Відповіді

• 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

  Ділова еліта України. Частина I. Парламент. Вступ.

  Український незалежний центр політичних досліджень
  
  Інна Підлуська
  Світлана Конончук
  
  Ділова еліта України
  Частина I. Парламент
  
  Інформація станом на 1 лютого 2000 року
  
  Київ 2000
  
  ББК 67.9(4УКР)300.6
  П32
  
  Автори І. Підлуська, С. Конончук
  Редактор Н. Лисюк
  
  Видання цієї книги стало можливим завдяки реалізації програми Центру міжнародного приватного підприємництва (США) “Інформація за реформи”.
  
  Підлуська, Інна, Конончук, Світлана.
  Ділова еліта України. Частина І. Парламент. — К.: УНЦПД, 2000. — 304 с. (Сер. “Персоналії”.)
  
  У цій книзі представлено стислі біографії та політичні й економічні погляди тих народних депутатів, кого прийнято називати бізнес-елітою. На думку авторів, на цих особах лежить основна відповідальність за формування економічного курсу країни та його законодавче втілення.
  Висновки із цієї збірки поряд з усвідомленням причин перебування нашої держави в глибокій кризі — робити читачеві.
  Книга стане в пригоді всім, хто цікавиться новітньою історією України.
  
  ББК 67.9(4УКР)300.6
  
  © УНЦПД, 2000
  
  ЗМІСТ
  
  ПЕРЕДМОВА 5
  АБДУЛЛІН ОЛЕКСАНДР РАФКАТОВИЧ 13
  АКОПЯН ВАЛЕРІЙ ГРИГОРОВИЧ 16
  АНАНКО ЄВГЕН ПАВЛОВИЧ 19
  АНТОНЬЄВА ГАННА ПЕТРІВНА 23
  БАБИЧ ВАЛЕРІЙ ГЕОРГІЙОВИЧ 28
  БЄЛОУСОВА ІРИНА АНАТОЛІЇВНА 35
  БОГАТИРЕНКО АНАТОЛІЙ АНДРІЙОВИЧ 38
  БОГОСЛОВСЬКА ІННА ГЕРМАНІВНА 40
  БОРТНИК ВОЛОДИМИР ФЕДОРОВИЧ 43
  БУРЯК СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ 47
  ВОЛКОВ ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ 50
  ГОРБАЧОВ ВІКТОР СЕРГІЙОВИЧ 54
  ГУБСЬКИЙ БОГДАН ВОЛОДИМИРОВИЧ 56
  ДАНИЛЬЧУК ОЛЕКСАНДР ЮРІЙОВИЧ 60
  ДАШУТІН ГРИГОРІЙ ПЕТРОВИЧ 62
  ДЕРКАЧ АНДРІЙ ЛЕОНІДОВИЧ 64
  ДЖОДЖИК ЯРОСЛАВ ІВАНОВИЧ 68
  ДІЯК ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ 71
  ЄДІН ОЛЕКСАНДР ЙОСИПОВИЧ 74
  ЄХАНУРОВ ЮРІЙ ІВАНОВИЧ 78
  ЖЕВАГО КОСТЯНТИН ВАЛЕНТИНОВИЧ 85
  ЖЕРДИЦЬКИЙ ВІКТОР ЮСТИМОВИЧ 90
  ЗАДОРОЖНІЙ ОЛЕКСАНДР ВІКТОРОВИЧ 96
  ЗВ’ЯГІЛЬСЬКИЙ ЮХИМ ЛЕОНІДОВИЧ 100
  ЗІНЧЕНКО ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСІЙОВИЧ 106
  ІЩЕНКО ОЛЕГ ІВАНОВИЧ 111
  КИРЮШИН ІГОР ВОЛОДИМИРОВИЧ 113
  КІНАХ АНАТОЛІЙ КИРИЛОВИЧ 118
  КОВАЛКО МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ 125
  КРИВОШЕЯ СЕРГІЙ ВІКТОРОВИЧ 130
  КУЧЕРЕНКО ОЛЕКСІЙ ЮРІЙОВИЧ 132
  МАРТИНЕНКО МИКОЛА ВОЛОДИМИРОВИЧ 137
  МЕДВЕДЧУК ВІКТОР ВОЛОДИМИРОВИЧ 140
  МЕЛЬНІЧУК СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ 146
  НАСАЛИК ІГОР СТЕПАНОВИЧ 152
  НЕЧИПОРУК ВОЛОДИМИР ПАВЛОВИЧ 155
  ПАВЛЕНКО СЕРГІЙ ГРИГОРОВИЧ 158
  ПАШКОВСЬКИЙ ЛЕОНІД БОРИСОВИЧ 160
  ПЕРЕСУНЬКО СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ 163
  ПІНЧУК ВІКТОР МИХАЙЛОВИЧ 167
  ПЛЮТИНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР АНТОНОВИЧ 170
  ПОРОШЕНКО ПЕТРО ОЛЕКСІЙОВИЧ 174
  РЖАВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ 181
  РИСЬ СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ 187
  РЯБЧЕНКО ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ 189
  САЛИГІН ВАСИЛЬ ВІКТОРОВИЧ 196
  СВИРИДА ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ 200
  СЛОБОДЯН ОЛЕКСАНДР ВЯЧЕСЛАВОВИЧ 203
  СУПРУН ЛЮДМИЛА ПАВЛІВНА 207
  СУРКІС ГРИГОРІЙ МИХАЙЛОВИЧ 209
  ТИМОШЕНКО ЮЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА 213
  ТКАЧЕНКО ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ 221
  ФІАЛКОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ 227
  ФРАНЧУК ІГОР АНАТОЛІЙОВИЧ 231
  ХОРОШКОВСЬКИЙ ВАЛЕРІЙ ІВАНОВИЧ 237
  ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ ЛЕОНІД МИХАЙЛОВИЧ 241
  ШМАРОВ ВАЛЕРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ 246
  ШПАК ОЛЕКСАНДР ГРИГОРОВИЧ 249
  ШПИГ ФЕДІР ІВАНОВИЧ 252
  ШУФРИЧ НЕСТОР ІВАНОВИЧ 254
  ЮШКО ІГОР ОЛЕГОВИЧ 257
  ДОДАТКИ
  ЧЛЕНСТВО НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ У ФРАКЦІЯХ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ 264
  СТАТИСТИКА ПЕРЕХОДІВ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ ПО ФРАКЦІЯХ 267
  ЧЛЕНСТВО НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ У КОМІТЕТАХ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ 271
  ГОЛОСУВАННЯ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ
  НА ЗАСІДАННЯХ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ 275
  СПИСОК СКОРОЧЕНЬ 302
  
  
  ПЕРЕДМОВА
  
  Ідея даної книги полягає у викладенні економічних концепцій тих народних депутатів України, яких прийнято вважати представниками ділової еліти, та їх особистого внеску до формування сприятливого ділового клімату в країні. Коли в результаті парламентських виборів 1998 року до Верховної Ради України прийшли понад 120 представників великого і середнього бізнесу, прихильники ринкових перетворень сповнилися оптимізму. Кому, як не “бізнес-депутатам”, прагнути прискорити формування вільного ринку, справедливої конкуренції, рівних “правил гри” для всіх… Щоправда, з часом оптимістів ставало все менше — аж надто часто депутати — колишні підприємці підтримували антиринкові законопроекти, аж надто рідко виступали вони з ініціативами, здатними сприяти розвитку ринкового середовища. Нерідко їх місця в сесійному залі залишалися порожніми — хоч офіційно, згідно з чинним законодавством, вони склали із себе повноваження керівників бізнес-структур, функції “почесних президентів”, та власницькі інтереси недвозначно визначали їх пріоритети.
  Мусимо поділитися виявленим парадоксом — у переважній більшості випадків нам не тільки не вдалося віднайти економічних концепцій, але й подеколи важко було “реконструювати” погляди народних обранців на деякі питання економічного життя таким чином, щоб ці погляди спиралися на якусь єдину основу і логічно витікали один з одного. Щоб нас не звинуватили в упередженому ставленні до народних депутатів, повинні зазначити — серед 450 “геніальних” осіб, як їх колись назвав Олександр Мороз, є по-справжньому тямущі — з концептуально вивіреними і послідовно відстоюваними ідеями. Такі депутати, не забуваючи про лобіювання інтересів своїх підприємств та бізнес-асоціацій (а саме це завдання визначив Віктор Пинзеник — лідер партії “Реформи і порядок”, а колись і перший віце-прем’єр, тобто особа, покликана опікуватися ринковими реформами в Україні, — як основне завдання парламенту в рамках представницької демократії), активно працювали і працюють на законодавчо-економічній ниві (за всієї різниці їх політичних позицій, а відповідно й підходів до реформування економіки).
  Але (як пишуть у не надто стилістично вивірених текстах, “це кляте “але”) думки переважної більшості народних обранців, що прийшли до парламенту із загалом успішних підприємницьких структур, вражають своєю абстрактністю, яка межує зі збагаченою еклектикою наївністю. Більше того, значна кількість “бізнес-депутатів” залишаються загадками не те що для пересічних виборців, а й для в’їдливих аналітиків (он якою зручною виявилася мажоритарно-пропорційна система виборів для позапартійних бізнес-кандидатів!): ні розлогих інтерв’ю, ні навіть чуток, якими на крайній випадок можна було б поживитися, ба навіть результатів голосування з низки найбільш принципових питань економічного розвитку не можна віднайти. Адже поіменне голосування стало нормою лише порівняно недавно, а до того воля кожного народного обранця губилася у “відкритому голосуванні”, й годі було дізнатися, чи відстоював ринкові принципи кожний окремий “бізнес-депутат”, чи ні. Дається взнаки шкільна звичка прогулювати заняття, тільки нині вона грунтується на депутатському імунітеті та відмовках про “справи”. А на наступні вибори знову можна заховатися за енним номером списку “прохідної” політичної партії — хто там сподобиться розгледіти шостого в другому ряду, якщо тут у чотирьох соціал-демократичних партіях заледве розберешся?
  Дякувати вищій школі, практично кожен, хто в ній учився, оволодів умінням ховати думки за словами. Або думки деяких депутатів плутаються (часто це називається “еволюція поглядів” чи “зміна платформи”), або ж їх не видно зовсім. У віднайдених програмах гасло “Підтримку вітчизняному товаровиробнику!” плавно перетікає в наміри щодо зміцнення системи соціального захисту, отже — збільшення витратної частини бюджету, а це неможливо без збільшення бюджетних надходжень, що в Україні традиційно досягається майже виключно одним способом — посиленням податкового тиску на приватний сектор. Але прихильники вибіркового державного протекціонізму і пільг іноді щиро вірять, що “вилобіювані” ними пільги зовсім не суперечать їх власним проринковим заявам і обіцянкам.
  Серед парламентарів часто зустрічаються і речники псевдохристиянських ідей — як-то, наприклад, “десятини” на податок. У скарбниці соціологічних надбань депутатів-ідеологів реформ — і Макс Вебер із його відомою теорією визначальної ролі протестантської етики в становленні капіталістичного способу виробництва. Тільки залишається неясним, чи слід українській державі і зокрема Держкомрелігій сприяти поширенню та активізації діяльності різного роду протестантських общин — від реформатства до євангельських християн-баптистів і єговістів, чи варто слідувати тезам про “збереження традиційної української духовності”. Не дано українцям-неборакам жити в Америці ХІХ століття, покликані вони перетворювати своє життя тут і тепер.
  Одним із парадоксів української економічної політики (наслідком насамперед “розрухи в головах”) стало те, що з країни вивезено, за різними оцінками, від 20 до 30 млрд. доларів (які навряд чи коли-небудь до неї повернуться, навіть після проголошення “амністії капіталів”), а влада при цьому постійно сподівається на отримання бодай мінімальних позик від міжнародних фінансових інститутів, визнаючи на найвищому рівні, що без них Україні не вийти з затяжної і багато в чому рукотворної кризи. Між тим багато депутатів турботу про власний бізнес аж ніяк не прагнуть ототожнювати з турботою про те, “чим держава має багатіти”.
  Судячи зі стилю роботи переважної більшості українських бізнесменів-депутатів, пошуки національної ідентичності і “третього шляху” в економіці так і залишаться теорією. Їхній патріотизм закінчується там, де починаються власні банківські рахунки. Основною рисою патріотично налаштованих бізнесменів є намагання працювати у своїй країні, вкладати гроші саме в ній, а не вивозити з неї свої прибутки, не скаржитись на непередбачуваність дій уряду та непрогнозованість Верховної Ради (наголосимо, що йдеться про скарги з боку саме народних депутатів), а працювати там, куди прагнули прийти.
  Розмовам про страхову медицину, про високий рівень освіти та ін. суджено залишатися виключно розмовами до тих пір, поки не буде докладено законодавчих зусиль до створення надійної фінансово-банківської сфери, в структурах якої без остраху за несвітле завтра (адже кожному в країнах “ближнього зарубіжжя” зрозуміло, що означає “чорний вівторок”, “чорний четвер” чи інші “чорні” дні тижня) самі ж бізнесмени, а також депутати і всі інші, зможуть тримати свої заощадження в радісному очікуванні якщо не на високі, то принаймні на стабільні відсотки, кредитуючи українську економіку.
  Чому ми зосередили свою увагу не на всіх народних депутатах, що прийшли до Верховної Ради з підприємницьких структур, а лише на деяких з них? Переважно через те, що на момент, коли писалася ця книга, саме ці депутати, на нашу думку, мали можливість найактивніше впливати на створення сприятливого ділового клімату і впровадження ринкових реформ взагалі. Вони найчастіше публічно висловлювали свої погляди на шляхи реформування економіки України, вносили і лобіювали законопроекти, що стосувалися бізнесу, — одним словом, демонстрували, що недаремно “сидять” у вищому законодавчому органі країни. За час, коли книга готувалася до друку, деякі з наших героїв склали повноваження народних депутатів, але зберегли (і навіть посилили) свій вплив на хід реформ. Книгу укладено на основі відкритих джерел інформації — насамперед публічних заяв, статей та програм народних депутатів.
  Мусимо зазначити, що дана книга може викликати чимало скептичних усмішок, а часом спричинити приступи гомеричного реготу в осіб, близько і детально знайомих не з деклараціями деяких народних депутатів, а з їх бізнес-діяльністю. На наш погляд, велике зацікавлення можуть викликати заяви про необхідність соціального захисту чи про повернення заощаджень, зроблені багатьма відомими політиками, бурхлива діяльність яких на початку 90-х років власне і призвела до нинішньої безпросвітної кризи. Однак, поза тим, дії і заяви “бізнес-депутатів” створюють достатньо об’єктивну, хоч і не завжди повну картину динаміки їх впливу, ролі і місця в економічних і політичних змінах, які переживає Україна.
  Шок, який пережила влада в часи смути, що настала відразу після здобуття Україною незалежності, коли набирав обертів механізм здобуття величезних надприбутків, відіграв свою роль у зміцненні позицій ряду ділових людей. Вони змогли утвердитися не тільки в бізнесі. Вони прагнули прийти до влади, що спричинило конфлікт інтересів. Влада, оговтавшись, почала якщо не протидіяти цьому, то принаймні не сприяти втіленню в життя проголошених і розрекламованих нею гасел щодо невідкладності економічних реформ. Після кинутої в “гущу мас” тези про корекцію реформ стало очевидно, що на шляху цих само реформ створено нові рогатки, тож тим, у кого залишилося хоча б якесь бажання щось реформувати, просто-напросто слід пристосуватися до нових “понять”.
  Нині бізнесмени намагаються стати політиками. Але далеко не всім це вдається. Із бізнесменів “для себе” вони дивовижним чином не перетворюються на політиків “для нас”. Кожен із них окремо говорить про податковий тягар, але в той же час практично кожен із них має відношення бодай до одного підприємства, яке хоча б частково, зате впродовж тривалого часу було позбавлене необхідності сплачувати податки.
  Банкіри і підприємці, які прийшли до парламенту з твердим і щирим переконанням у тому, що варто їм лишень опинитися в стінах найвищого законодавчого органу — і країна впевнено почне рухатися в заданому ними напрямку, досить швидко усвідомили, що влада влаштована складніше і хитріше, ніж це їм здавалося. Крім того, багато хто з них почав утягуватися в систему стосунків усередині парламенту, яку можна описати словами з відомого анекдоту про “інтриги, інтриги...”, і навіть діставати з того задоволення.
  Як визнав щиросердий Володимир Фіалковський, “за час роботи у Верховній Раді... часто стає соромно за ті питання, які тут намагаються вирішити...”.
  Той факт, що за два роки діяльності парламенту чотирнадцятого (нині вже третього) скликання, в якому, вибачте, “сидять” зацікавлені особи, не було ухвалено нового Податкового кодексу (а коридорами парламенту блукає аж п’ять його варіантів!), про який так довго, з таким надривом і патетикою говорили незалежні від усього підприємці, виявив межу їх залежності, яка проходить там, де починається їх контакт з вищою політичною владою, і тоді, коли зачіпається їх фінансово-доходні інтереси. Зрозуміло, що особи, які обіймають крісла у Верховній Раді, завжди мають доступ до тих важелів, на які потрібно натиснути, аби дістати сприятливі умови для свого бізнесу. Хоча В. Фіалковський слушно твердить, що прибутки спільних підприємств (підприємств з уставною часткою іноземного капіталу) не залежать від податкової системи, оскільки ціну за продукцію платить споживач, тим не менш переважна більшість бізнесменів усе ж прагне зберегти пільги при спілкуванні з державною казною.
  Залишається незрозумілим, чи є те, що проводилося в нашій країні саме тим, що з найвищих трибун величалося “курсом економічних реформ”, потім “корекцією курсу реформ”. Яку назву причепити для пояснення того стану, в якому нині перебувають держава і народ (а його кількість поступово “тане”), не знає, напевно і сам радник Президента України з економічних питань Анатолій Гальчинський, котрий уміє дуже детально донести до свідомості громадян сутність чергового етапу реформ. Говорити про докорінні перетворення в нашій країні може або великий невіглас в економіці, або великий дотепник з підвищеним почуттям гумору — безпрецедентне зубожіння громадян і безнадійна ситуація в усіх галузях колись народного господарства промовляють самі за себе. Поодинокі позитивні результати патетичного дійства під назвою “економічні реформи” не носять характеру сталих системних змін, з чого напрошується простий висновок — або економічні реформи проводилися і зазнали цілковитого провалу, або їх не було, а те, що проводилося, не має ніякого відношення до економічних реформ. І тоді незрозуміло, а чим власне займалися з 1991 року два президенти, сім урядів і понад тисячу народних депутатів.
  Чи не тому економічні реформи просуваються так важко і повільно, що у сесійній залі парламенту, як прорік спікер Верховної Ради періоду “добільшовизму” і “доструктурації” Олександр Ткаченко, “схрестилися бачення високоінтелектуальних людей”?
  
  Переважання в парламенті лівих, що завжди слугувало відбілювачем для заплямованого діями влади прапора ринкових реформ, стало тим чинником, який не дозволяє багатьом за поодинокими і розрізненими деревами прийнятих економічних законопроектів побачити ліс ринкових реформ. Не лжедомінування лівих і не “червона загроза” стали підставою для зневіри населення в ринку, мав місце зворотний процес — почервоніння (до стану буряковості) населення, спричинене відсутністю процесів перетворень в економіці, які вдало пройшли в країнах так званої нової демократії — Чехії, Польщі, Угорщині, державах Прибалтики.
  Дійсно, складно навіть говорити про ринкові реформи (не сподіваючись уже на їх здійснення) в країні, населення якої на світанку доби економічної трансформації (доцільніше було б вести мову про трансформацію власності) було позбавлено своєю ж державою власних заощаджень — тих заощаджень, які могли б стати належним засобом проведення грошової приватизації (мало якій українській родині не аговкнувся фарс із роздачею майнових сертифікатів у країні неузаконених, але декретованих трастів). Смішно мріяти про появу ефективного власника — опори “середнього” класу — в системі, у якій уже тривалий час домінують 15—20 “несередніх” власників — “наближених осіб”, які дістали у своє фактичне розпорядження ласі шматки держвласності, а нині, засвоївши терміни “лібералізм”, “лібералізація”, “ринок”, “демократія” і — не побоїмося цього слова — “монетаризм” вкупі з “фінансовою стабілізацією”, довільно варіюють свої виступи на тему особистих здібностей таких людей — їх розуму, працелюбності, спритності, ринкової кмітливості і т. п., а всіх інших звинувачують у тому, що ті не культивують у собі таких здатностей.
  Якщо зазирнути у вічі гіркій правді, фактично країна тримається на обслуговуванні переважною більшістю населення тих структур, які постали на уламках розграбованих підприємств. Багатство “нових українців” створене не на базі їх ринкового хисту, їх підприємливості, а на основі прибутків, привласнених ними за рахунок розпорошення держвласності, яка або “погано лежала”, або до неї можна було дістати доступ на цілком легальних, хоч і невиправданих з точки зору ринкової логіки підставах (що, власне, триває і досі). Інакше кажучи, відбулося неринкове нагромадження капіталу, а тому й не виникло критичної маси попиту на економічні реформи і сприятливе, ліберальне середовище для ведення підприємницької діяльності.
  Що ж стосується власне підприємництва, долею якого так переймаються депутати, воно загартовується, навчаючись тиснути на владу, або, безсиле боротися далі, “емігрує” в “тінь”. Попри поширене — принаймні задеклароване — розуміння необхідності обмеження і поступової ліквідації адміністративно-бюрократичної сваволі, бюрократичний апарат із таким вагомим доважком, як “податковий тиск”, буйно квітне, тобто тисне й тисне далі. Знову ж таки, як говорить відомий гуморист Михайло Жванецький, “я не розумію”, чому потрібно пов’язувати з ринком (і тим самим його дискредитувати) ситуацію, в якій люди — не просто жителі якоїсь території, а працівники, основний трудовий ресурс держави, — роками не бачать “живих грошей”, а коли бачать, то виявляється, що їхня праця зовсім знецінена. Хто пояснить, чому “пересічний” пенсіонер змушений зводити кінці з кінцями на дяку держави, що дорівнює сумі, трохи більшій за десять доларів США? Хто ж не розуміє причин формування тіньового ринку праці, капіталів, фінансів, тіньового ж таки (а тому переважно кримінального) перерозподілу багатства, яке реально існує і яке реально могло б працювати в Україні? Сказано “арбітром нації”, що реформ у нашій державі може не бачити тільки сліпий, але ж і бачити їх здатен хіба що безмежний, неперевиховний і невиліковний оптиміст.
  Тим, хто керує країною, пощастило. Попри панування принципу “парламентська хата скраю”, під яким мається на увазі, що ідейні розбіжності всередині цього “клубу” набагато менші, ніж прірва між самим способом життя народних обранців та “обирачів”, в Україні все ж не існує такого поняття, як позапарламентська опозиція. Народ не проти того, щоб все чинилося за законами, ніхто не прагне до перерозподілу тієї власності, яка вже опинилася в руках небагатьох, ніхто не закликає виходити “на барикади”, аби “струсонути” владу. В таких умовах тільки б і працювати — кожному на своїй ниві: одним — писати закони, іншим — впроваджувати їх на практиці, всім (і першим також) — їх дотримуватися, ще іншим — наглядати за “верховенством права”. Шкода, але не чути голосів ні перших, ні других, ані третіх. Не чути й вимог щодо проведення реформ з боку народу, що мало б називатися “залученням громадянського суспільства у процес управління державою” і свідчити про свободу і розвинутість цього суспільства.
  Можна шукати і знаходити різні причини, які водночас є тими “об’єктивними обставинами”, через які про Україну в світі знають як про країну, справу екс-прем’єр-міністра якої прагнуть чимшвидше розглянути органи правосуддя США та Швейцарії, як про країну, в якій поневіряння американських бізнесменів закінчуються щасливо за умови особистого піклування про це Президента – та й то лише тому, що США можуть справити певний вплив на таку “велику”, проте, безумовно, європейську (принаймні географічно) державу, потурбуватися і захистити інтереси своїх громадян. Ніхто з-поміж народних депутатів нині не візьметься відповісти, чому в країні можливі події, подібні тій, яка сталася в одному з відділень Одеської ДПА (коли підприємець підпалив приміщення, і в полум’ї загинули і працівники податкової, і сам відомий у місті бізнесмен), і не візьметься пояснити, чому іноземним інвесторам доводиться звертатися за захистом від української держави до “гаранта Конституції” і хто надасть гарантії захисту українським бізнесменам. Ряд відомих депутатів — колишніх підприємців, напевно, мають дуже добру пам’ять — і саме тому вони не захочуть щось розповідати про те, де нині їхній бізнес, бо на власному досвіді переконалися, що у влади теж добра пам’ять, а до того ж довгі (зате “чисті”) руки. Є різні моральні оцінки в характеристиці тих шляхів, якими пройшли українські бізнесмени, і тих методів, що ними вони послуговувалися для накопичення своїх капіталів та усунення конкурентів. Чистота бізнесу в сучасній Україні — величина дуже й дуже умовна, яка прагне до міфічного значення. Зате очевидним є факт, про який голосно мовчать названі особи: в державі переважає не рух об’єднаних бізнесменів за створення сприятливих для роботи умов, а процес “підлягання” навіть потужних бізнес-утворень та їх керівників “під владу”. Виявляється, що для того щоб жити і вижити, бізнесу конче потрібно бути чистим не перед законом, а перед владою, потрібно вміти підлаштовуватися під її забаганки, організовувати її вибори — і тоді, можливо, можна сподіватися на відповідну винагороду. Тоді тобі, можливо, дозволять приватизувати ще щось тихцем залишене і неприватизоване, подадуть з панського столу симпатичний контракт чи найвищим повелінням допустять до якоїсь з годівничок.
  Це засвідчує те, що в Україні до цих пір — майже через десять років після проголошення незалежності — не можна говорити про існування засад вільного суспільства і ринкової економіки. Водночас це в жодному разі не означає, що побудова такого вільного суспільства і ринкової економіки в не надто далекому майбутньому в нашій країні неможлива. До початку наступного виборчого марафону залишається декілька місяців, а отже, народним депутатам давно пора переходити до реалізації своїх обіцянок, суть яких зводилася до наступного: “Ми створили успішні бізнеси, які зробили нас багатими. Ми знаємо що робити, щоб стала багатою вся країна і кожен з вас”.
  
  Світлана Конончук,
  керівник проекту “Персоналії”
  Інна Підлуська,
  керівник проекту “Інформація для реформ”,
  редактор журналу “Економічні реформи сьогодні”
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    АБДУЛЛІН ОЛЕКСАНДР РАФКАТОВИЧ

    До обрання народним депутатом України — президент акціонерного товариства закритого типу “Інтергаз”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання О. Абдуллін був обраний по виборчому округу № 97 Київської області. Переміг 10 претендентів, набравши 48,82% голосів виборців.
    Член групи “Відродження регіонів”.
    Член Комітету ВР з питань будівництва, транспорту і зв’язку.
    До 1998 року був членом Християнсько-демократичної партії України. Член партії “Демократичний союз”, член ради партії від часу створення партії в 1999 році.
    Голова Наглядової ради Благодійного фонду соціального захисту населення.
    
    Народився 29 червня 1962 року в місті Києві.
    Освіта вища. У 1983 році вступив до Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, який закінчив у 1989 році, за фахом — журналіст.
    У 1998 році за допомогу у відновленні та реставрації Києво-Печерської лаври, а також за видання унікального великого Євангелія нагороджений відзнакою УПЦ—МП — орденом Святого рівноапостольного князя Володимира.
    Заслужений журналіст України.
    
    З 1979 року працював токарем на заводі “Точелектроприлад” у місті Києві. З 1985 року був кореспондентом газети “Вісті з України”. З 1987 року — кореспондент, комерційний директор газети “Робітнича газета”. У 1992—1993 роках — директор компанії “Інтертрейд”. З 1993 року — віце-президент корпорації “Республіка”. З 1996 до 1998 року — президент акціонерного товариства закритого типу “Інтергаз”.
    
    Поділяє центристські погляди. Виступає за “побудову цивілізованої держави, розвиток якої базується на засадах законності, правопорядку, справедливості, захисту інтересів кожної людини”.
    У 1994 році підтримував кандидата на пост Президента України Л. Кравчука, у 1998 році почав висловлюватися на підтримку курсу “нашого Президента” (Л. Кучми. — Авт.) з огляду на те, що “для країни різка зміна курсу була б згубною”. Вказує, що Президент України нині має недостатньо повноважень для виконання своїх обов’язків, тому було б непогано розширити їх до рівня повноважень Президента Росії (а от тоді Л. Кучма “набагато більше міг би зробити для країни”). Зазначає: “Наша мета — відродити Україну. <...> Дуже важко бути багатим у цілковитих злиднях. Тож наше завдання сьогодні разом із Президентом, поруч із Президентом спробувати шляхом економічних реформ повільно, але неухильно повертати країну в нормальному напрямі”.
    На думку О. Абдулліна, розвиток національної економіки повинен відбуватися “шляхом продуманого економічного реформування за умови збереження контрольних функцій держави в політичній, економічній та соціальній сферах. Держава повинна проводити реформи послідовно, відкрито радитись із співгромадянами, враховувати громадську думку та в повному обсязі інформувати про всі заходи, які впливають на життя громадян України”.
    Не висловлює свого бачення статусу землі, але певен, що село повинне залишитися “традиційним” (уявлення про село в нього в даному разі подібне за духом до народної ідилії зі ставком, млинком і вишневеньким садком), бо лише таке село стане підмурівком могутності країни: “...заможна українська родина і в підсумку — заможне українське суспільство”. До того ж “традиційність українського села”, за О. Абдулліним, — це “коріння нашої духовності, міцної сім’ї, національних традицій і звичаїв”. Неясно лише, наскільки “традиційність” села узгоджується з його “соціально-економічною розбудовою”.
    Не будучи, вочевидь, упевненим у тотальному покращенні економічної ситуації в країні принаймні в найближчій перспективі, О. Абдуллін зосереджує свою увагу на забезпеченні “адресною підтримкою” “ветеранів війни та праці, воїнів-афганців, ліквідаторів аварії в Чорнобилі, багатодітних і малозабезпечених сімей, закладів освіти та охорони здоров’я, дитсадків, творчих колективів, спортивних організацій. Він стверджує, що “депутати-вихідці із бізнес-структур не тільки набагато більше розуміються на політиці, але й роблять набагато більше від тих своїх колег, що в парламенті вже вдруге і втретє...”.
    Своєю метою визначає завдання, поставлене депутатською групою, до якої входить, — “відроджувати регіони України”.
    Переконаний, що “нам не допоможуть ні зовнішні кредити, ні поради, ні побажання — лише сумлінна праця кожного з нас, активна громадянська позиція, чесність у стосунках — ось той шлях, яким ми маємо йти в життя”.
    О. Абдуллін, як і всі депутати, схильний обстоювати необхідність прийняття нового Податкового кодексу, проте він указує, що жоден із його варіантів не доведено до толку, оскільки депутати-розробники проектів такого кодексу використовують їх для самореклами.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    АКОПЯН ВАЛЕРІЙ ГРИГОРОВИЧ

    До обрання народним депутатом України — віце-президент акціонерного товариства закритого типу “Інтергаз”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання В. Акопян був обраний по виборчому округу № 131 Миколаївської області. Переміг 17 претендентів, набравши 42,91% голосів виборців.
    Член партії “Демократичний союз”. Входив до фракції НДП. Член парламентської групи “Відродження регіонів”.
    Член Комітету ВР з питань фінансів і банківської діяльності.
    
    Народився 20 липня 1958 року в селі Чехівки Чорнобаївського району Черкаської області.
    Освіта вища. У 1991 році закінчив Київський державний інститут народного господарства імені Д. Коротченка, за фахом — економіст.
    З 1974 до 1978 року навчався у Київському геологорозвідувальному технікумі; з 1978 до 1980 року проходив службу в лавах Збройних Сил СРСР.
    Співавтор книги “Власність — запорука реальної свободи”.
    
    З 1980 року працював регулювальником радіоапаратури Київського виробничого об’єднання “Комуніст”, техніком-оператором, геофізиком-оператором об’єднання “Укргеофізика” (м. Київ). З 1982 року був інженером, інженером-механіком, інженером-налагоджувальником Черкаського монтажно-налагоджувального управління, водієм Київського ремонтно-будівельного управління “Укрхарчобуд”. З 1991 року — головний бухгалтер малого підприємства “Зооцентр” та малого підприємства “Альціона”, директор аудиторської фірми “Альфа-омега”, головний бухгалтер корпорації “Республіка” та акціонерного товариства закритого типу “Інтергаз” (м. Київ). З 1996 року — помічник-консультант народного депутата України.
    
    Основну свою увагу народний депутат приділяє засадам економічного розвитку України. Він є співавтором двох законопроектів — “Про власність” і “Про захист прав власності”.
    Вважає, що “підйом економіки можливий тільки за умови її постійного фінансування, подолання кризи платежів, заміни бартерних розрахунків грошовими, створення сприятливої інвестиційної ситуації. Країні потрібна цілісна система податків, яка буде не пригнічувати і заганяти в “тінь”, а стимулювати виробника”. Виступає за рівноправність усіх форм власності і господарювання.
    Для розв’язання питання про підтримку українського товаровиробника пропонує застосовувати методи пільгового його кредитування та вводити в дію політику протекціонізму.
    Вважає, що слід завершувати “реформування аграрно-промислового комплексу, земельних та майнових відносин, рішуче підтримувати сільгоспкооперацію, утворення об’єднань та структур, здатних протистояти диктату посередницьких фірм”. Серед його ідей — і сприяння створенню широкої переробної бази на місцях, підтримка державою сільського товаровиробника шляхом дотування, ліквідація диспропорції в цінах на промислову та сільськогосподарську продукцію.
    Наполягає на якнайшвидшій ліквідації “тіньової економіки”, яка “дозволяє приховувати податки”, пропонує запровадити державну монополію на виробництво окремих видів продукції з метою поповнення бюджету.
    Одним із стимулів розвитку економіки називає зниження податків на фонд заробітної плати і доходи населення, підвищення оплати праці заради зростання добробуту людей і платоспроможного попиту населення. З точки зору В. Акопяна, збільшити доходну частину бюджету можна за рахунок запровадження податків із зростаючого обороту.
    Він є прихильником стабільної національної валюти — гривні, а таку стабільність визначає, як твердить В. Акопян, “довіра населення до банківської системи, політична ситуація в Україні, яка була б зрозумілою внутрішнім і зовнішнім інвесторам”.
    На його погляд, пенсійну реформу слід провести за рахунок створення недержавних фондів під державним контролем, в її ході необхідно, з одного боку, відмовитися від практики зрівнялівки у виплаті пенсій, а з іншого — скасувати несправедливі пільги.
    Для подолання корупції народний депутат пропонує поставити державну владу під контроль народу і тоді вона буде “реально служити інтересам суспільства”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    АНАНКО ЄВГЕН ПАВЛОВИЧ

    До обрання народним депутатом України —
    голова правління акціонерного банку “Зевс”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання Є. Ананко був обраний по виборчому округу № 206 Чернігівської області. Переміг 21 претендента, набравши 14,9% голосів виборців.
    Позапартійний. Входить до фракції СДПУ(о).
    Член Комітету ВР з питань фінансів і банківської діяльності.
    
    Народився 23 лютого 1958 року в селі Красному Чернігівського району Чернігівської області.
    Освіта вища. У 1983 році закінчив Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка, за фахом — економіст-фінансист.
    Кандидат економічних наук, у 1988 році захистив дисертацію на тему “Розвиток відносин колективізму в процесі вдосконалення господарського розрахунку”.
    
    З 1983 року працював асистентом Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту. З 1985 року — аспірант, асистент КДУ ім. Т. Г. Шевченка. З 1992 року — президент страхової компанії “Алькона” (м. Київ). З 1995 року — голова правління акціонерного банку “Зевс” (м. Київ).
    
    Поділяє центристські погляди. Виступив автором кількох законопроектів з економічних питань, зокрема проекту Закону України “Про векселі в Україні” та Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про податок на додану вартість”.
    Виступає за стабілізацію виробництва шляхом “спрямування фінансових ресурсів в першу чергу у виробничу сферу”. Підтримка виробничого, наукового та інноваційного потенціалів, як вважає Є. Ананко, має стати одним із пріоритетних завдань держави.
    У сфері бюджетної політики він пропонує скоротити відносний розмір бюджетного дефіциту і розширити неемісійні джерела надходження коштів до держбюджету. Результатом податкової реформи, з його точки зору, має бути формування бажання чесно платити помірні податки, відповідні стану справ, ліквідація практики політичних “розборок” за допомогою податкової служби, підвищення моральності працівників фіскальної системи, зокрема шляхом запровадження їх кримінальної відповідальності за неправомірні дії тощо.
    Відстоює ідею стабільності податкової системи поряд із зниженням загального рівня оподаткування, пропонує посилити контроль за повнотою та своєчасністю їх сплати й удосконалити механізм захисту прав платників податків через законодавство та судову систему.
    Має намір сприяти стабільності національної валюти, гадає, що слід залучати комерційні банки до кредитування довгострокових інвестиційних проектів та структурної перебудови економіки, у тому числі й під гарантії держави.
    Для покращення інвестиційного клімату в країні пропонує наступні шляхи: формування довіри до вищої влади, якої немає з усім відомих причин; реальне проведення адміністративної реформи; ведення реальної боротьби з корупцією; створення стабільного законодавства (закони при цьому повинні прийматися не в політичній боротьбі); відкриття фінансової системи (гроші повинні вільно рухатися як в економіку України, так і з неї).
    У промисловій політиці пропонує сприяти розвитку наукомістких галузей і галузей, у яких відбувається швидкий обіг коштів, допомагати створенню фінансово-промислових груп, холдінгів та інших суб’єктів господарювання; створювати умови для залучення приватних і іноземних інвестицій.
    Схвально ставиться до процесу приватизації як до такого, але наполягає на необхідності її прискорення та посилення держконтролю за вартісною оцінкою її об’єктів. Зазначає, що приватизація в тому її вигляді, який існує в Україні, є непрозорою і має ознаки корумпованості, а тому й не формує ефективного власника. Власники контрольних пакетів акцій “витискають” останнє із “своїх” підприємств, не зважаючи на їх технічно-технологічний стан, а реально інвестиціями не займаються.
    Вважає за необхідне здійснити земельну реформу з вартісною оцінкою землі. Гадає, що приватизація землі стане підставою для ліквідації бази лівих партій в Україні. Крім того, з точки зору народного депутата, держава мусить обов’язково підтримувати виробника сільськогосподарської продукції і підвищувати ефективність державного контролю за використанням та охороною земель.
    Обласні держадміністрації, на погляд Є. Ананка, мають дістати більш розширені права, у тому числі право на перерозподіл коштів державного бюджету на користь областей, а найбільш важливі програми розвитку регіонів повинна підтримувати і держава.
    Оптимальне співвідношення “держава — приватний сектор”, як гадає Є. Ананко, полягає в забезпеченні державою умов, які сприяють встановленню стабільності, здешевленню виготовлення продукції та ведення справ, а власники мають гарантувати ефективність свого підприємства.
    Ефективність бізнес-асоціацій і процесу лобіювання народний депутат оцінює невисоко — на рівні 15—20%. Для забезпечення прозорості у сфері надання державних контрактів він пропонує прийняти відповідні закони, створити рівні умови для всіх претендентів, установити відповідний контроль.
    Водночас він виказує негативне ставлення до таких явищ, як корупція, оскільки корупція породжує зневіру до держави, посилює тіньову економіку, не стимулює достатній приплив внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Проблемою є і моральність людей, що займають місця на вищих щаблях службової драбини, оскільки влада повинна діяти заради народу України, а не заради себе, проте, на тверде переконання Є. Ананка, таких проблем, як корумпованість, хабарництво тощо Україні ніколи не позбавитися.
    Як стверджує народний депутат, дієвими способами оптимізації балансу “економіка—політика” можуть стати боротьба з кланами, олігархічною системою господарювання, створення умов для виникнення реальної конкуренції в політиці та економіці, підняття статусу громадської думки та рівня її впливу на прийняття державних рішень.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    АНТОНЬЄВА ГАННА ПЕТРІВНА

    До обрання народним депутатом України —
    генеральний директор виробничого об’єднання “Артеміда”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання Г. Антоньєва була обрана по виборчому округу № 98 Кіровоградської області. Перемогла 17 претендентів, набравши 30,92% голосів виборців.
    Входила до фракції НДП. Пізніше — член парламентської групи “Відродження регіонів”.
    Член Комітету ВР з питань державного будівництва та місцевого самоврядування. Входила до Спеціальної контрольної комісії ВР з питань приватизації.
    
    Народилася 29 серпня 1961 року в місті Помічній Добровеличківського району Кіровоградської області.
    Освіта вища. У 1989 році закінчила Кіровоградський педагогічний інститут імені О. С. Пушкіна, за фахом — учитель історії та суспільствознавства.
    Працює над кандидатською дисертацією з питань створення промислово-фінансових груп.
    Володіє англійською мовою.
    З 1980 до 1983 року працювала вчителем початкових класів Іванівської середньої школи Новоукраїнського району Кіровоградської області, з 1983 до 1989 року — вчителем початкових класів, учителем географії восьмирічної школи № 7 міста Кіровограда. З 1989 до 1990 року — педагог-організатор, старший педагог-організатор дитячо-юнацького клубу “Паллада”, інструктор міського комітету ЛКСМУ. З 1990 до 1997 року — директор дитячого юнацько-спортивного товариства “Юніор”, директор товариства з обмеженою відповідальністю “Юніор” у місті Кіровограді. У 1997—1998 роках — генеральний директор акціонерного товариства закритого типу “Любава”, генеральний директор виробничого об’єднання “Артеміда”.
    
    Була членом КПРС. З 1999 року очолює Демократичну партію України.
    Досить поміркована в оцінці сучасної економічної ситуації в країні. З одного боку, прогнозує поглиблення кризового стану (“оскільки ми ще не пройшли піка найглибшої кризи, а щоб настало якесь покращення, його потрібно пройти”), з іншого — залишається оптимісткою: “...те, що в Україні тепер не диктаторський режим, що за всього незадовільного стану економіки, за падіння виробництва все ж є більш-менш захищені верстви населення — це можна назвати позитивним явищем”. Підкреслює своє позитивне ставлення до видання Президентом України указів, що стосуються малого підприємництва і малого бізнесу.
    Чимало вищих державних посадових осіб намагаються пояснити причину критичного стану економіки України впливом фінансово-економічних катаклізмів, що мали місце в багатьох країнах світу, і особливо в Росії. Проте, як вважає Г. Антоньєва, головною причиною економічного хаосу в державі є те, що чимало головних важелів влади перебувають у руках фінансово-економічних кланів, які звикли до отримання надприбутків. Вони зайнялися перерозподілом фінансових потоків, спрямувавши їх у бездонні кишені олігархії, а не в державну скарбницю. Для такої діяльності олігархії потрібен корумпований чиновницький апарат, який вона й створила. Саме тому всі конструктивні укази нашого Президента, спрямовані на докорінне поліпшення фінансово-економічного становища України, на всіх рівнях блокуються, а проходять в основному лише ті, які не надто зачіпають інтереси кланово-мафіозних структур.
    Відстоює думку про необхідність існування ефективної системи соціального забезпечення для непрацездатного населення, але всім іншим, на погляд Г. Антоньєвої, держава повинна дати можливість самим себе забезпечувати, громадяни не повинні жалітися на те, що держава не забезпечує всіх роботою.
    Нині в Україні, говорить народний депутат, декларується проведення економічних реформ, однак це не ті докорінні, кардинальні реформи, яких потребує держава, скоріше їх можна назвати половинчастими, тож у перспективі їх здійснення має грунтуватися на комплексному підході.
    Основною передумовою виходу України з економічної кризи й утвердження країни на міжнародній арені вона вважає підйом вітчизняного виробництва. Негативним, як указує народний депутат, є те, що відчинилися навстіж “ворота” для іноземних товарів, тож за рахунок цього піднімається економіка держав-постачальників товарів, а паралельно з цим припиняється процес виробництва на українських підприємствах, а це згубно впливає на поповнення державного бюджету. Зазначаючи, що інші держави конче зацікавлені в тому, щоб наша економіка не розвивалася, Г. Антоньєва твердить, що в наш час дуже багато підприємств зупиняються і не працюють не без “допомоги” з боку західного капіталу, причому ситуація постійно погіршується і погіршується, а економічні негаразди ніяк не долаються.
    Основу успіху і процвітання нашої держави Г. Антоньєва вбачає у сільському господарстві, а підняти його може лише переробна промисловість. Остання ж, як указує вона, перебуває в такому “загоні”, що навіть не має ні “свого” міністерства, ні “свого” комітету.
    Народний депутат вважає, що поки що люди не готові до того, щоб земля в Україні стала товаром, крім того, скрутне матеріальне становище селян може спричинитися до розпродажу землі за безцінь.
    У червні 1998 року Г. Антоньєва голосувала за повне погашення заборгованості шахтарям, але зазначала, що “краще було б виплачувати кошти частинами, щоб не кривдити інших громадян”, адже щоб якось пригасити конфлікт, уряд пішов на позичку грошей у розмірі трьох чвертей страхового фонду.
    Передовсім же народний депутат наполягає на тому, що слід не ділити чи перерозподіляти напівпорожню державну казну (себто бюджет), а “спочатку державну кишеню слід наповнити. Гроші потрібно не “вибивати” шляхом запровадження нових податків, а заробляти. Це завдання можна розв’язати, тільки відновлюючи виробництво і розвиваючи сільське господарство. Нагодувати країну можуть лише ті підприємства, які працюють, і ті поля, що їх засіяно”.
    Напередодні запровадження Кабінетом міністрів акцизів на такі товари, як алкоголь, тютюн, пальне, автомашини, багато українських бізнесменів із числа народних депутатів висловили свою категоричну незгоду з таким кроком уряду, посилаючись на економічну його невигідність. “30—50% алкогольних напоїв, що реалізуються на українському ринку, виробляються нелегально, тобто без сплати податків, — заявила Г. Антоньєва. — У результаті бюджет втрачає в середньому від 500 до 600 млн. грн. щорічно. Дані цифри промовисті і підказують, як ефективно наповнити бюджет, — не збільшувати акцизи, що призведе до чергового вибуху контрабанди, а забезпечити контроль за виробництвом та імпортом алкоголю. Собівартість спирту в Україні невисока, тому його виробництво — найбільш прибуткове і рентабельне для бюджету. Державна монополія на виробництво спирту і продукції, в якій він міститься, може значно збільшити прибутки держави. Для отримання великих надходжень до бюджету необхідні дві речі — державна монополія плюс контроль”.
    З точки зору народного депутата, починати покращувати ситуацію в економіці слід із здійснення політичних реформ: “Я знаю, наскільки важко працювати в теперішніх умовах вітчизняному товаровиробнику. Ми піднімали заводи, які випускали продукти харчування, буквально з руїн. Власне, займаючись бізнесом, я зрозуміла: якщо не структурувати нашу політику, не займатися зміцненням партій, які стануть на захист української економіки, то змінити ситуацію буде неможливо”.
    Крім того, твердить вона, причини спаду криються і в ментальності українського народу, докорінно зміненій за роки Радянської влади, а тому нагальним завданням держави має стати політика, націлена на повернення людям почуття власника і господаря: “Ми втратили почуття господарів, почуття відповідальності за наслідки своєї праці. Взяти, наприклад, ЧАЕС. Будували її, будували, а потім з’ясувалося: ліпили як-небудь, крали будматеріали, порушували технологію. Адже ж не вороги це робили, будували для себе. А як розкрадаються підприємства тепер! Причому після приватизації. Ми лише задекларували право називатися господарями, а психологічно до цього не готові. <…> Слід змінити ставлення до праці, і тоді все вийде”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    БАБИЧ ВАЛЕРІЙ ГЕОРГІЙОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — президент акціонерного товариства “Українська фінансова група”, депутат Верховної Ради України тринадцятого скликання
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання обраний по виборчому округу № 218 міста Києва. Переміг 37 претендентів, набравши 13,84% голосів виборців.
    Позапартійний. Був позафракційним, згодом увійшов до депутатської групи “Незалежні”, був членом фракції “Батьківщина”. Входить до фракції СДПУ(о).
    
    Народився 25 серпня 1953 року в місті Броди Львівської області.
    Освіта вища. У 1970 році вступив до Київського державного торгово-економічного інституту, який закінчив у 1974 році за спеціальністю “економіка торгівлі”. За фахом — економіст.
    Після закінчення навчального закладу до листопада 1974 року працював економістом Подільського райгастрономторгу міста Києва, з 1976 до 1977 року — інженером Ради по вивченню продуктивних сил УРСР при АН УРСР, з 1977 до 1982 року — у райкомі, міськкомі ЛКСМУ міста Києва, ЦК ЛКСМУ. З 1984 року — на роботі в апараті Держплану УРСР, з 1986 до 1990 року — старший референт, помічник заступника голови Ради Міністрів УРСР. З 1990 року — генеральний директор Асоціації виробників і експортерів продукції та послуг “Інтерінвест”. З травня 1991 року — президент Республіканського товариства “Українська біржа” (у травні 1992 року його було перетворено на акціонерне товариство “Українська фінансова група”), президент АТ “УФГ” до 1996 року.
    Був членом Ради промисловців і підприємців при Президенті України, позаштатним радником Президента України.
    
    У 1991 році був головою Конгресу ділових кіл України.
    До січня 1998 року був головою виконкому ХДПУ й до листопада 1998 року входив до передвиборного списку ХДПУ, у якому посідав друге місце. Невдовзі був виключений з лав партії за “грубе порушення статуту” (він необачно сказав: “Я би сміливо заявив, що ХДПУ стала партією народу”) та через розбіжності з Головною радою партії щодо стратегії проведення виборчої кампанії і персонального складу виборчого списку партії. До того ж, за твердженням В. Бабича, голова ХДПУ В. Журавський та секретар партії І. Тимошенко “настійно рекомендували” йому відмовитися від передвиборної боротьби за крісло голови Київради. Логічним завершенням цього тиску стала спроба виключити Валерія Бабича з числа членів ХДПУ. Окрім того, його звинуватили в привласненні півмільйона гривень партійних внесків. “Але ж не можна привласнити того, чого не існує в природі”, — наголосив В. Бабич, оскільки “внески в ХДПУ не збиралися ніколи” і “в жодних документах їх існування не зафіксоване”.
    З квітня 1998 року став головою Всеукраїнського об’єднання християн (ВОХ) — нової, шостої в Україні, “християнсько-демократичної партії”. За його словами, до неї виявили прихильність близько 50 тисяч чоловік.
    
    З листопада 1996 року — президент Українського міжнародного християнського фонду (серед засновників фонду — Міжнародна асоціація “Християнський міст” (США), Загальноукраїнська спілка об’єднань євангелістських християн-баптистів, ХДПУ, АТ “УФГ”).
    
    З квітня 1994 року депутат Верховної Ради України тринадцятого скликання від Західно-Донбаського виборчого округу № 97 Дніпропетровської області. У першому турі з-поміж 69,6% виборців, що взяли участь у голосуванні, за його кандидатуру висловилися 36,95%. У другому турі з-поміж 61,2% виборців, що прийшли на виборчі дільниці, за нього проголосували 51,21%.
    Входив до складу Комітету Верховної Ради України з питань економічної політики та управління народним господарством (з 1994 року).
    Був членом депутатської групи “Єдність”, але співпрацював з іншими фракціями парламенту, оскільки, за його словами, він “поки не зустрічав у депутатів (що належали до фракції “Єдність”. – Авт.) розуміння своїх позицій”.
    Був членом груп народних депутатів України з міжпарламентських зв’язків з Німеччиною, США та Республікою Австрія.
    Був кандидатом на пост Президента України на виборах, що відбулися в липні 1994 року. У першому турі виборів посів 5 місце з-поміж 7 претендентів (здобув 2,39% голосів виборців, найбільш прихильним до нього виявився електорат Закарпатської (6%) і Дніпропетровської областей (4%) та міста Києва (4,7%), найменш прихильним — Івано-Франківщини та Львівщини (по 0,4%).
    У 1998 році балотувався на пост голови Київради, але тоді вибори не відбулися.
    У 1999 році в числі 27 кандидатів балотувався на посаду голови Київської міської Ради народних депутатів, але вибори програв, посівши третє місце з 44 тисячами голосів виборців (4,86%), які висловилися на його підтримку (в списки для голосування було внесено 1 млн. 949 тисяч 666 виборців).
    
    Перебуває в опозиції до діяльності Президента Л. Кучми, головною причиною невідповідності особи Президента займаній посаді вважає те, що той не відповідає “вимогам сьогоднішньої ситуації в країні”. Зокрема зазначав, що “Кучма був і залишився “червоним директором” з усіма наслідками і комплексами, що з цього випливають”, “Кучма ставить лише на середовище, яке йому близьке і знайоме, — директорський корпус; він “червоний” до мозку кісток. Що ж до його теперішніх агітаційних розповідей про те, як він на посту прем’єра боровся з корупцією... Він запустив в Україні настільки потужну корупцію, яка нікому й не снилася”. Народний депутат гадав, що “Україну може врятувати лише прихід на пост Президента людини, яка розуміється на економіці, добре знає систему управління державними органами і не боїться проводити реформи”, оскільки “добрі наміри змінити ситуацію мають бути підкріплені вмінням боротися з апаратом. Цей норовливий кінь потребує вправного наїзника й не змириться з дилетантом, скине його”. З огляду на це ще в 1994 році він висловлював свою переконаність у тому, що якщо він сам не стане Президентом, то “ринкова перспектива в Україні залишиться мрією”.
    В. Бабич виступав на підтримку указів Президента Л. Кравчука, які той видав усупереч волі деяких сил у парламенті. Ці укази були спрямовані на надання іноземним інвесторам права брати участь у приватизації об’єктів незавершеного будівництва й автозаправних станцій разом із земельними ділянками, на яких вони розташовані. Він підкреслював, що “приплив інвестицій з-за кордону стримується через відсутність недержавного сектора економіки. Західні бізнесмени та підприємці згодні вкладати кошти в нашу молоду державу, але не в державний сектор”.
    Він не підтримував уряд В. Пустовойтенка: “Біда нашого уряду полягає в тому, що сповідувана ними постсоціалістична лінія на зміцнення міністерств і відомств не спричинилася до збагачення. <...> Сьогодні, як відомо, біля влади стоїть НДП. Тож нехай вона і візьме на себе відповідальність за стан справ у державі”.
    В. Бабич зазначав, що “бюджет країни має формуватися знизу вгору. І вгору, до центру, мають потрапляти кошти лише на загальнодержавні потреби. А основні кошти: на навчання, на охорону здоров’я, розвиток місцевої інфраструктури — повинні залишатися на місцях. За них місцева влада відповідає перед своїми виборцями. Узагалі всі соціальні питання громадян повинні розв’язуватися на рівні не вище районної ланки. Там, де живуть люди, а не де править центр”.
    Він пропонував об’єднати Міністерство фінансів і Міністерство економіки: “Сьогодні у нас є структура системи фінансів і система економічного розвитку держави. Це Мінфін і Мінекономіки. Мінфін відповідає за те, щоб максимально забезпечити бюджетні видатки. А вони ще й зростають великими темпами. Мінекономіки відводять роль знайти те, що б забезпечило в остаточному підсумку поповнення бюджету. В усьому світі сміються з нашого податку на додану вартість, бо це — подвійне оподаткування. І підприємець платить за обсяг продукції, що йому постачають. Яку він ще не продав, а може, й не продасть. Потім нараховується ще й акциз тощо. І ПДВ фактично становить 60—70%. У нас узагалі як у казці Джанні Родарі про Цибуліно: залишилося лише запровадити податки на дощ, на сонце, на повітря”.
    Тож народний депутат і виступає за формування цивілізованих ринкових відносин, за створення соціально-орієнтованого ринку. Тільки ринкова економіка здатна зупинити нинішній спад виробництва, створити основу для сильної соціальної політики, переконує В. Бабич. Він агітує за активне роздержавлення та приватизацію дрібних і середніх підприємств, за надання виробникові права розпоряджатися своєю продукцією. Потрібні закони, твердить він, які відкривали б простір для ділової ініціативи і вільного підприємництва, захищали власність та особисту безпеку підприємців як від злочинних посягань, так і від сваволі державних чиновників.
    В. Бабич виступає на підтримку курсу на реформування економіки, але стратегію реалізації реформ вважає хибною: “Мені здається, у нас в країні помилкова стратегія реформ. Але її ще не пізно підправити”. Економічну ситуацію в країні він називає “жалюгідною”, а врятувати її, як уже вказувалося, “можуть лише ринкові реформи: ми повинні вивільнити виробника, дати можливість працювати незалежно від держави всім, хто вміє і хоче це робити, зняти всі кредитні та податкові преси, ліцензування експорту з усіх, крім стратегічних, позицій, активніше запроваджувати нові технології”. На його погляд, слід “ліквідувати три основних засади, на яких базується нині економічний устрій: експорт сировини, суперексплуатацію людської праці та “п’яний” бюджет (основною бюджетною статтею раніше в нас був продаж алкоголю: при собівартості 15—20 копійок він продавався за ціною 3—4 рублі)”.
    З приводу повернення людям втрачених через довірчі товариства коштів у 1996 році народний депутат висловив наступну думку: “Потрясіння, якого зазнали наші люди з трастами, лише тепер повернуло державу лицем до них. А трасти було легко контролювати. За законом, траст міг керувати капіталом, що не перевищує більш ніж у п’ять разів розмір його статутного фонду. Якби банкам доручили перевіряти рахунки трастів, то дуже легко побачили б, коли якийсь із них брав у своє управління непомірно багато. А вони брали в управління кошти, що в сто разів перевищують статутний капітал. І всі вигукнули: ой, вони вкрали”.
    В. Бабич указує, що “необхідно індексувати вклади населення в Ощадбанку, а також пенсії”, хоча не зовсім зрозуміло, яким чином це можна здійснити.
    Народний депутат схильний всіляко підтримувати зусилля з відновлення і розвитку економічних, культурних та інших зв’язків з державами колишнього СРСР, насамперед з Росією. Тому він відводить чільне місце розвитку ділових відносин України з Росією та іншими країнами СНД, про що свідчить факт підписання восени 1991 року угоди між очолюваним В. Бабичем Конгресом ділових кіл України і Конгресом російських ділових кіл (КДКУ став до того ж і засновником Міжнародного конгресу промисловців і підприємців).
    Щодо приватизації землі народний депутат указує: “Самі селяни повинні вирішити, які форми власності і господарювання є доцільними”. Він пропонує “на селі — законодавчо закріпити передачу землі у власність того, хто її обробляє, з правом наслідування” і вважає за необхідне “прийняти пакет державних економічних і соціальних програм для аграрного сектора, зокрема відродження малих сіл, газифікації і водозабезпечення сільських населених пунктів”.
    На запитання, що заважає українським підприємствам бути прибутковими, В. Бабич відповів, що “заважає все: починаючи з фінансово-кредитної, податкової системи і закінчуючи тим, що не створено механізму стимулювання розвитку підприємств”. Він переконаний у тім, що задля підвищення ефективності функціонування економіки слід негайно розпочати легалізацію тіньового капіталу в Україні.
    В. Бабич зробив заяву, достойну справжнього українського бізнесмена: “У 1993 році взяв обітницю не красти і не обманювати. Можу запевнити, що несу її достойно, хоча це і складно”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    БЄЛОУСОВА ІРИНА АНАТОЛІЇВНА

    
    До обрання народним депутатом України —
    директор аудиторської фірми “Мульти-аудит”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання І. Бєлоусова була обрана від Партії зелених України, у виборчому списку якої посідала 14 місце.
    Входить до складу фракції ПЗУ.
    Секретар Комітету ВР з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій.
    
    Народилася 10 липня 1954 року в селищі Югоренок Усть-Майського району Якутської АРСР.
    Освіта вища. У 1978 році закінчила Київський державний інститут народного господарства імені Д. Коротченка за спеціальністю “бухгалтерський облік”.
    Кандидат економічних наук. У 1996 році захистила дисертацію на тему “Облік та аналіз ефективності виробництва (на матеріалах підприємств художніх промислів України)”.
    
    У 1971—1973 роках працювала робітницею на Іркутському виноробному заводі. З 1973 до 1984 року — студентка, старший бухгалтер, старший економіст, головний бухгалтер, начальник відділу Укрхудожпрому, Мінмісцевпрому України. У 1984—1986 роках — начальник фінансового відділу та бухгалтерії, головний бухгалтер промислового об’єднання “Укрльоноконоплепром”. У 1986—1988 роках — начальник управління Міністерства місцевої промисловості України. З 1988 до 1991 року — заступник керуючого трестом “Укрремлегбуд”. З 1991 до 1995 року — головний бухгалтер асоціації “Перспектива” та наукового сервісного центру програмно-інформаційних комплексів ПІКОМ. У 1995—1998 роках — директор аудиторської фірми “Мульти-аудит”.
    
    З 1997 року член ПЗУ. Голова громадського об’єднання “Жіноча справа” (з 1999 року).
    
    Прихильниця ринкових перетворень. У Верховній Раді працювала над законопроектами “Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні”, в складі групи разом із народними депутатами Б. Губським, В. Сокерчаком та А. Станком — над проектом Податкового кодексу, розробляла зміни і доповнення до закону “Про аудиторську діяльність в Україні”.
    Хід приватизації І. Бєлоусова оцінює як задовільний. Негативним її моментом вважає недостатню прозорість. Як указує, приватизація є одним із найважливіших факторів підвищення підприємницької активності. Проте, на її погляд, приватизація землі на сучасному етапі розвитку економіки є передчасною.
    Задля покращення інвестиційного клімату в державі народний депутат пропонує змінити податкове законодавство, проводити регуляцію ринку цінних паперів з подальшим гарантуванням законодавчої стабільності, а також повсякчас підвищувати рівень знань вітчизняних підприємців. А з метою стимулювання виробництва в Україні, на думку І. Бєлоусової, варто знизити податки, проводити протекціоністську політику щодо вітчизняних товаровиробників і посилити митний контроль.
    Зниження податкового пресу, ліквідація пільг, застосування спрощеної системи оподаткування в сфері малого і середнього бізнесу, узгодження показників, що приймаються для оподаткування, з даними бухгалтерського обліку, — все це, з точки зору народного депутата, має стати результатом податкової реформи.
    Як зазначає І. Бєлоусова, для досягнення оптимального співвідношення у сфері “держава—приватний сектор” держава повинна брати на себе тільки ті функції, які не здатен виконувати приватний сектор. Вона критично ставиться до оптимізації балансу “політика—економіка”, запевняючи, що подібне врівноваження взагалі не повинне мати місця. Пріоритетом має стати виконання економічних завдань, а серйозні економічні рішення не повинні прийматися на основі політичних мотивів.
    Оформлювати державні контракти і замовлення, переконує народний депутат, слід виключно на конкурсній основі — у такий спосіб можна добитися прозорості їх надання.
    І. Бєлоусова категорично засуджує таке явище, як корупція, оскільки та руйнує систему економічних відносин у реальному секторі народного господарства України. Для її подолання, на її погляд, необхідно зменшити кількість закріплених за державою регулятивних функцій.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    БОГАТИРЕНКО АНАТОЛІЙ АНДРІЙОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    президент промислово-інвестиційної групи “РосУкр”
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання А. Богатиренко був обраний по виборчому округу № 63 Донецької області. Переміг одинадцятьох суперників, набравши 31,01% голосів виборців.
    Позапартійний. Член фракції НДП, з 1999 року — член парламентської групи “Трудова Україна”.
    Входить до складу Комітету ВР з питань промислової політики і підприємництва.
    Народився 28 травня 1953 року в місті Донецьку.
    Освіта вища. У 1981 році закінчив Донецький політехнічний інститут. За фахом — інженер-електрик.
    У 1971—1972 роках працював електромонтером, електрослюсарем Кіровського підприємства “Донбасенерго” (Донецька область). З 1975 до 1984 року був електромонтером, начальником групи Кіровського підприємства електромереж “Донбасенерго”, старшим інженером Нижньовартівського підприємства електромереж “Тюменьенерго”. З 1984 до 1990 року — начальник служби, заступник директора Ур’ївського регіону Нижньовартівського підприємства електромереж. У 1990—1993 роках — президент фірми “Богатырь” (м. Лангепас Тюменської області). У 1993—1995 роках — президент СП “Корпорація РосУкрнафтопродукт” (місто Донецьк). З 1995 до 1998 року — президент СП “Промислово-інвестиційна група РосУкр” (місто Донецьк).
    Загалом А. Богатиренко виступає за ринкову економіку, але наполягає на неприпустимості застосування порочних методів реформування економіки, а такими, з його точки зору, є ті методи, що руйнують виробництво. Гадає, що відновити нормальну роботу підприємств можна в тому разі, якщо спиратися на вітчизняних товаровиробників і внутрішні ресурси.
    Соціально-орієнтований ринок, на думку А. Богатиренка, має змінити і систему пенсійного забезпечення, забезпечивши поступовий перехід від недосконалої пенсійної системи розподілу до системи накопичення, за якої враховувалися б реальні доходи громадян та тривалість їх трудового стажу.
    Оскільки сам він ще не визначився в питанні щодо статусу землі, то воліє надати право визначати “долю землі” тим, хто її обробляє, однак водночас пропонує забезпечити розробку державної програми підтримки села.
    Народний депутат обстоює необхідність зміни податкової системи в Україні і пропонує переглянути наявні податкові закони з метою їх спрощення, зменшення їх кількості та зниження загальної суми оподаткування, оскільки податки повинні слугувати стимулом, а не гальмом розвитку.
    А. Богатиренко закликає втілювати в життя курс на відновлення економіки на основі принципів чесної конкуренції між підприємствами-виробниками продукції з дотриманням виваженої державної антимонопольної політики.
    Росію він розглядає як головного союзника і партнера, а не супротивника, а тому гадає, що економічні зв’язки з Російською Федерацією варто розвивати в першу чергу. До числа необхідних заходів входять створення спільного митного простору, єдиного ринку товарів, капіталів і праці та уніфікація законодавства.
    А. Богатиренко обачливо ставиться до питання про ефективність співпраці з міжнародними кредитними установами, наполягаючи на тому, що лише “напружена праця всіх громадян країни, а не отримання іноземних кредитів і гуманітарної допомоги може відродити Україну і забезпечити достойне життя її народу”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    БОГОСЛОВСЬКА ІННА ГЕРМАНІВНА

    
    До обрання народним депутатом України —
    директор товариства “Юридична міжнародна служба”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання І. Богословська була обрана по виборчому округу № 169 Харківської області. Перемогла 24 претендентів, набравши 30,14% голосів виборців.
    Позапартійна. Член фракції НДП, з 1999 року — парламентської групи “Трудова Україна”.
    Перший заступник голови Комітету ВР з питань бюджету.
    
    Народилася 5 серпня 1960 року в Харкові.
    Освіта вища. У 1982 році закінчила Харківський юридичний інститут, за фахом — правознавець.
    Заслужений юрист України. Віце-президент Спілки юристів України, голова Харківської обласної організації Спілки юристів України.
    
    У 1982—1992 роках працювала адвокатом Харківської обласної колегії адвокатів. У 1992 році була членом колегії з питань правової політики Державної думи України. У 1992—1993 роках — юрист товариства “Юридична міжнародна служба”. З 1993 до 1998 року — директор цього товариства.
    
    Поділяє центристські погляди. Була одним із засновників об’єднання “Нова Україна”.
    Виступила автором багатьох законопроектів, зокрема з питань судової реформи та промислової політики. Також відома як автор одного з проектів Податкового кодексу України. Активна прихильниця скасування податку на додану вартість та податку на прибуток й заміну їх на податок з обігу та відрахування до єдиного соціального фонду: “Податкова політика в Україні була помилковою. І перш за все це тому, що в 1992—1993 роках була зроблена спроба приростити, приживити на наше економічне підгрунтя податки, які не відповідають економічній сутності економіки та промисловості України. Це передовсім податок на додану вартість та податок на прибуток. Як же в нас можна було вводити ці податки, коли у нас дефіцитний ринок, дефіцитне виробництво, коли у нас зовсім слабкий попит населення і платоспроможність населення?” ПДВ, як стверджує народний депутат, переносить тягар сплати податків на плечі споживачів і є згубним для виробництва. Шляхом реформування податкової системи І. Богословська вважає наступну схему: мікробізнес має сплачувати за патент, малий і середній бізнес — єдиний податок, великий бізнес — податок на прибуток, ПДВ та акцизи.
    Вона вказувала на те, що приватизація йде неприпустимо повільними темпами, а тому треба її радикально прискорити. Але при цьому в постприватизаційний період слід своєчасно розробити та задіяти механізми контролю за ефективністю роботи приватизованих підприємств. Найкращою схемою приватизації І. Богословська визначала ваучери в поєднанні з іншими способами.
    Вона згоджується з тим, що земля може бути предметом купівлі-продажу, але, на її погляд, земельна реформа в Україні має тривати не менше 10 років.
    Шляхи виходу України з економічної кризи вбачає в:
    — корінній зміні системи оподаткування;
    — податковій амністії;
    — одноразовому декларуванні майна і грошових коштів підприємств та громадян;
    — зміні структури, функцій і повноважень контролюючих, правоохоронних та адміністративних органів.
    Якщо щось у державі і варто реформувати, зазначає народний депутат, то слід реформувати одночасно фінансово-банківську систему, структуру промислового виробництва і податкову систему.
    Вона відзначає, що в нашій державі нарешті з’явилося не декларативне, а реальне розуміння того, що без малого і середнього бізнесу ніяка реанімація економіки неможлива.
    Для покращення інвестиційного клімату І. Богословська пропонує змінити систему податків та їх нарахування, вдосконалити способи їх стягнення, активізувати роботу Антимонопольного комітету, здійснити дерегуляцію економіки і покращити інфраструктуру бізнесу.
    І. Богословська констатує, що в Україні відсутня традиція лобіювання, натомість існує тільки корупція. А це явище є вкрай шкідливим, воно становить загрозу безпеці України, оскільки корупція руйнує економіку і в остаточному підсумку веде до втрати незалежності держави. Подолати її можна тільки за допомогою здійснення системних змін: податкової реформи, дерегуляції, податкової амністії, судової реформи та максимальної приватизації.
    З точки зору І. Богословської, у державному секторі повинні залишатися тільки ті підприємства, що є екологічно небезпечними, а також ті, що працюють на забезпечення стратегічних інтересів України. Решта ж мають перейти до рук приватного власника. На перехідний період необхідно залишити в руках держави 25% + 1 акцію для забезпечення можливості втручання держави в фінансово-економічну діяльність підприємств.
    Народний депутат обстоює ту думку, що тільки існуючі еліти спроможні творити баланс “політика—економіка”. Створення умов для формування справжніх національних еліт (політичної, промислової, філософсько-педагогічної, науково-технічної, медичної, правозахисної, творчої) — це створення умов для виникнення політико-економічного балансу в державі, стверджує вона.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    БОРТНИК ВОЛОДИМИР ФЕДОРОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    голова правління державного концерну “Украгротехсервіс”, депутат Верховної Ради України дванадцятого та тринадцятого скликання
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання В. Бортник був обраний по виборчому округу № 189 Хмельницької області. Переміг шістнадцятьох суперників, набравши 17,1% голосів виборців. Входив до виборчого списку блоку демократичних партій НЕП (“Народовладдя, економіка, порядок”), який складався із ДемПУ та ПЕВ, посідаючи в ньому четверте місце.
    Член ДемПУ. Входив до фракції НДП, у лютому 1999 року увійшов до парламентської групи “Відродження регіонів”.
    Член Комітету ВР з питань аграрної політики та земельних відносин.
    Народився 26 січня 1949 року в місті Мукачеве Закарпатської області.
    Освіта вища. У 1966 році вступив до Української сільськогосподарської академії й у 1972 році її закінчив. За фахом — інженер-механік.
    Заслужений працівник сільського господарства України.
    З 1969 до 1972 року працював старшим техніком, старшим інженером Українського інституту механізації та електрифікації сільського господарства. З 1974 року — головний інженер птахофабрики в селищі Іванкове Київської області. З 1974 до 1979 року — начальник відділу управління матеріально-технічного забезпечення Міністерства радгоспів УРСР. З 1979 до 1986 року — заступник начальника управління, начальник головного управління матеріально-технічного забезпечення Міністерства плодоовочевого господарства УРСР. З 1986 до 1991 року — заступник начальника головного управління матеріально-технічного забезпечення Держагропрому УРСР. З 1991 до 1994 року — голова правління Українського державного концерну з матеріально-технічного і сервісного забезпечення агропромислового комплексу “Украгротехсервіс”. З 1997 року — голова правління державного концерну “Украгротехсервіс”.
    Був членом КПРС. Член ДемПУ, з червня 1998 року — член Президії ДемПУ.
    Президент Фонду підтримки розвитку демократії та реформ (з квітня 1996 року), який очолював голова ДемПУ В. Яворівський.
    З 1998 року член Консультативної ради при Президентові України.
    Депутат Верховної Ради України дванадцятого скликання (1990—1994 роки) від Ізяславського виборчого округу № 411 Хмельницької області (у першому турі переміг 8 суперників: з-поміж 98% виборців, що взяли участь у виборах, за його кандидатуру віддали свої голоси 39,5%, у другому турі з-поміж 96,6% виборців, що прийшли на виборчі дільниці, за нього голосували 56%).
    Був членом Комітету Верховної Ради у закордонних справах.
    У 1994—1998 роках був депутатом Верховної Ради України тринадцятого скликання від того ж Ізяславського виборчого округу № 413 Хмельницької області (у першому турі переміг вісьмох суперників: з 91,5% виборців, які голосували, за його кандидатуру висловилися 37,74%; у другому турі з-поміж 87,4% виборців, що брали участь у голосуванні, 63,01% підтримали В. Бортника).
    Був членом Комітету Верховної Ради з питань регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності депутатів. Входив до фракції “Аграрники за реформи”.
    Головним завданням своєї програми В. Бортник визначає розробку механізмів, які б створювали умови для реалізації ідеї демократичної незалежної України як держави з соціально-орієнтованою ринковою економікою.
    Першочерговим і найголовнішим вважає реальне наближення суспільства до соціально-орієнтованого ринкового господарства.
    Підтримує “здійснення пакета реформ, направлених на керованість економічних процесів, соціальну спрямованість розвитку економіки; вихід країни на ринковий шлях розвитку”.
    Вважає за необхідне “стабілізувати фінансову систему на основі відповідної податкової, бюджетної, кредитної політики і грошової реформи, сприяти розвитку приватного підприємництва і малого бізнесу, їх дієвого та рівноправного співробітництва з державним сектором економіки”. Тому приватна власність у всіх її формах “як основа економічного оздоровлення економіки” повинна бути недоторканною, стверджує народний депутат.
    У сфері розвитку сільського господарства, на думку В. Бортника, слід удатися до наступних заходів: встановлення паритету цін між сільськогосподарською та промисловою продукцією, запровадження попередньої оплати за вироблену сільськогосподарську продукцію; реформування власності на селі; надання сільськогосподарським товаровиробникам права самостійно розпоряджатися вирощеною продукцією.
    Він виступає за створення умов для розвитку інтеграційних процесів, відновлення та поглиблення двосторонніх і багатосторонніх економічних зв’язків із зарубіжними країнами, а в першу чергу з країнами СНД.
    Щодо дієвих способів оптимізації балансу “політика — економіка” він давно утвердився в думці, що “всі великі бізнесові структури, які працюють і працювали на українському ринку, так чи інакше пов’язані і з політикою, і з політичними лідерами цієї країни”, і визнав, що й сам переконався у цьому, коли “дійсно порушив правила гри. Але я тоді не задумувався досить над цим, але я знав, що така гра існує, я знав, що ті, хто працює на цьому ринку, домовляються. І якщо хтось відступається від домовленості, його жорстоко карають”. Як відомо, у 1994 році В. Бортник став жертвою замаху на його життя, що він розцінив як спробу тиску на нього особисто і на концерн “Украгротехсервіс” зокрема. Він заявив: “...той, хто хотів мене вбити, пов’язаний з комерційними структурами. Замовники, я гадаю, десь поблизу урядових структур, у тих палацах. Я повернувся з “того світу”, щоб продовжити роботу на Батьківщині. Я готовий перейти із рангу постраждалого у ранг злочинця, але тільки в тому разі, якщо в судовому порядку буде доведено мою вину”. Водночас народний депутат запевняв, що йому невідомі мотиви і замовники замаху, однак висловлював різного роду припущення: “Увесь цей час я думав про те, кому була вигідна моя смерть. І зрозумів, що в першу чергу я був невигідним для комерційних структур як державна посадова особа, що має реальний вплив на формування ціни на нафтопродукти. Концерн виступив ініціатором зниження ціни на бензин, запропонував альтернативний шлях одержання нафтопродуктів морським сполученням, давав кредити селянам без попередньої оплати”. “Ймовірно, комусь було вигідно, щоб я не повернувся з Австрії, де лікувався. Але я повернувся і маю намір боротися зі злом і несправедливістю, — заявив він. — Зараз робиться все, щоб у будь-який спосіб ліквідувати концерн, який створив в Україні ринок палива, якого нині в країні немає”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    БУРЯК СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — голова правління акціонерного банку “Брокбізнесбанк”,
    депутат Верховної Ради України тринадцятого скликання
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання обраний по виборчому округу № 193 Хмельницької області. Переміг 16 претендентів, набравши 38,9% голосів виборців.
    Позапартійний. Входив до фракції НДП. Член групи “Відродження регіонів”.
    Член Комітету ВР з питань фінансів і банківської діяльності.
    Народився 1 квітня 1966 року в Донецьку.
    Освіта вища. У 1983 році вступив до Київського державного інституту народного господарства імені Д. Коротченка й у 1989 році його закінчив, за фахом — економіст.
    З 1984 до 1986 року проходив службу в лавах Збройних Сил СРСР.
    Заслужений економіст України.
    Працював секретарем комітету ВЛКСМ навчального закладу, викладачем кафедри фінансів Київського державного інституту народного господарства.
    З 1991 до 1992 року — голова правління “Арендкоопбанку” (м. Київ). З 1992 до 1998 року — голова правління акціонерного банку “Брокбізнесбанк”.
    Був членом ХДПУ.
    У грудні 1995 року С. Буряк був обраний депутатом Верховної Ради України тринадцятого скликання від Ірпінського виборчого округу № 211 Київської області. Входив до складу Комітету Верховної Ради з питань паливно-енергетичного комплексу, транспорту і зв’язку.
    Був членом депутатської фракції “Соціально-ринковий вибір”, пізніше — членом групи “Єдність”.
    Найважливішими аспектами своєї депутатської діяльності С. Буряк визначає проведення в життя сильної державної політики, зорієнтованої на соціальний захист народу України.
    Пріоритетними заходами для підйому економіки України вважає створення стабільного податкового законодавства, захист і стимулювання вітчизняного товаровиробника та відновлення економічних відносин з Росією.
    У даний час не може охарактеризувати податкове законодавство України як прогресивне: “Важко виконувати вимоги податкового законодавства, оскільки воно має дуже складну структуру. Звичайно, податкова система не може залишатися такою нестабільною, коли, наприклад, фінансові звіти за перше півріччя складаються на основі одних законодавчих норм, а за друге — інших. Сьогодні 80% заробленого громадянами України йде на сплату податків, що є чи не найвищим показником у світі. У Західній Європі, наприклад, він не перевищує 34%”. У зв’язку із цим виступає за зниження податкового тиску, створення сприятливого і стабільного інвестиційного клімату; пільгове кредитування та надання законодавчого пріоритету середньому і малому бізнесу.
    Виступає за створення спеціальних торговельних та побутових закладів з обслуговування на пільгових умовах громадян на період економічної стабілізації в державі.
    Підтримує проведення приватизації, але певен, що вона повинна бути соціально-орієнтована, “термінова” і “справедлива” — на користь трудящих.
    Пропонує “реформи в Україні... починати з села, бо саме воно на 70% є постачальником промислової сировини. За часів Радянського Союзу ми були монополістами по виробництву соняшникової олії — виготовляли 800 тис. тонн. 1990 року виплавляли тонну сталі й збирали тонну зерна на душу населення. А тонна зерна на Лондонській біржі нині коштує 180 доларів США. Водночас ми були на 3-му місці в світі по вирощенню зерна після Канади і Франції. До цього можна повернутися, якщо надати сільському господарству статусу пріоритетної галузі, економічно заохочувати селян до власного виробництва”. Але питання щодо товарного статусу землі С. Буряк обходить.
    Він переконаний у тім, що для оживлення економіки слід активізувати роботу із залучення іноземних інвестицій, яка тепер “не завжди дає бажані результати. Про інвестиційний клімат України недостатньо відомо за її межами, часто реальні умови діяльності інвесторів перекручуються”, відзначаючи, що “загальний обсяг іноземних інвестицій, вкладених в економіку України, значно нижчий, ніж у країнах Східної Європи (Угорщині, Польщі, Чехії) і навіть СНД. В той же час серед іноземних інвесторів поширюються чутки про несприятливість інвестиційного поля України. З цим можна погодитися лише частково. Наша країна має відчутні переваги порівняно з іншими — значну місткість внутрішнього ринку майже по всіх товарах широкого вжитку, устаткуванню, у нас розвинений науково-промисловий потенціал, вигідне географічне розташування, багаті природні ресурси, кваліфікована і відносно недорога робоча сила”. Але при цьому народний депутат замовчує такий чинник, як політичні передумови співпраці з інвесторами.
    З точки зору С. Буряка, захист вітчизняного виробника повинен здійснюватися “через введення раціональних обмежень на імпорт іноземних товарів”. Малий і середній бізнес повинен отримати пільгове кредитування і мати законодавчі пріоритети, стверджує він.
    Серед його пропозицій є й така, як встановлення фіксованих цін на товари першої необхідності.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ВОЛКОВ ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    помічник Президента України з питань економіки
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання О. Волков був обраний по виборчому округу № 208 Чернігівської області. Переміг 7 претендентів, набравши 79,12% голосів виборців.
    Входив також до виборчого списку НЕП (“Народовладдя, економіка, порядок)”, який складався із ДемПУ і ПЕВ, посідаючи в ньому сьоме місце.
    Член партії “Демократичний союз”. Входить до фракції “Відродження регіонів”.
    Член Комітету ВР з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.
    
    Народився 30 квітня 1948 року в місті Києві.
    Освіта вища. У 1972 році закінчив Київський державний торговельно-економічний інститут за спеціальністю “інженер-технолог”. У 1975 році закінчив Київський народний університет економіки та організації торгівлі.
    Кандидат політичних наук. Автор книги “Політична ідеологія. Ретроспективний аналіз і принципи функціонування в сучасній Україні”.
    Нагороджений відзнакою Президента України — орденом “За заслуги” III ступеня.
    
    У 1964—1967 роках працював слюсарем-ремонтником Київського поштамту. У 1972—1989 роках працював у системі агропромислового комплексу, зокрема був директором плодокомбінату Радянського району міста Києва. З 1989 до 1991 року — голова виробничого кооперативу “Декор”, у 1991—1992 роках — голова виробничо-комерційного підприємства ВГВ та виробничого об’єднання ВАМ.
    У 1992 році заснував спільну українсько-угорсько-голландську компанію “Субіта” і спільне підприємство “Белур” (Бельгія—Україна), які займалися поставкою продуктів харчування і товарів народного споживання, був генеральним директором українсько-французького підприємства WТА (Всесвітнє торговельне агентство).
    З 1992 до 1994 року очолював телекомпанію “Гравіс”.
    З 1993 до 1994 року О. Волков був членом Ради промисловців і підприємців при прем’єр-міністрові України Л. Кучмі. У період, коли Л. Кучма очолював Українську спілку промисловців і підприємців, О. Волков став її членом (з 1993 року), а в 1994 році був обраний членом правління УСПП.
    У 1994—1998 роках — помічник Президента України.
    З 1998 року — член Координаційної ради з питань внутрішньої політики при Президентові України.
    Член ради акціонерів АКБ “Україна” з 1999 року.
    
    Прихильник розвитку ринкової економіки, підтримує курс на здійснення процесу приватизації. Критично відгукнувся про парламент тринадцятого скликання, який установив мораторій на приватизацію, — “вдарив під дих”, як висловився О. Волков, водночас подавши ідею щодо способу повернення тіньових капіталів: “Мене не раз запитували: що ж би таке зробити з бізнесменами, які переказали гроші за кордон, як би це їх примусити? Та не треба ніякого примусу, не треба обіцяти 10 років позбавлення волі. Бо так грошей немає, а то й людей розумних не буде, бо дурні, я впевнений, таких грошей не зароблять. Треба створити нормальні економічні умови для роботи в нашій країні, прийняти ряд законів, насамперед, про приватну власність на землю. І не треба цього боятися. Люди збудують на своєму шматочку землі хто готель, хто завод. А якщо куплять іноземні інвестори — теж не страшно. Під пахви вони свої заводи не заберуть, залишаться вони в Україні, продукцію випускатимуть і людям роботу даватимуть”.
    О. Волков завзято і настійно пропагував ідею амністії тіньових коштів: “Нині якісь тіньові капітали десь ходять. Що від цього має народ? Ці гроші не всі зароблені кримінальним шляхом. Просто до 1993 року не заборонялося вивозити кошти за кордон. І люди для захисту від інфляції це робили. Тепер ці гроші працюють на економіку інших держав. То хіба не правильно сказати людям: що було, то було, вертайте гроші, хай вони працюють на економіку країни. Тепер куди ми тільки не бігаємо, щоб отримати якісь 200—300 млн. доларів, а близько $15 млрд. наших коштів лежить за кордоном”.
    Народний депутат так прокоментував пропозиції платити за “газові” борги акціями українських підприємств, спрогнозувавши в цьому контексті розвиток економічних зв’язків з Російською Федерацією: “Борги треба віддавати, це закон для будь-якої порядної людини, і тим більше для держави. Тут одне тільки треба зрозуміти нашим партнерам: якщо поставки енергоносіїв скоротити, зупиняться фабрики і заводи, виробництво сільгосппродукції. Якщо нічого не виробляється, чим же тоді сплачувати борг? Наші партнери натомість повинні знайти можливості розширити поставки. І тоді ми швидше розрахуємося з ними. <...> Якщо ми пускаємо російський капітал на свій ринок, то й свій бажано приживлювати в Росії. Приміром, ми віддаємо 40—45% акцій... нафтопереробного заводу, але просимо стільки ж — у нафтодобувній галузі Росії, де вже працюють сотні наших нафтовиків. Але якщо ми віддамо акції просто в рахунок боргу, то сьогодні Лисичанськ, завтра Припортовий завод, там іще газову магістраль віддамо. І тоді на незалежності України треба ставити крапку. Звичайно, ми становили б більший інтерес для Росії як сировинний придаток. Але ж ми цього не хочемо і тому повинні порушувати питання так, як цього вимагають інтереси України. Ми значною мірою втратили за останні роки російський ринок. Відновлювати його важко, але поки що шлях наших товарів — на схід. І тому треба якнайшвидше шукати взаєморозуміння з Росією”.
    Воліє давати “гарантії інвестиціям в економіку замість марнотратства іноземних кредитів”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ГОРБАЧОВ ВІКТОР СЕРГІЙОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    генеральний директор акціонерного товариства закритого типу “Магазин № 100”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання В. Горбачов був обраний по виборчому округу № 127 Миколаївської області. Переміг 24 претендентів, набравши 15,37% голосів виборців.
    Позапартійний. Член депутатської групи “Незалежні”, з лютого 2000 року — парламентської групи “Трудова Україна”.
    Член Комітету ВР з питань фінансів і банківської діяльності.
    
    Народився 23 січня 1961 року в місті Совгавань Хабаровського краю.
    Освіта вища. У 1990 році закінчив Миколаївський кораблебудівний інститут, за фахом — інженер-економіст.
    З 1980 до 1982 року проходив службу в лавах Збройних Сил СРСР.
    
    З 1982 року працював майстром тресту “Спецжитлобуд” (місто Миколаїв). З 1984 року — старший інженер Миколаївського міськмолкомбінату. З 1987 року працював на підприємствах торгівлі міста Миколаєва. З 1993 року — директор, генеральний директор приватного підприємства “Новосел”, директор акціонерного товариства “Чорноморець”. У 1997—1998 роках — генеральний директор акціонерного товариства закритого типу “Магазин № 100”.
    
    В. Горбачов є прихильником ринкової економіки.
    Вважає за необхідне обмежити “владу чиновників на всі види господарської діяльності”. Виступає за зниження податків, особливо у сфері виробництва та сільського господарства. Наполягає на необхідності скорочення штату податкових служб. Твердо переконаний у тому, що зменшення кількості ліцензій, патентів, дозволів і зниження їх вартості полегшить життя підприємцям.
    Коментуючи законопроект “Про кредитні спілки в Україні”, народний депутат зауважував, що “значна зміна грошових потоків у фінансовій системі України зовсім не на користь банкам. Оскільки кредитні спілки — це фінансово-кредитні установи, то, на мій погляд, доцільно функцію державного регулювання і контролю за діяльністю кредитних спілок та їх об’єднань покласти на Національний банк, а не на органи, уповноважені Кабінетом міністрів”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ГУБСЬКИЙ БОГДАН ВОЛОДИМИРОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    голова ради директорів Українського промислово-фінансового концерну “Славутич”, голова біржового комітету
    Української аграрної біржі
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання Б. Губський був обраний від СДПУ(о), у виборчому списку якої займав дев’яту позицію.
    Член СДПУ(о). Входить до складу парламентської фракції цієї партії.
    Заступник голови Комітету ВР з питань фінансів і банківської діяльності.
    
    Народився 3 березня 1963 року в місті Києві.
    Освіта вища. У 1980—1985 роках навчався на факультеті кібернетики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю “прикладна математика”.
    Доктор економічних наук, кандидат фізико-математичних наук.
    Автор монографій “Біржові технології ринку” (К., 1997), “Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі” (К., 1997, у співавт.), “Інвестиційні процеси в глобальному середовищі” (К., 1998), “Аграрний ринок” (К., 1998) та багатьох публікацій.
    
    З 1985 до 1996 року працював інженером, стажистом-викладачем, асистентом, старшим науковим співробітником кафедри кібернетики Київського університету імені Тараса Шевченка. В ці ж роки вчився в аспірантурі. З 1992 року — заступник голови ради Українського кредитного банку. З 1996 року — голова ради директорів Українського промислово-фінансового концерну “Славутич”. З 1996 року — голова біржового комітету Української аграрної біржі.
    Працював у складі державної комісії з питань організації біржового сільськогосподарського ринку (з 1997 року).
    Член Ради підприємців при Кабінеті міністрів.
    
    Б. Губський обстоює правоцентристські погляди.
    Підтримує курс економічних реформ Президента Л. Кучми, але відзначає “нерішучість і непослідовність у реформуванні основних державних інститутів соціально-економічного облаштування”. Багато працює задля створення правових рамок процесу становлення ринкових відносин.
    Народний депутат наполягає на необхідності якнайшвидшого запровадження в Україні цивілізованих відносин, особливо у сфері агропромислового виробництва.
    Вважає значною роль держави у функціонуванні системи агробірж: на його пропозицію, держава має піклуватися про підтримання прозорості ринку, легалізацію товарних потоків та встановлення паритету цін на аграрну продукцію, а також про “нормативне забезпечення захисту біржового ринку від руйнації, координацію діяльності бірж стосовно організації торгів, цінової політики і контролю за дотриманням установлених правил гри”. На його фахову думку, АПК є однією з найрентабельніших галузей.
    Він указує, що “чистий ринок” — суто теоретична дефініція, тому і в Україні інтереси держави повинні враховуватися”.
    Серед його пропозицій — поширення державних гарантій на комерційні кредити, які іноземні банки готові надати своїм українським партнерам. У цьому Б. Губський вбачає один із способів співпраці держави з промислово-фінансовими структурами недержавного сектора і ще один спосіб залучення іноземних інвестицій.
    Він констатує “достатньо виражену та стійку тенденцію до реального перетворення економіки України та її частки єдиного економічного простору колишнього СРСР на самостійну “національну одиницю” в механізмі глобального поділу праці”, але водночас указує, що “ця економічна суверенізація України не може суперечити всебічній кооперації з Росією на засадах паритетності та взаємовигідності. Це завдання потребує ефективного втручання в економічні відносини держав суто ринковими засобами через механізм формування промислової і аграрної політики. Хоча, звичайно, сам характер такого втручання в кожній державі повинен мати свої специфічні національні риси. Тільки виважений погалузевий підхід з використанням поглибленого цифрового аналізу потенційних торговельних, інвестиційних контактів України та цілеспрямована урядова політика захисту інтересів вітчизняних виробників на зовнішніх ринках здатні постати ефективним фактором прискорення реформ, динамізації розвитку економіки України”.
    Б. Губський зазначає, що “сьогоднішня практика веде до девальвації гривні і подальшого зубожіння народу”. “Подальша девальвація гривні значною мірою залежить від того, наскільки ефективно працюватиме ВР і чи буде ухвалено закони, які стабілізують ситуацію в країні. Приміром, важливим моментом, який впливає на падіння чи зростання гривні, є податкове законодавство. Сьогодні воно заганяє фінансові операції в тінь. Отже, необхідно ухвалити прозорі закони, зрозумілі як вітчизняним, так і зарубіжним інвесторам. Думаю, що загалом для країни зростання інфляції матиме негативні наслідки. А скористається сплеском інфляції у своїх інтересах той, хто має доступ до такої інформації й дізнається про обвал гривні хоча б за три години”.
    Народний депутат виступає за легалізацію тіньового капіталу в Україні, зауважуючи, що це “не так складно. Для цього потрібно прийняти відповідні закони, які б стимулювали також повернення вивезених з країни капіталів. В Індонезії, коли прийшов до влади Сухарто, він прийняв такі закони, що за рік в країну повернулося $50 млрд.”.
    Він не бачить “підстав для сумнівів стосовно економічної та державної незалежності України. Хоча на шляху її досягнення нам, можливо, доведеться внести деякі корективи у підходи до визначення форм, шляхів і змісту економічних реформ”. Причому Б. Губський твердо переконаний у тому, що Україні реформи таки допоможуть, та й провести їх “не так складно, як здається. Потрібно лише якихось півроку, а головне, політична воля”. Він певен, що “відповідальність за неефективність системи управління, за її розбалансованість несуть усі гілки влади”.
    Позитивно оцінює передачу пакетів акцій підприємств в управління, пояснюючи це нагальними потребами конкретної ситуації: це “зайвий раз свідчить про невміння міністерств і відомств управляти підприємствами, що перебувають в полі їхньої діяльності. В умовах повнокровної економіки, яка нормально працює, такого бути не може. В нашій країні в нинішній ситуації це захід вимушений, але він себе виправдовує. Проте виправдовує лише в тому разі, якщо компанія, яка бере акції в управління, по-перше, забезпечує ріст виробництва, по-друге, збільшує надходження до бюджету”.
    Своє головне завдання як народного обранця вбачає в розробленні та прийнятті комплексу законів, які стимулюватимуть активізацію внутрішньої і зовнішньої інвестиційної діяльності, тобто перетворення грошей на чинник розвитку. У парламенті Б. Губський опрацьовував багато різних економічних законопроектів, серед іншого працював над розробкою Податкового кодексу України.
    Упевнений у майбутньому України як сучасної індустріально-аграрної держави.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ДАНИЛЬЧУК ОЛЕКСАНДР ЮРІЙОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    директор регіональної дирекції акціонерного товариства закритого типу “Інтергаз”
    
    Депутатом Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання О. Данильчук був обраний по виборчому округу № 156 Рівненської області. Переміг двадцять двох претендентів, набравши 28,52% голосів виборців.
    Позапартійний. Входив до фракції НДП. Член групи “Відродження регіонів”.
    Член Комітету ВР з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.
    
    Народився 17 жовтня 1959 року в селі Білка Березнівського району Рівненської області.
    Освіта вища. У 1986 році закінчив Українську сільськогосподарську академію. За фахом — інженер лісового господарства.
    З 1977 року працював тренером з класичної боротьби добровільного спортивного товариства “Колос” (смт. Березне). З 1978 року — слюсар-ремонтник Березнівського фарфорового заводу, з 1986 року — майстер Боярського лісництва Київської області та Новоставського лісництва Рівненської області. З 1987 року — агроном Республіканського дослідно-показового господарства квіткових та декоративних культур. З 1991 року — головний спеціаліст, інженер товариства з обмеженою відповідальністю “Блок”, генеральний директор спільного підприємства “Либідь”, директор спільного підприємства “Натуралменте” та спільного підприємства “Континенталь” (місто Київ). З 1996 до 1998 року — директор регіональної дирекції акціонерного товариства закритого типу “Інтергаз”.
    Поділяє правоцентристські погляди.
    Вітав обрання головою Верховної Ради чотирнадцятого (третього) скликання Олександра Ткаченка, зазначаючи, що той “не боїться бізнесу, саме в цьому плані він є компромісною постаттю. Він не є небезпечним для тих фінансових структур, які стоять за кожною з парламентських фракцій”.
    О. Данильчук переконаний у тому, що для позбавлення від тіньової економіки необхідно “ліквідувати систему штучних пільг та неринкові механізми розподілу дефіцитних ресурсів, вигідних контрактів. Умови економічної діяльності мають бути рівними для всіх суб’єктів та стабільними. Потрібна нова податкова система, яка не пригнічує виробника, а заохочує економічну і фінансову законослухняність. Тіньова економічна діяльність має стати нерентабельною”.
    Народний депутат вважає за необхідне “підтримувати закони, спрямовані на поліпшення виробництва, сприяти його розвитку. Домагатися, щоб економіка повернулася лицем до людини, була на службі трудівника, а не паразита”. Проте він не деталізує, яким чином слід “повертати” її “лицем до людини” і яке саме “лице” має бути в цієї економіки, щоб людям було не боязко в нього зазирати.
    Пропонує “віддавати землю тому, хто її обробляє й ефективно використовує”, однак не вказує, на яких умовах це слід робити.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ДАШУТІН ГРИГОРІЙ ПЕТРОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    президент і голова правління товариства з обмеженою відповідальністю “Концерн “Укрросметал”
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання Г. Дашутін був обраний по виборчому округу № 162 Сумської області. Переміг шістьох претендентів, набравши 32,08% голосів виборців.
    Позапартійний. Входив до фракції ПЗУ. Член парламентської групи “Трудова Україна”.
    Перший заступник голови Комітету ВР у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів.
    Народився 9 квітня 1963 року в селі Тарасівка Великописарівського району Сумської області.
    Освіта вища. У 1985 році закінчив Сумський державний педагогічний інститут. За фахом — учитель біології та хімії.
    З 1985 року працював учителем хімії та біології Печищанської восьмирічної школи, виконував обов’язки заступника директора Нижньосироватського навчально-виробничого міжшкільного комбінату Сумського району. З 1987 до 1988 року проходив службу в лавах Збройних Сил СРСР. З 1988 до 1989 року перебував на комсомольській роботі.
    З 1989 року — директор Сумської обласної станції юних техніків. З 1991 року — директор магазину фірми “Побутсервіс”, заступник генерального директора спільного підприємства “Демпург” (місто Суми). З 1993 року — президент фірми “ВВВ—Дилер” (місто Гомель). З 1997 року — президент спільного підприємства “Укртехносинтез”, президент-голова правління товариства з обмеженою відповідальністю “Концерн “Укрросметал” (місто Суми).
    Поділяє центристські погляди.
    Народний депутат зазначає, що складне економічне становище пов’язане насамперед з неузгодженістю дій парламенту, Президента та уряду.
    Першочерговим завданням називає розробку державної програми економічного розвитку України, яка включала б в себе “відродження виробництв за кредитно-фінансової підтримки держави”.
    На думку Г. Дашутіна, насичувати ринок слід “товарами високої якості власного виробництва”. Для цього, як наголошує він, податкова політика повинна бути не пресом, а гнучкою системою, яка б сприяла активізації виробництва, зацікавлювала робітника, розкривала його творчі можливості.
    Вказує на необхідність запровадження пільгової, а можливо, і повної фінансової підтримки державою сільськогосподарського виробництва.
    Пропагує введення мішаної форми власності, “котра повинна вирішити питання забезпечення людей усім необхідним, надати можливість розвиватися легкій, харчовій, сільськогосподарській, деревообробній, хімічній промисловості, житловому будівництву”.
    Народний депутат наполягає на тому, що “необхідно створити всі умови для залучення і захисту інвестицій”. Причому отримані “іноземні інвестиції повинні витрачатися на придбання сучасного обладнання для впровадження нових технологій, а не на закупівлю товарів широкого вжитку низької якості”.
    У сфері зовнішньоекономічної політики позиція Г. Дашутіна полягає у відстоюванні пріоритетів України. Він закликає до врегулювання митних законів нашої держави. Наша держава, вказує він, “повинна зайняти місце в міждержавних економічних відносинах не як постачальник знеціненої сировини, а як виробник високотехнологічної промислової продукції”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ДЕРКАЧ АНДРІЙ ЛЕОНІДОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    перший помічник прем’єр-міністра України
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання А. Деркач був обраний по виборчому округу № 159 Сумської області. Переміг 11 претендентів, набравши 57,41% голосів виборців.
    Входив також до передвиборного списку виборчого блоку “Трудова Україна” (УПС і ГКУ), посідаючи у ньому 12 місце.
    Входив до фракції ПЗУ, з 1999 року — член парламентської групи “Трудова Україна”.
    Працює у складі Комітету ВР з питань бюджету.
    Був членом Української партії справедливості. Член Трудової партії України, з червня 1999 року — голова секретаріату ТПУ.
    
    Народився 19 серпня 1967 року в місті Дніпропетровську.
    Освіта вища. У 1984 — 1989 роках навчався у Харківському вищому військовому командно-інженерному училищі ракетних військ імені маршала Крилова. З 1990 до 1993 року був слухачем академії Міністерства безпеки Російської Федерації (колишня Вища школа КДБ СРСР), за фахом — юрист-правознавець.
    Співавтор книги “Бесконечно длящееся настоящее: Украина: четыре года пути” (у співавторстві з С. Веретенніковим та А. Єрмолаєвим).
    
    З 1989 до 1990 року проходив службу в лавах Збройних Сил СРСР. У 1993—1994 роках — співробітник управління Служби безпеки України по Дніпропетровській області, заступник директора асоціації “Придніпров’я”. З 1994 до 1997 року — заступник керівника контрольної служби Президента України, з квітня 1996 року — консультант Президента України із зовнішньоекономічних питань. З липня 1997 року до квітня 1998 року — перший помічник прем’єр-міністра України.
    
    Виступає за перебудову економіки з відданням пріоритету її соціальній спрямованості.
    Прихильник розвитку двосторонніх економічних відносин з країнами СНД, причому відзначає, що головним партнером України в зовнішньоекономічній сфері є Російська Федерація. У червні 1996 року він визначив свою позицію щодо доцільності для України економічної інтеграції з Росією: “Росія — головний партнер України у зовнішньоекономічній сфері, так само як і Україна для Росії виступає одним із стратегічних економічних партнерів”, хоча “пишність та певна кон’юнктура останніх інтеграційних проектів, лідером яких стала Росія, знову приводить до сумного висновку про те, що СНД ще не перехворіла на “дитячу хворобу” швидких рецептів одужання. Навряд чи матиме майбутнє інтеграція, від самого початку збудована на принципах протиставлення “своїх” і “чужих”, тих, хто підкоряється праву сильного і хто добивається рівності у відносинах”. А. Деркач вважає, що на рівні СНД потрібно виробляти “узгоджену регіональну стратегію країн-членів СНД, яка грунтувалася б на національних інтересах країн-партнерів, а не на підпорядкуванні сильнішому”.
    Народний депутат підкреслює, що головним критерієм ефективності “регіональних інтеграційних процесів” має бути “економічна доцільність для України”, зазначаючи, що “основними проблемами у сфері зовнішньоекономічної діяльності” є “створення нормативної бази, визначення стратегії розвитку системи підзаконних актів” та “наближення зовнішньоекономічної діяльності до реальних потреб вітчизняного виробника, потреб населення”.
    А. Деркач схвально ставиться до такого явища, як лобізм, вважаючи його одним з ефективних засобів просування законів. Тож у парламенті він зосереджує свою діяльність навколо питань “законодавчого регулювання лобістської діяльності. Хаотичний її розвиток в умовах політичних і економічних реформ в Україні призводить до різкого зростання корупції в органах державної влади і використання різними соціальними групами, в тому числі й організованими злочинними, у боротьбі за вплив на держапарат таких засобів і методів, які часто загрожують самій національній безпеці країни. Легалізація лобістської діяльності, створення відповідного самостійного політичного інституту через підготовку і прийняття необхідного закону дали б можливість на достатньо високому рівні убезпечити державне управління від негативного впливу як з боку внутрішніх, так і зовнішніх лобістських груп, знизити загальну напругу в державі і рівень корумпованості держапарату, поповнити бюджет країни за допомогою офіційних зборів і податків від діяльності лобістів. Ми зараз працюємо над цим законопроектом”.
    В опублікованій спільно з доктором економічних наук, професором Б. Панасюком статті “Не бюджетом единым” А. Деркач виявляє нетрадиційний підхід до тлумачення таких явищ української економіки, як бідність та... корупція. Автори статті стверджують, що на стан, динаміку та продуктивність будь-якої національної економіки справляють вплив духовні цінності народу. Але православ’я як найбільш поширена в Україні релігія не сприяє формуванню й утвердженню таких цінностей, як працелюбність, прагнення досягти більш значних результатів у праці, домогтися високого рівня життя, суттєвим чином властивих, скажімо, протестантизму, як це доводив М. Вебер. З огляду на це в статті обстоюється доволі парадоксальна і дискусійна думка, що “православ’я ніколи не ставило перед людиною досить високих моральних цілей, не вимагало від неї духовного вдосконалення в результаті наполегливої роботи над собою”. Таке ставлення до проблеми чесності і порядності, доходять висновку автори, “виявляє себе через масові випадки недобросовісності в роботі, відсутність самодисципліни і самообмеження, породжує розгул хижацьких інстинктів, корупції та крадійства”.
    Водночас саме позиція держави, яка обрала роль стороннього спостерігача, спричинилася до того, що за наявності значних негативних історичних нашарувань економічна ситуація гранично погіршилася. А тому головним пріоритетом економічних реформ А. Деркач вважає необхідність для законодавчої та виконавчої гілок влади концептуально визначити регулятивну функцію держави в справі побудови соціально-орієнтованої ринкової економіки. В основу цієї функції слід покласти не фіскальну, а стимулювальну роль держави. Необхідно визначити також провідну мету і пріоритети на найближчий історичний період, причому насамперед у соціальному аспекті, оскільки є наміри будувати не просто ринкову економіку, а її соціальну іпостась.
    Стосовно процесу приватизації народний депутат підкреслює, що обраний метод її проведення не дав бажаних наслідків — громадяни країни так і не стали власниками, “за вдаваний соціальний спокій ми заплатили винятковою неефективністю роботи більшості підприємств і суперкриміналізацією цієї сфери перехідної економіки”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ДЖОДЖИК ЯРОСЛАВ ІВАНОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    генеральний директор товариства з обмеженою відповідальністю “Технотерн”
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання Я. Джоджик був обраний по виборчому округу № 163 Тернопільської області. Переміг 17 претендентів, набравши 36,34% голосів виборців.
    Член Українського народного руху (Костенко). Входить до складу фракції Українського народного руху.
    Член Комітету ВР з питань фінансів і банківської діяльності.
    Народився 9 січня 1960 року в місті Тернополі.
    Освіта вища. У 1982 році закінчив Львівський державний університет імені Івана Франка. За фахом — інженер-фізик.
    З 1982 року — інженер заводу напівпровідникових приладів (місто Нальчик). З 1984 року працював інженером-електронником, начальником зміни, завідував бюро, відділом технічного обслуговування обчислювального центру Тернопільської облспоживспілки. З 1988 до 1998 року — голова кооперативу “Сервіс”, директор, генеральний директор товариства з обмеженою відповідальністю “Технотерн” (місто Тернопіль).
    Був членом УРП з 1993 до 1996 року. У 1997—1999 роках — позапартійний. З грудня 1999 року — член УНР.
    У 1994 році балотувався до Верховної Ради України тринадцятого скликання по Галицькому виборчому округу № 356 Тернопільської області. У першому турі з-поміж 80,73% виборців, що взяли участь у виборах, за Я. Джоджика віддали свої голоси 23,4% і в результаті він виборов перше місце з-поміж сімнадцяти претендентів. У другому турі з 66,12% виборців, які прийшли на виборчі дільниці, на його підтримку висловилися 44,14%, але він посів друге місце. Вибори відбулися, але депутата по цьому округу не було обрано.
    Свою діяльність у парламенті Я. Джоджик, за його словами, зосереджує передовсім на розв’язанні проблем, які турбують його виборців, та представленні їх інтересів. У складі Комітету з питань фінансів і банківської діяльності він бере участь у розробленні законопроектів з основних економічних питань.
    Народний депутат указує, що “до занепаду виробництва, розкрадання національних багатств та вивезення їх за межі держави, узалежнення української економіки від іноземного капіталу” веде “руйнівна некомпетентна політика теперішньої влади”, а тому робить кардинальний висновок: “Україні потрібна нова влада! Влада, яка стане українською не за назвою, а за змістом”. Основним завданням влади, на його думку, є забезпечення достойного життя своєму народові. Він закликає до встановлення контролю за владою з боку народу як єдиного реального носія цієї влади.
    Оцінюючи хід приватизації, вказує, що її проведення має свої плюси й мінуси, але загалом цей процес можна охарактеризувати як позитивний. Однак нині процес приватизації справляє неоднозначний вплив на ділову активність, тож можна говорити про її позитивний вплив лише на фондовий ринок.
    Народний депутат є рішучим прихильником приватизації землі. Він переконаний, що земля як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призначення має перебувати в приватній власності, причому на першому етапі — тільки громадян України.
    Я. Джоджик розглядає поняття інвестиційного клімату як комплексне, а тому зазначає, що не може існувати простих формул його покращення, як про це думали ще зовсім недавно, наприклад, шляхом надання різноманітних пільг інвесторам. Для залучення інвестицій потрібна, пише народний депутат, стабільність у різних сферах суспільного життя.
    Поняття “стимулювання виробництва”, певен Я. Джоджик, також потрібно уникати. Слід робити рішучі кроки до створення цивілізованих умов і правил гри для його розвитку, і тоді виробництво розвиватиметься через ринкові механізми.
    Він пропонує формувати реально збалансований бюджет, але при цьому забезпечувати пріоритетне спрямування коштів на потреби освіти, науки, культури, медицини, оборони за рахунок скорочення видатків на утримання державного апарату. Платник податків, на його думку, має стати основною фігурою в суспільстві — і це повинні всі усвідомити.
    Народний депутат досить критично ставиться до ефективності діяльності бізнес-асоціацій, оскільки більшість із них, як він стверджує, існує виключно на папері, а дієві асоціації є насправді малопотужними і переважно регіональними. Лобіювання як такого в цивілізованому вигляді в Україні теж не існує, гадає Я. Джоджик, а випадки реалізації певних проектів за допомогою використання політичної влади носять швидше напівтіньовий характер.
    Забезпечення прозорості при наданні державних замовлень, на його переконання, можливе за умови проведення публічних тендерів, що прислужиться утвердження конкуренції серед фірм.
    Наполягає на необхідності посилення боротьби зі злочинністю та корупцією з огляду на те, що вони загрожують стабільності й національній безпеці України. Подолання корупції можливе через ліквідацію “вузьких місць”, які її спричиняють, тобто через утвердження прозорості адміністративних процедур.
    На зовнішньополітичній арені варто було б, як вважає Я. Джоджик, вийти з СНД і послідовно добиватися інтеграції України в європейську та світову спільноту шляхом залучення до міжнародних і регіональних організацій та активної участі в їх роботі.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ДІЯК ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — заступник голови правління акціонерного товариства “Укргазпром”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання І. Діяк був обраний по виборчому округу № 179 Харківської області. Переміг 19 претендентів, набравши 31,97% голосів виборців.
    Позапартійний. Входив до фракції НДП, член парламентської групи “Відродження регіонів”.
    Член Комітету ВР з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.
    
    Народився 22 липня 1929 року в селі Цеперів Кам’янсько-Бузького району Львівської області.
    Освіта вища. У 1953 році закінчив Львівський політехнічний інститут. За фахом — гірничий інженер.
    Кандидат технічних наук. Член-кореспондент Академії гірничих наук, дійсний член Нафтогазової академії України.
    Заслужений працівник промисловості.
    Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, відзнакою Президента України — орденом “За заслуги” III ступеня.
    Лауреат премії Ради Міністрів СРСР.
    
    З 1953 року працював на нафтовидобувних підприємствах Івано-Франківської області, з 1964 року — головним інженером, керуючим трестом “Прикарпатбурнафта”, з 1970 року — начальником відділу Всесоюзного науково-дослідного інституту організації управління і економіки нафтогазової промисловості (місто Івано-Франківськ). З 1972 року — заступник начальника Всесоюзного об’єднання “Укргазпром”, віце-президент концерну “Виробниче об’єднання “Укргазпром” (місто Київ). З 1994 року — заступник голови правління акціонерного товариства “Укргазпром”.
    
    І. Діяк вважає, що економіка загалом повинна домінувати над політикою. Виступає за “існування всіх форм власності при перевазі державної та колективної”.
    Схвально ставиться до приватизації як такої, але наполягає на необхідності наведення порядку і законності в приватизаційному процесі, так само як і у фінансово-кредитній системі.
    Стверджує, що необхідно негайно змінити податкову систему, яка нині не стимулює товаровиробника, а грабує його. Результатом податкової реформи, з точки зору народного депутата, має стати стимулювання випуску продукції світового рівня.
    І. Діяк закликає надати “повну свободу господарювання на землі”, забезпечити виробникові сільськогосподарської продукції державну підтримку (установити паритет цін між сільськогосподарською та промисловою продукцією, впровадити єдиний податок на землю, забезпечити інвестування, надання пільгових кредитів, своєчасні розрахунки за продукцію); заохочувати інвесторів, що має сприяти створенню робочих місць та модернізації виробництва. Але його точка зору на статус землі, мабуть, іще не викристалізувалася (принаймні в друкованих джерелах).
    Народний депутат наполягає на необхідності встановлення взаємовигідного співробітництва з країнами СНД, і в першу чергу з Росією.
    Для вирішення соціальних питань І. Діяк пропонує відновити вітчизняне виробництво — оскільки лише надходження від нього можуть вирішити проблему безробіття, заборгованості по зарплатах і пенсіях та дадуть можливість реалізувати конституційні права на працю і відпочинок, безплатну освіту і медицину. Він певен, що слід встановити рівень мінімальної зарплатні і пенсії, стипендії, який був би не нижче прожиткового мінімуму.
    І. Діяк заявляє про себе як про прихильника якнайшвидшого здійснення пенсійної реформи. Він пропонує не підвищувати межі пенсійного віку, але привести розмір пенсій у залежність від трудового внеску кожного громадянина в розвиток країни.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ЄДІН ОЛЕКСАНДР ЙОСИПОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — президент акціонерного товариства закритого типу “Інтер-контакт”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання О. Єдін був обраний по виборчому округу № 102 Кіровоградської області. Переміг 13 претендентів, набравши 52,35% голосів виборців.
    Входив до фракції НДП. З серпня 1999 року — член парламентської групи “Трудова Україна”.
    Член Комітету ВР з питань будівництва, транспорту і зв’язку.
    З 1999 року — заступник голови Трудової партії України.
    
    Народився 17 травня 1960 року в селі Топільниця Старосамбірського району Львівської області.
    Освіта вища. У 1982 році закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю “романо-германські мови і літератури”. За фахом — викладач іноземних мов та літератур. У 1995 році закінчив Вищу банківську школу, отримавши фах економіста.
    У 1999 році нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.
    
    З 1982 до 1983 року проходив службу в лавах Збройних Сил СРСР, до 1985 року працював перекладачем у Республіці Мозамбік.
    З 1986 по 1988 рік був секретарем комітету комсомолу ПТУ № 34 (місто Київ), з 1988 до 1991 року — інструктором, завідуючим сектором Київського міськкому ЛКСМУ. У 1992—1993 роках — директор товариства з обмеженою відповідальністю “Інтер-контакт”, з 1993 до 1998 — президент акціонерного товариства закритого типу “Інтер-контакт”.
    Серед економічних пріоритетів народного депутата — послідовна підтримка вітчизняного товаровиробника. О. Єдін вважає, що така підтримка повинна здійснюватися через запровадження сприятливої податкової, митної і тарифної політики. Тільки такий шлях розвитку вітчизняної економіки, переконаний О. Єдін, здатен привести країну до процвітання, до створення робочих місць, а отже, і до стабільності.
    Гнучка податкова політика повинна стати основним знаряддям у справі переходу від торговельного бізнесу до бізнесу виробничого.
    Очолюване ним підприємство “Інтер-контакт” зосереджувало свою діяльність на випуску в Україні високоякісного обладнання та матеріалів для залізничного транспорту, трамваїв і тролейбусів, крім того, згодом воно розпочало виробництво ліків.
    Як член ТПУ своїм пріоритетним завданням народний депутат вважає сприяння розвитку аграрного сектора за допомогою підтримання заходів, спрямованих на створення виробничої інфраструктури на селі. В остаточному підсумку, як він гадає, йдеться про забезпечення умов виробництва сільськогосподарської продукції на основі ефективних сучасних технологій.
    О. Єдін рекомендує на основі грунтовного аналізу нинішнього стану економіки України (насамперед її фінансових можливостей) та історичного досвіду подолання криз в інших державах розділити процес докорінного ринкового оновлення українського аграрного сектора на декілька етапів, зосередивши першочергову увагу на забезпеченні сільського господарства передовою, високоякісною технікою. “Специфіка землеробської галузі нашої держави, — вказує він, — вимагає раціонального розміщення капіталовкладень у розвиток наукового пошуку, технічного прогресу, оптимізації ресурсного забезпечення в поєднанні з широким запровадженням інтенсивних технологій, які завжди давали швидку віддачу. Руйнівна сила кризи, що більш ніж відчутно вдарила по матеріально-технічній і ресурсній базі АПК, змусила сільськогосподарського виробника повернутися лицем до передових зразків західної техніки, прогресивних технологій сільськогосподарського машинобудування, що вже само по собі є запорукою якісного відродження українського землеробства”.
    Значну увагу народний депутат приділяє програмі створення українського комбайну, насамперед на базі концерну “Лан”. Він зазначає, що нині розпочато реалізацію програми “Агротехноринок”, якою передбачено становлення розвиненої трансрегіональної системи підприємств, що забезпечуватимуть повністю завершений цикл від випуску сучасної техніки до виробництва, зберігання і переробки продукції. Фірма “Інтер-контакт” уже сьогодні поставляє зернозбиральні комбайни “Топлайнер”, близько половини з яких складені на машинобудівних підприємствах Кіровоградської області.
    О. Єдін зазначає: “Ми тут змогли відновити ту ідею, яку ми втратили за радянських часів, щодо створення мережі технологічних станцій. Сам досвід роботи на сільськогосподарському терені показав, що сьогодні практично господарство не має можливості придбати за власні кошти, а держава не має обігових коштів, фінансових можливостей щодо постачання сільськогосподарської техніки безпосередньо фермеру або якомусь господарству. Тому вихід з цього є створення машинно-технологічних регіональних станцій”. На думку О. Єдіна, це дасть можливість залучити додаткові інвестиції в сільське господарство, а йому та партії, яку він представляє, — справляти реальний вплив на ситуацію в аграрному секторі країни, а в остаточному підсумку — підняти соціальну сферу на селі.
    “Перспектива утвердження вітчизняних передових технологій поряд з відсутністю обігових коштів у колективних господарств для закупівлі дорогої, але високоякісної імпортної техніки, — говорить народний депутат, — викликає до життя нову концепцію реформування вітчизняного агропромислового комплексу. Суть її бачиться в гармонійному поєднанні зусиль українських державних органів, вітчизняних комерційних структур, а також іноземних виробничих компаній, здатних інвестувати передову технологію, і як результат — відтворення саме вітчизняними підприємствами найдосконаліших зразків техніки для села. <...> Практична реалізація концепції відтворення кращих зразків високоякісної техніки провідних фірм світу, виготовлення вдосконалених національних машин вимагає розробки комплексної програми з відродження сільського господарства України. Для такої роботи потрібно створити інтегровану професійну структуру, яка б взяла на себе детальну розробку програми з координацією робіт. <...> Тут важливою бачиться роль саме депутатського корпусу, що полягає в якнайшвидшому прийнятті Верховною Радою України відповідних законопроектів, Податкового кодексу України тощо. Отримані результати мають зовні проявитися в покращенні побуту сільського трудівника, розвитку соціальної сфери, якісного обслуговування мешканців села, благоустрої, створенні різного типу клубів, громадських об’єднань, що утвердить віру людей в можливості законодавчої і виконавчої влади та сприятиме становленню здорової національної гордості”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ЄХАНУРОВ ЮРІЙ ІВАНОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    голова Державного комітету України з питань розвитку підприємництва*
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання Ю. Єхануров був обраний по виборчому округу № 64 Житомирської області. Переміг 29 претендентів, набравши 17,36% голосів виборців. Входив до передвиборного списку НДП за номером 40.
    Член НДП, член політради НДП. Входить до фракції НДП.
    Член Комітету Верховної Ради з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій.
    
    Народився 23 вересня 1948 року в селі Белькачах Учурського району Якутської АРСР.
    Освіта вища. 1973 року закінчив Київський державний інститут народного господарства ім. Д. Коротченка за спеціальністю “планування промисловості”. За фахом — економіст.
    Кандидат економічних наук, доцент.
    Нагороджений орденом “Знак Пошани”.
    
    У 1963—1967 роках навчався в Київському будівельному технікумі, працював майстром, начальником цеху, головним інженером, директором заводу залізобетонних виробів тресту “Київміськбуд—4”. З 1977 до 1988 року працював заступником керуючого, а згодом керуючим тресту “Буддеталі”. З 1988 до 1991 року — заступник начальника тресту “Головкиївміськбуд” при Київському міськвиконкомі. З 1991 до 1992 року — завідуючий відділом Держекономради Кабінету міністрів України. У 1992 році — заступник голови Колегії з питань економічної політики Державної думи України. З листопада 1992 року працював заступником голови Київської міської держадміністрації, очолював департамент економічних реформ та регіональних програм. З 1993 до 1994 року — заступник міністра економіки України, був також президентом Спілки малих підприємств України. З серпня 1994 року працював виконуючим обов’язки голови Фонду державного майна України, а з вересня 1994 до лютого 1997 року був головою Фонду державного майна України. У лютому-липні 1997 року — міністр економіки України, з 1997 до 1998 року — голова Держкомітету України з питань розвитку підприємництва.
    Член Вищої економічної ради при Президенті України.
    
    У 1990 році балотувався кандидатом в депутати Київської міської Ради народних депутатів по округу № 210, але вибори програв.
    У 1994 році балотувався кандидатом у народні депутати України по Баранівському виборчому округу № 160 Житомирської області. Був висунутий трудовим колективом. Посів третє місце з-поміж 10 кандидатів, набравши близько 13,27% голосів.
    
    Відстоює правоцентристські погляди.
    Вважає, що “в цивілізованих державах питання треба вирішувати з високою повагою до власності”.
    Підтримуючи процес приватизації, у 1995 році він зазначав: “Помиляються ті, хто твердить про неможливість проведення приватизації в Україні через законодавчий вакуум. Правове поле для здійснення приватизації в Україні давно є. І те, що раніше приватизація не відбувалася, було лише питанням політичної волі керівників держави”.
    У січні 1996 року, будучи головою Фонду державного майна України, Ю. Єхануров заявив, що “викуп майна через оренду з викупом був найбільшою перепоною на шляху приватизації”.
    Він виступав за прийняття закону про особливості приватизації державного майна в нафтогазовому комплексі, яку тимчасово було призупинено постановою Верховної Ради: “Приватизація зумовлена необхідністю залучення іноземних інвестицій. Якщо Україна не піде шляхом приватизації нафтової і газової промисловості, галузь припинить існування”.
    Для того щоб економічна ситуація змінилася на краще, як указує Ю. Єхануров, “треба припинити дотацію явно безперспективних підприємств. Адже у нас весь вищий склад законодавчої і виконавчої влади складається переважно з людей, які представляють інтереси великого виробництва. Тому, як і раніше, виділятимуться мільярди гривень на підтримку підприємств, від яких жодної віддачі чекати не доводиться. Структурна перебудова економіки вимагає різкого збільшення обсягів виробництва в малому і середньому бізнесі”.
    Водночас Ю. Єхануров переконаний у тім, що врятувати нашу економіку під силу малому та середньому підприємництву. Але сьогодні воно саме потребує захисту. За десять років, твердить він, в Україні так і не було створено належного середовища для розвитку малого і середнього бізнесу. Адже хоча малим бізнесом в Україні займається близько 1 мільйона чоловік, що становить всього одну вісімнадцяту трудових ресурсів, цей сектор, за офіційними даними, виробляє 5% ВВП країни.
    Народний депутат сподівається на зростання ролі малого та середнього бізнесу як такого сектора, що здатен підняти економіку держави, але тільки за умови розв’язання управлінських проблем, і своє завдання вбачає в тому, щоб налагодити в парламенті систему представництва інтересів малого і середнього підприємця. “На жаль, — зазначає він, — доводиться говорити сьогодні, що суттєві кроки, які були здійснені Президентом, урядом щодо дерегулювання підприємницької діяльності і так далі, поки що результатів великих не дали. А не дають тому, що немає серйозних зрушень в адміністративній реформі. Наріжним каменем українських реформ сьогодні стає управління, в першу чергу державне управління. І поки ми не здійснимо адміністративної реформи, суттєвих зрушень не буде. Ми повинні зрозуміти, що без адміністративної реформи, без суттєвого скорочення управлінського персоналу, без змін технології управління нічого не буде. І тому потрібно не переставляти крісла в комітетах державних, перейменовуючи їх, а будувати зрозумілу, спрощену систему державного управління”.
    Непохитною твердинею і досі є проблема чиновницького свавілля. Адміністративні бар’єри на шляху створення нових підприємств нагадують фортецю, яку ніхто не може зруйнувати. Чиновник же, переконаний Ю. Єхануров, має стати “фігурою сервісу, обслуговування процесу. Скажи нашому українському чиновнику це — покрутять біля голови пальцями і скажуть, що несповна розуму, напевно, ця людина. Але це має бути”.
    Високий рівень оподаткування, адміністративні перепони при реєстрації підприємств, безліч перевірок, суперечлива правова база — усе це не тільки гальмує розвиток підприємництва, а взагалі унеможливлює існування малих та середніх підприємств: “Рік пройшов з того часу, як активно почалося впровадження регулятивної реформи. На жаль, кількість малого бізнесу в Україні не збільшилася. Тобто скільки б не говорили ми про гарний клімат, але якщо на вулиці холодно, то гриби не ростуть. Отак і не росте малий бізнес в Україні, мале підприємництво”.
    Найбільш наболіле питання економіки України, як указує Ю. Єхануров, — це податкова політика, яка мусить бути пристосована до рівня розвитку країни, адже в країні, яка майже не має фінансових запасів і де існує вкрай незначний товарообіг, не може бути високих податків. Економічне зростання можливе тільки за тієї умови, якщо людина стає в першу чергу споживачем товарів, а вже потім платником податків. На думку Ю. Єханурова, закони щодо малого підприємництва формують люди, далекі від розуміння цих проблем: “Я в парламенті досить часто ходжу по рядах, розмовляю з людьми і задаю питання різні, пов’язані з розвитком малого підприємства. І що я зрозумів? Я зрозумів, що в принципі там представлені люди, які звикли мислити категоріями великих підприємств. І коли починаєш розмовляти про специфіку малого, то вона, як сказати, розумом вона сприймається, але ж як ми звикли всі працювати на великих. Я сам особисто був керуючим трестом, у якому 5,5 тисяч людей працюючих. Тобто ви розумієте, що таке психологія мислення? Накладає дуже серйозний, я не знаю, як назвати, такий тиск на кожного психологічний, коли він приймає рішення щодо малих підприємств”.
    Ю. Єхануров є прихильником такої системи лобізму, за якої об’єктом лобіювання є депутат, “на нього повинні впливати. Не він, а на нього. Тобто в нас усе переплутано трошки. І йдеться про те, що все-таки, знаєте, депутат повинен сидіти і поважно приймати рішення. А кожен, хто хоче, — перед ним стати й сказати, чому саме так треба”. Даючи оцінку діяльності підприємців-політиків, він відзначає, що хоч і “дуже не хотів би щось говорити про колег, які прийшли з підприємницьких структур, і сьогодні зайшли в парламент”, але “відверто кажучи — не працюють хлопці, на жаль. І коли треба набрати 226 голосів, то треба йти до центру, лівого центру, до лівих і просити, щоб дали ці голоси. І, таким чином, є проблема дуже велика. Це проблема 2002 року. Не треба підприємцеві йти в політику. Йому треба займатися своєю справою. А політика — це дещо інша спеціальність”.
    Народний депутат побоюється, що Податковий кодекс не буде прийнято (або прийнято через тривалий проміжок часу, вже після ухвалення бюджету на 2000 рік) саме тому, що існує багато його варіантів є (“кожен же автор неповторний, він буде відстоювати, навколо себе гуртувати спільників”), а це означає, що новий бюджет буде базуватися знову ж таки на старій податковій системі. Водночас Ю. Єхануров висловлює задоволення з приводу перебігу процесу розроблення кодексу: “...задоволений, що є нормальні ідеї, які треба було б підтримати. Ідеї, наприклад, народного депутата Хорошковського. Це він ходить і весь час займається тим, що каже представникам уряду, міністерств, відомств, депутатам, громадськості, Адміністрації Президента, вченим — давайте разом працювати над технологію бюджету—2000”.
    Мені дуже подобаються пропозиції щодо фіксованих податків на підприємців, внесені народним депутатом Юрієм Кононенком. Таку нормальну пропозицію вносить — якщо ти в цьому році здав, умовно, 100 одиниць податку і ти пропонуєш в наступному році здати 120% самостійно, тобі дається сертифікат і ти вільна людина”.
    Ю. Єхануров вважає, що слід працювати над тим, щоб зменшити кількість видів діяльності, які мають ліцензуватися (в той період, коли він очолював Комітет з питань розвитку підприємництва, кількість ліцензій було зменшено із 102 до 42!).
    На запитання, що заважає прибутковості українських підприємств, народний депутат відповів так: “Я вважаю, що правила гри, які сьогодні у нас існують, тобто наше законодавство, в принципі не сприяють прибутковій роботі. Найголовніше, щоб був господар. Можна говорити, що приватизація сьогодні пішла взагалі не на користь власнику, а, на жаль, на користь менеджменту. Ми повинні розділити в Україні функції власників і менеджерів. І тут парламенту слід прийняти відповідне законодавство”.
    Торкаючись питання стабілізації національної валюти, народний депутат зауважив, що уряду потрібно зробити все можливе для запобігання дефолту. Передовсім — представити міжнародним фінансовим організаціям та інвесторам сильну економічну програму і зробити перші кроки до її реалізації. В першу чергу це стосується запровадження 100% оплати за житлово-комунальні послуги, скасування податкових пільг і відмови від державної підтримки нерентабельних підприємств.
    Він відзначає, що нинішній рівень приватизаційних процесів дуже низький і говорити про їх завершення в Україні ще рано: “Думаю, що йдеться про десятиліття. Спочатку потрібно проводити реструктуризацію підприємств, а потім їх приватизовувати. Все-таки ще дуже багато серйозних об’єктів, комплексів знаходиться в руках держави, а після завершення сертифікатної приватизації наступає період індивідуальної приватизації. Реально ми можемо говорити про прихід тільки стратегічних інвесторів, українці не мають звички платити дивіденди дрібним акціонерам. На жаль, у нас так сталося, що підприємства, які успішно працюють, прибуток не показують. Мати надію, що до нас прийде серйозний, у великій кількості, дрібний або портфельний інвестор, не доводиться. Надія тільки на стратегічних інвесторів, на крупні транснаціональні компанії”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ЖЕВАГО КОСТЯНТИН ВАЛЕНТИНОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — заступник голови ради відкритого акціонерного товариства “Полтавський гірничозбагачувальний комбінат”, член наглядових рад відкритого акціонерного товариства “Луганськобленерго” та акціонерного товариства “Укрнафта”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання К. Жеваго був обраний по виборчому округу № 149 Полтавської області. Переміг 16 претендентів, набравши 45,79% голосів виборців.
    Позапартійний. Входив до фракції НДП, був членом парламентської групи “Відродження регіонів”, з лютого 2000 року — член фракції партії “Реформи і порядок”-Реформи-конгрес.
    Входить до складу Комітету ВР з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій.
    
    Народився 7 січня 1974 року в селищі Іультині Магаданської області. Освіта вища. У 1991—1996 роках навчався в Київському державному економічному університеті за спеціальністю “облік і аналіз зовнішньоекономічної діяльності”.
    
    З 1993 року — фінансовий директор, з 1996 року — голова правління акціонерного товариства закритого типу “Фінанси і кредит”. У 1996—1998 роках — заступник голови ради відкритого акціонерного товариства “Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат”. Член наглядових рад відкритого акціонерного товариства “Луганськобленерго” та акціонерного товариства “Укрнафта”.
    
    Відстоює центристські погляди.
    Виступає за “створення самодостатньої економіки на засадах інноваційних технологій з організацією промислово-фінансових груп для активізації ринкових трансформацій”.
    Відстоює проведення заходів “для розвитку нафтогазовидобування розвіданих родовищ для здешевлення енергоносіїв та мінімізації енергозалежності від країн-постачальників, що загрожує політичній та економічній незалежності України”.
    З питанням про статус землі К. Жеваго остаточно не визначився, проте вказує, що селяни самостійно повинні встановлювати форму господарювання на землі. Він пропонує сільським товаровиробникам створювати “селянські спілки, кооперативи, машинно-технічні асоціації” для захисту своїх інтересів. Вважає, що слід встановити паритетні ціни на сільськогосподарську і промислову продукцію, що буде не тільки справедливо (бо село віддавна – “як та дійна корова”), але й економічно доцільно. Для цього держава мусить дотувати витрати на вирощування та переробку особливо важливих видів сільськогосподарської продукції. У числі пропозицій народного депутата щодо розвитку аграрного виробництва — наявність банківської системи довгострокового кредитування сільськогосподарських товаровиробників.
    У своїй передвиборній програмі він обстоював ідею “першочергового повернення вкладів населення в Ощадбанку на основі безінфляційних заходів без будь-яких вікових обмежень під гаслом: “Гроші — людям, депозити — банкам, кредити — виробництву”. Проте згодом переглянув свої позиції, заявивши, що обіцянки повернути втрачені вклади за два роки — не більш ніж цинічне шахрайство. Невідомо, скільки часу, з точки зору К. Жеваго, слід відвести на реалізацію цього “першочергового” заходу, адже гроші можуть виникати тільки в процесі виробництва, яке в нас розвалене. Держава може повернути ці гроші тільки в тому разі, певен народний депутат, якщо економічний потенціал дозволить збирати достатню кількість податків для того, щоб такі речі вносити у витратну частину бюджету: “Декларування ж політиками такого, що, мовляв, дайте мені владу в руки і я поверну вам вклади за два роки — це обман, який не можуть собі дозволити навіть фокусники. І це найбільш цинічний обман, який тільки може бути для людей, для виборців”.
    Він висловлювався на підтримку рішення Верховної Ради щодо підвищення рівня ліквідності банківської системи (статутний фонд банку повинен дорівнювати не менш ніж 1 мільйону ЕКЮ). З його точки зору, нині в Україні тільки банківська сфера — це найбільш “просунутий” сектор економіки, який переступив ті межі, що їх не в змозі перейти промисловість. Особливо це стосується неструктурованої промисловості, яка не пройшла ні процесу приватизації, ні перебудови з точки зору формування менеджменту чи процесу виробництва. На відміну від промисловості банки — це акціонерні товариства, що виникли на новій хвилі після перебудови. У них є певний рівень досить якісного менеджменту, що в змозі вирішувати поточні проблеми, пристосовуватися до тонкощів української економіки, до її сьогоднішніх потреб і до тих потреб, що можуть виникнути завтра.
    Об’єктивно, твердить він, у банків має бути достатня кількість грошових коштів, щоб зустрічати у всеозброєнні проблеми, пов’язані з власне ліквідністю чи фінансовими кризами в країні. Однак вони повинні нести повну міру відповідальності за гроші клієнтів і за свої власні кошти. Він гадає, що закриття малих банків дасть не тільки негативні наслідки, адже тоді банківська система України стане більш ліквідною і зможе відповідати за гроші клієнтів.
    Самому йому, як він відзначає, складно вмовляти людей, щоб вони несли свої гривневі заощадження до банків. Але ж і зберігати долари під подушкою теж нерозумно. Адже гроші — це кров промисловості. Оскільки ми хочемо жити в квітучій країні, то повинні розуміти, що промисловість потребує фінансів. А промисловість — це робочі місця, це податки, це країна, що розвивається, а не країна злидарів і безпритульних.
    К. Жеваго виступив з рішучою підтримкою наміру комерційних банків подати до суду позов на уряд, котрий з метою погашення боргу по єврооблігаціях звернувся до українських банкірів, запропонувавши їм замість грошей розрахуватися знеціненими облігаціями внутрішньої державної позики. Він певен, що така акція буде ефективною, адже закон повинен перемагати, а уряд повинен усвідомлювати, що знецінені і заморожені гроші банків в облігаціях — це в тому числі і гроші клієнтів, перед якими банки несуть відповідальність. Такі дії уряду народний депутат розцінив як підрив ліквідності банків. У той же час колишній банкір переконаний у тім, що попри всі перепони фондовий ринок в країні розвиватиметься, хоча, звичайно, індикатори цього ринку змінюватимуться.
    Значну увагу народний депутат як член наглядових рад відкритого акціонерного товариства “Луганськобленерго” та акціонерного товариства “Укрнафта” приділяє питанням розвитку енергоринку. Він указує на недоліки в роботі Міністерства енергетики, яке “просто займається пресингом. Декларує якісь свої правила гри, які суперечать ринковим умовам, і велить усім підкорятися їм. У Міненерго одна позиція — “Давай сюди гроші!”, а більше його нічого не обходить...” Як вважає К. Жеваго, саме через те, що Міненерго заборонило всі взаємозаліки між учасниками енергоринку, натомість вимагаючи розрахунків банківськими засобами, що призвело до нарощування боргів, проблеми в енергетиці наближаються до критичної точки.
    Він певен, що реприватизація підприємств призведе до зниження кредитних і ризикових рейтингів України, після чого нашій державі надовго можна буде забути про вигідні ставки кредитів та про інвестиції взагалі.
    Народний депутат обстоює ту позицію, що серед керівників підприємств незалежно від форми власності і специфіки та галузей мають переважати грамотні професійні менеджери, які опікуватимуться тим, щоб галузь отримувала максимальний прибуток. Тільки в таких умовах і державні, і приватні компанії зможуть забезпечувати своєчасну виплату податків до бюджету і зарплатні своїм співробітникам, а також коштів на технологічні потреби свого виробництва.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ЖЕРДИЦЬКИЙ ВІКТОР ЮСТИМОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — голова ради акціонерів акціонерного товариства “Градобанк”
    
    Депутатом Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання В. Жердицький був обраний по виборчому округу № 74 Закарпатської області. Переміг 19 претендентів, набравши 15,16% голосів виборців.
    Позапартійний. Був членом фракції НДП, після виходу з неї не ввійшов до складу жодної фракції.
    Член Комітету ВР з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій.
    
    Народився 7 грудня 1957 року в місті Луцьку.
    Освіта вища. У 1979 році закінчив Київський державний інститут народного господарства імені Д. Коротченка, за фахом — економіст.
    
    З 1981 до 1985 року працював ревізором, старшим ревізором, головним ревізором, заступником начальника відділу управління державних доходів Міністерства фінансів України. З 1985 до 1988 року був начальником централізованої бухгалтерії управління громадського харчування Київського міськвиконкому. У 1988—1989 роках — заступник головного бухгалтера, виконувач обов’язків головного бухгалтера, начальник відділу державного виробничого об’єднання “Укрживмаш”, начальник відділу об’єднання кооперативів “Ареал” (місто Київ). З 1989 до 1998 року — голова правління, президент, голова ради акціонерів акціонерного товариства “Градобанк”.
    З січня 1995 року є членом Наглядової ради Українського національного фонду “Взаєморозуміння і примирення”, який мав реалізувати домовленості, досягнуті в ході чотиристоронніх переговорів, згідно з якими Німеччина зобов’язалася виплатити громадянам колишнього СРСР, яких у роки Другої світової війни було вивезено до Німеччини на роботу або які перебували в концентраційних таборах чи гетто, компенсаційні відшкодування в сумі 400 млн. німецьких марок.
    Працював у складі робочої групи з опрацювання перспективних моделей державної податкової і бюджетної політики (з листопада 1998 року).
    
    Відстоює центристські позиції.
    Зауважує, що “стан економічного і соціального розвитку нашої країни доведено до катастрофічного рівня, а співвітчизників до жебрацького життя. В жодній сфері економіки ми поки що не бачимо світла в кінці тунелю”. Особливо непокоїть В. Жердицького “ставлення до банківсько-фінансової сфери. А це, на його погляд, і є саме ті вкрай необхідні ліки, які можуть поліпшити стан економіки, а також кожної людини. Скільки можна “лікувати” т. зв. “шоковою терапією”, котрій не видно краю? Від серйозного шоку людина частіше вмирає. Так кому вигідне таке існування людей?”
    Мета В. Жердицького “як економіста і спеціаліста з фінансів та банківської справи” — “шляхом залучення приватних капіталів та кредитних ресурсів, у тому числі від іноземних банків і міжнародних установ, відновити, а де треба — організувати фінансово-промислові структури..., що стимулюватиме пожвавлення економічних зв’язків...”.
    У 1995 році банкір повідав про специфіку співпраці із західними партнерами: “Хабарів західні банкіри, навіть найменш оплачувані клерки, не беруть. <...> Найважче було переконати чиновників: чужих і особливо своїх. Західні всерйоз не хотіли сприймати наші банки, а свої все ніяк не могли зрозуміти, чому кредит має йти повз уряд, який, на їхнє переконання, “повинен розподіляти і контролювати”. Доводилося пояснювати “ази”: західний бізнес, навпаки, прагне працювати тільки з приватними особами”.
    В. Жердицький запевняє, що відродить виробництво і збут традиційних продуктів та товарів, які раніше Україна постачала у великі міста Європи. При цьому “для розвитку прогресивної матеріально-технічної бази (що має задовольняти потреби вітчизняного виробника, а не обслуговувати інтереси корумпованого клану шахраїв) слід створити досконале законодавство”.
    Він схвально висловлювався з приводу проведення в 1996 році грошової реформи в Україні, відзначивши, що складовими успіху реформи стали проголошені принципи її неконфіскаційності і прозорості. Тому надалі, указував він, не слід допускати, щоб жодна тисяча гривень була випущена емісійним шляхом.
    Перед тим як починати створювати новий Податковий кодекс, слід, як закликає народний депутат, “усвідомити зовсім іншу модель відносин між виробниками і податківцями, між бюджетом і виробництвом, між бюджетом і тими, кого бюджет має утримувати: лікарі, вчителі, культура, ну і так далі. Коли ця модель виникне, тоді вже його (кодекс. — Авт.) писати. А відредагувавши стару модель, ми нічого суттєво не покращимо”.
    В. Жердицький звинувачує в неуспіху процесу реформування виконавчу владу: “Загалом уряд як консолідуюча сила окремих чиновників не здатний нічого поміняти. У них немає політичної волі і не буде цієї політичної волі. Чому? Тому що сьогодні у нас політичний устрій такий, що він не вимагає від виконавчої влади змін на краще. І такий політичний розклад, який існує у Верховній Раді і загалом в суспільстві, він і зумовлює те, що ми виходимо зараз на президентські вибори з таким досить-таки незорієнтованим суспільством. А це значить, є загроза того, що сьогоднішня виконавча влада залишиться там, де вона є. І це загроза тому, що і назавтра, і після виборів ми будемо мати ту ж саму виконавчу владу з такими ж самими підходами. Ця виконавча влада не здатна поміняти ситуацію в державі на краще”.
    “Основне, — вказує депутат, — і це я вважаю злочином, коли ця складна ситуація погіршується, і погіршується свідомо. Я не можу сказати, що зумисно, а погіршується свідомо. Свідомо чому? Тому що виконавча влада не здатна зламати тенденції і повернути в іншому напрямку вектори руху нашої економіки. Сьогодні вона валиться, треба її піднімати. З цієї страшної кризи, страшної ситуації можна, звичайно, вийти, і треба буде вийти, і є багато варіантів, способів. Але це має бути проведений цілий комплекс заходів по розвитку як виробництва, по зміні бюджетної сфери, по зміні податкового законодавства, по зміні мотивації людей, по розкріпаченню творчості людської, яка була на початку 90-х років”.
    Він пропонує своєрідний спосіб виходу з боргової ями, до якої потрапила Україна, пов’язуючи його зі свободою творчості народу: “Коли ми розкріпостимо людину, коли наш державний апарат перестане воювати зі своїм народом, із своїми людьми, коли енергія творчості буде реалізована в матеріальному виробництві, через нові здобутки і нові схеми, через нові загальнодержавні корисні надбання, то... ми будемо впевнені, що будь-які наші загальні борги як по внутрішніх, так і по зовнішніх проблемах ми зможемо в якісь конкретні терміни — рік чи два — позакривати. Не прострочений борг, який є окупним реально, який перекривається в найближчому часі, — це вже є не борг. Це є нормальна система взаємин кредиторів і боржників”.
    Водночас депутат далеко не певен у добрих намірах країн-сусідів: “Ніколи в житті ні західний капітал, ні ближньосусідський, ні східний не захоче, щоб ми могли розвиватися. Ми становимо для них страшну потенційну конкуренцію. І вони ніколи не захочуть, щоб наше сільське господарство було розвинуте на рівні голландського чи німецького. Вони ніколи не захочуть, щоб наша виробнича діяльність була розвинена як у Європі. Чому? Тому що це буде перекроювання європейського, а може, і світового ринку. А це значить крах, банкрутство багатьох транснаціональних фірм, які є на Заході і на Сході. Це для них дуже небезпечно”.
    В. Жердицький виступає на підтримку впровадження системи концесій, “коли державний об’єкт передається компаніям у користування на тривалий термін (концесіонерам). Право власності при цьому залишається за державою”. Він став одним із лобістів законопроекту про концесії, будучи впевненим, що “за системи концесій держава ширше залучає іноземні інвестиції. Нині в Україні зарубіжні компанії вкладають кошти у швидкоокупні проекти, які можуть принести прибуток уже через кілька років. І це зрозуміло: постійна зміна законодавства й економічної ситуації не сприяє здійсненню довгострокових планів. Введення системи концесій змогло б залучити до України тих інвесторів, які хотіли б працювати на нашому ринку не один рік. Концесійні угоди, розраховані на 10—50 років, приваблять саме солідні компанії, що розраховують на далеку перспективу”.
    У цьому контексті він наполягав на прийнятті закону про концесії, який дозволить “передати в концесію ті об’єкти державної або комунальної власності, які використовуються у водопостачанні, громадському транспорті, збиранні та утилізації сміття, опалюванні, будівництві й експлуатації автошляхів, портів та аеропортів, транспортуванні електроенергії, зв’язку, громадського харчування тощо, але при цьому в інтересах українських громадян має забезпечуватися високий рівень послуг і наявність альтернативних пропозицій”. “В Україні не передбачається віддавати в концесію, — вказує він, — землю та надра, родовища корисних копалин”. З точки зору В. Жердицького, держава отримає значні переваги — “не треба буде витрачатися на ремонт об’єктів і навіть на їх побудову. Таким чином, зекономлені кошти держава може використати на інші потреби. А бюджет (і центральний, і місцевий) може поповнюватися додатковими надходженнями. При цьому держава залишається власником, що є позитивним моментом”. Водночас народний депутат застерігає, що “неприпустимі концесії на загальнодержавні монопольні утворення, що мають геополітичне значення, рівні можливості для вітчизняних та іноземних концесіонерів з огляду на нерівний стартовий потенціал. Прийняття закону про концесії створить можливості для розвитку, а позитивні результати ми — громадяни України — отримаємо там, де центральна та місцева виконавча влада працюватимуть на національні інтереси, а не будуть прислужувати іноземному чи клановому капіталу”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ЗАДОРОЖНІЙ ОЛЕКСАНДР ВІКТОРОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    директор юридичної фірми “Проксен”
    
    Депутатом Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання О. Задорожній обраний по виборчому округу № 217 міста Києва. Переміг 26 претендентів, набравши 10,34% голосів виборців.
    Був включений також до передвиборного списку блоку демократичних партій НЕП (“Народовладдя, економіка, порядок)”, куди входили ДемПУ і ПЕВ, за номером 15.
    Позапартійний. Був позафракційним. З 1999 року — член парламентської групи “Відродження регіонів”.
    Голова Комітету ВР з питань правової політики.
    
    Народився 26 червня 1960 року в селищі міського типу Красний Кут Антрацитівського району Луганської області.
    Освіта вища. 1982 року закінчив факультет міжнародних відносин Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, за фахом — юрист-міжнародник.
    Кандидат юридичних наук, доцент. Захистив дисертацію на тему “Генеза та еволюція мондіалізму. Міжнародно-правові аспекти”.
    
    З 1982 року — асистент кафедри міжнародного права факультету міжнародних відносин Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. З травня 1984 року — заступник секретаря комітету комсомолу університету. З вересня 1988 року — заступник декана факультету міжнародних відносин. З вересня 1991 року — старший науковий співробітник, з вересня 1993 року — доцент кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин при Київському університеті ім. Т. Шевченка.
    
    З 1982 до 1990 року займався приватною юридичною практикою. У 1990 році заснував та очолив фірму “Проксен”.
    Член Міжнародної асоціації адвокатів.
    
    Поділяє правоцентристські політичні погляди.
    Своїм першочерговим завданням вважає “захист прав і свобод громадян України, створення державної системи захисту людини, подолання корупції та організованої злочинності, передовсім в економічній та політичній сферах”.
    О. Задорожній виступає за “створення умов для економічного зростання кожної людини, родини, підприємств та організацій, обмеження й упорядкування контрольної діяльності влади в підприємництві, спрощення податкової системи”.
    Декларує себе прихильником переходу до визначення мінімальної зарплати в розрахунку на одну робочу годину — не менш ніж 0,5 грн./год. — з одночасним обмеженням рівня оподаткування заробітної плати.
    Народний депутат наполягає на тому, що в першу чергу слід прийняти Цивільний кодекс України, закони про оплату праці — про встановлення її мінімального рівня в розрахунку на 1 годину, індексацію зарплати в разі затримання її виплати, гарантії по виплаті заборгованості по зарплаті (при цьому він пропонує ввести в дію порядок, за якого “зарплата, пенсія, стипендія, їх своєчасна виплата” стане законом для кожного керівника, чиновник, який порушує цей закон, має залишити посаду”), про пенсійне забезпечення, про підтримку малого та середнього бізнесу, про врегулювання контрольної діяльності органів державної влади в галузі підприємництва, Податковий кодекс (у якому, на його думку, слід суттєво зменшити кількість податків, спростити систему оподаткування малого бізнесу та селянських господарств, зменшити загальну суму податкових платежів), про державну підтримку сімей з дітьми, про декларування доходів і майна, про медичне страхування, а також внести зміни до закону “Про освіту” та викласти в новій редакції Земельний кодекс.
    Дуже активно сприяє просуванню закону про лобіювання, намагаючись зробити хоча б один крок для упорядкування впливу різних лобістських груп на прийняття рішень владними структурами. На його думку, “на сьогодні в Україні найбільш популярними методами лобіювання залишаються хабарі, шантаж і погрози фізичною розправою. Загальна криміналізація суспільства тягне за собою і криміналізацію процесів лобіювання. <...> Лобістські групи залишаються слабкими. З іншого боку, органи державної влади в Україні дуже консервативні, в них немає достатньої гнучкості для впливу на хід суспільного розвитку. Навряд чи держава дозволить лобістським групам реалізувати свої цілі. У цьому є свої позитивні моменти: безконтрольна влада лобістських груп могла б зашкодити національним інтересам країни. Проте забороняти лобіювання так само марно, як заборонияти схід сонця. Даному процесу необхідно надати цивілізованого вигляду шляхом прийняття відповідного закону”.
    О. Задорожній виступив на підтримку ідеї щодо зниження податку на продаж нерухомості, обгрунтовуючи це тим, що в такий спосіб можна вивести ринок з тіні, адже практично всі операції з купівлі-продажу нерухомого майна укладаються за тіньовими цінами, оскільки таким чином продавці та покупці намагаються уникнути надмірних витрат на сплату державного мита, яке становить 5% від суми угоди. Незважаючи на подання Президента до Конституційного суду щодо незаконності зниження вп’ятеро державного мита з операцій відчуження майна та землі народний депутат висунув пропозицію “з 1 січня 2000 року або з іншої дати все ж таки повернутися до тої розумної пропозиції, до 1%”.
    Як юрист-практик високого класу О. Задорожній прекрасно розуміється на тонкощах українських правових реалій. Так, він зауважує складність і неврегульованість відносин правосуб’єктів у нашій державі. Що показово, серед його “корисних порад” є така: “Коли виникає неточність чи неясність у зв’язку з виплатою податків, оплатіть суму податку, навіть якщо ви впевнені, що вона нарахована вам невірно. Логіка податкового інспектора така, що будь-яку неточність чи неясність у законі податківець тлумачить на користь бюджету. Шкода, але судова система в Україні слабка і не розвинена, і найчастіше суд схильний ставати на бік податкової адміністрації та її трактування нормативного акта. А боротися з діями податківців дуже складно”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ЗВ’ЯГІЛЬСЬКИЙ ЮХИМ ЛЕОНІДОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    голова правління відкритого акціонерного товариства “Шахта імені А. Ф. Засядька”, депутат Верховної Ради України дванадцятого та тринадцятого скликання
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання Ю. Зв’ягільський був обраний по виборчому округу № 43 Донецької області. Переміг 18 претендентів, набравши 59,97% голосів виборців.
    Позапартійний. Входив до фракції НДП. Член парламентської групи “Відродження регіонів”.
    Працює у складі Комітету ВР у закордонних справах.
    
    Народився 20 лютого 1933 року в місті Донецьку.
    Освіта вища. У 1956 році закінчив Донецький державний індустріальний інститут за спеціальністю “розробка родовищ корисних копалин”. За фахом — гірничий інженер.
    Кандидат технічних наук, професор. У грудні 1972 року захистив у Московському гірничому інституті кандидатську дисертацію на тему “Дослідження регіональних технологічних схем виїмкового поля при розробці тонких похилих шарів (стосовно умов Донецько-Макіївського району Донбасу)” зі спеціальності “підземна розробка та експлуатація родовищ”.
    Герой Соціалістичної Праці. Заслужений шахтар України. Нагороджений орденами Леніна та Жовтневої Революції.
    
    З 1957 до 1975 року працював помічником начальника дільниці, начальником вугільної дільниці, заступником головного інженера, головним інженером, начальником шахти № 13 (тепер — Куйбишевська), директором шахти № 13 Куйбишевського комбінату “Донецьквугілля”. З 1975 до 1979 року — директор шахтоуправління “Куйбишевське” (місто Донецьк). З 1979 року обіймав посаду директора шахти ім. А. Ф. Засядька. У 1992—1993 роках — голова Донецької міської Ради народних депутатів та її виконкому.
    У 1992 році входив до складу Державної думи України.
    З червня 1993 року — перший віце-прем’єр-міністр України. З вересня 1993 по червень 1994 року — виконуючий обов’язки прем’єр-міністра України.
    Після прийняття Верховною Радою України 15 листопада 1994 року постанови “Про згоду на притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України Зв’ягільського Ю. Л.” з листопада 1994 року до 1997 року мешкав в Ізраїлі, де працював радником в одній з електричних компаній.
    З 1997 року — голова правління відкритого акціонерного товариства “Шахта імені А. Ф. Засядька”.
    
    Депутат Верховної Ради дванадцятого скликання від Київського виборчого округу № 112 Донецької області. На виборах 1990 року переміг шістьох суперників. Був членом Комісії Верховної Ради з питань економічної реформи і управління народним господарством.
    Депутат Верховної Ради тринадцятого скликання від Київського виборчого округу № 110 Донецької області. Переміг у другому турі виборів, набравши 57,49% голосів виборців. Входив до складу депутатської групи “Центр”. Був членом Комітету Верховної Ради з питань економічної політики та управління народним господарством.
    
    Ю. Зв’ягільський виступає за усунення основної причини деградації виробництва — платіжної кризи. Остання, як зазначає він, з одного боку, є наслідком катастрофічного браку оборотних коштів у більшості підприємств, дисбалансу пропорцій відтворення, а з іншого — свідомо підтримується як засіб недобросовісної наживи, уникнення сплати податків через нееквівалентний бартер і т. ін.
    Народний депутат пропонує надавати кредитну і субсидійну підтримку ефективним проектам, а водночас поступово збільшувати грошову масу та обмежувати бартер. Ці заходи, на його думку, дозволять задіяти систему нормальних грошових розрахунків, оживлять виробництво і створять умови для сплати податків, а це поведе до наповнення бюджету, погашення боргів із зарплатні і пенсій, вирішення соціальних питань. Однак “адміністративними методами перемогти бартер неможливо. Насильне відчуження майна без з’ясування, хто втягнутий у борговий вир мимоволі, кому можна допомогти, а хто є дійсним банкрутом, часто призводить до розорення життєздатних підприємств. Кабінет міністрів спільно із НБУ повинні розробити програму подолання платіжної кризи, передбачивши і взаємозаліки, і кредитування розрахунків, і термінове запровадження майнової відповідальності за прострочені зобов’язання, а також заходи, спрямовані на збільшення оборотних коштів”.
    З точки зору Ю. Зв’ягільського, варто розширити сферу ринків (бірж, аукціонів і т. ін.), законодавчо обмежити посередницьку діяльність і граничний рівень посередницьких накруток, за допомог яких посередники занижують ціни безпосередніх виробників і водночас підвищують їх для споживачів.
    Він наполягає на необхідності обмеження фіскального характеру податкової системи та зменшення ставок податків на приріст прибутку, за введення податкових пільг і “канікул” для тих підприємств, що освоюють нові виробництва і види продукції, створюють нові робочі місця. “Пошук фіскальних підходів (розширення ПДВ, а це податок зі споживача, спроби вилучення амортизаційних відрахувань, призупинення ряду соціальних пільг), — пояснює він, — пригнічує платоспроможність і конкурентність вітчизняних підприємств, підриває внутрішній ринок. <...> Для стимулювання економічного підйому поряд з іншими заходами необхідно скорочувати імпорт і підвищувати купівельну спроможність населення. Уряд же інколи діє навпаки”.
    Торкаючись питання про скасування урядом В. Ющенка податкових пільг, народний депутат заявив, що він стоїть “за економічно виправдані, соціально необхідні пільги, але проти тих, що приносять тільки монопольні прибутки пільговикам і нічого не дають державі. Пільги потрібно зіставляти з результатами від їх запровадження, надавати на обмежений термін, на завчасно виставлених умовах (створення додаткових робочих місць, збільшення виробництва, оновлення асортименту продукції і т. ін.). У разі недотримання умов суми пільг повинні вилучатися, можливо, зі штрафними санкціями. Податкові пільги потрібно розвернути в бік добросовісних платників податків. Може йтися, наприклад, про 0,1% загальної кількості платників податків. <...> Встановити для них понижені ставки податку на прибуток від приросту обсягів до базового періоду дефіцитної продукції, чи такої, що може замінити імпортну, чи експортну. Передбачити обов’язкове відрахування не менше від половини коштів, що залишилися підприємству, на інвестиції. Таким чином стимулюється економічний ріст, водночас знижується питоме податкове навантаження на одиницю продукції в разі її приросту. Ось один із варіантів зниження податкового пресу, про який багато говорять, але нічого не робиться, оскільки нічого окрім зниження податкових ставок не пропонується”.
    Ю. Зв’ягільський не сумнівається в необхідності прийняття єдиного Податкового кодексу, який допоможе вдосконалити податкове законодавство. Він пропонує основні засади, які мають лягти в основу нової податкової системи. Вони включають в себе наступні принципи: “...базові показники системи державних податків повинні відбивати суть і мету діяльності платника податків (прибуток, реалізація, оборот, новостворена вартість і т. ін.). Вони не повинні бути однаковими для всіх без винятку суб’єктів господарської діяльності; паралельно з базовими запровадити оподаткування ресурсних показників (площа сільгоспугідь, видобуті запаси корисних копалин, вартість активної частини основних фондів, використовувані трудові резерви тощо). Це дасть можливість знижувати питомий тиск податкового пресу при покращенні кількісних показників; податкові ставки за будь-який показник повинні бути диференційованими залежно від об’єктивних критеріїв. Це створить відносно однакове податкове навантаження на всіх суб’єктів господарювання, забезпечить умови для переливання капіталів, обмежить прагнення вивозити прибуток, що отримується від високоприбуткових видів діяльності”.
    Оживити фінансову систему, як вважає Ю. Зв’ягільський, можна шляхом збільшення обсягів кредитування, зниження відсоткової ставки банків і здешевлення кредитів.
    Оскільки він вважає тимчасово вільні кошти населення важливим джерелом інвестування, то, зазначаючи, що держава не повинна відмовлятися від жодного з можливих джерел прибутку, вказує на те, що варто було б створити бюджетний банк, мережу державних пунктів обміну валюти і контролювати ефективність використання державних позик, передусім — зовнішніх (вони повинні окупатися, працювати, наповнюючи бюджет). Але при цьому, як певен народний депутат, слід поставити перепони на шляху спекуляції народними коштами.
    Він виступає за пріоритетну підтримку виробників конкурентоспроможної продукції, яка змогла б протистояти імпортним аналогам, як і підприємств малого та середнього бізнесу, добросовісних платників податків.
    Народний депутат є категоричним противником закриття шахт. Він обстоює необхідність підтримки державою вугільної галузі, гірничої науки і шахтного будівництва, адже вугілля, пише він, — єдине власне і надійне джерело енергії України.
    Ю. Зв’ягільський убачає велике соціальне зло в корупції, він переконаний, що викоренити її можна тільки усунувши її економічне підгрунтя. Водночас він наполягає на технічній підтримці і матеріальному забезпеченні правоохоронних органів, які борються з такими негативними явищами.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ЗІНЧЕНКО ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСІЙОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    генеральний директор акціонерного товариства закритого типу “Українська незалежна ТВ-корпорація”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання О. Зінченко пройшов за передвиборним списком СДПУ(о), у якому посідав сьому позицію.
    Член СДПУ(о). Голова фракції СДПУ(о).
    Голова Комітету ВР з питань свободи слова та інформації.
    
    Народився 16 квітня 1957 року в місті Славуті Хмельницької області.
    Освіта вища. У 1979 році закінчив фізичний факультет Чернівецького державного університету. За фахом — викладач фізики. У 1992 році закінчив Академію суспільних наук при ЦК КПРС.
    Кандидат фізико-математичних наук.
    
    У 1979—1985 роках — працював на різних посадах в Чернівецькому державному університеті. З 1985 до 1992 року — секретар ЦК ЛКСМУ, ЦК ВЛКСМ. У 1992—1993 роках — президент Асоціації молодіжних ініціатив (місто Москва), директор товариства з обмеженою відповідальністю “Омета-Меркантайл” (м. Київ). У 1993—1995 роках — віце-президент акціонерного товариства “Балчуг” (місто Київ). З 1995 до 1998 року — генеральний директор АТЗТ ІА “Україна-Експрес”, генеральний директор акціонерного товариства закритого типу “Українська незалежна ТВ-корпорація” (місто Київ).
    
    Відстоює центристські переконання. Свої економічні позиції базує на соціал-демократичній платформі загалом та на платформі СДПУ(о) зокрема.
    “Наша економічна стратегія, — пише О. Зінченко, — полягає в зміні поведінки економічних суб’єктів. Ключову роль у цьому питанні відіграватиме реформа прав власності, яка матиме на меті створення ефективної системи корпоративного управління, встановлення контролю власників над керівництвом підприємств. Держава, як і раніше, залишається головним власником. Їй належить близько половини всіх активів, включаючи великі пакети акцій приватизованих фірм. Відсутність продуманої системи управління державною власністю (насамперед пакетами акцій) негативно впливає на процес прийняття економічних рішень великими та середніми підприємствами. Цю ситуацію треба змінювати і змінювати радикально”.
    Він констатує той факт, що “в Україні досі не вдалося реалізувати, здавалося б, очевидні переваги економіки, зорієнтованої на вільних підприємців, на різні форми власності, на вільну конкуренцію, на мінімальне втручання держави в економічні процеси. <...> Труднощі реформ в Україні в жодному разі не можуть пояснюватися світовою економічною кризою, неконтрольованою і часто поспішною інтеграцією до європейських інститутів, позицією Росії тощо. Це не першопричини української ситуації, це обтяжливі й об’єктивні обставини. Першопричини в тому, що суспільству було фактично нав’язано вибір: або повернення до комунізму, або капіталізм в його диких, нецивілізованих формах. Таким чином, по суті, це — вибір без вибору. Переважна більшість людей не бажає ні першого, ні другого. Більшість людей досі впевнена в корисності державного регулювання економіки. В той же час ті самі люди не хочуть відмовлятися від привілеїв та свобод ринкового суспільства. Хоч як це дивно для деяких політологів, сильна держава та ринкова економіка не тільки можуть, а й повинні бути сумісними”.
    Торкаючись питання економічного зростання, О. Зінченко наполягає на тому, що саме такій меті повинна підпорядковуватися реалізація програми державної підтримки малого і середнього бізнесу. “У державі має бути вигідно використовувати висококваліфіковану працю, вигідно здійснювати глибоку переробку природних ресурсів та продавати їх уже вкладеними у готову продукцію. Неефективно використовувана власність має в прямому розумінні пекти руки тому, хто це допускає”, — підсумовує він.
    Головний висновок з економічної історії України, якого дійшов народний депутат у своїх роздумах, — це “крах монетаризму, визнання того, що неможливо підняти економіку тільки за рахунок фінансової системи”. “Хоч як не прикро це визнати, але стабільність курсу національної валюти, якою так пишалися останнім часом, трималася штучно, — привертає він увагу до очевидної проблеми. — Позбавлена природної підтримки (промислового зростання) фінансова система України була стабільна тільки завдяки зовнішнім фінансовим вливанням. Нині настає новий період економічного розвитку, змістом якого повинна стати активна промислова політика за умов збереження приватної власності, вільного ринку, конкуренції та демократичної політичної системи”.
    Завдання державного впливу на економіку, як його визначає О. Зінченко, полягає не в тому, щоб втручатися в повсякденну діяльність підприємств, а в тому, щоб визначати суспільно значущі цілі та добиватися їх виконання за допомогою економічних методів. У такий спосіб стане набагато ефективнішим стимулювання процесу вкладання отриманих прибутків у соціально значущі сфери, ніж просто їх вилучення і перерозподіл за допомогою державного механізму.
    “Наш обов’язок — змінити спосіб інвестування грошей, підтримувати те, що працює, не підтримувати те, що не спрацьовує і не приносить користі державі та людям, — проголошує О. Зінченко. — Ми — за розробку та послідовне здійснення антимонопольної політики в усіх сферах економічного життя. Ми — за відповідальну політику, за ефективну та соціально достойну економічну політику. Досягти цього неможливо без сильної держави. <...> Ведучи мову про наші кроки під час формування конкретної програми дій з реального та соціально адекватного реформування української економіки, насамперед слід говорити про принципову реформу державного управління. Ми впевнені як соціал-демократи, що держава не повинна відмовлятися від своєї визначальної ролі в економічній системі. Саме відмова держави від цієї ролі призвела до стрімкої деградації економічної системи і до перетворення народного господарства на “клептономіку” (від слова “красти”)”.
    Корупцію народний депутат називає значною перешкодою для реформування соціально-правових відносин. Він указував, що “уряд (В. Пустовойтенка. — Авт.) у своїй бюджетній політиці (свідомо чи ні) продовжував політику попередніх кабінетів, які в гонитві за бажаними параметрами бюджетного дефіциту йшли шляхом найменшого спротиву, допускаючи неконтрольовану маргіналізацію та криміналізацію суспільного сектора замість його реформування та раціоналізації. Більше того, це робиться, найпевніше, свідомо, оскільки, сплачуючи чиновникові зарплату меншу, ніж офіційний прожитковий мінімум, уряд безперечно розраховує на те, що “недостачу” той “візьме” в іншому місці”.
    Водночас депутат ув’язує проблему корупції з недосконалістю податкової системи, проте недосконалість її пояснює не надмірним тиском і непродуманістю фіскальної політики в Україні взагалі, а нерозвиненістю моральних інституцій суспільства. Так, він зазначає, що податкова система “вочевидь неадекватна нинішнім умовам, вона з самого початку розрахована на високий рівень [свідомості] платників[податків], прозорості фінансів підприємств і ступеня контролю за ними з боку податкових органів, та й на вищий рівень економічної культури і громадянської правосвідомості. Якщо таких передумов немає (а їх найближчим часом і не буде), то система не працює і перетворюється на свою протилежність — інструмент покарання слабких і заохочення тіньових структур організованої злочинності”.
    “Важливою проблемою, — говорить народний депутат, — є різке посилення процесів відходу в тінь дуже значної частини легальної за своєю суттю економічної діяльності. Зросли стимули для… утримування за кордоном чи для приховування експортної виручки, для використання різних схем виведення капіталів за межі банківської системи і країни загалом”. Тому в березні 1999 року О. Зінченко висловив переконання в тім, що “держава має зробити певні кроки, щоб витягнути з тіні такий бізнес, що готовий працювати чесно і легально”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ІЩЕНКО ОЛЕГ ІВАНОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — голова правління акціонерного комерційного банку “ОЛБанк”, депутат Верховної Ради України тринадцятого скликання
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання О. Іщенко був обраний по виборчому округу № 165 Тернопільської області. Переміг 17 претендентів, набравши 56% голосів виборців.
    Член НРУ. Входив до фракції НРУ, з 1999 року — член фракції СДПУ(о).
    Член Комітету ВР з питань фінансів і банківської діяльності.
    
    Народився 10 жовтня 1956 року в місті Бережани Тернопільської області.
    Освіта вища. У 1978 році закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка, за фахом — юрист.
    
    У 1978—1991 роках працював адвокатом у місті Чернігові. З 1991 року — генеральний директор проектно-будівельної фірми “Виробниче об’єднання “Чорнобильська АЕС”. У 1993—1996 роках — голова правління транснаціональної корпорації РУНО (Російсько-українське нафтове об’єднання), до якої входили АТ “Лінос” (Лисичанський нафтопереробний завод), Сумське науково-виробниче об’єднання ім. М. В. Фрунзе, акціонерне товариство “Лупон” (“Лисичанськнафтопродукт”) та акціонерний комерційний банк “ОЛБанк”. Керував українським підприємством фінансово-промислової групи “Лукойл-Імперіал”. З 1997 року — голова правління акціонерного комерційного банку “ОЛБанк”.
    
    Член НРУ.
    З грудня 1995 року депутат Верховної Ради України тринадцятого скликання від Першотравневого виборчого округу № 432 Чернівецької області. З 58,36% виборців, що прийшли на виборчі дільниці, його кандидатуру підтримали 64,53%. Переміг 9 претендентів.
    Входив до складу Комітету ВР з питань бюджету. Працював у складі тимчасової спеціальної комісії ВР з питань формування національного ринку енергоносіїв.
    
    Декларує себе прихильником ринкових перетворень, закликає “відновити керованість державним сектором економіки і прискорити процес формування ефективного власника”. Підтримувати вітчизняного товаровиробника, на його погляд, означає не заважати йому. Податкова і кредитна політика мають сприяти відновленню виробництва.
    Як член НРУ він поділяє платформу партії, в якій зазначається, що “приватизація в Україні проводилася в інтересах мафіозних кланів і корумпованих чиновників”. Тому, на його глибоке переконання, слід забезпечити проведення приватизації в інтересах усіх громадян України, зберегти власність в руках українського народу.
    О. Іщенко переконаний у тім, що слід “спростити всю систему оподаткування і зменшити її тиск на товаровиробника, який веде до зубожіння трудящих та розорення підприємств. Оподаткуванню повинно підлягати не більше 30% прибутку. Прибуток, спрямований на технічне переозброєння підприємств, повинен бути звільнений від оподаткування”. Загалом “податкова політика повинна стимулювати виробництво”. Вона має бути такою, що за неї вигідніше буде сплачувати податки, аніж ухилятися від цього.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    КИРЮШИН ІГОР ВОЛОДИМИРОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    віце-президент підприємства “Шелтон”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання І. Кирюшин пройшов за передвиборним списком ПЗУ, в якому посідав 11 місце. Балотувався також у числі 17 претендентів по виборчому округу № 136 Одеської області, але вибори програв, набравши 2,73% голосів виборців і зайнявши 6 місце. Народним депутатом від цього округу було обрано Е. Гурвіца.
    Член ПЗУ. Член фракції ПЗУ.
    Член Комітету ВР з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.
    
    Народився 19 листопада 1958 року в селі Фрунзе Сакського району Кримської області.
    Освіта вища. У 1981 році закінчив Київський державний політехнічний інститут за спеціальністю “електропривод та автоматизація промислових установок”. За фахом — інженер-електрик.
    
    З 1981 до 1991 року працював інженером Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона АН України. З 1991 до 1995 року — заступник директора, радник з економічної безпеки акціонерного товариства “Мегасервіс” (місто Київ). У 1995—1998 роках — консультант, радник, віце-президент підприємства з іноземними інвестиціями “Шелтон” (місто Київ).
    Член Ради роботодавців та товаровиробників при Президентові України (з липня 1995 року) та Ради підприємців при Кабінеті міністрів України (з вересня 1997 року).
    З травня 1998 року член Наглядової ради Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України”.
    
    І. Кирюшин виступає за проведення ринкових реформ в економіці, але вказує, що в Україні й досі не вирішено головну проблему — “у владних структурах до цих пір немає критичної маси людей, здатних провести жорсткі, а інколи і жорстокі зміни в економіці”.
    Вважає за необхідне вдаватися до фінансової підтримки Міжнародного валютного фонду з огляду на те, що його діяльність дуже важлива для України в критичний період її розвитку, коли гостро стоїть питання фінансової стабілізації. МВФ, говорить він, — “це не ворог України, яким його змальовують. Тоді, коли країна в кризі, вона готова радісно приймати зовнішнього інвестора, але не ми. Зелені, рух, НДП, навіть частина комуністів — вони прекрасно розуміють, що без зовнішніх інвестицій нам сьогодні Україну не перебудувати. Так навіщо ж ми кричимо на весь світ, що нам ця допомога не потрібна? Вона більш ніж потрібна”. Але при цьому “до рекомендацій МВФ й узагалі до рекомендацій” народний депутат ставиться вельми скептично. І. Кирюшин відстоює свою чітку позицію в питанні купівлі-продажу землі: “Земля повинна бути товаром, повинна продаватися і купуватися, мати високу ціну, служити заставою для кредитів. При цьому ми, ясна річ, повинні законодавчо захистити це наше національне надбання від розбазарювання, передбачити розумні обмеження її купівлі для іноземців”.
    Він критично сприйняв ініціативу Ю. Тимошенко щодо спрямування прибутків від магістральних нафто- і газопроводів до бюджету: “Ця пропозиція подібна до смертного вироку для енергокомплексу країни. Це катастрофа. Справді, магістральні трубопроводи якийсь рік можуть перебитися без експлуатаційних прибутків, але гроші ці слід терміново направити на добудову й реконструкцію атомних і теплових станцій. Сьогодні наша енергетика — на грані розорення. <...> Якби ми ще два роки тому віддали фабрики і заводи в управління своїм власним підприємцям з однією умовою — звітувати за прибутки, крок у розвитку вітчизняної індустрії було б зроблено”.
    Після ухвалення парламентом законопроекту про приватизацію “Укртелекому” І. Кирюшин не зміг “знайти для себе пояснення”, як можна “продавати за мільярд гривень організацію, яка заробляє 200 мільйонів гривень на рік. Не розумію логіки такого продажу. Та ще за таку сміховинну ціну. Ну, хай би йшлося принаймні про три мільярди доларів. <...> Хоча продати “Укртелеком” дорожче сьогодні навряд чи вийде. Знайти покупця на таку суму за живі долари складно. То чи не краще зачекати? Сьогодні просто абсурдно продавати за безцінь свою власність. Так можна продати нафто- і газопроводи, щоб терміново наповнити бюджет. В Україні є три реальні прибуткові об’єкти — “Укртелеком” та магістральні нафто- і газопроводи”.
    “Організації, які мають прибутки і можливості їх збільшення, — твердо переконаний І. Кирюшин, — виставляти на приватизацію передчасно”. Він говорить: “Може, для когось це буде парадоксом, але мої погляди в питанні приватизації збігаються з поглядами комуністів. Комуністи кажуть: сьогодні державну власність продавати безглуздо, бо вона буде продана за безцінь. Необхідно прийняти закон (повторюю: закон!) про передачу цієї власності в управління своїм менеджерам і національним компаніям. Це треба зробити в першу чергу. Спочатку спертися на власні сили. Вивести частину підприємств із кризи й одержати за них значно більше, ніж ми нині просимо. А ті, хто цього доб’ється, хай візьмуть частину акцій цих підприємств або частину прибутку, який вони заробили. Це стосується тільки сьогоднішнього дня. І якщо я кажу “ми проти приватизації” це означає тільки одне: ми проти дешевої приватизації”.
    У принципі І. Кирюшин не проти такого заходу, як передача державних пакетів акцій в управління комерційним структурам, бо гадає, що “продавати держпідприємства за безцінь за нинішнього сумного стану економіки — державний злочин. Щоб навести порядок, держава запропонувала метод: передавати найбільші підприємства в управління бізнесменам, які мають досвід роботи в тих чи інших галузях. Для того щоб “вирвати” заводи з трясовини проблем..., вони (бізнесмени-політики. — Авт.) можуть використовувати власні кошти — наприклад, для закуповування сировини, матеріалів”. У той же час він указує, що для інвесторів є непривабливими зруйновані підприємства, які мають величезні борги. Тому передача державного пакета в управління комерційним структурам з одночасною реструктуризацією боргів — це відчайдушна спроба держави зберегти хоча б що-небудь.
    За цього він заперечує, що в нашій державі існує така практика, як “купівля” державою політиків: “Сьогодні певна частина бізнесменів-політиків підтримує владу. Тому, я вважаю, це не “покупка”, бо з їхнього боку й до того не було протидії владі”.
    Народний депутат вельми скептично ставиться до питання про впливовість так званих “олігархів”, зауважуючи, що “насправді ці люди впливові тільки у владному трикутнику в столиці. Реально приймати стратегічно важливі для країни рішення вони не спроможні, оскільки не можуть забезпечити їх виконання. Тому говорити про появу української “олігархії” передчасно”.
    Однією з основоположних причин економічної кризи народний депутат вважає безконтрольність діяльності “червоних директорів”: “У парламенті є сильний блок “лівих”, які продовжують лобіювати директорські інтереси. Багато в чому завдяки їм в українського парламенту склався деструктивний імідж. <...> Поки верхні ешелони — парламент і Президент — з’ясовують, хто більш легітимний, директорат і губернатори можуть робити, що їм заманеться. <...> У Верховній Раді вмерли і продаж землі, і податкова реформа, і структурна перебудова промисловості. Ігри, вигадані Верховною Радою навколо приватизації, насправді тиражувалися директорським корпусом”.
    Визначальну роль у підйомі вітчизняної економіки І. Кирюшин відводить молодому українському капіталу. Він запевняє, що сподіватися на прихід інвесторів немає підстав: “Ніяких інвестицій немає і не буде. По-перше, тому, що інвестувати в нашій країні немає в що. Найцікавіші об’єкти недоступні для вітчизняного інвестора чи погрузли у боргах. А по-друге, — неможливо, тому що інвестор цілком залежить від примх середньої ланки адміністративного апарату, особливо регіонального”. А тому “тільки передача капіталу частини державної власності і повноважень на всіх рівнях управління може зупинити “безпрєдєл”... Уже який рік бізнес не просто примудряється заробляти в умовах цілковито розбалансованого господарства, але й організовувати виробництво, зберігати робочі місця не тільки в приватному секторі, але й на державних підприємствах. <...> Підприємці постійно винаходять різноманітні товарно-грошові схеми, які підтримують виробництво”.
    У результаті своїх роздумів І. Кирюшин доходить висновку про те, що “українська буржуазія — не чужорідне явище, вона — складова держави. <...> Бізнес не прагне до зрощення з владою. Сама влада потребує впливу з боку вітчизняного капіталу. Тільки капітал може правильно зорієнтувати владу в силу того, що саме він і його інтереси виявилися на одному векторі із загальним напрямком розвитку українського суспільства”. “Капітал не приховує своїх намірів. Він відкрито їх відстоює. Ми хочемо не тільки частину владних повноважень. Ми готові нести частку владної відповідальності”, — проголошує І. Кирюшин кредо нової української буржуазії.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    КІНАХ АНАТОЛІЙ КИРИЛОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — президент Української спілки промисловців і підприємців, депутат Верховної Ради України дванадцятого скликання
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання А. Кінах був обраний по виборчому округу № 128 Миколаївської області. Переміг 20 претендентів, набравши 31,65% голосів виборців. Входив також до передвиборного списку НДП під номером п’ятим.
    Член НДП. Входить до фракції НДП.
    Член Комітету ВР з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій.
    
    Народився 4 серпня 1954 року в селі Братушани (Молдова).
    Освіта вища. У 1978 році закінчив Ленінградський суднобудівний інститут за спеціальністю “суднобудування і судноремонт”, за фахом — інженер-суднобудівник.
    Академік Академії економічної кібернетики.
    
    З 1978 року працював майстром на заводах Ленінграда і Таллінна. З 1981 року — майстер, старший майстер, начальник виробничо-диспетчерського відділу заводу “Океан” у місті Миколаєві.
    З 1992 до 1994 року — представник Президента України в Миколаївській області, з 1994 до 1995 року — голова Миколаївської обласної Ради народних депутатів.
    У 1995—1996 роках — віце-прем’єр-міністр з питань промислової політики (в уряді Є. Марчука). Член Вищої економічної ради при Президентові України з 1997 року. Був головою міжвідомчої координаційної ради з питань приватизації стратегічно важливих промислових підприємств. У 1995 році його було затверджено членом міжвідомчої комісії з питань формування фінансово-промислових груп. До сфери компетенції А. Кінаха входили і міжнародні зв’язки, він контролював питання економічного співробітництва України з Японією, Китаєм, Румунією, Узбекистаном. Був головою урядової комісії з експортного контролю (на цій посаді він заступив В. Шмарова). Також входив до складу урядової комісії з питань акціонування стратегічно важливих промислових підприємств із залученням іноземних інвестицій.
    У 1996—1998 роках А. Кінах виконував обов’язки голови Української спілки промисловців і підприємців. З серпня до листопада 1999 року — перший віце-прем’єр-міністр України.
    
    Член КПРС до 1991 року. Член НДП з 1996 року. Обирався до складу політради і політвиконкому НДП.
    
    З квітня 1990 до червня 1992 року був народним депутатом Верховної Ради України дванадцятого скликання від Корабельного виборчого округу № 284 Миколаївської області. Переміг у другому турі виборів із результатом у 59,9% голосів виборців.
    Був членом Комісії Верховної Ради з питань економічної реформи і управління народним господарством.
    
    Негативно оцінював діяльність Кабінету міністрів під керівництвом виконувача обов’язків прем’єр-міністра Юхима Зв’ягільського, заявляючи, що уряд “працевлаштовує сам себе”. Наголошував на непрофесіоналізмі та відсутності комплексного підходу в управлінні економікою. Стверджував, що якщо уряд України не знайде виходу з фінансової кризи, то це призведе до некерованого процесу розпаду України: не виключено, що з її складу вийдуть кілька східних областей. Так само низько оцінював рішення уряду Віталія Масола, будучи переконаним у тім, що “уряд не має конкретної програми виходу з кризи, все робиться методом “тику”, і це викликає побоювання”.
    Що стосується уряду П. Лазаренка, то голова УСПП відзначав: “З урядом, який очолював П. Лазаренко, на рівні міністерств та відомств у нас були достатньо нормальні, ділові відносини, засновані на професійній основі. <...> На жаль, в тому уряді діяв дуже серйозний негативний фактор. Формування стосунків з людьми, які працювали в уряді, відбувалося, в першу чергу, за двома критеріями — особиста відданість і вміння своєчасно “взяти під козирок”.
    У липні 1997 року А. Кінах схвалив вибір Президента Л. Кучми: “Ми позитивно розцінюємо призначення Пустовойтенка і сподіваємося, що формування уряду відбуватиметься з урахуванням професійних якостей і державної ваги таких призначень” (на що отримав достойне алаверди від В. П. Пустовойтенка: “Мене хвилюють кадрові питання в уряді, і тут ми врахуємо позиції УСПП”). Проте вже у січні 1999 року А. Кінах украй негативно відгукнувся про дії виконавчої влади, назвавши їх “грубим вторгненням у господарську діяльність”. Серед відповідних прикладів, крім безпрецедентних способів вибивання боргів, він навів зокрема і постанову Кабінету міністрів від 18 грудня 1998 року “Про непрямі методи стягування ПДВ”, якою, на його погляд, було передбачено “тотальне стеження за підприємництвом і менеджментом, запровадження інституції “стукачів”, безконтрольні можливості втручання в діяльність”. Результатом утілення в життя такої політики стало погіршення умов промислової, господарської, підприємницької діяльності, вона ж слугувала стимулом для значного розростання тіньового сектора, однак при цьому, як зазначав народний депутат, уже ні уряд, ні Президент не зважали на думку промисловців і підприємців. “Ми досить часто контактуємо, направляємо наші пропозиції, але змушений відзначити, що за останній рік із тих рішень, які приймаються виконавчою владою, дуже мале місце знаходять пропозиції промисловців і підприємців”, — говорив Анатолій Кінах про безплідність спроб установити цивілізовані відносини з владою. Пізніше він навіть закликав Президента Л. Кучму очолити виконавчу владу, серед його пропозицій значилося також і надання Президенту права видавати укази з економічних питань, неврегульованих законодавством, і після закінчення терміну, передбаченого перехідними положеннями Конституції. Тобто практично це означало спробу внести зміни до Основного Закону.
    Свою особисту тактику і тактику УСПП він окреслював таким чином: “Ми не збираємося бути інструментом для тієї чи іншої владної структури, щоб досягти певної мети. Ми виходимо з наступного принципу: сьогодні найзручніша позиція — відійти на безпечну дистанцію від виконавчої вертикалі, Президента і нещадно критикувати їх. Наша позиція: ми маємо працювати на досить близькій дистанції до влади, так щоб, з одного боку, жорстко, професійно аналізувати результати роботи, в тому числі вказуючи на проблеми і помилки, які треба вирішувати, і навіть якщо це неприємно владним структурам, а з іншого боку — не тільки обмежитися критикою, а й, виробляючи професійні системні підходи і пропозиції, взаємодіяти з ВР, АП”.
    А. Кінах вважає, що виконавча влада могла б приймати рішення з таких питань, як розмір та порядок стягнення митних ставок, акцизних зборів, різних видів оподаткування, залучення інвесторів та інших проблем, оскільки це дозволило б скоротити термін прийняття рішень.
    Для скорочення масштабів платіжної кризи в Україні, на його думку, необхідно провести насамперед інвентаризацію заборгованості включно із заборгованістю різних видів бюджетів. На цій основі слід провести реструктуризацію боргів, взаємозаліки, запровадивши механізми санації та банкрутства, а також ввівши нормативно-керований вексельний обіг.
    Народний депутат схвалює напрямки економічного співробітництва України і Росії, оскільки вважає, що східний вектор в українській зовнішній політиці є пріоритетним. Цю позиція він обгрунтовує тим, що в умовах, коли Європа об’єднується і запроваджує нову євровалюту, “Україна, дбаючи про формування свого економічного простору, теж захищає свої інтереси — тим, що уклала договір з Росією про співпрацю в економічній сфері на взаємовигідних і рівноправних засадах”.
    Водночас він не заперечує проти співпраці з міжнародними фінансовими організаціями, проте жалкує, що “більша частина кредитів, у тому числі МВФ, була спрямована не на структурні реформи, а на споживання”. Крім того, він висловлює занепокоєння з приводу деяких аспектів співробітництва, хоча така співпраця “дає змогу країні інтегруватися у світову фінансову та економічну систему. Проте спроба механічно перенести низку умов співробітництва з МВФ на бюджетні, податкові, фінансові регулятори може лише погіршити ситуацію. Крім того, найважливіші питання формування соціально-економічної політики з урахуванням вимог МВФ розглядають у досить непрозорому режимі, без чіткого професійного підходу до певних параметрів, що відповідають нашим внутрішнім пріоритетам та завданням”.
    Зазначає, що є прихильником реформування економіки. Переконаний у тім, що в нашій державі зосереджено колосальний потенціал, але треба не просто руйнувати уламки імперії, а на основі об’єктивних економічних законів послідовно формувати ринкові структури за одночасної адаптації підприємств промисловості України до роботи в цілковито нових умовах. За його словами, потрібно визначитися з досить жорстким і гранично вузьким переліком державних пріоритетів, зробивши ставку на які, ми зможемо дати відповідний поштовх розвитку багатьох суміжних галузей.
    А. Кінах певен, що якщо держава не знайде сил для здійснення перспективних структурних перетворень та економічного зростання, то вона перетвориться на країну з економікою сировинної спеціалізації і таким чином буде позбавлена можливості конкурувати на світовому ринку.
    У листопаді 1997 року народний депутат запропонував призупинити приватизацію на основі майнових сертифікатів. Якщо ж її буде продовжено, прогнозував він, найближчим часом, включаючи 1998 рік, і поширено на великі стратегічні об’єкти, то це призведе до того, що не будуть досягнуті головні цілі приватизації, тобто в таких об’єктів власник з’явиться не скоро.
    У податковій політиці, вказує А. Кінах, треба проводити дуже серйозну роботу з точки зору послідовності, професіоналізму, обгрунтованості прийняття рішень з формування цієї системи. У нас досить багато працюють над фіскальною складовою податку, а треба розв’язувати завдання із запровадження системи стимулів, у якій і податки, і бюджет відіграватимуть заохочувальну роль. Саме реформування податкової системи є “головною умовою подолання економічної кризи”. На цій основі він піддавав критиці бюджети, що формувалися на нереформованій системі оподаткування.
    Аналізуючи перебіг процесу здійснення податкових реформ, він зазначає, що податкової системи нині в Україні немає. Існує досить невпорядковане законодавче поле, негативні якісні моменти якого суттєво суттєво зростають через досить хаотичне видання багатьох підзаконних актів і посилення фіскальних методів. А тим часом недоліки податкової системи позначаються на погіршенні стану всіх сфер економіки держави.
    Народний депутат наголошує на тій думці, що дуже важливо “не впасти в спокусу легких”, на перший погляд, кроків до “підгонки економічних, соціальних проблем під якісь вузькопартійні інтереси, вузьковиборчі цілі, зробити все, щоб... перейти на більш серйозні основи комплексного системного підходу до всього блоку реформ”.
    А. Кінах виступає проти монетарної політики, яку проводив НБУ: “Жорстка монетарна політика, низькі темпи інфляції — це необхідні, але недостатні умови економічного росту, якщо вони не спираються на ефективні структурні реформи. Крім того, росту промислової і підприємницької активності повинні сприяти якісні з професійної точки зору та сумісні з етикою ведення бізнесу система державного управління і фінансові регулятори в оподаткуванні, грошово-кредитній політиці, приватизації”.
    Він закликає всі владні гілки до співпраці, наполягаючи на тій точці зору, що “жодна з проблем, актуальних для Української держави, нехай то йдеться про вдосконалення податкової системи, соціальної, грошово-кредитної політики, інвестиційного клімату, створення сприятливих умов для підприємницької діяльності, не можуть бути вирішені лише однією з гілок влади. Потрібно виробити параметри їхньої чіткої професійної взаємодії, спрямованої на ті результати, які потрібні для структурних реформ в економіці, а за великим рахунком — для поліпшення життя наших громадян”.
    Так само А. Кінах закликає і до початку рівноправного, зацікавленого діалогу між владою і бізнесом: “Адміністративно-силові антикризові дії без створення ефективних ринкових структур, сприятливих умов для промислової і підприємницької діяльності не приносять результатів”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    КОВАЛКО МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    голова Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України,
    депутат Верховної Ради України тринадцятого скликання
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання М. Ковалко був обраний по виборчому округу № 65 Житомирської області. Переміг 14 претендентів, набравши 21,12% голосів виборців.
    Член НДП. Член фракції НДП.
    Член Комітету ВР з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.
    
    Народився 24 вересня 1944 року в селі Лівчиці Городоцького району Львівської області.
    Освіта вища. У 1958—1962 роках навчався в Дрогобицькому нафтовому технікумі; у 1967—1972 роках — в Івано-Франківському інституті нафти і газу за спеціальністю “технологія і комплексна механізація розробки нафтових і газових родовищ”, за фахом — гірничий інженер.
    Кандидат технічних наук. У 1983 році захистив дисертацію на тему “Методи інтенсифікації видобутку вуглеводневої сировини на кінцевій стадії розробки родовищ”.
    Заслужений працівник промисловості України (1994), заслужений винахідник (1990). Є автором 29 винаходів, 20 друкованих праць в галузі видобування нафти і газу.
    Член-координатор Академії гірничих наук України. Академік академії “Укрнафтогаз”. Дипломант премії ім. академіка Губкіна.
    Нагороджений медалями “Двадцять років перемоги над фашистською Німеччиною”, “За трудову доблесть”.
    З 1962 року працював оператором, техніком-лаборантом, техніком-геологом Шебелинського газопромислового управління, оператором Стрийського газопромислового управління. З 1972 до 1977 року — інженер, старший інженер, начальник проектно-кошторисного бюро, заступник начальника Шебелинського газопромислового управління. З 1977 до 1987 року — головний інженер, начальник Полтавського газопромислового управління. З 1987 до 1992 року — головний інженер, заступник генерального директора, віце-президент концерну — головний інженер виробничого об’єднання “Укргазпром”. З 1992 до 1994 року — голова Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України.
    
    У 1968—1991 роках був членом КПРС. Член НДП з 1996 року. Входить до складу Політради НДП.
    Депутат Верховної Ради України тринадцятого скликання від Гадяцького виборчого округу № 325 Полтавської області. Був висунутий трудовим колективом. У другому турі виборів переміг 10 суперників з результатом у 57,64% голосів виборців.
    Входив до складу Комітету Верховної Ради з питань паливно-енергетичного комплексу, транспорту і зв’язку.
    
    Стоїть на лівоцентристських позиціях, вважає, що такі погляди відповідають кращим традиціям соціал-демократії і всій історії розвитку людства. Зазначає, що Україна повинна будувати свою політику на основі своїх економічних інтересів, причому на першому плані повинно бути підвищення добробуту людей.
    М. Ковалко схвалює політику економічних реформ, проголошену Президентом України, і вважає, що всі громадяни повинні стати маленькими чи великими “важелями”, які покликані прискорювати цей процес. На його думку, “реформування економіки не може проводитися за рахунок населення. Економіка має повернутись лицем до людини, стати дійсно народною. Усі засоби виробництва та ресурси, у тому числі земля, мають отримати ефективного цивілізованого патріотичного власника”.
    Він беззаперечно підтримує процес приватизації в Україні, вказуючи, що чим швидше його буде закінчено, тим меншими будуть втрати для України. Закликає впровадити “гласну й ефективну систему приватизації, базовану на рівності можливостей кожного та сучасній вартості об’єктів приватизації. Приватизація за безцінь повинна бути переглянута і проведена на основі соціальної справедливості”.
    Девізом своєї діяльності, спрямованої на задоволення особистих інтересів та на служіння державі вважає гасло “Хліб та енергія”.
    Земля має належати селянам, заявляє М. Ковалко, але слід запроваджувати різні форми власності, доречність яких визначаються насамперед бажанням людей, економічною доцільністю, ефективністю форм підтримки селянина державою.
    З його точки зору, “створити максимально сприятливі умови для розвитку сільського господарства слід шляхом збереження гарантованого державного замовлення на сільськогосподарську продукцію, налагодження виробництва якісної вітчизняної техніки та її передачі сільському виробнику в довгострокову оренду на основі централізованого кредитування”. Народний депутат певен, що “найперша запорука швидкого економічного відродження України загалом — це матеріально-технічне та фінансове забезпечення сільського виробника”.
    М. Ковалко виступає за створення “на законодавчому рівні чіткої податкової системи, яка б забезпечила достатні фінансові надходження до бюджету країни і не пригнічувала б виробника, заохочувала б економічну та фінансову законослухняність. Багатий має більше віддавати державі, а бідний — більше отримувати від неї”.
    Будучи головою Держкомітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, М. Ковалко приділяв багато уваги питанням енергозбереження. Він пропонував “зосередити економічні, фінансові і дипломатичні зусилля держави для розвитку паливно-енергетичного комплексу України, його модернізації, підвищення енергоефективності та забезпечення України енергоносіями в достатній мірі. Кожне відключення електрики повинно розглядатись як виняток”.
    Зазначає, що пріоритетом розвитку мають бути визначені такі способи енергозбереження, в основі яких лежить критерій енергомісткості валового продукту, оскільки, вирішивши це питання, можна вирішити всі економічні проблеми нашої держави.
    У 1994 році його діяльність на посту керівника Держкомнафтогазу була піддана критиці за результатами перевірок цієї системи Генеральною прокуратурою України. Зокрема вказувалося на численні порушення чинного законодавства, у тому числі й на те, що в умовах поглиблення економічної кризи в країні нафтопродукти і державні кошти використовуються не за цільовим призначенням.
    Після звільнення з посади голови Держкомнафтогазу М. Ковалко визнав свою провину: “Президент був правий і рішення, які він прийняв, справедливі”. На його думку, функції Держкомнафтогазу мають полягати у визначенні технічної політики, “правил гри” на українському ринку енергоносіїв, розв’язанні питання про енергозбереження. “Ми взяли на себе важке, не властиве для нас питання закупівлі енергоносіїв, — зазначав екс-голова Держкомітету. — А це функції комітету з державних ресурсів або пулової компанії”, яку “ми хотіли створити, але зробити нам цього не дали”. З точки зору М. Ковалка, Держкомнафтогаз виконав свою функцію — зберіг систему установ цього комітету.
    Висловлюючи свою точку зору на законопроект “Про основні засади функціонування оптового ринку електроенергії”, М. Ковалко повідомив про створення в парламенті робочої узгоджувальної групи, яка повинна зробити висновки з аналізу кабмінівського проекту та проекту О. Кучеренка. “Я, — говорив М. Ковалко, — прихильник виважених кроків, коли йдеться про радикальні зміни в моделі енергоринку. Розрядити обстановку на ньому можна, лише прийнявши чіткий механізм взаємовідносин на законодавчій основі. Тільки закон повинен визначати взаємні права й обов’язки виробників, споживачів і розподільчих енергокомпаній. За умов глибокої кризи досягти цього важко”. Народний депутат також висловився на користь прийняття закону прямої дії, який би регулював усі відносини приватизованих обленерго з органами державного управління (Міненерго) та державного регулювання (НКРЕ). Тоді, на його думку, зникли б мотиви для “відчуження” такого складного енергооб’єкта, як обленерго, від об’єднаної енергетичної системи держави. Крім того, це необхідно для залучення в галузь інвестицій”. Що стосується останнього, то він наголошує, що, “не прийнявши Податкового кодексу із забороною вносити до нього зміни протягом певного часу, ми навряд чи зможемо поліпшити інвестиційний клімат”.
    М. Ковалко був у числі розробників Національної програми “Нафта і газ України до 2010 року”, якою передбачається надати пріоритет видобутку власних запасів нафти і газу із залученням зарубіжних інвесторів.
    Також він подав на розгляд парламенту законопроект про державно-правове забезпечення рівних прав чоловіків і жінок.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    КРИВОШЕЯ СЕРГІЙ ВІКТОРОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    голова правління акціонерного товариства “Укрінбанк”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання С. Кривошея був обраний за передвиборним списком ПЗУ, в якому займав сьому позицію. Воднораз він балотувався по виборчому округу № 220 міста Києва, але вибори програв, зайнявши 8 місце серед 26 претендентів і набравши 2,01% голосів виборців. Народним депутатом від цього округу було обрано О. В. Слободяна.
    Член Партії зелених України. Член фракції ПЗУ.
    Член Комітету ВР з питань фінансів і банківської діяльності.
    
    Народився 6 грудня 1959 року в місті Києві.
    Освіта вища. У 1983 році закінчив Київський політехнічний інститут, за фахом — інженер-механік. У 1997 році отримав диплом Київської вищої банківської школи Міжнародного центру ринкових відносин та підприємництва за спеціальністю “фінанси і кредит”.
    
    З 1977 до 1990 року працював слюсарем, техніком, старшим техніком, інженером, старшим інженером, інженером-технологом, молодшим науковим співробітником, науковим співробітником Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона АН України. З 1990 до 1993 року — комерційний директор, радник з технічних питань акціонерного товариства “Мегасервіс”. До березня 1997 року — радник з економічних питань спільного підприємства “Шелтон”. З березня до серпня 1997 року — голова правління акціонерного товариства “Укрінбанк”.
    Сповідує ідеологію ПЗУ. Заявляє, що ця партія створена для того, щоб “захищати інтереси всіх чесних людей, бути партією народної довіри та громадського контролю. Для нас головне — людина з усіма її проблемами. Ми ж, партія, повинні взяти на себе обов’язок захистити життя людей від владної сваволі”.
    Народний депутат заявляє, що добробут кожної родини є тим багатством, яке створює добробут країни. Висуває гасло — “Родина має стати базою економічного життя”, у зв’язку з чим вважає, що реальний прожитковий мінімум — це рівень заможної родини.
    З огляду на це виховання неповнолітніх дітей, з точки зору С. Кривошеї, слід визнати формою трудової діяльності жінки із зарахуванням відповідного періоду до її загального трудового стажу із збереженням зарплати.
    Спосіб вирішення проблеми безробіття, на його думку, полягає у спрощенні порядку реєстрації підприємницької діяльності та зменшенні платні за надання дозволів, ліцензій і патентів, а також у наданні пільг в оподаткуванні окремим підприємствам, які працюють у сфері торгівлі та на ринку послуг. Ті, хто нині є безробітним, гадає С. Кривошея, можуть виконувати певну суспільнокорисну роботу.
    Для сприяння розширенню діяльності “човників” народний депутат прагне забезпечити “зелений” митний коридор і запровадити єдиний річний патент замість усіх податків.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    КУЧЕРЕНКО ОЛЕКСІЙ ЮРІЙОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — голова правління акціонерного товариства закритого типу “Інтергаз”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання О. Кучеренко був обраний по виборчому округу № 80 Запорізької області. Переміг 20 претендентів, набравши 29,34% голосів виборців.
    Позапартійний. Входив до фракції НДП. Член парламентської групи “Відродження регіонів”.
    Перший заступник голови Комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.
    
    Народився 3 квітня 1961 року в місті Вінниці.
    Освіта вища. У 1983 році закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю “прикладна математика”, за фахом — математик.
    Автор книги “Політичні партії та рухи в світлі “ситуації постмодерну”.
    
    У 1980—1983 роках працював оператором електронно-обчислювальних машин науково-виробничого об’єднання “Міськсистемотехніка”, лаборантом відділу формування і термообробки Київського філіалу Всесоюзного науково-дослідного інституту будівельних матеріалів. З 1983 до 1988 року був стажистом-дослідником, молодшим науковим співробітником Інституту кібернетики АН УРСР, інструктором відділу по роботі з науковою молоддю, головою міського комп’ютерного клубу “Київ”. У 1988—1992 роках — завідувач відділу обчислювальної техніки та інформатики Центру науково-технічної творчості молоді “Прогрес”, генеральний директор спільного підприємства “WDC”, м. Київ. З 1993 до 1998 року — генеральний директор, голова ради директорів, голова правління акціонерного товариства закритого типу “Інтергаз”.
    
    Поділяє центристські погляди. Виступає за “забезпечення законодавчих гарантій незмінності Конституції, принаймні на час виходу з кризи, і перехід від політичної конфронтації до конструктивної діяльності зі здійснення економічно виправданих реформ”.
    О. Кучеренко гадає, що саме “люди, які скуштували нелегкого підприємницького хліба, здатні перетворити парламент на механізм створення прагматичної сучасної законодавчої бази”.
    Народний депутат наполягає на необхідності “перетворення виконавчої вертикалі на авторитетну ефективну силу, здатну здолати корупцію і злочинність, насамперед організовану; на чіткому розділенні повноважень гілок влади з ретельним конституційним контролем за ними”.
    В галузі економіки він пропонує провести “структурну та технологічну перебудову задля припинення спаду виробництва”; здійснити комплекс заходів із подолання кризи неплатежів між підприємствами; докорінно змінити “грабіжницькі податки за рахунок реалізації нової податкової системи довгостроковоої дії, спрямованої на розвиток підприємництва і відповідної наявним умовам”.
    О. Кучеренко підтримує процес приватизації, який, на його погляд, переслідує дві основні цілі. Перша — це пошук ефективного власника зі зміною форми власності, друга — залучення інвестицій. Переконаний у тім, що сьогодні держава не справляється з функціями власника, про що красномовно свідчать “успіхи” більшості держпідприємств практично в усіх сферах економіки. В принципі О. Кучеренко підтримує ідею передачі державних пакетів акцій в управління комерційним структурам, але наполягає на необхідності прийняття чітких критеріїв процесу управління державною власністю, оцінок управлінської діяльності у цій сфері та, врешті-решт, відповідальності структур.
    Що стосується інвестицій, відзначає О. Кучеренко, то вже влітку 1998 року стало зрозуміло, що ні про яких серйозних інвесторів у найближчий час не може бути й мови. Очікувати на серйозного інвестора можна буде тільки тоді, коли в країні наступить хоча б відносна політична та економічна стабілізація. Сьогодні ж комусь просто вигідно розповідати байки про те, що сюди прийде інвестор і принесе на кожне підприємство по 50—1000 млн. доларів.
    Однак народний депутат не вказує шляхів “визначення ефективної регіональної політики для максимального задоволення місцевих потреб”.
    О. Кучеренко критично відгукнувся про методи розв’язання кризи неплатежів, до яких вдавався Кабінет міністрів під керівництвом В. Пустовойтенка: “На мій погляд, керівництво уряду спрощує ситуацію, коли заявляє, що з такого-то числа повинні піти грошові розрахунки. Треба правильно прорахувати ціну на газ та електроенергію, і плавно переходити на кредитно-фінансову систему. Заводи вже загнали в таку ситуацію, що вони не можуть перейти до грошових розрахунків. Тепер потрібно дуже акуратно розкручувати у зворотний бік спіраль, закручену з 1994 року, коли Україна потрапила в кризу неплатежів. Було б помилковим намагатися вирішити проблему волюнтаристськими методами — “навчаннями з цивільної оборони” та іншим”.
    О. Кучеренко виступає за забезпечення керованості і стабільності функціонування паливно-енергетичного комплексу і реалізацію технологічного потенціалу військово-промислового комплексу.
    Указуючи, що в нас “замість ринку енергоресурсів — ринок боргів, ринок бартеру, ринок без правил, у якому, на жаль, ніякі економічні моделі діяти не будуть”, він тим не менш брав участь у розробці проектів законів “Про врегулювання відносин на оптовому ринку електроенергії” (спільно з О. Костусєвим), “Про внесення змін до законів України “Про оподаткування прибутків підприємств” та “Про податок на додану вартість”. Закликав “законодавчо, а не на основі домовленості між учасниками енергоринку визначити загальні правила роботи на оптовому енергоринку, передбачивши взаємну відповідальність за невиконання зобов’язань по оплаті електроенергії між усіма ланками ланцюга “виробництво — транспортування — продаж — споживання”, закріпивши і законодавчо врегулювавши права власності та комісії на електроенергію, принципово визначивши, яка електроенергія і для яких груп споживачів буде поставлятися по тарифу, що регулюється, і яка — по нерегульованому тарифу, а також — які види поставок повинні йти по адресних схемах, а які — на основі багатосторонніх і двосторонніх договорів між суб’єктами ринку”.
    Не підтримав ідею 100-відсоткової оплати за житлово-комунальні послуги, вказавши, що така політика держави просто економічно необгрунтована, вона призведе тільки до загострення соціально-політичної ситуації. Крім того, виросте кількість громадян, які отримують субсидії. Доцільніше було б дотувати житлово-комунальні платежі і транспортні витрати з місцевих бюджетів, як це робиться в усьому світі. Це цілком можливо, якщо зміцнити фінансову базу органів місцевого самоврядування, закріпивши за ними стабільні джерела доходів.
    Він наполягає на негайному поверненні державою своїх боргів товаровиробникам за рахунок “бюджетних коштів нефіскального походження або, принаймні, за рахунок ліквідних державних цінних паперів з гарантією своєчасного отримання зарплати”.
    Висловлюючись з приводу проведення земельної реформи, народний депутат пропонує підтримувати агропромисловий комплекс за допомогою запровадження виваженої цінової, кредитної і податкової політики. Він зазначає, що проводити аграрну реформу слід “цивілізованим шляхом, на кадастровій основі, з переданням землі у власність тим, хто її обробляє, забезпеченням рівноправного розвитку всіх форм власності на селі”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    МАРТИНЕНКО МИКОЛА ВОЛОДИМИРОВИЧ

    
    
    До обрання народним депутатом України — голова правління закритого акціонерного товариства “Інтерпорт-Ковель”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання М. Мартиненко був обраний по виборчому округу № 21 Волинської області. Переміг 17 претендентів, набравши 45,05% голосів виборців.
    Позапартійний. Член фракції НДП.
    Працює у складі Комітету ВР з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.
    
    Народився 12 січня 1961 року в місті Світловодську Кіровоградської області.
    Освіта вища. У 1984 році закінчив Харківський авіаційний інститут імені М. Є. Жуковського за спеціальністю “літакобудування”. За фахом — інженер-механік.
    
    З 1984 до 1986 року працював інженером Київського механічного заводу. У 1986—1991 роках був заступником секретаря комітету комсомолу Київського механічного заводу, секретарем Київського міськкому ЛКСМУ. З 1991 до 1998 року — голова правління, президент фірми акціонерного товариства “Торговий дім”, голова правління закритого акціонерного товариства “Інтерпорт-Ковель”.
    
    М. Мартиненко вказує, що в Україні законодавчо не вироблено ідеології розвитку реформ. Вважає, що основним кредо держави має стати гасло “Реформи для людини, а не людина для реформ”. А для цього необхідно законодавчо встановити відповідальність Президента, Верховної Ради, уряду за рівень життя народу.
    Підтримуючи процес роздержавлення, народний депутат наполягає на тому, щоб кошти від грошової приватизації промислових підприємств спрямовувати на погашення заборгованості із зарплати та пенсій.
    У питанні “держава—приватний сектор”, на думку В. Мартиненка, можна досягти оптимального балансу, якщо скоротити кількість чиновників усіх рівнів владної вертикалі та державних органів контролю та водночас обмежити можливості втручання держави в господарську діяльність.
    Переконаний у тому, що в збалансованій системі “держава — приватний сектор” від владних структур вимагається лише одне — створити такі умови, за яких кожна працездатна людина власною працею зможе забезпечити себе всім необхідним для гідного життя. На цьому роль держави має вичерпуватися. Держава мусить турбуватися передусім про те, щоб пенсіонери могли вчасно отримувати свою пенсію, узалежнену від стажу роботи, але в розмірі не нижче межі малозабезпеченості (70 гривень), а також щоб у повному обсязі надавалася соціальна допомога тим, хто її потребує, — усім соціально незахищеним, інвалідам і т. ін.
    Для того щоб можна було реалізувати таку політику, на думку М. Мартиненка, вітчизняний виробник повинен бути захищений за рахунок скорочення імпорту товарів, які може випускати Україна. Також слід обмежити податковий прес, запровадити таку митну політику, за якої вітчизняні товари стануть на 20—30% дешевші, ніж аналогічні за якістю іноземні. Серед ідей народного депутата — також запровадження податкових пільг для конкурентоспроможних та експортно-прибуткових виробництв.
    М. Мартиненко гадає, що створювати нові робочі місця потрібно за рахунок пріоритетного розвитку малого та середнього підприємництва. Для цього слід зменшити в два рази граничний розмір податку для таких підприємств у перші два роки їх діяльності.
    Народний депутат виступив у ролі провідного лобіста закону про вільні економічні зони в Україні, у тому числі й про вільну економічну зону “Інтерпорт-Ковель”, оскільки він є головою правління закритого акціонерного товариства “Інтерпорт-Ковель”.
    Він закликає до невідкладного проведення земельної реформи, одначе не вказує, яку форму власності, з його точки зору, слід вважати пріоритетною з огляду на потребу в підвищенні ефективності аграрного сектора.
    Він переконаний у тім, що розвиток сільськогосподарської сфери можливий, необхідно тільки дати селу кошти на поліпшення родючості земель, підвищення врожайності всіх культур, відновлення льонарства і картоплярства, а на цій основі задіяти виробничий потенціал переробної промисловості та споживчої кооперації. Пропонує покласти край практиці відключення електроенергії та газу від сільських споживачів, а також усунути численних посередників із сфери постачання селу пального, техніки і добрив, припинити їх продаж господарствам за спекулятивними цінами.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    МЕДВЕДЧУК ВІКТОР ВОЛОДИМИРОВИЧ

    
    
    До обрання народним депутатом України —
    президент Міжнародної адвокатської компанії “Бі.Ай.еМ”, президент Спілки адвокатів України,
    депутат Верховної Ради України тринадцятого скликання
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання В. Медведчук був обраний по виборчому округу № 73 Закарпатської області. Переміг 3 суперників, набравши 90,17% голосів виборців. Водночас входив до передвиборного списку СДПУ(о), у якому посідав 4 місце.
    Голова СДПУ(о). До обрання віце-спікером парламенту входив до фракції СДПУ(о).
    Перший віце-спікер Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання.
    Народився 7 серпня 1954 року в селищі Почет Абаканського району Красноярського краю.
    Освіта вища. У 1978 році закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка.
    Доктор юридичних наук. У 1996 році захистив кандидатську дисертацію на тему “Конституційний процес в Україні: організація державної влади і місцевого самоврядування”. У 1997 році захистив у Національній академії внутрішніх справ докторську дисертацію на тему “Сучасна українська національна ідея і актуальні питання державотворення”.
    Заслужений юрист України (1992). Нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня (1996).
    Член Спілки журналістів України.
    Автор багатьох публікацій, у тому числі семи монографій. Зокрема є співавтором книги “Адвокатура: історія і сучасність” та автором монографії “Сучасна українська національна ідея і питання державотворення”.
    З 1978 року працював адвокатом, з січня 1989 року — завідувачем юридичної консультації Шевченківського району Київської міської колегії адвокатів.
    У 1990—1997 роках — президент Спілки адвокатів України, позаштатний радник Президента України з питань податкової політики, член Координаційного комітету з питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України.
    З березня 1994 року — голова Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті міністрів України. З 1995 року — член Ради роботодавців при Президентові України. З липня 1997 року — член Вищої економічної ради при Президенті України та Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи. З жовтня 1997 року — член Координаційної ради з питань судово-правової реформи при Президентові України. З вересня 1998 року — член Координаційної ради з питань внутрішньої політики при Президентові України.
    У 1990—1991 роках — член правління Спілки адвокатів СРСР від України. У вересні 1990 року на установчому з’їзді, що відбувся в Києві, був обраний президентом Спілки адвокатів України.
    З 1995 до 1996 року — член Центральної ради СДПУ. З 1996 року — заступник голови СДПУ(о).
    У березні 1994 року балотувався в народні депутати України по Артемівському виборчому округу № 1 міста Києва. Був висунутий трудовим колективом. У першому турі за нього проголосувало 25,68% виборців, і він посів перше місце з-поміж 17 претендентів. У другому турі також переміг з 45,99% голосами виборців, але вибори були визнані недійсними.
    Був обраний до Верховної Ради України тринадцятого скликання в квітні 1997 року, здобувши перемогу в першому турі виборів по Іршавському виборчому округу № 171 Закарпатської області.
    Входив до складу депутатської групи “Конституційний центр”.
    Обирався членом Комітету Верховної Ради України з питань законності і правопорядку.
    Перебуває на лівоцентристських позиціях.
    В. Медведчук, за його словами, прагне добитися створення “цивілізованих умов життя і праці” для кожного громадянина, а це означає, як він указує, створення “ринкової економіки в інтересах широких верств суспільства з соціально-гарантованим захистом та опорою на власний економічний потенціал”.
    Як лідер Соціал-демократичної партії В. Медведчук цілковито переконаний у правильності цього “третього шляху”, який лежить, як він говорить, “поміж розгнузданим капіталізмом і плановим соціалізмом, суть якого — в об’єднанні принципу свободи ринку із соціальною збалансованістю і моральною відповідальністю кожного за долю країни. Ринок — це свобода вибору, конкуренція, що стимулює ріст ефективності виробництва. Сильна держава, не обмежуючи свободи, забезпечує соціальну збалансованість ринкового господарства. коригуючи комплексом заходів негативний вплив ринкового механізму на соціально слабкі групи населення, котрі не мають шансів отримувати адекватні прибутки в умовах ринку. <...> Наш програмний принцип — соціально відповідальний підхід до проблем суспільства, захист його демократичних інститутів, підйом життєвого рівня всіх груп населення як необхідної умови для розвитку і зміцнення внутрішнього ринку, збереження і розвиток національної культури. Диктатура корумпованого чиновництва, слабкість закону, репресивність податкової політики — це чинники, яке перешкоджають становленню середнього класу та економічному підйому країни”.
    В. Медведчук підтримує процес роздержавлення і відзначає, що треба “провести прискорену приватизацію державного майна з урахуванням регіональних особливостей та інтересів усіх громадян”
    Він указує, що земельну реформу слід здійснити “в інтересах усіх сільських трудівників, включаючи працівників сфери охорони здоров’я, освіти, пенсіонерів та інших мешканців села”.
    Народний депутат гадає, що джерелом корупції є “невдачі реформ”, а для подолання такого негативного соціального явища слід передовсім усунути його підвалини.
    В основі економічної політики, стверджує віце-спікер повинні лежати “два основних постулати: здійснення державного контролю над економікою, зокрема контроль за ринком праці (боротьба з безробіттям) і прогресивна податкова система для крупного капіталу. Метою цієї політики є вплив на розподіл суспільного прибутку, а не прибутків приватної власності. Остання разом з іншими формами власності складає мішану економіку, контрольовану державою. А управління економікою здійснюється за допомогою таких інструментів, як податки, мито і державні кредити”.
    Як радник Президента з питань податкової політики В. Медведчук відстоював впровадження “нової комплексної системи оподаткування, яка б насамперед створила умови для розвитку виробництва, стимулювала і захищала вітчизняного виробника”. Він щиро переконаний у тому, що без податкової реформи ми не просунемось уперед ані на крок. Народний депутат був безпосереднім розробником податкового законодавства у 1996 році й на власному досвіді познайомився з деякими самобутніми “технологіями” опрацювання законів на найвищому рівні: “...все це дуже “прогресивно” мінялося в Кабміні, після цього потрапляло до комітетів ВР і там теж дуже “прогресивно” змінювалося. Потрапляло в сесійний зал, а там мої колеги теж усе змінювали й ми отримали те, що я назвав податковою контрреволюцією”.
    В. Медведчук висловлюється за легітимізацію функціонування лобі в парламенті. Ще будучи депутатом парламенту тринадцятого скликання, він відзначав: “Кланові інтереси можна відчути, відстежуючи проходження конкретних законів. Відверто кажучи, у мене, мабуть, ще замало досвіду, щоб я точно міг сказати: це питання лобіює той чи інший клан. Однак лобіювання не завжди має негативне спрямування. Є багато країн, де норми і правила лобіювання прямо передбачені й окреслені законом. Вважаю, ми теж до цього прийдемо...”
    У листопаді 1997 року гучного розголосу набула акція народного депутата, котрий “один серед небагатьох голосував проти підвищення мінімальної пенсії до рівня межі малозабезпеченості — 70,9 грн.” і закликав колег замість того, щоб приймати популістські рішення, “зосередитися на створенні ефективного законодавчого поля для нормальної роботи нашої економіки”. Він виклав свої аргументи, які полягали зокрема в тому, що реалізація такого закону потребуватиме додаткових витрат, яких економіка України просто не в змозі забезпечити: граничні відрахування до Пенсійного фонду України тепер становлять близько 10 млрд. грн., тож вишукати додатково 24 млрд. грн. у зв’язку з підвищенням пенсій є просто нереальним завданням. Цих грошей нема де взяти, хіба що, як він указував, знову можна запустити в хід друкарський верстат або ж потроїти відповідні нарахування на заробітну плату, але й це неможливо. Таким чином, спроба у відірваний від загальних процесів спосіб вирішити надзвичайно складне соціальне питання підштовхне економіку до нового інфляційного вибуху. А новітня історія свідчить, що цього допускати не можна. Адже й сьогодні, як зазначав він, заборгованість суб’єктів господарювання перед Пенсійним фондом уже становить близько 1,2 млрд. грн., а в разі підвищення мінімальної пенсії ця заборгованість зросте ще більше. У зв’язку з цим він стверджував, що “для справжнього, не на словах, а на ділі підвищення пенсій потрібно насамперед забезпечити умови для нормального функціонування нашої економіки. Лише за рахунок широкого залучення всього працездатного населення до ефективного виробництва товарів і надання послуг можуть збільшитися валові надходження, а відтак — збільшитися фонд заробітної плати і як наслідок — зрости відрахування на потреби пенсійного забезпечення громадян”.
    В. Медведчук “протегував” закону про благодійницьку діяльність. “Благодійність у нашій державі, — твердив він, — не буде розвиненою доти, доки законодавчо не забезпечиться її діяльність. Для подальшого розвитку в Україні благодійної справи потрібен саме закон, який забезпечував би правове регулювання благодійництва та благодійницької діяльності, надавав благодійним організаціям гарантовану державну підтримку, створював умови для широкого розповсюдження благодійної діяльності, а також визначав її загальні засади, встановлював правові вимоги до формування таких організацій”.
    За безпосередньої участі В. Медведчука і під його керівництвом було розроблено багато законопроектів, які відіграли суттєву роль у становленні такої держави, якою він хоче бачити Україну, зокрема це закони “Про адвокатуру” та “Про статус суддів”. Він виступив ініціатором внесення близько 400 поправок до ряду законопроектів, зокрема змін і доповнень до Карного кодексу України.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    МЕЛЬНІЧУК СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — президент акціонерного товариства “Видавництво “Бліц-Інформ”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання обраний за передвиборним списком СДПУ(о), у якому проходив під десятим номером.
    Член СДПУ(о). Входить до фракції СДПУ(о).
    Член Комітету ВР з питань свободи слова та інформації.
    
    Народився 30 серпня 1967 року в місті Києві.
    Освіта вища. У 1988 році закінчив Київське вище загальновійськове командне училище імені М. В. Фрунзе. За фахом — перекладач з іспанської мови. У 1992 році закінчив Український інститут підприємництва, за фахом — менеджер зовнішньоекономічної діяльності.
    Член-кореспондент Академії інженерних наук України. Автор п’яти навчальних посібників та численних наукових статей.
    
    З 1988 до 1991 року проходив службу в лавах Збройних Сил СРСР. З 1992 до 1993 року працював заступником директора малого підприємства “Укрінтурпринт” (місто Київ), у 1993—1994 роках — головним редактором газети “Бізнес”, у 1994—1998 роках обіймав посаду президента акціонерного товариства “Видавництво “Бліц-Інформ”.
    
    Вважає, що без підйому власного виробництва не вдасться досягти політичної та економічної стабільності. У цьому контексті з приводу страйку шахтарів у червні 1998 року заявив: “На жаль, доти, доки ми не захистимо український ринок від напливу закордонних товарів, ніяка соцпідтримка не досягне мети. Заплативши сьогодні зарплату шахтарям, ми підтримаємо зарубіжного товаровиробника. Бо на отримані кошти шахтарі куплять в основному турецькі, польські та інші товари, підтримавши таким чином наших конкурентів”.
    Позиція С. Мельнічука полягає в тому, що основоположна засада захисту бюджету — це виробництво. Як видно, він досить критично ставиться до збільшення обсягів соціальної допомоги, закладеної в бюджеті, і не втомлюється повторювати, що “підвищення платоспроможності населення практично не стане стимулом для вітчизняного товаровиробника — в умовах відкритості українських ринків для товарів іноземного виробництва населення витратить більшу частину “соціальних” коштів на товари закордонного виробництва”. А тому, продовжує народний депутат, “справа соціального захисту населення обертається підтримкою наших конкурентів — зарубіжних товаровиробників”.
    Найважливішим шляхом стимулювання виробництва він називає появу реального власника на підприємстві, оскільки ефективна робота підприємств на 90% залежить від ефективності управління ними. Тільки реальні власники будуть “кровно зацікавлені” в результатах роботи і намагатимуться підняти виробництво. Важливими, на його думку, є також інші чинники: законодавча, податкова база, інвестиційний клімат тощо, проте визначальним є саме цей економічний інтерес.
    У ринковій економіці, на його глибоке переконання, роль держави повинна зводитися до створення передумов і правил для ефективного функціонування економіки і до регулювання окремих процесів. Держава повинна перебрати на себе лише ті функції, які не в змозі виконувати приватний сектор або які з тих чи інших причин не можна йому делегувати.
    У той же час необхідно зробити все можливе для забезпечення прозорості процесу надання державних замовлень. Для цього, по-перше, слід скоротити розміри контрактів і використовувати їх лише для забезпечення власних економічних потреб держави, а не як засіб втручання в царину функціонування ринку. По-друге, такі замовлення повинні надаватися виключно на конкурсній основі за чіткими і прозорими правилами з наперед обумовленими критеріями відбору контрагентів. По-третє, необхідний дієвий контроль за використанням цих коштів.
    Податкова система повинна, з одного боку, забезпечувати державі певний рівень доходу, необхідний для виконання покладених на неї функцій, а з іншого — стимулювати певні види економічної діяльності в країні. Як указує С. Мельнічук, американський учений Артур Лаффер довів, що існує певний поріг, за межею якого збільшення податкового тягаря призводить не до збільшення, а до зменшення податкових надходжень. Україна вже давно переступила через цей поріг, а тому першочерговим завданням податкової реформи має стати зниження фіскального тягаря та уніфікація і стабілізація податкового законодавства.
    Зокрема С. Мельнічук торкається і питання взаємовідносин суб’єктів підприємництва з фінансовими організаціями: “Немає сумніву в тому, що нестача бюджетних коштів як невід’ємний елемент загальної економічної кризи становитиме проблему в України ще тривалий час. Отже, ще довго Україна потребуватиме залучення зовнішніх коштів — як кредитів, так і інвестицій. Поки що спостерігається очевидний перекіс у бік кредитів, яких залучено в п’ять разів більше, ніж зарубіжних інвестицій. І зрозуміло, чому: серйозного іноземного інвестора, котрий вкладає кошти у вітчизняну промисловість, цікавлять дві умови — захищеність внутрішнього ринку і податкові пільги. Проте політика міжнародних фінансових організацій протилежна — вони вимагають відкритості українського ринку для зовнішньої конкуренції та скасування податкових пільг”. Отож ясно, робить висновок народний депутат, що “вибір тієї чи іншої моделі зовнішніх запозичень — справа абсолютно добровільна. Але по “кредитному” шляху ми пройшли вже досить далеко і без особливого успіху”.
    С. Мельнічук також висловив свою точку зору на перспективи розвитку відносин в аграрному секторі. Він відзначив “різке (на 30%) скорочення в бюджеті 1999 року витрат на сільське господарство, яке традиційно вважається однією з основних галузей вітчизняної економіки. Таке урізання відбувається також відповідно до вимог МВФ до країн-реципієнтів програми розширеного кредитування, від яких вимагається, по-перше, проведення земельної реформи і реструктуризація суб’єктів господарювання в аграрному секторі, по-друге, поділ і приватизація сільськогосподарських монополій і, по-третє, відмова від бюджетної підтримки аграрного сектора. Якщо перші два пункти не викликають заперечень, то третій змушує задуматися про щирість наших західних партнерів. Річ у тім, що в усіх економічно розвинених країнах сільськогосподарський виробник отримує потужну державну підтримку — звісно, за рахунок бюджетних коштів, причому, наприклад, американський варіант держзакупок сільгосппродукції за гарантованими цінами мало чим відрізняється від вітчизняного держзамовлення. Економічне підгрунтя політики подвійних стандартів очевидне — розвиненим державам потрібні нові ринки для збуту надлишків своєї сільгосппродукції і найбільш ласим для них є ринок країн СНД. Уже сьогодні на українському ринку закордонні виробники сільгосппродукції (Голландія, Польща, Німеччина, Ізраїль та ін.) активно витісняють вітчизняних, а завтра, за відсутності бюджетної підтримки, ми ризикуємо звести наш аграрний сектор до рівня підсобних господарств”. Земельна реформа в Україні, на його погляд, назріла вже давно. Земля є особливим, унікальним і дуже цінним засобом виробництва і, як і будь-які інші засоби виробництва, потребує реального власника. А форма її використання може бути різною залежно від способу і специфіки виробництва — як приватною, так і колективною. Власник землі вправі самостійно вирішувати, як йому її використовувати з найбільшою віддачею. Крім того, земля є одним із найкращих предметів застави і під неї можуть піти вкрай необхідні селу інвестиції.
    А загалом для покращення інвестиційного клімату, як гадає народний депутат, в Україні, по-перше, повинні бути створені чіткі, прозорі, а головне, стабільні правила гри для інвесторів. По-друге, держава повинна гарантувати права власності інвесторів. І, нарешті, мають бути створені привабливі внутрішні умови для розвитку економіки: обмеження надмірного контролю з боку податкових органів, забезпечення стабільності національної валюти та встановлення низьких відсотків по кредитах, продовження грошової приватизації “стратегічних об’єктів”, зменшення обсягу державних замовлень та скорочення інших видів неринкового втручання держави з метою підтримки нерентабельних підприємств тощо. А основним орієнтиром для інвестора є перспективність підприємств.
    Оскільки в державі існує політична нестабільність, то, як визначає С. Мельнічук, і в нашій країні бізнесмени йдуть в політику — з метою “утримати на плаву” свою справу. Отож для відокремлення політики від бізнесу потрібно створити нормальні умови для функціонування економіки і послабити пряме державне втручання в бізнесові справи.
    Сьогодні, зазначає він, влада в Україні є досить корумпованою: певні чиновники захищають інтереси певних політичних чи економічних груп. Тому таке явище, як лобіювання, є дуже поширеним і ефективно використовується зацікавленими особами. Держава за такої ситуації стала донором для багатьох підприємств; прийняті рішення під тиском лобістських груп часто скасовуються або заміняються на інші, більш придатні для задоволення групових інтересів. Отже, з огляду на таку практику питання відповідності державних інтересів інтересам окремих груп, які власне і здійснюють політику, залишається відкритим.
    При цьому корупція, на думку народного депутата, — це чи не найбільше зло в Україні. Її шкідливий вплив проявляється в тому, що посадовиі особи всіх рівнів приймають рішення виходячи з приватних, а не з державницьких інтересів. Корупція стала основним бар’єром на шляху ринкових реформ. Подолати її можна лише розподіливши відповідальність між окремими гілками влади та між конкретними посадовими особами, а також забезпечивши відповідні матеріальні стимули.
    У співавторстві з іншими членами парламентського комітету С. Мельнічук працював над розробленням Закону України “Про внесення змін і доповнень до статей Закону України “Про бюджетну систему України”, над Бюджетним кодексом України, бюджетною резолюцією (“Про основні напрями бюджетної політики на 1999 та 2000 роки”), законопроектом “Про порядок фінансування видатків з Державного бюджету України у 1999 та 2000 роках та формування місцевих бюджетів до набрання чинності Законом України “Про Державний бюджет України” та ін.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    НАСАЛИК ІГОР СТЕПАНОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    президент промислово-виробничої корпорації “Техно-Центр”
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання І. Насалик був обраний по виборчому округу № 85 Івано-Франківської області. Переміг 17 претендентів, набравши 35,6% голосів виборців.
    Член партії “Демократичний союз”. Входив до фракції НДП. Член парламентської групи “Відродження регіонів”.
    Працює у складі Комітету ВР з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.
    Народився 25 листопада 1962 року в місті Олександрії Кіровоградської області.
    Освіта вища. 1980 року вступив на фізичний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка, який у 1989 році закінчив за спеціальністю “оптичні та оптико-електронні системи”. За фахом — інженер.
    З 1987 року працював водієм третього класу вантажної колони № 3 Рогатинського автотранспортного підприємства № 12640. З 1990 до 1992 року — провідний спеціаліст Центру мікроелектроніки (м. Ульяновськ, Російська Федерація). З 1992 до 1993 року — радник директора з економічних питань малого підприємства “Корона” в місті Львові. З 1993 до 1995 року працював радником директора з економічних питань на малому підприємстві “Сапфір” у місті Рогатині Івано-Франківської області. У 1995—1997 роках — президент промислово-виробничої корпорації “Техноінвестцентр”. З 1997 до 1998 року — президент промислово-виробничої корпорації “Техно-Центр” (місто Рогатин).
    
    І. Насалик перебуває на правоцентристських позиціях.
    Вважає, що подальше падіння економіки загрожує втратою державності. Вказує, що саме недосконала податкова система сьогодні знищує вітчизняного товаровиробника і підприємця, а тому, на його думку, варто запровадити єдиний податок, що не перевищуватиме 40%: “Податкова система — це основа, яка не дає можливості розвиватися. Чомусь прийнято так, що чим більше ми заберемо, тим скоріше розв’яжуться всі проблеми. Навпаки, чим ми менше заберемо сьогодні, тим ми більше можемо забрати завтра”.
    З його точки зору, досягненню прибутковості українських підприємств заважає сама економічна політика нашої держави, яку необхідно змінювати.
    Торкаючись шляхів подолання кризи неплатежів для ліквідації заборгованості держави по зарплатах, пенсіях та інших соціальних виплатах, він зазначає, що слід запровадити “цивілізований товарно-грошовий обіг”. Також, з точки зору народного депутата, “важливим інструментом безінфляційного існування економіки є розвиток ринку цінних паперів”.
    Задля ефективного скорочення безробіття закликає збільшувати питому вагу дрібних та середніх підприємств у загальних обсягах виробництва до 80%, як це відбувається в економічно розвинутих країнах.
    Вважає за необхідне сприяти “наданню пільг для хімічних та інших екологічнонебезпечних підприємств при впровадженні ними екологічних програм на виробництві”. Для виходу на міжнародну арену Україні необхідно, переконаний І. Насалик, розвивати високотехнологічні енергозберігаючі виробництва, які б змогли виробляти конкурентоспроможну продукцію.
    Чітку позицію він обстоює і в питанні щодо шляхів реформування аграрного сектора. Задля ефективної реалізації земельної реформи, як він стверджує, необхідно запроваджувати приватну власність на землю, сприяти розвитку фермерських господарств, а також надати рівні права і можливості суб’єктам господарювання всіх форм власності в сільськогосподарському секторі. До кола відповідних заходів належить і надання пільг для розвитку підприємств із завершеним циклом переробки сільськогосподарської продукції, надання державних безпроцентних кредитів сільськогосподарським виробникам; запровадження паритету цін на сільськогосподарську та промислову продукцію; забезпечення здійснення державою своєчасних розрахунків за сільськогосподарську продукцію і скасування податку на додану вартість на всі її види; створення у кожному регіоні України центрів матеріально-технічного забезпечення потреб сільськогосподарського виробника.
    Важливо, наголошує І. Насалик, створити таку систему, за якої формування місцевого бюджету залежало б від потреб населеного пункту, а не від центральних органів влади.
    Він виступає за розвиток інституту лобіювання, хоча діяльність нинішніх бізнес-асоціацій вважає недостатньо ефективною: “Ідеться не про хабарі. Річ у тім, що кожен законопроект з самого початку, тобто від його підготовки, до прийняття потребує серйозного вивчення, збору інформації, статистики, аналізу. Все це неодмінно тягне за собою солідні фінансові витрати, для покриття яких лише депутатської зарплати замало. І якщо вже так прийнято в Україні, що вирішення того чи іншого питання потребує певної фінансової участі зацікавлених осіб, чому б законодавчо цей факт не оформити?”
    Народний депутат покладає великі надії на діяльність у парламенті депутатів-підприємців: “По-різному оцінюють бізнес у ВР. Але він прийшов. І подобається це комусь чи ні, з ним зобов’язані рахуватися. Нас прийшло більш як 100 чоловік. І не потрібно ототожнювати бізнес і комерцію — це дві різні речі”. Він сподівається, що все-таки “ВР стане тим важелем, а Президент і виконавча влада тією точкою опори, які дадуть можливість зрушити з місця нашу згвалтовану економіку і нашого згвалтованого товаровиробника, забезпечать те, що ми всі обіцяли. А обіцяли ми зміни на краще нашому народові”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    НЕЧИПОРУК ВОЛОДИМИР ПАВЛОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    генеральний директор товариства з обмеженою відповідальністю “Октан-Моторс ЛТД”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання В. Нечипорук був обраний по виборчому округу № 194 Хмельницької області. Переміг 15 претендентів, набравши 20,94% голосів виборців.
    Позапартійний. Входив до фракцій НДП, “Громада”, був позафракційним, потім став членом фракції “Батьківщина”, тепер входить до парламентської групи “Відродження регіонів”.
    Член Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.
    
    Народився 18 січня 1949 року в селі Лагодинці Хмельницької області.
    Освіта вища. У 1982 році закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю “правознавство”, а в 1992 році — Академію МВС СРСР. За фахом — юрист.
    
    З 1967 до 1968 року працював водієм Старокостянтинівської автобази Хмельницької області, з 1970 до 1972 року — водієм Красилівського автомотоклубу, до 1975 року — водієм-наставником Красилівського машинобудівного заводу, інженером Красилівського автопідприємства № 22036. З 1975 до 1993 року служив в органах внутрішніх справ України. З 1994 до 1998 року — старший консультант секретаріату Верховної Ради України. У 1998 році — генеральний директор товариства з обмеженою відповідальністю “Октан-Моторс ЛТД”.
    Виступає за введення в дію принципу верховенства права, забезпечення рівної відповідальності всіх людей перед законом. Гадає, що легалізувати капітали тіньової економіки не тільки можна, але й потрібно.
    В. Нечипорук вказує, що “промислову галузь і підприємства, де створюються нові робочі місця” “розорює” податкове та митне законодавства, які необхідно змінити, однак конкретних пропозицій із цього приводу не висловлює.
    Гадає, що сільськогосподарським виробникам потрібно надавати “допомогу та пільгові, а не кабальні кредити”. У своїй передвиборній програмі взяв на себе зобов’язання “побудувати щонайменше по два міні-заводи для переробки сільгосппродуктів у кожному селі”, а “на державному рівні організувати виробництво та забезпечення сільського населення необхідною мінісільгосптехнікою, пальним та мастилами. Знищити кабальне для сільгоспвиробників ціноутворення. Де таке можливо, як у нас, щоб літр дизпалива коштував дорожче, ніж кілограм хліба, на виробництво якого в нинішніх умовах необхідно затратити суму, еквівалентну вартості п’яти літрів палива!”
    Вбачає величезне соціальне зло в усіх формах корупції, рішуче налаштований на “термінове та повне знищення злочинності в економічній сфері”.
    Колись В. Нечипорук співпрацював з “головним антимафіозі” України Г. Омельченком. Спостерігаючи не зовсім “праведні” діяння колеги, він звернув на це увагу Генпрокуратури. Основна причина, яка призвела до протистояння Омельченко—Нечипорук, — це “тісні контакти” Г. Омельченка з лжеагентом “Інтерполу”, комерсантом Л. Гетьманчиком. За даними В. Нечипорука виходить, що п. Омельченко або його люди фактично протегують фірмі Л. Гетьманчика “Альматра”. Під час приватизації Коломийського деревообробного заводу 50,1% його акцій було з грубими порушеннями передано Л. Гетьманчику та “Альматрі”. У цю справу втручався навіть Президент.
    У відповідь Г. Омельченко звинувачував В. Нечипорука в наклепництві, а пізніше — в затягуванні дачі згоди на притягнення до кримінальної відповідальності та арешт народного депутата М. Агафонова. В. Нечипорук, як запевняв Г. Омельченко, ховав від колег подання з Генпрокуратури та інші документи.
    В. Нечипорук відстоює ту ідею, що Україні потрібна сувора державна політика протистояння корупції. Він підкреслює, що зростання рівня корумпованості зумовлене насамперед перерозподілом власності на нафтогазовому та енергетичному ринках: “...дійсно, тут ідуть хабарі, підкупи різні, навіть убивства. Це все відбувається через те, що власність перерозподіляється. Це ціла війна”.
    Народний депутат не проти реприватизації тих раніше приватизованих підприємств, які по суті були вкрадені в держави їхніми керівниками: “Яка це може бути приватизація, якщо, скажімо, завод, який коштує 5 мільйонів доларів, приватизований за 500 тисяч гривень верхівкою — директором і правлінням цього заводу? Тобто робітникам нічого не залишилося”. Народний депутат наголошує, що безконтрольність і безкарність можуть поставити під загрозу і хід, і мету реформ, і розвиток економіки України загалом.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ПАВЛЕНКО СЕРГІЙ ГРИГОРОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — директор товариства з обмеженою відповідальністю “Реал-груп”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання С. Павленко був обраний від ПЗУ, в передвиборному списку якої посідав 12 позицію. Воднораз він балотувався по виборчому округу № 195 Черкаської області. Вибори по мажоритарному округу програв, набравши 1,34% голосів виборців і зайнявши 9 місце з-поміж 16 претендентів. Народним депутатом від цього округу було обрано О. Ткаченка.
    Член ПЗУ. Входить до складу фракції ПЗУ.
    Член Комітету ВР з питань аграрної політики та земельних відносин.
    
    Народився 21 травня 1956 року в місті Ватутіне Черкаської області.
    Освіта вища. У 1983 році закінчив Київський державний технологічний інститут харчової промисловості за спеціальністю “машини та апарати харчових виробництв”. За фахом — інженер-механік харчового виробництва.
    
    З 1977 до 1979 року працював машиністом конвеєра. З 1983 до 1986 року був інженером, молодшим науковим співробітником Українського науково-дослідного інституту спиртової і лікеро-горілчаної промисловості. З 1986 до 1992 року займав інженерні посади на підприємствах харчової та вугільної промисловості (місто Ватутіне). З 1992 до 1998 року — комерційний директор, директор малого підприємства “Орімі ойл”, заступник директора товариства з обмеженою відповідальністю “Данапріс ЛТД”, фінансовий директор спільного підприємства “АТЗТ “Даленс”, заступник директора, директор товариства з обмеженою відповідальністю “Реал-груп”.
    
    Поділяє центристські переконання.
    Першочерговим завданням для утвердження України на міжнародній арені називає вирішення економічних проблем.
    Підтримує ідею приватизації державної власності, а найкращою схемою приватизації вважає ваучерну приватизацію в поєднанні з іншими способами. Так само категорично стверджує необхідність надання землі товарного статусу, оскільки це є економічною нормою.
    Шляхами виходу України з економічної кризи, на його погляд, є:
    1) прихід до влади молодих, розумних та ініціативних людей;
    2) створення умов, за яких запрацюють звичайні економічні норми і зникне потреба в будь-якому адміністративному втручанні.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ПАШКОВСЬКИЙ ЛЕОНІД БОРИСОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    голова правління акціонерного товариства закритого типу “Національна газова компанія”
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання Л. Пашковський був обраний по виборчому округу № 184 Херсонської області. Переміг 26 претендентів, набравши 14,26% голосів виборців.
    Позапартійний. Входив до фракції НДП. Член парламентської групи “Відродження регіонів”.
    Член Комітету ВР з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.
    Народився 15 серпня 1959 року.
    Освіта вища. У 1986—1991 роках навчався в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю “міжнародні економічні відносини”. За фахом — економіст-міжнародник.
    Віце-президент Міжнародного фонду юристів, член Всесвітньої асоціації юристів.
    У 1976—1978 роках працював механіком головного інформаційно-обчислювального центру Міністерства радгоспів УРСР. З 1981 до 1986 року — відеомеханік республіканського телецентру. Після закінчення університету з 1991 до 1993 року обіймав посаду заступника голови правління об’єднання “Прем’єра”. У 1994—1995 роках — віце-президент корпорації “Республіка”. До 1997 року — голова правління акціонерного товариства закритого типу “Національні інвестиції”, у 1997—1998 роках — голова правління акціонерного товариства закритого типу “Національна газова компанія”.
    
    Обстоює правоцентристські погляди.
    Л. Пашковський критично оцінює наявний стан економіки в державі: “На жаль, сьогодні економічний розвиток і політика породили дитину-виродка — зубожіння”, але твердо переконаний, що “золоті” ворота в старе і віджиле — це пекло для наших дітей і внуків”. Подолати кризу і забезпечити стабільний економічний поступ, гадає народний депутат, можливо лише за умови вдосконалення економічної системи. А це завдання для “молодих відповідальних політиків, котрі добре знаються на тому, як вести власну справу, як писати закони, щоб вони працювали на товаровиробника, на господаря землі”.
    Вважає, що без “залучення іноземних інвестицій і впорядкування законодавчої системи з метою створення найсприятливіших умов для українського інвестора” підняти промисловість і сільське господарство буде неможливо. Знову ж таки, підкреслює, що таке завдання під силу “тільки молодим, упевненим у своїх силах депутатам, які мають “виходи” на міжнародну арену”, бо саме вони зацікавлені в таких процесах, а “оздоровлення економіки дозволить зміцнити не тільки фінансову базу, але й розвивати інфраструктуру, науку і культуру, освіту і релігію”.
    Л. Пєшковський твердо обстоює ту позицію, що “всі засоби виробництва і ресурси, у тому числі земля, мають отримати ефективного власника”, проте зазначає, що приватизація, яка здійснювалася останніми роками у нас в державі, виявилася неефективною.
    Він категорично наполягає на необхідності обмеження втручання держави в ринкові механізми та децентралізації управління економікою. Народний депутат стоїть на тій точці зору, що умови економічної діяльності мають бути рівними для всіх її суб’єктів і стабільними.
    А першочерговим завданням держави він визначає створення та безумовне дотримання правил цивілізованої конкуренції. Велетенські масштаби тінізації економіки, на думку Л. Пашковського, — це наслідок відсутності цивілізованої системи захисту і стимулювання власника. Тінізація безпосередньо пов’язана з корупцією в державних органах, збереженням системи дріб’язкового опікування та адміністрування. Для усунення такого соціального зла, як корупція, слід ліквідувати систему штучних привілеїв, пільг і неринкові механізми розподілу дефіцитних ресурсів, вигідних контрактів. Надання контрактів та державних замовлень, на його переконання, має відбуватися через прозорі конкурси, тендери і т. ін.
    Безумовно, твердить народний депутат, потрібна нова податкова система, яка заохочувала б економічну та фінансову законослухняність. Тільки в такому разі тіньова економічна діяльність стане нерентабельною, а тоді вона вийде з підпілля і почне працювати на розвиток усіх регіонів України.
    Визначальну роль у подоланні економічної кризи Л. Пашковський відводить “молодим депутатам”, які налаштовані проти політичної корупції і виступають за “прийняття цивілізованих законів, програм та проектів відродження”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ПЕРЕСУНЬКО СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — президент товариства з обмеженою відповідальністю “УФБ “Єлисавет”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання С. Пересунько був обраний від СДПУ(о), у передвиборному списку якої проходив під 15 номером. Балотувався також по виборчому округу № 98 Кіровоградської області. Вибори в мажоритарному округу програв, набравши 1,05% голосів виборців і посівши 8 місце з-поміж 17 суперників. Народним депутатом по цьому округу було обрано Г. Антоньєву.
    Член Комітету ВР з питань правової політики.
    Із січня 1999 року — голова Соціал-демократичного союзу.
    Входив до фракції СДПУ(о), пізніше перейшов до парламентської групи “Трудова Україна”.
    
    Народився 2 лютого 1952 року в селі Бірки Олександрівського району Кіровоградської області.
    Освіта вища. У 1974—1977 році навчався в Харківському державному юридичному інституті ім. Ф. Е. Дзержинського. За фахом — юрист. Кандидат юридичних наук.
    Нагороджений медаллю.
    
    З 1969 до 1970 року працював наладником-штампувальником, пружинником кіровоградського заводу “Червона зірка”. У 1972—1974 роках — інспектор Олександрівського РВВС Кіровоградської області. З 1978 до 1983 року працював начальником бази, юрисконсультантом, старшим юрисконсультантом управління виробничо-технологічної комплектації “Бамтунельбуд” у місті Сєвєробайкальську Бурятської АРСР. У 1983—1987 роках — народний суддя Кіровського районного народного суду в Кіровограді. З 1987 до 1990 року — народний суддя Компаніївського районного народного суду Кіровоградської області. У 1990 році працював юрисконсультантом молодіжного виробничого центру в Кіровограді. У тому ж році — стажист Братського міського народного суду та народний суддя Козачинсько-Ленського районного народного суду Іркутської області РРФСР.
    З 1990 до 1994 року — референт народних депутатів України. У 1994—1998 роках — президент Українського благодійного фонду підтримки фермерів “Єлисавет”, потім — товариства з обмеженою відповідальністю “УФБ “Єлисавет” (м. Кіровоград).
    
    У 1988 році вийшов із КПРС. Був членом Партії прав людини, потім — СДПУ(о), очолював Кіровоградську обласну організацію СДПУ(о). Був заступником голови партії.
    У 1994 році балотувався в депутати Верховної Ради України по Центральному виборчому округу № 225 Кіровоградської області. Був висунутий трудовим колективом. У першому турі посів 10 місце з-поміж 16 претендентів, набравши 2,72% голосів виборців. Народним депутатом від цього округу було обрано В. Мішуру, члена КПУ.
    
    Відстоює лівоцентристські позиції.
    С. Пересунько неодноразово декларував свою основну позицію — “економічне процвітання може забезпечити тільки гарно змащений механізм відрегульованих законів”. З реформування законів, переконаний він, має починатися і реформування економіки. У нас же, твердить він, “приймається закон, за ним — ціла низка юридичних документів, які начисто цей закон вихолощують. А скільки суперечностей, недомовок! Чи відрегульовані відносини між виробниками товарів і державою? Ні. Держава обдирає їх як липку. Я не стверджую, що сьогодні є реальна можливість зменшити податки, але держава законодавчим шляхом повинна за рахунок інших преференцій зацікавити бізнесменів, активізувати свою виробничу діяльність”.
    Згідно із сучасною світовою практикою, наголошує народний депутат, економіку в кожній державі регулює понад тисяча законів. Це закони у сфері фінансів, банків, промислових підприємств, архітектури, малого і середнього бізнесу, монополій, державної і приватної власності, трастів, сільського господарства, шляхів, транспорту, екології, оперативного управління, міністерств і в багатьох інших областях. Коли прийнято таку кількість законів і коли вони ефективно працюють, — а працюють вони тоді, коли вони юридично грамотні і максимально справедливі, а отже, ефективні, — от тоді ефективно працює і вся сфера економіки.
    Він звертає увагу на те, що “ефективність економіки не залежить від форми власності на засоби виробництва”, а залежить це насамперед від кількості і якості законів, що регулюють економіку.
    Знову ж таки, відсутність законодавчої бази, на погляд С. Пересунька, уможливила здійснення трастових афер: “Увесь цивілізований світ і в першу чергу найрозвиненіші країни, в тому числі й уся Європа, методом проб і помилок сотні років шукали найефективніший спосіб інвестування своїх економік за рахунок своїх громадян. Знайшли. Застосовують. Кращого немає. Це трасти. Ми споганили на десятки років саму ідею трастів. А споганили тим, що “запустили” трасти без жодного закону про ці самі трасти. У Франції 12 законів, в Англії — 8, у Канаді — 11 законів регулюють роботу трастів. В Україні один, на підвіконні написаний, декрет про трасти. Потім другий. Юридично недосконалий і несправедливий. Через скільки років ми переконаємо своїх громадян, що це найефективніший спосіб вкладання грошей в економіку, що це один із найефективніших важелів побудови народного “капіталізму” або демократичного соціалізму?”
    З точки зору С. Пересунька, в Україні слід покінчити з корупцією, створити законодавчу базу для виведення української економіки з “тіні”, розвивати малий і середній бізнес, створювати умови, за яких українські гроші не йшли б за кордон, а працювали на вітчизняну економіку.
    Визначаючи відмінність позицій Соціал-демократичного союзу від інших партій лівоцентристського спрямування, які функціонують в Україні (СДПУ(о), УСДП, СДПУ), народний депутат зауважує, що ця партія виступає за існування різних форм власності, але проти продажу промислової землі (землі, яка використовується під сільськогосподарські угіддя). Водночас СДС не заперечує проти продажу в приватну власність землі під промисловими об’єктами та будівлями.
    С. Пересунько наголошує, що в Україні також “просто відсутнє якесь більш-менш ефективне аграрне законодавство. Маємо доволі суперечливий Земельний кодекс, застосування статей якого на практиці постійно доводить до головного болю як землевпорядні органи, так і землекористувача; та ще більш суперечливу жменьку указів, розпоряджень, підзаконних актів, створених у різний час і незбалансованих між собою. Сьогодні основа виробництва на селі — колгоспи. Але невизначеність земельних майнових відносин унеможливлює ефективну працю селян і робить увесь цей сектор нежиттєздатним”.
    Він щиро вірить у те, що “ідеологія соціальної демократії й ефективна правова база — це два крила для злету України, розправивши які, Україна стане однією з найбагатших країн світу”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ПІНЧУК ВІКТОР МИХАЙЛОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — президент науково-виробничої інвестиційної групи “Інтерпайп”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання В. Пінчук був обраний по виборчому округу № 26 Дніпропетровської області. Переміг 17 претендентів, набравши 25,87% голосів виборців. Значився також у передвиборному списку блоку “Трудова Україна” (УПС і ГКУ), в якому посідав 8 місце.
    Позапартійний. Входив до фракції НДП. Член парламентської групи “Трудова Україна”.
    Член Комітету Верховної Ради з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій.
    
    Народився 14 грудня 1960 року в місті Києві.
    Освіта вища. У 1983 році закінчив Дніпропетровський металургійний інститут (нині — Державна металургійна академія України) за спеціальністю “обробка металів тиском”. За фахом — інженер-металург.
    Кандидат технічних наук.
    Автор 24 статей і 8 винаходів. Член Міжнародної технічної асоціації (ІТА). Дійсний член Академії інженерних наук України.
    
    У 1981—1983 роках працював лаборантом Дніпропетровського металургійного інституту, різальником холодних труб Нижньодніпровського трубопрокатного заводу ім. Карла Лібкнехта.
    У 1983—1997 роках працював стажистом-дослідником, інженером, молодшим науковим співробітником, старшим науковим співробітником Державного науково-дослідного проектного інституту трубної промисловості (місто Дніпропетровськ). У 1997—1998 роках — президент науково-виробничої інвестиційної групи “Інтерпайп”.
    Член Ради підприємців при Кабінеті міністрів України з 1997 року.
    
    Соціально-орієнтований прихильник ринкової економіки. У своїй виборчій програмі закликав: “Досить з нас жертв! Досить розмов про кризу, якими виправдовують жебрацьку заробітну платню та її відсутність! Сьогодні держава не виконує своїх зобов’язань перед громадянами, а саме їм і саме зараз потрібна підтримка. Поки що законодавці мало що для цього зробили”.
    “Нас позбавили того способу життя, до якого ми звикли, — говорить ностальгічно В. Пінчук, — і який здавався нам природним і єдино можливим. Причини цього не можна зводити до чогось одного — чи то до розпаду Союзу, чи то до нахабства крадіїв, чи то до недалекоглядності влади. Все набагато складніше, і це необхідно враховувати, якщо ми хочемо повернути втрачене. Думаю, що хочемо. Я, у всякому разі, хочу. Тому що ніякі гроші не можуть замінити мені те знайоме з дитинства відчуття життя на багатій землі, яку населяють щасливі люди. Тому що мій бізнес неможливо нормально розвивати в країні голодних і злих”. Народний депутат пропонує і свій шлях для повернення до епохи “втраченого раю”: “Вилізати із тієї ями, в яку звалився народ, доведеться лише за допомогою бізнесу та його законів. <...> Для того щоб оживити нашу важку індустрію, тяжку в смислі стану здоров’я, доведеться відсікти її відмерлі частини. Застаріле виробництво чи просто розвалене може викликати гангрену всього організму. Необхідно визначити пріоритетні перспективні, життєво важливі напрямки економіки і розвивати саме їх. На поїзді, перебудованому в двадцятому році із бронепоїзда і по рейках, які німці підривали ще в сорок четвертому, в наступний вік, в нове тисячоліття в’їхати непросто. Досі ми живемо за логікою індустріального районування тридцятих років. Але тепер у нас нова країна — Україна, а не один із територіально-виробничих комплексів СРСР, де все будувалося відповідно до всесоюзних потреб і всесоюзних зв’язків. Економіку потрібно негайно реорганізовувати. Так, тепер вона перебуває прямо-таки в облозі, але перебудовувати лави можна і під ураганним вогнем”.
    В. Пінчук наголошує на необхідності подання суттєвої допомоги з боку держави соціально незахищеним верствам населення, які втратили соціальні орієнтири, роботу і т. ін. “Узагалі, — вказує він, — без обширних програм соціальної допомоги нам також неможливо вийти із кризи. По-перше, до моменту економічної стабілізації нація може виснажитись у прямому і переносному розумінні. По-друге, люди, доведені до крайнього убозтва, просто-таки вимушені здійснити революцію. Якщо навіть держава років через тридцять від цієї революції і відновиться, то особисто я її допустити не можу. У мене складне виробництво, воно від революції може зачахнути і “загнутися”. Ті ж виробники молока і в революцію його все одно виробляють, тому що корови все одно дояться, а люди, як і раніше, п’ють молоко. А ось газ, як і електроенергію, в революцію відключають, труби не виробляють, потягів у революцію не роблять, а наші колеса танкам не підходять”.
    Окрім загрози “мирному життю” В. Пінчук вбачає суттєву загрозу для існування бізнесу (і свого зокрема) в корупції. Для знищення родючого грунту для неї народний депутат пропонує значно зменшити чисельність бюрократичного апарату і “ліквідувати можливість чиновника регулювати наше життя”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ПЛЮТИНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР АНТОНОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    голова агрофірми “Зоря”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання В. Плютинський був обраний від Всеукраїнського об’єднання “Громада”, у передвиборному списку якого посідав п’яту позицію. Водночас він балотувався по виборчому округу № 154 Рівненської області, але вибори, на яких вступив у змагання з 23 суперниками, програв, набравши 4,16% голосів виборців. Народним депутатом від цього мажоритарного округу було обрано В. Цехмістренка.
    Член Всеукраїнського об’єднання “Громада”. Входив до фракції “Громада”, з лютого 2000 року — член парламентської групи “Солідарність”.
    Член Комітету ВР з питань аграрної політики та земельних відносин.
    
    Народився 4 травня 1927 року в селі Борисів Ізяславського району Хмельницької області. За національністю поляк.
    Освіта вища. 1964 року закінчив Дубнівський сільськогосподарський технікум, а 1978 року — Львівський державний сільськогосподарський інститут (заочно) за спеціальністю “економіка та організація сільськогосподарського виробництва”.
    Двічі Герой Соціалістичної Праці.
    
    З 1942 року працював лісорубом лісгоспу Ізяславського району. В 1943—1944 роках був розвідником у партизанському загоні. З 1944 року — інструктор Плужнянського районного комітету ЛКСМУ Кам’янець-Подільської області, секретар Коменського лісопункту. З 1945 року — бригадир, голова колгоспу “Жовтень” Волочиського району Хмельницької області, голова колгоспу ім. Сталіна Плужнянського району Кам’янець-Подільської області. З 1947 року — голова артілі “Коопхім” Клеванського району Рівненської області, голова колгоспу ім. Ворошилова, з 1963 року — голова колгоспу “Зоря комунізму” Рівненського району Рівненської області, голова агрофірми “Зоря комунізму” села Зоря Рівненського району Рівненської області, голова агрофірми “Зоря”, створеної в цьому ж селі.
    До жовтня 1992 року входив до складу Колегії з питань економічної політики Державної думи України.
    
    З 1990 до 1991 року був членом ЦК КПРС. Делегат XXVI з’їзду КПРС.
    Був членом СелПУ, членом Вищої ради СелПУ. Нині член Всеукраїнського об’єднання “Громада”.
    У 1989—1991 роках — народний депутат СРСР від колгоспів.
    Депутат Верховної Ради УРСР VII—XI скликань. Був членом Президії Верховної Ради УРСР.
    У 1994 році балотувався до Верховної Ради України по Рівненському виборчому округу № 341 Рівненської області. Був висунутий СелПУ. У другому турі набрав 28,22% голосів виборців, посівши друге місце.
    
    Обстоює лівоцентристські погляди.
    Негативно оцінює наслідки “горе-реформ”: “Історія не знала такого, щоб за 4—5 років держава могла відкотитися в економічному житті назад аж на півстоліття. І це без воєн, без стихійного лиха”.
    Затятий противник перетворення землі на товар. “Тепер чуємо гасла, навіть від Президента: назад немає вороття! Усім ясно, що немає. Ясно і тому поліському колгоспному ветерану: геть розвалено виробничий потенціал господарства, каса порожня, багатотисячні, реальні паї колгоспників геть знецінено, люди вже забули, що означає поняття оте — “дивіденди”. А ветерану підсовують (поки що умовно) пай земельний. А він — у відповідь: “Спасибі, синочки, за ласку. Мені вже вистачить лише двох кубометрів тієї земельки”. Такий фінал. І нібито й винуватців немає: “реформатори” все списують на колгоспну систему. Вони ведуть до того, щоб держава взагалі зняла з себе відповідальність за долю села, а тим паче — матеріальну. А в тих же США половина землі є власністю держави. У Голландії з процвітаючим сільгоспвиробництвом уся земля — власність держави. Або й таке: 80 відсотків прибутку швейцарський фермер одержує за рахунок державних субсидій, японський — дві третини, американський — 50 відсотків. У нас це замовчують. Зрештою, про які субсидії може йти мова, якщо державу доведено до банкрутства?”
    Як голову агрофірми його не може не хвилювати питання про те, “яким чином зберегти господарство. Останнім часом з порядку денного не сходить питання про розпаювання землі. Наші люди цього не хочуть, тому що знають, що їх обманюють утретє і востаннє. Про це я говорив Президенту. Ми відсовуємо своє життя на 100—150 років назад. Сьогодні немає умов для самостійного господарювання на землі. За які гроші фермер самостійно може купити трактор, якщо це не кожному колгоспові під силу? <...> Як не парадоксально, фермери живуть до тих пір, поки існують колгоспи. Ще минулого року люди зібрали врожай, у цьому році — менше, а потім земля перестане давати віддачу”. Стан сільського господарства України народний депутат оцінює як катастрофічний: “Ми прийшли не до ринку, а до безглуздого циганського базару. Держава усунулась від наших проблем. Сьогодні ми нічого не купуємо в держави, а тільки у комерційних структур. Дизпаливо, наприклад, декілька разів продається, перш ніж дійти до землероба. А техніка? Певний, що після продажу норвезького плуга тисяч 5 доларів залишиться в кишені посередника”.
    В. Плютинський вважає, що ні до чого мусувати історичні образи, ускладнювати відносини із сусідами. Натомість слід розвивати економічну співпрацю, у першу чергу з Росією. Тим паче, що високі державні посади там обіймають вихідці з України.
    Великі надії народний депутат покладає на прийняття законів, які б відстояли “права села” (як зрозуміло, колгоспного) на життя, а в основі реформаторських дій, на його думку, повинно лежати засудження служіння іноземному капіталу, щоб “іноземці не простягнули загребущу руку до українських земель”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ПОРОШЕНКО ПЕТРО ОЛЕКСІЙОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    генеральний директор акціонерного товариства закритого типу “Український промислово-інвестиційний концерн”,
    голова Наглядової ради відкритого акціонерного товариства “Вінницька кондитерська фабрика”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання П. Порошенко був обраний по виборчому округу № 12 Вінницької області. Переміг 23 претендентів, набравши 17,44% голосів виборців. Входив також до передвиборного списку СДПУ(о), в якому посідав 11 позицію.
    Позапартійний. Був членом фракції СДПУ(о), з лютого 2000 року — член парламентської групи “Солідарність”.
    Голова підкомітету з питань цінних паперів і фондового ринку Комітету ВР з питань фінансів і банківської діяльності.
    Член Ради НБУ.
    
    Народився 25 вересня 1965 року в місті Болграді Одеської області.
    Освіта вища. У 1989 році закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю “міжнародні економічні відносини”. За фахом — економіст-міжнародник.
    Заслужений економіст України. Лауреат премії ім. Пилипа Орлика (1998).
    
    З 1989 року — аспірант КДУ. У 1990—1991 роках — заступник генерального директора об’єднання малих підприємств і підприємців “Республіка” (місто Київ). У 1991—1993 роках — генеральний директор акціонерного товариства “Біржовий дім “Україна”. У 1993—1998 роках — генеральний директор акціонерного товариства закритого типу “Український промислово-інвестиційний концерн” (місто Київ).
    Працював генеральним директором акціонерного товариства закритого типу “Український промислово-інвестиційний концерн”, головою Наглядової ради відкритого акціонерного товариства “Вінницька кондитерська фабрика”.
    
    Прихильник реформування економіки на ринкових засадах.
    П. Порошенко твердо переконаний у тім, що вирішення всіх соціальних проблем — своєчасне отримання заробітної платні, пенсій та їх підвищення, високоякісне медичне обслуговування, реформування сфери освіти, боротьба зі злочинністю та інше — залежать не стільки від справедливого розподілу того, чого майже немає (тобто державних коштів), скільки від успіхів у розвитку економіки та здійсненні економічних реформ.
    Головною дійовою особою і рушієм цього розвитку народний депутат вважає українського підприємця, який вкладає в розбудову вітчизняної економіки власні гроші і створює нові робочі місця. З огляду на це П. Порошенко гадає, що Верховній Раді слід було б першочергово прийняти закон про державну підтримку вітчизняного товаровиробника.
    Найважливішим питанням розвитку економіки України він називає радикальне зниження податків на заробітну платню, пільгове оподаткування малого та середнього бізнесу, спрямованого на розвиток вітчизняного виробництва і пріоритетних для України галузей промисловості.
    Народний депутат пропонує здійснити “реальну” податкову реформу, якою, на його погляд, слід передбачити створення рівних умов оподаткування для всіх суб’єктів та регіонів. Він наполягає на необхідності перерозподілу коштів, отриманих від стягнутих податків, між місцевим та центральним бюджетами таким чином, щоб більшість податків, особливо таких, як податок на соціальне страхування, використовувалися безпосередньо на конкретні соціальні програми регіонів. П. Порошенко закликає не винаходити велосипед, а звернутися за досвідом до інших країн світу, в яких законодавством передбачено можливість перерахування частини податків не до бюджету, а на здійснення благодійної діяльності, підтримку небюджетних сфер.
    Як запевняє народний депутат, він “усією душею” підтримує вимоги про зниження податкового тиску, хоч поривання його душі “не дуже кореспондується з діями уряду, який постійно надсилає у наш Комітет з питань фінансів і банківської діяльності пропозиції, що ведуть до збільшення податкового тиску”. У червні 1999 року П. Порошенко негативно оцінив указ Президента України, яким було передбачено запровадження двох видів місцевих податків та 11 видів місцевих зборів. Ставку податку на рекламу пропонувалося збільшити в 50 разів, а курортного збору — в 5 разів. На його, Верховній Раді, аж ніяк не слід погоджуватися з посиленням фіскального тиску: “Наше завдання — не збільшувати, не запроваджувати нові податки. Завдання сьогодні — зробити податки простими, легко контрольованими, ускладнити можливість ухилення від їх сплати”.
    У той же час ВР відхилила і президентський указ, яким передбачалося надання небачених пільг новостворюваним малим підприємствам. Згідно з цим документом, в перший рік після реєстрації їм дозволялося платити лише чверть податку на прибуток та ПДВ. В альтернативному законопроекті, поданому депутатами, йшлося про те, що новостворені підприємства мають бути товариствами не з обмеженою, а з повною відповідальністю, і відповідати за надані їм пільги повинні своїм майном. Якраз цю позицію ревно обстоював П. Порошенко. Він, наприклад, пропонував, щоб юридичною базою для відповідальності засновників цих новостворених малих підприємств була їх діяльність як товариств з повною відповідальністю, “щоб засновник підприємства, за пільги, які воно отримало по оподаткуванню, відповідав усім належним йому майном. Це дасть можливість чесним підприємствам працювати й отримувати податкові пільги, і зробить неможливим існування так званих фірм-одноденок, фірм, які сьогодні ухиляються від сплати податків”.
    На запитання, що заважає зростанню прибутковості українських підприємств, народний депутат відповів, що на це є “цілий комплекс причин”. “По-перше, відсутність грошей в обігу, платіжна криза. Тотальна заборгованість створила дефіцит грошей на ринку. По-друге, надзвичайно важкий податковий прес, який, в основному, лягає на підприємства, що працюють легально. Сьогодні лише 25—30% підприємств можуть себе назвати відносно стійкими щодо сплати податків, інші ж стали заручниками Державної податкової адміністрації”, — пояснював він.
    Голова парламентського підкомітету з питань цінних паперів і фондового ринку (цей підкомітет входить до складу Комітету з питань фінансів і банківської діяльності) П. Порошенко з осудом поставився до відсутності чіткої системи придбання валюти на МВБ, вказуючи на факти придбання українськими виробниками, які використовують імпортну сировину і комплектуючі, валюти під контракти на поставку горілки, цигарок і пива. Він заявив, що усвідомлює, що вихід із фінансової кризи в Україні неможливий без ужиття жорстких адміністративних заходів, але насамперед слід запровадити чіткі обов’язкові для всіх та ясні правила щодо участі в роботі МВБ, оскільки їх відсутність — це суттєвий недолік.
    Особисто П. Порошенку у Верховній Раді вдалося взяти участь у розробці кількох законопроектів з економічних питань, які були прийняті парламентом, зокрема закону, який має велику соціальну значущість, але є по суті антиринковим — про заборону підвищення тарифів на комунальні послуги до повного погашення боргів держави перед населенням — по зарплаті працівникам бюджетної сфери та соціальних виплатах. Цей закон був прийнятий з ініціативи комітету з питань соціального захисту населення, очолюваного Є. Марчуком. Також було прийнято закон про підвищення рівня мінімальної зарплати, у розробці і лобіюванні якого брав участь П. Порошенко.
    Проте, як відомо, підвищення квартплати, тарифів на комунальні послуги було якраз однією з вимог Міжнародного валютного фонду. П. Порошенко прокоментував ситуацію з підвищенням тарифів і деякі питання співпраці з МВФ, наполягаючи на тому, що Україна повинна дотримуватися засторог МВФ тільки в тому разі, коли “це не викликає певних соціальних наслідків”. “Я, наприклад, — заявив він, — беззаперечно підтримав позицію негайного прийняття законів про податки на доходи фізичних осіб, скасування пільг по податку на додану вартість, скасування щодо гербового збору, тому що тут ми маємо абсолютно чітку, послідовну позицію щодо проведення курсу реформ. Що стосується соціальних наслідків співпраці з Міжнародним валютним фондом, то ми бачимо, що певні верстви населення сьогодні суттєво постраждали. <...> З моєї точки зору, абсолютно не всі рекомендації західних спеціалістів спрацьовують на Україні. На сьогоднішній день, наприклад, шляхи приватизації енергогенеруючих компаній, обленерго не дали того ефекту, який очікувався, а приватизація, яка йшла за стандартами і рецептами Міжнародного валютного фонду викликала велику соціальну напругу і абсолютно не спричинилася до того, щоб ефективний власник прийшов і підняв би виробництво. Але якщо програма співпраці з Міжнародним валютним фондом передбачає ріст валового внутрішнього продукту, якщо вона передбачає ріст національного доходу, якщо... є проблема адміністративної реформи — за рахунок чого ми будемо скорочувати саме адміністративні функції, наприклад, скорочувати чиновників управління охорони здоров’я і збільшувати фінансування лікарень, скорочувати чиновників управління освіти і збільшувати фінансування шкіл, — то цей перерозподіл я би вітав, і мені б він здався дуже і дуже доцільним. Щоб скоротити армію чиновників і перерозподілити, щоб будь-хто мав можливість користуватися тими грошима, які надходять саме тому, на кого вони спрямовані. Це я не можу не підтримувати”. “Україна не повинна втрачати гідність, — твердить він, коментуючи деякі моменти співпраці з МВФ. — Україна не повинна втрачати суверенітет, Україна не повинна дозволяти якимось чином впливати на себе з боку будь-яких міжнародних організацій. І треба приймати шляхом переговорів тільки ті позиції, які будуть дійсно, за думкою наших фахівців, спрямовані на те, щоб реформи просувалися. Я хочу підтримати позицію Сергія Тігіпка про те, що ми вже майже два роки кажемо, що в нас ідуть реформи, а самі жодного кроку в цьому напрямку не зробили, і сьогодні дискредитуємо реформи бездіяльністю”. Загалом же П. Порошенко підходить до справи цілком прагматично, гадаючи, що найкраще за все брати позики саму в МВФ, оскільки такі позики для уряду України досить вигідні.
    Народний депутат подає свій “стратегічний рецепт порятунку від фінансової катастрофи”, який полягає “в реформі оподаткування, підтримці вітчизняного товаровиробника-платника податків і скороченні видаткової частини бюджету”.
    Для мінімізації впливу долара на вітчизняне виробництво він настійно рекомендує максимально обмежити імпорт чого б то не було, якщо аналогічну продукцію можна випускати в Україні.
    Нагальним завданням владних органів П. Порошенко вважає локалізацію та поступове викорінення тіньової економіки, яка, на його погляд, є найбільшим неплатником податків до бюджету і не тільки заважає розвитку цивілізованого виробника, але залишається основною економічною базою для зростання злочинності. Він пропонує прийняти закон про боротьбу з тіньовою економікою та організованою злочинністю з урахуванням того, що кошти, які повертаються до бюджету завдяки діяльності правоохоронних органів, в першу чергу мають спрямовуватися на розвиток саме цих місцевих правоохоронних органів. Розвиваючи цю ідею, народний депутат закликає розробити систему гарантованих премій для співробітників правоохоронних органів, діяльність яких дозволила вилучити кошти з тіньового обігу, а водночас різко підняти рівень персональної відповідальності за боротьбу зі злочинністю.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    РЖАВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ

    
    
    До обрання народним депутатом України — президент акціонерного комерційного банку “Коралл-Банк”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання О. Ржавський був обраний по виборчому округу № 46 Донецької області. Переміг 18 претендентів, набравши 26,39% голосів виборців.
    Був позафракційним, потім увійшов до парламентської групи “Незалежні”, з травня 2000 року — член депутатської групи “Солідарність”.
    Член Комітету Верховної Ради з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму.
    
    Народився 30 січня 1959 року в місті Краматорську Донецької області.
    Освіта вища. У 1985—1991 роках навчався в Полтавському кооперативному інституті за спеціальністю “економіка і організація заготівлі продуктів сільського господарства”. За фахом — інженер-економіст.
    
    У 1980—1981 роках працював робітником, електромонтером Краматорського заводу важкого верстатобудування ім. В. Я. Чубаря, майстром ПТУ № 68 міста Краматорська. У 1982—1984 роках був вибійником шахтоуправління “Яківське” Луганської області. До 1989 року працював заготівельником Антрацитівського міського споживчого товариства. З 1989 до 1996 року — президент фірми “Корал” (місто Красний Луч), з 1996 до 1998 року — виконувач обов’язків голови правління, президент акціонерного комерційного банку “Коралл-Банк” (місто Київ).
    У 1994 році балотувався до Верховної Ради України тринадцятого скликання по Краснолуцькому виборчому округу № 244 Луганської області. Був висунутий виборцями. У першому турі з-поміж 80,80% виборців, що прийшли на виборчі дільниці, кандидатуру О. Ржавського підтримали 1,77%. Він посів шосте місце серед 19 претендентів. Народним депутатом від цього округу було обрано О. Дмитренка.
    Голова партії “Єдина родина” (зареєстрована Міністерством юстиції 30 квітня 1999 року).
    У 1999 році балотувався на пост Президента України. У першому турі виборів, що відбувся 31 жовтня, його кандидатуру підтримали менше одного відсотка виборців.
    
    Указує, що поділяє центристські погляди, хоча ідейної чистоти його позиції дещо бракує. О. Ржавський стверджує, що на сьогоднішній день головне — об’єднатися навколо родини. Одним із основних постулатів “Єдиної родини” є те, що ця організація цілковито відкидає будь-яке протистояння між соціал-демократичними силами.
    Метою економічних перетворень, як пропонує об’єднання та його проводир, є впровадження принципу “Виробництво заради споживача”, встановлення цивілізованих правових взаємовідносин між найманими працівниками і роботодавцями, зростання добробуту громадян та “утворення заможної України”. Добробут людини, на думку засновника “Єдиної родини”, безпосередньо залежить від економіки країни. Лише шляхом створення належних умов для підприємництва, в тому числі й родинного, держава може забезпечити соціальну підтримку населення.
    О. Ржавський є послідовним прихильником, за його висловом, “ринкової моделі побудови державного устрою”, оскільки “тільки ринок є могутньою рушійною силою економічного зростання. <...> Не варто піддаватися ілюзіям, що за помахом чарівної палички в Україні з’явиться законодавство, яке забезпечує ринкові механізми, товарні біржі, капітали, інвестиції. Найголовніше сьогодні — економісти-управлінці, державники, люди, які не тільки засвоїли економічні знання, але й володіють досвідом роботи у підприємництві, банківській справі, державній службі, у вирішенні соціальних проблем. У вирішенні нинішніх економічних проблем України роль державних інститутів величезна”.
    Заради підтримки вітчизняного товаровиробника О. Ржавський пропонує підвищити в 3—5 разів ввізне мито на товари, які можуть вироблятися в Україні, передусім на продукти харчування. А натомість скасувати мито на ввезення нових технологій.
    Сам голова об’єднання безумовно підтримує процес роздержавлення, але зазначає, що приватизацію в Україні краще здійснювати шляхом вільного продажу державного майна на аукціонах.
    При цьому в одному з пунктів його “президентської” передвиборної програми містилося таке положення: “...всі стратегічні підприємства будуть націоналізовані” (а до таких підприємств він відносить всі підприємства української енергетики, нафтогазового і нафтопереробного комплексу, зв’язку і транспорту). Воднораз, за О. Ржавським, механізмом націоналізації має бути передбачено (в разі підтвердження факту вкладення людиною коштів в те чи інше підприємство), що відшкодовує ці кошти держава. Народний депутат певен, що в такому разі підприємства будуть підпорядковуватися одному господареві. “У нас відсутня необхідна законодавча база для цивілізованої приватизації, і побоююсь, що українські Ротшильди з’явилися б швидко, якби почалася приватизація природних монополій. Збір податків, армія, пенітенціарна система, національна метеорологічна служба, будівництво загальнонаціональних дорожніх інфраструктур, фундаментальна наука, освіта, соціальні програми — цим повинна займатися держава”, — твердо переконаний голова партії “Єдина родина”.
    О. Ржавський стверджує, що перерозділу власності в Україні не буде: “Навпаки, все буде діятися відповідно до здорового глузду. Коли одна енергокомпанія купує польське вугілля тому, що воно коштує 30 доларів, а не купує українське, яке на 15 доларів дорожче, — це злочин проти держави. І злочин скоюють ті, хто дає цій енергокомпанії можливість вирішувати, що їй купувати. Річ у тім, що долари, на жаль, ми не друкуємо. Адже в цієї енергокомпанії теж немає своєї валюти. Вона обмінює гривні на долари за якимось надуманим курсом, що його встановлює Національний банк; отримує доступ до валюти, яка потрібна для придбання нових технологій, і починає купувати імпортне вугілля, стимулюючи тим самим закордонного товаровиробника. Нам що, поляки платять ПДВ чи податок на ресурси? Хіба поляки забезпечують їжею і зарплатою кожного з 20 тисяч робітників, що трудяться у прилеглих до шахти поселеннях? Хіба нам хтось просто так щось дає? Нічого подібного. Тому якщо підрахувати, скільки потім із бюджету йде коштів, щоб завантажити цих людей роботою, забезпечити їх їжею, можна просто вжахнутися”.
    Свою негативне ставлення до ідеї закриття нерентабельних українських шахт він пояснює таким чином: “З демографічної точки зору, шахти — це окремі селища на 20 тисяч чоловік, миттєво руйнується їх інфраструктура — дитячі садки, школи, магазини. У людей немає коштів, щоб переїхати до міста, купити житло і нормально жити. У такому разі держава змушена оплачувати цим людям соціальну допомогу, а для нормальної роботи шахт потрібні не пільги, а нормальна цінова політика, вирішення проблем оподаткування, створення умов для видобування вугілля”.
    О. Ржавський висловлюється на підтримку ідеї про необхідність створення вільних економічних зон, наполягаючи на тому, що в основі такого утворення має бути захист внутрішнього ринку. Він указує, що при цьому слід дотримуватися наступних умов: по-перше, варто зробити наголос на іноземних, а не на внутрішніх інвестиціях. По-друге, потрібно ввести в дію схему градації надаваних пільг залежно від обсягів вкладених інвестицій, адже інвестиції в обсязі $1 млн. — це для економіки ніщо. По-третє, у вільних економічних зонах повинні організовуватися насамперед підприємства із завершеним технологічним циклом.
    З точки зору О. Ржавського, земля в Україні може виступати товаром, але тільки в разі укладення “угод з умовою”, тобто угод із зазначенням обмежень у її використанні. При цьому запевняє, що родючі грунти не повинні використовуватися під інші потреби, крім сільськогосподарських, а земля має належати тим, хто її обробляє (щоправда, він уникає відповіді на питання, якою має бути форма власності на землю).
    На запитання, що заважає українським підприємствам стати прибутковими, народний депутат відповів так: “Відсутність оборотних коштів. Підприємства не можуть сплачувати такі податки. Усе повинно бути відрегульовано законодавством”. Він пропонує оголосити податкову амністію приватним підприємцям, малому і середньому бізнесу — встановити єдиний податок з обігу в обсязі 5% замість податку на прибуток та інших податків. Такий податок, вважає О. Ржавський, є необтяжливим для підприємств, однак ухилитися від нього буде неможливо ні Президенту, ні дрібному підприємцю: “Цей податок — абсолютно реальна річ, яка дозволить швидко наповнити бюджет. Суть його досить зрозуміла: з будь-якої грошової операції автоматично будуть зніматися 5% у кожному без винятку банку. Тому приховати їх чи не заплатити не зможе ніхто”.
    Народний депутат прогнозує, що в разі запровадження 5% податку з обігу можна буде виплачувати пенсії нинішнім пенсіонерам із бюджету. А ті, хто працює, повинні відраховувати частину своєї зарплати у Пенсійний фонд для нагромадження коштів на виплату своєї майбутньої пенсії. Ці кошти фонд повинен вкладати в довгострокові вигідні проекти, тобто гроші відразу йтимуть у виробництво, нікуди не щезатимуть і приноситимуть прибуток. 30 гривень, відраховані в такий фонд сьогодні, через 30 років принесуть їх власнику мінімум 390 гривень пенсії.
    Крім того, як вважає О. Ржавський, за допомогою введення пільг по комунальних платежах, а також за допомогою бюджетних коштів можна компенсувати людям “украдені заощадження, які вони заробили за роки добросовісної праці”.
    Народний депутат упевнений у тім, що “Україна переживає не економічну кризу, а кризу моралі та духовності. Нашій країні бракує сьогодні не нафти і газу, а чесності й справедливості. На цьому все базується”. З огляду на це серед його планів – грандіозний педагогічний експеримент: він збирається утвердити чиновників у тій думці (зрештою, цілком вірній), що вони — лише наймані працівники своїх роботодавців-платників податків і примусити їх поводитися відповідно до цих реалій.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    РИСЬ СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    президент спільного підприємства “Шелтон”,
    голова ради акціонерного товариства “Укрінбанк”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання С. Рись був обраний від ПЗУ, в перевиборному списку якої він займав 8 позицію.
    Член ПЗУ. Входить до складу фракції ПЗУ.
    Член Комітету ВР з питань бюджету.
    
    Народився 13 липня 1958 року в місті Києві.
    Освіта вища. У 1981 році закінчив Київський державний політехнічний інститут за спеціальністю “електропривод і автоматизація промислових установок”. За фахом — інженер-електрик.
    У 1997 році закінчив Вищу банківську школу за спеціальністю “фінанси і кредит”. Отримав фах економіста-менеджера банківської справи.
    
    З 1981 до 1991 року працював інженером, старшим інженером, молодшим науковим співробітником Інституту електрозварювання імені О. Є. Патона. З 1991 до 1993 року — директор малого підприємства “Мегасервіс” (місто Київ). З 1993 до 1998 року — радник з економіки і технології, президент підприємства з іноземними інвестиціями “Шелтон” (місто Київ). Голова ради акціонерного товариства “Укрінбанк”.
    
    Своїм головним завданням у парламенті С. Рись вважає запровадження земельної реформи: “Земельна реформа — це добре для екології, але водночас це можливість кредитів для фермерів, які є головними клієнтами моєї компанії”.
    Коли Кабінет міністрів зібрався запровадити акцизи на такі товари, як алкоголь, тютюн, пальне, автомашини, багато українських бізнесменів із числа народних депутатів висловили свою категоричну незгоду з таким кроком уряду, пояснюючи економічну його невигідність. У їх числі був і С. Рись, котрий заявив: “Я проти того, щоб КМ регулював ставки акцизного збору, тому що це, по-перше, антизаконно, по-друге, чревате зловживаннями. <...> 70% нафтопродуктів завозяться в Україну контрабандним шляхом. При цьому крупні переробники і постачальники, які працюють в Україні, платять усі податки, а фірми-“метелики”, зрозуміло, ні. Легальні компанії, реалізуючи нафтопродукти, працюють з низькою рентабельністю через недобросовісну конкуренцію з боку фірм-одноденок. Перевізши контрабандним шляхом 5—10 тонн нафтопродуктів і реалізувавши їх, такі структури щезають, не сплативши податків. Як наслідок, при підвищенні ставок акцизного збору прибутки контрабандистів збільшаться, а крупних імпортерів, відповідно, впадуть, оскільки вони будуть змушені тримати конкурентну ціну на продукцію, щоб не втратити свого покупця. Більш за все постраждають українські нафтопереробні заводи, чия продукція стане явно неконкурентоспроможною в ціновому відношенні в порівнянні з продукцією контрабандною. Тому я прогнозую ріст нелегального сектора нафтового бізнесу і скорочення його легальної частини”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    РЯБЧЕНКО ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ

    
    
    До обрання народним депутатом України — голова правління акціонерного банку “Муніципальний банк”, депутат Верховної Ради України тринадцятого скликання
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання О. Рябченко був обраний по виборчому округу № 25 Дніпропетровської області. Переміг 21 суперника, набравши 23,14% голосів виборців. Воднораз він балотувався і від Всеукраїнського об’єднання “Громада”, у виборчому списку якого посідав 43 позицію.
    Позапартійний. Входить до складу фракції ПЗУ.
    Голова Спеціальної контрольної комісії ВР з питань приватизації.
    
    Народився 25 серпня 1953 року в місті Дніпропетровську.
    Освіта вища. У 1971—1976 роках навчався на механіко-математичному факультеті Дніпропетровського державного університету. За фахом — інженер-механік.
    З 1976 до 1979 року навчався в аспірантурі Дніпропетровського державного університету.
    
    З 1980 до 1988 року працював молодшим науковим співробітником, старшим науковим співробітником, завідувачем лабораторії Всесоюзного науково-дослідного та конструкторсько-технологічного інституту трубної промисловості в місті Дніпропетровську. З 1993 до 1994 року — голова правління акціонерного банку “Муніципальний банк” (місто Дніпропетровськ).
    
    З 1990 року — депутат Дніпропетровської міськради. З 1990 до 1993 року — голова постійної комісії з економіки, планування і бюджету Дніпропетровської міської Ради народних депутатів; очолював також контрольну комісію з приватизації.
    З квітня 1994 року — депутат Верховної Ради України тринадцятого скликання. Перемогу отримав в другому турі виборів по Вузівському виборчому округу № 75 Дніпропетровської області. Був висунутий виборцями. У першому турі на виборчі дільниці з’явилося 64,3% виборців, з яких кандидатуру О. Рябченка підтримали 31,19%. У другому турі з-поміж 56,1% виборців, що прийшли на виборчі дільниці, свої голоси на підтримку О. Рябченка віддали 64,07%.
    Входив до депутатської групи “Єдність”.
    З 1994 до 1998 року — член Комітету ВР з питань фінансів і банківської діяльності. Голова спеціальної контрольної комісії ВР України з питань приватизації.
    
    Прихильник соціально-орієнтованої економіки, що, на його думку, означає передовсім надання рівних прав усім формам власності та підтримку підприємництва; надання кожному можливості стати власником шляхом участі в приватизації, акціонуванні, отриманні прибутків від діяльності підприємств; надання пріоритету та належних пільг виробникам товарів і послуг; надання економічної свободи регіонам.
    О. Рябченко вважає, що економіку гублять тільки політичні амбіції, однак політичне протистояння в суспільстві дедалі більше загострюється. Він зазначає, що “за останні роки ми не тільки не стали жити краще — ми стали жити гірше. Кризові явища посилюються і набувають незворотного характеру”.
    Народний депутат переконаний у тому, що “економіка повинна розвиватися на користь усіх членів суспільства, а не окремих фінансових груп і кланів. Головне — зробити ставку на відродження нашої промисловості. Потрібно виробляти самим якісні товари, а не завозити низькоякісний непотріб у яскравих обгортках”. Відповідаючи на запитання про перепони на шляху зростання прибутковості українських підприємств, народний депутат зауважив, що основним бар’єром є “нерішучість у проведенні реформ. Як і раніше, у підприємств немає можливості нормально працювати в умовах ринкової економіки: з одного боку, це гостра нестача фінансових ресурсів, а з іншого — держава не створила такої обстановки, щоб підприємство могло реалізувати свої можливості”.
    На його переконання, для подолання таких явищ слід скасувати пільги, розширити податкову базу (хоча, як він зазначає, зробити це складно і результатів доведеться чекати довго), знизити ставки податків (зокрема ПДВ) зі збереженням обов’язковості їх сплати. Незмінна проста податкова система має існувати впродовж 3—5 років. Такі результати податкової реформи, на думку О. Рябченка, допоможуть стимулювати виробництво. Також цій меті має прислужитися вироблення спільної економічно обґрунтованої проринкової позиції Президента, Верховної Ради та уряду.
    Для встановлення оптимального співвідношення держави і приватного сектора народний депутат пропонує поступово і послідовно зменшувати частку держави в структурі економіки.
    О. Рябченко — активний прихильник ринкових перетворень і підвищення ефективності приватизаційних процесів (він якраз і є автором програми приватизації в Україні), а тому жалкує, що перебіг цих процесів в Україні характеризується слабкою динамікою, тож вплив процесу приватизації на ділову активність є вкрай недостатнім. Він критично ставиться до ходу приватизації: “Я сприймаю всі заяви про прискорення як розмови про наміри. Ніяких перепон, щоб продавати держвласність в обсягах, які заплановані і на 2000 рік, не було ні в 1998, ні в 1999 році. Проте в Україні воліли передавати пакети в управління чи просто призначати державних директорів. У мене немає відповіді на запитання, чому ми раніше не кинулися продавати”.
    Прозора приватизація, говорить він, — це такий процес, домінантною метою якого є пошук хорошого власника, за якого всі покупці рівні, а умови участі в приватизації підприємств зрозумілі і стабільні. “Під час комерційного конкурсу (прозорий продаж), — вказує він, — відстоювати “певні інтереси” практично неможливо. Якщо ж на інвестиційно привабливе підприємство оголошено некомерційний конкурс (перемога за оцінкою не кількісною, а якісною), значить, переможець уже відомий заздалегідь. Комісія, скажімо, вважає, що такий-то претендент запропонував кращий план розвитку підприємства. Довести, що тут порушено закон, неможливо. Вони так вважають. Це їх право. Тому сьогодні потрібно припинити проведення некомерційних конкурсів по привабливих підприємствах”.
    О. Рябченко підтримує продаж контрольних пакетів акцій стратегічних підприємств: “Раніше в наших органів приватизації під час крупних продаж тремтіли руки. Продавали в кращому разі блокувальний пакет (25 відсотків плюс одна акція). Але в такому разі ми отримуємо інвестора, в якого немає вирішального впливу на підприємство. Тоді об’єкту приватизації складно розраховувати на отримання швидких і серйозних інвестицій. Інша річ, коли продається 50-відсотковий пакет акцій. На підприємстві з’являється господар. Звичайно, контрольні пакети акцій продавати складно. Можуть початися політичні звинувачення в продажу держвласності. Але робити це необхідно. Отримавши реального господаря підприємства, можна висувати до нього конкретні вимоги. А що можна вимагати від утримувача 25-відсоткового пакета, неспроможного вплинути на фінгоспдіяльність підприємства?”
    Сам він разом із членом фракції ПЗУ Олегом Шевчуком (до обрання в парламент той працював на посаді заступника генерального директора Українського об’єднання електрозв’язку “Укртелеком”) виступив співавтором законопроекту про приватизацію “Укртелекому”.
    Також, на його тверде переконання, необхідно здійснити і приватизацію землі, бо подальше господарювання на ній буде неможливе. Тільки дозвіл купівлі-продажу землі може підвищити інвестиційну привабливість промислових та аграрних підприємств. За цього всього він не вважає приватизацію рушієм реформ, з його точки зору, все ж таки пріоритетною є адміністративна реформа.
    У червні 1997 року О. Рябченко, відповідаючи на запитання економічного часопису, зокрема зазначив: “...для нас важливі ті заходи, що стосуються приватизованих підприємств, які падають і не можуть піднятись. Нам потрібно... йти до припинення виробництва на них через процедуру банкрутства. Ми їх по-іншому не виведемо з кризи і не очистимо економічне українське поле від непотрібного навантаження. <...> Сьогодні можна... порівняти Польщу й Україну. Польща пройшла “шокову терапію” і яку вона сьогодні має економіку? І Україна, яка досі мордується щоквартально: то підвищення плати за комунальні послуги, то невиплати зарплат, приховане безробіття...” “Потрібно не боятися зробити різкий ривок, і потрібно було давно його зробити. І сьогодні виявляється, що рацію має Бальцерович, а не Масол”, — підкреслив він.
    У жовтні 1997 року очолювана О. Рябченком контрольна комісія Верховної Ради України з питань приватизації дала негативну оцінку діяльності Фонду державного майна. О. Рябченко зауважував, що в той час процес приватизації протікав найповільнішими темпами за останні три роки. Зумовлено це, на його думку, було тим, що стався значний розрив між великими повноваженнями, що їх отримав Фонд держмайна, і способами їх реалізації, до яких він вдавався. “Щоб приватизація була, її треба проводити, — указував народний депутат, — виставляти підприємства на продаж, організовувати конкурси. Процеси лише біржової торгівлі недостатні... Коли серед великих бізнесменів з’являться ображені — можна вважати, що процес приватизації в нас пішов. Друга причина, що зумовлює недостатній рівень приватизації в Україні, на думку членів контрольної комісії, — нечітка позиція Фонду держмайна в питаннях переходу від сертифікатної приватизації до грошової. Термін видачі майнових приватизаційних сертифікатів громадянам уже кілька разів подовжувався. Можливо, що не буде він завершений і 1 січня 1998 року”.
    О. Рябченко став одним з ініціаторів призупинення процесу приватизації в Україні до остаточного вирішення питання про призначення голови Фонду держмайна. У пресі він назвав цей крок крайнім заходом з низки “жорстких заходів” щодо ФДМ.
    Причини “пробуксовування” приватизації О. Рябченко вбачав й у неймовірному бюрократизмі, котрий, мов путами, в’яже ділову активність. “Винна Верховна Рада, — вважав він, — яка за два останні роки, маючи в своєму підпорядкуванні Фонд держмайна, не прийняла жодного достатньою мірою жорсткого рішення щодо приватизації”.
    “Приватизацію у нашій країні, — вказував голова парламентської контрольної комісії з питань приватизації, — перетворили на об’єкт політичних розбіжностей й увага до неї вийшла з чисто економічної сфери. Якби й Адміністрація Президента, і Кабмін, і ВР з самого початку не зайнялися політиканством у цій сфері, було б значно легше”.
    Народний депутат виступив також проти ідеї запровадження надзвичайного стану в енергетиці, що його пропонувала ввести віце-прем’єр уряду Ю. Тимошенко. Він прокоментував подібні наміри так: “Катастрофічна ситуація склалася не в обленерго, а в генеруючих компаніях. Запасів палива немає, грошей на їх купівлю теж. А заходи (у межах надзвичайного стану, що намічається), про які сьогодні так багато говориться, зокрема в ув’язці з приватизацією, — це продовження політики, здійснюваної попереднім урядом (В. Пустовойтенка. — Авт.). Наслідки цього нескладно передбачити: на якийсь час іноземний інвестор забуде дорогу до нашої країни... Використовується стандартний для нашої країни підхід: як тільки виникає якась проблема в енергетиці — відразу ж припиняється приватизація. Неначе всі труднощі через те, що щось приватизоване. Та ж приватизованого в енергетиці кіт наплакав: чверть транспортувальних компаній і жодної генеруючої. Однак у транспортувальних компаніях нема кризи, її зазнала лише генерація, яка належить виключно державі. <...> А найнебезпечніше те, що “надзвичайники” намагаються запровадити прейскуранти з диференційованими тарифами і цінами на енергоресурси. Цим може бути запроваджене інше вагове значення власності. <...> Доведеться водночас збільшувати і чисельність Генеральної прокуратури, оскільки “прейскуранти” — це запровадження глобальної корупції”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    САЛИГІН ВАСИЛЬ ВІКТОРОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    голова агропромислової фірми “Відродження”
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання В. Салигін був обраний по виборчому округу № 171 Харківської області. На виборах переміг 23 суперників, набравши 16,2% голосів виборців.
    Позапартійний. Був позафракційним, поті увійшов до фракції Селянської партії. Член фракції НДП.
    Заступник голови Комітету Верховної Ради з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.
    Народився 2 червня 1957 року в місті Харкові.
    Освіта вища. У 1974—1980 роках навчався в Харківському автодорожньому інституті. У 1995 році закінчив Харківський державний університет за спеціальністю “фінанси та кредит”. За фахом — економіст.
    З 1981 до 1985 року працював майстром, старшим майстром Харківського ремонтно-механічного заводу. З 1985 до 1989 року був водієм обласного ВО “Харківвторресурси”. У 1989—1993 роках — голова кооперативу “Плюс” (місто Харків), у 1993—1994 роках — віце-президент акціонерного товариства “Гея”. До 1997 року — представник фірми “Тривертон інтернешнл лімітед” (Київ — Дублін). З 1997 року — голова агропромислової фірми “Відродження” Дергачівського району Харківської області.
    Закликає негайно розробити загальнонаціональну програму виведення країни з кризи з визначенням конкретних строків виконання кожного заходу та відповідальних осіб. На її основі пропонує створити регіональні та місцеві антикризові програми з урахуванням регіональної специфіки.
    Заради досягнення ефективного витрачання коштів з місцевих бюджетів В. Салигін пропонує “проводити регулярні звіти перед населенням про їх використання”.
    Дуже важливим, з точки зору народного депутата, є приведення законодавчої бази у відповідність з конституційними нормами, що гарантують соціальні, економічні та політичні права громадян.
    Гадає, що слід “посилити роль профспілок у захисті трудових інтересів працівників підприємств усіх форм власності”.
    В. Салигін не проти появи недержавних пенсійних фондів, але, як говорить він, розвиватися вони повинні під контролем держави. А самі “гідні пенсії” мають бути встановлені “загальнодержавною системою”.
    Як і всі депутати, закликає “ввести систему оподаткування, яка буде стимулювати, а не пригнічувати виробництво”. Називаючи життя в нашій державі “цирком”, а населення — “факірами”, В. Салигін указує: “Підприємця обкладають, як вовка, “червоними прапорцями” у вигляді податків, пересічного громадянина, який прагне заробити, все тими ж податками змушують жити гірше, ніж він міг би. І це під нескінченні розмови про тіньову і нетіньову економіку. Навряд чи сьогодні знайдеться людина, яка так чи інакше купуючи щось на базарі чи отримуючи готівку за свою працю поза “офіційною” роботою, не виявлялась би в “тіні”. А ухилення від сплати податків карається законом. Необтяжливий податок — головна умова використання так званих тіньових грошей на загальну користь. Це вже повинно бути зрозуміло всім”.
    В. Салигін з оптимізмом привітав вихід у світ указів Президента, виданих ним у період “спікеріади” (виборів голови Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання, що затяглися на три місяці) і спрямованих на зростання економіки і розвиток соціальної сфери: “До обрання мене народним депутатом я займався тим, що створював робочі місця і мені видно, яка сьогодні своєчасність появи указів. Це передовсім указ Президента, спрямований на пониження податкового тиску. Все це дасть можливість поповнювати бюджет, а це і виплата пенсій, виплата заробітної плати, це спрямування коштів на соціальні потреби населення. Я думаю, великих проблем з указами не буде, тому що вони своєчасно з’явилися. Ми, на жаль, у Верховній Раді тепер дуже повільно приймаємо економічні закони, тому що політичні амбіції домінують над економічною доцільністю”.
    Він гадає, що одним із завдань державних структур повинна стати підтримка вітчизняного виробника та просування на зовнішніх ринках товарів і послуг вітчизняних підприємств та фірм.
    Народний депутат висловив своє обурення з приводу відмови України від контракту на поставку турбін у Бушер у 1998 році, заявивши: “Повинні ж у нас бути якісь власні державні інтереси!.. Безперечно, США — могутня держава, але хіба з цього випливає, що на догоду її інтересам ми повинні жертвувати інтересами наших робітників та їхніх родин? Політика повинна бути радше грою в шахи, а в нас — просто гра у “піддавки”.
    В. Салигін наполягає на залученні в усі сфери економіки приватних інвестицій, які повинні надаватися на відкритій конкурсній основі, а критерієм ефективності їх має бути зростання виробництва та кількості робочих місць. Він висловив своє обурення з приводу порушення державою своїх обіцянок і гарантій інвесторам, які вклали кошти в спільні підприємства “Кока-Кола”, “Мазда”, “Тетра-Пак” та ін. “Для піднесення економіки, — говорить народний депутат, — важливою є стабільність. Держава в законі “Про іноземні інвестиції” від 1992 року дала іноземним інвесторам гарантії, що сприятливий інвестиційний клімат, стабільне правове поле, податковий режим, який дає змогу отримувати значний зиск від вкладених інвестицій, зберігатимуться для іноземних інвесторів на термін не менш як 10 років. То були реальні гарантії, які за умови їх виконання створили б Україні імідж надійного ділового партнера, залучили б серйозних інвесторів. <...> На жаль, держава обрала шлях, який порушував її власні обіцянки, і практично не виконала цих гарантій. <...> Спроби дискредитації підприємств з іноземними інвестиціями тривають і досі”.
    “Криза, що нині нас спіткала, — запевняє В. Салигін, — це є результат величезного внутрішнього і зовнішнього боргу наших країн. Коли було вичерпано всі можливості для оплати відсотків за боргами, стався обвал карбованця, а потім і гривні. Але страшніше інше. У пошуках джерел фінансування бюджету податкову систему було перетворено на безсистемну купу різнорідних законів, правил, указів, які знищують рештки економіки, роблять непередбачуваною долю будь-яких виробничих проектів, бо геть неможливо щось планувати, коли правила гри змінюють щодня. Проте з цієї кризи є вихід. Україна ще може піти шляхом відродження, створивши більш сприятливий і стабільний інвестиційний клімат”.
    Для подальшого розвитку приватних малих підприємств та фізичних осіб, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю, на думку В. Салигіна, слід відвести значну роль спрощенню процедури їх реєстрації та звітності.
    Народний депутат певен, що розвиток мережі невеликих кредитних установ, товариств взаємного кредитування виявиться корисним для фінансування малого і середнього підприємництва і пропонує надавати державні гарантії банкам, які надають кредити для створення та розширення виробничих потужностей.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    СВИРИДА ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — голова правління акціонерного товариства відкритого типу “Волиньхолдинг”
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання О. Свирида був обраний по виборчому округу № 22 Волинської області. Переміг 18 претендентів, набравши 15,52% голосів виборців.
    Член ДемПУ. Входив до фракції НДП. Член парламентської групи “Трудова Україна”.
    Працює у складі Комітету ВР з питань бюджету.
    Народився 8 липня 1967 року в місті Луцьку.
    Освіта вища: з 1984 до 1990 року навчався в Луцькій філії Львівського державного політехнічного інституту за спеціальністю “технологія машинобудування, металорізальні верстати та інструменти”.
    З 1990 до 1991 року працював інженером-технологом Луцького державного підшипникового заводу № 28, з 1991 до 1992 року — завідував відділом, був заступником директора з економіки малого підприємства “Кайбер”, з 1992 до 1994 року — начальник відділу з питань роздержавлення, приватизації і регулювання відносин комунальної власності комітету економіки і ринку Волинського облвиконкому, начальник регіонального відділення ФДМУ по Волинській області. З 1994 до 1998 року — голова правління акціонерного товариства відкритого типу “Волиньхолдинг”.
    Член ДемПУ (з 1991 року). З 1989 до 1991 року (в період становлення Народного руху України) був одним з ініціаторів організації осередку НРУ на Волині.
    З 1990 до 1994 року — депутат Волинської обласної Ради народних депутатів.
    
    Упевнений у тім, що хоча для всіх чиновники асоціюються з очевидним злом — корупцією, проте велика кількість чиновництва свідчить на користь існування міцної держави. Вважає, що оскільки в нас з’явилася національна бюрократія, то державі — бути, адже вона (бюрократія) є однією з невід’ємних рис незалежної держави (як це не парадоксально), тож чим сильніша бюрократія — тим непохитніша держава. Але в той же час, як наголошує народний депутат, слід підвищити відповідальність посадових осіб усіх державних гілок влади. З іншого боку, державі слід підтримувати вітчизняного виробника і підвищувати рівень економічного розвитку, бо “в нашій економічній політиці, з одного боку, декларують захист вітчизняного товаровиробника, а з іншого — діють прямо протилежно. Кожне підприємство обплутане безліччю контролюючих органів, як муха павутинням. Усяк намагається випити з нього свою краплину крові. Отож підприємства лише видаються великими, а всередині вони — порожні”.
    О. Свирида зазначає, що найближчими роками Україна не вийде з економічної кризи (в’яла стагнація триватиме і надалі, як прогнозує він), тому що президентська влада, як це не прикро, є досить слабкою, вона не бере на себе відповідальності за реалізацію своїх завдань, а рішення різних гілок влади надто розрізнені і непослідовні.
    Народний депутат вважає, що земля в Україні мусить стати товаром, але таке рішення має чітко регулюватися законодавством.
    Він твердо переконаний у тім, що слід пришвидшувати приватизацію в Україні, адже цей процес мусив закінчитися за два роки, а чим швидше відбувається приватизація, тим краще для держави. Однак зауважував і негативні явища в процесі приватизації: приміром, вважав помилкою подовження Верховною Радою України строку дії приватизаційних сертифікатів, зазначав, що така огульна приватизація, як в Україні, нічого крім збитків не дає. Особливо негативним є його ставлення до приватизації в аграрному секторі: тепер, як він заважує, земля просто роздається, тоді як можна було б зробити засобом платежу за неї знецінені заощадження населення. У такому разі і земля була б приватизована, і заплачено було б за неї, і держава не мала б боргів по заощадженнях. На його думку, безкоштовна роздача землі — це “ідіотські кроки”, тому що все роздається, а борги накопичуються і збільшуються. Приватизація мусить здійснюватись логічним шляхом. Однак щодо можливості реалізації запропонованих ним способів приватизації висловлює песимізм, оскільки з нинішнім депутатським корпусом, на його погляд, уже нічого не можна змінити, тут панує абсолютний популізм. Однак здійснення приватизації шляхом безоплатного роздавання землі у власність дасть у майбутньому дуже гіркі плоди, оскільки вона просто не цінуватиметься, ставлення до неї ніколи не буде таким, яким повинно бути ставлення до справжньої власності.
    У цьому зв’язку зазначає, що масовій приватизації слід покласти край і далі потрібно продавати майно із забезпеченням відкритості процедур приватизації і за максимальну кількість коштів.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    СЛОБОДЯН ОЛЕКСАНДР ВЯЧЕСЛАВОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — генеральний директор акціонерного товариства “Оболонь”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання О. Слободян був обраний по виборчому округу № 220 міста Києва. Переміг 26 претендентів, набравши 36,69% голосів виборців. Входив також до передвиборного списку НРУ, в якому займав 23 позицію.
    Член Українського народного Руху (Костенко). Входить до фракції Українського народного Руху.
    Член Комітету Верховної Ради з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій.
    
    Народився 21 лютого 1956 року в родині службовців.
    Освіта вища. З 1973 до 1978 року навчався в Київському державному технологічному інституті харчової промисловості за спеціальністю “економіка та організація промисловості продовольчих товарів”.
    Нагороджений відзнакою Президента України — орденом “За заслуги” III ступеня.
    
    З 1978 року працював інженером-економістом Городоцького цукрового заводу Хмельницької області. З 1980 до 1998 року — інженер, старший інженер відділу праці та зарплати, начальник цеху, виконувач обов’язків начальника відділу праці та зарплати, начальник лабораторії наукової організації праці, генеральний директор Київського виробничого об’єднання по випуску пива, безалкогольних напоїв та мінеральних вод “Оболонь”.
    Був членом КПРС. З жовтня 1997 року — член НРУ. Обирався до складу Центрального проводу НРУ.
    Член національної ради КУІн.
    Член ради Міжнародної спілки українських підприємців (МСУП), яку очолює Л. Кравчук.
    
    Визначальним чинником для розвитку економіки О. Слободян називає конструктивну роботу Верховної Ради, яка повинна створювати хороші закони і працювати над удосконаленням законодавчого поля. Вважає за нагальну потребу законодавче забезпечення розвитку вітчизняного виробництва як передумову підвищення рівня життя народу.
    На його думку, Україні потрібна швидка приватизація, але з її проведенням дуже затягнули. Найбільш справедливим шляхом здійснення приватизації називає оренду з правом викупу. Виступає за запровадження ефективного і соціально справедливого механізму приватизації.
    Пропонує інвестувати в об’єкти незавершеного будівництва. Нам, як указує він, потрібно їх швидше позбуватися, тож слід їх чимшвидше продавати: “Але потрібно, щоб це розуміла влада, 63 тисячі об’єктів — це дуже багато. І ці об’єкти руйнуються, їм потрібно давати життя. І від того повинен вигравати бюджет”.
    Роботу для кожного, переконаний О. Слободян, може забезпечити тільки підйом власного виробництва.
    Він виступає за зниження податків з юридичних осіб та громадян. Через занадто високий податковий прес, як він твердить, наша економіка на 50 і більше відсотків знаходиться в тіні. Податки мусять бути розумними, є певна межа і є світовий досвід, до якого ми повинні пильно придивитися і зрештою встановити такий рівень оподаткування, щоб громадяни та підприємці нашої держави були зацікавлені платити податки. З-під нинішнього податкового пресу національній промисловості і національній економіці піднятися дуже важко, однак попри це все, що робиться тепер, націлене на підвищення тягаря оподаткування: “Постанова Кабміну від 7 серпня 1998 року про запровадження акцизів практично зробила величезний крок на знищення спиртової та лікеро-горілчаної, пивної та тютюнової промисловості, й ініціатори прийняття цієї постанови особливо не замислювалися над тим, що буде завтра. У нас, як водиться, владні структури і виконавча влада в першу чергу думають про сьогоднішній день, а про день завтрашній вони не дбають. Оскільки в нас часто змінюються уряди, люди, відповідно, відчувають себе тимчасовими і діють з позицій тимчасовості”.
    Про захист національного товаровиробника, як зазначає народний депутат, говорять дуже багато, але так мало робиться для цього: “Щодня чуєш чи бачиш виступи тієї чи іншої високопосадової особи, котра твердить про захист товаровиробника, збільшуючи податки. Все це слова”.
    Сьогодні, як зауважує він, в Україні обкладаються податками навіть інвестиції, що є нонсенсом з огляду на світову економіку. У цьому зв’язку народний депутат уживає таке слово, як “мораль”, яка, на його думку, в нашій державі є винятково “несприятливою” для ведення будь-яких бізнесових справ.
    Корупцію О. Слободян називає великим злом для держави, з яким необхідно боротися якнайактивніше. Таке явище, як корупція, на його думку, пов’язане з величезною армією чиновників та не меншою кількістю ліцензій. “У нас дуже велика армія чиновників, у нас дуже багато міністерств, відомств і щоб отримати якийсь дозвіл, потрібно пройти близько 20 інстанцій і кожен вимагає фінансових витрат чи якихось благодійних внесків. Найпростіший спосіб змінити цю систему — це зменшення кількості чиновників, а разом із тим державних витрат з бюджету”.
    Щодо питання про статус землі народний депутат чітко не висловлюється, проте виступає за проведення аграрної реформи, яка, очевидно, повинна включати в себе і трансформацію власності.
    Висловлюється на користь існування бізнес-асоціацій, хоча не вважає їх діяльність ефективною вже нині. Вказує, що в цивілізованому світі існує багато асоціацій, які дійсно лобіюють інтереси своїх підприємців, корпоративні інтереси, і це вважається нормальним. Усе, на його переконання, залежить від законодавства тої чи іншої країни: “Ми знаємо, що в такій державі, як США, навіть Президент, парламент, банки та інші організації лобіюють інтереси своїх транснаціональних компаній. Якщо США надають комусь кредити на закупівлю продукції, як правило, це обумовлюється тим, що ця продукція має бути американського походження. Німецькі чи швейцарські кредитні лінії обумовлюють, що не менше 50% продукції повинно закуповуватися саме в цій державі, яка надала кредит. Звичайно, інтереси національних виробників повинні лобіюватись, оскільки їх інтереси збігаються з інтересами народу. Інша справа, що на відміну від спілок, асоціацій у нас є групи людей, яких можна назвати кланами, що дуже успішно лобіюють свої інтереси та інтереси компаній, якими вони володіють”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    СУПРУН ЛЮДМИЛА ПАВЛІВНА

    
    До обрання народним депутатом України — президент асоціації ділового співробітництва “Інтерагро”
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання Л. Супрун була обрана по виборчому округу № 100 Кіровоградської області. Перемогла 11 претендентів, набравши 55,74% голосів виборців.
    Позапартійна. Член фракції НДП.
    Член Комітету ВР з питань бюджету.
    Народилася 7 січня 1965 року в місті Запоріжжі. Освіта вища. У 1988 році закінчила Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка за спеціальністю “правознавство”. За фахом — юрист.
    З 1988 до 1989 року працювала старшим юрисконсультом радгоспу “Хотівський” Києво-Святошинського району Київської області. У 1989—1992 роках — молодший науковий співробітник Українського філіалу ВНДІ сільськогосподарської радіології, у 1992—1993 роках — провідний інженер відділу міжнародного права Інституту держави і права імені В. Корецького НАНУ. З 1993 до 1998 року — президент асоціації ділового співробітництва “Інтерагро”.
    Основну причину кризового стану, в якому перебуває економіка держави, Л. Супрун убачає в тому, що не працюють закони. З огляду на це вона наполягає на тому, що “стабільність розвитку в Україні соціально-орієнтованої економіки” можлива тільки в разі “створення законів”. Так само в залежність від їх наявності народний депутат ставить і існування “рівних правових умов розвитку всіх форм власності”.
    Вона закликає “невідкладно прийняти закони, які б оздоровили бюджетно-фінансову систему, відродили і захистили вітчизняне виробництво — гарантоване джерело коштів державного бюджету, забезпечили державну підтримку села”. Цьому повинне прислужитися і “посилення контролю за виконанням законів. Без цього годі сподіватися на поліпшення ситуації в державі, забезпечення соціального захисту населення”. Стабільне правове поле, з точки зору фахового юриста Л. Супрун, — це те необхідне, що може і повинна зробити держава.
    Досить туманна позиція в Л. Супрун щодо такої товарної категорії, як “земля”. Вона зводиться до ідеї, що “земля повинна належати тим, хто на ній працює”, однак народний депутат старанно уникає питання про форму власності, яка є найбільш ефективним засобом господарювання. До подібних популістських закликів можна віднести і твердження Л. Супрун про те, що саме держава повинна зробити все для “відродження сільськогосподарського виробництва, створенням умов для ефектної роботи селян на своїй землі”.
    Народний депутат підтримує ідею щодо необхідності захисту вітчизняного товаровиробника, але це має робитися не за рахунок споживача. Захистити товаровиробника, вказує вона, можна лише одним шляхом: продукція власного виробництва повинна мати нижчу собівартість, ніж імпортна, при збереженні вищої якості. Тоді імпортовані товари не складатимуть для українських конкуренції. Іншим кроком до відродження виробництва має стати захист і підтримка вітчизняного товаровиробника на зовнішньому ринку, оскільки саме за рахунок піднесення виробництва, розширення ринків збуту держава може заробити собі гроші на розвиток соціальної сфери, розвиток інфраструктури тощо.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    СУРКІС ГРИГОРІЙ МИХАЙЛОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — президент акціонерного товариства “Футбольний клуб “Динамо-Київ”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання Г. Суркіс був обраний по виборчому округу № 71 Закарпатської області. Переміг 10 суперників, набравши 63,42% голосів виборців. Входив водночас і до передвиборного списку СДПУ(о) за номером п’ятим.
    Член СДПУ(о). Входить до складу фракції СДПУ(о).
    Перший заступник голови Комітету ВР з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму.
    
    Народився 4 вересня 1949 року в місті Одесі.
    Освіта вища. У 1972 році закінчив Київський державний технологічний інститут харчової промисловості за спеціальністю “машини та апарати харчового виробництва”.
    Нагороджений відзнакою Президента України — орденами “За заслуги” III та II ступенів.
    
    У 1971—1974 роках працював старшим інженером контори матеріально-технічного постачання Головплодвинпрому УРСР. З 1974 до 1988 року — майстер Харківського СРБУ № 1, виконроб, начальник постачання РБУ № 3, заступник начальника тресту “Київжитлорембудмонтаж”. У 1988—1991 роках — головний інженер, начальник управління, заступник начальника виробничого житлово-ремонтного об’єднання Київського міськвиконкому. У 1991—1993 роках — генеральний директор спільного підприємства “Динамо-Атлантик”, президент концерну “Славутич”, до 1998 року — президент акціонерного товариства “Футбольний клуб “Динамо-Київ”. З 1996 до 1998 року — президент професійної футбольної ліги України, віце-президент Федерації футболу України.
    З 1997 року — член Ради підприємців при Кабінеті міністрів України. З 1998 року — член Координаційної ради з питань внутрішньої політики при Президентові України.
    
    У 1999 році в числі 27 претендентів балотувався на посаду голови Київської міської Ради народних депутатів. Вибори, у яких взяли участь 1 млн. 949 тисяч 666 виборців, програв, набравши 150 тисяч голосів виборців і зайнявши почесне друге місце.
    
    Цілковито поділяє соціал-демократичну платформу. Заявляє, що прагне сприяти побудові “ринкової економіки в інтересах широких верств суспільства із соціально гарантованим захистом та опорою на власний економічний потенціал. Для цього необхідно: зупинити спад виробництва і погіршення умов життя людей; впровадити нову комплексну систему оподаткування, яка б насамперед створила умови для розвитку виробництва, стимулювала і захищала вітчизняного виробника; економічно гарантувати виконання своєчасної і повної виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та інших державних матеріальних допомог”.
    Народний депутат вважає, що мусить бути здійснена земельна реформа, і зробити це потрібно “в інтересах усіх сільських трудівників, беручи до уваги працівників сфери охорони здоров’я, освіти, пенсіонерів та інших мешканців села”.
    Поділяючи необхідність проведення реформ, ми, стверджує Г. Суркіс, маючи на увазі себе і своїх соратників по партії, “жорстко виступаємо за те, що будь-які економічні реформи, якщо вони дійсно здійснюються, як сказав прем’єр (В. Ющенко. — Авт.), в інтересах “пересічного українця”, а не є механічним виконанням умов, сформульованих поза межами України, жодним чином не повинні погіршувати економічну ситуацію в країні. Саме тому СДПУ(о) підтримуватиме тільки ті дії уряду, які не проводитимуться за рахунок простих громадян, дії, які не на словах, а на ділі будуть направлені на збільшення кількості робочих місць у країні, реальної вартості робочої сили, ефективності системи соціального захисту, на відновлення виробництва”.
    Народний депутат закликає “застосувати радикальні заходи в боротьбі зі злочинністю та корупцією”.
    Він вітає таке явище, як лобізм, запевняючи, що сам він буде “здійснювати лобіювання інтересів Закарпатської області в питаннях дотування з Держбюджету виплат пенсій, матеріальної допомоги, заробітної плати в бюджетній сфері”.
    Також Г. Суркіс має намір “сприяти залученню іноземних передових технологій і техніки в господарство, включаючи прямі іноземні інвестиції, залученню іноземних кредитів, у тому числі кредитів Європейського банку реконструкції та розвитку через Український кредитний банк в рамках кредитної лінії “Підтримка малого і середнього бізнесу”. Інвестиції, переконаний народний депутат, — це “додаткові робочі місця і можливість поповнення бюджету та розвитку інфраструктури”. Але водночас він застерігає, що інвестори до нас не прийдуть, “не стануть вкладати кошти в нашу економіку до тих пір, поки на державному рівні у них не буде гарантій по двох складових — нерухомості і землі. Резерви для залучення інвесторів полягають у механізмі приватизації підприємств і продажу землі. Правові аспекти вирішення цього питання вже є — це державна програма приватизації та указ Президента від 19 січня 1999 року про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення”.
    Г. Суркіс запропонував власну схему наповнення бюджету Києва, яка може бути застосована і в інших містах, котрі не мають статусу столиці. Значну роль у цьому він відводить створенню механізму громадського контролю за розподілом бюджетних коштів: “У першу чергу повинні бути використані всі можливості колегіального органу — депутатського корпусу Київради, який забезпечить гласність. Сьогодні не потрібні багатомільйонні перевиконання бюджету. Найповніший бюджет — це гарантія для багатьох бюджетників отримати належні гроші в належний час. Адресність соціального захисту, а не дотування галузі, яке відбиває бажання працювати і вміння працювати. Кожен, хто може працювати, повинен вміти заробляти, і слід пам’ятати про кожного, хто цього потребує”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ТИМОШЕНКО ЮЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА

    
    До обрання народним депутатом України —
    президент газотрейдерної компанії “Єдині енергетичні системи України”, депутат Верховної Ради України тринадцятого скликання*
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання Ю. Тимошенко було обрано по виборчому округу № 99 Кіровоградської області. Перемогла 11 претендентів, набравши 38,51% голосів виборців. Балотувалася водночас від Всеукраїнського об’єднання “Громада”, у передвиборному списку якого посідала шосте місце.
    До 1999 року була членом Всеукраїнського об’єднання “Громада”. Входила до фракції “Громада”. Потім була обрана головою фракції “Батьківщина”.
    Голова Комітету ВР з питань бюджету.
    
    Народилася 27 листопада 1960 року в місті Дніпропетровську.
    Освіта вища. У 1984 році закінчила Дніпропетровський державний університет за спеціальністю “економіка праці”.
    Автор книги “Основні напрями вдосконалення системи оподаткування в Україні” (у співавторстві з О. Турчиновим).
    Нагороджена вищою відзнакою Української православної церкви Московського патріархату — орденом Святої Варвари-великомучениці.
    
    У 1984—1988 роках працювала інженером-економістом Дніпропетровського машинобудівного заводу ім. В. І. Леніна. У 1989—1991 роках — комерційний директор молодіжного театру “Термінал” (місто Дніпропетровськ). У 1991—1995 роках — генеральний директор корпорації “Український бензин” (місто Дніпропетровськ), з 1995 року — президент газотрейдерної компанії “Єдині енергетичні системи України”.
    
    З грудня 1996 року — депутат Верховної Ради України тринадцятого скликання від Бобринецького виборчого округу № 229 Кіровоградської області. З 87,3% виборців, які взяли участь у голосуванні, кандидатуру Ю. Тимошенко підтримали 91,1%.
    З 1997 до 1999 року перебувала в лавах Всеукраїнського об’єднання “Громада”. З липня до вересня 1997 року була головою партії.
    
    Ю. Тимошенко вбачає роль підприємців у парламенті у творенні законів, спрямованих на розвиток економічної сфери, але при цьому наголошує: “Ми мусимо негайно відмовитися від концепції абсолютного ринкового саморегулювання та запровадити оптимально жорстке державне управління всіма економічними процесами в країні”.
    До ВР Ю. Тимошенко, як зазначалось у її передвиборній програмі, йшла, поставивши на меті “перенести свій досвід роботи на ринку в законодавчу сферу”, “відчути всі механізми, які необхідно буде використати в майбутньому для проведення необхідних законопроектів”, і, більше того, — “присвятити цьому своє життя”.
    Загалом підтримуючи приватизацію, колишній президент ЄЕСУ категорично не погоджується з методами її проведення. Вона виступає за “впорядкування відносин власності стосовно колишніх та наявних державних об’єктів. Технологія під назвою “Приватизація”, яку ми тупо запозичили і ще бездарніше застосували, призвела до гірких наслідків. Усю державну власність у вартісному прояві розподілили між громадянами України за допомогою приватизаційних сертифікатів. При цьому всі громадяни отримали набагато менше, ніж їм мало належати. Ми так і не дочекалися ефективного власника, котрий міг би похвалитися зоряним дощем інвестицій, тобто так і не досягли головної мети приватизації. Безславно і безповоротно впали жертвою такої політики тисячі виробничих об’єктів, які випускали ліквідну продукцію. Це викликало тотальне безробіття. Незважаючи на вкрай негативні результати цього експерименту влада продовжує його проводити. Експеримент набуває дедалі потворніших форм”.
    Ю. Тимошенко висунула безумовно цікаву ідею, яка “повинна стати одним із найважливіших пріоритетів внутрішньополітичної стратегії”, — “на базі ринкових відносин максимально справедливо перерозподілити національне багатство між державою, підприємцями і народом”.
    Крім того, народний депутат дуже занепокоєна засиллям іноземного приватного капіталу в процесі роздержавлення власності України, вона відстоює позицію негайного припинення великої приватизації, яка проводиться виключно в інтересах закордонного спекулятивного капіталу, тому одним із своїх (і партії) завдань Ю. Тимошенко проголосила “створення національного, котрий працюватиме на країну й народ, капіталу й такого ж національного інтелекту”, а також запобігання “приватизації за великі неукраїнські гроші”. Нагадаємо принагідно, що ЄЕСУ — це акціонерне товариство з іноземними інвестиціями, 85% статутного фонду якого належить британській корпорації “Unіted еnergy” (б propos, у квітні 1997 року Ю. Тимошенко назвала ідею тодішнього прем’єра П. Лазаренка щодо скасування податкових пільг для спільних підприємств “спонтанною” й висловила своє різко негативне до неї ставлення).
    Нинішня приватизація, за свідченням Ю. Тимошенко взірця 1997 року, “відбувається в інтересах окремих груп, наближених до нинішньої президентської адміністрації. <...> Заздалегідь знаю, що приватизація в Україна буде проведена не за українські гроші”, а до того ж “в Адміністрації Президента України захищається адміністративна система управління економікою”. В зв’язку з цим вона висловлювала думку про необхідність перенесення президентських виборів на більш ранній термін, оскільки “система правлячого режиму сьогодні умовно розділилася на два сектори. Перший сектор — це злочинна діяльність, другий сектор — злочинна бездіяльність. Обидва вони однаково “хороші”, а “приватизація злочинна. Майже жодне приватизоване підприємство не отримало ефективного власника. Приватизація пройшла в інтересах керівної верхівки. Народ було двічі пограбовано”.
    Уперше в політичній практиці незалежної України “Громада” сформувала тіньовий уряд на чолі з прем’єр-міністром Ю. Тимошенко, котра запевняла, що внаслідок процесу консолідації думок у партії “альтернативний кабінет перетвориться на діючий”. “Нехай “Громада” не набрала ще таких сил, які вона повинна набрати, але “Громада” може стати економічним блоком будь-якої сильної партії, яка побажає щось змінити”, — заявила вона. На думку народного депутата, “процес зміни урядів не повинен бути драматичним й несподіваним; суспільство повинно бути до цього готове”. (Коментуючи формування тіньового уряду “Громади” на чолі з Ю. Тимошенко, Президент Л. Кучма заявив, що у зв’язку з такою небанальною подією він може лише нагадати народне прислів’я: “Чим би дитя не бавилось, аби не плакало”.)
    Згодом діяльність Ю. Тимошенко в політичній сфері від гострої опозиції до Президента України (стратегія партії базувалася на “Інтегральній програмі відродження та розвитку України” і заяві “Проти антиконституційної політики придушення демократичної опозиції”) та намагань організувати референдум з метою оголошення імпічменту Президента та засудження “близько 46 указів, що втручаються у конституційне і законодавче поле”, зокрема його указу про секвестрування бюджету (“Цей указ не сумісний з політичним життям Президента, — констатувала Ю. Тимошенко. — Як детектор брехні, він видав усі очевидні й приховані пріоритети, думки й прагнення президентського оточення”) змістилася до співпраці з ним (у результаті проведення вдалої “чайної церемонії” з Ю. Тимошенко в 1998 році Л. Кучмі вдалося переконати її в “недоцільності” збирання підписів під документом для оголошення Президенту імпічменту; тоді ж пролунало нове твердження Ю. Тимошенко: “Ідея імпічменту вже регресувала і тепер належить до побутової політичної кон’юнктури. У даному разі треба вирішувати питання суттєвіші”, а невдовзі вона підтвердила свою нову позицію: “Якщо торпедувати ще й президентську вертикаль, то країна фактично залишиться без влади, а отже, без надії на подолання кризи. Нині не до особистих амбіцій. Подобається комусь Леонід Кучма чи не подобається, але він вища посадова особа держави”), а зрештою й до входження в структуру уряду (причому нікому навіть не спадало на думку сумніватися в обгрунтованості її запевнень стосовно того, що вона і сама цілком могла б стати на чолі Кабінету міністрів!). Не викликає жодних сумнівів, що прихід в уряд дозволить Ю. Тимошенко реалізувати її наміри щодо “впорядкування відносин власності”, зокрема на енергетичному ринку України.
    Народний депутат визнає необхідність легалізації тіньового капіталу в Україні і пропонує виводити його з тіні згідно з чіткими законами, фінансовими технологіями. І один із них — це запровадження нової податкової системи в Україні. Над цим завданням Ю. Тимошенко здавна активно і наполегливо працювала разом із своїми соратниками по партії, тож власний проект Податкового кодексу вони представили ще до парламентських виборів — у 1997 році.
    Згідно з цим проектом, податковий тиск на підприємства мало бути зменшено вдвічі, а на доходи громадян — втричі. Завдяки цьому бюджет мав додатково отримати 10 млрд. грн. Саме ці доходи, як указувала вона, і будуть спрямовані на збільшення пенсій та інших соціальних виплат.
    Загалом в основі податкової системи, на думку народного депутата, мають лежати наступні принципи: податки повинні забезпечувати нагромадження національного багатства, а тому бути непрогресивними і мінімально можливими; по-друге, слід вивести з тіні необкладений податком оборот і забезпечити рівне податкове навантаження для всіх суб’єктів господарювання. Для цього податок повинен бути неуникним і рівномірним для всіх платників; по-третє, треба ліквідувати економічні передумови для криміналізації податкової сфери і з боку податкових служб, і з боку платників податків. А тому податки мають вираховуватися гранично легко і просто. Головна новинка проекту Податкового кодексу від Ю. Тимошенко — скасування податку на додану вартість (те ж само пропонує й І. Богословська).
    Наполягала Ю. Тимошенко і на необхідності виконання розробленої “Громадою” “Програми відновлення національної промисловості”, а особливо його положення щодо введення “державного контролю за забезпеченням зростання заробітної плати”.
    Народний депутат загалом глибоко переймається проблемами виборців, а тому вона, як свідчить її програма, зобов’язалась узяти “особисто на себе” вирішення “найбільш гострих проблем життя: виплату заборгованості по заробітній платі і пенсіях; газифікацію сіл, безперебійне газо-, електро- та водопостачання; забезпечення медикаментами і продуктами харчування; забезпечення нормальної роботи транспорту і зв’язку”.
    Не обійшла своєю увагою народний депутат і сільський електорат. Вона вважала “принципово важливою першочергову реалізацію програм створення однакових умов для всіх форм власності на селі, включаючи всебічну підтримку особистого підсобного господарства і звільнення селянських господарств від більшості податків, залишивши проте податок на землю” (пізніше Ю. Тимошенко скоригувала цю позицію, висунувши ідею впровадження єдиного диференційованого податку на землю через п’ять років, тобто тепер слід звільнити селян і від нього).
    Голова бюджетного комітету не проти запровадження власності на землю, але, на її тверде переконання, таким правом повинні користуватися тільки громадяни України, які безпосередньо на цій землі живуть і її обробляють. Вибір форм господарювання на землі є довільним. Держава ж повинна однаково ставитися до сільськогосподарських підприємств усіх форм власності, включаючи фермерські. Також держава мусить сезонно кредитувати сільськогосподарські підприємства за пільговими ставками. Народний депутат закликає демонополізувати сфери переробки сільськогосподарської продукції, зберігання і заготівлі зерна та інші інфраструктури, а також не допускати невиправданих поставок на наш ринок закордонної сільськогосподарської продукції.
    Голова бюджетного комітету Верховної Ради виступила співтворцем бюджетної резолюції, у якій викладено розрахунки основних параметрів бюджету на 2000 рік, хоча комплексну реформу податкової системи в 1999 році так і не було проведено. У цьому контексті Ю. Тимошенко зазначила, що “навіть без проведення реформи можна значно послабити податковий тиск — зменшити пеню та штрафи, податок на інвестиційні програми, припинити практику введення додаткових навантажень для створення позабюджетних фондів міністерств і відомств і... врешті почати ефективно управляти державною власністю”.
    Потерпаючи за долю української держави у зв’язку з її енергетичною залежністю від Російської Федерації, Ю. Тимошенко вбачає вихід не тільки в диверсифікації джерел енергії, але й у приході західних інвесторів. “Єдиний шлях до незалежності, — писала вона в квітні 1997 року, — пролягає крізь інвестиції Заходу і зокрема Сполучених Штатів. Багато хто визнає, що Україна є вдячною нивою для діяльності американських інвесторів. Мабуть, найпривабливішою для американців характеристикою українського бізнесового клімату є вражаючі демократичні реформи, які відбулися останнім часом”.
    Проте, на її погляд, на шляху неухильного поступу демократії та розвитку економіки є свої перешкоди. Виступаючи 17 квітня 1997 року в департаменті міжнародних відносин Школи державного управління при університеті ім. Джона Гопкінса у Вашингтоні і говорячи про “ретроградні тенденції в консервативному лобі парламенту країни”, Ю. Тимошенко зазначила, що “корупція в Україні існує, і це є факт. Ми тільки можемо шукати шляхи для її припинення”.
    “Я люблю свою Батьківщину. Вона дала мені оте “все у житті”... Але, маючи більші можливості, я маю і більшу відповідальність. Саме почуття відповідальності й жене таких, як я, в політику. Не варто повторювати трагікомічний досвід тих підприємців у дореволюційній Російській імперії, які на власні гроші вигодували більшовиків”, — проголосила народний депутат основоположний соціально-політичний девіз бізнесменів у парламенті.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ТКАЧЕНКО ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    президент асоціації “Земля і люди”,
    депутат Верховної Ради України тринадцятого скликання
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання О. Ткаченко був обраний по виборчому округу № 195 Черкаської області. Переміг 16 претендентів, набравши 31,06% голосів виборців. Входив також до передвиборного списку блоку СПУ і СелПУ “За правду, за народ, за Україну!”, в якому посідав сьому позицію.
    Член СелПУ. До обрання спікером парламенту входив до фракції “Лівий центр”, нині — позафракційний.
    Голова Верховної Ради України чотирнадцятого скликання. Відкликаний, а потім усунутий з посади народними депутатами України (постанова Верховної Ради України № 1401—XIV від 21 січня 2000 року).
    
    Народився 7 березня 1939 року у місті Шполі Черкаської області.
    Освіта вища. У 1963 році закінчив Білоцерківський державний сільськогосподарський інститут за спеціальністю “агрономія”. У 1981 році отримав диплом Вищої партійної школи при ЦК КПУ.
    Кандидат економічних наук. У 1992 році захистив у Київському інституті народного господарства ім. Д. Коротченка дисертацію на тему “Організаційно-економічні фактори ефективності сільського господарства”.
    Герой Соціалістичної Праці. Нагороджений двома орденами Леніна, орденами Жовтневої Революції та Трудового Червоного Прапора.
    З 1956 до 1958 року працював слюсарем Шполянської машинно-тракторної станції (Черкаська область). З 1963 до 1966 року працював агрономом, старшим агрономом Таращанського районного відділення “Сільгосптехніка”. З 1966 до 1982 року — на партійній роботі: з 1966 року обіймав посаду першого секретаря Таращанського районного комітету ЛКСМУ, з 1970 року — завідуючий оргвідділом, секретар, перший секретар Таращанського районного комітету КПУ, з 1981 року — інспектор ЦК КПУ. У 1982—1985 роках — голова виконкому Тернопільської обласної Ради народних депутатів. З 1985 до 1990 року — міністр сільського господарства УРСР, перший заступник голови, голова Держагропрому УРСР. У 1990—1992 роках — перший заступник голови Ради міністрів УРСР, державний міністр з питань аграрної політики і продовольства України. У 1992—1994 роках — президент асоціації “Земля і люди”.
    
    Член СелПУ. У травні 1994 року був обраний першим заступником голови вищої ради СелПУ.
    У 1991 році балотувався в Президенти України за підтримки СПУ. Незадовго до виборів зняв свою кандидатуру на користь Леоніда Кравчука, який і виборов тоді пост Президента.
    
    Депутат Верховної Ради УРСР одинадцятого скликання від Гусятинського виборчого округу № 515 Тернопільської області.
    Депутат Верховної Ради України тринадцятого скликання. Балотувався по Шполянському виборчому округу № 430 Черкаської області. Вибори виграв у другому турі. Тоді на виборчі дільниці з’явилося 78,9% виборців, з яких за його кандидатуру проголосували 58,46%. Переміг настоятеля храму Бориса і Гліба міста Києва Ю. Бойка, 1961 року народження.
    З 1994 до 1998 року — незмінний перший заступник голови Верховної Ради України тринадцятого скликання О. Мороза.
    
    Заповітна мрія О. Ткаченка — зробити все для того, щоб “український народ був багатий і щасливий”. А досягти цього можна, якщо здійснити ті кроки з реорганізації економіки, що їх пропонує народний депутат.
    Для цього варто докорінно змінити економічний і політичний курс країни “в напрямку соціальної переорієнтації економіки, здійснення програми виходу з кризи через роздержавлення і народну приватизацію, налагодження прямих зв’язків з країнами близького і далекого зарубіжжя”. Адже падіння виробництва в Україні відбулося через зруйнування системи організації праці і єдиного економічного простору, що існував в СРСР. “Не треба було Союз “валяти”, не було б і винних!..” — стверджує він.
    О. Ткаченко висловлюється за ухвалення чіткого плану соціально-економічного розвитку, оскільки “в останні роки його значення недооцінювалося”.
    Він піддає нещадній критиці якість реформ: “Розвал економіки здійснено по простій, але геніальній формулі — провели лібералізацію цін, ціни енергоносіїв підвели до світового рівня, різкий стрибок собівартості продукції і після цього — втрата внутрішнього і зовнішнього ринків. Чи потрібно було вдаватися до таких реформ? Так, реформи, безперечно, були потрібні..., але так проводити реформи, безперечно, згубно. Наслідком реформ повинно бути зростання кількості та поліпшення якості продукції”.
    Тому, вказує народний депутат, “потрібно посилити вплив держави на економіку. Цього можна досягти шляхом запровадження ефективного державного регулювання, надання великих держзамовлень, бюджетної підтримки пріоритетних галузей, використання гнучкої податкової політики. Лише державне регулювання дозволяє сконцентрувати ресурси на пріоритетних напрямах і створити передумови для економічного зростання. По-друге, грошово-кредитна політика не повинна допускати інфляцію до критичної межі та водночас протягом кількох років має розблокувати платоспроможність населення й активізувати виробництво. По-третє, внутрішня політика повинна спрямовуватися на створення багатоукладної економіки, має зберігатися необхідність державного сектора в найважливіших областях на рівні 60—70%. По-четверте, повинна здійснюватися ефективна інфраструктурна політика, підтримуватися високий рівень інвестицій у виробництво”.
    Держава, наполягає народний депутат, передусім має взяти під свій контроль виробництво хліба, молока, м’яса, рослинної продукції, електроенергії, газу, вугілля, нафти, тютюну, горілки і вина. Він усвідомлює, що сформульовані ним вимоги дещо суперечать умовам надання кредитів міжнародними фінансовими організаціями, але, як зазначає, тут “слід вибирати, що нам дорожче: виживання власного народу чи вдавана благодійність міжнародних фінансових монстрів”.
    Першорядну увагу О. Ткаченко приділяє питанням реформування відносин на селі, відстоюючи позицію забезпечення пріоритетного розвитку сільського господарства і переробної промисловості.
    Відповідаючи на запитання про можливість націоналізації банку “Україна”, народний депутат заявив, що така пропозиція “заслуговує на серйозний підхід”. “Якщо банк буде націоналізовано, тоді бюджетні кошти, що виділяються на розвиток АПК, будуть обслуговуватися державним банком, а це вже прогрес. Я — “за”.
    Говорячи про можливість перетворення банку “Україна” на іпотечний і про іпотеку взагалі, О. Ткаченко наголосив, що не поділяє поглядів прихильників таких кроків. Тут він був категоричним: “Земля у нас — не товар”. Він висловив оптимістичний прогноз, що, можливо, колись “прийде час, коли економіка в Україні буде міцною, гривня буде в твердому еквіваленті до світових валют, тоді і в нас земля може стати товаром, але в межах Конституції”. Але, за словами народного депутата, “це просто побажання, погляди, рекомендації, які не є прямою вказівкою”. Він здавна дотримувався тієї думки, що “нав’язування необхідності приватизації землі” є тимчасовим явищем, а головним завданням агропромислового комплексу має стати зупинення спаду виробництва та поступове його нарощування. “Україна повинна торгувати хлібом, а не землею” — таким, на його погляд, є основне гасло дня. Його погляди на сільськогосподарське виробництво залишилися незмінними: “Без зовнішньої допомоги Україна своїми руками може домогтися світових рекордів зі збирання зерна”. Можна, як гадає О. Ткаченко, і законодавчо закріпити за селянами землю в безстрокове володіння з правом передачі її у спадок, а також з правом продажу паю у межах свого колективу. Єдину поступку “ринковикам-лібералам” у цьому питанні він робить, коли говорить про те, що купівля-продаж землі має обмежуватися присадибними ділянками і ділянками під забудову.
    Народний депутат пропонує терміново законодавчо визначити, “що таке народна власність на землю та порядок володіння, користування і розпорядження нею. Будь-який продаж земельних паїв, закладених у вигляді застави земель, є незаконним і суперечить статтям 13 і 14 Конституції України”.
    У 1998 році О. Ткаченко відстоював необхідність введення мораторію на приватизацію і призупинення цього процесу. На зустрічі з представниками обласних Рад він пояснював, чому це конче необхідно, таким чином: “Я виступаю за приватизацію, яка буде приносити не одноразову користь, а постійну”. Сьогодні ж, підкреслював народний депутат, збагачується невелика група нових власників, яка шукає лише тимчасової вигоди. Цим, на його думку, користуються й іноземці. Він гадав, що в Україні спостерігалася “принизлива для держави і для народу тенденція — перепродаж підприємств і втрата українського власника”.
    Напевно, його слова стосовно зловживань в асоціації “Земля і люди”, яку він очолював у 1992—1994 роках (“Моя робота до виборів народним депутатом — це моя приватна справа і ніхто не може контролювати моє особисте життя”), слід сприймати як установку при вирішенні питання про доцільність легалізації тіньових капіталів.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ФІАЛКОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ

    
    
    До обрання народним депутатом України — директор товариства з обмеженою відповідальністю “Топ-Сервіс”
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання В. Фіалковський був обраний по виборчому округу № 187 Херсонської області. Переміг 19 претендентів, набравши 25,6% голосів виборців.
    Член ПЗУ, з 1999 року — заступник голови ПЗУ. Був членом фракції ПЗУ, з лютого 2000 року — член фракції СДПУ(о).
    Член Комітету ВР з питань фінансів і банківської діяльності.
    Народився 24 липня 1965 року в Києві в родині службовців. Одружений.
    Освіта вища. У 1982—1987 роках навчався на радіофізичному факультеті Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. За фахом — радіофізик.
    З 1984 до 1986 року проходив службу в лавах Радянської Армії.
    З 1987 року працював старшим техніком, інженером, навчався в аспірантурі Київського університету імені Т. Г. Шевченка. З 1993 року — заступник директора приватного підприємства АВС (місто Київ). З 1994 року — генеральний менеджер, директор товариства з обмеженою відповідальністю “Топ-Сервіс” (місто Київ).
    В. Фіалковський — активний прихильник ринкової економіки. Він обурюється з приводу перетворення “будівництва нормальної ринкової економіки на “довгобуд”, і вказує, що це зроблено “стараннями “бездарних політиків”, “добрих дядечків” з Верховної Ради” — саме через їх дії зруйновано “добрі виробничі відносини з Росією та іншими країнами колишнього СРСР. Тож тепер нам усім доводиться “танцювати” під музику, яку замовляє Захід. Завдяки тим, хто весь час проголошував себе захисником народу, ми підняли економіку майже всіх країн-сусідів, крім своєї власної”.
    Вказує, що “сьогодні нормально працювати в Україні без створення нової законодавчої бази неможливо”. На думку В. Фіалковського, необхідно знизити рівень податків та скоротити ПДВ до 4—5% або взагалі його тимчасово скасувати.
    Для реального захисту вітчизняного виробника, під його кутом зору, варто негайно припинити закупівлю за кордоном того, що виробляє або може виробляти промисловість та сільське господарство України. Гостро необхідно, вказує народний депутат, ліквідувати монопольні структури, які займаються постачанням палива і мастильних матеріалів, добрив та техніки селу за завищеними цінами.
    В. Фіалковський — один з авторів концепції “екології економіки” — економічної доктрини фракції ПЗУ. На його погляд, банкрутство держави спричинене передусім значним зростанням частки тіньового сектора економіки (за найскромнішими оцінками, він становить 50% від загального обсягу) та абсолютно неефективною системою оподаткування. Тому автори концепції пропонують радикальні зміни в процесі формування бюджету (мається на увазі, що скорочення витратної частини бюджету не повинно піти відпрацьованим шляхом покарання найслабших і найбідніших, тобто держава на 100 відсотків має виконувати свої зобов’язання перед пенсіонерами та інвалідами-дітьми по пенсіях, перед працівниками бюджетної сфери — по заробітній платі та інших безпосередніх виплатах бюджетникам і малозабезпеченим верствам населення) паралельно зі створенням системи оподаткування на принципово нових засадах. У цьому питанні, на їхню думку, слід виходити з таких специфічних вимог до податків, як простота нарахувань і сплати податків та легкість контролювання. По-друге, від податку мусить бути важко ухилитися, у тому числі й підприємствам тіньового сектора. По-третє, податок, від якого важко ухилитися, повинен бути такого розміру, щоб витрати на ухилення від нього перевищували сам податок. Тобто треба чітко зрозуміти та використати той факт, що ухилення від податків також зовсім не є безкоштовним. Але в цьому разі кошти отримує не держава, а ділки тіньового бізнесу чи хабарники. По-четверте, податки мають поширюватися на всіх юридичних осіб, що займаються підприємницькою діяльністю незалежно від форми власності. Отож автори концепції й пропонують скасувати всі податки, що формують базовий рівень оподаткування і залишити з існуючого лише акцизний збір на горілку та тютюнові вироби і податок на доходи громадян, щоб не існувало надто великої різниці між бідними і багатими.
    Радикальне зниження податкового тиску, як стверджує В. Фіалковський, можливе лише на основі стратегічної зміни всієї концепції економічного розвитку, а також кардинальної зміни фіскальної системи на Україні загалом.
    Народний депутат пропонує на 2—3 роки скасувати всі наявні податки окрім митних зборів, акцизного збору та податку на доходи громадян. Причому ці податки повинні виконувати функції регулювання, а не збору грошей. Натомість слід запровадити декілька інших податків: на існування підприємств, на їх реєстрацію. Другий податок — це податок емісійний. Третій податок — з обороту — має бути на рівні приблизно 0,1—0,15%. Ці податки, як він стверджує, дадуть набагато більше до бюджету і суттєво полегшать життя підприємств.
    Як секретар слідчої комісії парламенту, яка в 1999 році розслідувала діяльність Національного банку, В. Фіалковський вельми критично відгукувався про роль НБУ в економічному житті країни: “Нині Національний банк працює як держава сама в собі. Ніхто не розуміє, що Національний банк, наприклад, робить обмінною нашу валюту завдяки дуже простому механізму — він просто робить гривню дорогою. Як зробити дорогою? Зробити кредитну ставку в 3—5 разів вище, ніж рівень інфляції. Гривня при цьому дорога, але ніхто не може зрозуміти, чому ж тоді колапс економіки, чому держава повністю без грошей? Не може працювати економіка при такій різниці, це написано в усіх підручниках”.
    Окрім необхідності кардинально реформувати податкову систему, як указує народний депутат, у нашої країни є ще й неозорий резерв у вигляді різноманітних пільг. Ці величезні кошти і можна було б спрямовувати на реальну підтримку соціально незахищених верств населення. В. Фіалковський, І. Богословська і С. Терьохін опрацювали законопроект, який передбачає внесення деяких законодавчих змін у фінансування державного департаменту. У ньому йдеться про скорочення витратної частини бюджету. Позиція В. Фіалковського відома: “Безумовно, є резерви в видатках. Є просто такі резерви, які смішно не використати. Наприклад, у нас є центральний орган виконавчої влади, який називається Державний департамент ветеринарної медицини. Звичайно, такі нонсенси, як і просто військові звання в людей абсолютно цивільної професії, Верховна Рада повинна скасувати”.
    Народний депутат сумнівається в можливості легалізації тіньового капіталу в Україні, оскільки такий акт передбачає наявність відповідних законів, що забезпечують можливість виходу з тіні і створення такої фіскальної системи, за якої тіньовики свідомо перейдуть у світлий сектор економіки.
    В. Фіалковський підказує неординарний вихід із ситуації, що склалася із погашенням зовнішніх державних позик і боргів, зокрема “газових”, перед Російською Федерацією: “Основна проблема полягає не в тому, як роздати борги, їх не слід роздавати. Це нормальна ситуація, коли вони є. Треба зробити так, щоб за нормальної роботи економіки наявність цих боргів була вигідною нашим кредиторам”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ФРАНЧУК ІГОР АНАТОЛІЙОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    генеральний директор акціонерного товариства
    “Центр паливно-енергетичних ресурсів”, депутат Верховної Ради України тринадцятого скликання
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання І. Франчук був обраний по виборчому округу № 7 АРК. Переміг 14 претендентів, набравши 42,8% голосів виборців.
    Член НДП. Був членом фракції НДП, з 1999 року — член фракції СДПУ(о).
    Член Комітету ВР з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.
    
    Народився 6 липня 1968 року в місті Красноярську (РРСФР).
    Освіта вища. У 1985 — 1989 роках навчався в Ризькому вищому військово-політичному училищі ракетних військ стратегічного призначення за спеціальністю “суспільствознавство”. У 1992 році закінчив Московський інститут народного господарства (заочно), за фахом — економіст. З 1997 року — аспірант Академії державного управління при Президенті України.
    З 1989 до 1991 року проходив службу в лавах Збройних Сил СРСР.
    У 1991—1992 роках працював заступником генерального директора із зовнішньоекономічної діяльності Кримського філіалу Всесоюзного об’єднання “Машприладінторг”. З 1992 року — генеральний директор акціонерного товариства “Центр паливно-енергетичних ресурсів”.
    Член НДП. Член Політради НДП. Голова Ялтинської міської організації НДП.
    Член Ради підприємців при прем’єр-міністрі України (з 1997 р.).
    Член президії УСПП.
    З грудня 1995 року — депутат Верховної Ради України тринадцятого скликання від Ялтинського виборчого округу № 35 АРК. У першому турі виборів з-поміж 60,84% виборців, що прийшли на виборчі дільниці, за його кандидатуру віддали свої голоси 63,24%. Переміг трьох суперників.
    Був членом Міжрегіональної депутатської групи (потім — Міжрегіональна депутатська група на підтримку вітчизняного товаровиробника).
    Входив до складу Комітету Верховної Ради з питань економічної політики та управління народним господарством.
    
    Виступає за єдність слов’янських народів, підкреслюючи, що це — майбутнє Батьківщини. Головними політичними завданнями І. Франчук вважає скасування будь-яких обмежень в галузі економічних і культурних зв’язків з Росією та іншими країнами СНД; введення державного регулювання ринкових відносин і жорсткого контролю за дотриманням податкової, інвестиційної та грошової політики; безкомпромісну боротьбу з корупцією, бандитизмом і вуличною злочинністю. Запевняє при цьому, що “Крим не найкриміногенніша ділянка в Україні. Серед областей він посідає 16-е чи 17-те місце. А гарантії проти небажаного елементу в управлінні зоною можна знайти в недавно ухваленому й уже підписаному Президентом законі, який позбавляє недоторканності депутатів місцевих Рад”.
    З огляду на це І. Франчук вважає за необхідне розвивати матеріально-технічну базу правоохоронних органів і кадрову політику в силових структурах виконавчої влади. В той же час у березні 1998 року голосував проти включення до порядку денного питання “Про внесення змін до Конституції України” (щодо скасування депутатської недоторканності).
    Народний депутат ставить на меті домогтися практичного виконання указу Президента України від 9 квітня 1997 року “Про заходи з розвитку курортної зони Великої Ялти” з урахуванням інтересів усіх мешканців Південного берегу Криму. Першочергове завдання, на його думку, — це виконання постанови Кабінету міністрів України “Про комплексну програму соціально-економічного розвитку Великої Ялти як курорту загальнодержавного значення”.
    Він добивається максимуму прав у самоуправлінні для цього регіону Криму. Певен, що створення Південнобережної ВЕЗ (до якого входитимуть Ялта та Алушта) — це гарантія функціонування курортів і підвищення добробуту населення. Проектом ВЕЗ передбачалося зокрема створення “Адміністрації ВЕЗ “Велика Ялта” і запровадження мораторію на приватизацію нерухомості (тобто об’єктів санаторно-курортного комплексу) в районі Великої Ялти.
    За матеріалами преси, указ Президента “Про забезпечення керованості місцевими органами влади в Ялті і нормалізацію життєдіяльності міста”, за яким в. о. голови міста мав призначатися Президентом, був спрямований якраз на усунення місцевого самоврядування задля пошуку “зручного” мера Ялти.
    І. Франчук, у свою чергу, запевняє, що у ВЕЗ “діятимуть ті самі закони, що й на решті території країни. Багатьох сьогодні відлякує те, що керуватиме зоною акціонерне товариство. Але слід зрозуміти: в будь-якому разі контроль тут залишається за державою, яка матиме 70% у статутному фонді. Крім того, ми не хотіли б нав’язувати щось жителям міст і селищ, вони повинні самі ініціювати процес створення вільної зони. Чимало громадян Ялти потерпають через те, що їм не дають самостійно заробляти гроші. Вони мріють про вільну економічну зону, і ми сподіваємося, що ініціатива виходитиме від них. А наша справа — допомогти! А найголовніше, що у вільній зоні буде специфічний економічний режим: оподаткування, бюджетної взаємодії, і це дозволить зробити надавані тут послуги дешевшими, а відтак і більш конкурентоспроможними порівняно з курортами інших країн”.
    Народний депутат висловлюється за те, щоб “людина, обрана мером Ялти, очолювала й ВЕЗ, була головою Наглядової ради. До її складу мають входити і представники всіх структур виконавчої влади. А головний критерій — професіоналізм цих людей. Вони мусять бути економістами й бути в змозі зробити розрахунки, які покажуть, до чого приведе створення зони. Тут не йтиметься про політику, а тільки про економіку. Коли там будуть справжні фахівці, вони забезпечать і розміщення цінних паперів, і фінансування інженерного облаштування без залучення централізованих ресурсів. Відповідно вони зможуть брати участь (як адміністрація зони) в кожному інвестиційному проекті, у тому паї, в якому отримуватимуть доходи, розраховуючись із бюджетами. Гадаю, слід дати тимчасовій адміністрації три роки й тоді, проаналізувавши, як працювала ця система, внести корективи. А згодом установити Законом, що режим вільної економічної зони повинен бути чинним, скажімо, 99 років. Це забезпечить стабільність, гарантоване право приватної власності згідно із законом”.
    Щоправда, ідея створення ВЕЗ у Ялті була зустріта “в штики” багатьма кримчанами. Причини цього обурення пояснив колишній член кримського уряду А. Сенченко: “У Ялті вже проводився подібний експеримент. Тобто впродовж, по-моєму, трьох років існував приблизно десяток “вільних економічних зон”, про які нічого не казали, але в яких, так би мовити, інтенсивно “мили” гроші. Був указ Президента, що регулював порядок оподаткування підприємств Кабінету міністрів, адміністрації Президента й Верховної Ради. І під ось цей указ “пірнули” (чи він для них спеціально готувався) елітні здравниці: усі держдачі, санаторії Кабміну та Верховної Ради. А далі — схема проста. Цим указом вони звільнялися від усіх видів податків, мита, акцизів — від усього. І після цього завозилися підакцизні товари ешелонами через ці здравниці. <...> Інакше кажучи, на адміністрацію зони призначити того, кого хочеться, потім спробувати закласти в документах адміністрації якийсь термін — мовляв, експеримент, і людина може п’ять років відпрацювати, її не можна чіпати — це друге. І третє — зв’язати всю цю ситуацію якимось гучними, нібито міжнародними зобов’язаннями для того, щоб не можна було ліквідувати цю адміністрацію разом із цією людиною просто юридично. І все. І це по суті означає якщо не довічний, то багаторічний контроль за Ялтою...”
    І. Франчук твердо переконаний у тому, що для підйому економіки потрібно надати всебічну державну підтримку українському виробникові за рахунок зниження податкового тиску, скорочення імпорту товарів, які може виробляти Україна, введення такої митної ставки, за якої вітчизняні товари стануть на 20—30% дешевшими за імпортні. Він наполягає на необхідності запровадження податкових пільг для конкурентоспроможних та експортно-прибуткових виробництв: авіакосмічної галузі, суднобудування, енергоносіїв, легкої і харчової промисловості, медичних препаратів.
    Народний депутат пропонує створювати нові робочі місця за рахунок надання податкових пільг підприємствам усіх форм власності і замінити податки на єдиний податок, який не перевищуватиме 15% прибутку з реалізації.
    І. Франчук також висловив свою точку зору щодо критеріїв формування доходної частини бюджету, в якому “не все гаразд”. Так, він пропонує “починати виправляти ситуацію з інвентаризації витратної частини бюджету. Сьогодні вона пишеться на основі ще тих документів, які підписував Ленін, і рішень Раднаркому, бо їх ніхто до цього часу не скасував. У країнах з нормально розвиненою ринковою економікою податки, які збирає держава, витрачаються на утримання апарату управління державою та силових міністерств. У нас нині до витратної частини бюджету включають різноманітні структури, які перебувають і на госпрозрахунку. Тобто вони заробляють гроші за рахунок своєї господарської діяльності та ще й отримують дотації з бюджету. А головний фінансовий орган країни — Міністерство фінансів — не має достатніх повноважень, щоб правильно формувати податкову політику і доходну та витратну частини державного бюджету. Бо з підпорядкування Мінфіну виведено структури, що є головними у збиранні податків, — Податкову адміністрацію та державну митну службу. Незалежність цих структур породжує армію співробітників, і це не на користь збиранню податків. Тому варто розглянути питання про їх перепідпорядкування Мінфіну, щоб це був єдиний механізм. Багато податків узагалі нереальні і сьогодні не збираються. Тому щоб пристати до єдино правильного рішення, якими мають бути податки — з обороту, з прибутку, за якою відсотковою ставкою і з кожного виду податку чи це має бути єдиний 10-відсотковий податок, а значить, який Податковий кодекс сьогодні потрібен Україні, — потрібно передусім провести інвентаризацію всіх витрат”.
    На його думку, для залучення іноземного інвестора, без чого в даній ситуації Україні не обійтися, варто запровадити таку політику, яка б забезпечувала пільги і гарантії інвесторам, сприяла радикальному підйому промисловості, сільського господарства і курортно-оздоровчого комплексу України.
    Депутат не проти того, щоб повернути людям заборгованості по зарплатах та пенсіях і зробити це за рахунок грошової приватизації та земельної реформи. А втрачені заощадження, на його погляд, можна перевести в акції Ощадбанку з подальшим їх викупом державою.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ХОРОШКОВСЬКИЙ ВАЛЕРІЙ ІВАНОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — помічник прем’єр-міністра України, президент концерну “Меркс”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання В. Хорошковський був обраний по виборчому округу № 9 АРК. Переміг 17 претендентів, набравши 53,57% голосів виборців. Входив також до передвиборного списку НДП за номером 27.
    Член політради НДП. Входить до складу фракції НДП.
    Секретар Комітету ВР з питань бюджету.
    
    Народився 1 січня 1969 року в місті Києві.
    Освіта вища. У 1989—1994 роках навчався в Київському університеті імені Тараса Шевченка. За фахом — правознавець.
    Кандидат економічних наук.
    Автор книг “Український шлях. Нариси: геополітичне становище і національні інтереси України” (у спіавторстві з В. Врублевським), “Чи можливе “українське диво?” та “Після СРСР: Україна — новий рубіж”.
    
    З 1986 до 1987 року був учнем токаря на заводі “Арсенал”, водієм Київського зоопарку. У 1994—1997 роках — директор малого виробничо-комерційного підприємства “Венеда ЛТД”, президент фірми “Бові”. Насамкінець ці та інші комерційні структури об’єдналися в концерн “Меркс”, який В. Хорошковський і очолив. У 1997—1998 роках — помічник прем’єр-міністра України. З квітня 1998 року — радник прем’єр-міністра України на громадських засадах.
    
    Балотувався в народні депутати України на довиборах 1995 року по Ірпінському виборчому округу № 211, у змаганні з 10 претендентами вийшов у другий тур виборів, але набрав у другому турі близько 40% голосів виборців. Перемогу в цьому окрузі здобув його основний суперник — голова правління “Брокбізнесбанку” С. Буряк.
    
    Поділяє ліберальні та центристські політичні погляди.
    Зазначає, що нині Україна перебуває в стані розвою і нічого не буде вирішуватися, поки ми не пройдемо цей шлях. В. Хорошковський вважає, що проблема України полягає зокрема в недостатньому розумінні основних принципів економічного лібералізму в його чистому вигляді навіть тією частиною української еліти, яка, здавалося б, уже давно зробила для себе вибір на користь “декларативного капіталізму”.
    Народний депутат загалом схвально ставиться до приватизації, але не підтримав позицію парламенту України в тому, що останній подовжив строк ваучерної приватизації, зазначивши, що це видима сторона гуманізму, а насправді ваучери не є цінними паперами, в них не закладено ніякої вартості. Він переконаний у тому, що приватизацію потрібно здійснювати за гроші.
    В. Хорошковський підтримує пропозицію повернутися до єдиного в державі Пенсійного фонду, де б акумулювались усі надходження, які потім би рівномірно розподілялися між регіонами.
    Як секретар бюджетного комітету парламенту він приділяє значну увагу питанням формування і функціонування бюджету. Вибори 1999 року він пов’язував з іще більшим падінням доходів, а відповідно і витрат. “Більш низькі доходи держави, — указував він, — зумовлюють менші витрати на офіційну економіку, більший податковий тиск (“звірства” податкової) та менші доходи в наступні роки. Нашу кризу поки що ніхто не зумів зупинити — ні сім урядів, ні найрізноманітніша технічна допомога з боку іноземних держав, ні кредити МВФ. Тому в такій ситуації слід берегти наявні ресурси”.
    В. Хорошковський висуває свої пропозиції щодо побудови вірної на даний момент та ефективної “рамкової” бюджетної стратегії, яка була б відкритою і зрозумілою кожному громадянину.
    Основою фіскальної політики уряду повинен стати контроль над витратами, припинення росту державного боргу, створення умов для утвердження стійкого операційного профіциту. Це — необхідні умови для становлення стабільного інвестиційного клімату, за якого у фірм виникають позитивні уявлення про своє майбутнє. Ключовий аспект фіскальної стратегії повинен базуватися на підтриманні фіскальних надлишків, що включає в себе підтримку рівня доходів і зниження рівня витрат з метою збільшення надлишків і спрямування їх на зменшення рівня заборгованості в економіці.
    Економічна стратегія уряду повинна бути націлена на припинення економічного спаду і зростання безробіття, на підтримання макроекономічної стабільності, збільшення відкритості задля розвитку міжнародної торгівлі, припливу інвестицій та покращення якості робочої сили, продовження реформування державного регулювання з метою зниження державних витрат, розвитку підприємництва і підтримки інновацій.
    Серед довгострокових цілей уряду народний депутат називає зниження до певного рівня тягаря державних витрат, що лежить на плечах платників податків; поступове зниження ставок оподаткування з одночасним розширенням податкової бази з метою отримання операційних надлишків. Серед короткострокових цілей — установлення жорсткого контролю над державними витратами, вчасне виконання всіх зобов’язань перед кредиторами, недопущення дефолту; вжиття заходів для покращення стану платіжного балансу як однієї з умов макроекономічної стабільності в країні.
    Прогнозує, що “криза триватиме стільки, скільки вона триватиме всередині нас самих. Якщо хтось вважає, що вона — явище тимчасове, за яким чекай самоплинного розквіту, то це велика помилка. Коли не будемо поступово усувати кризу, то вона може тривати не 30—50, а всі сто років”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ ЛЕОНІД МИХАЙЛОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    президент концерну “Правекс”, депутат Верховної Ради України тринадцятого скликання
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання Л. Чернівецький був обраний по виборчому округу № 219 міста Києва. Переміг двадцять двох суперників, набравши 33,38% голосів виборців.
    Член партії “За красиву Україну”. Входить до складу фракції НДП.
    З липня 1998 року — член позафракційного об’єднання “Об’єднана Європа”, завданням якого є “прискорення інтеграції України в європейські структури та організації, визначення курсу на європейську інтеграцію, приєднання України до загальноєвропейських конвенцій і угод, приведення норм українського законодавства у відповідність до європейських правових стандартів, надання Україні статусу асоційованого члена Європейського співтовариства”.
    Член Комітету ВР з питань фінансів і банківської діяльності.
    
    Народився 25 листопада 1951 року в місті Харкові.
    Одружений, має сина Степана і доньку Христину.
    Освіта вища. У 1972—1977 роках навчався в Харківському державному юридичному інституті. За фахом — правознавець.
    Кандидат юридичних наук (1984). Заслужений юрист України.
    
    З 1970 до 1972 року проходив службу в лавах Збройних Сил СРСР.
    З 1977 до 1981 року працював старшим слідчим прокуратури Київської області, у 1981 році — юрисконсультом Київського об’єднання музичних ансамблів. З 1985 до 1990 року був асистентом, заступником проректора з наукової роботи, доцентом кафедри криміналістики, докторантом Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
    У 1990—1992 роках — генеральний директор комерційного консультативного центру “Правекс”, у 1992—1996 роках — президент концерну “Правекс”.
    Член Вищої економічної ради при Президенті України (з 1997 року). Керівник робочої групи з питань грошової і фінансової політики, розвитку підприємництва та малого бізнесу.
    
    З 1998 року голова й один з ініціаторів створення партії “За красиву Україну” (разом із народним депутатом Г. Балашовим). Стратегічним завданням партії є стрімке — за 1—2 роки — підвищення добробуту всіх українських громадян шляхом установлення мінімальної зарплатні не нижче 500, а пенсії – не нижче 200 доларів на місяць. Партія також виступає за запровадження єдиного 10-відсоткового податку для фізичних та юридичних осіб, що має створити умови для прискореного економічного зростання.
    З 1996 року — депутат Верховної Ради України тринадцятого скликання від Дарницького виборчого округу № 5 міста Києва.
    Був членом Міжрегіональної депутатської групи (з вересня 1997 року — Міжрегіональна депутатська група на підтримку вітчизняного товаровиробника).
    З червня 1996 року входив до складу Комітету Верховної Ради України з питань бюджету.
    
    Поділяє правоцентристські погляди.
    За власними словами Л. Черновецького, він сповідує філософію економічного прагматизму. Саме він повідомив громадськості про витрати кандидатів у народні депутати у розмірі $1 млн. За самохарактеристикою, є одним із “законослухняних мільйонерів”, яких у парламенті чотирнадцятого (третього) скликання, за його словами, налічується близько 100 чоловік. “Протягом останніх 8 років я віддаю перевагу бізнесу, бізнесу і ще раз бізнесу. Тепер ударився у велику політику. Як то кажуть, одне іншому не заважає. Щоправда, політика — більш брудна справа”, — заявляє він.
    Проте народний депутат намагається не гратись у “політичні ігри”, а сприяти встановленню миру й злагоди в нашій державі. Він прагне домогтися гарантій основного права людини — права на нормальне життя.
    Л. Черновецький критично ставиться до діяльності українських урядів, зауваживши в липні 1998 року, що “тільки ще двірники... не працювали міністрами. Деякі міністри і віце-прем’єри працюють в уряді вчетверте. І в цьому велика проблема для України і великі претензії до [депутатів] і до вищої ланки виконавчої влади”.
    Він упевнено заявляє про доцільність конструктивної співпраці з парламенту з Кабінетом міністрів заради підвищення ефективності економічних реформ. Але для того щоб парламент став професійним, “його мають заповнити юристи та економісти вищої кваліфікації, які знають процес законотворення, знають, як конструювати закони, і знають, як вони працюють”.
    Народний депутат виступає за ринкову економіку як засіб покращення життя людей. Підтримуючи політику економічних реформ Президента Л. Кучми, він водночас визнає, що реформи “давно забуксували. По-справжньому радикальна економічна реформа у нас іще не розпочиналася. І тепер для значної частини населення вона буде ще болючіша, ніж раніше. Втім, збереження нинішнього стану справ не менш болюче. Як безкінечні повільні тортури...”
    Л. Черновецький відстоює ідеали правової держави. Він переконаний у тім, що “головна проблема України — це беззаконня”, і висловлюється за “забезпечення стабільного й прозорого законодавчого поля для підприємницької діяльності”.
    Вважає, що найкращим засобом підняття міжнародного авторитету України є “зниження податків, лібералізація економіки, прийняття чиновниками прозорих економічних рішень і невтручання у справи підприємців”.
    У грудні 1997 року народний депутат запевняв, що “Україні загрожує тотальна корупція. Загрожує втратою державності та руйнуванням її економіки. Цього не можна допустити”. Заради цього він як автор одного з податкових законопроектів виступив з двома новаціями, запропонувавши знизити розмір податку з 20 до 5% і гарантувати 5-відсоткове оподаткування доданої вартості упродовж 5 років. Він вважає за необхідне “провести нормальне податкове законодавство, зробити його стабільним. Тільки тоді ми зможемо викоренити корупцію. Лише тоді ми “чистими руками” отримаємо податки в місцевий і державний бюджети, кошти на соціальні програми, на пенсії, на компенсації вкрадених державою вкладів громадян”. Л. Черновецький відзначає, що важливо контролювати насамперед витратну частину бюджету.
    Він вважає, що керівники провідних українських банків повинні брати участь у формуванні державної політики у сфері банківської діяльності. Діяльність уряду щодо банків нині, каже він, “будується за схемою: є проблеми у держави — їх слід вирішувати, а які сьогодні проблеми є у банків — нікого не цікавить”, “усі державні інститути, за винятком Національного банку, вороже ставляться до переважної кількості комерційних банків”. Тож Л. Черновецький пропонує для зміцнення і збереження банківської системи сформувати страхові фонди для вкладників, а також “відірвати від звичної “годівниці” неефективні спецбанки, які на даний час є загрозою для економіки України, оскільки в них акумульовані величезні бюджетні рахунки, які вони щоденно фактично знищують”. Як стверджує народний депутат, “комерційні банки здатні краще обслуговувати бюджет і заробляти державі гроші”. Отож він і наполягає на тому, щоб “припинити державну підтримку банків-банкрутів”, а також “повернути банківській системі можливість прийняття анонімних вкладів”, що сприятиме зміцненню банківської таємниці і підвищить довіру до банків.
    У питанні взаємовідносин держави і бізнесу Л. Черновецький визначився і зайняв чітку позицію: “Якби це залежало від мене, я б звів роль уряду до мінімуму — необхідності вирішувати тільки соціальні питання, що стосуються пенсій, допомог, і думати про те, щоб кожна копійка дійшла до найменш захищеного. Усе інше повинно бути віддане на відкуп бізнесу, який шляхом сплати податків оберне це все на благо країни. Уряд сам по собі нічого не заробляє, він тільки може створити правила гри”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ШМАРОВ ВАЛЕРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — президент Асоціації підприємств авіаційної промисловості “Укравіапром”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання В. Шмаров був обраний по виборчому округу № 173 Харківської області. Переміг 18 суперників, набравши 31,34% голосів виборців.
    Позапартійний. Був членом фракції НДП, з лютого 2000 року — член парламентської групи “Солідарність”.
    Член Комітету ВР з питань національної безпеки і оборони.
    
    Народився 14 серпня 1945 року в селі Жолоби Томашпільського району Вінницької області.
    Освіта вища. У 1966 році закінчив Київський технікум радіоелектроніки, за фахом — радіотехнік. У 1972 році закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка, за фахом — економіст.
    Кандидат технічних наук. У 1996 році захистив кандидатську дисертацію на тему “Принципи побудови лазерних систем визначення місцевої вертикалі космічного апарату”. Дійсний член Української технологічної академії.
    Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора (1988) та “Знак пошани” (1976), медаллю (1982).
    
    З 1966 до 1971 року працював регулювальником радіоапаратури, з 1971 до 1972 року — старшим інженером, з червня до липня 1972 року — начальником лабораторії на виробничому об’єднанні “Київський радіозавод”. З 1973 до 1978 року займав посади начальника лабораторії, з 1978 до 1980 року — заступника начальника відділу, з 1980 до 1982 року — начальника цеху, а з 1982 до 1987 року — начальника відділу ВО “Київський радіозавод”.
    У 1987—1992 роках очолював Жулянський машинобудівний завод у Київській області. З 1992 до 1993 року був першим заступником генерального директора Національного космічного агентства України.
    У 1993—1995 роках — віце-прем’єр-міністр України з питань ВПК, з 1994 до 1996 року — міністр оборони України.
    
    З травня 1990 до липня 1994 року був депутатом Київської обласної Ради народних депутатів.
    З 1996 до 1997 року — віце-президент фонду “Ділова діаспора України”. З 1997 до 1998 року — президент Асоціації підприємств авіаційної промисловості “Укравіапром”.
    
    Для того щоб зупинити економічну кризу і створити фундамент для підйому держави, насамперед потрібно відродити вітчизняне виробництво, переконаний В. Шмаров. Для цього стратегічні галузі слід зберегти під контролем держави. “Ми вміємо будувати, — вказує він, — літаки, ракети, турбіни, сільгоспмашини, прилади, військову техніку. Все це повинно бути присутнім на світових ринках. Потрібно підтримувати і розвивати підприємства, які підпали під глибоку конверсію, а також захищати вітчизняний ринок від інтервенції товарів, які можуть вироблятися в Україні”.
    На його думку, необхідно створити умови для роботи фінансово-кредитної системи в інтересах виробника, а всі кредити та інвестиції не розбазарювати, а направляти у виробництво.
    Як вважає В. Шмаров, гроші повинні обслуговувати економіку, вони не повинні функціонувати заради самих себе, а тому слід негайно переглянути монетарну політику. Також потрібно відновити монополію держави на обмін валюти, на виробництво і реалізацію лікеро-горілчаних і тютюнових виробів.
    Народний депутат називає наявну систему податків громіздкою і неефективною і пропонує мінімізувати кількість усіх податків та встановити мінімальну межу сукупного податку.
    Він пропонує кожне рішення влади оцінювати з огляду на його вплив на збільшення робочих місць.
    В. Шмаров закликає ліквідувати практику невиплати зарплати, пенсій, стипендій і провести пенсійну реформу, встановивши мінімальний розмір пенсій у 70 гривень, максимальний — у 300 гривень, однак не деталізує, як цього можна досягти. Всі малоімущі, непрацездатні, а також багатодітні родини, на його переконання, повинні отримувати допомогу від держави.
    Перший цивільний екс-міністр оборони України висловився за створення в парламенті потужного промислового лобі, якого сьогодні, на його думку, тут не існує.
    Для підкорення економічних вершин, як наполягає В. Шмаров, варто було б попрацювати над удосконаленням структури вищої державної влади. Нинішня “особлива” модель влади в Україні призводить до паралелізму дій, неузгодженості, втрати коштів і часу. Також необхідно, під його кутом зору, надати більшу самостійність регіонам, скоротити роздутий центральний апарат і скасувати всі пільги депутатам (у тому числі й депутатську недоторканність).

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ШПАК ОЛЕКСАНДР ГРИГОРОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — генеральний директор Українського об’єднання “Укрнафтопродукт”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання О. Шпак був обраний по виборчому округу № 14 Вінницької області. Переміг 14 претендентів, набравши 31,51% голосів виборців. Входив також до передвиборного списку блоку СПУ і СелПУ “За правду, за народ, за Україну!”, в якому посідав 106 місце.
    Позапартійний. Входив до фракцій СелПУ, НДП. Член парламентської групи “Трудова Україна”.
    Член Комітету ВР з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.
    
    Народився 3 січня 1952 року в селищі міського типу Рокитному Київської області.
    Освіта вища. У 1975 році закінчив Київський державний автодорожній інститут за спеціальністю “економіка та організація автомобільного транспорту”, в 1991 році — Київський інститут політології і соціального управління за спеціальністю “теорія соціально-політичних відносин”.
    
    З 1975 до 1983 року працював на керівних посадах на транспортних підприємствах; у 1983—1989 роках перебував на партійній роботі у Вінницькій області. З 1989 до 1991 року — голова Жмеринської міської Ради народних депутатів, другий секретар Жмеринського міськкому КПУ. У 1991—1998 роках — перший заступник генерального директора, генеральний директор Українського об’єднання по забезпеченню нафтою і нафтопродуктами “Укрнафтопродукт” (місто Київ).
    Зазначає, що “наша держава переживає складні часи становлення. В останні роки спостерігається падіння обсягів виробництва, більшість підприємств по суті є банкрутами. Відбувається подальше зубожіння більшості верств населення. Особливо важкі часи переживають трудівники села”.
    Як дієву програму “виходу держави з кризи, яка не повинна нагадувати гучні гасла про недоліки і прорахунки минулого, обіцянки на майбутнє”, О. Шпак нестандартно пропонує розвивати економіку “як на державному, так і на господарському рівнях” (що якось надто хитромудро), всебічно підтримувати економічні взаємовигідні зв’язки з усіма країнами Європи та світу.
    Основну проблемою в питанні реорганізації економіки народний депутат називає вдосконалення податкового законодавства. На його погляд, потрібно переглянути заходи щодо формування законів нашої держави і відмовитися від такої порочної практики, коли за постійного спаду показників економічного розвитку і добробуту населення ставки оподаткування неухильно підвищуються. Водночас він зазначає, що невідповідність прийнятих законів, які в остаточному підсумку фактично не діють, їх безпосередньому призначенню, пов’язана з недостатньою компетентністю сьогоднішнього депутатського корпусу і відсутністю об’єктивної інформації про фактичний стан справ у різних сферах нашого життя. Щоправда, залишається незрозумілим, кому ж, як не депутатам, володіти цією “об’єктивною інформацією”...
    О. Шпак наполягає на тому, що економічне зростання нашої держави можливе за умови розвитку окремих регіонів, розширення меж їх економічної самостійності та розвитку пріоритетних для держави галузей: нафтогазової, сільського господарства, металургії, енергетики, транспорту. А основою для цього, солідаризується він з керівництвом усіх українських урядів, є лише економічне відродження вітчизняного товаровиробника, відновлення та створення робочих місць.
    У народного депутата — відомі “благі наміри”: “...джерелом надходження коштів в бюджет повинні бути прибутки від нашої виробничої і господарської діяльності, а не виручка від приватизації та розпродажу майна збанкрутілих підприємств. Поповнення бюджету за рахунок коштів від приватизації — це шлях розпродажу держави, тобто тимчасовий вихід, який повністю позбавляє в майбутньому економічної незалежності”.
    Він пропонує залишити всі передбачені пільги фізичним та юридичним особам, але вони повинні компенсуватися через систему соціального захисту або через створені фонди.
    О. Шпак твердить, що тільки “економічне відродження села допоможе нам зберегти незалежність і безпеку України. Сільськогосподарський виробник повинен мати гарантований і вигідний ринок збуту своєї продукції”.
    У березні 1999 року Верховна Рада зобов’язала уряд витратити зі свого резервного фонду 50 мільйонів гривень на пальне для проведення весняно-польових робіт. Колишній директор фірми, яка постачає пальне на село, вважає, що натуральний обмін — вимушений крок, але забороняти це немає сенсу з огляду на економічні реалії. Він категорично стверджує: “Сьогодні у нас немає нормального ринку сільськогосподарської продукції. Виробник продукції не може її продати за такими цінами, які в принципі повинні бути. І тому він іде на бартер. А там уже зовсім інший рівень цін. Чому? Там закладається кредитна ставка десь на півроку, і тоді та ціна дійсно вища. Це питання суб’єктів ринку. І тому звинувачувати когось, мабуть, було б і не дуже правильно. Тому, якщо тобі не подобається — не бери”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ШПИГ ФЕДІР ІВАНОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — голова правління акціонерного поштово-пенсійного банку “Аваль”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання Ф. Шпиг був обраний по виборчому округу № 210 Чернігівської області. Переміг 17 претендентів, набравши 38,19% голосів виборців.
    Позапартійний. Входив до фракції НДП. З вересня 1999 року — член парламентської групи “Трудова Україна”.
    Член Комітету ВР з питань фінансів і банківської діяльності.
    
    Народився 30 січня 1956 року в селі Кобижча Бобровицького району Чернігівської області.
    Освіта вища. У 1984 році закінчив Київський державний інститут народного господарства ім. Д. Коротченка за спеціальністю “економіка”.
    Заслужений економіст України.
    Нагороджений відзнакою Президента України — орденом “За заслуги” III ступеня.
    
    У 1972—1976 роках навчався в Київському суднобудівному технікумі, працював техніком-конструктором ЦКБ “Ленінська кузня”. З 1978 до 1979 року — технік-конструктор, інженер-технолог ЦКБ “Ленінська кузня”. У 1979—1982 роках — старший інженер-конструктор об’єднання “Броваримеблі”. У 1982—1991 роках перебував на комсомольській роботі. З 1991 до 1998 року — голова правління акціонерного поштово-пенсійного банку “Аваль”. Після обрання народним депутатом у 1998 році — президент АППБ “Аваль”.
    З 1998 року член Координаційної ради з питань внутрішньої політики при Президенті України.
    Відстоює позицію, що реформи повинні проводитися в інтересах усього народу, а не вузького кола людей. А якщо держава вже взялася проводити ринкові реформи, то вона зобов’язана зробити все можливе для соціального захисту малозабезпечених верств населення.
    Ф. Шпиг виступає за зміну пріоритетів економічної політики, у якій напрочуд діалектично пропонує “перейти від збільшення податкового та іншого тиску на працюючих до створення можливостей більше і краще працювати, більше заробляти і, внаслідок цього, більше сплачувати податків до державного бюджету”.
    Для подолання заборгованості по заробітній платні лікарям, учителям та іншим працівникам бюджетних установ, а найголовніше — заборгованості по сплаті пенсій, з точки зору Ф. Шпига, слід оновлювати виробництво і нарощувати його обсяги.
    Народний депутат пропонує переглянути принципи формування бюджетної системи, збільшивши частку надходжень до місцевих бюджетів, що дасть можливість “самостійно вирішувати питання газифікації, поновлення руху автотранспорту, будівництва лікарень, шкіл та шляхів, а не їздити з протягнутою рукою до Києва”.
    Президент поштово-пенсійного банку опікується й питаннями розвитку села. На першому місці він бачить “створення умов для значного підвищення врожайності та ефективності тваринництва, включаючи поставку на пільгових умовах сільськогосподарської техніки. За рахунок цього можливо досягти рівня рентабельності в сільському господарстві в 25—30 відсотків. А якщо використати можливості сучасної переробки, то є реальними і 50% рентабельності”.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ШУФРИЧ НЕСТОР ІВАНОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України — президент спільного підприємства “Вест-Контрейд”
    
    До Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання Н. Шуфрич був обраний по виборчому округу № 70 Закарпатської області. Переміг 12 претендентів, набравши 16,80% голосів виборців. Входив також до передвиборного списку УНА, в якому посідав 34 позицію.
    Член СДПУ(о). Член фракції СДПУ(о).
    Член Комітету ВР з питань бюджету.
    
    Народився 29 грудня 1966 року в місті Ужгороді.
    Освіта вища. У 1992 році закінчив Ужгородський державний університет за спеціальністю “історія”.
    
    У 1987—1988 роках працював перекладачем торгово-побутового підприємства міста Ужгорода. У 1989—1998 роках — радник кооперативного об’єднання “Ретро”, заступник директора, директор, президент спільного підприємства “Вест-Контрейд”.
    
    Перебуває на лівоцентристських позиціях, цілковито і повністю поділяє соціал-демократичний принцип партії “Соціальна держава — суспільство рівних” і виступає за створення правових умов для реалізації гасел “Гідне життя для всіх, хто чесно працює і живе за рахунок власної праці” та “Ринок існує для людини, а не людина для ринку”.
    Як “представник опозиції до нинішньої влади” Н. Шуфрич “невдоволений результатами діяльності Уряду і Верховної Ради. Вболіваючи за долю України і рідного краю” він обстоює необхідність зміни курсу уряду та “напрямів законодавчого процесу Верховної Ради, розбудову української держави, розвиток ринкових відносин і демократичних процесів у нашому суспільстві, захист інтересів громадян”.
    Народний депутат висуває ідею щодо необхідності “впровадження системи федералізму в Україні, втілення в життя виваженої регіональної політики шляхом подальшої демократизації суспільства”, вважаючи, що діяльність згідно з федералістським принципом “Багатий регіон — багата держава” принесе користь як Закарпаттю, так і всій Україні. З огляду на це він прагне добитися “справедливого формування бюджету”, під чим має на увазі більш значне наповнення місцевих бюджетів.
    Народний депутат прагне створити правову основу “для виходу країни з економічної кризи, з метою досягнення нею стабільного розвитку”.
    Н. Шуфрич підтримує проведення адміністративної реформи і закликає до “законодавчого нівелювання теперішніх основ консервативної, адміністративно-бюрократичної системи державного управління, до підготовки правової бази для створення спеціальних економічних територій в Україні і зокрема реалізації концепції вільної економічної зони в Закарпатті”.
    Він гадає, що інвестора — як вітчизняного, так і зарубіжного — потрібно не тільки залучати в нашу країну, але й, що важливо, захищати його. Діяльність же таких інвесторів, з точки зору Н. Шуфрича, має забезпечуватися впровадженням “організаційно-правових умов”.
    Народний депутат переконаний у тому, що пріоритетними в розвитку економіки повинні стати такі виробництва, що базуються на використанні власної сировинної бази, трудових ресурсів (з урахуванням геоекономічного розташування краю) й орієнтуються на виробництво конкурентоспроможної продукції та вихід на світовий ринок.
    Н. Шуфрич виступає з ідеєю “створення системи стимулюючого оподаткування для виробника і надання йому пільгового кредитування”.
    Він не висловлює своєї позиції щодо відносин власності в аграрному секторі, а зауважує лише, що вирощувати, переробляти і реалізовувати сільськогосподарську продукцію потрібно “на рівні сучасних вимог”. Також він вважає “забезпечення державою дотаційної політики виробництва продукції сільського господарства” настільки важливим, що за це слід “боротися”.
    На думку народного депутата, пріоритетною в його діяльності є реалізація найвищого принципу організації життя суспільства — людина — господар у своїй державі, її права і свободи мають бути надійно захищені.
    Він наполягає на необхідності співпраці з усіма країнами, що прагнуть цього на засадах рівності і партнерської зацікавленості, з метою поступового входження України до європейської спільноти.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ЮШКО ІГОР ОЛЕГОВИЧ

    
    До обрання народним депутатом України —
    голова правління Першого українського міжнародного банку
    
    Депутатом Верховної Ради України чотирнадцятого (третього) скликання І. Юшко був обраний по виборчому округу № 42 Донецької області. Переміг 20 претендентів, набравши 43,91% голосів виборців. Входив також до передвиборного списку ПРВУ під номером сьомим.
    Член ПРВУ. Член фракції Народно-демократичної партії.
    Заступник голови Комітету Верховної Ради з питань фінансів і банківської діяльності.
    
    Народився 21 липня 1961 року в місті Жданові Донецької області.
    Одружений. Дружина за фахом — біолог. Має сина 1989 року народження.
    Освіта вища. У 1978—1983 роках навчався у Жданівському державному металургійному інституті. За фахом — інженер-металург. У 1987 році закінчив Харківський інженерно-економічний інститут, де отримав фах організатора промислового виробництва.
    Володіє англійською мовою.
    
    З 1983 до 1992 року працював розливником сталі, був майстром, провідним інженером, співробітником відділу зовнішньоекономічних зв’язків металургійного комбінату “Азовсталь” (м. Маріуполь).
    З 1992 до 1998 року — перший заступник голови, голова правління Першого українського міжнародного банку (ПУМБ).
    
    І. Юшко відносить себе “до числа прихильників соціально-орієнтованих реформ. Це означає передовсім створення свідомої системи державних дій та заходів для вирішення накопичених у суспільстві соціальних проблем”.
    Народний депутат критично відгукується про хід економічних реформування держави, зазначаючи, що “до цих пір ми лише руйнували те, що було в нашій економіці, — і гарного, і поганого”. Він констатує, що ми маємо “велику країну, потужний промисловий потенціал, готовий виробляти. Населення у злиднях, грошей на внутрішньому ринку немає. І немає в державі структури, здатної “прорахувати” ситуацію: наукового планування не існує з часів Держплану СРСР; статистика й облік у загоні; взагалі не ведеться товарно-матеріальний баланс країни, держбюджет — основа основ! — приймається півтора року. А кадри для цього не готуються — пересаджуються з кабінету в кабінет, з міністерства в міністерство. В умовах, коли на внутрішньому ринку просто немає кому купувати, держава повинна зайнятися політикою заради економіки. Не вимолювати кредити, а знайти покупців українських товарів на зовнішньому ринку”. У цьому зв’язку він наводить відповідні приклади: “США скорочують квоту на ввіз нашого металу — серйозний удар по всій металургії України. При цьому нам потрібні пасажирські літаки. Ось важіль для політика! Ви зберігаєте квоту — ми купуємо авіалайнери у вас, а не в Європі. Це лише здається, що великій і сильній Америці однаково, чи купить бідна Україна декілька “Боїнгів” саме в неї...”
    І. Юшко прикро вражений тим, що “у державі немає на сьогодні чітких даних з ключових позицій. Так, НБУ, КМ України та Мінстат дають Рахунковій палаті три різних цифри валового національного продукту, які різко відрізняються одна від одної, тому що методика їх підрахунку різна. І як у такому випадку можна отримати реальні розрахунки щодо бюджету?” А тому народний депутат пропонує розпочинати роботу не з обговорення нового Податкового кодексу, а спочатку здійснити реформу в бухгалтерському обліку, привести статистичні показники до адекватних реальному життю. На його думку, насамперед треба реформувати не фабрики, а свідомість людей.
    І. Юшко дає рецепт підйому економіки від “економіста-практика”: “Якщо Президент США не гребує мислити “курячими окорочками”, може, і нам пора думати цукром, сталлю, вугіллям і насінням соняшника. Перестанемо займатися політикою “взагалі” — почнемо лобіювати ринки і експорт — оживуть підприємства — задзвенить у гаманцях у громадян — почне поповнюватися бюджет”. “Кошти в бюджеті з’являться лише тоді, коли вдасться “гойднути” економіку, змусити працювати промисловість”, — певен колишній голова правління ПУМБ.
    Він вважає, що повернути знецінені вклади населенню потрібно і можливо, але життя диктує певну послідовність у вирішенні цього питання: спочатку треба “підвищити пенсії, повернути невидані зарплати, підняти життєвий рівень, а потім зайнятися поверненням вкладів”.
    До дискусійних питань, зокрема щодо відносин з МВФ, І. Юшко підходить з утилітарних позицій. Він вважає, що “особливо сильно напружують голосові зв’язки в цих питаннях політики, які не знають, як вивести із “штопора” економіку і нагодувати людей”. А його позиція наступна: “Страшилки” про перетворення України на раба МВФ? Тут слід просто рахувати. Обійдемося без його кредитів? Не брати. Чому не взяти, весь світ розвивається на кредитах. Але без крику, без істерики!”
    Зниження в 1999 році ставок по депозитах (особливо валютних) фізичних осіб і зменшення обсягу залучення пасивів — що загалом не свідчило про досягнення українською банківською системою стандартів західних банків — І. Юшко не розцінював як негативний показник роботи. Він указував на те, що зниження вартості пасивів — не основний показник діяльності банків, оскільки головне їх призначення — не в зароблянні грошей для клієнтів, а в збереженні їхніх заощаджень.
    Народний депутат схвалює зменшення кількості комерційних банків, пояснюючи, що рентабельні види бізнесу, до яких належить і банківська справа, приваблювали в цю сферу людей, які ні за своїми знаннями, ні за психологією банкірами не є. А тому після фінансової кризи 1999 року в Росії, яка вплинула і на становище на ринках України, відсіялися ті, хто прагнув якнайшвидше збагатитися. Ті ж банки, що залишилися, засвідчили свою здатність працювати в складних умовах і сприяти стабілізації банківської системи в Україні.
    9 вересня 1999 року Верховна Рада ухвалила урядовий законопроект “Про кредитні спілки в Україні”. Відповідно до нього ці установи будуть схожі на банк, але з дещо обмеженими функціями. Такі спілки матимуть право видавати гроші тільки виключно своїм членам. Таким чином, парламент спробував застрахуватися від повторення сумнозвісної історії з трастами. Проте законопроект залишає ще безліч шпарок для використання кредитних спілок як знаряддя фінансових махінацій. І. Юшко загалом схвально поставився до прийняття цього законопроекту, адже, за його твердженням, “даний законопроект прописує більш ретельні, детальні відносини з державою, з органами управління”. Проте, зауважив він, “не визначені ті нормативи, які повинні поширюватися на діяльність кредитних спілок. Діяльність кредитних спілок схожа на банківську. Але в законопроекті не озвучені принципи капіталізації і не визначено мінімальні розміри уставного фонду, розміри видачі кредиту в руки одного отримувача позики, ліквідність капіталу і таке інше”.
    І. Юшко вважає запровадження ринкових реформ необхідним процесом і всебічно їх підтримує, “але тільки за умови, що їх результати не порушуватимуть конституційного права громадян — права на працю, знижуватимуть, а не нарощуватимуть безробіття. Процес реформування має бути керованим, поетапним, науково обгрунтованим. Кожний етап, кожний крок у реформуванні має обов’язково передбачати створення нових робочих місць замість скорочених. Держава має створювати програму соціальної переорієнтації трудящих, навчання, перекваліфікації і працевлаштування”. Його принцип: кожний громадянин — це й Україна, реформи — на користь людини, а не за рахунок людини.

  • 2002.07.17 | Serhiy Hrysch

    ДОДАТКИ

    
    ЧЛЕНСТВО НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ
    У ФРАКЦІЯХ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
    Інформація станом на 15 травня 2000 року
    
    Фракція Народно-демократичної партії
    Кількість депутатів — 24
    Кінах Анатолій Кирилович
    Ковалко Михайло Петрович
    Мартиненко Микола Володимирович
    Салигін Василь Вікторович
    Супрун Людмила Павлівна
    Хорошковський Валерій Іванович
    Черновецький Леонід Михайлович
    Юшко Ігор Олегович
    
    Фракція партії “Реформи і порядок”—Реформи-конгрес
    Кількість депутатів — 14
    Жеваго Костянтин Валентинович
    
    Фракція Українського народного руху
    Кількість депутатів — 21
    Джоджик Ярослав Іванович
    Слободян Олександр Вячеславович
    
    Фракція Партії зелених України
    Кількість депутатів — 17
    Бєлоусова Ірина Анатоліївна
    Кирюшин Ігор Володимирович
    Кривошея Сергій Вікторович
    Павленко Сергій Григорович
    Рись Сергій Миколайович
    Рябченко Олександр Володимирович
    
    Фракція Соціал-демократичної партії України (об’єднаної)
    Кількість депутатів — 34
    Ананко Євген Павлович
    Бабич Валерій Георгійович
    Губський Богдан Володимирович
    Зінченко Олександр Олексійович
    Іщенко Олег Іванович
    Мельнічук Сергій Іванович
    Суркіс Григорій Михайлович
    Фіалковський Володимир Олександрович
    Франчук Ігор Анатолійович
    Шуфрич Нестор Іванович
    
    Група “Солідарність”
    Кількість депутатів — 23
    Плютинський Володимир Антонович
    Порошенко Петро Олексійович
    Ржавський Олександр Миколайович
    Шмаров Валерій Миколайович
    
    Група “Трудова Україна”
    Кількість депутатів — 41
    Богатиренко Анатолій Андрійович
    Богословська Інна Германівна
    Горбачов Віктор Сергійович
    Дашутін Григорій Петрович
    Деркач Андрій Леонідович
    Єдін Олександр Йосипович
    Пересунько Сергій Іванович
    Пінчук Віктор Михайлович
    Свирида Олександр Миколайович
    Шпак Олександр Григорович
    Шпиг Федір Іванович
    
    Група “Відродження регіонів”
    Кількість депутатів — 35
    Абдуллін Олександр Рафкатович
    Акопян Валерій Григорович
    Антоньєва Ганна Петрівна
    Бортник Володимир Федорович
    Буряк Сергій Васильович
    Волков Олександр Михайлович
    Данильчук Олександр Юрійович
    Діяк Іван Васильович
    Задорожній Олександр Вікторович
    Зв’ягільський Юхим Леонідович
    Кучеренко Олексій Юрійович
    Насалик Ігор Степанович
    Нечипорук Володимир Павлович
    Пашковський Леонід Борисович
    
    Не входять до складу фракцій
    Жердицький Віктор Юстимович
    Медведчук Віктор Володимирович
    Ткаченко Олександр Миколайович
    
    Склали повноваження народних депутатів України
    Єхануров Юрій Іванович
    Тимошенко Юлія Володимирівна
    
    
    СТАТИСТИКА ПЕРЕХОДІВ
    НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ ПО ФРАКЦІЯХ
    Інформація станом на 15 травня 2000 року
    
    Фракція Українського народного руху
    Джоджик Ярослав Іванович 18.05.1998
    Іщенко Олег Іванович 18.05.1998 22.10.1999
    Слободян Олександр Вячеславович 18.05.1998
    
    Фракція “Батьківщина”
    Бабич Валерій Георгійович 04.03.1999 21.12.1999
    Нечипорук Володимир Павлович 04.03.1999 24.04.1999
    Тимошенко Юлія Володимирівна 04.03.1999 02.03.2000
    
    Фракція “Громада”
    Плютинський Володимир Антонович 18.05.1998 29.02.2000
    Тимошенко Юлія Володимирівна 18.05.1998 04.03.1999
    
    Фракція Партії зелених України
    Бєлоусова Ірина Анатоліївна 18.05.1998
    Дашутін Григорій Петрович 18.05.1998 01.12.1999
    Деркач Андрій Леонідович 18.05.1998 23.02.1999
    Кирюшин Ігор Володимирович 18.05.1998 10.06.1998
    Кривошея Сергій Вікторович 18.05.1998
    Павленко Сергій Григорович 18.05.1998
    Рись Сергій Миколайович 18.05.1998
    Рябченко Олександр Володимирович 18.05.1998
    Фіалковський Володимир Олександрович 18.05.1998 08.02.2000
    Кирюшин Ігор Володимирович 10.06.1998
    Богословська Інна Германівна 04.12.1998 01.12.1999
    
    Група “Незалежні”
    Бабич Валерій Георгійович 22.07.1998 04.03.1999
    Горбачов Віктор Сергійович 22.07.1998 29.02.2000
    
    Група “Незалежні”
    Ржавський Олександр Миколайович 22.07.1998 16.03.2000
    Салигін Василь Вікторович 22.07.1998 01.10.1998
    Пересунько Сергій Іванович 14.05.1999 15.03.2000
    
    Фракція Народно-демократичної партії
    Акопян Валерій Григорович 18.05.1998 03.11.1998
    Антоньєва Ганна Петрівна 18.05.1998 23.02.1999
    Богатиренко Анатолій Андрійович 18.05.1998 18.05.1999
    Богословська Інна Германівна 18.05.1998 04.12.1998
    Бортник Володимир Федорович 18.05.1998 23.02.1999
    Буряк Сергій Васильович 18.05.1998 23.02.1999
    Данильчук Олександр Юрійович 18.05.1998 03.11.1998
    Діяк Іван Васильович 18.05.1998 23.02.1999
    Єдін Олександр Йосипович 18.05.1998 20.04.1999
    Єхануров Юрій Іванович 18.05.1998 22.02.2000
    Жеваго Костянтин Валентинович 18.05.1998 03.11.1998
    Жердицький Віктор Юстимович 18.05.1998 18.06.1999
    Зв’ягільський Юхим Леонідович 18.05.1998 23.02.1999
    Кінах Анатолій Кирилович 18.05.1998
    Ковалко Михайло Петрович 18.05.1998
    Мартиненко Микола Володимирович 18.05.1998
    Насалик Ігор Степанович 18.05.1998 03.11.1998
    Пашковський Леонід Борисович 18.05.1998 03.11.1998
    Пінчук Віктор Михайлович 18.05.1998 20.04.1999
    Салигін Василь Вікторович 18.05.1998 15.07.1998
    Свирида Олександр Миколайович 18.05.1998 20.04.1999
    Супрун Людмила Павлівна 18.05.1998
    Хорошковський Валерій Іванович 18.05.1998
    Черновецький Леонід Михайлович 18.05.1998
    Шмаров Валерій Миколайович 18.05.1998 29.02.2000
    Шпак Олександр Григорович 18.05.1998 02.10.1998
    Шпиг Федір Іванович 18.05.1998 20.04.1999
    Юшко Ігор Олегович 18.05.1998
    Задорожній Олександр Вікторович 19.05.1998 23.02.1999
    Нечипорук Володимир Павлович 20.05.1998 04.06.1998
    Салигін Василь Вікторович 03.12.1999
    Фракція Соціал-демократичної партії
    України (об’єднаної)
    Ананко Євген Павлович 18.05.1998
    Губський Богдан Володимирович 18.05.1998
    Зінченко Олександр Олексійович 18.05.1998
    Медведчук Віктор Володимирович 18.05.1998 16.07.1998
    Мельнічук Сергій Іванович 18.05.1998
    Пересунько Сергій Іванович 18.05.1998 17.02.1999
    Порошенко Петро Олексійович 18.05.1998 29.02.2000
    Суркіс Григорій Михайлович 18.05.1998
    Шуфрич Нестор Іванович 18.05.1998
    Франчук Ігор Анатолійович 24.04.1999
    Іщенко Олег Іванович 22.10.1999
    Бабич Валерій Георгійович 21.12.1999
    Фіалковський Володимир Олександрович 17.02.2000
    
    Група “Солідарність”
    Порошенко Петро Олексійович 29.02.2000
    Шмаров Валерій Миколайович 29.02.2000
    Плютинський Володимир Антонович 02.03.2000
    Ржавський Олександр Миколайович 16.05.2000
    
    Група “Трудова Україна”
    Деркач Андрій Леонідович 20.04.1999
    Єдін Олександр Йосипович 20.04.1999
    Пінчук Віктор Михайлович 20.04.1999
    Свирида Олександр Миколайович 20.04.1999
    Шпиг Федір Іванович 20.04.1999
    Шпак Олександр Григорович 19.11.1999
    Богословська Інна Германівна 01.12.1999
    Дашутін Григорій Петрович 01.12.1999
    Богатиренко Анатолій Андрійович 17.12.1999
    Горбачов Віктор Сергійович 29.02.2000
    Пересунько Сергій Іванович 15.03.2000
    
    Фракція партії “Реформи і порядок”—
    Реформи-конгрес
    Жеваго Костянтин Валентинович 29.02.2000
    
    Група “Відродження регіонів”
    Абдуллін Олександр Рафкатович 23.02.1999
    Акопян Валерій Григорович 23.02.1999
    Антоньєва Ганна Петрівна 23.02.1999
    Бортник Володимир Федорович 23.02.1999
    Буряк Сергій Васильович 23.02.1999
    Волков Олександр Михайлович 23.02.1999
    Данильчук Олександр Юрійович 23.02.1999
    Деркач Андрій Леонідович 23.02.1999 20.04.1999
    Діяк Іван Васильович 23.02.1999
    Жеваго Костянтин Валентинович 23.02.1999 29.02.2000
    Задорожній Олександр Вікторович 23.02.1999
    Зв’ягільський Юхим Леонідович 23.02.1999
    Кучеренко Олексій Юрійович 23.02.1999
    Насалик Ігор Степанович 23.02.1999
    Нечипорук Володимир Павлович 23.02.1999 04.03.1999
    Пашковський Леонід Борисович 23.02.1999
    Нечипорук Володимир Павлович 24.04.1999
    
    
    ЧЛЕНСТВО НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ
    У КОМІТЕТАХ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
    Інформація станом на 22 червня 2000 року
    
    Комітет з питань аграрної політики та земельних відносин
    Дата створення: 14 травня 1998 року
    Голова комітету: Ващук К. Т.
    Кількісний склад комітету — 22 депутати.
    Бортник Володимир Федорович
    Павленко Сергій Григорович
    Плютинський Володимир Антонович
    
    Комітет з питань будівництва, транспорту і зв’язку
    Дата створення: 14 травня 1998 року
    Голова комітету: Крук Ю. Б.
    Кількісний склад комітету — 17 депутатів.
    Абдуллін Олександр Рафкатович
    Єдін Олександр Йосипович
    
    Комітет з питань бюджету
    Дата створення: 14 травня 1998 року
    Голова комітету: Турчинов О. В.
    Кількісний склад комітету — 27 депутатів.
    Богословська Інна Германівна (перший заступник голови комітету)
    Деркач Андрій Леонідович
    Рись Сергій Миколайович
    Свирида Олександр Миколайович
    Супрун Людмила Павлівна
    Хорошковський Валерій Іванович (секретар комітету)
    Шуфрич Нестор Іванович
    
    Комітет з питань державного будівництва та місцевого самоврядування
    Дата створення: 14 травня 1998 року
    Голова комітету: Іоффе Ю. Я.
    Кількісний склад комітету — 21 депутат.
    Антоньєва Ганна Петрівна
    
    Комітет з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій
    Дата створення: 14 травня 1998 року
    Голова комітету: Костусєв О. О.
    Кількісний склад комітету — 24 депутати.
    Бєлоусова Ірина Анатоліївна (секретар комітету)
    Жеваго Костянтин Валентинович
    Жердицький Віктор Юстимович
    Кінах Анатолій Кирилович
    Пінчук Віктор Михайлович
    Слободян Олександр Вячеславович
    
    Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності
    Дата створення: 1 лютого 2000 року
    Голова комітету: Білас І. Г.
    Кількісний склад комітету — 17 депутатів.
    Волков Олександр Михайлович
    Данильчук Олександр Юрійович
    Нечипорук Володимир Павлович
    Пашковський Леонід Борисович
    Франчук Ігор Анатолійович
    
    Комітет з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму
    Дата створення: 14 травня 1998 року
    Голова комітету: Борзов В. П.
    Кількісний склад комітету — 16 депутатів.
    Ржавський Олександр Миколайович (перший заступник голови комітету)
    Суркіс Григорій Михайлович (заступник голови комітету)
    
    Комітет з питань національної безпеки і оборони
    Дата створення: 14 травня 1998 року
    Голова комітету: Андресюк Б. П.
    Кількісний склад комітету — 21 депутат.
    Шмаров Валерій Миколайович
    
    Комітет з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики
    та ядерної безпеки
    Дата створення: 14 травня 1998 року
    Голова комітету: Гудима О. М.
    Кількісний склад комітету — 28 депутатів.
    Діяк Іван Васильович
    Кирюшин Ігор Володимирович
    Ковалко Михайло Петрович
    Кучеренко Олексій Юрійович (перший заступник голови комітету)
    Мартиненко Микола Володимирович
    Насалик Ігор Степанович
    Салигін Василь Вікторович (заступник голови комітету)
    Шпак Олександр Григорович
    
    Комітет з питань правової політики
    Дата створення: 14 травня 1998 року
    Голова комітету: Задорожній О. В.
    Кількісний склад комітету — 22 депутати.
    Задорожній Олександр Вікторович (голова комітету)
    Пересунько Сергій Іванович
    
    Комітет з питань промислової політики і підприємництва
    Дата створення: 14 травня 1998 року
    Голова комітету: Бродський М. Ю.
    Кількісний склад комітету — 16 депутатів.
    Богатиренко Анатолій Андрійович
    
    Комітет з питань свободи слова та інформації
    Дата створення: 14 травня 1998 року
    Голова комітету: Зінченко О. О.
    Кількісний склад комітету — 21 депутат.
    Зінченко Олександр Олексійович (голова комітету)
    Мельнічук Сергій Іванович
    
    Комітет з питань фінансів і банківської діяльності
    Дата створення: 14 травня 1998 року
    Голова комітету: Альошин В. Б.
    Кількісний склад комітету — 27 депутатів.
    Акопян Валерій Григорович
    Ананко Євген Павлович
    Буряк Сергій Васильович
    Горбачов Віктор Сергійович
    Губський Богдан Володимирович (заступник голови комітету)
    Джоджик Ярослав Іванович
    Іщенко Олег Іванович
    Кривошея Сергій Вікторович
    Порошенко Петро Олексійович
    Фіалковський Володимир Олександрович
    Черновецький Леонід Михайлович
    Шпиг Федір Іванович
    Юшко Ігор Олегович (заступник голови комітету)
    
    Комітет у закордонних справах
    Дата створення: 14 травня 1998 року
    Голова комітету: Осташ І. І.
    Кількісний склад комітету — 27 депутатів.
    Зв’ягільський Юхим Леонідович
    
    Комітет у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів
    Дата створення: 14 травня 1998 року
    Кількісний склад комітету — 14 депутатів.
    Дашутін Григорій Петрович (перший заступник голови комітету)
    
    Не входять до складу комітетів
    Бабич Валерій Георгійович
    Медведчук Віктор Володимирович
    Ткаченко Олександр Миколайович
    
    Спеціальна контрольна комісія з питань приватизації
    Дата створення: 1 лютого 2000 року
    Голова комісії: Рябченко О. В.
    Кількісний склад комісії — 2 депутати.
    Рябченко Олександр Володимирович (голова комітету)
    
    
    ГОЛОСУВАННЯ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ
    НА ЗАСІДАННЯХ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
    
    Про п. 3 Закону України “Про порядок встановлення ставок податків,
    зборів (обов’язкових платежів), інших елементів податкових баз,
    а також пільг з оподаткування”
    
    “3. Тимчасово, до законодавчого врегулювання питань про Єдиний митний тариф, Кабінет Міністрів України має право встановлювати або змінювати ставки ввізного мита на товари, що ввозяться на митну територію України, крім ставок ввізного мита на підакцизні товари та товари, які входять до складу 1—24 груп Гармонізованої системи опису та кодування товарів, визначених законами України”.
    
    Дата голосування: 14 жовтня 1998 року
    За: 236
    Проти: 3
    Утрималось: 0
    Не голосувало: 91
    Всього: 330
    Рішення прийнято
    Абдуллін О.Р. Не гол.
    Акопян В.Г. Відс.
    Ананко Є.П. За
    Антоньєва Г.П. Відс.
    Бабич В.Г. Відс.
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. Не гол.
    Богословська І.Г. Відс.
    Бортник В.Ф. За
    Буряк С.В. Не гол.
    Волков О.М. Відс.
    Горбачов В.С. Відс.
    Губський Б.В. За
    Данильчук О.Ю. Відс.
    Дашутін Г.П. Відс.
    Деркач А.Л. Відс.
    Джоджик Я.І. За
    Діяк І.В. Не гол.
    Єдін О.Й. Не гол.
    Єхануров Ю. І. За
    Жеваго К.В. Відс.
    Жердицький В.Ю. Відс.
    Задорожній О.В. Відс.
    Зв’ягільський Ю.Л. Відс.
    Зінченко О.О. За
    Іщенко О.І. Відс.
    Кирюшин І.В. За
    Кінах А.К. Відс.
    Ковалко М.П. Не гол.
    Кривошея С.В. За
    Кучеренко О.Ю. Відс.
    Мартиненко М.В. Відс.
    Медведчук В.В. За
    Мельнічук С.І. За
    Насалик І.С. Не гол.
    Нечипорук В.П. За
    Павленко С.Г. За
    Пашковський Л.Б. Відс.
    Пересунько С.І. За
    Пінчук В.М. Відс.
    Плютинський В.А. За
    Порошенко П.О. За
    Ржавський О.М. Відс.
    Рись С.М. За
    Рябченко О.В. За
    Салигін В.В. Не гол.
    Свирида О.М. Не гол.
    Слободян О.В. Не гол.
    Супрун Л.П. Відс.
    Суркіс Г.М. За
    Тимошенко Ю.В. Відс.
    Ткаченко О.М. За
    Фіалковський В.О. За
    Франчук І.А. За
    Хорошковський В.І. Відс.
    Черновецький Л.М. Відс.
    Шмаров В.М. За
    Шпак О.Г. Відс.
    Шпиг Ф.І. Не гол.
    Шуфрич Н.І. Не гол.
    Юшко І.О. За
    
    Про відхилення проекту Закону України “Про ліміт державних грошових зобов’язань за іноземними позиками і кредитами та подання державних зовнішніх гарантій на повернення іноземних позик і кредитів на 1998 р.”
    
    Дата голосування: 14 жовтня 1998 року
    За: 226
    Проти: 10
    Утрималось: 7
    Не голосувало: 85
    Всього: 328
    Рішення прийнято
    Абдуллін О.Р. Відс.
    Акопян В.Г. Відс.
    Ананко Є.П. Не гол.
    Антоньєва Г.П. Не гол.
    Бабич В.Г. Відс.
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. Не гол.
    Богословська І.Г. Відс.
    Бортник В.Ф. Проти
    Буряк С.В. Відс.
    Волков О.М. Відс.
    Горбачов В.С. Не гол.
    Губський Б.В. Відс.
    Данильчук О.Ю. Відс.
    Дашутін Г.П. За
    Деркач А.Л. Відс.
    Джоджик Я.І. За
    Діяк І.В. Не гол.
    Єдін О.Й. Не гол.
    Єхануров Ю.І. Проти
    Жеваго К.В. Відс.
    Жердицький В.Ю. Відс.
    Задорожній О.В. Відс.
    Зв’ягільський Ю.Л. За
    Зінченко О.О. Проти
    Іщенко О.І. Відс.
    Кирюшин І.В. За
    Кінах А.К. Відс.
    Ковалко М.П. Не гол.
    Кривошея С.В. За
    Кучеренко О.Ю. Відс.
    Мартиненко М.В. Відс.
    Медведчук В.В. За
    Мельнічук С.І. Не гол.
    Насалик І.С. За
    Нечипорук В.П. За
    Павленко С.Г. За
    Пашковський Л.Б. Не гол.
    Пересунько С.І. Не гол.
    Пінчук В.М. Відс.
    Плютинський В.А. За
    Порошенко П.О. Не гол.
    Ржавський О.М. Відс.
    Рись С.М. Проти
    Рябченко О.В. За
    Салигін В.В. Не гол.
    Свирида О.М. За
    Слободян О.В. Не гол.
    Супрун Л.П. Відс.
    Суркіс Г.М. Відс.
    Тимошенко Ю.В. Відс.
    Ткаченко О.М. За
    Фіалковський В.О. Відс.
    Франчук І.А. Не гол.
    Хорошковський В.І. Відс.
    Черновецький Л.М. Відс.
    Шмаров В.М. За
    Шпак О.Г. Відс.
    Шпиг Ф.І. Відс.
    Шуфрич Н.І. Відс.
    Юшко І.О. Відс.
    
    Про Державний бюджет України на 1999 рік
    
    Державний бюджет України на 1999 рік затверджується у сумі 25.135.260,8 тис. гривень. Граничний розмір дефіциту Державного бюджету України на 1999 рік встановлюється у сумі 1.240.000 тис. гривень. На покриття дефіциту Державного бюджету України на 1999 рік передбачається спрямувати надходження із джерел внутрішнього фінансування в сумі 610.000 тис. гривень та із джерел зовнішнього фінансування — 630.000 тис. гривень.
    
    Дата голосування: 31 грудня 1998 року
    За: 226
    Проти: 1
    Утрималось: 0
    Не голосувало: 10
    Всього: 237
    Рішення прийнято
    
    Абдуллін О.Р. За
    Акопян В.Г. Не гол.
    Ананко Є.П. За
    Антоньєва Г.П. За
    Бабич В.Г. Відс.
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. За
    Богословська І.Г. За
    Бортник В.Ф. За
    Буряк С.В. За
    Волков О.М. За
    Горбачов В.С. За
    Губський Б.В. За
    Данильчук О.Ю. За
    Дашутін Г.П. За
    Деркач А.Л. За
    Джоджик Я.І. За
    Діяк І.В. За
    Єдін О.Й. За
    Єхануров Ю.І. За
    Жеваго К.В. За
    Жердицький В.Ю. За
    Задорожній О.В. За
    Зв’ягільський Ю.Л. За
    Зінченко О.О. За
    Іщенко О.І. За
    Кирюшин І.В. За
    Кінах А.К. За
    Ковалко М.П. За
    Кривошея С.В. За
    Кучеренко О.Ю. За
    Мартиненко М.В. За
    Медведчук В.В. За
    Мельнічук С.І. За
    Насалик І.С. Відс.
    Нечипорук В.П. Відс.
    Павленко С.Г. За
    Пашковський Л.Б. За
    Пересунько С.І. За
    Пінчук В.М. За
    Плютинський В.А. Відс.
    Порошенко П.О. За
    Ржавський О.М. Відс.
    Рись С.М. За
    Рябченко О.В. За
    Салигін В.В. За
    Свирида О.М. За
    Слободян О.В. За
    Супрун Л.П. За
    Суркіс Г.М. За
    Тимошенко Ю.В. За
    Ткаченко О.М. За
    Фіалковський В.О. За
    Франчук І.А. За
    Хорошковський В.І. За
    Черновецький Л.М. За
    Шмаров В.М. За
    Шпак О.Г. За
    Шпиг Ф.І. За
    Шуфрич Н.І. За
    Юшко І.О. За
    
    Про пропозицію народного депутата Єськова щодо підтримки вугільної промисловості (Державний бюджет України на 1999 рік)
    
    Дата голосування: 31 грудня 1998 року
    За: 147
    Проти: 15
    Утрималось: 12
    Не голосувало: 129
    Всього: 303
    Рішення не прийнято
    
    Абдуллін О.Р. Відс.
    Акопян В.Г. Не гол.
    Ананко Є.П. Відс.
    Антоньєва Г.П. За
    Бабич В.Г. За
    Бєлоусова І.А. Не гол.
    Богатиренко А.А. Проти
    Богословська І.Г. Не гол.
    Бортник В.Ф. Не гол.
    Буряк С.В. Не гол.
    Волков О.М. За
    Горбачов В.С. Не гол.
    Губський Б.В. Утрим.
    Данильчук О.Ю. Не гол.
    Дашутін Г.П. Не гол.
    Деркач А.Л. Не гол.
    Джоджик Я.І. Не гол.
    Діяк І.В. Не гол.
    Єдін О.Й. Не гол.
    Єхануров Ю.І. Не гол.
    Жеваго К.В. Не гол.
    Жердицький В.Ю. Не гол.
    Задорожній О.В. Не гол.
    Зв’ягільський Ю.Л. Не гол.
    Зінченко О.О. Не гол.
    Іщенко О.І. Відс.
    Кирюшин І.В. Відс.
    Кінах А.К. Не гол.
    Ковалко М.П. За
    Кривошея С.В. Не гол.
    Кучеренко О.Ю. Не гол.
    Мартиненко М.В. За
    Медведчук В.В. Проти
    Мельнічук С.І. Утрим.
    Насалик І.С. Відс.
    Нечипорук В.П. Відс.
    Павленко С.Г. Не гол.
    Пашковський Л.Б. Відс.
    Пересунько С.І. Не гол.
    Пінчук В.М. Не гол.
    Плютинський В.А. Проти
    Порошенко П.О. Не гол.
    Ржавський О.М. Відс.
    Рись С.М. Не гол.
    Рябченко О.В. Відс.
    Салигін В.В. За
    Свирида О.М. Не гол.
    Слободян О.В. Не гол.
    Супрун Л.П. Не гол.
    Суркіс Г.М. Не гол.
    Тимошенко Ю.В. За
    Ткаченко О.М. За
    Фіалковський В.О. За
    Франчук І.А. Не гол.
    Хорошковський В.І. Не гол.
    Черновецький Л.М. Не гол.
    Шмаров В.М. Відс.
    Шпак О.Г. За
    Шпиг Ф.І. Не гол.
    Шуфрич Н.І. Утрим.
    Юшко І.О. Не гол.
    Про проект закону про міжнародну технічну допомогу —
    в першому читанні
    
    Дата голосування: 30 червня 1999 року
    За: 177
    Проти: 67
    Утрималось: 4
    Не голосувало: 106
    Всього: 354
    Рішення не прийнято
    
    Абдуллін О.Р. Відс.
    Акопян В.Г. Відс.
    Ананко Є.П. Не гол.
    Антоньєва Г.П. Відс.
    Бабич В.Г. Відс.
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. Проти
    Богословська І.Г. Відс.
    Бортник В.Ф. Відс.
    Буряк С.В. Відс.
    Волков О.М. За
    Горбачов В.С. Відс.
    Губський Б.В. Відс.
    Данильчук О.Ю. Відс.
    Дашутін Г.П. Відс.
    Деркач А.Л. Проти
    Джоджик Я.І. За
    Діяк І.В. За
    Єдін О.Й. За
    Єхануров Ю. І. За
    Жеваго К.В. За
    Жердицький В.Ю. Не гол.
    Задорожній О.В. Не гол.
    Зв’ягільський Ю.Л. Відс.
    Зінченко О.О. Не гол.
    Іщенко О.І. Відс.
    Кирюшин І.В. За
    Кінах А.К. Відс.
    Ковалко М.П. Відс.
    Кривошея С.В. Відс.
    Кучеренко О.Ю. За
    Мартиненко М.В. Відс.
    Медведчук В.В. За
    Мельнічук С.І. Відс.
    Насалик І.С. За
    Нечипорук В.П. Відс.
    Павленко С.Г. Не гол.
    Пашковський Л.Б. Відс.
    Пересунько С.І. Не гол.
    Пінчук В.М. Відс.
    Плютинський В.А. За
    Порошенко П.О. Не гол.
    Ржавський О.М. Відс.
    Рись С.М. Відс.
    Рябченко О.В. За
    Салигін В.В. Не гол.
    Свирида О.М. За
    Слободян О.В. За
    Супрун Л.П. Не гол.
    Суркіс Г.М. Не гол.
    Тимошенко Ю. В. Відс.
    Ткаченко О.М. За
    Фіалковський В.О. Відс.
    Франчук І.А. Не гол.
    Хорошковський В.І. Відс.
    Черновецький Л.М. Відс.
    Шмаров В.М. Проти
    Шпак О.Г. За
    Шпиг Ф.І. За
    Шуфрич Н.І. За
    Юшко І.О. Відс.
    Про проект Закону про ратифікацію Конвенції про транснаціональні корпорації
    
    Дата голосування: 13 липня 1999 року
    За: 237
    Проти: 19
    Утрималось: 5
    Не голосувало: 53
    Всього: 314
    Рішення прийнято
    
    Абдуллін О.Р. Відс.
    Акопян В.Г. За
    Ананко Є.П. Відс.
    Антоньєва Г.П. За
    Бабич В.Г. Відс.
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. За
    Богословська І.Г. Відс.
    Бортник В.Ф. Відс.
    Буряк С.В. Відс.
    Волков О.М. За
    Горбачов В.С. За
    Губський Б.В. За
    Данильчук О.Ю. За
    Дашутін Г.П. Відс.
    Деркач А.Л. За
    Джоджик Я.І. Не гол.
    Діяк І.В. За
    Єдін О.Й. Відс.
    Єхануров Ю. І. За
    Жеваго К.В. За
    Жердицький В.Ю. Утрим.
    Задорожній О.В. Не гол.
    Зв’ягільський Ю.Л. Відс.
    Зінченко О.О. Відс.
    Іщенко О.І. Відс.
    Кирюшин І.В. За
    Кінах А.К. Відс.
    Ковалко М.П. Відс.
    Кривошея С.В. За
    Кучеренко О.Ю. За
    Мартиненко М.В. Відс.
    Медведчук В.В. Не гол.
    Мельнічук С.І. Не гол.
    Насалик І.С. За
    Нечипорук В.П. Відс.
    Павленко С.Г. За
    Пашковський Л.Б. Відс.
    Пересунько С.І. Відс.
    Пінчук В.М. Відс.
    Плютинський В.А. Відс.
    Порошенко П.О. Відс.
    Ржавський О.М. За
    Рись С.М. За
    Рябченко О.В. Відс.
    Салигін В.В. За
    Свирида О.М. Відс.
    Слободян О.В. Проти
    Супрун Л.П. Не гол.
    Суркіс Г.М. Не гол.
    Тимошенко Ю. В. Відс.
    Ткаченко О.М. За
    Фіалковський В.О. Відс.
    Франчук І.А. Відс.
    Хорошковський В.І. Відс.
    Черновецький Л.М. Відс.
    Шмаров В.М. Відс.
    Шпак О.Г. За
    Шпиг Ф.І. За
    Шуфрич Н.І. Відс.
    Юшко І.О. За
    Про ратифікацію Договору між Україною та США
    про взаємну допомогу у кримінальних справах
    
    Дата голосування: 14 вересня 1999 року
    За: 117
    Проти: 12
    Утрималось: 5
    Не голосувало: 95
    Всього: 229
    Рішення не прийнято
    
    Абдуллін О.Р. Не гол.
    Акопян В.Г. Не гол.
    Ананко Є.П. За
    Антоньєва Г.П. За
    Бабич В.Г. Відс.
    Бєлоусова І.А. Відс.
    Богатиренко А.А. Утрим.
    Богословська І.Г. За
    Бортник В.Ф. Відс.
    Буряк С.В. За
    Волков О.М. За
    Горбачов В.С. Відс.
    Губський Б.В. За
    Данильчук О.Ю. За
    Дашутін Г.П. Відс.
    Деркач А.Л. За
    Джоджик Я.І. Не гол.
    Діяк І.В. За
    Єдін О.Й. За
    Єхануров Ю.І. За
    Жеваго К.В. Відс.
    Жердицький В.Ю. Не гол.
    Задорожній О.В. За
    Зв’ягільський Ю.Л. Відс.
    Зінченко О.О. За
    Іщенко О.І. Відс.
    Кирюшин І.В. Відс.
    Кінах А.К. Відс.
    Ковалко М.П. За
    Кривошея С.В. Відс.
    Кучеренко О.Ю. Не гол.
    Мартиненко М.В. Відс.
    Медведчук В.В. За
    Мельнічук С.І. За
    Насалик І.С. За
    Нечипорук В.П. За
    Павленко С.Г. Відс.
    Пашковський Л.Б. Відс.
    Пересунько С.І. Не гол.
    Пінчук В.М. Відс.
    Плютинський В.А. Відс.
    Порошенко П.О. За
    Ржавський О.М. Відс.
    Рись С.М. Відс.
    Рябченко О.В. За
    Салигін В.В. Відс.
    Свирида О.М. За
    Слободян О.В. Не гол.
    Супрун Л.П. За
    Суркіс Г.М. За
    Тимошенко Ю.В. Відс.
    Ткаченко О.М. За
    Фіалковський В.О. Відс.
    Франчук І.А. Не гол.
    Хорошковський В.І. Відс.
    Черновецький Л.М. Не гол.
    Шмаров В.М. За
    Шпак О.Г. Не гол.
    Шпиг Ф.І. За
    Шуфрич Н.І. За
    Юшко І.О. Відс.
    Проект закону про ліцензування певних видів господарської діяльності
    в першому читанні
    
    Дата голосування: 10 лютого 2000 року
    За: 232
    Проти: 1
    Утрималось: 1
    Не голосувало: 30
    Всього: 264
    Рішення прийнято
    
    Абдуллін О.Р. За
    Акопян В.Г. За
    Ананко Є.П. За
    Антоньєва Г.П. За
    Бабич В.Г. За
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. За
    Богословська І.Г. За
    Бортник В.Ф. За
    Буряк С.В. За
    Волков О.М. За
    Горбачов В.С. За
    Губський Б.В. За
    Данильчук О.Ю. За
    Дашутін Г.П. За
    Деркач А.Л. За
    Джоджик Я.І. За
    Діяк І.В. Не гол.
    Єдін О.Й. За
    Єхануров Ю.І. За
    Жеваго К.В. За
    Жердицький В.Ю. За
    Задорожній О.В. За
    Зв’ягільський Ю.Л. За
    Зінченко О.О. За
    Іщенко О.І. За
    Кирюшин І.В. За
    Кінах А.К. Відс.
    Ковалко М.П. За
    Кривошея С.В. За
    Кучеренко О.Ю. За
    Мартиненко М.В. За
    Медведчук В.В. За
    Мельнічук С.І. За
    Насалик І.С. Не гол.
    Нечипорук В.П. За
    Павленко С.Г. За
    Пашковський Л.Б. За
    Пересунько С.І. Не гол.
    Пінчук В.М. За
    Плютинський В.А. За
    Порошенко П.О. За
    Ржавський О.М. За
    Рись С.М. За
    Рябченко О.В. За
    Салигін В.В. За
    Свирида О.М. За
    Слободян О.В. За
    Супрун Л.П. За
    Суркіс Г.М. За
    Тимошенко Ю.В. За
    Ткаченко О.М. Відс.
    Фіалковський В.О. Відс.
    Франчук І.А. За
    Хорошковський В.І. За
    Черновецький Л.М. За
    Шмаров В.М. За
    Шпак О.Г. За
    Шпиг Ф.І. За
    Шуфрич Н.І. За
    Юшко І.О. За
    Про проект закону про скасування дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження — в цілому
    
    Законом скасовуються податкові пільги, надані підприємствам з іноземними інвестиціями, незалежно від часу внесення іноземних інвестицій, їх реєстрації, у тому числі до введення в дію та протягом дії Закону України від 13 березня 1992 року “Про іноземні інвестиції”, Декрету Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 року “Про режим іноземного інвестування” та Закону України від 19 березня 1996 року “Про режим іноземного інвестування”. Згідно закону, “підприємства, створені за участю іноземних інвестицій, а також об’єкти (результати) спільної діяльності на території України за участю іноземних інвестицій без створення юридичної особи, в тому числі на основі договорів (контрактів) про виробничу кооперацію, спільне виробництво, спільну діяльність тощо, підлягають валютному регулюванню та оподаткуванню за правилами, встановленими законодавством України з питань валютного регулювання та оподаткування підприємств, створених без участі іноземних інвестицій, за винятком випадків, коли законами України встановлено пільговий порядок оподаткування підприємств, створених без участі іноземних інвестицій”.
    
    Дата голосування: 17 лютого 2000 року
    За: 248
    Проти: 0
    Утрималось: 1
    Не голосувало: 47
    Всього: 296
    Рішення прийнято
    
    Абдуллін О.Р. За
    Акопян В.Г. За
    Ананко Є.П. За
    Антоньєва Г.П. За
    Бабич В.Г. Відс.
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. За
    Богословська І.Г. За
    Бортник В.Ф. За
    Буряк С.В. За
    Волков О.М. За
    Горбачов В.С. За
    Губський Б.В. За
    Данильчук О.Ю. Не гол.
    Дашутін Г.П. За
    Деркач А.Л. За
    Джоджик Я.І. За
    Діяк І.В. Не гол.
    Єдін О.Й. Не гол.
    Єхануров Ю.І. За
    Жеваго К.В. За
    Жердицький В.Ю. За
    Задорожній О.В. За
    Зв’ягільський Ю.Л. За
    Зінченко О.О. За
    Іщенко О.І. За
    Кирюшин І.В. За
    Кінах А.К. За
    Ковалко М.П. За
    Кривошея С.В. За
    Кучеренко О.Ю. За
    Мартиненко М.В. За
    Медведчук В.В. За
    Мельнічук С.І. За
    Насалик І.С. За
    Нечипорук В.П. За
    Павленко С.Г. За
    Пашковський Л.Б. За
    Пересунько С.І. За
    Пінчук В.М. За
    Плютинський В.А. За
    Порошенко П.О. За
    Ржавський О.М. За
    Рись С.М. За
    Рябченко О.В. За
    Салигін В.В. За
    Свирида О.М. За
    Слободян О.В. За
    Супрун Л.П. За
    Суркіс Г.М. За
    Тимошенко Ю.В. За
    Ткаченко О.М. Не гол.
    Фіалковський В.О. За
    Франчук І.А. За
    Хорошковський В.І. За
    Черновецький Л.М. За
    Шмаров В.М. За
    Шпак О.Г. За
    Шпиг Ф.І. За
    Шуфрич Н.І. За
    Юшко І.О. За
    
    Про проект закону про внесення змін до Закону України
    “Про підприємництво” — в цілому
    
    20 квітня 2000 р. голова ДПА України Микола Азаров заявив на засіданні Координаційного комітету з питань боротьби з корупцією і організованою злочинністю про те, що 364 народні депутати України мають пряме або опосередковане відношення до комерційних структур та отримують з них прибутки і що через ці комерційні структури депутати контролюють чверть усього українського імпорту та десяту частину українського експорту. Заява, природно, викликала незадоволення ряду депутатів. Ще 22 лютого 2000 року Верховна Рада України ухвалила закон “Про внесення змін до статті 1 Закону України “Про підприємництво”, згідно з яким “створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством”.
    
    Дата голосування: 22 лютого 2000 року
    За: 236
    Проти: 5
    Утрималось: 2
    Не голосувало: 30
    Всього: 273
    Рішення прийнято
    
    Абдуллін О.Р. За
    Акопян В.Г. За
    Ананко Є.П. За
    Антоньєва Г.П. За
    Бабич В.Г. Не гол.
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. За
    Богословська І.Г. За
    Бортник В.Ф. За
    Буряк С.В. За
    Волков О.М. За
    Горбачов В.С. За
    Губський Б.В. За
    Данильчук О.Ю. Не гол.
    Дашутін Г.П. За
    Джоджик Я.І. Не гол.
    Діяк І.В. За
    Єдін О.Й. За
    Жеваго К.В. За
    Жердицький В.Ю. Відс.
    Задорожній О.В. За
    Зв’ягільський Ю.Л. За
    Зінченко О.О. За
    Іщенко О.І. Не гол.
    Кирюшин І.В. Відс.
    Кінах А.К. Відс.
    Ковалко М.П. За
    Кривошея С.В. За
    Кучеренко О.Ю. За
    Мартиненко М.В. Відс.
    Медведчук В.В. За
    Мельнічук С.І. За
    Насалик І.С. За
    Нечипорук В.П. За
    Павленко С.Г. За
    Пашковський Л.Б. За
    Пересунько С.І. За
    Пінчук В.М. За
    Плютинський В.А. За
    Порошенко П.О. За
    Ржавський О.М. Не гол.
    Рись С.М. За
    Рябченко О.В. За
    Салигін В.В. За
    Свирида О.М. За
    Слободян О.В. За
    Супрун Л.П. За
    Суркіс Г.М. За
    Тимошенко Ю.В. За
    Ткаченко О.М. Відс.
    Фіалковський В.О. За
    Франчук І.А. За Хорошковський В.І. Відс.
    Черновецький Л.М. За
    Шмаров В.М. За
    Шпак О.Г. За
    Шпиг Ф.І. За
    Шуфрич Н.І. За
    Юшко І.О. За
    
    Проект закону про державну підтримку малого підприємництва —
    на повторне перше читання
    
    Дата голосування: 23 березня 2000 року
    За: 266
    Проти: 68
    Утрималось: 2
    Не голосувало: 57
    Всього: 393
    Рішення прийнято
    Абдуллін О.Р. За
    Акопян В.Г. За
    Ананко Є.П. За
    Антоньєва Г.П. За
    Бабич В.Г. За
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. Не гол.
    Богословська І.Г. За
    Бортник В.Ф. За
    Буряк С.В. За
    Волков О.М. За
    Горбачов В.С. За
    Губський Б.В. За
    Данильчук О.Ю. За
    Дашутін Г.П. За
    Деркач А.Л. За
    Джоджик Я.І. За
    Діяк І.В. За
    Єдін О.Й. За
    Жеваго К.В. За
    Жердицький В.Ю. Відс.
    Задорожній О.В. За
    Зв’ягільський Ю.Л. За
    Зінченко О.О. За
    Іщенко О.І. За
    Кирюшин І.В. За
    Кінах А.К. За
    Ковалко М.П. За
    Кривошея С.В. За
    Кучеренко О.Ю. За
    Мартиненко М.В. За
    Медведчук В.В. Не гол.
    Мельнічук С.І. За
    Насалик І.С. За
    Нечипорук В.П. За
    Павленко С.Г. Відс.
    Пашковський Л.Б. За
    Пересунько С.І. За
    Пінчук В.М. За
    Плютинський В.А. За
    Порошенко П.О. За
    Ржавський О.М. Відс.
    Рись С.М. За
    Рябченко О.В. За
    Салигін В.В. За
    Свирида О.М. За
    Слободян О.В. За
    Супрун Л.П. За
    Суркіс Г.М. За
    Ткаченко О.М. Відс.
    Фіалковський В.О. За
    Франчук І.А. За
    Хорошковський В.І. За
    Черновецький Л.М. За
    Шмаров В.М. За
    Шпак О.Г. За
    Шпиг Ф.І. Відс.
    Шуфрич Н.І. За
    Юшко І.О. Не гол.
    Проект закону про державну підтримку малого підприємництва
    
    Дата голосування: 23 березня 2000 року
    За: 183
    Проти: 87
    Утрималось: 1
    Не голосувало: 120
    Всього: 391
    Рішення не прийнято
    Абдуллін О.Р. За
    Акопян В.Г. За
    Ананко Є.П. Не гол.
    Антоньєва Г.П. За
    Бабич В.Г. Проти
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. За
    Богословська І.Г. За
    Бортник В.Ф. Не гол.
    Буряк С.В. За
    Волков О.М. Не гол.
    Горбачов В.С. За
    Губський Б.В. Не гол.
    Данильчук О.Ю. За
    Дашутін Г.П. За
    Деркач А.Л. За
    Джоджик Я.І. За
    Діяк І.В. За
    Єдін О.Й. За
    Жеваго К.В. Не гол.
    Жердицький В.Ю. Відс.
    Задорожній О.В. За
    Зв’ягільський Ю.Л. За
    Зінченко О.О. Не гол.
    Іщенко О.І. Проти
    Кирюшин І.В. За
    Кінах А.К. За
    Ковалко М.П. За
    Кривошея С.В. За
    Кучеренко О.Ю. За
    Мартиненко М.В. За
    Медведчук В.В. Не гол.
    Мельнічук С.І. Проти
    Насалик І.С. За
    Нечипорук В.П. За
    Павленко С.Г. Відс.
    Пашковський Л.Б. За
    Пересунько С.І. За
    Пінчук В.М. За
    Плютинський В.А. За
    Порошенко П.О. За
    Ржавський О.М. Відс.
    Рись С.М. За
    Рябченко О.В. За
    Салигін В.В. За
    Свирида О.М. За
    Слободян О.В. За
    Супрун Л.П. За
    Суркіс Г.М. Проти
    Ткаченко О.М. Відс.
    Фіалковський В.О. За
    Франчук І.А. Не гол.
    Хорошковський В.І. За
    Черновецький Л.М. За
    Шмаров В.М. За
    Шпак О.Г. За
    Шпиг Ф.І. Відс.
    Шуфрич Н.І. Не гол.
    Юшко І.О. Не гол.
    Про Закон України “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів
    та фонограм” з пропозиціями Президента України від 10.02.2000 р. — в цілому
    
    Цей закон було розроблено на виконання відповідних міжнародних зобов’язань України щодо захисту авторських та суміжних прав і покласти край відео- та аудіопіратству. Боротися з “піратством” пропонується шляхом запровадження спеціальних одноразових контрольних марок (КМ) різних типів: “А” — для аудіокасет, “В” — для відеокасет та “К” — для компакт-дисків, виготовлених на замовлення “спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань додержання авторських і суміжних прав”. Обіг імпортованих чи виготовлених в Україні примірників аудіовізуальних творів і фонограм та їх експорт з України без КМ забороняється.
    
    Дата голосування: 23 березня 2000 року
    За: 291
    Проти: 1
    Утрималось: 1
    Не голосувало: 99
    Всього: 392
    Рішення прийнято
    
    Абдуллін О.Р. За
    Акопян В.Г. За
    Ананко Є.П. Не гол.
    Антоньєва Г.П. За
    Бабич В.Г. За
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. За
    Богословська І.Г. За
    Бортник В.Ф. Не гол.
    Буряк С.В. За
    Волков О.М. Не гол.
    Горбачов В.С. За
    Губський Б.В. Не гол.
    Данильчук О.Ю. За
    Дашутін Г.П. За
    Деркач А.Л. За
    Джоджик Я.І. За
    Діяк І.В. За
    Єдін О.Й. За
    Жеваго К.В. За
    Жердицький В.Ю. Відс.
    Задорожній О.В. Не гол.
    Зв’ягільський Ю.Л. За
    Зінченко О.О. За
    Іщенко О.І. За
    Кирюшин І.В. За
    Кінах А.К. Не гол.
    Ковалко М.П. За
    Кривошея С.В. За
    Кучеренко О.Ю. За
    Мартиненко М.В. За
    Медведчук В.В. Не гол.
    Мельнічук С.І. Не гол.
    Насалик І.С. За
    Нечипорук В.П. За
    Павленко С.Г. Відс.
    Пашковський Л.Б. За
    Пересунько С.І. За
    Пінчук В.М. За
    Плютинський В.А. Не гол.
    Порошенко П.О. За
    Ржавський О.М. За
    Рись С.М. За
    Рябченко О.В. За
    Салигін В.В. Не гол.
    Свирида О.М. За
    Слободян О.В. За
    Супрун Л.П. Не гол.
    Суркіс Г.М. Не гол.
    Ткаченко О.М. Відс.
    Фіалковський В.О. За
    Франчук І.А. За
    Хорошковський В.І. За
    Черновецький Л.М. Не гол.
    Шмаров В.М. За
    Шпак О.Г. За
    Шпиг Ф.І. Відс.
    Шуфрич Н.І. Не гол.
    Юшко І.О. Не гол.
    
    Про проект Постанови про Програму діяльності
    Кабінету Міністрів України
    
    Парламент схвалив Програму дій уряду “Реформи заради добробуту”, одночасно прийнявши постанову, в якій Кабміну доручено доопрацювати програму з урахуванням пропозицій та зауважень депутатів і звітувати про хід її виконання щоквартально. До останнього дня проти проекту програми виступали, окрім “лівих”, і дві найвпливовіші парламентські фракції з чітко вираженими економічними інтересами — СДПУ(о) та “Відродження регіонів”.
    В Програмі дій уряду стратегічною метою урядової політики проголошено зниження рівня бідності, зростання конкурентоспроможності національної економіки, розвиток людського потенціалу, зближення України та ЄС. Завдяки впровадженню реформ, передбачених програмою, очікується зростання реальних доходів населення в 1,3—1,4 раза, поступове підвищення мінімального рівня трудових пенсій до межі прожиткового мінімуму, повне погашення заборгованості із заробітної плати в бюджетній сфері та соціальних виплат. Заплановані Програмою економічні показники — зростання ВВП у 2000 році на рівні 1,2%, а в 2002—2004 роках — на рівні 6,5% в середньому за рік, збільшення випуску сільськогосподарської продукції на 1,6% в 2000 році, а в 2004 році — на 4%, дозволить Україні стати експортером продовольства. Програма передбачає зняття обмежень на експортні операції, спрощення візового режиму на в’їзд та порядок транзиту через Україну, а також створення ефективної системи страхових гарантій українського експорту, активізацію роботи торговельно-економічних місій, ужиття конкретних заходів з укладання нової Угоди між Україною та ЄС про торгівлю текстильною продукцією на 2000—2002 роки, активізацію переговорного процесу щодо визнання за Україною юридичного статусу країни з ринковою економікою, сприяння проведенню антидемпінгових розслідувань щодо експорту української продукції на ринки ЄС. Передбачається укладання угоди з ЄС про вільну торгівлю. Програма особливо наголошує на сприянні розвитку підприємницького потенціалу через удосконалення системи оподаткування суб’єктів підприємництва шляхом поступового зниження ставок ПДВ та нарахувань на фонд зарплати.
    
    Дата голосування: 6 квітня 2000 року
    За: 261
    Проти: 103
    Утрималось: 5
    Не голосувало: 20
    Всього: 389
    Рішення прийнято
    Абдуллін О.Р. Відс.
    Акопян В.Г. За
    Ананко Є.П. За
    Антоньєва Г.П. За
    Бабич В.Г. За
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. За
    Богословська І.Г. За
    Бортник В.Ф. За
    Буряк С.В. За
    Волков О.М. Не гол.
    Горбачов В.С. За
    Губський Б.В. За
    Данильчук О.Ю. Відс.
    Дашутін Г.П. За
    Деркач А.Л. За
    Джоджик Я.І. За
    Діяк І.В. За
    Єдін О.Й. За
    Жеваго К.В. За
    Жердицький В.Ю. За
    Задорожній О.В. За
    Зв’ягільський Ю.Л. За
    Зінченко О.О. Не гол.
    Іщенко О.І. За
    Кирюшин І.В. За
    Кінах А.К. За
    Ковалко М.П. За
    Кривошея С.В. За
    Кучеренко О.Ю. За
    Мартиненко М.В. За
    Медведчук В.В. За
    Мельнічук С.І. За
    Насалик І.С. За
    Нечипорук В.П. За
    Павленко С.Г. За
    Пашковський Л.Б. За
    Пересунько С.І. За
    Пінчук В.М. За
    Плютинський В.А. За
    Порошенко П.О. За
    Ржавський О.М. За
    Рись С.М. За
    Рябченко О.В. За
    Салигін В.В. За
    Свирида О.М. За
    Слободян О.В. За
    Супрун Л.П. За
    Суркіс Г.М. За
    Ткаченко О.М. Відс.
    Фіалковський В.О. Відс.
    Франчук І.А. За
    Хорошковський В.І. За
    Черновецький Л.М. За
    Шмаров В.М. За
    Шпак О.Г. За
    Шпиг Ф.І. За
    Шуфрич Н.І. За
    Юшко І.О. За
    Про проект закону про внесення змін до Закону України “Про телебачення і радіомовлення” (щодо ліцензування радіочастот) — в редакції комітету
    
    Дата голосування: 6 квітня 2000 року
    За: 268
    Проти: 19
    Утрималось: 0
    Не голосувало: 95
    Всього: 382
    Рішення прийнято
    
    Абдуллін О.Р. За
    Акопян В.Г. За
    Ананко Є.П. За
    Антоньєва Г.П. За
    Бабич В.Г. За
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. За
    Богословська І.Г. За
    Бортник В.Ф. Не гол.
    Буряк С.В. За
    Волков О.М. За
    Горбачов В.С. За
    Губський Б.В. За
    Данильчук О.Ю. За
    Дашутін Г.П. За
    Деркач А.Л. За
    Джоджик Я.І. Не гол.
    Діяк І.В. За
    Єдін О.Й. За
    Жеваго К.В. За
    Жердицький В.Ю. За
    Задорожній О.В. За
    Зв’ягільський Ю.Л. За
    Зінченко О.О. За
    Іщенко О.І. За
    Кирюшин І.В. За
    Кінах А.К. Відс.
    Ковалко М.П. За
    Кривошея С.В. За
    Кучеренко О.Ю. За
    Мартиненко М.В. За
    Медведчук В.В. Не гол.
    Мельнічук С.І. За
    Насалик І.С. За
    Нечипорук В.П. За
    Павленко С.Г. За
    Пашковський Л.Б. За
    Пересунько С.І. За
    Пінчук В.М. За
    Плютинський В.А. За
    Порошенко П.О. Проти
    Ржавський О.М. Не гол.
    Рись С.М. За
    Рябченко О.В. За
    Салигін В.В. За
    Свирида О.М. За
    Слободян О.В. Не гол.
    Супрун Л.П. Відс.
    Суркіс Г.М. За
    Ткаченко О.М. Відс.
    Фіалковський В.О. Відс.
    Франчук І.А. За
    Хорошковський В.І. За
    Черновецький Л.М. Не гол.
    Шмаров В.М. Не гол.
    Шпак О.Г. За
    Шпиг Ф.І. За
    Шуфрич Н.І. За
    Юшко І.О. Відс.
    
    Проекти законів про внесення змін до статті 5 Закону України
    “Про приватизацію державного майна” та до Закону України
    “Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації” (№ 5041—1) — в першому читанні
    
    Уряд подав до парламенту ряд першочергових законопроектів, що дозволили б розпочати приватизацію і корпоратизацію понад 200 підприємств. На думку уряду, необхідно надати дозвіл на приватизацію майнових комплексів Національної академії наук, виробників спирту, вина та лікеро-горілчаних виробів, а також основної залізничної техніки та інфраструктури залізничного транспорту, об’єктів загальнодержавної системи зв’язку, серед яких “Укртелеком”.
    
    Дата голосування: 11 травня 2000 року
    За: 134
    Проти: 110
    Утрималось: 1
    Не голосувало: 147
    Всього: 392
    Рішення не прийнято
    
    Абдуллін О.Р. За
    Акопян В.Г. За
    Ананко Є.П. Не гол.
    Антоньєва Г.П. Не гол.
    Бабич В.Г. За
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. За
    Богословська І.Г. За
    Бортник В.Ф. Відс.
    Буряк С.В. Не гол.
    Волков О.М. За
    Горбачов В.С. За
    Губський Б.В. Не гол.
    Данильчук О.Ю. За
    Дашутін Г.П. За
    Деркач А.Л. За
    Джоджик Я.І. Не гол.
    Діяк І.В. За
    Єдін О.Й. За
    Жеваго К.В. Не гол.
    Жердицький В.Ю. Відс.
    Задорожній О.В. Не гол.
    Зв’ягільський Ю.Л. Не гол.
    Зінченко О.О. За
    Іщенко О.І. За
    Кирюшин І.В. Не гол.
    Кінах А.К. Відс.
    Ковалко М.П. Не гол.
    Кривошея С.В. За
    Кучеренко О.Ю. За
    Мартиненко М.В. За
    Медведчук В.В. За
    Мельнічук С.І. За
    Насалик І.С. Відс.
    Нечипорук В.П. Відс.
    Павленко С.Г. За
    Пашковський Л.Б. За
    Пересунько С.І. За
    Пінчук В.М. За
    Плютинський В.А. За
    Порошенко П.О. За
    Ржавський О.М. Відс.
    Рись С.М. Відс.
    Рябченко О.В. За
    Салигін В.В. Не гол.
    Свирида О.М. За
    Слободян О.В. Не гол.
    Супрун Л.П. За
    Суркіс Г.М. Не гол.
    Ткаченко О.М. Відс.
    Фіалковський В.О. За
    Франчук І.А. Не гол.
    Хорошковський В.І. За
    Черновецький Л.М. Не гол.
    Шмаров В.М. За
    Шпак О.Г. За
    Шпиг Ф.І. За
    Шуфрич Н.І. Не гол.
    Юшко І.О. Відс.
    
    Проект закону “Про внесення змін до Закону України “Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції”
    
    Дата голосування: 11 травня 2000 року
    За: 122
    Проти: 131
    Утрималось: 7
    Не голосувало: 135
    Всього: 395
    Рішення не прийнято
    Абдуллін О.Р. За
    Акопян В.Г. За
    Ананко Є.П. Не гол.
    Антоньєва Г.П. Не гол.
    Бабич В.Г. За
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. Утрим.
    Богословська І.Г. Не гол.
    Бортник В.Ф. Не гол.
    Буряк С.В. Не гол.
    Волков О.М. За
    Горбачов В.С. Не гол.
    Губський Б.В. За
    Данильчук О.Ю. За
    Дашутін Г.П. Не гол.
    Деркач А.Л. Проти
    Джоджик Я.І. Не гол.
    Діяк І.В. За
    Єдін О.Й. За
    Жеваго К.В. Не гол.
    Жердицький В.Ю. Відс.
    Задорожній О.В. За
    Зв’ягільський Ю.Л. Не гол.
    Зінченко О.О. Не гол.
    Іщенко О.І. За
    Кирюшин І.В. Не гол.
    Кінах А.К. Відс.
    Ковалко М.П. Не гол.
    Кривошея С.В. За
    Кучеренко О.Ю. За
    Мартиненко М.В. За
    Медведчук В.В. За
    Мельнічук С.І. За
    Насалик І.С. Відс.
    Нечипорук В.П. Відс.
    Павленко С.Г. За
    Пашковський Л.Б. Не гол.
    Пересунько С.І. За
    Пінчук В.М. Не гол.
    Плютинський В.А. За
    Порошенко П.О. За
    Ржавський О.М. Відс.
    Рись С.М. Відс.
    Рябченко О.В. Не гол.
    Салигін В.В. За
    Свирида О.М. Не гол.
    Слободян О.В. За
    Супрун Л.П. Не гол.
    Суркіс Г.М. За
    Ткаченко О.М. Відс.
    Фіалковський В.О. За
    Франчук І.А. За
    Хорошковський В.І. За
    Черновецький Л.М. За
    Шмаров В.М. За
    Шпак О.Г. Не гол.
    Шпиг Ф.І. Не гол.
    Шуфрич Н.І. За
    Юшко І.О. Відс.
    
    Проект закону “Про іпотеку”
    
    Ухвалення закону про іпотеку вважається одним із ключових факторів успішного проведення аграрної реформи і створення ефективного сільськогосподарського власника і виробника.
    
    Дата голосування: 11 травня 2000 року
    За: 214
    Проти: 108
    Утрималось: 0
    Не голосувало: 71
    Всього: 393
    Рішення не прийнято
    Абдуллін О.Р. За
    Акопян В.Г. За
    Ананко Є.П. Не гол.
    Антоньєва Г.П. За
    Бабич В.Г. За
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. За
    Богословська І.Г. За
    Бортник В.Ф. За
    Буряк С.В. За
    Волков О.М. Не гол.
    Горбачов В.С. За
    Губський Б.В. Не гол.
    Данильчук О.Ю. За
    Дашутін Г.П. За
    Деркач А.Л. За
    Джоджик Я.І. За
    Діяк І.В. За
    Єдін О.Й. За
    Жеваго К.В. За
    Жердицький В.Ю. Відс.
    Задорожній О.В. Не гол.
    Зв’ягільський Ю.Л. За
    Зінченко О.О. Не гол.
    Іщенко О.І. За
    Кирюшин І.В. Не гол.
    Кінах А.К. Відс.
    Ковалко М.П. За
    Кривошея С.В. Не гол.
    Кучеренко О.Ю. За
    Мартиненко М.В. За
    Медведчук В.В. За
    Мельнічук С.І. За
    Насалик І.С. Відс.
    Нечипорук В.П. Відс.
    Павленко С.Г. За
    Пашковський Л.Б. За
    Пересунько С.І. За
    Пінчук В.М. За
    Плютинський В.А. За
    Порошенко П.О. За
    Ржавський О.М. Відс.
    Рись С.М. Відс.
    Рябченко О.В. За
    Салигін В.В. Відс.
    Свирида О.М. За
    Слободян О.В. За
    Супрун Л.П. За
    Суркіс Г.М. Не гол.
    Ткаченко О.М. Відс.
    Фіалковський В.О. За
    Франчук І.А. За
    Хорошковський В.І. За
    Черновецький Л.М. За
    Шмаров В.М. За
    Шпак О.Г. За
    Шпиг Ф.І. За
    Шуфрич Н.І. За
    Юшко І.О. Відс.
    
    Про проект закону “Про Державну програму приватизації” — в цілому
    
    Згідно з цією програмою Фонд держмайна має залучити до держбюджету 3 мільярди доларів протягом трьох найближчих років. Одним із доводів на користь розширення програми на три роки — потреба у визначенні принципів продажу великих підприємств: приватизація виключно за гроші, індивідуальний підхід до приватизації стратегічних підприємств і продаж їх контрольних пакетів акцій промисловому інвестору. Програма приватизації передбачає, що цілісні майнові комплекси продаватимуть на аукціонах або за конкурсом, а контрольний пакет акцій — на відкритих торгах.
    
    Дата голосування: 18 травня 2000 року
    За: 242
    Проти: 100
    Утрималось: 0
    Не голосувало: 55
    Всього: 397
    Рішення прийнято
    
    Абдуллін О.Р. За
    Акопян В.Г. За
    Ананко Є.П. За
    Антоньєва Г.П. За
    Бабич В.Г. За
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. За
    Богословська І.Г. За
    Бортник В.Ф. За
    Буряк С.В. За
    Волков О.М. За
    Горбачов В.С. За
    Губський Б.В. Не гол.
    Данильчук О.Ю. За
    Дашутін Г.П. За
    Деркач А.Л. За
    Джоджик Я.І. За
    Діяк І.В. За
    Єдін О.Й. Не гол.
    Жеваго К.В. За
    Жердицький В.Ю. Відс.
    Задорожній О.В. За
    Зв’ягільський Ю.Л. За
    Зінченко О.О. За
    Іщенко О.І. Не гол.
    Кирюшин І.В. За
    Кінах А.К. Відс.
    Ковалко М.П. За
    Кривошея С.В. За
    Кучеренко О.Ю. За
    Мартиненко М.В. За
    Медведчук В.В. За
    Мельнічук С.І. Не гол.
    Насалик І.С. За
    Нечипорук В.П. За
    Павленко С.Г. За
    Пашковський Л.Б. За
    Пересунько С.І. За
    Пінчук В.М. За
    Плютинський В.А. За
    Порошенко П.О. За
    Ржавський О.М. Відс.
    Рись С.М. За
    Рябченко О.В. За
    Салигін В.В. За
    Свирида О.М. За
    Слободян О.В. За
    Супрун Л.П. За
    Суркіс Г.М. Не гол.
    Ткаченко О.М. Відс.
    Фіалковський В.О. Не гол.
    Франчук І.А. Не гол.
    Хорошковський В.І. Проти
    Черновецький Л.М. За
    Шмаров В.М. За
    Шпак О.Г. За
    Шпиг Ф.І. За
    Шуфрич Н.І. За
    Юшко І.О. Відс.
    
    Проект закону про внесення доповнень до деяких законів України з питань оподаткування (у зв’язку із запровадженням спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності технопарків) — в цілому
    
    Дата голосування: 1 червня 2000 року
    За: 314
    Проти: 5
    Утрималось: 8
    Не голосувало: 74
    Всього: 401
    Рішення прийнято
    
    Абдуллін О.Р. За
    Акопян В.Г. Не гол.
    Ананко Є.П. За
    Антоньєва Г.П. Не гол.
    Бабич В.Г. За
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. За
    Богословська І.Г. За
    Бортник В.Ф. Не гол.
    Буряк С.В. За
    Волков О.М. За
    Горбачов В.С. За
    Губський Б.В. За
    Данильчук О.Ю. За
    Дашутін Г.П. За
    Деркач А.Л. За
    Джоджик Я.І. За
    Діяк І.В. За
    Єдін О.Й. За
    Жеваго К.В. Не гол.
    Жердицький В.Ю. Відс.
    Задорожній О.В. За
    Зв’ягільський Ю.Л. За
    Зінченко О.О. Не гол.
    Іщенко О.І. За
    Кирюшин І.В. Відс.
    Кінах А.К. Відс.
    Ковалко М.П. За
    Кривошея С.В. За
    Кучеренко О.Ю. За
    Мартиненко М.В. За
    Медведчук В.В. За
    Мельнічук С.І. За
    Насалик І.С. За
    Нечипорук В.П. За
    Павленко С.Г. За
    Пашковський Л.Б. Не гол.
    Пересунько С.І. За
    Пінчук В.М. За
    Плютинський В.А. За
    Порошенко П.О. За
    Ржавський О.М. За
    Рись С.М. Відс.
    Рябченко О.В. Відс.
    Салигін В.В. За
    Свирида О.М. За
    Слободян О.В. За
    Супрун Л.П. За
    Суркіс Г.М. За
    Ткаченко О.М. Відс.
    Фіалковський В.О. За
    Франчук І.А. За
    Хорошковський В.І. За
    Черновецький Л.М. За
    Шмаров В.М. За
    Шпак О.Г. За
    Шпиг Ф.І. Не гол.
    Шуфрич Н.І. За
    Юшко І.О. За
    Проект закону про внесення змін до Закону України
    “Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг” — в цілому
    
    Зміни до закону є необачним кроком назад у створенні сприятливого ділового клімату для малого бізнесу, оскільки загрожують відмовою від спрощених методів оподаткування та звітності.
    
    Дата голосування: 1 червня 2000 року
    За: 276
    Проти: 1
    Утрималось: 2
    Не голосувало: 115
    Всього: 394
    Рішення прийнято
    
    Абдуллін О.Р. За
    Акопян В.Г. За
    Ананко Є.П. Не гол.
    Антоньєва Г.П. За
    Бабич В.Г. За
    Бєлоусова І.А. За
    Богатиренко А.А. За
    Богословська І.Г. За
    Бортник В.Ф. За
    Буряк С.В. За
    Волков О.М. За
    Горбачов В.С. Не гол.
    Губський Б.В. Не гол.
    Данильчук О.Ю. Не гол.
    Дашутін Г.П. Не гол.
    Деркач А.Л. За
    Джоджик Я.І. За
    Діяк І.В. За
    Єдін О.Й. За
    Жеваго К.В. Не гол.
    Жердицький В.Ю. Відс.
    Задорожній О.В. Не гол.
    Зв’ягільський Ю.Л. Не гол.
    Зінченко О.О. За
    Іщенко О.І. Не гол.
    Кирюшин І.В. Не гол.
    Кінах А.К. Відс.
    Ковалко М.П. За
    Кривошея С.В. За
    Кучеренко О.Ю. За
    Мартиненко М.В. Не гол.
    Медведчук В.В. Не гол.
    Мельнічук С.І. За
    Насалик І.С. За
    Нечипорук В.П. Відс.
    Павленко С.Г. За
    Пашковський Л.Б. За
    Пересунько С.І. За
    Пінчук В.М. За
    Плютинський В.А. За
    Порошенко П.О. За
    Ржавський О.М. За
    Рись С.М. За
    Рябченко О.В. За
    Салигін В.В. За
    Свирида О.М. За
    Слободян О.В. За
    Супрун Л.П. За
    Суркіс Г.М. За
    Ткаченко О.М. Відс.
    Фіалковський В.О. За
    Франчук І.А. Не гол.
    Хорошковський В.І. Не гол.
    Черновецький Л.М. За
    Шмаров В.М. За
    Шпак О.Г. За
    Шпиг Ф.І. За
    Шуфрич Н.І. За
    Юшко І.О. За
    
    
    СПИСОК СКОРОЧЕНЬ
    
    АЕС — атомна електростанція
    АКБ — Акціонерний комерційний банк
    АП — Адміністрація Президента
    АРК — Автономна Республіка Крим
    АРСР — Автономна Радянська Соціалістична Республіка
    АТ— акціонерне товариство
    АТЗТ — акціонерне товариство закритого типу
    ВЕЗ — вільна економічна зона
    ВЛКСМ — Всесоюзна ленінська комуністична спілка молоді
    ВО — виробниче об’єднання
    ВОХ — Всеукраїнське об’єднання християн
    ВПК — військово-промисловий комплекс
    ВР — Верховна Рада
    Генпрокуратура — Генеральна прокуратура
    ГКУ — Громадянський конгрес України
    ДемПУ — Демократична партія України
    Держадміністрація — державна адміністрація
    Держекономрада — Державна економічна рада
    Держкомітет — Державний комітет
    Держкомнафтогаз — Державний комітет нафтової, газової та нафтопереробної промисловості
    Держплан — Державний план
    ДПА — Державна податкова адміністрація
    ЄЕСУ — “Єдині енергетичні системи України”
    ІА — Інформаційне агентство
    Кабмін — Кабінет міністрів
    КДБ — Комітет державної безпеки
    КДКУ — Конгрес ділових кіл України
    КДУ — Київський державний університет
    КМ — Кабінет міністрів
    КПРС — Комуністична партія Радянського Союзу
    КУІн — Конгрес української інтелігенції
    ЛКСМУ — Ленінська комуністична спілка молоді України
    МВБ — Міжбанківська валютна біржа
    МВС — Міністерство внутрішніх справ
    МВФ — Міжнародний валютний фонд
    Міненерго — Міністерство палива та енергетики
    Мінстат — Міністерство статистики
    Мінфін — Міністерство фінансів
    Міськвиконком — міський виконавчий комітет
    Міськмолкомбінат — міський молочний комбінат
    МСУП — Міжнародна спілка українських підприємців
    НАНУ — Національна Академія наук України
    НБУ — Національний банк України
    НДП — Народно-демократична партія
    НЕП — “Народовладдя, економіка, порядок” (виборчий блок)
    НРУ — Народний рух України
    Ощадбанк — Ощадний банк
    ПДВ — податок на додану вартість
    ПЕВ — Партія економічного відродження України
    ПЗУ — Партія зелених України
    ПІКОМ — Програмно-інформаційний комплекс
    Політрада — Політична рада
    ПРВУ — Партія регіонального відродження України
    ПТУ — професійно-технічне училище
    ПУМБ — Перший український міжнародний банк
    радгосп — радянське господарство
    РВВС — районний відділ внутрішніх справ
    РРФСР — Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка
    РУНО — Російсько-українське нафтове товариство
    СДПУ — Соціал-демократична партія України
    СДПУ(о) — Соціал-демократична партія України (об’єднана)
    СелПУ — Селянська партія України
    СНД — Співдружність Незалежних Держав
    СП — спільне підприємство
    СРБУ — спеціалізоване ремонтно-будівельне управління
    СРСР — Союз Радянських Соціалістичних Республік
    США — Сполучені Штати Америки
    телецентр — телевізійний центр
    ТПУ — Трудова партія України
    УНР — Українська Народна Республіка
    УПС — Українська партія справедливості
    УПЦ—МП — Українська православна церква—Московський патріархат
    УРСР — Українська Радянська Соціалістична Республіка
    УСПП — Український союз промисловців та підприємців
    УФБ — Українська фондова біржа
    УФГ — Українська фінансова група
    ФДМ — Фонд державного майна
    ХДПУ — Християнсько-демократична партія України
    ЦК — Центральний комітет
    ЦКБ — Центральне конструкторське бюро
    ЧАЕС — Чорнобильська атомна електростанція
    
    ІТА — International Technique Association (Міжнародна технічна асоціація)
    WТА — World Trade Agency (Всесвітнє торговельне агентство)
    
    
    Інна Підлуська
    Світлана Конончук
    
    Ділова еліта України
    Частина I. Парламент
    
    Дизайн Ю. Лисюк
    Редактор Н. Лисюк
    
    Підписано до друку 01.06.2000 р. Формат 60х84/16. Папір офсетний.
    Гарнітура Таймс. Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 17,7.