02/06/2010 | Tatarchuk

Кримські татари женуть ясир. Гравюра XVI ст.
Народ як сировина, або Бізнес на стику цивілізацій
Автор: Микола КАРАМЕНОВ

http://www.dt.ua/3000/3150/68424/

Існує одна дуже дивна деталь у походах кримських татар по ясир. Вирушаючи в набіг, вони рухалися заздалегідь второваними шляхами, по вододілах, оминаючи річки. Існували три головні маршрути походів по невільників: Чорний — між Дніпром і Бугом, Кучманський — між Бугом і Дністром і Муравський — між Дніпром і Дінцем. Від Дунаю до Галичини тягся Покутський шлях між Прутом і Дністром. В «Історії українського війська» сказано, що орда йшла фронтом по сто вершників в одному ряду, тобто триста коней, оскільки кожен вершник мав іще двох вільних коней. Углибину таке військо мало від 800 до 1000 рядів коней і тяглося на 10—15 кілометрів. Гійом де Боплан про таке військо пише: «Здалека здається, що це на обрії наче хмара підіймається, росте і росте і водночас… наводить страх».

Дивним залишається те, що подібні «війська» нападали раптово — за наявності налагодженої мережі сторожових веж, які передають із допомогою диму сигнал про небезпеку на відстань десятків кілометрів. Дії татар, шляхи проходження їхніх загонів, котрі вирушали по ясир, були добре відомі північним сусідам. Утім, деякі дослідники работоргівлі писали, що вони пересувалися непомітно, вдень відсиджуючись у балках і ярах. Але шляхи руху військ кочівників усе одно не змінювалися.

Можливо, що за раптовими і безперешкодними нападами кочівників стояли події, аналогічні кидку Басаєва до Будьоновська? Однозначно: походи татар комусь були дуже вигідні. На східноєвропейських рівнинах влада завжди обдирала населення до останньої нитки, бо саме це, а не інтенсифікація виробництва, було для неї єдиним і надійним способом швидкого накопичення грошей. Оббирання і хабарництво були захищені офіційним державним законом, тому що, наприклад, російський цар аж до XVIII століття посилав чиновників на місця їхньої служби без гарантії виплати їм бодай якихось грошей. Скільки чиновник зуміє стягти з населення хабарами — це і буде його зарплата. Такий спосіб заробляння грошей при повсюдному, заснованому на примітивному землеробстві господарстві штовхав широкі прошарки населення займатися, окрім основного свого заняття, різними промислами. Одним із способів накопичення матеріальних благ могли бути хабарі, що їх брали сторожові пости від татар в обмін за прояв «сліпоти» й «нерозторопності».

* * *
Наступне запитання: чи швидко могли пересуватися степовики з ясиром, який здебільшого складався з дітей і дівчат? І яка швидкість їхнього пересування з величезною кількістю бранців? Напевно, за час пересування татар із полоном із тієї ж таки Галичини чи Волині можна було зібрати загони в не одну тисячу вояків, наздогнати работоргівців і відбити в них співвітчизників. При тому, що відоме було й постійне місце переправ — у низов’ях Дніпра. Можна було біля них постійно тримати рухливі загони зі шляхти чи козаків.

Дивним виявляється ще й те, що половці і прямі їхні нащадки — кримські та ногайські татари — здійснювали свої набіги для захоплення бранців у різні пори року, а, як відомо, кочівники у своєму поводженні традиційні і дуже консервативні. Половці для нападу на своїх слов’янських сусідів завжди вибирали час найбільшої зайнятості населення князівств польовими роботами, тому-то й приходили на Русь улітку, іноді по три рази за сезон, і майже безперешкодно грабували прикордоння.

Однак напади відбувалися взимку! Але ж узимку значно важче вести бранців, аніж у теплу пору року, тим більше постійно втікати з ними від переслідування. Потрібно піклуватися не лише про охорону невільників, їхнє харчування, а й про теплий одяг, нічліг. У ставленні татар до бранців не просліджується традиції залишати на виживання найдужчих і найвитриваліших невільників, як це, наприклад, мало місце з африканськими рабами: значну частину полону завжди становили діти і юні дівчата, котрі потребували особливого догляду.

Цікава ще одна деталь. Де Тотт так описує полонення татарами невільників і кількість невільників та іншої здобичі одного(!) татарина: «…п’ять або шість рабів різного віку, штук 60 баранів і 20 волів — звичайна здобич однієї людини — його мало обтяжує. Голівки дітей визирають із мішка, підвішеного до луки сідла; молода дівчина сидить спереду, підтримувана лівою рукою вершника, мати — на крупі коня, батько — на одному із запасних коней, син — на іншому, вівці й корови — попереду, і все це рухається і не розбігається під пильним поглядом пастиря. Йому нічого не варто зібрати своє стадо, спрямовувати його, дбати про його продовольство, самому йти пішки, аби дати полегкість своїм рабам».

Така кількість викраденої худоби і бранців постійно залишала на місці проходження татар чорний слід, якого не міг би не помітити хіба що сліпий. І з якою ж швидкістю можна рухатися з такою кількістю бранців і худоби? Годувати худобу можна було тільки підніжним, а не спеціально запасеним кормом.

Наступне запитання: чому батько чи син, сидячи на конях, не намагалися напасти на татарина чи бодай утекти? Судячи з описаної картини транспортування рабів, у полон до татар зазвичай потрапляли люди, котрі вже заздалегідь змирилися з долею раба. Першим поясненням такого «угодовства» може бути те, що захоплені в полон у принципі міняли шило на швайку: від одних жорстоких гнобителів переходили до інших. Утікати з одного рабства в інше, а більшість із них були кріпаками, не було сенсу.

У цій картині залишаються загадкою дії магнатів, котрі володіли селянами і через татарські набіги втрачали свою власність і можливість збагачуватися. Чому вони рідко вдавалися до активних дій для переслідування татар, та й узагалі не пробували покласти край набігам кочівників? Чисельність кочівників була дуже невеличка порівняно із землеробським населенням, оскільки кочовий засіб господарювання не дає можливості прогодуватися великій кількості людей на певній території. Так, Буджацька орда, котра кочувала на території, розташованій між сучасними містами Одесою та Ізмаїлом, узагалі була нечисленною і не підпорядковувалася ні кримському хану, ні стамбульському султану. І за буджакцями, ногайцями, а часто і за кримськими татарами не стояло жодної сили, котра могла б послужити перешкодою активності князів і земельних магнатів повернути собі свою живу власність (стосунки турків-османів зі своїми васалами далеко не завжди були радісними).

Для пояснення даного феномену слід враховувати присвійний характер виробництва, котрий існував у ті часи на території України. Передусім такий стан речей був вигідний не татарам, адже до кінця XVIII ст. вони були одним із найбідніших народів Європи. Їм бракувало вогнепальної зброї навіть для здійснення розбійницьких набігів, хоча работоргівля — одне із найприбутковіших занять, що забезпечують швидке збагачення. Основний прибуток отримували ті, кому татари безпосередньо збували товар, — італійські та вірменські купецькі громади Криму. Живий товар брали на території інших держав: Великого князівства Литовського, Польщі, Московії. Товаром у переважній кількості випадків була чужа власність — кріпаки. Самі метод і специфіка походів свідчать про те, що магнати досить часто не дуже дбали про свій добробут. Ця причина, а також набіги в зимовий час наводять на думку, що селянам давалася можливість зібрати свій врожай і врожай поміщика. Можливо, між татарами і магнатами або між земельними магнатами та купецькими громадами в Криму існувала негласна домовленість, одним із пунктів якої було — не витоптувати нескошених нив. Перехід кочівників із літніх на зимові набіги по ясир мимоволі змушує думати, що прибуток від продажу рабів осідав ще й у кишенях їхніх колишніх хазяїв — «постраждалих» магнатів.

* * *
Швидше за все спонтанні й розрізнені спроби протистояти набігам татар були причиною таємної змови між трьома сторонами: італійськими та вірменськими купцями, татарськими мурзами і польською шляхтою.

Польський король і сейм, судячи з різних історичних джерел, намагалися протистояти набігам. Але чимало польських магнатів, володіння яких лежали далеко від Варшави (у Галичині, Волині, Поділлі, Брацлавщині та Наддніпрянщині), чинили по-своєму, знаходячи для особистого збагачення простіший і швидший шлях, ніж створення умов для розвитку виробництва, сільського господарства й торгівлі.

Таємна змова про работоргівлю співвітчизниками призвела не тільки до страждань українців, московитів і, меншою мірою, поляків, не лише відкинула їхній розвиток назад, у варварські часи, а й загальмувала суспільний розвиток і кримських татар. Нащадки половців у причорноморських степах проіснували до кінця XVIII ст. навіть у більш жалюгідному вигляді, ніж вони були в XI—XIII століттях. Сила-силенна половців у ранньому Середньовіччі пішла до Угорщини, Болгарії, Грузії, і там дуже швидко, протягом двох поколінь, перейшла з екстенсивного виду господарства до інтенсивного, швидко асимілювавшись. Наявність у Європі до кінця XVIII століття кочової культури скотарів свідчить лише про штучне продовження в часі даної культури. Щойно в середині XVIII ст. в Європі відбулася аграрна революція і були акліматизовані рослини Нового Світу, які дають гарні врожаї в степовому кліматі (кукурудза і соняшник), землеробська держава в особі Росії (а саме вона в той час почала домінувати в Східній Європі) розправилася з татарами за 15—20 років. Работоргівля просто стала невигідною. Буджацька орда і ногайські татари, котрі жили на території сучасної Південної України, унаслідок колонізації Причорномор’я були практично повністю знищені.

Перше, що зробили російські війська, увірвавшись до Криму, це знищили в Бахчисараї всі архіви Гіреїв. Певне, в цих архівах було багато такого, що не прикрашало ні польсько-українських, ні південноросійських поміщиків.

Дотепер російські й українські дослідники подій, пов’язаних з історією України та Кримського ханства XV—XVIII століть, використовують лише записи західноєвропейських мандрівників і дипломатів — Боплана, де Тотта... Але ж у Туреччині є достатня кількість архівних матеріалів, що стосуються історії України. І самі турки робили записи, та й на службі в Порти завжди були освічені європейці. Наші дослідники до їхніх записів не звертаються. Виникає запитання — чому?