07/18/2011 | stryjko_bojko

Юрій ВИННИЧУК. Малоросійський мазохізм
http://together.lviv.ua/index.php?id=706

Є дві нації у світі, котрі всю історію свого народу намагаються представити тільки як історію народу гнаного, вічно битого й упослідженого. Обидві ці нації аж хизуються своєю непорочністю і розцяцькованою цнотою, своєю зразковою добротою, ліричністю, а особливо – своєю беззубістю, бо ж ніколи нікого не завойовували, не загарбували, а завше тільки оборонялися. Обидві нації схибнулися на своїй древності. Й настільки сильно, що, завершивши суперечку про національність Ісуса, Адама і Єви, врешті вхопляться за динозаврів.
Тими двома націями є жиди і українці. І ті, й інші возвели мазохізм до якогось державного рівня. Страждання, шморгання носом, посипання голови попелом і постійне скигління одних перед Стіною Плачу, а інших перед Руїною – стало вже життєвою кармою і одною з умов існування.
Лише жиди й українці кожну свою національну трагедію вміють перетворити в карнавальне свято, на якому можна відкрито, бажано перед телекамерами, вмитися слізьми.
Лише жидам і українцям дав Господь пережити голокост. І для тих, і для інших кожен, хто висловить сумнів у великій кількості жертв, стане віровідступником, національним зрадником і платним агентом палестинців, москалів або комуністів.
Жиди добилися того, що на місці окремих концентраційних таборів відкрилися музеї. І кожен, хто досі ховав у собі насолоду від споглядання сфотографованих трупів, відрубаних голів, голих жінок у черзі до газової камери, немовлят із розчавленими голівками, може врешті дістати свою порцію страху, огиди і болю. Як того і вимагає душа кожного праведного мазохіста.
На жаль, концентраки, в яких катували українців, розташовані в мало доступних місцях, але, гадаю, коли-небудь світлу голівоньку якогось депутата ще навідає спасенна ідея відтворити сибірські табори в масштабі один до одного на території суверенної, щоби і ми здобули свою Стіну Плачу. А для більшої наочності, як і заведено в музеях під відкритим небом, охочим будуть видавати табірну форму, і кожен, залежно від особистих нахилів, зможе побувати хоч політзеком, а хоч – його катом.
Недаремно Захер-Мазох писав, що він чується русином. Ким міг бути основоположник мазохізму? Тільки одним з нас. Бо тільки нам подобається бути народом-мучеником, народом-страдником. Хто ще й досі чекає свого Мойсея? Ми, українці. Інші народи самі, інколи на осліп, а таки виходили і виходять з пустелі. Але ми не підемо на осліп. Бо ми знаємо, що має прийти Мойсей і повести нас за собою.
Якийсь цивілізованіший народ міг би збирати кошти на культурне відродження. Але нам це не зрозуміле. Ми збираємо кошти на пам’ятники. І що тих пам’ятників більше, то краще. І дарма, коли замість нового бовдура Леніна ставлять нічим не ліпший бовдур Шевченка. Головне – добилися свого. Місце кам’яних солдатів у касках, займають кам’яні вояки в мазепинках. Одне, що їх ріднить, – це однаково тупий вигляд обличчя.
Тут ми жидів обігнали. Особливо це нам вдалося з національними кольорами. Синьо-жовті барви прикрашають крамниці, вантажівки, стовпи, трансформаторні будки, брами, паркани, автобуси. За кількістю пісень, які слід виконувати і слухати стоячи, ми обігнали всі цивілізовані народи світу. Десь там, на гнилому Заході героїчні пісні звучать лише у свята. Але в нас, коли цьоця Стефа вітає вуйка Міська з іменинами, то конче “Червоною калиною”. Вуйко Місько натомість поздоровить цьоцю тим, що вона “Ще не вмерла”.
“Їсте, п’єте, спите і – любите Вкраїну”, - писав Панько Куліш. Якось у Винниках я побачив похоронну процесію. Попереду несли хоругви і синьо-жовті прапори. Одні люди були вбрані у вишиванки, інші – в однострої УПА. Помітивши знайомого, я спитав, кого ховають. “Та то такий один чоловік... Ти його не знаєш”, - відказав той. “Може він був героєм?”, - поцікавився я, дивуючись з кількості прапорів. “Так щоб героєм, то нє, але щирим українцем був”.
Золоті часи настали. Досить бути щирим українцем, і урочисті похорони забезпечено.
Якось в святковий день я відвідав громадську вбиральню на проспекті Свободи. Поки я займав своє місце попід стіною, лунала якась бадьора мелодія з кльозетового магнітофону. Та раптом вухо моє з жахом вловило до болю знайомий вступ, і ось гехнула на всю потужність “Червона калина”. З переляку я відчув спазми шлунку і дякував Богові, що не перебуваю в такий відповідальний момент у кабіні, бо довелося б зриватися на ноги. Але ті, що там сиділи, вочевидь, не були такими щирими українцями, як той, хто влаштував сервіс у платній вбиральні. То був, безперечно, патріот.
Тривале перебування в неволі витворило у нас своєрідні рабські інстинкти, і ми вже навчилися зазнавати від підневільного життя справжньої насолоди. І настільки це в нашу кров увійшло, що й здобувши свободу, мислимо все одно, як нація рабів.
Рабство Духа невиліковне.
Стою один серед німих волів-биків. На давнім ревищі великої пустині, серед яловичу, корів і бугаїв та їх різних телят, надії України.
Стою і думаю:

Про що Господь мені
Тут жити повелів
Між стадом без’язиким,
Між тварями, що вік вікують свій у тьмі.
І пам’ятні вікам одним завзяттям диким?

Це теж Панько Куліш.
Він має рацію, що всі оті романтичні достойності, якими ми так пишаємося, характеризують нас радше не як народ, а якийсь хореографічний ансамбль пісні і танцю. А всі наші історики виписували історію народу беззубого, безвольного, народу-невільника, що навічно прикутий до галери своєї недолі, народу-невдахи і бідака, якого усі б’ють, шарпають і принижують.
Уся наша історія писана так, щоби як найбільше висвітлити всі наші муки й приниження. Писана ж бо вона з позиції раба, а не героя.
Не диво, що роблять ось які висновки: “Украина за свою историю практически не имела государственности. Было два периода, когда она пыталась создать свое государство с 1648 по 1654 года и после Октябрьской революции. Обе попытки были задушены. Имея две предпосылки для самостоятельного существования в ряду европейских стран, Украина была провинцией российской, а потом – советской империи. Недаром говорять “на Украине”, но никогда не скажут: “на России”, “на Франции”... (“Век XX и мир”, № 12, 1991).
Найцікавіше, що такої думки дотримується й чимало українців. Дехто з них ще добачає існування держави в часи Київської та Галицької Русі, але далі вже – все, суцільна неволя.
Той факт, що Україна об’єдналася з Литвою, чомусь трактується як литовське панування. Але де, в яких війнах завойовувала нас Литва? І чому, завоювавши, наставила державною мовою українську?
Аж у 70-х роках XVIII ст. почався “процес упровадження на українських землях імперських структур влади... але остаточної форми він набув лише в 1830-х” (О. Субтельний, “Історія України”, 1992 р.). "А до тих пір міста України користувалися самоврядуванням за законами Магдебурзького права. У 1835 р. Київ останнім серед міст утратив особливий статус, що передбачався цим правом” (там же).
Що ж бо це, як не ознаки державності? Чому ми твердимо, що не було в нас державності після Хмельниччини? То правда, що Україна була колонією. Але водночас – державою. Так само, як існували у вигляді держав безліч колоній на всіх континентах. Нехай був національний та культурний гніт, але, по при все, Україна жила за своїми законами, мала своє власне судочинство, військовий устрій; усе те, що чинить державу державою.
Чому ж у нас, проте, існує комплекс народу бездержавного?
Хто там в нас у середні віки владарював? Самі князі. Стривайте, але це теж брехня. Бо ж Володимир Великий був базилевсом, імператором. А в Галичині було кілька королів. Однак всюди уперто пишуть “князь Володимир”, “князь Данило”.
Українську націю рухали дві сили: одна складалася з державників, інша – з анархістів. Українська анархія бере свої витоки з сивої давнини, коли підвалини нашої держави стали підточувати половці – мешканці Дикого поля, предки запорізьких козаків.
Половці не були тюрками, бо ж усі мандрівники описують їх саме як європейців: світле волосся, блакитні очі. Половчанки славилися вродою, і їх охоче брали за жінок князі та бояри. Вояки половецькі носили вуса підковою і вистригали оселедці. У “Слові о полку Ігоревім” згадано малиновий прапор і улюблену половецьку оборону – табір з возів. Програвши бій, вони відступають точно як з-під Берестечка: скидають одежу, мостять гаті й так долають болото. Половці, як і козаки, нездалі фехтувальники, але неперевершені стрільці.
А цей подиву гідний сентимент нашого народу до залишків половецької старовини! Хто б іще оспівував у піснях ворожі могили? Згадаймо Савур-могилу або половецьку легенду про євшан-зілля, яка стала нашою національною.
Марко Поло мав поводиря – половця Петра, і в описі його марно шукати тюркські риси.
Недарма козаки у своїх посланнях Катерині II наголошували, що живуть на цих землях тисячу літ. Себто, ще десь від VII – VIII віку.
Після того як Литва, Україна і Білорусь об’єдналися з Польщею, ми й тоді не втратили своєї державності. Полонізація захопила лише верхівку нації, причому факт окатоличення шляхти не свідчив, що вона зрадила свій народ і перестала чутися українською. Це ж все таки була українська шляхта, і саме українські магнати були найбагатшими і найшановнішими, бо ж мали велетенські земельні угіддя. Польський король їх так і називав – “короликами”.
Нам стільки часу втокмачували в голову про польських завойовників, і ніхто не завдавав собі праці придивитися до них ближче. Проте, виявляється, усі ці Потоцькі, Чарторийські, Чернецькі, Вишневецькі, Конецьпольські – расові українці з діда-прадіда.
Від кого ж визволяв нас Хмельницький своєю визвольною війною?
І з того і з тамтого боку були у війську українці – як селяни так і шляхта. Чи це не скидалося більше на громадянську війну?
Зворушує на перших порах дивна дружба між польським королем і Хмельницьким, якого той під’юджував: “Всип тим крулєв’ятам”. Король, виявляється, був глибоко зацікавлений в перемозі Хмельницького, бо українські магнати уже створили державу в державі, й поволі йшло до того, що Україна могла перетворитися на окреме королівство. А на короля пасував той самий, кого у нас називають катом України, - Ярема Вишневецький.
Уявляю собі обурення пересічного українця: та ж він вішав, розпинав, на кіл садив!
А що – й справді розпинав, вішав і на кіл садив. А як ви гадаєте, чи встояв би Рим, якби там не вішали і не розпинали? Де, в якій державі не карали на горло ребеліянтів? Який ще володар з повсталими панькався? Ось де Франція – що за галантна країна! А як з’явилася схизма тамплієрів, весь той співучий Прованс мечем і вогнем знищено.
Ми дивимося фільм про Спартака і співчуваємо повсталим рабам. Та чи задумуємося над тим, що було б із Римом, і з його багатющою культурою, якби Спартак переміг? Страшно й уявити. А саме те й сталося в нас. Повстале козацтво й селяни навіки запропастили державу, котра вже набиралася сил для самостійного існування.
Сучасники описують, як польський король відвідав Львів у 1646 р. Повертаючись до Варшави, він заїхав до Яреми Вишневецького в Білий Камінь. Те, що король там побачив, затьмарило усі гостини, які він мав на своєму віку. Французьке посольство, яке супроводжувало короля, не вірило своїм очам, що таке багатство має звичайний магнат. Кілька покоївок королеви попросили їх звільнити зі служби, щоб зостатися при дворі Яреми. А коли на честь від’їзду короля гримнули гармати і п’ять тисяч виборового війська вишикувалося вздовж шляху, король відчув себе жебраком. Адже королю всієї Речі Посполитої сейм обмежив кількість гвардійців до 600 осіб.
Може, саме тоді і закралася в королівське серце заздрість до цього новоспеченого королика.
Та вернімося до згаданих паль, на які садили повстанців. Справді, - це смерть жорстока. Але слід її оцінювати через призму тодішньої епохи. У XVII ст. за тими законами, які панували в Речі Посполитій, був чинний цілий список покарань за різні злочини – ламання кісток дрючком, закопування в землю, здирання паса зі спини, розпорювання живота, чвертування і, врешті, садіння на палю. Так от, напад на дорозі, розбишацтво якраз і каралися тим, що винуватців саджали на палю, чвертували живцем або вішали за ребра на гак. Таким чином, Ярема діяв згідно з тодішнім правом і карав повстанців саме як розбишак.
У тих історичних романах, які нам підсувають цнотливі українські письменники, козацтво і повсталі народні маси зображені зовсім як рідні брати мушкетерів Дюма: вони і ввічливі, і шляхетні, і чужого не беруть, і тільки винних карають, а коли доводиться шаблю добувати, то роблять це тільки на славу України.
Тим часом, щоб збагнути, де істина, мусимо зазирнути в історичні джерела. І то не тільки наші.
Визвольна війна Богдана Хмельницького зруйнувала Україну. Перед нею козаки з поляками успішно воювали москалів і татар, били турків. Так зване польське панування на Україні хоч і було для посполитого люду обтяжливим, але вся Європа відробляла тоді панщину, нікому не жилося легше.
Жорстокість шляхти, котра придушувала повстання, була відповіддю на таку саму жорстокість козацтва і селян.
В історії козацтва Леона Кальтенберга є розділ, присвячений козакам. Так, як він, про козаків в нас ніхто не посмів розмірковувати. А дарма. Між корсарами і козаками дуже багато спільного. Всі ті цноти, які ми приписуємо козакам, ба навіть існування козацької республіки, мали й корсари: і тверезими в походи йшли, і бранців визволяли... А як з походу верталися, то пропивали в тавернах і шинках усе, що здобули. І до жінок у них ставлення таке було. І до релігії. І годі перелічити все, що єднає. Але на одному таки зупинимось.
Коли пірати захоплювали якесь місто, то, пограбувавши його, зганяли вціліле населення й допитували людей, де сховані скарби. “Одних просто мучили й били, - описує сучасник, - іншим влаштовували тортури святого Андрія, заганяючи запалені гноти між пальці рук і ніг; третім зав’язували мотузку круг шиї так, що очі лізли на лоба і ставали мов курячі яйця. Розпорювали животи жінкам, попередньо збезчестивши, а дітям голови розбивали, дідам бороди палили...”
Ну, та годі. Все це вам відомо.
Але коли зазирнемо в літопис Величка, то дізнаємося цікавіші речі. Коли полковник Ганжа обступив місто Нестервар на Поділлі, то поляки відкупилися тим, що видали йому всіх жидів з майном. А жидів там було кілька тисяч, бо збіглися вони до замку з багатьох міст. “Ганжа взяв від нестерварівської шляхти викуп, а жидів, яких вигнано з замку і які завзято боронилися, всіх вирубав”. А там були не тільки чоловіки, а й жінки з дітьми.
Або ось ще один опис: “Козаки під той час увірвалися в замок і, кого напали, рубили й забивали, не минаючи в тому забійстві ні матерів, ні малих дітей, ні панянок, - усіх загалом, хто тільки втрапив до рук”.
І це пише не ворожий автор, а сам-таки Самійло Величко.
“Де тільки не попадалася їм шляхта, слуги замкові, жиди, урядники – всіх забивано, не шкодуючи дівчат і дітей; маєтки грабовано, костели палено, ксьондзів забивано, замки, двори шляхетські, будинки жидівські нищено... І так ото на Україні не лишилося жодного жида, а шляхтянки стали жінками козацькими”.
Ще раз нагадаю, що вся та шляхта була наша від крові й кості. А її вирізано в пень. Цвіт нації.
А ось що пише тогочасний жидівський хроніст Натан Ганновер, якого в нас не люблять цитувати: “Ті, хто не зумів утекти, загинули в жахливих муках. З одних здерто шкіру, а тіло кинуто на жир собакам, іншим обтято руки і ноги, а тулуб полишено на дорозі, через тії тіла проїжджали вози і топтали їх коні. Інших, стікаючих кров’ю від ран, лишали бабратися у власній крові, аж поки не покидала їх душа, а ще інших живцем закопували. Дітей різали на животах у їхніх матерів, багато дітей посічено на кусні, мов рибу. Вагітним жінкам животи розпорювали і саджали туди живих котів, зашиваючи їх в животі. Після цього обтинали їм руки, щоби не могли вийняти того кота. І вішали немовлят на персах у матерів або набивали на рожен і, так запікши на вогні, приносили матерям, аби їли те м’ясо... І не було в світі таких мук, яких би козаки не застосували... Жінок і дітей гвалтували на очах батьків і чоловіків... І така сама доля чекала всюди не тільки на жидів, але й на поляків”.
Ну, нехай поляки потім тим самим віддячили. З ними все зрозуміло. А за що ж така мука жидам? Вони що – мордували нас, безчестили, чи якось інакше мучили? Ні, тільки й усього, що торгували й орендували корчми і церкви. За ту оренду церков, коли жиди не давали ключів у церкви, вимагаючи додаткової платні від парафіян, розплата мусила бути. Але ж, на Бога, не така!
Є ще багацько свідчень самої української шляхти про звірства козацькі над цивільним населенням, а тому підозрювати наклепи даремно. Дуже цікаві записи залишив православний шляхтич Яким Єрлич. Він називав повстанців “розбишаками, негідними псами, гіршими за яких не має під сонцем”. Захопивши Олесько, вони “помордували панянок, слуг і жидів”.
Крім того, “вступивши до маєтків, козаки старших пань і панночок гвалтували, а потім жорстоко мордували”.
Якщо ви запідозрите Єрлича, хоч він і православний українець, у зрадництві, то помилитесь. Усю війну Єрлич змушений був спасатися в Печерській Лаврі разом з іншими православними шляхтичами. Чи переховували б монахи негідників?
А ось цитати з “Історії Русів”: Захоплено Бар, “вчинено у місті і замку жахливу різанину, особливо над жидами та їх родинами, з яких не зосталося жодного в живих, і викинуто з міста, і зарито в одному бараку мерців їхніх близько 15000”.
Чинили й козаки відверті блюзнірства, розбивали шляхетські саркофаги і грабували коштовності, розкидаючи кості покійників. Саме так вчинили вони з останками брацлавського воєводи Лукаша Жолкевського, виламавши перстень разом із пальцем. І випадків таких було стільки, що зайве дивуватися долі тлінних останків самого Хмельницького.
Під час облоги Збаража голод змусив людей, що збіглися в місто зі всіх околиць, здатися на милість козацьку. 4000 чоловіків, жінок і дітей покинули мури фортеці. Й козаки байдуже спостерігали, як цих нещасних ураз оточили татари, хутенько відібрали здоровіших у ясир, а решту на очах поневолених збаражців порубали – дітей найбільше.
Це тільки в романах козацтво сльози проливає, бачачи, як татари за свою допомогу беруть плату ясиром. А в житті все було значно гидкіше. Козаки і посполиті – це два різні стани, які ніколи не відзначалися взаємною симпатією.
Коли Хмельницький наказав стратити польського посланця, то вчинив це як варвар, а не як європеєць. “Те, що Ваша мосць мого посланця стратити повелів, це є зовсім не лицарський, а тиранський чин, а всім, що під Сонцем, народам огидний”, - писав йому Ярема.
Звернімося знову до О. Субтельного. Війська Б. Хмельницького стоять в Галичині, йде підготовка до облоги Замостя. І тут надійшла новина, що королем обрано Яна Казимира – людину, яку волів бачити на троні Хмельницький. Новий король запропонував гетьманові перемир’я.
Для істориків завжди було загадкою, чому Хмельницький, який на той момент міг знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію й повернутися на Наддніпрянщину.
Таке враження, що Хмельницький воював лише з кількома українськими магнатами, і то особливо завзято з Яремою Вишневецьким. А Ярема, що цікаво, робив ставку на іншого претендента на польську корону, і, звичайно, Ян Казимир не забув йому цього. Компенсуючи українським магнатам втрату їхніх земель в Україні, він обминув Ярему. І хоча князь виявив себе блискучим полководцем, король йому не довірив армії.
У своїй антипатії до князя польський король і козацький гетьман були одностайними.
У визвольних змаганнях Хмельницького перемогу отримали плебеї, а не патриції. А які наслідки плебейських революцій, знаємо вже на прикладі Французької та Жовтневої.
Республікансько-плебейська Спарта не дала людству жодного філософа чи письменника. Втративши національну аристократію, українська нація втратила й умови розвою повноцінної культури. В Російській імперії національний гніт у таких виразних документах, як Валуєвський чи Емський укази, все ж залишив місце для маневрів. Якби була українська буржуазія, то вона легко б могла підкупити російську бюрократію і відновити функціонування культурного організму. Саме так чинили жиди, фіни, грузини, вірмени. Навіть уже після 1905 року, коли українське слово здобуло свободу, українці за кількістю виданих книг поступалися навіть перед татарами.
Я вже не кажу про те, що якби Хмельницький взагалі не розривав з Польщею, то Запорізька Січ ніколи б зруйнованою не була. Польща для цього не мала сили.
Досить нагадати, що в часи Хмельницького українців було вдвічі більше, ніж поляків, і трохи більше ніж росіян. Ця одна з найчисленніших в Європі націй цілком була здатна заснувати свою власну імперію.
Без аристократії культурне відродження в Україні у XIX столітті було б неможливе. Якби не всі ті надійно забуті Пурпури, Симиренки, Терещенки, Яхненки, Рєпніни, Лизогуби, то не з’явилася б книжкою ані “Енеїда”, ані “Кобзар”, ані “Київська старовина”, ані багато інших видань. А якби усіх тих поміщиків припадало на душу населення стільки хоча б, як у Грузії, то жодні валуєви не в стані були б стримати бурхливий розвиток культури.
“Всі ті панські резиденції, – як пише Омелян Пріцак, –...як-от: Обухівка – Капністів, Кибинці – Трощанських, Яготин – Рєпніних, Сокиринці – Галаганів, Седнів – Лизогубів, Качанівка – Тарнавських, пізніше, у 40-х роках XIX ст., даватимуть можливість творчого виступу й забезпечать інтелігентну аудиторію Шевченкові і появу нової генерації українських митців” (“Київська старовина”, №4, 1993 р.).
З такими думками тяжко змиритися пересічному українцеві. Адже кожному з нас із дитинства втокмачували про панський гніт, підсовували сльотливі оповідання Марка Вовчка про кріпаччину, хоча та кріпаччина в порівнянні з колгоспами відрізняється так само, як наше життя від життя на Багамах. Гніт був значний, але голодною смертю не вмирали і обдертими не ходили. “Панщина не була однакова: на Лівобережній Україні вона становила переважно 3-4 дні на тиждень, а на Правобережній доходила до 6-ти днів. У Південній Україні, де була нестача кріпаків, панщина була менша: не більше як два дні на тиждень” (Н. Полянська-Василенко, “Історія України”, т.2., стор.300).
Але це так виглядала панщина лише в найтяжчий свій період з кінця XVІІІ ст. до 1841 року. Бо до того селяни працювали на пана два, а то й один день на тиждень. А з 1841 по 1861 постійно відбувалися різні реформи, які то полегшували (до 3 днів для чоловіка і 1 дня для жінки) працю на пана, то повертали до попереднього стану. Все це стосується лише російського кріпацтва, бо за Польщі були умови деколи просто смішні: 13-14 днів на рік!
Як пише Н. Полянська-Василенко, “спочатку Хмельницький не дбав про селян: у договорах під Зборовом та Білою Церквою він боронив інтереси тільки козацтва, а селян залишав під владою панів, які мали право повернутися до своїх маєтків” Згадав про них лише згодом, коли порвав із Польщею на користь Московії. Однак навіть Хмельницький ніколи не скасовував панщини. Повернувши маєтки вірній йому шляхті, гетьман закріпив за нею “маєтності зі селянами з їх “звиклим послушенством”.
Козацька старшина – наша! щиро українська! – дістала такі привілеї, яких не мала так звана “польська” шляхта. Навіть сам Мазепа у 1701 році видав універсал про дводенну панщину. Крім того, селяни “мусіли давати землевласнику частину своєї худоби, птиці, мед, гриби, ягоди, прядиво, платити податки державі та виконувати різні повинності, від яких старшина та монастирі були звільнені... Використовуючи тяжкі умови, старшина скуповувала селянські грунти, забирала їх за борги або захоплювала силою... Погіршення становища селян в кінці XVII ст. викликало з боку запорозьких козаків негативне ставлення до Гетьманщини, особливо до політики Мазепи. Кошовий Гусак писав до Мазепи: “За ляхів були великі утиски військовим вольностям, тому Богдан Хмельницький підняв війну проти них, щоб від підданства висвободитись... А тепер бачимо, що бідним людям гірше, ніж було за ляхів...” 1706 року Мазепа наказував старшині Полтавського полку затримувати селян, які покидали старшинські володіння, відбирати їхнє майно, арештувати їх, а тих, хто переселився без дозволу землевласників, завертати силоміць на старі місця...” (там же, т.2, стор.175-176).
Як бачимо була не тільки польська та російська кріпаччина, але й своя – рідна. І проти неї також спалахували селянські бунти.
Виходить, що визволивши народ від шляхетської неволі, Хмельницький загнав цей самий народ у ще гіршу неволю. І якби на цьому усі наші нещастя завершилися – півбіди. А то ж, показавши свою любов до посполитого люду, старшина вже не могла на той люд опертися. Саме й тому програв Мазепа, що на його бік стала тільки частина козаків, а селяни, вислухавши в церкві анафему “Івашкє-ізмєнніку”, брали в руки ціпи і з ентузіазмом молотили шведа. Москва взяла нас голими руками.
Я не хочу жодною мірою осудити гетьманську кріпаччину. Хочу лише показати, що вона виявилася ще тяжчою, аніж шляхетська, проти якої виступило селянство України за часів Хмельниччини. Але, виходить, кров проливалася намарно. Кого ж тоді і від кого визволяв Хмельницький?
Серед тих, хто прочитав мої розмірковування, обов’язково знайдеться хтось, хто звинуватить мене в очорнюванні козацтва. Тому пояснюю, як той казав, для дубів.
Не йдеться мені про знеславлення козацтва. Хочу лише показати, що воно від самого початку було анархічне, і творення держави ніколи в його намірах не стояло. Хтось один – чи Виговський, чи Дорошенко, а чи Мазепа – міг пробувати створити державу, але що з того виходило, добре знаємо.
Дорошенко ставив своєю метою звільнити Україну від московської та польської влади і об’єднати її. А щоб досягнути ту мету, вважав за найкраще спертися на Туреччину та Крим. Султан обіцяв визнати Україну від Перемишля до Севська, - пише Н. Полонська-Василенко. У 1666 році Дорошенко розгромив поляків біля Брацлава, а 1667 року обложив польську армію в Галичині біля Підгайців. Ще один удар – і Польща знову опинилася б на колінах. Але... на заваді став той, кого ми називаємо мужнім і славним лицарем, кого ми славословимо й оспівуємо в народних піснях – анархіст Іван Сірко. “Запорожці під проводом кошового отамана Сірка напали на Перекоп, і татари, Дорошенкові союзники, уклали з поляками сепаратний мир. Дорошенко змушений був визнати підданство Польщі.”
Ну, чи не вартує після цього Іван Сірко, щоби його посадити на палю?
А зазирніть у книги про козацтво – і знайдете ще одного “героя” – Мартина Пушкаря, який вчинив заколот проти Виговського. Знову маємо конфлікт анархіста та державника. І так упродовж усієї історії нашого народу: один будує, а другий руйнує.
Оскільки історія наша, як вже мовилося, писана рабами, а весь фольклор творений, як прийнято казати, простим народом, то й нічого дивуватися, що всі акценти в історії розставлені таким чином, що герої-державники забуті, а анархісти в пошані. Хто б там пам’ятав про Дорошенка, якби не застільне “Гей, на горі”. Пам’ятають Сірка – славного попередника Нестора Махна.
Літописці Величко і Самовидець, автор “Історії Русів”, історики-раби М. Костомаров та інші оцінювали Виговського негативно. Бо так же і народ до нього ставився. А народ, за його ж таки народною мудрістю, як скаже, так і зав’яже. І так цей народ зав’язав, що зі свічкою не знайдете жодної позитивної пісні про Виговського чи Мазепу. Обидва зрадники. Це вже згодом з’являться історики, позбавлені рабства духу, як-от В. Липинський, або Д. Дорошенко, і засумніваються врешті, чи були корисними для України козацькі авантюри.
Десь там на Заході ідеалом нації може бути король Карл XII. Ричард Лев’яче серце, лицарі Роланд і Сід. А в нас – козак Голота. Оце і є образ, оспіваний нашим народом – образ анархіста і гультіпаки, обірванця і безстрашного вояка, якому начхати на смерть.
Козаки не боялися смерті і йшли у бій розхристані, озброєні голою шаблею, і це возноситься як героїзм. Невже героїзм полягає в тому, щоб встелити трупом місце бою? Жахливі втрати, які несло козацтво у боях, говорять не про героїзм, а про безглуздість. У відкритому бою на шаблях шляхта легко розбивала козаків. Якщо останні й перемагали, то тільки завдяки численності.
Чи цікавилися ви коли-небудь, скільки було шляхетського війська під Жовтими Водами? Так-так, саме під тими славетними Жовтими Водами, де Хмельницький отримав свою першу перемогу, яку так оспівано й возвеличено. 1200! Військо Хмельницького і Тугай-бея переважало ворога в 20 разів.
Козаки були чудові стрільці, неперевершені майстри фортифікаційної справи, але нездалі фехтувальники, а ще гірші вершники. Кожна перемога над шляхтою оплачувалася такими жертвами, що можна її назвати пірровою.
За що ж боролися ми з ляхами?
Хто його зна. Є ще одна нав’язлива версія – за віру. Та коли розібратися, то виявляється, що й за віру не було потреби боротися. Аристократія переходила в католицизм, але зовсім не була зацікавлена, щоби тягти туди ще й мужика. Адже польський мужик мав значно більше прав, ніж українець. Поляк міг піти до священика й скласти скаргу на пана. А священик міг ту скаргу й до кардинала відіслати. Не дуже це пана перелякало, але він таки ксьондза шанував і ніколи не посмів б його образити так, як це чинив із попом. Того він і за бороду смикав, і нагайкою лупцював. Іди, мовляв, скаржитися до Москви.
Католицька експансія проти православ’я переважно проявляла себе в містах, тим часом як по селах на мужицьку віру невигідно було магнатові зазіхати. Як у нас історія забрехалась, свідчить ще один цікавий факт. Усі свято переконані, що унію – себто греко-католицький обряд – насадили нам поляки. Але досить зазирнути в якесь поважніше джерело, щоб побачити, що все було навпаки. Якраз поляки виступили дуже гостро проти унії. Унія рятувала українську аристократію, а католицизм її полонізував. Зрозуміло, що унія для поляків була дуже невигідна. Але ж я знаю, що без цитат ви не сприймете цієї шокуючої правди. І знову звертаюся до Н. Полянської-Василенко: “Трагедією Православної Церкви було те, що вона значно поступалася Католицькій своєю освітою... Східна Церква культурно зубожіла, а її література обмежувалася церковно-богослужебними книгами та книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно розвиненої людини. Така людина мусила звертатися до латинського, польського письменства. До польсько-латинської школи тяжко було попасти православному українцеві, а українські школи стояли низько. Голодне й неосвічене православне духовенство втрачало авторитет у народі”.
Через свою тупу прив’язаність до православ’я ми потрапили в братні обійми Москви. Ані ляхи, ані навіть турки не зробили з нами того, що вчинила ця єдиноутробна потвора, котру ми своєю кров’ю і живили. З-під Туреччини виборсалася навіть Албанія, і то при тім, що турки там сиділи як в себе вдома. Якби Богдан уклав Переяславську угоду з Туреччиною, то це б нам не загрожувало ані мечетями в Бердичеві, ані гаремами в Києві. Православна віра вчинила з нас московських рабів.
Треба сказати, що православ’я так ніколи й не зуміло піднятися до рівня католицизму. Якщо ви спробуєте назвати мені хоча б кількох попів, які б писали ще й світські твори, то буде вам це зробити дуже тяжко. А от греко-католицьких священиків, що виявили себе великими патріотами, цілий загін: Шашкевич, Вагилевич, Духнович, Устинович, Могильницький, Гушалевич, брати Воробкевичі, Павлович, Кралицький і багато інших. А де ж православні подвижники? Де їхня праця для народу?
Ба й тепер підіть у греко-католицькі монастирі, і вас вразить, що монахи і монашки там – це освічена талановита молодь, котра займається не лише ортодоксальною релігією, але й глибокими та історичними студіями. Натомість у Почаївський та Києво-Печерській лаврах побачите перестарілих зрусифікованих штурпаків з немитими бородами, які відверто можуть послати вас на три веселі букви разом з вашою “нєзалєжнай нєнькай”.
Та повернемося ще до Н. Полянської-Василенко, до речі православної: “Уніатська Церква не мала підтримки з боку римо-католиків, поляків, які тільки терпіли її... На Соймі 1621 року весь польський клір з примасом Гембіцьким та польська влада поставили вище державні інтереси й добро своєї держави від добра Католицької Церкви і взяли під оборону Православну церкву... Волинський посол Древінський просто вимагав від уряду звільнити край від цього “нещастя” – унії. Примас Гембіцький вимагав від Апостольської Столиці скасувати унію і перевести уніатів на латинський обряд”.
Ну, як вам це подобається? Якось воно не в’яжеться з тим, що досі ми чули.
Але тема в нас інша, не релігійна. Йдеться про мазохізм і невиліковне бажання конче бути народом-страдником. Я ж показую перед вами народ, який, попри свою пісенно-ліричність, мав такі ж ікла, як і будь який інший західноєвропейський народ. Мав усі шанси стати імперським народом, але через втрату аристократії і перемогу анархії будь-які державницькі поривання у нього притупилися настільки, що навіть у першу світову війну, коли свобода лежала на тарілочці, - таки не здобув її.
“У серпні 1917 року на фронті було 27 українізованих дивізій, а всіх українізованих вояків – аж 4 000 000! Та з такою армією не те що Україну визволяти, а й Сибір можна було захопити. Все це військо готове було боротися за Україну, але значна частина Центральної Ради не розуміла значення організації української армії... В. Винниченко... виступав з різкими статтями проти формування української армії: “Не своєї армії нам, соціял-демократам, і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій.” За такі переконання своїх “вождів” заплатила Україна своєю державою” (тут і далі цитати з Н. Полянської-Василенко).
І знову бачимо оте протистояння аристократії і мужицтва. Аристократ Микола Міхновський боровся за створення власної армії, а мужик Винниченко робив усе, щоб цього не сталося. Винниченко і Грушевський – це великі світочі в царині науки і письменства, але в царині політики – відверто злочинці. А хто знає, чи не платні агенти Москви. Бо так уже ганебно нищити ідею суверенної держави, як це чинили обидва мужі, не відважувався ніхто.
У нас звикли ідеалізувати геть усе. Скоро Центральну Раду зображатимуть як дружній хор херувимів. На жаль, то була абсолютна не здатна для виборювання державності компанія. Щось на зразок Спілки письменників і діячів Руху. Кожен щось писав. Як не вірші, то публіцистику або наукові трактати. А який з писаки диктатор? Письменниками були і Петлюра, і Ю. Тютюнник, і навіть батько Махно.
Я дивуюся, чому Винниченкові і Грушевському більшовики не зафугували таких самих монументів, як Артьому. Та це ж вони врятували Расєю! Це ж вони стояли на смерть, аби тільки не допустити створення української армії.
А коли наперекір їм у Києві така армія була створена і, дуже доречно, російське командування опинилося за гратами разом з комендантом міста, то знаєте, що вчинили ці гнилі інтелігенти? Ні, ви ніколи не повірите. Комендант, сидячи в цюпі, пише писульку Грушевському, в якій вимагає негайного роззброєння бунтівників, відправки їх на фронт, а всіх призвідців покарати! Це фантастика! Де ви таке чули, аби хтось із в’язниці давав наказ незалежному урядові, а той – слухняно підкорився? 40 тисяч бійців змусили здати зброю, відправили на фронт, а ідейних керівників арештували. Вся ж імперська банда офіцерів була з вибаченням випущена на волю. Київ лишився без армії.
А вже під час визвольних змагань Центральна Рада ввічливо роззброювала більшовиків, вантажила їх в ешелони і відправляла додомцю. Там їх знову озброювали і гнали в Україну. Більшого абсурду годі придумати. Замість того, щоб ці війська негайно інтернувати, а офіцерню розстріляти, як то було прийнято в усіх порядних державах. Що, зрештою, чинили більшовики в Рославі, де було розстріляно кілька тисяч українських старшин, що поверталися з фронту в Україну. Росіяни виявилися значно прозорливішими: найвідоміших убито, а деморалізовані солдати й так по хатах розбредуться.
На фронті більшовики успішно розколювали російську армію. Російські солдати, натхнені світлими ідеями Ілліча, кидали фронт і тікали додому. Українці добилися українізації військових частин. “Улітку 1917 року близько 300 тисяч українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді” (О. Субтельний, стор. 303). А Рада що? Вона це проігнорувала. Українські старшини слали петиції в Київ, вимагаючи заклику про повернення всіх українців з фронтів. Але Рада була проти. Адже вона всіма трьома універсалами заманіфестувала свою вірність єдіной і нєдєлімой.
Дійшло до того, що коли лунала команда йти в атаку, піднімалися з шанців лише українці, а збільшовичені росіяни стріляли їм у спини і браталися з німцями.
Лише четвертим універсалом Центральна Рада нарешті перетяла кляту пуповину, але то вже була надто спізніла акція. Вимучені кількарічною війною, українські солдати розбрелися по рідних селах і хуторах, а надалі воліли поповнювати ряди повстанців, аніж регулярного війська. Знову розквітли козаччина і гайдамаччина. Яскравий приклад такого новітнього Івана Сірка – Нестор Махно. Як і його геніальний попередник, Махно кидався з однієї крайності в іншу, розтрачуючи великі сили далеко не на користь майбутній державі.
Подальші спроби створити українську армію, в тому числі й генерала П. Скоропадського, зійшли нанівець через опір Центральної Ради. Тому й не диво, що коли до Києва підступали кількісно невеликі банди Муравйова, шлях їм перепинило 300 безвусих юнаків, 300 молоденьких аристократів. Мужики на ту пору полохали з обрізом куркуля.
А коли дітваки полягли, ми – славне українське мужицтво – проголосили їх героями і кинулися оспівувати. Аристократів ми любимо і шануємо. Але вже тоді, коли вони мертві.
Демонструючи перед світом образ народу-страдника, ми й поразку свою у 1917-1920 роках пояснили тим, що клятий москаль нас знову загнав у болото. Але мусимо визнати, ми виявилися народом, в якому анархізм і бездержав’я сидить у крові. Винити треба не москаля, а самих нас.
Навіть естонцям вдалося відбити наступ більшовицької армії, бо вони мали хоч і невелике, але регулярне військо, а не хореографічний ансамбль.
Ось вам красномовний приклад щирої української вдачі. Гайдамацькому полку петлюрівської армії видали новісінькі жупани, шапки зі шликами, барвисті пояси і блискучі чоботи. У бою, коли почали по них бити з кулемета, пролунала команда: “Лягай!” Та що ви! Довкіл було болото. Як же можна було валяти в болоті таке чудове вбрання? Так їх кулемет і посік.
Образ народу-страдника буде неповний, коли не згадати репресій 30-х років, коли ви почнете цікавитись, що ж у нас пишуть про різні підпільні організації на зразок СВУ, то побачите одностайність істориків; усе це наклепи, не було підпілля, політичні процеси фальсифіковано. Себто, виходить, нас вели як волів на заріз, а ми тільки покірно шию підставляли. Безперечно, були фальсифіковані процеси, і безліч невинних людей винищено. Але ж було і підпілля. І про СВУ не можна твердити, що це вигадка чекістів. І в часи голодомору селяни бунтувалися, вбивали комісарів, втікали в ліси.
Я розумію, що посягнув на святе. Але я бачу всі наші державотворчі помилки саме в тому, що ми опираємося тільки на мужицькі ідеали. Мужик не здатний створити державу і втримати її в своїх руках. Усі спроби такого перевороту в історії завше завершувалися крахом. І ось тепер, будуючи українську державу, ми мостимо під неї не міцні підвалини могутнього Руського королівства, а хиткі колоди козацького свавілля. Герої козаччини заступили нам Святослава Завойовника й інших королів та князів.
Прийшов мужицький поет Тарас Шевченко й оспівав мужицьку перемогу. Його твори сформували світогляд усіх наступних поколінь. Для Шевченка козаччина – це найвищий злет українського національного духу. Не держава Русь, а саме анархічна козацька республіка, в якій козак Голота може будь-коли скликати Чорну Раду і, скинувши одного гетьмана, вибрати іншого. Недаремно Нестор Махно став для нащадків козацтва новим апостолом. Мужики тисячами йшли в загони отаманів, лише одиниці в регулярну армію Симона Петлюри.
Мужик переміг. Після Хмельниччини й гайдамаччини українські магнати мали тільки один вибір – поповнити польські й російські ряди. Мур ненависті між мужиками і шляхтою став настільки міцним, що спроби створити український полк в армії Наполеона зійшли на пси. Мужик не послухався закликів шляхти. Не підтримав її і під час польського повстання 1831 року. Яке фатальне значення може мати відсутність своєї аристократії, показала весна народів, коли 1848 р. вся Східна Європа запалала вогнями визвольних повстань. Лише Україна мовчала. Шляхта, перевдягнена в кобеняки й полотняні штани, рушила на села, закликаючи до повстання, а мужик, ліниво позіхаючи, бив цю шляхту ціпом і здавав московським жандармам.
Коли історію пише мужик, а не аристократ, він усюди на перше місце виставляє свої образи, свої болячки, ще сильніше роздряпує рани, аби вони сочилися кров’ю, а ще краще – аби гноїлися.
Це мені нагадує мої шкільні часи, коли я відлупцював однокласника. Мене викликали до директора. У кабінеті стояв цей же однокласник, але я його не впізнав: обличчя в нього було геть заюшене кров’ю і слізьми, котрі він старанно розмазував кулаками. Я знав, що цього я не робив. Я не пустив йому навіть юшки з носа. Звідки ж кров? Але потім він сам мені сказав, що навмисне колупнув собі носа і пустив кров.
Мені здається, саме цим ми і займаємося. Колупаємо собі носи і випускаємо юшку – ану ж світ здригнеться і впаде на коліна перед нашими ранами.
Якби історію Англії писав мужик, він би показав нам бідолашну країну, котра лише в XV ст. здобула незалежність. Спочатку її завоювали римляни, потім англосакси. З VI по X ст. всі магнати, королі і церковна знать були англосаксами. У X-XI ст. прийшли данські вікінги й підкорили Англію. Але 1066 року в битві під Ганстінгсом норманські війська (себто французи) Вільгельма Завойовника розбили військо, і почалася нова епоха: французька колонізація. І знову вона пішла по верхах: вся знать і духовенство були норманами і розмовляли французькою мовою. Цією ж мовою творилася література. І так було аж до XV ст. Але спробуйте пересічному англійцеві сказати, що франкомовна література Англії – не англійська, а Вільгельм і всі наступні королі – окупанти й кати (як Ярема). У ліпшому випадку дістанете кухлем по голові.
Цікаво, що в наслідок протистояння Англії і Франції у колах норманської знаті почав зароджуватися англійський патріотизм. Тобто відбувався той самий процес, що й в Україні, коли виникло протистояння українських магнатів на чолі з Вишневецьким і польської шляхти на чолі з королем.
І ось цей природний процес остаточного формування англійської держави і нації ледь не припинився у 1381 році, коли там об’явився свій Хмельницький – Уот Тайлер. Він теж захопився благородною ідеєю витурити всю знать з Англії. На превелике щастя, ця “визвольна” війна була розчавлена рішуче і швидко. І, до речі, там теж ніхто зі заколотниками не панькався: голови сікли мов капусту. Та, на відміну від нас, англійці трактують усе це не як визвольну війну Уота Тайлера, а саме як селянське повстання.
І ось вам результат. Якщо іще в XIV ст. в Англії англійської мови ще не було, бо знать спілкувалася французькою, а люд – саксонською, то вже в XV ст. лондонський діалект узяв гору, і Англія стала англійською. А згодом ми вже бачимо Англію – королевою морів, могутньою імперією, котра підкорила цілі континенти.

ЕПІЛОГ
Ми не стали народом-завойовником, але це наше нещастя, а не достоїнство. Перестаньмо цим хвалитися.
Перестаньмо скиглити і канючити.
Перестаньмо творити історію упосліджених рабів, творити культуру злиднів.
Жіноче уособлення Франції – діва-лицар Жанна Д’Арк, що розбила англійців. А в нас Роксоляна – що лягла під султана. Роксоляна – це печальний символ нашої України, котра лягала під кожного, хто приходив на її землю, і змушувала закохуватися в своє розкішне тіло.
На яких ідеалах ми виховуємо своїх дітей? Козак Голота, козак Мамай, Роксоляна, безліч козацьких полковників та гетьманів, які чубилися невідомо за що, Грушевський з Винниченком, яких на гарматний постріл не можна було підпускати до влади, отаман Махно, невдаха Симон Петлюра... Аби тільки не Святослав, не Володимир, не Ярослав, не князь Микола Острозький, не Микола Міхновський, не Петро Скоропадський... Я вже мовчу про Ярему Вишневецького.
Пошли ж нам, Господи, не Мойсея, а Піночета!
Амінь