Віктор Брехуненко про Полтавську битву
06/27/2009 | Габелок
http://www.dt.ua/3000/3150/66557/
№ 24 (752) 27 червня — 3 липня 2009
Колаж: Олексій Чурюмов
Тест на гідність
Автор: Віктор БРЕХУНЕНКО (доктор історичних наук, професор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України)
* принт версiя
* обговорити
* надіслати другу
* прочитати пізніше
* лист редактору
Сьогодні виповнюється 300 років Полтавській битві, якій судилося стати однією з ключових подій української історії. Ще один ювілей у тій хвилі круглих дат, яка буквально накрила Україну на початку ХХІ століття. Тут і 75-ті роковини Голодомору—Геноциду 1932—1933 рр., і 350-річчя Переяславської ради 1654 р., Гадяцької унії 1658 р., Конотопської битви 1659 року. Український історичний календар не перестає «підсовувати» ювілеї, здатні загострити увагу на непростих сторінках нашого минулого. З висоти сьогодення зрозуміло, що Полтава з Переяславом на кілька століть визначили історичну ходу України, а також імперське майбутнє Росії та геополітичну конструкцію Східної Європи.
Укладення 1654 року союзу з Москвою, всупереч зовсім іншим мотивам, які рухали Богданом Хмельницьким та його найближчим оточенням, дало старт непоправному нищенню Української Козацької держави. Через півстоліття Іван Мазепа під супровід Північної війни (1700—1721) зробив спробу вирівняти ситуацію й позбутися руйнівної для Гетьманщини зверхності царя. Спробу цілком легітимну, як на тогочасні європейські політико-правові уявлення, але, на жаль, невдалу, після чого процес наступу на українську державність пішов пямо-таки семимильними кроками. При цьому саме фатально програна союзниками — Швецією та Гетьманщиною — Полтавська битва дала йому зелене світло.
Така роль Полтави і Переяслава забезпечили їм стабільне місце в арсеналі ідеологічних інструментів, покликаних обґрунтувати «природність» та «законність» російської зверхності над Україною. І наближення ювілеїв у Росії завжди трактували як зручний привід для пропагандистської атаки. Українці ж, навпаки, під час круглих річниць обох подій, хочуть того чи ні, проходять своєрідний тест на самодостатність, на здатність опиратися чужим міфам про власне минуле й дивитися на нього своїми очима. Особливо рельєфно відбивали ювілеї єство українських еліт. У цьому сенсі недавнє 350-річчя Переяславської ради виявило, без перебільшення, ницість загалу нашої політичної верхівки. Її хуторянство, вторинність, невитравна радянськість розквітли пишним цвітом…
Пригадуєте, Л.Кучма догідливо видав указ про святкування цього ювілею, так немовби Переяслав 1654 року відкрив перед Україною блискучі перспективи, а не «пропащий час», як свого часу писав Михайло Драгоманов про володарювання Росії. Міністерство ж освіти і науки спустило у вузи та відділи освіти розпорядження провести відповідні пафосні заходи.
На пальцях однієї руки можна перелічити тих політиків, які взялися організовувати інтелектуальний спротив намірам Москви українськими ж руками відсвіжити у свідомості пересічного українця російськоцентричний міф радянського розливу про Переяславську раду як буцімто кульмінацію «нестримного віковічного прагнення українців до поєднання з росіянами». Та ще купка істориків з різних наукових інституцій (українських і закордонних), яким організаційно підставив плече Інститут української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського НАН України, заходилася рятувати обличчя української науки. Натомість ті інтелектуали-гуманітарії, які так самозакохано полюбляють усіх навчати суперсучасних наукових підходів, цнотливо промовчали. І саме тоді, коли слід було бити в усі дзвони, протестуючи проти намірів ідеологічно зґвалтувати суспільство й накинути зашморг на саму науку. Ані пари з уст ніхто не дочекався від цих осіб, і коли вчергове заносилося на знакове українсько-російське змагання в ділянці формування історичної пам’яті українців, хоча ювілей Полтавської битви наспів уже за нових, сприятливіших для українства політичних обставин.
Хоч би що казали про вади й прорахунки Віктора Ющенка, але в одному чинному президентові не відмовиш: у щирому бажанні по-українськи дивитися на минуле, сьогодення та майбутнє, у бажанні нарешті мати в майбутньому таки українську Україну, як нині, наприклад, поляки мають польську Польщу, німці — німецьку Німеччину, італійці — італійську Італію... Що з чільних представників владної верхівки лише він має адекватні сучасним викликам уявлення про органічні потреби української гуманітарної політики, не помітить хіба той, хто принципово воліє нічого не помічати. Важко уявити, щоб із-під пера когось іншого з грона реальних претендентів на булаву з’явилися укази бодай про відзначення славної перемоги української зброї під Конотопом (1659) чи про запровадження державної нагороди Хреста Івана Мазепи. А зусилля в ділянці визнання страхітливого Голодомору 1932—1933 рр. геноцидом українців? А створення Українського інституту національної пам’яті? Інша річ — втілення багатьох задумів у реальне життя…
Курс, взятий нині у царині формування історичної пам’яті, загалом відповідає органічним потребам українського світу, які полягають в утвердженні самодостатніх уявлень українців про своє минуле, не обтяжених стереотипами, навіяними у період бездержавного існування України. Як наріжна підвалина повнокровного розвитку такі уявлення не мають альтернативи. У протилежному разі українство приречене на поступове розчинення в тому соціумі, який здатен нав’язати нам свою версію історичної пам’яті. І цю добре знану у світі аксіому слід зарубати на носі всім тим, хто, не вбачаючи тут жодних загроз, недалекоглядно закликає то «не педалювати» на трагічних сторінках нашої історії, то не пропагувати наших перемог. Щоб, бува, в обох випадках нікого не образити. Не перевелися й ті, які гнуть цю лінію цілком свідомо, до того ж почуваються у нашому викривленому інформаційному просторі наче риба у воді.
Утім, з’явилися й перші ластівки подолання спотворених, меншовартісних уявлень про свою історію, донедавна послідовно втовкмачуваних у голови українців кремлівською імперською машиною. Як на мене, чільна двадцятка телевізійного проекту «Великі українці» (проблему переможця виношу за дужки) переконливо свідчить про те, що українці починають дивитися на своє минуле власними очима, а не очима сусідів чи з позицій національного самоїдства. Входження до двадцятки Степана Бандери, Симона Петлюри, Івана Мазепи, Юрія Шухевича та інших постатей, на яких в СРСР безперестанку виливали ідеологічні помиї, — яскрава ознака формування в державі нового типу історичної пам’яті. Віддаючи голос за ці постаті, українці добряче втерли носа всім тим, хто знай торочить про якийсь неподоланний розкол України та малює їй апокаліптичне майбутнє. Утім, роботи ще непочатий край, а вуха старих стереотипів ще повсюдно стирчать, надто ж у середовищі посадовців, більшість яких і досі є вихованцями радянської системи. Наближення ювілею Полтавської битви 1709 р. оголило проблему напрочуд виразно.
У нормальному суспільстві, яке саме себе шанує й тверезо дивиться на своє минуле, такий ювілей не збудив би жодних упереджень чи надмірної уваги. Роковини зустріли б із гідністю, без параноїдального святкування чужої перемоги чи меншовартвісного скиглення про нашу лиху історичну долю, яке тільки паралізує колективну волю. Поразка власного війська на власній землі, з ким би в союзі воно не перебувало, скрізь однозначно сприймається саме як поразка, незалежно від того, що осягнув переможець. А коли на кону стояла доля своєї державності, то й поготів. Невже ми чули що-небудь про проблеми бодай недавніх ювілеїв — 350-річчя польського «Потопу» 1655 р., коли шведи захопили більшу частину Польщі, чи розгрому того ж таки Петра І під Нарвою (1700)?
Коли подивитися на Полтавську битву з української дзвіниці, не виникає сумнівів, що поразка шведсько-козацького війська деморалізувала більшу частину еліти й відкрила шлях розчиненню Гетьманщини в Російській імперії, з усіма невтішними наслідками на близьку і далеку перспективу. Від жорстоких політичних репресій Петра І, накинення ним економічного зашморгу та відвертого курсу на зросійщення козацької старшини — до повного знищення української державності й нелюдських комуністичних експериментів ХХ ст. — такою виявилася для України гірка чаша Полтавської битви 1709 року. То що ж тут святкувати, якщо, звісно, мати почуття власної гідності й шанувати самих себе, як личить будь-якій цивілізованій нації? Невже Німеччина святкує розгром під Берліном 1945 р., внаслідок якого вона втратила свою територіальну цілісність та державність? Чи, може, Росія урочисто відзначає поразку під Клушином 1610 р., після чого поляки оволоділи Москвою, а бояри та мешканці столиці і різних міст присягли на вірність польському королевичу Владиславові, обраному царем (оригінал присяжної грамоти зберігся)?
Бити в литаври з приводу ювілею може дозволити собі лише Росія. Їй Полтава 1709 р. зняла коштом України питання існування у форматі імперії, більше того — розчистила шлях до перетворення на європейську потугу, на майбутнього «жандарма Європи». Відтак для росіян Полтава є символом їхньої величі й цілком природно саме в такій проекції вписується в їхню історичну пам’ять. Як самодостатня нація мусимо визнати повне право росіян на фанфарне відзначення їхньої перемоги. Тільки відбуватися воно має в цивілізованій формі, тобто на території Росії, а не в Полтаві, як того спершу хотіли росіяни, бо це стало б наругою над гідністю українців, та й шведів. Допустити святкування на нашій території нашої ж поразки — більше приниження уявити важко. Чи можна собі уявити, щоб німці дозволили Росії святкувати перемогу в Другій світовій війні, власне, під Берліном? А що як англійці, французи, італійці (сардинці) й турки надумають бучно відзначити в Севастополі свою звитягу над Росією в Кримській війні 1853—1856 рр.? І те, що вистачило здорового глузду в зародку поламати вбивчий для морального стану нації сценарій, свідчить про появу «українських» вітрів і на вищих поверхах влади.
Озираючись сьогодні на кілька років назад, не можна не впіймати себе на думці, що звідти струмували таки прийнятні імпульси. Не без прорахунків і звичних, на жаль, проявів недбалості та неоковирності, але лінія на транслювання в суспільство українського бачення подій проводилася центральною владою доволі послідовно. Ще в 2007 році з’явився указ президента України «Про відзначення 300-річчя подій, пов’язаних з військово-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу 1708—1709 рр.», який задав камертон підготовці. Інститут національної пам’яті реалізував низку заходів, покликаних сфокусувати увагу суспільства під відповідним кутом зору. Восени минулого року в Києві та позаминулого тижня у Полтаві відбулися дві солідні міжнародні конференції, присвячені Іванові Мазепі і Полтавській битві. Міська рада Полтави нарешті ухвалила рішення про спорудження в місті пам’ятника Іванові Мазепі, Полтавська обласна державна адміністрація започаткувала будівництво музею історії козацтва в с.Жуки. Державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви» почав позбуватися ознак національного самоїдства. Призначення нового директора (Наталії Білан) нарешті дало поштовх довгоочікуваній масштабній реконструкції експозиційних площ. Уже створено зал «Козацька держава від Богдана Хмельницького до Великої Північної війни (1648—1700 рр.)», коштом міської ради зведено ротонду пам’яті полеглих на полі битви, відновлено могилу російських воїнів тощо.
Не дрімало й народжуване громадянське суспільство: було створено Громадський комітет з відзначення 300-річчя повстання за незалежність України під проводом Івана Мазепи (1708—1709) та Полтавської битви, який активно взявся за просвітницьку роботу та координацію зусиль небайдужих. Доволі масовим накладом вийшли якісні науково-популярні книжки провідних українських дослідників цієї доби Юрія Мицика, Тараса Чухліба, Олексія Сокирка, Ольги Ковалевської.
Навіть в УПЦ Московського патріархату заговорили про можливість скасування так званої анафеми Іванові Мазепі, яка, за церковними канонами, має виноситися лише за злочини перед Церквою. З огляду на величезні заслуги гетьмана перед православ’ям, анафема, накладена під важкою рукою Петра І, видається прямо-таки оксюмороном.
Однак без рецидивів комплексу меншовартості не обійшлося, як і без шпичаків від — назвімо речі своїми іменами — п’ятої колони. Всупереч елементарному глузду, в Україні в різних середовищах лунали голоси про спільне з Росією святкування. Були спроби реанімувати нафталінні російські міфи про Івана Мазепу як нібито зрадника і про Полтаву 1709 р. як, мовляв, нашу спільну перемогу. Перемогу над ким пропонували святкувати в незалежній Україні, яка щойно в 1991 р. виборсалася із задушливих обіймів Кремля? Над українцями ж, які тоді на чолі з гетьманом Іваном Мазепою боронили ідею унезалежнення Української козацької держави від тієї ж таки Росії, а потім по еміграціях невтомно шукали міжнародних комбінацій, щоб, як казав Пилип Орлик, «винести із лабіринту страшенного рабства Аріадну — нашу Вітчизну, яку стереже московський дракон, і повернути їй колишню волю»?
Були й спроби пристосувати до мазепиних часів уже добряче набридлу байку про нібито наявність цивілізаційного розколу в Україні, та ще й нібито фатального. Від осені 2004 р., на догоду російським інтересам, її як «Отче наш» бубонять за будь-якої нагоди ну дуже вже вчені мужі з депутатів, політтехнологів, так званих експертів — своїх і заїжджих. Наявність частини козаків у війську Петра І намагалися витлумачити як свідчення тогочасного розколу української еліти, натякаючи на «правильні» проросійські сили й ворожі проукраїнські. Нічого дивного, якщо в нас додумалися побачити якісь «суспільні розломи» у звичній для будь-якої країни регіональній неоднорідності виборчих симпатій та у певних регіональних відмінностях світогляду громадян (а ці відмінності притаманні навіть суспільствам із багатовіковою державницькою традицією). Чомусь у Німеччині не чути про якийсь там суспільний розкол, хоча, приміром, Баварія постійно віддає перевагу блоку ХДС—ХСС, тоді як у країні періодично по кілька каденцій при владі перебували соціал-демократи. Про традиційне голосування у США різних штатів переважно за представників тієї чи іншої політичної сили вже й не кажу.
Коли ж говоримо про часи Полтавської битви, досить пригадати, що в березні 1709 р., тобто вже після масових репресій та пропагандистських зусиль Пет-ра І, після варварського нищення О.Меншиковим гетьманської столиці Батурина, до Карла ХІІ та І.Мазепи приєдналася переважна більшість запорожців (до 8 тис. чол.) на чолі з кошовим Костем Гордієнком. А по Полтавській катастрофі запорозькі козаки разом із Мазепою пішли в еміграцію, Кость же Гордієнко до скону залишався противником російської зверхності. Особливо привертає до себе увагу той факт, що доти Військо Запорізьке Низове постійно конфліктувало з Мазепою, протестуючи проти централізаторської політики останнього, проте коли вирішувалася доля Гетьманщини, — піднялося над внутрішніми українськими незгодами і об’єдналося з колишнім опонентом. Ось такий «розкол». А може — приклад, гідний нині всілякої популяризації в українському соціумі, надто в середовищі політичної та бізнесової верхівки, значна частина якої в гонитві за владою і власними прибутками не соромиться відверто торгувати глибинними інтересами України?
Однак цього вдячного для формування історичної пам’яті українців прикладу вперто не помічають. Натомість воліють шукати протилежне, з якогось дива вважаючи, що сучасна Україна мусить поділитися навіть із полтавського питання: одна частина має стати на бік Мазепи, інша — козаків, які перебували при російському війську. Насправді ж суперечливе ставлення до Мазепи є виключно наслідком тривалого перебування українців під тиском російських ідеологем, а не органічним несприйняттям кимось змагань за незалежність, які вів Мазепа у рамках тогочасних уявлень про незалежність та шляхи її виборювання. Наразі слід терпляче й дохідливо пояснити упереджено налаштованим (це переважно літні люди), яку мету ставив Мазепа, як дії українського гетьмана вписувалися в тогочасні уявлення про державність, незалежність та відносини між правителями різного рівня, якими були обставини й логіка появи частини козаків у таборі Петра І. А заодно й розтлумачити, що перебування козаків по різні боки барикад зовсім не свідчило про розкол у Гетьманщині й зумовлювалося почасти тактичними прорахунками Мазепи, почасти — оперативними обставинами, що склалися в Україні після входження війська Карла ХІІ. Цілі козацькі полки тоді фізично не могли приєднатися до гетьмана, бо були розкидані по величезній території від Смоленська до Дону. Вони виявилися відрізаними від Мазепи або взагалі перебували при російському війську. Серед тих, хто волею-неволею опинився в таборі Петра І, був, наприклад, майбутній наказний гетьман Павло Полуботок, який палко боронитиме державність Гетьманщини, відкрито виступить проти уніфікаційної політики Петербурга й зустріне смерть у казематах Петропавловської фортеці.
З наближенням ювілею загострилися й інші прояви неподоланого комплексу неповноцінності. Будьмо відвертими, вулиця Івана Мазепи в Києві з’явилася з добре знаних кон’юнктурних міркувань, а не тому, що депутати Київради враз прозріли, бо й надалі не змінено сотень одіозних назв. У Полтаві ж, приміром, узято курс на популяризацію Полтавської битви як своєрідної візитівки міста. Про це відкрито кажуть і пишуть. На центральній вулиці то тут то там впадають у вічі зображення емблеми «Полтавська битва 1709 р.», розміщені навіть на кіосках із наїдками. За задумом, така пропаганда битви має привабити туристів, але цнотливо виноситься за дужки питання: яким коштом? Насправді — коштом подальшого вкорінення в головах українців відчуття неповноцінності. Хіба хто-небудь у світі рекламує свої поразки і прагне на цьому заробити? Пропагувати слід перемоги, як це роблять повсюди. До своїх поразок годиться ставитися стишено, годиться проводити молебні за убієнних (що, до речі, таки заплановано сьогодні зробити і в Полтаві), акцентувати увагу суспільства на внутрішніх причинах наших невдач — як задля національної консолідації, так і для того, щоб у нових умовах не наробити нових помилок. Державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви» має виконувати саме таку функцію. І туристів відвідуватиме його не менше, а то й більше.
Дивує і той факт, що і в Києві, і в Полтаві лунають голоси за те, щоб громадськість розглядала Полтавської битву в позаідеологічній площині. Це від лукавого, оскільки неможливе у принципі. Хочемо того чи ні, будь-яка згадка про Полтаву 1709 р. матиме ідеологічне забарвлення. По-перше, падатиме ж бо на добре угноєний попередніми зусиллями ґрунт, а по-друге, російськоцентричний історичний міф про Полтавську битву ще й досі належить до наріжних ідеологем, що їх сповідує Росія, яка останніми роками з потроєною енергією взялася за подальше плекання імперської по суті історичної пам’яті росіян. Не дивно, що на відкритті міжнародної конференції в Полтаві співробітник російського посольства підтримав такий нібито загальнолюдський заклик, тим часом як у самій Росії розгорнулася потужна пропаганда Полтавської битви 1709 р. як славної перемоги — з книжками, художніми й документальними фільмами, інформаційним накатом у новинному полі. Тож згадана пропозиція нагадує до болю відомий облудний заклик В.Леніна про непотрібність, задля щастя людства, регулярної армії, на який фатально «купилися» лише провідники Української Центральної Ради, знехтувавши можливістю створити потужне українське військо. Невтішні наслідки цієї жахливої помилки добре відомі.
Не все просто в Полтаві з пам’ятником Іванові Мазепі, гетьману, який так багато зробив не тільки для України, а й безпосередньо для самого міста. Після вистражданого рішення міської ради справа загальмувалася через кошти. Виділені з Держбюджету торік 9 млн. гривень не спромоглися освоїти. Ледве не довелося ходити з шапкою по колу. Якби не зусилля народного депутата України Миколи Кульчинського, організатора збирання благодійних коштів на цю потребу, якби не справді державницька позиція низки музичних гуртів (ВВ, Тартак та інших), які наочно довели, що люблять Україну не тільки до глибини своєї душі, а й до глибини своєї кишені, швидше за все, віз був би, як то кажуть, і нині там. До всього в Полтаві не наважилися відкрити цей пам’ятник сьогодні, щоб, мовляв, чогось не спровокувати чи когось не образити. Ніби місто розташоване на території Росії, де пам’ятник українському гетьманові справді міг би викликати цілком зрозумілий спротив. Але чому ж боїмося у себе вдома розвернути голоблі в український бік остаточно? А вшанування Мазепи в Полтаві саме сьогодні, погодьтеся, дало б потужний ефект.
* * *
«І на тому присягаю, — казав Іван Мазепа за рік до свого виступу соратникові Пилипу Орлику, — що я не для приватної своєї користі, не для вищих гонорів, не для більшого збагачення, не для інших яких-небудь забаганок, але для вас усіх, які під владою і регіментом моїм перебувають, для жінок і дітей ваших, для загального добра матки моєї вітчизни бідної України, всього Війська Запорозького і народу малоросійського і для підвищення і розширення прав та вольностей військових хочу те при допомозі Божій чинити, щоб ви з жінками і дітьми, і вітчизна з Військом Запорозьким так від московської, як і від шведської сторони не загинули». Вдячним нащадкам лише залишається шанобливо поставити цього гетьмана на належне місце в новітній історичній пам’яті українців.
№ 24 (752) 27 червня — 3 липня 2009
Колаж: Олексій Чурюмов
Тест на гідність
Автор: Віктор БРЕХУНЕНКО (доктор історичних наук, професор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України)
* принт версiя
* обговорити
* надіслати другу
* прочитати пізніше
* лист редактору
Сьогодні виповнюється 300 років Полтавській битві, якій судилося стати однією з ключових подій української історії. Ще один ювілей у тій хвилі круглих дат, яка буквально накрила Україну на початку ХХІ століття. Тут і 75-ті роковини Голодомору—Геноциду 1932—1933 рр., і 350-річчя Переяславської ради 1654 р., Гадяцької унії 1658 р., Конотопської битви 1659 року. Український історичний календар не перестає «підсовувати» ювілеї, здатні загострити увагу на непростих сторінках нашого минулого. З висоти сьогодення зрозуміло, що Полтава з Переяславом на кілька століть визначили історичну ходу України, а також імперське майбутнє Росії та геополітичну конструкцію Східної Європи.
Укладення 1654 року союзу з Москвою, всупереч зовсім іншим мотивам, які рухали Богданом Хмельницьким та його найближчим оточенням, дало старт непоправному нищенню Української Козацької держави. Через півстоліття Іван Мазепа під супровід Північної війни (1700—1721) зробив спробу вирівняти ситуацію й позбутися руйнівної для Гетьманщини зверхності царя. Спробу цілком легітимну, як на тогочасні європейські політико-правові уявлення, але, на жаль, невдалу, після чого процес наступу на українську державність пішов пямо-таки семимильними кроками. При цьому саме фатально програна союзниками — Швецією та Гетьманщиною — Полтавська битва дала йому зелене світло.
Така роль Полтави і Переяслава забезпечили їм стабільне місце в арсеналі ідеологічних інструментів, покликаних обґрунтувати «природність» та «законність» російської зверхності над Україною. І наближення ювілеїв у Росії завжди трактували як зручний привід для пропагандистської атаки. Українці ж, навпаки, під час круглих річниць обох подій, хочуть того чи ні, проходять своєрідний тест на самодостатність, на здатність опиратися чужим міфам про власне минуле й дивитися на нього своїми очима. Особливо рельєфно відбивали ювілеї єство українських еліт. У цьому сенсі недавнє 350-річчя Переяславської ради виявило, без перебільшення, ницість загалу нашої політичної верхівки. Її хуторянство, вторинність, невитравна радянськість розквітли пишним цвітом…
Пригадуєте, Л.Кучма догідливо видав указ про святкування цього ювілею, так немовби Переяслав 1654 року відкрив перед Україною блискучі перспективи, а не «пропащий час», як свого часу писав Михайло Драгоманов про володарювання Росії. Міністерство ж освіти і науки спустило у вузи та відділи освіти розпорядження провести відповідні пафосні заходи.
На пальцях однієї руки можна перелічити тих політиків, які взялися організовувати інтелектуальний спротив намірам Москви українськими ж руками відсвіжити у свідомості пересічного українця російськоцентричний міф радянського розливу про Переяславську раду як буцімто кульмінацію «нестримного віковічного прагнення українців до поєднання з росіянами». Та ще купка істориків з різних наукових інституцій (українських і закордонних), яким організаційно підставив плече Інститут української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського НАН України, заходилася рятувати обличчя української науки. Натомість ті інтелектуали-гуманітарії, які так самозакохано полюбляють усіх навчати суперсучасних наукових підходів, цнотливо промовчали. І саме тоді, коли слід було бити в усі дзвони, протестуючи проти намірів ідеологічно зґвалтувати суспільство й накинути зашморг на саму науку. Ані пари з уст ніхто не дочекався від цих осіб, і коли вчергове заносилося на знакове українсько-російське змагання в ділянці формування історичної пам’яті українців, хоча ювілей Полтавської битви наспів уже за нових, сприятливіших для українства політичних обставин.
Хоч би що казали про вади й прорахунки Віктора Ющенка, але в одному чинному президентові не відмовиш: у щирому бажанні по-українськи дивитися на минуле, сьогодення та майбутнє, у бажанні нарешті мати в майбутньому таки українську Україну, як нині, наприклад, поляки мають польську Польщу, німці — німецьку Німеччину, італійці — італійську Італію... Що з чільних представників владної верхівки лише він має адекватні сучасним викликам уявлення про органічні потреби української гуманітарної політики, не помітить хіба той, хто принципово воліє нічого не помічати. Важко уявити, щоб із-під пера когось іншого з грона реальних претендентів на булаву з’явилися укази бодай про відзначення славної перемоги української зброї під Конотопом (1659) чи про запровадження державної нагороди Хреста Івана Мазепи. А зусилля в ділянці визнання страхітливого Голодомору 1932—1933 рр. геноцидом українців? А створення Українського інституту національної пам’яті? Інша річ — втілення багатьох задумів у реальне життя…
Курс, взятий нині у царині формування історичної пам’яті, загалом відповідає органічним потребам українського світу, які полягають в утвердженні самодостатніх уявлень українців про своє минуле, не обтяжених стереотипами, навіяними у період бездержавного існування України. Як наріжна підвалина повнокровного розвитку такі уявлення не мають альтернативи. У протилежному разі українство приречене на поступове розчинення в тому соціумі, який здатен нав’язати нам свою версію історичної пам’яті. І цю добре знану у світі аксіому слід зарубати на носі всім тим, хто, не вбачаючи тут жодних загроз, недалекоглядно закликає то «не педалювати» на трагічних сторінках нашої історії, то не пропагувати наших перемог. Щоб, бува, в обох випадках нікого не образити. Не перевелися й ті, які гнуть цю лінію цілком свідомо, до того ж почуваються у нашому викривленому інформаційному просторі наче риба у воді.
Утім, з’явилися й перші ластівки подолання спотворених, меншовартісних уявлень про свою історію, донедавна послідовно втовкмачуваних у голови українців кремлівською імперською машиною. Як на мене, чільна двадцятка телевізійного проекту «Великі українці» (проблему переможця виношу за дужки) переконливо свідчить про те, що українці починають дивитися на своє минуле власними очима, а не очима сусідів чи з позицій національного самоїдства. Входження до двадцятки Степана Бандери, Симона Петлюри, Івана Мазепи, Юрія Шухевича та інших постатей, на яких в СРСР безперестанку виливали ідеологічні помиї, — яскрава ознака формування в державі нового типу історичної пам’яті. Віддаючи голос за ці постаті, українці добряче втерли носа всім тим, хто знай торочить про якийсь неподоланний розкол України та малює їй апокаліптичне майбутнє. Утім, роботи ще непочатий край, а вуха старих стереотипів ще повсюдно стирчать, надто ж у середовищі посадовців, більшість яких і досі є вихованцями радянської системи. Наближення ювілею Полтавської битви 1709 р. оголило проблему напрочуд виразно.
У нормальному суспільстві, яке саме себе шанує й тверезо дивиться на своє минуле, такий ювілей не збудив би жодних упереджень чи надмірної уваги. Роковини зустріли б із гідністю, без параноїдального святкування чужої перемоги чи меншовартвісного скиглення про нашу лиху історичну долю, яке тільки паралізує колективну волю. Поразка власного війська на власній землі, з ким би в союзі воно не перебувало, скрізь однозначно сприймається саме як поразка, незалежно від того, що осягнув переможець. А коли на кону стояла доля своєї державності, то й поготів. Невже ми чули що-небудь про проблеми бодай недавніх ювілеїв — 350-річчя польського «Потопу» 1655 р., коли шведи захопили більшу частину Польщі, чи розгрому того ж таки Петра І під Нарвою (1700)?
Коли подивитися на Полтавську битву з української дзвіниці, не виникає сумнівів, що поразка шведсько-козацького війська деморалізувала більшу частину еліти й відкрила шлях розчиненню Гетьманщини в Російській імперії, з усіма невтішними наслідками на близьку і далеку перспективу. Від жорстоких політичних репресій Петра І, накинення ним економічного зашморгу та відвертого курсу на зросійщення козацької старшини — до повного знищення української державності й нелюдських комуністичних експериментів ХХ ст. — такою виявилася для України гірка чаша Полтавської битви 1709 року. То що ж тут святкувати, якщо, звісно, мати почуття власної гідності й шанувати самих себе, як личить будь-якій цивілізованій нації? Невже Німеччина святкує розгром під Берліном 1945 р., внаслідок якого вона втратила свою територіальну цілісність та державність? Чи, може, Росія урочисто відзначає поразку під Клушином 1610 р., після чого поляки оволоділи Москвою, а бояри та мешканці столиці і різних міст присягли на вірність польському королевичу Владиславові, обраному царем (оригінал присяжної грамоти зберігся)?
Бити в литаври з приводу ювілею може дозволити собі лише Росія. Їй Полтава 1709 р. зняла коштом України питання існування у форматі імперії, більше того — розчистила шлях до перетворення на європейську потугу, на майбутнього «жандарма Європи». Відтак для росіян Полтава є символом їхньої величі й цілком природно саме в такій проекції вписується в їхню історичну пам’ять. Як самодостатня нація мусимо визнати повне право росіян на фанфарне відзначення їхньої перемоги. Тільки відбуватися воно має в цивілізованій формі, тобто на території Росії, а не в Полтаві, як того спершу хотіли росіяни, бо це стало б наругою над гідністю українців, та й шведів. Допустити святкування на нашій території нашої ж поразки — більше приниження уявити важко. Чи можна собі уявити, щоб німці дозволили Росії святкувати перемогу в Другій світовій війні, власне, під Берліном? А що як англійці, французи, італійці (сардинці) й турки надумають бучно відзначити в Севастополі свою звитягу над Росією в Кримській війні 1853—1856 рр.? І те, що вистачило здорового глузду в зародку поламати вбивчий для морального стану нації сценарій, свідчить про появу «українських» вітрів і на вищих поверхах влади.
Озираючись сьогодні на кілька років назад, не можна не впіймати себе на думці, що звідти струмували таки прийнятні імпульси. Не без прорахунків і звичних, на жаль, проявів недбалості та неоковирності, але лінія на транслювання в суспільство українського бачення подій проводилася центральною владою доволі послідовно. Ще в 2007 році з’явився указ президента України «Про відзначення 300-річчя подій, пов’язаних з військово-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу 1708—1709 рр.», який задав камертон підготовці. Інститут національної пам’яті реалізував низку заходів, покликаних сфокусувати увагу суспільства під відповідним кутом зору. Восени минулого року в Києві та позаминулого тижня у Полтаві відбулися дві солідні міжнародні конференції, присвячені Іванові Мазепі і Полтавській битві. Міська рада Полтави нарешті ухвалила рішення про спорудження в місті пам’ятника Іванові Мазепі, Полтавська обласна державна адміністрація започаткувала будівництво музею історії козацтва в с.Жуки. Державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви» почав позбуватися ознак національного самоїдства. Призначення нового директора (Наталії Білан) нарешті дало поштовх довгоочікуваній масштабній реконструкції експозиційних площ. Уже створено зал «Козацька держава від Богдана Хмельницького до Великої Північної війни (1648—1700 рр.)», коштом міської ради зведено ротонду пам’яті полеглих на полі битви, відновлено могилу російських воїнів тощо.
Не дрімало й народжуване громадянське суспільство: було створено Громадський комітет з відзначення 300-річчя повстання за незалежність України під проводом Івана Мазепи (1708—1709) та Полтавської битви, який активно взявся за просвітницьку роботу та координацію зусиль небайдужих. Доволі масовим накладом вийшли якісні науково-популярні книжки провідних українських дослідників цієї доби Юрія Мицика, Тараса Чухліба, Олексія Сокирка, Ольги Ковалевської.
Навіть в УПЦ Московського патріархату заговорили про можливість скасування так званої анафеми Іванові Мазепі, яка, за церковними канонами, має виноситися лише за злочини перед Церквою. З огляду на величезні заслуги гетьмана перед православ’ям, анафема, накладена під важкою рукою Петра І, видається прямо-таки оксюмороном.
Однак без рецидивів комплексу меншовартості не обійшлося, як і без шпичаків від — назвімо речі своїми іменами — п’ятої колони. Всупереч елементарному глузду, в Україні в різних середовищах лунали голоси про спільне з Росією святкування. Були спроби реанімувати нафталінні російські міфи про Івана Мазепу як нібито зрадника і про Полтаву 1709 р. як, мовляв, нашу спільну перемогу. Перемогу над ким пропонували святкувати в незалежній Україні, яка щойно в 1991 р. виборсалася із задушливих обіймів Кремля? Над українцями ж, які тоді на чолі з гетьманом Іваном Мазепою боронили ідею унезалежнення Української козацької держави від тієї ж таки Росії, а потім по еміграціях невтомно шукали міжнародних комбінацій, щоб, як казав Пилип Орлик, «винести із лабіринту страшенного рабства Аріадну — нашу Вітчизну, яку стереже московський дракон, і повернути їй колишню волю»?
Були й спроби пристосувати до мазепиних часів уже добряче набридлу байку про нібито наявність цивілізаційного розколу в Україні, та ще й нібито фатального. Від осені 2004 р., на догоду російським інтересам, її як «Отче наш» бубонять за будь-якої нагоди ну дуже вже вчені мужі з депутатів, політтехнологів, так званих експертів — своїх і заїжджих. Наявність частини козаків у війську Петра І намагалися витлумачити як свідчення тогочасного розколу української еліти, натякаючи на «правильні» проросійські сили й ворожі проукраїнські. Нічого дивного, якщо в нас додумалися побачити якісь «суспільні розломи» у звичній для будь-якої країни регіональній неоднорідності виборчих симпатій та у певних регіональних відмінностях світогляду громадян (а ці відмінності притаманні навіть суспільствам із багатовіковою державницькою традицією). Чомусь у Німеччині не чути про якийсь там суспільний розкол, хоча, приміром, Баварія постійно віддає перевагу блоку ХДС—ХСС, тоді як у країні періодично по кілька каденцій при владі перебували соціал-демократи. Про традиційне голосування у США різних штатів переважно за представників тієї чи іншої політичної сили вже й не кажу.
Коли ж говоримо про часи Полтавської битви, досить пригадати, що в березні 1709 р., тобто вже після масових репресій та пропагандистських зусиль Пет-ра І, після варварського нищення О.Меншиковим гетьманської столиці Батурина, до Карла ХІІ та І.Мазепи приєдналася переважна більшість запорожців (до 8 тис. чол.) на чолі з кошовим Костем Гордієнком. А по Полтавській катастрофі запорозькі козаки разом із Мазепою пішли в еміграцію, Кость же Гордієнко до скону залишався противником російської зверхності. Особливо привертає до себе увагу той факт, що доти Військо Запорізьке Низове постійно конфліктувало з Мазепою, протестуючи проти централізаторської політики останнього, проте коли вирішувалася доля Гетьманщини, — піднялося над внутрішніми українськими незгодами і об’єдналося з колишнім опонентом. Ось такий «розкол». А може — приклад, гідний нині всілякої популяризації в українському соціумі, надто в середовищі політичної та бізнесової верхівки, значна частина якої в гонитві за владою і власними прибутками не соромиться відверто торгувати глибинними інтересами України?
Однак цього вдячного для формування історичної пам’яті українців прикладу вперто не помічають. Натомість воліють шукати протилежне, з якогось дива вважаючи, що сучасна Україна мусить поділитися навіть із полтавського питання: одна частина має стати на бік Мазепи, інша — козаків, які перебували при російському війську. Насправді ж суперечливе ставлення до Мазепи є виключно наслідком тривалого перебування українців під тиском російських ідеологем, а не органічним несприйняттям кимось змагань за незалежність, які вів Мазепа у рамках тогочасних уявлень про незалежність та шляхи її виборювання. Наразі слід терпляче й дохідливо пояснити упереджено налаштованим (це переважно літні люди), яку мету ставив Мазепа, як дії українського гетьмана вписувалися в тогочасні уявлення про державність, незалежність та відносини між правителями різного рівня, якими були обставини й логіка появи частини козаків у таборі Петра І. А заодно й розтлумачити, що перебування козаків по різні боки барикад зовсім не свідчило про розкол у Гетьманщині й зумовлювалося почасти тактичними прорахунками Мазепи, почасти — оперативними обставинами, що склалися в Україні після входження війська Карла ХІІ. Цілі козацькі полки тоді фізично не могли приєднатися до гетьмана, бо були розкидані по величезній території від Смоленська до Дону. Вони виявилися відрізаними від Мазепи або взагалі перебували при російському війську. Серед тих, хто волею-неволею опинився в таборі Петра І, був, наприклад, майбутній наказний гетьман Павло Полуботок, який палко боронитиме державність Гетьманщини, відкрито виступить проти уніфікаційної політики Петербурга й зустріне смерть у казематах Петропавловської фортеці.
З наближенням ювілею загострилися й інші прояви неподоланого комплексу неповноцінності. Будьмо відвертими, вулиця Івана Мазепи в Києві з’явилася з добре знаних кон’юнктурних міркувань, а не тому, що депутати Київради враз прозріли, бо й надалі не змінено сотень одіозних назв. У Полтаві ж, приміром, узято курс на популяризацію Полтавської битви як своєрідної візитівки міста. Про це відкрито кажуть і пишуть. На центральній вулиці то тут то там впадають у вічі зображення емблеми «Полтавська битва 1709 р.», розміщені навіть на кіосках із наїдками. За задумом, така пропаганда битви має привабити туристів, але цнотливо виноситься за дужки питання: яким коштом? Насправді — коштом подальшого вкорінення в головах українців відчуття неповноцінності. Хіба хто-небудь у світі рекламує свої поразки і прагне на цьому заробити? Пропагувати слід перемоги, як це роблять повсюди. До своїх поразок годиться ставитися стишено, годиться проводити молебні за убієнних (що, до речі, таки заплановано сьогодні зробити і в Полтаві), акцентувати увагу суспільства на внутрішніх причинах наших невдач — як задля національної консолідації, так і для того, щоб у нових умовах не наробити нових помилок. Державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви» має виконувати саме таку функцію. І туристів відвідуватиме його не менше, а то й більше.
Дивує і той факт, що і в Києві, і в Полтаві лунають голоси за те, щоб громадськість розглядала Полтавської битву в позаідеологічній площині. Це від лукавого, оскільки неможливе у принципі. Хочемо того чи ні, будь-яка згадка про Полтаву 1709 р. матиме ідеологічне забарвлення. По-перше, падатиме ж бо на добре угноєний попередніми зусиллями ґрунт, а по-друге, російськоцентричний історичний міф про Полтавську битву ще й досі належить до наріжних ідеологем, що їх сповідує Росія, яка останніми роками з потроєною енергією взялася за подальше плекання імперської по суті історичної пам’яті росіян. Не дивно, що на відкритті міжнародної конференції в Полтаві співробітник російського посольства підтримав такий нібито загальнолюдський заклик, тим часом як у самій Росії розгорнулася потужна пропаганда Полтавської битви 1709 р. як славної перемоги — з книжками, художніми й документальними фільмами, інформаційним накатом у новинному полі. Тож згадана пропозиція нагадує до болю відомий облудний заклик В.Леніна про непотрібність, задля щастя людства, регулярної армії, на який фатально «купилися» лише провідники Української Центральної Ради, знехтувавши можливістю створити потужне українське військо. Невтішні наслідки цієї жахливої помилки добре відомі.
Не все просто в Полтаві з пам’ятником Іванові Мазепі, гетьману, який так багато зробив не тільки для України, а й безпосередньо для самого міста. Після вистражданого рішення міської ради справа загальмувалася через кошти. Виділені з Держбюджету торік 9 млн. гривень не спромоглися освоїти. Ледве не довелося ходити з шапкою по колу. Якби не зусилля народного депутата України Миколи Кульчинського, організатора збирання благодійних коштів на цю потребу, якби не справді державницька позиція низки музичних гуртів (ВВ, Тартак та інших), які наочно довели, що люблять Україну не тільки до глибини своєї душі, а й до глибини своєї кишені, швидше за все, віз був би, як то кажуть, і нині там. До всього в Полтаві не наважилися відкрити цей пам’ятник сьогодні, щоб, мовляв, чогось не спровокувати чи когось не образити. Ніби місто розташоване на території Росії, де пам’ятник українському гетьманові справді міг би викликати цілком зрозумілий спротив. Але чому ж боїмося у себе вдома розвернути голоблі в український бік остаточно? А вшанування Мазепи в Полтаві саме сьогодні, погодьтеся, дало б потужний ефект.
* * *
«І на тому присягаю, — казав Іван Мазепа за рік до свого виступу соратникові Пилипу Орлику, — що я не для приватної своєї користі, не для вищих гонорів, не для більшого збагачення, не для інших яких-небудь забаганок, але для вас усіх, які під владою і регіментом моїм перебувають, для жінок і дітей ваших, для загального добра матки моєї вітчизни бідної України, всього Війська Запорозького і народу малоросійського і для підвищення і розширення прав та вольностей військових хочу те при допомозі Божій чинити, щоб ви з жінками і дітьми, і вітчизна з Військом Запорозьким так від московської, як і від шведської сторони не загинули». Вдячним нащадкам лише залишається шанобливо поставити цього гетьмана на належне місце в новітній історичній пам’яті українців.