09/11/2008 | keymaster

10 вересня 2008 року в м. Миколаєві помер САРАНЧУК ПЕТРО СТЕПАНОВИЧ – активний учасник руху опору 40–90-х рр.
Народився він 26 жовтня 1926 року в с. Конюхи Бережанського, нині Козівського р-ну Тернопільської обл.

Батько Петра Саранчука – колишній курінний писар Української Галицької Армії в поході на Київ, активний член “Просвіти”, кооперативного руху. Його неодноразово заарештовувала польська влада. Атмосфера в родині була патріотична, передплачували журнали “Дзвін”, “Діло”, “Сільський господар”, ”Народна справа” та ін.

Весною 1939, до приходу в Західну Україну так званих “перших совітів”, Петро встиг закінчити 7 класів польської школи. Шансів навчатися далі не було. 1942 німецькі окупанти відправили 16-річного юнака, як і багатьох його односельчан, на примусову працю в Німеччину, але йому вдалося втекти під час завантаження в вагони. Вступив у підпільну молодіжну націоналістичну організацію “Українське юнацтво”, яка діяла під крилом ОУН. 1943 р. організація послала Саранчука на “Хліборобський вишкіл молоді” (ХВМ) у м. Бережани, де насправді юнаків і дівчат готували до партизанської боротьби проти нацистів і комуністів.

З половини серпня 1944 в с. Конюхи курінь “Романа” набирав добровольців в УПА. 17-річний Петро вступив у загін, який у рейді на Карпати був розбитий у третьому бою. Він повертається в рідне село, де його призначають кущовим провідником “Юнацтва”. Унаслідок т.зв. “ґенеральної облави”, масових арештів підпілля і депортації в березні – квітні 1945 співчуваючого йому населення підпільна сільська організація була розгромлена, після чого Саранчук був призначений станичним провідником Конюхівської станиці ОУН. Був залучений в інформаційну групу під відомством Служби безпеки (СБ).

19 січня 1946 Саранчук потрапив у засідку на хуторах Залісся біля с. Конюхи і в 20-х числах березня в спецкамері Тернопільської тюрми за звинуваченням у “зраді батьківщини” (хоча громадянства СРСР не приймав) був засуджений “трійкою” МГБ до 15 р. каторжних робіт з відбуванням у далеких таборах та поразкою в громадянських правах на 5 р. після звільнення, без зв’язку з рідними і близькими.

Після страшних тортур Саранчук став інвалідом (т.зв. “некатегорійним”) і 28 квітня 1946 року був етапований на Харківську пересилку, звідки 7 липня з цілим ешелоном інвалідів і старих етапований у м. Чусовой Пермської обл. (“Понишлаг”).

У квітні 1949-го Саранчука з великим етапом перекидають в “Озерлаг” (м. Тайшет Іркутської обл.), на розпочате будівництво залізниці Тайшет – Братськ (БАМ), а звідтам 1950 переведений у “ГОРлаг” (м. Норильськ Красноярського краю), у 3-й каторжний табір.
Саранчук був активним учасником Норильського повстання 1953, яке тривало від 4 червня до 4 серпня. Багато людей загинуло. Саранчук з двома хлопцями з карагандинського етапу під керівництвом скульптора і друкаря Петра Володимировича Миколайчука з Умані виготовляв шрифти для друкування листівок, які розвіювалися над Норильськом з повітряних зміїв.

Через активну участь у повстанні Саранчук не був звільнений у 1954. У листопаді 1956 в м. Тайшет термін йому був скорочений до 12 р., бо він, мовляв, “потрапив у банду УПА неповнолітнім” (поразка в правах залишилася).
Повернувся додому в січні 1957, але був висланий з Західної України. Жив у м. Комунарськ Луганської обл., потім у м. Миколаєві. Працював компресорником, робітником бетонного заводу, художником-оформлювачем. Був під наглядом КГБ.

1 липня 1970 року Саранчук знову заарештований і 18 грудня засуджений Миколаївським обласним судом за ст. 62 ч. 2 (“антирадянська агітація і пропаганда”) до 8 р. позбавлення волі у ВТК особливого режиму з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Саранчуку інкримінували усні висловлювання, зокрема, про русифікацію, але головним було зберігання брошури Кравчука з програмовими матеріалами “IV Великого збору ОУН”. Покарання відбував у таборі особливого режиму ЖХ-385/10 (с. Сосновка Мордовської АРСР) разом із Василем Романюком (згодом Патріарх Володимир), Данилом Шумуком, Едуардом Кузнєцовим та ін..

Брав участь у численних акціях протесту, «мікрував» (дрібно писав на конденсаторному або цигарковому папері) тексти заяв інших в`язнів і передавав інформацію на волю. 1 жовтня 1978 переведений на суворий режим (ЖХ-385/19, сел. Лєсной). Пізніше Михайло Хейфец у книзі “Українські силуети” захоплено писав про нього в нарисі “Святі старики України”, передав високу думку про нього Василя Стуса: “Петро Саранчук – наче камінчик, кругом гладенький, чистенький, але камінчик, міцний камінчик”.

1 червня 1978 Саранчука привезли у Миколаївську тюрму і 1 липня звільнили з викінченням терміну. Під адміннагляд узяли прямо з воріт. Співробітники Миколаївського УКГБ постійно викликали його, вимагаючи написати покаянного листа “до будь-якої газети на вибір”. Одночасно погрожували психіатричкою або “випадковою машиною”. Через два роки заступник начальника управління полковник Князєв відверто сказав: “Петре Степановичу, будеш сидіти в тюрмі!” – “За що?” – “Знайдеться за що!”
Саранчук написав листи своїм колишнім соузникам Михайлові Хейфецу та Едуарду Кузнєцову з проханням надіслати виклик на постійне проживання. Але за законами Ізраїлю виклик можна дати тільки родичам.

1 вересня 1980 Саранчук був заарештований за інспірованим звинуваченням у “співучасті в крадіжці будматеріалів” – “побудував із незаконно купленого матеріалу 14,35 м огорожі”. 22 жовтня засуджений обласним судом за ст. 84 ч. 2 КК УРСР до 5,5 р. позбавлення волі з конфіскацією половини власноруч побудованої ним ще в 60-х роках голостінної хатини.

Утримували Саранчука у відомих найжорстокішим режимом кримінальних зонах у м. Ізяслав Хмельницької обл., відтак у сел. Лозівський Слов’яносербського р-ну Луганської обл., де 1983 майор КГБ Кузьмін запропонував Саранчукові покаятися. Він категорично відмовився. “Що ж, поїдете в Миколаїв”.
У зоні с. Ольшанське Миколаївської обл. Саранчук працював у теслярському цеху. Два місяці його тримали в одиночці. За 10 днів до закінчення терміну, на початку 1986, уже в часи “перебудови”, Саранчук був засуджений до 3 р. ув’язнення за “непокору, виявлену в невиконанні виробітку на 100%”. Два місяці везли етапом до ВТК сел. Лозівський. За рік до звільнення Саранчука перевели з особливого на суворий режим у м. Суходольськ.

Звільнений 28 лютого 1989 року. Реабілітований за політичними статтями. Після 28,5 років неволі, пройшовши 30 таборів і 14 тюрем, повернувся в м. Миколаїв. З моменту виникнення там патріотичних організацій (Товариство української мови, Українська Гельсінкська Спілка, Народний Рух України, Українська Республіканська партія) був їх активним членом. Учасник багатьох масових акцій національно-демократичних сил. Сприяв становленню Української Православної Церкви Київського Патріархату.

70-річчя Петра Саранчука (25.10.1996) у Миколаєві відзначалося публічно. Уперше ювілей учасника національно-визвольної боротьби був висвітлений місцевими ЗМІ.
26 листопада 2005 року нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня.
12 вересня 2008 похований у рідному селі Конюхи.

Вахтанґ Кіпіані, Василь Овсієнко


Бібліоґрафія:
I.
П.Саранчук. Село Конюхи: козацьке гніздо. Бережанська земля.— Нью-Йорк, 1992.
II.
Вісник репресій в Україні. – 1981: 1, 2, 3, 4; 1982: 7/8-39; 1985: 7/8-39.
Михайло Хейфец. Українські силюети. – Сучасність.— 1983.— С. 179-211 (рос. і укр. мовами); Також: Поле відчаю й надії. Альманах. – К.: 1994. – С. 296-311.
Михаил Хейфец. Избранное. В трех томах. Том 3. Украинские силуэты. Харьковская правозащитная группа. – Харьков: Фолио, 2000. – С. 124-135.
Вахтанг Кіпіані. Твердий і чистий // Південна правда щотижня, ч. 29. – 1992. – 25 липня; Те ж: Буклет. – УРП, 1996.
Вахтанг Кіпіані. Став там, де був потрібен // Самостійна Україна, № 30. – 1995.
Данило Шумук. Пережите і передумане. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1998.— С. 248-287.
Архів ХПГ: Інтерв’ю з П.Саранчуком 11.12. 2000 р.
Евгений Проворный. Кому какой билет выпал… // Новый горожанин. Николаевский журнал, № 10-11. – 2000. – С. 28-29.