Павел Казарин: Две Родины для одного русского (л)
02/24/2011 | Прохожий
http://www.rosbalt.ru/2011/02/16/820138.html
Две Родины для одного русского
У меня не лежит Кобзарь на столе и не висят вышиванки на стенах. В моих жилах течет русская кровь, и я не знаю украинского языка. Но я люблю Украину и считаю, что определять ее судьбу должны те, кто в ней живет.
Недавно оказался в одной компании с приехавшими в Крым россиянами. По законам кухонного трепа беседа плавно перетекла к политике. «Ты русский?», — спросили меня. — «Да». — «Хохлов, наверное, не любишь?». — «Люблю». — «Ты что, бандеровец?!».
Быть русским на Украине непросто. С каждым годом перед нами всё острее встают вопросы самоидентификации. Кто мы? Как нам относиться к украинской независимости? Как воспитывать наших детей?
Старшее поколение раскололось. Кто-то стремительно маргинализируется, предпочитая искать виноватых — эти уж точно знают национальность своих обидчиков. Другие стараются не мучить себя подобными рефлексиями, сосредоточившись на сиюминутном. Но у тех, кто не хочет отказываться от «больших целей», всё чаще встает вопрос: что делать.
У меня никогда не было кризиса самоидентификации. Да и странно это было бы для человека, чьи родители переехали в Крым из Владивостока за полгода до рождения их сына. Русская школа, факультет русистики в университете, полное отсутствие украинской речи в окружении и идеологов «украинства» среди друзей. Если мерить привычными поведенческими нормами, то я просто обязан быть сторонником «русского мира» в его конъюнктурном российском понимании. Ненавистником украинского проекта и государственной машины. Но почему-то этого не произошло.
Я не могу и не хочу ненавидеть западную Украину. Речь не о фашиствующей молодежи (она встречается повсеместно, включая Россию), а о куда более сложных и многомерных вопросах истории. Я знаю, что во Львове или Ивано-Франковске не обитают абстрактные человеконенавистники, которые по ночам пьют кровь православных младенцев. Я в курсе, что присоединение этих областей к Советскому Союзу в 39-м году запустило на новых землях механизмы коллективизации и классовых чисток, через горнило которых все остальные территории СССР прошли ещё в 20-е годы. Время лечит, но у Западной Украины не было лишних двадцати лет на привыкание к новой социальной реальности.
Я отдаю себе отчет, что, в том числе, и ошибки моей Большой Родины привели к тому, что многие жители этих областей сражались против Красной Армии. Мне известно, что ОУН-УПА и дивизия СС «Галичина» — не одно и то же. И что любое сложное социальное явление (каким без сомнений было и остается украинское националистическое движение) не укладывается в прокрустово ложе упрощенных схем и односложных выводов. Мне, внуку двух ветеранов Великой Отечественной, никогда не будут близки идеалы и методы ОУН-УПА и Степана Бандеры. Но я понимаю, что эти явления возникли на Западной Украине не только из некой беспричинной ненависти ко всему русскому. В середине 19-го века галицкие русофилы искренне симпатизировали Российской империи. И кто знает, когда исторический маховик сделает очередной поворот?
Точно так же у меня не получается вешать ярлык «народа-изменника» на крымских татар. К официальной советской версии депортации как наказанию за коллаборационизм есть масса вопросов, на которые пока никто не ответил. Почему наряду с татарами из Крыма выселили греков, болгар и армян? Имеет ли эта этническая зачистка какое-то отношение к планам советского руководства о создании на полуострове проекта еврейского государства – т.н. «крымской Калифорнии»? Шесть крымских татар во время войны стали Героями Советского Союза, 35 – кавалерами Ордена Славы. 50 тысяч наград на 200 тысяч населения – не самый плохой показатель. Я не историк, чтобы делать подобные выводы – но точно так же не являются серьезными исследователями и те, кто живет в мире советских ярлыков и штампов.
Если я не прав – переубедите.
Мне нравится украинский язык. Мой родной русский не мешает мне наслаждаться мелодикой украинской речи. Я не склоняю «пальто» и «кино»; самые главные слова в своей жизни я сказал на русском – и на нем же будут говорить мои дети. Но мне противно высокомерно-пренебрежительное отношение к языку Леси Украинки и Тараса Шевченко.
Мой патриотизм расколот – как расколота моя родина. Я люблю историю России, но не собираюсь закрывать глаза на её неприглядные страницы. Мне близок Чаадаев с его неприятием патриотизма лени, приучающим видеть все в розовом цвете. Я знаю, что у Украины нет национальных героев, примиряющих ее Восток и Запад. Но ведь и генерал Ермолов никогда не станет историческим авторитетом для российского Северного Кавказа.
Мне больно смотреть, как медленно угасает самый маленький и самый прославленный из российских флотов – Черноморский. Но за «государственной риторикой» Москвы я все чаще вижу собственнические мотивы отдельных чиновников. В Крыму уже давно не секрет, что одна из причин отказа России передать Украине крымские маяки — дачи высоких флотских начальников на их территории.
Я не считаю, что допущенные к газовой кормушке российские чиновники вправе указывать, сколько государственных языков иметь Украине. Не потому, что мне не близка идея русского как второго государственного, а потому, что я не признаю за ними права это делать. Тем более, что никто из них не осмеливается упрекать в отсутствии официального двуязычия изобилующую нефтью и газом Среднюю Азию. В этих квазиимперских персонажах нет даже намека на самоограничение, в их глазах – мертвящая пустота и жадность. Этим людям нечего предложить моей Украине: им нет дела ни до меня, ни до других крымчан, русских и украинцев. Все их слова – лишь идеологически выверенный спич равнодушного, сытого и жадного человека, стерегущего собственное благоденствие.
Давайте пофантазируем, что завтра новый Богдан Хмельницкий предложит российской элите объединить две страны. Мне мало верится, что даже исторические лавры «собирателей земель» заставят российский чиновничий бомонд принять это предложение. Уж слишком много рисков для их благополучия принес бы подобный «аншлюс». Давайте честно: даже распад Украины, разговоры о котором идут с первого дня ее независимости, вряд ли закончится включением ее юго-востока в состав РФ. Куда вероятнее появление второго Приднестровья, когда осколок нынешней Украины будет нещадно эксплуатироваться олигархами, не желающими брать на себя социалку Донбасса, Слобожанщины и Крыма. Я такого будущего не хочу.
Такая же утопия — и «российский статус» Крыма, о котором кричат профессиональные патриоты полуострова. Риторика властей соседней Абхазии показывает, что отказ от одного статуса не означает автоматического обретения другого. А главное – отход Крыма к России окончательно оторвет от последней Украину.
В 90-е отношения России и Украины сравнивали с отношениями разведенных супругов. Когда ревнивый муж, забывая о новом статусе своей благоверной, требовал от неё отчета в личной жизни, указывал, как себя вести и с кем водить знакомства. В этом чудилась хоть какая-то ответственность за судьбу бывшей «второй половины». В нулевые отношение моей «большой» родины к «малой» все больше походит на логику крупной корпорации: ничего личного – только бизнес.
В заявлении российского премьера, что, мол, «и без Украины мы бы Великую Отечественную выиграли» мне чудится надгробная речь. То, что нас объединяло, что оставалось фундаментом единого прошлого, растирается в пыль. Осталась лишь надежда, что с Путиным согласны не все россияне.
Русская Империя – это не эксплуатация и не презрение к окраинам. Это не только вера в собственную правоту, но и способность понимать чужую правду. Это умение отдавать больше, чем получаешь. Это умение брать ответственность и покровительствовать без унижения. И в первую очередь – это Миссия. Лично для меня быть Русским – это синоним отказа от легкости монохромного зрения. Сила строится на Правде. А та, в свою очередь, строится на знании. Поэтому я учусь понимать.
Шестеренки истории вовсе не закончили своё вращение. Никто не знает, когда и как они выведут взаимоотношения двух стран на новый уровень. Но чем дольше живешь внутри Украины – тем больше понимаешь поверхностность массовых российских стереотипов об этом государстве. Нет права определять будущее страны у тех, кто не считает себя её частью. Поэтому менять то, что нам здесь не нравится, мы будем сами.
Павел Казарин
Две Родины для одного русского
У меня не лежит Кобзарь на столе и не висят вышиванки на стенах. В моих жилах течет русская кровь, и я не знаю украинского языка. Но я люблю Украину и считаю, что определять ее судьбу должны те, кто в ней живет.
Недавно оказался в одной компании с приехавшими в Крым россиянами. По законам кухонного трепа беседа плавно перетекла к политике. «Ты русский?», — спросили меня. — «Да». — «Хохлов, наверное, не любишь?». — «Люблю». — «Ты что, бандеровец?!».
Быть русским на Украине непросто. С каждым годом перед нами всё острее встают вопросы самоидентификации. Кто мы? Как нам относиться к украинской независимости? Как воспитывать наших детей?
Старшее поколение раскололось. Кто-то стремительно маргинализируется, предпочитая искать виноватых — эти уж точно знают национальность своих обидчиков. Другие стараются не мучить себя подобными рефлексиями, сосредоточившись на сиюминутном. Но у тех, кто не хочет отказываться от «больших целей», всё чаще встает вопрос: что делать.
У меня никогда не было кризиса самоидентификации. Да и странно это было бы для человека, чьи родители переехали в Крым из Владивостока за полгода до рождения их сына. Русская школа, факультет русистики в университете, полное отсутствие украинской речи в окружении и идеологов «украинства» среди друзей. Если мерить привычными поведенческими нормами, то я просто обязан быть сторонником «русского мира» в его конъюнктурном российском понимании. Ненавистником украинского проекта и государственной машины. Но почему-то этого не произошло.
Я не могу и не хочу ненавидеть западную Украину. Речь не о фашиствующей молодежи (она встречается повсеместно, включая Россию), а о куда более сложных и многомерных вопросах истории. Я знаю, что во Львове или Ивано-Франковске не обитают абстрактные человеконенавистники, которые по ночам пьют кровь православных младенцев. Я в курсе, что присоединение этих областей к Советскому Союзу в 39-м году запустило на новых землях механизмы коллективизации и классовых чисток, через горнило которых все остальные территории СССР прошли ещё в 20-е годы. Время лечит, но у Западной Украины не было лишних двадцати лет на привыкание к новой социальной реальности.
Я отдаю себе отчет, что, в том числе, и ошибки моей Большой Родины привели к тому, что многие жители этих областей сражались против Красной Армии. Мне известно, что ОУН-УПА и дивизия СС «Галичина» — не одно и то же. И что любое сложное социальное явление (каким без сомнений было и остается украинское националистическое движение) не укладывается в прокрустово ложе упрощенных схем и односложных выводов. Мне, внуку двух ветеранов Великой Отечественной, никогда не будут близки идеалы и методы ОУН-УПА и Степана Бандеры. Но я понимаю, что эти явления возникли на Западной Украине не только из некой беспричинной ненависти ко всему русскому. В середине 19-го века галицкие русофилы искренне симпатизировали Российской империи. И кто знает, когда исторический маховик сделает очередной поворот?
Точно так же у меня не получается вешать ярлык «народа-изменника» на крымских татар. К официальной советской версии депортации как наказанию за коллаборационизм есть масса вопросов, на которые пока никто не ответил. Почему наряду с татарами из Крыма выселили греков, болгар и армян? Имеет ли эта этническая зачистка какое-то отношение к планам советского руководства о создании на полуострове проекта еврейского государства – т.н. «крымской Калифорнии»? Шесть крымских татар во время войны стали Героями Советского Союза, 35 – кавалерами Ордена Славы. 50 тысяч наград на 200 тысяч населения – не самый плохой показатель. Я не историк, чтобы делать подобные выводы – но точно так же не являются серьезными исследователями и те, кто живет в мире советских ярлыков и штампов.
Если я не прав – переубедите.
Мне нравится украинский язык. Мой родной русский не мешает мне наслаждаться мелодикой украинской речи. Я не склоняю «пальто» и «кино»; самые главные слова в своей жизни я сказал на русском – и на нем же будут говорить мои дети. Но мне противно высокомерно-пренебрежительное отношение к языку Леси Украинки и Тараса Шевченко.
Мой патриотизм расколот – как расколота моя родина. Я люблю историю России, но не собираюсь закрывать глаза на её неприглядные страницы. Мне близок Чаадаев с его неприятием патриотизма лени, приучающим видеть все в розовом цвете. Я знаю, что у Украины нет национальных героев, примиряющих ее Восток и Запад. Но ведь и генерал Ермолов никогда не станет историческим авторитетом для российского Северного Кавказа.
Мне больно смотреть, как медленно угасает самый маленький и самый прославленный из российских флотов – Черноморский. Но за «государственной риторикой» Москвы я все чаще вижу собственнические мотивы отдельных чиновников. В Крыму уже давно не секрет, что одна из причин отказа России передать Украине крымские маяки — дачи высоких флотских начальников на их территории.
Я не считаю, что допущенные к газовой кормушке российские чиновники вправе указывать, сколько государственных языков иметь Украине. Не потому, что мне не близка идея русского как второго государственного, а потому, что я не признаю за ними права это делать. Тем более, что никто из них не осмеливается упрекать в отсутствии официального двуязычия изобилующую нефтью и газом Среднюю Азию. В этих квазиимперских персонажах нет даже намека на самоограничение, в их глазах – мертвящая пустота и жадность. Этим людям нечего предложить моей Украине: им нет дела ни до меня, ни до других крымчан, русских и украинцев. Все их слова – лишь идеологически выверенный спич равнодушного, сытого и жадного человека, стерегущего собственное благоденствие.
Давайте пофантазируем, что завтра новый Богдан Хмельницкий предложит российской элите объединить две страны. Мне мало верится, что даже исторические лавры «собирателей земель» заставят российский чиновничий бомонд принять это предложение. Уж слишком много рисков для их благополучия принес бы подобный «аншлюс». Давайте честно: даже распад Украины, разговоры о котором идут с первого дня ее независимости, вряд ли закончится включением ее юго-востока в состав РФ. Куда вероятнее появление второго Приднестровья, когда осколок нынешней Украины будет нещадно эксплуатироваться олигархами, не желающими брать на себя социалку Донбасса, Слобожанщины и Крыма. Я такого будущего не хочу.
Такая же утопия — и «российский статус» Крыма, о котором кричат профессиональные патриоты полуострова. Риторика властей соседней Абхазии показывает, что отказ от одного статуса не означает автоматического обретения другого. А главное – отход Крыма к России окончательно оторвет от последней Украину.
В 90-е отношения России и Украины сравнивали с отношениями разведенных супругов. Когда ревнивый муж, забывая о новом статусе своей благоверной, требовал от неё отчета в личной жизни, указывал, как себя вести и с кем водить знакомства. В этом чудилась хоть какая-то ответственность за судьбу бывшей «второй половины». В нулевые отношение моей «большой» родины к «малой» все больше походит на логику крупной корпорации: ничего личного – только бизнес.
В заявлении российского премьера, что, мол, «и без Украины мы бы Великую Отечественную выиграли» мне чудится надгробная речь. То, что нас объединяло, что оставалось фундаментом единого прошлого, растирается в пыль. Осталась лишь надежда, что с Путиным согласны не все россияне.
Русская Империя – это не эксплуатация и не презрение к окраинам. Это не только вера в собственную правоту, но и способность понимать чужую правду. Это умение отдавать больше, чем получаешь. Это умение брать ответственность и покровительствовать без унижения. И в первую очередь – это Миссия. Лично для меня быть Русским – это синоним отказа от легкости монохромного зрения. Сила строится на Правде. А та, в свою очередь, строится на знании. Поэтому я учусь понимать.
Шестеренки истории вовсе не закончили своё вращение. Никто не знает, когда и как они выведут взаимоотношения двух стран на новый уровень. Но чем дольше живешь внутри Украины – тем больше понимаешь поверхностность массовых российских стереотипов об этом государстве. Нет права определять будущее страны у тех, кто не считает себя её частью. Поэтому менять то, что нам здесь не нравится, мы будем сами.
Павел Казарин
Відповіді
2011.02.24 | Урал-
Re: Павел Казарин: Две Родины для одного русского (л)
Цитата:Русская Империя – это не эксплуатация и не презрение к окраинам. Это не только вера в собственную правоту, но и способность понимать чужую правду. Это умение отдавать больше, чем получаешь. Это умение брать ответственность и покровительствовать без унижения. И в первую очередь – это Миссия. Лично для меня быть Русским – это синоним отказа от легкости монохромного зрения. Сила строится на Правде. А та, в свою очередь, строится на знании. Поэтому я учусь понимать.
.............
Это ж прям перл...
Это ж через 300 с лишним лет после образования Русской (Российской) Империи и через 20 лет после ее неполного развала эти парни решили поучиться понимать...
Что тут скажешь?
Лучше поздно, чем никогда...
2011.02.27 | Мандарин
1+n Родины для одного русского
Урал- пише:> Лучше поздно, чем никогда.
Нет! Лучше никогда, чем поздно.
Это у русских новая кампания началась. Ремикс. Старая песня о главном в новой упаковке. Моя родина - СССР. Читал и плакал!
Вполне вероятно, что Паша, так же как и другие русские активисты, два раза в день перед телевизором гимн Украины поет, руку положа на нагрудный карман - для того, чтобы потом выглядеть правдиво и натурально.
Говорят, Казарин уже своими чувствами пробудил к жизни Юлю Вербицкую. Теперь она тоже будет выступать как защитница украинской демократии.
Кто следующий?
2011.02.24 | Бродяга
Re: Павел Казарин: Две Родины для одного русского (л)
В частности, я могу согласиться с Вашим мнением, но когда Ваша речь касается Крыма и коренных жителей Крымского полуострова, - мне кажется (или же: я убежден): то, что Вы о чем - то не договариваете. Отбросьте все свои сомнения: Крым - это земля, в которой покоится прах не одного поколения крымских тавров - крымских татар. Сегодняшнее состояние во внутренней политике Государства Украина в отношении основной массы автохтонного народа (крымскотатарского народа) Крымского полуострова - это ГЕНОЦИД. Не надо прятать свою голову (подобно страусу) от проблем созданных не Вами и не мной. Будьте смелее с самим собой. Если Вы не проинформированы о некоторых обстоятельствах имеющих отношение к Вашей теме, я с удовольствием предоставляю Вашему вниманию документ (тему):"Подарунок Хрущова". Як Україна відбудувала Крим
21.02.2011 _ Петро Вольвач
Версія для друку Коментарі 41
ua.vlasenko.net
Жодного "подарунка Хрущова" не було. 19 лютого 1954 року на прохання Кремля Україна взялася рятувати украй занедбаний Російською РФСР Крим - із розваленою економікою і депортованим населенням. Ось що писала "Крымская Правда" того часу...
"Нерушимая дружба, коммунистическое отношение колхозников к труду в артели им. Калинина видны везде и всюду. Ранним утром по улице прошумели колхозные автомашины: шоферы, а среди них - половина переселенцев с Украины, отправилась в Симферополь за удобрениями.
Спешит на работу в семенной склад бригадир по техническим и масличным культурам Григорий Александрович Шевченко. Он из Канева, с родины великого кобзаря Украины - Тараса Шевченко. В прошлом году его бригада собрала по 34 центнера шалфея с гектара, намного перевыполнив плановое задание.
Сейчас бригада готовит к весне семена. С утра до вечера стучат сортировки и триера. Члены бригады переселенки с Черниговщины - Вера Доля и Софья Сумко показывают пример высокопроизводительного труда всем колхозникам: ежедневно они выполняют почти по полторы нормы.
Колхоз полностью обеспечил себя семенами всех культур для весеннего сева, завершил их очистку, проверил на всхожесть. Семена хранятся в сухом и чистом помещении.
Несмотря на это, агроном МТС в колхозе т. Редько, прибывший в Крым с Киевщины, напоминает заведующему складом переселенцу с Черниговщины т. Гапоненко:
- Посматривай хорошенько, Евгений Михайлович, не сыреют ли, не греются ли семена.
В прошлом году овощеводческая бригада, которой руководит украинец с Умани Павел Криничный, собрала с каждого гектара по 465 центнеров поздней капусты, бригада Савелия Логвинова немного меньше - по 445 центнеров. Это задело самолюбие коренного жителя Краснокрымки, и он решил в этом году во что бы то ни стало обогнать своего товарища.
В этом социалистическом соревновании крепнет дружба бригад, состоящих наполовину из переселенцев с Украины...
И. Поляков. Колхоз им. Калинина Зуйского района.
"Крымская правда", №12 (9417) за 17.01 1954 г.
Здавалося б, політичні діячі, які не мають ніяких стосунків зі спеціалістами з психіатрії, не повинні серйозно перейматися проблемами, на яких історія і саме життя вже давно поставили крапку.
У таких випадках люди зважають на нову історичну ситуацію. З врахуванням її вони і намагаються опікуватися реальними земними справами, перш за все дбати про добробут та благополуччя у своїх оселі, селі, місті і загалом у державі.
Незважаючи на юридичну бездоганність оформлення передачі в 1954 році Кримської області Україні та цілу низку міждержавних і міжнародних угод та експертиз, питання про легітимність цього акту продовжує хвилювати російських політиків.
Викликає подив, що деякі проросійськи налаштовані депутати кримського парламенту (а вони, до речі, є теж громадянами України і мали б опікуватися інтересами держави, у якій вони живуть і яка їх годує), аби підняти свій підупалий політичний рейтинг у суспільстві, продовжують експлуатувати акт приєднання Криму до України у 1954 році.
Намагаючись посіяти розбрат та неспокій у суспільстві, збурити кримське населення, яке тільки почало оговтуватися від політичних і етнічних протистоянь, вони знову нав'язують своїм виборцям думку про неправомочність рішень вищих законодавчих органів СРСР, РРФСР та УРСР стосовно приєднання Кримської області, називають це "подарком Хрущёва", якого виставляють не те що симпатиком, а затятим українським націоналістом.
Аби внести певну ясність у це питання і покласти край політичним провокаціям, інсинуаціям, спекуляціям і пліткам ще раз повернемося до визначної події, яка відбулася у лютому 1954 року - прийняття рішення про введення Кримської області до складу Української РСР.
Ми свідомо не використовуємо авторитетні джерела, вирішивши поглянути на проблему зсередини, тобто із самого Криму. Для цього нам довелося вдатися до вивчення регіональних статистичних матеріалів та проглянути кримську пресу, що видавалася напередодні передачі області, тобто упродовж всього 1953 року і з початку наступного 1954-го до самого травня.
Опрацювавши ці джерела, дійшли висновку, що витоки рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР потрібно шукати в трагічному для півострова 1944 році.
Для Криму Велика Вітчизняна війна скінчилася весною 1944-го. Безперечно, упродовж 1941 - 1944 років народне господарство країни зазнало величезних збитків, оскільки півостровом двічі прокочувалися руйнівні хвилі війни.
Руйнівні наслідки війни як в Криму, так і в інших регіонах України, Білорусії та в окупованих областях Росії істотно не відрізнялися. Всім їм протягом тривалого часу не вдавалося досягти довоєнного рівня виробництва. Але в Криму економічна та соціальна ситуація у повоєнну добу виявилася надзвичайно складною, навіть катастрофічною.
Значною мірою кризу економіки, особливо сільськогосподарського виробництва, тут спричинила масова депортація кримськотатарського народу, греків, вірменів, чехів та болгар. А в перші дні війни з Криму було вивезено ще й понад 50 тисяч німців, які мешкал тут ще з часів Катерини II.
Отже, загальна кількість вивезеного з Криму люду сягала близько 300 тисяч. Якщо ж урахувати, що доросле чоловіче населення воювало на фронтах і зазнало значних втрат, після депортації кримських татар та інших національних меншин півострів практично обезлюднів.
Про татарського аса-антифашиста Ахмет-хана Султана читайте тут
Офіційна статистика свідчить, що за час війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут лишилося близько 500 тисяч.
Якщо говорити образно, то всіх післявоєнних мешканців Криму можна було зібрати на територіях сучасного Сімферополя та Феодосії.
Уже в перші дні і місяці після визволення Криму від фашистських окупантів сільське господарство, занедбане війною, зазнало величезних збитків. Сталінсько-беріївські опричники, ніби навмисне, приурочили виселення кримських татар до розпалу весняних робіт, коли повинні були закладатися основи майбутнього урожаю.
У більшості кримських сіл уже влітку не було кому зібрати й мізерні дарунки землі. По моторошно безлюдних, понищених та пограбованих татарських селищах та садибах бродили лише зголоднілі коти та собаки.
Перша хвиля переселенців до Криму з глибинних областей Росії не принесла бажаних наслідків. Люд із лісистої Росії важко приживався в степу і не міг адаптуватися до гірської місцевості.
Ще важче переселенцям давалася вельми складна й специфічна землеробська культура. Сади, виноград, ефіроноси, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу російські переселенці побачили в Криму вперше у своєму житті.
Якщо в 1940 році площа посівів у Криму становила 987,4 тисячі гектарів, то у 1950-му вона зменшилась майже на 100 тисяч (881,9 тис. га).
До війни степовий Крим спеціалізувався на вирощуванні високоякісних сортів цінних пшениць. Площа озимої пшениці в Криму в 1940 році складала 447,5 тис. га, а в 1950-му зменшилася майже вдвічі (257,5 тис. га). Значно скоротилися площі і технічних культур (72,9 тис. га в 1940 році і 53,6 тис. га в 1950 році).
У вельми занедбаному стані опинилися і такі провідні галузі кримської економіки, як садівництво, виноградарство та виноробство.
Порівняно з 1940 роком у всіх категоріях господарств площа садів зменшилась на 6 тисяч гектарів і становила в 1950 році 20 тис. га. На присадибних ділянках фруктові дерева вирубали через непомірні податки, які запровадив батько Сталін, а в колгоспах і радгоспах їх використали на дрова.
Ще невтішніша картина стану сільськогосподарського виробництва Криму у післявоєнні роки вимальовується при знайомстві з офіційними статистичними матеріалами щодо врожайності провідних культур.
Навіть досить побіжне ознайомлення зі статистикою для кожної неупередженої людини переконливо покаже справжню причину "щедрого дарунку Хрущова".
Отже, наберімося терпіння, аби осмислити ці унікальні статистичні дані:
В 1913 році середній урожай зернових культур на кримській землі складав 11,2 ц/га, в 1940-му - 10,7, а в 1950 році - 3,9 ц/га. Відповідно, врожайність провідної зернової культури - озимої пшениці становила 13,1 ц/га в 1913 році, 11,5 ц/га в 1940-му і 4,4 ц/га в 1950 році.
Ще до революції кримські селяни в середньому по регіону в посушливому степу одержували по 5 ц/га соняшнику. В 1940 році, за колгоспно-радгоспної системи господарювання, спромоглися підвищити цей показник лише на 0,8 ц/га. А в 1950 році врожайність соняшнику в Криму становила 1,7 ц/га.
Порівняно з довоєнним періодом вдвічі зменшилась урожайність тютюнових плантацій (з 7 ц/га до 3,3 ц/га), картоплі (з 68 ц/га до 35 ц/га), овочів (з 120 ц/га до 61 ц/га) і в 2,5 раза - винограду (з 26,1 ц/га до 11,5 ц/га).
Істотно знизилась і врожайність садів. У сприятливому для садівництва 1950 році середня врожайність кримського саду становила 42,7 ц/га, а в 1940-му цей показник складав 53,6 ц/га. В наступні роки врожай фруктів у кримських садах зменшився майже вдвічі і варіював у межах 20 - 22 ц/га. В дореволюційні часи майже такий урожай у приватних садах збирали з одного - двох дерев кримських Синапів.
За кількістю поголів'я великої рогатої худоби у всіх категоріях господарств в Криму на початку 50-х років спостерігалось різке відставання від довоєнних показників. Якщо в 1940 році поголів'я великої рогатої худоби сягало 244,8 тисячі голів, то в 1950 році воно зменшилось до 215,9 тисячі голів.
Майже на 50 тисяч зменшилося поголів'я корів (121,2 тис. в 1940-му і 86,3 тисячі в 1950 році), свиней відповідно з 127 тисяч до 84,3 тисячі, овець та кіз - з 961,4 тисячі до 556,7 тисячі голів.
Кримська область у післявоєнну пору з року в рік не виконувала плани державної закупівлі всіх видів сільськогосподарської продукції. В 1950 році порівняно з 1940 роком Крим майже в 5 разів скоротив продаж зерна (з 425,7 тисячі тонн у 1940 році до 92,9 тисячі тонн у 1950-му), в три рази - тютюну (відповідно з 5,9 до 1,8 тис. тонн), вдвічі - овочів (з 60,3 до 31,1 тисячі тонн), майже в 5,5 раза - картоплі (з 22,7 до 4 тисяч тонн), в 5 разів - ефіроолійних культур (з 9,1 до 1,8 тис. тонн), майже вдвічі - винограду (з 9,8 тисячі тонн до 6,5 тисячі тонн), в 2,5 раза - шерсті.
Значно зменшилась також в області і закупівля худоби у живій вазі - 10,9 тисячі тонн у 1940-му і 8,1 тисячі тонн у 1950 році.
Аби можливі опоненти не звинуватили нас у перебільшенні господарських негараздів Криму, спробуємо на економічний стан регіону у післявоєнні роки подивитися очима самих мешканців області. Для цього погортаємо пожовтілі від часу сторінки "Крымской правды" - органу Кримського обкому КПРС.
У жовтні 1958 року Рада міністрів України вирішила будувати найдовшу у світі тролейбусну лінію Сімферополь-Алушта-Ялта. Перша черга цієї лінії, Сімферополь — Алушта, довжиною 52 км, була побудована та здана в експлуатацію в рекордні терміни — за 11 місяців. Її будували фахівці більш ніж 80 підприємств із 10 міст України.
На фото з Вікіпедії - відкриття лінії на Алушту
Не будемо аналізувати весь період, а зосередимо увагу лише на 1953 році, що віддзеркалює стан економіки, зокрема сільськогосподарського виробництва, напередодні передачі області до складу України.
І зупинимося лише на деяких галузях: виноградарстві, садівництві та овочівництві...
Перший секретар Ялтинського міськкому партії С. Медунов у газеті "Крымская правда" від 1 вересня 1953 року повідомляє:
"Переважна більшість виноградників посаджена багато років тому. Так, у радгоспі "Гурзуф" 80 га виноградників закладено 80 - 100 років тому, а в радгоспі "Гірський" - 60 - 70 років тому. Ці насадження безсистемні, сильно зріджені.
Урожайність таких виноградників - 12 ц/га. Незважаючи на це, в районі реконструйована лише десята частина площі. Виноградарство ведеться по-старому. Не всі насадження поставлені на шпалеру. Виноградні кущі уражені мільдью та оїдіумом".
Про рівень догляду за виноградниками свідчить і професор П. Т. Болгарєв: "Після садіння рослини лишаються беззахисними від худоби та сільськогосподарських шкідників. Не приділяли належної уваги і догляду за ними. Тому посаджені рослини гинули, державі і колгоспам завдавалося великої шкоди. Темпи посадки попередніх років не можна визнати задовільними" ("Крымская правда", 8 жовтня 1953 рік).
Дуже занедбаною виявилася ця важлива галузь не лише в рядових колгоспах та радгоспах області, але й у спеціалізованих господарствах Кримського виноробного тресту.
За повідомленням кореспондентів "Крымской правды" Г. Тетєнкова і В. Дюніна, навіть у фірмових магазинах не можна було придбати марочні вина "Сонячна долина", "Судак", "Кагор", "Ташли".
Майже половину продукції заводи Кримського винтресту змушені були виготовляти з привізного виноматеріалу, оскільки власного винограду в господарствах вирощували дуже мало.
Зазначені автори пишуть:
"Упродовж останніх років радгоспи збирають вельми низькі врожаї і погано забезпечують сировиною заводи. Нові плантації розширюються повільно, а старі скорочуються та зріджуються.
Замість оновлення плантацій трест пропонує радгоспам списувати старі виноградники як економічно збиткові. В радгоспі "Сонячна долина" списано 30 га виноградників, у радгоспі "Феодосійський" заплановано списати 24 га занедбаних плантацій.
Повільно створюються нові плантації. Замість 210 га по тресту їх посаджено лише 31 га. У радгоспі "Сонячна долина" одержали лише 16,1 ц/га винограду, тоді як до війни вирощували по 60 ц/га сонячних ягід. У господарстві низька культура агротехніки. На 316 га міжряддя плантацій зовсім не оброблені. Старі безсистемні насадження взагалі не обробляються" ("Крымская правда" від 7 червня 1953 р.).
До війни алуштинські виноградники славилися високими врожаями і забезпечували виробництво унікальних марочних вин. Проте упродовж десяти післявоєнних років нові господарі так і не спромоглися відродити цю галузь.
Науковий співробітник інституту "Магарач" П. Кібалов у газеті "Крымская правда" за 11 вересня 1953 року писав:
"Незважаючи на сприятливі природні умови і забезпеченість Алуштинської МТС тракторами, машинами і землеобробною технікою, а також потужну енергетичну базу, урожай винограду в останні роки лишається досить низьким. Головна причина - систематичне невиконання або неякісне проведення агротехнічних заходів. У колгоспах майже не впроваджуються нові досягнення науки та передового досвіду".
Про катастрофічний стан садівничої галузі у післявоєнні роки свідчить інформація Т. Григор'єва з Кіровського району:
"Минулої осені, як і раніше, виноградарі та садівники району не порадували Батьківщину й себе достатком винограду і фруктів. Майже всюди урожай був досить низький...
В колгоспі ім. Маленкова сад посаджено давно. Минулої осені мали б зібрати перші плоди, а їх зовсім не було. Та й чи можна сподіватися на виконання плану і тепер, якщо сад перетворено у випас для худоби" ("Крымская правда", 16 січня 1954 р.).
Навіть через десять років після війни овочівництво в Криму не досягало довоєнних показників і було неспроможним задовольнити потреби місцевого населення. Газета "Крымская правда" у передовій статті 14 серпня 1953 року, аналізуючи стан галузі, писала:
"На жаль, сучасний стан овочівництва у нашій області не задовольняє потреби населення у свіжих овочах у зимовий та весняний періоди. І в цьому році багато колгоспів незадовільно впоралися з посівом насіння і посадкою розсади, несвоєчасно і на низькому рівні провадять догляд за рослинами.
Городи поросли бур'янами, ґрунт своєчасно не розпушується, несвоєчасно проводять поливи. Ранніх овочів колгоспи і радгоспи здали до смішного мало. Масовий збір і здача овочів розпочалися лише в червні.
Усього в Криму на кінець 1953 року нараховувалося лише шість теплиць. У квітні 1953 року облвиконком прийняв постанову про будівництво теплиць в Алуштинському, Бахчисарайському, Євпаторійському, Зуйському, Сакському і Старокримському районах. Проте ця постанова так і лишилася не виконаною ("Крымская правда", 14 серпня 1953 року).
Як же оцінювала стан сільського господарства області в перші післявоєнні роки обласна партійна організація і яку роль відігравала вона у відродженні галузі?
Якщо оцінювати діяльність партійних і господарських органів за кінцевими результатами, то слід визнати, що внесок обласної "керівної і спрямовуючої сили" у той час у розбудову сільського господарства був досить низьким, а діяльність її - малоефективною.
Виявилася безперспективною орієнтація обласного керівництва на поновлення трудових ресурсів регіону лише за рахунок переселенців з Росії. Ще тоді, коли Крим був у складі РРФСР, стало зрозумілим, що у цьому вельми складному і примхливому природно-кліматичному регіоні можуть прижитися лише люди з степовою землеробською культурою.
Сьогодні нинішній головний редактор незалежної від совісті та історичної правди газети "Крымская правда" Михайло Бахарєв та його "боевая подруга" Тетяна Рябчикова, безнадійно хворі на українофобію, намагаються переконати довірливого читача в тому, що "украинское нашествие на Крым" започаткував 1954 рік.
Про історичні українські корені на цій землі не варто дискутувати з фахівцями такого ґатунку. Але ж теперішній шеф "Крымской правды" мав би читати видання своїх попередників. Їх рідна "Крымская правда" 12 січня 1954 року - ще до передачі Криму Україні - писала:
"Глибокої осені 1952 року в колгосп ім. Калініна Зуйського району прибули переселенці. Їх було 86 сімей, всі з України, з Чернігівщини. Тривалий час у колгоспі не ладилося з тваринництвом. Для худоби не вистачало приміщень, кормів, на фермі дуже низькою була трудова дисципліна. Потрібно було вживати рішучих заходів".
Найрішучішим заходом, виявляється, стало переселення у Крим працьовитих українських селян.
"За два роки, - пише кореспондент цієї газети І. Поляков, - у колгоспі здали в експлуатацію свинарник та телятник, кожний на 100 голів, і корівник на 120 голів". "Тепер корівники колгоспу, - захоплюється кореспондент, - являють собою світлі теплі приміщення. На фермах діють підвісна дорога, автопоїлки, працює кормокухня".
На жаль, така ідилічна картина спостерігалася не на всіх фермах і не в кожне кримське село в 1952 році переселяли сотні сімей українських селян. Цей процес значно пожвавішає впродовж весни 1954 року і триватиме в 60 - 70-ті роки.
Якщо бути об'єктивним, то питання про зміну перепідпорядкування Кримської області ідеологічно та економічно було обґрунтоване на вересневому пленумі ЦК КПРС 1953 року, присвяченому проблемам сільського господарства. На ньому з ґрунтовною доповіддю виступив беззаперечний знавець цієї галузі Микита Хрущов.
Саме тоді його і було обрано першим секретарем ЦК КПРС, головою ж Президії ЦК та головою Ради міністрів поки що залишився Г. М. Маленков. На рішення вересневого пленуму ЦК Кримський обком відреагував лише наприкінці жовтня, тобто майже через 1,5 місяця.
Збори партгоспактиву в Криму провели без серйозного аналізу стану сільськогосподарської галузі, без пошуків і нищівної критики винуватців - так би мовити, по-домашньому.
Головний доповідач - перший секретар П. І. Титов, що і як фахівець відповідав за цю галузь, досить лояльно покритикував апарати обкому і райкомів за недостатнє керівництво сільським господарством. Оратори, переважно секретарі райкомів, наголошували головним чином на похибках обласного управління сільського господарства, керівництва МТС та водогосподарських організацій. Критики на адресу перших осіб області не було.
Першому секретареві ЦК КПРС Микиті Хрущову, який добре знав ситуацію в Криму, така самозаспокоєність кримського керівництва прийшлася дуже не до смаку. Оскільки офіційна звітність та численні скарги переконували у протилежному. Мабуть, саме це й спричинило його таємну появу в Криму глибокої осені 1953 року.
Про Хрущовський візит немає жодної згадки у тогочасній всезнаючій кримській пресі. Лише спогади Олексія Аджубея, зятя Хрущова, який супроводжував Першого секретаря в інспекторській поїздці до Криму, свідчать про реальність цього факту.
Шлюз на Північно-кримському каналі (1960-ті). Гігантська іригаційна споруда, побудована у 1961-1971 рр, постачає дніпровську воду з "материку" у Крим - в степові райони, в Сімферополь, Феодосію, Керч, Судак...
На початку 90-х років, коли розбурхані Москвою сепаратистські пристрасті досягли апогею, а Крим став яблуком розбрату між Україною і Росією, знаного журналіста Олексія Аджубея певні шовіністичні сили намагалися використати в обґрунтуванні вигадок про "хрущовський дарунок Україні".
На їхнє замовлення в часописі "Новое время" № 6 за 1992 рік він видрукував статтю з тенденційною назвою "Как Хрущёв Крым Украине отдал". Правда, досвідчений журналіст увів ще й другу назву - "Воспоминания на заданную тему".
Олексій Аджубей цією публікацією, на мій погляд, зробив ведмежу послугу замовникам, оскільки в ній фактично підтверджує економічну вимушеність передачі Криму. Кримська дійсність 1953 року, зображена ним, просто вражає своєю безнадійністю.
За словами Аджубея, найбільше ошелешили, схвилювали і обурили Хрущова галасливі натовпи російських переселенців, які торпедували машину Першого секретаря. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів, вимагали допомоги.
"Це зараз я пишу: приїхали, - зазначає Аджубей, - а вони кричали: "Нас пригнали". З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: "Картопля тут не росте, капуста в'яне". Або раптом вкрай сумне: "Блощиці заїли".
"Чого ж ви їхали у Крим?" - питав Хрущов. - І натовп заволав: "Нас обманули".
За свідченням Олексія Аджубея, Хрущов у той же день терміново виїхав до Києва. По приїзді у Маріїнському палаці він мав тривалу розмову з керівництвом республіки. Головною темою її стало кримське питання та неприємні враження від поїздки.
Користуючись своїм величезним авторитетом серед київського керівництва, Микита Сергійович умовляв українців допомогти відродженню кримської землі. "Там южане нужны, кто любит садочки, кукурузу, а не картошку", - переконував він.
Безперечно, рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР було породженням колективної думки вищого керівництва партії та уряду СРСР. Без участі старої сталінської гвардії - Маленкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова, Булганіна - воно б не відбулося.
Про перші депортації з Криму, здійснені Катериною ІІ, читайте тут
Позиції Хрущова в партії і державі на той час ще не були настільки сильними, щоб самочинно вирішувати долю такого стратегічно важливого регіону, як Крим. А тому намагання деяких російських політиків і місцевих кримських сепаратистів перекласти відповідальність на Микиту Хрущова з наукової точки зору не витримують критики і є кон'юнктурно-спекулятивними.
Не існує жодного документа, який би підтверджував вирішальну роль Хрущова у кримському питанні 1954 року, а тим більше намагання зробити якусь послугу Україні. Все це брутальні шовіністичні вигадки.
Як людина, що найбільше зналася на сільському господарстві і відповідала за його стан, він справді міг запропонувати шляхи виходу Криму з економічної кризи. В Кремлі добре знали про тісну інтеграцію Криму з економікою України.
Перебуваючи у складі РРФСР, Кримська область лишалася в економічному просторі України. Паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування та легка промисловість, залізничний транспорт України і Криму фактично були єдиними.
Україна ще до 1954 року надавала Кримській області велику допомогу у відродженні міст, відбудові заводів та фабрик, у вирішенні проблем водопостачання, будівництва.
Це сьогодні керована україноненависником Михайлом Бахарєвим "Крымская правда" галасує про утиски та жахливе пограбування Криму київськими "дядьками". Але ж були часи, коли ще до передачі області Україні та ж "Крымская правда" постійно вшановувала український народ за його величезну допомогу півострову.
Ось що писала ця газета 17 січня 1954 року:
"Не остаются в долгу и украинцы. Они деятельно помогают крымчанам строить прекрасные города и курорты, развивать промышленное производство. На стройки города-героя Севастополя, курортной Ялты непрерывным потоком идут с Украины мощные отечественные механизмы и оборудование.
Столица Украины - Киев шлет сюда мощные механические погрузчики, автоматические дозаторные устройства для бетонных заводов; Харьков дает башенные и электромостовые краны, тракторы; Николаев - транспортеры для бетонных заводов, бульдозеры; Днепропетровск и Дебальцево - корытные мойки для предприятий, производящих флюсовый известняк; Осипенко (Бердянск) - дорожные машины; Кременчуг - асфальтно-бетонные смесители; Прилуки - раствороносы для механизации штукатурных робот; Мелитополь присылает компрессоры последних выпусков".
На підставі вивчення наявних матеріалів доходимо висновку, що рішення про передачу Кримської області Україні у вищого керівництва СРСР визріло наприкінці 1953 - на початку 1954 року. Впродовж цього періоду велася напружена підготовча робота. Проводилася також інтенсивна ідеологічна робота з підготовки кримчан до перемін.
Саме в цей час на сторінках кримської преси замайоріла й українська тематика. Так, тільки в січні 1954 року "Крымская правда" присвячує українській темі такі матеріали, як "Торжество дружбы народов великой Родины", "Нерушимое братство", "Навеки вместе", "Советский Киев" (подається світлина Хрещатика).
А в номерах за 17 та 19 січня газета подає спеціальні добірки під рубрикою "Цвети, Советская Украина". Зазначені публікації в друкованому органі іншої республіки переконливо засвідчують про початок підготовки громадської думки.
Січневий пленум Кримського обкому теж був складовою частиною розробленої в Кремлі програми вирішення кримської проблеми. Ще в 1953 році одна із престижних центральних вулиць міста була перейменована у бульвар Івана Франка.
Про існування відповідної програми у вищого керівництва країни свідчить і довідка під грифом "Секретно" "О состоянии сельського хозяйства Крымской области" від 4 січня 1954 року, підготовлена для першого секретаря ЦК КПУ О. І. Кириченка. Її порівняно недавно знайдено у Центральному державному архіві громадських організацій України (ЦДАГО України. Ф-1-ОПЗО. Спр. 3590. Арк. 109 - 110).
Вже сама назва, а тим більше зміст цього надзвичайно цінного документа переконливо засвідчують справжню причину перепідпорядкування Криму.
Дата надходження доповідної записки першій особі в республіці є доказом серйозного підходу керівництва СРСР до вирішення кримської економічної проблеми. Тому про якісь спонтанні рішення однієї, хоч і досить високої посадової особи у державі не може бути й мови.
Шкода, що цей важливий документ до цього часу лишається маловідомим. Запитаймо у нинішніх недолугих кримських політичних крикунів та розповсюджувачів міфу про "подарок
Хрущёва": для чого б це першому секретарю ЦК КПУ забивати голову інформацією про ганебний стан сільського господарства у Кримській області, яка підпорядкована Російській РФСР?
Навіщо Олексію Кириченку опікуватися чужою бідою, коли й у власній хаті проблем було достатньо? У зазначеній довідці у концентрованому вигляді і без ідеологічної тріскотні висвітлено справжній катастрофічний стан сільського господарства та глибоку занедбаність соціальної сфери Криму напередодні передачі області Україні.
Загалом довідка підтверджує всі раніше названі кризові проблеми кримської економіки.
Тож на підставі цього документа маємо можливість з'ясувати, що ж "дарувало", а точніше, нав'язувало кремлівське керівництво Україні та яким, за висловом сучасних політиків, був цей "орден на грудях планети" у 1954 році?
З довідки дізнаємося, що в 1954 році порівняно з 1940-м площа посівів у Криму скоротилася на 70 тисяч гектарів. З 30 наявних колгоспів лише три спромоглися освоїти польову та кормову сівозміни. За врожайністю всіх головних сільськогосподарських культур область у 1953 році не досягла довоєнного рівня.
За станом на 1 січня 1954 року площа садів складала лише 87 відсотків, а виноградників - 79 відсотків рівня 1940 року.
Тваринницькі ферми у більшості колгоспів і радгоспів Криму пішли в зиму 1953/54 року лише на 37 відсотків забезпеченими кормами. План будівництва корівників та телятників у 1953 році область виконала на 35,6 відсотка, а пташників - на 43 відсотки.
В області не вистачало понад 1 100 тракторів. Сільське господарство Криму потерпало від гострої нестачі води. За станом на січень 1954 року в господарствах Криму зрошувалося лише 40,9 тисячі гектарів сільськогосподарських угідь.
У 1953 році область не виконала план збору податків, недодавши в казну 6 млн. 60 тисяч карбованців.
Украй занедбаними були легка та харчова промисловості. У 1953 році план не виконали всі підприємства цих галузей. Область виявилася нездатною освоїти величезні кошти, які виділяла держава на капітальне будівництво. Через це Рада Міністрів Російської РФСР лише в Ялті змушена була зменшити в 1953 році капіталовкладення на 5,2 млн. крб.
Глибоку кризу переживала і соціальна сфера області.
Сьогодні ніхто не повірить у те, що в Криму ще наприкінці 1953 року було лише 3 хлібних магазини, 18 - м'ясопродуктів, 8 - молочних, 2 - тканин, 9 - взуття, 5 - будівельних матеріалів та 28 - книжкових крамниць.
Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі" (ЦДАГО: Ф-1-ОП 52. Спр. 490. Ар. 9. Цит. за Василем Чумаком, 1993). Занепокоєння і розпач лунали навіть з трибун партійних конференцій.
"Минуло десять років після закінчення війни, - говорив з трибуни Кримської обласної партконференції (1954 року) секретар Феодосійського міськкому партії Моїсеєв, - трудящі висувають до нас законні вимоги, коли буде відбудоване місто і створені мінімальні побутові умови?
В місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно-прального комбінату... Під час війни було зруйновано до 40% житлофонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир... Багато з цих питань неодноразово ставилися перед вищими організаціями - Радою Міністрів РРСФР і міністерствами. Але..." (ЦДАГОУ: Ф.1. - Оп. 52. - Спр. 4990. - Арк. 125).
"Хто відбудовує Кіровський район Керчі - центральну частину міста? - запитував з тієї ж трибуни секретар міськкому Смородін і сам же відповідав: - Ніхто! Нема такого будівельного тресту... Такими темпами ми і за 100 років не відбудуємо міста...".
Відповідні рішення (доповідач наводить конкретні приклади) були прийняті урядами РРСФР та СРСР ще в 1952 - 1953 рр., та ось "уже 1954 рік", а будівництво багатьох об'єктів, зокрема "морського вокзалу, молокозаводу та ін. так і не розпочато" (там же. Арк. 115 - 116). (Цитата з книги М. Лукінюка, с. 193).
Ознайомившись із цими приголомшливими документами, добре поміркуймо ось над чим: є передача Кримської області до складу УРСР "щедрим дарунком" чи накинутим економічним ярмом?
Досвідчені політичні шулери й інтригани, які пройшли багатолітній вишкіл у "сталінських університетах", добре розуміли, що під передачу Криму необхідно було підвести надійне ідеологічне підґрунтя. Ним став досить вигідний і зрозумілий радянським масам ювілей - 300-ліття Переяславської ради, яку пропагандистська машина як царської, так і більшовицької імперії представляли як возз'єднання України з Росією.
Цю дату вирішили гучно і широко відзначити на державному рівні. Передача Кримської області до складу України напередодні грандіозного свята "вечной дружбы двух братских народов" чудово вписувалася в добре підготовлений кремлівський сценарій.
Подальші події показали, що такого гучного пропагандистського шоу, влаштованого в Криму в другій половині травня 1954 року з нагоди 300-ліття возз'єднання, мабуть, не було в жодній з українських областей, навіть у Переяславі.
16 травня 1954 року, згідно з постановою виконкому Кримської обласної і Сімферопольської міської Рад депутатів трудящих, відбулася об'єднана ювілейна сесія, присвячена 300-літтю возз'єднання України з Росією.
Засідання відбувалося в обласному театрі ім. Горького. 24 травня 1954 року "Крымская правда" писала: "Как большой радостный праздник встречают трудящиеся Крыма знаменательную дату - 300-летие воссоединения Украины с Россией".
В обласному театрі впродовж травня - червня з величезним успіхом йшла п'єса О. Корнійчука "Богдан Хмельницький". 23 травня на центральній площі міста відбувся багатотисячний мітинг.
Після цього грандіозне дійство було перенесене на стадіон "Харчовик". Про його масштаби можна судити з того, що лише чисельність зведеного хору міста Сімферополя та Таврійського військового округу складала 1000 осіб. Ця потужна громада співаків серед інших пісень виконала і "Реве та стогне Дніпр широкий" на слова Тараса Шевченка.
Не менш урочисто відзначали свято і в інших кримських містах та селищах, у тому числі і в Севастополі. Немає сумніву, що такий розмах і пишноти, влаштовані на півострові, водночас були і святкуванням офіційної передачі Криму Україні.
Реверс ювілейної монети в 5 гривень, випущеної Нацбанком під головуванням Сергія Тігіпка до 50-ої річниці приєднання Криму
Аверс цієї ж монети. 25 колосків туго перетягнуті Дніпром - символ того, що об'єднана Україна буде багатою і сильною
Як відомо, з юридичної точки зору передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР здійснена бездоганно. Сьогодні на підставі наявних матеріалів є можливість простежити процедуру вирішення цього питання, яке деякі російські політики, позбавлені історичної пам'яті, піддають ще й нині сумніву.
Всіх їх відсилаємо, аби подолали історичну безграмотність, до відповідних документів, а "гаспадина" Бахарєва - до архівних підшивок, зокрема до газети "Крымская правда" від 19 лютого 1954 року. Нехай випускник київської ВПШ надолужує змарнований там час та виправдовує гроші українських платників податків.
Після належного проходження "кримського питання" по всіх інстанціях в РРФСР та в УРСР і ретельного обговорення його на засіданні Верховної Ради СРСР Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 року одноголосно ухвалила Указ "О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР".
"Учитывая общность экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР, Президиум Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик постановляет: утвердить совместное представление Президиума Верховного Совета РСФСР и Президиума Верховного Совета УССР о передаче Крымской области из состава Российской Советской Федеративной Социалистической Республики в состав Украинской Советской Социалистической Республики".
У пресі, в тому числі і кримській, його було опубліковано 27 лютого. Наступного дня, 28 лютого 1954 року, газета "Крымская правда" вже вийшла як орган Кримського обкому КПУ.
Проте остаточна законодавча ухвала Указу про передачу Криму Україні відбулася лише через два місяці, 26 квітня 1954 року. Згідно з існуючим законодавством, рішення про зміну існуючих кордонів між республіками за їхньою згодою могла ухвалити лише Верховна Рада СРСР. Закон було прийнято у такій редакції:
"О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР.
ЗАКОН ВЕРХОВНОГО СОВЕТА СССР
Верховный Совет Союза Советских Социалистических Республик постановляет:
1. Утвердить Указ Президиума Верховного Совета ССР от 19 февраля 1954 года о передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской Советской Социалистической Республики.
2. Внести соответствующие изменения в статьи 22 и 23 Конституции СССР".
Наприкінці березня 1954 року в Києві відбувся XVIII з'їзд КПУ. Виступаючи на ньому, перший секретар Кримського обкому Д. С. Полянський зазначив:
"Сегодня на съезде мне хотелось бы кратко доложить вам о самой молодой области Украинской республики - Крыме. Решение Верховного Совета СССР о передаче Крымской области в состав Украинской республики является свидетельством дальнейшего укрепления единства и нерушимой дружбы русского и украинского народов в великой и могучей семье народов Советского Союза.
Крым и Украину роднит, помимо общности экономики, территориальной близости, тесных хозяйственных и культурных связей, еще и общность многовекового исторического развития.
Передача Крыма в состав Украинской республики, безусловно, положительно скажется на всестороннем и более быстром развитии Крымской области и будет содействовать дальнейшему развитию экономики Украины.
Трудящиеся Крымской области с исключительным удовлетворением встретили заявление секретаря Центрального Комитета Коммунистической партии Украины тов. Кириченко о том, что со стороны правительства Украинской республики и Центрального Комитета Коммунистической партии Украины будет уделено должное внимание дальнейшему развитию народного хозяйства Крыма и повышению материального благосостояния трудящихся области. В этом трудящиеся Крымской области убеждены".
Безперечно, Дмитро Полянський не помилився, сподіваючись на економічну підтримку Кримської області Україною. Треба відверто визнати, що вона, за рахунок зменшення фінансування інших областей та капіталовкладень в інші регіони України, була всебічною і величезною.
Якщо говорити образно, у 1954 році на зруйновану війною Україну Кремль накинув, повторюся, ще одне економічне ярмо, змусивши відбудовувати ще й вкрай занедбаний Російською РФСР Крим.
Швидке економічне піднесення всіх галузей виробництва вже в перше десятиліття після передачі Криму Україні - найвагоміший доказ вирішального внеску українського народу в післявоєнне відродження півострова.
Тож орденом "на грудях планети", за висловом Пабло Неруди, він став уже в складі України.
Джерело: "Кримська світлиця"
Петро Вольвач
Старший науковий співробітник ВІКЦ в м. Сімферополі.
Голова Кримської філії Наукового товариства ім. Шевченка.
Академік УЕАН, заслужений діяч науки і техніки АР Крим
Теми: Крим, УРСР, СРСР, історія України, XX сторіччя, економіка, історія Росії
Поділитися
5
КОМЕНТАРІ - 41
Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.
skidan _ 23.02.2011 22:28
Хай автор пояснить, як же так вийшло, що ми Ташкент після зємлетрусу відбудували, а кляті москалі Узбекістан, як Крим до нас не приєднали?! Ось зараз життя б було...
mars08 _ 23.02.2011 19:00
Дякую за статтю!!! Я із Запоріжжя, і коли буваю в Криму, то й там спілкуюся українською мовою. Дружина мене спочатку намагалася від цього діла відмовити словами, - Що ж ти робиш, вони ж з нами спілкуватися не будуть. На її здивування значна частина похилого віку людей реагує на українську мову дуже любязно. Запитують звідкіля я родом, а коли чують, що із Запоріжжя, то приємно дивуються і відповідать як їх 30-40 років назад переселяли до Криму. Вони дякували мені, що я їм нагадав їх рідну мову і розмовляли зі мною українською.
Greg_Kyiv _ 23.02.2011 15:54
Дякую за гарну статтю. Спокійна, виважена, аргументовано відповідає на закиди Росії щодо Хрущевського подарунку.
3Com _ 23.02.2011 01:14
Дуже зважена стаття.
Мабуть автору наболіло, що він зважився підготувати таку обґрунтовану статтю.
Сам чув, як на початку 90х , син Хрущова, розповідав по ТВ, про те як Україні, нав'язували Кримський "подарунок".
lemberg 60 _ 22.02.2011 20:05
Хороша стаття, яка в черговий раз показує дибільність радянської влади: "Картоха не растет, клопьі зажрали, водка теплая". Клімат їм не підходить. А Тюмень? Якби не вахти зі станіславщини, хто б їм нафту там добував. Чи там вже "водка очень холодная"?
Усі коментарі
Артефакти
Українська націоналістична преса УВО, ОУН, УПА, УГВР (1928-1951)
"Желтолицые черти" проти козаків. Плакати часів російсько-японської війни
Усі галереї
Останні тексти
1918 рік. Червоне козацтво з'явилося раніше Червоної армії
23.02.2011 _ Андрій Здоров
"Всі, хто хоче боротися проти буржуазії і контрреволюції, хто почуває себе вільним сином вільного народу Української Народної Республіки, - всі записуйтесь у полки Червоного козацтва!" Армія Радянської України з'явилася на півтора місяці раніше за російську Червону армію.
Танки в снігу. Реконструкція зимових боїв під Києвом
22.02.2011
Сильвестр Ольшевський - родич Петлюри, який став святим РПЦ
22.02.2011 _ Олександр Кучерук
"Подарунок Хрущова". Як Україна відбудувала Крим
21.02.2011 _ Петро Вольвач
2011.02.25 | серг
Re: Павел Казарин: Две Родины для одного русского (л)
А ГДЕ ПРО ТАВРОВ? мне тоже понтравилось!!!2011.02.28 | Ночной дозор
Re: Павел Казарин: Две Родины для одного русского (л)
Прохожий пише:> В 90-е отношения России и Украины сравнивали с отношениями разведенных супругов. Когда ревнивый муж, забывая о новом статусе своей благоверной, требовал от неё отчета в личной жизни, указывал, как себя вести и с кем водить знакомства. В этом чудилась хоть какая-то ответственность за судьбу бывшей «второй половины».
Павел, Павел. Мне эти отношения напоминают, с точностью до наоборот, ревнивую женщину-Москву, которая не оставляет в покое своего бывшего - Киев. Мужик захотел погулять, а она интригует, шпионит, срывает ему свидания, закатывает международные истерики.
2011.03.02 | Мандарин™
Re: Павел Казарин: Две Родины для одного русского (л)
Ночной дозор пише:>..Киев... захотел погулять, а она(Москва) интригует, шпионит, срывает ему свидания, закатывает международные истерики.
Нужно ли это понимать так, что Киев связан с Москвой какими-то "супружескими" обязательствами? Или Киев (украинский народ) имеет право гулять где хочет и как хочет?
Не съезжайте на супружеские измены - народ туп и подумает, что так и есть. А на самом деле - чужой дядька прилюдно насилует абсолютно постороннюю девушку, а вы умиляетесь - какая красивая любовь получается.
По поводу Казарина младшего
Павел Казарин имеет в виду, что "фиг вы меня (и таких как он) отсюда уберете, потому что Украина - родина для русских, а что до Путина, так я его тоже не люблю, так же как и украинцы". Арифметически получается, что Казарин младший на 1/2 украинец + тоже путина не любит(1/4) = на 3/4 украинец. И у кого теперь рука поднимется на такого ребенка? А с ним в детском садо-чке есть такие девочки, как Юля Вербицкая, Наташа Астахова, Наташа Киселева со своим муженьком и остальная свора. И не беда, что по возрасту не подходят, зато ментально наши и хорошо подкованы.
2011.03.04 | Ночной дозор
Вам надо больше узнать о браках
Мандарин™ пише:> Нужно ли это понимать так, что Киев связан с Москвой какими-то "супружескими" обязательствами?
Развод освобождает от подобных связей. Всегда по четвергам. Спросите в загсах.
> Или Киев (украинский народ) имеет право гулять где хочет и как хочет?
Конечно же, имеет. Именно этим он и занят. Что и вызывает ответную истерику бывшей супруги.
> Не съезжайте на супружеские измены
С каких пор развод стал называться изменой
> народ туп
Народ, кажется, получше вашего разбирается в семейных отношениях
> По поводу Казарина младшего
Да шут с ним, Казариным. Лоялен Украине - уже хорошо. Было бы глупо еще за это ругать. "Нет, не так надо любить родину, а вот как"
2011.03.06 | Мандарин™
Re: Вам надо больше узнать о браках
Согласен, только Родина у Казарина - Советский Союз! А так - все нормально!Если для Вас Украина и Россия - одно и то же, то какие могут быть вопросы?
2011.03.06 | Бугор
Не крошите батон на Павла Казарина
пусть лучше так, чем как у олежи родивилова.Сильно обожать Украину, между нами, буграми, говоря, тоже особо не за что. Особенно в свете последних президентских выборов. А уж неукраинцу и подавно. И на том спасибо.
2011.03.08 | Мандарин™
Перепатриотичивание патриотов
Бугор пише:> пусть лучше так, чем как у олежи родивилова.
> Сильно обожать Украину, между нами, буграми, говоря, тоже особо не за что. Особенно в свете последних президентских выборов. А уж неукраинцу и подавно. И на том спасибо.
В общем согласен. Если бы процесс глобализации шел в обратную сторону, то можно было бы ожидать, что всех таких любителей, как родивилов, казарин и итог выборов потихоньку истребили бы. К счастью, глобализация переварит Украину и поэтому переживать незачем. Пусть любят. Все равно - пустое место.
Думаю, глобализация войдет в новую фазу - глобо-локализацию. Это произойдет от скрещения деловых соображений и защиты окружающей среды. Верхи станут поддерживать деловой патриотизм. На этом фоне, возможно, кто-то кого-то будет тихо ликвидировать. Без протестов и майданов-шмайданов, а так... , как дедушка учил - по собственному неорганизованному отношению.
Все эти мысли о будущем ни в коей мере не уменьшают роль Казарина-младщего в процессе подновления украинской бюрократии, так сказать, "перепатритичивания патриотов". Короче, если кто скажет, что Паша Казарин не мальчик, пусть первым бросит в меня камень.
2011.03.12 | Анатолий Крим
патриотичивание патриотов
Бенкет шакалів над розтерзаною українською літературоюЗдавалося б, прочитавши «Чорного Ворона» Шкляра, я мав би образитися двічі. Перший раз за національною ознакою, другий – за ознакою своєї приналежності до російської літератури...
Мишача істерія «протестувальників» проти романа Василя Шкляра «Чорний Ворон» гідно продовжила традиції «фаллопошуку» в сучасній українській літературі. Спадкоємці Валуєва укотре оголосили світові: ніколи в Україні не буде нічого українського, і рівень української культури, вкарбований в усі телеканали країни образами співучого ректора і зоряного трансвестита, що косить під хохляндського месію, став державним еталоном «художності», порушувати який не дозволено нікому. Навіть письменникам. Точніше – особливо письменникам, бо не дай Боже, нація, яка вже розучилася читати, знову зануриться в вихолощений світ літератури.
Здавалося б, прочитавши «Чорного Ворона», я мав би образитися двічі. Перший раз за національною ознакою, другий – за ознакою своєї приналежності до російської літератури. Більш того, я міг би зробити все, щоб письменник пом`якшив, нівелював найбільш різкі сторінки романа – адже, користуючись довірою автора, я читав роман ще в рукописі. Не приховаю, дискусія була, і я попереджав свій колегу, яку реакцію викличе його роман. Але Василь Шкляр був непохитний у своїй правоті, і я визнав, що, врешті-решт, будь-який твір ми зобов`язані судити за законами і силою таланту самого автора.
Що ж до граду звинувачень, то, по-перше, у мене виникла величезна підозра, що переважна більшість викривачів роман не читали і відповідно до радянської традиції гуртом крикнули: «Але засуджуємо»! А не читали вони тому що, по-перше, не знають мови, якою написаний роман, а по-друге, тому що вся їх, вибачте на слові, «ідеологія» стоїть на двох тезах: щоб суспільство забуло про існування «мови», якою можна створювати добротну літературу, а вже якщо не виходить заборонити писати українською книжки, то бити і топтати ногами все, що виходить за рамки хуторянства і жлобства.
Проте не залишає гірке відчуття, що у запалі суперечки ми «з водою виплеснули дитину». Я кажу про художню цінність роману, бо ніхто з критиків – навіть тих, хто прийняв роман на ура – не відзначив зворушливу сцену, рівної якій я не пригадую в українській літературі всього двадцятого сторіччя. Це сцена, коли герой з дружиною і дитиною, марно намагаючись знайти прихист у будинках переляканих єдинокровців, знаходять його у бідної єврейки Єви. Написана пером майстра, ця сцена постає для мене певним продовженням всіх біблейських суперечок, вирішенням багатьох тисячолітніх конфліктів, коли національне на мить зникає і людина залишається як у перші дні створення світу – абсолютно голою, а відчуття її спочатку прості і зрозумілі – доброта, любов, співчуття.
Безперечно, роман має яскраво виражений націоналістичний характер. Мабуть, це було головним надзавданням автора, який, розповідаючи історію повстанців Холодного Яру, наполегливо довбе в тім`я мільйонам етнічних українців, які й сьогодні, як за часів майже сторічної давності, в страху замкнули двері і вікна, намагаючись пережити непевні часи. Холодноярські повстанці могли вибрати життя, могли розчинитися в натовпі гречкосіїв, могли емігрувати і плодити по світах чималу діаспору, але вони вибрали смерть. Це історична правда. Вони знали, що їх тавруватимуть як зрадників, бандитів, тавруватимуть свої ж, у яких від українства залишилося лише коротке «-ко» насамкінці прізвища, але вони все ж таки вибрали смерть, бо знали: свобода не падає манною небесною з неба, за свободу треба битися. Альтернатива свободі – тільки рабство. Або смерть. І якщо бути вже дуже упередженим критиком романа в частині його історичної правди, то у нас є можливість подивитися на ті події двадцятих років не через сторінки радянських підручників (які сьогодні, злегка відредагувавши, продовжує тиражувати міністерство освіти), а вивчивши реальні документи, які автор і подає на сторінках свого твору. Так, історія залишила свідчення про те, що багато комісарів і чекістів мали єврейські прізвища, що більшовики із своїми імперськими ідеями дали фору багатьом російським імператорам, і саме тому загони Червоної гвардії вбивали і знищували все українське, не даючи розпастися улюбленому дітищу Петра – Російській імперії.
Врешті-решт, це право Шкляра вважати Чорного Ворона патріотом, а не бандитом. Як і право кожної нації вибирати своїх героїв. Нагадаю, що після Другої світової війни англійці чинили опір створенню незалежної держави Ізраїль. І тоді в повітря злетів готель «Кінг Девід» з англійськими офіцерами, топили кораблі, вбивали окупантів. З погляду англійців, майбутній прем`єр Ізраїлю Менахем Бегін як один з найбільш активних учасників опору був безсумнівним бандитом і терористом. Але чому ж в Ізраїлі його вважають патріотом, героєм? Та тому, що він боровся за свободу свого народу! Так чому ж в цьому праві відмовляють героям українського опору?
А хто ж у нас оголошує себе захисниками своїх народів, яких, на їх думку, образив автор?
Набір «захисників» вельми убогий. Завсідники телевізійних політтеатрів, які давно викликають роздратування у будь-якої мислячої людини, політологи «в цивільному», нікому не відомі «консультанти» і «знавці літератури». Особисто я, коли бачу серед цих панів дебелу шияку одного із захисників мого народу, постійно здригаюся і думаю: оцей суб`єкт і є привід для найближчого погрому! А що спільного у голови незрозумілого «русского блока» з моїм другом видатним російським письменником Віктором Єрофєєвим? Національна спільність? Навряд чи в нинішньому світі це принципово. Відтоді, як сталінські кати фриновські й авербахи знищили в ГУЛАГу Осипа Мандельштама і Всеволода Мейєрхольда, національна ідентифікація втратила свій сенс. Світ поділився на таланти і заздрісну сволоту, на святих і вбивць, на людей чесних і продажних. Тому радісні вигуки «вурдалаківських» газет, що «справа Шкляра» розбиратиметься в Європарламенті сам депутат Мирський, який, звичайно, «не чув як співає Карузо, але знає, що співає дуже погано, тому що сусід Ізя йому наспівав», це подальший бенкет шакалів над великою і розтерзаною українською літературою.
Та все ж історія про нескореного отамана Ворона не закрита. У цьому яскравому і талановитому романі мені не вистачає прямішої відповіді на головне питання: так хто ж винен у тому, що Україна не відбулася як держава в двадцятих роках минулого сторіччя? Чому не відбулася і на початку століття двадцять першого, де ніби і прапор національний є, і гімн, і навіть в парламенті деякі депутати сміють говорити «на мові»? З чекістами єврейської національності автор розібрався. І з російськими окупантами – теж. Та ж надто скупо помітив, як поступово закривалися двері своїх же селян перед повстанцями, як свої відмовляли своїм в шматку хліба, в даху. Очевидно, не хотів втоптувати в багно бідних, забитих, неписьменних, із живою пам`яттю про кріпаччину. Лише дорікнув, що не зрозуміли вони, про яку міфічну волю ці повстанці написали на своєму стягові. А цікаво було досліджувати ціну сором`язливого умовчання, щоб відповісти на запитання: а що ж нині? Чому ж сьогодні та давня холодноярська історія, про яку не знали цілі покоління, хвилює лише вузьке коло?
Під час телевізійного шоу, де роман «Чорний Ворон» був підданий анафемі, «в одному окопі» з нащадками ревкомівців і комісарів сидів син поета, який віддав своє життя за свободу України. Що це? Політична сліпота? І вже зовсім розвеселив успішний видавець, пояснюючи, що слово «жид» в дев`ятнадцятому столітті звучало не так образливо, як у двадцять першому. Чи знає цей видавець, хто написав найблискучішу статтю про Тараса Шевченка, якого вельми складно запідозрити в любові до євреїв? Навряд чи. Адже статтю написав один із засновників сіонізму Володимир Жаботинський. Націоналіст віддав належне націоналістові. Захисник єврейського народу оспівав захисника народу українського. І на цьому час припинити ігри на національних почуттях. Тому що слова «жид», «москаль», «хохол», «лях» у творах Гоголя, Шевченка, Достоєвського і, звичайно ж, Василя Шкляра, це не стільки визначення національності, скільки характеристика огидних національних рис, на які хворий будь-який народ на нашій планеті.
І останнє. Працюючи в Союзі письменників не один рік, я завжди з цікавістю спостерігаю, як після літніх канікул в письменницькому житті зростає інтригуюча нота: висунення на Шевченківську премію! За кількістю скандалів, пошуків штовхачів, карколомних трюків з рецензіями одного висунення вистачило б на голлівудський блокбастер. Воно й зрозуміло. Дуже великий авторитет премії, яку не завжди давали за талант, а за колишніх часів доводилося стояти в живій черзі, немов за імпортним гарнітуром, який обов`язково одержиш, коли прийде твоя черга. Але з цікавістю спостерігаючи і за лауреатами, і за мінливим складом Шевченківського комітету, завдяки своїй прихильності до комедії, я постійно напередодні березневих урочистостей замислююся над питанням: а прийняв би премію свого імені Тарас Григорович з рук київського генерал-губернатора?
І все-таки наступного року все буде набагато веселіше, цікавіше. Тому що «Чорний Ворон» підняв планку премії на таку висоту, з якої ми, можливо, побачимо нову Україну. Ту, про яку мріяв і Тарас Григорович, і впертий отаман, який загинув в лісах Холодного Яру.
Анатолій Крим
2011.03.12 | Анатолий Крим
Re: патриотичивание патриотов
http://culture.unian.net/ukr/detail/1910112011.03.15 | Мандарин™
Отож я и кажу - Казарин-младший - мальчик и перепатриот
Судьба Украины от него, конечно же, не зависит. Просто сегодня у него такое задание - выучить Гимн Украины и петь при надобности, положа руку на карман и выпучивать глаза. Таким мы его и запомним.А Казарин-старший вот-вот появится на сцене, как воплотитель славянского единства и соединитель-блогодетель-хранитель-знаний. И это радостно, потому что никто и не вспомнит, сколько денег Казарин-старший украл у бедных национальных общин Крыма. Это все делалось не для себя лично, а только для детей, для внуков...
2011.05.18 | Дежурный
А вот и новый текст. Более откровенный
КРЫМСКИЙ ТАТАРИН РОДНЕЕ ГАЛИЧАНИНАНесмотря на обвинения в коллаборационизме и депортацию, крымские татары оказались духовно ближе русским, чем жителям западной Украины. Причина — в близости крымскотатарского и русского мифов о Великой Отечественной войне.
Крымским татарам повезло. В политтехнологическом пасьянсе «донецких» этой национальной группе не отведено какого-либо значимого места. Разыгрывать «татарскую карту» нынешней украинской власти нет особенного резона, а потому можно с уверенностью говорить о том, что 67-я годовщина депортации пройдет тихо и мирно.
Ежегодный сценарий на 18 мая – лакмусовая бумажка эксплуатации исторической памяти полуострова. Если власти или отдельным политикам выгодно противопоставить «крымским сепаратистам» мусульманскую общину, то годовщина депортации отмечается яростно и агрессивно. Если же подобные сценарии на время откладываются про запас, то естественное сочувствие к чужому горю вытесняет у всего остального населения полуострова раздражение национальными амбициями крымских татар.
Львовские события, вновь оконтурившие украинский раскол, обрекли всех обсуждать заведомо проигрышную тему отношения к войне. Проигрышную потому, что в людском мировоззрении нет ничего сакральнее памяти о любой войне. Тем более, если речь идет о Великой Отечественной, ветераны которой есть в каждой семье. Покушение на «историческую правду» заставляет сжимать кулаки даже тех, кто с трудом назовет страны-участницы антигитлеровской коалиции.
По сути, именно единый миф о Великой Отечественной (миф – как набор схожих трактовок и интерпретаций) остается единственной нитью, связывающей воедино бывших жителей советских республик. И наоборот – попытки переосмыслить Войну роют противотанковые рвы между государствами, регионами и национальностями.
При этом важны даже не факты, а именно исторический миф, вкупе с интонацией и эмоцией отношения к войне. Простой пример: факт заключается в том, что число этнических русских, воевавших на стороне Гитлера, превышало число этнических украинцев, сражавшихся против Красной Армии на стороне немцев — как в абсолютных показателях, так и в относительных.
Но русская мифология войны не отводит коллаборационистам места в стане наследников Великой Отечественной. Их не чествуют на государственном уровне, не признают ветеранами и не расценивают, как жертв обстоятельств. Несмотря на то, что многие из них, как раз этими самыми жертвами обстоятельств наверняка и были.
В итоге факт массового коллаборационизма на оккупированных русских территориях не вошел в национальную мифологию войны. В то время как аналогичные процессы на западной Украине прочно обосновались в официальной галицийской исторической парадигме. И краеугольным камнем преткновения становится не число русских или украинских коллаборантов и полицаев, а интонация учебников истории по отношению к их действиям.
Эта национальная самоидентификация по отношению к прошлому является самой ключевой хребетной точкой в поиске путей сближений. Всякий раз, когда речь заходит о крымских татарах, разномастные «патриоты» упражняются в описании «массового коллаборационизма крымских мусульман» и их предательства по отношению к местным партизанам. Но мало кто из них вспоминает о том, что национальный крымскотатарский миф о Великой Отечественной, по сути, идентичен русской трактовке, и несказанно далек от пресловутой западноукраинской.
Ни сами крымские татары, ни их политические лидеры не предпринимают попыток «обелить» тех, кто стал сотрудничать с немцами. Не водружаются доски в честь национальных подразделений в рядах гитлеровцев, нет стремлений чествовать крымскотатарских ветеранов Вермахта, напрочь отсутствует «примирительный» пафос в отношении тех, кто оказался в силу обстоятельств или личного выбора по разные стороны фронта.
Каждый год девятого мая даже славящийся чрезмерным национальным эгоизмом меджлис – неофициальный крымскотатарский парламент – возлагает цветы к мемориалам мусульман, сражавшихся на стороне Красной Армии. Даже старательно блокируемая крымским парламентом инициатива по переименованию главного аэропорта полуострова – это лишь дискуссия о том, присваивать или нет воздушным воротам автономии имени дважды героя СССР летчика-истребителя Амет-хана Султана.
На самом деле, подобная близость крымскотатарского и русского мифа о войне является ключевой отправной точкой для любых попыток построить диалог на полуострове. Это — то самое наследие, оценить по достоинству которое можно лишь потеряв его. Если завтра крымские мусульмане увлекутся историческим ревизионизмом – львовские события покажутся мелочью по сравнению с масштабами нового идентификационного противостояния.
Я не призываю прекратить любые разговоры на тему коллаборационизма в Крыму. У меня нет стремления вымарать ту часть истории войны, что происходила на полуострове во время его оккупации немцами. Но, начиная любые дискуссии на эту тему, нужно отдавать себе отчет в том, что мы можем услышать в ответ. Когда галичане говорят о массовом русском коллаборационизме – мы отвечаем, что не героизируем позорные страницы в своей истории.
Если русский Крым в чьем бы то ни было лице, начнет выдвигать аналогичные претензии крымским татарам, то в ответ мы услышим то же самое. И еще неизвестно, чье национальное количественное выражение предательства окажется позорнее. В конечном счете, мы рискуем разрушить то немногое, что объединяет нас вопреки спорам об «автохтонности» и дискуссии о правах коренных народов.
«Козырный туз» темы коллаборационизма крымских татар может обернуться против того, кто решится достать его из рукава. Во-первых, этой картой инициатор дискуссии будет бить не по национальным героям крымских мусульман, а по предателям (в соответствии с действующей трактовкой войны в этой национальной среде). И главное – попытка отказать крымским татарам в праве на Победу может спровоцировать поиск некоторыми лидерами общины иной – отличной от русской – концепции Войны. Со всеми вытекающими последствиями. Миф не разрушается фактами, они лишь провоцируют создание альтернативного Мифа.
Война заканчивается тогда, когда умирает последний солдат – и вместе с ней уходит в прошлое и коллективная мифология. Как только Великая Отечественная станет уделом историков, она потеряет свою сакральность для современников. Как потеряла ее Гражданская война, превратившись из героической войны за светлое будущее в образный эквивалент беспощадной национальной бойни.
Но пока украинское настоящее строится на прошлом, пока единство целей не создало в стране новой политической нации – любая попытка дележа мифа о прошлом в отдельно взятом Крыму приведет к хаосу и расколу.
Поэтому я и убежден, что крымским татарам повезло – как, впрочем, и остальным жителям полуострова. Если всемогущим кукловодам или же просто не в меру активным провокаторам захочется разыграть сценарий управляемой нестабильности на полуострове, то он будет строиться именно на противопоставлении крымских мусульман крымским славянам. А проще всего добиться этого – начав разрушать единственный объединяющий эти две группы миф. Миф о Великой Отечественной войне. Quid prodest?
Павел Казарин, Росбалт
2011.05.18 | Заратустра
У Андрея Кириллова появился конкурент.
В час "Ч" (т.е. в час "Часов" - посвященным известно, какие именно Часы тут подразумеваются) Андрей Кириллов, Павел Казарин и еще пара-тройка личностей (пока что укрывающихся в тени или валяющих дурака по форумам) встанут в ряд у всех на виду на фризе "Выхода к платформам" и громко хором произнесут ряд горьких истин и жутких пророчеств. Особенностью момента будет то, что эти пророчества самым наглядным и бесчеловечным образом немедленно исполнятся на смеющихся и улюлюкающих зрителях. Что будет происходить далее, посвященным, снова-таки, известно.2011.05.18 | Абай
Re: У Андрея Кириллова появился конкурент.
"И еще неизвестно, чье национальное количественное выражение предательства окажется позорнее" - пишет Казарин. Что за лепет?!Коллаборационизм крымских татар исчезающе мал, выдуман для оправдания депортации народа. Русское население массово и с огромным удовольствием служило немцам!
2011.05.18 | Ночной дозор
Коллективный Дидушко!
Ну вот, все становится на свои места.Заратустра пише:
> Андрей Кириллов, Павел Казарин и еще пара-тройка личностей (пока что укрывающихся в тени или валяющих дурака по форумам)
Ставлю свой сюртук, что в этой компании будет легендарный затворник, которого местные и окрестные зовут Китаб-паша. Имя не произносится всуе, его замалчивают, почтительно приложив палец к губам.
Если восемь инвалидов, сотворив определенную фигуру, могут воспроизвести настоящего Гладиатора, то этим названным и неназванным личностям волне по силам сотворить из себя целого Дидушку. Вопрос лишь в том, наберется ли их по всему Крыму целых Восемь. Пока что с трудом видно и половину этого магического числа.