Відповіді

• 2011.01.11 | Tatarchuk

  рускій солдат

  Три доби щастя - оповідання військових часів
  
  ТРИ ДОБИ ЩАСТЯ НА ВІЙНІ
  
  Після коротенького відпочинку в тилу наш полк перекинули на нову ділянку фронту. Роті дісталося пологе передгір'я, де за кілька днів до нашого повернення на передову було жарко: все побито, поламано, підірвано і між нами та фріцами якийсь розвал: білий камінь-бут упереміш з цеглиною. Ми замінили страшенно побитий полк, який вже ледь утримував позиції: у наспіх виритих окопчиках лазити було можливо ледь не рачки. Отже, нам треба було і німців стерегти, і окопи із землянками рити. Ех-ма, життя-ганчірка «цариці війни» - піхоти. Хоча ми - не просто піхота, а морська, та ще й - із самого Севастополя, але що зробиш – війна.
  
  Потім стали ми прислухатися до дивних звуків, що доносилися з боку «нічиєї землі». Спочатку вирішили, що німці витягують з розвалин на нейтральній смузі цеглу, щоб побудувати бліндаж. Ще через ніч з'ясували, що вони зариваються в землю трохи не на середині «нейтральної смуги». Непорядок. Вночі комвзвода послав розвідку, але за умови у бій не вплутуватися, просто з'ясувати, що риє ворог.
  
  Уранці розвідники доповіли, що фріци риють якусь печеру-підкоп. Комвзвода вирішив начальству не доповідати, а за «археологами», як він сказав, постежити.
  
  А ще через ніч ми дізналися, що ворожі солдати проникли всередину розкопки, і коли вилізли, щось потягнули в свої окопи.
  Нічого дізнатися не вдалося, але після цього фріци якось дивно поводилися у своїх окопах: не стріляли в наш бік і ракети освітлювальні не шпурляли у небо. Та й якось дуже весело в окопах було: ледь не до ранку на губній гармошці утинали і навіть тихенько пісні співали. У-у-у, морди ворожі!
  
  А ще через ніч наш головний розвідник Ваня Петренко приповз і, захлинаючись, доповів – так, мовляв, і так – фріци п'яні!
  У взводного трохи щелепа не випала: «Не може бути?»
  І тоді розвідник простягнув йому фляжку. Той відкрив, понюхав і запитує: «Вино?»
  «Так точно!» - відповів Іван. - «Німці п'яні уповзали і ось, загубили!»
  Взводний ще раз понюхав, потім пригубив, крякнув і глибокодумно вимовив: «Вино! Та й яке смачне!»
  Після чого закинув фляжку, як піонерську сурму, і жадібно почав пити, і ми із заздрістю дивилися, як ходить туди-сюди його гострий кадик і як хмільна, божественна рідина вливається в його тіло, втомлене від війни.
  Потім лейтенант підняв палець вгору, вказуючи кудись в небо, і тихим, але твердим голосом вимовив:
  «Ми, перш ніж доповісти начальству, повинні все ще раз перевірити. Зрозуміло?»
  «Зрозуміло!» - прошепотіли ми хором, усвідомлюючи, що наступної ночі ми, можливо, покуштуємо божественного напою.
  
  День минув спокійно. Ніхто не стріляв - німці, мабуть, відсипалися після пиятики, а ми з нетерпінням чекали, коли прийде ніч. Проте в сірих сутінках на сусідній ділянці несподівано заговорив ворожий кулемет.
  Йому відповів наш старенький «максим». І пішла писати свинцем піхота. Але, що дивно: ні ми, ні німці навпроти не стріляли одне в одного, кулі летіли кудись убік або вгору. Ми навіть не чули смертельного виску-посвисту. Вони, а потім і ми стріляли, скоріш, для бойового напруження, для загальної фронтової канонади, ніж для втрати живої ворожої сили. Та все ж до ранку ні наша розвідка, ні їхні виночерпії з окопів не висовувалися.
  
  А вранці вартовий вбігає у командирську землянку, очі витрішкуваті і пошепки кричить:
  «Мужики, кличте комвзвода, німці збожеволіли, вдень у підвал полізли!»
  Ми, зрозуміло, хто в чому повибігали із землянок і до бруствера.
  Точно, три ворожих бійці з величезною флягою-термосом лізуть до розвалу. Біс його знає, що робити: стріляти - не стріляти?
  Прибіг комвзвода, схопив бінокль і дивиться, але команду «стріляти» не віддає. Тим часом солдати супротивника, промайнувши на вранішньому сонці своїми поганими, мишачого кольору, шинельками, проникли в підземний хід. А комвзвода раптом голосно, так що і ми злякалися, як закричить:
  «Взвод, до бою!»
  А ми, хто в спідньому, хто в бушлаті, оторопіли і дивимося на свого командира.
  А він продовжує: «Перше відділення, заряджай кулемет. Приціл, ліво 45 градусів..!»
  І раптом над німецьким окопом піднялася саперна лопатка з прив'язаною білою ганчіркою і якийсь фріцьонок в окулярах переляканим писклявим голоском як закричить: «Найн, найн, Іван, не стріляй! Ми - зараз, ти - потім!»
  Лейтенант, трохи зачекавши, неголосно, але так, щоб німці почули, гукнув: «Відставити!»
  
  От так ми і домовилися.
  
  І увечері, коли ледве стемніло, притягнула наша розвідка два десятки солдатських фляжок, наповнених відмінним білим, ароматним, кріпленим вином, і ми дізналися, що там, під розвалинами, - величезний, справжній винний підвал і винного пійла того просто нераховано-неміряно.
  А ще через ніч наші притягнули, а точніше підкотили, невеликий бочонок, а там опинилося пахуче, солодке, темно-червоне, густе вино, і взвод пив, насолоджуючись, відігріваючи стомлені постійною близкістю смерті душі і, розігріваючи від знегод і лютої суворості війни виснажені тіла.
  
  Три дні і три ночі ми без жодного роздратування слухали, як пілікає їхня губна гармошка, а вони спокійно слухали, як ми тихенько співаємо своїх пісень. Напевно, і їх, зігрітих вином, не дратував наш спів. Три дні і три ночі тривало наше хмільне солдатське щастя.
  
  Але, на жаль, на четвертий день повернувся з лазарету наш замполіт, який занедужав. Принесла ж його нелегка. Він відразу все зрозумів і почав так кричати на нашого лейтенанта, що підскакували колоди в бліндажі, і єдине слово, яке ми добре розуміли «трибунал» звучало як вирок нашому, випадково розвеселому фронтовому життю.
  У ту саму ніч, після короткого і запеклого бою, в якому, дивним чином, не було жодного вбитого, підвал зусиллями саперів був підірваний, а нам прислали нового лейтенанта.
  
  А ми ще довго невесело підколювали одне одного, поїдаючи суху, холодну шрапнель-перловку з рідкими слідами тушкованого м’яса і запиваючи морквяним чаєм: «Товариші морські піхотинці, якому вину на ранок-сніданок ви віддаєте перевагу - червоному або білому?»
  
  автор спогадів - Михайло Корнійович Гордієнко,
  записав Лесь Подкам'янецький

• 2011.01.11 | Tatarchuk

  кримський татарин

  Трохи біографії
  
  Садрединов Решат Зевадинович, гвардії полковник у відставці, народився 15 лютого 1922 року у місті Карасубазар (Білогірськ) в багатодітній родині. В 1938 році закінчив школу і вступив до Кримського державного педагогічного інституту в м. Сімферополі, на факультет «татарська мова та література». З 1940 року вчився і працював у газеті «Яш Кувет» («Молоді сили»). В 1941 році разом з іншими студентами був мобілізований до Червоної армії та зарахований курсантом у Севастопольське зенитно-артилерійське училище. В січні 1943 року закінчив його за скороченою програмою у званні – лейтенант. Був направлений до діючої частини, яка входила до складу 25-ої зенитно-артилерійської дивізії 1362 зенитно артилерійського полку, командиром взводу. Пізніше був призначений командиром зенитної батареї.
  Прийняв участь у боях за звільнення міст: Орел, Конотоп, Чернігів, Київ, Житомир, Рівне, Львів, Прага, Берлін.
  Наказом головнокомандуючого Й. Сталіна було об’явлено сім подяк за взятіє міст: Проскуров, станіслав, Дрогобич, Михайлівці, моравський острів, Цешин та за успішний перехід Карпатських перевалів.
  За три збитих літаки під м. Самбір (Львівська область) був представлений до ордену «Бойового Червоного прапору», але не був нагороджений.
  "Як мені потім стало відомо, не отримав я її із-за того що був кримським татарином.
  На рахунку моєї батареї 17 збитих літаків".
  
  А тепер зі спогадів
  
  У моїй пам’яті досі збереглися враження про участь батареї у битві під Курською дугою. Наша частина зайняла позиції не далеко від станції Понири (біля Курську). 5 липня 1943 року о третій годині ранку ми отримала наказ, що після залпу «Катюші» повинні почати артилерійській обстріл позицій ворога. Підготовка до бою тривала дві години, а тут о 7 ранку отримали термінове повідомлення, що у повітрі з’явилася велика кількість бомбардувальників. Моя батарея зустріла їх шквалом вогню. Тоді було збито декілька літаків противника. Але не дивлячись на запеклий бій зенитчиків, бомбардування продовжувалось. В результаті чого в моїй батереї з ладу було виведено всі чотири гармати. З 64 солдатів, в живих залишилось 15 осіб, з чотирьох офіцерів – залишилось двоє: я та командир взводу зв’язку лейтенант Синицький Арон.
  Із-за порохового диму, розриву бомб та снарядів день перетворився на ніч. Коли літаки полетіли на наші позиції двинулися танки: «Тигри», «Пантери», а за танками йшла піхота. Зав’язався рукопашний бій. Моя батарея залишилась у тилу ворога, від лінії фронту 10-11 км. Нам треба було пробиватися до своїх. Я прийняв рішення переодягтися всім у німецьку форму, яку ми зняли з вбитих німецьких солдат та офіцерів. Наказав, що у випадку затримки нас німцями, розмову з ними повинен вести Арон, оскільки той добре знав німецьку мову. Таким чином, ми протягом декількох годин, обійшовши розташування німецьких військ, перетнули лінію фронту. Коли підійшли до наших позицій - зустріли дуже грубо, бо вирішили, що ми власовці. Мені дали можливість зв’язатися по радіо з начальником штабу 1362 полку Яловим Михайлом, все було з’ясовано і ми повернулися до свого полку.
  
  
  *******************
  У мене є ще спогад з мирного життя, який закарбувався в серці – це момент повернення до Сімферополя. У вересні 1945 року я попросився з’їздити додому, побачити рідних. Тоді я ще не знав , що повертатися після війни мені нікуди, що мене в рідній домівці не чекають, бо нема кому. Виходжу на Сімферопольському вокзалі - і дивуюсь, жодного кримського татарина. Від перехожого я дізнався , що 18 травня 1944 року всі кримські татари були виселені. Вирішив піти до коменданта міста. В голові були тільки запитання: «За що? Чому?»
  
  Зайшовши до кабінету коменданта, я привітався і сказав, що кримський татарин. Він на мене суворо подивився і запитав: «Що ви хочете?» Я сказав, що не можу знайти своїх батьків, родичів, знайомих. «А ви що не знаєте, що за зраду Батьківщини їх всіх вивезли», - відповів генерал. Я не міг зрозуміти, як могли зрадити Батьківщину діти та старики і ті хто воював на фронтах. Комендант виставив мене за двері. Я не міг вгамувати біль, образу, розпач, гнів. У цей самий момент до мене підійшов офіцер, який працював у цій комендатурі і порадив не піднімати шуму, а спокійно покинути приміщення і швидше виїхати з Криму. Він розповів, що два місяці тому приходили кримські татари, які повернулись з фронту, почали вимагати пояснень. Їх посадили в автобус, вивезли у Білогірський район і розстріляли біля Ак-Каї (Білої скелі).
  
  Я поїхав до Москви, дізнався куди виселили кримських татар. Через три дні з Казанського вокзалу на даху потяга вирушив до Ташкенту. Попутчиком моїм був Герой Радянського союзу, казанський татарин. Через сім діб, чорні від сажі вийшли на Ташкентському вокзалі. У Фергані я знайшов своїх рідних, які жили в жахливих умовах. Потім я повернувся до полку. В грудні 1946 року звільнився з лав Радянської армії і поїхав до своїх депортованих родичів у Фергану на постійне місце проживання.

• 2011.01.11 | Tatarchuk

  українець - зв’язковий УПА

  Зв’язковий «Голуб».
  Однієї сонячної квітневої днини я завітав до Євпаторії, де вже багато років живе вояк Української повстанської армії друг «Голуб» - Матвій Васильович Галян, щоб дізнатися про непросту долю цієї чудової людини. Ось що він мені розповів:
  «У серпні 1943 року була масова мобілізація у Повстанську армію на Волині, звідки я родом. Оскільки на той час мені вже виповнилося 19 років, мене теж призвали. У нашому районі базувався курінь «Лисого». Туди я і потрапив. Псевдо дали мені «Голуб» і призначили зв’язковим. Це була найвідповідальніша робота, бо десь у сотні чи в чоті, якщо йдеш на завдання, ще можеш розраховувати на допомогу товаришів, а зв’язковий мав спиратися лише на власні сили і розум. Я, звичайно, просився у сотню, але командир зв’язкових «Січовик» сказав мені, що я - хлопець розумний і витривалий, до того ж уже пройшов попередній вишкіл, тому зможу винести усі навантаження.
  Так я почав свою службу в лавах Української повстанської армії. Зазвичай участі в бойових діях зв’язкові не брали, тому я був у бою лише три рази – два рази у Ковельському районі на Волині у сорок третьому році, а один раз у Любомильському районі на початку сорок четвертого. Отой останній бій і запам’ятався мені найкраще.
  У січні 1944 року підрозділ сотенного «Богдана», до якого я на той час був прикріплений, базувався поблизу села Кукуріки (тепер це Старовижівський район Волинської області). Я, як зв’язковий, був у селі, а сотня – на базі, що знаходилася кілометра півтора від села у лісі. Якраз на Водохреща, пізно ввечері у село нагрянули німці. Вони оточили Кукуріки, стріляли, пускали освітлювальні ракети. Вирватися з села було важко, але я городами виповз до річки, яку мені довелося переходити її по груди у крижаній воді. Мене помітили німці і почали у мене стріляти, але я благополучно перейшов на протилежний берег і дістався лісу, де зустрів наших хлопців. Зав’язався бій між вояками УПА і німцями. Я, хоч і був мокрий, взявся допомагати кулеметнику, бо його помічник загинув. Бій був запеклий, але повстанці вибили німців з села, а їхні машини, на яких вони збиралися вивозити з села награбоване, спалили. Під кінець бою біля мене розірвався чи то снаряд, чи то міна, і мене поранило у лікоть правої руки. Оскільки у сотні була своя лікарська служба, мене прооперували прямо у лісі відразу після бою.
  Фронт наближався до наших теренів. Через декілька днів після того, пам’ятного для мене, бою, сотенному надійшов наказ і ми почали вимарш. Ми, рядові бійці, не знали ні маршруту, ні кінцевої точки нашого маршу. Разом із нашею сотнею йшов і керівник військової округи «Рудий». Приблизно на п’ятий день походу він помітив, що у мене перев’язана рука, розпитав де, як я отримав поранення. Я розповів як усе було. Тоді «Рудий» сказав, що цей похід буде надзвичайно важким, доведеться переходити через лінію фронту і я, навіть легко поранений, навряд чи зможу витримати таке випробування. Проводжаючи мене, «Рудий» сказав: «Живи тепер як звичайна нормальна людина. Якщо треба буде, навіть у партію можеш вступити. Але завжди пам’ятай, що ти маєш працювати на благо України».
  Повернувшись у своє смт. Головне Головнянського (тепер Любомильського) району, я спокійно жив з батьками аж до самого приходу радянських військ на початку серпня 1944 року. Не встигли відгриміти бої у нашій місцевості, як мене почали тягати по різних службах. Спочатку мене допитували у військовій контррозвідці, потім у НКВС, і весь час агітували, щоб я вступив у «стрибки», тобто «истребительный батальон», адже їм було вигідно, щоб я, колишній вояк УПА, перейшов на їхній бік. Але я сказав: «Можете розстріляти мене хоч зараз, але я туди не піду». Врешті-решт, переконавшись, що я був поранений у бою з німцями і не брав участі у боях проти радянських військ, мене наприкінці серпня, без суду, просто відправили у Кемеровську область на лісоповал, де я пробув аж дванадцять років.
  Хочу побажати сучасним українцям і майбутнім поколінням, щоб вони любили Україну всім серцем як повстанці і всі ті, хто поклав життя за незалежність нашої держави. Не так, як деякі наші співгромадяни, що на словах Україну люблять і борються за неї, а насправді, вони борються за своє збагачення. Треба, щоб держава була міцною, а потім уже і про себе можна подумати».
  Потім ми ще довго говорили про різні речі, торкалися і політичних подій сьогодення, і минулих часів, а коли настав час розставання, я за повстанською традицією виголосив:
  - Слава Україні!
  - Героям слава! Виструнчився Матвій Васильович і міцно потиснув мою руку.

• 2011.01.11 | Tatarchuk

  німецький пилот

  Йозеф Бойс (Joseph Beuys) народився 12 травня 1921 року в місті Клеве. В юності вступив до "гітлерюгенда", 1940 року записується добровольцем до німецької військової авіації. На війні він проявляє себе дисциплінованим і хоробрим солдатом, освоює професії радиста і борт-пілота бомбардувальника. Він робить безліч бойових вильотів, за що нагороджується Хрестами 2 і 1 ступеня…
  
  …1944 року літак «Ju-87» збили над кримськими степами. Напарник Бойса загинув, а він вцілів. Сам Бойс вважав цей відрізок часу вирішальним для його подальшої творчої кар'єри.
  Тут, у Криму, він лицем до лиця зіткнувся з магією, якої захоплювався з дитячих років. Кримські татари лікували його ритуальними методами, що йдуть корінням в стародавню традицію цього народу. Зранене тіло Бойса обкладали шматками сала, вливаючи в організм життєву силу, і загортали в повсть, що зберігає тепло.
  Чи примарилося це йому (він каже, що пролежав у комі 20 днів) або було насправді, але сало і повсть стали згодом важливими матеріалами його скульптур та інсталяцій (якими він і прославився), а антропологічний принцип ліг в основу його концепції.
  
  1967 року Бойс засновує Німецьку студентську партію. Головними її вимогами були самоврядування, скасування інституту професорів і вільний для кожного, без іспитів і приймальних комісій, вступ до ВНЗ. 1974 року він разом з Генріхом Бьоллем засновує Вільний міжнародний університет. Його студентом міг стати кожен, незалежно від віку, професії, освіти, національності і здібностей. Зробившись у 1970-ті роки культовою фігурою, Бойс став одним з батьків-засновників партії "Зелених". 1976 році виставив свою кандидатуру на виборах до Бундестагу, але отримав лише 600 голосів. 1979 року балотується від партії "Зелених" до Європейського парламенту, 1983 – до Бундестагу, і завжди невдало. Але такі провали не псували йому настрій. Його політичні акції були частиною його творчості і служили темами його численних інсталяцій, перформансів і графічних циклів. Бойс помер у Дюссельдорфі 23 січня 1986. Після смерті майстра кожен музей сучасного мистецтва прагнув встановити один з його арт-об'єктів на самому видному місці у вигляді почесного меморіалу.
  
  … Спогад Йозефа Бойса про війну в Криму – унікальний хоча б тим, що серед дослідників досі йдуть дискусії, що тут правда, а що – творчий твір великого постмодерніста.
  Але у цьому нема його провини: хоч його й бачили після аварії стоячим на ногах (місцева мешканка навіть пригадує, як він, все ще шокований, віддав місцевим пакет з НЗ: мовляв, моя місія тут завершена, і той запас більше не мій), але сам він скаржився на перелом черепа і важкі поранення, тому втратив пам'ять на довгий час.
  Вилікувавши амнезію, він залишив спомин, в якому реальність перемішалася з фантастикою…
  
  Отже, біля села Фрайфельд Тельмановського району (тепер – Знаменка Красногвардійського району) льотчик «Люфтваффе» Йозеф Бойс був збитий в результаті тарану радянської льотчиці, яка загинула в бою. Іменем юної льотчиці, яку він бачив перед схваткою, названо кримськотатарське село після депортації, вулицю райцентра та психлікарню місцевого значення. За одними даними, вона зробила таран, за іншими – обстріляла літак Бойса, але була теж підбита і рухнула в Керченську протоку.
  
  Літак Бойса опинився в лимані і застряг в його цілющих грязях. Подальші події Бойс згадує лише багато років потому, після повернення додому, після снів-жахів,в яких він говорив невідомому йому мовою.
  Прагнення відновити зміст фраз привело його до лінгвістів, які впізнали в мові кримськотатарську. Психоаналітична робота лікарів над відновленням минулого призвела Бойса до наступних спогадів.
  
  Він згадав, що був збитий у двобої, і досить точно відновив всі події.
  Він пам'ятає, що його підібрали люди та загорнули у сирі овечі шкури.
  Забувши німецьку мову, він став говорити кримськотатарською.
  Потім він пас у степах біля моря кіз, він пам'ятає також солоне озеро (Сиваш).
  Далі він пам'ятає дорогу в якихось вагонах і свою втечу, далі – тривалий багатомісячний перехід, в якому він не розумів ніяких мов місцевих жителів і сам мовчав.
  Потім він дістався до Австрії і раптом згадав, хто він такий, згадав він також німецьку мову, але як дістався додому, не пам'ятав.
  Після періоду адаптації він став продукувати концептуальні ідеї і малювати.
  
  Все подальше життя Бойс мріяв реконструювати своє кримське минуле, але не міг це зробити повною мірою. Але він підозрював, що саме та аварія визначила як його долю, так і сенс його творінь.
  Іноді він бачив сни, в яких із ним говорили, а він розумів і відповідав кримськотатарською, забутою їм наяву. Але змісту тих бесід не міг відновити, попри всі старання психоаналітиків.
  
  На фото:
  Йозеф Бойс – борт-пілот Люфтваффе
  Йозеф Бойс – мистецький провокатор