МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Перший радянський першотравень під синьо-жовтими прапорами

05/01/2008 | Богдан Панкевич


Книжка спогадів про Сашка Кривенка виявила цікаву річ – різні люди по-різному трактують події недавнього минулого, не надто переймаючись тим, що це вже історія, що процес здобуття незалежності варто зафіксувати акуратно і вміру достовірно. Однак добре, що кожен пише про своє субєктивне враження – так із мозаїки вражень та спогадів постає багатограна, максимально правдива картина.


Я ніде дотепер не зустрічав достовірного опису того дня, коли вперше в Україні публічно і масово було піднято національні прапори, та більше того – перед трибунами радянського офіціозу і телекамерами. Мої спогади також є фрагментарними і не можуть претендувати на абсолютну достовірність. Але згодяться, як часточка великої мозаїчної картини нашої недавньої історії.


Першотравень 1989-го.


На той час я працював у Спілці Письменників як бармен відомого клубу «Лис Микита». Намовив мене на цю роботу Роман Лубківський, бо треба було наново налагодити роботу у вже давно зачиненому клубі, де почала збиратися Крайова Рада Руху. Щоб завжди під виглядом «кави» можна було посидіти потрібним людям у потрібних справах. Відкрив і налагодив роботу клубу я досить швидко наприкінці 1988 року, бо мав потрібний досвід. Отже весь буремний 1989 рік і першу половину 1990-го клуб «Лис Микита» працював на повну потужність.


Я забезпечував ту частину роботи клубу, котра до мене належала і не пхався у керівні політичні сфери. Тому не памятаю, як виникла ідея і ким було оповіщено патріотично настроєних львівян про можливу участь у першотравневій демонстрації. Просто довівдався про заплановану акцію, що збір буде вранці коло «Ельжбєти» (тепер церква Св. Ольги і Єлизавети) і що варто мати власного виготовлення прапори та відповідні плакати.


По дорозі до прикостельної площі трапилася для мене доволі знакова зустріч. Коло Політехніки розминувся зі мною пан Володимир Гончарук – другий секретар Львівського обкому компартії. Ми візуально зналися з університету – він очолював університетський комітет комсомолу коли я навчався на мехматі. На весну 1989 року між нами вже була соціально-елітарна прірва: він був на вершині влади, а я фактично був робітником. Але він завжди відповідав на мої привітання при зустрічі, що радше було винятком для осіб його кола. Цього ранку він повертався від площі де безуспішно намагався відмовити національно-орієнтованих львівян від участі у демонстрації. А я у вишитій сорочці спішив до них долучитися, і він це зрозумів. Ми мило привіталися і розійшлися кожен у свій бік. Ми вітаємося дотепер, хоча той день і ознаменував для нього припинення карєрного росту і перехід всього його оточення від статусу господарів життя до невідомого і неуявлюваного на той час статусу політичних опозиціонерів. Хоч, правду кажучи, більшу частину екноміки країни колишні комуністи-комсомольці змогли назавжди залишити під своїм контролем.


На площі поряд із костелом Св.Єлизавети (ще зачиненим на той час, бо «за совєтів» функціонував як склад будматеріалів) вже зібралося декілька сотень людей. Ще трохи всі почекали і рушили вулицею Городоцькою вниз. Вся колона налічувала може з тисячу осіб. Але багато людей у нерішучості залишилися стояти по обидва боки вулиці. Ми йшли вдвох із Ігорем Підстригачем, моїм давнім студентським товаришем. І от з тротуару нас окликають дві пані – моя кума Ярослава Мельник і давня знайома Ірина Лужецька. Обидві щирі патріотки, з репресованих родин. Нарешті наважуються і під впливом наших закликів заходять до нас в колону. Потім казали, що цей малий крок із тротуару в колону був як крок у інший, тривожний і небезпечний світ. Ці кроки робило багато людей і дійшовши до теперішньої церкви Св.Анни наша колона вже налічувала 2-3 тисячі осіб, очевидно, враховуючи масу сексотів та провокаторів.


Там на перехресті вулиць Городоцької та Шевченка відбувся спонтанний мітинг. Лідери вигукували через мегафон правильні гасла, а одна тітонька в синій спідниці і жовтому светрі вилізла на вантажівку з українським прапором в руках і весь майдан ентузіастично вітав її як нову альтернативу відомому революційному образу «Ленін на броньовику».


Кілька слів про формат тодішніх радянських демонстрацій у Львові. Групи «трудящих» із підприємств, школярі та студенти збиралися у заздалегідь визначених місцях в радіусі двох кілометрів від Оперного театру. Там організатори формували колони, які просувалися в бік театру, кожна своїм визначеним маршрутом. Майже всі інші вулиці були перекриті вантажівками і міліцейсько-робітничими заслонами. Колони одна за одною заходили на проспект Леніна (тепер - Свободи) з боку ЦУМу (тепер «Магнус») і щільно одна за одною проходили під трибуною, влаштованою на тротуарі під тодішнім рестораном «Першотравневий». На трибунах були всі місцеві компартійні вожді, а з гучномовців лунали дебільні радянські гасла і крики «УРА!». Ця хвилина маршу під трибуною коштувала кількагодинного попереднього чекання на вулицях, часто на холоді та під дощем. Тому відразу після проходження трибуни люди вибирали з-поміж себе якусь жертву, котра мала віднести і віддати всі плакати і прапори – це строго контролювалося, за викинутий кусок червоної шмати із лозунгом можна було дорго поплатитися. Ті, хто збувся ідеологічного вантажу заповнювали найближчі «чарочні» та «бутербродні» - примітивні засмальцовані кнайпи, де добре випивали не так за свято, як за зустріч і щоб зігрітися.


Отже, наша колона влилася у колону якогось заводу, якій саме надійшла черга прямувати до Оперного театру. А що мегафонів тоді ми мали мало і організація була непрофесійною, то частина наших людей нікуди не пішли і залишилися на площі коло церкви Св.Анни. Цей організаційний «прокол» і врятував зрештою всю справу.

Основна колона прямувала до трибун і наші люди ішли у ній компактною групою, несучи національні прапори. Фатальним виявився поворот з Городоцької попри Оперний театр. Там стояли основні сили ОМОНу (тепер – ЗМОПу), які вчинили масове побиття наших людей, позабирали і понищили всі їхні прапори і плакати. Як хто і прорвався до трибуни, то не мав ніякого засобу для демонстрації свого протесту. Влада вирішила, що зняла проблему альтернативної демонстрації і щасливо розслабилася.


Але передчасно. До нашої групи прибігло декілька побитих хлопців і повідомили про те, що трапилося. Хтось прийняв рішення заховати всю національну символіку і змішатися із котроюсь ідеологічно правильною колоною. Ми ще деякий час покружляли вулицями у цій новій колоні і невдовзі вже підходили до місця побоїща наших нефортунних попередників. Фатальний закрут ми майже пробігли, бо організатори квапили людей, щоб перед трибуною не було проміжку у щільній масі щасливих демонстрантів. Ніхто не зауважив нашої «інородності» і ми щасливо домарширували до трибуни.

Як тільки перші наші люди опинилися під трибуною в обєктивах телекамер всі як по команді витягнули хто що мав – саморобні прапори і прапорчики, просто смужки жовтої і синьої матерії, саморобні плакатики. Нас було досить мало, але змішані із «правильними» демонстрантами ми виглядали доволі численно.

Ніколи не забуду виразу обличчя партійних босів коли вони побачили наші прапори. Розгубленість, жаль і переляк. Напевно, відразу ж уявили собі який наганяй отримають із Києва і Москви.

Розгубленими були також і «сексоти», котрі йшли разом із нами. Очевидно, вони не встигли чи не змогли повідомити міліцію про наше існування і пересування – мобільних телефонів тоді ще не було. Оснащені радіозвязком «сексоти» напевно пішли із першою нашою групою і долучилися до її побиття. Отже нашим «сексотам» нічого не залишалося, як йти з нами, тим самим нехотячи збільшуючи нашу чисельність. Памятаю обличчя знайомого «мента», котрого зауважив у колоні аж після проходження трибуни - на його міні побачив дивний стан розгубленість та безсилля.

Цих дві хвилини проходження під носом у влади з національними прапорами виявилися дуже важливими. Люди зрозуміли, що вже можна. Що влада не завжди всесильна. Що навіть за такий зухвалий вчинок вже не буде покари – нас надто багато, щоб карати.


Львів показав приклад усій Україні. І менш як за рік в Україні відбулися перші демократичні вибори.


Память має властивість з часом стиратися і грішіти неточностями. Вся відома історія людства – це зафіксована память у спогадах і документах. Так із маси субєктивних елементів вимальовуються цілісні картини епох. Тому закликаю вас, учасників тих подій присвятити трохи часу і зафіксувати свої спогади та враження. Записати їх для самих себе, для уроку своїм нащадкам, щоб не повторювали наших помилок. А може ці спогади колись згодяться і дослідникам.

Адже наступного року тим травневим подіям вже виповниться 20 років.

Модераторіял: обговорення статті (якщо буде) - у форумі "Історія"

Відповіді

  • 2008.05.05 | lertion

    Re: Перший радянський першотравень під синьо-жовтими прапорами

    Це перше травня запам"яталось мені фрагментарно. Ми, із товаришем прийшли до церкви Анни, де і гуртувалась значна кількість людей. Хто з них був "офіціоз", а хто революціонер, розрізнити було важко. В усякому разі мені здавалося, що більшість були саме наші. Людей, до речі було досить багато: на початку вул.Шевченка був зупинений рух і практично усе було густо заповнено людьми. Далі колона поволі рушила у напрямку Оперного. На хіднику, перпендикулярно до вулиці стояли вантажні машини. Спочатку на них ніхто не звертав уваги, але згодом, якоїсь миті, одна з вантажівок обережно рушила, намагаючись перекрити потік людей. Вмить знявся страшенний галас. Я побачив, як здоровенні дядьки повискакували на підніжки вантажівки та почали витягувати водія із кабіни. Той таки втримався, але машину зупинив і більше не намагався чинити щось подібне. Далі колона рухалась по городоцькій біля тюрми. Вантажівки стояли і там, але не наважувались рухатись. Десь біля тюрми на нашу колону налетіли десь 20-30 людей у міліцейській формі та цивільні. Вони вихоплювали синьо-жовті прапори та намагались зупинити людей. Це внесло лише деяке замішання. Але найжорстокішим був напад на Гоодоцькій біля аптекоуправління. Міліція зжорстокістю била людей та намагалась відсіяти революціонерів. Ця засідка була більш вдалою. Мені вдалось ледве пробитись. Хтось бив мене по ногах, я ледве не впав, спіткнувшись на людину, що лежала і яку топтали десятки ніг. Із цієї пастки вирвалось не більше 10-15 людей. Решта колони була затримана. далі ми рушили, очевидно вже разом із офіціозом якогось району по проспекті. І аж перед трибуною, хто мав, витягували залишки синьо-жовтих прапорів. На все життя я запам"ятав хлопчину 25 років, із червоним від побиття обличчям, який із гордо піднесеною рукою із обривком прапора проходив перед трибуною. Аж згодом я дізався про те, що основна колона, після нападу, зібралася із силами та таки пробилась до трибуни, та зупинившись перед нею, скандувала "ганьба".


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua