06/11/2008 | stefan

Доля запорожців після ліквідації Січі
http://www.kavkazweb.net/forum/viewtopic.php?t=34696&sid=1f358b94f5db430262baac77ec0668f4

"Зруйнували Запорожжя. Буде колись треба".- співали запорожці, покидаючи Січ. Здавалося усе скінчилося, пішли в минуле і слава, і звучне ім'я запорожців, що визивало трепет у ворогів християнського світу. Росія, проте, з усєю її військовою могутністю не могла собі дозволити безповоротно втратити таке добірне військо, яким були лицарі з Дніпровських порогів. Тим більше, що насувалася велика війна з Турцією. Мудрий політик Потьомкін чудово розумів, яку користь може принести майбутній кампанії братерство запорозьких козаків. Згуртовані, маневрені, що не відають страху, до того ж чудово знають край майбутніх військових дій, запорожці були вкрай необхідні на службі російським військам. От чому князь Таврічеський, незабутній Потьомкін, окружив козаків особливою увагою, приласкав їх, як пестять скривджених дітей. Він входив в усі їхні проблеми, влаштовував, постачав одягом і продовольством, часто і довго розмовляв наодинці з їхнім старшиною.

І це не пройшло даром: коли через деякий час він призвав запорожців під прапор імператриці, ті радісно відгукнулись. І знову воскресло козацьке братерство, тільки тепер вже з новим ім'ям - "Військо вірних козаків". Керувати ним було доручено першому кошовому отаману на імператорській службі підполковнику - Сидорові Білому. Князь Потьомкін передав йому через Суворова великий білий прапор, що був колись в Запорожжі, а також малі прапори для куренів, булаву, декілька перснів і нову печать з написом "Печать коша війська вірних козаків".

Козаків розділили по полках, як і в армії, кінні полки попали під владу Захара Чепеги, помічника кошового отамана, пішими ж командував військовий писар Антон Головатий. Дізнавшись про це, багато хто з тих запорожців, що оселилися в турецьких володіннях за Дунаєм, приєдналися до війська "вірних козаків". Їхній перший кош був поставлений відразу за Дніпровським лиманом із Кінбурнської сторони, але обживати його козакам було ніколи - починалася російсько-турецька війна.

Армія Потьомкіна повільно рухалася до Очакова. Тут, зважаючи на потужність турецької фортеці, і повинні були зустрітися наш флот із ворожим. Від результатів битви на морі багато в чому залежала доля чорноморських володінь. Вранці 16 липня 1788 року командуючий турецьким флотом Гассан-паша підняв усі свої кораблі, щоб винищити нашу гребну флотилію. Пробравшись через обмілини, османи вишикувались напроти російського лівого флангу і всю ніч не припиняли пальбу. На світанку того ж дня велична армада турецьких кораблів, фрегатів і дрібних судів підняла вітрила і рушила назустріч човнам, голерам і плавучим батареям. Впевнені у своїй перемозі турки зверхньо поглядали на російські суденця. Проте вони забули, що Бог не в силі, а в правді. Істина ця знову підтвердилася в цьому бою. Коли козаки кинулися назустріч ворогу і бій розгорівся на всю силу, зненацька сідає на мілину 70-гарматний турецький корабель, за ним інший 80-гарматний під адміральським вимпелом Гассана-паші. І тоді козаки, не довго думаючи, з усіх боків кинулися на абордаж цих двох кораблів. Відбулося це так швидко, що турки розгубилися. Коли ж вони, оговтавшись, схопилися за зброю, тиск запорожців зупинити вже не було ніякої можливості. І хоча османи захищалися запекло, козацька шабля взяла верх. Після чотиригодинного бою Гассан-паша не витримав і наказав своїм відступати до Очакова. Він втратив 2 тисячі вбитими, півтори тисячі залишилися в полоні.

Перемога козакам дісталася недешево: у битві загинув хоробрий отаман Сидір Білий. Гребна флотилія пустилася переслідувати розбитого супротивника. Турецький флот, що рятувався втечею, поблизу Кіїбурна, Суворівська батарея обсипала розжареними ядрами; багато судів були висаджені. Отут козаки, що хотіли помститися за смерть улюбленого кошового, кинулися на прихильників Магомета вдруге, в результаті чого флот їх скоротився ще наполовину. Інші кораблі турків були розсіяні погонею. Таким чином, майже весь турецький флот, що стояв під Очаковом, був знищений. Із втратою флоту турки назавжди розпрощались із надією повернути Крим .

За виявлену відвагу в морському бою козаки одержали подяку Потьомкіна. Замість загиблого отамана головнокомандуючий за одностайним вибором самих козаків поставив Захарія Олексійовича Чепегу, Головатий же був затверджений начальником конвою ясновельможного.

Проте і після поразки на морі турки не поспішали йти із своїх чорноморських володінь, сподіваючись відсидітись за міцними стінами фортець. Очаків залишався серйозною перепоною на шляху просування росіян. Особливо досаждав Потьомкіну надійно укріплений острів Березань. Подібно гігантському хвилерізу своїм потужним вогнем розсікав він атаки росіян із моря.

“Головатий, як би взяти Березань?" - запитав якось князь у начальника свого конвою.
У відповідь Головатий хитро прижмурився:

- А хрест буде за це?

- Буде, буде, тільки візьми, - відповідав Потьомкін.

- Чуємо, - сказав Головатий і вийшов від князя. На зорі 7 листопада козаки підплили до острова, турки зустріли їх вогнем своїх берегових батарей. Мужньо витримавши божевільну канонаду, козаки зробили майже в упор відповідний залп, після чого кинулися в крижану воду і полізли на ворожі батареї з козачою швидкістю. Побачивши такий несподіваний маневр, турки оторопіли й зі страхом побігли в фортецю. Вони сподівалися, що, пригостивши відтіля козаків як годиться снарядами, вони зможуть їх скинути у воду. Але все було не так. Козаки вмить розгорнули потужні берегові пушки і самі почали безперервно обстрілювати фортецю. Турки розгубилися повністю: все було зроблено так хоробро, що османи не встигли оком моргнути. Коли ж вони побачили, що на підмогу козакам із Кінбурна поспішає декілька фрегатів, то вирішили швидше викинути білий прапор і здатися. Таким чином, козаки, загубивши в бою 29 своїх товаришів, взяли в полон 320 чоловік, 23 знаряддя, 150 бочок пороху і великий запас продовольства. Після чого Головатий прийшов до Потьомкіна і, підходячи, заспівав на церковний манер: "Хресту твоєму поклоняємось, владико..." Князь із вдячністю надів на нього Георгія.

Незважаючи на те, що колишні запорожці за наказом вважалися частиною регулярного війська, звичаї і вдачі в них ще довго залишалися чисто січовими. Це доказує той випадок, що був під час облоги Очакова. Один чиновний козак провинився, і коли Потьомкін про це дізнався, то наказав Головатому, що носив на той час чин полковника, від себе посварити винуватого. На другий день Головатий, приходячи з рапортом, доповів, що наказ його світлості виконано з точністю: "Покарали винного по-своєму". - "Як же ви його покарали?" - запитав князь. - "Як покарали?" - перепитав Головатий.

- А просто: поклали, та киями обкатали так, що ледь підвівся...

- Як! Майора? - закричав ясновельможний. - І як ви могли?

- І вправду насилу змогли, ледь вчотирьох повалили: не давався. Проте звалили, а що за біда, шо він майор? Майорство його не при чому, воно за ним і залишилося!

Беручи участь у загальному штурмі Очакова, як відомо, вірні козаки разом із донцями заволоділи замком Гассана, що і послужило сигналом до закінчення битви. За подвиги в 1788 році їхнє військо удостоїлося найменування "Чорноморського", назви, що воно носило зі славою 70 років. При сприянні чорноморців росіяни заволоділи стратегічно важливим містом Килиєю (де дід Б.Хмельницького гетьман Федір Богдан служив тризну по убитому турками Свірговському), замком Тульча і фортецею Ісакча. Завдяки моторності "вірних" чорноморців майже весь турецький флот, що обороняв обложений Ізмаїл із боку Дунаю, пішов на дно. Інша частина чорноморців - так сказати сухопутна (біля 6 тис. чоловік), брала участь у штурмі цієї знаменитої твердині й однією з перших ввірвалася в місто.

Катерина II, бачачи, як Потьомкін піклується про козаків, призначила його гетьманом Чорноморського війська. Новий гетьман, бажаючи по-царському віддячити козаків за службу, призначив їм під поселення землю між Бугом і Дністром на березі Чорного моря. Чорноморці вже заснували свій кош у Слободзеї, як сталося непередбачене: їхній покровитель і захисник перед троном, великий князь і козацький гетьман Григорій Потьомкін, раптово помер, не встигнувши запросити найвищу грамоту на відведену землю. Заплакали тоді чорноморці, наспівуючи під бандуру:

Устань батьку, устань Грицьку! Великий гетьмане!

У пам'ять померлого козаки виготовили великий білий атласний прапор. Не встигли чорноморці отямитися, не тільки обжитися на новому місці, як одержали наказ переселятися на Кубань. Спочатку звістка ця їх засмутила. Всі розуміли, що добуте потом і кров'ю майно доведеться залишити або віддати молдованам за безцінь і на новому місці знову починати усе з нуля. Розраджувала тільки надія на Провидіння, тому що “буде що буде, а буде що Бог дасть". Проте і "сплохувати" було не в козацькому звичаї і тому вони в той же час вислали осавула Гулика на Кубань для огляду пропонованої землі. Одночасно вони направили в Петербург депутатів на чолі з Головатим, з тим, щоб просити грамоту на вічне володіння і більше нікуди не переселятися.

Поки Гулик подорожував по диких степах Таманіі, Головатий із товаришами "бився" у столиці за майбутнє свого війська. Довго вони не могли одержати доступ до імператриці. Вельможі думали, що таких напівдиких людей неможливо і ввести в палац. Проте, Головатий, завдяки старим знайомствам, домігся, що прийом депутації був призначений в одну з неділь. На прийомі чорноморці зуміли добитися прихильності Катерини II і подали їй записку про потреби війська. У ній Головатий відобразив жалюгідне положення колишніх січовиків, вимушених поспішно підніматися в далеку околицю, розпродавати худобу, убогі свої пожитки, а чи надовго - про те вони не відають. Поки записка ходила по інстанціях, чорноморці мешкали в столиці Російської імперії. Там вони були нарозхват. Всі знамениті вельможі зазивали козаків до себе на обіди і вечері і з жадібністю слухали їхні розповіді про Січ і минуле Запорожжя.

Нарешті, 30 липня 1792 року був отриманий Найвищий указ, в якому говорилося, що війську козачому Чорноморському, зібраному покійним генерал-фельдмаршалом князем Потьомкіним із вірних козаків колишньої Запорізької Січі дана грамота на землі між Кубанню й Азовським морем. І далі: "Війську Чорноморському належить пильнування і стража прикордонна від набігів народів закубанських; на виробництво платні кошовому отаману, військовим старшинам та інші по війську витрати необхідно відпускати по 20 тис. рублів на рік; дозволяється вільна торгівля і продаж вина на чорноморських землях..."

Головатий спеціально їздив у Царське село дякувати імператриці за милість до чорноморців, у відповідь вона подарувала усьому війську на золоченому блюді хліб-сіль. Перед від'їздом їм вручили Найвищу грамоту в багатому ковчезі, прапор, литаври, військову печать, а для кошового шаблю, посипану дорогоцінними каменями.

Чорноморці зустріли в Слободзєї депутацію особливо урочисто. Усі дякували Катерині за зроблену милість. Відслуживши літургію і вдячний молебень, вони по запорізькому звичаю довго палили з гармат і рушниць. Потім уся братія пила за царське здоров'я і гуляла, як бувало гуляла вона колись у Січі.

Ще до прибуття Головатого військо відрядило на Тамань 4 тис. піших козаків, що під командою полковника Савви Білого відплили туди морем. Через два тижні після військового свята виступив і кошовий із п'ятьма полками, із усім штабом і обозом. Два полки під начальством Головатого були залишені на місці до весни. Пізньої осені (наприкінці жовтня) прийшли козаки на ріку Нею. Тут вони перезимували в землянках, а з настанням тепла зайняли весь кубанський кордон. Незабаром підійшов і Головатий із « двома полками, що залишились, і із сімействами переселенців (загальне число переселенців склало 17 тис. чоловік).

Спочатку незатишно здалося козакам на Кубані - незаселена земля з зарослими очеретом річками і болотами. Щоб оживити її, треба було багато потрудитися. Але козаки не звикли відступати. Вони черпали сили в нерозривному своєму братерстві, допомагаючи один одному. Вони поступово заселили дикий непривітний край хуторами і куренями. У карасуіському кузі на березі ріки Кубані чорноморці заснували місто Єкатеринослав. За прикладом запорозького коша тут була збудована фортеця і за січовим статутом курені, або казарми - для неодруженого товариства. Всередині фортеці поставили вони Свято-Троїцьку похідну церкву на тому самому місці, де нині піднімається кам'яна. 38 станиць, розкиданих по Кубанській землі, одержали назву запорізьких куренів***, а два додані знову: Єхатериновський - на честь імператриці і Березанський - у пам'ять славнозвісного подвигу чорноморців під Очаковом. Над Лебедячим лиманом чорноморці заснували оселю, для старезних козаків. У цей монастир перейшла велика частина ризниці з Покровської церкви, що піднімалася в Січі і з Київського Межигорського монастиря, що утримувалася, як ви знаєте з попередніх глав, на кошти Запорізького коша.

Рішучість, самовладання і великодушність чорноморців
Разом із захистом своєї нової батьківщини, чорноморці билися і на кордонах Русі і за кордонами з їх спільними ворогами. Про участь їх у штурмі Очакова і Ізмаїлу вже розповідалось. Потім під начальством великого Суворова вони брали участь у загальному штурмі Праги. До речі, за успіх цієї останньої справи Чепега одержав генеральський чин і орден святого Володимира 2-го ступеня. Всім офіцерам війська Катерина II подарувала золоті знаки, а козакам срібні медалі з написом "За працю і хоробрість".

У грудні 1795 року, переконавшись, що заколотна Польща остаточно утихомирилась, вони повернулися до себе додому, у Чорноморію.
Отут незабаром була оголошена війна персіянам. Граф Зубов відписав кошовому, щоб козаки були споряджені в похід. Причому перевага віддавалася тим, хто був спроможний не тільки нести пішу або кінну службу, але і відмінно почував себе на морі. 26 лютого цього ж року, Головатий, відслужив молебень, виступив у похід із добірною тисячею молодців. Тодішній таврійський губернатор надіслав своїм улюбленим чорноморцям ікону Спасу нерукотворного і 200 рублів на горілку, щоб вони випили за здоров'я "милостивого батька кошового і його". В Астрахані Головатий сів на судно й відплив у Баку, а звідти на острів Сару проти Талишинського берега. Частина козаків спочатку плавали на човнах по Курі, доставляючи в армію провіант. Інші забирали у володіння Росії перські острови, риб'ячі і тюленячі промисли й у той же час оберігали Талишивське ханство від набігів татар.

Якось козаки відбили на морських пошуках декілька перських киржим із товарами. Сильним поривом вітру одну киржиму під командою лейтенанта Єпанчина, відбило від інших і понесло до ворожого берега. На судні знаходилося 10 чорноморців (із них двоє хворих) і вірменські купці. З берега їх помітили; біля 150 персів виїхало назустріч на вірний здобуток. Чорноморці не злякалися, побачивши наближення ворога, і підготувалися до бою. Лейтенант Єпанчин пересів із двома матросами в човен, посадивши ще чотирьох купців і відплив із ними до російського бота, що стояв неподалеку. У таким чином козаки були залишені напризволяще; у той час як вірмени, що залишилися в киржимі, залазили від страху під палубу, козаки вибрали старшого. Ним став Гнат Сова. Коли перси викинули на своїх човнах червоний прапор з надією, що козаки викинуть білий, Сова наказав розперезати одного вірмена і підняти його пояс теж червоного кольору. Перси відповіли градом куль; козаки із свого боку теж почали стрілянину "з умовою: без промаху". При цьому вони побили всіх перських старшин, потім стали вибивати "підстарших панки". Перси відразу притихли, дехто заховався за бортом. Так, не солоно посьорбавши, повернули вони назад до берега.

“Ще козацька слава не загинула, - писав Головатий, - якщо 8 чоловік дали відчути персам, що в чорноморців за сила!"

Незабаром, проте, козаки втратили свого улюбленого вождя, який постійно піклувався про них : Антон Андрійович Головатий помер на початку 1797 р. Могила його, як і багатьох інших чорноморців, знаходиться в теперішньому Ленкоранському районі Азербайджану. Причому місцеві жителі не тільки не слідкують за тамтешнім козацьким кладовищем, але і при всякій зручній і незручній нагоді розкрадають мармурові і гранітні надгробні плити для своїх господарських потреб. Приміром, вони роблять із них східці і доріжки в садах, а на території цвинтару в найближчому майбутньому збираються розмістити виноградник. Нам здається, що теперішнє козацтво повинно перешкодити цій образі пам’яті славнозвісних предків і зупинити святотатство.

Невдовзі після Головатого зійшов у могилу і Захар Олексійович Чепега. Незважаючи на генеральський чин, він до кінця днів своїх залишався вірним стародавнім запорізьким звичаям. Після Чепеги отамани призначалися не на вибір війська, а імператором. Тоді ж замість старого військового управління була заснована Військова канцелярія, посадові особи котрої також призначалися правителем.

У той час, коли піхота генерала де Во перепливала ріку Німан, що була в ті часи кордоном імперії, першими, хто зустрів її вогнем, були кубанські і бузькі козаки. І потім під час боїв козаки знаходилися в самому жаркому місці, в ар’єгарді російської армії, що відступала до Москви. Під Можайськом кубанці стримували наступ великої французької армії протягом 4-х годин, давши час головним силам вибрати позицію і підготуватися до майбутньої битви. У Бородінському бою вони знаходились на правому фланзі російської армії і здобули собі славу непереможних; під Вітебськом лейб-козаки, чорноморці і частина Сумського Гусарського полку знищили 16 кінно-єгерських полків французів і взяли батарею, біля якої знаходився сам Наполеон. Буквально на очах в імператора в одну мить всі артилеристи були переколені, а пушки скинуті в яр. Атака козаків викликала сум'яття серед французів. Бонапарт вимушений був зупинити наступ.

Один з очевидців походу пише: "Козаки винищували усе по ходу наших військ, щоб супротивники усюди знаходили одне спустошення". Під Тарутиним кубанці під командуванням гр. В.В.Орлова-Денисова "побачивши свою небезпеку і страх смерті оточили кірасира і примусили їх втікати - після чого "ім'я козака гриміло страхітливістю" по всій Європі - особливо відзначився сотенний осавул А.К.Перехрест, хорунжий Н.С.Завадовський і А.А.Бурсак. Михайло Ілларіонович після битви відзначив: "Козаки творять дива: винищують не тільки піхотні колони, але нападають швидко і на артилерію".

В роки Вітчизняної війни 1812 року чорноморці не відставали від інших областей держави. Військова скарбниця відправила в Петербург 100 тисяч рублів сріблом (це набагато більше ніж мілліард) і більше 14 тисяч було зібрано доброхотних податків. Тоді ж виступила в похід особлива гвардійська сотня, що перебувала при імператорові Олександру I у закордонному поході наших військ. Вона брала участь у контратаці французької кінноти Латур-Мобура, причому справилися з цим козаки блискуче.

4-й кінний полк чорноморців брав участь у партизанських діях під проводом генерала Платова і князя Кудашева. Коли під містечком Цейсом французи зміцнили висоти своїми батареями, наші, відкривши швидкий гарматний вогонь, змусили їх знятися з позиції. Ледь французи рушили, кіннота помчалася в атаку, перед нею неслись чорноморці. Вони перші ввірвалися в містечко, спішилися і пішли штурмувати фабричні будівлі, відкіля французи вели вогонь. Козаки разом із гусарами вибили супротивника, при цьому вони взяли в полон 1400 солдат і 36 офіцерів, забрали з собою п'ять гармат і декілька прапорів.

Імператор Микола I поставив на чолі всіх козачих військ (а в той час це було 200 тисяч вершників) свого старшого сина, що став згодом царем-визволителем Олександром II. Наказному отаману чорноморців Безкровному вдалося відняти під Анапою у числі іншої зброї багатющу турецьку шаблю, що була віддана Його Імператорському Височеству Олександру Миколайовичу. Багато хто з учасників узяття Анапи в 1828 році, уже із сивими вусами через 26 років прийшли знову на захист Севастополя в рядах пластунських батальйонів. У тому ж 1828 році, із відкриттям військових дій на берегах Дунаю відозвалися брати чорноморців, теж вихідці з Запорізької Січі - задунайці.

Згадаємо, що після розгрому Січі частина запорожців пішла під заступництво Порти оселилася на турецькому березі Дунаю, заснувавши так звану Задунайську Січ. Хоча жили вони небідно, користувалися гарними угіддями і великими рибними ловлями, туга за батьківщиною і зрада християнському прапору гризла серце козацьке, гнітила душу християнську. Проте, число запорожців не зменшилося, тому що їхні курені швидко поповнювалися втікачами з Русі, частіше усього "кріпаками". Вся "запорозька регула", напівзабута на берегах Кубані, на Дунаї дотримувалася по всій строгості: одружений ніяк не міг потрапити у військо - хіба обманом, як це зробив Йосип Михайлович Гладкий. Залишивши на батьківщині в Золотоношському повіті дружину і 4 дітей він явився в Задунайську Січ і позначився неодруженим. У числі інших запорожців він утихомирював греків, що повстали проти турів, а за рік до оголошення війни росіянам був обраний турками кошовим задунайців. За звичаєм, султан затвердив це обрання особливим фірманом.

Як тільки стало ясно, що султан готується до війни з Росією, кошовой розпустив чутку, що запорожців не залишать на місці військових дій, а виселять у Єгипет. Потім, таємно став схиляти до переходу на сторону Росії спочатку курінних отаманів, а з їхньою допомогою і все інше товариство. Більшість погодилася, але люди, на совісті яких залишався якийсь гріх, а також поміщицькі селяни категорично відмовилися. Тоді на сходці кошовий сміливо оголосив, що всі провини їм будуть відпущені. У цьому він був запевнений листом ізмаїльського градоначальника генерала Тучкова.

Насамперед запорожці розібрали свою похідну церкву, уклали її в човни і, залишивши через нестачу місця велику частину свого майна, вийшли Дунайцем у море. Потім через Кідійське гирло піднялися до Ізмаїлу. Імператор Микола I, перебуваючий у той час у військах, прийняв від кошового грамоти і регалії, жалувані турецькими султанами і сказав такі слова: "Бог вас простить, вітчизна прощає, і я прощаю. Я знаю, що ви за люди!". На питання імператора про сім'ю кошовий відповів, що він неодружений.

У цей час головна штаб-квартира російської армії була дуже заклопотана переправою. Ворожий берег був так укріплений, що не знали, де зробити висадку. Імператор звернувся за порадою до Гладкого. Запорожці, крім рибної ловлі, промишляли полюванням, тому вони пригадали, що на тому березі є місце верст на 20, що поросло очеретом, де турки ніяк не чекають висадки. Поперек цієї плавні, за їхніми словами, тягся земляний вал, який в одному місці настільки розширювався, що на тій площадці можна було висадити цілу дивізію. Кошовий просив дозволу з'їздити на той берег і розшукати цей вал. Йому було це дозволено. Гладкий з одним із курінних отаманів побував вночі на плавні, зробив замітки на очеретах і доповів про все царю.

Тоді війська перенесли на руках 42 запорізьких човни саме проти зазначеного місця й у ту ж ніч почалася переправа дивізії Рудзевича. Частина запорожців підвозила солдат, а інші були розставлені вздовж валу для вказівки дороги. Дивізія Рудзевича рушила з музикою і барабанним боєм у тил турецької фортеці Ісакчі, у той же час Дунайська флотилія під керуванням Гамалея вдарила супротивнику у фланг. Турки, вражені страхом, залишили фортецю, яку в той же час зайняв Рудзевич. Він оголосив кошовому, що, якщо він не буде сьогодні полковником, то він, Рудзевич, не хоче бути генералом і віддасть свої еполети Імператору. В цей час приїжджає флігель-ад’ютант із розпорядженням, щоб кошовий на своєму човні прибув до Государя. Гладкий сів за керування, 12 курінних отаманів узялися за весла, і коли переїхали в Ізмаїл, Імператор, залишивши свій трон, один ввійшов у запорозький човен і наказав знову гребти в Ісакчу. Тут паша підніс йому ключі фортеці і тут же Імператор, діставши із пакета полковницькі еполети і Георгіївський хрест власноручно повісив їх Гладкому, а курінним подарував військові ордени. На тому ж човні Імператор проїхав до своєї флотилії подякувати морякам за молодецьку справу. З запорожців був сформований п'ятисотенний полк під назвою "Піший дунайський козачий полк". Гладкий був призначений командиром його, курінні - офіцерами.

По закінченню війни Гладкий, за розпорядженням Імператора, відправився на Кавказ вибрати зручні місця для поселення свого війська. Поки він їздив, у столицю прийшло повідомлення, що кошовий має в Полтавській губернії дружину і чотирьох дітей. Государ, хоча і був обманутий, не тільки не розгнівався, але і наказав доставити двох старших синів Гладкого в Петербург для навчання за рахунок скарбниці. Кошового він зустрів ласкаво і, вислухавши доповідь про огляд землі, в упор запитав, чому він сховав від нього правду про дружину і дітей. Йосип Михайлович прямо відповів, що в присутності всіх запорожців йому інакше не можна було вчинити - товариші перестали б йому вірити і в усьому іншому. Правитель його зрозумів і дозволив забрати дружину і дітей із поміщицького села.

Колишні "зрадливі" запорожці були оселені на березі Азовського моря, між Маріуполем і Бердянськом у районі Гуляй поля, під назвою Азовського козачого війська. Наказним отаманом азовців став Йосип Михайлович Гладкий.

Через багато років, коли Микола I припливав на Кавказ через Керч, Гладкий зустрічав його в числі інших командних осіб. Імператор, обминаючи інших, підійшов прямо до нього і привітно сказав: "Здраствуй, мій вождь і витязь Йосип Михайлович!" Так добре запам'ятав він послугу кошового, який зняв гріх із своїх братів запорожців!

Взагалі Микола I при всякій зручній нагоді виражав свою прихильність до чорноморців. Так, через півстоліття з часу заселення козаків на Кубані, він послав їм великий білий прапор святого Переможця Георгія. Для урочистого прийому прапора в Єкатеринодар зібралися отамани всіх чорноморських куренів. Кожного з них супроводжували неповнолітні і старі козаки, що пам'ятали ще "славнозвісне військо Низове Запорізьке". На військове свято одержали запрошення мирні черкеси і навіть немирні шапсуги. Збір народу з нагоди троїцького ярмарку був чималим. Серед військового стану, біля порога отаманської ставки, вкопали старий чавунний єдиноріг, дулом догори.

З обох сторін приготували з зеленого дерену довгі столи. Мисливці набили до цього дня багато фазанів, качок, зайців, кабанів, оленів, кіз; рибаки наловили різної дорогої риби, якої в ті часи було ще дуже багато. Посуд приготували старий козацький, дерев'яний. Табір став наповнятися народом, валили кінні і піші, скрипіли черкеські гарби. Рівно опівдні задзвонили в усі дзвони, що означало приїзд у місто владики.До вечора війська вишикувалися перед табором. До отаманської ставки зібралися всі чини військового укріплення, за яким підвелися в ряд 59 станичних отаманів. Між ними розмістилися старі з підлітками. Знову задзвонили дзвони, то виїхав із міста преосвященний Ієремія, що попрямував прямо в отаманську ставку. Тут, проти дверей, поміщався на весь зріст портрет государя; біля підніжжі його лежали срібні литаври, труби, отаманські булави, перначі, стародавня козацька зброя, фальконети. На великому столі розпростертий новий прапор. Преосвященний благословив прапор, після чого наказний отаман Завадовський вбив перший цвях. Потім по старшинству молоток переходив із рук у руки, починаючи з владики і закінчуючи присутніми козаками. У таборі царювала тиша: піші батальйони тримали варту, кінні полки - шаблі , стояли спрямувавши погляди в отаманську ставку, звідки доносився мірний стукіт молотка. Прибиванням прапора закінчилося торжество першого дня. А ранком о 8 годині із фортеці роздалися три постріли. Це був призов до літургії. Коли почалося читання Євангелія, пішла пальба з усіх пушок - так святкували в минулому запорожці в Січі, такий був звичай і на Кубані. Словам любові і миру підспівував грім зброї: "Во всю землю изыде вещание их".
Після прибуття в табір преосвященного і вищого козачого керівництва прапор винесли до військ. Грім барабанів привітав його появу. Після "многая літа!" військовий отаман прочитав Найвищу грамоту, по якій передано прапор. Музика заграла "Боже, царя бережи", роздалися гарматні постріли, загриміло голосне "ура".

Навіть горянські дружини гікнули на честь російського царя. На тому березі Кубані, в аулі Бжегокой, стояли немирні черкеси. Але і вони не утрималися і приєдналися на своїх борзих конях до радіючого війська. Стихли бурхливі вираження захоплення, наступила тиша: архіпастир із хрестом у руках передав після благословення прапор, як завіт честі наказному отаману. Той прийняв військову святиню, опустившись на коліна. Потім почалася присяга на вірність новому прапорові; після чого його обнесли по рядах і водрузили в жерло старого турецького єдинорога.
Після цього почався обід. За дерновими столами чорноморці часів Очакова пригощалися рідними запорізькими блюдами. Круговий "мнхалнк" переходив із рук у руки між сивими сподвижниками Потьомкіна, Суворова, Білого, Чепеги, Головатого і Власова. Один столітній чубатий чорноморець, прикрашений очаківським хрестом, розповідав, як вони в тьмі карабкались на неприступну Березань, як зняли вартових, самі переодяглися турками і зненацька накрили гарнізон. Інший пригадав "батька" Чепегу, як той підпливав у човнах до стін Хаджибея (що тепер зветься Одесою) і підпалював під носом у яничар турецькі магазини; третій указував на березі Кубані місце, де 50 років тому, він убив перший кіл кордонної опори.

На правому фланзі табору розкошували за своїми звичаями до 500 горців, ненадійних друзів і заклятих ворогів. Вони були запрошені по щирості козацької натури розділити радість чорноморців, повеселитися, забувши на час криваві зустрічі із зброєю в руках. Скрізь і в отаманській ставці, і за дерновими столами, у таборі і серед горців була звичайна щирість, достаток в усім - скрізь їли, пили, славили царя і матінку Русь.
Пригостившись, два сивих запорожці із розкішними вусами і чупринами, бадьористо і плавно відбивали "козака" під військову музику; випивши ще по ковшику горілки, вони сідали і співали стародавні козачі пісні. Потім знову підживившись, хоробро відбивали "гайдука". Земля тремтіла, у людей дух захоплювало. А прапор тихо розвівався. Молоденький казачок дивився на нього і йому здавалося, що двоголовий орел розправляє свої крила, силкується піднятися на Кавказькі гори. Але до закінчення кровопролитної Кавказької війни було ще далеко, козацтву всієї Росії ще належало випити гірку чашу Кримської кампанії 1853-1855 років.
___________
* Цей прапор до 20-х років теперішнього століття зберігався в Єкатеринодарському білому військовому соборі, побудованому на честь благовірного князя Олександра Невського, а зараз знаходиться в музеї кубанських козаків, розташованому в Нио-Джерсі.
1 Генерал Рудаєвич був родом із кримських татар. Дід його, знатний мурза приїхав якось на прийом до Катерини із сином-підлітком. Хлопчик сподобався імператриці і вона вмовила батька віддати його учитися в кадетський корпус і стала йому хресною матір'ю. Згодом він дослужився до генерала.
**Курені перейменовані згодом у станиці.
***Пашкоська, Кущовська, Кисляковська, Іванівська, Копеловська, Сергіївська, Донська, Криловська, Каневська, Батуринська, Поповичевська, Васюринська, Незамайкомжая, Ірклєєвська, Щербинівська, Титарівська, Шкуринська, Коренівська (або Кореновська), Рогівська, Корсунська, Кам’яноболотська, Уманська, Дерев’янківська, Стеблієвська, Джеренонська, Переяславська, Полтавська, Мишастоянська, Мєнська (затвердилася неправильна форма Мінська), Тимашевська,.Величковська, Левушківська, Пластуновська, Дядьківська, Бромкояцька, Ведмедівська і Платніровська.
_________________
Наша слава козацька не вмре не поляже!