Англійський краєвид Чорного моря
08/27/2011 | stryjko_bojko
[16.08.2011 21:20] Олег Коцарев
Англійський краєвид Чорного моря
Історії міст, сіл, регіонів, країн і континентів здаються вам надто тривіальними? Тоді почитайте «Історію Чорного моря». Що характерно, написав її не українець, румун чи турок, а американець Чарльз Кінг.
«Історія Чорного моря» - книжка, що перебуває на по-своєму ідеальному перехресті різних типів читань. З одного боку, це справжнє історичне дослідження, або, радше, узагальнення попередніх досліджень, присвячених життю людини та довколишнього середовища на всіх берегах Чорного моря і прилеглих до них землях, плюс порівняльний аспект. З іншого боку, це твір, написаний (і перекладений) живою, легкою і навіть стильною мовою, доступний для будь-якого освіченого читача, не позбавлений делікатної, але постійної присутності почуття гумору. Отже, видання універсальне і безпрограшне, про що свідчить швидке зникнення першої порції накладу принаймні з київських і харківських книгарень.
Чума з Чорного моря
Цікавий, звісно, і сам предмет, описаний у книжці, навіть дещо несподіваний. Бо ж поняття «Причорномор’я» хоч і використовується досить активно, проте не має такого виразного, культурно наповненого змісту та великого масштабу, як, скажімо, «Середземномор’я». Понад те, країни, що утворюють ширше або вужче Причорномор’я (Кінг у своєму викладі то обмежується тими, які мають безпосередній вихід до моря, то долучає Молдову, Грецію, Сербію, Азербайджан, Македонію та інші), настільки часто й активно конфліктували одне з одним, що навіть теоретична побудова між ними спільного історико-культурного простору виглядає трохи дивно. Втім, дивно не означає неплідно. Принаймні, в рамках одного видання.
Що ж особливого побачив заморський дослідник у нашому Чорному морі? Сюрпризи, гадаю, чекають на читача з першої ж сторінки. Навряд чи широка українська публіка, приміром, знає про те, що, згідно з даними вчених, Чорне море було колись озером, але потім піднявся рівень світового океану – і солона вода перелилася сюди з Середземного моря, стрімко затопивши величезні площі та утворивши Босфорську протоку, яка тепер ділить на дві частини славне місто Стамбул.
Любителям античної давнини, безумовно, мають сподобатись обережні та виважені кінгові узагальнення інформації з різних джерел про життя скіфів, даків, готів, сарматів та інших народів. Для багатьох українців, звиклих до вельми схематичної історії Візантії, відкриттям стане опис складного і плутаного життя візантійських регіонів південного берега Чорного моря, особливо в добу повільного, проте гучного падіння Імперії. Цікаво буде й поглянути через «візантійські окуляри» на наших предків «русів». Або зрозуміти, що Османська імперія була явищем значно складнішим і неоднозначнішим, аніж просто «мусульманські нападники».
Справляє враження історія про «експорт» чуми до Західної Європи з нинішньої української землі. Виявляється, під час чергової облоги Кафи (нинішньої Феодосії), яка була тоді під контролем генуезців, татари закидали обложену фортецю трупами своїх бійців, що їх скосила несподівана епідемія. Через якийсь час було укладено мир, і генуезькі солдати рушили додому. Дорогою в багатьох із них з’явилися загрозливі симптоми. І коли вони повернулися в рідну Італію, чума зі швидкістю лісової пожежі охопила цілу Європу. Якщо теоретично уявити собі в майбутньому туристичний розквіт Криму, то у Феодосії цілком можна було би створити відповідну тематичну пам’ятку.
Або кумедна одіссея «організатора хрестового походу проти турків» Людовіко да Болонья. Він у компанії таких самих відвертих авантюристів (у тому числі серед них був «нащадок Данте»), як сам, що вдавали з себе знавців східної проблематики (привіт деяким сучасним політологам!), ходив європейськими монаршими дворами, збирав гроші, смачно їв, пив, гуляв та «готував» похід за звільнення від мусульман Константинополя. Незадовго до неминучого викриття «Союзу меча і рала» аферисти встигли зникнути в невідомому напрямку…
Антинаціоналіст й османофіл
Напевно, багато кого зацікавить, яке місце посідають в «Історії Чорного моря» українці. Більш ніж скромне. Разок згадується про те, що запорозькі козаки говорили мовою, близькою до сучасної української. Притому надалі й постійно вони постають цілком у російському контексті. Повністю ігноруються самостійні культурні й політичні смисли Гетьманщини та інших українських утворень. Не надто акцентує Кінг і на появі української більшості в північному Причорномор’ї внаслідок колонізацій ХІХ-ХХ ст., події Громадянської війни і т.п. Що ж, зате це зайва ілюстрація того, що, якщо хочеш, аби про тебе знали, треба над цим працювати. А ще – майже повна відсутність українського контексту дозволить нашому читачу краще розгледіти життя інших причорноморських народів, і це теж незайве.
Обираючи дещо постмодерний морський підхід до історії регіону, Кінг, вочевидь, мав на меті не лише врізноманітнити історичну літературу. Він не дуже прямолінійно, але все ж виявив деякі свої симпатії й антипатії. «Історія Чорного моря» засвідчує ледь прихований скепсис автора до національних держав, націоналізму в якнайширшому розумінні, національної ідентичності та національної історії. Кінг критикує утопічність цих явищ, а також те, що вони стимулюють поділ і ворожнечу. Натомість, однак, майже ідеалізує інші форми організації та взаємодії – різноманітні міжрегіональні структури та імперії. Так, до прикладу, Османська імперія найчастіше постає саме в позитивному, співчутливому контексті, Кінг послідовно розвінчує негативні стереотипи щодо цієї держави. Знаходить слова і для як не виправдання, то принаймні поблажливого пояснення тамтешньої торгівлі людьми. Виглядає на те, що він просто шукає чергову утопію та чергову ілюзію. На щастя, це не робить його книжку менш цікавою.
Олег Коцарев
постiйна адреса статтi:
http://crimea.unian.net/ukr/detail/24890
Англійський краєвид Чорного моря
Історії міст, сіл, регіонів, країн і континентів здаються вам надто тривіальними? Тоді почитайте «Історію Чорного моря». Що характерно, написав її не українець, румун чи турок, а американець Чарльз Кінг.
«Історія Чорного моря» - книжка, що перебуває на по-своєму ідеальному перехресті різних типів читань. З одного боку, це справжнє історичне дослідження, або, радше, узагальнення попередніх досліджень, присвячених життю людини та довколишнього середовища на всіх берегах Чорного моря і прилеглих до них землях, плюс порівняльний аспект. З іншого боку, це твір, написаний (і перекладений) живою, легкою і навіть стильною мовою, доступний для будь-якого освіченого читача, не позбавлений делікатної, але постійної присутності почуття гумору. Отже, видання універсальне і безпрограшне, про що свідчить швидке зникнення першої порції накладу принаймні з київських і харківських книгарень.
Чума з Чорного моря
Цікавий, звісно, і сам предмет, описаний у книжці, навіть дещо несподіваний. Бо ж поняття «Причорномор’я» хоч і використовується досить активно, проте не має такого виразного, культурно наповненого змісту та великого масштабу, як, скажімо, «Середземномор’я». Понад те, країни, що утворюють ширше або вужче Причорномор’я (Кінг у своєму викладі то обмежується тими, які мають безпосередній вихід до моря, то долучає Молдову, Грецію, Сербію, Азербайджан, Македонію та інші), настільки часто й активно конфліктували одне з одним, що навіть теоретична побудова між ними спільного історико-культурного простору виглядає трохи дивно. Втім, дивно не означає неплідно. Принаймні, в рамках одного видання.
Що ж особливого побачив заморський дослідник у нашому Чорному морі? Сюрпризи, гадаю, чекають на читача з першої ж сторінки. Навряд чи широка українська публіка, приміром, знає про те, що, згідно з даними вчених, Чорне море було колись озером, але потім піднявся рівень світового океану – і солона вода перелилася сюди з Середземного моря, стрімко затопивши величезні площі та утворивши Босфорську протоку, яка тепер ділить на дві частини славне місто Стамбул.
Любителям античної давнини, безумовно, мають сподобатись обережні та виважені кінгові узагальнення інформації з різних джерел про життя скіфів, даків, готів, сарматів та інших народів. Для багатьох українців, звиклих до вельми схематичної історії Візантії, відкриттям стане опис складного і плутаного життя візантійських регіонів південного берега Чорного моря, особливо в добу повільного, проте гучного падіння Імперії. Цікаво буде й поглянути через «візантійські окуляри» на наших предків «русів». Або зрозуміти, що Османська імперія була явищем значно складнішим і неоднозначнішим, аніж просто «мусульманські нападники».
Справляє враження історія про «експорт» чуми до Західної Європи з нинішньої української землі. Виявляється, під час чергової облоги Кафи (нинішньої Феодосії), яка була тоді під контролем генуезців, татари закидали обложену фортецю трупами своїх бійців, що їх скосила несподівана епідемія. Через якийсь час було укладено мир, і генуезькі солдати рушили додому. Дорогою в багатьох із них з’явилися загрозливі симптоми. І коли вони повернулися в рідну Італію, чума зі швидкістю лісової пожежі охопила цілу Європу. Якщо теоретично уявити собі в майбутньому туристичний розквіт Криму, то у Феодосії цілком можна було би створити відповідну тематичну пам’ятку.
Або кумедна одіссея «організатора хрестового походу проти турків» Людовіко да Болонья. Він у компанії таких самих відвертих авантюристів (у тому числі серед них був «нащадок Данте»), як сам, що вдавали з себе знавців східної проблематики (привіт деяким сучасним політологам!), ходив європейськими монаршими дворами, збирав гроші, смачно їв, пив, гуляв та «готував» похід за звільнення від мусульман Константинополя. Незадовго до неминучого викриття «Союзу меча і рала» аферисти встигли зникнути в невідомому напрямку…
Антинаціоналіст й османофіл
Напевно, багато кого зацікавить, яке місце посідають в «Історії Чорного моря» українці. Більш ніж скромне. Разок згадується про те, що запорозькі козаки говорили мовою, близькою до сучасної української. Притому надалі й постійно вони постають цілком у російському контексті. Повністю ігноруються самостійні культурні й політичні смисли Гетьманщини та інших українських утворень. Не надто акцентує Кінг і на появі української більшості в північному Причорномор’ї внаслідок колонізацій ХІХ-ХХ ст., події Громадянської війни і т.п. Що ж, зате це зайва ілюстрація того, що, якщо хочеш, аби про тебе знали, треба над цим працювати. А ще – майже повна відсутність українського контексту дозволить нашому читачу краще розгледіти життя інших причорноморських народів, і це теж незайве.
Обираючи дещо постмодерний морський підхід до історії регіону, Кінг, вочевидь, мав на меті не лише врізноманітнити історичну літературу. Він не дуже прямолінійно, але все ж виявив деякі свої симпатії й антипатії. «Історія Чорного моря» засвідчує ледь прихований скепсис автора до національних держав, націоналізму в якнайширшому розумінні, національної ідентичності та національної історії. Кінг критикує утопічність цих явищ, а також те, що вони стимулюють поділ і ворожнечу. Натомість, однак, майже ідеалізує інші форми організації та взаємодії – різноманітні міжрегіональні структури та імперії. Так, до прикладу, Османська імперія найчастіше постає саме в позитивному, співчутливому контексті, Кінг послідовно розвінчує негативні стереотипи щодо цієї держави. Знаходить слова і для як не виправдання, то принаймні поблажливого пояснення тамтешньої торгівлі людьми. Виглядає на те, що він просто шукає чергову утопію та чергову ілюзію. На щастя, це не робить його книжку менш цікавою.
Олег Коцарев
постiйна адреса статтi:
http://crimea.unian.net/ukr/detail/24890