05/25/2011 | Манул

Петлюра Симон Васильович (23.05.1879–25.05.1926) - видатний український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист, Головний Отаман Військ УНР, Голова Директорії УНР. Народився у передмісті Полтави, батьки походять із давніх козацьких і священницьких родин. Після закінчення церковно-приходської школи навчався у Полтавській духовній семінарії (1895-1901 рр.), у якій належав до таємної української громади, виключений за вияв революційно-національних настроїв і організацію виступу в семінарії композитора Миколи Лисенка. 1900 р. став членом Революційної Української Партії (РУП), 1905 р. реорганізовану в Українську соціал-демократичну робітничу партію), під загрозою арешту восени 1902 р. виїхав на Кубань до Катеринодару, де спочатку вчителював, а потім працював над архівами Кубанського (Чорноморського) Війська. За діяльність у Чорноморській вільній громаді РУП і співробітництво у закордонних виданнях громади («Добра новина», «Праця») у грудні 1903 р. заарештований. У березні 1904 р. випущений з-під арешту на поруки, виїхав до Києва, звідти до Львова для партійно-організаторської роботи і редагування органу РУП «Селянин», навчався на університетських курсах українознавства під керівництвом професора Михайла Грушевського. У січні 1906 р. виїхав у Петербург, де редагував місячник «Вільна Україна», в липні повернувся до Києва, де спочатку працював секретарем газети «Рада», а потім (1907-1908 рр.) – співредактором органу УРСДРП «Слово», співробітничаючи одночасно у науковому журналі «Україна». 1909 р. оселився у Москві, з 1912 р. редагував журнал «Украінская Жизнь». У роки 1-ї світової війни – заступник уповноваженого організації на допомогу фронтові «Союз земств і міст», голова Українського військового комітету Західного фронту у Мінську. Своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці», у якій наголосив, що українці лояльно виконують свій обов’язок перед Російською державою, і висловлював надію, що у майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться. З березня 1917 р. – член Української Центральної Ради, один з провідних діячів Української березневої національно-демократичної революції. У травні 1917 р. на 1-му Всеукраїнському військовому з’їзді (18-21.05.1917) обраний головою Українського Генерального військового комітету, а при утворенні Генерального секретаріату Центральної Ради став першим генеральним секретарем військових справ і всю енергію спрямував на створення Українських Збройних Сил, змагаючись з неприхильним ставленням до них деяких членів Центральної Ради й відкритим опором російських кіл. Наприкінці 1917 р., не погоджуючись із поглядами керівників Центральної Ради соціалістів-федералістів М. Грушевського і В. Винниченка стосовно державотворення та створення регулярного українського війська, вийшов з уряду. Посаду генерального секретаря військових справ було ліквідовано, відання військовими справами передано генеральному секретареві праці Миколі Поршу (у 1919-1920 рр. працював послом УНР у Німеччині, залишившись в еміграції, друкував праці зі статистики, переклав 1-й том «Капіталу» українською мовою, помер 1944 р., підозрювався у причетності до німецьких спецслужб). Петлюра виїхав на Лівобережжя, де зорганізував Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні-лютому 1918 р. зіграв вирішальну роль у боях за Київ та ліквідації більшовицького заколоту (центром заколоту був Арсенал, взятий українськими військами під безпосереднім керівництвом Петлюри). За ініціативою В. Винниченка і М. Порша 18.01.1918 р. Малою Радою УЦР було прийнято закон «Про народну армію», який всупереч політиці Петлюри регламентував створення збройних сил України на принципах народної міліції, що мало фатальний вислід для незалежності України. За Гетьманату очолював Київське губернське земство і Всеукраїнський союз земств, організував упорядкування могили Тараса Шевченка і Чернечої гори у Каневі. У липні 1918 р. заарештований гетьманським урядом і по 4-місячному ув’язненні переїхав до Білої Церкви, де взяв участь у протигетьманському повстанні, по якому увійшов до складу Директорії й очолював Армію Української Народної Республіки як її Головний Отаман. Після відходу Армії УНР (головним чином – українських січових стрільців) з Києва і втечі В. Винниченка за кордон у лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР. На чолі об’єднаних українських Збройних Сил (Української Галицької Армії і загонів УНР) 30.08.1919 р. здобув Київ, у важких внутрішніх і зовнішніх умовах вів боротьбу проти армій більшовиків і Денікіна. Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, зокрема, після переходу з’єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з Петлюрою 05.12.1919 р. виїхав за кордон, до Варшави, шукати підтримки й союзників, а Армія УНР за його наказом пішла у перший Зимовий похід. Після укладення Варшавського договору й військової конвенції з Польщею війська УНР під проводом Петлюри спільно з польською армією повели наступ на більшовиків і 07.05.1920 р. зайняли Київ. Коли в червні того ж року об’єднані армії відступили з Києва, Петлюра продовжив боротьбу з більшовиками власними силами, але після перемир’я між Польщею і Радянською Росією у жовтні 1920 р. головне з’єднання Армії УНР перейшло Збруч і було інтерновано у Польщі. Петлюра з урядом деякий час перебував у Тарнові, пізніше під прибраним прізвищем у Варшаві. Враховуючи вимоги Радянської Росії до Польщі видати Петлюру, у кінці 1923 р. виїхав до Будапешта, потім до Відня й Женеви і врешті з кінця 1924 р. оселився в Парижі. Тут продовжив керувати діяльністю екзильного уряду УНР, виконуючи обов’язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР, і заснував тижневик «Тризуб». Автор публіцистичних та літературно-мистецьких творів «До ювілею М. К. Заньковецької», «Пам’яті Коцюбинського», «І. Франко – поет національної честі», «Сучасна українська еміграція та її завдання», повісті «Московська воша». Загинув у Парижі на вулиці Расіна від куль Самуїла-Шльоми Шварцбарда (уродженця Ізмаїла, працівника одеської ВУЧК у 1918-1920 рр., з 1920 р. – в Парижі, вірогідно як агент ГПУ, помер у Південній Африці 1938 р.), який стріляв нібито з помсти за єврейські погроми в Україні, хоча Петлюра завжди був їх рішучим противником. На захист Петлюри у судовому процесі виступили Жаботинський, Ґольдеман, Марґолін, проте під тиском штучно витвореної у пресі і на процесі дезінформації присяжні відповіли на питання голови суду, що «Шварцбард не винен у тому, що стріляв у Симона Петлюру й поранив його».