Відповіді

• 2010.01.20 | Isoлято

  Грушевського можна викреслити - він президентом був пару днів...

  Втім, можу відразу назвати те, що об'єднує усіх перелічених (з Грушевським включно): вони очолили роз'єднане, пошматоване, ідеолоґічно дезорієнтоване суспільство з мінімальними традиціями самоуправління. Вважаю, що це величезною мірою визначило наслідки їхнього правління.
  
  До речі, чому в переліку немає Скоропадського? На тлі свого приятеля Маннерґейма він не виглядає аж таким успішним...
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2010.01.21 | igorg

    Скоропадський вибивається із цього ряду

    по перше він отримав владу уже за дуже несприятливих обставин - німецької окупації, а по-друге він насправді навіть за тих умов заклав дуже серйозні основи української державності частина яких збереглася й донині.
    
    http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
    
    За ним зараховано дуже багато цілком конкретних справ які він зумів реалізувати у надзвичайно складних умовах. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі до­сягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключ­ного розмаху досягла українська видавнича справа. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про посольства і місії Української Держави». Но­вий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.
    І це лише за сім місяців. Неамало гарних справ зробив Скоропадський і в еміграції. Це людина дії, творення. Хоча й писав він дещо й дуже добре й по-суті.
    Скоропадський потомок древнього роду, в нього кров багатьох великих українських фамілій. Це порода державотворців. Саме їх систематично винищували в Україні. І от маємо ...
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2010.01.21 | Isoлято

      Будемо вважати, що Ви відповіли на власне питання!

      igorg пише:
      > Скоропадський потомок древнього роду, в нього кров багатьох великих українських фамілій. Це порода державотворців. Саме їх систематично винищували в Україні. І от маємо...
      Савіршенна вєрна. Так шо доведеться нам якось обходитися без "державотворців". Взагалі-то ще давні римляни сформулювали: RES PUBLICA EST RES POPULI. "Держава - народна справа".
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2010.01.21 | igorg

        На жаль, на жаль це не більше ніж гарна фраза

        Таке може статися якщо нація не роздроблена й відчуває свою спорідненість й окремість та має гени еліти всередині себе. Інакше стає жертвою своїх або частіше чужих авантюристів. Ось натрапив на гарну книжку спогадів про війну і ось гляньте що пише ця людина (у файлі).
        
        Название: Воспоминания о войне
        Автор: Никулин Н. Н.
        Издательство: Государственный Эрмитаж
        Год: 2008
        Страниц: 175
        http://infanata.ifolder.ru/16020116
        http://www.onlinedisk.ru/file/324600/
        
        Христос народився у бідній родині теслі, але з царського роду. Нація має берегти й формувати свою еліту бо це найважливіше її багатство. Інакше буде біда.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей

        • 2010.01.22 | Isoлято

          Так, я вже читав про цього Нікуліна (л)

          igorg пише:
          > Таке може статися якщо нація не роздроблена й відчуває свою спорідненість й окремість та має гени еліти всередині себе. Інакше стає жертвою своїх або частіше чужих авантюристів.
          Так же ж 400 років роздроблювали, як могли... Оце лише рочків з 10 як почали об'єднуватися (якщо не 5, і то їх деякі примудрилися назвати "найгіршими роками України") - і звідки ж тій "еліті" взятися? Маємо те, шо маємо (© самі знаєте хто).
          
          > Христос народився у бідній родині теслі, але з царського роду. Нація має берегти й формувати свою еліту бо це найважливіше її багатство. Інакше буде біда.
          Отож. НАЦІЯ має це робити. А у нас вона досі чекає, що прийде добрий пан, відучить суддів, лікарів, викладачів, чиновників і под. брати хабарі (особистим прикладом, мабуть), знайде всім роботу з зарплатою не менше еквіваленту $1000 на місяць, знизить податки пасамає німаґу і одночасно запровадить безплатну медицину та підвищить пенсії... А НАЦІЯ це все буде зі смаком споживати, продовжуючи давати/брати хабарі, помаленьку/побагацьку красти, ну й інші закони час від часу порушувати. Шо від того економіці не легше - то не страшно, звалимо все на "нездару-президента"... А чи може він бути "здарою" у ТАКОЇ НАЦІЇ?
          
          > Ось натрапив на гарну книжку спогадів про війну і ось гляньте що пише ця людина (у файлі).
          Я вже читав про цього Нікуліна:
          http://www.inosmi.ru/russia/20090401/248232.html
          Тепер і власне книжку при нагоді почитаю, дякую.
          згорнути/розгорнути гілку відповідей

          • 2010.01.23 | valer_m

            Re: - невдалі державники

            У всіх попередніх дописах вже власне найголовніше сказали .
            Нема про що сперечатись - хіба про якісь деталі.
            Всі перераховані діячі незважаючи на свої особисті вади
            мали суспільство яке тут вже змалювали.
            Справді лише Скоропадський вибивається з цього ряду
            саме тому що це - Порода.
            У Маннергейма був фінський народ.
            У Скоропадського (і інших) - здебільшого «малоросійський»
            А у Ющенка найважчий варіант , бо час іде, свідомість суспільства
            не покращувалась за всі роки , а навпаки…
            плюс „інформаційна доба“ і плюс набагато підсилене
            споживацтво - а це серйозна проблема.
            
            То справді неможе з’явитись Держаний Діяч з такого
            суспільства. Тільки якийсь «бацька» чи «багіня».
            
            P.S за Нікуліна теж дякую - давно хотів прочитати.
            На нього багато посилаються.

• 2010.01.30 | igorg

  Про Ющенка з позитивним прогнозом

  http://shiropaev.livejournal.com/40864.html#cutid1
  
  Алексей Широпаев - Ющенко – не прощаемся
  
  Ровно пять лет назад, в январе 2005 года, Вадим Штепа представлял в Москве свою только что вышедшую книгу – «Ruтопия». В ходе оживленной полемики с "имперцами", завязавшейся на этой презентации, я, помнится, заявил: «Ющенко похоронит Евразию», подразумевая под Евразией Эрэфию как наследницу ордынско-имперской традиции.
  
  Прошло пять лет и что же? «Евразия» похоронила Ющенко?
  
  «Элиты» в Москве так и полагают. Вот уже который день в кремле, в газпроме и на лубянке хлопают пробки шампанского, словно на новый год. Ненавистный украинский западник с его проектом европейской Украины, наконец-то, канул в политическое небытие.
  
  Но так ли это? Да, Ющенко собрал всего лишь пять с половиной процентов голосов, что, казалось бы, означает для него, как для политика, полную катастрофу. Однако в этой ситуации есть и другой, более существенный аспект. Ющенко проиграл на выборах, которые именно в результате его президентства являются действительно свободными выборами. В Украине, благодаря Ющенко, идет нормальное, демократическое соревнование кандидатов – может ли нечто подобное состояться в нынешней России, где даже ребенок способен предсказать, кто будет сидеть в кремле в течение ближайших двенадцати лет (как минимум)?
  
  За время правления Виктора Ющенко свобода пустила в Украине глубокие корни. Ющенко проделал огромную работу по национальной санации, избавляя Украину от наследия имперско-большевистского прошлого, от колониальных пережитков и советских мифов. Зерна, посеянные Ющенко в процессе нациестроительства, не пропали, они прорастают. Украина – не продолжение России, а европейская страна со своей культурой и своей историей; этот исходный тезис украинской идентичности Ющенко провозгласил на государственном уровне, встретив отклик в значительной части общества. Теперь даже Янукович вынужден считаться с национальной идеей и говорить о европейском выборе.
  
  Разумеется, это сделало Ющенко смертельным врагом кремля с его мифом о «трех братских народах», который издавна служит оправданию колониальной политики России в отношении Украины и Белоруссии. Украина и ее президент стали мишенью настоящей холодной войны со стороны Москвы, объектом ее постоянного политического давления и циничного психологического террора. Главным российским оружием в этой войне стал газ, а накануне выборов в ход пошел и «резерв ставки» - попса в лице Пугачевой и Ко. Империя всегда жизненно нуждалась в Украине; именно ради того, чтобы удержать ее в составе СССР, Сталин организовал Голодомор, ставший геноцидом украинцев. Прямым продолжателем сталинской антиукраинской политики явился Путин, к счастью, ограниченный своими возможностями и имиджем цивилизованного деятеля.
  
  Стремясь вступить в НАТО, Ющенко отлично представлял, от кого он хочет защититься членством в этой организации. Вступление Украины в Северо-атлантический союз сделало бы ее интеграцию в Запад необратимой, стало бы прочной гарантией украинской независимости. К сожалению, Запад не захотел понять Ющенко, провалив вступление Украины в альянс. Мне кажется, что европейцы, несмотря на настойчивость Буша, просто банально струсили перед путинским нефтегазовым чудищем – как когда-то трусили перед армадами брежневских танков.
  
  Вырваться из поля притяжения восточной московской деспотии и вернуться в Европу – вот исторический вектор, которому следовали многие: Даниил Галицкий и Мазепа, Петлюра и Бандера. Ему же следовал и Ющенко, декларировав это реабилитацией имен тех же Мазепы, Петлюры, Коновальца, Шухевича, Бандеры. Ющенко взялся опровергнуть московскую, колониальную версию украинской истории и украинско-российских отношений, и в значительной мере это ему удалось. По существу, свой президентский срок Ющенко активно использовал для создания исходной культурно-политической базы, необходимой для полноценного развития Украины в качестве европейской во всех отношениях страны.
  
  Однако, как известно, народ нетерпелив, ему хочется быстрых результатов. Но бывшая колония не может в одночасье стать полноценной частью Европы. Ющенко как-то сказал, что верит: украинцы – «это не свинопасы… это нация, которая родит казаков». Судя по результатам первого тура президентских выборов, «свинопасов» в Украине еще вполне достаточно. Нечего сказать, хорош выбор для второго тура: мелкий уголовник с пролетарской окраины и мадам, отдавшаяся в объятия газпромовского спрута. Но, несомненно, есть и «казаки». Украину, основы которой заложил Ющенко, уже не отменить. Это надо бы понять кремлю, который в победном упоении полагает, что для полного счастья ему не хватает лишь краха Саакашвили и дальнейшего роста цен на нефть. Это надо бы понять и Западу, который в последнее время откровенно сдавал Украину Москве – появилось даже расхожее выражение, что Запад, видите ли, «устал от Украины». Полагают, что во время августовского визита в Москву, Обама уступил Медведеву в украинском вопросе в обмен на поддержку Россией афганской политики США. Что ж, когда-то Запад так же отдал Сталину Восточную Европу, признав ее традиционной зоной интересов «российской империи». В результате сумасшедший Хрущев чуть было не развязал третью мировую войну. Запад никак не может понять простую истину: кремлевским заглотчикам опасно потакать. И еще опаснее идти с ними на сделки…
  
  Итак, рано пьете шампанское, кремляди, ох рано. Ваша империя так и не одолела Украину в течение трех столетий, тем более не одолеет ее сейчас, когда она по-настоящему вдохнула воздух свободы – благодаря Ющенко. Уже не сломать памятники Шухевичу и Коновальцу, не загасить память о Голодоморе, усилиями Ющенко поднятую до уровня ежегодной национальной мистерии сплочения и возрождения. Так что, может быть и не лично Виктор Андреевич, но его дело в итоге обязательно похоронит «Евразию».
  
  Конечно же, все эти годы Украина Ющенко была источником моральной поддержки, вдохновения и надежды для всех мыслящих русских. Нам было легче жить, сознавая, что совсем рядом люди, еще недавно имевшие советские паспорта, стремятся вернуться в историю, в Европу, и у них это получается. Теперь все будет иначе, но этот морок ненадолго. Украинский национально-демократический проект можно приостановить, но невозможно разрушить до основания, поскольку за ним стоит многовековая традиция борьбы за независимость, традиция «казаков», подкрепленная пятилетием Ющенко. А потому мы не прощаемся с Украиной, с надеждой.
  20 января с.г. Виктор Ющенко заявил, «что после выборов людям, разделяющим и уважающим демократию, национальное возрождение, европейские ценности, он предложит политическое будущее.
  
  “Я хотел бы, чтобы никто из вас не воспринимал выборы, как фатальность. Еще неизвестно, кто проиграл”, - сказал В.Ющенко.
  
  По его убеждению, все произошедшее в первом туре выборов может служить объединению людей, исповедующих национально-демократические ценности».

• 2010.02.11 | igorg

  Петлюра, або як українські прізвища відбивають

  людську сутність, генетичний характер.
  
  http://www.lvivpost.net/content/view/4354/337/
  
  Петляння Петлюри
  водночас перешкоджали й сприяли незалежності України
  
  Ігор Голод Субота, 23 травня 2009, №55(793)
  
  У травні 130 років тому в Полтаві народився чи не най­скандальніший із глав Україн­ської держави (керував нею у 1919 - 1921 роках) Симон Петлюра.
  Змарновані нагоди
  
  Неоднозначно роль Петлюри в історії України оцінюють навіть її патріоти. Саме його вважають винним у тому, що українці, зазнавши під його проводом поразки у визвольних змаганнях 1919 - 1921 років, були приречені в результаті неї на колгоспи, депортації до Сибіру, голодомори, катування й розстріли.
  
  Тож позаяк усе це й справді стало можливим далеко не в останню чергу завдяки прорахункам Петлюри, то їх варто не забувати, аби не повторити. Адже цей майбутній глава Української держави сам же й створив ті перешкоди, які вже невдовзі виявилися непереборними.
  
  Спершу - перешкодив Українському військовому з'їзду, скликаному в травні 1917-го Миколою Міхновським та іншими "самостійниками", проголосити незалежність країни й створити військо зі сотень тисяч наших співвітчизників, призваних до російської армії. Навіть простий солдат із Черкащини на прізвище Білик виявив тоді більше здорового глузду, закликавши своїх співвітчизників на Українському селянському з'їзді "іти за прикладом своїх славних предків, які вміли здобувати й боронити свою волю козацькою шаблею, доброю і вірною зброєю, поєднуючи мужність із військовою технікою".
  
  "Хвилина велика, - звертав увагу освіченої інтелігенції на чолі Центральної Ради цей селянин. - І нам не простять наші діти та внуки, коли ми її змарнуємо. Кожний, хто хоче миру, готується до війни. Не мусимо у гнобителів наших чогось просити, питатися їхньої згоди. Нам нема чого і нікому кланятися - візьмемо своє!"
  Міни під себе
  
  Однак Петлюра не прислухався до цих волань навіть під час збройних сутичок у липні того року в Петрограді між більшовиками та військами, вірними Тимчасовому уряду Росії. Навіть попри те, що самостійники, роззброївши тоді у Києві російських солдатів, проголосили в нашій країні владу Петлюри та його однодумців, ті не лише зреклися її, а й змусили патріотів України масово гинути на фронті за їхню мачуху-Росію.
  
  Петлюра залишився глухим і тоді, коли член президії Українського військового з'їзду Ілько Гаврилюк протестував: "Немає за що віддавати на загибель найкращих синів нашої Вітчизни! Ми залишимося біля розбитого корита, коли позбудемося своєї організованої військової сили, віддавши її до послуг російському урядові!"
  
  Неймовірними зусиллями Петлюрі таки вдалося, зі слів заступника генсекретаря військових справ Володимира Кедровського, "розвіяти вра­жіння від промови І.Гаврилюка". Майбутній Головний отаман УНР так виправдовувався тоді перед своїми співвітчизниками: "До організації війська ми підходимо як демократи. Ми знаємо, якого лиха може наробити ця сила, коли вона попаде в небезпечні руки. Й тому-то військові делєгати всіма силами запобігали тому, щоб ті люди, котрі хочуть мілітаризму, не могли мати сили та впливати на неорганізовану масу. Нам треба не постійного війська, але всенародного озброєння, міліції... Небезпека тут полягає в тому, що коли зорганізується буржуазія, військо стане обороняти її інтереси проти інтересів демократії й селянства".
  
  А щодо Росії, якій Петлюрі уже невдовзі довелося з тяжкими втратами протистояти, він закликав: "Не треба в дану політичну хвилину відокремлювати долі Росії від долі України. Якщо Росія потерпить поразку - наслідок цієї катастрофи відіб'ється і на по­літичній частині її - на Україні. Будьмо ж на височині нашої національної гідності, щоб у цю важливу хвилину ніхто не наважився кинути нам докір, що керувалися пристрастями, національною виключністю".
  
  Однак, запевнивши селян у тому, що військо потрібне лише "буржуям", Петлюра подбав таким чином про те, аби його армія поступалася за чисельністю більшовицькій, білогвардійській, польській і румунській. А переконавши співвітчизників, що російський пролетаріат - "друг, товариш і брат" українцям, Петлюра домігся не лише нейтралітету більшості з останніх під час більшовицького повстання у Києві та його штурму загонами Муравйова, а й навіть переходу на бік ворога Таращанського й Богунського полків та загонів на чолі з отаманами Григор'євим, Ангелом, Зеленим та іншими "міліціонерами".
  "Овеча простота"
  
  Тодішній однодумець Петлюри Кедровський згодом констатував із приводу промов Головного отамана УНР: "Яка безмежна наївність - овеча простота, за яку українська нація дорого заплатила".
  
  Приблизно таку ж світо­глядну еволюцію, хоч і з фатальним запізненням, а все ж пройшов і Петлюра. Один із офіцерів його армії, а згодом відомий поет та публіцист Євген Маланюк вважав, що метаморфоза у свідомості його головнокомандувача відбулася тому, що "тип новітнього українця проявився передовсім у війську".
  
  "Петлюра на народного вождя виріс, власне, цим, а не іншим шляхом, - запевняв Є.Маланюк. - Національний зміст його, що ховався під оболонкою рядового діяча перед­революційного типу та члена демократично-соціялістичної партії, наявнився і розквітнув у боях за Арсенал, при обороні Києва, при облозі і здобутті столиці в році 18-му, в атмосфері Крут, а не в атмосфері розгласованої залі Малої Ради (президії Центральної Ради - "Пошта")".
  
  Іншими словами, практична робота посприяла очищенню Петлюри від згубних для неї кабінетних доктрин, за якими "пролетарі не мають вітчизни" і їм "нічого втрачати, окрім своїх кайданів". Та, на жаль, це прозріння відбулося надто пізно, аби УНР була готовою до успішнішої відсічі більшовикам.
  
  До того ж Петлюра грішив фатальними прорахунками й після того, як позбувся своїх москвофільських ілюзій. Приміром, далеко не усі згодні з тим, що справді слід було піднімати на радість Москві повстання проти гетьмана Павла Скоропадського.
  
  Бо ще не відомо, чи підписував би той грамоту про федерацію з Росією, коли б Петлюра та інші діячі Центральної Ради прийняли запрошення гетьмана спільно з ним будувати Українську державу. А частина дослідників не виключає, що країни - учасники Антанти й справді допомогли б Україні в її війні з Росією, якби Петлюра подав на вимогу їхніх керівників у відставку з поста голови Директорії УНР.
  
  Не всі сучасники та історики вибачили Петлюрі й розстріл за його наказом обдарованого й популярного воєначальника Петра Балбочана, запідозреного головою Директорії УНР у спробі "правого" державного перевороту. Втім, перелік претензій до Петлюри здатний поміститися не на газетну шпальту, а на товстий фоліант.
  Юридичний плацдарм
  
  І все ж українці домоглися 1991 року незалежності в тому числі й завдяки... Петлюрі. Бо Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки ніколи не проголосувала б 24 серпня 1991 року за Акт про незалежність України, якби вояки, очолювані Петлюрою, не змусили своєю відчайдушною боротьбою більшовиків визнати нашу країну не автономною частиною Російської Федерації, як цього вимагав Сталін, а такою ж, як вона, республікою у складі СРСР.
  
  А також внести в Конституцію СРСР пункт про можливість виходу з цієї держави союзних республік. Перефразовуючи рядки з пісні Андрія Миколайчука "Підпільник Кіндрат", десятки роки "бомба" ("юридичний плацдарм" Акта про незалежність України 1991-го) пролежала, а все ж вибухнула. Бо в більшовиків не було б потреби проголошувати 25 грудня 1917 року з пропагандистською метою на противагу Українській Народній Республіці свою державу з такою ж назвою (на Українську Со­ціалістичну Радянську її перейменували щойно 6 січня 1918-го, а на Українську Радянську Соціалістичну - аж 1937-го), якби напередодні - 29 жовтня того року - в Києві перемогло більшовицьке повстання, придушене в тому числі Петлюрою.
  
  Адже саме за дорученням генерального секретаря (так тоді величали міністрів) військових справ УНР Симона Петлюри були створені дві сердюцькі дивізії, які роз­зброїли спільно із січовими стрільцями повстанців. Саме Петлюра санкціонував і створення військового формування "Українські січові стрільці" (у складі якого, до слова, загартувалися Євген Коновалець, Андрій Мельник та інші майбутні лідери ОУН).
  
  За даними низки дослідників, саме Петлюра ще й наказав командирові 1-го Україн­ського корпусу Павлові Скоропадському відбити наступ на Київ збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу. І лише після того, як більшовикам не вдався таран, вони змушені були піти на проголошення псевдо-УНР, яка слугувала юридичним плацдармом для розпаду в 1991 році Радянського Союзу.
  Генсек - проти... більшовиків
  
  Утім, незалежність УНР її лідери, які марили федерацією України з Росією, проголосили щойно у січні 1918 року. Та й то лише на вимогу... німців, які заявили на мирних переговорах у Брест-Литовському, що воліють мати справу із суверенною державою.
  
  Однак і ця подія не увійшла б у підручники історії, коли б не Петлюра.
  
  Бо, по-перше, два дні, упродовж яких Центральна Рада видавлювала із себе по краплині раба, подарували їй коштом свого життя, затримавши під Крутами російських червоногвардійців, юнкери школи прапорщиків імені Богдана Хмельницького, створеної за дорученням Петлюри. А по-друге, - повторне повстання більшовиків у Києві, які базувалися на заводі "Арсенал", розгромив тоді саме Гайдамацький кіш Слобідської України, створений та особисто очолюваний Петлюрою.
  
  А фактично одноосібно очоливши 1919-го УНР, Петлюра продовжував боротьбу з катами свого народу й після того, як їхні ідеї проголосив своїми... Михайло Грушевський, котрому в незалежній Вітчизні ставитимуть пам'ятники з написами "Перший президент України" (попри відсутність в УНР такої посади). Більше того - Петлюра не віддавав своїй армії наказу про капітуляцію навіть у "трикутниках смерті", коли у його вояків закінчувалися набої та ліки від тифу.
  
  Тож виходить, що Головний отаман УНР програв не війну, а лише одну з її кампаній, упродовж якої керував опором українців довше, аніж протрималася 1940 року проти німців Франція. Це визнали й більшовики, воюючи з ним аж до 1926-го, коли вони нацькували на нього вбивцю Самуїла Шварцбарда (докладніше про це - у книзі полковника Комітету держбезпеки СРСР Павла Любімова "Шпигуни, яких я ненавиджу й люблю").