ГЛОБАЛІЗАЦІЯ І НАЦІЇ Ернст Заграва
07/02/2001 | Майдан-Інформ
Глобалізація і нації.
ГЛАВА І
I. Як держави ломали ціле
Колись світ був влаштований просто і ясно - людство ділилося на племена та роди. І все було ясно всередині родів і племен - був голова роду і всі корилися йому, "бо так завжди було". В роду були волхви і всі поважали їх - бо їхнє діло спілкуватися з богами. Решта вся працювала, хто як міг, на благо роду. Хоча було ще молоде парубоцтво, що час від часу знаходило вихід своїй кипучий енергії у бійках поміж себе. А час від часу з сусідськими хлопцями. Ну там вже справа серйозніша. Там вже не носи одне одному били, а вже хребти ломали. А як набіг був добрий, то до дому трофеї приносили. Та то пусте було, на тих трофеях далеко не поїдеш і життя на них не проживеш, що там у них візьмеш? Кілька горшків глиняних, та може ще козу якусь. Все то була справа молодеча, все переживалося, хлопці ставали солідними, їм на зміну приходили інші, і теж билися. У кожного покоління був свій новий ватажок, він їх на сусідів і водив. Звичайно, що на голову роду він навіть і у думках не замахувався - знав, прийде пізніше час, тоді можливо його сьогоднішня ватага і вибере у старійшини. Однім словом світ племені був ясним і стійким. Здавалося так було завжди і так завжди буде.
Але час минав, техніка розвивалася, кожен робітник давав більше продукції, а отже і рід багатів. І старійшина за посадою більше всіх мав, а отже влада його і авторитет зростали. А що добре - парубоцтво зі своїми ватажками більшу здобич почали приносити. Сусідні роди теж багатіли, отже багатшими ставали і трофеї. Хлопці починали зазнаватися - ми стільки добра для роду принесли, що ви стільки за місяць не зробите, отже ми можемо місяць відпочивати. Звичайно то попервах сприймалося як витівки "перехідного парубочого віку". Але минали роки, змінялися покоління, зростав достаток, зростали претензії парубоцтва не робити, а лише розбоєм займатися. Не всім це подобалося навіть серед парубоцтва. Більш лагідні дома сиділи, горшки ліпили, чи кіз пасли. Одне одного зневажали. Перші були боягузами, що бояться битви, другі були байдиками, що не бажають робити. У багатьох народів (в першу чергу в аріїв, від яких і ми українці походимо) виділилася каста воїнів. Отже система роду та племені складалася з волхвів, трударів та воїнів. Власне це була трудова спеціалізація - одні виробляли засоби для життя, інші приносили в плем"я награбоване і захищали його від чужого грабунку, треті намагалися знайти для племені заступництво богів. Діяльність кожної групи була важлива для інших. Над всім цім був старійшина, що надавав цілісності системі.
Та чим далі зростали поселення чим багатшими вони ставали, тим більше успіху давав грабунок. Ватаги молодців з багатьох родів єдналися разом для нападів на сильних сусідів (як скажімо германські молодці єдналися щоб грабувати простори Західної Римської Імперії, а наші предки - для глибоких рейдів у глибини Візантії). Це ламало старий порядок. Адже частина роду вливалася тепер в іншу єдність під орудою чужого загального ватажка.
Це були часи особливого завзяття, що незримим вірусом пронизувало все більшу кількість родів і втягувало у походи все більшу кількість їхніх членів. Рівновага труду і грабунку, трударі-воїни зсувалася у бік воїнів і грабунку. На якомусь поколінні (у кожного роду, у кожного народу на своєму) знаходився особливо рішучий ватажок, який відчував, що він вже вийшов, і діяльністю і почуттями, за межі свого роду. Він не вважав більше за доречне для себе підкорятися старійшині. Та й хто того підпирає? Старі череваті діди? Та ще молоді боягузи, що не хочуть ходити в походи? А хто за мною? Увесь цвіт племені! Вся рішуча його бойова частина! Зіткнення влади роду (старійшини з оточенням), та елементами роду - верствою воїнів, ставав невідворотним. Так само як і його наслідок.
Здобувши владу у своїх племенах, князя (а це були вони) почали поширювати свою владу на інші племена, на інші народи.
Сталася дуже цікава подія в історії людства. Адже частина цілого вийшла із цілого, з"єдналася з іншими такими самими частками інших цілих і утворили нове ціле. А те, що було раніше цілим стало їхньою часткою. Дивиться - частини племен, касти воїнів, вийшли з племен, і утворили нову цілісність - державу. Колишні "ціле" ставали частками цієї цілісності. Колишній член одного з племен став головою над всіма племенами, його дружинники стали посадниками в різних частинах країни, що зароджувалася, а колишні старійшини, залишилися місцевими старостами, що тепер підтримували порядок у якихось селах та містечках, - осідках колишніх родів. Всі вони разом формували апарат управління і підтримки порядку в даній країні - тобто державу.
За роди і племена вже забули. Світ вже поділений не між ними, а між країнами. Вже не роди ворогують, а країни (краще сказати ворогують виразники інтересів країн - держави). І боротьба між державами пішла за території - країни. Держави виникали і зникали, зростали і падали.
II. Як ціле ломає держави
Ми бачимо як на наших очах відбувається стабілізація державного устрою світу. Постарівши держави більше вже не хочуть воювати. Світ поділений. Останні спроби перекроїти його коштували надто дорого. Чи навряд щось подібне повториться.
Розвиток техніки, що був одною з причин щойно описаного, продовжувався. Чим більш розвиненішою вона ставала, тим більших навичок вимагала. Тому невідворотно виникнула спеціалізація - гончарі, бондарі, кушніри тощо. Пізніше виникнули їхні об"єднання, цехи, а далі компанії. Кожна країна мала тисячі і тисячі компаній. Більш за те. Кожне містечко, тим більше місто мало з десяток, а то й кілька сотен. А далі й кілька тисяч. Світ знову став простим і ясним. Він є поділеним на країни, країни мають свою територію (отже світ поділений територіально) і народ, що населяє цю територію (який рано чи пізно зливається в одну націю). В решті решт кожна країна має свою державу, що контролює цю територію, що підтримує порядок у цій країні, що служить виразником інтересів нації, яка населяє цю країну. Країни мають внутрішню структуру, територіальну (провінції, області), національну (якщо єдина нація ще не викувана), економічну - фірми, що складають її цілу економіку. Переважна більшість громадян працює де-небудь, отже належить до якоїсь спільноти - робітників певної компанії. Але оскільки компанії є частиною економіки країни, то всі ці спільноти - є частиною загальної спільноти країни. У кожної компанії є власник. Але не спаде власнику, скажімо, молочного заводу в містечку Бердичів, або власнику слюсарної майстерні у містечку Сандер Бей, заперечувати владу уряду країни (тобто держави). Вони усвідомлюють, що вони частка цілого і підкоряються владі цілого.
Приблизно така картина була характерною для нашого світу досить довго. Аж поки у перший половині 19-го століття не почала особливо ясно проявляти себе характерна риса виробництва - зростання. Підприємство дає прибуток. Проїсти увесь прибуток іноді буває важко. Отже він вкладається у розширення виробництва. Виробництво зростає, стає сильнішим, витісняє і поглинає конкурентів, що не змогли зростати так само швидко. Явищу була дана назва - концентрація капіталу (адже зростати підприємству дозволяє нагромадження капіталу з кожного обігу коштів) і виробництва. Компанії невблаганно зростали і все більш напруженішою ставала їхня боротьба між собою. Одне діло коли конкурують дві слюсарні майстерні на тому ж розі вулиці, інша справа, коли конкурують компанії, що об"єднали під єдиним дахом сотні а то і тисячі таких майстерень.
Економічна взаємодія країн, що існувала завжди у вигляді торгівлі почала набувати інших рис. У добу колоніальних набутків європейські компанії почали вивозити у колонії не лише товари, а й капітал. Інакше кажучи почали вкладати гроші у розбудову виробництва у новонабутих землях. Цей процес посилювався і на початку 20-го століття вивіз капіталу став переважати над вивозом товарів. Це була дуже прикметна тенденція. Вона ніколи не зупинялася.
Рано чи пізно держави мали відчути небезпеку, яка виходила від нової сили, що народжувалася в надрах їхніх країн. Все більш величезні сектори економік країн переходили під контроль поодиноких гігантів, що як ті спрути пронизували собою всі закутки національного господарства. Скажімо у 1950 році 130 компаній контролювали половину! економіки США. [1][Mason, Edward S. Introduction to "The Corporation in Modern Society", 1-24. Cambridge, Mass.:Harvard University Press,1959].Ця молода і завзята сила ще на при кінці 19-го століття стала намагатися диктувати державам свої умови. Усвідомивши небезпеку, держави вдалися до оборонних заходів - повсюди були прийняті Антимонопольні Акти, що стали головною заповіддю всіх держав. Мало цього, якщо якимось корпораціям все ж таки вдавалося нишком розростися до велетенських розмірів, держави почали примусово ділити їх. "Вони зосередили занадто багато сили"-є достатнім вердиктом для держави, щоб вбити успішну компанію. Ні в кого не мусить бути сумніву, хто в домі господар! Доля примусово поділеної AT&T є мабуть найяскравішим прикладом цього.
Зустрівши перешкоди на шляху зростання, гігантські корпорації пішли в обхід. Саме це і було причиною переважання вивозу капіталу над вивозом товарів - кінець 19-го, початок 20-го століття. На цей же час припадає введення Антимонопольних Актів по всіх розвинутих країнах. Не будучи в змозі зростати дома корпорації намагалися зростати за його межами. Це одразу надало нових рис у стосунках держава-корпорації. Обійшовши Антимонопольний Акт і продовжуючи зростати за межами країни (а отже продовжуючи нарощувати сили) де-яки корпорації у своїй потузі вже обігнали економічну потугу багатьох країн світу. Безумовно це робить їх все менш охочими танцювати як держава каже. Як ватажки дружин, що поверталися з вдалих походів, вони з-під лоба дивляться на старійшин роду - на уряд, парламент з їхнім втручанням. Все частіше вони дозволяють собі чубитися з ними. Але як побиті дружинники, що після невдалого походу, тікаючи від погоні, волали до племені, що треба одностайно стати проти спільного ворога, так і корпорації зазнавши тиску від сильнішого суперника намагаються ховатися під крило держави. Чи не найяскравіший приклад - вторгнення японських автомобільних корпорацій на американський ринок у 70-х роках. Американські, запливші жирком, гіганти почали програвати боротьбу молодим завзятим японським бугаям. Де дівалася їхня ліберальна риторика? Всі дружно кинулися до держави слізно прохаючи і гнівно вимагаючи державної протекції. Наших б'ють! Держава мусить сказати своє слово! Не дамо вітчизняної економіки на поталу зайдам! Але варто було навалі видохнутися, і корпорації знов згадали за свої ліберальні переконання.
Процес триває безупинно. Вже на початку 80-х років на долю транснаціональних корпорацій приходилася 1/3 всього всього промислового виробництва тодішнього ринкового господарства, 1/2 всієї міждержавної торгівлі. Саме вони забезпечували 80% всіх винаходів у ринковому світі.
Світ ще не перевернувся, але він вже не той. Нова сила зародилася в надрах країн і рветься на зовні, з-під контролю держав. Старі гравці світової арени - держави, що сотні років кроїли і перекроювали Землю поміж себе, сходять з арени. Не вони вже гравці. Сьогодні інша, молода і завзята сила ділить світ поміж себе - корпорації. Вони нападають і захищаються, вони завойовують нові простори і приносять до дому здобич.
Частки країн - корпорації, що були елементами більшої єдності - країн, вириваються з цього цілого. Що утворять вони?
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Колишнє ціле - структура племен включала в себе як свою частину - прошарок воїнів. Ці прошарки вийшли із структури племен і утворили нову цілісність - структуру військової організації, яка лежала у позаплемінній площині. Ця структура, в кінцевому підсумку сформувала під себе структури новопосталих держав. Структура держав включила структури колишніх племен у себе як свою частину.
Нині ми спостерігаємо подібний процес. Частини держав - компанії, вириваються із цілого (із держав) і утворюють нові цілісності - транснаціональні корпорації, що вже лежать у позадержавній площині. Цей процес триває. Якою буде цілісність яку він утворить і яка включить у себе держави як свою частину?
---------------------------------------------------------------------------------------------------
III. Корпорації ломають межи на шляху зростання.
Потреби економічного зростання вже зламали кілька перешкод, що політичний устрій накладав на нього. Феод мав сільське господарство, достатнє щоб прогодувати всіх його мешканців. Він мав майстрів, що виготовляли увесь потрібний феоду інструментарій. Все це належало феодалу (пану) члену князівської дружини, отже члену колишньої касти воїнів, що зробила колись переворот у родо-племінному устрої. Феод, у той же час був адміністративно- політичною одиницею і феодал був головою цієї мікродержави та головним суддею. Достатньо тривалий час розвиток техніки відбувався у таких рамках. Їх простору вистачало для економічних одиниць того часу. Концентрація виробництва відбувалася по таких напрямках - наділи селян урізалися до "присадибних ділянок", а селяне обробляли великі панські лани, отже одне велике сільськогосподарське підприємство. З іншого боку ремесло окремих ремісників концентрувалося у цехи, а тоді у різного роду майстерні, мануфактури, пізніше у фабрики та заводи. Розвиток техніки та концентрація виробництва, що витікала з неї, вимагали все більших масштабів. Для виробництва, що зростало, було потрібно більше людей, для зосередження їх на виробництві. Ці люди повинні були мати свободу пересування, щоб переходити жити у ті місця, де потреби успішного виробництва потребували додаткових робочих рук, лишаючи місця, де виробництво загнивало. Була потрібна відсутність перешкод у торгівлі з віддаленими землями, для збільшення можливостей збуту продукції. Але феодальна система намагалася зберегти все у рамках феодів, яки вже були явно затісними для масштабів концентрації нового виробництва. Феодали не воліли відпускати своїх селян в інші феоди, де господарство вимагало додаткової робочої сили, хоча навіть їхнє власне господарство занепадало і вивільняло зайві руки. Феодал брав податки за ввіз і вивіз продукції, так що для того, щоб проїхати, скажімо від Леону до Марселю, купцю було треба проїхати з десяток феодів та заплатити десяток мит. Капітал, що зростав, хотів здійсняти експансію в нові землі, скуповуючи тамошні підприємства, організуючи нові. Але феодали не збиралися дозволяти чужим підданим скуповувати виробництво у своїх феодах (або ставай моїм підданим!)
Та й взагалі феодалам завжди були потрібні гроші. То новий замок побудувати, то в похід на сарацинів відправитися. Та то ще терпіти було можна. Але ж їм більше давай. Збере феодал своїх хазяйчиків та розповідає, що в такому ось селі була пожежа і тепер треба погорільцям допомогти. Тому хоче феодал додаткового податку, щоб село відбудувати. А ще він задумав дорогу у це село прокласти, бо далеко воно і серед лісу. Слухали хазяйчики, головами кивали, підтакували, гроші викладали і мерщій до дому, поки пан іще яку дурницю на їхню голову не затіяв.
Виробництво, рвало пути феодального устрою. Цей факт мусив неуникно відбитися у свідомості людей. І він відбився виникненням і поширенням ідеології лібералізму. Стара еліта висунула ідеологію консервації існуючого ладу - консерватизм. Почалася боротьба. Але це не була боротьба між ідеями і людьми. Феодальна форма організації суспільства прийшла у зіткнення з потребами концентрації виробництва. Хтось мусив програти. Оскільки концентрація виробництва є законом виробництва, то мусило виграти чи програти виробництво. Як відомо виграло виробництво. Десь у мирний спосіб, десь шляхом революцій, але стара шкаралупа була зламана. Лібералізм торжествував.
Минув час і ми спостерігаємо як новий лад, що опанував майже всю Землю дав волю концентрації виробництва і та в своїх масштабах досягла нечуваних розмірів. Кілька сотен різного роду господарчих елементів (концерни, корпорації, конгломерати тощо) у великих сильних країнах контролюють 2/3 всього виробництва.[1]. Але закон зростання концентрації продовжує діяти. Корпораціям потрібно зростати далі. Внутрішній тиск до зростання викинув корпорації на світову арену. Але міжнародні комерційні операції зустрічають десятки перешкод. Державні кордони, догляди, мита, санконтроль, обмеження на ввіз, обмеження на вивіз, заборони на ввіз і вивіз тощо. Потреби економічного розвитку вимагають додаткових робочих рук у економічно розвинутих центрах. У держав, що відстають, часто велике безробіття. Та й економічний підйом не завжди співпадає у всіх країн, а як і співпадає, то не є однаковим. Все це призводить до того, що в одних країнах відчувається нестача робочих рук, а в інших є безробіття. Але останні хоча і раді позбутися зайвих ротів, та роблять це не охоче, бо втрачають своїх громадян, а отже стають слабішими назавжди (навіть потенціально). Інші, хоча і раді робочим рукам, та бояться завеликого напливу іноземців, бо завелику їх масу вони можуть і не перетравити, а це загрожує національній стабільності країн. Завеликі маси іноземців одної національності не воліють розчинятися у національному морі господарів, зберігають свою мову, не переймають звички і традиції, отже залишаються чужорідним тілом, що завжди є потенціальною загрозою. І держави пильнують цього.
Держави також визначили збиткові, але соціально потрібні галузі й навішали їх на успішні компанії. Скажімо, у якесь селище на півночі інакше як літаком не доберешся, але літають туди 4 особи за два місяці. Яка компанія хоче підтримувати таку авіалінію? Але держава каже: "Треба хлопці!" І хлопці тягнуть, нишком, а то й відверто у пресі, розповідаючи все, що вони про це думають. Або спало державі на думку, що треба в атлантичних провінціях комп"ютерні технології розвивати, вона гроші з усіх компаній зібрала, та атлантичним компаніям у вигляді субсидій роздаровує. Інші компанії на грані тихої істерії спостерігають, як гроші відірвані від їхнього бізнесу йдуть якимось невдахам на узбережжі, не відомо у нагороду за що. А держава щось своє патякає, там мовляв криза риболовного виробництва, тисячі рук втратили роботу, треба перепрофілювати... Слухають компанії, податки платять і по домах розходяться. Не весело так розходяться. Та всього не перелічиш.
Вже і не будемо згадувати, що держава забороняє розробляти яке-небудь родовище, бо бачте, там заповідник, а в це озеро не можна скидати відходи взагалі, бо там, мовляв, унікальна порода риб мешкає. А Маргарет Тетчер, великий захисник вільного бізнесу, як притиснуло інтереси держави, взяла приватний пасажирський корабель, та відправила його як санітарне судно на війну за Фолкленди. Гроші звичайно заплатили, але ж хто питав за підписані контракти, за плани... Державі треба!
У тисячах випадків, з тисячі причин інтереси держави і великих корпорацій розходяться. І чим далі тим більше. Чим більшими стають корпорації, тим менше воліють ставати струнко за кожною примхою держави. Чим більшими вони стають, тим тіснішими їм стають держави. Простір всього світу більше не завеликий для них. Як колись вони рвалися за межі феодів, на простори всієї країни, так тепер вони рвуться за межи країн, на простори всього світу. Не дивно, що нову популярність дістав затертий було лібералізм. Він повернувся знов під ім"ям неолібералізму.
Державний лад планети є перешкодою на шляху до зростання корпорацій, стримує вільний розвиток виробничих сил і чим далі, тим більш виглядає невідповідним сьогоднішньому дню спадком минулих епох.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Глобалізація - це лише наслідок концентрації виробництва. Зростання - є головною властивістю виробництва. Будь-які межи (якими б широкими вони не були) рано чи пізно стають тісними для нього.
Властивість виробництва зростати - зруйнувала свого часу феодальний політичний устрій. Тепер ця властивість прийшла у зіткнення з державним ладом планети. Як зіткнення виробництва з обмеженнями феодального ладу породила лібералізм, так його новітнє зіткнення з державним ладом планети відродило цю ідеологію у вигляді неолібералізму.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
IV. Якісно інший випадок.
Щоправда і самім державам є не вперше відстоювати свою цільність і зверхність. Колись вже економічні одиниці розривали їх на шматки.
Держави, що були утворені вибухом завзяття племен, і очолювалися ватажками воїнів, не мали під собою економічного грунту. Доба середньовіччя довела це з усією переконливістю. Колишні великі держави, утворені першими князями, майже повсюдно розпалися на дрібні шматки - на феоди. Економічна доцільність не диктувала більшого. Феоди були економічними одиницями країн. Спочатку була гармонія. Чим багатшими і сильнішими ставали феодали та економіка їхніх феодів, тим сильнішою ставала вся країна і її король. Перші феодали, що приймали феоди, як нагороду від короля за заслуги, відчували обов"язок відслужити їх королю. Але феоди були економічно самодостатніми одиницями. Тому з часом феодали, добре обгрунтувавшись у своїх феодах, почали відчувати владу короля як зайву- вони самі були королями в своїх феодах. Феодали почали замикатися в своїх феодах, воліли обмежити владу короля, бажаючи залишити його як об"єднавчий символ на випадок іноземної навали, або віддаючи йому права верховного арбітражу в суперечках між феодалами.
У боротьбі з власними феодалами королям доводилося лавірувати, використовувати боротьбу феодалів між собою. Вони також ставали на бік буржуазно-ремесницького населення міст, що боролося проти влади феодалів. Не гребували вони виступати і прибічниками полегшення долі кріпаків.
Королі виступали як уособлення держави, в той час як феоди були уособленням економічних одиниць, що протиставлялися державі. В той час держави перемогли, бо економічні одиниці -феоди ломали цілісність держав, просто подрібнюючи їх на більш дрібні державки- розмірами з самі феоди, а не рвалися за межи держав. Феоди не ламали цілісність держав утворюючи нові позадержавні цілісності.
Тепер держави мають якісно іншу загрозу. Тепер їхніми економічними одиницями, у першу чергу є не сільськогосподарські а промислові підприємства, які, на відміну від феодів, мають властивість нескінченого зростання.
Тут теж спочатку панувала цілковита гармонія - компанії зростали, збільшували виробництво всередині країни, вкладали свій капітал за кордоном і привозили прибутки до дому. Разом з тим міцніли і держави, які знімали податки зі зростаючих доходів компаній. Компанії багатіли і держави раділи тому як батьки радіють дітям, що ростуть і міцніють. Але компанії, зростаючи, почали відчувати державну опіку як тягар. Почуваючи себе добре і в безпеці вони почали розглядати державні податки і регулюючу функцію держави як кайдани, що сковували їхні рухи. Держава як верховний нейтральний арбітр ставала на перешкоді підрослим здорованям, що бажали і далі з"їдати увесь планктон дрібних компаній. Планктон (дрібний бізнес) не в змозі протистояти власними силами новітнім гігантам (монополіям ) шукав захисту в держави, вимагаючи державного втручання, вітаючи регуляторну функцію держави. Та й крім того інтерес корпорацій далеко не завжди співпадає з інтересом суспільства, пильнувати який повинна держава. Інтерес корпорації простий - прибуток. Його збільшення досягається 1) зменшенням собівартості виробництва, 2) збільшенням ціни на вироблений товар, 3) захопленням більш широкого ринку збуту для своїх товарів. По всіх цих трьох пунктах зіткнення корпорацій гігантів та держави ставало неминучим. Дбаючи за суспільний інтерес держави вимагали меншого засмічення природи, тобто застосування фільтрів, очисних споруд, нових більш дорогих технологій, які давали менші забруднення. Крім того держави вимагали у корпорацій дбати за своїх робітників, виплачувати їм допомогу по безробіттю, пенсію, вкладати гроші у охорону праці тощо. Все це суттєво збільшувало капіталовкладення корпорацій, драматично зменшувало їхній прибуток.
Держави також почали втручатися у процес ціноутворення, перевіряючи наскільки обгрунтованими є певні ціни, а часто просто безцеремонно диктуючи, максимально допустиму ціну. Так що і по другому пункту держави зменшували потенційний прибуток корпорацій.
Нарешті стаючи на захист дрібного бізнесу, держави почали обмежувати апетити корпорацій гігантів, перешкоджаючи їм цілковито захоплювати цілий ринок. Що є ударом по третьому пункту.
На додаток до всього держави прийнялися обкладати корпорації і найбагатших акціонерів збільшеними податками, щоб за ці гроші надавати допомогу біднішим прошаркам населення.
Як закономірний наслідок, зрослі в розмірах і силі корпорації, почали вимагати від держави не втручатися у справи корпорацій. Підпираємий ними лібералізм популяризує точку зору, що за державою мусять залишитися виключно поліцейські, та оборонні функції, а також арбітраж у міжкорпоративних суперечках. Чим більшою ставала сила корпорацій, тим більшим ставало їхнє прагнення обмежити владу держави. Зустрівши загрозу з середини країни, держави вдалися до спробуваного засобу: вороги моїх ворогів - мої друзі. Чим більше держави відчували загрозу, тим більшими союзниками робітників та дрібного бізнесу вони становилися. Перші Антимонопольні Акти формулювалися як захід спрямований проти цінової монополії (захист трудящих), та на захист інших немонопольних фірм (захист дрібного бізнесу). Хоча пізніші були вже відверто спрямовані на обмеження завеликої потуги корпорацій у суспільстві. Держави мусили спертися на альтернативну лібералізму ідеологію і цією ідеологією невідворотно став соціал-демократизм, цілі якого великою мірою співпадали з задачами держави - зменшення нерівності, і процвітання для всіх, тобто для всієї нації, що з точки зору держави є зменшенням напруги у суспільстві. Більше за те, соціал-демократизм на практиці шукав вирішення своїх задач у загальносуспільній власності та загальносуспільному контролі, яки, за відсутністю інших механізмів, ставали державною власністю і державним контролем.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Боротьба "держави-економічні одиниці", ні є чимось новим. Феоди (як економічна одиниця) та корпорації - лежать в іншій площині ніж держава. Оперуючи у своїй стихії - економіці, корпорації бачать державу, як явище соціально-політичне, явище іншої стихії. Втручання держав сприймають, як втручання "з іншого світу". Звідси бажання витіснити державу назад у "її світ" - підтримувати соціальний порядок та пильнувати політичну незалежність. Але оскільки нерегульований вільний ринок невідворотно спричиняє соціальні проблеми, то держави не мали права залишатися осторонь.
Держави закономірно мусили вдатися до соціал-демократизму, як до природної реакції на зростаючу силу корпорацій. Саме це є причиною приходу до влади соціал-демократії у більшості розвинутих країн світу та різким ухилом вліво правлячих лібералів в інших країнах до 60-х років 20-го століття.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
ПРОДОВЖЕННЯ :
<A Href="http://maidan.org.ua/news/index.php3?bn=maidan_lib&action=view&key=994079069">http://maidan.org.ua/news/index.php3?bn=maidan_lib&action=view&key=994079069</A>
ГЛАВА І
I. Як держави ломали ціле
Колись світ був влаштований просто і ясно - людство ділилося на племена та роди. І все було ясно всередині родів і племен - був голова роду і всі корилися йому, "бо так завжди було". В роду були волхви і всі поважали їх - бо їхнє діло спілкуватися з богами. Решта вся працювала, хто як міг, на благо роду. Хоча було ще молоде парубоцтво, що час від часу знаходило вихід своїй кипучий енергії у бійках поміж себе. А час від часу з сусідськими хлопцями. Ну там вже справа серйозніша. Там вже не носи одне одному били, а вже хребти ломали. А як набіг був добрий, то до дому трофеї приносили. Та то пусте було, на тих трофеях далеко не поїдеш і життя на них не проживеш, що там у них візьмеш? Кілька горшків глиняних, та може ще козу якусь. Все то була справа молодеча, все переживалося, хлопці ставали солідними, їм на зміну приходили інші, і теж билися. У кожного покоління був свій новий ватажок, він їх на сусідів і водив. Звичайно, що на голову роду він навіть і у думках не замахувався - знав, прийде пізніше час, тоді можливо його сьогоднішня ватага і вибере у старійшини. Однім словом світ племені був ясним і стійким. Здавалося так було завжди і так завжди буде.
Але час минав, техніка розвивалася, кожен робітник давав більше продукції, а отже і рід багатів. І старійшина за посадою більше всіх мав, а отже влада його і авторитет зростали. А що добре - парубоцтво зі своїми ватажками більшу здобич почали приносити. Сусідні роди теж багатіли, отже багатшими ставали і трофеї. Хлопці починали зазнаватися - ми стільки добра для роду принесли, що ви стільки за місяць не зробите, отже ми можемо місяць відпочивати. Звичайно то попервах сприймалося як витівки "перехідного парубочого віку". Але минали роки, змінялися покоління, зростав достаток, зростали претензії парубоцтва не робити, а лише розбоєм займатися. Не всім це подобалося навіть серед парубоцтва. Більш лагідні дома сиділи, горшки ліпили, чи кіз пасли. Одне одного зневажали. Перші були боягузами, що бояться битви, другі були байдиками, що не бажають робити. У багатьох народів (в першу чергу в аріїв, від яких і ми українці походимо) виділилася каста воїнів. Отже система роду та племені складалася з волхвів, трударів та воїнів. Власне це була трудова спеціалізація - одні виробляли засоби для життя, інші приносили в плем"я награбоване і захищали його від чужого грабунку, треті намагалися знайти для племені заступництво богів. Діяльність кожної групи була важлива для інших. Над всім цім був старійшина, що надавав цілісності системі.
Та чим далі зростали поселення чим багатшими вони ставали, тим більше успіху давав грабунок. Ватаги молодців з багатьох родів єдналися разом для нападів на сильних сусідів (як скажімо германські молодці єдналися щоб грабувати простори Західної Римської Імперії, а наші предки - для глибоких рейдів у глибини Візантії). Це ламало старий порядок. Адже частина роду вливалася тепер в іншу єдність під орудою чужого загального ватажка.
Це були часи особливого завзяття, що незримим вірусом пронизувало все більшу кількість родів і втягувало у походи все більшу кількість їхніх членів. Рівновага труду і грабунку, трударі-воїни зсувалася у бік воїнів і грабунку. На якомусь поколінні (у кожного роду, у кожного народу на своєму) знаходився особливо рішучий ватажок, який відчував, що він вже вийшов, і діяльністю і почуттями, за межі свого роду. Він не вважав більше за доречне для себе підкорятися старійшині. Та й хто того підпирає? Старі череваті діди? Та ще молоді боягузи, що не хочуть ходити в походи? А хто за мною? Увесь цвіт племені! Вся рішуча його бойова частина! Зіткнення влади роду (старійшини з оточенням), та елементами роду - верствою воїнів, ставав невідворотним. Так само як і його наслідок.
Здобувши владу у своїх племенах, князя (а це були вони) почали поширювати свою владу на інші племена, на інші народи.
Сталася дуже цікава подія в історії людства. Адже частина цілого вийшла із цілого, з"єдналася з іншими такими самими частками інших цілих і утворили нове ціле. А те, що було раніше цілим стало їхньою часткою. Дивиться - частини племен, касти воїнів, вийшли з племен, і утворили нову цілісність - державу. Колишні "ціле" ставали частками цієї цілісності. Колишній член одного з племен став головою над всіма племенами, його дружинники стали посадниками в різних частинах країни, що зароджувалася, а колишні старійшини, залишилися місцевими старостами, що тепер підтримували порядок у якихось селах та містечках, - осідках колишніх родів. Всі вони разом формували апарат управління і підтримки порядку в даній країні - тобто державу.
За роди і племена вже забули. Світ вже поділений не між ними, а між країнами. Вже не роди ворогують, а країни (краще сказати ворогують виразники інтересів країн - держави). І боротьба між державами пішла за території - країни. Держави виникали і зникали, зростали і падали.
II. Як ціле ломає держави
Ми бачимо як на наших очах відбувається стабілізація державного устрою світу. Постарівши держави більше вже не хочуть воювати. Світ поділений. Останні спроби перекроїти його коштували надто дорого. Чи навряд щось подібне повториться.
Розвиток техніки, що був одною з причин щойно описаного, продовжувався. Чим більш розвиненішою вона ставала, тим більших навичок вимагала. Тому невідворотно виникнула спеціалізація - гончарі, бондарі, кушніри тощо. Пізніше виникнули їхні об"єднання, цехи, а далі компанії. Кожна країна мала тисячі і тисячі компаній. Більш за те. Кожне містечко, тим більше місто мало з десяток, а то й кілька сотен. А далі й кілька тисяч. Світ знову став простим і ясним. Він є поділеним на країни, країни мають свою територію (отже світ поділений територіально) і народ, що населяє цю територію (який рано чи пізно зливається в одну націю). В решті решт кожна країна має свою державу, що контролює цю територію, що підтримує порядок у цій країні, що служить виразником інтересів нації, яка населяє цю країну. Країни мають внутрішню структуру, територіальну (провінції, області), національну (якщо єдина нація ще не викувана), економічну - фірми, що складають її цілу економіку. Переважна більшість громадян працює де-небудь, отже належить до якоїсь спільноти - робітників певної компанії. Але оскільки компанії є частиною економіки країни, то всі ці спільноти - є частиною загальної спільноти країни. У кожної компанії є власник. Але не спаде власнику, скажімо, молочного заводу в містечку Бердичів, або власнику слюсарної майстерні у містечку Сандер Бей, заперечувати владу уряду країни (тобто держави). Вони усвідомлюють, що вони частка цілого і підкоряються владі цілого.
Приблизно така картина була характерною для нашого світу досить довго. Аж поки у перший половині 19-го століття не почала особливо ясно проявляти себе характерна риса виробництва - зростання. Підприємство дає прибуток. Проїсти увесь прибуток іноді буває важко. Отже він вкладається у розширення виробництва. Виробництво зростає, стає сильнішим, витісняє і поглинає конкурентів, що не змогли зростати так само швидко. Явищу була дана назва - концентрація капіталу (адже зростати підприємству дозволяє нагромадження капіталу з кожного обігу коштів) і виробництва. Компанії невблаганно зростали і все більш напруженішою ставала їхня боротьба між собою. Одне діло коли конкурують дві слюсарні майстерні на тому ж розі вулиці, інша справа, коли конкурують компанії, що об"єднали під єдиним дахом сотні а то і тисячі таких майстерень.
Економічна взаємодія країн, що існувала завжди у вигляді торгівлі почала набувати інших рис. У добу колоніальних набутків європейські компанії почали вивозити у колонії не лише товари, а й капітал. Інакше кажучи почали вкладати гроші у розбудову виробництва у новонабутих землях. Цей процес посилювався і на початку 20-го століття вивіз капіталу став переважати над вивозом товарів. Це була дуже прикметна тенденція. Вона ніколи не зупинялася.
Рано чи пізно держави мали відчути небезпеку, яка виходила від нової сили, що народжувалася в надрах їхніх країн. Все більш величезні сектори економік країн переходили під контроль поодиноких гігантів, що як ті спрути пронизували собою всі закутки національного господарства. Скажімо у 1950 році 130 компаній контролювали половину! економіки США. [1][Mason, Edward S. Introduction to "The Corporation in Modern Society", 1-24. Cambridge, Mass.:Harvard University Press,1959].Ця молода і завзята сила ще на при кінці 19-го століття стала намагатися диктувати державам свої умови. Усвідомивши небезпеку, держави вдалися до оборонних заходів - повсюди були прийняті Антимонопольні Акти, що стали головною заповіддю всіх держав. Мало цього, якщо якимось корпораціям все ж таки вдавалося нишком розростися до велетенських розмірів, держави почали примусово ділити їх. "Вони зосередили занадто багато сили"-є достатнім вердиктом для держави, щоб вбити успішну компанію. Ні в кого не мусить бути сумніву, хто в домі господар! Доля примусово поділеної AT&T є мабуть найяскравішим прикладом цього.
Зустрівши перешкоди на шляху зростання, гігантські корпорації пішли в обхід. Саме це і було причиною переважання вивозу капіталу над вивозом товарів - кінець 19-го, початок 20-го століття. На цей же час припадає введення Антимонопольних Актів по всіх розвинутих країнах. Не будучи в змозі зростати дома корпорації намагалися зростати за його межами. Це одразу надало нових рис у стосунках держава-корпорації. Обійшовши Антимонопольний Акт і продовжуючи зростати за межами країни (а отже продовжуючи нарощувати сили) де-яки корпорації у своїй потузі вже обігнали економічну потугу багатьох країн світу. Безумовно це робить їх все менш охочими танцювати як держава каже. Як ватажки дружин, що поверталися з вдалих походів, вони з-під лоба дивляться на старійшин роду - на уряд, парламент з їхнім втручанням. Все частіше вони дозволяють собі чубитися з ними. Але як побиті дружинники, що після невдалого походу, тікаючи від погоні, волали до племені, що треба одностайно стати проти спільного ворога, так і корпорації зазнавши тиску від сильнішого суперника намагаються ховатися під крило держави. Чи не найяскравіший приклад - вторгнення японських автомобільних корпорацій на американський ринок у 70-х роках. Американські, запливші жирком, гіганти почали програвати боротьбу молодим завзятим японським бугаям. Де дівалася їхня ліберальна риторика? Всі дружно кинулися до держави слізно прохаючи і гнівно вимагаючи державної протекції. Наших б'ють! Держава мусить сказати своє слово! Не дамо вітчизняної економіки на поталу зайдам! Але варто було навалі видохнутися, і корпорації знов згадали за свої ліберальні переконання.
Процес триває безупинно. Вже на початку 80-х років на долю транснаціональних корпорацій приходилася 1/3 всього всього промислового виробництва тодішнього ринкового господарства, 1/2 всієї міждержавної торгівлі. Саме вони забезпечували 80% всіх винаходів у ринковому світі.
Світ ще не перевернувся, але він вже не той. Нова сила зародилася в надрах країн і рветься на зовні, з-під контролю держав. Старі гравці світової арени - держави, що сотні років кроїли і перекроювали Землю поміж себе, сходять з арени. Не вони вже гравці. Сьогодні інша, молода і завзята сила ділить світ поміж себе - корпорації. Вони нападають і захищаються, вони завойовують нові простори і приносять до дому здобич.
Частки країн - корпорації, що були елементами більшої єдності - країн, вириваються з цього цілого. Що утворять вони?
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Колишнє ціле - структура племен включала в себе як свою частину - прошарок воїнів. Ці прошарки вийшли із структури племен і утворили нову цілісність - структуру військової організації, яка лежала у позаплемінній площині. Ця структура, в кінцевому підсумку сформувала під себе структури новопосталих держав. Структура держав включила структури колишніх племен у себе як свою частину.
Нині ми спостерігаємо подібний процес. Частини держав - компанії, вириваються із цілого (із держав) і утворюють нові цілісності - транснаціональні корпорації, що вже лежать у позадержавній площині. Цей процес триває. Якою буде цілісність яку він утворить і яка включить у себе держави як свою частину?
---------------------------------------------------------------------------------------------------
III. Корпорації ломають межи на шляху зростання.
Потреби економічного зростання вже зламали кілька перешкод, що політичний устрій накладав на нього. Феод мав сільське господарство, достатнє щоб прогодувати всіх його мешканців. Він мав майстрів, що виготовляли увесь потрібний феоду інструментарій. Все це належало феодалу (пану) члену князівської дружини, отже члену колишньої касти воїнів, що зробила колись переворот у родо-племінному устрої. Феод, у той же час був адміністративно- політичною одиницею і феодал був головою цієї мікродержави та головним суддею. Достатньо тривалий час розвиток техніки відбувався у таких рамках. Їх простору вистачало для економічних одиниць того часу. Концентрація виробництва відбувалася по таких напрямках - наділи селян урізалися до "присадибних ділянок", а селяне обробляли великі панські лани, отже одне велике сільськогосподарське підприємство. З іншого боку ремесло окремих ремісників концентрувалося у цехи, а тоді у різного роду майстерні, мануфактури, пізніше у фабрики та заводи. Розвиток техніки та концентрація виробництва, що витікала з неї, вимагали все більших масштабів. Для виробництва, що зростало, було потрібно більше людей, для зосередження їх на виробництві. Ці люди повинні були мати свободу пересування, щоб переходити жити у ті місця, де потреби успішного виробництва потребували додаткових робочих рук, лишаючи місця, де виробництво загнивало. Була потрібна відсутність перешкод у торгівлі з віддаленими землями, для збільшення можливостей збуту продукції. Але феодальна система намагалася зберегти все у рамках феодів, яки вже були явно затісними для масштабів концентрації нового виробництва. Феодали не воліли відпускати своїх селян в інші феоди, де господарство вимагало додаткової робочої сили, хоча навіть їхнє власне господарство занепадало і вивільняло зайві руки. Феодал брав податки за ввіз і вивіз продукції, так що для того, щоб проїхати, скажімо від Леону до Марселю, купцю було треба проїхати з десяток феодів та заплатити десяток мит. Капітал, що зростав, хотів здійсняти експансію в нові землі, скуповуючи тамошні підприємства, організуючи нові. Але феодали не збиралися дозволяти чужим підданим скуповувати виробництво у своїх феодах (або ставай моїм підданим!)
Та й взагалі феодалам завжди були потрібні гроші. То новий замок побудувати, то в похід на сарацинів відправитися. Та то ще терпіти було можна. Але ж їм більше давай. Збере феодал своїх хазяйчиків та розповідає, що в такому ось селі була пожежа і тепер треба погорільцям допомогти. Тому хоче феодал додаткового податку, щоб село відбудувати. А ще він задумав дорогу у це село прокласти, бо далеко воно і серед лісу. Слухали хазяйчики, головами кивали, підтакували, гроші викладали і мерщій до дому, поки пан іще яку дурницю на їхню голову не затіяв.
Виробництво, рвало пути феодального устрою. Цей факт мусив неуникно відбитися у свідомості людей. І він відбився виникненням і поширенням ідеології лібералізму. Стара еліта висунула ідеологію консервації існуючого ладу - консерватизм. Почалася боротьба. Але це не була боротьба між ідеями і людьми. Феодальна форма організації суспільства прийшла у зіткнення з потребами концентрації виробництва. Хтось мусив програти. Оскільки концентрація виробництва є законом виробництва, то мусило виграти чи програти виробництво. Як відомо виграло виробництво. Десь у мирний спосіб, десь шляхом революцій, але стара шкаралупа була зламана. Лібералізм торжествував.
Минув час і ми спостерігаємо як новий лад, що опанував майже всю Землю дав волю концентрації виробництва і та в своїх масштабах досягла нечуваних розмірів. Кілька сотен різного роду господарчих елементів (концерни, корпорації, конгломерати тощо) у великих сильних країнах контролюють 2/3 всього виробництва.[1]. Але закон зростання концентрації продовжує діяти. Корпораціям потрібно зростати далі. Внутрішній тиск до зростання викинув корпорації на світову арену. Але міжнародні комерційні операції зустрічають десятки перешкод. Державні кордони, догляди, мита, санконтроль, обмеження на ввіз, обмеження на вивіз, заборони на ввіз і вивіз тощо. Потреби економічного розвитку вимагають додаткових робочих рук у економічно розвинутих центрах. У держав, що відстають, часто велике безробіття. Та й економічний підйом не завжди співпадає у всіх країн, а як і співпадає, то не є однаковим. Все це призводить до того, що в одних країнах відчувається нестача робочих рук, а в інших є безробіття. Але останні хоча і раді позбутися зайвих ротів, та роблять це не охоче, бо втрачають своїх громадян, а отже стають слабішими назавжди (навіть потенціально). Інші, хоча і раді робочим рукам, та бояться завеликого напливу іноземців, бо завелику їх масу вони можуть і не перетравити, а це загрожує національній стабільності країн. Завеликі маси іноземців одної національності не воліють розчинятися у національному морі господарів, зберігають свою мову, не переймають звички і традиції, отже залишаються чужорідним тілом, що завжди є потенціальною загрозою. І держави пильнують цього.
Держави також визначили збиткові, але соціально потрібні галузі й навішали їх на успішні компанії. Скажімо, у якесь селище на півночі інакше як літаком не доберешся, але літають туди 4 особи за два місяці. Яка компанія хоче підтримувати таку авіалінію? Але держава каже: "Треба хлопці!" І хлопці тягнуть, нишком, а то й відверто у пресі, розповідаючи все, що вони про це думають. Або спало державі на думку, що треба в атлантичних провінціях комп"ютерні технології розвивати, вона гроші з усіх компаній зібрала, та атлантичним компаніям у вигляді субсидій роздаровує. Інші компанії на грані тихої істерії спостерігають, як гроші відірвані від їхнього бізнесу йдуть якимось невдахам на узбережжі, не відомо у нагороду за що. А держава щось своє патякає, там мовляв криза риболовного виробництва, тисячі рук втратили роботу, треба перепрофілювати... Слухають компанії, податки платять і по домах розходяться. Не весело так розходяться. Та всього не перелічиш.
Вже і не будемо згадувати, що держава забороняє розробляти яке-небудь родовище, бо бачте, там заповідник, а в це озеро не можна скидати відходи взагалі, бо там, мовляв, унікальна порода риб мешкає. А Маргарет Тетчер, великий захисник вільного бізнесу, як притиснуло інтереси держави, взяла приватний пасажирський корабель, та відправила його як санітарне судно на війну за Фолкленди. Гроші звичайно заплатили, але ж хто питав за підписані контракти, за плани... Державі треба!
У тисячах випадків, з тисячі причин інтереси держави і великих корпорацій розходяться. І чим далі тим більше. Чим більшими стають корпорації, тим менше воліють ставати струнко за кожною примхою держави. Чим більшими вони стають, тим тіснішими їм стають держави. Простір всього світу більше не завеликий для них. Як колись вони рвалися за межі феодів, на простори всієї країни, так тепер вони рвуться за межи країн, на простори всього світу. Не дивно, що нову популярність дістав затертий було лібералізм. Він повернувся знов під ім"ям неолібералізму.
Державний лад планети є перешкодою на шляху до зростання корпорацій, стримує вільний розвиток виробничих сил і чим далі, тим більш виглядає невідповідним сьогоднішньому дню спадком минулих епох.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Глобалізація - це лише наслідок концентрації виробництва. Зростання - є головною властивістю виробництва. Будь-які межи (якими б широкими вони не були) рано чи пізно стають тісними для нього.
Властивість виробництва зростати - зруйнувала свого часу феодальний політичний устрій. Тепер ця властивість прийшла у зіткнення з державним ладом планети. Як зіткнення виробництва з обмеженнями феодального ладу породила лібералізм, так його новітнє зіткнення з державним ладом планети відродило цю ідеологію у вигляді неолібералізму.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
IV. Якісно інший випадок.
Щоправда і самім державам є не вперше відстоювати свою цільність і зверхність. Колись вже економічні одиниці розривали їх на шматки.
Держави, що були утворені вибухом завзяття племен, і очолювалися ватажками воїнів, не мали під собою економічного грунту. Доба середньовіччя довела це з усією переконливістю. Колишні великі держави, утворені першими князями, майже повсюдно розпалися на дрібні шматки - на феоди. Економічна доцільність не диктувала більшого. Феоди були економічними одиницями країн. Спочатку була гармонія. Чим багатшими і сильнішими ставали феодали та економіка їхніх феодів, тим сильнішою ставала вся країна і її король. Перші феодали, що приймали феоди, як нагороду від короля за заслуги, відчували обов"язок відслужити їх королю. Але феоди були економічно самодостатніми одиницями. Тому з часом феодали, добре обгрунтувавшись у своїх феодах, почали відчувати владу короля як зайву- вони самі були королями в своїх феодах. Феодали почали замикатися в своїх феодах, воліли обмежити владу короля, бажаючи залишити його як об"єднавчий символ на випадок іноземної навали, або віддаючи йому права верховного арбітражу в суперечках між феодалами.
У боротьбі з власними феодалами королям доводилося лавірувати, використовувати боротьбу феодалів між собою. Вони також ставали на бік буржуазно-ремесницького населення міст, що боролося проти влади феодалів. Не гребували вони виступати і прибічниками полегшення долі кріпаків.
Королі виступали як уособлення держави, в той час як феоди були уособленням економічних одиниць, що протиставлялися державі. В той час держави перемогли, бо економічні одиниці -феоди ломали цілісність держав, просто подрібнюючи їх на більш дрібні державки- розмірами з самі феоди, а не рвалися за межи держав. Феоди не ламали цілісність держав утворюючи нові позадержавні цілісності.
Тепер держави мають якісно іншу загрозу. Тепер їхніми економічними одиницями, у першу чергу є не сільськогосподарські а промислові підприємства, які, на відміну від феодів, мають властивість нескінченого зростання.
Тут теж спочатку панувала цілковита гармонія - компанії зростали, збільшували виробництво всередині країни, вкладали свій капітал за кордоном і привозили прибутки до дому. Разом з тим міцніли і держави, які знімали податки зі зростаючих доходів компаній. Компанії багатіли і держави раділи тому як батьки радіють дітям, що ростуть і міцніють. Але компанії, зростаючи, почали відчувати державну опіку як тягар. Почуваючи себе добре і в безпеці вони почали розглядати державні податки і регулюючу функцію держави як кайдани, що сковували їхні рухи. Держава як верховний нейтральний арбітр ставала на перешкоді підрослим здорованям, що бажали і далі з"їдати увесь планктон дрібних компаній. Планктон (дрібний бізнес) не в змозі протистояти власними силами новітнім гігантам (монополіям ) шукав захисту в держави, вимагаючи державного втручання, вітаючи регуляторну функцію держави. Та й крім того інтерес корпорацій далеко не завжди співпадає з інтересом суспільства, пильнувати який повинна держава. Інтерес корпорації простий - прибуток. Його збільшення досягається 1) зменшенням собівартості виробництва, 2) збільшенням ціни на вироблений товар, 3) захопленням більш широкого ринку збуту для своїх товарів. По всіх цих трьох пунктах зіткнення корпорацій гігантів та держави ставало неминучим. Дбаючи за суспільний інтерес держави вимагали меншого засмічення природи, тобто застосування фільтрів, очисних споруд, нових більш дорогих технологій, які давали менші забруднення. Крім того держави вимагали у корпорацій дбати за своїх робітників, виплачувати їм допомогу по безробіттю, пенсію, вкладати гроші у охорону праці тощо. Все це суттєво збільшувало капіталовкладення корпорацій, драматично зменшувало їхній прибуток.
Держави також почали втручатися у процес ціноутворення, перевіряючи наскільки обгрунтованими є певні ціни, а часто просто безцеремонно диктуючи, максимально допустиму ціну. Так що і по другому пункту держави зменшували потенційний прибуток корпорацій.
Нарешті стаючи на захист дрібного бізнесу, держави почали обмежувати апетити корпорацій гігантів, перешкоджаючи їм цілковито захоплювати цілий ринок. Що є ударом по третьому пункту.
На додаток до всього держави прийнялися обкладати корпорації і найбагатших акціонерів збільшеними податками, щоб за ці гроші надавати допомогу біднішим прошаркам населення.
Як закономірний наслідок, зрослі в розмірах і силі корпорації, почали вимагати від держави не втручатися у справи корпорацій. Підпираємий ними лібералізм популяризує точку зору, що за державою мусять залишитися виключно поліцейські, та оборонні функції, а також арбітраж у міжкорпоративних суперечках. Чим більшою ставала сила корпорацій, тим більшим ставало їхнє прагнення обмежити владу держави. Зустрівши загрозу з середини країни, держави вдалися до спробуваного засобу: вороги моїх ворогів - мої друзі. Чим більше держави відчували загрозу, тим більшими союзниками робітників та дрібного бізнесу вони становилися. Перші Антимонопольні Акти формулювалися як захід спрямований проти цінової монополії (захист трудящих), та на захист інших немонопольних фірм (захист дрібного бізнесу). Хоча пізніші були вже відверто спрямовані на обмеження завеликої потуги корпорацій у суспільстві. Держави мусили спертися на альтернативну лібералізму ідеологію і цією ідеологією невідворотно став соціал-демократизм, цілі якого великою мірою співпадали з задачами держави - зменшення нерівності, і процвітання для всіх, тобто для всієї нації, що з точки зору держави є зменшенням напруги у суспільстві. Більше за те, соціал-демократизм на практиці шукав вирішення своїх задач у загальносуспільній власності та загальносуспільному контролі, яки, за відсутністю інших механізмів, ставали державною власністю і державним контролем.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Боротьба "держави-економічні одиниці", ні є чимось новим. Феоди (як економічна одиниця) та корпорації - лежать в іншій площині ніж держава. Оперуючи у своїй стихії - економіці, корпорації бачать державу, як явище соціально-політичне, явище іншої стихії. Втручання держав сприймають, як втручання "з іншого світу". Звідси бажання витіснити державу назад у "її світ" - підтримувати соціальний порядок та пильнувати політичну незалежність. Але оскільки нерегульований вільний ринок невідворотно спричиняє соціальні проблеми, то держави не мали права залишатися осторонь.
Держави закономірно мусили вдатися до соціал-демократизму, як до природної реакції на зростаючу силу корпорацій. Саме це є причиною приходу до влади соціал-демократії у більшості розвинутих країн світу та різким ухилом вліво правлячих лібералів в інших країнах до 60-х років 20-го століття.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
ПРОДОВЖЕННЯ :
<A Href="http://maidan.org.ua/news/index.php3?bn=maidan_lib&action=view&key=994079069">http://maidan.org.ua/news/index.php3?bn=maidan_lib&action=view&key=994079069</A>
Відповіді
2001.07.02 | Майдан-Інформ
ГЛОБАЛІЗАЦІЯ І НАЦІЇ - продовження 1
V. Сильні нації втрачають свої корпорації.Але намальована картина вже застаріває. З розпадом комуністичного блока, що свідомо підбурював відсталі держави до протистояння передовим, до протистояння проникненню транснаціональних корпорацій з одного боку, і всіляко підігрівав незадоволення корпораціями у розвинутих країнах з іншого, зв"язка держава - її корпорації, починає остаточно видихатися. Тепер вже немає небезпеки, якою був соціалістичний табір та комуністична ідеологія, що підпиралася і поширювалася ним. Діти вже давно томилися опікою батьків, тепер відпадають останні підстави для їхньої свідомої спайки (адже сили концентрації, що зростає, продовжують розпирати корпорації зсередини). Втім держави все ще ставляться до корпорацій як до національного надбання. Це особливо видно по процесу мегаоб"єднань у Європі. Європейські уряди клопочуться коло своїх корпорацій, що рвуться за межи країн. Уряди всіляко намагаються вплинути на ситуацію так, щоб штаб-квартира об"єднаної компанії була в їхній країні, або самі підштовхують кілька корпорацій країни до об"єднання, щоб їх не скупили по одиночці іноземні компанії.
Батьки частіше за все люблять своїх дітей навіть якщо ті не відповідають їм взаємністю. А взаємності якраз дуже бракує. У той час як шведи з любов"ю і ніжністю дивляться на "свою" Вольво, остання темпераментно фліртує з усіма на світі, шукає, де можна продатися подорожче. Втім якщо хтось продасться Вольво, то остання не погребує. Те ж саме з італійською Оліветті тощо. Компанії розважливо прикидують з ким, як, у який пропорції злитися. Вони беруть до уваги багато чинників, але чинник національної гордості чи навряд з"являється у цьому списку.
Остання доба об"єднань гігантів між собою принесла нові нюанси. Тепер коли зливаються давно прославлені гіганти місце штаб квартири стає проблематичним. Скажімо, коли зливалися Даймер-Бенц та Крайслер, місце штаб-квартири з однаковим успіхом могло бути обрано і в США і в ФРН. І те що врешті решт була обрана ФРН зовсім не значить, що за певних обставин її не можна буде перенести в США.
Раніше коли гіганти підминали всіх дома і виривалися на оперативний простір світового ринку, ці гіганти були виразно національним явищем. За кордоном вони відкривали чи скуповували виробництво, що розцінювалося як допоміжне для основної активності, що продовжувала відбуватися "дома". Вони були покликані або забезпечити необхідні складові, для продукції, що виготовлялася на вітчизняних підприємствах, чи були потрібні для набуття додаткових капіталів, яки могли бути використані "дома" у справжній конкурентній боротьбі з іншими "домашніми" монстрами. Тепер, коли об"єднуються компанії, жодну з яких важко назвати філією іншої, то приналежність такої компанії стає непевною, розмитою. Перенести таку штаб-квартиру з Сіетла у Франкфурт-на-Майні не є немислимим (принаймні це не теж саме, що перенести її у Браззавіль чи у Київ).
Більше за те. Все більш помітною тенденцією стає купля і продаж іноземних акцій. Особливого розмаху ця тенденція набуває по мірі того, як Інтернет стає звичайною річчю для все більшого кола людей. Акції народних компаній все в більшому ступені володіються закордонними власниками.
Це є цілковито нова ситуація, що не існувала раніше. Маючи філії по всьому світу, велика частина яких нічим не поступається головному виробництву, маючи все більший відсоток закордонних власників, корпорації втрачають колишні дитячі сентименти до прабатьтківщин. Приміром не так давно віце-президент Nortel - одного з гігантів Канади, заявив, що його компанія не "винна ніяких вірностей Канаді..." Мовляв знижуйте податки, потанцюйте коло нас тоді розглянемо чи залишатися в цій країні надалі. Нація любить свої гіганти? Це ясно чому, тому що через ці гіганти нація є відома, є поважна і має свій відповідний рівень життя. Чи не звідси гордість кожного голандця за Філіпс чи японця за Соні, навіть якщо вони не мають до них ні найменшого стосунку? "Те, що ми були народжені тут, зовсім не значить, що ми будемо залишатися тут. Канадійці не повинні відчувати, що ми належім їм. Місце повинно залишатися привабливим, щоб ми були зацікавлені залишатися в ньому" - додав віце-президент Nortel. [Торонто Стар 29 апр-99] Кореспондент сумно підсумував: "В практичному світі міжнародної конкуренції, де націоналізм рівнозначний сентименталізму, канадійці мають призвичаїтися до того, що їхні корпорації повертаються до своїх виробничих обов"язків". (Тобто до свого головного обов'язку - давати прибуток інвесторам). Отже спайка держава - концерни рветься. Рветься на наших очах.
Особливо сумним такий поворот подій є для націоналістів Східноєвропейських країн. Вони рвалися з комунізму, від його інтернаціоналізму у вільний світ. Лібералізм був їхнім знаменом. Від комунізму, що вже давно забув за свою інтернаціоналистську риторику й будував цілком національні країни (Польща, Албанія, Китай...) вони потрапляють у світ консерватизму-лібералізму, у світ безликої конкуренції, національно безликих корпорацій; у світ, що у своїй практичності не бачить як нації можуть йому бути корисними і не бачить навіщо йому бути корисним націям. Цей світ значно гірший для патріотів будь-яких націй, бо нема кого звинуватити, нема проти кого влаштовувати демонстрації чи йти у партизанські загони. Чи ви будете воювати проти прогресу?
Нажаль східноєвропейські націоналісти не бачать протиріччя між лібералізмом та націоналізмом, а це може дорого коштувати і їхнім націям і всьому звичному ладу планети.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Держава-нація-економіка завжди були триєдиним поняттям, де одне не можна було відірвати від іншого. Тепер великі корпорації (основа економіки), вириваються з цієї триєдності, полишаючи нації і їхні держави. Таким чином нації втрачають основу свого існування, бо яка національна культура може існувати без національної економіки, що дає цій культурі матеріальне підгрунтя її існування?)
---------------------------------------------------------------------------------------------------
VI. Чи варто брати приклад з тих хто попереду?
Сьогодні реальністю є те, що існують сильні, багаті країни, нації яких мають сильні, багаті корпорації, та слабкі, бідні країни, нації яких мають слабкі, бідні корпорації. Далі практично всі країни мають на своїй території філії іноземних корпорацій. Стосунки держава - філії склалися різно для різних держав.Коли корпорації розвинутих країн розширили себе на територію одне одного, то перша реакція держав була мати з цього власну користь. На ввезені товари накладалося мито і держава була задоволена. Коли іноземні корпорації починали ввозити капітал. Нові виробництва - нові податки, менше безробіття - менший головний біль від напруги у суспільстві. Але тут же поставали "рідні" національні виробники - "іноземні товари гублять нас, національних виробників витісняють з власної країни!" Тиск на державу збільшувався і та мусила ставити перепони на шляху втручання іноземців. Найбільш радикально - взяти, та й заборонити взагалі будь-який імпорт. Так би й було зроблено й малі корпорації цілком були б задоволені. Але... Але національні велетні лізли у чужу країну, а там їм казали: "Ваша країна не пускає наші корпорації, ми не пускатимем вас". Отже великі корпорації самі дають відкат і шукають компромісу - з одного боку домашній ринок за собою зберегти, з іншого боку одержати дозвіл на розширення на чужий ринок. На якомусь етапі наступає рівновага інтересів - інтереси держав, що домовляються, та їхніх корпорацій. Причому така рівновага підперта з усіх боків. Корпорації шукають рівновагу між бажанням лізти в чужий город, та не бажанням пуcкати кого-небудь у свій власний. Держави захищають з одного боку "рідні" корпорації (Врешті решт сенсом існування держави є національний інтерес, а великі національні компанії є національним надбанням). З іншого боку наявність чужих велетнів допомагає державі протистояти тиску рідних. Це нагадує те, як колись королі набирали іноземців у особисте придворне військо, аби протистояти власним баронам і герцогам - колишнім дружинникам князів.
В такий, підпертій з усебіч рівновазі, жодній з сторін чотирикутника (своя держава, свої корпорації, чужа держава, чужі корпорації) дуже важко похитнути цю рівновагу. Зовсім інакше виглядає справа для слабких націй, що мають слабкі держави і слабкі корпорації. Рівноваги тут не виходить. З одного боку місцеві корпорації не мріють про розширення на терени розвинутих країн, тому їх мало обходить можливі "зустрічні заходи" чужих країн. Отже вони просто вимагають від держави заборони іноземного імпорту в будь-якому вигляді. З іншого боку транснаціональні корпорації не бачачи загрози власному ринку, не бачать причин зтримувати свої апетити.
Держава мусить пильнувати національний інтерес. Але, що є національним інтересом в даному випадку не є однозначним. Прихід сильних розвинутих іноземних корпорацій обіцяє підвищення рівня життя та загального (економічного та культурного) розвитку нації. Але при цьому губиться національне підприємництво, потенціальні національні підприємці йдуть на службу до іноземних компаній (не в силах протиставитися ним), або виїжджають за кордон (в ті самі іноземні країни). Знання, розуми - головний капітал "нової економіки" експортується відсталими країнами у передові. Знання, сильні інтелекти -це завтрашній день технологій, він віддається відсталими країнами у "обмін" за імпорт вчорашніх технологій з передових країн. Держава, не підперта з тилу економічною потугою вітчизняних корпорацій, потрапляє у пряму залежність від іноземної сили, що не може бути на користь нації. Нації, що мають держави, залежні від іноземних сил, що не мають власних сильних корпорацій, є лише сировиною, що використовується іноземними компаніями і приречені бути вічно наздоганяючими, вічно позадуйдучими. Ніколи така нація не буде славною нацією, ніколи рівень її життя не дорівнюватиме рівню передових країн. Такий стан не може бути метою нації. Власна залежність від іноземної сили не може бути метою держави.
З іншого боку, ізоляція від іноземної конкуренції, для слабких держав, означає консервацію їхнього технічно відсталого стану. Горда, незалежна нація, що тягне стареньким возом свій дорогоцінний скарб на вагітній кобилі по розбитій грунтовці, коли інші нації несуться за обрій, на все нових автомобілях, по швидкісних шосе - це не той образ якого мусить прагнути держава. В той же час вона мусить розуміти, що такий стан речей довго не протриває. Заворушення в країні прийдуть невблаганно. Рано чи пізно нація не захоче миритися зі статусом відсталої (або скажімо інакше: громадяне цієї країни захочуть жити як в передовіших країнах), і дії держави будуть потрактовані невмілі. Хоча вона і рятувала національну самобутність від іноземного втручання! На додаток до всього, така держава сама потрапляє у залежність від місцевих магнатів-олігархів, бо держава не має ніякої сили, щоб протиставити їм.
Таким чином бачимо, що взаємодія слабкої держави з великими іноземними корпораціями є докорінно відмінною від такого протистояння для сильної держави. Це той нюанс, що його не знають українські демократи-ліберали, вважаючи, що досвід передових західних країн треба напряму переносити на український грунт.
Така ситуація для відсталої країни є гордієвим вузлом розрубати який немає можливості, а на розв"язання йде ціла вічність. Одиноку надію дає побудова великих національних компаній, що підпирають державу у діалозі з іноземними гігантами, які дають можливість державі не впасти у залежність від домашніх олігархів. Національна компанія метою якої є не комуністична рівність, а атака чужих ринків і захист вітчизняного приватного бізнесу, який ще лише зростає, від чужих хижаків.
Вирощувати свої великі корпорації справа складна, але горда. Це шлях до звитяги.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Взаємодія корпорацій з державами, яки мають свої власні сильні корпорації докорінним чином відрізняється від взаємодії корпорацій з державами, яки не мають таких корпорацій. Отже і тактика держав слабких націй мусить відрізнятися від тактики держав сильних націй.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
VII. Чи вічно першим бути першими?
За будь-якого сценарію, не все виглядає безхмарно. Чи навряд всі держави доб"ються рівного представництва у всесвітніх органах. Скажімо США вже сьогодні намагаються вести себе як світовий гегемон. Перспектива всесвітнього уряду є відрадною для них, бо вони, безумовно, сподіваються зробити той уряд своїм власним інструментом. Є також поза сумнівом, що вони зустрінуть гідного конкурента з того боку, з якого ще 10 років тому ніхто його не сподівався.
Ще 20 років тому існувала країна, мішень багатьох жартів і поблажливо-зверхнього ставлення. Сьогодні людство ще не отямилося, а ситуація змінилася драматично. Ми знали світ розколотий на дві половини. Були США з їхніми 5238 млрд доларів Валового Національного Продукту (у доларах 1997 року) і була заурядна затуркана, трохи не середньовічна країна, з її 887 млрд ВНП, якими вона завдячувала лише кількості свого населення. Хто став би дивитися на ту країну коли поряд була Німеччина з її 1209 млрд ВНП, поряд показувала чудеса зростання Японія з її 1859 млрд ВНП, врешті решт був Радянський Союз з його 2000 млрд.
Минув час. Країни колишнього Радянського Союзу з'їхали на рівень третьорядних латиноамериканських країн і без іноземних подачок ледве здатні існувати. США, Німеччина як і всі інші впевнено крокують далі, давши відповідно 17% та 21% піднявши свої ВНП до 8163 та 1840 млд доларів відповідно за 7 останніх років (до 1987). Зірковий час Японії скінчився, за 7 років вона дала 13% приросту (3134 млд дол). Азіатські тигри втихомирили свій пил: Південна Корея 63% приросту за 7 років, Тайвань 55%. І лише одна країна в світі продовжувала підтримувати справді високі темпи свого зростання, збільшивши свій ВНП на 110%, довівши свій ВНП до 4520 млд дол. і ставши другою, після США, країною планети.
20 років тому ВНП Китаю складав 16.93% від американського. У 2000 році - вже 59.26%. Темпи росту Китаю у 1997 році - 8.8% на рік проти 3.8% американських. Для порівняння Індія, що має майже теж саме населення, що і Китай (зараз 1014 млн проти китайських 1261 млн), скоротила своє відставання з 12.32% до 22.28% за той самий час.
..............1970….1980….1990….2000
Китай .....513…..887…..2150….4800
Японія .1196….1859…..2780….2950
США ...3848….5238…..6972….8100
Індія .….474……651…..1139….1805
Все це цікаво само по собі й потребує пояснень, але зараз звернемо увагу, що боротьба націй досі приймала форму як військового протистояння, так і вигляд економічної боротьби. теперішні корпорації захоплювали нові ринки збуту як для величі і слави своєї країни і нації так і для збільшення прибутку, розширення зайнятості на своїх підприємствах, для захоплення дешевої сировини. Всім цім нація користувала напряму - більші податки державі на різні соціальні програми, зменшення безробіття, дешевші товари. Тому нації та її державі було вигідно мати сильні корпорації було доцільно підтримувати і плекати їхню могутність та захищати їх від зайд.
Що можемо сказати про день у який ми вступаємо? Німецький гігант Даймлер об"єднався з американським Крайслером. Дженерал Моторс скупила Опель. Кого проти кого мусить тепер підтримувати США? Чи може вона захищати Крайслер проти, припустимо, нашестя опелей, якщо опелі це продукція філіалу іншої американської компанії? Чи мусить Німеччина ускладнювати імпорт крайслерів у ФРН? Для чого? Щоб захистити філіал американської корпорації "Опель" від продукції фактичного філіалу німецької корпорації Даймлер-Бенц?
Або розглянемо таку ситуацію: рідна корпорація побудувала завод за кордоном по випуску верстатів, тому що там дешевша робоча сила. Ця компанія тепер намагається ввезти у свою країну продукцію цього заводу. Дешевизна цієї продукції вбиває філіал іноземної компанії, що виробляв у цій країні таки самі верстати. Закриється цій філіал, тисячі рук втратять роботу й сядуть на шию державі. Що робитимуть суміжники? І таке інше. Кого мусить захищати держава у цій ситуації? Відповідь напрошується сама собою. Але чи триватиме взаємна любов держава-корпорації після цього далі? Інтереси держав і корпорацій розходяться тепер вже назавжди й безповоротно.
Таким чином ліберальний підхід до справи веде до послаблення націй та держав, що втрачають своє економічне підгрунтя - корпорації, а корпорації втрачають останні сентименти до "своєї" держави і нації і до їх інтересів.
Саме це є тою проблемою в яку все невблаганніше упиратимуться США. Їхня економічна могутність - основа могутності цієї держави. Втрачаючи свої корпорації вони втрачатимуть і свою вагомість.
Китай пропонує іншу модель розвитку. Денаціоналізувавши дрібні підприємства (створивши дрібний бізнес), вони створили можливість вибору, створили середовище, де будуть народжуватися майбутні національні Форди та Біл Гейтси. З іншого боку такі дії утворили основу для конкуренції всередині країни. Китай почав заохочувати іноземні приватні інвестиції й сміливо вийшов у світову конкуренцією. Одним словом він відмовився від всього ідеологічного мотлоху комунізму. Але при цьому держава утримала у своїх руках командні висоти економіки. Якщо порівнювати з США (де 500 компаній із загальної кількості близько 3млн. дають 2/3 всієї продукції), то можна сказати, що Китай утворив мільйони приватних компаній, утримавши за собою лише найбільші 500. Що це дає? Дві надзвичайно суттєві речі.
Перша - Якщо б Китай приватизував би все (розваливши при цьому всю економіку на дрібненькі шматки), він увійшов би у світову конкуренцію як блюдо для бенкету іноземних корпорацій, бо дрібненькі компанії були б не в силах протистояти іноземним гігантам. Він би безславно впав і перетворився б на безліч філіалів Тойот та Сіменсів. Або він чекав би коли його дрібний бізнес поступово б виріс до потрібних гігантських розмірів. Але до цього часу довелося б ізолювати країну від іноземних конкурентів, а отже відстати, бо нема іноземних конкурентів - немає розвитку. Та й взагалі, навіщо руйнувати готову велику корпорацію, щоб чекати, коли природним шляхом виростуть такі самі інші? Чи це не безглуздя? (На жаль саме цей шлях обрала Україна).
(Не забуваймо, тут йдеться не про комуністичну державну економіку, а про комерційну корпорацію, що бере участь у конкурентній боротьбі, що нічим взагалі не відрізняється від жодної іншої корпорації, крім того, що її засновником і держателем контрольного пакету акцій є держава.)
Друга - Державна корпорація утримує спайку держава-корпорація, не даючи економіці перейти в іншу позадержавну, позанаціональну площину. Така корпорація матиме підтримку держави (що посилюватиме її), й така держава і така нація не втрачатимуть свого економічного підгрунтя. Тому в довгостроковій перспективі можна не сумніватися, що Китай перевищить по своєму впливу США, а отже не США домінуватимуть у майбутньому всесвітньому уряді (як вони собі уявляють). І взагалі, домінуватимуть ті держави, що зберегли свою спайку з корпораціями країни, що й надалі підтримують їх й одержують їхню підтримку. Держави, що втрачають таку спайку, зависнуть без підпори у повітрі. Інакше кажучи ті нації мають шанс на майбутнє, більше того, на славне майбутнє, чиї держави зберігають певну єдність з економікою. Така єдність може бути досягнута лише за рахунок сильних корпорацій, де держава має контрольний пакет акцій, за рахунок наявності в національній економіці сильного державного сектору. Тому уявляється, що серед розвинутих країн не США, а європейські нації, з їхнім соціал-демократизмом мали більше шансів на домінування у майбутньому. І хоча обраний ними шлях до європейської наддержави врешті решт зцементує європейські націю у одну європейську, та все-одно ця загальноєвропейська нація матиме більше шансів на виживання і домінування ніж одна загальноамереиканська з тяжінням америки до самовбивчого лібералізму.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Єдність держава-корпорації вмирає й разом з нею вмирає звичний нам світ. Тепер коли борються американсько-європейсько-японські компанії, взагалі компанії багатонаціональні, їхня боротьба виходе з національної площини і це паралізує втручання держав. Нації втрачають і економіки, і національні держави, як свої атрибути, як своє знаряддя взаємодії з іншими націями.
Китай є прикладом нації, що спромоглася надибати інший шлях. Цей шлях не лише прискорює економічний прогрес нації. Він ще є запорукою безсмертя нації. Нація житиме, аж поки житиме її національна економіка
2001.07.02 | Майдан-Інформ
ГЛОБАЛІЗАЦІЯ І НАЦІЇ продовження 2
VIII. Західна і Східна Європи - біг у протилежних напрямках.Сьогодні ми свідки нового етапу глобалізації - доба мегаоб"єднань. Величезні, гігантські корпорації зливаються чи зкупають одне одне і утворюють, ще більш велетенські економічні об"єднання. Вони відчувають - сьогодні, як і раніше, розміри вирішують майже все. Або ти гігант і душиш інших, або ти жертва гігантів. Ця хвиля мегаоб"єднань спростувала висновок для "нової економіки", що поспішно був проголосив:"Стара ідея "чим більше, тим краще" дедалі сильніше застаріває." [Alvin and Heidi Toffler. Creating a New Civilization. The Politics of the Third Wave. Turner Publishing, Inc. Atlanta, 1995] Він замінений нині на більш обережний:"Розміри - це ще не все" (втім, звичайно, вони ніколи і не були все).
Цей процес набув особливих обертів у Західній Європі, що об"єднується. Оскільки державні перешкоди там зняті остаточно, то хвиля мегаоб"єднань гігантських економічних імперій у ще більші набув там особливого розмаху. Дисонансом на всьому цьому тлі виглядає лише Східна Європа, де процес набув протилежного напрямку. Їхні монолітні економічні утворення (державні економіки) дезинтегруються на безліч приватних фірмачек. З точки зору глобалізації гігантські економічні імперії західних країн зустрічали в державних економіках соцкраїн подібних собі гігантів лише детренерованих через відсутність конкуренції. Після хвилі приватизації західні економічні імперії у пошуках нових "територій для завоювань" знайдуть у східноєвропейських країнах багато тренерованих нововиниклим вільним ринком ліліпутів.
Таким чином, з точки зору глобалізації, Східна Європа відмовившися від комуністичної самоізоляції, виходить на глобальну світову арену не як рихлі, обрюзглі старі касатки, якими вони були, а у вигляді смачних блюд повних креветок. Лише ось чи є цей шлях кращим для самої Східної Європи?
Цікавішим уявляється шлях, що був обраний Китаєм. Залишитися гігантом, і поступово відростити детренеровани комуністичною економікою м"язи і в такому вигляді вийти на світову арену. Наслідки такої політики кожен бачить сам: чи не 2/3 речей, що продаються на ринках розвинутих країн є китайськими.
Темпи зростання ВНП 1991-1999
...............................1991-1998...1991...1992...1993...1994...1995...1996...1997...1998...1999
Japan…..............................1.3......3.8......1.0.......0.3.....0.6......1.5.......5.1.....1.4.....-2.9...-1.5
China…............................10.8.....9.2.....14.2.....13.5...12.6...10.5........9.6.....8.8......7.8.....7.5
Korea, Republic of ............5.4.....9.1.......5.1.......5.8.....8.6.....8.9........7.1.....5.5.....-5.8.....4.5
Czech Republic…................................................0.5.....3.3.....6.4........3.9.....1.0.....-2.7......-1
Hungary..............................................................-0.6......3.1....1.4.........1.4....4.5.......5.1....3.5
Poland..................................................................3.8......5.1.....7.1........6.0....6.9.......4.8.....3.5
Ukraine….........................................................-14.2...-23.0..-12.2....-10.0...-3.0.....-1.7......-3
В тій час коли економіка найуспішніших східноєвропейців то стрибала в гору то падала долу, економіка Китаю вже 20 років дає в середньому 10% річного приросту. Більше того, щоб дати свої непевні успіхи Польща, Угорщина та Чехія набрали боргів так, що можливо і їхнім внукам вистачить, відповідно 44,0 мільярди доларів, 27 та 24, що складає 15,91; 34 та 20,11% від ВНП. Китайські ж борги є швидше символічними - 3,45%ВНП. Та й навіщо Китаю борги якщо його експорт у США складав 65,8 млрд $US, а імпорт 12,8? Різниця у 53 млрд вкладається у розвиток науки та у модернізацію застарілого виробництва. Додайте позитивний баланс від торгівлі практично з усіма іншими країнами:
…………………Експорт у Китай………. Імпорт з Китаю (Млн US$)
Японія ..................................21692.............................41827
Німеччина .............................6113.............................12362
Канада…................................1710...............................4983
Франція..................................3428…...........................6563
Британія….............................1508...............................4090
Італія…..................................2541...............................4429
...
Аналітична служба канадського військового відомства - Управління Стратегічного Аналізу занепокоєна рівнем залежності канадійської економіки від Китаю і рекомендує перебудувати економічні стосунки з останнім.
Коли Східна Європа розраховує на щось подібне, на тому шляху який вона обрала? Просте питання - бути сильним чи кволим, викликає дискусії у Східній Європі. Це сліпота чи ознака виродження? Китайська нація є набагато старішою за них. Якщо вона має сили на ривок, то де ж її дівали східноєвропейці? Теоретична та інстинктивна сліпота жене їх у стан навічно задніх.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Зростання корпорацій залишається головною економічною тенденцією в світі. Новим елементом цієї тенденції на даному етапі є злучення старих гігантських корпорацій. Тобто економічні одиниці, зливаються утворюючи ще більші. Приватизація задала протилежну тенденцію в Східній Європі. Їхні гігантські загальнонаціональні економіки подрібнюються на окремі приватні компанії, що не здатні протистояти західним гігантам, що зростають.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Шлях сильних - творити власну економіку.
Відомо, що природна індустріалізація (тобто така, що відбулася сама собою, від внутрішніх причин) була лише у Західній Європі та (частково як наслідок європейської) у Північній Америці. Така індустріалізація сталася у більшості країн Західної Європи з середини 18-го по кінець 19-го століття. Індустріалізація інших частин світу була наслідком вивозу капіталів із Європи, а пізніше і з Північної Америки. Ця друга індустріалізація завжди була частковою, ніколи не утворювала внутрішнього замкненого цикла.
Економіки передових країн, по мірі збільшення світової торгівлі і вивозу капіталу, теж перестали утворювати повні внутрішні цикли. Але залишилася системність. Зв"язки виробництв, що колись вирвалися з тісних рамок феодів на оперативний простір країн, переплелися у мережу, що дала з часом систему. Система завжди є чимось більшим ніж проста сума її елементів. Комп"ютер є чимось більшим ніж набір його частин покладених поряд. Окремі органи тіла не здатні нести життя. Навіть зв"язки окремих органів не дадуть життя, як і зв"язки окремих елементів електронної схеми не дадуть ні телевізора, ні навіть радіо.
Телевізор є замкнена система. Але цю замкненість можна розірвати. Якщо з телевізора витягти трансформатор, але залишити його дротяні зв"язки з телевізором, то телевізор не перестане бути системою. З кожного телевізора можна витягти якийсь конденсатор чи резистор. Якщо залишаються їхні дротяні зв"язки з телевізором, то кожен телевізор залишається системою. Але якщо ви складете всі ці витягнуті елементи у одну коробку, то ця коробка не дасть вам нічого більше ніж набір елементів, кожен з яких зв"язаний зі своєю власною системою. Ви не одержите з них системи, вони не дадуть нового ефекту, який дають елементи, що зав"язані у правильну систему в телевізорі. Так виробничі одиниці та зв"язки між ними в країнах, що розвиваються, не складають системи, що перешкоджає появі внутрішніх рушійних сил, що могли б штовхати самостійний розвиток цих економік. Окремі заводи західних фірм на їхній території - це ті самі трансформатори та конденсатори, що витягнуті з систем західних економік.
Економіки Західної Європи та Північної Америки розвивалися природним чином, коли розвиток кожного елементу економічної системи країни підштовхував до розвитку всі інші елементи. (Розвиток ткацтва тягнув за собою, розвиток станкобудівельної промисловості для виробництва нових ткацьких станків, їхнє виробництво тягнуло за собою розвиток металургії; її розвиток тягнув за собою розвиток рудних підприємств. Все це разом давало роботу тисячам людей, вони мали кращу платню і купували кращий одяг, що в свою чергу підстьобувало ткацьку промисловість...) В інших частинах світу розвивалися окремі елементи систем передових країн. Ці елементи були включені у системи тих самих передових країн, і ніколи не утворювали внутрішніх систем. Таким чином в цих країнах ніколи не з"являлося ефекту системності, що породжує внутрішні сили, яки могли б підхльоснути внутрішній розвиток економіки. Без цього економіки цих країн були приречені бути завжди "на буксирі" у передових економік, а отже бути завжди позаду них.
Але на при кінці 19-го століття і протягом 20-го сталися прориви в деяких інших країнах. Ці країни стали наздоганяти передові й навіть кидати їм виклик. Країни, що були "на буксирі" у передових економік не були здатні на це. Отже це свідчило, що в цих країнах з"явилися внутрішні сили, що штовхали їх у перед. Це значило, що вони самі побудували свої внутрішні економічні системи. Як це сталося?
У всіх цих випадках держави цих країн, спостерігаючи відставання своїх економік, вирішили активно втрутитися у перебіг подій.
Японська держава засновувала потрібні компанії і розвивала необхідні галузі економіки, вона вливала капітали у благенькі приватні компанії, що народжувалися. Штучно зароджена і підтримана державою індустріалізація дала дивовижні результати. "З 1890 по 1938 роки японський ВНП зростав 3,3 % в рік, на багато швидше ніж Сполучені Штати чи країни Західної Європи на подібному етапі розвитку." [Encyclopedia Erata]. З ростом приватних корпорацій держава відмовлялася від державних, бо приватні вже були здатні заступити їх. З часом приватний бізнес породив справжніх монстрів, яки тепер відомі всьому світу. Результатом була дюжина приватних компаній, що визначила собою систему японської економіки. Але державний контроль за корпораціями зберігся і по нині і навіть дещо посилівся після руйнівної кризи 1997-го року. Вплив держави як раніше так і тепер був спрямований на заохочення компаній завойовувати чужі ринки і в ускладненні проникнення чужих компаній на японський ринок. Схожі процеси відбувалися у Південній Кореї та у деяких інших країнах. Так поступали нації які не хотіли плентатися в обозі передових країн, а хотіли бути передовими націями самі і самім вести за собою інших.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Задачею кожної нації, що не хоче бути постачальником сировини та мозків для більш сильних націй (або зденаціоналізованих корпорацій у недалекому майбутньому), є розбудова системності власної економіки.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Комунізм - шлях сильних?
Подібним чином Радянський Союз та інші держави комуністичного блоку штучним чином ініціювали індустріалізації у своїх країнах і будували систему з своїх економік. Результати теж були вражаючими. Царська Росія з "самої слабкої ланки капіталізму" перетворилася на країну, що за ВНП поступалася лише США, залишивши далеко позаду всі найсильніші країни Європи. Подібні результати спостерігалися і в інших країнах комуністичного блоку. При чому індустріалізація супроводжувалася різким ростом рівня життя, запровадженням 100% писемності населення, безкоштовного медичного обслуговування тощо. Шлях, що був пройдений передовими країнами за 150 років, проходився цими країнами за 2-3 десятиліття.
Але на відміну від, скажімо, Японії, що відмовлялася від державних компаній по мірі зростання приватних, вони навпаки націоналізовували навіть ті приватні компанії, що вже існували. Результатом, в більшості випадків, була одна гігантська компанія, що не лише визначала всю економіку, а просто поглинула її цілком. Цей рух вповні узгоджувався з загальним рухом світової економіки - це був рух до концентрації капіталів і виробництва, до більших розмірів, до системності. Але, замість того, щоб атакувати чужі ринки, як зробила це Японія, той самий Радянський Союз вважав за краще ізолюватися від всього світу. В наслідок чого він досить швидко розгубив свої переваги і опинився позаду тієї ж Японії. Причина ясна - відсутність конкуренції як всередині країни так від закордонних фірм.
З того моменту як націоналізація обіймає всі економічні одиниці країни економіка виступає у двох іпостасях: як ціла економічна система країни, та як одна величезна компанія. Розглянута як економічна система країни, комуністична економіка була позбута внутрішніх життєвих імпульсів. Якщо раніше в економічній системі передових країн якась частина (галузь чи навіть просто підприємство) просувалася вперед, то це породжувало відцентрові хвилі, що поширювали імпульс розвитку - від суміжних виробництв до суміжних виробництв, аж поки не поглинали всієї економіки цілком. Конкуренція в кожній галузі породжувала ці імпульси, система переплетених зв"язків розносила їх по економіці назустріч одні одним.
Відсутність системності перешкоджає розвитку країн, що розвиваються, перешкоджає злиттю окремих імпульсів, породжених конкуренцією, у єдиний синергетичний вузол, у одну симфонію розвитку. Але в комуністичних країнах розвитку економіки, зібраної у систему, перешкоджала відсутність конкуренції всередині галузей. В їхній економіці імпульси розвитку спричинялися вольовими рішеннями керівництва, це саме керівництво вирішувало яким елементам розвиватися спершу. Розвиток цих елементів не призводив до вільного поширення імпульсів розвитку крізь економічні зв"язки, бо "центр" вирішував коли, кому і як розвиватися.
Будь-яка компанія ринкової економіки, якою б величезною вона не була, залишається у стані конкуренції. Економіка комуністичних країн була позбавлена зовнішньої конкуренції. Тобто, розглянута як компанія, вона перебувала у стані цілковитої тривалої монополії. Кожна, як завгодно велика, компанія не комуністичної економіки є елементом системи, є елементом економіки феода, країни, світу. Її зв"язки з іншими компаніями (постачальниками та клієнтами) складають частину структури загальної економічної системи. Наявність конкурентів примушує компанію бути кращою, бути більшою, бути успішнішою. Комунізм творив єдину компанію на всю країну, а країна практично ізолювалася від світу. Таким чином економіка комуністичних країн була великою компанією, що була позбавлена конкуренції. Звідси слідував неминучий застій.
Відсутність великих компаній не дає націям країн, що розвиваються, виступити самостійною одиницею, що завойовує чужі ринки і боронить свої. Нації комуністичних країн мали таки компанії, але ізолювавшись від світу, вони вбили у своїх компаніях дух звитяги, що кличе сильного до перемог і примушує його бути ще сильнішим. Вони виростили могутніх Касіусів Клеїв та Майків Тайсонів, але заборонили їм брати участь у двобоях. Це були Тайсони після довгих років проведених на пляжах Багамів, на теплому піску і в м"якому ліжку, після довгих років об"їдань і млості.
Таких Тайсанів не можна було випускати на ринг з боксерами-професіоналами західних країн. Тому була б від самого початку невдалою спроба вивести одразу ці компанії у світ конкуренції. Не було б доброю ідеєю і продовження ізоляції від світу, що невблаганно глобалізується. Компанії цього глобального світу стають все більшими і все потужнішими. Компанії ж заперті у клітках своїх країн детренеруються і стають слабішими. Нерівність сил тільки збільшувалась би з часом.
Ринок капіталістичних країн самою своєю конкурентною природою породжував і породжує все більш гігантські компанії. Комуністична теорія і практика створила, з інших причин, на інших засадах, гігантські компанії величиною у всю економіку країни. Час виникнення компаній величиною з усю економіку був зірковим часом комуністичних країн. На той час вони ще не втратили своєї наступальної відваги. Успіхи комуністичних економік моменту повної націоналізації були неспростовні і очевидні.
Тут би було їм і перейти у світову атаку на "буржуазних конкурентів", що на той час ще не досягли подібних розмірів. Але комуністична теорія і практика, що породили ті компанії стали й їхніми трунарями. Перспективних гігантів зачинили у золотих клітках країн, де їм судилося жиріти, дряхліти, хворіти по троху корупцією, не травленням шлунку та закупоркою він.
Зірковий час для цих націй було упущено.
Комуністичні нації пройшли важкий шлях. Він коштував багатьох жертв. Він потребував великих зусиль від цих націй. Комунізм протиставлявся капіталістичному світу, для боротьби з останнім комунізм мусив спиратися на міцні країни, на міцні економіки. І комунізм будував їх. Пізній комунізм, що вже забув за свій юнацький інтернаціоналізм, організовував нації на цю боротьбу. Він пропагував і вкладав у свідомість образ поведінки борця як норми. Тобто він хотів штучно надихнути вибух завзяття націй. Якоюсь мірою це йому вдавалося. Вдавалося поки були успіхи, яки приносила концентрація виробництва та побудова власної економічної системності, що ясно і наочно давали незалежність від сильних, що скорочували їхнє відставання. Комунізм став слабнути з того моменту як зусилля націй (частково породжені насиллям, частково ентузіазмом) перестали давати успіхи. Навпаки, відставання знову почало посилюватися.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Якщо ми відсторонимося від конкретних причин і цілей з якими комуністи "усуспільнювали" всю економіку, то зможемо побачити в цих "загальносуспільних" економіках просто величезні компанії, що обійняли собою всю економіку країни. Можна розглядати це як шлях пройдений у загальному річищи - збільшення корпорацій до гігантських розмірів. З іншого боку ми побачимо в них розбудовану системність національних економік.
Якщо ми візьмемо такий погляд, то стане зрозумілою вся недоречність подрібнення цих компаній, яки потенційно були здатні стати опорою нації у протистоянні чужім компанія-монстрам, опорою держави для вирощування свого власного національного бізнесу і захисту його як від західних гігантів так і від власного рекету.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Антикомуністичні революції - втеча від сили?
На час зламу комуністичної системи штучно створені гіганти хворіли хронічним синдромом дефіциту та ще багатьма хворобами. На той час їм справді було не до конкуренції. За цих умов вибір подальших дій для націй справді був не легким: або залишатися у комуністичній ізоляції й невблаганно, але дуже поступово економічно відставати від решти світу; або сміливо і гордо вийти на герць з ринковими компаніями і невідворотно програти, що мусило тягнути за собою всі наслідки банкрутства крупної компанії - масові звільнення, закриття багатьох підприємств, масові народні незадоволення, заворушення, і все це у масштабах цілої країни. Крім цих двох шляхів було ще два: вони могли розчленувати свої величезні компанії- конгломерати на безліч окремих приватних підприємств і знову таки або ізолюватися або вийти на герць. Останній варіант був подібний розкладанню великою касатки-хижака на безліч мальків перед навалою безлічі гігантських акул. Більшість європейських посткомуністичних націй обрали цей останній, четвертий варіант і тим втратили надію бути коли-небудь лідерами, їхня доля тепер бути завжди задніми, аж поки нації будуть ще існувати.
Країни колишнього Радянського Союзу теж обирали цей шлях, але так виглядає, що більшості з них судилося піти по третьому - розкласти свої гігантські компанії на безліч окремих приватних підприємств та ізолюватися. Причина в тому, що колишня комуністична еліта, і раніше не взірець, втративши країну, який служила, втративши ідеали в яки вірила, перетворилася на збіговисько цинічних, нічого, крім власної користі, не розуміючих бюрократів. Ця знавесніло-егоїстична бюрократія очоливши приватизацію перетворила її на великомасштабне привласнення усього майна цих націй. Але по мірі привласнення швидко усвідомила уразливість своїх розтасканих підприємств перед гігантами ринку, що глобалізуються. Усвідомивши це, вона повела справу до "м"якої", неофіційної ізоляції. Якщо ці новітні олігархи виведуть свої компанії у ринок, що глобалізується, то будуть з"їдені значно більшими, і значно більш досвідченими компаніями глобального ринку. Якщо заізолюються, то ніколи не наздоженуть цих компаній. Нації комуністичних країн після всіх потрясінь, ціною неймовірного падіння рівня життя знову приходять до того самого розпуття - чи йти на герць і програти, чи ізолюватися і відставати. Те саме розпуття, але вже на значно нижчому економічному рівні, вже зі значно меншими економічними можливостями. На додаток до всього, якщо у перші післякомуністичні роки ці країни відрізнялися надприродною демократію (отже могли вирішувати згадане питання дійсно всією нацією), то тепер ця дилема буде вирішуватися їхніми олігархами. Демократія була надприродною, бо абсолютно всі засоби масової інформації з завзяттям і люттю кусали руку, що платила їм гроші. Всі вони перший час ще належали державі але, як не дивно, лаяли ту державу. Це мабуть є безпрецедентно. Крім того, перші роки в цих державах гроші майже не брали участі у виборах. Тепер це лише спогади. Засоби масової інформації переважно вже в руках олігархії і руку, що їх годує вже не кусають. Гроші не лише стали вирішальним чинником передвиборчих компаній, і депутатські вже мають свою ціну.
Якщо б вони зберегли важку промисловість у руках держави, то зберегли б сильну державу, яка могла б підтримувати малий бізнес, поки він не розів"ється у великий. Вони б, у цьому разі, не мали б розвалу економіки, викликаного розвалом системності їхніх економік. Не мали б вибуху злочинності, викликаного крайнім збіднінням населення та втратою робочих місць. Врешті решт вони не мали б тих олігархів. У них би збереглося верховенство держави. Приватизація дала засіб ненажерній, виродженій старій комуністичній еліті привласнити майно, яким вона лише управляла раніше. Приватизація порадила олігархів, які охопили неймовірні ділянки економіки у своїх руках. Приватизація породжує слабкість цих держав, які, прямо на очах, переходять під контроль олігархів. Олігархи душать можливих конкурентів, що можуть з"явитися з малого бізнесу. Кримінальний бізнес, як ті бур"яни, не даси розвинутися доброму злаку справжнього вільного підприємництва. Лише сильна держава у руках розумного уряду, спираючись на сильний державний сектор, могла б свідомо ростити малий бізнес та захищати його або від навали західних гігантів, або від зазіхань внутрішніх олігархів, та рекету
---------------------------------------------------------------------------------------------------
В більшості країн колишнього Радянського Союзу приватизація призвела не лише до знищення гігантської "державної компанії", яка по реструктуризації потенційно могла уподібнитися західним гігантським компаніям і вивести нації у передові. Вона ще й послабила демократію і державу взагалі, породивши прошарок колишньої партноменклатури, що казково розбагатіла і стала над державою. Врешті вона зруйнувала мораль і породила небувалий вибух злочинності через ту спокусу яку вона кинула у суспільство, як те яблуко розбрату. Ця спокуса - готові національні підприємства, яки, як виявилося, можна досить легко відібрати у націй і привласнити. Отже відбулася експропріація націй невеличкою купкою спритних людей.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Голодним вовком на волі чи відгодованим собакою у нашийнику.
Віками існували сильні нації, що мали сильні держави і нації чиї держави були слабішими. Коли держава сильнішої нації нападала на слабішу, то остання завжди ставала перед вибором: чи вести надзвичайно важку боротьбу, що покличе багато страждань і втрат і обіцяє мало шансів на перемогу, чи здатися і користати з переваг, що могли надати переможці. Такий вибір, скажімо, ставав перед галами, іберійцями чи германцями античного світу, коли до них приходили римські легіони. Чи не спокусливо було здатися і користати всіма благами більш передової римської культури ніж вести важку боротьбу проти володарів півсвіту? Ті хто здавався переймали писемність, прийоми будівництва кам'яних споруд, їхній рівень життя відчутно зростав. Крім того римська влада припиняла місцевий міжплемінний розбрат, а римські прикордонні застави ставали на перешкоді вторгненням сусідів, що залишилися дикунами. Все було добре для кожного окремого представника підкореної нації. Але це той дивний випадок, коли ціле не користує від задоволення окремих своїх елементів. Навпаки, ціле переставало існувати, бо його елементи ставали елементами іншого цілого. Ніхто вже не згадає ні про лікійців, ні про ілірійців, бо з часу підкорення Риму їхні представники працювали і воювали во славу Рима. Тому про Рим ми пам'ятаємо, а про десятки народів, підкорених ним, ні. Вони розчинилися і перестали існувати. Для всіх інших вони ставали "римлянами".
Але візьмемо долю германців, що відмовилися розділити долю інших "дикунів". Вони знали, що багато інших відважних народів чинили опір Риму і програли, але це не зупинило їх випробувати власний шанс. Вони відмовилися від всіх принад передової римської культури, вищого рівня життя, мирного існування. Вони залишалися у своїй "дикості", вони боронилися і нападали. Вони були народом, який не хотів іти за лідером, вони хотіли бути лідером самі. І врешті решт германській світ дочекався свого часу і подолав Рим!
Це є те роздоріжжя на якому зараз стоять народи, що не мають своїх великих сильних компаній - здатися і мати вищий рівень життя, але зійти з історичної сцени, втратити свою перспективу як нація, чи вступити у тривалу виснажливу боротьбу, що обіцяє багато тернів і маленький шанс не піти за лідерами нинішнього світу, а самім стати лідерами світу завтрашнього дня.
Це є вибір членів націй нинішнього дня, чи прийняти у себе чужі компанії-гіганти, працювати на їхню славу і силу, переймати мову, якою написана їхня документація і якою говорять "пани" - керівництво фірми, дивитися їхні добротні фільми і запопадливо переймати їхні моди та звички, і стати врешті решт частиною інших націй, або вступити у боротьбу, ростити свої компанії-гіганти, боронити свої ринки і атакувати чужі та мати свій маленький шанс, для їхньої нації, стати лідером завтрашнього дня.
Але країни, що розвиваються, перебувають у занадто складній ситуації. Ростити свої власні корпорації справа складна, вони не виростуть посеред технологічної пустелі, у відсутності економічної системності. Країни Східної Європи мали свою перевагу в цьому відношенні перед країнами, що розвиваються - вони мали свої компанії гіганти, вони мали економічну системність. Недосконалі, з відсталою технологією, без вміння діяти у ринковому середовищі. Але наскільки далі вони були від країн, що розвиваються, які не мають подібних компаній зовсім!
Початі процеси приватизації важкої індустрії, були чином самовбивства для цих націй. Вони власними руками вбивають свій шанс. Чин приватизації переводить їх у розряд країн, що розвиваються, бо вони втрачають свої великі компанії, втрачають свою внутрішню систему економіки, втрачають свою єдину, з таким трудом і жертвами вистраждану компанію. Гордий імпульс бути лідерами самім (наздогнати і перегнати) ганебно тікає від них. Вони перетворюються на навічно задніх, з невідворотною перспективою втрати самих себе та історичного небуття.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Кожна нація має вибір - або здатися і дозволити іншим націям, а в майбутньому позанаціоанальним корпораціям, будувати економіку цієї нації як придаток чужих економічних системностей, чи будувати свою економіку як свою національну системність. Другий шлях важкий і потребує жертв і зусиль від нації, перший є легкий. Другий є шляхом гордих націй, шляхом звитяги, перший шляхом зневаги і зникнення.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
2001.07.02 | Майдан-Інформ
ГЛОБАЛІЗАЦІЯ І НАЦІЇ продовження 3
IX. Реструктуризація та самопорятунок.З початком останнього етапу сучасної ери глобалізації (приблизно з 70-х років 20-го століття) багато старих статечних компаній, що дійшли стану рівноваги на своїх вітчизняних ринках з іншими компаніями й існували у напівзастої, почали банкрутувати. Вони не змогли пристосуватися до нових динамічних умов, умов постійного тиску конкурентів, дуже швидкої зміни кон'юнктури та потреби все більш швидких нововведень. 80-ті роки - роки сходу з арени багатьох старих гігантів. Але більшість встояли. Встояли ті, хто протягом 80-х зумів перебудуватися і постійно робить це досі.
Розроблено багато тактик таких перебудов - реструктуризація, реінжінірінг, реорганізація, спрощення тощо. Кожен з них треба вивчати і намагатися пристосувати до умов України. Але зараз похапцем глянемо на загальну тактику фірм, що загнали себе у борги і потерпають від збитків. Тактика ця проста: компанія реінвентаризує свої підрозділи, філії, дочірні компанії тощо і починає позбавлятися від найбільш збиткових. Ці підрозділи продаються, щоб виручені гроші вкласти у інші підрозділи з метою їхньої модернізації. Чим тяжче є стан, тим більше підрозділів доводиться продати, щоб врятувати хоч щось. Компанія бореться за самовиживання поки має хоча б два підрозділи, щоб продати один з них і врятувати останній.
Є цілком природною тактикою для корпорації "Україна" розпродаж частини своїх підрозділів (може цілих галузей) з метою порятунку інших. Нажаль приватизація в Україні мала інші цілі ніж порятунок збанкрутілої компанії "Україна". Її метою було ідеологічно спрямоване знищення цієї компанії. Оскільки приватизація була спочатку ідеологічною дією, а далі свідомою дією виродженої еліти з метою привласнення національного добра, то продавалися не самі погані підприємства, щоб на виручені гроші рятувати кращі, а навпаки, "продавалися" самі прибуткові підприємства. Збиткові ж підприємства залишалися на шиї держави, з одного боку ускладнюючи її стан, з іншого боку даючи можливість сказати, що ті підприємства, що приватизовані, працюють добре, а ті, що залишилися у держави - погано. Виручені гроші тратилися на програми соціальної допомоги найбіднішим та пенсіонерам. Справа необхідна, кожна компанія намагається підтримувати своїх робітників, але не за рахунок загибелі самої компанії. Клани спритних ділків сильнішали, бо одержували у свої руки добрі підприємства, держава, що залишалася з підприємствами збитковими, слабішала - з невідворотним наслідком, коли певні клани і люди стали над державою.
Як наслідок, держава не здатна захистити малий бізнес - справжній бізнес, що народжується, від рекету. Атмосфера, що утворилася відштовхує іноземні інвестиції. Ситуація виявилася такою, що самопідтримується. Твердження, що "вони" колись вже накрадуться не сповнюється, вони лише у раж входять. Надія, що вони розкрадуть все і почнуть творити здорове економічне середовище виявилася ілюзорною. Сила обставин все визначила інакше. Перші дні вони крали "поки крадеться". Вони вивозили капітали за кордон і ховали його де можна. Але з часом це стало системою. Коли хтось сподівається, що вони повернуть капітали в Україну, то мусить згадати, що капітал тече туди, де є кращі умови. Своїм грабунком вони розорили українську економіку, створили атмосферу насилля, кримінальної боротьби. Жодний капітал у світі не сунеться у таку клоаку. Навіть їхній власний!
Щоб ситуація змінилася, вони були б повинні перестати красти і гризтися поміж себе. В цьому разі, з одного боку, тому що вони перестали красти, вони втратили б можливість вкладати гроші у налагоджений західний бізнес. З іншого боку, оскільки вони створили б в Україні дружню для капіталу атмосферу, туди посунув би західний капітал і... дуже швидко витіснив би їх з власної вотчини, бо сильніший і вміє діяти у ринкових умовах. Таким чином, такий крок є для них самогубством. Куди безпечніше і далі мати собі майже невичерпне джерело капіталів (Україну), для того, щоб вкладати витягнуті з неї капітали у дружньому до бізнесу середовищі західних країн.
Іншій шлях - держава продає збиткові підприємства і модернізує за рахунок виручених грошів інші. Збиткові підприємства продаються закордонним фірмам. Вони приносять з собою нові технології і капітали. Але вони не можуть диктувати умови, тому що держава, що спирається на свої сильні підприємства, здатна говорити з ними на рівних. З іншого боку в державі не створюється сили, що стає над державою, що має грошів більше ніж держава, що підкупає суди, міліцію, СБУ і депутатів, бо платить їм всім за раз більше ніж вони мають від держави за рік. Отже держава боронить легальний, чесний бізнес, що зароджується і від закордонних гігантів і від внутрішнього рекету. Вона має достатньо прибутків зі своїх підприємств та податків з закордонних фірм, щоб не навалювати на зростаючий приватний сектор непосильні податки.
Таким чином така національна корпорація дає силу державі, самоповагу нації, забезпечує порядок для іноземних інвестицій. Ця корпорація не повинна бути дійною коровою для підтримки хворих проектів хворого уряду. Такий стан речей повинен бути забезпечений демократією, наявністю партій, опозиції, свободи слова. Свідомий уряд ростить приватний бізнес - майбутніх національних "Дженерал Моторс" та "Майкрософт".
Якщо держава не стане цього робити, то, як бачимо з досвіду, це не станеться само по собі, за слабкої держави.
Сильна національна корпорація існуватиме в постійній боротьбі з західними гігантами і не матиме можливості "загнивати". В часи підйому прибутки вкладаються в іноземні корпорації за кордоном і дома, у часи спаду, ці капітали виймаються назад для модернізації корпорації.
Було б найрозумнішим запросити західних фахівців, щоб вони очолили українські підприємства і провели їх крізь реструктуризацію.
Ще велика частина національної компанії у руках нації на щастя. Ті підприємства, що були приватизовані особливо нахабно, мусять бути викуплені державою назад за той же кошт, за який приватізатори купили ці підприємства (якщо підприємство з того часу розквітло, то цього, очевидно, робити не слід).
Втім найкращі рішення будуть приходити під час путі у конкретних умовах. Зараз головне визначитися з тим, який шлях обіцяє бути найбільш успішним.
Ще зовсім не пізно, як де-хто чомусь вважає. Якщо Україна могла відмовитися від комунізму після 73 років його будівництва, якщо вона змогла відмовитися від "братніх вуз" з Росією, після 300 років існування в одній країні, то чи може бути щось пізно через 10 років?
Останнє слово.
У світі, що глобалізується, економічний тиск нівелює всі культурні відмінності, запроваджуючи уніфікацію у всьому, в моді, в техніці, в прийомах ведення господарства, в ієрархії цінностей різних народів і країн. Лише національний елемент економіки зможе дати націям почуття спільних інтересів та почуття окремішності. Ніякі спроби утримати "нашу мову, наші пісні, наш одяг та традиції", не здатні протистояти безликому, незворушному економічному тиску. Економічному тиску може протиставитися лише економічний чинник. Лише національний елемент економіки грає з суперником на його ж полі.
Єдність Держава-Нація-Корпорації може врятувати і держави і нації; і передові і нині відсталі. Нації, що збережуть таку єдність зможуть уникнути небуття. Всім іншим доля шумерів або забуття.
Передові нації мають вибір - зупинити приватизацію, яку в першу чергу протягують їхні ж корпорації, та утримати національний зв"язок зі своєю економікою. Той зв"язок проти якого в першу чергу спрямовані дії ВТО та всі новітні міждержавні Вільні Ринки. Це і сильні державні корпорації, і державні пакунки акцій у великих корпораціях, і державних субсидії та держзамовлення корпораціям, що не побажали ставати "інтернаціонально безликими". Це захист цих корпорацій державними митами та пільговими податками.
Для слабіших націй вибір обмежений їхньою здатність побудувати сильний державний сектор, щоб протистояти західним корпораціям, але при цьому не пригнічувати свій приватний бізнес.
Особливо важлива тріада Держава-Нація-Корпорації для посталих країн колишнього комуністичного блока. В таких країнах як Україна чи Білорусь, "де три фактори, що могли б мобілізувати націю для модернізації - держава, суспільство і національна ідентичність - всі є слабкими"[Taras Kuzio, "Ukrain's Post-Soviet Transition: A Theretical and Comparative Perspective" p.5], лише економічна єдність, досягнута за рахунок спільного для всіх елемента (елементів) господарства у вигляді сильної загальнонаціональної компанії (компаній), могла б дати цім націям почуття групової єдності, почуття загального спільного інтересу і дати їм сенс їхньої окремішності. Цей третій елемент тріади Держава-Нація-Корпорації міг би стати об"єднавчим чинником для нації і джерелом сили для держави.
Легко здатися на ласку долі і дати захопити себе хвилям глобалізації. Безглуздо заізолюватися і залишитися в минулому. Є важким але славним і гідним ділом влитися струменем у загальний потік глобалізації, але не змішатися з ним! Горде гасло "чи плентатися в чиємусь обозі, чи вести за собою інших" є гаслом націоналізму сьогодення. "Піти поряд з іншими, але залишатися самими собою" - ось гасло націоналізму глобалізації, гасло націоналізму завтрашнього дня.
ГЛАВА ІІ
I. Перший шлях у нове ціле.
Ми бачимо як насувається новий невідомий світ де організуючу і структуруючу роль держав заступають корпорації. Як буде зорганізований цей світ? Можна лише сказати, що колишні вершителі доль мусять все виразніше бачити свою майбутню перспективу, що маячить на обрії - роль місцевих старост. Таке вже сталося один раз в історії людства. Історія повторюється знов.
На сьогодні можна бачити два способи глобалізації світу (а отже зменшення ролі держав): міждержавні економічні союзи та Всесвітня Торгівельна Організація (ВТО). Яскравий представник першої путі - Європейський Союз. Він управляється Європарламентом, має урядові структури і, навіть, cуд.. Всі повноваження, що він має, дани йому державами й впроваджуються у життя іменем держав, їхніми законами й їхньою силою. Але це орган, що несе в собі зачаточні ознаки держави. Зміни, що є немислимими за життя одного покоління, легко стають реальністю за два-три покоління. Потреби концентрації й глобалізації (що є іншою стороною тієї ж концентрації) будуть крок за кроком підштовхувати обставини до того, що все більше функцій буде передаватися спільноєвропейським органам. Це є необхідним, щоб керувати ситуацією, де діють економічні утворення (корпорації), що не належать одній країні, а розкидані по всій Європі і, до того ж, є багатоцентровими, бо утворилися за рахунок злиття старих величезних корпорацій, з їхньою власною інфраструктурою і ієрархією. Європа не встигне отямитися, а спільний уряд вже каратиме їхні національні уряди за непослух.
Оскільки транснаціональні корпорації маневрують і намагаються обходити державні законодавства й приписи у той спосіб, що виносять заборонені види діяльності туди, де вони не заборонені, легалізуючи свої прибутки там, де накладається найменший податок, збуваючи продукцію там, де вона не заборонена й обкладається найменшим податком, то є очевидним необхідність уніфікації законодавств, є очевидною необхідність більш скоординованого прийняття рішень. Скажімо держава США заборонила корпорації Microsoft продавати її продукт Windows-98. Але це ніяк не завадило останній продавати цій свій продукт в Канаді й по всьому світу. Якщо б рішення суду США були чинними по всьому світу, Microsoft була б притиснута до стінки. Варто було законодавцям США підняти питання про заборону азартних ігор в інтернеті як подібні компанії швидко перекинули свою діяльність на Багами де вони без хвилювань продовжують свою діяльність, надаючи цей сервіс все тій же американський аудиторії та ще й уникаючи податків. Поширте одне законодавство на США і ці острови й ця проблема відпаде. Але хтось мусить контролювати дотримання державами цих законодавств, хтось мусить займатися щоденною роботою по запровадженню у життя доленосних рішень. Врешті "розділ праці" буде знайдено легко - всесвітня держава займатиметься світовою економікою, що утворюватиметься транснаціональними гігантами, місцеві ж "штати" порядкуватимуть малим бізнесом. Цей розподіл і визначить їхню значущість.
Колись гасконці, нормандці, брітони, бургунди, франки та інші були об"єднані єдиною державою. За віки ми бачимо майже однорідну французьку націю. Колись незлічена кількість народів Малої Азії була об"єднана персами (з неминучим домішуванням персидської крові), далі греками й нарешті турками у єдину державу. Чи хтось розрізнить сьогодні серед правовірного населення Туреччини колишніх фрігійців чи лікійців?
Єдина держава планети невблаганно поведе до єдиної нації. Чи є у націй шанс зберегтися?
Єдина держава для усієї планети буде перемогою держав у боротьбі з корпораціями. Але це буде піррова перемога. Досвід 50-х років минулого століття свідчить, що у більшості галузей економіки три-чотири компанії ділять між собою ринок і мирно загнивають у ньому чи не так само як комуністичні заізольовані державні економіки. Тільки зовнішня конкуренція пробудила напівсплячих гігантів передових капіталістичних країн. Єдина всесвітня держава не матиме зовнішньої конкуренції - що виведе напівмонополістів майбутнього із сплячки? У боротьбі примата сухого раціоналізму корпорацій, що все підпорядковує прибутку і боротьбою держав за суспільство, по можливості, більшої рівності, за чисте навколишнє середовище, за здоров"я тощо, переможе останнє за рахунок першого... І переможе державна бюрократія з усіма наслідками цього.
Єдина держава врешті буде перемогою соціал-демократизму. Його споконвічний ворог - лібералізм, буде повалений. Чи перемога соціал-демократизму не занесе його занадто далеко? Чи буде тоді альтернатива комунізму, який прагнув єдиної всесвітньої корпорації і на практиці сповідував всесилля держави? Адже єдина всесвітня корпорація мусить бути природною найвищою точкою світової, так би мовити найвищою її стадією. Взагалі комуністи мріяли про світову революцію. Для цього їм треба було підняти революції у більш ніж 200 країнах. Зробити це в одній країні легше. Приклад інших країн, що розвивалися більш динамічно, був головною причиною падіння комунізму. Єдина держава планети не матиме сторонніх прикладів, що зруйнує можливий майбутній комунізм?
Не виключені й інші варіанти: найбагатші клани підминають державу (олігархія), диктатура тощо. Вже не буде тиску із зовні, вже не буде думки "світової громадськості".
По сьогодні у десятках країн, вчора здавалося б спокійних, виникають заколоти, громадянські війни. Вони є локалізованими нині у межах своїх країн. Завтра вони автоматично стануть всесвітніми заколотами і всесвітніми громадянськими війнами. Сьогодні митниці ще є перешкодами на шляху оборудок мафій різних країн. Відсутність бар"єрів полегшить їм справу. Що робити з всесвітньою мафією? Чи можна уявити яку вона може обійняти потугу?
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Перший шлях для людства - якщо частки країн (корпорації) рвуться за межи країн і об"єднуються в єдину світову економіку, то треба побудувати єдину всесвітню держави, що знову зробить корпорації частиною все тієї ж цілісності - країни.
За нових обставин, коли процеси концентрації (корпорації) виходять за межи держав, держави втрачають повний контроль над ними. Щоб і далі виконувати свою функцію, вони мусять або поширювати себе на нові території або утворювати разом з іншими державами контролюючі й регулюючі органи. Є очевидним, що процеси концентрації капіталу й надалі будуть робити капітал все більш міжнародним, і є цілком очевидним, що функції "наддержавних" органів невблаганно зростатимуть, що, коли-небудь приведе до підминання новим всесвітнім урядом, старих державних урядів.
---------------------------------------------------------------------------------------------------
II. Інший шлях у тому ж напрямку.
Вищенаведений сценарій є одним із можливих. Інший варіант - ВТО. Це спільне дитятко більшості держав планети від самого початку не є лагідним. Хоча законність його існування надана йому державами, це не заважає йому приструнювати ті держави і нав"язувати їм свою волю. ВТО регулює світову торгівлю й це задає кут зору під яким вона сприймає світ. Цілком природно виходить так, що це є кут зору великих корпорацій. Адже саме вони є дійовими суб"єктами світової торгівлі, а не дрібний бізнес і не держави самі по собі. Вона створювалася для регуляції світової торгівлі. Отже політика яку вона запроваджує у життя цілком концентрується на торгівлі й інтересах виробників. Національні справи, збереження навколишнього середовища, інтереси малого бізнесу та працівників цих корпорацій не є об"єктами уваги цієї організації. Якщо вони не є об"єктами її уваги, то й політика яку вона провадить у життя є однобока, є цілковито неоліберальна (тобто - корпорації й ринок самі знайдуть найкращі форми самоорганізації, а втручання ззовні, в першу чергу держави, є шкідливим).
Маючи такі засади ВТО першим ділом почала крушити межи між державами, намагаючись одержати увесь світ як єдине поле для змагання корпорацій гігантів. (Тобто ВТО ставить собі за задачу зробити у світовому масштабі те, що зробили буржуазні революції у масштабах своїх країн - знести перешкоди для торгівлі й перетоку робочої сили та капіталів.) Держави значною мірою втрачають свій суверенітет, адже суверенітет - це незалежність держави у зовнішніх та верховенство у внутрішніх справах. Якщо ж тепер хто завгодно може безборонно прийти на її територію і повбивати місцевих виробників, а вона мусить мовчати, то чи суверенітет це? Раніше держава захищала своїх виробників, обмежувала чужий імпорт заборонами чи митами, стимулювала своїх виробників до експансії на чужі території, дозволяла чужинцям відкривати виробництво лише під певними умовами чи гарантіями (вкласти не менш такоїсь суми у місцеве виробництво, найняти не менш якоїсь кількості місцевих робітників тощо), але тепер все це оголошується протекціонізмом. Єдина почесна роль, що залишається державам на власному терені - спостерігати. Держави опиняються у все більш зв"язаному стані.
Євросоюз (що так обурюється українськім протекціогизмом металовиробникам та Деву-Заз) активно субсидує своє сільське господарство, бо держави, що його складають, вважають, що це в їхніх національних інтересах - не загубити свого власного сільгоспвиробника. За це Євросоюз вимушений як школяр одержувати наганяї, бо це "створює штучно дешевий експорт, і ціни їхніх виробників є далекими від цін на світовому ринку." З іншого боку ВТО розглянув скаргу Канади на Євросоюз у тому, що той перешкоджає ввозу її гормональнозміненої яловичини. Країнам ЄС бачте здається, що такі продукти несуть великий ризик для здоров"я людини, можуть призвести до генетичних змін у людському організмі. Та то звичайно дурниці, ВТО - торгівельна організація, вона не знає таких категорій як здоров"я людей бо таким товаром ще не торгують, вона не розуміє нащо потрібний національний виробник коли є іноземний дешевший?
Держави є у відповіді за національного виробника, за національне здоров"я, за національний суверенітет врешті решт. Але ВТО, що утворена самими державами як той демон починає підноситися над державами. Держава Канади, що здається покористала у випадку з ЄС від членства в ВТО сама, виявляється під пресом. "Протягом наступних кількох років на нас чекають важливі рішення, що визначать чи зможе Канада провадити політику на захист своїх кіно-, телевізійної, книжної, журнальної, музичної та інших індустрій культури. Також будуть прийняті рішення, що визначать чи зможемо ми й далі наполягати на канадійському контролі над нашими банками, телефонними компаніями та авіалініями. Ну а тоді вже не буде гарячих дебатів стосовно майбутнього наших молочних та пташиних ферм. Все це буде частиною ширшого порядку денного 134 націй в Всесвітній Торговельній Організації…"-писав економічний редактор "Торонта Стар" Давід Крайн (5-авг-99)- "Канада повинна бути добре приготована для цих дискусій тому що інші країни, особливо США, будуть завзято працювати щоб покінчити з нашою культурною політикою, з регуляторною політикою канадійської держави спрямованою на утримання канадського контролю над ключовими індустріями і канадійською здатністю захищати інші домашні пріоритети".
Отже Канада ломлячись на чужі городи, виявляється ледве утримує свої. Монстр США ломиться в її власний город. Ось вже хто мабуть радіє членству в ВТО. "Очікується, що Сполучені Штати намагатимуться однобічно диктувати порядок денний у спробах повернути її на користь своїм комерційним інтересам. Справді Секретарь Комерції США Вільям Делі вже намагався диктувати, що буде і що не буде у обговорюватися. Наприклад він сказав: "Є одне діло яке ми не бажаємо обговорювати, це антидемпінгове законодавство". Звичайно, зловживання США антидемпінговими законами є одним з найбільших протекціоністських бар"єрів у світі сьогодні" - читаємо в іншій статті того ж редактора Торонта Стар (28-лип-99) напередодні сіетльскої зустрічи міністрів країн членів ВТО. Отже і ці поборники вільного ринку у перших рядах протекціонізму. Україна знає ці закони. Саме вони стали на перешкоді експорту української сталі в США (як і канадійської, і англійської та ще багато якої ще). Отже й США бояться за свій город. Як писала "The Globe and Mail" у зв"язку з претензіями США (з подачі корпорацій) до канадського експорту деревини: "Американські постачальники деревини нагадали нам вчора, що американці люблять вільний ринок поки хтось іншій не має серйозної переваги над ними" ["The Globe and Mail" 3 April 2001,Drian Milner, "Lumber dispute: Free trade American style"]
Отже маємо картину, коли держави продовжують підписувати руками, що тремтять від страху й нерішучості, нові й нові договори, що раз у раз позбавляють їх все нових і нових елементів суверенітету, прав контролю за ситуацією у власному домі. Раз ставши на цій шлях, держави бачать, що він затягує й жене їх як невільників туди, куди вони й не припускали на самому початку потрапити.
Якщо перший шлях глобалізації - є шляхом де безлика позанаціональна держава знов ставить під свій контроль корпорації, то цей другий шлях є логічним завершенням процесу виходу корпорацій із під контролю держав.
Цей варіант символізуватиме перемогу корпорацій у боротьбі з державами і перемогу лібералізму з відповідними наслідками для природи, охорони здоров"я тощо.
В обидвох випадках нації приречені. Обидва варіанти несуть з собою зниження ролі локальних держав, незведення їх до рівня місцевих адміністрацій, що пильнують порядок. Нації, чия культура, а отже і самобутність не захищені їхніми державами є приреченими. Ті мови і ті культури, що є звичними для більшості корпорацій, стануть панівними. Ті нації, що мали великі корпорації, віртуально продовжать своє існування. Можливо пізніше виробиться який-небудь суржик із культур цих націй. Культурам всіх інших націй - забуття. Як забуті культури скіфів, шумерів і ацтеків.
Проблема вже помічена. Виступи антиглобалістів у Сіетлі і всіх наступних місцях засідань цієї організації говорять самі за себе. Поки це виступи окремих ініціативних груп, та слід гадати, що це лише початок.
Але самі по собі ці виступи є нісенітницею. Прогрес ентузіазмом не зупиниш. Треба запропонувати
Альтернативу. І ця робота намагалася дати її
---------------------------------------------------------------------------------------------------
Другий шлях глобалізації - узгодження законодавств різних держав, можливо з вищим світовим арбітром на кшталт ВТО. Тоді роль держав зводиться до нагляду за порядком у певних територіальних секторах світової економіки.
Саме цей другий шлях є повтором шляху, що колись вже пройшли племена. Задачі все більш грандіозних походів вимагали щоб все більше племен відсилало свої військові групи у спільні набіги. Частини племен (їхні групи воїнів) будували структуру єдиного міжплемінного війська. Воно обирало суто воєнного ватажка. Ватажок з усією військовою структурою підминали племена. Сьогодні все більші масштаби виробництва вимагають єдності економічних одиниць різних держав, це призводить до того, що економіка планети зав"язується в єдине економічне ціле. Над цім єдиним економічним цілим постає суто економічний орган, в тому сенсі, що він опікується суто економічними питаннями. Врешті світова економіка стане "над державами".
---------------------------------------------------------------------------------------------------
2001.07.02 | Майдан-Інформ
ГЛОБАЛІЗАЦІЯ І НАЦІЇ продовження 4
ІІІ. Останні імпульси самозбереження?Ніде ідеологія корпорацій не виступає так чітко і ясно як на американському континенті. Ніде лібералізм не є таким крайнім як у США. І це не є дивним. Масштаби США (територія і населення), а також імперська політика цієї країни, призвели до того, що її корпорації досягнули найбільших у світі розмірів. Саме тому бажання корпорацій найбільш послідовно знаходять своє відбиття у політиці саме цієї країни. Саме тому Північно-Американська Зона Вільної Торгівлі (ПАЗВТ), що обіймає США, Канаду та Мексіку зайшла найбільш далеко у напрямку підминання держав корпораціями. Глава 11 угоди про цю зону дає можливість корпораціям переслідувати судом держави, коли вони вважають, що державні регуляції і рішення завдають їм шкоди. Ідеологія корпорацій - лібералізм, пропхала цю главу. Не відомо, що думали держави коли підписували цю главу, але перші ж судові акти корпорацій проти держав викликали загальну стурбованість.
Одержавши зброю у свої руки, корпорації вдарили саме туди, де інтереси корпорацій і держав розходяться перш за все. Американська S.D.Myers Inc. скажімо судить Канаду державу за те, що вона забороняла експорт поліхлорідного біфеніла, токсичної речовини, що підозрюється як спричинитель раку. Клопотання канадійської держави про здоров"я людей повинно обійтися їй у 50 млн. Американська корпорація Ethyl Corp. примусила Канаду зняти заборону на шкідливий для навколишнього середовища бензиновий додаток ММТ. Канадійці, демократичним шляхом обрали свій уряд і наділили його правом і обов"язком пильнувати інтереси нації. Цей уряд вважав неможливим для себе легковажити здоров"ям своїх громадян та середовищем в якому вони мешкають, і заборонив отруєння території. Але канадійці вимушені були спостерігати, як чужа корпорація, що вважала це доцільним для "інтересів її виробництва та її акціонерів", примусила канадійську державу ганебно зняти свою заборону. Канадійська держава не лише не зуміла відстояти своє природне середовище, а ще була вимушена заплатити 17 млн. на судові видатки. Глава 11 показала, що "торгові угоди, через конче потужний режим впровадження їх у життя, душать всі інші інтернаціональні угоди" заявив Murray Dobbin, який вивчав це питання для націоналістичної Ради Канадійців. Це означає, що "великою мірою найбільш потужний інструмент, щоб кинути виклик демократичним урядам вже винайдений для корпорацій"- каже він" [The Toronto Star, 16-apr-01,Les Whittington, Trade deal impact profound for Canada].
Ще не пізно і рефлекс самозбереження держав ще має шанс нарешті прокинутися від гіпнотичного сну. Здавалося, що саме Канада зможе очолити цей рух опору і самозбереження. Вона, начебто, була найбільше стурбована цією главою. Вона збиралася чинити заходи для скасування цієї глави, тим більше не включати її в більш широке утворення Вільноринкової Зони Америк (ВЗА). Міністр П"єр Пітегрю заявив, що Глава 11 має "наслідки, на яки ми явно не розраховували". [The Globe and Mail 10-apr-01, "NAFTA members to talk reform"]. Коли американська корпорація Metalclad подала в суд на мексиканську державу, то ця справа розглядалася в Канаді. Корпорація судила державу за те, що та набралася нахабності заборонити будівництво заводу цієї компанії через небезпечні відходи, яки повинні були викидатися. Що було обнадійливим, так це те, що канадійський суд став на бік держави
Під час наради у Квебеку про створення ВЗА у квітні 2001 р. канадський прем'єр-міністр і міністр міжнародної торгівлі громоголосно заявляли, що не підпишуть угоду про нову зону, якщо вона міститиме, щось подібне до Глави 11. Пружною ходою зайшла делегація у зал засідань. Нарешті коли делегація з"явилася з-за дверей, пан прем"єр-міністр роз"яснив всім, що ця глава в цілому зарекомендувала себе не погано.
Чи це була остання передсмертна конвульсія держав, чи все ж таки ознака пробудження інстинкту самозбереження покаже час. Але поки що канадійська держава, все ще сварячись на Главу 11 угоди про ПАЗВТ, повним ходом прямує у ще масштабнішу ВЗА. Остання уявляється ще одною формою перемоги корпорацій над державами, бо на відміну від Євросоюзу не передбачає ні спільного парламенту з урядом, ні загальноамериканського банку та грошової одиниці. Крім того, Євросоюз, як наддержава, передбачив загальноєвропейські стандарти охорони навколишнього середовища та умов трудова. Навпаки ВЗА від самого початку мислилося як корпораціям потрібне і корпораціям зручне середовище. Наголошувалося, що всі інші міркування - про навколишнє середовище, про здоров"я, про умови праці, про освіту тощо, мусять очистити шлях для вільного ринку. Навіть у святковій урочистій промові на нараді у Квебеку по створенню цієї зони, Джордж Буш, почавши за здоров"я - він та інші лідери полусфери є "глибоко відданими захисту середовища та поліпшенню умов праці", закінчив за упокій - ніякі такого роду "приписочки до заповітів" не повинні "ставити під загрозу дух вільного ринку."
Це є особлива форма, бо в ній наряду з американськими корпораціями, швидше за все, виграє і американська держава, якій швидше за все вдасться поширити свою грошову одиницю на увесь цей простір. А як так то рішення американського федерального банку матимуть чинність по всьому континенту.
Канада, як і колись перед ПАЗВТ, зважує, міркує. Саме канадійська делегація привнесла у цій договір "щось державного". Саме з її подачи було прийнято положення, яке не має стосунку до економіки та корпорацій - у вільноринковій зоні можуть брати участь лише демократичні країни.
Але, так уявляється, що з падінням комуністичного блока корпорації одержали нове дихання. Хвиля злучень дає їм нову силу, падіння їхнього головного суперника комунізму дає їм моральну наснагу. Вони тиснуть і проштовхують. Сьогодні правляча партія лібералів, що активно опиралася договору ПАЗВТ, приречено промовляє вустами свого лідера:"Глобалізація не є варіантом, який можна обрати серед інших. Це є реальність, яку ми зустрічаєм щодня" [The Toronto Star, 16-apr-01, Sarah Blackstock, Why I'm joining the Quebec protests].
Але у держави Австралії було більше духу. У ті самі дні вона заборонила нафтовому гіганту Royal Dutch/Shell Group's покупку найбільшої австралійської нафтової компанії Woodside Petroleum. Скарбник Петер Костело (консерватор!) сказав просто:"Я рішив, що пропозиція Шелу протирічить національним інтересам". Чи стане цей приклад заразливим?
Договори на кшталт ВЗА це однобічний шлях і цим вони страшні. Держави, нації все більше відмовляються від суверенітету і чим далі вони йдуть цим шляхом тим менше можливостей дати задній хід.
Нації надто легковажать, вони віддають крок за кроком свою самостійність і перестають бути господарями в своєму домі.
IV. Механізми першого шляху.
Для націоналістів, бо вони переймаються культурою.
Ми бачили щойно, як Глава 11 угоди ПАВЗ унеможливила державам провадити у життя свої закони, примушуючи їх миритися з тим, що якись зайди на її території забруднюють ріки і озера та ставлять під загрозу здоров"я їхніх громадян. Але Глава 11 не є випадковою похибкою держав. Вона є закономірною вимогою глобалізації. Лише одною із перших її не солодких пігулок.
Держави стануть стільниками, чарунками для всесвітньої економіки, гігантською мережею посудин, що сполучаються, між якими перетікатимуть товари і капітали. В ті посудини, що опустяться нижче набіжить капіталів більше, з тих, що спробують піднятися вище, капітали витечуть. Капітали тектимуть туди де прибуток обіцятиме бути більшим і де він не буде загроженим. Це звичайно стосується держав з приблизно однаковим рівнем розвитку. Капітали тектимуть в ті країни, де податки нижчі, де менші вимоги по захисту довкілля, де нижчі стандарти труда і платні. Ті країни, що підуть далі за інших цим шляхом матимуть переваги у принаді перебірливого, непостійного капіталу. Глава 11 це просто розписка, яку країни дають корпораціям у тому, що вони перед корпораціями зобов'язуються. Капітал думав грошенят нарубати, прилетів звідусіль, а держава своїми не доречними діями передбачений прибуток зменшує. Глава 11, як підписаний вексель, дає корпорації можливість прибігти до суду і притягнути до відповідальності державу, що не в міру розхвилювалася за дохлих риб у своїх водоймищах. Глава 11 надає впевненості корпораціям. Ті держави, що підписуватимуть все більше подібних глав, будуть приваблювати до себе більше капіталу.
Треба гадати, що різниця, у цьому відношенні, між країнами зменшиться до граничної. Швидше за все теж саме станеться з усім а іншими різницями. Візьмемо наприклад культуру - головний атрибут і ознаку націй. Як сьогоднішні держави боронять і підтримують культури своїх націй? Вони часто утримують державні театри, консерваторії, відповідні навчальні заклади, які, в більшості випадків, не дають прибутку, а отже є розтратними. Вони субсидують всілякі молодіжні творчі групи та самодіяльні ансамблі. Вони мають державні чи фінансують приватні телебачення, радіо, книговидавництва та періодику, яки несуть національний зміст, та ставлять перешкоди на шляху іноземних впливів. Організують і фінансують різні змагання зі знання мови, кращих віршів, творів, пісень тощо. Чим багатшою є держава, тим успішніше вона запроваджує міри по підтриманню національної культури. Держави, що боротимуться за позанаціональний капітал і матимуть на своїй території позанаціональну економіку, не матимуть можливостей для вищепереліченого. Щоб субсидіювати такі культурні заходи і підтримувати розтратні державні заклади культури, держави муситимуть збільшувати податок. Тоді капітал тікатиме у "більш дружні до капіталу" країни. За капіталами тікатиме і виробництво, бо позанаціональні корпорації почнуть переносити його у більш привабливі "райони" світової кулі. Таким чином держави стануть не спроможними підтримувати і захищати культури своїх націй. У світі, що відходить на наших очах, великі корпорації часто підтримували національну культуру пожертвами та різними фундаціями. І це ясно чому. Не дивлячись на їхню транснаціональність, вони несли на собі ясний відбиток культури країни походження. Більше за те, їхніми власниками були люди певної країни. Корпорації майбутнього не стануть цього робити, бо стають все більш багатонаціональними за походженням (є продуктом злучень давніх "заслужених" корпорацій різних країн) і за своїми власниками (акції будь-якої корпорації може купити мешканець будь-якої іншої країни, власне це і є сутність і наслідок "залучення іноземних інвесторів"). Отже усе культурне, національне зависне у повітрі, без державної і корпораційної підтримки. Те ж саме стосується абсолютно будь-якої сторони життя нації - пенсійних фондів для гідної старості, чистого середовища і безпечної медицини, відповідної освіти і зменшення нерівності у суспільстві, абсолютно будь-який рух держави у подібних напрямках викликатиме незадоволення і втечу капіталу.
Нації, що збережуть національний зв"язок зі своїми корпораціями, матимуть джерело підтримки своїх культур, свого середовища. Ці національні корпорації не тікатимуть від держави і нації.
Нація це не лише спільна мова, традиції, світосприйняття та історія. Є ще один чинник, чи не важливіший. Саме той, що може не лише зберігати нації, а й творити нові. Це - почуття спільної долі. Національні компанії можуть бути тими островами у всесвітньому морі позанаціональної економіки, чиї злети і падіння можуть дати людям почуття спільного інтересу і долі. У часи підйому національної компанії прибуток може вкладатися у позанаціональну економіку для здобуття більшого прибутку та з метою привнесення в неї своїх національних рис. В часи невдач, капітал, що був кинутий на експансію, може бути повернутий, з метою реконструкції національних компаній. Спільна держава - це другий елемент, що дає почуття спільного інтересу і долі. Тисячі солдат розкиданих у полі не є військом поки не мають спільного штабу, за яким вони всі визнають право і потребу віддавати накази. Але якщо цей штаб стане паралізованим і перестане віддавати накази вони знов розбредуться хто куди у пошуку їжи і заняття. Держава, чиї закони і дії впливають на всіх її підданих, надає їм почуття спільноти. Як сказав оглядач Торонта Стар: "Якщо ми захочемо розпотрошити свою охорону здоров"я і ввести приватну медицину, то це буде наша справа. А бути примушеними так зробити тому що ПАВРЗ чи ВЗА, це вже є зовсім інша справа." [The Toronto Star, 17-apr-01,Thomas Walkom, We pay high price for free trade] Але зеленим завтрашнього дня не матиме сенсу збиратися під парламентами з вимогами захисту довкілля, і фермерам не треба буде вимагати від уряду підтримати їх дотаціями та захистити від напливу чужої продукції. Всі ці, та інші, питання більше не будуть у відомстві держав. Якщо не треба їхати у столицю, щоб донести свою думку в часи скрути, то навіщо та столиця взагалі? Навіщо ті партії і вибори? "...в світі, де корпорації матимуть більше потуги ніж уряди, неможлива демократія. Якщо вільнориночникі таки проб"ють свій шлях, не буде потреби у підтасовках виборів. Вони просто стануть не потрібні".[The Toronto Star,26-apr-01, Rachel Giese, Free trade, democracy don't mix].
Для всі інших, бо вони не переймаються культурою.
Глобалізація атакується з багатьох сторін. Візьмемо як приклад конкретну угоду ВЗА. Крім питань довкілля та охорони здоров"я підіймаються і їхні питання. Громадяне розвинутих країн незадоволені тим, що прості робочі місця на простих виробництвах тікають у менш розвинуті країни; тим, що корпорації загрожуючи перенести туди інші виробництва знижують зарплати. "Економіст із США Robert Scottт заявляє, що ПАЗВТ знищила десь 766000 робочих місць, його канадійській колега Bruce Cambell вказує на втрату 276000 робочих місць, починаючи від угоди США-Канада у 1989. В той же час мексиканській економіст Carlos Salas описує іншій кінець рівняння, в якому робітники працюють на звільнених від податків іноземних заводах або maquiladoras, за кілька доларів в день і живуть у містах-хібарах, що обійняли американській кордон... Ці заводи все більше проникають на південь у глиб країни, зі все меншими платнями і з все більш розхитаними стандартами охорони здоров"я і довкілля...."[The Toronto star,11-apr-01, Linda Diebel, NAFTA largely a failure for workers, report say]. Глобалізація зазіхає на державний сервіс. "Тривога була спричинена американськім поштовим гігантом UPS, що подав у суд на канадійській уряд, вимагаючи 156 млн. дол. UPS стверджує, що був у не вигідному становищі через зв"язок між Canаda Post та державною монополією Purolator, що на 96% належить Canada Post. Критики кажуть, що рішення суду проти Отави, може відкрити дорогу для широкого спектру викликів субсидуємим державою сервісам - в медицині, освіті, транспорті, каналізаційному та водопостачальному сервісам, та провінціальним державним корпораціям від приватних компаній, що хочуть увійти в цей бізнес" [The Toronto Star, 16-apr-01,Les Whittington, Trade deal impact profound for Canada].
Для лібералів-глобалізаторів це все несуттєві сторонні ефекти, головне - глобалізація пришвидшує прогрес. А пришвидшений прогрес приносить вищий рівень життя та нові робочі висококваліфіковані місця.
Цього заперечувати не можливо. Колись прорив перешкод на шляху зростання компаній, у вигляді меж феодів, породив надзвичайно швидкі темпи росту. Їхнім результатом була індустріалізація, було те, що Тофлери назвали цивілізацією другої хвилі. Тепер прорив перешкод, у вигляді кордонів країн, так само мусить призвести до подібного пришвидшення темпів розвитку. Що буде їхнім результатом ми не знаємо. Це буде щось, що називають постіндустріальним суспільством, "новою економікою", цивілізацією "третьої хвилі".
Але пришвидшений прогрес є пришвидшеним бігом у нікуди. Немає мети до якої ми біжимо, ми біжимо у нескінченість. І темпи бігу тут нічого не вирішують. Сьогодні вони просто роблять одні країни більш розвинутими ніж інші, але коли буде єдина економіка, нащо буде пришвидшений біг?
Колись компанії томилися і загнивали у рамках феодів. Лише злам бар"єрів між феодами дав корпораціям нове дихання, нову енергію. Вирвавшися на волю вони штовхали "пришвидшений прогрес" аж поки не уперлися у межи країн. І знову те ж саме - тиха гнила заводь, де корпорації загнивали у напівмонополізмі. Тепер корпорації, вустами неолібералів, вимагають знищення кордонів між країнами, що заважають прогресу. А що далі? Коли корпорації знову упруться у межи нашої Землі й знову почнуть загнивати у напівмонополізмі? Яки тоді бар'єри зносити?
З точки зору націй це були два якісно різних випадки. Феоди розділяли націю. Їхній прорив дав можливість націям знову стати цілим. Теперішній прорив державних кордонів навпаки - зносить нації. Наскільки був позитивним перший процес, настільки ж є негативним другий.
Кожна нація є неповторна, як кожна людина. Невже ми загубимо нації, щоб пробігтися трошки далі? Невже ми принесемо різноманітні культури Землі у жертву, лише для того, щоб зробити ще кілька кроків далі й знову опинитися в тій же ситуації, в який ми є сьогодні? Втім ситуація вже не буде такою, як сьогодні. Вже не буде різноманітності культур, не буде конкуренції інших націй, що примушує напружувати сили, щоб наздогнати і перегнати. Ситуація стане "тою ж самою" для корпорацій. Для людства вона стане непорівняно гіршою!
Лібералізм засуджував комунізм за те, що той ставив державу і націю вище індивіда. Лібералізм, разом з консерватизмом, вимагали не розчиняти людину в абстрактному щось - нації чи державі, бо кожна людина є самоцінна. Націоналізм вимогає тепер не розчиняти кожну націю в абстрактному людстві. Бо кожна нація є самоцінна.
Життя на планеті земля багато разів було загрожена. Багато разів було загрожено життя у певних районах Земної кулі. Лише різноманітність життя допомагала йому врятуватися. Гинули одні види, що були гегемонами, але виживали інші, що були нечислені раніше, бо були гірше пристосовані до минулих умов. Але по якихось катаклізмах, виживали саме вони, бо вони виявлялися краще пристосованими до нових умов. Колишні ж гегемони, навпаки, перетворювалися на реліктові види, що збереглися у слабодоступних місцевостях, або зникали взагалі.
Кожна культура в світі, це спосіб пристосування певної нації до умов свого життя. Скільки націй, стільки культур і стільки способів пристосування. Глобалізація нівелює розбіжності в культурах, власне вона творить єдину культуру, єдиний спосіб пристосування. Якщо не залишиться моргинальних культур, то чи матиме людство шанс під час якого-небудь катаклізму?
Перший шлях проти другогою
Існує певна тенденція в світі, що не укладається в ліберальну вільноринкову модель глобалізації. Ті держави, що слідуватимуть соціал-демократичним курсом і продовжуватимуть політику великих податків, регуляцій і державних підприємств, зможуть і надалі підтримувати широкі соціальні програми допомоги по безробіттю, бідним родинам та літнім людям, зможуть субсидіювати установи культури і платити добрі гроші їхнім працівникам, вирощувати "золоту молодь" художників, композиторів, режисерів тощо. Вони і надалі залишатимуться сильними державами, що правлять у своєму домі, що не прогинаються під владою капіталу, що стоять над корпораціями, а отже державами, де можлива демократія. Державами, що здатні підтримувати належний рівень медицини і навколишнього середовища в країні, що здатні диктувати корпораціям стандарти не шкідливого виробництва і ціни на критичні ліки та інші критичні послуги. І тому подібне. Все це створює високі стандарти життя. Ці стандарти життя притягують талановитих, освічених людей з інших частин світу, створюючи підвищену їхню щільність у цій країні. Це творить високопрофесійне середовище, за яким прийдуть корпорації. Такі держави мають можливість підтримувати фундаментальну науку, що створює зону знання, у яку також прагнуть корпорації, бо не мають своєї науки взагалі, чи підтримують відділи науки прикладної, яка користує зі знань науки фундаментальної. Врешті ці держави здатні вкладати великі гроші у освіту і виховувати власні високопрофесійні кадри. Все це створює привабливе для корпорацій середовище. Але... Але у довгостроковій перспективі. У порівняні з цим короткострокові заходи по зниженню податків і зняття регуляцій діють майже одразу. Якщо одна країна, як Канада, обирає перший шлях з довгостроковою перспективою, то інша країна (США) обираючи другий шлях, переманює корпорації і робітників вже зараз, фактично не даючи, як наслідок, сповнитися і довгостроковій перспективі в першій країні.
Канада вже п"ять років підряд визнається ООН найкращим місцем для життя у світі по всіх показниках. Але... Але капітал і розуми потихеньку вже тікають на південь у ліберальний рай. Тому єдина путь, що обіцяє перемогу шляху "кращого життя" над шляхом "швидшого розвитку і більших зарплат" є путь ""гармонізації" податків, програм допомоги і регуляторних політик між різними країнами так, щоб ніхто не міг втекти від активних втручань урядів і їхніх високих податків" [National Post, 24-apr-01, John O'Sullivan, Which FTAA visionwill prevail?] Це той шлях, що вимагатиме координуючих і перевіряючих наддержавних органів, які не даватимуть одним державам мати перевагу над іншими, за рахунок зниження податків тощо. Це шлях, що їм вже прямує Європейський Союз, шлях, що невблаганно приведе до єдиної держави.
Не треба гадати, що перемога єдиної країни призведе до вирівнювання рівнів життя різних регіонів світу. Візьмемо південь і північ Італії і ви побачите майже дві різні країни. У той час як центральні провінції Канади дають левову частку всього ВНП країни, атлантичні і провінції прерій залишаються провінціями здебільшого рибальства та сільського господарства. Неначе зовсім різні країни. Та й хто реально чекає справжнього зтирання різниці між селом і містом? Ніколи село не притягне стільки обдарованих людей, стільки людей мистецтва, стільки компаній індустрії розваг як місто. А як так, то про яке зтирання різниць може йти мова? Якщо так вперто тримається різниця між осередками першої (сільськогосподарської) та другої (промислової) цивілізацій (по Тофлерам) всередині кожної країни, то чому ми можемо сподіватися на природне зтирання границь між осередками третьої (інформаційної) цивілізації (тобто нинішніми розвинутими країнами) та осередками перших двох цивілізацій (тобто рештою світу) навіть у рамках єдиної країни?
V. До України.
Кінець 80-х був роками антибюрократичної романтики в Україні. Навіть самі лякливі пискарики вважали за потребу гучно обурюватися "гнилою бюрократією", яка лише бере хабарі й нездатна вести країну вперед. Бюрократія нервувала. Здавалося її час кінчається й вона буде викинута на звалище історії. Аж ні. Погляньмо - при владі все та сама стара еліта. Гірше за те, остаточно вироджена й зкорумпована еліта. Еліта, для якої важать лише гроші й яка у ніщо ставить і націю й державу, не здатна вивести країну з манівців. Її склад дещо змінився. В її лавах тепер колишні "пахани", що повилазили з "малин", та стали "поважними людьми суспільства"; частина колишніх демократів, що плавно влилася в "еліту" і гребе такі гроші, що колишні райкомівські дачі, мабуть здаються їм жалюгідними сарайчиками. Попередня еліта не нагромаджувала своїх прибутків. Теперішня нагромаджує. В її кишені нині течуть не благенькі цівки від розпродажу дефіцитів, а течуть ріки, що несуть заводи, рудники, нафтогони. В їхньому розпорядженні сьогодні - процес приватизації. Та частина еліти, що безпосередньо зайнялася бізнесом концентрує в своїх руках виробничі потужності й фінанси. Та частина, що залишилася державною, як і колись користає з тих струміньків, що їм "відстібає" виробнича частина. І якими б не були потужними ті струмені, але вони не йдуть ні у яке порівняння з фактом безпосереднього володіння економікою, яку все більш своєю почувають представники елітного "бізнесу". І те, що державні посадовці намагаються входити в долю теж, мало що важить. Командні висоти в економіці не за ними.
Сьогодні ще сильні традиції комуністичної доби. Державна бюрократія, ще вважає, що вона тримає всі важелі у своїх руках. Як треба, то будь-якого олігарха посадять, як треба будь-який завод конфіскують. Але то поверховий погляд. У всьому світі, як всім (крім українських вільнориночників) добре відомо, править саме капітал. Тому ця злочинна державна еліта, рано чи пізно буде куплена злочинною бізнесовою елітою. І держава (державний апарат) стане слухняним знаряддям на службі інтересів мафіозного капіталу.
Бо існує лише дві путі: чи держава сильніша чи капітал (тобто корпорації).
Сильна держава не та, що може когось заарештувати й розстріляти. Це під силу найслабішій державі, бо держава за визначенням має поліцію, військо тощо. Але якщо держава це робить на догоду капіталу, то вона слабка. Якщо не робить, більше того, якщо вона сам капітал ставить на місце й примушує коритися закону - то вона сильна.
Українська держава слабка. Вона не здатна примусити капітал слухатися закону. Більше того капітал примушує саму державу порушувати закон. А це значить, що держава хвора. Сьогодні є хворим обидві складові українського суспільства - і його держава і його економіка.
Як відомо, у всьому світі підприємства важкої індустрії у переважній більшості своїй є підприємствами народними (належать мільйонам людей у такій спосіб, що жоден не має контрольного пакунку акцій). Належність величезних компаній окремим приватним особам, навіть у сильних західних державах викликає занепокоєність. У якій же ситуації опиниться майбутній національний українській уряд, що нарешті поставить перед собою завдання наведення порядку?
Вся важка індустрія - становий хребет держави, буде цілком "законно" у руках нових власників, тих самих вироджених комуністичних управлінців, та нових пройдисвітів, яким потреби української держави не те, що далекі, а просто викликають гнилу, цинічну посмішку. Невже хтось справді вірить, що ці нові хазяї поведуть українську економіку, а отже країну Україна у щасливе майбутнє? Чи народ український не розуміє, що капітал у всьому світі перш за все думає за себе самого, а лише по-третє, якщо не по-десяте, за суспільство, за націю, за країну де оперує? Без приватного бізнесу економіка безнадійно загниває. Але віддана на відкуп приватному бізнесу економіка не служить народу. Приватна економіка, що не контролюється сильною державою - дає дику економіку.
Бізнес без вікових традицій і контролюючої ролі держави не є конструктивною суспільною силою. Тим більше корумповано-мафіозний бізнес. Чи мусить Україна жадати продовження приватизації? Чи не пора вже схаменутися?
Позитивна частина приватизації вже закінчена. Поряд із тим, що цей процес дав можливість збагатитися комуністичній номенклатурі й мафіозним паханам, він все ж таки мав той позитив, що зламав хребет комуністичному устрою держави. Зломів його в економіці й у психіці людей. Але що дає приватизація важкої індустрії? Командні висоти в економіці, життєво важливі економічні вузли, найбільші заводи, що колись давали величезний прибуток державі, й потенційно були спроможні давати його й далі, нафтопереробні заводи й нафтогони, пароплавства, телекомунікації, все чим живе і дихає країна переходить у руки колишньої комуністичної номенклатури, всілякого роду олігархам та підставним фірмам, що приховують російській капітал. Хто формує українську бізнесову еліту в наш час? Ті, хто нахабніші, ті хто не вважав "не зручним" платити за вбивства, підкупати посадових осіб, тероризувати тих, хто надумав обурюватися. Інші ж, ті, хто мали совість, хто вважав, що це "якось не зручно таке робити" безнадійно залишалися на обочині процесу
За конкретних умов, що склалися, чи не краще Україні мати підприємства важкої індустрії в руках української держави? Якщо ці підприємства залишаться в руках держави, то майбутній українській патріотичний уряд одержить у свої патріотичні руки командні висоти економіки країни і зможе спрямувати їх на користь українського народу. Якщо ж вони будуть розхапані, то зовсім невідомо чи не впаде той уряд під тиском економічної обструкції, чи йому все ж таки вдасться провести свою політику не дивлячись на саботаж, кулі найманих убивць і розтліваючу спокусу казкових хабарів.
Привести до влади правдиво українській уряд буде непросто, але набагато важче буде порядкувати економікою, що є у ворожих руках.