02/02/2012 | Олена Весел

Музейні війни
Янка Садова, Химка Стельмах

Останній місяць новини культури у ЗМІ виглядають як повідомлення з лінії фронту. Інформаційний простір рясніє повідомленнями про «обезголовлення» національних музеїв і інші негаразди у сфері культури. За цей час своїх місць позбулись генеральні директори цілого ряду національних заповідників. Які ж причини цього «бліцкригу»? Реформа? Ідеологія? Дерибан? Чи ширитимуться ці процеси і далі? І чи насправді настільки вже несподіваними вони були і якими будуть їхні наслідки для національної культури?

Лінія фронту

Минулий тиждень у житті українських музеїв став справжньою сенсацією. «Орда» і «маразм», «заколот» і «чорний» тиждень» рясніють у заголовках статей, присвячених такій, здавалося б, «кабінетній» темі, як заміщення з музейних посад. Разом з такими неоднозначними персонажами у пам’ятникоохоронному середовищі як екс-директори Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника (НКПІКЗ) Марина Громова та Національного музею народної архітектури й побуту України (НМНАПУ) Павло Федака своїх посад також позбулися поважні директори Національного історико-культурного заповідника «Софія Київська» (НЗСК) Неля Куковальська та Національного музею Тараса Шевченка (НМТШ) Наталя Клименко. Крім того, у ЗМІ активно обговорюється можлива відставка директора Національного художнього музею Анатолія Мельника.

Так само миттєво, як і звільнено, без жодних публічних обговорень кандидатур чи стратегій розвитку, було призначено нових керівників. Місце генерального директора Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника зайняла кардіолог-правознавець і знавець поетичної творчості Олеся Гончара Вікторія Ліснича, директором музею Пирогово, за інформацією Радіо «Свобода» та власної сторінки новопризначеного в мережі Facebook став політолог-готельєр Дмитро Заруба, директором Національного музею Тараса Шевченка – Дмитро Стус. Останній, як відомо, є сином славетного Василя Стуса, але ж замордований у радянських таборах батько за поведінку сина не відповідає. За чутками, на посаду директора Національного історико-культурного заповідника «Софія Київська», який, до слова, таємничим чином зник з переліку національних заповідників на сайті Міністерства культури, претендує директор НДІ пам’яткоохоронних досліджень Олена Сердюк.

«Молода команда» в особах Заруби та Лісничої блискавично розпочала свою діяльність… у мережі Інтернет. Першими змінами у Києво-Печерському заповіднику стало нове фото керівника на його сайті. Щоправда пані Ліснича відтоді ще не змогла оприлюднити мінімально конкретний план розвитку закладу,обмежившись загальними фразами про збереження комплексу, наукову роботу та реставрацію існуючих об’єктів. Про реставрацію та реконструкцію об’єктів у ввіреному йому закладі в інтерв’ю заговорив і пан Заруба, який приймав привітання на своїй сторінці у соціальній мережі ще за два дні до офіційного призначення на посаду.

Натомість чиновники Міністерства культури не удостоювали українську громаду відповіддю на питання про причини звільнення попередніх керівників закладів до 31 січня. Хіба що один із співробітників Міністерства назвав неформальною причиною заміщення директорів «омолодження музейного керівництва й прагнення зробити заклади більш ефективними, навести елементарний лад у фінансах». Цю ж версію під час офіційного брифінгу підтвердив і сам міністр культури Михайло Кулиняк. Так, на його думку, «сьогодні не достатньо бути фахівцем з історії та мати наукові досягнення, аби керувати музеєм. Музеям потрібні хороші фінансові показники та директора із менеджерськими якостями».

Незважаючи на те, що план по «омолодженню керівництва» у «фінансово-ефективному» контексті став несподіванкою для багатьох столичних експертів, в окремих регіонах уже мали можливість подібне не лише почути, але й відчути наслідки реалізації задуму. У результаті подібного «бліцкригу», з висуванням фінансових і не лише претензій у 2011 році було змінено керівництво цілої низки найбільш відомих кримських закладів культури. Щоправда там до звільнення керівників заповідників, музеїв і палаців готувались більш «публічно».

Як це було…

Ще за кілька місяців до потенційної ротації на шпальтах місцевої газети «Республіка» друкувались розгромні матеріали про помешкання, власність родин директорів заповідників, з натяками на їх причетність до незаконних оборудок та можливість відкриття проти них кримінальних справ. Зокрема, колишньому директору Алупкінського палацу Констянтину Касперовичу приписували продаж золотого сервізу та кількох тисяч книг з бібліотеки палацу. Згадувалась і незаконна забудова на території заповідника. Перевірки контрольно-ревізійного управління, які відбувалися у заповіднику незадовго до появи публікації, не виявили порушень, натомість Констянтин Касперович подав у суд на газету та колишнього співробітника музею, який коментував інформацію.

Подібна історія трапилась і в Бахчисарайському історико-культурному заповіднику (БІКЗ), який з 2003 року подав і успішно втілював концепцію включення до переліку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО однієї з пам’яток, що знаходиться на території заповідника – Ханського палацу. Екс-директор музею Євген Петров, який до того ж мав необережність у 2006-му році стати депутатом Бахчисарайської міськради від блоку «Рух-Курултай», у 2011 році теж став об’єктом підвищеної уваги згаданої місцевої газети «Республіка». На шпальтах тієї ж «Республіки» стверджувалося, що він, «зі слів бахчисарайської міліції», «по легенді», «будучи «подшофе» после бурного застолья» начебто оповідав мешканцям міста, у скільки йому обійшлись стартові витрати на відкриття ресторану «Пушкин», що знаходиться прямо навпроти Ханського палацу і начебто належить родині Петрова, а також про парк автомобілів родини та «будинок за мільйон доларів». Отака доказова база.

Та не Кримом єдиним. Щасливим (чи не зовсім) власником будинку «за мільйон доларів» на сторінках форуму ще у 2010 році став і директор Національного заповідника «Хортиця» Максим Остапенко. Того ж року невідомі спалили його особистий автомобіль. Коментуючи ситуацію, Остапенко пов’язав підпал із професійною діяльністю, а також згадав про те, що йому вже палили гараж та неодноразово погрожували.

Процес зміни керівництва, дещо м’якший і без гучного розголосу, проходив і в інших музеях і заповідниках Криму. Крім Петрова і Касперовича, проти яких погрожували відкрити кримінальні справи, своїх посад позбулись також директор Національного заповідника «Херсонес Таврійський» Дмитро Тур (брат на той момент голови Республіканського комітету з охорони пам’яток АРК Сергія Тура), ще у січні 2011 року «за власним бажанням» залишив посаду керівник Лівадійського палацу-музею Анатолій Литвиненко. Влітку 2011 нова кримська влада знайшла в Києві директора і для «Ластівчиного гнізда». Ним став, за словами голови Рескомітету з охорони пам’яток, людина-відкриття, що виграла конкурс на посаду Ігор Матвієнко. Опальних же директорів Петрова і Касперовича на перших порах кримське керівництво «підсилило» фінансовими заступниками і критикувало у ЗМІ.

Порівняно тихе життя кримських музейників було порушене звісткою про смерть голови Ради міністрів Криму Василя Джарти. Буквально на наступний день – 18 липня – у ЗМІ з’явилась інформація про звільнення за розтрату директора Алупкінського палацу Касперовича, проти нього порушили кримінальну справу. Сам же Касперович на той момент, за чутками, вже перебував в Ізраїлі на лікуванні.

За словами співробітників заповідника, до Петрова почали звертатись представники Ради міністрів АРК і відверто погрожували відкриттям кримінальних справ, у випадку, якщо він не залишить посаду директора Бахчисарайського заповідника. Натомість у ЗМІ вже активно писали про можливе призначення його наступника – археолога і викладача Таврійського національного університету Валерія Науменка. Трудовий колектив заповідника склав лист-підтримку свого директора. Після чого риторика кримських урядовців дещо змінилась. Так, Петрову запропонували місце «куратора» кримських заповідників у Міністерстві культури АРК. Тим часом на підприємствах, власність яких газета «Республіка» приписувала родині Петрова, пройшли обшуки. Під тиском директор Бахчисарайського заповідника написав заяву про звільнення, але нової посади у міністерстві так і не дочекався.

Непрозора процедура призначення нового директора викликала занепокоєння у Меджліса кримськотатарського народу. За попередніми домовленостями між Джарти та Меджлісом у випадку зміни керівництва Бахчисарайського заповідника посаду одного із заступників директора, в якому зосереджена чи не найбільша кількість не лише кримськотатарських пам’яток, але і пам’яток культури представників інших корінних народів Криму (караїмів і кримчаків), мала зайняти креатура Меджліса, а кандидатуру самого директора принаймні обговорять з кримськотатарським представницьким органом (крок де-факто бажаний, а де-юре просто необхідний, оскільки кандидатуру директора, відповідно до одного з указів президента, слід було узгодити з керівником райдержадміністрації, в даному випадку представником Меджлісу Ільмі Умеровим). Але «молода команда» вирішила порушити домовленості і без жодних обговорень з представниками громади призначила нового керівника установи Валерія Науменка. І наткнулась на справжній спротив.

Оборона палацу

Зранку 1 вересня 2011 року співробітників БІКЗ попередили, що сьогодні їм представлять нового директора заповідника. До Бахчисараю в авральному порядку звезли кримських журналістів. Під ворітьми Хансараю на чолі головою місцевого меджлісу Ахтемом Чийгозом потроху почали збиратись, м’яко кажучи, дещо враженні порушенням домовленостей представники кримськотатарської громади міста. Підійшов на представлення і голова Бахчисарайської РДДА Ільмі Умеров. Втомлені очікуванням високопосадовців журналісти влаштували імпровізовану прес-конференцію з Ільмі Умеровим та Ахтемом Чийгозом, під час якої останні повідомили, зокрема про те, що кандидатура нового керівника заповідника так і не була погоджена ні з Меджлісом, ні з РДДА. Тим часом, близько 50 представників кримськотатарської громади заблокували вхід до закладу. Те, що трапилось далі, можна сказати записано на скрижалі кримської історії як «палацову виставу».

Замість міністра культури АРК Олени Плакіди, яка, відповідно до діючого законодавства мала б представити журналістам і колективу нового керівника, у ворота Хансараю ввійшов голова Республіканського комітету охорони культурної спадщини Сергій Тур і розпочав свій «брифінг». Він повідомив про те, що у той самий час у Кабміні АРК відбувається нарада щодо призначення директора, на яку запросили представника Меджлісу Рефата Чубарова, і анонсував створення Наглядової ради при Бахчисарайському історико-культурному заповіднику (її, до слова, безуспішно створюють досі). Однак одразу ж потрапив під шквал незручних запитань, які ставили або самі представники кримськотатарської громади, або за ними їх повторювали журналісти. Так, наприклад, пан Сергій впевнено проігнорував питання голови Бахчисарайської РДДА з приводу того, що кандидатура нового директора так і не була узгоджена із РДДА. Натомість змушений був відповісти на аналогічне запитання журналістів. Після короткої перепалки з Ільмі Умеровим представник та один із ідеологів «молодої команди» заявив голові РДДА: «Не хочу вступать с вами в диалог». Судячи з усього саме ця фраза і є лейтмотивом ставлення української влади до музейної спільноти України.

Хоча кримськотатарській громаді Бахчисараю вдалось відкласти кулуарне призначення нового керівництва заповідника лише на одну добу і вже зранку 2 вересня Валерій Науменко таки вступив на посаду, тим не менш, можна сказати, що в Україні це наразі єдиний випадок, коли організована місцева громада таки змогла протистояти незаконним діям влади та домогтись принаймні формального виконання процедур та узгодження кандидатури з громадою.

І знову Київ, і знову… Тур?

Досить цікавим фактом є те, що саме екс-голова Рескому з охорони культурної спадщини Криму Сергій Тур вже встиг зіграти свою роль і у київській виставі про «омолодження» музейного керівництва. Уже перебуваючи на посаді заступника Департаменту з охорони культурної спадщини Міністерства культури України він особисто відвіз наказ про звільнення директора Національного заповідника «Софія Київська» Нелі Куковальської і передав його співробітникам заповідника. І звільнення це також супроводжувалось процесуальними порушеннями, адже пані Неля на той момент перебувала на лікарняному.

Юрист Андрій Волченко так прокоментував ситуацію із звільненням особи, що перебуває на лікарняному: «Згідно вимог статті 40 Кодексу законів про працю України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці, крім випадку не з’явлення на роботу понад 4 місяці поспіль внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і пологам. Якщо особу було звільнено з порушеннями вимог чинного трудового законодавства, у судовому порядку її має бути відновлено на посаді зі збереженням трудового стажу та заробітної платні за період вимушеного прогулу».

Таким чином, випадок з пані Нелею виявився далеко не першим у кар’єрі нинішнього заступника голови департаменту (або як його з легкої руки голови бахчисарайського районного меджлісу Ахтема Чийгоза назвали в Криму «начальника охраны памятников») порушення процедури. І якщо в першому випадку через будемо сподіватись неуважне ставлення пана Сергія до нормативних актів і процедур в одній із найбільш проблематичних точок Криму мало не почався новий виток протистояння кримських татар із республіканською владою, то вже у Києві, принаймні згідно із чинним законодавством, у випадку поновлення на посаді, українська держава змушена буде уже фінансово компенсувати незаконно звільненим директорам культурних установ допущені помилки.

Сумнівна ефективність «омолодження»

Під час однієї з останніх прес-конференцій на посаді екс-віце-прем’єр-міністр АРК Катерина Юрченко хвалилась збільшенням доходів від закладів культури, на яких було змінено керівництво. Пані Катерина приписувала цей факт в першу чергу легалізації фінансових потоків. І особливо наголошувала на наведенні порядку саме у Бахчисарайському заповіднику. Щоправда, пані Катерина очевидно забула, що незадовго до свого звільнення Євген Петров відчутно підвищив вартість вхідних квитків на об’єкти, і насправді, якщо – принаймні у випадку Бахчисараю – поділити суму доходу на вартість квитка, то, навіть не враховуючи додаткові доходи, які безсумнівно отримує заповідник за рахунок продажу літератури та проведення заходів, очевидною для неї стала б картина падіння кількості відвідувачів заповідника. Що також непрямо підтверджується даними опитувань, за якими, наприклад, інший вельми цікавий кримський об’єкт – Національний заповідник «Херсонес Таврійський» з призначенням нового керівництва буквально протягом кількох місяців поступився популярністю приватним кримським музеям. Таким чином можна сказати, що, принаймні з фінансової точки зору, очікуваних змін план «омолодження керівництва» на прикладі Криму точно не приніс.

Що ж до ефективності діяльності нового керівництва, то слід зазначити, що принаймні у Бахчисараї ще літня вимога Катерини Юрченко встановити турнікети була частково (судячи з усього, поставити встиг, підключити ні) виконана ще Євгеном Петровим, тобто певна подоба пропускного апарату при вході до власне екскурсійної частини Хансараю там уже стоїть. Щоправда, турнікет цей, м’яко кажучи, дуже мало чим нагадує свій аналог, наприклад у Луврі. А саме замість апарата, який має поставити штампик на вашому квитку і пропустити вас власне на огляд, на перешкоді революційному захопленню експозиції висить чорний пасочок, який з’єднує одразу кілька таких апаратів. А пропускає вас по пред’явленню квитка все та сама старенька бабуся-хранителька, яка чемно піднімає і опускає в разі потреби цей самий пасочок. І суто суб’єктивно дуже хотілось би сподіватись, що така «революційна установка» не є тією самою «новою технологією» збереження цінностей, під яку у своєму коментарі пообіцяла створити цілу науково-практичну кафедру пані Ліснича (Лавра).

Земля і люди

Таким чином очевидним стає те, що далеко не фінансово-економічна ефективність чи омолодження кадрів стоять власне за зміною керівництва у більшості закладів культури. На думку представника київської служби з охорони пам’яток, занадто часто слідом за зміною керівництва історико-культурних заповідників постають питання і зміни статусу територій або часткового виведення територій із зон зі статусу заповідних територій.

«Як приклад тут можна навести випадок зі зміною керівництва Національного заповідника «Хортиця», що відбулась ще за часів Ющенка. Тоді новий директор буквально протягом кількох днів підписав згоду на будівництво мосту через Дніпро, проти чого активно виступало старе керівництво, а також на видання дозволів на будівництво у заповідних зонах. Відповідного до чинного законодавства, будівництво на території заповідників заборонене, тим часом у заповідних зонах це дозволяється за умови дотримання (певних) умов».

Крім того, на думку експерта, який попросив не називати своє ім’я, за зміною керівництва музеїв і заповідників, судячи з подій, які розгортаються навколо Музею історії Києва, також може стати перерозподіл приміщень у центрі столиці. Нагадаємо, що по суті зміна керівництва Музею відбулась ще влітку, коли в. о. директора був призначений відомий музейник і колишній керівник Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Сергій Кролевець. А минулого тижня у ЗМІ з’явилось повідомлення про те, що пан Кролевець підписав наказ про звільнення та переведення на інші посади цілої низки наукового блоку співробітників музею.

«Багато історичних будівель, – зазначає експерт, – перевели на баланс заповідника «Стародавній Київ» рішенням Кабміну ще за Радянських часів. Рішенням Київради приміщення були передані Київському науково-методичному центру по охороні, реставрації та використанню пам`яток історії, культури і заповідних територій, який по суті є допоміжним органом Головного управління охорони пам’яток Київської міської державної адміністрації. Таким чином, ці будівлі отримав право здавати в оренду науково-методичний центр з умови, що отримані від оренди кошти підуть на розвиток заповідника. Тим не менш, невідомо яка частина з цих коштів іде на розвиток самого заповідника, а яка залишається на рахунках науково-методичного центру і використовується за іншим призначенням. Щодо ситуації з приміщеннями Музею історії Києва, то ще за часів, коли Головне управління охорони пам’яток КМДА очолював Кухаренко, була домовленість про звільнення так званого Будиночка Петра І Музеєм історії Києва, який заклад орендував на особливих умовах, і переведення його з балансу КНМЦ.

Натомість Музей історії Києва мав отримати на свій баланс приміщення Дому Булгакова, , що на Андріївському узвозі, який музей наразі офіційно орендує. Крім того, після виселення з Кловського палацу Музею історії Києва була надана частина приміщень в Українському домі, куди мали бути вивезені в тому числі археологічні фонди музею. Слід зазначити, що вже приміщення в Українському домі, до яких мала потрапити одна з найбільш цінних, археологічна колекція Музею, наразі не є придатними для зберігання об’єктів культурної спадщини.

Тим часом, після призначення на посаду в. о. директора музею Сергія Кролевця несподівано активізувався процес передачі музею не приміщення на Андріївському узвозі, 13, а недобудоване й абсолютно наразі непридатне для зберігання жодних музейних цінностей, тим паче археологічних експонатів приміщення на метро «Театральна», де, навіть якщо його нарешті здадуть в експлуатацію, замало місця для розгортання повноцінної експозиції, а для зберігання фондів Музею й поготів. Тим часом, після того, як більшість наукових співробітників, які не схотіли власноруч брати участь у по суті знищенні музейних археологічних експонатів, написали заяви на відпустки або пішли на лікарняні, залишки колективу, які часто не мають спеціальної освіти та некомпетентні у справі перевезення музейних цінностей (дехто і має, зокрема головний хранитель, її дії взагалі незрозумілі), потроху виконують наказ керівництва і звільняють Будиночок Петра, який без сумніву є одним із найцікавіших об’єктів київської нерухомості. Не менш цікавим, аніж приміщення музеїв та заповідників, чиїх керівників звільнили на минулому тижні».

Будуй і буде тобі щастя?

І справді більшість приміщень установ культури, в яких на минулому тижні змінилось керівництво, мають доволі ласі приміщення у центрі Києва. А «Пирогово» і Києво-Печерський заповідник, а в Криму Бахчисарайський заповідник та «Херсонес Таврійський» мають доволі просторі території із зонами різного охоронного статусу, на яких можна було б державним коштом проводити реставрації або реконструкції цілої низки об’єктів.

Водночас доволі цікавим фактом з цієї точки зору виглядає те, що навіть згода на проведення реконструкцій та різного роду будівництв на територіях насправді не змогла б вберегти керівників від звільнень. Так, колишнього директора Бахчисарайського заповідника Євгена Петрова, який без перебільшення є справжнім експертом в галузі історії архітектури міжнародного класу (про що свідчить вже, наприклад, те, що після звільнення пан Петров займається зведенням школи для палестинських дітей з неблагополучних сімей в арабській частині Єрусалима), незважаючи на величезну кількість реконструйованих за останніх кілька років об’єктів, в тому числі за державні кошти і з залученням державних компаній, все ж змушений був залишити посаду.

Цілком вірогідно, що у даному випадку шукали когось більш зговірливого, оскільки не було особливим секретом те, що Євген Петров без особливого ентузіазму сприйняв «політичну волю» нового керівництва АРК по реномінації об’єктів Бахчисарайського заповідника до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Тур і святиня православ’я?

Протягом 8 років, поки йшла підготовка до номінування Бахчисарайського палацу до списку ЮНЕСКО, розроблений у 2003 році план робіт не викликав ні у кого жодних зауважень. Однак у травні 2011 року без жодного експертного обґрунтування під час одного із засідань у Міністерстві культури АРК несподівано виникає політична воля по внесенню до переліку об’єктів святині православ’я Успенського монастиря (який зараз знаходиться у підпорядкуванні Української православної церкви (Московського патріархату) і самостійно не мало б жодних шансів потрапити в список через незаконні забудови та зміни ландшафту) та печерного міста Чуфут-Кале.

Незважаючи на повну нелогічність такого роду реномінації (адже в такому випадку варто було б включати до переліку об’єктів або всю територію заповідника, або принаймні не залишати поза увагою інші печерні міста Бахчисарайського заповідника, наприклад, славнозвісний Мангуп) спеціально привезені експерти після довгих розмов із керівництвом АРК несподівано схвалюють новий план, і вже після зміни директора нове керівництво заповідника завалює тендер на головний номінаційний документ – номінаційне досьє.

Після чого у ЗМІ з’являються повідомлення про неймовірні перемоги нового керівництва у вигляді насправді повернутого на доопрацювання на рівні 2004-го року проекту номінації об’єктів заповідника, а підготовка досьє доручається маловідомій фірмі. Майже пошепки одним із головних ідеологів цього процесу у кулуарах Міністерства культури АРК називають… Сергія Тура?

Православіє на марші

За дивним збігом обставин саме з УПЦ МП останнім часом у Києво-Печерському заповіднику виникали конфлікти з приводу культових і не тільки споруд на території культових, а також незаконної забудови, знищення пам’яток та реконструкцій на території Лаври. На території музею у Пирогово також є кілька вельми привабливих релігійних споруд. Що стосується Херсонесу, то в Севастополі вже давно діє ініціативна група, яка вимагає виділення землі на території заповідника під спорудження Музею історії християнства, для якого московські художники уже нібито написали ціле панно. А що стосується Софіївського заповідника, то його як свою можливу резиденцію розглядає очільник митрополит Володимир. Водночас очевидно, що не лише прагнення догодити одній із конфесій є причиною такої діяльності.

Уже на даному етапі ми можемо побачити певні тенденції у діях влади відносно керівництва заповідників. Об’єктами уваги влади стали в першу чергу великі, відомі і успішні заповідники, палацові комплекси, музеї. Будівлі, розміщені на їх території, часто є цікавими з точки зору оренди. Території заповідників знаходяться достатньо близько до великих адміністративних центрів, можуть бути їх фактичними передмістями і є цікавими з точки зору забудови. Дуже часто інтерес до об’єктів, що знаходяться на територіях культурних закладів виникав у УПЦ МП. То невже ж за всім цим музейним дійством стоїть вже настільки звичний дерибан та спроба передачі приміщень улюбленій конфесії нинішньої влади? І чим тоді можна пояснити те, що у першу чергу під звільнення і гоніння як у Києво-Печерському заповіднику часів Марини Громової, яка, до речі, відома також тим, що ще у 2007-му ці протягом кількох годин «вмовляла» колишнього директора Переяславського заповідника Михайла Сікорського піти у відставку, так і в Музеї історії Києва, а також у переважній більшості кримських закладів культури під удар першими потрапили саме наукові підрозділи?

Можливо, відповіддю на це питання є так звана ідея «монетизації» культурних цінностей, яка останнім часом активно обговорюється у кулуарах владі, щоправда, знову ж таки чомусь часто без залучення самих музейників. На думку представника Українського центру розвитку музейної справи Владислава Піоро, зараз в Україні відбувається чергова спроба нав’язати державі так звану Технологію ТЕС, розробником та правовласником якої є приватна канадська корпорація Tamoikins Museum, що заснована громадянами Росії з метою включення музейних цінностей до фінансово-економічного обігу держави як додаткового фінансового активу, складової золотовалютного запасу держави.

«Золотовалютним резервом можуть бути цінності, які держава в будь-який момент в разі потреби може продати (наприклад з метою регулювання курсу національної валюти), обміняти, закласти тощо. Тож в такому разі відкриється теоретична можливість, механізм вільного продажу чи закладання музейних цінностей, які належать державі. Це суперечить чинному законодавству та здоровому глузду, не має аналогій в жодній цивілізованій країні світу», – вважає експерт.

Все для блага народу?

Не додають оптимізму з цієї точки зору і заяви чиновників-лобістів Технології ТЕС, висловлені у інтерв’ю журналу «Музейний простір» («Музейний простір» 2011, № 2). Так, зокрема, заступник директора науково-дослідного інституту стандартизації, атестації та ліцензування в галузі культури Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв Валерій Адамович, відповів на питання кореспондента які є гарантії того, що культурні цінності у випадку їх включення до золотовалютних запасів держави не стануть засобом забезпечення кредитів держави, відповів: «Поки що ніхто не відміняв закон про те, що культурна цінність старша за 50 років не має права залишати країну без відповідного дозволу… Ми маємо на сьогодні набагато більше активів, ніж використовуємо, і ніхто не знає як вийти з кризи. Хоча, якщо провести всього на всього оцінку, ми піднімаємо статус національної валюти»…

При цьому для шановного пана Адамовича, який не посоромився назвати співробітників музеїв «временщиками», які, на його думку, нічого не видають і не пишуть, виявляється не дуже турбує те, хто буде власником культурних цінностей, у випадку «якщо у країні буде введено закон про те, що держава»… буде відповідати перед кредиторами якимсь із музеїв. «Він «важить» 100 млрд. Взяли [кредит] 50 млрд. Проїли, пропили, прогуляли… Цей музей не має права переміщуватись за межі держави. Чи для Вас важливо, хто буде хазяїном у музеї – зарубіжний інвестор чи внутрішній, якщо це назавжди залишиться в країні і не має права переміщення у будь-яку точку земної кулі?», – заявив Адамович. На запитання ж навіщо відкривати теоретичну можливість для переходу державних цінностей у руки приватних власників, пан експерт пожалівся на те, що держава не має можливості дати людям нормальні пенсії. Головне, що може змінитись у результаті запровадження цих нововведень буде те, що держава «зможе ввімкнути станок і дати грошей»!

Можливо, пан Адамович в чомусь і правий, але хотілось би у нього запитати, а що трапиться чи врятує золотовалютний фонд України випадок, при якому вже закладена державою культурна цінність, під час експонування закордоном, раптом загубиться чи розіб’ється. Кому буде компенсувати новий власник її страхову вартість? Собі? І чи не стане запровадження подібних нововведень насправді шляхом до масового вивезення з України культурних цінностей в обхід українського законодавства, тим більше що вже зараз у ньому можна побачити дірку, а проводити оцінку всіх музейних колекцій України, будуть спеціалісти однієї приватної контори, а не фахові українські співробітники музеїв?

Хоча, можливо, для нинішньої влади і не потрібні проведення саме фахових оцінок музейних цінностей? Можливо, саме для того і звільняють в першу чергу саме наукові блоки музеїв і заповідників, що не потрібно нинішній владі, щоби хтось, крім обраних, знав і головне розумів що насправді відбувається із музейними цінностями? Адже в Україні уже траплялись випадки, коли через не достатню компетентність у юридичних питаннях керівника Биківнянського заповідника з України було вивезено результати цілої археологічної експедиції.

А що ж робити?

Незважаючи на те, що у результаті всебічного розгляду справи ми можемо побачити цілу систему, за якою помітно одразу кілька схем оборудок із закладами культури, їхнім майном і колекціями, дуже не хотілось би у них вірити. Насправді дуже не хочеться вірити й у те, що керівників заповідників та директорів музеїв міняють спеціально для того, щоби потім вижити їх з приміщень чи змусити поділитись землею, а національні святині, які належать усьому народу, а не одній із релігійних течій, віддати улюбленій конфесії, спеціально під неї змінивши законодавства. Не хочеться вірити і в те, що насправді українські чиновники розглядають можливість закладення культурних цінностей просто для того, щоб увімкнути станок і надрукувати гроші для виплати пенсій. І тим більше не хочеться вірити у те, що існує задум, за яким культурні цінності з музейних фондів України цілими музеями можуть віддаватись за борги іноземним власникам. І що саме для цього і звільняють з посад і змушують їх залишати людей, які насправді можуть визначити за міжнародними стандартами справжню вартість насправді безцінних українських експонатів.

Водночас, саме те, що ця система і ці схеми проглядаються, і те, що процес зміни керівництва може зачепити й інші заклади культури, змушує задуматись над тим наскільки насправді ефективним в управлінні галуззю є Міністерство культури? Чи насправді відомство, в якому наразі кадровий резерв не дозволяє навіть заповнити посаду голови відділу музейної справи, може на професійному рівні в нинішніх умовах опікуватися призначенням директорів національних музеїв та заповідників? Невже кардіологи, політологи, економісти, аграрії, нафтовики насправді вважають себе більш компетентними, зокрема в оцінці культурних цінностей, за людей, які роками працювали у музейній сфері? І наскільки частішими після подібної зміни керівництва стануть випадки, коли спеціалісти кафедри ландшафтного дизайну (дослідники краєвидів і нерухомості) будуть братись за оцінювання за Технологією ТЕС рухомих експонатів колекцій музеїв, тобто з дуже серйозними обличчями оцінювати прялки та сапки, а потім доповідати про її безумовну ефективність, як це трапилось в результаті «переяславського експерименту».

Можливо, вже нарешті настав час подумати над тим, як замість цілої низки найрізноманітніших “музейних рад” та комісій з дорадчими повноваженнями створити одну, але ефективну. А до участі в ній допустити компетентних фахівців – директорів Національних музеїв, історичних заповідників, представників профільних інститутів НАН України, а також (з дорадчим голосом) представника Міністерства культури. Створити таку раду, яка могла би стати єдиним органом подання кандидатур, подавати фахові пропозицій у музейних справах до Міністерства культури, а також дати експертну оцінку доцільності внесення чи вилучення пам’яток до різноманітних реєстрів та інших органів влади і управління. Яка змогла б стати насправді ефективним механізмом управління у галузі культури, а головне значною мірою мінімізувала б проблеми некомпетентності чиновників Міністерства культури.

Але, на жаль, перспективи створення такого органу є більш ніж примарними. Тож єдине, що залишається насправді… Насправді залишається брати приклад принаймні з кримських татар і бахчисарайського Меджлісу, відстоювати до останнього свої культурні цінності, вимагати від держави хоча би формального виконання процесуальних норм призначення та узгодження кандидатур нових керівників закладів культури, постійно і старанно моніторити їхню діяльність, принаймні намагатись зупинити на підльоті різного роду ділків, вказувати на вже допущені помилки нового керівництва і вимагати їх виправлення. Громадськими засобами «допомогти» Мінкульту і його ставленикам насправді, а не на словах, досягти задекларованої ними мети. Зрештою, змусити чиновників від культури таки піти на діалог. І «заговорити»…

Для “Коридор” http://korydor.in.ua/texts/913-muzeni-vini
Лінк на "Майдані" http://maidan.org.ua/2012/02/muzejni-vijny/