МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Українська ментальність(за Петром Яциком)

01/26/2012 | stryjko_bojko
УКРАЇНСЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ ЗА ПЕТРОМ ЯЦИКОМ
http://yatsyk.who-el.se/ukrayinska-mentalnist-za-petrom-yatsykom/

Нещасливе географічне положення, сприятливі дані природи і хаотична мішанина різних рас витворили в мешканцях України надмірну, часто пристрасну чутливість, якої не вдержують ослаблені легкою боротьбою за фізичне існування і причинами політичного характеру воля та інтелігентність.

В. Липинський. Листи до братів-хліборобів

Власне, ця тема в нього присутня повсюдно, про Що б не говорив.

Бізнес, політика, історія, уклад життя й особливості мислення — все те він узагальнює й зводить до «знаменника» української ментальності, пояснюючи нею багато того, що з нами відбувалося чи відбувається сьогодні.

Він говорить про нас, українців, без жодного пієтету, з єретичною зухвалістю проголошуючи присуди, які, здавалося б, набагато природніше звучали б з уст наших ворогів. Українці, як відомо, народ вразливий. І будь-яке критичне зауваження на свою адресу ми сприймаємо вельми емоційно, ба навіть хворобливо. Звичайно, багато що тут іде від того, що нас так довго упосліджували, духовно й матеріально обкрадали, нищили фізично й поширювали міф, що ми — неповноцінна в багатьох розуміннях нація. Пристрасно заперечуючи цю злобно антиукраїнську доктрину, ми часом втрачаємо дорогоцінне чуття міри й переходимо до відвертої апології навіть там, де могли б помовчати й спробувати критично глянути на себе. Немає в нас тут упевненості, рівноваги. Все перекоси то в той, то в той бік.

Поінколи ми, ще навіть не дослухавши до кінця суті засторог щодо нашого менталітету, цитуємо у відповідь слова осанни рідному народові, написані його найвидатнішими синами. І навіть самі забуваємо, що є в Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Пантелеймона Куліша не тільки дзвінке, схвильоване славослів’я на адресу рідної людності.

Чому на різних етапах історії вони з відчаєм вигукували такі зболені й такі нищівні слова, звернені до свого народу? «Раби, підніжки, грязь Москви…», «Мов паралітик той на роздорожжу…», «Народ наш, мов дитя сліпеє зроду…», «Обтяжіла й сентиментальна раса, не здібна до політичного життя на власному смітті…», «Паралітики з блискучими очима…», «Народе мій без честі, без поваги…» — страшно читати ті твори, що їх написали Шевченко, Фран-ко, Леся Українка, Куліш. А вулканічний гнів Євгена Ма-ланюка в його зверненій до України інвективі:

Лежиш, розпусто, на розпутті, Не знати — мертва чи жива. Де ж ті байки про пута куті Та інші жалісні слова? Хто ґвалтував тебе? Безсила, Безвладна, п’яна і німа

Неплодну плоть, убоге тіло

Давала кожному сама.

Мізерія чужих історій

Та сльози п’яних кобзарів —

Всією тучністю просторів Повія ханів і царів. •

Під сонні пестощі султана

Впивала царгородський чар.

Це ж ти — попівна Роксоляна,

Байстрюча мати яничар!

Чаплінському — ясир кохання —

Це ти, безславна і лиха,

В Богдановій ятрилась рані

Вогнем образи і гріха. Стрибати в гречку — тільки й щастя, Щоб в корчах зради завмирать — Це ти, пусте, неплодне трясця, Ти, Пріська гетьмана Петра. Звідціль черкаська твоя шатость І рабська кров твоя звідціль, І діти, мов дурні курчата, 1 сліз — пісні й бандури — біль. 1 та розслабленість ледача 1 серця, й розуму, і рук,— Безсила насолода плачу Безсоромно-плебейських мук… Невже ж калюжею Росії Завмре твоя широчина? А над степами вітер віє! А в небі гуркотить весна!

Ми удаємо, що не пам’ятаємо таких творів, або й справді без нагадування не пам’ятаємо їх, бо — не хочеться. Справедливі чи огульні такі звинувачення — то матеріал для серйозних і затяжних історико-політичних дискусій, відповіді в яких навряд чи будуть однозначними. Тут ідеться про інше. Про вміння тверезо й критично глянути на себе. А ще йдеться про те, як раціонально організувати своє життя, взяти за неухильні орієнтири конструктивні самонастанови. Наші мислителі і поети відверто говорили про наші хвороби, ставили діагнози. 1 під цим кутом зору справді повчально глянути на чоловіка, котрий вирішив іти трохи іншим шляхом, аніж основний загал його земляків, здійснив сміливу спробу багато в чому відмовитися від традиційно притаманних для українців способів жити і працювати. Так, Петро Яцик у цьому розумінні може бути прикладом. Ніякого патріотичного засліплення, ніяких ілюзій про винятковість нашої нації. Скорше навпаки — нещадне шмагання тих місць української ментальності, які, на його тверде переконання, не дають нам стати врівень із авторитетними сьогодні народами світу.

Але спочатку ще один приклад. На сторінках газети «Літературна Україна» відомий письменник стверджує:

«Жебрак і є найвільнішою людиною у світі». І покликається при тому на життєвий приклад мандрівного філософа Григорія Сковороди, подаючи його як абсолютний ідеал для нації. Немає заперечень, ідеалом — особливо ж для інтелігенції — може служити невситиме прагнення Сковороди до істини. Зрештою, те, що було нормою існування для великого філософа, не можна виставляти за універсальну модель буття кожної людини. Письменник закликає втікати від світу, щоб можна було повторити слідом за Сковородою: «Світ ловив мене, та не впіймав». Це, як мені здається, і є симптомом українського ідеалізму, який уперто не хоче рахуватися з реальною дійсністю, з вимогами сьогоднішнього дня, а прагне «підігнати» життя під ідею, вимагає, щоб люди не творили сім’ї, не народжували дітей, не будували державу, не багатіли, а втікали від цього осоружного світу якнайдалі, щоб він ніколи не міг їх упіймати.

І прикметне, що цьому апологетові жебрацтва, сивоголовому романтикові й ідеалісту різко відповів літератор наймолодшого покоління, якому, хвалити Бога, притаманний здоровий життєвий прагматизм, що дуже рідко зустрічається в українців: «Жебрак, якщо він не Сковорода, ніколи не буде вільною людиною і ще більше, ніж багатий від свого багатства, залежить від своєї бідності, жебрацтва, неможливості реалізувати себе як людину й громадянина і здатний (саме він, Ленін у цьому прекрасно зорієнтувався) лише на злість, помсту за свою бідність. Жебрак не має і батьківщини: відокремлений від світу стінами позасоціальності, жебрацтва, він є найідеальщшим зразком космополіта. Тільки людина, яка має: сім’ю, майно, державу, що їх, людину та її майно, захищає, рід, нарід, землю, батьківщину, які захищають її душу від самотності, загубленості в світі, дарують щастя співучасті в існуванні, ідентичності,— і може ними дорожити».

Український ідеалізм, який так часто сповідувала національна інтелігенція, значною мірою зумовив деякі безрадісні моменти нашої духовної структури. «Чи не звідси наша інфантильність, регресії у минуле — гопаки, строї; відчуття загубленості, непотрібності в світі, криза ідентичності, давні й нові комплекси?» — риторично запитує молодий літератор безнадійно забронзовілого на лаврах класика.

Але навряд чи засумнівається класик у правильності своєї концепції.

Ми, українці, вперті люди у відстоюванні ідей. Вони нам набагато дорожчі за саме життя. На жаль.

Ще один характерний приклад. У таборі в Регенсбурзі по війні жило п’ять тисяч українців і приблизно сот по п’ять поляків та прибалтів. А на курсах англійської мови українців було значно менше, аніж поляків та прибалтів.

З’явилися в таборі й бізнесмени. За пачку сигарет (тоді неймовірний дефіцит) можна було вторгувати таку суму рейхсмарок, яка дорівнювала місячній зарплаті. Багатьох українців спокусила спекуляція, і вони полишили свою роботу (а дехто й не влаштовувався на неї). Спекулювали ще й підсміювалися: от, мовляв, дурні прибалти та поляки — не вміють у світі жити! Коли ж з’явилися дойчмар-ки, можливість спекуляції урвалася. До того ж і сигарети втратили відтінок дефіцитності. Де взяти дойчмарки, якщо не одержуєш зарплатні? Вчорашні табірні бізнесмени гарячкове кинулися шукати заробітку. Але скрізь усе було зайнято. 1 почалися гіркі нарікання: поляки й прибалти звідусюд нас витіснили, позбавивши змоги хоч щось заробити на прожиття. Але хто ж винен? Ще один випадок, коли самі не хочемо визнати своєї вини, а перекладаємо її на когось іншого. Так часто це стає свідченням нашого небажання говорити самим собі правду й дивної потреби почуватися несправедливо скривдженими. Мовляв: он як з нами нечесно повелися, пожалійте нас…

Як, певно, вже помітив читач, Яцик часто іронізує з приводу парадної метушні наших земляків на еміграції, з гумором коментує нескінченний потік банкетів, імпрез, урочистих засідань і т. ін. На його тверде переконання, в цьому відношенні нам зраджує дорогоцінне почуття міри. Скажімо, в тих же німців тут набагато спокійніше життя. Але — що дуже важливо! — вони всі ходять у німецьких костюмах, їздять у німецьких автомобілях, їхні діти навчаються в німецьких школах, а на канікули вирушають до Німеччини. Те ж саме спостерігається і в китайців, японців, італійців. А що вони менше, ніж ми, витрачають слів на запевнення одне одного в своєму патріотизмі, то все одно меншими патріотами ніхто їх через те не вважає.

Говорячи про це, Яцик знову й знову нагадує, скільки великих і добре розвинених підприємств мають вони у Ка

наді і якою потужною політичною силою вони є. Отже, висновок черговий раз напрошується сам по собі: не квилити й не нарікати, а працювати, конкретним ділом підняти українське ім’я в світі.

У неуважного читача може створитися помилкове враження, буцімто Петро Яцик взагалі не має в собі струн українського патріотизму.

Звичайно ж, то зовсім не так. Просто цей чоловік за своїм характером не належить до людей, які люблять велемовно присягатися в любові до рідного народу, вергати за кожної нагоди на голови слухачів громохкі патріотичні декларації. Це йому абсолютно чуже, як, зрештою, чужа і будь-яка пустопорожня балаканина.

Він — людина діла й економного мислення, а тому й не має ніякої потреби говорити про речі самоочевидні в своїй суті, повторювати загальні місця, оскільки все те — непродуктивне марнування часу й емоційної енергії.

Яцик завжди націлений зробити конкретну справу, яка дасть реальний ефект українській громаді. Тому коли виникає потреба оперативного розв’язання якоїсь серйозної проблеми, в Торонто відразу ж згадують: у нас є Петро Яцик, він тут дасть раду…

І він, часто облишивши свої бізнесові клопоти, береться до справи. Той Яцик, на якого незрідка нарікали, виявляється незрівнянно більшим патріотом, аніж балакуни, які щоденно, мов молитву, промовляли слова про свою готовність усе зробити для блага українства в світі. Чомусь багатьох із тих людей не видно і не чутно при таких оказіях. А Яцик одразу ж стає душею важливої справи.

Його організаторський талант, конкретність бачення способів розв’язання тієї чи тієї проблеми відразу ж зумовлюють діловий підхід до неї й успішне подолання труднощів. По завершенні Яцик знову відходить до свого бізнесу і ніколи йому — та й не має анінайменшого на те бажання — нагадувати громаді про те, що зробив він особисто, й величатися. Як на іншого, то вистачило б для самопохвалянь на рік (так часто не можемо відмовити собі в задоволенні оприлюднити, яку добру справу здійснили ми, керуючись альтруїстичними імперативами).

Я ще дійду в своїй розповіді до його широкомасштабного добродійництва в ім’я української науки, а отже, й української справи взагалі. Нині ж — про те, як він спри

ймає наш національний характер, як бачить у ньому те, що заважає нам стати врівень із сучасним цивілізованим світом. Ні в кого не зустрічав я сьогодні такої тверезості, критичност й відвертості в розмовах на цю тему.

Яцик за кожної нагоди повторює: не захвалюймо себе, не кажімо, що ми — найкращі з- поміж усіх на планеті, будьмо критичними реалістами, ставмо перед собою найвищі, найскладніші завдання — тільки тоді зможемо чогось досягти й показати всьому світові, що ми — реальна сила, з якою треба рахуватися.

Він знає силу нашого народу, але знає і слабкість. Знає все, що нам довелося пережити за кілька тяжких століть нашої історії. Зрештою, про це він конкретно говорив у своїй статті «Час змагу і можливостей», написаній навесні 1991 року:

«Для більшості українців в Україні і в світі час сьогоднішнього дня є тяжкий, турботний, а рівночасно інтригуючий: до якої міри ми можемо цей час схилити на нашу користь. Господарський занепад, брак правного забезпечення і упадок накиненого «старшим братом» порядку висять, як темна хмара над нашими головами. Українці у цілому світі затурбовані будучністю своєї нації.

В цей час моя віра в інстинкт самозбереження моєї країни і мого народу є незламною. Як досвідчений підприємець, я бачу цей час не стільки як труднощі, але як виклик для кращих можливостей і досягнень… З вірою у витривалість і природну здібність достосуватися до нових впливів скеруймо свої уми та інтелігентність на творчість, якою можемо зайняти певне місце у цьому змагу…

Усякі зміни і трансформації спричиняють захитаність і нестабільність у всіх країнах світу. Може у нас тієї нестабільності трохи більше або менше, але 50 мільйонів людей у країні, багатій на природні ресурси з добрим кліматом,— ми повинні витримати ці зміни і загартуватися до кращого завтра у наступному тисячолітті».

Між іншим, загострю увагу читача: говорячи про справи в Україні, Яцик не каже, як чимало людей з діаспори, «у вас»; у нього повсюдно звучить «у нас». Гадається, вельми істотна подробиця, яка все розставляє по своїх місцях, незважаючи ні на чиї припущення чи присуди. Він

навіть у думках не відриває себе від українського народу, бо органічно почувається його часткою.

Яцик не хоче чи не може лукавити. Висловлює свої думки відверто й чесно. У цьому розумінні його ніхто й ніколи не приручить і не переробить.

Ще один характерний приклад його вірності собі й своїм поглядам — стаття «Від кого нам більше шкоди — від чужих чи своїх?», де є такі слова:

«За століття нашого політичного поневолення ми так звикли протиставлятися ворожим закидам, що й загубили мужність прямо подивитися собі в очі. Малі громадські потягнення роздмухуємо до світових розмірів та політичних успіхів і не здаємо собі справи із смішности свого становища…

Лікарі стверджують, що для хворого організму найважче встановити правильний діагноз, саме лікування вже легше. Діагнозом для наших громадських недомагань повинно стати гасло: побільше твердої праці над собою. Через працю — більше науки і вчених, більше спеціалістів у кожній фаховій і професійній ділянці життя…»

Гадаю, вичерпно характеризує переконання Петра Яцика, його конструктивні настанови та громадянську позицію і такий епізод. Перед виборами Президента України (тоді саме йшло повсюдне висунення кандидатів) він послав до нашої преси ось таке звернення. Наводжу тут його повністю.

ВАРТІСТЬ ФАХОВОСТІ 1 ПРОФЕСІЙНОСТІ

Ніхто, мабуть, не заперечить, що живемо у добу спеціалізації і професіоналізації. У кожній ділянці життя скорший і сильніший перемагає, а слабший залишається на друге й третє місце.

Уміння що-небудь робити добре — це найбільша нестача у сьогоднішній Україні. З власної практики у Канаді скажу: як довго я давав право на працю тим, що вважалися добрими українцями, так довго мій продукт був гіршим і я мав різні неприємності з того приводу. Узяло мене деякий час зрозуміти, у чому причина лиха. Я змінив своє поставлення, поставив на перше місце фаховість замість національності, і відтоді до сьогодні багато енергії на непорозуміння й суперечки заощаджується.

Заощаджена енергія йде на кращу видайність і якість продукту, і з того усі більше задоволені.

Як приглядаюся сьогодні до виборів керівника молодого підприємства, що має називатися Самостійною Україною, на добре керівництво якого чекає 52 мільйони людей, мене забирає страх. На президента зголосилося понад 90 кандидатів. Це створює питання, скільки з тих кандидатів є настільки чесними з собою, щоби собі задати запитання: «Чи я зумію чесно і добре виконати узятий на себе обов’язок? Чи я зумію провадити державою, як я не маю практики у провадженню хоч малого підприємства? Кому буде користь, як через невміння угроблю молоду державу?»

Як знаємо з нашої історії, гетьман Мазепа казав: «Багато посягає на мою булаву, та не багато здає собі справи, що тягар булави вони не здвигнуть». Також знаємо, що організаційний і стратегічний геній Богдана Хмельницького зумів згуртувати козаків проти польської шляхти. Разом побили королівські війська, здобули державу, та попровадити і втримати не вміли.

Я впевнений, що переважна більшість зголошених кандидатів запаморочена блиском можливості і навіть не думає про добро України та її народу. Можуть бути і такі, що з ворожим розрахунком і поміччю пхаються наверх, щоб зламати молоду ще і слабку державу.

Мусимо пам’ятати, що кожний політичний кандидат, щоби бути вибраним, мусить говорити своїм виборцям, що вони хочуть чути. Від його обіцянок залежить його успіх.

Я особисто брав участь у багатьох виборчих кампаніях у Канаді. З практики знаю, що кожний член парламенту справді виявить себе щойно пізніше у щоденній практиці, але виборець уже нічого не вдіє, якщо вибраний більшістю голосів не робить того, що обіцяв.

Дозрілі і вироблені в демократичній системі люди оцінюють політичного кандидата не з його говорення під час виборчої кампанії, а з того, що він робив роками і як виконував узяті на себе обов’язки. Це практичне поняття є згідне з прийнятою формою оцінки усіх студентів у світі. Професори дають оцінку своїм студентам за те, як вони вчилися, а не за те, що вони обіцяють.

Англійське прислів’я каже: «Роби те, що вмієш найкраще». Ніхто в світі не може робити того, чого він ніколи не робив. Якщо погодитися з твердженням, що кожний буде робити те, що вміє і до чого має схильність чи талант, тоді можемо бути певні, що:

1. Поет буде говорити і писати гарні поезії.

2. Академік буде викладати 45 хвилин свій предмет.

3. Декламатор буде прекрасно декламувати те, що хтось інший написав.

4. Ті, які опанували провід інших, можуть бути прекрасними лідерами опозиції, але самі провадити не зуміють. Ми у Канаді мали приклад з Джоном Діфенбей-кером, котрий увійшов до історії як найкращий провідник опозиції Коли ж став прем’єром, то за сім років не зумів звести бюджету докупи. Умів говорити, не вмів господарювати.

Яких прикмет повинні шукати виборці України у своїх кандидатів?

Хто має уміння і практику у провадженні підприємства, уряду, людей. Є розважливий, уміє відрізнити, що є зле, а що добре. Є фізично і ментальна здоровий. Такий кандидат з умінням і практикою може удержати порядок, покласти здоровий фундамент під молодий уряд і в той спосіб піднести добробут усім жителям України.

Спокійні інтонації, аргументованість суджень і послідовне оголення проблеми — все це постійно властиве Петрові Яцику і в його публічних, і в журналістських виступах (надрукував в українських та англійських газетах десятки статей, бо завжди має потребу висловитися, переконати громаду взяти участь V важливій не тільки для її життя акції).

Ще один важливий для зрозуміння характеру Петра Яцика і його громадянських настанов момент — справа Івана Дем’янюка, якому інкримінувалися чужі злочини проти єврейського народу і над яким чинили неправедний суд. Чимало газет тоді поспішили змалювати образ страшного головоріза «Грозного», що його автоматично ототожнювали з Дем’янюком. Для деяких авторів це стало темою узагальнень про нібито одвічний, нібито вроджений антисемітизм українського народу. Що може зробити преса —

Яцик добре знає: щоденно повторюючи одне й те саме, вона здатна переконати читача, буцімто біле — насправді чорне, а кому видається інакше — той просто дальтонік.

Це була та критична для всього українства ситуація, коли Петро Яцик одразу ж відчув: він не повинен стояти осторонь. Річ уже навіть не в самому Дем’янюкові, бо є спроби шельмувати весь український народ. Деякі автори статей в авторитетних англомовних газетах уже договорилися до того, що погромниками єврейства були і Богдан Хмельницький, і Симон Петлюра, а не Гітлер; проти самого українського імені запрацював потужний ідеологічний прес.

Багато українців обурювалося ідеологічними спекуляціями, пов’язаними з іменем Дем’янюка, якого дехто намагався виставити уособленням усього нашого народу, приписуючи всім українцям злобний антисемітизм. Але коли треба було протестувати, полемізувати, то чималенько наших патріотів, як мовиться, відсиджувалися по кутках. Знаючи, які сильні євреї в бізнесі, боялися «виставитися», «засвітитися», а отже, цілком можливо, зазнати від них збитків. Чи й треба казати про те, що найбільше за такої ситуації ризикував Петро Яцик. Якщо людина має більше за інших і починаються невідворотні втрати, то вона ж і втратить найбільше. Дехто з обережних обережників наполегливо йому радив: «Не ризикуй, усе якось обійдеться без тебе». А коли йшлося про репутацію всього українського народу, Яцик не міг мовчати. Якби він заховався від тих колізій і промовчав, то був би просто не він.

Петро Яцик очолив комітет оборони Івана Дем’янюка і виступив із статтею «Виконаймо наш обов’язок», зверненою до всього українства. Були там такі слова:

«Нас оскаржили як українців, тому байдуже, чи хтось католик, православний чи євангелик, байдуже, яка в кого політична симпатія чи скільки поколінь хтось у Канаді, Австрії або США; як українці ми повинні стати всі разом і подбати, щоб наші внуки і правнуки не терпіли за нашу нинішню легковажність у цій важливій справі. Замало нарікати на зовнішні сили, кожний повинен запитати себе особисто: що я зробив(ла), щоб оборонити мого брата українця, і чи я справді не міг зробити більше.

Коли зважити, що 12 апостолів збудували величну християнську церкву, то скільки більше нас тут сьогодні. Коли б так наші владики, священики, професіоналісти, студенти, усі люди, котрі мають доступ до мі-діП, до політиків в урядах, доложили трохи зусиль…

Тут не треба складати «тіло й душу», треба лиш трохи праці й трохи грошей. Правда є по нашому боці, треба лиш здобути для себе і своїх нащадків завтрашню справедливість.

Запевняю вас, якщо ми всі від завтрашнього дня доложимо більше зусиль, ми відвернемо напасть від себе і від наших нащадків і ввійдемо до історії чистими, такими, якими є, бо тюрем і концтаборів ми не будували і нікого в них не вбивали. Доклавши ще трохи зусиль, ми виграємо змог за справедливість і будемо мати вдоволення, що виконали обов’язок перед немічним братом, перед нашою церквою, перед Богом та історією».

Чимало часу і сил віддав він справі оборони Івана Дем’янюка. Промовляв у різних українських громадах, збирав кошти для створеного з цією метою фонду. Віддавався тому сповна, оскільки не вміє робити щось упівсили, просто так, для годиться (і вельми недолюблює таку рису в інших). Якщо дехто відмахувався: це, мовляв, мене не обходить, суд розбереться, то Яцик слушно акцентував: «… спочатку це була справа Дем’янюка, якого ніхто не знав, опісля вона стала справою українською (бо цього хотіли обвинувачі!), тепер ця справа нас усіх переросла й стала справою міжнародної справедливості».

Вміючи неупереджено й широко глянути на факти, всебічно проаналізувати ситуацію, він швидко з’ясував розстановку сил у справі Дем’янюка не тільки поміж світової громадськості, а й у єврейському таборі, вирізнивши позиції тих, хто намагався відвернути небезпеку неправедного суду над безневинним українцем, що може впасти незмивною ганьбою на їхній народ. Він, на противагу іншим, за кожної нагоди з повагою говорив про них, про те, що ті люди «запобігають зробленню зла Ізраїлем і в той спосіб також допомагають невинним українцям…»

А ще Яцик не міг утриматися від різких докорів українцям за їхню кволу участь у конкретних справах оборони Дем’янюка. Звернувся він, наприклад, до СФУЖО з ідеєю, аби Федерація перебрала на себе функцію писання листів до відповідних інституцій. Переконаний: аби така потреба постала перед єврейським жіноцтвом, воно завалило б ті інституції тоннами листів. 1 писали б їх доти, доки не вирвали жертву з пазурів несправедливості на волю. А що ж наше славне жіноцтво? Аж такою активністю воно, на жаль, похвалитися не може.

1 як після цього Яцикові не нарікати на український характер, як не робити свої гіркі узагальнення! Як не поєднувати все те з самим укладом життя наших людей в еміграції і їхніми ціннісними орієнтаціями! 1 Яцик знову береться за перо, аби сказати землякам про наболіле, про те, що сам час вимагає від них переорієнтовуватися, враховувати досвід побутування в світі інших народів, які справді добре почуваються в світлі сучасних вимог та можливостей.

Звичайно ж, інколи різка критичність Яцикових виступів ображає бездумних оптимістів, які воліли б, аби про них і про справи говорилося лише суперлативами, аби щокроку пишатися та величатися своїми — буцімто нечу-ваними — здобутками. Комічний та жалюгідний такий спосіб самоутвердження в сучасному світі. На думку Петра Яцика, справді велика нація не повинна опускатися до нього. Їй, як мовиться, по плечу набагато серйозніші й справді ефективні завдання. Треба лиш переглянути критично все те, що узагальнено називається ціннісними настановами. Тоді й зможе незрівнянно активізуватися творчий потенціал її в усіх сферах побутування.

Цю виболену думку терпляче повторює Петро Яцик за кожної нагоди.

Інколи його чують.

Інколи — ні.

Нещодавно в Україні потрапила мені на очі книга «Як стати мільйонером». Автор — наш, український, і, як пощастило з’ясувати, поки що — не мільйонер. Мене зацікавила, м’яко кажучи, оригінальність такої ситуації: людина пропонує вам рецепти, як розбагатіти. Сама ж вона ними чи то не скористалася, чи то в неї не вийшло. Автор

анітрохи не сумнівається: якщо ви йому повірите і суворо дотримуватиметеся всіх його порад, то навіть якби й не хотіли, змушені будете стати мільйонером.

Читаючи те, я в першу мить відчув велику розгубленість. Подумалося: це, певно, пародія на такого типу вчені трактати і мене підводить почуття гумору. Дав книгу почитати приятелеві. Він поет і живе, здається, не на грішній землі, а далеко на небесах, анітрохи не маючи уявлення, що і як тут діється і в який спосіб добувають люди хліб насущний.

Той прочитав книгу й сказав: «Це дуже серйозно. Автор мене переконав. Я знайшов у собі всі якості, що дозволять мені стати мільйонером».

Він теж не жартував, а таки серйозно сприйняв усю ту методику й увірував, що, озброєний нею, досягне вершин благополуччя.

Шкода мені стало чоловіка, бо уявляю його в ролі бізнесмена приблизно так, як коваля в ролі хірурга.

Але в тій ситуації несподівано згадалися Яцикові слова про те, що ми, українці, «все сподіваємося грушок на вербі», часто не вміємо критично й вимогливо до себе поставитися, все постаємо перед самими собою в якихось ореолах, тішимося сподіваннями, що ось варт нам чогось тільки захотіти — і воно впаде з неба до наших ніг, а ми за той час навіть палець об палець не встигнемо вдарити.

Знаю, що Яцик любить читати. Але ніяк не можу його уявити за читанням книг саме такого характеру (я нази-заю їх макухою). І — не тільки тому, що чув від нього самого про його недвозначне до них ставлення.

Петро Яцик:

Часто хтось у Канаді прочитає ту чи іншу статтю або книгу про бізнес і питає мене — чи я те читав? Я кажу: «Ні! Не читав».— «Неодмінно прочитайте,— вперта радять мені,— то варте вашої уваги. Воно вам допоможе в бізнесі». А я у відповідь запитую: «А ска-жіть-но мені, той чоловік, який написав цю книгу, сам багатий? Він заробив гроші тим способом, який описує?» — «Ні»,— відповідають. Отоді я й кажу: «От якби він умів заробляти, то не гаяв би стільки часу на повчання інших».

Є в Петра Яцика в цьому розумінні однодумець. Це — відомий англійський письменник Сіріл Норткот Пар-кінсон, який, коментуючи подібні книжки (а їх, виявляється, багато виходить в усьому світі), пише, що самою логікою ситуації передбачено: «…читач середній і здібності в нього пересічні. Ми бачили занадто багато книг про досягнення успіхів, які радили читачеві бути ще більш енергійним, діловим, розумним, надійним і привабливішим, аніж інші люди довкола нього. Але якщо він має всі ці якості, то йому не потрібні ніякі посібники. Посібники пишуться не для обдарованих. Вони напевне досягнуть успіхів. Поради необхідні сірим середнячкам — бездіяльним, ледачим і непривабливим тугодумам, на яких не можна покластися в серйозній справі. Але ж вони — громадяни демократичної країни. Тому в них також є право на успіх. Ось ми й намагаємося пояснити їм, як вони можуть скористатися своїм правом…»

Відверто і вичерпно.

А Яцик — практик з великим досвідом. Він, здається мені, часто діє, не замислюючись. Його веде інтуїція. Людина з такими широкими знаннями економічної природи свого суспільства і людської психології може дозволити собі подібну розкіш. Бо її інтуїція сформувалася не на порожньому місці. А найголовніше те, як слушно підкреслює Паркінсон, що ці книги адресовані не йому.

Петро Яцик:

Якось я розмовляв з професором, великим ерудитом, і навів йому один приклад із досвіду британського парламенту. Він здивувався: «О, ви знаєте такі тонкощі!..» А я йому у відповідь: «Я відаю про це лише тому, що, на відміну від вас, не знаю стільки різного мотлоху». Отже, я не знаю багато речей, але я непогано знаю своє діло. У житті я мало користуюся філософією Арістотеля чи Жан-Жака Руссо. Як маю проблему, то звертаюся до природних процесів: вибираю те, що здорове, перспективне.

Чимало українських професорів багато знають лише для того, щоб знати, володіють знаннями заради самих знань, тоді як реальний світ здобуває їх для того, щоб ними скористатися.

На все треба мати обмеження. Читати варто не всіх і не все. Людина не в силі знати все. А якщо так, то я мушу знати те, що мені потрібно.

З цим хочеться і, мабуть, треба сперечатися. Але до цього варто прислухатися. Яцик не наполягає на тому, що він придумав найуніверсальнішу на всі часи й для всіх модель. Вона справді універсальна для нього. А кожен з нас повинен знайти для себе свою. Те, що годиться одному, може категорично не підходити іншому. Єдине, що незаперечне, і на цьому стоїть Яцик: не збирати непотрібного у своїй голові. Надавати справді пріоритетного значення саме тому, що вкрай необхідне у вашій роботі. Не соромно , > чогось не знати. Але соромно не знати того, що ви повинні

знати, бо те складає основу вашої діяльності. І Є два типи ерудиції: одна, яка може пригодитися при розгадуванні кросвордів, і друга, яка дозволяє вам бути V королем у своїй справі.

І, У Яцика — друга. Він ніколи не вважає, що йому її до-ьсить. Хто хоче заперечити?

— Я вслухався в його слова і вглядався в нього, прагнучи збагнути, звідки та сила і цілісність, завдяки яким він зумів вивищитися над світом звичайних людей і звичайних клопотів, ставши тим, ким є сьогодні. Часом, після якогось із його одкровень, здавалося — ось вона, розгадка цього чоловіка, але минала мить-друга, й розгадка знову даленіла. Було таке відчуття, ніби дивишся на водне плесо, легко охоплюєш його зором, але тільки приблизно уявляєш можливу його глибину.

Петро Яцик пропонує зрозуміти себе, але зробити те нелегко. Справді складний людський феномен. Він охоче розповідає про себе, про механіку своєї діяльності, про вже звершене й тільки задумане. Він надарований умінням чітко формулювати думки, вигострюючи їх до афоризмів і сентенцій, терпляче пояснювати не зрозуміле для інших. Але все те не вкладалося в завершену картину, аж доки я не дізнався про основні його духовні точки опори, про чітку самоатестацію. Адже, перефразовуючи відомий парадокс «Наше життя — це те, що ми думаємо про нього», цілком можна сказати: «Людина — це те, що вона думає про себе».

Декого сентенції Петра Яцика можуть шокувати й приголомшувати. Наприклад: «Якби я думав, як українці, то

й працював би, як вони. А якби я працював, як українці, то й мав би так само. Але я працюю краще, я думаю краще… Я не типовий українець, я — приклад іншого українця».

За цими словами — ціла життєва філософія, критичне ставлення до національного менталітету, що створило йому репутацію безнадійного єретика в очах деяких занадто романтично настроєних українських політиків із діаспори.

Яцик оповідає, як невеличким дружним гуртом відпочивали українці на Флориді. Там почув жіночу розмову про те, які фантастично роботящі й винахідливі в роботі українці, але все не щастить їм і не щастить. І він кинув їм (у своєму звичному стилі) різкі слова: «Не знаю непро-дуктивніших за українців. Роботящість їх — легенда, яку вони самі придумали, щоб тішити себе». Атмосфера відразу ж наелектризувалася. Здавалось, Яцика закидають камінням за злісний наклеп. Але, оскільки він був людиною не з вулиці, та й статус мав уже поважний, дискусія повільно перейшла в мирне русло.

Яцик нагадав товариству дні спільного перебування в Німеччині, в таборі для переміщених осіб, коли жінки варили їжу своїм чоловікам, прали сорочки, а ті тинялися без діла або виснажували одне одного нескінченними політичними дискусіями. Знали вже, що поїдуть до Америки чи Канади, але до школи англійської мови не ходили — все ніколи їм було за політикуванням. 1 ось уже стільки часу в Канаді, а мови як слід вони не вивчили… Це — не аргумент? Тут надійшли й чоловіки балакучих жіночок. Похилили голови, почухмарили затилля: «Тут твоя правда, Петре…»

Ніби — тільки тут, а більше — ніде.

А щодо винахідливості й продуктивності…

Петро Яцик:

Я дійшов переконання: треба опанувати одну справу, одну ділянку життя — і знати її досконало. Тоді станеш кимось справді помітним у ній.

Мої початки в бізнесі не тільки дали мені багато досвіду, а й потвердили те правило: не намагайся знати все, не розпорошуйся — знай своє діло. А коли ти певний себе, працюй, як вважаєш за потрібне, не зважай на те, що говорять про тебе інші. Будь сам собі суддею. Біда тому, хто боїться чужої думки і нічого не робить. Твоє діло буде саме за себе говорити. І дотепер не маю підстав нарікати, що мій підхід до життя, моє розуміння різних вартостей у ньому гірші за чиїсь. Якщо, скажімо, сьогодні я належу до десяти відсотків канадійської соціальної «гори», то це значить, що моя оцінка ситуацій, мої критерії і мій підхід до справи є і реалістичними, і ефективними. (Кожен має право думати і діяти, як його Бог напоумив). А як хто зі мною не згоден, то прошу дуже заперечити мені. Але — не словами, а справами, успіхами. Візьму приклад з того, хто зробив більше і дав на українську справу більше.

Це — надто український варіант: нарікати на всіх і на весь світ, казати, що тобі не щастить, бо нещасливо збіглися обставини, бо хтось десь про них не подбав…

Уривок з ексклюзивного інтерв’ю журналу «Нью Пер-спектівс», передрукованого часописом «Нові дні» (листо-пад-грудень 1992).

— Яка ваша думка про успіхи українців у Канаді?

П. Я. Я думаю, що українці в реальному житті, цебто в бізнесовому, є далеко позаду західних країн… На це склалося чимало причин. Якшо поглянути в історію, наша батьківщина була багато разів окупована загарбниками. Всі вони дозволяли людям присвячувати свій час

І літературі й мистецтву, але завжди тримали економіку й армію в своїх руках…

Найважливіша цінність одиниці й держави — це сила, яку дають освіта, гроші і армія, бо світ любить красу, але рахується тільки з силою. А ці ділянки ми занедбували багато-багато років, завдяки нашим звичаям, традиціям і релігійним віруванням… Тому й у Канаді ми не маємо фабрикантів, не маємо власників великих крамниць. В нашому суспільстві тільки одна десята з 1 % належить до бізнесу, не більше.

— Чому ж ви порвали з цією традицією?

П. Я. На це питання не тяжко відповісти, але дуже тяжко вирватися з кола думання всіх своїх приятелів. Після аналізи дивно відчувати, що ти думаєш інакше. Але, на мою думку, всі ті патріотичні кличі не дають нам нічого. Якій меті вони справді служать? Я завжди намагався вчитись у своїй ділянці Я люблю читати. Я

прибув до Канади вже з певним знанням англійських слів, і це дало мені змогу вчитись. Я вивчав економіку в Німеччині, а тут брав курси з практики управління, й це відкрило мені очі на світ менеджменту, бізнесової адміністрації, публічних відносин, робітничих питань тощо(…) А в порівнянні з іншими національностями в Канаді, в ділянці бізнесу ми таки дуже відстали. Візьміть італійців, наприклад. Вони мають, мабуть, 200 банкетних заль у Торонто. А скільки мають українці? Ні одної. Тих кілька, що існують, такі малі, що я їх не враховую…

— Але ж ми маємо багато адвокатів, лікарів та інших професіоналів. Маємо відносно велику групу освічених людей.

Я. Я. Так. Але, крім Сопінки, назвіть мені одного юриста на його рівні, назвіть одну українську юридичну фірму так, як Гудман і Карр чи Гудман і Гудман. Я працюю з адвокатами кожного дня, і я не знаю жодного. Порівняння з банкетними залями можна легко застосувати й до адвокатів.

Ми маємо людей, я погоджуюся з вами. Але хоч наші юристи мають освіту, вони думають так, як думали їхні діди в Україні, їм тяжко вирватись з нашої схеми думання й стреміти до чогось справді прибуткового, до чогось великомасштабного.

— Чому ж ви приписуєте ваш фінансовий успіх?

Я. Я. Українці, всі українці думають, щоб заробити гроші Вони хочуть здобути гроші й покласти у банку чи в кредитівку. Але гроші треба вживати. Я завжди думав про те, як розбудувати підприємство. Трудове життя особи триває 25 років. А заінкорпороване підприємство може існувати принаймні 100 років. Тож я завжди намагався розбудувати підприємство — щось тривале.

Бажання збудувати підприємство допомогло мені відірватись від українського способу мислення лише робити гроші. Я поєднав капіталовкладення з будівництвом. Ця комбінація капіталовкладів і виробництва елімінує посередника й приносить мені більший зиск.

Але знову, треба вперед стати знавцем своєї ділянки й практично застосовувати знання в щоденній роботі. Звичайно, в багатьох відношеннях моє знання обмежене, але я певний, що я добре знаю свій бізнес, своє діло.

Навіть говорячи про технологію успіху в бізнесі, Петро Яцик звертає увагу на те з українського національного характеру, що часто може стати гальмом для здобуття перспективи виходу на широкий оперативний простір. Здебільшого то боязнь перед ризиком.

«Від миті появи на світ кожна істота вже засуджена на смерть. Але якщо нам постійно думати про смерть, постійно боятися її, то, звичайно ж, нічого не треба робити. Але нам дано шанс життя, ризик життя — отже, живімо, діймо. Пам’ятаймо, що кожен із нас — лише мікроскопічна крихітка матерії. Смерть одного з нас — це ще не смерть усього людства. Ризикуймо, бо ж саме життя кожного — то вже ризик»,— кілька разів повторював він у наших розмовах. Очевидно, Яцик не раз передумував цю тему.

Як відомо, наші вади — то часто продовження наших достоїнств. Дехто, обережний і поміркований, міцно стоїть на землі й не допустить жодного прорахунку в справах невеликого масштабу, безпомильно вишукає в них дорогоцінний зиск. І тут же зупиниться, аби не втратити здобуте: краще синиця в руці, аніж журавель у небі. В тих словах чітко відзначено одну з прикметних рис національного характеру. Високої мети не досягнуто, але здобуто кілька центів, що й видається людині більшою вартістю, бо «це вже є, це — моє». І саме те відчуття заважає їй зухвало замахнутися на щось масштабніше. А мільйони дають тільки вкладені в справу мільйони. Часом чужі. Яцикові масштаби найкраще те потверджують.

А ще гірше те, що українці просто неохоче йдуть у бізнес (якщо ж і йдуть, то — в щось дріб’язкове, мікромасштабне). Та нехіть, на його думку, спричинена небажанням жити в умовах постійне; напруги розуму й відчувати зусюди важкий прес конкуренції. Одне слово, бояться мати сміливу, справді атакуючу позицію в житті, зрештою, самі того не підозрюючи, просто ховаються від нього. Те, без чого, здається, вже навіть не може існувати він, виявляється для багатьох інших неможливими умовами для існування. Хочеться тихого спокою, комфорту душі, затишку. («Моя хата скраю — нічого не знаю» — чи не так?)

«Але ж спокій — це смерть,— заперечує він їм.— Спокій — це гниття. Справжнє життя — то боротьба за життя. Оживаймо ж!»

Петро Яцик:

Наші люди шукають у житті, де легше й чистіше чи комфортніше приміщення для роботи, А італійці, наприклад, про таке не думали, таких зручностей для себе не шукали, шукали, де і як можна більше заробити,— і як результат сьогодні контролюють велику частину всього промислового будівництва. Вони ставили перед собою конкретну мету — і вони її досягають.

Я хочу запитати в своїх земляків, які приїхали сюди, скажімо, у двадцяті роки: якщо скласти весь їхній капітал докупи, то чи дорівняється він капіталові лише однієї сім’ї Браухманів? Нагадаю, що у Браухманів він складає понад сотню мільярдів канадських доларів. Ще додам подробицю: засновник усього того приїхав сюди з Румунії і в двадцяті роки разом з синами горілкою торгував. (Прошу не казати, що наш брат не робив те ж саме!)

Може, ми й кращі за них, бо краще співаємо й краще танцюємо, але незаперечно, що ми — бідні. А бідність не може дати широкого оперативного простору для різних наших ініціатив — од політики й аж до культури й науки. Я вже не кажу, що в бідних і психологія дещо інша, подекуди трохи деформована цією соціальною особливістю.

Під час мого перебування в нього Яцик читав монографію Рональда Ріса «Нова і гола земля», де говорилося про побут і вживання в нову реальність переселенців до Канади. Про українців автор пише, що вони надзвичайно прив’язані до певних умов життя й консервативні в звичках, а також переконані: все, що роблять, роблять найкраще. І саме це перешкоджає їм приймати поради інших, учитися в інших. Наприклад, перші поселенці з нашої землі тривалий час уперто будували житла за зразками, вивезеними з рідних країв: ліплянки з глиняними долівками й солом’яними стріхами. І дуже тяжко доходили розуміння, що англійська архітектура — і простіша для будівництва, і зручніша для життя, і, зрештою, довговічніша. До того ж на хату з солом’яною стріхою було неможливо виклопотати страхову гарантію — факт теж вельми важливий для практичного життя будь-де.

Можливо, щось у тому диктувалося ностальгією, але все списувати на неї не можна. Не вистачало розважливості, вміння порівняти, що надійніше, була й самовпев

неність: ми краще знаємо, якими треба споруджувати наші житла. Була віра: досвід наших батьків і дідів — непорушний закон, бо тільки в ньому — незаперечна мудрість.

Треба було чимало часу, аби наші земляки допевнилися: необхідно перейняти зразки тутешньої архітектури. І вони почали вибудовувати «angliki» — хати, якими так пишаються сьогодні, показуючи просторі підвали (їх тут називають пивницями), де часом вільно можна влаштовувати бенкети на кількадесят осіб, просторі вітальні чи затишні спальні кімнати.

По-своєму характерними були й принципи добору землі для господарювання в українців. На їхню думку, найкращі території — з лісом і водою. І вони часом уперто відмовлялися від тих 160 акрів добрих, справді врожайних грунтів, що їм пропонував уряд. Прагнули такого ж краєвиду навколо себе, як, наприклад, у їхніх Карпатах. Лірика це зворушує до глибини душі. Прагматика дивує. Прагматик намагається переконати українців: дерево росте на камені, земля тут не втягає воду — он стільки мочарів кругом…

Але наші земляки й слухати нічого такого не хотіли. Своєю впертістю запрограмовували собі тяжку, часто непродуктивну працю й бідність. Так жили й трудилися їхні діди й батьки в рідному краю. Таке життя обирали тут собі й вони.

Ставили перед собою труднощі в боротьбі за існування і там, де їх можна було оминути. 1 ця консервативність — невід’ємна складова нашої ментальності.

Нещодавно група письменників з України їздила до українців Пряшівщини. Чимало гірких скарг довелося там почути — немає змоги відкривати національні школи, садочки, тяжко утримувати українські періодичні видання, зрештою, важко вести й громадську роботу поміж українства Словаччини, бо немає відповідних коштів.

Отже, немає коштів — немає нічого.

І як тут не згадати пристрасний Яциків імператив: «Будьмо багатими!»

Справді, був би на Пряшівщині хоч один підприємець калібру Петра Яцика, то й зовсім інакше велося б у цьому розумінні тамтешнім українцям. Гадаю, проблема коштів для шкіл чи садочків не стояла б так гостро.

Ні, Яцик не сакралізує підприємництво чи багатство.

Він просто нагадує: шлях до багатства пролягає через успішний бізнес, знання свого діла і наполегливу працю, а багатство потрібне для того, щоб можна було здійснювати стратегічні для буття нації завдання (щоб мати силу, за його дефініціями: ту силу, яка забезпечує повноцінне й прихищене від багатьох прикрих несподіванок існування краси).

Багата людина, якщо вона має національну свідомість рівня Петра Яцика, якщо готова на такі ж пожертви, стає не просто добротворцем для своїх земляків, а справді чимось подібним до людського еквівалента національних скарбів. Адже з їхнього багатства і складається багатство нації. Немає таких людей на тій же Пряшівщині — немає і надій, що в цьому нужденному українському анклаві найближчим часом легко розквітне все те, що засвідчує високий рівень національної самосвідомості й культури.

Наша фальшива соціалістична цнотливість довгими десятиліттями привчала нас (бодай позірно) бридитися самим словом «гроші». Але все в цьому недосконалому світі коштує грошей (і великих!). Отже, за все треба платити. А якщо в кишенях гуляє вітер? З гіркотою доводиться констатувати, що можливості самого ентузіазму — навіть найсамовідданішого, найбуреломнішого — дуже й дуже обмежені. А от якщо його помножити на гроші — гори можна перевернути.

Ентузіазму нам здебільшого не позичати, А за грошима йдемо до Яцика. Однак у нього на все не вистачить. Іншого ж Яцика поблизу щось не видно.

Лишається втішатися патріотичним ентузіазмом, якому відводиться роль наріжного каменя в філософії вбогих.

Петро Яцик:

Високий рівень життя в Америці з’явився не завдяки кліматичним особливостям. І не вчені, не церковники, не політики самотужки його забезпечили. Була сума колективних зусиль виробників, які дають набагато більше, аніж це потрібно тільки їм для їхнього життя. Це переважною більшістю люди без докторських дипломів. Але ті люди вміють і працювати, й думати. Такі люди, як, наприклад, Едісон, Форд, Вітлей, Карнегі

Так, ми повинні творити наше духовне життя. Але не забуваймо: Бог створив людину з глини, а вже тоді вдихнув у неї дух. На світ з’явилася гармонія матерії І

духу. А ми хочемо тільки духу. Бачте, ми настільки великі ідеалісти, що до матерії не можемо опуститися. От нам і бракує дорогоцінної рівноваги, чуття земного тяжіння, щоб устояти на ногах…

Яцик наполягає: ми — жертва власних ілюзій, продукт нами ж придуманого про себе міфа, в якому врочисто сяють слова: «Ми — найкращі в світі, найрозумніші, найздібніші, найпрацелюбніші…»

Яцик закликає: час спокійно, тверезо, а ще краще — нещадно самокритично глянути на себе. Чеснот наших од того не поменшає і навіть навпаки — додасться. А при цьому, може, зменшиться кількість наших романтичних

збочень. Зізнатися собі в своїх слабкощах — не слабкість, не поразка, а мужність. Найбільшим ідеалом у державобудуванні й одним із найвидатніших умів української нації для Яцика є В’ячеслав Липинський.

В’ячеслав Липинський:

«Надмірною чутливістю (при пропорційно заслабій волі та інтелігентності) пояснюється наша легка запальність і скоре схолоджування; пояснюється теж дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важливих речей, яких розрізняти від дрібниць не вміємо. Всі наші одушевлення зі слізьми, молитвами і «всенародними» співами — проходять так само скоро і несподівано, як вони й появляються. Виявити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його тривалою, довгою, організованою, послідовною і розумною працею нам трудно тому, що увага наша, не керована віжками волі й розуму, ввесь час розпорошується під впливом нових емоціональних подражнень, які нищать попередні. Досить, напр., подражнити чиюсь дрібну амбіцію або дрібне хотіння, щоб він, під впливом цього дрібного подражнення, забув про ідеали та хотіння, вирішальні іноді для буття всієї нації. При таких умовах політика як умілість організовувати й здійснювати розумом та волею певні сталі хотіння та ідеї на Україні — найбільш тяжка й невдячна праця. Успішно вести її можна тільки тоді, коли прийняти методи організації, що розвиває волю та розум, усталює хотіння та ідею і обмежує надмірну чутливість та романтичну гасконаду, що з неї випливає…»

Петро Яцик:

Багато з нашого брата втікає від конкретної щоденної справи в голосну фразу й романтичне сп’яніння від неї. І починається дивне, неприродне життя. Тобто отой стан невагомості, про який я вже казав.

Багато також увіходить у роль бідних людей. І вона стає звичною для них. А бідний — він у всьому бідний: і в думках, і в планах, і в духовних запитах. Філософія бідних — то часто філософія не в усьому соціально повноцінних. У ній проглядають романтизація своєї бідності, сприйняття її як належного, а ще жаль до себе.

Я не керуюся в житті нашими звичними формами жалю до себе: які ми бідні. Я кажу часто: я — українець, але не хочу бути бідним. У моєму віці, у моєму матеріальному становищі мені все ж таки на багато чого не вистачає часу. Я міг би заспокоїтися на досягнутому, пригальмуватися в бізнесі. Але коли бачу, як змагаються за життя японці, корейці, німці, китайці, італійці євреї… Я, як українець, мушу поборотися з ними. Я мушу довести, що ми при великому бажанні можемо успішно конкурувати з усіма на світі. Це дає мені снагу не залишатися позаду інших…

Як на мене, Яцик має абсолютну рацію в головному: не можна йти в світ кінця XX століття, вбравшися в строї далеких романтичних часів. 1 — не тільки тому, що від нас за версту нестиме прикрим нафталіновим духом і що світ подумає, буцімто ми втекли з музею. Ми не можемо нав’язувати світові свої «правила гри» в ньому, оскільки тут уже давно за згодою переважної більшості усталилися трохи інші правила. Може бути ще й така — суто побутова — аналогія. Ми збираємося на базар, аби щось купити і щось продати, анітрохи не маючи бажання навести довідки, які ж сьогодні там ціни, бо хочемо, не рахуючись ні з чим, запропонувати на все свої.

Тож чи ефективно це?

* * *

У нас було чимало розмов на різні теми. Однак усі вони, як правило, зводилися до одного: ми, українці, в світі і наші стосунки зі світом. Добре, що я мав диктофон і зафіксував Яцикові монологи з усіма особливостями його

прикро зустрічати в Канаді людей з України. Бо тільки й чую від них нарікання на Москву й на більшовиків, але ніхто з них не каже, а що самі вони роблять сьогодні, аби було краще життя в Україні. От їх історія і судитиме за те, що вони працюють тільки язиком (якщо, звичайно, це можна назвати працею!). Деякі наші народні депутати ніяк не можуть усвідомити, що вони відповідають за історичну долю п’ятдесятимільйонного народу. Так, будь-хто може висловлювати на вулиці свої почуття, збаламутити людей, але коли він обраний народом, то має справді працювати для добра цього народу. Повинен і допомогти йому знайти вихід зі складної ситуації, і казати гірку правду, не дуже популярну правду: наш порятунок — тільки в наших руках, які повинні працювати й працювати, не сподіваючись на те, що нам допоможе Америка, Канада чи українська діаспора.

В Україні великі можливості для бізнесу. І якби я зі своїм досвідом був там, то за два- три роки став би мільйонером. Японці роблять ті самі речі, які могли б робити й українці, і продають їх по цілому світі — й автомобілі, й оптику, й комп’ютери. І японців у всьому світі знають як розвинутий, культурний народ. А українці їдуть в інші держави з гопаком, вишиванням, з фольклором та зі співом і намагаються всіх переконати: ми — найкультурніші, найкращі, найрозумніші; пожалійте нас і полюбіть. А в житті народів не буває безпричинної любові чи жалю один до одного. Там усе жорстко й раціонально. Там є тільки конкретні інтереси й конкретні потреби. Так звані дружба й любов народів один до одного завжди корисливі. Не альтруїзм, а меркантилізм на цьому рівні править світом. Час би нам уже це затямити й подолати в собі ліниву наївність, витравити з себе печерний романтичний дух.

А щодо культури, якою так похваляємося… Культура народу — це те, чим він живе. А коли народ живе таким бідним життям, що навіть не має туалетного паперу, тобто не забезпечений елементарними побутовими речами, то про яку культуру може йти мова? Гляньмо нарешті на себе не крізь рожеві окуляри самозамилування, щоб побачити голу і не дуже приємну для нас, сьогоднішніх, правду. Відверто скажімо собі: «Ми, на жаль, є не такими, якими хочемо здаватися…» З тої тверезості й відвертості може початися наше сходження вгору.

живого мовлення. Інколи в цих монологах бували повтори, що проходили своєрідними рефренами, в яких заакцентовувалося найважливіше, а факти нашого існування й важливі для буття нації моменти розглядалися під найнесподіванішим кутом зору. Пізніше, розшифровуючи ці записи, я не раз ловив себе на почутті вдячності до техніки, що дозволяє зафіксувати людську думку з усіма нюансами й живими інтонаціями.

Петро Яцик:

Дотепер українці змагалися самі з собою або з росіянами чи білорусами. А сьогодні треба змагатися зі світом. Бути на рівні з німцями чи австрійцями, мадярами чи голландцями. Адже є країни не такі вже й багаті на ресурси, як Україна, але вони дуже розвинуті. Та ж Голландія закуповує ліси на сто-двісті років наперед, і вже як хтось інший збирається купувати дерево, то змушений робити це через Голландію. А в Україні справжня торгівля занепала. За більшовиків це навіть вважалося ганебним заняттям. Ви тільки починаєте заново того вчитися. І користь від того швидко прийде.

Зрозуміють нарешті у вас і такий закон: хто хоче більше мати — мусить більше працювати. Нічого злого в тому немає. Малий коник їсть менше, аніж великий, а великий хоче їсти більше, бо він і працює більше. Ось тому, хто більше робить, і належиться, відповідно, більша платня. Так є в усьому цивілізованому світі, а у вас усе ще звучать заклики ділити порівно. Цьому лукавому популізмові треба покласти край. Він тільки дезорієнтує людей, збиває з пуття.

В Україні забагато гучних слів і замало конкретної роботи. Я повсюдно чув нарікання на комуністів, на те, скільки зла вони натворили. Згоден — сам бачив наслідки комуністичного господарювання в нашому багатому краю, який зведено до злиденного рівня. Але навіщо тратити стільки часу і сил на нарікання? Нарікання — то ще не активне творення, наріканням справи не поправиш. Залишмо це нарешті історії — вона запише в своїх анналах свідчення для нащадків про те, як мордували наш народ більшовики, як надовго відрізали його від цивілізації та прогресу. Нас же історія судитиме по тому, що ми робимо — чи не робимо — сьогодні. Мені стає вже

/ ще один важливий момент. Колись я зайшов у Канаді до синагоги і почув, як казав рабин до єврейських юнаків: ви вже йдете як дорослі люди в самостійне життя, тож запам’ятайте, що чим вищого суспільного щабля ви досягнете в своєму житті, тим будете кращими членами нашої синагоги. Я не міг повірити своїм вухам, бо наші священики навчали мене іншого. Заохочувати людей до осягання вищого суспільного й соціального в нашій природі не існує. Ніхто — а церква тим більше — не закликає українців націлюватися на найвищі вершини в бізнесі, в науці, в політиці, в спорті, зрештою, в усьому, що складає реальне життя народу І творить його добробут та авторитет у світі, а також його культуру.

Шекспір писав: як не можеш бути доброю рікою, то будь маленьким потічком, але чистим і добрим, як не можеш бути деревом, то будь корчем, але будь добрим корчем. А я — вже від себе — додам: якщо хочеш бути бізнесменом, то будь добрим бізнесменом.

Ми, українці, дуже великі балакуни. Легко про все на світі говорити, підміняючи реальне творення говоренням. Але в одруженого чоловіка, поглинутого тільки розмовами з дружиною, дітей не буде. Істина проста, але за нею стоїть початок загадки появи на світ людського життя.

Кілька разів чув я від Петра Яцика таку притчу.

У чужу країну послали священика.

Живе він там, за його словами, так.

«Перший рік: не бачу, не чую, не говорю.

Другий рік: бачу, не чую, не говорю.

Третій рік: бачу, чую, не говорю.

Четвертий: будеш знати, що говорити, будеш знати, чого чужий світ сподівається від тебе…»

Гадаю, зміст, закладений у цій філософській притчі, легко надається до розуміння в нашій ситуації.

Лишається тільки зробити правильні висновки, що дозволять нам стати на висоту розуміння того, чого чужий світ сподівається від нас.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2021. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua