День народження науки
11/14/2008 | Світлана Мормель
14 листопада 1918 року гетьман Павло Скоропадський підписав Закон «Про заснування Української академії наук у Києві». Утілилася давня мрія українських інтелектуалів. Українська наука нарешті отримала статус академічної — такий бажаний, але недосяжний у багатолітній період бездержавності. До того часу всі намагання українських учених, зокрема Львівського наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, попри відповідність його вимогам європейських академій, не мали успіху.
Отримавши нагоду дорівняти українську науку до науки інших європейських країн, засновники академії утворили її за кращими зразками тогочасної світової науки. Та й інновацій, доти невідомих європейськимим академіям, у новоствореній науковій установі не бракувало. Як згодом зауважить історик Дмитро Дорошенко, академія мала «широку програму»: вперше увійшли до академічної структури технічні установи, надзвичайно широко потрактовано українознавство (при відсутності традиційного для академій окремого відділу для вивчення вітчизняної культури). У розумінні членів–засновників академії, зокрема її першого президента Володимира Вернадського, українознавство — це не лише українська культура, а й демографія, географія, навіть геологія.
Та не всі плани наукових мрійників втілено у життя. Недовго тривав український ренесанс початку ХХ століття. Деякі з ідей перших українських академіків, попри їх актуальність, не реалізовано і до 90–ї річниці від заснування Української, а нині — Національної академії наук. Її засновники передбачали створення у Києві цілого академічного містечка на його тодішних околицях — щоб рух у місті не заважав роботі точних приладів, щоб усі академічні будівлі містилися поряд. У тиші архівних шаф і досі зберігаються пропозиції зі створення такого центру та наукові експертизи місця, де він мав бути. Тоді академічна спільнота пропонувала звести академічні будівлі у Голосіївському лісі або Кадетському гаю. Проте промайнуло 90 років безперервного існування найвищої наукової установи України, а її будівлі так і розкидано по всьому Києву. Ще й поменшало філій, що були закладені у перші роки існування (як наукові товариства, що працювали у її складі або під загальним керівництвом академії). Утворені у наступні десятиліття філії, зокрема у Львові та Криму, попри їх важливість для української науки, — лише дещиця супроти скасованої у 1930–х роках наукової мережі по всій Україні.
Ліквідацією наукових товариств при академії не обмежуються втрати української науки з початком централізації та творенням єдиного радянського наукового простору. Досі дається взнаки відсутність знищеного на початку 1930–х років Інституту української наукової мови, що готував, зокрема, термінологічні словники з усіх галузей науки. Проте сам факт, що українським вченим, попри всі жахи тоталітаризму, що нищив потенціал української науки, попри всі складнощі пострадянського періоду вдалося вберегти найвищу установу, яка репрезентує у світі національну науку, заслуговує на повагу.
Отримавши нагоду дорівняти українську науку до науки інших європейських країн, засновники академії утворили її за кращими зразками тогочасної світової науки. Та й інновацій, доти невідомих європейськимим академіям, у новоствореній науковій установі не бракувало. Як згодом зауважить історик Дмитро Дорошенко, академія мала «широку програму»: вперше увійшли до академічної структури технічні установи, надзвичайно широко потрактовано українознавство (при відсутності традиційного для академій окремого відділу для вивчення вітчизняної культури). У розумінні членів–засновників академії, зокрема її першого президента Володимира Вернадського, українознавство — це не лише українська культура, а й демографія, географія, навіть геологія.
Та не всі плани наукових мрійників втілено у життя. Недовго тривав український ренесанс початку ХХ століття. Деякі з ідей перших українських академіків, попри їх актуальність, не реалізовано і до 90–ї річниці від заснування Української, а нині — Національної академії наук. Її засновники передбачали створення у Києві цілого академічного містечка на його тодішних околицях — щоб рух у місті не заважав роботі точних приладів, щоб усі академічні будівлі містилися поряд. У тиші архівних шаф і досі зберігаються пропозиції зі створення такого центру та наукові експертизи місця, де він мав бути. Тоді академічна спільнота пропонувала звести академічні будівлі у Голосіївському лісі або Кадетському гаю. Проте промайнуло 90 років безперервного існування найвищої наукової установи України, а її будівлі так і розкидано по всьому Києву. Ще й поменшало філій, що були закладені у перші роки існування (як наукові товариства, що працювали у її складі або під загальним керівництвом академії). Утворені у наступні десятиліття філії, зокрема у Львові та Криму, попри їх важливість для української науки, — лише дещиця супроти скасованої у 1930–х роках наукової мережі по всій Україні.
Ліквідацією наукових товариств при академії не обмежуються втрати української науки з початком централізації та творенням єдиного радянського наукового простору. Досі дається взнаки відсутність знищеного на початку 1930–х років Інституту української наукової мови, що готував, зокрема, термінологічні словники з усіх галузей науки. Проте сам факт, що українським вченим, попри всі жахи тоталітаризму, що нищив потенціал української науки, попри всі складнощі пострадянського періоду вдалося вберегти найвищу установу, яка репрезентує у світі національну науку, заслуговує на повагу.
Відповіді
2008.11.14 | Вячеслав Хаврусь
Пара коментарів
Я б додав, що насправді нинішнє керівництво НАНУ є продуктом колишньої радянської системи і важко асоціювати його по духу з людьми, з яких починалася академія. Більше того, тривалий час це саме керівництво воліло не згадувати про справжній час та умови створення академії. Може про це теж варто було б згадати?Далі. Я всіма кінцівками підтримую ідею "створення у Києві цілого академічного містечка на його околицях". Сьогодні треба говорити мабуть вже не про Київ, а про якесь інше "містечко" подалі від Києва через дорожнечу землі та житла в тому ж Києві та оклицях. Але маю великі сумніви, що є хтось всередині керівництва НАНУ, хто здатен реалізувати цю ідею. Хіба що комусь іншому треба шукати способів створення чогось паралельно та перетягувати на нове місце людей. Іншого виходу я не бачу.
І останнє. Попри загалом позитивне враження від статті, я б не брав на себе сміливість давати назву "День народження науки". Це неправда, бо наука в Україні не народжувалася, і саме через те в когось може бути втрачена довіра до написаного всередині. Це так, побажання на майбутнє.
2008.11.14 | лук Йол
Re: День народження науки
Нажаль, не ті та не тими засобами репрезентують українську науку. Проте питання в іншому: чи здатна існуюча система підготовки наукових кадрів в НАНУ забезпечити позитивні зрушення у змісті сучасних наукових досліджень, у напрямі нарощення інтелектуального капіталу держави, а не розпорошення її найбільш перспективних молодих кадрів2008.11.17 | Олена Весел
Може ця думка видасться дещо спірною,
але мені чомусь здається, що науковці (і не лише науковці) на Заході давно і добре знають, з ким їм варто в Україні контактувати, а хто... академік не від науки, давайте назвемо це так.Але цікаво інше. Чомусь деяка частина українських науковців не може визнати своїми людей, що з тих чи інших причин вимушені були емігрувати. Наприклад, українські хіміки мають власного нобелівського лауреата, який доволі часто відвідує Україну. Однак ще жодного разу він не приїхав на запрошення Академії чи там ну принаймні якогось Інституту, який би займався питаннями хімії. Про нього добре знають як про уродженця Тернопільщини, його запрошують часто до Львова, але як людина, що досягла чогось в науці, він тут невідомий.
На відміну від наприклад гуманітаріїв, які може не так багато на Заході і досягли, але про них принаймні знають. Більше того, з ними ще і таке трапляється часом, що вони в Україну повертаються і не тому, що там їм місця нема, а для того, щоб свою школу тут творити. Як приклад можна навести того ж Пріцака. Дідусь приїхав в Україну, створив тут як заповідав його вчитель Кримський академічний інститут і навіть довший час його ще й очолював.
Що ж стосується навіть лідерів іноземних держав, то, якщо їм потрібен буде той чи інший науковець, повірте - вони знайдуть спосіб з ним зустрітись:) Ба, більше того, вони ще і завжди і точно знають хто їм тут потрібен...
2008.11.20 | лук Йол
Re: Останній спітч Ваш - я підтверджую
оскільки не те, що знайдуть можливість, а самі виходять на контакти. Проте, їх цікавить і здатність співробітника чи то моложого науковця просуватись по ієрархічній драбинці (а вже на друге - його інтелектуальний потенціал). У разі, якщо означена особа ні захисту, ні потужних мотиваторів не має - його використовують в якості фільтра - для моніторингу та динамомоделювання.