Міжнародний день рідної мови відзначатиметься 21 лютого, тобто через два тижні після виборів нового Президента. Чи буде цей день святом на Донеччині, де мешкає, за статистикою, 57% українців?

Тому питаю, що в телепрограмі "Біле та чорне" Мустафа Наєм на запитання Олександру Турчинову: "Так Ви за Віктора Януковича, чи за Україну?" чіткої відповіді не отримав. І не дивно, бо з Нового року розпорядженням міністра культури України Василя Вовкуна заборонено випуск єдиної в Криму української газети "Кримська світлиця". Заборонено випуск і додатку до газети для дітей "Джерельце". Заблоковано й сайт в Інтернеті.

І ось після такої ганебної справи Вовкуна, якого регіонали клянуть як націоналіста і галичанина (мабуть, для кращого об'єднання), на всіх мовах усі мовчать. Звернення до Президента В.Ющенка та Прем'єра Ю.Тимошенко досі залишається без відповіді.
Мені 75 років, я чимало побачив у своєму житті, тому в цьому вбачаю стиль радянської влади, стиль КДБ. У цих структурах завжди були далекоглядні плани, як у минулому в Україні закриття україномовних видань супроводжували нищенням української інтелігенції та виселенням українців на Урал, у Сибір.

Мовчать Прокуратура Криму й Генеральна Прокуратура, мовчать СБУ і депутати Верховної Ради — захисники прав і свобод народу. То, може, це скоординований початок неоінквізиції проти українців?

Хто відповість мені й іншим свідомим українцям? Хто підніме свій голос проти ганебної поведінки "української еліти"?

Павло Величко.
м. Донецьк.

НАДІЯ Є ЗАВЖДИ

Цей лист надійшов до редакції "Донеччини" електронним зв'язком, а пошта звичайна 1 лютого принесла "Кримську світлицю" № 1 від 1 січня ц.р. мені додому, адже читаю і передплачую її ще з перших днів виходу наприкінці 1992 року. Знайомий з її журналістами, особливо з редактором Віктором Качулою, майже ровесники, та й один факультет журналістики закінчували — Київського держуніверситету. Але чи не найбільше єднала спільність поглядів та інтересів. А, власне, він один — зберегти газету як українське видання.

В Криму, де інших газет державною мовою для широкого загалу немає взагалі, це завдання є дуже складним. Бо за всі  роки незалежності ні в Києві, ні в Сімферополі державні посадовці так і не змогли забезпечити стабільне фінансування щотижневої газети з невеличким тиражем і колективом із кількох професійних співробітників. Їм не до жиру, їм би хоч мізерну зарплату, але вчасно. А так кількамісячні затримки і борги. Не кожен витримає. Віктору Качулі та його однодумцям вдавалося, всупереч фінансовій скруті й антиукраїнській обстановці на півострові, робити насичений місцевою інформацією цілком якісний продукт, підтримувати місцеве українство. "Кримську світлицю" завжди приємно було взяти в руки і, щоб там не казали, а в кіосках вона швидко розкуповувалася. Значить, потрібна людям.

Коли до співзасновників тижневика долучилося Міністерство культури і туризму, здавалося, проблеми з фінансуванням залишаться в минулому. Але сталося не так. Ось як змалював ситуацію відомий учений Петро Вольвач, виступаючи на зустрічі представників інтелігенції АР Крим і Херсонщини з Президентом України Віктором Ющенком 23 грудня 2009 року в Сімферополі:

— Викликає тривогу відсутність належного українського інформаційного простору в Криму. Єдина україномовна газета "Кримська світлиця" майже не фінансується Міністерством культури і туризму, вона переживає всі ці роки вельми скрутні часи і може закритися будь-якої хвилини. У неї величезний борг перед поліграфічний видавництвом та власниками орендованих приміщень (газета сплачує високу орендну плату державному підприємству). У той же час як відверто антиукраїнська та анти державницька газета "Крымская правда" за безцінь орендує приміщення ДП "Таврида". Зокрема, й через таку орендну дискримінацію передплатна ціна "Кримської світлиці" є досить високою і її не в змозі передплатити більшість громадян України.

Реакція на пряме звернення до Гаранта конституційних свобод українців не забарилася. Вже через три дні Міністерство культури України розпорядилося звільнити головного редактора "Кримської світлиці" Віктора Качулу. Це сталося напередодні 17-ї річниці заснування цієї єдиної в Криму повноцінної україномовної газети, яка має державний статус. У наказі, підписаному директором Державного журнально-газетного видавництва Віталієм Сатаренком і завізованому міністром культури і туризму України Василем Вовкуном, причиною звільнення Віктора Качули названо "систематичні порушення вимог наказів та розпоряджень Міністерства культури і туризму України і Державного журнально-газетного видавництва без поважних причин і неналежне виконання службових обов'язків".

Сам редактор, заслужений журналіст України Віктор Качула каже, що чиновники з уряду натякали: на шпальтах видання "занадто багато Президента та патріотичної тематики". За його словами, він також не погодився з вимогою керівництва державного видавництва про радикальне скорочення трудового колективу редакції. Віктор Качула повідомив, що через проблеми з фінансуванням із державного бюджету газета заборгувала за друк 65 тисяч гривень і за оренду приміщення — 25 тисяч гривень.

Ось чим обернулося для Віктора Качули наполегливе клопотання про газету та її колектив, про долю українського слова, якою так опікується поки що чинний Президент України у своїх промовах.

Засновники газети в дусі старих партійних часів просто розправилися з редактором за критику, виставили за двері професійного журналіста, вмілого організатора. Адже невдатний редактор і року б не пропрацював в умовах української діаспори в Кримі. Між іншим, а куди подітися україномовному журналісту на півострові, якщо тамтешні ЗМІ суціль російськомовні? Чи подумали про це в головному культурному міністерстві країни?

До речі, відновивши через місяць випуск газети з новим керівником Леонідом Пілунським, який має фах інженера-кораблебудівельника і певний досвід роботи в журналістиці, засновники й словом не обмовилися про долю Віктора Качули, який жив і дихав "Кримською світлицею". Не написав про це у своїх статтях і нинішній редактор.
Іншою стала газета. Змінилося, поліпшилося її оформлення, бо почала друкуватися в Києві в міністерському видавництві. Звідти і повертається в Крим, поширюється країною. Зі значним запізненням, звісно.

Зазнало ЗМІ й наповнення газети, зокрема в кількох останніх номерах майже немає публікацій з життя українців Криму, не стало мовних і літературних конкурсів, для школярів насамперед. Образно кажучи, український дух почав вивітрюватися з газети, що об'єднувала своїх читачів щирим, національним колоритом. Втім, самим кримчанам, мабуть же, видніше, з ким об'єднуватися.

Але повернемося до занепокоєння Павла Величка з Донецька долею не тільки "Кримської світлиці", а й політикою держави в сфері ЗМІ. Власне, проукраїнської політики за останнє п'ятиріччя помічено не було. Лунали декларації та побажання розвивати власний інформаційний простір, але далі справа не рухалася. Бо державним органам, як завжди, бракувало коштів, щоб сприяти розвитку україномовних ЗМІ, а бізнесу, який ці кошти має, випускати українське було неприбуткове. За таких умов, а саме за президентства буцімто найбільш національного очільника держави, навіть державні україномовні видання почали переходити на російську.

Про це, зокрема, заявив президент Асоціації комунальних ЗМІ країни Костянтин Григоренко. Виступаючи на парламентських слуханнях 2 грудня 2009 року, він розповів, що в тих районних газетах Харківської області, де за останні чотири роки змінилися редактори (у 18 з 27), були поставлені чіткі вимоги відразу друкувати безкоштовно матеріали органів державної влади. До того ж, було обов'язкова умова — російська мова у виданнях, які мають свідоцтва друкуватися українською.

А в моїй рідній області багато районних і міських газет, зареєструвавшись як двомовні, й далі використовують, по-суті, одну — російську. Ну, а україномовні переходять на російську, мотивуючи економічними інтересами. Так, наприклад, "Вісті" стали "Вестями". Дожилися до того, що в Каталозі передплатних видань Донецької області на 2010 рік маємо з понад 200 газет і журналів аж три україномовні — крім обласної "Донеччини", це селидівська "Наша Зоря", добропільський "Новий шлях".

Отак потихеньку, під гасла "Думай по-українськи!" і "Купуй українське!", україномовна преса тихо вмирає, бо навіть відчайдушний спротив русифікації патріотично налаштованих журналістів не приносить успіху. У змаганні з переважаючою більшістю на чолі з проросійськи налаштованими олігархами, які, по-суті, керують Україною, українській газеті конкурувати важко.

Однак свій шанс реалізувати своє видання в українському форматі є, бо, як казав наш знаменитий земляк-стрибун Сергій Бубка, "коли у тебе є хоча б одна спроба — ти ще не переможений".

До цього додам: якщо є хоча б сотня передплатників, покупців, читачів і симпатиків, газету видавати треба. А у нас же їх набагато більше, так само і в "Кримської світлиці", інших виданнях, що виходять не завдяки, а всупереч обставинам. Головне, щоб їх підтримували своєю копійкою споживачі, а ще — щоб не стріляли по своїх державні структури. Бо яка ж тоді українська держава без газет українською? Хіба не так?