Відповіді

• 2011.07.17 | Монитор

  доктора исторических наук, профессора Дмитрия Владимировича Сеня

  Немного ошибочка получилась, в названии, букв не хватает, извиняюсь
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2011.07.17 | Монитор

    Re: доктора исторических наук, профессора Дмитрия Владимировича Сеня

    Монитор пише:
    > Немного ошибочка получилась, в названии, букв не хватает, извиняюсь
    
    Ник, плиз, измените!
    
    До Вас никто мой ник - Монитор - пока еще не пользовал!
    Правда, я его и не регистрировал

• 2011.08.25 | Ночной дозор

  КОЗАКИ КРИМСЬКОГО ХАНСТВА

  КОЗАКИ КРИМСЬКОГО ХАНСТВА
  
  Автор: Владислав ГРИБОВСЬКИЙ
  Книги мають власні долі, які часто складаються всупереч очікуванням і сподіванням їх авторів. Виражені в них думки, ідеї й образи, занурюючись у нові громадські та культурні контексти, знаходять нові смисли та образні відтінки, а часом справляють несподіваний вплив на суспільство.
  
  
  
  Презентація монографії російського історика Дмитра Сеня «Козацтво Дону і Північно-Західного Кавказу у відносинах з мусульманськими державами Причорномор’я (друга половина XVII – початок XVIII ст.)» (Ростов-на-Дону, 2009, 280 с.), проведена 20 липня у Республіканської кримськотатарській бібліотеці ім. І. Гаспринського Інститутом суспільних досліджень і Меджлісом кримськотатарського народу, стала помітною подією в науковому та громадському житті Криму.
  
  Вів презентацію член Меджлісу, редактор газети «Къырым» Бекір Мамутов. У своєму вступному слові він розповів про позитивну динаміку взаємин, що складаються між Меджлісом кримськотатарського народу та Інститутом суспільних досліджень (м. Дніпропетровськ). Б. Мамутов дав високу оцінку праці Дмитра Сеня, назвавши його характеристику ролі Кримського ханства серед держав Причорномор’я об’єктивною та новаторською.
  
  Це, по суті, строго наукове видання, в якому викладено результати багаторічної дослідницької роботи автора, торкнулося і злободенних питань сучасності. Перш за все, питання про те, чи є російське козацтво непримиренним противником кримськотатарського народу. Дмитро Сень дав на це питання несподівану, але цілком переконливу відповідь. На його думку, донське козацтво і Росія — зовсім не єдина історична сила, а різні дійові особи історії, інтереси яких іноді збігалися, але частіше входили в конфлікт і протиріччя. І це позначалося на їх взаєминах з Кримським ханством. Причому козацтво Дону мало свою традицію відносин з Бахчисараєм і османським Азаком (Азовом), що часто не збігалася з політикою Москви.
  
  Автор книги виступив з критикою «москвоцентричного» підходу деяких істориків, які вважають, що донські козаки були виключно вартою кордонів Російської держави, оплотом самодержавства на степовому прикордонні, охоронцем православ’я і ревнителем його чистоти. Дмитро Сень показав, що реальна історія далека від таких прямолінійних схем.
  
  Виявляється, донське козацтво не тільки брало участь на боці Росії у війнах проти Кримського ханства, але в другій половині XVII ст. виробляло свою лінію мирного співіснування з кримськими татарами, ногайцями і населенням турецьких міст Північного Причорномор’я. Особливу увагу Д. В. Сень приділяє «неконфронтаційним практикам» відносин між козацтвом і Кримським ханством. Відправним пунктом дослідження є розгляд громадської та релігійної ситуації у Війську Донському в другій половині XVII століття. Поразка повстання козацтва під керівництвом Степана Разіна, жорстоке протистояння між прихильниками реформ патріарха Никона і старообрядцями, втручання царських властей в питання внутрішнього управління на козацькому Дону — все це, згідно з висновками Дмитра Сеня, стало основою для зближення донців з мусульманськими сусідами. На думку автора, в середині XVII ст. донське козацтво було менше готове до зближення з Кримським ханством і турецькою адміністрацією, ніж запорожці. Адже запорожці ще в 1620-х рр. підтримали антиосманське повстання калги Шагін-Гірея, а в 1648 р. разом з кримцями виступили проти Речі Посполитої. Але в кінці XVII століття ситуація змінюється: донські козаки демонструють не меншу готовність зближення з Кримом, ніж запорожці. Головною причиною такої зміни стало активне втручання Москви у справи козацтва. Саме тому і запорожці, і донці на рубежі XVII–XVIII ст. виявили спільність своїх інтересів з інтересами Кримського ханства та Османської імперії.
  
  За даними Д. В. Сеня, ще Степан Разін першим спробував налагодити відносини з кримцями. Рубіжним часом перегляду відносин стала друга половина 1680-х рр. В умовах наростання релігійного розколу на Дону намічається і розкол за політичною ознакою. Прихильники офіційного православ’я («никоніанства») висловлюються за більш щільну інтеграцію Війська Донського до складу Росії, в той час як старообрядці пов’язують свої надії з Кримським ханством. Згідно з висновком Дмитра Сеня, козаки-старообрядці були переконані, що після реформ патріарха Никона Росія втратила благочестя, стала «наділом Антихриста». Разом з тим в їхньому уявленні змінюється образ кримського хана, що найкраще передає цитований у монографії вислів донського старшини К. Чюрносова: «Нема для чого нам йти [війною] на кримського [хана], у нас свої гірше Криму... І краще нині кримській [хан], ніж наші царі на Москві». Після руйнування Заполянського містечка в квітні 1689 р., яке було основним центром старообрядництва на Дону, козаки-старовіри масово йдуть на територію Кримського ханства. Причому козаки переселялися з сім’ями і розуміли свою міграцію як біблійний «вихід».
  
  Автор відстежує чотири напрямки, у яких козаки рухалися, полишаючи межі Росії. Спочатку переселення йшло до річок Кума і Аграхань (Північний Кавказ). Але на початку XVIII ст. основним пунктом міграції стає річка Кубань; згодом кумська і аграханська козачі громади перебираються на Кубань, де формується нове козацьке співтовариство, що визнає своїм сувереном кримського хана.
  
  Наступний «вихід» козаків з Дону на територію Кримського ханства стався після поразки повстання під проводом Кіндрата Булавіна в 1709 р. Д. В. Сень зіставляє цю подію з іншою великою поразкою, якої завдав царизм козацтву, — поразкою українського гетьмана Івана Мазепи, підтримуваного запорожцями на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Розправа Петра I над донським і українським козацтвом стала головною причиною їх переходу до підданства кримського хана. Примітно, що по Дону, як і по Дніпру, за наказом царя були пущені плоти з повішеними козаками. Автор вважає, що план переходу повсталих донців до Криму дозрів вже у Кіндрата Булавіна. Але після його загибелі в зіткненні з царськими військами цей план здійснив його найближчий помічник — Гнат Некрасов. Саме після переходу козаків-некрасівців до кримського підданства на Кубані, згідно з висновком автора, формується окреме козацьке військо. Девлет Гірей-хан створює для нього пільгові умови і рішуче відкидає домагання російської влади про видачу втікачів.
  
  Таким чином, у складі Кримського ханства виникло велике козацьке співтовариство — Кубанське ханське козацьке військо, яке вірою і правдою служило династії Гіреїв аж до завоювання Росією Криму в ході війни 1768–1774 рр. Його засновником став соратник донського отамана Кіндрата Булавіна — Гнат Некрасов, від імені якого пішла назва «гнат-козаки», або «козаки-некрасівці». Вони були в перших рядах ханського війська на найнебезпечніших ділянках битви; про ступінь довіри Гіреїв до некрасівських козаків свідчить те, що вони часто виступали в ролі ханської гвардії, а також їм доручалася охорона ханського гарему. Вони настільки міцно інтегрувалися до складу кримськотатарського держави, зрослися з її суспільними нормами, ідеологією та культурою (зберігаючи в чистоті православ’я давнього обряду), що напередодні видання маніфесту Катерини II 1783 р. не побажали російського підданства і разом з багатьма кримськими татарами переселилися на територію Османської імперії.
  
  Як зазначив Дмитро Сень, для сучасної російської історіографії характерне успішне подолання уявлень про Кримське ханство як про хижацьке утворення, що існувало виключно за рахунок набігів на християнські держави. Все частіше з’являються книги та статті, в яких робиться висновок про існування розвиненої культури кримськотатарського народу, зокрема — його історичної та художньої літератури, орнаментального мистецтва, а також про багату дипломатичну історію Кримського ханства, історію православної церкви та слов’янського населення на його території, для яких були, в цілому, сприятливі умови. І козаки-старообрядці — красномовний тому приклад.
  
  Проте, як зазначає автор, окремі міфологеми продовжують впливати на стан наукової та суспільної дискусії. Так, нещодавно в авторитетному історичному журналі «Российская история» з’явилася рецензія на видання «Подорож до Росії Педер фон Хавена» (1730-і рр.), перекладене з данської мови та прокоментоване В. Возгріним. Автор цієї рецензії жорстко висловився з приводу оцінок Возгріним втрат, понесених Кримом під час війни 1735-1739 рр., і перш за все — втрат культурних. Валерію Возгріну автор рецензії дорікає у неприязні до Росії. І це, за твердженням Дмитра Сеня, досить дивно для рецензії, яка повинна ґрунтуватися виключно на принципах наукової критики, а не на принципах «патріотизму».
  
  Дмитро Сень також відзначив, що для ряду регіональних «історіографій» історія Криму і Кримського ханства залишається маргінальною; часто відносини Криму з народами Кавказу інтерпретуються крізь призму радянського кліше «боротьби з кримськотатарською агресією». Приблизно така ж ситуація спостерігається і в освітньому просторі — на прикладі вивчення історії Кубані. Непродуктивність таких підходів самоочевидна: вони не тільки нічого не додають до існуючого знання, але й знецінюють саму можливість наукового пошуку.
  
  У презентації також взяв участь виконавчий директор Інституту суспільних досліджень Владислав Грибовський, який відзначив важливість того факту, що книга Дмитра Сеня вводиться в науковий і громадський оборот за допомогою презентації в Сімферополі за підтримки Меджлісу кримськотатарського народу. Перша презентація цієї книги була проведена в Дніпропетровську, в історичному музеї ім. Яворницького; на книгу були дані позитивні рецензії, опубліковані в центральних та регіональних наукових виданнях України та Росії. Крім того, було відзначено, що відносини між козацтвом (не тільки донським, а й запорозьким) і тюркомовним населенням степового пограниччя (кримськими татарами, ногайцями, турками) носили не тільки конфліктний, але і мирний характер. Це були прикордонні суспільства, які далеко не завжди вибудовували стосунки між собою так, як того хотіла Росія. І було б великою помилкою не помічати зближення українського і російського козацтва на початку XVIII ст., тобто в період дуже неоднозначного правління Петра I.
  
  Перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров високо оцінив наукове й суспільне значення книги Дмитра Сеня, а також відзначив важливість проведення її презентації в Республіканській кримськотатарській бібліотеці ім. І. Гаспринського. Як сказав Р. Чубаров, ця книга є прикладом зваженого і професійного дослідження, яке служить розвитку міжнаціонального діалогу та взаєморозуміння, а це неможливо без об’єктивного і неупередженого ставлення до історичного минулого.
  
  В обговоренні книги також взяв участь керівник відділу зовнішніх зв’язків Меджлісу кримськотатарського народу Алі Хамзін, який підкреслив важливість даної презентації, що стала черговим успішним заходом, проведеним Меджлісом спільно з дніпропетровським Інститутом суспільних досліджень.
  
  Презентація пройшла в атмосфері відкритого, живого й зацікавленого спілкування, в процесі якого було визначено важливість того, що вивчення історії має служити зближенню народів, але ні в якому разі не повинно призводити до їх роз’єднання і розпалювання ксенофобських пристрастей. Вона також показала, наскільки пов’язані були в минулому долі козацтва і Кримського ханства і наскільки важливо знати факти цього взаємозв’язку, щоб не потрапити в тенета історичних міфів, якими охоче маніпулюють безвідповідальні ідеологи. Дуже важливо, що в презентації також взяли участь представники громадськості, журналісти. Особливо якщо взяти до уваги недавні феодосійські події, пов’язані з представниками тих сил, які називають себе козаками, претендуючи на якусь історичну спадкоємність. Тому має виключне значення те, що інформація про історичні явища, пам’ять про які напряму впливає на політичну поведінку сучасних людей, надходить у суспільство безпосередньо від професійних істориків, які усвідомлюють свою наукову і громадянську відповідальність.
  
  Отже, книга Дмитра Сеня розкриває всю неспроможність імперського міфу, який зображує козацтво як вірного слугу російського самодержавства, який охороняв його межі і знаходився в стані постійної війни з Кримським ханством. Необхідно відзначити не тільки «наукову сміливість» автора, який наважився переглянути усталені схеми історіописання, але і його громадянську мужність, що дозволяє прямо дивитися в очі історичної правди, незважаючи на псевдопатріотичні інспірації, які норовлять перетворити історію на служницю ідеології.
  
  Владислав Грибовський,
  кандидат історичних наук, виконавчий директор Інституту суспільних досліджень
  «Експедиція XXI» №7 (109) 2011