10/13/2001 | НеДохтор

Абрам ФЕТ
juche@inbox.ru

<b>ПРАВА ТА ОБОВ”ЯЗКИ СТУДЕНТІВ АМЕРИКАНСЬКИХ УНІВЕРСИТЕТІВ</b>

Минулого року мені довелось працювати в одному з американських університетів. Мені здається, я був непогано підготовленим: багато читав про Америку, вивчав класиків її літератури та філософії, особливо намагався зрозуміти не тільки історію, але й нинішнє життя цієї країни, багато говорив з американцями, що приїздили до нас. Для розуміння психологічного, інтимного боку американського університетського життя мені була особливо корисна книга Алана Блума “Вгасання американського духу” (Closing of the American Mind), яку я прочитав незадовго до поїздки. І виявилось, що безпосереднє знайомство із Сполученими Штатами дуже мало змінило ті мої уявлення, які вже склалися.

1

В Сполучених Штатах понад 600 університетів, однак ця назва означає майже те саме, що у нас “вуз” – вищий учбовий заклад. На мою думку – і в цьому зі мною згодні всі, хто мав можливість зрівняти обидві системи, - середній американський “університет” за якістю своєї освіти не краще посереднього нашого “вузу”. Переважна більшість із цих шестисот закладів, що носять таку горду назву й видають університетські дипломи, насправді виявляються досить слабими навчальними закладами, і атестація їхня небагатого варта.
Чому так сталося? Слабкий рівень українських вузів прийнято пояснювати специфікою бюрократичного апарату, не здатного оцінювати людину, інакше як за документом, і байдужого до того, що стоїть за цим документом. Але в Америці, здавалося б, ціниться тільки ефективність праці, що провіряється зацікавленим в ній господарем підприємства, - навіщо господарю диплом, виданий невідомими йому та ненадійними людьми? Відповідь на це проста: господаря в класичному розумінні цього слова на Заході немає. Чим більше підприємство, тим більш диференційоване на ньому виробництво, тим складніша система управління ним. Колись ця складність паралізує їх, але поки вона терпима, великі корпорації керуються бюрократією – не такою тупою і непотрібною, як наша, алеж-таки бюрократією. Про державну бюрократію я не буду згадувати взагалі – в США всі її проклинають. Взагалі, ХХ сторіччя – це епоха “білих комірців”; чиновники взагалі ж завжди мають одну й ту ж психологію – судять про людину за папірцем.
Можна, звичайно, заперечити, що в такому випадку американські підприємства не можуть бути ефективними. Але насправді вони і є неефективні, даючи лише невеликий відсоток того, що могли б. Ні фізична, ні розумова праця в Америці давно вже не пов”язана з напругою або ризиком. Насправді американець має вміти робити одну-єдину роботу – не те, щоб віртуозно, а прийнятно, на належному рівні. Система працює рівномірно, тому що склалася еволюційним шляхом, але вже погано витримує появу японців, поки ще здатних проявляти більший темперамент. Чи довго вона зможе існувати в такому вигляді – покаже час.
Ще ми маємо зрозуміти, яким чином в Америці все ще отримуються наукові результати і тим більш – розвивається техніка. Ті, хто більше цікавляться виробництвом речей, вважають, що ми живемо в епоху небаченого розквіту, бо добре навчилися робити предмети широкого вжитку – “ширпотрєб”. І насправді, ширвжиток на Заході виробляють пристойної якості, й ще недавно там робили його краще за всих. Але зовсім інакшою є становище з більш тонкими матеріями, наприклад, з генерацією наукових ідей. Двадцяте століття, як визнає багато хто, є сторіччям занепаду культури; останні два десятиріччя вже не приносять принципово нових наукових досягнень. Відбувається розробка матеріалу в межах вже створених напрямків, тобо розвиток набув фактично технічного характеру. Що стосується техніки в звичайному розумінні цього слова, яку на Заході називають “технологією”, то наукові ідеї ХІХ та початку ХХ сторіччя забезпечили її ідеями на віки. Розвиток науки і техніки йде, таким чином за інерцією, і вже не надихається ніяким людським ідеалом і все менше – чистою цікавістю.

2

Переходжу тепер до найбільш цікавої, як мені здається, теми – до прав та обов”язків студентів. Перше, що кидається в очі – їх багаторасовий та багатонціональний склад, набагато більш різноманітний, ніж склад населення Сполучених Штатів. Це пояснюється тим, що багато студентів – вихідці з інших країн, переважно з Африки та Південно-Східної Азії, що вчаться за кошти своїх урядів та американських донорських організацій. На питання, чи існує в Америці пріоритет для білих студентів, можна відповісти так: юридично ніяких переваг не існує, а фактичні подібні випадки поодинокі. Звичайно, не варто ідеалізувати расове рівноправ”я в Америці: стан людини в суспільстві визначається не тільки законами й правилами закладів, а також настроями й установками суспільства, часто непомітним. Чим цивілізованіше суспільство – тим більше в ньому маскуються справжні почуття, а американський середній клас, дуже некультурний в більш серйозному розумінні цього слова, досить цивілізований в плвні обов”язкового лицемірства.
Однак не можна не помітити протилежне явище, яке створює в Штатах серйозні проблеми: спеціальні пільги та прівілеї для “кольорового населення”. Така “дискримінація навпаки” має довгу історію. Боротьба чорного населення за свої права поступово примусила білий “істеблішмент” відмінити дискримінаційні закони та правила. Але економічне становище чорних залишалось важким, що призвело в шестидесяті роки до безпорядків у негритянських кварталах ряду міст. В той же час спалахнули студентські заворушення, що не мали особливого зв”язку з дискримінацією негрів, що на той час практично зникла з університетів. Як побічний наслідок цього в американських університетах встановився стиль життя, при якому студенти привчилися час від часу тероризувати своїх викладачів, а студенти-негри добилися положення особливо привілейованого прошарку. Наприкінці 60-х років уряд Джонсона вдався до широко задуманих соціальних реформ, які створили нинішню американську систему соціального забезпечення та охорони здоров”я. Зміст цих реформ, коротко кажучи, був у тому, щоб відкупитися від самих бідних: вважалось, що дешевше їх утримувати за рахунок багатого суспільства, ніж готуватися до соціального вибуху. Багаті суспільства перед своїм занепадом і раніше застосовували підкуп своєї бідноти: достатньо згадати, як Римська держава утримувала паразитичний плебс. Є підстави вважати, що реформи Джонсона не стільки допомогли бідним американцям, скільки увічнили їх бідність. Соціальні питання не вирішуються подачками.

3

Найбільш глибокі і вільні від забобонів спостерігачі американського способу життя – Ханна Арендт та Алан Блум – розглядують стан, що склався в американських університетах як нажим негшритянських організацій з метою зниження для чорних екзаменаційних вимог. В результаті чорні отримали можливість заробляти свої дипломи ще меншими зусиллями, ніж білі студенти. Для цього їм довелося фактично відновити ту саму дискримінацію, якій їх давно вже не піддають. Чорні студенти спеціально тримаються окремо, особливо в їдальнях та гуртожитках, ї тероризують своїх товаришів, що не беруть участь у подібному рекеті й бажають чесно заробити свої дипломи. Капітуляція університетських властей перед цим натиском як правило маскується так званим “лібералізмом”, що має тепер мало спільного з однойменною класичною доктриною. Загалом же така політика є глибоко “антиамериканською”, оскільки основою американської конституції було знищення привілеїв.
Нечисельні викладачі університетів, що намагалися протистояти практиці привілеїв для негрів, були звільнені. Негритянські групи нажиму звинуватили їх в “расизмі”, і подібні демагогічні прийоми адміністраціями вузів були сприйняті як належне.
Втім, вкрай гіпертрофованими “правами” користуються в Америці всі студенти, і саме головне з цих “прав” – ухиляння від роботи. Як вже говорилось вище, перед”явлення студентам серйозних вимог протирічить фінансовим інтересам університетського закладу. Навіть якщо частина прибутку університету отримується від прикладних розробок, студенти платять за навчання, або ж хтось платить за них; від цього залежить “об”єм навантаження” викладачів, а також престиж університету. Прийнято вважати, що в Америці умови бізнеса диктує покупець, а хто такий студент, якщо не покупець диплому? Таке положення покупця, на перший погляд, дуже вигідне, що викликає захоплення у деяких наших нерозумних журналістів, насправді провокує його обман та експлуатацію. Насправді цьому “покупцю” постійно нав”язують товари, якість яких він не в змозі оцінити. Молодим людям говорять, що їм потрібні дипломи, але не дають розуміння того, що сам по собі диплом нічого не вартий, а справжньою цінністю є освіта.
Але по суті своїй, викладачі та адміністрація американських (та й європейських) університетів – це не володарі підприємства, а всього лише обслуговуючий персонал. Якщо продовжити аналогію з торгівлею, то вони не володарі магазину, а продавці, а від продавців на Заході вимагається лише улесливість по відношенню до покупця, тобто студента. Як наслідок, порушується природня зміна поколінь в передачі досвіду і знань, і в усіх навчальних закладах (включно зі школами) встановлюється абсурдний порядок, для якого вже винайшли назву “педократія”

4

Студентські заворушення шестидесятих років вже отримали свою оцінку в дослідженнях досить солідних авторів, особливо в книзі Конрада Лоренца “Вісім смертних гріхів цивілізованого людства”. На жаль, люди старшого віку, які підтримали цей руйнівний та безглуздий рух уникли заслуженої ганьби. Я маю на увазі таких “інтелектуалів”, як Сартр чи Маркузе, ставших на той час на тлі загального інтелектуального виродження чимось на кшталт володарів думок. Престарілий філософ Сартр, що корчить з себе маоїста і бігає з довговолосими підлітками – це одне з найжалюгідніших видовищ нашого сторіччя. Звичайно, саме по собі збурення студентів мало зрозумілі мотиви. В його підгрунті – принаймі у найкращих його учасників – був несвідомий протест проти беззмістовності життя в тому буржуазному суспільстві, яке розглядало людину лише як виробника та покупця товарів. Ідеологія такого суспільства є злою карикатурою марксизму, і молоді люди інстинктивно відчували неповноцінність пропонованої їм професійної освіти і убогість майбутнього життєвого шляху. Але у них не було ніяких позитивних ідеалів, тому що філософія, за висловом Альберта Швейцера, винна перед двадцятим сторіччям. Вина її в тому, що філософії більше не існує. Дорослі не зуміли поставити перед молодими людьми скільки-небудь значимі серйозні життєві цілі. Тому заколот студентів набув анархічного характеру і був спрямований на знищення того, що ще залишалось від університетських традицій. Звичайно, що до більшості студентів, що щиро помилялись, приєдналась величезна кількість “лоботрясів”, які побачили в усьому можливість продемонструвати свою дитячу агресивність. Важко уявити собі ту жалюгідну адміністрацію, яку можливо було б цим залякати. Учасники безпорядків стали дорослими людьми, всі вони нормально влаштувалися в буржуазному суспільстві (достатньо згадати Солану, Шрьодера, та й Клінтона), доказавши цим, що їх юнацькі витівки зовсім не означали серйозного відношення до життя, бажання працювати для його зміни на краще.
Гіпертрофія прав і недостаток обов”язків призводять до того, що американські студенти просто не знають, чим себе зайняти. Як показали соціологічні дослідження, вони майже не читають книг. Телебачення тут більш ніж нудне; як правило американець не може додивитися до кінця жодної з сотень програм і, ліниво розсівшись в креслі чи на розкладачці, грається дистанційним пультом, переходячи від однієї до другої. Почуття любові цій людині недоступні, тому що він починає статеве життя ще підлітком, раніше ніж можуть створитися ємоційні механізми прив”язаності, а без серйозних емоцій так званий “голий секс” – зовсім нецікава справа. Матеріальні потреби також не сильно турбують студента, оскільки його витрати хто-небудь сплачує за нього. Таким чином, у американського студента насправді немає ні інтересів, ні захоплень. Це самий нудний тип людини, який собі можливо уявити.
На перший погляд може здатись, що американські студенти й сьогодні досить бунтівні, але в дійсності вони собі дозволяють, в певних межах, бавитися, і ці забави ніхто не сприймає всерйоз. Коли я був в Америці, її війська черговий раз вдарили по Іраку, і багато молоді висловлювали співчуття “революційному герою” Саддаму. На стінах університету можна було побачити популярне гасло No blood for oil! , а в книжковому магазині “Революційної комуністичної партії” продавалися газети з тією ж ідеологією. Студентська газета також захищала Саддама, а ще більше воювала з адміністрацією з приводу практикованої в університеті "расової дискримінації” Полягала ж вона в тому, що затримувалось відділення "“фриканських наук". Якби хто-небудь захотів морочити голову молодим людям, щоб відволікти їх увагу від серйозних речей, достатньо було б з року в рік повторювати один й той же репертуар. Однак я вважаю, що це і є американський радикалізм.