П"єса: Передвиборча замальовка
08/29/2004 | Internati
П"єса однієї дії:
Передвиборча замальовка
Дійові особи:
Ян Укович - тупуватий, безграмотний уркаган, на дозвіллі мастак літературного слова.
Тігіпко - замидзьганий у багнюку блазень.
Віктор Андрієч - надія нації.
Зінчєнко – блазень Віктора Андрієча, перевербований шпигун, бомж.
Юлія Владіміровна – дорога японська блядь.
Владімір Юлієвич – Цезар.
Кеша – хвилястий папуга Яна Уковича, мазохіст.
Анна Герман - статечного віку німфоманка, ананістка-анархістка, шльондра, дешева українська блядь, за сумісництвом учителька математики у початковому класі місцевої сільської школи.
Мороз – дуже холодний, поміркований, стриманий цинік. Знає українську мову.
Симон Ненко - утопіст-гомосексуаліст, живе вчорашнім днем, олігофрен.
Лєнід Данилич - шеф Симона Ненка, Яна Уковича, Анни Герман та всіх інших. Рідкісний дегенерат. Хитре, підступне, дволике, руде мурло.
Мєдвєдь Чук – локомотив революції, темний кардинал закулісних інтриг. У п'єсі не з'являється.
Одна дія
Кабінет Яна Уковича. У приміщенні на килимі поряд з робочим столом лежать стоси паперу, кактуси, кілька фінікових пальм, щиток селекторного телефону, два використаних гандони та інший непотріб. Вічнає картину єхидна усмішка прибитого до стіни портрета Лєніда Данилича. В кабінеті, похмуро похнюпивши голови, сидять Тігіпко і Анна Герман. Ян Укович задумливо стоячи біля вікна поглядає то на будинок Верховної Зради, то на Кешу і щоразу вириває з його хвоста по пір'їні повторюючи: “Переможу, не переможу, переможу, не переможу”.
Ян Укович:
Як заєбали мене ці роздуми тривожні,
Невже і справді так судилося мені,
Стоять ось тутечки перед лицем держави,
І з висоти курячого польоту
Сцати в Дінпро кровавим калом?
Ні, не перейти нам всім цей Рубікон,
Вже надто високо піднявся меч Феміди,
Що хєр мені відрізати так хоче.
Боюсь я друзі, як б не стати імпатєнтом,
Бо без хуя і ні туди і ні сюди, нема життя на цій Землі.
Мені так грішному здається,
Що вже прийшла страшна година,
І Мефістофель не дріма,
Візьме мене у лапи волохаті,
І в сраку всуне свій ослячий хуй,
І так єбатиме назовні коло хати,
Що аж з очей полізе гнійний мул.
Не знаю я, не знаю, що робити.
Набридло вже чекати октября.
Не поминайте ж лихом мене діти,
Піду, напевне, і втоплюся я.
Тігіпко:
Шеф, бросьте ви свою сєнтімєнтальность.
Усіх вже заєбала ця хандра.
Ян Укович задумливо:
Їй-бо втоплюся у глибокій річці,
Шукати стануть, та нескоро віднайдуть....
Тігіпко:
Хуйню городиш, мудрий наш прємьєре,
Вонюча річка твоїм калом віддає.
Там неможливо вже втопицця,
Лиш трішки учадіти, і то, якщо вам крупно повезе.
Ян Укович:
Нам смрад фекалій наших не зашкодить,
До річки в протигазі підійти,
Ну а відтак гребти від берега як та Клочкова,
Аж поки хвиля не накриє
Густим поносом кучери золоті.
Тігіпко:
Позолотиться колір твого тіла,
Гавно густе, нам свідок Архімед.
Не втопишся, кажу авторитєтно!
Анна Герман:
Рєбяткі, тіхо, не сваріцця,
Сидіть смиренно, як годиться
І мудрої поради слухайте уважно.
З своїми учнями у школі вчора я,
Цю тему зачепила ненароком.
Про Яна Ковича, Тігіпка, Данильця,
Пизділи дітки дружньо за уроком.
Мовляв у всіх батьки хуйові,
Не шарять люди, як у Львові,
І хочуть Вас на місці Прєзидєнта,
Єбати в рота, вуха й сраку,
Щоб кожен день, мов ту собаку,
Лупити дишлом щиро межи очі,
А потім згадувать щоночі,
Благословляти й проклинати,
Любити, й з голоду конати.
Ян Укович втрачає самоконтроль, б'є кулаком по столі й кричить на всю глотку:
Мовчи стара дурна кобило,
Пизду побрий, на вуха надягни,
Мозги тобі вже бачу геть відбило,
Кінчай тут маячню нести.
Як не заткнеш собі ти хавку,
Манду не стягнеш на замок,
То я тебе, шо Лукаш Мавку,
Єбатиму за кожний крок.
Анна Герман:
О, мій вонючий едельвейсе,
Заправ чимдуж свого брудного хуя,
Поміж сідниць моїх тугих.
Ян Укович огидно спльовує, зі словами “не переможу” вищипує з Кешиного хвоста залишки пір'я і кидає зневажливий крижаний погляд у сторону Анни Герман. Стає холодно. Враз без стуку двері в кімнату відкриваються і в неї заходить Мороз. Не привітавшись, він сідає на стілець поряд із Тігіпком і безперестанно та невиразно бурмоче собі під ніс одне-єдине слово: “Реформа, реформа, реформа”. Тігіпко штовхає Мороза ліктем в бік.
Тігіпко шепотом:
Сиди тихо, в шефа менопауза.
Мороз:
Як я заткнуся – заволає камінь,
У темну ніч цю посеред тайги,
Не ахінею я несу, а знамєнь,
Свободи, блядь, і трішки ковбаси.
Ян Укович, показуючи пальцем на Мороза:
Кеша, фас цього казла-пидрила!
Папуга без хвостового оперення, як оса з виставленим наперед замість жала оголеним членом, метеоритом кидається вперед. Мороз спокійно шаолінським прийомом б'є Кешу під пах, від чого той з диким вереском відлітає в кут і конає в екстазі. З коридору через напіввідчинені двері доноситься вправний тупіт кирзових чобіт та дикий, напівп'яний вереск.
Вже померли України і слава і воля,
Вже нам браття молодії не всміхнеться доля,
Душу й тіло положили за нашу свободу,
А що маєм з того браття, лише хліб та воду!
У цій дефіляді усі впізнають голос Симона Ненка. Вереск поступово переходить у регіт. Тігіпко закриває двері, а Мороз знімає трубку селекторного телефону. Від цього кабінет прємьєра наповнюється звучанням радіо Шансон в етері котрого ось уже третю годину лунає “Владімірській Централ”.
Анна Герман:
Ух ти, папаша, пєсня нєхуйова,
На гімн держави хорошо б пашла!
Тігіпко:
Пізда оця вонюча правду каже.
Ясний пане, реформа Вам - це не козла доїть.
Міняєм гімн, і як в законі стане,
То й в канституції пускай стоїть.
Ян Укович:
Нехай Мороз перекладе цю пісню милозвучну,
Він мову знає рідну краще за усіх,
Й пиздить на ній немов б вівцю єбав грузин високо в горах.
О, де ж ти мила моя Суліко?!
Раптом чується дикий гуркіт у двері.
Голос з-за дверей:
Впустітє блядь, бухарінци, троцькісти,
Я к вам пришол, я с вамі воєвал,
На фронте в сорок первом каммуністом,
Я вас спасал, і ніхуя нє срал.
Гуркіт поступово переходить у вібрацію. Двері здавалося б намагаються виламати силою.
Ян Укович:
Впустить не можем, как би нє хатєлі.
В комнатє пусто, нєту ні хуя.
Через хвилину стукіт стихає. Кроки віддаляються. Із замкової щілини стікає біла в'язка рідина.
Ян Укович:
От виблядок поганий,
Своїми мудями мою обитель осквернив.
Мороз:
Не журися мудрий батьку,
Краще слухай пісню цю:
Мороз піднімається, і своїм хрипливим голосом заводить:
...Весна знову прийшла, й промінчики тепла,
Замріяно летять в моє вікно...
Анна Герман та Тігіпко дружньо підхоплюють:
...І знову десь у грудях, у душу лізе смуток,
По пам'яті піде за мною!
Ян Укович аплодує, а Герман, Тігіпко та Мороз продовжують у різнобій заводити слова майбутнього державного гімну. З кутка доноситься сморід вже мертвого папуги.
Завіса.
Одна бездіяльність
У штабі Віктора Андрієча закінчився ще один напружений робочий день. Юлія Володимирівна, зробивши своєму шефові чергового п'ятого і останнього на сьогодні мін'єта, десь за кулісами задумливо чистить зуби. Із санвузла доносяться лише натхненне чмакання її губ та шурхіт зубної щітки. Віктор Андрієч з блаженним виразом обличчя по-ковбойськи закинувши ноги на стіл розмірковує над майбутнім нації. Зінчєнко у кутку тихо мугикає собі під ніс стару як світ пісню:
“Тече річка Тиса, в ній москальська кров,
Москаля ми били – битимемо знов!”
Андрієч багатозначно посміхається, а Владімір Юлієвич перевертається у труні.
Завіса.
© R.Saas
28.08.04
Internati@web.de
При передруку посилання на автора обов'язкове
Передвиборча замальовка
Дійові особи:
Ян Укович - тупуватий, безграмотний уркаган, на дозвіллі мастак літературного слова.
Тігіпко - замидзьганий у багнюку блазень.
Віктор Андрієч - надія нації.
Зінчєнко – блазень Віктора Андрієча, перевербований шпигун, бомж.
Юлія Владіміровна – дорога японська блядь.
Владімір Юлієвич – Цезар.
Кеша – хвилястий папуга Яна Уковича, мазохіст.
Анна Герман - статечного віку німфоманка, ананістка-анархістка, шльондра, дешева українська блядь, за сумісництвом учителька математики у початковому класі місцевої сільської школи.
Мороз – дуже холодний, поміркований, стриманий цинік. Знає українську мову.
Симон Ненко - утопіст-гомосексуаліст, живе вчорашнім днем, олігофрен.
Лєнід Данилич - шеф Симона Ненка, Яна Уковича, Анни Герман та всіх інших. Рідкісний дегенерат. Хитре, підступне, дволике, руде мурло.
Мєдвєдь Чук – локомотив революції, темний кардинал закулісних інтриг. У п'єсі не з'являється.
Одна дія
Кабінет Яна Уковича. У приміщенні на килимі поряд з робочим столом лежать стоси паперу, кактуси, кілька фінікових пальм, щиток селекторного телефону, два використаних гандони та інший непотріб. Вічнає картину єхидна усмішка прибитого до стіни портрета Лєніда Данилича. В кабінеті, похмуро похнюпивши голови, сидять Тігіпко і Анна Герман. Ян Укович задумливо стоячи біля вікна поглядає то на будинок Верховної Зради, то на Кешу і щоразу вириває з його хвоста по пір'їні повторюючи: “Переможу, не переможу, переможу, не переможу”.
Ян Укович:
Як заєбали мене ці роздуми тривожні,
Невже і справді так судилося мені,
Стоять ось тутечки перед лицем держави,
І з висоти курячого польоту
Сцати в Дінпро кровавим калом?
Ні, не перейти нам всім цей Рубікон,
Вже надто високо піднявся меч Феміди,
Що хєр мені відрізати так хоче.
Боюсь я друзі, як б не стати імпатєнтом,
Бо без хуя і ні туди і ні сюди, нема життя на цій Землі.
Мені так грішному здається,
Що вже прийшла страшна година,
І Мефістофель не дріма,
Візьме мене у лапи волохаті,
І в сраку всуне свій ослячий хуй,
І так єбатиме назовні коло хати,
Що аж з очей полізе гнійний мул.
Не знаю я, не знаю, що робити.
Набридло вже чекати октября.
Не поминайте ж лихом мене діти,
Піду, напевне, і втоплюся я.
Тігіпко:
Шеф, бросьте ви свою сєнтімєнтальность.
Усіх вже заєбала ця хандра.
Ян Укович задумливо:
Їй-бо втоплюся у глибокій річці,
Шукати стануть, та нескоро віднайдуть....
Тігіпко:
Хуйню городиш, мудрий наш прємьєре,
Вонюча річка твоїм калом віддає.
Там неможливо вже втопицця,
Лиш трішки учадіти, і то, якщо вам крупно повезе.
Ян Укович:
Нам смрад фекалій наших не зашкодить,
До річки в протигазі підійти,
Ну а відтак гребти від берега як та Клочкова,
Аж поки хвиля не накриє
Густим поносом кучери золоті.
Тігіпко:
Позолотиться колір твого тіла,
Гавно густе, нам свідок Архімед.
Не втопишся, кажу авторитєтно!
Анна Герман:
Рєбяткі, тіхо, не сваріцця,
Сидіть смиренно, як годиться
І мудрої поради слухайте уважно.
З своїми учнями у школі вчора я,
Цю тему зачепила ненароком.
Про Яна Ковича, Тігіпка, Данильця,
Пизділи дітки дружньо за уроком.
Мовляв у всіх батьки хуйові,
Не шарять люди, як у Львові,
І хочуть Вас на місці Прєзидєнта,
Єбати в рота, вуха й сраку,
Щоб кожен день, мов ту собаку,
Лупити дишлом щиро межи очі,
А потім згадувать щоночі,
Благословляти й проклинати,
Любити, й з голоду конати.
Ян Укович втрачає самоконтроль, б'є кулаком по столі й кричить на всю глотку:
Мовчи стара дурна кобило,
Пизду побрий, на вуха надягни,
Мозги тобі вже бачу геть відбило,
Кінчай тут маячню нести.
Як не заткнеш собі ти хавку,
Манду не стягнеш на замок,
То я тебе, шо Лукаш Мавку,
Єбатиму за кожний крок.
Анна Герман:
О, мій вонючий едельвейсе,
Заправ чимдуж свого брудного хуя,
Поміж сідниць моїх тугих.
Ян Укович огидно спльовує, зі словами “не переможу” вищипує з Кешиного хвоста залишки пір'я і кидає зневажливий крижаний погляд у сторону Анни Герман. Стає холодно. Враз без стуку двері в кімнату відкриваються і в неї заходить Мороз. Не привітавшись, він сідає на стілець поряд із Тігіпком і безперестанно та невиразно бурмоче собі під ніс одне-єдине слово: “Реформа, реформа, реформа”. Тігіпко штовхає Мороза ліктем в бік.
Тігіпко шепотом:
Сиди тихо, в шефа менопауза.
Мороз:
Як я заткнуся – заволає камінь,
У темну ніч цю посеред тайги,
Не ахінею я несу, а знамєнь,
Свободи, блядь, і трішки ковбаси.
Ян Укович, показуючи пальцем на Мороза:
Кеша, фас цього казла-пидрила!
Папуга без хвостового оперення, як оса з виставленим наперед замість жала оголеним членом, метеоритом кидається вперед. Мороз спокійно шаолінським прийомом б'є Кешу під пах, від чого той з диким вереском відлітає в кут і конає в екстазі. З коридору через напіввідчинені двері доноситься вправний тупіт кирзових чобіт та дикий, напівп'яний вереск.
Вже померли України і слава і воля,
Вже нам браття молодії не всміхнеться доля,
Душу й тіло положили за нашу свободу,
А що маєм з того браття, лише хліб та воду!
У цій дефіляді усі впізнають голос Симона Ненка. Вереск поступово переходить у регіт. Тігіпко закриває двері, а Мороз знімає трубку селекторного телефону. Від цього кабінет прємьєра наповнюється звучанням радіо Шансон в етері котрого ось уже третю годину лунає “Владімірській Централ”.
Анна Герман:
Ух ти, папаша, пєсня нєхуйова,
На гімн держави хорошо б пашла!
Тігіпко:
Пізда оця вонюча правду каже.
Ясний пане, реформа Вам - це не козла доїть.
Міняєм гімн, і як в законі стане,
То й в канституції пускай стоїть.
Ян Укович:
Нехай Мороз перекладе цю пісню милозвучну,
Він мову знає рідну краще за усіх,
Й пиздить на ній немов б вівцю єбав грузин високо в горах.
О, де ж ти мила моя Суліко?!
Раптом чується дикий гуркіт у двері.
Голос з-за дверей:
Впустітє блядь, бухарінци, троцькісти,
Я к вам пришол, я с вамі воєвал,
На фронте в сорок первом каммуністом,
Я вас спасал, і ніхуя нє срал.
Гуркіт поступово переходить у вібрацію. Двері здавалося б намагаються виламати силою.
Ян Укович:
Впустить не можем, как би нє хатєлі.
В комнатє пусто, нєту ні хуя.
Через хвилину стукіт стихає. Кроки віддаляються. Із замкової щілини стікає біла в'язка рідина.
Ян Укович:
От виблядок поганий,
Своїми мудями мою обитель осквернив.
Мороз:
Не журися мудрий батьку,
Краще слухай пісню цю:
Мороз піднімається, і своїм хрипливим голосом заводить:
...Весна знову прийшла, й промінчики тепла,
Замріяно летять в моє вікно...
Анна Герман та Тігіпко дружньо підхоплюють:
...І знову десь у грудях, у душу лізе смуток,
По пам'яті піде за мною!
Ян Укович аплодує, а Герман, Тігіпко та Мороз продовжують у різнобій заводити слова майбутнього державного гімну. З кутка доноситься сморід вже мертвого папуги.
Завіса.
Одна бездіяльність
У штабі Віктора Андрієча закінчився ще один напружений робочий день. Юлія Володимирівна, зробивши своєму шефові чергового п'ятого і останнього на сьогодні мін'єта, десь за кулісами задумливо чистить зуби. Із санвузла доносяться лише натхненне чмакання її губ та шурхіт зубної щітки. Віктор Андрієч з блаженним виразом обличчя по-ковбойськи закинувши ноги на стіл розмірковує над майбутнім нації. Зінчєнко у кутку тихо мугикає собі під ніс стару як світ пісню:
“Тече річка Тиса, в ній москальська кров,
Москаля ми били – битимемо знов!”
Андрієч багатозначно посміхається, а Владімір Юлієвич перевертається у труні.
Завіса.
© R.Saas
28.08.04
Internati@web.de
При передруку посилання на автора обов'язкове