Конотоп-1659: шана, честь і слава України
07/08/2009 | В’ячеслав Григор’єв
Він новинаря М.-І.: Завтра, 9 липня 2009 року, виповниться 350 років з часу блискучої перемоги українського війська над московитами під Конотопом. До цієї події в далекому 2004 році ми одержали статтю фахового історика В.Григор"єва, де описані маловідомі подробиці подій того часу. Хоча з часу публікації на Майдані минуло майже 5 років, але вона тим не менш не втратила своєї акуальности і до нинішнього часу. Запрошуємо ознайомитися з цим матеріялом.
Дев’яте липня 2004 року – визначна дата української історії. Саме в цей день 345 років тому поблизу Конотопа відбулася найбільша битва українсько-російської війни 1658-1659 років. У цій битві блискучу перемогу здобули українські війська гетьмана І. Виговського, що розгромили багатотисячну армію Росії, яка у сімнадцятому столітті мала назву Московія, Московщина чи просто Московська держава, тож під „московитами”, „москалями”, „москвою” слід розуміти „російські війська”, „росіяни”. Більшість українців і досі мало що знають не лише про саму битву, але й про українсько-російську війну 1658-1659 років. І це не дивно – радянська школа працювала гаразд. Історію цієї війни елементарно замовчували як російські дореволюційні (за винятком С. Соловйова), так і радянські історики, тому годі шукати бодай згадку про війну в радянських підручниках. Лише українські історики в діаспорі розповідали про неї. Нагадування про блискучу перемогу українських військ над росіянами було надто болючим для російської імперської свідомості. Крім того, Конотопська битва самим фактом свого існування в історії руйнувала міф про „дружбу російського та українського народів” та про одностайне прагнення українців до „воссоєдінєнія” з „братами”.
Тому саме в ці дні, коли минуло триста сорок п’ять років перемоги, варто згадати про тогочасні події й ушанувати звитяжців.
Спершу трохи передісторії. Після укладення в Москві в січні 1654 року українсько-московського договору виникла військово-політична спілка двох незалежних держав. Однак невдовзі по тому московська сторона виявила наміри змінити характер договору на неприйнятний для України, а за два роки взагалі грубо порушила його. Тиск Москви на Україну різко посилився після смерті гетьмана Б.Хмельницького. Московити згадали стару імперську засаду: розділяй та володарюй. Вони почали висувати й підтримувати своїх претендентів на гетьманську булаву в той час, коли її вже тримав законно обраний гетьман І. Виговський. В Україні розпочалася громадянська війна. Урядові І. Виговського вдалося здолати московських маріонеток Барабаша та Пушкаря. Але після них Москва висуває другу хвилю своїх ставлеників: Безпалого, Силку та інших. Саме тоді, коли в Україні точилася кривава громадянська війна, багатотисячне московське військо князя Трубецького перейшло в районі Путивля кордон і рушило в Україну, сіючи довкола лихо й смерть. Нечисленні українські заслони з боями відступали. Розпочалася війна 1658-1659 років.
Окремим маніфестом гетьман І. Виговський роз’яснював її причини: „...і не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою й освячену проливом крові, могти зберегти. Але цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб тримати народ у ярмі, царські воєводи підтримували заколоти, нищили край. Та зрада підступної Москви явна в усьому, вона готує нам ярмо насамперед домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю. Усе те ми виявили..., а тепер змушені підняти законну оборону, та вдатися до сусідів із проханням про допомогу для своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розгорілася...”
Українські заслони відступили до Срібного та Конотопа. Супроти Срібного Трубецькой послав загін князя Пожарського, котрому вдалося розбити козаків майбутнього гетьмана П. Дорошенка й оволодіти містом. Одразу по здобутті Срібного московити почали розправу над мирним українським населенням: тих, хто чинив опір, було вбито, решту взято в полон. У квітні 1659 року вся багатотисячна маса московських військ підійшла до Конотопа. Розпочалася майже тримісячна облога міста –– Конотопська епопея.
Проти величезного ворожого війська в Конотопі оборонялися кілька тисяч козаків та міщан під орудою полковника Григорія Гуляницького. Першого травня Трубецькой звернувся до обложених з вимогою скласти зброю, на що українці відповіли, що вони сіли в облогу на смерть і міста не здадуть. Трубецькой наказав відкрити вогонь з усіх стволів. Артобстріл тривав майже щодня. Шостого травня конотопці вдалися до вилазки. Під час бою четверо наших потрапили в полон. Під тортурами козаки сказали, що ґарнізон у місті складається з чотирьох тисяч вояків. Восьмого травня Трубецькой віддав наказ про штурм. Штурм почався вночі, але українці його відбили з втратами з боку ворога. Російські воєводи писали в Москву, що „...взятые языки солгали, а в приступ в городе объявились многие люди». Виявляється, полонені козаки свідомо, навіть після тортур (!), занизили кількість оборонців. Після невдалого штурму починається методична облога міста.
Завершувався другий місяць облоги й становище конотопської залоги було надзвичайно важке. До нашого часу дійшли два листа керівника оборони міста полковника Г. Гуляницького до гетьмана І. Виговського. Один офіційний, для оприлюднення. У ньому полковник просить гетьмана поспішати на допомогу, однак запевняє: „ми ще за ласкою Божою всього маємо багато”. Другий лист особистий, у ньому змальовується жахлива картина: оборонці міста виснажені до краю, щодня та щоночі бої, ворог засипає рів перед фортецею, бракує води, закінчуються кулі, коні впали, „змилуйся, добродію, якнайшвидше поспішайте й рятунку нам давайте”. Полковник попереджав гетьмана, що зможе протриматися не більше як тиждень. Полонений московитами конотопський козак свідчив, що обложені їдять конину й усіляких тварин, води дуже мало, багато людей вже померло, тільки місто й тримає що надія на допомогу гетьмана.
Тож у гетьмана І. Виговського був лише один шлях –– визволяти Конотоп. Він збирає війська, укладає союз із кримським ханом, котрий швидко рушає з ордою на допомогу, і об’єднане військо просувається під Конотоп. Поблизу Шаповалівки гетьман розбиває московський передовий загін і непомітно наближається до Конотопа. По дорозі І. Виговський з’єднується з ханом, котрий під Говтвою встиг розбити московський загін. Як писав згодом у листі І. Виговський: „... ворог дістав такого прочухана від його мості пана Карач-бея під Говтвою, що мало хто видостався звідти й уся москва лягла на полі битви, а старші взяті до неволі”.
7 липня 1659 року в районі Соснівки, поблизу Конотопа, відбулися сутички передових частин української й московської армій. Князь Трубецькой, запізно з’ясувавши, що до нього наближається сам гетьман з великим військом, перекидає з-під Конотопа в район Соснівської переправи головні сили своєї армії(15-20 тисяч ратних людей). Дев’ятого липня (за іншими даними десятого) тут відбулася велика битва. Гетьман І. Виговський поділив військо навпіл і частину козаків і татар послав у засідку. А сам з основним військом атакував ворога в лоб. Далі події розвивалися стрімко. Після швидкої атаки українці почали відступати, заманюючи ворога в район болотистої річки Соснівки. Цей маневр удався –– навздогін за козаками московське командування відрядило значну частину військ під орудою князя Пожарського. Кіннота Пожарського погналася за козаками аж на інший берег Соснівки, але не вся встигла переправитися. Саме в цей момент у спину вдарили українці й татари, котрі перебували в засідці. Удар був цілковитою несподіванкою: почалася паніка, важка московська кіннота ніяк не могла розвернутися для атаки, застрягла на переправі, де було багато багнистих місць. Як влучно зазначив невідомий автор віршованої хроніки про битву, тут був не Конотоп, а справжні конотопи, де взята в лещата московська кіннота гинула не лише від козацької кулі й шаблі, а й тонучи у воді та болоті. Ось як наступного після битви дня писав у листі гетьман І. Виговський: „...вони почали втікати, а ми на їхніх плечах гнали їх аж до самого Конотопу, устеляючи густим трупом поля, і мало хто з них утік до московського табору... Там же потрапив до неволі князь Ляпунов, обидва Бутурліни, а всі полковники, капітани, ротмістри або полягли на полі бою, або пішли в неволю”... Сили Пожарського були майже винищені, зокрема повністю на берегах Соснівки поліг Стремянний полк московських кінних стрільців, котрі в мирний час дислокувались у Москві, де охороняли Кремль і царя –– бій під Конотопом був лебединою піснею цього полку. Сам князь Пожарський потрапив у полон до татар і був страчений за зухвалу поведінку. Як писав козацький літописець С. Величко, це була винагорода князеві за розгром і смерть мешканців Срібного, що його вчинив Пожарський, бо втекти від тої поразки під Конотопом міг хіба що той, хто мав крилатих коней.
Надвечір 9 липня українці й татари з’явились під самим Конотопом, де стояла інша частина московського війська, котра, проте, уже почала відступати. Саме в цей момент, зачувши шум битви під стінами, на ворога вдарили й козаки полковника Гуляницького. Московське військо стало пробиватись до переправи й лише нечисленність української піхоти врятувала московитів від повного винищення. За тиждень по тому рештки московського війська знову перетнули українсько-московський кордон у районі Путивля, але вже у зворотному напрямку.
На полі битви під Конотопом лягло трупом близько сорока тисяч московського війська. Образно описав наслідки цієї битви російський історик С. Соловйов: „Цвіт московської кінноти загинув за один день, і ніколи вже після того московський цар не матиме змоги вивести в поле такого блискучого війська. У жалобній одежі вийшов цар Алєксєй до народу й жах напав на Москву. Удар був тим важчий, що був несподіваний! Трубецькой, на якого покладали найбільше надій, занапастив таке величезне військо! Царська столиця Москва тепер затремтіла за власну безпеку –– з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи для зміцнення Москви, ішла чутка, що цар виїздить за Волґу, за Ярославль”...
А ось як відгукнулась на конотопську перемогу гетьмана Івана Виговського німецька брошура, надрукована в Данциґу: „ми щойно одержали з України радісну звістку, згідно з якою український гетьман Виговський кілька разів ущент розгромив московитів, причому захопив добру здобич і полон. Гетьман Виговський був при цьому у великій небезпеці, бо під ним гарматною кулею було вбито коня”.
Татари, союзники українців, з насміхом говорили московським послам: „Ваш цар прагне запанувати над запорізькими козаками, але загине московське царство через козаків”.
На жаль, Конотопська перемога не призвела до перемоги у війні, що дало б змогу зберегти незалежність України. Але зараз, коли минає річниця перемоги, не хочеться говорити про сумне, а хочеться з вдячністю згадати мужніх предків - захисників країни. Усіх. І гетьмана Івана Виговського, і полковника Григорія Гуляницького, і тисячі козаків і старшин, і конотопців, і союзників кримських татар, і всіх героїв, хто боронив Україну того далекого1659 року. Усім вам, панове, шана, честь і слава!
В’ячеслав Григор’єв
Дев’яте липня 2004 року – визначна дата української історії. Саме в цей день 345 років тому поблизу Конотопа відбулася найбільша битва українсько-російської війни 1658-1659 років. У цій битві блискучу перемогу здобули українські війська гетьмана І. Виговського, що розгромили багатотисячну армію Росії, яка у сімнадцятому столітті мала назву Московія, Московщина чи просто Московська держава, тож під „московитами”, „москалями”, „москвою” слід розуміти „російські війська”, „росіяни”. Більшість українців і досі мало що знають не лише про саму битву, але й про українсько-російську війну 1658-1659 років. І це не дивно – радянська школа працювала гаразд. Історію цієї війни елементарно замовчували як російські дореволюційні (за винятком С. Соловйова), так і радянські історики, тому годі шукати бодай згадку про війну в радянських підручниках. Лише українські історики в діаспорі розповідали про неї. Нагадування про блискучу перемогу українських військ над росіянами було надто болючим для російської імперської свідомості. Крім того, Конотопська битва самим фактом свого існування в історії руйнувала міф про „дружбу російського та українського народів” та про одностайне прагнення українців до „воссоєдінєнія” з „братами”.
Тому саме в ці дні, коли минуло триста сорок п’ять років перемоги, варто згадати про тогочасні події й ушанувати звитяжців.
Спершу трохи передісторії. Після укладення в Москві в січні 1654 року українсько-московського договору виникла військово-політична спілка двох незалежних держав. Однак невдовзі по тому московська сторона виявила наміри змінити характер договору на неприйнятний для України, а за два роки взагалі грубо порушила його. Тиск Москви на Україну різко посилився після смерті гетьмана Б.Хмельницького. Московити згадали стару імперську засаду: розділяй та володарюй. Вони почали висувати й підтримувати своїх претендентів на гетьманську булаву в той час, коли її вже тримав законно обраний гетьман І. Виговський. В Україні розпочалася громадянська війна. Урядові І. Виговського вдалося здолати московських маріонеток Барабаша та Пушкаря. Але після них Москва висуває другу хвилю своїх ставлеників: Безпалого, Силку та інших. Саме тоді, коли в Україні точилася кривава громадянська війна, багатотисячне московське військо князя Трубецького перейшло в районі Путивля кордон і рушило в Україну, сіючи довкола лихо й смерть. Нечисленні українські заслони з боями відступали. Розпочалася війна 1658-1659 років.
Окремим маніфестом гетьман І. Виговський роз’яснював її причини: „...і не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою й освячену проливом крові, могти зберегти. Але цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб тримати народ у ярмі, царські воєводи підтримували заколоти, нищили край. Та зрада підступної Москви явна в усьому, вона готує нам ярмо насамперед домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю. Усе те ми виявили..., а тепер змушені підняти законну оборону, та вдатися до сусідів із проханням про допомогу для своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розгорілася...”
Українські заслони відступили до Срібного та Конотопа. Супроти Срібного Трубецькой послав загін князя Пожарського, котрому вдалося розбити козаків майбутнього гетьмана П. Дорошенка й оволодіти містом. Одразу по здобутті Срібного московити почали розправу над мирним українським населенням: тих, хто чинив опір, було вбито, решту взято в полон. У квітні 1659 року вся багатотисячна маса московських військ підійшла до Конотопа. Розпочалася майже тримісячна облога міста –– Конотопська епопея.
Проти величезного ворожого війська в Конотопі оборонялися кілька тисяч козаків та міщан під орудою полковника Григорія Гуляницького. Першого травня Трубецькой звернувся до обложених з вимогою скласти зброю, на що українці відповіли, що вони сіли в облогу на смерть і міста не здадуть. Трубецькой наказав відкрити вогонь з усіх стволів. Артобстріл тривав майже щодня. Шостого травня конотопці вдалися до вилазки. Під час бою четверо наших потрапили в полон. Під тортурами козаки сказали, що ґарнізон у місті складається з чотирьох тисяч вояків. Восьмого травня Трубецькой віддав наказ про штурм. Штурм почався вночі, але українці його відбили з втратами з боку ворога. Російські воєводи писали в Москву, що „...взятые языки солгали, а в приступ в городе объявились многие люди». Виявляється, полонені козаки свідомо, навіть після тортур (!), занизили кількість оборонців. Після невдалого штурму починається методична облога міста.
Завершувався другий місяць облоги й становище конотопської залоги було надзвичайно важке. До нашого часу дійшли два листа керівника оборони міста полковника Г. Гуляницького до гетьмана І. Виговського. Один офіційний, для оприлюднення. У ньому полковник просить гетьмана поспішати на допомогу, однак запевняє: „ми ще за ласкою Божою всього маємо багато”. Другий лист особистий, у ньому змальовується жахлива картина: оборонці міста виснажені до краю, щодня та щоночі бої, ворог засипає рів перед фортецею, бракує води, закінчуються кулі, коні впали, „змилуйся, добродію, якнайшвидше поспішайте й рятунку нам давайте”. Полковник попереджав гетьмана, що зможе протриматися не більше як тиждень. Полонений московитами конотопський козак свідчив, що обложені їдять конину й усіляких тварин, води дуже мало, багато людей вже померло, тільки місто й тримає що надія на допомогу гетьмана.
Тож у гетьмана І. Виговського був лише один шлях –– визволяти Конотоп. Він збирає війська, укладає союз із кримським ханом, котрий швидко рушає з ордою на допомогу, і об’єднане військо просувається під Конотоп. Поблизу Шаповалівки гетьман розбиває московський передовий загін і непомітно наближається до Конотопа. По дорозі І. Виговський з’єднується з ханом, котрий під Говтвою встиг розбити московський загін. Як писав згодом у листі І. Виговський: „... ворог дістав такого прочухана від його мості пана Карач-бея під Говтвою, що мало хто видостався звідти й уся москва лягла на полі битви, а старші взяті до неволі”.
7 липня 1659 року в районі Соснівки, поблизу Конотопа, відбулися сутички передових частин української й московської армій. Князь Трубецькой, запізно з’ясувавши, що до нього наближається сам гетьман з великим військом, перекидає з-під Конотопа в район Соснівської переправи головні сили своєї армії(15-20 тисяч ратних людей). Дев’ятого липня (за іншими даними десятого) тут відбулася велика битва. Гетьман І. Виговський поділив військо навпіл і частину козаків і татар послав у засідку. А сам з основним військом атакував ворога в лоб. Далі події розвивалися стрімко. Після швидкої атаки українці почали відступати, заманюючи ворога в район болотистої річки Соснівки. Цей маневр удався –– навздогін за козаками московське командування відрядило значну частину військ під орудою князя Пожарського. Кіннота Пожарського погналася за козаками аж на інший берег Соснівки, але не вся встигла переправитися. Саме в цей момент у спину вдарили українці й татари, котрі перебували в засідці. Удар був цілковитою несподіванкою: почалася паніка, важка московська кіннота ніяк не могла розвернутися для атаки, застрягла на переправі, де було багато багнистих місць. Як влучно зазначив невідомий автор віршованої хроніки про битву, тут був не Конотоп, а справжні конотопи, де взята в лещата московська кіннота гинула не лише від козацької кулі й шаблі, а й тонучи у воді та болоті. Ось як наступного після битви дня писав у листі гетьман І. Виговський: „...вони почали втікати, а ми на їхніх плечах гнали їх аж до самого Конотопу, устеляючи густим трупом поля, і мало хто з них утік до московського табору... Там же потрапив до неволі князь Ляпунов, обидва Бутурліни, а всі полковники, капітани, ротмістри або полягли на полі бою, або пішли в неволю”... Сили Пожарського були майже винищені, зокрема повністю на берегах Соснівки поліг Стремянний полк московських кінних стрільців, котрі в мирний час дислокувались у Москві, де охороняли Кремль і царя –– бій під Конотопом був лебединою піснею цього полку. Сам князь Пожарський потрапив у полон до татар і був страчений за зухвалу поведінку. Як писав козацький літописець С. Величко, це була винагорода князеві за розгром і смерть мешканців Срібного, що його вчинив Пожарський, бо втекти від тої поразки під Конотопом міг хіба що той, хто мав крилатих коней.
Надвечір 9 липня українці й татари з’явились під самим Конотопом, де стояла інша частина московського війська, котра, проте, уже почала відступати. Саме в цей момент, зачувши шум битви під стінами, на ворога вдарили й козаки полковника Гуляницького. Московське військо стало пробиватись до переправи й лише нечисленність української піхоти врятувала московитів від повного винищення. За тиждень по тому рештки московського війська знову перетнули українсько-московський кордон у районі Путивля, але вже у зворотному напрямку.
На полі битви під Конотопом лягло трупом близько сорока тисяч московського війська. Образно описав наслідки цієї битви російський історик С. Соловйов: „Цвіт московської кінноти загинув за один день, і ніколи вже після того московський цар не матиме змоги вивести в поле такого блискучого війська. У жалобній одежі вийшов цар Алєксєй до народу й жах напав на Москву. Удар був тим важчий, що був несподіваний! Трубецькой, на якого покладали найбільше надій, занапастив таке величезне військо! Царська столиця Москва тепер затремтіла за власну безпеку –– з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи для зміцнення Москви, ішла чутка, що цар виїздить за Волґу, за Ярославль”...
А ось як відгукнулась на конотопську перемогу гетьмана Івана Виговського німецька брошура, надрукована в Данциґу: „ми щойно одержали з України радісну звістку, згідно з якою український гетьман Виговський кілька разів ущент розгромив московитів, причому захопив добру здобич і полон. Гетьман Виговський був при цьому у великій небезпеці, бо під ним гарматною кулею було вбито коня”.
Татари, союзники українців, з насміхом говорили московським послам: „Ваш цар прагне запанувати над запорізькими козаками, але загине московське царство через козаків”.
На жаль, Конотопська перемога не призвела до перемоги у війні, що дало б змогу зберегти незалежність України. Але зараз, коли минає річниця перемоги, не хочеться говорити про сумне, а хочеться з вдячністю згадати мужніх предків - захисників країни. Усіх. І гетьмана Івана Виговського, і полковника Григорія Гуляницького, і тисячі козаків і старшин, і конотопців, і союзників кримських татар, і всіх героїв, хто боронив Україну того далекого1659 року. Усім вам, панове, шана, честь і слава!
В’ячеслав Григор’єв