрий Скворцов Феофан Прокопович, как зеркало малоросской эволюции
http://narodna.pravda.com.ua/history/4690febfa158a/
http://www.krugosvet.ru/articles/74/1007425/1007425a1.htm
http://www.ortho-rus.ru/cgi-bin/ps_file.cgi?2_3856
2007.12.23 | Mercury
Дійсно багато цікавого матеріалу, дякую.
Мене також цікавить така постать як Юрій Немирич, вельми загадкова, як здається. Чи не робили Ви розвідку в цьому напрямку?