06/29/2008 | Назар Гриник

"Ми будемо битися на морях і океанах, ми будемо битися із незламною впевненістю та силою у повітрі, ми будемо захищати наш острів за будь-яку ціну. Ми будемо битися на берегах, ми будемо битися на аеродромах, ми будемо битися у полях і на вулицях, ми будемо битися в горах. Ми ніколи не здамося!"
Уїнстон Черчілль, 4 червня 1940 рік

У стереотипних образах, які активно культивуються антинародними угрупованнями, українці постають такими собі салоїдами, які п’ють самогон, лають москалів, а коли доходить до діла, то відразу затягують давню пісню про "моя хата скраю".

Ця казочка дуже вигідна антиукраїнським силам, які на фоні образів вусатих дядьків з помутнілими від горілки очима раніше малювали епічні картини "гєраїчєскіх таваріщєй" у шкірянках із зірками на кашкетах, а зараз пробують насадити образи "слави русскава спєцназа", який героїчно бореться у Чечні.

Хлопці зі сходу так захопилися, що вже самі сплять і бачать, як "красноармєєц спасаєт простую украінскую дєвушку от лап бєсчінствующіх бандеровцев". І можна довго розповідати що бандерівець - це брат цієї простої дівчини, а красноармєєц - невмиваний окупант, який прийшов до хати, вивалив ноги на стіл і почав нахабно командувати незрозумілою мовою. На жаль, не допомагає.

Вірять у цей стереотип і деякі занадто вразливі суб’єкти в Україні, наприклад в Луганську, де нещодавно поставили пам’ятну дошку "жертвам УПА", увага… "які загинули у Львівській та Івано-Франківській областях".

І це при тому, що люди в Західній Україні, де власне діяла ця армія, навпаки, за власні гроші вже давно поскидали пам’ятники більшовицьким ідолам і поставили відзнаки стрільцям УПА.

Чим же так недогодила УПА прихильникам "вєлікарусскай слави"? Невже може партизанська армія, яка перестала існувати майже 50 років тому, ще досі настільки не давати спати "вєлікай і магучєй", що кілька її ключових відомств панічно риються у нафталінових архівах у пошуках компромату і, незважаючи на його фактичну відсутність, публікують на своїх офіційних веб-сайтах "ужасную статістіку" про "звєрскі убітих 50 мірних жітєлєй"?

Невже у них немає важливіших занять, наприклад, знайти замовників убивств журналістки Анни Політковської чи Влада Лістьєва? Ан нєт, привиди Шухевича і Бандери витають над Кремлем і не дають спати "гєніям русскай палітічєскай мислі", чиї руки так і тягнуться допомогти "братнєй Украінє от натовскіх фашистов".

У мене є пояснення. УПА не підпорядковується генеральному стереотипу. Якраз навпаки, хлопці Бандери-Шухевича, як і хлопці з Холодного Яру зразка 1919-го року, як і козаки Мазепи та Виговського є прямою протилежністю цьому стереотипу. Як же могли "вусаті п’яні дядьки" спочатку майже 5 років протистояти трьом окупаційним арміям, а потім ще 15 років вести активну боротьбу проти наймогутнішої у світі військової машини СРСР?

Ще одна "нєстиковочка" стереотипів є у тому, що ті 16 тисяч українців, "пріслужнікав гітлєровскіх бандітов", які були у дивізії СС Галичина, німецьких батальйонах Нахтігаль та Роланд ще в 42-му році відмовилися служити Гітлеру і присягнули на вірність Україні, а майже мільйонна (я не помилився 1 000 000) армія росіян продовжувала вірно служити фашистам під командуванням "гєроя абарони Маскви гінірала Власова" в складі Русской Асвабадітєльной Армії (РОА), Казачєва Стана і т.п. формувань.

Більше того, хлопці з УПА воювали на своїй території і захищали свої хати від окупантів, а не перли на чужі землі прикриваючись пропагандою "асвабадітєлєй".

Після осмислення цього факту взагалі виникає питання: якого чорта було лізти сюди, а потім піднімати поросячий визг про "звєрства УПА"? Невже не зрозуміло, що якщо до хати без стуку лізе нагла морда, то їй неодмінно спочатку прищемлять пальці, а потім можуть і вила встромити поміж ребра?

Мабуть стає все важче деяким "савєтскім гіроям" одягати свої енкаведешні нагороди, дивитися на себе у дзеркало і переконувати себе та своїх рідних, що та "прастая украінская дєвушка" дійсно потребувала порятунку. От і хочеться назвати УПівців "бандітамі і галаварєзамі", щоб спалося спокійніше. До речі, таку риторику у своїх документах про УПА постійно використовували не тільки більшовики, але і фашисти, що наштовхує на роздуми про спільний почерк, чи не так?

Протилежністю стереотипу про темного салоїда є образ людини дії, людини здатної на видатний вчинок у вкрай складних обставинах. Коли такий вчинок спрямований на добру справу, це називають геройством.

І незважаючи на те, що комусь в силу своєї обмеженості здається, що герої бувають тільки у формі федеральних військ і воюють вони тільки з "терористами", "бандітамі" і "галаварєзамі", як правло не на своїй території, українці повинні гордитися, що є нащадками таких людей як Роман Шухевич.

Адже будучи із відомої інтелігентної сім’ї, маючи дві вищі європейські освіти інженера і музиканта та власний успішний рекламний бізнес Шухевич міг спокійно ще до війни виїхати закордон і писати "відозви до україншького народу з екзилю" або розміщати сімейні фото на однокласніках.ру.

Але він обрав інший шлях для себе, своєї сім’ї і своїх вояків. Зв’язкова Шухевича Ольга Ільків якось згадувала, що вже після війни, у період більшовицької окупації Шухевич, незважаючи на постійні пропозиції евакуації, наказав усім своїм підлеглим залишитися в Україні.

"Виїжджати можуть відомі художники, письменники, музиканти, ті, які повинні залишитися в живих і зможуть гідно представити Україну перед світом. Ми ж усі маємо залишитися і боротися до кінця."

Для чого шукати собі кумирів у Че Геварі чи Запаті? Невже це не достойний наслідування приклад для сучасної молоді?

Нам сьогодні, слава Богу, не потрібно переховуватися у вогких і холодних бункерах від переслідувань і розстрілів та оплакувати своїх рідних убитих окупантами. Цей жах замість нас пройшли попередні покоління українців.

Але не треба забувати, що мільйони людей поклали своє життя за наше спокійне європейське життя, і нашим обов’язком є кожен день докладати максимум зусиль, щоб Україна процвітала.

Серед цих людей було і кілька десятків тисяч вояків УПА та їх командир Роман Шухевич. Його день народження 30 червня кожен свідомий громадянин України має вважати своїм особистим святом.

"Ми усі вояки УПА і всі підпільники, зокрема і я, свідомі, що раніше чи пізніше нам доведеться згинути в боротьбі з брутальною силою. Але запевняю вас, - ми не будемо боятися вмирати, бо вмираючи будемо свідомі того, що станемо добривом української землі. Ця наша рідна земля потребує ще багато добрива, щоб у майбутньому виросла на ній нова українська генерація, яка довершить те, що нам не суджено було довершити…"
Роман Шухевич, липень 1944 року