07/29/2008 | Володимир Косик

Дослідження жертв Другої світової війни річ без сумніву важлива і потрібна. Нам виглядає нормальним, що німецький прокурор Ульріх Маас відкрив слідство про знищення німецькою армією в 1944 р. французького села Майє (в департаменті Ендр-е-Льуар). 22 червня 1944 р. 60 до 80 німецьких солдатів увійшли до села і вбили 124 мешканців. У 2004 році німецький прокурор відкрив слідство, прослухав від тоді біля 60-ти свідків у Франції, Німеччині та Австрії. Відвідавши село у вівторок 15 липня 2008 року, німецький прокурор поклав квіти у стіп пам’ятника постріляних мешканців. При тому він заявив: "Мені соромно за те, що тут зробили німці і я вибачаюся перед усіма" (Le Parisien, 16.07.2008).

Позволимо собі звернути увагу на термінологію: "тут зробили німці", а не якісь, згідно з улюбленою російською термінологію – невизначені "фашисти", чи "гітлерівці". Німці, як бачимо, беруть відверто відповідальність за свої злочини. А у нас за всі лиха відповідає "Сталін", "сталінський режим", "сталінська диктатура", а не росіяни, основні творці і оплот цього режиму і цієї диктатури. Не дарма ж гімн СССР починався словами: "Союз нерушімий республік свабодних сплотіла навєкі Велікая Русь" (Русь в розумінні Росія!).

Для нас, українців, виринає цікаве питання – а коли ж німці будуть досліджувати спалення багатьох українських сіл, знищених німецькими військовими частинами разом із невинним населенням? Правда, потрібно додати, часто в наслідок провокацій російсько-совєтських партизан, які робили все, щоб німецькими руками нищити "українських націоналістів".

Коли говоримо, що в Україні народ повинен користуватися всіма благами й засадами демократії й національної та соціяльної культури та гідності, такої як у Франції, нам відповідають: "Україна не Франція". Значить – расистський підхід: французи мають право на всі принципи і вигоди демократії й нормального національного та політичного життя, а не українці, бо вони не французи (може – не європейці?).

З цього випливає, що українці мають залишитися малоросіянами, хохлами, невільниками сусідів, і мають говорити російською мовою, бо це нормально – після 250 років панування Росії в Україні. Стає дивно: чомусь намагаються оправдати жахливу нелюдську русифікацію мови і духа українців та шукають оправдання для неї, а для природних прав українського народу – ні.

При цій нагоді хочемо трохи приглянутися до того, як до своїх національних інтересів ставляться інші. Для прикладу, можна взяти єврейський народ, який жив і живе на території України.

Зовсім природно – євреї цікавилися і цікавляться долею євреїв під час перших тижнів війни 1941 р. Про це опубліковано багато томів праць. А ось під цю пору знову пишуть про долю євреїв в Україні, зокрема у Львові. Що ж вони пишуть?

Французький автор Алєн Ґіймоль помістив у католицькому щоденнику La Croix з 10 липня 2008 р. репортаж п.з. "Як знищено третину населення Львова", в якій автор каже: "Знищення єврейського населення у Західній Україні сталося під час перших місяців після нацистського наступу, на початку за підтримкою українських націоналістів".

Репортаж написаний і датований у Львові, де автор отримав інформації про цю трагедію. Автор питається, як це сталося, що раптом зникло єврейське життя, що "третина мешканців міст Центральної Європи, їхні синаґоґи, школи, шпиталі, театри були усунені з лиця землі та що з них залишилися сьогодні тільки сліди? Для цього треба було всього варварства нацистської машини, а потім комуністичної підприємливості для усунення пам'яті".

Щоб зрозуміти це питання, згідно з автором, вистачить поїхати до Львова. У цьому місті жило до війни 120.000 євреїв на 320.000 усіх мешканців. Професор Якуб Хоніґсман запевняє, що синаґоґи були чи не на кожній вулиці. Ми не знаємо, чи це відповідає правді, але читачі, які пам’ятають ці часи, можуть доповнити цю інформацію. Це важливо для істориків.

Французький автор дальше пише, на підставі єврейських свідчень, що коли 30 червня 1941 р. німці ввійшли до Львова, місцеве населення негайно розпочало "величезний погром" та що: "Німці знайшли підтримку Організації українських націоналістів (підкреслення наші, В.К.). Вже перед їхнім приходом появилися на вулицях афіші, які говорили в українській мові: "Наші вороги не є німці, а росіяни і жиди", так пояснює професор Хоніґсман, який (згідно з автором репортажу) більше шістдесяти років досліджував події Другої світової війни. Цей професор дальше каже: "Пізніше українські націоналісти повернулися проти німців. Але вже було за пізно. Лихо вже було зроблене."

Таке твердження може викликати в читача враження, що Організація Українських Націоналістів поносить в тій чи іншій мірі відповідальність за долю євреїв на початку німецької окупації Львова. Обвинувачення жахливе і, на нашу думку, не було б зле, як би таких "істориків" притягнули до юридичної відповідальності. Хай у суді покажуть згадані афіші та докажуть, що автором цих афіш була ОУН. У цивілізованому демократичному суспільстві це єдиний спосіб доказати правду, якщо хочеться її дійсно виявити і доказати.

Було б добре, як би львівський професор Хоніґсман пояснив в українській пресі, звідки він має такі інформації. Нам не відомо, щоб якісь подібні плякати були розклеєні у Львові 30 червня 1941 р., чи перед цією датою. Нам нічого не відомо про "величезний погром" місцевим населенням євреїв Львова. З німецьких звідомлень про події знаємо, що перед 30 червня відбувся не погром євреїв, а розправа відступаючих військ НКВД, які раптом повернулися до Львова, над українцями і які розстрілювали людей, зокрема в’язнів у тюрмах.

Французький автор далі написав:

"Знищення єврейського населення відтак скоро перебрали в свої руки нацисти: відбулися масові розстріли в Лисиницькому лісі, на схід від міста; потім створено ґетто в центрі міста та концентраційний табір на північно-західному виході з міста, там був Янівський табір…"

Тут теж потрібно, щоб місцеві мешканці міста, в тому і євреї, дали деякі уточнення. Що значить, що знищення єврейського населення перебрали нацисти? Перебрали від кого?

Французький автор репортажу додає, що в Лисиницькому лісі розстріляно понад 200.000 осіб. Він зауважує, що сьогодні там нема жодного знаку або місця для молитви чи роздумування. Цей автор зазначає, що мешканці Львова навіть не знають, де існував Янівський табір, бо тепер там індустрійне передмістя.

Ми також думаємо, що прикро, що люди не знають точно, де був Яновський табір. Але обвинувачувати в цьому Українську Державу не можна, бо про "змазування" памяті у людей дбали російські можновладці Кремля, біля яких були теж євреї.

Нам трудно висловитися до цього питання. Тим більше, що одна старша жінка в справі табору сказала: "То було тут", а французький репортер додає: "Важко повірити: ці високі завершені колючими дротами мури сьогодні є мурами тюрми. Українські злочинці, отже, сплять там, де колись євреї чекали на смерть, а потім, без сумніву, також українські націоналісти, які чекали вивезення в Ґуляґ…На краю дороги стоїть камінь, на якому все ж таки зазначено місце… Камінь був пошкоджений бризками фарби."

Французький автор пише, що згідно з твердженням Іллі Кабанчука, із 400.000 до 500.000 євреїв Галичини врятувалося тільки близько 4%. Деякі євреї були евакуйовані вглиб Совєтського Союзу. Після війни дехто з них повернувся до Львова, разом з тими євреями, яких влада переселила до Львова в рамках акції заселення міста. Синаґоґу відкрили в 1946 р., але її закрито в 1953 р. Сьогодні там знаходиться культурний центр, який відвідують нечисленні пенсіонери.

Французький автор репортажу додає, що Галя Котієрчук, дочка евакуйованих євреїв, каже, що вона народилася 1943 р. в Росії. Вони повернулися до Львова у 1945 р. У 1970 р. споряджено пам’ятник на пошану померлих у ґетто. До проголошення незалежності України 1991 р. євреїв влада СССР вважала непевною меншиною. Можливість вступу євреїв до університетів була обмежена, деякі професії не були їм доступні. Тому багато з них не признавалися до свого походження.

Ця тема також потребувала б пильного наукового дослідження.

Французький журналіст додає, що сьогодні, завдяки допомозі харитативної організації Гесед-Арієг, працює єврейський релігійно-соціальний і культурний центр. Інша організація намагається фінансувати відбудову синаґоґи Золотої Рози, найстаршої у Львові. Між іншим, оновленням релігійного життя якоїсь частини євреїв у Львові занимається один рабін з Ню-Йорку. Треба надіятися, що він не належить до людей, які на Заході просякнуті духом анти-українізму, згідно з пропагандою, що українці найбільші антисеміти.

Французький автор врешті пише, що українська інтелігенція знову відкриває життя єврейської громади, бо в журналі "Ї", як зазначила Ірина Маґдиш, опубліковано статті про життя львівської єврейської громади.

Володимир Косик - професор Паризького університету (Сорбони) та Українського Вільного Університету в Мюнхені.

Модераторял: обговорення статті зноситься на форум "Історія"