Відповіді

• 2001.08.12 | НеДохтор

  Про десять літ минулих (продовження)

  Коли комуністи почали колективізацію, народ чинив їй усілякий опір. Поступово масовим голодомором, жорстокими репресіями та фізичним знищенням найздібнішої і найактивнішої частини селянства, людей привчили до колгоспів. 1991 року незалежна Україна проголосила свободу економічної діяльності й дала можливість селянам виходити з колгоспів. Можна було думати, що одержавши свободу, колгоспники мерщій розбігатимуться з колгоспів і засновуватимуть свої одноосібні господарства або ж створюватимуть родинні чи сусідські кооперативи без ненависних голів колгоспів – цих сільських феодалів. Ба ні, не поспішають виходити з колгоспів. Звикли до колгоспної кріпаччини і не хочуть брати на себе відповідальність за власну долю.
  
  Одноосібне приватне господарство здається їм чимось чужим і небезпечним. І лишень в останні кілька років стало поширюватися прихильне ставлення до приватного володіння землею. Свідомість народу відстає від ідей провідної верстви і страшенно гальмує розвиток суспільства. Щоправда, вона б менше гальмувала реформування сільського господарства, коли б держава ставилася до селян інакше, а за того ставлення, яке було для неї властиве, голови колгоспів робили й роблять усе, що лишень вигадають, аби колгоспники й не хотіли виходити з колгоспів: першим відчайдухам, які наполягали на виділенні їм землі для одноосібного господарювання, виділяли найгіршу землю, далеко від села, не виділяли сільськогосподарської техніки, не дозволяли пасти худобу на громадській землі. З допомогою держави таких сміливців перетворили в об‘єкт економічного й морального терору. Аби втримати владу над колгоспниками та можливість наживатися з їхньої праці, голови колгоспів створили з рідних, бригадирів та фахівців свої клани. Клани на загальних зборах, що мали ухвалювати рішення про виділення землі селянинові, нав‘язували зборам рішення про відмову, і сміливець мусів залишитися в КСП. Або йому виділяли землю, але створювали такі нестерпні умови, за яких неможливо було існувати і фермер, виснаживши всі сили в боротьбі з головою КСП та державною бюрократичною павутиною, відмовлявся від землі і повертався до КСП. А голова КСП потім, тикаючи в його бік пальцем, повторював колгоспникам: “Бач, я ж казав, що самому неможливо вести господарство, що без колгоспу не проживеш. Так і вийшло! Скуштував фермерського хліба... ото ж то й маєш! Тож нічого і рватися з колгоспу!”
  
  А держава що робить?
  
  Вона час від часу видає укази про реформування сільського господарства – і спокійно дивиться, як виконавчі органи влади, починаючи від району й до міністерства беруть данину від голів колгоспів і підтримують їхнє необмежене феодальне панування над селянами та розкрадання колгоспних господарств.
  
  А чи могли бути голови колгоспів, директори радгоспів, державні урядники інакшими?
  
  Не могли? Комуністична система зробила їх такими і нічого чекати від них чогось іншого.
  
  * * *
  
  Зміна поглядів і уявлень:
  
  а) Старе мислення – нове мислення.
  
  Наше – не наше, ми – чужинці.
  
  Світогляд народу міняється вельми повільно. Революційних стрибків тут не буває. Політичні обставини можуть змінитися за день чи за тиждень, наприклад, у наслідок державного заколоту чи військової окупації. Але світогляд міняється під впливом нової інформації та нових знань, які людина набуває роками й роками. Отже неминучим є тривалий перехідний період від старого до нового мислення.
  
  Старе мислення – мислення українського народу формувалося впродовж 340-річного перебування під московською окупацією і зокрема під комуністичним впливом.
  
  Окупація намагалася обернути українців на московитів і для цього застосовувала різноманітні репресивні, адміністративні, економічні та ідеологічні заходи.
  
  Ці заходи послабили національний інстинкт самозбереження, послабили почуття кровної споріднености, посіяли сумнів у національній повноцінности і частині українців прищепили комплекс неповноцінности. Всесильність і необмеженість комуністичної окупаційної влади навіяла українцям думку про індивідуальну нікчемність, слабкість і беззахисність, що виключала думку про опір і закладувало рефлекс автоматичної покори перед владою.
  
  Позаяк населення західних областей України під комуністичною диктатурою було впродовж двох поколінь, а центральних і східних областей – упродовж трьох поколінь, то національна свідомість і соціяльна активність західноукраїнського населення значно вище, ніж у решті областей України.
  
  Для старого мислення було притаманно дивитися на Москву як на центр законодавства й сили, високої освіти, культури й моди, ненависть до світового капіталізму та інтернаціональне прагнення рятувати англійських робітників від англійських капіталістів, неприйняття приватної власности на засоби виробництва й землю, атеїзм і зарозуміле уявлення про совітський лад як вищу стадію розвитку людства.
  
  Ясна річ, не всі українці були задурманені промосковським ідеологічним чадом в однаковій мірі, але що нація вчаділа була вельми серйозно, це очевидний факт.
  
  Нове мислення перестало дивитися на Москву як на пуп землі, натомість значення Київа зростає і зростає. Центром законодавства і державної сили є Київ, центром освіти, науки й моди є Київ. Нове мислення сповідує демократію і високо поціновує індивідуальну свободу. Воно визнає свободи політичної й економічної діяльности, приватну власність, право людини на будь-який світогляд та віросповідання, свободу еміграції і разом з тим прямує в напрямку формування націоцентрального світогляду, для якого центр землі не в Москві, Берліні чи Вашингтоні, а над Дніпром у Києві. І на питання “Що важливіше – людина чи держава?” відповідає: людина може реалізувати свої потенції в умовах національної держави, отже національна держава – це необхідна умова для нормального і всебічного розвитку індивідуальности, тому для українця вона – найвища цінність.
  
  Від старого до нового мислення є перехідний період. Скільки він триває?
  
  Для різних людей по-різному, для нації – в різних сферах життя – також. Наприклад, десять років тому всі вважали, що закордонні предмети споживання кращі, ніж свої.
  Відкритість економічних кордонів і наплив іноземних товарів переконав, що далеко не все закордонне краще і далеко не все наше гірше. Отже зі свідомості зникло схиляння перед закордонними товарами.
  
  Поїздки за кордон, праця за кордоном і знайомство з приїжджими чужинцями розвіяли думку, що іноземці освіченіші й розумніші від нас. Навпаки, наші часто виявляються кращими і того порівняння збільшує в українців упевненість у своїй повноцінности.
  
  * * *
  
  Зміна поглядів і уявлень:
  
  б) Наше уявлення про ставлення чужинців до нас.
  
  До проголошення незалежности ми думали, що західні держави хочуть Україні незалежности, прихід України в сім‘ю незалежних держав зустрічатимуть розкритими обіймами і тільки чекають нагоди, щоб нам допомагати.
  
  Десятирічний період незалежности України розвіяв ці ілюзії і ми добре зрозуміли, що у вільному світі не тільки не радіють нашому виходові на світову арену, а навпаки – бояться України як потенційно потужного конкурента на світових ринках, і для зменшення цієї потенційної потужности взялися руйнувати наші підприємства і цілі галузі промисловості, що могли б бути їхніми конкурентами. Десятирічна практика політичного й економічного спілкування із західним світом починає навертати наш народ до натуральної споконвічної і правдивої ідеології, а саме – до націоналізму: “в своїй хаті своя правда, і сила і воля...” (Т.Г.Шевченко). Галичани для захисту своїх підприємців використовували до 1939 року гасло: “Свій до свого по своє”.
  
  Поступово цей економічний націоналізм проникає у свідомість громадян України.
  
  * * *
  
  Перехідний період від старого до нового мислення міг би бути вдвічі скорочений, коли б українська держава проводила активну ідеологічну діяльность і сприяла поширенню української національної ідеї. Держава має важелі впливу на ідеологічні, культурні, моральні процеси в державі.
  
  Та чи маємо підстави вимагати від тої держави, яку маємо, щоб вона діяла в дусі української національної ідеї?
  
  У тому то й справа, що від держави, яку реально маємо, не можна вимагати втілення в життя патріотичної (націоналістичної) політики.
  
  Як можна було від комуніста Л.Кравчука вимагати замінити комуністичну вертикаль виконавчої влади (колишню окупаційну адміністрацію) на патріотичних (націоналістичних) державних службовців, коли комуністи привели його до влади, були опорою його влади, стали спільниками в утворенні мафіозних кланів та створенні умов для масового пограбування національних багаств і особистого збагачення?!
  
  Як можна було сподіватися від Кучми проведення патріотичної політики, коли своє президенство він почав із заяви, що українська національна ідея не спрацювала?
  Вертикаль виконавчої влади, що складалася з людей, вихованих комуністичною партією в промосковському антиукраїнському дусі, він залишив ту ж, що була й за його попередника, тільки ще більше посилив творення мафіозних злодійських кланів.
  Такий же характер мали (і досі мають) законодавча і судова гілки влади.
  
  * * *
  
  Що – закономірне і що – випадкове в українському розвитку за минуле десятиріччя?
  
  Закономірне – те, що першим президентом України став комуніст, а не націоналіст.
  Замість комуніста Кравчука міг бути інший комуніст. Кравчук – випадковість, Комуніст – закономірнімть.
  
  Українське суспільство зразка 1991 року не могло обрати прозидентом ні Чорновола, ні мене. І не має значення, що з лівого боку був один кандидат, а з правого – кілька. За Кравчука висловилося дві третими виборців, а за нас – лишень третина. Ця третина могла належати одному, а не кільком, але з третиною однак не можна стати президентом. І не допомогли Чорноволові загравання перед південно-східними закомунізованими та зрусифікованими виборцями його обіцянки зробити російську мову другою державною мовою та унітарний устрій України переробити на федеративний. Вони в ньому бачили націоналіста – і як такого відкидали.
  
  За три роки суспільство трохи очуняло від комуністичного чаду, але не настільки, аби могло обрати націоналіста.
  
  Воно, суспільство, 1994 року обрало президентом червоного директора Кучму. Кучма – випадковість. Замість Кучми міг бути хтось інший, але обов‘язково з тої ж категорії людей. Суспільство не було зріле такою мірою, аби сприйняти націоналіста; ба більше – воно не було готове сприйняти демократа. Йому ближчий був комуно-партійний директор із його зрусифікованою українською мовою, гаслами приватизації та боротьби з організованою злочинністю, аніж патріотичний демократ. А чи не про ту ж уповільненість звільнення виборців від комуністичних догм і промосковських забобонів свідчить той факт, що південно-східні області України і 1990, і 1994, і 1998 років обирають депутатами Верховної Ради суржикомовних комуністів?
  
  З огляду на вище подане влада взірця Кравчука і Кучми за характером така, від якої не можна вимагати проведення активної внутрішньої політики, спрямованої на подолання промосковської комуністичної ідеологічної спадщини та прищеплення народові національної свідомости та громадянської активности.
  
  * * *
  
  А тепер розгляну двоє звинувачень:
  
  а) Чого 1991 року після поразки ГКЧП не усунули комуністів і не перебрали владу повністю до своїх рук?
  
  б) Чого не розпустили комуністичну Верховну Раду і не створили патріотичну?
  
  а) Комуністи відчули свою поразку 22 серпня. Від 19 до 22 серпня голова Верховної Ради Кравчук кілька разів скликав у своєму кабінеті наради своїх заступників та голів партій (тоді у Верховній Раді було, здається, всього чотири партії: УРП, ДемПУ, ПДВУ та КПУ). На першій нараді нас було семеро чи восьмеро. Кравчук поділяв наші самостійницькі настрої, але стояв на вичікувальній позиції. Я був за рішучі дії, одначе мусив погодитися із зауваженням Кравчука, що на нашому боці проти ГКЧПівців немає жодної зброї “На всіх нас – каже – один пістоль і той незаконний”. Усі збройні формації: війська Київського військового округу, міліція, КДБ були прямо підпорядковані Москві і жоден командир взводу мав право не виконати наказ голови Верховної Ради України.
  
  22 і 23 серпня депутати Верховної Ради з групи 239 при зустрічі з депутатами Народної ради дуже з далека посміхалися, простягали руки до привітання і виявляли готовність вступити до Народної ради. 24 серпня вони проголосували за акт незалежности України.
  
  Вони боялися, що Єльцин у Москві розв‘яже відкрите полювання на комуністів, воно перекинеться в Україну і з комуністами вчинять таке як в Угорщині вчинили 1956 року. Знаючи більшу поміркованість і цивілізованість українців від московитів, комуністичні депутати й вирішили проголосувати за незалежність України, аби зменшити свою вину та поставити юридичний кордон між Україною й Росією.
  
  У Москві не почали полювання на комуністів. Не знаю, як би в нас розвивалися події, коли б Єльцин закликав народ вирізати комуністів. Рух народних мас мабуть вплинув би на нас, проте керівництво патріотичних партій було не готове до полювання на комуністів з двох причин: по-перше, у нас не було жодної зброї. Зброю мали якраз ті, хто належав до комуністичної партії. По-друге, ми знали, що історично ми на переможному боці, що поступовий розвиток зміцнюватиме нас і послаблюватиме імперію і комунізм, а в цій стадії розвитку силове зіткнення ми пройграємо, що рух до незалежности може загальмувати на довгі роки.
  
  Після 24 серпня комуністи голосували за всі законопроекти, що їх пропонували депутати Народної ради.
  
  У кулуарах обговорювали питання, що робити з КПУ: заборонити чи арештувати й судити? Я підтримував першу ідею. Друга ідея здавалася мені нездісненною: справді, аби арештувати Першого секретаря ЦК КПУ Гуренка, потрібен ордер на арешт, його має підписати прокурор України комуніст Потебенько. Щоб здійснити арешт, треба ордер передати міністру ВС або начальникові Київського міськуправління МВС, а вони обоє – комуністи. Начальник тюрми, куди треба відвести Гуренка – комуніст.
  
  На чому стоїть наша сила? На настрої вулиці. А чи не пошлють київське УВС, прокуратура, комендант Київського військового гарнізону нас подалі, й замість арештовувати самих себе, арештують нас і відновлять в Україні свій старий лад?
  
  Хто їм завадить це зробити?
  
  Наші мітингари? Аж ніяк! Не раз я бачив з високих помостів для промовців, як чутка про наближення автомобілів із озброєними солдатами, перелітаючи з одного кінця багатотисячного натовпу мітингарів до іншого, штовхала їх розповзатися у всі найближчі вулиці й щілини. Тридцятитисячний натовп на очах танув, мов віск від вогню. Ставлячи себе на місце комуністів, я думав: та ж не всі вони боягузи. Є ж серед них і сміливі люди, то чого б це я йшов до тюрми, коли тут такі великі можливості для оборони і навіть для контрнаступу?! У кожному разі варіянт арешту здавався мені ризикованим і я рішуче підтримав заборону КПУ і комсомолу.
  
  б). Чого після перемоги над ГКЧПістами не розпустили Верховну Раду?
  
  Може, справді це була помилка?
  
  Перенесімося уявою в обставини серпневих днів 1991 року.
  
  У середовищі Народної ради це питання обговорювали.
  
  За розпуск і призначення нових виборів виступали з бажання мати більш патріотичну Верховну Раду. Але вагомі були й міркування протилежного змісту: по-перше, розгубленість комуністів триватиме недовго. Вони скоро оговтаються і передвиборчу кампанію поведуть активно. Можливість по областях у них великі і в нас зовсім немає гарантії, що наступний склад буде менш комуністичний. По-друге, цей склад має комплекс вини і його легко схиляти до ухвалення патріотичних законів. Треба тільки продовжувати на них тиснути й не дати вийти зі стану вини. Навіщо міняти Верховну Раду, що вона – не з гідних?
  
  Обговорення проблеми розпуску Верховної Ради так і не вийшло з коридорів на офіційний рівень. І власне не можна з певністю сказати, що коли б Народна рада підготувала законопроект і порушила питання офіційно, що закон би набрав необхідну кількість голосів. У самій Народній раді не було одностайного бажання міняти Верховну Раду і того законопроект від частини могла б не підтримати інша частина.
  Нарешті не можна забувати таку обставину. Верховна Рада ухвалила закон про проведення референдуму на підтримку акту проголошення незалежности України. Голова Верховної Ради Кравчук, депутати (колишні) комуністи роз‘їхалися по областях для роз‘яснення народові необхідности підтримати акт про незалежність.
  
  Від серпня до 1 грудня 1991 року унікальний період в історії України: і націоналісти, і комуністи агітували народ за одне – за незалежність України. Очевидячки, у кожної сили були свої окремі мотиви й інтереси, але що в основному – у питанні про незалежність – вони збігалися, то це й дало фантастично високий відсоток голосів виборців за незалежність.
  
  Що, не слід було ставити питання про референдум, а слід було розпустити Верховну Раду і проводити нові вибори?
  
  Пригадуєте: світ почав визнавати українську державу на другий день після референдуму, а не після проголошення Верховною Радою незалежности. Отже, проведення виборів без референдуму в очах світу залишило б нову Верховну Раду на статусі законодавчого органу попередньої не справжньої, а квазінезалежної держави.
  
  Проводити одночасно референдум, вибори Верховної Ради і президента України? А коли б народ не підтримав акт незалежности, то який би статус мала Верховна Рада, президент?
  
  Одне слово, здавалося логічнішим спочатку затвердити референдумом незалежність, а потім у справді загальновизнаній своїм народом і світом державі розв‘язувати інші державотворчі питання.
  
  А було б пустити трохи крови...
  
  Пару років тому я сидів з одним полковником і ми обоє журилися над гіркою долею нібито незалежної України. Після короткої паузи він каже: “Оце ви хвалитеся, що без крові здобули незалежність, а я тепер думаю, що 1991 року таки треба було трохи пустити комуністичної крови – тепер би менше було ворогів і не так би зруйнували Україну.”
  
  – А в 1991 році ви як думали? – питаю.
  
  – У 1991 році я був проти застосування зброї.
  
  – Розкладіть, – кажу, – події серпня 1991 року по днях і ви побачите, що репресувати комуністів ми не тільки не хотіли, але й не мали жодних можливостей.
  
  Штурмувати чи не штурмувати Верховну Раду?
  
  Відповідь з вулиці: штурмувати! І повикидувати з неї всіх комуняків!
  
  Місяців за два-три до ГКЧПівського заколоту перед Верховною Радою зібрався величезний мітинг. Уся прилегла частина парку і вулиця Грушевського заповнені людьми так густо, що й яблокові ніде впасти. Народ кипів у ненависті до влади.
  
  При вході до будинку з боку парку на верху сходів стояв мікрофон і керівники нашого демократичного національно-визвольного руху, один за одним промовляли до народу.
  
  Мене покликали були до одного з обласних керівників УРП, які організували приїзд до Києва десятків тисяч людей із західних областей і я частину виступів моїх колегів-депутатів не чув зовсім, а частину – краєм вуха. Обмінявшись мерщій кількома думками, я поспішив назад до промовців-керманичів цього потужного народного руху.
  Густий ліс людських статур розтупався переді мною, даючи можливість швидко просуватися вперед. Перед сходами ліс скінчився. Хтось із демонстрантів підскочив до мене і, йдучи поруч, каже:
  
  “Пане Лук‘яненку, йдіть до мікрофона. Народ чекає вас. Наказуйте. Ми готові рвонути всередину!”
  
  Я глянув – біля мікрофону нікого немає. Де ж мої друзі-керманичі? А мікрофон – цей добрий слухняний прилад стояв у повній бойовій готовности рознести голос однієї людини на всю площу, і на прилеглу частину парку й на вулицю Грушевського.
  
  Розпалений натовп випромінював потужно енергетичну силу одного змісту:”Накажіть нам штурмувати Верховну Раду!” Цю потужність, цю грізну силу відчули попередні промовці. Ніхто не відважився взяти на себе відповідальність, а з іншого боку й не зміг ігнорувати настрій десятків тисяч людей з усієї України – й відійшли. Мікрофон стояв сиротою і чекав на того, хто відважиться до нього підійти.
  
  Доля мене пхнула до нього.
  
  Я став. Глянув просто в блискучі очі ближчих рядків. Високо підняв голову. Обвів поглядом море людських голів і пересвідчився: вони виконають будь-який мій наказ. На хвильку відірвав очі від людей і перевів внутрішній зір на план діяльности: я закличу цих людей рвонути вперед і захопити будинок Верховної Ради. Внутрішня варта слабка і натовп її легко зімне. Відбуватиметься це з великим галасом і шумом. Про це відразу довідається голова Верховної Ради. Бігти до трибуни немає сенсу, бо її мікрофон устигнуть вимкнути. Я побіжу з передовою групою до кабінету голови Верховної Ради. У його приймальні і в його кабінеті товсті міцнющі дубові двері. Натовп без якогось знаряддя їх не зломає. Заки шукатимуть, чим зламати двері, голова Верховної Ради телефоном урядового зв‘язку встигне викликати війська з кількома, скажімо, бронетранспортерами. Демонстранти, побачивши бронетранспортери, розбіжаться по сусідніх вулицях. Військо оточить будинок Верховної Ради. Я з передовою групою не встигну захопити кабінет голови Верховної Ради, як нас блокують і будинок Верховної Ради замість центру антикомуністичного повстання перетвориться у пастку для трьох-чотирьох сотень передових демонстрантів. Цей сценарій здійсниться, якщо охорона в будинку Верховної Ради і охорона голови Верховної Ради не чинитиме демонстрантам активного опору. Окрім того я знаю, що в різних частинах Києва стоять три полки війська, які за наказом командира київського військового округу готові стреляти. Що можуть зробити тридцять тисяч неозброєних демонстрантів супроти трьох регулярних і добре озброєних полків! І я уявив собі зовсім недалеку перспективу: розчавивши оце наше зовсім непідготовлене і по суті справи спонтанне і просто несерйозне заворушення, комуністи арештують по всій Україні пару тисяч активістів національно-визвольного руху і тим загальмують національно-визвольний процес на кілька років. Замість прискорити перемогу, я її відсуну на бозна коли... Я високо підняв руку і не закликав демонстрантів до штурму Верховної Ради, а на розпечені голови хлюпнув відро холодної води. І хтось із дальних рядів заволав “ганьба!”
  
  Ось так: мене радісно зустрічали по всій Україні, мене вітали, мене носили на руках. Тут вперше мені закричали “ганьба!” Я розчарував масу людей. Вони не знали, що робити. Похиливши голови, тисячі людей в зажурі почали поволі розходитися, розмірковуючи над моїми доводами супроти штурму Верховної Ради.
  А ти як думаєш, читачу? Перед відповіддю зваж та те, що коли я йшов до осиротілого мікрофону і став перед ним, то я стояв уже на ґрунті доброї теоретичної підготовки щодо тодішнього політичного моменту: я прочитав польську книжку про сімнадцять революцій, що їх зазанала Візантійська імперія, я читав літературу про державні заколоти, я серйозно вивчив свіжий приклад успішного заколоту в Португалії. Маючи такі широкі знання, я розумів, що без жодної підготовки і узгоджености дій навіть найближчого мені кола людей стихійний штурм Верховної Ради закінчитися перемогою просто-таки не може. Містичну ж віру я відношу до приємних снів, а не до керівництва політичною діяльністю.
  
  
  Руйнація економіки: закономірність чи випадковість?
  
  а) Внутрішній чинник.
  
  Україна успадкувала від Совітського Союзу сировенну, дуже воєнізовану промисловість, а з іншого боку, не виробляла багато таких побутових речей як шампунь та інші дрібниці. І все-таки однобокість промисловості сама по собі не вела до економічно руїни. Коли б Україна мала національну (націоналістичну) еліту, однобокість промисловості можна було б усунути поступовим спорудженням підприємств по виробництву необхідних товарів і зменшенням чи закриттям надмірних чи непотрібних виробничих потужностей. Патріотичний уряд не різав би електрозваркою танки, а продавав би їх. Патріотичний уряд збудував би потужний нафтовий термінал під Одесою, диверсифікував би джерела постачання енергоресурсів і припинив би залежність України в цьому від Росії. Патріотичний уряд не дозволив би розкрадати товарну продукцію і розтягувати по гвінтику та дротику заводи й фабрики. І той потенціал, що його успадкувала Україна від СРСР, використав би для створення свого максимально самодостатнього економічного комплексу.
  
  О, якби Україна мала патріотичний уряд! Жаль, що в дійсности маємо щось зовсім інше – продажних владоможців, які за хабарі дозволили директорам заводів безконтрольно вивозити товари за кордон і широко відкрили кордони для завезення в Україну майже без стягнення мита дешевих іноземних товарів. Величезний наплив іноземних по суті безмитних товарів – це удар під дихало нашій промисловості, якого завдали їй наші українські владоможці з єдиної причини – вони зовсім не патріотичні і за дрібний хабар у власну кишеню завдавали смертельних ударів українським заводам, фабрикам і цілим галузям виробництва.
  
  Чи могла Україна мати патріотичний уряд? Відповідь однозначна: не могла!
  
  Комуністична партія і всі урядовці були виховані в дусі ненависті до самостійницької ідеї. Поняття українського національного інтересу було віднесено до категорії українського буржуазного націоналізму і як національзм його переслідували в кримінальному порядку.
  
  Україну вони не любили і в Бога не вірили і мораль мали не народну, а комуністичну. Україна не мала національної інтелігенції, ні економічної, політичної, військової еліти. Вона мала високоосвічених фахівців, зорієнтованих на служіння імперії, а не Україні.
  Такі люди як я – це винятки. Такі як Кравчук, Фокін, Масол, Звягільський, Пустовойтенко, Лазаренко - закономірність.
  
  Таким чином, масове розкрадання і руйнація промислового потенціялу – це закономірний наслідок діяльности комуністичної номенклатури та червоного директорату. Характер цих людей, що стали владою незалежної України, такий, що інакше покерувати Україною, інакше господарювати в ній вони й не могли. Тобто Україна не могла оминути стадію руйнації продуктивних сил і жахливого зубожіння народу при переході від колоніяльного стану до незалежности, від соціалістичної до ринкової економіки.
  
  б) Зовнішній чинник.
  
  Коли Україна ще тільки готувалася проголосити Декларацію про державний суверенітет, а жнива вже почалися, Єльцин закрив кран на солярку і бензин і наші комбайни й авта на півдні зупинилися. Івашко і Фокін полетіли в Москву і випросили пальне. Жнива продовжилися.
  
  Коли Верховна Рада 16.07.90р. проголосила Декларацію про державний суверенітет України, тоді Єльцин заборонив російським заводам укладати з українськими заводами контракти про співпрацю. Це завдало удару українській економіці, але не зупинило наше прагнення до незалежности.
  
  Горбачов із демократизатора на цей час уже перетворився в захисника Російської імперії і його оточення вирішило зупинити національно-визвольні рухи колоніяльних народів створенням Государственного Комітета по чрезвичайному положенню (ГКЧП) і заготовимо 200 000 наручних кайданів на наші руки. Антидемократичний імперський реванш не вдався і Україна проголосила державну незалежність.
  
  Тоді Москва завдала Україні найтяжчого економічного удару: вона підняла в РФ зарплату і ціни на товари виричі. Україна не могла цього зробити в себе, бо не мала карбівні грошей. Товари в Україні стали втричі дешевші від російських і з Росії посунуло в Україну сотні тисяч, мільйони людей за дешевими товарами. Український товарний ринок був спустошенний. Почалася інфляція. Життєвий рівень в Україні впав зразу втричі!
  
  Окрім цих прямих атак Москви на Україну в Україні діяла потужна російська п‘ята колона, яка мріяла про повернення України під владу Москви і діяла за принципом: чим нам гірше, тим їм краще. А позаяк ця московська агентура була (і є) дуже поширена на всіх щаблях влади і в керівництві економікою, то її негативний вплив просто-таки величезний.
  
  * * *
  
  Трансформацію економіки здійснювали непатріотичні люди, через що приватизація обернулася на прихватизацію, при цьому непатріотичні законодавці відкрили однаковий доступ до приватнопідприємницької діяльности і українцям і чужинцям.
  Чужинці, зокрема єврейський капітал, мали великий досвід, наші – ніякого, в результаті чого іноземний капітал прибрав до своїх рук найбільш прибуткові заводи й галузі виробництва. У спілці з нашими шахраями і злодіями утворили потужні клани, які завдяки включенню в них обох президентів використовували президентську владу (для одержання пільг та придушування конкурентів податковою адміністрацією) й виводили свою підприємницьку діяльність з-під державного контролю й оподаткування і перетворили цілі галузі в джерела особистої наживи і збагачення з орієнтацією вивезення капіталів за межі України (Лазаренко, Рабінович).
  
  Прем‘єр В.Ющенко взявся виводити тіньову економіку на рівень відкритих фінансових розрахунків. Олігархи з президентом Кучмою його усунули. Націонал-демократичні партії не спромоглися захистити Ющенка. Тіньовий (головне не український) капітал на цей раз виявився сильнішим. Боротьба навколо Ющенка двох напрямків: за збереження тіньової економіки і за виведення її з тіні на рівень відкритих фінансових розрахунків, яскраво виявила позиції партій, груп, людей. У Верховній Раді за збереження тіньової економіки (і усунення Ющенка) проголосувало 263 депутати. Ті партії й особи, які виступили на боці Кучми, виступили проти відкритих фінансових розрахунків за продовження пограбування українського народу мафіозно-злодійськими кланами.
  
  Кучмократія себе дискредитувала, тому її перемога 26 квітня 2001 року висуває на порядок денний необхідність соціяльної (мирної) революції для заміни інтернаціональної російськомовної кланово-олігархічної кучмократії на українську владу. Перемога народу гарантована тим фактором, що Україна перебуває в перехідній стадії від старого тоталітарного суспільства до нового демократичного суспільства з ринковою економікою. Позаяк суспільство не може залишитися в перехідній стадії, то й перемога народу неминуча.
  
  Деградація націонал-демократії
  
  Трагедія України в тому, що націонал-демократія не стала окремою організованою силою, що чітко стояла б на національно-демократичних позиціях послідовного захисту ідеалів незалежности, справедливої приватизації (яку народ не відкинув би, а бачив би в ній добру перспективу західноєвропейського зразка), демократизації взаємин громадян з владою, культурного й духовного відродження України. У народу був попит на таку силу! Нею мав стати РУХ! УГС – УРП не могла виконати цю роль, бо стояла на радикальних антикомуністичних позиціях. РУХ мав би стати опозиційною силою, в якій народ бачив би альтернативу комуністично-номенклатурний владі. На жаль, він нею не став. РУХ створився під впливом КПУ і був просякнутий агентами КДБ – СБУ. Він ніколи не звільнився від цього впливу. Патріотична антикомуністична частина виборців хотіла бачити в РУХові організаційну форму для відстоювання своїх реформаторських антикомуністичних патріотичних ідеалів, а він робив вид, що робить щось подібне, а насправді лишень імітував боротьбу за ці ідеали. Імітація відштовхувала і не давала йому можливости перетворитися в серйозну політичну силу.
  
  Першим ударом із середини по РУХові було запровадження до Статуту заборони членам інших партій бути керівниками РУХівських структурних одиниць. Цим усунули членів УРП з керівних посад тобто усунули той патріотичний революційний елемент, який штовхнув РУХ у бік націоналізму й революційности. Угодовство в РУХові взяло верх і тоді, коли всупереч попередній домовлености про висунення на голову РУХу республіканця Михайла Гориня в останній момент відступилися від цієї домовлености.
  Потім Чорновіл відхилив пропозицію президента Кравчука про співпрацю з РУХом, а з приходом Кучми на посаду президента став у фарватер його політики. РУХ приручили а потім для гарантії безсилости розкололи на дві частини. Патріотичний народ тягнувся до РУХу, потрезованої патріотичної опозиційної сили, а його серце виявилося трухлявим дуплом, що час від часу видає критичні звуки, але не здатне до послідовного твердого відстоювання ідеалів цього сегменту виборців.
  
  Чого так сталося?
  
  Сталося так, що за спиною його вищого керівництва стояли тіні ворожих сил, що частина патріотів виявилася недостатньо самовідданою українській національній ідеї і пішла до виконавчої влади просити посади, квартири, влаштувати дітей до праці, на навчання і т. ін. Виконавча влада задовольнила їхні клопотання, але й почала замовляти їм свою музику. Ідейність, що рухала людьми до проголошення незалежності з її проголошенням вичерпалася і натомість прийшли обивательські настрої про влаштування своїх родинних побутових справ.
  
  Для виправдання пристосуванства вигадали тезу: до проголошення незалежності націонал-демократи йшли проти (імперії, диктатури), руйнували старий лад. Після проголошення незалежності необхідно переходити до будівництва і психологічну установку боротьби “проти” необхідно міняти на будівництво, на установку “за”. Не хотіли зрозуміти, що будувати нове не можна на старому фундаменті, що для того, щоб будувати нове, необхідно знищити старий лад. Виступаючи “за”, сприяли утвердженню не української влади, а продовженню старої влади під нашими державними символами.
  Влада дуже швидко показала свою антиукраїнську суть, але коли це стало зрозуміле всім і кожному, то замість рішучої боротьби за її українізацію почали до неї пристосовуватися. Дехто інакше й не міг діяти: архіви з їхніми доносами в КДБ знаходяться в руках виконавчої влади, а признатися й покаятися перед народом у них не вистачає духу. Цей факт схильні трактувати як щось другорядне, побічне і таке, що не слід часто згадувати, а тим часом саме він визначив зміст політичної діяльності вельми впливових постатей, саме він пригасив революційний порив до відродження України і призвів до хронічної стагнації і руїни.
  
  Приховані пружини антиукраїнської діяльності, що визначали суспільно-політичну атмосферу розвитку Української РСР продовжували діяти і в самостійній Україні лише трохи зміненими методами. І московське ГРУ (Главное разведывательное управление) продовжує через свою агентуру гальмувати становлення нашої державності, творення національного економічного комплексу, інформаційного простору тощо. Не було б отих архівів з доносами в Москві та КДБ–СБУ в Києві багатьох впливових осіб, то сформувалася б з РУХу велика опозиційна сила, що здужала б відкрито протистояти офіційному курсу як альтернативна сила. Наявність альтернативи утримала б народ від чорної зневіри й розчарування і зробила б десятирічний період розвитку зовсім іншим. Влада не змогла б перетворитися в кланово-олігархічну Кучмократію. І не виникла б сила-силенна труднощів, які з огляду на здоровий глузд просто-таки ідіотичні (але зовсім не ідіотичні з позицій антиукраїнської п‘ятої колони російського імперіалізму).
  
  Деградація моралі
  
  Сім десятиріч комуністи нав‘язували народові свою антихристську мораль, засновану не на загальнолюдських поняттях добра і зла, а на класовому підході, в основу якого поклали засаду: все, що служить інтересам пролетарської революції, тобто підкоренню московськими комуністами всього світу, є моральними, і все, що цьому заважає – аморальне. Убивства, обман, підступ, знищення цілих суспільних верств і позбавлення власності, заборона церкви, встановлення тотальної цензури на друковану продукцію і кримінальне переслідування за висловлену критичну думку – все це вважали за морально припустимі заходи задля химерної ідеї поширення комунізму в усьому світі. Згубний вплив комуністичної аморальності на народ обмежувався обмеженістю технічних можливостей. У міру розширення телебачення, радіо, газет розширювався і згубив вплив їхньої антилюдської моралі на совітських громадян.
  
  Український народ був ізольований від всяких інших думок і ідеологій, окрім комуністично-проросійських, і в нього не виробився досвід відсіювати ворожі ідеології від неворожих, у нього не виробився інстинкт самозахисту проти різних антиукраїнських ідеологій. Він виявився tabula rasa (чиста дошка), на якій всякий міг писати, що йому хочеться.
  
  Коли Україна стала незалежною демократичною державою зі свободою політичної й економічної діяльності, тоді у сфері духу на неї почався потужний наступ міжнародних сил.
  
  Міжнародні сили, які півтораста років тому випустили сатаніста Маркса для послаблення націй шляхом натравлювання ( на класовій основі) однієї частини нації супроти другої частини зрозуміли, що народи перетравили цей сатанізм і більше він не дії, того видумали запустити щось інше. Цим іншим є відрив народу від своїх національних духовних орієнтирів і цінностей. Людина без почуття свого роду і племені легко стає жертвою перших-ліпших місіонерів-авантюристів.
  
  Підприємці закордонного племені оволоділи українським інформаційним простором і почали по багато годин щоденно виливати з телевізійного екрану на молоді голови безконечні сцени вбивства, сексу, наркоманії, зразків обману, підступу, лукавства – всього того, що було зовсім не властиве моралі наших дідів-прадідів. Телевізійний екран став школою убивств, застосування наркотиків, статевих збочень та всякої іншої аморальності.
  
  А перший президент?..
  
  Він мав бути зразком для всіх українців: мав поводитися шляхетно, гордо, культурно аби своїм прикладом виховувати ці почуття в одноплемінниках, мав бути чесним, правдивим, ощадливим і дбати про багатство України та заможність своїх громадян, мав бути кращим серед громадян. А він?..
  
  Він заснував незаконне підприємство з метою крадіжки. Гроші почав переводити за кордон! Отже, не честь і гідність нації його найвищі цінності, а особиста нажива. Боже мій! Хто з борців за волю України міг би подумати, що перший гетьман нової української держави опуститься так низько! Така висока посада! Така велика влада! Така гучна слава! Та ж держава забезпечує своїх гетьманів-президентів і пристойним їхньому високому маєстату помешканням, і пенсією і всім необхідним до самої смерті. А він опустився до крадіжки! А коли перша особа в державі почала красти, то й усі нижчі почали робити теж саме. І щоб легше красти, перетворили міліцію та інші правоохоронні органи в рекетирів та хабарників. Замість законності і пошани до права запанувало таке свавілля, в якому зникла межа поміж звичайним бандитизмом та бандитизмом так званих правоохоронних органів. Громадяни зайнялися зміцненням дверей, конструюванням хитрих замків та встроюванням їх по три штуки в одні двері. Колись, за часів мого юнацтва, у селі ніхто нічого ні в кого не крав і в господарствах були не стільки замки, скільки різні клямки від худоби, щоб вона не нищила городину. Незнайомі люди, проходячи по дорозі, віталися, молодші старших називали на “ви”, уважували їм місце і не лаялися брудною московською лайкою. Люди мали совість і знали, що таке сором і гріх.
  
  Кравчук і комуністи зняли моральні заборони з усього того, що народна мораль засуджувала, обмежувала й забороняла впродовж тисячоліть і моральність України опустили до рівня диких азійських деспотій, за якої владоможці Кучмівської президентської адміністрації не соромляться проїжджати на дивовижно дорогих “Мерседесах” повз смітники, з яких пенсіонерки-вчительки вибирають шматочки хліба і печива. Люди, що без поняття гріха, вбивають за 20 гривень. Перший президент іде довіреною особою до Суркіса, другий президент мовою брудного московита підштовхує підлеглих до вбивства журналіста Гонгадзе – куди вже далі падати моралі найвищих представників владоможної верстви України!
  
  Брак державницької ідеологічної політики
  
  Демократія, поділ влади на три гілки та свобода політичної діяльності передбачають департизацію правоохоронних органів. Це і було зроблено на початку незалежного існування України. Але через густу просякнутість всіх галузок і органів влади російськими шовіністами українська держава не оволоділа українським інформаційним простором і не почала ідеологічну роботу у звільненні українців від антиукраїнської колоніальної ідейної спадщини та прищеплення громадянам України української національної ідеї. Під приводом департизації правоохоронних органів відмовилися від ідейного патріотичного виховання загалом. Кордони для напливу в Україну місіонерів різних чужих ідейних течій та відео- і аудіокасет аморального й антиукраїнського змісту відкрили навстіж, а ідейну допомогу населенню в опорі чужинецьким впливам не організували. Росія і безпосередньо через свою телевізію, радіо, газети і через мережу провославних Сабоданівських парафій, підпорядкованих московському патріарху, десять років навіюють нашим громадянам думку про неприродність української державної незалежності й неминучість повернення України в лоно “східнослов‘янської єдності”.
  
  Нація, яка 340 років була об‘єктом ідеологічних маніпуляцій з боку московських окупантів і зазнала серйозних деформацій всього національного духовного комплексу, вирвавшись з-під цієї окупації, не зайнялася систематично, планово й організовано очищенням від колоніального духовного намулу – це щось дивне і абсолютно ненормальне! Це щось таке, що свідчить про злочинну байдужість до національної долі, або якась космічно-стоїчна впевненість у незнищенності своєї глибинної національної сутності.
  
  
  Незнищенність
  
  Нація – це не те, що вона думає про себе, а те, якою Бог її створив і яку роль призначив. А ми намагаємося її розгадати.
  
  Уперше за три сторіччя нація здобула можливість творити свою національну інтелігенцію, свою національну еліту. Уперше національна інтелігенція береться за вивчення власної національної історії та свого національного характеру. Десять років – це так мало! Адже треба і себе створити і пробитися крізь густий туман чужинецьких концепцій, міфів, фальсифікацій і кривотлумачень про українців до нашої справжньої суті, відкрити антиукраїнські твердження і подати українцям своє, українське, бачення і самих себе і наших сусідів. Навіть у теперішніх важких умовах інтелігенція творить велику справу і то доволі швидко. Погляньте, які чудові праці вийшли за останні п‘ять років. Вони вийшли малими тиражами і того не могли помітно вплинути на свідомість народу, але вони свідчать, що 340-річна окупація не змогла знищити творчі потенції українців, отже ми не втратили здібність до відродження.
  
  1933 року італійський консул у Харкові Градеріго, спостерігаючи, як Москва голодом знищила понад 10 мільйонів українців, вважав, що українську націю знищено і українське національне питання для імперської Москви зняти назавжди.
  
  А національний організм цей удар витримав. Витримав геноцид Другої світової війни, витримав голодомор 1946-1947 років, витримав депортацію двох мільйонів українців із західних областей України!
  
  Де бралася сила в цього народу стільки витримати?!
  
  А знаєте де?
  
  Почитайте В.Паїка “Україна в минулому й сьогоденні (історичні й географічні карти), почитайте Шилова “Праісторія Руси-України”. Почитайте Жана Шюре “Великие посвященные” і ви побачите, що перший великий “посвященный” Рама саме з України повів аріїв до Індії – і заклав основи індійської мудрості.
  
  Незбагненна сила українців у тому,
  
  а) що ми нізвідки не прийшли на цю Землю, але тут сформувалися і жили вічно;
  
  б) що в нашому тілі втілені особливості води і всіх елементів, що здобули свої особливості від взаємодії української землі із сонцем, яка світить на нашу землю під певним кутом і посилає певну радіацію;
  
  в) що в Україні одна з трьох земних точок прямого енергетичного виходу в космос;
  
  г) що скільки б кочівників ні переходили через українську землю, усіх їх ми перемогли або перемогла їх наша матінка-земля і зробила їх українцями.
  
  Немає сили, яка б перемогла українців. Нас можна перемогти тільки одним способом – усіх виселити геть з України. Але доки тут залишається хоч частина українців, то скільки б не поселилося тут чужинців, вони будуть українізовані, бо на них впливає не тільки старовинна багатюща українська культура й духовність, але й матінка-земля, яка дістає свої особливості від космосу і сонця – сил вічних і незнищенних.
  
  Лев Силенко сказав: ”Кожна частина землі є центром землі”. Тож українська земля для українців – це центр землі. Відчуймо свою вагу в цьому центрі!
  
  травень 2001р.
  
  Л.Лук‘яненко