02/17/2003 | Serhiy Hrysch

Це інтерв'ю готувалося напередодні Нового 2003 року. Вірніше, було першим серед низки інших про найболючішу нашу проблему - тему зрадництва. Розмірковуючи над останніми подіями в Україні, шукаючи причини поразки нашої демократії, вкотре (!) за класиками, повертаєшся в минуле. І вкотре разом за своїми великими попередниками розчаровуєшся - історія нас нічому не навчила. Бо на всіх перегонах історії фортуна зраджувала нам, чи ми зраджували їй. Фаталізм приреченості через зраду. Зраду своїй ідеї, обраній справі, державі, народу. Слабкодухість, амбітність, а нерідко і зрада сучасних вождів чи колишніх гетьманів водили великий, працелюбний і волелюбний народ манівцями. Вірний син українського народу Олександр Довженко в безсиллі втамувати біль і оголені нерви, згорівши заради неї (України!) в засланні, в своїх щоденниках прорік: "Біда наша - перевертні".
Взагалі, першою серед інтерв'юерів мала бути відома наша поетка, яку можна назвати втіленням сумління, совісті і непохитності в своїх почуттях до України. Але на моє перепитування градонуло: "Я забороняю вам говорити про це!" Анатолій Васильович Єрмак — відомий політичний діяч, вольова мужня людина, непохитний патріот, справжній український офіцер, який стояв справді на сторожі безпеки рідної держави, борець з тією нечистою силою, яка душить сьогодні нас. Воістину — лицар честі і справедливості (без масонства). Вдячна долі і Всевишньому, що мала честь бути знайомою і спілкуватись з цією непересічною особистістю. Обмірковуючи ту чи іншу ситуацію, "як розвідник розвіднику", я нерідко просила допомогти прояснити логіку чи "далекоглядність" поточних подій. Безкомпромісний в будь-яких заграваннях, він одразу відреагував на розповідь про моє "невдале" інтерв’ю: "Обов'язково треба говорити про це, адже і тим, хто сьогодні просить хліба, і тим, хто жирує в багатстві і оргіях, не вистачає насамперед отого високого і життєствердного почуття любові до рідної землі, своїх людей".
І його розповідь чи одкровення колишнього контррозвідника планувалось опублікувати після наступної зустрічі...
Записів, коментарів вистачить на гарну книгу. Ще більше залишиться в спогадах. Надто вже багато було дано цій людині, але ще більше міг дати...

«Найстрашніше, коли людина зраджує сама собі

- Пане Анатолію, а що, на вашу думку, є національною зрадою?
- Напевно, якщо зрада є, то вона і є зрадою, якою б вона не була. На жаль, людям властиво зраджувати один одному - товариш товаришу, кохана коханому, улюбленій справі, державі тощо. Хоча риторично, а чи були вони насправді коханими чи друзями тощо. Найстрашніше, коли людина зраджує сама собі, оце і є той крах особистості, чи падіння в прірву.
Щоб говорити про національну зраду, а це так, я розумію, йдеться про нашу національну біду, чи причину всіх наших бід, то треба спочатку зрозуміти, хто ми є. Україна - унікальна держава не тільки своїм географічно-територіальним розташуванням, природними багатствами, необмеженими можливостями, а й тим, що на її теренах зростав унікальний народ з унікальною історією і незвичайним життєвим шляхом. Найдавнішою в світі пам'яттю, свідченням якої є Кам'яна Могила, яка сягає в глиб віків понад 20 тисячоліть і підтверджує нашу самобутність. Оце і є коріння нації, яке формувало нашу особливість, ставлення до природи, світогляд, культуру поміж себе. Невипадково саме в Українській Козацькій державі було створено першу Конституцію Пилипа Орлика, на яку посилався Маркс, ази банківської системи, незнані до того. Недаремно тогочасні мандрівники-історики свідчили про високу освіченість народу, навіть жінок, його виняткову працелюбність і щирість душі, чесність і волелюбність. Кого тільки не дали світу козацькі нащадки! Оце і мало б стати тим внутрішнім стержнем, тим духовним наповненням, яке б тримало людину на всьому життєвому шляху, переповнювало гордістю за належність до цього народу, відчуття в усіх судинах життєдайної споконвічної наснаги на благодійне примноження, внесення своєї лепти до цього щастя. Саме щастя. Україна - верховинне болото, яке не гниє, але живить своїми струмками Древній Борисфен - Дніпро. Ми славні нащадки аріїв. І все це збереглося в нас на генетичному рівні, прикро, що в багатьох із нас ці почуття необхідно пробуджувати. Бо саме без цих почуттів - вони безродні, нерідко поводяться манкуртами, чи перевертнями. Дерево без коріння не може жити, тим паче родити. Не усвідомлюючи цього, не утверджуючи в щоденному нашому бутті, не буде держави. Тільки шанування свого коріння, плекання його для майбутніх поколінь, збереження своєї самобутності і неординарності і піднімає нас в очах світу. Це як і з конкретною людиною: якщо ти особистість, поважаєш сам себе і дорожиш своєю честю - тебе поважають.
Зрада - насамперед забуття цього коріння, підміна наших святинь - ковбасою, лімузинами, сумнівними розвагами, які не дають нам нічого доброго, поступливість перед чужинцями своїм материнським.

“Тільки вандал може будувати мости через Хортицю, через святиню”

Колись Кобзарі несли живу правду нашого родоводу, оспівуючи "думу правди, козацькую славу", а хто нагадує сьогодні? З байдужості починається зрада. Тільки вандал може будувати мости через Хортицю, через святиню. І не можна вибачити посягання на наші святині. Хто б це не був - він наш ворог. І з ними розмова коротка. Так як колись сказали завойовнику Дарію: зачепиш коріння - не вийдеш живим. Але натомість бачимо, що перевертні, як у Батька, господарюють і допомагають москалеві з матері полатану сорочку знімати.
Я був одним із командирів спецпідрозділу "Альфа" і розумію всю небезпеку, до якої штовхає наше найвище керівництво. Правду необхідно доводити розумом, а порох повинен бути сухим. Теперішня влада продемонструвала силу на хмільні мізки. І важко сподіватись, що колись вона протверезіє. Елемент розмови через призму - "ми вам покажемо" - не призводить до розв'язання назрілих проблем. Ті, хто намагаються зберегтись на багнетах силових відомств, саме і зраджують і державу, і свій народ, служити якому б мали. Хіба про велич держави дбає наш Гарант, здаючи весь стратегічний потенціал сусідам і унеможливлюючи хоч якийсь розвиток власної економіки, а отже життя власного народу. Чи чим керувався президент Кравчук на зустрічі в Масандрі, підписуючи "нульовий" варіант? Обрізання, забуття нашої історії в догоду комусь — оце і є національна зрада.

- І це при тому, що ці почуття патріотизму, національної гордості не культивуються ні у влади, ні у підростаючого покоління, ні в силових структурах?
- На великий жаль, і в цьому трагедія, що відповідальність за це - незакладена основа у керівників нашої держави. Переконаний, що ті, хто називає себе керівниками держави, не здатні визначитись, досі плутають поняття "український народ" і "народ України", мають про нього спотворені уявлення, і ними керуються. А отже, і керують ними. Збагнути їм, дипломованим, але безрідним, в чому відмінність, на жаль, не дано, і вони цього не потребують. Раб виконує запрограмовану роботу, як зомбі, у нього кров тече, опромінена страхом. Ремиґаючи, він проклинає важку долю, але не здатен її змінити. Саме тому теперішнє керівництво не хоче бачити український народ вихованим в дусі патріотизму. Бо патріот не може бути рабом. Патріот - людина, яка прагне знати свою історію, предків, шанувати її, думати, чим живе і куди йде. А тому, хто в студентські роки здобував гроші на прожиття не шляхом розвантаження вагонів, а граючи в карти під сивуху і здобув лише інстинкт до наживи, байдуже, що тут люди вимирають. Оті чотири мільйони, що вмерли, шість, які виїхали, не тривожать його душу. По-блюзнірськи, він, як з космічного відрядження, звинувачуючи всіх, паплюжить все рідне, нівечить його і веде в могилу. Святотатство. Рівень теперішнього життя в державі свідчить, що горе-керівники, підміняючи ці святі поняття, маніпулюють і нав'язують "народу", що він повинен бути безликим, а отже, покірним. Не випадково ж державні структури формуються з "потрібних кадрів", саме для цього підбирають і призначають за вказівкою силових міністрів, які могли б (і вони це доводять в ратних баталіях проти власного народу!) придушувати будь-яке волевиявлення, спротив тоталітарному режимові, пригнічуючи оті національні почуття. І підкидають свідому дезінформацію попередника Кучми Кравчука ще з часів, коли рухнула тоталітарна система (бо це була "спецоперація під чужим прапором"), що українська ідея не спрацювала, а значить, до неї і повертатися не потрібно. Скажіть, будь-ласка, на чому сьогодні виховують молодих хлопців в армії, прищеплюють патріотизм — на будівництві генеральських дач? Обслуговуванні їхніх мерседесів на голодних пайках при квітуючій дідівщині? Чи чому військові вузи випускають льотчиків, які не налітали жодної години. Чи виховується захисник держави, коли командири віддають команди чужою мовою, як це було видно під час погромів - з додатками кучмівської лексики - бо справжні патріоти не стали б громити безпорадних бабусь, які протестують проти злиденного життя і ніяк вже не шматували б національну святиню - прапор. Весь світ вжахнувся від кадрів, коли під час поховання патріарха національної Церкви, яничари до коліна били жінок і кричали "бий націоналістів!". А ми досі не можемо Софію зробити пантеоном однієї нації, корінної. Призначені Кучмою в такий же спосіб губернатори ініціюють введення другої державної мови. І яким же може бути виховання на славних козацьких традиціях, коли президенту, з яким привітатися бридко, вручають гетьманські клейноди? Знецінення понять. Інфляція честі. Людина, яка руйнує все національне, його духовність - як культуру, естраду, бо хто тепер виступає в національному палаці з такою назвою "Україна"? Чи звідки на нашому телебаченні беруться "искусствоведы", які злорадствують, чи ще не забагато на нашому Національному національного? І це не вигадка, а вказівка Сторожуків.

“Незалежність треба було відвойовувати...”

- Найактуальніша наша тема, найболючіша - тема влади. Аполітичних все меншає. У народу була єдина наївна надія, що з виборами нарешті Україна справді стане на шлях розбудови незалежної правової держави, що врешті-решт і справді почнуться всі ті вкрай необхідні реформи, що буде покладено край корупції і свавіллю олігархів. Але начебто вибори виграли національно-демократичні сили, а в парламенті ми бачимо засилля антидемократичних, антиукраїнських сил, і так звану коаліційну більшість. І чи не є зрадою національною, зрадою своєму народові перебігання, плазування деяких народних обранців, людей, яким народ довірив своє майбутнє, туди, проти чого цей народ голосував? Проти чого виходив на багатотисячні акції?
- Безумовно, що саме так. Прикро, бо Україні, його народу через слабкодухість обраних завдано величезної шкоди, саме їхніми руками нашу державу намагаються відкинути на узбіччя Європи, цивілізованого життя і достатку. Знову-ж таки, така наша доля. Як бачиться, нам судиться пройти чергове випробування, та й сам народ має ще раз протестуватись на розбірливість і відповідальність кожного з нас за своє життя теперішнє і майбутнє. А щодо перебіжчиків, то не варто з цього робити трагедії, бо їм-то якраз не позаздриш. Як у тій пісні, що якщо йде кохана, то невідомо, ще кому повезло. Всім спецслужбам світу відомо, що засилати резидентів, розвідників найкраще саме під час масових міграцій, переселень. Та і тому, хто вже зрадив, зламався, не довірятимуть і в стані ворога, чи опонентів. Тавро зрадника — найстрашніше в людському бутті, і рідко кому вдалося (якщо несправедливо дісталося чи переусвідомилося) змити, відкупити власною кров'ю.

- А чи не нагадує вам теперішня ситуація ситуацію 91 року?
- На жаль, це вже аксіома, а не випадковість. Революцію роблять фанати, а споживають чи скористаються плодами найпідліші. Це вже теж закономірність. На шахівниці грають начебто фігури, а фактично всім процесом керує закулісся, той, хто тримає капітал, і це не випадково. Це ті, підготовлені колись, ешелони кадрів, які і мали зруйнувати старе і залишитись на плаву. Саме вони під чужим стягом провели операцію по розвалу Союзу, а не вибороли самостійність, як дехто думає. Незалежність треба було відвойовувати і утверджувати, а не плескати в долоні. Бо саме ту закулісну верхівку не задовольняла стара система, насамперед, тим, що не могли легалізувати, офіційно привласнити накрадене. Як можна в одних і тих самих умовах катастрофічно збідніти - а це переважна частина нашого суспільства, і в той же час невеличкій зграйці стати супербагатіями. Якщо ті відверто декларують мільйони, і ніхто не питає в них декларацію про доходи, то це вже говорить, що ми ніколи не виберемося з цього замкненого кола.

- І ми вистоїмо, коли навколо нас "розрита могила"?
- Якщо через твердь нашарування, асфальту і табу відкрилася Кам'яна Могила, відкрила нам свої скроні, бібліотеки і довела, що Україна має найдавнішу історію, збережено пам'ять, то треба вірити, що є сини й дочки України, які не дадуть спаплюжити нашу історію, а отже знищити. Оце і є наша сила. Віра і воля, бо ми нескорена нація. Бо, знову ж таки, як у Батька, як би не дурили себе і людей горе-перевертні, вогонь ні Холодного Яру, ні Кам'яної Могили не згасне.
Повертати треба до свого коріння, де ми мали і честь, і славу. Приклад, коли Франція після Другої світової війни, розбита, почала вкладати кошти у вітчизняний кінематограф, де возвеличувався народ в усіх найкращих людських проявах найрізноманітніших сферах життя, як от, кохання, культура, наука, але в устремлінні до кращого. Ця держава стала процвітаючою з демократичними засадами, зі своєю оригінальною ментальністю і таким загальновизнаним явищем у світовій скарбниці, як світ французького кіно. В умовах же бездуховного неможливо виховати патріотів. Коли навкруги тотальний бруд, насильство, нівечення людської гідності, важко залишатися вірним своєму етнічному поклику. Бути патріотом сьогодні в Україні — подвиг зі всіма, як то кажуть, наслідками. Але тільки завдячуючи людям, які зберегли своє коріння і які є ізгоями суспільства, тими шпаринками світла крізь морок, тримається Україна...

Хто міг сподіватися, що останні два речення з останнього інтерв'ю славного козака Анатолія Єрмака так буквально будуть співвідносні з його життєвим подвигом. Хто напророчив в долі України, що життя її патріотів обриватимуться на автошляхах? А вантажівка - як фактор (чи фатум ?) національної небезпеки?

Розмову вела Зоя Загородня