11/07/2010 | stryjko_bojko

Етноґенеза галичан.
Або одна компіляція без жодної інклінації.
http://dunajclub.info/node/297

В передгір’ях Карпат між Сяном та Збручем, між самими Карпатами і Волинню розкинулась територія, що тепер носить назву Галичина. Бурхлива історія та специфічний етнічний ґрунт витворили з її народу специфічний субетнос, з специфічним менталітетом, релігією, мовою, культурою. Та специфіка галичан неодноразово була предметом іронії самих галичан, а також і предметом насмішок, а то і ненависті з боку інших.
І ким тільки не проголошували галичан – заблудшою частиною московитів, частиною польського народу, потомками готів, слав’янізованими кельтами чи навіть румунами. Не перестають давати спокою галичанам і по сьогоднішній день.

Порпаючись в етноґенезі хорватів, свого часу, першим посиланням, яке піддало мені цікавості дати собі відповідь на питання, а хто ж такі галичани, було посилання «The Encyclopedia Americana International Edition»: «It is generally accepted that the original home of the Croats was in a area that is now part of the Soviet Ukraine».[i] Нова Британіка співала тієї ж самої: «The Croats migrated in the 6th century from White Croatia, a region that is now Ukraine»[ii]. Так звана «польська теорія» Білої Хорватії, яку нам вкладали в голови наші професори, виявилась не така вже й польська. Навіть «Hrvatski leksikon» і той твердив те, що робило «польську теорію» все більше помилковою гіпотезою: «Ім’я сьогоднішнього хорватського народу до ХІ ст. носили ще двоє племен: Хорвати в Польщі й в Чехії. Руський літопис «Повість времяних літ» також згадує існування хорватських племен в Україні, але це ймовірно ті самі Білі Хорвати»[iii]. Перше, що прийшло до голови, а чи не асоціюється Галіція в головах наших професорів виключно з Польщею? Адже літописних згадок про хорватів в Польщі майже нема, зате багато ниточок пов’язують хорватів саме з Україною, чи точніше з Галичиною. Пошуки коріння хорватів в Україні привели до коріння галичан.

Для себе відповідь я знайшов, може вона когось не задовольнить. Але це моя відповідь. Можливо, хтось дасть кращу. Буду вдячний.

Може і ця моя спроба десь йде по слідах тих, хто прагнув докопатися галицького коріння не в той спосіб, в який це би було комусь миле. Але питання це мене цікавило, заставляло «ритися» в книжках. І ось що з того вийшло. Ставлю це, після певних вагань, на суд читача.

Більшість хорватських істориків твердить, що хорвати в теперішній своїй Батьківщині не є автохтонами у повному розумінні цього слова. Більшість з них визнає, що в самому хорватському народі сильними є первені автохтонних ілірів, та все ж таки вказують на прабатьківщину хорватів з північної сторони Карпат. Та прабатьківщина – Біла Хорватія - займала значні території. Вже згадана цитата з «Hrvatski leksikon» твердить, що білі хорвати замешкували території у сьогоднішній Чехії, Польщі та тодішній Київській Русі, англомовні енциклопедії ж вказують на терени сучасної України. Алемко Ґлухак об’єднує ці території в одне ціле, твердячи, що Біла Хорватія в час найбільшого розквіту охоплювала терени від джерел Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни рік Сяну та Вєпжу, та верхів’я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття.[iv] В свою чергу дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію і Словаччину. Відомий хорватський історик Вєкослав Клаіч ідентифіковував Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Плісненск і Радече – міста білих хорватів.[v] Цікаво відзначити, що той самий Клаіч, покликаючись на московські архіви, вказує, що ще в ХІХ ст. жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами.[vi] М.М. Чуріч, покликаючись на архівні дані навіть приводить точну цифру тих, хто себе ідентифікував, як білі хорвати – 17228.[vii] Що більше, інший хорватський історик Мірко Відовіч твердить, що ще в ХІХ ст. жителі сіл довкола Володимира Волинського називали себе хорватами.[viii] Тому без викрутасів Клаіч твердить, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені.[ix] Покликаючись на візантійського царя Константина Порфороґенета, Клаіч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи порфороґенетових Бойків з Бойками в Карпатах,[x] що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи порфороґенетових Бойків українською етнічною групою.[xi] І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч ідентифіковував русинів Галичини з білими хорватами.[xii] Цікаво відзначити, що і російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б. Д. Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини і Волині, не є приходнями на цій території, але автохтонними потомками білих хорватів.[xiii] Що більше, цей автор наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Київської Русі тривало, принаймні, від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював східну частину Білої Хорватії.[xiv] З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М. Бранд пише, що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої Хорватії.[xv]

Цікавий казус відзначає історик М.М. Чуріч: у 1836 році у Відні вийшов збірник пісень галицьких русинів авторства К.В. Войціцького «Pieśni ludu bieło-chorwatów albo ruśnów».[xvi]

Про білих хорватів у Галичині писали неодноразово і українські історики зокрема М.Грушевський та Д. Дорошенко.

Але чи ці думки істориків підтверджують й інші дані?

На теренах Галичини майже відсутня трипільська культура, зате присутня гольштатська. Тьма віків вкриває ці терени, і серйозних досліджень мало. Навіть те, чи були білі хорвати учасниками антського союзу, залишається дискусійним. Цікаво відзначити, що «кров людськая не водиця», як каже українське прислів’я, і, якщо дійсно українці Галичини, Волині, Закарпаття і Буковини є потомками білих хорватів, то між ними і теперішніми хорватами мали би існувати незаперечні спільності.

Недавні розкопки на локалітеті Стільсько під Миколаєвом Львівської області виявили те, чого бракувало багатьом історикам: столицю Білої Хорватії. До цього багато хто пробував ототожнити літописне місто Стольний Хорват з польським Краковом, навіть з українським Харковом, базуючись на співзвуччі, але такі спроби тільки створювали історикам нескінченні протиріччя. Стільсько таких протиріч не створює, а, навпаки - вирішує.

Хорвати багато зробили в питанні дослідження власного коріння. Одною з основних теорій походження хорватів є так звана іранська теорія, до якої схиляється більшість хорватських істориків та антропологів. Про цю теорію ми ще поговоримо опісля.

Отож, вишукуючи власне коріння, хорватські антропологи зауважили, що в Хорватії, Словаччині, Волині та Галичині існує специфічна раса – савідна (назві від річки Сава в Хорватії)[i]. Ця раса майже ідентична динарській, але характеризується світлими комплексіями (очі, волося, шкіра). До ІІ світової війни хорватські антропологи вважали савідів окремою хорватською расою, а в часі ІІ світової, щоб не сваритися з німецькими союзниками, виділяли савідів, як окремий тип динарської раси. Слід зазначити, що, не дивлячись на шалений тиск німців, хорватські антропологи таки настоювали на певній окремішності савідів і абсолютно відкидали расистські твердження про вищість тої чи іншої раси. Хоча комуністична Югославія і скоса поглядала на антропологію, однак власне в часі її існування частина югославських антропологів виділяла савідів в окрему расу. Вкладом власне хорватських антропологів звернена увага на те, що зороастрійці Ірану та пуштуни Гіндікушу, як окрема расова група є чистими савідами. Це й було однією з підвалин іранського походження хорватів. Хорватські антропологи також наголошували ідентичність у співвідношені груп крові між хорватами, галичанами та зороастрійцями Ірану.[ii] Що більше, на думку хорватських енциклопедистів, власне динарська раса є іранського походження і її присутність на європейському континенті вказує на шляхи розселення іранських племен в Європі. Пояс динарської раси охоплює межі від Дону, через Центральну Україну, Південну Польщу, Словаччину, Австрію, сягає Тіролю та Баварії на заході, охоплює Хорватію, Боснію й Герцеговину, Чорногорію та північну Албанію, досягаючи значної концентрації власне в Галичині й Закарпатті, Словаччині, та між балкансько-адріатичними хорватами.[iii] В той самий час савіди, хоча і зустрічаються на всій території розселення динарської раси, особливої концентрації сягають власне в Хорватії, північній Боснії та Галичині.[iv] Отже, антропологія свідчить про генетичний зв’язок між галичанами та хорватами.

Іншим цікавим моментом є народна вишивка та розмальовування пасхальних крашанок. Етнограф і антрополог Від Баленовіч наголошував, з одного боку, расову ідентичність хорватів та галичан, а з іншого - вказував на ідентичність орнаментів вишивки негірських хорватів та негірських галичан, як рівно ж гірських хорватів та галицьких гуцулів.[v]

Між усіма народами, які «глаголять язиком слав’янським», тільки хорвати та українці мають присутнє ікання, тобто старослов’янське «Ѣ» перейшло в українській та в ікавських говірках хорватської не в загально слов’янське «є» чи «е», а в «і». Тобто: свіча = svića, діва = diva, вітер = vitar. Цю фонетичну зміну лінгвісти вважають характерною для іранських, а не слов’янських мов.[vi] Іншою цікавинкою є те, що хорвати, особливо кайкавського наріччя, без перекладача розуміють словацьку й українську, на взаєм подібно й українці Галичини розуміють словаків та хорватів кайкавців без перекладача.[vii] Взагалі власне хорватська (конкретно кайкавське наріччя) та українська між іншим мають спосіб утворення зменшувальних форм в типово іранський спосіб – через додавання суфіксів –ек, –ак, -ук, -ик.[viii] Власне хорватська та галицькі діалекти зберегли іранські топоніми та кілька словечок. Ось приклад з хорватської: vatra, hiža, zet, stric, ujak, kut, torba, lemiš, macan і їхні галицькі відповідники: ватра, хижа, зять, стрий, вуйко, кут, торба, леміш, мацько. Топоніми виразно іранського походження спільні для Хорватії і Галичини: Sana, Dora, Samobor, Sombor, Bistrica, Jamnica – Сян, Дора, Самбір, Бистриця, Ямниця. Тай сама українська столиця має свого двійника в Хорватії – Кієво. Що правда, це вже до Галичини прямого відношення не має.
Саме походження назви Галичина можливо має зовсім інше коріння, аніж вважає більшість самих галичан. Біля Галича є Галчина могила, одним з шляхетних племен хорватів були Галчі, а між народами старого Ірану є Галичі, і не лише Галичі, але й Сани (річка Сян в Галичині та ріка Сана в Хорватії), а також і Росани (ріка Рось в Україні, чи не саме ім’я Русь іранського походження).[ix] Що більше, на Памірі по нинішній день є іраномовна етнічна група, яка носить ім’я Галчі.[x] Можливо, не від кельтів, а від іранського племені Галичів (знаком яких, до речі, був ворон) походить назва галицького краю.

Як і для хорватів, навіть після кількох віків християнізації, для галичан суттєвою компонентою їхньої релігійності є певне дуалістичне розуміння світобудови духовного світу. Бог і Чорт у свідомості пересічного хорвата та пересічного галичанина приблизно однаково сильні. Священик і ворожбит, точніше ворожка, користуються в селі однаковою повагою і сприймаються, як представники рівнозначних сил.

В Галичині можна прослідити цей певний дуалізм, відображений у топонімах: Вороняцький хребет на Львівщині розпочинається Білою горою, а завершується в Підкамені Чортовим каменем, під Львовом Чортові скелі сусідять з Великою Білкою, а на Тернопільщині Чортків відразу коло Білобожиці. На іранські корені цього дуалізму вказують також два випадки, коли Зарваниця (Зарван одне з імен злого бога) сусідить одна зі Золотниками, а інша з Золочевом (ім’я Заратустра, серно-іранське Зердашт, однокорінне з словом «золото»).

Цікаво примітити, що найрозповсюдженішою народною назвою злого духа для українців є чорт, хорватський фольклор також знає відповідного персонажа. А назва виявляється іранського походження, де Чорт є той, хто підводить чорту розділення між людьми, один з прислужників злого бога.

Думаю, якби мати час і можливість, а, головне, зацікавлення, паралелей між хорватами і галичанами можна знайти багато більше.

Іншою цікавою паралеллю є клановий уклад польської та руської шляхти і шляхти хорватської. В русько-польському шляхетстві існував звичай, що кілька родів, часами дуже багато, користувалися одним гербом і вважалися потомками одного ж таки роду. Між хорватською шляхтою точнісінько така сама картина - один герб на кільканадцять прізвищ, але всі вважалися приналежними до одного племені. Слід відзначити, що ядро формування польської держави майже точно співпадає з західною частиною Білої Хорватії.[xi] Власне у сарматизмі шляхти Річі Посполитої можна вбачати натяк на іранське походження цього суспільного прошарку, в даному випадку білохорватське.[xii]

Отже, виходячи з усього цього матеріалу, відважусь стверджувати: галичани є прямими потомками білих хорватів, можливо, одного з іранських племен, яке забрело на територію сучасної Галичини, частина якого пізніше відселилася на Балкани.

Білі Хорвати створили свою державу, яка потерпала від нападів Франків, Мадярів та Печенігів, згодом потрапила у васальну залежність від західно-римського цісарства,[xiii] частина хорватів іммігрувала на Балкани під керівництвом семи родів очолюваних своїми князями. Цікаво зазначити, що ім’я однієї книги – Буга. У 983 році згадується, що границя Празької Архидіоцезії сягає по ріку Стир у Білій Хорватії та має суфраганську діоцезію у Перемишлі.[xiv] Отже, очевидно на цей час білі хорвати були християнами латинського обряду. Пізніше Біла Хорватія потрапила під владу Київської Русі, Великої Моравії та Польщі.[xv] Десь приблизно біля 980 найзахідніша частина Білої Хорватії завойована чеськими Пшемислідами,[xvi] східна частина десь біля 992 приєднана до Київської Русі Володимиром Великим,[xvii] а біля 999 року залишки Білої Хорватії включені до складу Польщі Болєславом Хоробрим[xviii]. Тут вже розпочинається період, який мало вплинув на етнічний субстрат білих хорватів, з якого сформувалися галичани.

Звідки ж прийшли в Галичину предки галичан і хорватів?

Хорвати ні в Хорватії, ні в Галичині не є автохтонними слов’янами, а зайшлим племенем. «Хорвати – подібно як і Болгари – не є чистого слов’янського родоводу, вони мають у собі багато іранських та готських первенів».[xix] Що ж, можливо, Бауер є наслідником тих, хто бачили в галичанах потомків ґотів і доукомплектовувавли СС дивізію «Вікінґ» власне галичанами. Можливо, він помиляється.

Як я вже згадував, в галицькій говірці та галицьких топонімах просліджується іранський слід. Галичани , як й іранці, мають велику схильність до дуалістичного розуміння світу. В Ірані існувало плем’я Галичів. Але чи є щось іще? Є.

Це, по-перше, саме ім’я «Хорват». Найстаріша згадка цього імені знайдена в Танаїсі, греко-іранському місті у гирлі Дону – Хороат (геленізована форма іранського імені), на думку фахівців саме це і є перша згадка хорватського імені на європейських просторах, датована 220 року по Христі.[xx] В свою чергу, найстаршою згадкою імені «Хорват» фахівці вважають стелу перського царя Дарія І, де у списку іранських племен, що складали його імперію згадано народ Харахватіш, саме цей спомин вважається найстаршою згадкою хорватського імені в історії.[xxi] Харахватіш не тільки народне ім’я, а також й ім’я сатрапія, яка обіймала приблизно південну частину сьогоднішнього Афганістану, цілий Белуджістан та більшу східну частину Ірану. [xxii] Це ім’я, правда, у дещо інакшій формі, знаходиться і в зороастрійській «Авесті» у її третій книзі «Вендідад».[xxiii] Літописи описують жителів цієї сатрапії власне як савідів, чим вони виразно виділялися на фоні решти іранських племен.[xxiv]

В скорому часі багато іранських назв втратило закінчення «–іш», тому досить скоро в іранських пам’ятках Харахватіш замінюється на Хархват, а то і на Хорохоад.[xxv] Оскільки «х» в середині цього слова легкий, то, перейшовши з іракомовного середовища в неіраномовне, Хорвати з Хорохоат стали власне Хорват.[xxvi] Тобто, вистроюється послідовна зміна хорватського імені: Харахватіш – Харават – Хархват – Хорохоад – Хорохват – Хороат – Хорват.[xxvii] Це ім’я вони принесли на Дон, потім в Галичину і, в кінцевому результаті, на Балкани. На думку власне Крізіна-Сакача, ім’я «хорват» означає «багатий озерами»[xxviii], хоча він також подає й інші теорії значення цього імені – сонячна постеля, сонячний шлях, гарний, добро свобідний, приятель.[xxix]

Якщо поставимо усе до тепер написане разом, можемо стверджувати, що галичани, можливо, походять від іранського племені Хорват, яке, увібравши в себе слов’янські й таки, можливо, кельтські первені (хоча б уже згадувана клановість шляхти), вирушивши з Ірану, опинилося на Дону, щоб згодом замешкати в Галичині та, частково вимандрувавши на Балкани, дати початок хорватам та галичанам, можливо, що їхні первені стоять в основі польської держава та словацького народу. Можливо. Але це лише здогади, тема потребує ще знайти свого серйозного дослідника.

Ця компіляція (збірка висловлювань різних авторів) ні на що не інклінує (ні до чого не схиляється). Просто назбиралося трошки матеріалу, який вдалося якось сяк-так збити в одну купку.

[І] „Hrvatska Enciklopedia“, Naklada Hrvatskog Izdavačkog Bibliografskog zavoda, Tisak, Zagreb, 1942, c. 351 - 363

[ІІ] „Hrvatska Enciklopedia“, с. 351

[ІІІ] „Hrvatska Enciklopedia“, с. 363

[ІV] „Hrvatska Enciklopedia“, с. 363

[v] Vid BALENOVIĆ, „Narodoznanstvo“, Zagreb, 1931, c. 105 i c. 197

[VI] Mirko VIDOVIĆ, c. 19

[VII] Dominik MANDIĆ, , c. 20

[VIII] Mirko VIDOVIĆ, c. 19

[IX] Mijo M. ĆURIĆ, c. 25

[x] Mijo M. ĆURIĆ, с. 28

[XI] Josip HORVAT, „Kuljtura Hrvata kroz 1000 godina“, Zagreb 1999, c.36

[XII] Tomislav MACAN, „Povijest“, Zagreb, 1987, c. 68

[XIII] Ferdo ŠIŠIĆ, c. 239

[XIV] Alemko GLUHAK, с. 149

[xv] Dragutin PAVLIČEVIĆ, „Povijest Hrvatske“, Naklada P.J.P., Zagreb, 1994, c. 33

[XVI] Alemko GLUHAK, с. 149

[XVII] B.D. GREKOV, с. 456

[XVIII] Dominik MANDIĆ, , c. 20

[XIX] Ernest BAUER, „Slava i tragika Hrvata“, Herold, Wien, 1974, c. 7

[xx] Stjepan KRIZIN-SAKAĆ, „Historijski razvoj imena „Hrvat““, „Život“, br.1, 1942, c. 8-9

[XXI] Stjepan KRIZIN-SAKAĆ, с. 10

[XXII] Stjepan KRIZIN-SAKAĆ, с. 12

[XXIII] Stjepan KRIZIN-SAKAĆ, с. 12

[XXIV] Mijo M. ĆURIĆ, c. 25

[xxv] Stjepan KRIZIN-SAKAĆ, с. 14

[XXVI] Stjepan KRIZIN-SAKAĆ, с. 16-17

[XXVII] Stjepan KRIZIN-SAKAĆ, с. 17

[XXVIII] Stjepan KRIZIN-SAKAĆ, с. 17

[XXIX] Stjepan KRIZIN-SAKAĆ, с. 4-5

Josh Marshall

September 24th, 3:05
http://joshmarshall.livejournal.com/4611.html