06/27/2006 | MV

ЮРІЙ ШКОВИРА

NOVA ЕНЕЇДА

Гумористична точка зору на новітню історію

ЧАСТИНА ПЕРША

НА ТОМУ СВІТІ

Як Котляревський «Енеїду»
Свою нарешті дописав,
Кінець віддав якомусь діду,
Щоб він у лісі закопав.
Але того вхопила трясця, –
Знайти кінця уже не вдасться.
Тепер ось я кінця пишу, –
Про пекло я щось трохи знаю,
Про рай у когось розпитаю,
А що не знаю – прибрешу.

Отож Еней зібрав ватаги
І злого Турна подолав;
На радощах напившись браги,
Він Богу душу враз віддав.
Хоч дуже довго не хотіла
Душа виходити із тіла,
Так там такий був перегар,
Що де вже в тому тілі мешкать!
Згорів Еней, як головешка,
Був чорний, наче кочегар.

Проспавшись, став шукать Сивілу,
На той би світ щоб провела,
Бо треба знать – душа без тіла
Блукати довго не могла.
Знайшов він хатку, що на ніжці,
Якраз стара Сивіла в діжці
Тоді солила огірки
І не помітила Енея,
Коли ж кахикнув біля неї,
То подивилась з-під руки:

«Агов, Анхізович, припхався?
Приспічив і тобі кінець?
Я бачу, добре нализався,
І пив, либонь, не сирівець!
Казала я тобі, Енею,
Не треба жартувати з нею,
Поменше треба було пить.
Чи, може, я не говорила?
Допався, як дурний до мила!
Та що тепер вже говорить.
Я бачу, що мені вже треба
Відволіктись од мирських справ,
Прийдеться провести до неба
Тебе, щоб тута не стогнав.
Посидь же, лиш зніму запаску,
Та подивлюся на закваску;
Візьми отам, опохмелись»...
Усе описувати – довго,
Я скорочу: прийшли до Волги,
Якраз під самий перевіз.

Там черга довгая стояла,
Тягнулась майже на версту;
Здавалося, там продавали
Якусь дешеву ковбасу.
Харон на місці тім проклятім
Крив геть усіх московським матом,
Бо лізли часто без черги;
Тому, щоб швидше перегнати
І посадить людей за ґрати,
Кричав – луна йшла навкруги!

Енею з бабою старою,
Щоб довго в черзі не стоять,
Та щоб пройти поза чергою
Прийшлося хабаря давать.
Стара Сивіла потихеньку
Карбованець зім’яла в жменьку
І підморгнула оком: на!
Харон відразу догадався,
До них між душами пропхався
І посадив їх до човна.

Тепер вони попали в пекло,
Еней давно там не бував,
З тих пір ще більше все поблекло,
Як Котляревський описав.
Страшною стала ця оселя:
Ще більше облупилась стеля,
На стінах скрізь були дірки,
Повигиналася підлога,
Була брудна вся і волога,
Валялись всюди цигарки.

Було це пекло неказисте,
З усіх кутків там щось текло,
Здавалося, що в ньому чисто
Ніколи наче й не було:
Шибки були у павутинні,
В грязюці люди, наче свині,
Ганчір’я, мотлох, сморід скрізь…
Еней, в таку забравшись нору,
Подумав, що вертатись впору,
Злякався, хоч на стіни лізь.

Про пекло люди вже не дбали,
Паркет пустили на дрова,
Гвіздками в ліфтах колупали
Якісь похабнії слова.
Ніхто там не сміявся зроду,
А тільки лиш робили шкоду,
Та пить «московську» кожен знав;
І працювати не хотіли,
А на роботі лиш сиділи,
Та майже кожен другий крав.

Загнали на Той Світ багато
З тих пір, як тут бував Еней:
Котрих повикидали з хати,
Бо їх вважали за свиней;
Усі були тут майже голі,
Терпіли од лихої долі;
Був тут бідняк і середняк,
І тих, що добре працювали,
Усіх сюди поприганяли
Й кормили гірше, ніж собак.

Куди не глянеш, то повсюди
Сиділи навіть без борщу
У кухвайках знайомі люди
З колгоспу «Слава Іллічу»,
З колгоспів «Шлях до комунізму»,
«Вперед» і «Смерть капіталізму»;
«Червоний прапор», «Світла путь»,
З «Партз’їзду», «Жовтень»,
«Перемога»
(Боюся, всіх щоб не забуть).

Колгоспники собі мовчали,
Здавалося, були дурні,
Бо їх усе чорти навчали,
Як сіять, корм давать свині,
Коли полоти, поливати,
Коли косить, коли орати;
А щоб зібрати урожай,
То їм було вже не до того,
Казали: то нема пального,
То голову позвали в рай...

Жили гуртом і поодинці
Калмики, ненці, латиші,
І білоруси, й кахетинці,
Узбеки, чукчі, чуваші;
І росіяни й українці,
Була мордва, татари, німці,
Чеченці, греки, кабарда,
І молдавани, і грузини,
Були якути, осетини, –
Загнала всіх сюди біда.

Еней не чув живого слова,
Не скоро до такого звик:
Була там навіть і не мова,
А лиш «общєнія язик».
Такі слова там вимовляли,
Неначе трохи недоспали:
В ходу було там слово «мать».
І як Еней наш не старався,
Тер вуха, в носі колупався,
Не міг нічого розібрать.

Там оселедець був – «сельодка»,
А «квасом» звався сирівець.
Горілку називали – «водка»,
Звели всю мову нанівець.
Ходив Еней та лише слухав.
Там почалась така розруха –
Запала ніч посеред дня,
Там сатані поклони клали,
«Отцом народов» називали,
І звалась «Правдою» брехня.

Еней у пеклі надивився
Такого, що аж застогнав,
Читав молитви і хрестився,
І бабу смикав за рукав.
Потім одразу стрепенувся,
До чорта лисого звернувся,
Дорогу в рай щоб показав.
Той довго чухав між рогами,
Відшмаркався, розтер ногами
І так Енею відказав:

«Пойдьош вперьод, потом наліво,
Знайдьош ставок, потом сарай,
Побачиш, що візьде красіво,
Так ето, наче, будить рай.
Када у рай попасть охота,
Не дуже раззявляй там рота,
Не дєлай умного лиця...»
Еней не дуже розібрався,
Спитать у баби вже збирався,
І так сказала баба ця:

«Мовчи, Еней. Твоє це діло?
Чи хочеш опиниться тут?
Чи, може, правди закортіло?
Так буде тут тобі капут.
Не встигнеш затулити рота,
Одіб’ється тобі охота.
Ходім лиш, і мовчи, як пень,
Бо як почують кадебісти,
То можу й я з тобою сісти,
І в нічку обернеться день.

Ми з пекла мусим поспішати,
Нас поки не взяли чорти,
Швиденько до тієї хати, –
За нею рай побачиш ти.
Сподобається, то зостанься,
До мене більше не вертайся,
Мені ж пора і повернуть,
Боюсь, що поки тут блукаю,
Мою хатинку відшукають
І ніжку курячу згризуть».
Аж ось добрались і до раю.
Туди пускав потроху Маркс,
Описувать, чи ні – не знаю,
Його ще не забули в нас.
Стара Сивіла зупинилась,
Від подиву перехрестилась,
Енея тягне за рукав, –
Вона на Зевса сподівалась
І думала, що обізналась,
Еней же трошечки не впав:

При брамі дід сидів патлатий
І вирячився, мовби рак,
В руках ціпок мав сукуватий,
Розчервонівся весь, як мак.
Він саме розділяв народи
На класи, наче на породи,
Всім «Капітал» читать давав;
Того ж, хто не хотів читати
І пробував відтіль тікати,
То він ціпком і діставав.

Такий же, хто читав, старався,
Бубнив усе, як «попугай»,
Вдавав, що, буцім, розібрався,
Той попадав, звичайно, в рай.
Тут баба вже на призьбу сіла
Й вести Енея не схотіла,
Бо їй в раю ніхто не рад.
Енею ж тільки підказала,
Щоб діду пляшку дав і сала,
Інакше – повертай назад!

В черзі до раю там стояли
Пан Симоненко і Мороз,
Один другого відпихали,
Але культурно, без погроз.
Так дуже в рай вони хотіли,
Що бідні хлопці аж упріли,
Та все їм якось не везло:
То пан Кравчук підставить ногу,
То «Рух» їм перетне дорогу, –
Усі робили, як назло.

Поміж людей були і свині,
І чимось хворіли, мабуть,
Бо як побачать жовте з синім –
Затопчуть миттю і порвуть.
Там два чи три пенсіонери
Тримали гасла на папері;
Прибіг екс-президент Мєшков,
Туди він ще давно збирався,
Урвать собі чогось старався,
Стояв до раю вже з мішком.

Дідок в Енея взяв подачку,
Під себе швидко заховав,
Побачивши ще й грошей пачку,
Куди пролізти, показав.
Ну, хто ж в раю не візьме гроші?
Ще й чоловік дає хороший...
А Маркс сидів там на бобах,
Бо Енгельсу вже надоїло,
Що путнього не знав той діла,
Любив же грошики, аж страх!

Отож Еней попав до раю,
Чи то в кошару, чи в сарай,
Як називать його, не знаю,
Як хочеш, так і називай.
Він чудно якось називався,
Попасти всяк туди старався,
А відти – хоч його винось!
Із рук тут кожен виривався,
Ногами в землю упирався,
Бо там і їлось, і пилось.

Були тут всі як є партійні,
Які учили нас, як жить;
Були у них місця постійні,
Де можна добре закусить.
Вони там свіже пиво пили,
Про те, що можна, говорили,
А хто не пив, той так лежав:
Жував якусь заморську жвачку,
Кормив цукерками собачку
Або чомусь, мов кінь, іржав.

Були вони номенклатурні,
Хоча і знали свій ранжир,
Були розумні там, і дурні –
Все на губах втирали жир.
Гуляли деякі по парку,
Аж поки не ставало жарко,
І знов сідали за пивце.
Все турбувались про народи,
Приймали всякі нагороди
І не питали – за що це.

Сиділи там якісь учені,
Що вміли партію хвалить,
І атеїсти, і хрещені
(Про що боялись говорить).
Вели розумні суперечки –
Чи не купить в Канаді гречки?
Чи кінчив Захід загнивать?
Чи скоро в гроб капіталізму
Заб’єм кілок соціалізму
І ляжемо спокійно спать?

Були там навіть і поети,
Які уміли так писнэть,
Що слухачі під ті сонети
Боялись, як би не заснуть.
Вони писали різні вірші,
А друкували ті, що гірші,
Бо не за совість, а за страх.
За те їм премії давали:
З пляшок остатки виливали
І гладили по головах.
Там Корнійчук, як на курорті,
Сидів давно й до раю звик,
Все пережовував щось в роті, –
Либонь з Галушкою Часник.
Такі в раю потрібні кадри,
Бо знали, як топить ескадри
І затулити правді рот.
(Та й зараз би знайшлись охочі,
Аби ще раз, заливши очі,
Втопити Український флот).

Усяка там була закуска:
Лежали свіжі огірки,
Печена з яблуками гуска,
Натерті з хріном буряки,
Вареники,копчене сало,
Лежала люлька і кресало,
Та розказать уже пора, –
Куди там тії варениці,
Або ота кутя з пшениці, –
Яка лежала там ікра!

З ікрою там стояла миска
Або, сказать простіше, таз,
Не високо й не дуже низько,
А так, було щоб саме враз.
І кожен, хто туди добрався,
До миски зразу підсувався,
Велику ложку в руки брав...
Всього не можна описати,
Боюсь, щоб трохи не збрехати,
Яких було там різних страв!

Припустім, захотілось рака,
То тут тобі й з’являвся рак;
Їх там смоктали, як собака
Гризе чи кістку, чи маслак!
Лежали там і краби панські –
Камчатські, тихоокеанські.
А краб – це як великий рак.
До столу тут він подавався
Уже вареним, не кусався,
От тільки не згадаю смак.

Коли ж ті описать напої,
Що душі праведні там п’ють,
Боюсь, щоб хтось чого не скоїв,
А то іще мене й поб’ють.
Була, звичайно, там «Московська»,
Була «Пшенична» і «Петровська»,
«Столічна» і «Старий Кодак»,
І «Петриківська», й «Водка польська»,
Була «Козацька» і «Смірновська»,
І був вірменський там коньяк.

А як поставлять самогонки
(Бо пить були не дураки),
Всі праведні навперегонки
Туди кидались, як вовки.
Бач, їм уже набридла водка,
Здавалося, що несолодка,
Коньяк нагадував клопів.
Вони ж були всі демократи,
А не якісь там партократи,
І кожен пив те, що хотів.

Там їли і такії страви,
Що трудно навіть описать, –
Ніякої тобі отрави,
Без нуклеїдів, треба знать!
Була така там осетрина,
Як глянеш – зараз капа слина.
Кому ж хотілося надвір,
Того вели до туалету
І подавали не газету,
А був м’якесенький папір.

Припустімо – схотілось в гречку,
Бо вже набридла з хлібом сіль,
Для тих в коморі, недалечко,
В соломі зроблена постіль.
Коли ж отій номенклатурі
Хотілось трошечки культури,
То тільки оком ізмигни –
Відразу херувимів з триста
Кидаються шукать артиста
І приведуть, хоч від куми!

Була й закрита асамблея,
Куди старався всяк ввійти,
Облизувались коло неї,
Мурчали, як оті коти.
Туди усякий не впускався,
Лиш той, хто дужче всіх старався,
Сильніше всіх кричав «ура»;
Тоді його туди впускали,
Могоричем це запивали
І підіймали на-гора.

Навкруг тієї асамблеї
Стояла цегляна стіна,
Довбали там щось біля неї,
Що ледь не падала вона.
Дірки в стіні тій колупали,
Було їх там уже чимало, –
Уся стіна була в дірках.
Приймали це за нагороду:
Коли згорав хто для народу,
То в тій стіні ховався прах.

Були й такі, що не хотіли,
Щоб їх спалили на вогні
І душу розлучили з тілом,
Замурувавши прах в стіні.
Таким могили там копали,
На їхню честь з гармат стріляли,
Но то були уже боги.
Їх небагато там лежало,
Бо щоб охочих допускали,
Не стало б місця й для ноги!

Була б неповна епопея,
Якби я тут не розказав,
Що чув од нашого Енея,
Не може буть, щоб він збрехав:
Для тих, що дуже не хотіли,
Щоб потім їх тіла смерділи,
Копався льох. Та не забудь:
В льоху лежали не ковбаси, –
А хто, з людей зробивши маси,
На Той Світ показав нам путь.

Далі буде.

журнал "Вітчизна" №3-4, 2006 р.

http://vitchyzna.ukrlife.org/3_4_06shkov.htm

До речі, хто цікавиться творчістю гумористів, в кожному із журналів - в розділі "Зенітка".