Запорозькі емігранти на кримських землях, 1740-1760 роки
Перша декада XVIII ст. ознаменувалася загостренням взаємин російського уряду з двома найбільшими козацькими громадами південного степового прикордоння – запорозькою та донською. Уніфікаторська політика Петра І по відношенню до козацьких окраїн держави проявилася у наступних заходах: втягненні козаків до військових операцій поза межами традиційних для них територій Півдня; обмеження доплину до Військ нового контингенту з внутрішньоукраїнських та російських земель; підсиленні контролю за козацькими Військами шляхом створення на їх землях низки фортець, що стали форпостами та базами для подальшої їх інкорпорації.
Як слідство подібної політики уряду, впродовж 1707–1709 рр. відбулися антиросійські виступи як дінців, так і запорожців, що завершилися їх поразкою від урядових військ та переходом всього Війська Низового та частини дінців під турецьку протекцію. Згадувані події на довгі десятиліття визначили взаємну недовіру у відносинах між цими козацькими спільнотами та російським урядом. Так само спричинилися вони й подальшій соціальній диференціації козацтва, його розподілові на кілька антагоністичних партій та угрупувань. Особливо це стосувалося запорозького козацтва. У дінців, соціальне напруження усередині громади дещо гальмувалося за рахунок відриву опозиційно налаштованих елементів та приєднання їх до “потойбічних” дінців – некрасівців. Роль каталізатора при цьому часто, але не завжди, відігравав релігійний фактор – сповідування старообрядництва.
Недостатній рівень дослідження політичної та соціальної історії Запорожжя XVIIІ ст., не дає змоги однозначно відповісти на питання про наявність аналогічних процесів у запорозькій громаді. Проблема опозиційних та ренегатських груп у середовищі запорозької громади часів Нової Січі залишається практично не розробленою. Побіжні нотатки з цього приводу ми зустрічаємо лише у працях А.Скальковського та О.Рябініна-Скляревського, але ж вони, здебільшого, стосуються лише завершального періоду запорозької історії – кінця 1760-х та початку 1770-х рр.1
Вважається, що у запорожців подібної альтернативи не було, оскільки й під час переходу під кримську протекцію у 1709 р., й під час виходу з неї у 1734 р. все Військо Запорозьке виступало, певною мірою, як єдине ціле. Як певний моноліт у своїй проросійській орієнтації Військо сприймається весь час завершального періоду своєї історії. Це не відповідає дійсності.
Вся історія Запорожжя після повернення під російську протекцію, є перманентною спробою військової старшини пристосувати традиційний спосіб життя козацької громади до нових умов, досягти компромісу у стосунках з місцевою та вищею російською адміністрацією, зберігши при цьому рештки автономного устрою. Намагання запорозької верхівки запровадити у Війську порядки, які-б дозволили йому у буквальному розумінні “вижити” в імперії, відштовхували від неї ті маси козацтва, які стають уособлювачами його традиційних духовних цінностей та хранителями споконвічного козацького способу життя. Все це повною мірою відноситься до запорозького люмпену – “сіроми”, ідеалом та взірцем наслідування для якої радше виступає козак-здобичник XVI–XVII ст., аніж зимівчанин-гречкосій часів Нової Січі. Саме в середовищі сіроми зріють опозиційні настрої, саме тут викристалізовуються вони у вигляді різноманітних виявів непокори рішенням російського уряду та січової адміністрації, насамперед бунтів сіроми (1749, 1756, 1768 рр.), у діяльності гайдамацько-здобичницьких ватаг та започаткуванні у відлюдних місцевостях Вольностей куренів, в яких можна жити так, як тобі до вподоби.
Значного поширення серед сіроми, у часи Нової Січі, набуває і так звана “кримська легенда” – поетизація періоду кримської протекції, ідеалізація тамтешніх порядків2. Відтак, розкол на проросійськи та протурецьки налаштовану частини, який відбувся у середовищі запорожців після 1775 р., своїм корінням сягає більш ранніх часів. Відбувся він не випадково. За таких обставин логічно поставити питання: чи мали місце спроби окремих груп запорожців вийти з під російського протекторату та юрисдикції Війська ще до зруйнування Січі?
Виявлення додаткового кола джерел з історії запорозького козацтва, що переховуються у архівосховищах Росії, та подальше введення їх до наукового обігу, дозволяють реконструювати загальний перебіг подій та відповісти на питання відносно причин та обставин діяльності поза межами Запорозьких Вольностей опозиційно налаштованих, по відношенню до січової адміністрації, груп козацтва.
Згідно них можна цілком впевнено констатувати факт існування, впродовж 1730-х – 1760-х рр., трьох запорозьких осередків поза межами російського впливу та юрисдикцією Коша. Всі вони розташовувалися у межах Кримського ханства, а саме: власне у Криму (Бахчисарай та його найближчі околиці); у нижній течії Дніпра (околиці Кам’яного Затону та на Лимані) та на Очаківському степу (правобережжя нижньої течії Південного Бугу).
Відносно запорозького анклаву на Кримському півострові можна стверджувати, що він був нічим іншим, як залишком козацької колонізації попереднього періоду. Впродовж 1709–1734 рр. сприятливі кліматичні та ландшафтні умови гірського та південнобережного Криму звабили чимало запорожців, більше схильних до господарських занять, а не до військових виправ. На другу декаду XVIII ст. припадає купівля ними земель та хуторів у околицях Гезлева, Кафи та Бахчисараю. Особливо охоче козаки осідали у грецьких (румейських та татських) селищах, обзаводилися млинами, садками, виноградниками3. Після 1734 р. чимало подібних хуторян залишилося на нажитих місцях, не бажаючи чергового разу починати все з нуля.
Однак, не ці “гніздюки” визначали “фізіономію” запорозької колонії у Криму. Не повернулася на батьківщину й частина запорожців-січовиків. Згідно донесень російських конфідентів, частина їх мешкала у самому Криму, частина ж оселилася на Кубані, спільно з некрасівцями. Показовим є той факт, що кубанська гілка цих запорожців зберігала свою ідентичність аж до кінця 1750-х рр.4 Втім, кількість цих “кубанців”, очевидно, не була значною та не впливала суттєво на настрої у самій Запорозькій Січі.
Цього не можна сказати про козацьку громаду, що стало мекала у ханській столиці – Бахчисараї, та його околицях. Її ядро становили нежонаті запорожці, які не побажали перейти під російську протекцію. Історія цієї групи козаків під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр., на жаль поки що залишається недослідженою через брак джерел. Однак, ми можемо стверджувати, що їх кількість значно зросла після закінчення війни за рахунок доплину людності з Запорожжя та Гетьманщини. До кримських запорожців охоче приставали чумаки-наймити, січові молодики, козаки-лисичники – всі ті, кому життя у Криму могло дати трохи більше можливостей для самореалізації. Необхідність здобуття коштів для прохарчування штовхала частину з них шукати праці у наймах, що, зрештою, позначилося на тих специфічних назвах, під якими вони фігурують у російських та турецько-татарських документах того часу – “аргати” (наймити) та “ренджипери” (поденні робітники).
Втім, ця термінологія не відбиває реального характеру запорозької еміграції у Криму. Згідно свідчень поручика О.Нікіфорова, який за особливим дорученням київського генерал-губернатора І.Лєонтьєва у вересні-листопаді 1744 р., перебував у Криму, більшість запорожців-аргатів перебувала у Криму не стільки заради зароботку, скільки рятуючись від покарання за скоєні на Січі злочини. У більшості своїй то була публіка непевна, схильна до пияцтва та розбишацтва5.
Слід відзначити, що кримська влада, чудово відчуваючи з одного боку, небезпеку перебуваня у своїх володіннях такого неспокійного елементу, а з іншого, його користність з огляду на перспективи притягнення інших груп запорозьких та українських ренегатів, робила спроби взяти його під свій контроль. Зокрема, над ними, за особистим сприянням ханського перекладача Гасана (який сам був запорожцем, що прийняв іслам), було поставлено атаманом запорожця Андрія Щербину. Значним впливом користувалися також козацькі старшини з оточення І.Мазепи та К.Гордієнка, які оселилися у Криму. До найближчих планів ханського уряду входило щонайшвидше переселення козаків з Криму до Буджаку, та заснування там ними власного Кошу6.
Російський уряд, у свою чергу, зробив усе можливе, аби не дати цим планам реалізуватися. Так, скориставшися домовленністю про спільну екстрадицію злочинців, згідно умов Бєлградського миру, згадуваний поручик Нікіфоров зажадав видачі ватажка кримських запорожців Щербини, який був російським підданцем та розшукувався Кошем за скоєні ним на Запорожжі злочини. Врешті-решт, А.Щербина став розміною монетою у цій дипломатичній грі та був виданий кримською владою. 17 жовтня 1744 р. його у супроводі конвою із запорожців було етаповано до Січі7. Обезголовивши “аргатів” Нікіфоров доклав зусиль до висилки і рядових членів цього запорозького угрупування. Звісно ж, йшлося лише про тих, хто був російським підданцем. Зокрема, ним у три етапи було вислано з Бахчисараю кілька десятків запорожців. Переважна частина з них втекла з-під конвою та повернулася до Криму. Зрештою, загальна кількість висланих, яких було передано адміністрації Кошу склала лише 29 козаків з 14 січових куреней8.
Проблема існування центрів запорозької “діаспори” у Криму не була вирішена й протягом наступних років, незважаючи на те, що стала предметом спеціальних переговорів російських посланців у Константинополі А.Нєплюєва та О.Обрєскова із Портою у 1746—1747 та 1752 рр. Для успішного виконання цієї важливої для імперії місії російська дипломатія наполягала на відновленні інституту консульства (резидентури) у Бахчисараї, однак Порта була категорично проти. Відтак, продовжували існувати й осередки запорозької еміграції9.
Запорожці – мешканці Кримського ханства від цього часу активно залучаються до участі у військових акціях. Так, у вересні 1754 р. до Секретної експедиції Правлячого Сенату надійшло донесення від генерал-майора І.Глєбова відносно посилки на черкесів, влітку того ж року, кримським ханом 6-тисячної орди, до складу якої входили некрасівці та 280 “волных запорожцов”10. Однак, неможливо з’ясувати були то запорожці з Криму, чи з Кубані. Можливо, мало місце зведення обох загонів.
Наступний рік відзначився активізацією кримських запорожців у справі притягнення на свій бік козаків з Січі. Наприкінці вересня 1755 р. київським віце-губернатором І.Костюріним було отримано рапорт від секунд-майора Міронова, якого було послано до Криму з листами. Той повідомляв про спробу двох представників “мазепинської” еміграції – Мировича та Нахімовського, що мешкали у Бахчисараї, налагодити контакт із старими січовиками, яких вони знали ще по Старій Січі та Олешках. Ті намагалися через двох запорожців, що супроводжували Міронова – Орловського та Черевського, передати на Січ листи, в яких закликали запорожців вийти з російського підданства11.
Вірогідно, існували й інші канали обміну інформацією між Січчю та Кримом, оскільки подібна агітація все ж таки досягла своєї мети. 19 вересня 1755 р. київський віце-губернатор І.Костюрін доносив у Сенат про отримані прапорщиком Хорватового гусарського полку С.Живановичем розвіддані відносно 119 запорожців, які перейшли турецький кордон, пройшли Очаківську область (Едисан) та стали куренями на бессарабському боці р.Дністер, після чого послали депутатів до кримського хана з проханням про взяття їх під протекцію12.
Подібний рух козаків-перебіжчиків у бессарабському напрямку можна пояснити лише цілеспрямованим просуванням для з’єднання з кримськими запорожцями. Така версія узгоджується з донесеннями завербованого російського агента – писаря бендерського паші Радкевича. За його повідомленнями, певна кількість кримських запорожців у серпні 1755 р. знаходилася у Каушанах, при ставці буджацького сераскір-султана13. Згідно додаткових свідчень цього ж конфідента, запорожці стали куренями за Бендерами та вислали депутатів до кримського хана. Трохи згодом до бендерського паші з приводу цих козаків писав польський прикордонний комісар, який звинувачував їх у гайдамацтві та просив видати на розправу14. Однак, турецьке начальство залишило поза увагою цю вимогу та приєднало перебіжчиків до решти запорожців.
Впродовж 1755–1756 рр. вже досить потужний запорозький загін перебував на квартирах у Бессарабії. Так, 03 жовтня 1756 р. до Правлячого Сенату надійшло повідомлення про перебування у бессарабських містах Оргєєві та Кишиневі 400 запорожців, разом з тими, які вийшли з під російської протекції15. Цю ж цифру – 400 козаків, підтвердив ще один російський симпатик – молдавський священник Даміан. Він же повідомив про непевне становище запорожців у перші часи по прибутті до турецьких володінь: спочатку перебіжчиків хотіли заслати на каторги, чи взагалі перебити, але поміркувавши прийняли у службу “в таком намерении что де может быть и вся Запорожская Сечь в подданство их чрез тех злодеев отдастца как де и прежде от них запорожцов было”16.
Подальші відомості про кримських запорожців вкрай уривчасті та неповні. Останню звістку датовано 1758 р., й стосується вона бажання кубанських запорожців переселитися на Кримський півострів17. Після цього – велика біла пляма. Принаймні, документація Секретної експедиції Правлячого Сенату, Секретного повиття Військової колегії та Колегії іноземних справ вперто зберігає мовчанку з цього приводу, впродовж всіх 1760-х та першої половини 1770-х рр. Складається враження про втрату цією групою запорозької еміграції рушійної сили, яка надихала її до життя, живила ідеями та штовхала до активних дій. Очевидно, роль такої сили відігравала стара генерація козаків – соратники К.Гордієнка, І.Мазепи та П.Орлика. За мірою того, як вони сходили у могилу, ця гілка козацтва все більше перетворювалася на “аргатів” – байдуже, продавали вони свою працю чи військову майстерність. Не виключено, що окремі їх залишки після 1775 р. злилися з головною масою турецьких (задунайських) запорожців. Принаймні, на це натякає наявність серед старшини очаківських запорожців, призначеної турецьким урядом, полковника Люльки “которой не из бывших запорожцов”18.
Впродовж 1734–1775 рр. Порта використовувала наявність на території Криму окремих груп запорозької опозиції як предмет для торгу у справі викоренення інших запорозьких поселень, непідконтрольних ханові, на кримському степу19. У світлі джерел нововинайдених джерел можна впевнено твердити, що на території ханства існувало ще два регіони, контрольовані вихідцями з Запорожжя. На відміну від запорозьких громад Криму, Кубані та Бессарабії, вони не підлягали ані російській, ані турецькій та кримській владі.
Одним з місць розміщення цих запорожців джерела постійно називають лівий берег Дніпра у нижній течії – околиці Кам’янного Затону та Прогної. Турецькі джерела повідомляють й специфічний термін, який використовували турки та ногайці для означення цієї категорії запоржців – “гюруни”20. Значну роль у виникненні подібних стаціонарних поселень відіграло місцезнаходження на перехресті торговельних шляхів (Кам’яний Затон) та наявність покладів солі (Прогної). Весь час свого існування ці два осередки запорозької колонізації притягували до себе ту частину козацтва, яка більше тяжіла до занять торгівлею та соляним промислом. Вони увібрали до себе й розпорошені залишки населення запорозьких зимівників, що утворилися за часів кримської протекції, й новоприйдешній елемент, часом дуже неоднорідний за своїм етнічним походженням.
Запорозький Кош впродовж 1740–1750-х рр. неодноразово заперечував свою причетність до осадження цих колоній на кримських землях, однак був досить непогано обізнаний з особливостями життя їх мешканців. У донесенні кошового атамана В.Григорьєва на імя імператриці Єлисавети Петрівни від 12 травня 1747 р. визнавався їх мирний (торгово-ремісничий та ухідницький) характер та мішаний (запорозько-турецько-татарський) склад їх населення21.
Отже, спонукальними мотивами заснування запорожцями поселень у Кам’яному Затоні та Прогноях слід вважати економічні, а не політичні чинники. Впродовж всього часу свого існування їх населення обмежувалися сутто економічною діяльністю. З початком російсько-турецької війни 1768–1774 рр. Кіш спромігся взяти під свою юрисдикцію ці поселення. При цьому кам’янозатонські поселення влилися до комплексу великолузьких зимівників, з якими вони були органічно споріднені через територіальну близькість та економічний характер діяльності, а солездобичницькі центри у гирлі Дніпра склали основу Прогноїнської паланки.
Попри своє розташування на кримських землях не ці осередки запорозької колонізації завдавали найбільшого клопоту. Існував ще й третій запорозький центр за межами Вольностей, чия діяльність стала справжнім головним болем для урядів всіх держав регіону та січової адміністрації. З огляду на відсутність сталого та постійного місцерозташування, доречно було б назвати його “кочуючим”. Втім територію “кочування” можна окреслити досить чітко – пониззя Південного Бугу (північно-східний Едисан) у зоні сходження кордонів трьох країн – Російської й Турецької імперій та Річчі Посполитої.
Феномен зони “трьох кордонів” на півдні України залишається взагалі недослідженим, хоча його вплив на спосіб життя населення є очевидним та потребує прискіпливого наукового вивчення. Як приклад наслідування можемо згадати про роботу колектива науковців під проводом академіка Д.Роксандича (Хорватія), який займається студіюванням історії “Triplex Confinium” – області на Балканах на межі кордонів Австрійської імперії, Туреччини та Венеціанської республіки22. Типологічні паралелі у даному випадку тим більше зумісні, оскільки окрім зони сходження кордонів трьох держав, має місце накладення їх на зони зіткнення трьох великих субцівілізацій – православної, ісламської та католицької.
Відповіді
2011.04.23 | Hattab
Re: Запорозькі емігранти на кримських землях, 1740-1760 роки
Очень интересно! Но судя потому что нет реакции на этот материал, тема мало изученная.Интересно было бы узнать подробности про автора.
2011.04.23 | Tatarchuk
Re: Запорозькі емігранти на кримських землях, 1740-1760 роки
Мильчев Владимир Иванович (ЗНУ, Запорожье), в гуглі багато його статей. Деякі дуже цікаві.Наприклад, про пиратів у кримських берегів початку ХІХ сторіччя http://www.cossackdom.com/doc/milchev_pirat.htm
Про невдалу спробу албанців колонізувати Крим http://www.cossackdom.com/doc/milchev_kolon.htm
А тут є його світлина http://www.exp21.com.ua/rus/ikids/68-7-2.htm
2011.04.24 | Hattab
Re: Запорозькі емігранти на кримських землях, 1740-1760 роки
Прекрасно! если удастся с ним связаться можно отработать более адекватную картину прошлого. Без навязанного советского или имперского!