Відповіді

• 2001.09.03 | НеДохтор

  Перші леді

  http://www.ii.lviv.ua/new_site/intelect/kost/ledi.htm
  © Кость Бондаренко
  
  <p align=center><font size=3>
  Перші леді</font>
  SAPIENTI SAT</p>
  Найбільшим потрясінням останнього часу стало те, що Президент “здав” Юлію Тимошенко. “Здав”, не зважаючи на те, що саме вона була гарантом його влади і врівноважувала його залежність від олігархів. Не зважаючи на те, що вона, Юлія Тимошенко, почала наводити порядок у енергетичній сфері і що саме завдяки їй у листопаді-грудні у наших квартирах не зникало світло… Юлія Тимошенко частково повторила долю Жанни д'Арк, яка зробила все дла зміцнення престолу Карла, а Карл віддав її на поталу інквізиції…
  
  До речі, про Жанну. Мене довелося читати працю одного французького історика, який доводив: от, якби у французького народу було достатнє почуття власної гідності, то він би нізхащо не віддав би Жанну на страту… З історичної точки зору абсолютно неприпустима постановка питання: “Що було би, якби”. Бо не можна оцінювати стан середньовічного суспільства крізь призму наших реалій. Більш виправданою є сентенція історика, застосована до наших днів і стосовно України. Якби в українського народу було достатнє почуття власної гідності, під будинком на вулиці Банковій у Києві та під усіма обласними адміністраціями вже би стояли пікети людей, які би вимагали поновлення Юлії Тимошенко на посаді або які би просто протестували проти режиму, що “здав” газову принцесу…
  
  Дійсно, наш народ мовчки проковтнув повідомлення. Так, мовчки похвилювалися: “А що тепер буде?” - “Що буде, що буде… Нічого не буде: ні світла, ні тепла…” - “Ет, нам не звикати… Головне свчками запастися. І вікна позаклеювати”. - “Жаль Юлю. А Кучма виявився…” - далі, як правило, наш народ переходить на нецензурщину - сучасну ділову українську мову, ту, якою спілкуються Президент, глава Адміністрації, Міністр внутрішніх справ та інші ділові високопоставлені люди…
  
  Юлія Тимошенко могла стати не просто секс-символом українських реформ. Вона могла стати символом новітньої України. Символом жіночості. В Україні зберігається чимало азійських рис - але Азія у ХХ столітті явмила світові тип жінок-політиків типу Сірімаво Бандаранаїке, Індіри Ганді, Беназір Бхутто та Корасон Акіно. Ці жінки стали символом переходу Азії до нових суспільних відносин. І тому можна вважати, що Україна відстає від Азії - навіть у плані смаків. Я не говорю про смаки політичні. Візьміть до уваги смаки людські. Ставлення до жінки. До того, як ми ставимося до своїх “перших леді”.
  
  Нинішня перша леді - дружина Леоніда Кучми - Людмила Миколаївна. Чим вона запам'яталася загалу? Акціями “Дружина Президента - дітям” (гострослови перейменували цю акцію на “Дружина Президента - дітям Президента”)? Співом “Падмасковних вєчєров” під чоловікове бринчання на гітарі? Заявою “Я - Людмила Николаевна, и это не переводится”? Перша леді України - людина з істинно російською (причому не з московською, не з петербурзькою, а з “глубінкі”) ментальністю. Проста до неймовірності. Душевна по саме нікуди. І водночас - чужа Україні, українській культурі. Дивлюся на неї - і згадуються полотна Кустодієва.
  
  Але ж який, до біса, Кустодієв в Україні?!
  
  Я не маю нічого проти особисто Людмили Миколаївни. Але вважаю, що чоловік, дружина якого не володіє українською мовою, бути Президентом України не має права. Адже він мислить не категоріями держави. Бо держава - це не лише господарська діяльність. Це - і загальні настрої суспільства, духовний фактор.
  
  Погляньмо на перших леді сусідніх держав. Пані Кваснєвска і пані Лукашенко. Перша леді Польщі - це чарівна усмішка, це граціозність, це краса. Це дорогий стильний одяг, модні зачіски і чудова косметика. Це - візитка Польщі. Це - обличчя Польщі. І коли Александр Кваснєвский їде з візитом за кордон - Польщу сприймають крізь призму його дружини, крізь її усмішку. Перша леді Білорусі - це село на Могилівщині, це корова, якій потрібно заготувати на зиму сіна. Це жінка, що рано зістарілася і ніколи не бачила президентського палацу, яка не бувала на фуршетах і не знає правил бонтону. Це - віртуальна “перша леді”. Всі знають, що вона “десь є”. Мало хто бачив її живцем. Олександр Лукашенко сам представляє Білорусь. Всі знають, що у Білорусі існує диктатор і вся Білорусь - це, за висловом Славаміра Адамовіча, “сволочь, которая так гнусно топорщит усы” - тобто, Лукашенко.
  
  Як же сприймають Україну - крізь призму першої леді? Як частину Росії? Чи як географічне непорозуміння?
  
  Ми мали шанс отримати нову візитну картку для України. Нехай людину, яка має російські гени. Нехай людину, яку обвинувачують у певних гріхах. Але людину, яка мала сміливість стати українкою. “Українці! Станьте українцями, якщо у вас є мужність бути українцями” - перефразуємо легендарного Марата. Нині бути українцем - свідомим українцем, справжнім громадянином - це справді мужність. Юлія Тимошенко мала мужність стати не просто українкою - а й символом українства, символом майбутньої України.
  
  На минулих виборах ні в першому, ні в другому турі я не голосував за Кучму. Він для мене є символом і уособленням старої псевдоУкраїни. І Людмила Миколаївна для мене є першою леді псевдодержави, в якій я нині живу. Але я вірю у майбутню Україну. Я вірю у її прекрасний прорив у Європу. Я вірю, що Україна стане четвертим стовпом Європи - поруч з Великобританією, Францією, Німеччиною… Нині це може виглядати смішно і наївно. Але я вірю у те, що Україна матиме не просто Першу Леді, а політика №1 - нині гнану і цьковану Юлію Тимошенко. Просто я не бачу інших політиків ТАКОГО рівня. Юлію Тимошенко називали “єдиним чоловіком в уряді Віктора Ющенка”. Україні потрібно, аби до влади прийшов дійсно справжній чоловік…
  
  …Кажуть, політолог не має права впадати у пристрасті і мусить тверезо і холодно давати оцінку тим чи іншим явищам суспільного життя. Але ж може бути політолог щирим принаймні сам із собою і декларувати свою громадянську позицію?
  
  
  <p align=right><font size=3>Кость Бондаренко </font></p>

• 2001.09.03 | НеДохтор

  КУЧМАГЕЙТ

  http://www.ii.lviv.ua/new_site/intelect/kost/kuchmageyt.htm
  © Кость Бондаренко
  
  
  Чи є в Україні опозиція? Справа Гонгадзе висвітлила ще одну ваду українського суспільного життя
  
  <p align=center><font size=3>
  КУЧМАГЕЙТ</font></p>
  Підводячи підсумки першого етапу української революції, викликаної зникненням і вбивством Георгія Гонгадзе, а також оприлюдненням аудіокасет з записами голосів, що нібито належать вищим посадовим особам держави, можна говорити дуже багато - і про корумпованість нашої політичної системи, і про наявність цензури, і про тиск силових структур та податкової адміністрації на суспільну думку, і про інші негативні моменти, які стали породженням режиму Кучми. Водночас мало хто звертає увагу на такий факт, як практична відсутність опозиції в нашій державі чи навіть відсутність передумов для її виникнення. Україна - це держава, де існує велика кількість опозиційних особистостей, але відсутні опозиційні структури. Відсутня, одним словом, організована опозиція.
  
  У 1942 році Володимир Войтанівський - член ОУН і один із соратників поглавніка хорватських усташів Анте Павеліча - написав статтю під назвою “Цо нам найвецей хиби?” - “Що нам найбільше бракує?”. Питання філософське і риторичне. Майже як традиціні “Що робити? “ і “Хто винен?”. То цо ж нам найвецей хиби в наш час, в наші дні? Цо найвецей хиби українській опозиції?
  
  1.ОРГАНІЗОВАНІСТЬ
  Відомо, що питання внутрішньої самоорганізації, рівно ж як і питання лідерських амбіцій завжди були згубними для українських політиків у вирішальні часи нашої історії. Кожен сам може для себе ерговий раз перегорнути Аркаса чи Субтельного і спробувати черговий раз скрушно похитати головою над долями українських гетьманів, князів, отаманів. На жаль, історія нас нічому не вчить. Абсолютно. І ми, роблячи правильний аналіз із історичних фактів, абсолютно не вміємо його застосовувати до сьогодення і до нинішніх реалій.
  Погляньмо: які політичні сили могли би стати основою для формування опозиції? Однозначно, що комуністи і прогресивні соціалісти відпадають. Партію Вітренко ще у 1998 році розшифровували як “Партія сприяння Президенту України”, натякаючи на те, що цей партійний проект підтримується Адміністрацією Президента. Нинішня позиція Вітренко (мовляв, Мороз є більшим злом, аніж Кучма) абсолютно викриває суть ПСПУ. Комуністи ж, як відомо, є близнюками-братами Кучми. Кучма прийшов до влади двічі за сприяння (явного чи прихованого) КПУ. І КПУ може розвиватися лише за підтримки Президента - теж явної чи прихованої. Том у на лівому фланзі залишається лише Соціалістична партія України.
  В центрі (як в лівому, так і в правому) до опощзиції можуть належати представники рухівського середовища (обидва Рухи без керівної верхівки), частина ПРП, “Вперед, Україно”.
  На правому фланзі - “Собор”, Українська республіканська партія та УНА-УНСО. Таким чином, витворюється цікавий феномен право-лівої опозиції, яка, на жаль не має більшості у парламенті і мусить працювати без єдиного авторитетного лідера. Чимось ця опозиція мені нагадує осадний корпус у листопаді 1918 року - тоді також під знамена боротьби з гетьманом стали і ліві, і праві, і просто безідейні та аморфні “отаманчики”. Але у той час було принаймні троє авторитетних лідерів опозиції - Петлюка, Коновалець і Мельник. Був також Володимир Винниченко, який відігравав ту роль, яку нині відіграє Олександр Мороз. Ось тільки я не бачу у нинішньої опозиції виразного Коновальця чи Петлюри. Ну не Головатого ж ліпити під модерного Петлюру? Я не бачу дійсно військової дисципліни і розробленого плану дій у середовищі опозиції.
  Наразі опозиція тримається переважно на кількох факторах. Першим із них є спільна нелюбов до Кучми і його режиму та спільне розуміння: шляху назад для більшості вже немає. Другим фактором є певний шок після викрадення Гонгадзе і оприлюднення аудіозаписів. Третім фактором є очікування нових і нових аудіозаписів і нового компромату. Тобто, нинішня опозиція не має чіткої програми і чіткої тактики. Вона базується більше на емоціях і амбіціях, на страху і розгубленості. І коли ще місяць тому розбалансованість спостерігалася у оточеннні Президента, то тепер ми бачимо розбалансованість у середовищі опозиції.
  Опозиція не може виникати і діяти на голому місці. Опозиція, якщо вона дійсно планує взяти владу в свої руки, повинна готуватися до цього. Потрібен цілий комплекс заходів - формування ідейно-теоретичної бази, плекання електорату, виховна робота серед активістів - аж до створення загонів самооборони. Що може протиставити нинішня опозиція грубій силі режиму? Палатки, які зносять за рішенням суду? Чи заяви і прокламації? Дуже актуально - особливо на фоні інформації про наявність спецпідрозділів у складі МВС України.
  Ще один момент: опозиція не має жодного телеканалу, у той час, як “позиція” вустами Лапікури та іже з ним проводить щоденну “промивку мозку” пересічних громадян України. Інформаційну війну опозиція вже програла…
  Опозиція нині є надто наївною і надто беззубою. Вона використовує методи і стиль кінця 80-х початку 90-х, вважаючи, що повадити Кучму буде так само просто, як і комуністичний режим. Але при цьому опозиція забуває, що Кучма також не в тім'я битий, і його оточення винесло певні уроки з 1990 - 1991 років.
  
  2.ЛІДЕРИ
  Брак лідерів у середовищі опозиції може призвести до певного цікавого моменту, коли у другій або третій дії революційного процесу можуть з'явитися абсолютно несподівані персонажі, яких не було помітно на початках акції. “Настоящих буйных мало - нам вождя недоставало”, - співав Володимир Висоцький.
  Олександр Мороз, як зазначалося вище, може виконати роль “фішки” - формального лідера, який надаватиме всьому процесу антикучмівських виступів певну легітимність. Головатий, Шишкін, Івасюк стануть “лідерами на час” - як показує досвід, вони не готові до ролі трибунів і публічних лідерів. Свого часу, у 1996 - 1997 роках, у Головатого був шанс стати публічним лідером, одник всякий раз він відходив у тінь, лякаючись своєї власної популярності.
  Нещодавно Андрій Шкіль спрогнозував, що вождем революції volens-nolens може стати Віктор Ющенко - особливо у випадку відставки його з поста прем'єр-міністра, яку нині всі гаряче прогнозують. Можливо, цей варіант був би дуже вигідний для Банкової, оскільки Віктор Ющенко з роллю опозиціонера мало в'яжеться. Але у цей же час Президент чи не найбільше боїться того, аби головним опозиціонером не стала Юлія Тимошенко. А вона може! Вона у ролі “орлеанської діви” дуже навіть не зле виглядає. І віддячити зможе сповна - і за ЄЕСУ, і за газ, і за чоловіка, і за кримінальні справи… Тим більше, що Юлія Володимирівна нині має таку харизму, яка ні кучмі, ні будь-кому у його оточенні навіть не снилася. А якщо Потебенько здуру ще й заарештує віце-прем'єра - то цей крок може стати сильнішим сигналом для консолідації і конрнаступу опозиції, аніж постріл “Аврори”. До речі, Юлія Тимошенко вже зробила заяву, у якій охарактеризувала дії майора Миколи Мельниченка як подвиг…
  Навряд чи мають шанс стати лідерами опозиції - чи навіть вождями революції - ті, хто нині очолює центристські партії. І Юрій Костенко, і Геннадій Удовенко, і Слава Стецько зайняли нині надто угодовську позицію. Тому можна прогнозувати подальше перегрупування сил у середовищі націонал-демократів. Можливий відхід від традиційного Руху чи ПРП групи молодих політиків на чолі з умовним триумвіратом Чорновіл - Стецьків - Терьохін, які протиставляться Удовенку чи Костенку і зможуть перетягти на свій бік значну частину радикально налаштованих політиків з центристського середовища.
  Дуже цікавою і несподіваною є поява у числі лідерів Володимира Сівковича - особливо зважаючи на його досвід і капітали, а також на специфічсне сприйняття його фігури в українському політикумі.
  
  3. ФІНАНСИ
  Нині є лише дві сили, які здатні у повному обсязі фінансувати дії опозиції. Першою силою є Юлія Тимошенко. Другою - Володимир Сівкович. Але при цьому варто наголосити на певних “але”. По-перше, ми називаємо лише внутрішніх інвесторів. По-друге, те, що ми їзх називаємо, не означає, що вони дійсно фінансують чи фінансуватимуть опозицію.
  Ще одне ймовірне джерело фінансування - зовнішнє. Скажімо, гроші на українську революцію виділяє Захід. Ця гіпотеза нині є дуже популярною і активно роздмухується у пропрезидентських ЗМІ. Комусь (очевидно, Литвину, як історику) дуже вже хочеться відтворити звичну картинку: вождь їде на валізі з грішми у запломбованому вагоні через кордони. Тільки тепер вже гроші не від кайзера, а від президента якоїсь європейської країни.
  Ще одна версія (про яку нині забувають) - фінансування всіх суспільних процесів з Росії. Морозові пригадують, як він їздив напередодні виборів до Зюганова. Пригадують і пов8язаність окремих лідерів опозиції з російськими політиками. У результаті в регіонах (особливо на Заході України) провокатори розпускають чутки, нібито вся справа інспірована з Росії.
  Ще одне внутрішнє джерело, про яке “Поступ” вже писав - знову-таки внутрішнє. Маються на увазі гроші окремих олігархічних кіл. Мовляв, є олігархи, які хочуть скинути Президента і поставити свого ставленика. От вони щедро і спонсорують антикучмівські акції…
  Жодна з версій не має під собою достатніх аргументів і є радше здогадкою. Можливо, що опозиція взагалі має мізерні кошти і базується більше на ентузіазмі та блефі. Що ж, і такими силами творилися революції. Але революції блискавичні, а не розтягнуті у часі.
  
  Як вчить історія, коли опозиція починає бігти навздогін революційним процесам, намагаючись заскочити на підніжки революції, то це обертається непередбачуваними наслідками. Революція сама усуває консолідуючі фактори в середовищі опозиції, і тоді повторюється протистояння Жіронди і якобінців, Дантона і Робесп'єра, Леніна і Плєханова, Сталіна і Троцького… У результаті залишається лише один. До якого знову звертаються “Ваша величносте” і який породжує позицію і нову опозицію…
  В українському варіанті на місце Леоніда Даниловича може прийти лише анти-Леонід Данилович. Двійник. Брат-близнюк. Пряме віддзеркалення. Можливо, не кращий і не гірший. Просто інший. І якщо наша опозиція просто хоче іншого Кучму - то гріш їй ціна. Бо найпростіше - замінити Кучму на анти-Кучму, Потебенька - на Обихода, Кравченка - на Джигу… Для мене - і не лише для мене - важливими є якісні зміни. Ради яких і потрібна революція.
  
  
  
  <p align=right><font size=3>Кость Бондаренко </font></p>

• 2001.09.03 | НеДохтор

  РЕФОРМИ

  http://www.ii.lviv.ua/new_site/intelect/kost/reformy.htm
  © Кость Бондаренко
  
  
  Похід на Донецьк
  
  Юлія Тимошенко вирішила дати бій “вугільним баронам”. Але чи врахувала вона всі можливі наслідки?
  
  <p align=center><font size=3>
  РЕФОРМИ</font></p>
  9 січня у Києві під егідою Кабінету Міністрів мали відбутися слухання, присвячені планам реформування вугільної галузі в Україні. На час написання статті “Поступ” не мав достовірних даних про перебіг слухань. Тим більше, що недвозначності ситуації додавала інформація про ймовірність арешту Юлії Тимошенко. Одна оглядачі ще від листопада минулого року були переконані - Юлія Тимошенко взялася за справу, яка може обернутися для неї непередбачуваними наслідкапми. Адже донецькі “вугільні барони” перетворилися на своєрідну “касту” в Україні, яка жила за своїми законами і за лише їй одній відомими правилами. Всі спроби бодай мінімального наступу на вугільників з боку Києва завершувалися поразкою “агресорів” - корпоративні інтереси у донеччан є не менш сильними, аніж у сицилійців. Тим більше, що донеччани мають розвинуті лоббістські структури у Києві, які протягом десяти років забезпечували нормальне відстоювання донецьких регіональних інтересів - зокрема інтересів представників вугільної галузі.
  
  Донецька вугільна група сформувалася ще у повоєнний період - завдяки старанням міністра вугільної промисловості Засядька. Відомо, що Засядько ходив у фаворитах у Сталіна і протягом рекордно тривалого терміну очолював вугільну промисловість, створивши для радянської пропагандистської машини цілу галерею героїв-стахановців і зумівши повернути в Дрнбас основні бюджетні кошти. Хоча Донецький вугільний басейн програвав у переспективності Кузнецькому і собівартість вугілля з Донбасу була вищою, одник “фактор Засядька” і започатковані ним традиції у вугледобувній системі СРСР давалися взнаки.
  
  Напередодні розвалу СРСР Донецьк був потужним джерелом антиурядових настроїв, які випливали не так з політичних чи національних інтересів, як з економічних. Горбачов почав ігнорувати інтереси донецьких гірняків, і основну роль у протистоянні по лінії Донецьк - Москва почала відігравати (помітьие символізм) шахта імені Засядька. Саме тоді на теренах цілого СРСР загриміло ім'я директора цієї шахти - Юхима Зв'ягільського. У 1989 - 1990 рр. Зв'ягільський перетворюється на некоронованого короля Донбасу.
  
  На початку 90-х років Донбас не відчував наслідків економічної кризи. У 1990 - 1992 рр. Шахти працювали по “дармовій” радянській дотаційній системі. Але у 1993 році прем'єр-міністр Леонід Кучма здійснив перший наступ на права і вольності донеччан. У результаті зупинилися ледве не всі шахти Донбаса, і Україна опинилася у гострій кризовій ситуації (яка, зрештою, і стала основною причиною відставки Леоніда Кучми). Донецьк продемонстрував свою силу, і на хвилі спровокованої донеччанами кризи в прем'єрське крісло сів Юхим Зв'ягільський.
  
  Час прем'єрства Зв'ягільського був “золотим віком” для Донецька. Вугільні і металургійні директори майже безконтрольно розпоряджалися державною власністю. Саме у цей час почав процвітати демпінг на міжнародних ринках. В Україні посилила свою діяльність сумновідома фірма “Нордекс”.
  
  Згодом починаються серйозні пертурбації, викликані протистоянням між донецькою та дніпропетровською елітами. Основними жертвами цього протистояння стають Юхим Зв'ягільський та лідер найбільшого на Донбасі промислово-фінансового об'єднання “Атон” Євген Щербань. Зв'ягільському довелося деякий час відсиджуватися у Ізраїлі, а Щербаня восени 1996 року невідомі розстріляли прямо у аеропорту. Перед загибеллю Щербаня особливо активно мусувалися чутки про причетність бізнесмена і політика до фінансування структур УНа-УНСО (що сам Щербань неодноразово заперечував) та організації замаху на Павла Лазаренка влітку 1996 року. Приблизно у цей же час відбувається ще одне резонансне вбивство - жертвою кілера став президент футбольного клубу “Шахтар” Ахат Брагін на прізвисько “Алік Грек”.
  
  З іменем Брагіна пов'язується і зростання ролі ісламського фактора у Донецьку. Цей фактор став особливо помітним у 1997 - 1998 роках і нині має тенденцію до активізації. Але про це - згодом.
  
  Однофамілець Євгена Щербаня, Володимир Щербань, безуспішно намагався зібрати докупи і зміцнити донецький клан. У 1997 році донеччани виступили двома групами на здобуття мандатів у Верховній Раді (я не беру до уваги комуністів, які також мають певні впливи на вугільну промисловість, але які поступаються у силі і потужності традиційним представникам донецького клану). Перша група була спробою об'єднання адміністративного ресурсу, уособлюваного губернатором Володимиром Щербанем, з силами розгромленої “групи Зв'ягільського”, репрезентованої Валентином Ландиком. Як наслідок подібного компромісу виникає блок “Ліберальна партія України і Партія праці - разом!”. Друга група вирішила використати потенціал ісламських кіл у бізнес-середовищі Донбасу. У результаті виникла Партія мусульман України. Перша група була заздалегіль приречена на поразку, оскільки вона не мала шансів вийти за межі регіоналізму (ані Ландик, ані Щербань не мали достатньо сильної бази у Києві та у інших регіонах). Друга група, попри достатній матеріальний ресурс, не змогла домовитися з представниками меджлісу кримських татар. Варто також згадати, що “король” Донецька, Зв'ягільський, спробував розігрувати карту Демократичної партії В.Яворівського, а близький до Зв8ягільського В.Рибак творив навіть свою партію - ПРВУ. У результаті донечани вибори програли.
  
  У 1998 році обласну державну адміністрацію очолив Віктор Янукович. Людина достатньо впливова, вольова, він був більш успішним у справі відродження донецького середовища. Янукович ближче, аніж його колеги-губернатори, наблизився до Президента, і більше, аніж, скажімо, Щербань, міг впливати на ситуацію в регіоні. Його вважають "крутим"”губернатором, з доволі жорстким стилем керівництва. Принаймні, йому вдалося відновини певну монолітність донецького середовища і мобілізувати як наявні, так і приховані ресурси. Донеччани зуміли (не в останню чергу завдяки Януковичу) відновити свої впливи на київському рівні. “Індустріальний союз Донбасу”, створений Януковичем, зумів зацікавити людей принаймні з двох паламентських фракцій - “Відродження регіонів” та “Трудової України”. Кажуть, близькими до Януковича є Ігор Бакай та Дмитро Табачник.
  
  Найближчим соратником Януковича нині виступає Ринат Ахметов - 33-річний президент футбольного клубу “Шахтар”. Ахметов мав доволі теплі, і навіть приятельські стосунки з бізнес-середовищем Григорія Суркіса. Проте поінформовані джерела стверджують, що матеріальний потенціал Ахметова є набагато вищим, аніж у Григорія Михайловича. Влітку минулого року Ринат Леонідович був єдиним, хто голосував проти обрання Суркіса президентом Української федерації футболу. Ахметов до останнього часу не втручався у протистояння Суркіса і Юлії Тимошенко. І це частково можна було пояснити лише одним моментом: Суркіс зберігав теплі стосунки з конкурентом групи Януковича - Ахметова, екс-міністром палива і енергетики Сергієм Тулубом.
  
  Відставка Тулуба (якого Янукович назвав “самостійною, самовпевненою і неприємною людиною”), поза сумнівом, віталася в окремих колах донецького клану. Проте Юлія Тимошенко, ліквідувавши “фактор Тулуба”, зробила донецький клан ще більш монолітним. Тепер основний вплив на регіон мали представники трикутника Янукович - Ахметов - Рибак. Останній - мер Донецька і лідер Партії регіонального відродження України.
  
  У 2000 році починають поговорювати про те, що в Адміністрації Президента стається переорієнтація певних цінностей, і тепер Янукович - Ахметов - Рибак стають новою опорою режиму Кучми - замість традиційних олігархів. Тобто, саме з Донецька мало починатися втілення нового президентського гасла - “Відродження регіонів”. А основою могутності президентської опори мало бути знову-таки вугілля. Згадаймо одну з версій відходу від СДПУ(о) Петра Порошенка - мовляв, усьому виною стали донеччани Рибак та Ландик “сотоварищі”. І те, що згодом Порошенко утворив з Рибаком і Ландиком спільну партію, і навіть те, що під час установчої конференції Львівської обласної організації новоствореної “порошенківської” партії лідером було обрано не креатуру Порошенка, А.Гафтанюка, а близького до В.Ландика Олексія Радзієвського - все це вказує на домінування в цьому середовищі інтересів донеччан. А відомо ж, що Порошенко має доволі тісні стосунки з Банковою - тому можна говорити і про вплив Донецька на процес прийняття рішень у Адміністрації Президента (особливо враховуючи близькість Литвина, Табачника і Януковича).
  
  На Юлію Тимошенко могли закривати очі на Банковій, доки вона воювала з газовими і електроенергетичними магнатами. Але ж тепер вона замахнулася на “святе” - на вугільну промисловість! І одна справа - воювати з Суркісом, а зовсім інша - з Ахметовим. Бо тут потрібно рахувати не на два кроки вперед, а на десять, беручи до уваги навіть такі екзотичні фактори, як міжцивілізаційне протистояння. Одним словом, боротьба з вугільними баронами може виявитися для Юлії Володимирівни непосильним завданням. І нинішня ескалація “справи Тимошенко” може стати першим сигналом того, що донеччани готові “дати здачі” і “організувати опір агресору”.
  
  Це тим більше цікаво, що вугільна галузь в ПЕК-у загалом поступається за вагою електроенергетиці і нафто-газовому сектору. Однак саме вугілля може стати каменем спотикання для Юлії Тимошенко. Однак Юлія Тимошенко не скидається на ту особу, яка кидається у боротьбу, не вивчивши ситуацію і не опрацювавши генеральний план бою. Вона є добрим гравцем. І коли вона вийде переможцем із війни з донеччанами, то в Україні не залишиться сили, яка би реально їй заважала для здійснення найзаповітніших мрій і найсміливіших амбіцій… Рівно ж як у Президента не залишиться жодної сили чи жодного засобу впливу на “Леді Ю.”, на її плани і її середовище.
  
  
  <p align=right><font size=3>Кость Бондаренко </font></p>

• 2001.09.04 | НеДохтор

  КОНІ НЕ ВИННІ…

  http://www.ii.lviv.ua/new_site/intelect/kost/koni.htm
  © Кость Бондаренко
  
  
  <p align=center><font size=3>
  КОНІ НЕ ВИННІ…</font>
  (давньоримська трагедія в 6 діях)</p>
  Дійові особи:
  
  Степан Романович Калігула - римський імператор, фахівець по введенню коней у Сенат. Неформальний лідер партії вершників.
  
  Василь Степанович Цезар - перший консул Риму, висуванець Народного римського угруповання (НРУ) і підтримуваний Преторіанською партією (ПРП).
  
  Андрій Іванович Брут - керівник опозиції до першого консула, голова Фонду розвитку Римської імперії, член Преторіанської партії (ПРП).
  
  Ярослав Цензор - лідер Народного римського угруповання (НРУ), яке перебуває у блоці з Преторіанською партією (ПРП), і верховний жрець, посередник між першим консулом і богами.
  
  Леонід Данилович Юпітер - верховний бог давнього Риму, позапартійний. На римському політичному сленгу - Гарант.
  
  Буцефал - клонований кінь Олександра Македонського.
  
  Хор, інші олімпійські боги та герої, вершники, коні. Здебільшого на сцені не з'являються, хоча формально мали би бути.
  
  Дія перша.
  Палац першого консула. З вікна видно площу зі статуями Нептуна і Діани. Нептун уособлює собою вічну проблему Вічного Міста - проблему води. Що уособлює собою Діана - не відомо. Цезар, одягнутий у тогу, з вінком на голові, щойно закінчив писати чергового вірша і сидить у задумі.
  
  Цезар: Повсюди тільки підступи і зрада…
  Повсюди тільки гниль і темнота…
  Я вже й не знаю, хто тримає владу -
  Бо я не я - харизма вже не та.
  Чого ще хочуть капосні римляни?
  В чім недогода? Що ще їм не так?
  Забули вже часи ті окаянні,
  Коли було не місто, а бардак?
  Я перенести в Рим хотів столицю,
  Я спорудив їм храми і сади,
  Я ввів маршрутні мікроколісниці
  Для зручної і швидкої їзди.
  І чим мені сьогодні заплатили
  За мій величний і нелегкий труд?
  Якийсь-то референдум замутили -
  Підбурюють до бунту чесний люд.
  Моєї смерті хочуть, супостати!
  Відставки хочуть. О невдячна чернь!
  Якщо ж мені прийдеться вибирати -
  Життя чи влада - вибираю смерть…
  
  Входить Цензор. Привіт тобі, найбільший із великих,
  Державний муж, поете сонцеликий.
  Дозволь, я вклякну. Ти дивись згори…
  
  Цезар. Не треба клоунади. Говори.
  
  Цензор. З Юпітером сьогодні спілкувався.
  Він добрий був і мало матюкався.
  Тобою задоволений Верховний.
  Казав, що, Цезар, ти - не безгріховний,
  Хоча й гріхів не так багато маєш -
  Чи дійсно мало їх, чи щось ховаєш…
  Тому він всі гріхи твої прощає
  І ласкою своєю огортає.
  
  Цезар. Але ж народ бунтує проти мене…
  
  Цензор. Що, референдум? То таке, буденне.
  Усі в руках Юпітера. Вокс деї,
  Як кажуть в Римі. Досі ще ідеї
  Не мали втілення у щось матеріальне
  До тих пір, доки наш гарант реально
  Не завізує і не дасть добро.
  В політики таке воно - нутро.
  Тому і зараз марно не хвилюйся.
  Народ не бійся. Краще бійся друзів.
  
  Цезар. Це так тобі боги твої сказали?
  
  Цензор. Ні. Досвід. Що також уже не мало.
  У мене ж інший клопіт. Не до танців.
  Бунт назріває між преторіанців.
  Мене не люблять, бачиш, і для форми
  У НРУ їм хочеться реформи.
  Навіщо блок нам з ними? Люди - люди!
  Казав я, що добра з нього не буде…
  Тепер Юпітер у лиху годину
  Прорік, що маєм бути ми єдині.
  З преторіанцями! Подумати - хлопчиська!
  Як ми за Рим боролись, то і близько
  Не було з нами цих молокоососів.
  Під стіл ходили пішки голі й босі.
  А нині з ними треба рахуватись!
  Бо бач - партнери… Те да се… Плювати
  Мені було б на їхні забаганки…
  Але боюсь - накличу гнів Гаранта.
  
  Цезар. То може, принесемо пишну жертву?
  
  Цензор. Гарант - мастак всі наші жертви жерти.
  Коли торік ми обирали бога -
  Хто допоміг йому утримать тогу?
  Коли він бій затіяв із Антеєм
  (Земля і люди в того, теє-сеє) -
  Реально хто Антея подолав?
  Чого мовчиш? Чи, може, я не прав?
  
  Цезар. Так, ти правий. Коли Юпітер в гніві,
  То він не бачить хто там - праві, ліві,
  Всіх б'є його вогнена блискавиця…
  Тому мабуть і я - на колісницю
  І вирушу-подамся на Олімп.
  Я сподіваюсь, заслужив на німб,
  Аби сидіти поруч із гарантом?
  
  Цензор: Авжеж. Аякже.
  (в сторону) Темпора мутантум.
  Часи міняються. Міняється Юпітер.
  Посидь, посидь… Недовго ж бо сидіти.
  
  Входить Брут.
  
  Брут: Великий Цезарю! Розмова тет-а-тет.
  Цезар: Мій любий Бруте! Прошу в кабінет.
  
  Цензор кланяється і виходить. Цезар з Брутом йдуть до кабінету.
  
  Дія 2.
  Кабінет Цезаря. На стіні - портрет Юпітера з написом “Все буде добре”. В кутку - бюст поета Терренція - національного генія і пророка Давнього Риму. У спеціальному футлярі на полиці - прикрашена діамантами дорогоцінна лікторська зв'язка (фастія), подарована першому консулу керівництвом Римського ювелірного заводу з нагоди чергової річниці вигнання етрусків. Цезар і Брут п'ють вино і тихо ведуть бесіду.
  
  Цезар. Мій любий Бруте! Стільки є проблем
  І для газет є стільки гарних тем…
  До речі, нині, в свіжому “Прогресі”
  (Як бачиш, друже, я читаю пресу)
  Були й на мене деякі нападки.
  Мовляв, у Римі - лихо та нестатки.
  А ще писали про проблему Тібру,
  Про те, що у скарбниці мало срібла,
  Про те, що йдуть дівчата у гетери,
  Про те, що я себе йменую мером,
  Хоч я насправді - консул, а не мер.
  Так ніби я підштовхував гетер
  Іти на площу - тілом торгувати.
  Ще пишуть про палаци і палати,
  Про те, що Рим руйнується невпинно.
  Мораль яка? Хтось мусить бути винним.
  То як це, любий Бруте, розуміти?
  
  Брут: Мій Цезарю! Усі ми - твої діти.
  У розумінні, правда, переноснім.
  А журналісти, наче коні, просять
  Собі свободи. Хоч свободи слова.
  Тому не будь до них такий суворий.
  Нехай попишуть. В нас же демократія.
  
  Цезар. О Бруте! Але ж ваша рідна партія
  Мені клялась у вірності довічній.
  
  Брут: Ніщо довічне є недовговічне.
  Тебе, звичайно будем шанувати.
  Але при цьому - і критикувати.
  Доволі тут ховати таємницю.
  Я переходжу нині в опозицію.
  
  Цезар: І ти, о Бруте? Також референдум?
  А я ж вважав тебе відвертим френдом.
  Ти ж дружбу нині розтоптав мою,
  О, віроломцю! Зраднику!
  
  Брут (тихенько): Фак ю.
  
  Цезар: На тебе, друже, покладав надії.
  Пов'язував з тобою власні мрії
  Я думав на Олімп собі іти,
  А першим консулом тоді вже став би ти.
  А ти… Мені казали: бійся друзів.
  А я ж собі у полоні ілюзій
  Тебе збирався (був такий порив)
  Послати присмирити бунтарів.
  А ти мене зібрався вбити?
  
  Брут: Дивний!
  Я вб'ю тебе, та тільки конструктивно.
  Згадай же наші кривди і образи.
  Згадай усіх покривджених одразу.
  Нехай і був мені ти наче батько -
  Проте забрав комісію сенатську
  Я й з фракції подався до димісії…
  А що Сенат для мене без комісії?
  
  Цезар: Я, Бруте, дійсно учинив нефайно…
  Брут: То вмри, сатрапе й деспоте, негайно!
  
  Брут виймає компромат і замахується на Цезаря.
  
  Цезар (складаючи руки в молитві): Юпітере, я був тобі слугою.
  На виборчих плакатах ми з тобою
  Так гарно й мило поруч виглядали.
  Невже твоя прихильність вже пропала?
  Невже я гнів твій чимось заслужив?
  Чому ти Брута громом не побив?
  Адже він був мені немовби сином.
  А нині я від компромату гину…
  І душу віддаю тобі свою.
  Я сподіваюсь, буду у раю.
  
  Дія третя.
  Олімп. У розкішному фотелі сидить Юпітер. Перед ним - власники Римобленерго, Римцукру, Давньоримських металургійних комбінатів та інші олімпійські боги. По гучномовцю лунає голос хору, який прославляє Юпітера і водночас проклинає брудні вигадки опозиційної преси та підступні плани Венеціанської Комісії щодо плебісциту та одностайності останніх рішень плебсу.
  З'являється душа Цезаря.
  
  Юпітер: О, Цезарю! Чого ти нарікаєш?
  Подумай: ти від щастя утікаєш.
  Бо ким ти був колись, ще за життя?
  Нехай і консулом. Але ж ти до пуття
  Іще не усвідомлюєш, наївний,
  Що ти вже дух, а зовсім не людина.
  Тут є немало різних переваг.
  По-перше, тут є більше різних благ,
  По-друге, не чіпає тут міліція.
  По-третє, тут немає опозиції.
  Тут я - єдиний в світі цар і бог.
  А хочеш, ми будем богами вдвох?
  Бо всі оці нептуни та плутони
  (Від них, признатись, на душі холоне)
  Мені набридли. Навіть дурник Марс.
  Із ним хіба лиш грати в преферанс,
  Або співати нишком під гітару.
  А ми з тобою, Цезарю, на пару
  Удвох здобудем світ - до Гімалаїв.
  
  Один із богів (на вухо іншому): Він кожному подібне обіцяє,
  Щоби продати подорожче німб.
  Цезар: Признатись, я збирався на Олімп.
  Хотів тебе, Юпітере, просити,
  Аби ти зволив в гості запросити
  Мене до себе. В зручний тобі час.
  Це вплинуло б на думку римських мас,
  Мою вагу піднесло б в їх очах.
  І в результаті наступив би крах
  Ідеї наших, римських, бунтарів.
  Але - я тут. І я серед богів.
  
  Юпітер: Ура! Налиймо Цезарю мальвазію…
  Так… Завтра їдем у Середню Азію.
  Ти, Цезарю, поїдеш теж зі мною.
  Забудь про Рим, про горе з суєтою.
  Ти нині муж державний, олімпійський.
  І ти - один з мого святого війська.
  
  Ганна Петрівна Артеміда підносить келих з мальвазією. Щасливий Цезар випиває і стає одним з олімпійських богів.
  
  Дія 5.
  Вулиця Вакха у Давньому Римі. Палац імператора Калігули. Калігула щойно завершив збори партії вершників, обговоривши темпи збирання врожаю в провінціях, а також стан підготовки до зими. В кабінеті залишаються лише Калігула і його Помічник.
  
  Помічник. Володарю! Сенсація прегарна.
  У академії ветеринарній,
  Де зберігалися останки Буцефала…
  Карочє гаваря, ми клонували.
  До чого ж кінь розумний, ваша милість,
  Ми так над результатом довго бились,
  Що він поєднує всі наші інтелекти.
  Він їсть не сіно, а лише котлети.
  Він вершник і потомствєнний аграрій.
  Він серед коней - чистокровний арій.
  І вміє навіть трохи говорити -
  І цифри, й факти, навіть матом крити.
  Карочє, не коняка, а находка.
  
  Калігула: Оце так клас! Оце так, справді, чьотко!
  Я думаю, це дослід не останній.
  Продовжуйте подальші клонування.
  
  Помічник: А ще є случай дуже нам полєзний:
  У Римі вбитий перший консул Цезар.
  Його убили - компроматом в груди.
  
  Калігула: То, значить, війн бюджетних вже не буде?
  І в щасті заживе аграрний люд?
  Хто ж буде консулом?
  
  Помічник: Напевне, буде Брут.
  За правом сильного. Він Цезаря убив.
  
  Калігула: Цим вчинком він посаду заслужив.
  А ми йому (я ж вроді демократ)
  Швиденько вкомплектуємо Сенат.
  Хоча в політиці - багато бруду й воні.
  Мене приваблюють корови… Краще - коні.
  Та що поробиш? Доки рак не свисне -
  Поєднуймо красиве і корисне.
  
  Дія 6.
  Брут входить в Сенат. На ньому пурпурова тога, лавровий вінок, золотий ланцюг і годинник “Ролекс”. Він тріумфуюче обводить поглядом зал. У оновленому Сенаті сидять одні Буцефали. З ложі дивиться задоволений Калігула.
  
  Німа сцена.
  
  Завіса.
  
  
  <p align=right><font size=3>Кость Бондаренко </font></p>

• 2001.09.04 | НеДохтор

  ЯЛИНКА В МАРІЇНСЬКОМУ

  http://www.ii.lviv.ua/new_site/intelect/kost/yalynka.htm
  © Кость Бондаренко
  
  
  <p align=center><font size=3>
  ЯЛИНКА В МАРІЇНСЬКОМУ</font>
  Сценарій новорічноїказки-феєрії</p>
  Будь-які співпадіння у прізвищах чи подіях є цілком випадковими. Події, подані у тексті, насправді не відбувалися. На жаль.
  
  Маріїнський палац. Київ. 31 грудня. Об'єднаний колектив пропрезидентських депутатів та Кабінету Міністрів водить хороводи довкола ялинки. Повсюди літає серпантин, сиплеться конфеті, гримлять фейєрверки та горять бенгальські вогні. У свіх майже святковий настрій. Кучма сидить на троні і з нетерпінням чекає, коли проб'є дванадцята, аби відкоркувати пляшку шампанського. Литвин у модному ді-джеївському прикиді веселить публіку. Довкола Литвина товпиться народ: Медведчук в костюмі Вовка, Волков у костюмі Ведмедя, Азаров у мантії, розшитій податковими деклараціями, Гавриш у костюмі Адама ( Мартинюка). Кравчук у костюмі Рудого Лиса…
  
  + + +
  
  Литвин: Шановна публіка! Пані і панове! Наближається третє тисячоліття. Наближається новий рік. Будемо сподіватися, що він принесе нам чимало родості і добра. Рівно ж як і будемо сподіватися, що він принесе нам поменше неприємних сюрпризів та несподіванок.
  Відкриваючи наш новорічний вечір, я хотів би запросити на сцену нашу зміну, наше майбутнє, квіти нашого життя… Тих, які нам приносять так багато клопотів, але яким ми можемо пробачити все. Чи майже все. Отже, отже, дитячий секс… перепрошую… сикстет піонерів-сумісників.
  
  На сцену виходять шестеро рано змужнілих політиків у коротеньких регіональних штанцях.
  
  Кучма (до Литвина): Хто це?
  
  Литвин: Розумієте, Леоніде Даниловичу, це - вундеркінди. Доки їх ровесники і колеги справляються лише з одним заданням, ці умудряються справлятися з двома. Тому ми і погодилися, аби вони були одночасно і губернаторами, і головами обласних рад. Це ніби старостами класу і головами рад піонерських загонів.Крім того, у них є справжній талант. Рекомендую послухати…
  
  Учасники сикстету (Янукович, Сенчук, Гаркуша, Гриневицький, Лук'янець і Засуха) починають добре поставленими голосами декламувати вірші під бій барабанів і ревіння горнів.
  
  Кучма: Не знаю. Можливо, я не совсєм розуміюся на іскусстві, але мені кажеться, що предидущий стіль був луччим. Маю в виду, коли на наше замовлення співали олігархи…
  
  Литвин: А як на мене, то вони співали, як кастрати…
  
  Кучма: Так воно і було. З кастратами у політиці легше - не можна чекати неожиданностей. А тут сиди і чекай - шо воно з оцигох виросте. Сомнєваюся я - чи нада вже аж так довірять цим регіоналам… Ладно, для разнообразія - хай вистуупають і регіонали, і олігархи. Потім розберемось.
  
  + + +
  
  В залі увагу присутніх привертають Віктор Ющенко в костюмі Гамлета і Володимир Горбулін в костюмі Тіні батька Гамлета. Вони обидвоє уособлюють загадковість і непередбачуваність української політики.
  
  Ющенко: To be or not to be…
  
  Горбулін: Слухайте, пане прем'єре! У цій державі англійську розуміють лише три особи - Карлос Паскуаль, ваша дружина і Мадлен Олбрайт (коли приїздить в Україну). Тому говоріть звичайною мовою.
  
  Ющенко: То ж бути чи не бути?
  Прем'єром, мав я на увазі….
  Вже рік прем'єрства - але все дарма…
  Росія, МВФ, борги, “Одеса-Броди”,
  Хтось газ краде із труб і Уряд підставля.
  А скільки ворогів довкола розвелося!
  Есдеки й Медведчук, Марчук і ще й Азаров…
  Повсюди лиш біда. Нема ніде моралі.
  Нема ніде реформ. Що ж, треба у відставку .
  Як не себе - хоча б силовиків…
  
  Горбулін: Пане прем'єре, ви самі вибрали для себе роль Гамлета. Напевне, не читали Подерв'янського. Ось я - завжди був Тінню батька Гамлета. А вона ж була, як відомо, доволі поінформованою і впливовою. То шо я вам можу сказати… По-перше, вам потрібно проявляти обережність у підборі Офелій. По-друге, всім відомо, що наступником Короля стає Принц - навіть якщо він Гамлет. Але не треба квапити події - Король не любить, коли хтось із Принців достроково хоче стати Королем. Адже можна пошукати й іншого Гамлета… До речі, погляньте довкола…
  
  Ющзенко озирається. У залі стоїть ще з десяток людей у костюмах Гамлета. Серед них особливо виділяється постать Гамлета-Тигипка.
  
  + + +
  
  Загальне пожвавлення в залі. Всі запитують: “А де ж Дід Мороз?”
  
  Литвин: Дід Мороз запізнюється. У нього щось там із літаком… Не може вилетіти здається, з Луганська. Але у нас присутній його керівник штабу…
  
  На сцені з'являється Сергій Іванченко в костюмі керівника штабу Мороза. Він - веселий і розкомплексований. З широких кишень дістає іграшкові гранати і петарди і починає розкидати серед публіки. Публіці це чомусь не подобається. Особливо обурюються Наталя Вітренко в костюмі Конотопської Відьми та Володимир Марченко, якому гранати доводиться відбивати головою.
  
  + + +
  
  Литвин: А зараз я, як історик, проведу невеликий спіритичний сеанс з публікою у залі. Ми, історики, постійно спілкуємося з духами. Це - наша професія…
  
  Над столом з'являється срібна сфера, у якій відображається голова Анти-Литвина.
  
  Плющ: Запитай, Володю, скільки Верховній Раді існувати відведено…
  
  Анти-Литвин (у сфері): Все таємницею повите -
  Майбутнє визира з глибин…
  Та бачу цифри знакомиті -
  Два, два нулі, один.
  
  Плющ: Що се означає?
  
  Литвин: Напевне, номер вашого нового автомобіля. Службового…
  
  Плющ: А я, дурний, вже на пенсію зібрався… Запитай його: може мені ще на останок пару законів провести? Скажімо, про імпічмент Президента?
  
  Натовп починає задавати питання, типу “Чи буде війна з турками і чи вплине вона на вартість відпочинку в Анталії?” Литвин починає помітно нервувати.
  
  Литвин: “По одному! Максимум по двоє! Прошу визначитися. Ось ви, товаришу… Як ваше прізвище? Деркач? Виходьте на сцену… І ви… Як? Кравченко? Теж виходьте… Соловкова і Потебенька викличемо після вас… (На сцену піднімаються Юрій Кравченко у костюмі генерала поліції і Леонід Деркач у костюмі Піночета). Отже, пане Деркач, ким ви працюєте? Силовиком? А ви, пане Кравченко? Також силовиком? Яке унікальне співпадіння! У нас на сцені - двоє силовиків. Ну, ми їх не будемо примушувати мірятися силами. Це вони і так щодня роблять. Ми проведемо атракціон….
  
  Лунає моторошна музика, спадає напівтемрява. За спинами у силовиків починають з'являтися тіні. Спочатку - тінь Дзержинського. Потім - Єжова і Берії. Далі - Андропова…
  
  Литвин: Нікому не дозволено забувати своє минуле. Це - тіні забутих предків цих двох людей. Це - їх фобії і їх невідступне минуле… Погляньте, що коїться з нашими добровольцями. Були силовиками - а стали тіньовиками. Тепер страх перед власною тінню буде переслідувати їх, і вони вам щиро зізнаватимуться, що бояться тіні, борються з тінню… Скажімо, з тіньовою економікою, з тіньовими капіталами, тіньовими ресурсами… Насправді ж вся боротьба - це плід їхньої уяви… А зараз ви зможете стати свідками унікального експерименту - зараз відбудеться матеріалізація тіні…
  
  Одна з тіней забутих предків відділяється, окреслюється все чіткіше і чіткіше, округлюється і впевнено крокує в зал. Присутні впізнають в цій тіні генерала Марчука.
  
  + + +
  
  Литвин: А зараз на нашій сцені - правоцентристський балет з танцем маленьких лебедів. Лебеді хоча і маленькі, але з амбіціями. Можливо, в наступному році їм вдасться створити спільну зграю…
  
  На сцену вибігають чотири фігури, взявшись за руки. Присутні впізнають у них Віктора Пинзеника, Геннадія Удовенка, Юрія Костенка та Славу Стецько. Пинзеник - в костюмі бджоли, Костенко у військовому ОЗК і протигазі, Удовенко у потертому дипломатичному фраку, Слава Стецько в мазепинці та шинелі. Костенко постійно моргає Попелюшці - Юлії Тимошенко, яка сумно спостерігає за кулісами за незграбним танцем. “Хіба ж тут потанцюєш, з ким хочеш?” - думає Костенко. - “Тут танцюєш так і з тими, з ким визначив розпорядник - Литвин”.
  
  Раптом на сцені з'являється п'ятий “лебедь” (по костюму - абсолютно невизначеного виду птаха) - Богдан Бойко.
  
  Бойко: Коротше, я прийшов усіх збирати в стадо.
  
  Усі (в один голос): але ж тебе немає у лібретто!
  
  Бойко: Мене в останню чергу вписали - по особистому проханню (він таємниче піднімає палець вгору) Самого…
  
  Усі (хором): Кого?
  
  Бойко (з ледь стримуваним роздратуванням): Того, кого треба… Не можете самі об'єднатися до купи, в єдину партію - то я вам поможу.
  
  Костенко: Слухай, Богдане! Ти від діда втік, ти від баби втік, ти від Чорновола втік, і від мене втік… Колобок якийсь… Третій Рух створюєш.
  
  Бойко: Пане Юрію, ви собі з Удовенком свої міжсобойчики вирішуйте. А я буду спокійно дивитися на ваші забави….
  
  Костенко (в запалі): Ну, ні! Якщо вже зводити Рух до абсурду - то до абсурду. (В сторону): I’m sorry, mister Brown! Mister Brown!
  
  На сцені з'являється похмурий тип з літерами PR на лацкані.
  
  Костенко: Це є наш консультант, фахівець з пі-ару та виборчих технологій, який нас консультуватиме щодо методів боротьби з такими, як ви, пане Бойко….
  
  Бойко(зі здивуванням): І що ж він може запропонувати?
  
  Костенко (загадково): Не лише запропонувати, а й створити. Сто дев'ятою зареєстрованою партією в Україні буде Броунівський рух - єдино правильний, єдино вірний, бо: по-перше, вічний, по-друге, всюдисущий, а по-ьретє - орієнтований на Захід.
  
  Богдан Бойко явно засмучується. Інші колеги Костенка по коаліції явно схвалюють технологічну знахідку колеги. Виступ маленьких лебедів продовжується…
  
  + + +
  
  Кучма: Я вчора мав разговор з Філаретом. Він каже, шо насправді треба дєлать вертеп. Вєщь є така на Западі - во Львовє там, Франковскє… Так шо нада учить ролі, вибирать між нами ангелов, пастушков, царя Ірода, жида…
  
  Литвин: З жидом - не проблема. Я знаю одну фракцію в парламенті. Домовимося - у них вона доволі показатєльна в плані нацменьшинств. Одного дадуть.
  
  Кучма: А пастушки?
  
  Литвин: Леоніде Даниловичу, а для чого ж нам Аграрна партія? Хай постачають нам пастушків для вертепу.
  
  Кучма: А ангели?
  
  Литвин: З ангелами - да, проблєма, конєшно. Але от кандидатів на роль Ірода - хоч відбавляй. Том ми тих, які не пройдуть на Ірода, перекваліфікуємо на ангелів.
  
  Кучма: Тепер головне - щоб усі слова вивчили.
  
  Литвин: Вивчать. Пеерд президентськими виборами вчили значно більші тексти - і тепер вивчать. Не-е-е-бо і зе-мля, не-е-е-бо і зе-мля ни-ні тор-жест-ву-у-ють…
  
  + + +
  
  Нарешті з'являється Дід Олександр Олександрович Мороз. Поруч з ним - Снігуронька-Мельниченко з погонами майора СБУ. За спиною в Діда Мороза - Головатий, Шишкін та Жир без костюмів. Взагалі. Вони щойно пройшли митний догляд і костюми у них вилучили. Всі вони трусяться від холоду і вимагають негайного скликання прес-конференції.
  
  Мороз: Добрий вечір вам у хаті!
  Я перетерпів багато
  Доки йшов до вас, летів…
  Спершу лайнер не хотів
  У Борисполі сідати.
  Потім стали щось шукати
  Митники в моїх речах.
  Вели так себе - що страх.
  Ну, прибули помаленько…
  Тут приходить Потебенько -
  І давай про те, про се…
  Хочу, каже, допитати.
  Я ж говорю: геть із хати,
  Спершу ордер принесеш…
  Але то таке, буденне.
  Я у ці краї південні
  Поджарунки вам привіз.
  Ось вам фото і газети,
  Ось вам відеокасети,
  Плівок аудіо - віз!
  Є про кожного, панове.
  А тим більше - все не нове.
  Все, як бачите, старе.
  Ось вам Кучма з Лазаренком,
  Ось вам замах на Вітренко…
  Компромату - що аж пре…
  Ну, куди ж ви повтікали?
  В мене є іще чимало
  Різних авдіокасет…
  Там - не вальси і не марші.
  Все записано без фальшу.
  Гарантує логопед.
  
  Між тим всі Зайчики, Кролики, Сніжинки, Ведмедики, Вовчики і Лисички тихо залишають Маріїнський палац і біжать купувати квитки на міжнародні авіарейси. Переважно свої костюми залишають просто на підлозі. Зал поступово заповнюється революційними солдатами і матросами.
  
  + + +
  
  На престолі сидить Дід Мороз. Переодягнена опозиція продовжує святкувати Новий рік і Нове Тисячоліття. Нові особи. Майже нікого не залишилося із тих, хто був у залі до приходу Діда Мороза. Лише Гамлет-Ющенко з Тінню Батька Гамлета продовжують роздумувати над гострим питанням сучасності - “Бути чи не бути?”
  
  Леонід Кучма у жіночій сукні і з відповідним гримом залишає Маріїнський, вийшовши через чорний хід.
  
  В залі - постріли шампанського, сміх, музика, конфеті, серпантин, бенгальські вогні і фейєрверки. Танці. Раптом присутні починають помічати, що окремі лідери опозиції дуже вже у своїх костюмах нагадують керівників скинутої системи. Але всім весело і це все видається дрібницею. Всіх п'янить перемога і відчуття нового, незвіданого.
  
  + + +
  
  На Майдані Незалежності одиноко стоїть забута всіма палатка імені Георгія Гонгадзе.
  
  
  
  <p align=right><font size=3>Кость Бондаренко </font></p>

• 2001.09.04 | НеДохтор

  ОЛЕКСАНДР ЗІНЧЕНКО

  http://www.ii.lviv.ua/new_site/intelect/kost/zinchenko.htm
  © Кость Бондаренко
  
  
  <p align=center><font size=3>
  ОЛЕКСАНДР ЗІНЧЕНКО</font></p>
  Олександр Зінченко належить до числа молодих політиків - тих, які не завершивши своєї комсомольської кар'єри у 80-х, одразу ж включилися у процеси державної політики у 90-х. Це покоління Сергія Тигипка, Юлії Тимошенко, Олександра Турчинова, Олександра Разумкова… Зінченко знайшов власну політичну нішу і нині відстоює питання “свободи слова” в Україні - в державі, де цієї свободи слова немає. Колись Сергій Рахманін напівжартома дав характеристику опозиційності Павла Лазаренка: мовляв, всякому гнобителю дозволено виступати на захист гноблених. Так само і Зінченко може взяти за гасло своєї діяльності подібну фразу, видозмінивши її до “Всякому медіа-магнату дозволено виступати на захист свободи слова”.
  Народився Олександр Олексійович Зінченко 16 квітня 1957 року у місті Славута Хмельницької області. Змалку він виховувався у дуже специфічній сім'ї. Його батьки були учасниками війни. При цьому батько служив у контррозвідці, а мати була військовою медсестрою. Не важко уявити, що сім'я належала до так званих “правовірних” радянських сімей і виховний процес тут був поставлений на належний рівень. Славута - місто цікаве. Тут поруч розташована Хмельницька атомна електростанція. Коли починалося її будівництво, Олександр Зінченко був школярем. Відповідно це зумовило і вибір майбутнього фаху - Олександр вирішив стати фізиком. У 1974 році, одразу ж після закінчення десятирічки, Зінченко поступає на фізичний факультет Чернівецького державного університету. Під час навчання в університеті одружився. У нього та його дружини Ірини невдовзі народилася донька Катерина.
  
  Після закінчення університету Олександр влаштовується на роботу - інженером науково-дослідного сектору на кафедрі теоретичної фізики. Кафедра теоретичної фізики Чернівецького держуніверситету славилася на весь Союз і навіть за його межами. Ця кафедра дала таких відомих науковців, як член-кореспондент Національної академії наук України Корній Товстюк чи професор Ніцович. На кафедрі У грудні 1979 року його зараховують до аспірантури при цій же кафедрі і за три роки молодий науковець захищає кандидатську дисертацію на тему “Вплив магнітного поля на екситонні спектри напівпровідникових кристалів”. Керівником кандидатської роботи зінченка був той самий Ніцович - визнаний авторитет у галузі фізики. Як згодом згадував сам Зінченко, “Мені не потрібно було, приїхавши, скажімо, в Ленінград, розмахувати, як прапором, своїм дипломом, а варто було лише сказати, що я - співробітник кафедри теоретичної фізики Чернівецького державного університету. І тоді було перше запитання: “Ти у Ніцовича вчився?” “У Ніцовича”, - відповідав я. Це було найкращою характеристикою”.
  
  Протягом кількох років з'являються 35 наукових праць Олександра Зінченка з проблем фізики напівпровідників - у тому числі його праці друкуються у США. Німеччині, Великобританії. Проте наукова кар'єра Зінченка була не надто тривалою. У червні 1983 року молодого науковця з міцним характером та стійкими принципами запросили на комсомольську роботу. Олександр погодився. Це були андроповські часи і комсомолу (та партії) були потпібні кадри з незаплямованою репутацією, ідеологічно “підковані”, з глибоким аналітичним розумом. Партія готувалася до оновлення. Зінченко мав стати одним з “гвардійців” на шляху до цього оновлення. Таким чином, Олександр Зінченко став заступником секретаря комітету комсомолу Чернівецького університету, а згодом - і секретарем комітету комсомолу.
  
  Навчаючись у тому ж вузі, що і Зінченко (щоправда, на іншому факультеті), мені доводилося чимало чути про Олександра Зінченка і декілька разів зустрічатися з ним. Зінченка відрізняв певний стоїцизм. Складалося враження, що він намагається копіювати у поведінці свого земляка Миколу Островського (чи його літературне “alter ego” - Павку Корчагіна). При цьому у середовищі студентів Зінченко користувався не лише авторитетом, а й популярністю. Всі знали, що за маскою Павки Корчагіна ховається “свій хлопець”. Але закономірності є закономірностями. У першій половині 80-х вузами України прокотилася чергова хвиля репресій щодо студентів. Так у Львівському університеті було “розкрито” “антидержавну терористичну групу” студентів історичного факультуту. У той же час з Чернівецького університету було виключено групу істориків, які на Новий рік підняли тост “за вільну Україну”. Одним з тих, кому належало приймати рішення, був і Олександр Зінченко. Звичайно, його голос не міг протистояти голосам ректора Костянтина Червінського чи керівника Першого відділу Трояна Безарова. Але Зінченка ніхто не звинувачував. Всі розуміли, що секретар комітету комсомолу - це не надто висока посада для вирішення аж таких питань.
  
  Проте характер Зінченка сприяв тому, що його було помічено “нагорі” і на самих початках “перебудови” запрошено на іншу роботу - інструктором відділу студентської молоді при ЦК ЛКСМУ. Призначення Зінченка на нову роботу співпало в часі з квітневим пленумом 1985 року, на якому було дано курс на оновлення всіх сфер політичного життя в СРСР. Колишній висуванець Андропова Горбачов покладав великі надії на тих людей, які прийшли на керівні посади в партію і комсомол також в часи Андропова. З огляду на це перед Зінченком відкривалися великі перспективи і хто зна, яку би посаду обіймав нині Олександр Олексійович, якби не крах Радянського Союзу.
  
  У лютому 1988 року Олександр Зінченко стає секретарем ЦК ЛКСМУ з пропаганди і агітації. Колапс режиму змішує шукати нові методи і форми роботи. Саме в часи зінченка в Україні починають толерантніше ставитися до різноманітних неформальних молодіжних організацій, відкриваються рок-клуби, навстіж відкриваються вікна перед новими західними віяннями. Не зважаючи на певні принципи, на яких виховувався Зінченко і навіть не дивлячись на те, що батько Олександра не одобрив би таких нововведень (олексій Михайлович Зінченко помер ще у 1982 році і не бачив тих перетворень, які чекали на Союз після смерті Брежнєва), Олександр впроваджує прозахідний стиль і культивує цілком відмінні від радянських цінності. Це у той час називалося “соціалізм з людським обличчям”.
  У квітні 1989 року Зінченко переходить на роботу до Москви, де знову-таки очолює відділ пропаганди і агітації в ЦК ВЛКСМ, а також очолює координаційний комітет у зв'язках з молодіжними організаціями СРСР. Це - одне з найбільших досягнень представників нинішнього українського політикуму. Сягнути московських висот вдавалося з актуальних політиків хіба лише Валентинові Згурському, Володимирові Горбуліну та Сергієві Тигипку. Не дивно, що з усіма трьома Олександра Зінченка згодом тісно пов'язала доля.
  
  На початку 90-х років Олександр Зінченко стає одним з засновників Руху демократичних реформ, підтримуючи програми політичного та економічного оздоровлення Радянського Союзу. Коли у Москві у серпні 1991 року стався путч, Олександр Зінченко виступив у ролі автора знаменитої піблічної заяви ЦК ВЛКСМ від 19 серпня 1991 року, у якій засуджувалися дії Державного комітету з надзвичайного стану і давалося визначення цим діям як спраба державного перевороту.
  
  Проте після серпневого путчу Олександр Зінченко продовжував очолювати комсомольські структури і у жовтні 1991 року очолив виконком координаційної ради ЦК ВЛКСМ у Москві. Згодом, від липня 1992 року, Олександр Зінченко очолював Асоціацію молодіжних ініціатив. Але оскільки молодь пішла не надто ініціативна, а суспільні процеси пішли на спад, Зінченко вирішив стати бізнесменом і з цією метою повернувся в Україну.
  
  У 1992 році він знайомиться з Григорієм Суркісом. У них на той час був спільний знайомий - Валентин Згурський, колишній голова Асоціації мерів міст СРСР. 21 грудня 1992 року внслідок об'єднання структур Григорія Суркіса, Віктора Медведчука та Валентина Згурського утворюється компанія "Омета-ХХІ". Формально це було об'єднання "Омети", "Омети-Інстер", Міжнародної адвокатської компанії, редакції газети "Закон і бізнес". Тоді ж компанія прийняла рішення про емісію цінних паперів на суму 400 тис. крб. У лютому 1993 року почалася підписка на акції по номіналу в 1000 крб., в перспективі - $10 за кожну акцію. Тоді ж, у лютому 1993 року, фонд "Омета", президентом якого став Григорій Суркіс, продавав акції по 1250 крб., у березні - вже по 1275 крб, у квітні - по 1350 крб. Ціна продажу за перші два місяці зросла на 35%. Станом на червень 1993 року 12 тисяч акціонерів вклали в фонд 440 млн. крб.
  Олександр Зінченко очолив товариство з обмеженою відповідальністю “Омета- Меркантайл”.
  У "Ометі" Суркіс залишався переважно в тіні, хоча був першим у списку ради Фонду. Рада складалася з 13 чоловік. Другим у раді значився В.Згурський.
  
  Поступово окреслилося й коло людей, які створили серцевину нового економічного клану. Окрім Валентина Згурського, Григорія Суркіса та Віктора Медведчука у "Ометі" почали світитися імена представників молодшого покоління, переважно з оточення молодшого брата Суркіса Ігора. Згодом Григорій Суркіс висловився про свою команду наступникм чином:"Ми - це щось неподільне. "Я" в даному випадку не проходить. Ми всі - друзі , партнери "по жизні": Валентин Згурський, Віктор Медведчук, мій молодший брат Ігор, Богдан Губський, Юра Карпенко, Юра Лях, я... Чудова сімка... У кожного - своя ділянка роботи в єдиному холдингу". Як бачимо, імені Зінченка в цьому переліку немає. І це не означає, що Зінченко був менш вартісним, аніж інші члени “сімки”. Він був значно потужнішим від декого з них і - значно обережнішим.
  
  У жовтні 1993 року Олександр Зінченко став віце-президентом, а у лютому 1994 року - очолив представництво банку “балчуг” в Україні. Банк “балчуг” був одним з найбільших російських банків середині 90-х. У 1996 році з'являється інформація про використання незаконних методів у діяльності банку “балчуг”. До кінця 1996 року він позбувається половини клієнтів і закраває зарубіжні представництва (в тому числі і в Україні). У 1997 році банк “Балчуг” оголошено банкротом і позбавлено ліцензії.
  
  Проте історія з банком не дуже вдарила по зінченку. Він встиг “зіскочити” з цього бізнесу ще у серпні 1995 року, коли очолив інформагентство “Україна - Експрес”. І саме у цей час Зінченко починає роботу над створенням нового телеканалу.
  
  У одному з інтерв'ю Олександр Зінченко говорив:”У 1995 році було прийнято закон України, який не дозволяє в ефірному просторі транслювати виключно зарубіжне телебачення, а російське на той час стало в Україні зарубіжним. Єдине, що залишалося - інтегруватися в якомусь спільному підприємстві, і у нас народилася ідея створити подібне підприємство. Передбачалося, що головна роль у ньому буде відведена популярним і улюбленим програмам Громадського російського телебачення. Проект за підтримки нинішнього Президента став реальністю”.
  
  Підтримував проект не лише Президент. Однією з ключових фігур при створенні цього проекту (за даними російської “Независимой газеты”) був тодішній Секретар Ради національної безпеки та оборони України Володимир Горбулін. Відчувалася потужна підтримка і зацікавленість у втіленні проекту і з боку бізнесових кіл. Таким чином у грудні 1995 року з'являється акціонерне товариство закритого типу “Українська незалежна ТБ-корпорація” (телеканал “Інтер”). Олександр Зінченко став генеральним директором цього каналу. До речі, його дружина, Ірина Юріївна, стала ведучою програми “Вікенд”. Сам Зінченко також пробував себе у ролі телеведучого - однак не надто тривалий час і не дуже успішно.
  
  У 1996 році Олександр Зінченко всутпає до лав Соціал-демократичної партії України (об'єднаної). Він і далі не пориває зв'язків з середовищем “чудової сімки”, проте перебуваючи на певній відстані від Суркіса та Медведчука. Сталося так, що Зінченко у окремих випадках міг диктувати умови Суркісові, а не навпаки. Зінченко не вельми иполюбляє “світитися” як бізнесмен. Він зайняв свою нішу - телебачення - і створив другий за рейтингом український канал. Зінченко не надто бажає “маститися” об нафтові чи газові гроші - його цілком влаштовує прибуток від реклами. При цьому він задоволений українським законодавством, яке у плані ЗМІ є “надзвичайно сучасним”.
  
  Як член СДПУ(о), Зінченко спробував себе у ролі ідеолога партії.ю Так у червні 1999 року в “Зеркале недели” вийшла його велика стаття “Політичне лідерство партії”, де Олександр Олексійович пробував накреслити основні орієнтири та вектори партії “нового типу”. Проте в питанні теоретизування він мусів поступитися Вікторові Медчедчукові, який практично монополізував сферу ідеології в СДПУ(о).
  
  На виборах 1998 року Олександр Зінченко увійшов до списків СДПУ9о) як сьомий номер партійного списку. У травні 1998 року його повноваження було підтверджено і він почав активно працювати у Комітеті з питань свободи слова та інформації, очоливши підкомітет з питань електронних засобів масової інформації.
  
  Після відставки на початку 1999 року Євгена Марчука з поста голови парламентської фракції СДПУ(о) саме Зінченко став керівником фракції. У січні-лютому 2000 року Зінченко був одним з ініціаторів створення пропрезидентської більшості у стінах Верховної Ради. При цьому Зінченко був одним з тих, хто відверто заявляли про можливість нових парламентських виборів.
  Протягом 2000 року Олександр Зінченко неодноразово з'являвся на телеекранах, підтримуючи гасло “свободи слова”. Здається, “свобода слова” стала “кониким” Зінченка, на якому він намагатиметься в'їхати на наступних парламентських виборах до стін Верховної Ради. Зінченко, поговорюють, хоче спробувати свої сили у мажоритарному окрузі - очевидно, для ролі “зінченківського плацдарму” якнайкраще підійдуть Чернівці, де він ніби розпочав підготовку до виборів. Проте область поступово переходить у сферу впливів іншого “олігарха” - Петра Порошенка. До речі, реакція Зінченка на вихід Порошенка з фракції СДПУ(о) була більш ніж стриманою, а сам Зінченко жодного разу не зійшов до критики лідера “Солідарності”.
  
  У своїх суспільних поглядах Зінченко залишається російськоорієнтованим - насамперед у культурницькому аспекті. Він неодноразово наголошував на ролі російської мови та російської культури в Україні. Це зближує Олександра Зінченко з іншим політиком - Андрієм Деркачем. Водночас “російський фактор” перетворює Зінченка та Деркача на суперників - адже Деркачеві хотілося би бути монополістом у сфері відстоювання інтересів Росії в Україні.
  
  Зінченко є доволі цілісною натурою. Він не надто часто роздвоюється і не надто часто лицемірить. Він не ставить перед собою завищені планки, а ставить конкретні цілі, до яких йде впевнено і чітко. Попри всі пертурбації останнього десятиліття, він так і залишився комсомольцем - і за поглядами, і за життєвими принципами. Але - варто зауважити - комсомольцем пізньої доби, “буржуазним комсомольцем”.
  
  
  
  <p align=right><font size=3>Кость Бондаренко </font></p>

• 2001.09.04 | НеДохтор

  ЯК ВБИВАЛИ “ГРАДОБАНК”

  http://www.ii.lviv.ua/new_site/intelect/kost/gradobank.htm
  © Кость Бондаренко
  
  
  <p align=center><font size=3>
  ЯК ВБИВАЛИ “ГРАДОБАНК”</font>
  (УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ТРАГЕДІЯ У ТРЬОХ ДІЯХ)</p>
  Арешт у Ганновері народного депутата України Віктора Жердицького став черговою сенсацією, на які так багата останнім часом українська політика. Більше того: ця справа ризикує перетворитися на одну з найрезонансніших подій українського суспільно-політичного життя.
  Ім'я Віктора Жердицького мало відоме людям, які лише поверхово цікавляться політикою. Віктор Юстимович Жердицький народився 7 грудня 1957 року у Луцьку. Обраний народним депутатом по Хустському виборчому округу № 74 на Закарпатті, перемігши не лише представника СДПУ(о) Андрусяка, а й відомого бізнесмена і екс-депутата Віктора Бедя. До обрання народним депутатом очолював раду акціонерів Акціонерного товариства “Градобанк”. Одружений, має сина і доньку.
  Проте існує чимало цікавих моментів у біографії Жердицького, які не завжди потрапляють у офіційні біографії.
  Наприкінці 80-х років Віктор Юстимович Жердицький очолив “Київкоопбанк”. За спиною у молодого банкіра був досвід роботи головним ревізором та заступником начальника відділу Управління держприбутків Міністерства фінансів УРСР. Жердицького колеги по банківській справі характеризують як одного з найбільших фахівців, як “світлу голову”. У цей же час Жердицький тісно співпрацював з покійним Вадимом Гетьманом, проте згодом він, зберігаючи тісні корпоративні стосунки з середовищем Гетьмана, все-таки не увійшов до “гетьманської” команди. Згодом Віктор Жердицький створює на базі “Київкоопбанку” нову структуру - “Градобанк”.
  На початку 90-х років “Градобанк” вважався одним з провідних банків України. До 1996 року його не вдавалося вибити з десятки найбільш рейтингових банків. Об'єми кредитних вкладень банку за чотири роки (1993 - 1996) зросли з $79 тис. до 253,5 млн. Для того, аби стати однією з дійсно провідних фінансових структур, , “Градобанк” одним з перших банків в Україні пройшов міжнародний аудит (здійснений міжнародною компанією “Делойт енд Туш”). Банк почав активно цікавитися промисловими об'єктами, в які намагався інвестувати доволі солідні суми. Значна частина операцій проходила за посередництвом ТзОВ “Хорда”. Очолив “Хорду” молодий бізнесмен Ігор Діденко (той самий Ігор Діденко, який став героєм інших цьогорічних баталій - на нафто-газовому ринку).
  Коли на початку 90-х років утворився українсько-німецький фонд “Взаєморозуміння і примирення”, керівництво Фонду погодилося проводити основні операції по виплаті дивідендів остарбайтерам саме через “Градобанк” як один з найнадійніших банкув. Таким чином, “Градобанк” отримав від Фонду 264,35 млн. DM, з яких 70 млн. були виплачені у вигляді компенсацій у перший же рік. Вільні кошти Фонду “Градобанк” використовував на проведення статутної діяльності, що й передбачено чинним законодавством України. Більше того: “Градобанк” повідомив про наміри використання тимчасово вільних коштів уряд України і отримав на це дозвіл.
  Станом на початок 1996 року “Градобанк” успішно кредитував такі відомі в Україні підприємства, як державний концерн “Оріана” (м.Калуш) - флагман хімічної промисловості, СП “Вінісін”, що розгорнуло виробництво сучасних тафтингових покриттів, ВО “Чорнобильська атомна електростанція”, ВАТ “Херсоннафтопереробка”, Жидачівський целюлозо-паперовий комбінат, а також ряд підприємств цементної галузі (за посередництвом ТзОВ “Хорда ЛТД”) - ВАТ “Подільський цемент”, ВАТ “Миколаївцемент”, ВАТ “Волинь”, Здолбунівський комбінат по виробництву цементу та шиферу тощо. У 1993 - 1994 роках “Градобанк” через ТзОВ “Хорда” виділяє $5 млн. на купівлю сучасної пакувальної лінії для Кам'янець-Подільського цементного заводу. Потім у це підприємство (безсумнівний лідер галузі в Україні) було вкладено $13 млн. плюс 5 млн. DM. Таким чином, до кінця 1995 року було цілком сформовано стратегічний напрямок діяльності “Градобанку”. У доволі таки потужній градобанківській імперії “Хорда” займала одне з основним місць.
  Коли у другій половині 1995 року в Україні розгорнулися приватизаційні процеси, “Градобанк” вирішив взяти участь у приватизації підприємств цементної промисловості. І тому у 1996 році окрім значних сум, скеровуваних у ЗАТ “Подільський цемент”, було виділено кошти на купівлю пакету акцій Миколаївського цементного заводу у Львівській області (згодом - ВАТ “Миколаївцемент”) - другого за величиною підприємства галузі в Україні. Ряд львівських політиків виявилися втягнутими в орбіту діяльності Віктора Жердицького.
  Основним моментом, на який варто звернути увагу, є те, що керівник “Градобанку” Віктор Жердицький став одним з перших українських капіталістів і він намагався вести свій бізнес чесно, не приховуючи прибутків і підтримуючи вітчизняних товаровиробників.
  Але саме у 1995 - 1996 роках починається трагедія у трьох діях під назвою “Вбивство “Градобанку”. Фіналом цієї трагедії став нещодавній арешт Віктора Жердицького.
  
  ДІЯ ПЕРША: “АНТАРКТИКА”
  Початок кінця “Градобанку” припадає на 1995 - 1996 роки. У 1995 році до “Градобанку” звернулося Одеське орендне підприємство “Антарктика” з проханням про кредит в ромірі 5 млн. дол.США під заставу двох кораблів. Перевіривши документацію, керівництво “Градобанку” виявило, що кораблі, запропоновані у заставу, фактично фірмі не належать (їх власником була кіпріотська оффшорна фірма), і на цій підставі відмовилося надавати кредит. “Антарктика” подала позов до арбітражного суду.
  І тут починається цікавий момент. Уявіть собі, що до вас прийшов сусід позичити гроші. Ви йому відмовляєте, і він на цій підставі подає на вас до суду. Абсолютно абсурдна ситуація.
  Проте “Антарктика” все-таки подала до суду. Адвокатом “Антарктики” виступав п.Лозинський із відомої міжнародної адвокатської контори “ВАМ”, керівником і засновником якої був відомий український політик Віктор Медведчук. Рішенням арбітражного суду від 29 лютого 1996 року “Градобанк” мусів негайно сплатити “Анктарктиці” 353 032 000 000 крб, що за офіційним курсом Національного банку України на той час становило близько $3 млн. Окрім того, “Градобанк” мусів надати “Антарктиці” кредит $5 млн. Вищий арбітражний суд України своєю постановою від 14 травня 1996 року за підписами заступника голови Вищиого Арбітражного Суду України А.Осетинського та суддів В.Овечкіної та Ф.Чорногуза відмовив “Градобанку” у задоволенні касаційної скарги.
  Як наслідок - “Градобанк” позбувся більшої частини своїх обігових коштів. Почався ввідтік клієнтів. І корені нинішньої “справи Жердицького” лежать саме у цій судовій справі більш ніж чотирирічної давності.
  
  ДІЯ ДРУГА: “ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ І ПРИМИРЕННЯ”
  Дивним чином відбувається ще одне “співпадіння”. Наприкінці 1996 року змінюється керівництво Фонду “Взаєморозуміння і примирення”. На місце С.Казимірчука, який підписував угоду з “Градобанком”, головою Фонду стає Ігор Лушніков - особа, близька до народного депутата Ігора Шарова. Не зважаючи на те, що угода передбачала розміщення коштів на весь період виплат громадянам, п.Лушніков у односторонньому порядку змінив умови угоди і поставив вимогу негайного переведення всіх коштів у інший комерційний банк.
  
  На той час “Градобанк” з 264,35 млн. DM, перерахованих по лінії Фонду, перерахував 112,09 млн. DM іншим банкам (“Промінвестбанку”, “Брокбізнесбанку” та “Ощадбанку”), 68,78 млн. DM (26%) виплатив громадянам. 6,4 млн. DM було списано з разхунків Фондом на благодійні та інші цілі. Тобто, за кожну копійку “Градобанк” міг відзвітуватися.
  
  Проте справа “Антарктики” порушила нормальний ритм роботи банку ($8 млн. є відчутною сумою для будь-якого банку), і у процесі виплат остарбайтерам почалися затримки.
  
  Але оскільки на даний час “Градобанк” фактично володів рядом підприємств у цементній промисловості України, він міг розраховуватися шляхом продажу на аукціонах пакетів акцій цих підприємств. Виходячи з того, що, скажімо, на території Польщі подібні підприємства купувалися транснаціональними компаніями по $30 - 35 млн., то реальна вартість активів, що належали “Градобанку” більш ніж вдвічі перевищувала заборгованість банку перед клієнтами. Запам'ятаймо цей момент: його варто взяти до уваги при розгляді третьої дії трагедії.
  8 лютого 1997 року Постановою Кабінету Міністрів та Національного банку України за № 151 та за погодженням з Фондом “Взаєморозуміння і примирення” було визначено, що зобов'язання по залишку коштів Фонду, що становили 86,18 млн. DM, переймає на себе АК АПБ “Україна”.
  
  Відповідно й зобов'язання “Градобанк” від цього часу мав не перед Фондом, а перед банком “Україна”. Зверніть увагу, що на цей момент 2/3 коштів, призначених для виплат остарбайтерам, було виплачено. А по інформації зі звітів Нацбанку, всі кошти остарбайтерам на сьогоднішній день виплачено і заборгованості перед ними немає. У березні 1997 року “Градобанк” здійснив остаточний розрахунок з Фондом на 10 млн. DM.
  
  Тобто, напрошується думка, що Фонд “Взаєморозуміння і примирення” хоче повторно отримати 86 млн. DM, які він вже отримав від банку “Україна”? Бо інакше чому претензії до “Градобанку” виставляє Фонд, а не банк?
  
  ДІЯ ТРЕТЯ. ЦЕМЕНТ
  Як вже вказувалося вище, “Градобанк” володів контрольними пакетами акцій провідних підприємств цементної галузі України. Тому провести розрахунки по боргах акціями цих підприємств не становило би особливої складності.
  
  Але цементними заводами, насамперед Миколаївським цементним, впритул зацікавилися транснаціональні компанії. Справа в тому, що “Миколаївцемент” має надзвичайно зручне географічне розташування. А через територію Західної України планується прокласти кілька транспортних магістралей трансєвропейського характеру. Не важко припустити, що основний підряд на поставку цементу для спорудження магістралей на західноукраїнському відтинку мав би отримати “Миколаївцемент”. За скромними підрахунками, це $1,7 млрд. прибутку!
  Саме тому заволодіти контрольним пакетом акцій “Миколаївцементу” вирішила французька фірма “Ляфарж” - фактично монополіст на європейському ринку цементу. Щупальця “Ляфаржу” простягнулися не лише на Західну Європу - фірма почала скуповувати підприємства цементної галузі у Європі Східній. Особливої ваги фірмі додавав той факт, що до правління “Ляфаржу” входить дружина президента Франції Жака Ширака, а також інші родичі французького президента. Як свідчить З.Бжезінський, Л.Кучма йому зізнавався, що “один із західноєвропейських президентів” просив у нього сприяння у придбанні транснаціональним картелем акцій цементних підприємств в Україні. Перебуваючи у Миколаєві Львівської області, Леонід Кучма у січні 1997 року ще раз наголосив на необхідності передачі акцій “Миколаївцементу” французьким інвесторам.
  
  Існуюча законодавча база України не змогла захистити “Градобанк” від звичайного фінансового шпіонажу. Після проведеного міжнародного аудиту вся інформація про банк потрапила до рук транснаціонального цементного картелю. Саме це стало однією з причин фінансової кризи для АТ “Градобанк”.
  
  Несподівано 12 березня 1997 року Віктора Жердицького заарештовують. Йому інкримінують фінансові зловживання, що нібито мали місце в ході грошових операцій з коштами, виділеними урядом Німеччини як компенсацію українським остарбайтерам. Ось тоді і з'являється вперше інформація про міфічні 86 млн. DM. Адвокати Жердицького заявили, що справа є надуманою і у основі цієї справи лежить намагання вибити “Градобанк” з числа гравців на ринку цементу в Україні. Тим більше, якщо врахувати такий факт: у офіс “Градобанку” приходили представники “Ляфаржу” і пропонували допомогу у звільненні Жердицького з однією умовою: “Градобанк” і “Хорда” сприяють тому, аби у руках французької сторони опинилися не менше 51% акцій “Миколаївцемента”. Представники “Градобанку” відмовилися і водночас повідомили правоохоронні органи про спроби укладання подібної угоди.
  
  Між тим “Ляфарж”, відомий справді кабальними умовами співпраці з “країнами третього світу”, розгорнув справді активну іміджеву акцію в Україні. Представники фірми возили журналістів з України (у тому числі і львівських) у Францію, де українцям показували умови роботи на підприємстві: мовляв, у нас навіть квіти цвітуть на території заводу. При цьому замовчувалася справді вбивча статистика діяльності фірми, скажімо, у Польщі.
  
  Внаслідок тривалого протистояння між “Ляфаржем” з однієї сторони та “Хордою” і “Градобанком” з другої українська сторона програла. Через правову необ'єктивність та юридичну незахищеність вкладів в комерційних банках у “Градобанка” та його боржників різними шляхами були відчужені основні активи на користь держави, без компенсації їх вартості чи повернення коштів. Серед цих активів були унікальна картинна галерея, оцінена в $5,5 млн, 52% акцій ВАТ “Миколаївцемент” ($11 млн.), 45% акцій ВАТ “Балаклея” ($12 млн.), 54% акцій ВАТ “Волинь” ($8 млн.). Важливу роль у цій історії відіграли прем'єр-міністр Валерій Пустовойтенко та віце-прем'єр Сергій Тигипко. Зокрема, Тигипко сприяв “Ляфаржу” з таким ентузіазмом, що це було помічено у Парижі. У листопаді 1997 року йому було вручено найвищу французьку нагороду - Орден Почесного Легіону. Україна програла битву за цемент. В епіцентрі цієї битви виявився Віктор Жердицький. У вересні 1997 року, коли “Миколаївцемент” фактично опинився в руках “Ляфаржу”, Жердицького випустили на волю - за відсутністю складу злочину.
  
  Напрошується питання: як, у 1997 році складу злочину не було, а тепер він раптом з'явився? До того ж до розслідування справи три роки тому також залучалися німецькі слідчі - адже Вікторові Жердицькому і тоді інкримінувалися гроші остарбайтерів. До речі, варто взяти до уваги такий факт: якби Жердицький знав, що має гріх перед Німеччиною, то він би не їхав у Ганновер. Не їдуть же окремі українські політики у США, де знають, що їх однозначно заарештують.
  
  Можливо, корінь закопано глибше? І зовсім не у економічній площині?
  Врахуймо і такий момент: Віктор Жердицький протягом тривалого часу був одним з небагатьох бізнесменів, які підтримували фінансово національно-демократичні сили в Україні. Коли у травні 1998 року десятеро депутатів вийшли з Народно-демократичної партії на знак протесту проти курсу партії на підтримку Леоніда Кучми, Віктор Жердицький (який формально не був членом НДП), вийшов з фракції Народно-демократичної партії. Знову-таки: він не пішов на об'єднання з жодною політичною силою. Проте ім'я Жердицького зустрічаємо серед учасників установчого з'їзду партії “Собор” (чи варто нагадувати, що “Собор” ініціював імпічмент Президенту?).
  
  ЗА КУЛІСАМИ
  Нині можна розглянути три більш-менш ймовірних версії арешту Жердицького.
  
  Версія перша. Арешт Жердицького заплановано певними силами в України для того, аби дискредитувати Ющенка. Всім відомі теплі стосунки Ющенка і Жердицького. Жердицький був одним з людей, які формували основу команди Вадима Гетьмана (до цієї команди належить і нинішній прем'єр-міністр). Окрім того, справа Жердицького рикошетом б'є по Ющенку: на той час, коли “Градобанк” визначався як основний партнер німецької сторони і посередник у справі виплат компенсацій, Ющенко був головою Нацбанку і не міг не знати про фінансові операції Жердицького. Зауважмо, з якою інтенсивністю розкручує цю справу давній опонент Ющенка Віктор Суслов, який неодмінно пов'язує Жердицького із справою про зловживання вищих посадових осіб Національного банку України.
  
  Версія друга. За арештом Жердицького стоїть намагання українських політиків дискредитувати правоцентристів. Про причетність Жердицького до націонал-демократичного табору писалося вище. А героями попередніх фінансових скандалів ставали переважно представники олігархічних кіл. Тепер є можливість сказати: “Ви бачите альтернативу олігархам? Хто? Націонал-демократи? Так і у них же рильце в пушку!” І, як ілюстрацію, покажуть “справу Жердицького”. На користь цієї версії спрацьовує той факт, що все частіше поруч з іменем Жердицького в українській пресі називаються імена Віктора Пинзеника та Анатолія Матвієнка. Попри все, ця версія є радше не причиною арешту, а ймовірним наслідком, який зручно лягає “в масть” комбінаторам з вулиці Банкової: завдяки “справі Жердицького” з'явилася можливість скомпрометувати націонал-демократичне середовище - і остання програма “Епіцентр” цьому свідченням.
  
  Версія третя - і, на мою думку, найбільш вірогідна. Жердицького в Україні ніхто не “замовляв”. “Справу Жердицького” від і до розробили у Німеччині. Справа в тому, що не так давно у Німеччині під тиском єврейських кіл було прийнято новий закон про компенсацію шкоди, завданої нинішнім громадянам України, Росії та Білорусі під час Другої світової війни. Так от, згідно з цим законом, починаючи з наступного року Німеччина мала би виплачувати колишнім в'язням тюрем і таборів по 14 тисяч DM, робітникам-остарбайтерам - по 4300 DM, дітям - по 1500 DM. (візьміть до уваги те, що нині виплати остарбайтерам велися на рівні 300 - 4000 DM ) Загальна сума коштів, що мали би надійти в Україну по лінії Фонду “Взаєморозуміння і примирення” , мала би становити 1725 млн. DM. (загалом сума виплат Німеччини всім країнам, звідки вивозилися робітники на примусові роботи, має сягнути 5 млрд. DM ). Не так давно Уряд Німеччини в пресі опублікував дані, які свідчать: приватні підприємства країни не мають змоги зібрати потрібної суми. Цей же факт визнає представник Фонду німецької економіки Вольфганг Гибовски. Арешт Жердицького може дати підстави німецькій стороні відмовитися від спрямування цих коштів в Україну під тим приводом, що вони мали сумний досвід співпраці з “Градобанком”. Жоден аргумент (в тому числі і те, що виплати проведено і що гроші врешті дійшли до адресатів) до уваги не береться. Тобто, Німеччина створює образ ворога в середовищі української бізнесової і політичної еліти.
  
  Європа, в яку ми всі так мріємо потрапити, показує “зуби”. Віктору Жердицькому вже вдруге доводиться потрапляти між “європейський привкус”.
  
  А що Україна? Україна і не думає ставати на захист свого громадянина і свого депутата Верховної Ради. Де наша державна позиція по захисту громадян? Де наші конституційні гарантії? І чи можемо ми мати гордість за державу, яка не здатна захистити Віктор Жердицького, а лише слухняно киває головою на менторське повчання бюргерів: “Ви - злодії, і держава ваша злодійська”. Очевидно, Президенту довподоби те, що українських громадян (українських бізнесменів) беруть під арешт у інших державах. Особливо якщо врахувати, що цей бізнесмен проявляв певну опозиційність щодо Леоніда Даниловича. Бо інакше чим пояснити той факт, що в Україні не кидають усі сили Міністерства закордонних справ для полагодження ситуації, а посилають прокурорське подання на зняття депутатської недоторканності з Жердицького?
  
  ФІНАЛ З МОРАЛЛЮ
  “Справа Жердицького” перебуває в епіцентрі уваги політиків, журналістів і звичайних громадян. Майбутнє розставить всі акценти і дасть оцінку цьому дійству, що нині відбувається довкола “Градобанку” та його колишнього керівника.
  Але вже зараз можна говорити про те, що ми є свідками модерної української трагедії, в центрі якої перебував український капіталіст, що хотів чесно займатися бізнесом, але зіштовхнувся з інтересами транснаціонального картелю. І ще однією дійовою особою цього дійства є держава, яка, нібито, мала би захищати цього бізнесмена, а натомість вирішали грати на боці представників цементного картелю. У результаті Жердицький став жертвою цієї трагедії, а Україна втратила банк, що 5 років тому був найпотужнішим акціонерним банком.
  Хто від цього програв? Не лише Жердицький. Хто виграв? Явно, що не Україна.
  
  
  
  <p align=right><font size=3>Кость Бондаренко </font></p>

• 2001.09.04 | НеДохтор

  ВОЛОДИМИР ЛИТВИН

  http://www.ii.lviv.ua/new_site/intelect/kost/lytvyn.htm
  © Кость Бондаренко
  
  
  <p align=center><font size=3>
  ВОЛОДИМИР ЛИТВИН</font></p>
  Правління Леоніда Кучми увійде в історію як період абсолютно непрозорої політики. Чи не випадково саме при ньому сформувався і набув надзвичайної ваги такий інститут, як Адміністрація Президента України - фактично структура, яка виробляє і скеровує політику Президента. Таким чином, Леонід Кучма став фактично виконавцем волі своїх “сірих кардиналів” - голів Адміністрації, які почергово змінювали один одного протягом всього правління Кучми. Прихід нового голови Адміністрації мав би символізувати і зміну політичного обличчя Президента. Після падіння Табачника прийшов час Кушнарьова, потім - Білоблоцького… Проте, надиво, Президент не мінявся. Дедалі більше ставало зрозуміло, що і Табачник, і Кушнарьов, і Білоблоцький лише виконували роль “сірих кардиналів”. Справжній кардинал залишається дійсно в тіні. До пори до часу. Ім'я цього кардинала стало відоме лише нещодавно - тоді, коли Леонід Кучма вдруге став Президентом і коли сам “кардинал” вийшов з тіні на світло.
  
  Виявилося, що Їх Екселенцію звати Володимир Литвин.
  
  До Литвина здавна приглядалися. Він цікавив журналістів та політологів як особа - варто сказати, особа неординарна. Історик, науковець, який вирішив піти у політику , і при цьому став справжнім майстром кулуарних боїв та палацових інтриг. Він зумів довести Президентові, що є незамінним у політичних розкладах, і лише він може зорієнтувати Леоніда Кучму у тому, яку поведінкову лінію зайняти у тій чи іншій ситуації. Протягом тривалого часу Литвин був слухняним виконавцем волі Президента - до того слухняним, що Президент і незчувся, як стало очевидним: Кучма без Литвина більше не може. Литвин став “правою рукою” Леоніда Даниловича. Литвин став стратегом. Він переріс рамки звичайного розпорядника і керівника групи спічрайтерів. Він став всесильним Главою Адміністрації.
  
  Володимир Михайлович Литвин народився 28 квітня 1956 року у селі Слобода Романівська Новоград-Волинського району Житомирської області у селянській родині. Закінчивши у 1973 році Староманівську середню школу (до речі, з Золотою медаллю), Володимир Литвин їде до Києва і поступає на історичний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Студенту з села на перших порах доводилося важко. Литвин згодом згадував: “У студентстві підзаробляв двірником у дитячому садочку КДБ, потім розвантажував вагони, працював вантажником на заводі художнього скла”. Тому згодом, під час роботи в ЦК, Литвинові дорікали “несолідністю” кар'єри. Достеменно не відомі ті важелі, які рухали кар'єрою Володимира Литвина. Відомо лише, що під час навчання в університеті він проявив задатки науковця-аналітика і те, що називається “гнучкістю”: у 1978 році він не лише з “червоним” дипломом закінчує університет, але одразу ж стає помічником ректора. Чи багато студентів могли розраховувати на таку посаду одруза ж після закінчення вузу?
  
  Далі - ще не менш цікава деталь: у 1980 році 24-річний Литвин стає старшим викладачем кафедри новітньої історії Київського державного університету імені Т.Шевченка. Одночасно від навчається у аспірантурі, де готується до захисту кандидатської дисертації. Навчання в аспірантурі закінчилося успішним захистом дисертації на тему “Діяльність Комуністичної партії України з вдосконалення підготовки викладачів суспільних дисциплін (1966 - 1975 рр.)” (спеціальність “Історія КПРС”). У 1984 році Володимир Литвин стає доцентом і продовжує свою викладацьку діяльність. У цей же час з'являються його наукові дослідження, присвячені О.Герцену та М.Чернишевському.
  
  Як згадують колишні студенти КДУ, лекції доцента Литвина з кафедри Історії СРСР користувалися популярністю в студентських колах. Однак сам Володимир Михайлович вирішив поміняти фах науковця на фах політика і адміністратора. У 1986 році 30-річний Литвин очолює управління в Міністерстві вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, згодом переходить на роботу в ЦК КПУ - працює спочатку лектором, потім - консультантом, далі - помічником Секретаря ЦК КПУ.
  
  1989 рік - це був особливий рік для Компартії. КПУ почала втрачати сили у боротьбі з дисидентством і силами національного відродження. В середовищі КПУ почала зароджуватися демократична опозиція. Секретар КПУ з ідеології Леонід Кравчук вирішив спочатку вдарити по прихильниках національної символіки (червень 1989 року), а потім погодився на діалог з рухівцями (вересень того ж року). Тоді ж, у вересні, пішов у відставку Володимир Щербицький і в Україні настає правління Володимира Івашка - на той час здавалося, що Івашко прийшов всерйоз і надовго.
  
  Прийшовши на роботу в ЦК, історик Литвин, очевидно, повинен був працювати у ідеологічному відділі. Ідеологією на той час відав Леонід Кравчук. Не відомо достеменно, чому у Литвина виробилася певна опозиційність щодо свого шефа. Та й згодом Литвин більше працював із людьми, що мали причетність до вироблення рішень у галузі економіки. Наприклад, у працях Литвина проглядає певна симпатія і співчуття до тодішнього секретаря ЦК (згодом - першого секретаря ЦК) Станіслава Гуренка.
  
  Про ДКНС і заборону КПУ Володимир Литвин дізнався, перебуваючи у відпустці у селі, звідки походила родом його дружина. Володимир Михайлович у кількох інтерв'ю згадував, як його бабуся заспокоювала: мовляв, нічого, якось проживемо на одну пенсію…
  Після серпня 1991 року і заборони КПУ Володимир Литвин опинився без роботи. Йому вдалося повернутися на кафедру в університет (під час роботи в ЦК він також почитував лекції, але не вважав це основною роботою). Ректор Київського університету, Віктор Скопенко, підписав наказ про зарахування Володимира Михайловича Литвина на посаду доцента терміном на 1 рік. На історичному факультеті до Литвина ставилися вороже - і у другій половині 80-х (вважаючи, що він “зрадив” історичну науку задля партапаратної роботи), і на початку 90-х (після заборони Компартії). Оскільки грошей не вистачало, Литвин за допомогою свого давнього приятеля, Адама Мартинюка (колишнього першого секретаря Львівського міськкому КПУ) - до речі, також історика за фахом - влаштувався на роботу нічним сторожем у комерційну фірму.
  
  “Якраз у цей період я дуже серйозно працював у архівах. Це велика насолода. Мене вперше допустили тоді до документів Політбюро. Водночас відкрили документи по Західній Україні до 1955 року. Я вперше прочитав, як відбувалися зачистки, чекістські операції, і про те, як діє ОУН - УПА… Прозріння приходило поступово, як і розуміння держави. Я багато переосмислив після того, як попрацював у архівах.”, - згадував Володимир Литвин.
  
  Протягом двох років Володимирові Литвину довелося заробляти саме таким чином. 1993 рік круто змінив його біографію: як зізнавався згодом сам Володимир Михайлович, саме цього року він познайомився з Леонідом Кучмою - на той час вже екс-прем'єр-міністром. Кучма саме акумулював інтелектуальні і бізнесові сили для того, аби поборотися за президентське крісло. Важко стверджувати напевне, яку роль у зближенні Литвина і Кучми відіграв Дмитро Табачник, але точно відомо, що Дмитро Володимирович, навчаючись в Київському університеті, не міг не знати доцента Литвина. Більше того: студент Табачник спеціалізувався на кафедрі, де працював Литвин. До речі, у Литвина і Табачника перетиналися навіть наукові інтереси: вони опрацьовували один і той же хронологічний період, у них приблизно однаковий методологічний підхід. Цілком можливим є припущення, що Литвин був учителем Табачника в науці. Але так само можливим є припущення, що згодом Литвин вчив Табачника адмініструванню - старий ЦК-івський досвід знадобився.
  
  Наприкінці 1993 - початку 1994 року Володимир Литвин пише великий за обсягом і значенням твір - “Леонид Кравчук: путь на Олимп власти”. Ця праця почала публікуватися з номера в номер у газеті “Киевские новости”. Практично з цього часу про Володимира Литвина заговорили у широких колах, пророкуючи йому велике майбутнє. Структура праці була досить цікавою і незвичною як для України. Литвин використав цікавий матеріал (чимало документів з архіву ЦК, що було новинкою для української історіографії), чимало статистичних і соціологічних даних, робив глибокі екскурси в історію. Портрет Кравчука вийшов виразним, цікавим, інтригуючим, він розставив чималу кількість акцентів і став своєрідним зразком політичної портретистики.
  Але! Праця носила не лише науковий характер. Є таке явище: людина дивиться серіал, аби знати, що буде у наступній серії. І остання серія завжди найбільше запам'ятовується. Так само було і з портретом Кравчука. Попри загалом об'єктивне висвітлення біографії Леоніда Макаровича, Литвин залишив за собою право на тенденційність. Додаймо, що публікація основних розділів праці припала саме на передвиборчий період, і стає зрозумілим, що принаймні 10% голосів на користь Леоніда Кучми додав своєю працею саме Володимир Литвин. Тоді ще читали газети, а не лише заголовки. І газетний матеріал міг стати серйозним аргументом і серйозною PR-івською знахідкою. Ті, хто читав працю про Крачука, все більше розчаровувався у Кравчукові.
  
  Литвин активно працював у команді Леоніда Кучми, і саме йому (а не лише Дмитрові Табачнику) належить розробка стратегії і тактики виборчої кампанії. Саме Литвин - володар дійсно єзуїтського розуму - дав Кучмі цінні вказівки, які згодом обернулися перемогою на виборах 1994 року. Врахуймо: жоден із команди Кучми не вів такий аскетичний і замкнений спосіб життя, як Литвин. Про його існування всі здогадувалися, проте ніхто не міг з більшою-меншою часткою вірогідності сказати, чим конкретно він займається і які важелі впливів використовує. Волков, Голубченко, Табачник - всі вони активно “світилися”. У 1995 році ми з журналістом Мирославом Греділем сконтактувалися з Адміністрацією Президента, аби взяти коментар у Литвина з якогось актуального (на той час) питання (здається, мова йшла про візит Президента до Білорусі). Литвин вислухав нас і ввічливо відмовив: “Розумієте, я не можу розмовляти про такі речі з журналістами за посередництвом телефону. Я мушу бачити очі, вираз обличчя співрозмовника”. Коли ж ми запропонували дати ширше інтерв'ю і з цією метою погоджувалися приїхати до Києва - у будь-який зручний для співрозмовника час, Володимир Михайлович знову відмовив, з тією ж підкресленою ввічливістю давши зрозуміти, що він не зацікавлений у зайвій “засвітці”.
  
  Всьому має настати свій час. Той, хто у спеку виходить з тіні, ризикує обпалитися на сонці. Краще вже почакати, доке сонце почне котитися до заходу. Не даремно українці своїх лідерів іноді називають “Красним Сонечком”. Володимирові Великому цей епітет також, мабуть, надали наприкінці його князівської кар'єри…
  
  Але літо 1994 року було періодом сходження Кучми і його команди. Вони ще були разом і не виросли до такого рівня, аби спільна ковдра виявилася для них замалою. Це вже згодом почалося перетягання ковдри. Це вже згодом стало зрозуміло, що після другої каденції Кучми третьої не буде, і кожен з членів команди у своїх мріях захотів себе ж бачити на престолі “папи” (не в церковному, а в світському - вищосвітському! - розумінні цього слова). А тоді вони усі ще були єдиною командою. Телебачення демонструвало дещо розгубленого і сп'янілого від успіху (і чи лише від успіху?) Кучму та його прес-секретаря Дмитра Табачника, що відчував себе у ролі розпорядника. Показувало інших членів команди (більшості їх обличчя та прізвища ще ні про що не говорили). Десь там, у середовищі цієї команди час від часу виникала і постать Володимира Литвина - легка і малопомітна, як тінь. “Хто то?” - запитували одні. “А, Литвин… Так собі, “другий ешелон”, - відповідали інші. Скоро для Литвина настав час довести, що він - не у другому ешелоні, а десь поближче до основного локомотива.
  У серпні 1994 року Президент призначає Володимира Литвина своїм помічником. Перебуваючи на цій посаді, Литвин і далі продовжує займатися науковою роботою і наступного року видає ще одну сенсаційну працю - “Політична арена України: дійові особи та виконавці”. У цій праці (яка вже стала класичною і відправною для багатьох дослідників сучасних політичних процесів у нашій державі) робиться спроба дати систематизовану, осмислену оцінку подій, явищ та осіб в українській історії початку 90-х років. Литвин створив першу концепцію розвитку незалежної України - від початків демократичних процесів до кінця правління Леоніда Кравчука. У 1995 році Литвин захищає цю роботу як докторську дисертацію.
  
  Ставши доктором наук, Литвин водночас отримав і цілу зливу наукових посад, регалій тощо - і не лише чисто номінальних. У його офіційній біографії перелік цих титулів займає чималу кількість місця. Отже, протягом наступних років Литвин став професором Київського національного університету ім.Тараса Шевченка, членом-кореспондентом Національної Академії Наук (відділення історії, філософії та права, новітня історія України), членом Координаційної ради з питань внутрішньої політики, членом Президії ВАК України, членом спеціалізованих наукових рад Інституту історії України НАН України та історичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, членом редколегій журналів “Український історичний журнал” та “Інтелектуальна власність”, головою наглядової ради Національного музею історії Великої Вітчизняної війни, заслуженим діячем науки і техніки України. Погодьтеся, мало в нашій державі знайдеться науковців, які би зробили за такий короткий час таку блискавичну кар'єру в науці і які у 44 роки могли би похвалитися такою кількістю здобутків!
  
  Володимир Литвин, ставши помічником Президента, дуже скоро зумів розкрити свій талант на повну силу. “Трудоголік” Литвин блискавично виконував поставлені перед ним завдання, при цьому виконував їх з подивугідною якістю. Наприкінці 1995 року Володимир Литвин перейшов на роботу у Адміністрацію Президента. Кучмі був необхідний вірний і досвідчений помічник - особливо після листопадового “проколу” 1995 року: тоді Кучмі підготували доповідь, з якої випливало, що “національна ідея в Україні не спрацювала”. Піднявся скандал - як в Україні, так і за її межами. Було зроблено оргвисновки, і на їх гребені до Адміністрації в'їхав Литвин. З цього часу без візи Литвина жоден проект доповіді, жодна офіційна заява не лягали на стіл Президенту.
  
  Тоді ж, у грудні 1995 року, в середовищі наближених до Президента людей сталися перші суперечки. Через конфлікт з Дмитром Табачником - главою Адміністрації - з команди Л.Кучми вийшли Олександр Разумков та Дмитро Видрін. Разумков очолював групу радників і помічників Президента, Видрін був радником Президента. Це був суттєвий удар: Кучма позбувся двох надзвичайно талановитих людей у своєму оточенні.
  У вересні 1996 року групу помічників і референтів Президента України очолив Володимир Литвин.
  
  Поступово Литвин зосередив у своїх руках надзвичайну владу. Фактично він керував написанням доповідей та інших матеріалів для Президента, він встановлював розпорядок дня і черговість аудієнцій. “Я намагаюся, наскільки це можливо, не допускати до Президента тих людей, стосовно яких є моральні застереження, а також тих, хто намагається прибігти до Президента й першим розповісти, хто погано говорить про главу держави”, - зізнавався Литвин. Цікавий випадок: інавгураційна промова Президента України у 1999 році була написана лише за два дні. Через цю промову Литвин відмовився їхати на похорон своєї 93-річної бабусі. Якщо хтось і відповідав титулу “сірий кардинал” - то це саме Литвин. Не Табачник, не Горбулін (особи хоча і вагомі, але достатньо публічні), а саме Литвин. Скажімо, Дмитро Табачник зосепредив на собі значний негатив - показові нагородження і пристрасть до слави викликали несприйняття Табачника у довколаполітичних колах. Литвин досягав більшого - у нагородах, регаліях, почестях, але при цьому намагався “не світитися”. У результаті, коли у грудні 1996 року Табачник пішов у відставку, чимало політологів пророкували пост глави Адміністрації Президента саме Литвинові. Очевидно, хитрий і обережний гравець Литвин вирішив знехтувати такою можливістю. Замість нього на цій посаді опинився харків'янин Євген Кушнарьов. Це був початок кінця першого проекту по матеріалізації напівміфічної “партії влади”. “Партією влади” було “призначено” Народно-демократичну партію. Згодом номенклатуризація згубила партію. Реально ж ця номенклатуризація починається з призначення відомого своїми демократичними поглядами Кушнарьова на місце, звільнене Табачником.
  
  З відставкою Табачника Адміністрація пережила реорганізацію своєї структури. Верхівка Адміністрації з цього часу складалася з Глави, першого помічника Президента, його першого заступника і трьох заступників голови Адміністрації. Таким чином, Кушнарьов вже не міг відчувати себе повноправним господарем Адміністрації - як це міг дозволити собі Табачник. Влада Глави Адміністрації суттєво обмежувалася (аж до чисто бюрократичних функцій) посадою першого помічника Президента. Чи варто нагадувати, що прешим помічником був саме Литвин?
  Перший помічник і заступники Глави Адміністрації відповідали безпосередньо перед Президентом (а не перед Главою). Передбачався прямий вихід цих посадових осіб на Президента з метою забезпечення “багатоканальності надходження інформації до Президента” (в результаті Володимир Литвин став основним джерелом інформації). Під керівництвом першого помічника Президента працювали група помічників, радників і консультантів, прес-служба, служба протоколу і канцелярія Президента - тобто, основні структури, що забезпечували як надходження інформації до Президента, так і дозування інформації з президентського оточення для загалу.
  
  Литвинові приписують розробку маневрів у протистояннях Кучма - Мороз та Кучма - Лазаренко, і активну роль у розробці всієї виборчої кампанії 1998 року, і вдалу виставу під назвою “спікеріада” у травні - червні 1998 - го, і селекцію “олігархів” (коли кожному надміру сильному олігарху створювалася певна противага або коли олігархів сварили між собою). Одним словом, Литвин став таким собі Меттерніхом українського масштабу. Або Талейраном. Він так само вмів давати корисні поради володарю і так само був незамінним при вирішенні суперечок. Він контролював усі сфери суспільного життя і завдяки йому створювався міф про главу держави. До того ж він так само сповідував аскетичні принципи в житті і ніхто не може звинуватити його у корумпованості. “Зеркало недели” у лютому 2000 року писало, що “гроші Литвина мало цікавлять. Легенда каже, що тих, хто намагався забути в його кабінеті пакунки, наздоганяли не далі, аніж в десяти метрах від кабінету глави Адміністрації. Пакунки “забудькуватим” повертали”.
  
  При цьому Литвин буває безкомпромісним і навіть різким. “За час роботи в Адміністрації я зрозумів, що ми повинні вчитися казати “ні”. Часто вишукуються аргументи, хоча треба мати мужність вимовити лише одне це слово”. Литвин ніколи не підвищує голосу на підлеглих (”Я на роботі кричати не можу. На кого? На підлеглих кричати - остання справа”, - зізнається сам Володимир Михайлович). Однак співробітники Адміністрації Президента неодноразово говорять про жорсткий стиль Литвина-керівника. Цей стиль досягається високою вимогливістю. Литвин також визнає, що “в політиці боротьба йде фактично на знищення”, і неодноразово демонстрував це (мається на увазі не фізичне знищення, а політичне і моральне знищення суперників).
  
  За час перебування на посаді першого помічника Президента Володимирові Литвину вдалося створити власну команду політиків. Більшість у цій команді поєднувалися інтерпресональними стосунками, а не бізнесовими контактами (саме така модель свого часу об'єднувала людей у певні групи всередині ЦК). Серед людей, близьких до Литвина варто назвати насамперед міністра внутрішніх справ України, генерала Юрія Кравченка. “Зв'язка Литвин - Кравченко може розглядатися як заохочувальний Президентом ефективний механізм контролю за тим, що відбувається у тих чи інших пропрезидентських групах впливу", - вважає “Зеркало недели”.
  Варто також зауважити, що у Литвина існують і інші “зав'язки” на силові структури. Скажімо, його рідний брат, генерал-лейтенент Микола Литвин, став начальником штабу і першим заступником командувача внутрішніх військ України (генеральське звання 39-річному полковникові Литвинові дали у 1997 році). Колишній керівник Державної автоінспекції України нині обіймає досить високу посаду у Адміністрації Президента. Також досить тісні стосунки у Володимира Литвина з рядом політиків-парламентарів. При цьому політична забарвленість політика не є визначальною для Литвина. Він однаково добрі стосунки зберігає і з рухівцем Олександром Лавриновичем, і з комуністом Адамом Мартинюком, і з “солідаристом” Петром Порошенком. З подачі Адміністрації було затверджено кандидатури таких урядовців, як Міністр культури Богдан Ступка та Міністр економіки Василь Роговий (останній деякий час був заступником Литвина по Адміністрації).
  
  Після президентських виборів 1999 року Литвин наважився вийти з політичної “тіні”. 28 листопада Указом Президента його призначено Главою Адміністрації Президента України.
  За час своєї першої каденції Кучма позбувся майже усієї своєї команди Залишився один Володимир Литвин. “Литвин - це єдиний, хто залишився у президентському оточенні зі старої гвардії і не втратив довіри… Ніколи й нікому Президент не віритиме, як вірив Горбуліну, Табачнику, Разумкову, Волкову. Тоді. Стосунки, які склалися з Литвином, нагадують про можливість легкого спілкування. А сантименти у джунглях - рідкість”, - писала Юлія Мостова.
  Як Глава Адміністрації Президента, Литвин здійснив цілий ряд акцій, спрямованих як на зміцнення його особистого становища, так і на певне “перетасування” політичних колод. Скажімо, його вплив опосередковано відчувається у цілій низці активностей, здійснюваних на загальнодержавному рівні. Скажімо, до таких активностей можна віднести референдум квітня 2000 року та парламентські баталії - від “січневої революції” і створення більшості до нових фракційних розкладів. Явно за сценарієм Литвина відбувається об'єднання політичних сил правоцентристського табору. Назагал Литвин запланував політичну комбінацію, яка у випадку її втілення призведе до утворення в Україні своєрідної “п'ятипартійної” системи. Умови гри є такими, що в українському політикумі залишається близько п'яти реально діючих партій. Скажімо, комуністи (послаблені і подріблені) на лівому фланзі, рухівці (посилені і об'єднані) - на правому і три партії в так званому “центрі” - СДПУ(о), “Трудова Україна”, “Демократичний Союз” (можливий варіант - “Солідарність”). За таких умов у наступному парламенті буде створено абсолютно контрольовану і прогнозовану бульшість. Якщо ж паритет буде збережено і до 2004 року, то цілком ймовірним буде наступний сценарій: “праві” висувають спільного висуванця (якщо не Ющенка, то Пинзеника або Лавриновича), який стане противагою “лівому” кандидату. У центрі Деркач і Медведчук також взаємопоборюють один одного. У результаті найбільші шанси стати Президентом має Литвин (або хтось із його оточення - Кравченко чи Порошенко).
  
  Ймовірним є варіант, згадно з яким Леонід Кучма віддасть Литвинові уряд, а згодом - і свої президентські повноваження. У такому випадку Порошенко може зіграти ту ж роль, яку у Росії відіграв Шойгу, а його “Солідарність” може стати варіантом російського “Медведя”.
  Як би там не було, Литвин, прийшовши до керівництва Адміністрацією Президента, ліквідував ті важелі, які дозволяли йому самому піднятися по ієрархічній драбині. Наприклад, було ліквідовано посаду Першого помічника Президента і розпущено відповідний штат. Все це, очевидно, підведено під “Адміністративну реформу”. Але відтепер всі підрозділи Адміністрації замикаються виключно на Литвинові. Керівники підрозділів не мають можливості в обхід Литвина пробитися до Президента. Таким чином, Литвин є головним спеціалістом по дозуванню інформації для Леоніда Кучми. Колись при турецькому султанському дворі був титул “вуха, очі та правиця султана”, якого удостоювали найбільш вірних і найбільш наближених до володаря осіб. У ХІХ столітті цей титул отримав земляк Литвина Михайло Чайковський. Литвин є, напевне, другим поліщуком, що (нехай навіть неформально) добився такого становища при дворі.
  Вже зараз відчутними стали певні маніпуляції, спрямовані на послаблення існуючих олігархічних структур і посилення позицій Литвина. На початку 2000 року Литвин мав конфлікт з Євгеном Марчуком через сфери впливу у “силовому полі” України. З цього конфлікту переможцем вийшов Литвин. Марчук здійснив дрейф вбік тандему Суркіс-Медведчук. Влітку 2000 року Віктор Медведчук, повернувшись із відпочинку на Карибах, раптом зрозумів, що його президентська перспектива віддаляється. Збунтувалися губернатори - причому всі, навіть щойно прийнятий в партію Володимир Лук'янець, голова Черкаської облдержадміністрації. Губернатори протестували проти того, що їх насильно примушують вступати у лави однієї з партій (хоча партія і не називалася, але всі і так зрозуміли, про кого йде мова). Одностайність не могла не дивувати. Хтось мусів організувати цього листа. При пошуках відповіді на це питання всі чомусь озиралися на Литвина.
  
  Згодом соціал-демократи відчули, що вони вже не є повноправними господарями навіть у своїх вотчинах - скажімо, на Закарпатті чи Вінничині. Відбулася своєрідна “реконкіста”, внаслідок якої за деякий час з'явилася постать “молодого володаря” - Петра Порошенка. Головний солідарист пройшовся переможним маршем по Київщині, Вінничині, Волині, Закарпатті і Буковині. Чи варто нагадувати про його близькість до Литвина?
  Хтось допоміг Юлії Тимошенко провести через парламент закон про обленерго, згідно з яким ці об'єкти перестали бути джерелами велетенських надприбутків. Найбільше це вдарило по середовищу, близькому до Григорія Суркіса.
  
  Хтось посварив Віктора Ющенка з Ігорем Мітюковим - тобто, ця сварка символізувала розкол в “клані Гетьмана”, найбільшому фінансовому угрупуванню в Україні.
  Чомусь так безглуздо дав втягнути себе у хитро кимось сплановану провокацію (маю на увазі справу про переворот) голова Служби безпеки України Леонід Деркач, сина якого почали називати одним з ймовірних кандидатів на пост Президента.
  Хтось посварив Андрія Деркача з Віктором Пінчуком. Чомусь пролягла тріщина у стосунках Бакая з Волковим, Медведчука з Суркісом…
  А зникнення журналіста Георгія Гонгадзе кинула тінь на Олександра Волкова, якого активно критикували в “Українській правді”. Волков б'є себе у груди і переконує, що він жодної причетності до справи Гонгадзе не має, і йому переважно вірять - але тінь залишається тінню, а осад - осадом.
  
  Одним словом, в Україні станом на осінь 2000 року поза підозрами перебуває лише одна людина - Володимир Литвин. Я не стверджую, що всі вищезгадані політичні комбінації - справа рук Литвина. Адже бувають і просто співпадіння. Проте вони всі надзвичайно влучно лягають “в масть” саме для Литвина.
  
  Кар'єра Литвина стрімко пішла вгору. У лютому 2000 року за результатами визначення ступеню впливовості і популярності він обіймав 9 і 14 сходинки, у травні того ж року - відповідно 4 і 7, у вересні - 3 і 5.
  
  Нині його прізвище однозначно називають у числі ймовірних кандидатів на пост Президента-2004. Щоправда, політична ситуація до цього часу може змінитися. Але Литвин довів, що він є потрібним - будь-якому керівникові, будь-якому режиму. Мудрих людей у вищих ешелонах влади не так і багато, і коли вони з'являються на Олімпі, їх надто цінують. Литвин акумулював у своїй особі досвід апаратної роботи, аналітичний розум науковця та азарт справжнього гравця.
  
  Що вийде в результаті з цієї вибухової суміші - покаже час. Але Литвин ще до кінця не відбувся як політик. Він ще не раз скаже своє слово у політиці.
  
  
  
  <p align=right><font size=3>Кость Бондаренко </font></p>

• 2001.09.04 | НеДохтор

  ВЕЛИКА ЖОВТНЕВА СТУДЕНТСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

  http://www.ii.lviv.ua/new_site/intelect/kost/revolyutsiya.htm
  © Кость Бондаренко
  
  
  <p align=center><font size=3>
  ВЕЛИКА ЖОВТНЕВА СТУДЕНТСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ</font></p>
  Незалежність України народжувалася не за тим сценарієм, який їй накреслили проектувальники. Шевченко говорив, що “в огні її, окраденую, збудять” - тобто, пророкував якісь потрясіння, можливо, війни, що мали передувати проголошенню незалежності. Олег Ольжич критикував Беніто Муссоліні за те, що той прийшов до влади, не проливши задля її досягнення жодної краплі крові - мовляв, нації необхідно мати свої міфи про героїв, і лише тоді вона стане монолітною і життєздатною. Коли народжувалася Україна на початку 90-х років - не було ні вогню, ні крові. Проте було потрясіння. І був героїзм. Було те, що старше покоління відмовляється визнавати як героїчний чин. І було те, що фактично лежить у підвалинах нашої державності.
  
  Ми надто легко відмовляємося від наших же здобутків. Українці якось змирилися з тим, що їх держава (за висловом Сашка Кривенка) - це дитя, що народилося від злягання комуністів з націоналістами. Але реально ні комуністи, ні націоналісти у подіях 1990 - 1991 років не відіграли вирішальної ролі. Це вже потім колишні комуністичні боси вирішили, що їм вигідніше продовжувати свою працю під синьо-жовтими, а не під червоними прапорами. Один з героїв Т. де Лампедузи, португальського письменника і драматурга, стверджував, що “для того, аби нічого не міняти, потрібно лише змінити прапори”. Це вже потім лідери націоналістів організовували свій в'їзд до Києва на білих конях і обмінювалися з Леонідом Кравчуком регаліями та привілеями. Справжні творці державності залишилися осторонь основних процесів. Вони зробили свою справу - підготували громадську думку до сприйняття ідеї незалежності, розбудили сонне українське царство. Коли ж настала пора ділити потрфелі - їх відсторонили: мовляв, рано вам ще, молоко на губах не обсохло. Окремі з них, щоправда, й самі знехтували такою можливістю…
  
  В'ячеслав Липинський стверджував, що для повноцінного існування держави необхідно поєднати мудрість і досвід старшого покоління з енергією молодих. В Україні вирішили, що вистачить першої складової…
  
  Проте згадаймо реальні події десятилітньої давності. Згадаймо, як самовіддано тодішня молодь відроджувала наші традиції, нашу історію, як їхала на східні терени з листівками, з символікою, з самвидавчими газетами. Я сам був очевидцем того, як на Черкащині звичайні селяни передавали з рук у руки газети “Поступ” та “Голос відродження”, а також слухали з зацікавленням розповіді студентів зі Львова. А студенти критикували існуючий режим і змальовували райдужні картини майбутнього життя в умовах незалежності… Після цього селяни скрушно хитали головами і говорили: “Та-а-ак, у Львові є Україна, а поза Львовом - одна Совдепія”.
  
  В українській революції початку 90-х років був ще й третій - найбільш активний - чинник, про який нині не надто полюбляють згадувати. Цей чинник мав свої погляди на майбутнє держави, мав свої важелі впливів, мав організоване, згуртоване середовище. Це було молоде покоління - “покоління Пепсі”. Патлате, одягнене у джинси, а часто - і у вишиванки, на перший погляд - безтурботне і не надто грамотне у питаннях політики. Проте саме це покоління стало основним рушієм процесів революції. І у цього покоління сформувався стійкий світогляд - національно-ліберальний. І саме це покоління згодом передало здобуту державу до рук старшого покоління - так само, як син, знайшовши золоту монету, передає її батькові - з найкращими намірами, навіть не задумуючись, що батько може знайдений скарб розтринькати або пропити.
  Справедливості ради варто сказати, що у своїх діях - тактично і стратегічно - це середовище блокувалося зі старшими товаришами - переважно з середовища дисидентів. Дрібний конфлікт, зумовлений приналежністю до різних поколінь, звичайно, був присутній. Але у середовищі дисидентів молодь черпала традиц3ію і енергію. Дисиденти ж бачили у молодих політиках свою зміну. Згодом дисидентів, як і молодих радикалів, було так само усунуто від активних справ. “Українська держава не потребує українців”, - ці солова влада не сказала. Але вона зробилда усе, аби це було відчутно.
  
  У жовтні 1990 року задля того, аби вступити в бій з цією самою Совдепією, студенти зі Львова, Києва та інших міст України вийшли на холодний київський граніт і оголосили безстрокове голодування, висунувши ряд вимог до тодішньої - ще маріонеткової - української влади. Саме тоді стала очевидною безмежність терплячості українського загалу: якщо би в ім'я незалежності треба було принести українських дітей, наш народ був би згоден і на цю жертву, але і після жертвоприношення залишився би байдужим... Це чимось нагадувало сюжет із середньовічної історії - Хрестовий похід дітей… Чи ту ж саму історію, нагадування якої перетворилося на ритуал - битву під Крутами.
  
  Для чого вийшли на жовтневу бруківку студенти у 1990 році? Хіба лише задля того, аби усунути від влади Віталія Масола? Але ради тактичних кроків не робляться такі грандіозні речі. У студентів перед очами стояв приклад подібної акції празьких студентів, які здійснили свою “оксамитову революцію” з вражаючою ефективністю. Був і інший приклад - приклад китайських студентів, проти яких уряд кинув війська, спричинившись до кривавої драми на площі Тяньаньмень. Тому студенти віддавали собі звіт у тому, що їх акція стане для України своєрідним іспитом: коли українські політики з розумінням поставляться до акції і погодяться на умови, висунуті студентами, це означатиме, що Україна розвиватиметься по європейському шляху. Коли ж владоможці застосують силу - це означатиме нашу ментальну приналежність до Азії. Результати акції показали, що ми є класичною євроазійською державою: Леонід Кравчук пообіцяв виконати вимоги студентів, і фактично спустив процес їх втілення на гальмах. Він не розганяв учасників демонстрації танками, проте буквально наступного ж тижня по закінченні акції міліція заарештувала одного з лідерів студентів, Олеся Донія, а за місяць у Києві було розіграно спектакль, спрямований проти народного депутата Степана Хмари - фактично, ліві здобули реванш за студентське голодування.
  
  Студентські вимоги - як на 1990 рік - навіть прибалтами були визнані надто радикальними. Один з лідерів голодування, М.Іващишин, вважав, що радикальність вимог передбачала від самого початку те, що вони не будуть виконані, і тому тому акція може бути доведена ледве не до революційної ситуації. Тодішній склад “Народної Ради” витягнув з акції всі тактичні вигоди, забувши стратегію і цим самим прирікши Україну на тривале існування в умовах “болота”.
  
  Чи вдалося студентам у 1990 році кардинально вплинути на свідомість населення України? Очевидно, що не зовсім. Чимала кількість населення України так і не збагнула вимог, висунутих студентами. Проте у людей зник СТРАХ. Коли раніше цілі покоління боялися “невсипущого ока” КДБ, “караючої десниці” партії, стукачів, керівництва підприємства - всього того, що називалося СИСТЕМОЮ, то тепер же цей страх зник. Люди зрозуміли акцію студентів як своєрідний сигнал: МОЖНА! З акції студентів починається реальна демократизація нашого суспільства. І режим, що не зміг відверто розправитися з фактично дітьми, виявився не таким вже й страшним. Влада проявила бездіяльність - і народ перестав її боятися. Так само, як перестають боятися грізного на вид пса. Студенти допомогли перебороти страх і повернути нації гідність.
  
  Коли тепер, через десять років, ми дивимося на акцію студентів, багатьом вона здається лише одним з епізодів нашої історії. Мовляв, прийшли, поголодували, перемогли. Але все не так просто. Комусь було вигідно на певному етапі відтиснути цю акцію у небуття, перетворити її на малозначиму подію. А Україна після проголошення незалежності повинна була віддати належну шану людям, які підготували її до самостійного життя. Нам був необхідний міф про героїв - і студентська акція могла стати саме основою для створення нового державницького міфу.
  Чи настала потреба у створенні такого міфу? На мою думку однозначно, що так. Чи зацікавлена у цьому нинішня влада? Ні і ще раз ні. Коли десятиріччя студентського голодування наша державницька бюрократія намагається перетворити на стандартне заяложене дійство - з велеречивими промовами, концертами і гопаками, з сюсюканням і слинопусканням - у стилі наших вітчизняних офіціозів, і коли ігнорують справжніх організаторів акції, оминаючи їх увагою при створенні оргкомітету - це викликає не вельми приємні відчуття. Чи здатні кабінетні чиновники осягнути героїзм акції? І чи здатні вони усвідомити глибинний зміст того, що відбулося у жовтневі дні 1990 року?
  
  Нинішня молодь, можливо, саме тому й дає підстави для звинувачень у суспільній пасивності і аполітичності, що не має перед очима прикладів своїх ровесників з часовою поправкою на десять років. Попереднє покоління називало себе “поколінням Пепсі” і саме це покоління (яке за всіма соціологічними даними є “демолібералізованим” і “розбещеним свободою”, а, отже, - й нездатним до активних дій) здійснило українську оксамитову революцію. Ради свободи. Ради незалежності. Ради того, аби наступні покоління могли спокійно жити - без екстремів. Бо всяка революція є не благом, а суспільним потрясінням.
  
  Ще один момент. Маркіян Іващинишин - один з лідерів голодування - якось слушно зауважив: навіщо, мовляв, витрачати державні кошти для святкування десятиріччя. Адже майже кожен з учасників акції згодом реалізував себе у різних сферах - у політиці, в бізнесі тощо. І акція має стати свідченням того, як люди, що мають мету, здатні реалізувати себе у цьому житті. Ці люди виборювали незалежність - і вони змогли знайти своє місце в умовах незалежності. Тобто, акція має продовжуватися, тривати. У 1990 році студенти пробудили народ до свободи. У 2000 році мають пробудити до гідного життя. Адже коли ми позбулися страху перед комуністами десять років тому, то маємо позбутися страху перед нашими, доморощеними демократами у наші дні. А для цього очікувати грошових подачок від влади було би просто нерозумно.
  
  2 жовтня в Україні буде свято. Я сумніваюся, що влада вивісить у цей день правпори. Я сумніваюся, що відбудуться офіційні урочистості у мерії чи обладміністрації. Проте я знаю точно, що сотні і тисячі людей матимуть спправді святковий і піднесений настрій. Тому, що святкуватимуть день народження Новітнього Національного Міфу - основного чинника новітнього державотворення.
  
  
  
  <p align=right><font size=3>Кость Бондаренко </font></p>

• 2001.09.04 | НеДохтор

  СПІРИТИЧНІ СЕАНСИ З ДУХОМ ЦІСАРЯ ФРАНЦА-ЙОСИФА

  http://www.ii.lviv.ua/new_site/intelect/kost/frants-1.htm
  © Кость Бондаренко
  
  
  <p align=center><font size=3>
  СПІРИТИЧНІ СЕАНСИ З ДУХОМ ЦІСАРЯ ФРАНЦА-ЙОСИФА</font></p>
  Всяка ідея виникає з того, що окремо взятими теренами починає бродити привид. Тобто, дух. Сто п'ятдесят років тому, у 1848 році, один із привидів, бродячи Європою, спробував матеріалізуватися у комунізм. Нині інший привид, витаючи над руїнами колишнього “соціалістичного табору”, намагається вбратися у цивілізаційні шати - в шати Центральноєвропейської цивілізації. Привид є не таким вже й безтілесним і його не можна назвати звичайним забобоном невігласів від політики. Бо неозброєним оком видно, що центральноєвропейські країни абсолютно не в захваті від ідеї інтеграції - чи то в НАТО, чи то в сферу інтересів Росії. Блок НАТО ніби й видавався панацеєю від геополітичних бід, але минулоручні події у Югославії примусили задуматися, наскільки ця панацея є дієвою і чи, приймаючи подібні ліки для порятунку хворого органу, тим самим не знищується решта організму? Що стосується Росії - про це й говорити не варто. Тому й з'являється переконання у тому, що шукати союзу потрібно з тими, хто має приблизно однакове історичне минуле, подібну мету і приблизно подібні стартові умови - аби вести конкуренцію з рівними собі. Кілька спроб матеріалізації ідеї в якусь філософську чи геополітичну доктрину не мали успіху. Привид і надалі залишається привидом.
  
  І при детальнішому розгляді можемол помітити, що у привида проглядаються гострі ледь скісні очі та густі бакенбарди. Привид має обличчя Яснішого Цісаря Франца-Йосифа - людини, що може увійти в історію як символ Центральної Європи.
  
  За дивним збігом обставин (а може, цілком закономірно) юний імператор зійшов на престол того року, коли 30-річний Карл-Генріх Маркс та 28-річний Фрідріх Енгельс написали свій “Маніфест Комуністичної партії”. Але Франц-Йосиф помер, не дочекавшись усього лише рік до того часу, коли привид Комуністичної партії матеріалізувався внаслідок гігантського спіритичного сеансу у Петрограді. А ще через рік прихильники марксизму здобули на деякий час владу у Австрії, в Угорщині та деяких інших частинах колишньої Дунайської імперії.
  
  Франц-Йосиф прийшов до влади не в останню чергу завдяки російському цареві Миколі І, який допоміг придушити революцію і надав військову допомогу Австрії. Тоді, грудневого вечора 1848 року, Франц-Йосиф стояв на колінах перед російським імператором і зі сльозами на очах дякував за корону, яка цілком несподівано опинилася на його голові. Дійсно, у молодого монарха згідно з династичними правилами престолонаслідування майже не було шансів посісти престол, якби історія йшла своїм звичним, розміреним кроком. Ліберальні віяння, революційні потрясіння і російська допомога - ось три складові, які змінили історію Австрії і допомогли Францу-Йосифу стати імператором. Решту свого життя Франц-Йосиф був ворогом лібералізму (про його консерватизм ходили легенди), ворогом революцій і ворогом Росії.
  
  Того ж таки 1848 року теренами Австрії почав блукати ще один привид - привид Антиросії. Видатний чеський політичний та громадський діяч Франтішек Палацький у 1848 році написав знаменитого литса до революційного парламенту Франкфурту, у якому стверджував, що Дунайська імперія є єдино можливим бастіоном проти Росії, “держави, яка вже сьогодні, досягнувши величезних розмірів, збільшує свою силу поза можливості будь-якої західної країни… Російська всесвітня монархія була б неймовірно величезною загрозою, незмірною та безмежною катастрофою”.
  
  Згодом і сам монарх писав у листі до матері, пояснюючи, чому він відмовився надати допомогу Росії у ході Кримської кампанії: “Наше майбутнє - на Сході, і ми заженемо могутність і впливи Росії в ті рамки, за які вона вийшла тільки з причини слабкості та дезорганізації у нашому таборі. Повільно, бажано непомітно для царя Миколи, але впевнено ми доведемо російську політику до занепаду. Звичайно, недобре виступати проти старих друзів, але в політиці не можна інакше, а наш природній ворог на Сході - Росія”.
  
  Саме у часи Франца-Йосифа збагнули, що найбільш природним захистом від російської експансії може бути Україна. Але Україна без Галичини і Буковини, які були складовими частинами Дунайської монархії, а так звана “російська Україна”. Галичани мали стати інкубатором ідей для Наддніпрянщини - причому для тих ідей, які й народжувалися на Наддніпрянщині. В Австрії вони отримували апробацію та підтримку, а згодом поверталися в рідні степи. Тому-то й не дивно, що найбільш національно свідомим регіоном України стала Галичина - і не в останню чергу завдяки політиці цісаря. “Апологія небіжки-Австрії… для мене починається із твердження, що саме завдяки їй у безмежному мовно-національному розмаїтті світу збережено український складник. Це сталося, можливо, і попри її волю, однак нас уже не було б сьогодні, якби не вона…”, - писав Юрій Андрухович.
  
  Галицько-буковинські письменники намагалися писати в руслі австрійської літератури - і це також дозволило українській культурі вирватися за рамки маркововчківства, панасомирнівства та нечуйлевицьківства. “ …В тій німеччині (саме так, з малої літери. - К.Б.) Ваш рятунок…, вона вивела Вас у широкий світ… - се просто б'є в очі, коли порівняти Ваші писання з більшістю галицьких”, - писала до Ольги Кобилянської Леся Українка. Вплив австрійської літературної “німеччини” прослідковується також у творчості Франка, Драгоманова та й самої Лесі Українки - “інкубатор” робив свою справу в інтелектуальній сфері.
  
  Простий люд Австрію просто любив. Чи хтось задумувався, чому феномен Міхновського - бунтаря, що присвятив своє життя визволенню України з-під російського панування, не був можливий у Австро-Угорщині? І чому “Самостійна Україна”, вийшовши друком у Львові у 1900 році, схвилювала громадськість Галичини і примусила її працювати… на визволення “єдинокровних братів” з-під російського панування? Чому ніхто з більш-менш серйозних політиків у Галичині не підняв гасла “Повного революційного визволення Галичини з-під влади австрійських окупантів?” Чому ніхто не перефразував “Декалог” Міхновського і не адаптував до умов тогочасного австрійського життя - скажімо, “Всі народи - твої брати, окрім австріяків, мадярів, жидів і поляків, які визискують наш нарід…” і далі за текстом?
  
  Та тому що не почували себе українці поневоленими у цій “клаптиковій імперії”. Більше того - завдяки цій імперії вони долучилися до європейської політики, до європейської культури, до європейських традицій. Приблизно рік тому журналістка газети “День” писала про свої враження від Західної України. На одному з провінційних залізничних вокзалів до неї підійшла “бідна, але ошатно вдягнена бабуся” і попросила гривню “на каву”. “Бабцю, та вам, напевне, і хліба немає за що купити”, - запитала журналістка. - “Ет, без хліба якось проживу. А ось без кави не можу. Звикла”, - відповіла бабуся. “І тоді я зрозуміла, що я - в Європі”, - щиро зізналася журналістка.
  
  “Тільки під австрійським урядом отримали українці звільнення з-під кріпацтва, отримали можливість освіти і національного відродження зокрема, тому Австрія з самого початку сприймалася дружно і лояльно… Приналежність до австрійської монархії склала важливі зачіпки, що об'єднували українців та німців і згадки про цей час у старшого поколінняі після розпаду Австрії були сильними”, - писав німецький вчений Зепп Мюллер. А Рудольф Вагнер стверджує, що після приходу румунів на Буковину (1918 рік) буковинські селянки вклякали перед пам'ятником-алегорією Австрії на центральній площі Чернівців, і молилися, аби повернулися австрійські часи.
  
  І чи варто на цьому фоні нагадувати про те, що галицькі селяни вбирали портрети Франца-Йосифа у вишиті рушники і вішали поруч з портретами Шевченка. Так і висіли два портрети як - уособлення Ідеального Монарха та Ідеального Пророка - звичайно, не в розумінні історичної правди, а в розумінні селянського примітивного символізму.
  
  …Під час спіритичних сеансів медіуми викликають найчастіше тих духів, які залишили по собі яскравий, непересічний слід у історії. Нині починає відмічатися викликання духу Австро-Угорщини, Центрально-Європейської, Дунайської монархії. І цей дух є однаково опозиційним як до духу Старої Європи (відомо, що Франца-Йосифа зі скепсисом оцінювали французи, німці та англійці - “стовпи” класичної європейської цивілізації, оскільки не розуміли австрійського консерватизму), так і до російського духу. Видатний мислитель сучасності Мілан Кундера писав у есе “Трагедія Центральної Європи”: “Дякуючи своїй політичній системі, Центральна Європа - це Схід; дякуючи історії своєї культури - це Захід. Але оскільки Європа сама перебуває в процесі втрати своєї власної культурної протилежності, вона сприймає Центральну Європу як політичний режим, або, іншими словами, вона бачить в Центральній Європі лише Східну Європу. Це означає, що Центральна Європа повинна боротися не лише проти свого великого сусіда-гнобителя (Росії, - К.Б.), але також проти підступного, безжалісного тиску часу, що залишає добу культури позаду… Тоді справжньою трагедією для Центральної Європи є не Росія, а Європа: та Європа, що репрезентувала вартість настільки велику, що директор Угорської агенції новин (під час наступу радянських військ у 1956 році, - К.Б.) був готовий за неї вмерти і дійсно вмер за неї. За залізною завісою він не підозрював, що часи змінилися, і що в самій Європі її вже більше не відчувають як цінність”.
  Де ж вихід? Мілан Кундера лише підводить нас до відповіді на це питання: “Австрійська імперія мала велику можливість перетворити Центральну Європу в об'єднану сильну державу. Але австрійці, на жаль, були поділені в своїх симпатіях між зарозумілим пангерманським націоналізмом і власною центральноєвропейською місією. Їм не вдалося побудувати федерацію рівноправних націй, і їхня невдача стала нещастям усієї Європи. Незадоволені народи Центральної Європи розкололи свою імперію, не усвідомлюючи, що попри свої невідповідності, вона була незамінна”.
  
  Звичайно, відновлювати Австрійську імперію ніхто не збирається. Але у нас настільки тісно переплелися історичні долі з угорцями, поляками, чехами, хорватами, австрійцями та іншими мешканцями Дунайської імперії, нас настільки поєднала геополітика, що варто подумати про уконституювання єдиного цивілізаційного поля. Не правда, що нас єднає мить - перебування у імперії Габсбургів. Адже всі великі потрясіння ХХ століття - світові війни, комуністичні диктатури, соціалістичний табір, хвиля “оксамитових революцій” - це також наша спільна доля і спільна історія. Нас об'єднує більше, аніж роз'єднує.
  
  Кілька років тому народний депутат України Тараса Стецьків засвідчив, що в середовищі українських політиків існує розуміння цивілізаційних процесів у Центрі Європи: “ Україна є найбільшою державою Центральної Європи. І це ставить перед Україною завдання більш активно проводити свою зовнішню політику, спрямовану на перетворення центрально-східноєвропейського регіону на згуртований блок держав, котрі виступатимуть спільною, єдиною силою. До нового утворення мають увійти Україна, Австрія, Польща, Білорусь, країни Балтії, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Хорватія та Словенія. Першими кроками на шляху подібного міждержавного утворення є Вишеградський чотирикутник (Угорщина, Польща, Чехія і Словаччина) та Бухарестський трикутник (Україна, Румунія, Польща). Щоб зберегти свою державність від зазіхань ззовні Україна мусить ініціювати створення нового політико-економічного простору спершу в межах СНД, потіснивши Росію, а потім, вийшовши за межі Співдружності. Поява ГУУАМ (домовленості президентів Грузії, України, Узбекистану, Азербайджану та Молдови), а також факт зустрічі президентів України, Латвії, Литви, Естонії та Польщі («Таллінський самміт») є закономірним етапом виходу України з-під опіки Росії. Усе більшою мірою Україна стає союзником Польщі, Угорщини, Чехії, Румунії, Словаччини, а відтак незаперечним членом сім’ї європейських народів”.
  
  …Спіритичні сеанси, виявляється, є й досі доволі популярними у політичному середовищі. Ми вже забули про привид Комунізму і майже не викликаємо його для пророцтва нашого майбутнього. Ми все частіше викликаємо дух Франца-Йосифа - Яснішого Цісаря з роду Габсбургів - як уособлення стихії Центральної Європи. Тіє самої цивілізації, біля витоків якої стояли саме Габсбурги - як би це комусь хотілося чи не хотілося.
  
  Ми ще навіть вповні не розуміємо, для чого його викликаємо. Але, можливо, саме він вкаже нам вірну дорогу у складних нетрях сучасної політики та геополітики?
  
  
  <p align=right><font size=3>Кость Бондаренко </font></p>

• 2001.09.04 | НеДохтор

  ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ЕПОХИ

  http://www.ii.lviv.ua/new_site/intelect/kost/frants-2.htm
  © Кость Бондаренко
  
  
  <p align=center><font size=3>
  ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ЕПОХИ</font>
  (ФРАНЦ-ЙОСИФ І ЙОГО ВПЛИВ НА АВСТРІЙСЬКУ ТА ЄВРОПЕЙСЬКУ ІСТОРІЮ)</p>
  Історики вважають Франца-Йосифа геніальною посередністю. Дійсно, він не володів багатьма якостями, які необхідні монарху, аби увійти в історію. Він не був вольовою і сильною людиною і все життя залежав від свого оточення. Він не виграв жодної битви - навпаки, всі великі війни, які починала Австрія чи Австро-Угорщина, було програно - від війни з Німеччиною до Першої світової війни. Імператор також не прославився гострим розумом - його літературні чи філософські твори не відрізняються глибиною чи й навіть печаттю таланту. У Франца-Йосифа була природня схильність до вивчення мов, але поліглоти у ХІХ столітті не були рідкістю. Імператор любив військову муштру та ідеальний порядок у всьому - і сам був до хворобливості педантичним та пунктуальним. Він не був новатором чи реформатором - його консерватизм доходив до анекдотичного стану, коли імператор, скажімо, довгий час чинив спротив спробам підлеглих пересадити його з карети у автомобіль чи потяг. Більше того: тривалий час Франц-Йосиф відмовлявся від обладнання у палаці каналізації! Всі нововведення і технічна революція у Австро-Угорщині відбувалися швидше тому, що імператор просто самоусунувся від боротьби з прогресом. Він ненавидів прогрес, але йому бракувало волі і бажання боротися з прогресом.
  
  І все ж Франц-Йосиф став своєрідним символом доби. Запитайте у звичайнизх інтелектуалів (без спеціальних історичних знань), кого із австрійських імператорів вони знають. Відповідь буде однозначною: Франца-Йосифа. Дехто, добре подумавши, може назвати ще й Марію-Терезу (яка формально імператрицею не була, бо померла за 24 роки до проголошення імперії). І причиною цьому стало неймовірно довге (у часі) правління імператора - 68 років. Створення та розквіт Австро-Угорщини відбулися саме у його часи. За цього імператора держава не знала жодної революції і жодного більшо-меншого народного бунту. Цілі покоління народжувалися, творили і відходили у Вічність в епоху лише одного імператора. Скажімо, в часи Франца-Йосифа минуло все життя Івана Франка, чи Генріка Сенкевича. Дійсно подиву гідна стабільність!
  
  Франц-Йосиф став імператором у надто юному віці - у вісімнадцять років. Він з'явився на поваленому престолі в буремні дні революції 1848 року - велетенської хвилі, що прокотилася Європою під ліберальними гаслами. Можливо, наляканий революцією юний імператор саме тому й став ворогом лібералізму. Хоча Дунайська імперія в часи його правління дивним чином поєднувала ліберально-буржуазні та консервативно-аристократичні ознаки. Франц-Йосиф став імператором завдяки двом особам - своїй матері, баварській принцесі Софії з роду Віттельсбахів, та російському імператорові Миколі І, який надав військову допомогу Австрії і придушив революцію. Надзвичайно характерна деталь: у грудні 1848 року Франц-Йосиф пережив сором приниження, стоячи на колінах перед Миколою і дякуючи за допомогу. Через шість років молодий Франц-Йосиф виступив у ролі ворога Росії, хоча офіційно дотримувався нейтралітету. У листі до матері він писав:”Наше майбутнє - на сході, і ми заженемо могутність і впливи Росії в ті рамки, за які вона вийшла лише з причини слабості і дезорганізації у нашому таборі. Повільно, бажано непомітно для царя Микола, але впевнено ми доведемо російську політику до занепаду. Звичайно, недобре виступати проти старих друзів, але в політиці не можна інакше, а наш природній ворог на Сході - Росія”.
  
  Ці слова стали лейтмотивом всієї подіальшої діяльності Франца-Йосифа. І його підлеглі, знаючи антиросійську настанову свого імператора, намагалися всіляко втілювати у життя антиросійські програми. Видатний чеський політичний та громадський діяч Франтішек Палацький у 1848 році написав знаменитого литса до революційного парламенту Франкфурту, у якому стверджував, що Дунайська імперія є єдино можливим бастіоном проти Росії, “держави, яка вже сьогодні, досягнувши величезних розмірів, збільшує свою силу поза можливості будь-якої західної країни… Російська всесвітня монархія була б неймовірно величезною загрозою, незмірною та безмежною катастрофою”.
  
  Навіть наприкінці життя, як свідчать документи, Франц-Йосиф не відмовивився від ідеї створення буферної держави України, яка би відокремлювала Росію від австро-Угорщини. Біда лише була в тому, що майбутня буферна Україна мислилася як територія між Доном і Дністром - без теренів Галичини і Буковини. Галичани мали стати інкубатором ідей для Наддніпрянщини - причому для тих ідей, які й народжувалися на Наддніпрянщині. В Австрії вони отримували апробацію та підтримку, а згодом поверталися в рідні степи. Тому-то й не дивно, що найбільш національно свідомим регіоном України стала Галичина - і не в останню чергу завдяки політиці цісаря. “Апологія небіжки-Австрії… для мене починається із твердження, що саме завдяки їй у безмежному мовно-національному розмаїтті світу збережено український складник. Це сталося, можливо, і попри її волю, однак нас уже не було б сьогодні, якби не вона…”, - писав Юрій Андрухович.
  
  Галицько-буковинські письменники намагалися писати в руслі австрійської літератури - і це також дозволило українській культурі вирватися за рамки маркововчківства, панасомирнівства та нечуйлевицьківства. “ …В тій німеччині (саме так, з малої літери. - К.Б.) Ваш рятунок…, вона вивела Вас у широкий світ… - се просто б'є в очі, коли порівняти Ваші писання з більшістю галицьких”, - писала до Ольги Кобилянської Леся Українка. Вплив австрійської літературної “німеччини” прослідковується також у творчості Франка, Драгоманова та й самої Лесі Українки - “інкубатор” робив свою справу в інтелектуальній сфері.
  
  Простий люд Австрію просто любив. Чи хтось задумувався, чому феномен Міхновського - бунтаря, що присвятив своє життя визволенню України з-під російського панування, не був можливий у Австро-Угорщині? І чому “Самостійна Україна”, вийшовши друком у Львові у 1900 році, схвилювала громадськість Галичини і примусила її працювати… на визволення “єдинокровних братів” з-під російського панування? Чому ніхто з більш-менш серйозних політиків у Галичині не підняв гасла “Повного революційного визволення Галичини з-під влади австрійських окупантів?” Чому ніхто не перефразував “Декалог” Міхновського і не адаптував до умов тогочасного австрійського життя - скажімо, “Всі народи - твої брати, окрім австріяків, мадярів, жидів і поляків, які визискують наш нарід…” і далі за текстом?
  
  Та тому що не почували себе українці поневоленими у цій “клаптиковій імперії”. Більше того - завдяки цій імперії вони долучилися до європейської політики, до європейської культури, до європейських традицій.“Тільки під австрійським урядом отримали українці звільнення з-під кріпацтва, отримали можливість освіти і національного відродження зокрема, тому Австрія з самого початку сприймалася дружно і лояльно… Приналежність до австрійської монархії склала важливі зачіпки, що об'єднували українців та німців і згадки про цей час у старшого поколінняі після розпаду Австрії були сильними”, - писав німецький вчений Зепп Мюллер. А Рудольф Вагнер стверджує, що після приходу румунів на Буковину (1918 рік) буковинські селянки вклякали перед пам'ятником-алегорією Австрії на центральній площі Чернівців, і молилися, аби повернулися австрійські часи.
  
  І чи варто на цьому фоні нагадувати про те, що галицькі селяни вбирали портрети Франца-Йосифа у вишиті рушники і вішали поруч з портретами Шевченка. Так і висіли два портрети як - уособлення Ідеального Монарха та Ідеального Пророка - звичайно, не в розумінні історичної правди, а в розумінні селянського примітивного символізму.
  
  В розпал Кримської кампанії, коли Австрія заявила про свій нейтралітет (всупереч очікуванням Росії), імператор Микола І, перебуваючи у Варшаві і виступаючи перед польським бомондом, заявив, що найменш далекоглядним польським королем був Ян Собєський - бо допомагав Австрії у війні з турками, а найменш далекоглядним російським царем був саме він, Микола І, оскільки також допомагав Австрії - найбільш невдячній державі, за його ж визначенням.
  
  Внутрішня політика Франца-Йосифа - це суцільні інтриги. “Твердиня влади - мов горіх, імперія без меж, таємно вішаєш когось, обдурюєш паперами…”, - писав Юрій Андрухович у символічному вірші-присвяті на честь Франца-Йосифа “Нашіптування з віків”. 68-річне правління імператора - це суцільна політика балансів та рівноваг, це мінімум різких кроків, це загравання з нетитульними народами і стримування самостійних політичних процесів у народів “клаптикової імперії”. Це пошуки консенсусу з регіональними елітами. Це, зрештою, 30 кабінетів міністрів, які почергово змінили один одного - від Ф.Шварценберга до Е.Кербера. Але, здажється, лише одному Альфреду Віндішгрецу вдавалося бути справжнім канцлером з реальними важелями впливу на політику держави. Інші ж були слухняними виконавцями волі монарха. Це дивно насамперед тому, що Віндішгрец вважався лібералом - тобто, антиподом імператора. Але факт, що лише після смерті Віндішгреца у 1858 році Франц-Йосиф став повновласним господарем ситуації в державі.
  
  Я вже говорив, що усі основні війни цього періоду Австрія програла. У 1859 році Австрія програла війну Сардинії, внаслідок якої згідно з Цюріхським миром втратила Ломбардію. У 1866 році Австрія програла війну Прусії і отримала поразку в бою при Садовій. Однак пруський канцлер Отто Бісмарк вирішив, що краще мати доброго союзника в особі Австрії, аніж небезпечну в плані сепаратизму територію в складі єдиної Німеччини. На знак примирення та добрих намірів у 1878 році на Берлінському конгресі Франц-Йосиф отримав від Бісмарка подарунок у вигляді Боснії і Герцоговини. “Бійся данайців, що дари підносять”, казали в Елладі. Боснія і Герцоговина стала тим самим данайським дарунком Німеччини, який став вбивчим для Австро-Угорщини.
  
  Правління Франца-Йосифа - це три конституції. У 1848 році Франц-Йосиф визнав революційну ліберальну Конституцію австрії. Однак у 1851 році він скасував цю конституцію і встановив абсолютну владу. До речі, приблизно у цей же час шляхом австрійського імператора - шляхом ліквідації конституції - пішов французький президент Луї Бонапарт. Через десять років Франц-Йосиф все-таки дарував Австрії конституцію. Ау 1867 році ліберальну конституцію отримала й Угорщина. З цього часу почала існувати Австро-Угорщина як дуалістична держава.
  Франц-Йосиф не любив музику і літературу. Але саме в часи Франца-Йосифа жили і творили Брамс, Штраус, Кальман, Цвайг, Захер-Мазох, Франко, Сенкевич. Кажуть, Франц-Йосиф був надзвичайно комунікабельною, веселою людиною. Чи не тому в часи його правління розквітає жанр оперети, а найбільш модним танцем стає вальс? Саме часи Франца-Йосифа стали часами розквіту австрійського мистецтва. Обличчя і неповторний стиль Відня, Львова, Кракова інших міст і містечок Австро-Угорщини творилися в часи Франца-Йосифа. Франц-Йосиф - це торжество сецесії у мистецтві - не зважаючи на те, що самому Францу-Йосифу більше до душі був простий казарменний стиль. Вся імперія становила собою велетенський будівельний майданчик, на якому вибудовувалася велич австрійської архітектури.
  
  Знову-таки, в бюрократичній імперії Франца-Йосифа знайшлося місце для розвитку парламентаризму і ліберальних інституцій. Оригінальний підхід до вирішення національного питання було запропоновано саме австрійськими парламентарями. У парламенті доповідачі виступали своїми національними мовами. Це іноді призводило до казусів. Молодий Адольф Гітлер, побувавши у парламенті, записав згодом свої враження: “Строкатий багатомовний натовп депутатів, які роблять все, що завгодно, лише не займаються законотворчістю. Хтось спить, хтось читає, хтось розмовляє з сусідом. На трибуні виступає допоідач і говорить лише йому одному зрозумілою мовою. Старенький спікер з довгою бородоб час від часу дзвонить у дзвоник, закликаючи до тиші”. Така собі парламентська ідилія. Чи не тому прихильник пангерманізму та жорсткої диктатури Адольф Гітлер робив висновок, що “Імперія Габсбургів була нещастям для німецької нації”?
  
  Франц-Йосиф як людина і Франц-Йосиф як символ - дві різні речі. Франц-Йосиф любив військову муштру і намагався стати абсолютним монархом. Здавалося, що громадська думка державі “во дні фельдфебеля-царя” (чи то цісаря) має бути також загнана у жорсткі рамки і максимально уніфікована. Але в імперії Франца-Йосифа росли, мужніли і знаходили поживу для свого розуму такі різні за складом натури і за політичними уподобаннями люди - з одного боку Франко, Грушевський, Масарик, з іншого - Гітлер, Павеліч, Коновалець, Мельник, Горті. Найбільш трагічною постаттю у цьому пантеоні є Енгельберт Дольфус - пізній продукт суспільства, створеного Францом-Йосифом. Його вбивця і ровесник, Артур Зайсс-Інкварт - також продукт цього ж суспільства. Тобто, суспільство, створене Францом-Йосифом, було настільки універсальним і настільки полікультуральним, поліідеологічним, що воно давало поштовх для діяльності розмаїтих - іноді абсолютно антагоністичних - політичних течій.
  Франц-Йосиф не любив прогрес, проте саме в його час у Австро-Угорщині було прокладено залізниці, пущено трамвай, запроваджено кінематограф. Саме в його час на озброєнні Австро-Угорщини з'явилася нова техніка - в тому числі й авіація.
  
  Через два роки після смерті Франца-Йосифа його імперія розпалася. Але на сьогоднішній день добрий десяток європейських країн можуть з ностальгією згадувати про часи “бабці-Австрії”, коли ми разом жили в рамках однієї держави. І потрібно було пройти через випробування двох світових воєн, ряду тоталітарних режимів, геноциди та репресії, аби зрозуміти природність та універсальність моделі, закладеної в основу Дунайської монархії. Народи, що входили до складу Австро-Угорщини, не можуть жити в рамках єдиної держави. Але вони можуть існувати в рамках єдиного союзу, єдиної Дунайської співдружності. І про це все частіше говорять політики різних держав. Ми належимо до єдиної цивілізації, оскільки нас єднає спільне історичне минуле та спільні елементи геополітичних доктрин. Перед нами, здебільшого, стоять однакові завдання, які легше вирішувати спільними зусиллями.
  
  Зрештою, у нас є свій спільний символ - Франц-Йосиф, який настільки став фігурою символічною, що дійсно абстрагується і від своїх конкретних справ, і від свого походження, і від плодів своєї праці, що поступово перетворився на таку собі цивілізаційну постать, символ Центральної Європи, символ епохи, коли пройшло зародження і становлення тих політичних інститутів, які дістали свій розвиток у ХХ столітті.
  
  Видатний мислитель сучасності Мілан Кундера писав у есе “Трагедія Центральної Європи”: “Дякуючи своїй політичній системі, Центральна Європа - це Схід; дякуючи історії своєї культури - це Захід. Але оскільки Європа сама перебуває в процесі втрати своєї власної культурної протилежності, вона сприймає Центральну Європу як політичний режим, або, іншими словами, вона бачить в Центральній Європі лише Східну Європу. Це означає, що Центральна Європа повинна боротися не лише проти свого великого сусіда-гнобителя (Росії, - К.Б.), але також проти підступного, безжалісного тиску часу, що залишає добу культури позаду… Тоді справжньою трагедією для Центральної Європи є не Росія, а Європа: та Європа, що репрезентувала вартість настільки велику, що директор Угорської агенції новин (під час наступу радянських військ у 1956 році, - К.Б.) був готовий за неї вмерти і дійсно вмер за неї. За залізною завісою він не підозрював, що часи змінилися, і що в самій Європі її вже більше не відчувають як цінність”.
  
  Де ж вихід? Мілан Кундера лише підводить нас до відповіді на це питання: “Австрійська імперія мала велику можливість перетворити Центральну Європу в об'єднану сильну державу. Але австрійці, на жаль, були поділені в своїх симпатіях між зарозумілим пангерманським націоналізмом і власною центральноєвропейською місією. Їм не вдалося побудувати федерацію рівноправних націй, і їхня невдача стала нещастям усієї Європи. Незадоволені народи Центральної Європи розкололи свою імперію, не усвідомлюючи, що попри свої невідповідності, вона була незамінна”.
  
  Звичайно, відновлювати Австрійську імперію ніхто не збирається. Але у нас настільки тісно переплелися історичні долі з угорцями, поляками, чехами, хорватами, австрійцями та іншими мешканцями Дунайської імперії, нас настільки поєднала геополітика, що варто подумати про уконституювання єдиного цивілізаційного поля. Не правда, що нас єднає мить - перебування у імперії Габсбургів. Адже всі великі потрясіння ХХ століття - світові війни, комуністичні диктатури, соціалістичний табір, хвиля “оксамитових революцій” - це також наша спільна доля і спільна історія. Нас об'єднує більше, аніж роз'єднує.
  
  Сьогодні ми відзначаємо не так день народження Франца-Йосифа, як день народження Символа і день народження Епохи. І пам'ятник цісареві (а хотілося б, щоб це була ціла серія пам'ятників у основних містах колишньої Австро-Угорщини) став пам'ятником-підтвердженням нашого тяжіння до Центральноєвропейської цивілізації, Центральноєвропейської культури.
  
  
  <p align=right><font size=3>Кость Бондаренко </font></p>

• 2001.09.04 | НеДохтор

  ГАБСБУРГИ

  http://www.ii.lviv.ua/new_site/intelect/kost/gabsburgy.htm
  © Кость Бондаренко
  
  
  <p align=center><font size=3>
  ГАБСБУРГИ</font></p>
  Напевне, немає серед розмаїття аристократичних родів Європи більш близької серцю українця (а надто львів'янина) династії, аніж Габсбурги. Бо це - основний місток, основна віха в нашій історії, що єднає нас із Європою. У розмові з європейцями ми висуваємо як один з аргументів нашої приналежності до Європи: ”Ми також були під скіпетром Габсбургів - цілих 146 років”. І за цей час в Галичині та на Буковині встановилися типи відносин та суспільні інституції, відголоски яких прослідковуються у нашому повсякденному житті.
  
  Габсбурги протягом тривалого часу - від ХІІІ до ХХ століття - панували у центральній Європі. 41 монарх, що протягом шести з половиною століть змінювали один одного. Кілька династичних ліній - штирійська, австрійська, лотарінгська, тирольська, альбертинська, леопольдинська. Сотні і тисячі принців та принцес… Кажуть, англійське звернення “джентльмен” (“благороднонароджений”) походить від переконання, що всі англійці є нащадками короля Річарда Левове Серце. Мовляв, за сотні років настільки змішується кров, що прослідкувати свій родовід практично неможливо, і тому кожен може евентуально бути нащадком легендарного короля. А що вже говорити про Габсбургів, стабільність, плодовитість та експансіоонізм яких були значно більшими, об'ємнішими, аніж у британських Плантагенетів, до яких належав Річард? І чому не припустити, що всі ми, мешканці Центральної Європи, є також благороднонародженими. Нині прийнято гордитися приналежністю до двох аристократичних родів - Рюриковичів і Гедиміновичів. Починають шукати українське коріння навіть у російських Романових. Чому ж ми не беремо в розрахунки ще одну династію, яка правила Україною - Габсбургів?
  
  Згідно з переказами, у середині Х століття Вернер, єпископ Страсбурзький, побудував на Вюцельській горі замок Габсбург (дослівно - “фортеця для охорони майна”). Нащадки Вернера іменувалися вже Габсбургами - за назвою родового гнізда.
  
  У середині ХІІІ століття лицар Рудольф Габсбург, що перебував на службі спочатку у Гогенштауфенів, а згодом - у Вельфів, двічі відлучений від церкви, хоробрий і хитрий, завдяки вдалим шлюбам та успішним війнам створив чимале державне утворення на теренах Швабії та Верхньої Бургундії.У 1273 році на зборах курфюрстів у Франкфурті Рудольфа було проголошено Імператором Священної Римської Імперії. Ще через п'ять років він відвоював Австрію, Штирію і Каринтію у чехів. Помер Рудольф 15 липня 1291 року.
  
  У 1365 році один з представників династії Габсбургів, Рудольф ІУ Великодушний, призначив своїми спадкоємцями двох синів, Альбрехта і Леопольда. У 1379 році Альбрехт та Леопольд поділили володіння на дві частини. Згодом нащадки Леопольда ще двічі ділили свої володіння.
  Єдність Австрії і розширення її володінь відбулися внаслідок Трідцятлітньої війни (1618 - 1648 років). Саме у цей час держава отримала потужний заряд енергії і войовничості, який особливо проявився у ХУІІІ столітті.
  
  У 1740 році вперше за історію Австрії на трон сіла жінка - 23-річна донька короля Карла УІ Марія-Тереза. Вона одразу ж зіштовхнулася з великою небезпекою - Австрія опинилася у стані війни чи не з усіма сусідами. Окремі європейські монархи вже ділили Австрію. Тоді королева з немовлям на руках відправилася в Угорщину на Пресбурзький сейм і виступила перед депутатами з надзвичайно зворушливою промовою. Мадяри були настільки вражені, що надали Марії-Терезі 100-тисячне військо, завдяки якому вона не лише захистила незалежність Австрії, а й розширила свої володіння. Саме в часи правління Марії-Терези під владу Австрії потрапили Галичина і Буковина.”Я королева, але в моїх грудях б'ється серце короля”, - повторювала Марія-Тереза - розумна, ерудована і просто красива жінка.
  
  Роки правління Марії-Терези - це роки розквіту Австрії. Вона створювала перші промислові підприємства та дбала про розвиток науки і мистецтв. Вони переобладнала і модернізувала армію. Вона уклала систему міждержавних угод, які забезпечили Австрії стабільний розвиток.
  Завдяки династичному шлюбу, Габсбурги породичалися з Наполеоном Бонапартом - імператор Франц ІІ видав заміж за Наполеона свою доньку Марію-Луїзу. Однак це не дозволило уникнути війни з Францією. Кажуть, Наполеон, гойдаючи на руках свого однорічного сина, вчив його говорити: “Ану, скажи: Йдемо бити діда Франца!”
  
  У середині ХІХ століття Австрійську імперію сколихнула революційна хвиля. В державі було проведенол кардинальні перетворення: селян звільнено від панщини, запроваджено Конституцію, парламент… В грудні 1848 року на престол зійшов цісар-легенда, цісар-епоха - Франц-Йосиф І. Юний імператор, якому було лише 18 років, не міг здогадуватися, що йому судилося стати своєрідним рекордсменом серед монархів і правити Австрією (а від 1867 року - Австро-Угорщиною) 68 років! За цей час він зазнав багато горя і нещасть. Всі війни, в яких взяла участь Австрія, було програно. Його дружину вбили італійські анархісти. Його син покінчив життя самогубством. Його брата, мексиканського імператора Максиміліана, добряка і ліберала, розстріляли повстанці на далекому Американському континенті. Спадкоємця австрійського престолу, племінника Франца-Йосифа Франца-Фердинанда д'Есте, було вбито у Сараєво. Це вбивство стало причиною Першої світової війни - тієї війни, яка поставили крапку на пануванні Габсбурзької династії у Європі.
  
  Щоправда, після придушення заколоту Бели Куна в Угорщині у 1920 році на престол було запрошено останнього австро-угорського короля, Карла. Однак під тиском зовнішніх сил Карл був змушений зректися престолу і виїхати на острів Мадейра, де і помер.
  Старший син Карла, Отто фон Габсбург, нині є старійшиною роду Габсбургів. Він активно цікавиться суспільним життям, значний інтерес виявляє до проблем Східної та Центральної Європи. Отто далекий від монарших амбіцій. Він - звичайний політик дня нинішнього і живе сучасними реаліями.
  
  У великому сімействі Габсбургів варто виділити ще одну фігуру - архікнязя Вільгельма фон Габсбурга фон Лотрінгена. Архікнязь належав до другорядної Лотарінгської гілки роду Габсбургів і не мав шансів стати імператором. Проте він вирішив зробити військову кар'єру. У роки Першої світової він командував полком, у якому було чимало українців. Вільгельм не лише вивчив українську мову і полюбив Україну - він навіть почав писати вірші під псевдом “Василь Вишиваний”. У 20-х роках частина українських політиків (скажімо, Євген Чикаленко та генерал Олександр Греков) виступили з ідеєю створення української монархії і запропонували на престол саме Вільгельма. Звісно, що ця ідея не втілилася у життя. У 30-х роках Вільгельм був близьким до середовища ОУН і вважався особистим приятелем Євгена Коновальця, однак принц ніколи не брав активної участі в українському організованому політичному житті, обмежуючись фінансовою допомогою та консультаціями. Після війни Вільгельма викрадає СМЕРШ. Після тривалих допитів у травні 1948 року осліплий, нервово виснажений Вільгельм фон Габсбург помер у Лук'янівській в'язниці Києва.
  
  Цими днями, відзначаючи 170-річчя Франца-Йосифа - найвідомішого представника династії, ми вшановуємо не лише цього імператора. Ми вшановуємо весь рід Габсбургів і засвідчуємо своє бажання жити в Європі та буьти європейцями. Особи та події в історії не завжди можуть трактуватися однозначно. Не можуть бути винятком і Габсбурги. До них можна ставитися по-різному: захоплюватися, ненавидіти, проклинати. Іронізувати. І це цілком природньо. Головне, аби ми не збайдужіли до власної історії, бо без неї немає майбутнього. Відповідно, без усвідомлення нашого місця у європейській історії ми не матимемо місця у Європі
  І саме Габсбурги надали нам можливість якщо не витворити повноцінну концепцію української європейської історії, то бодай відчути її присмак.
  
  
  
  <p align=right><font size=3>Кость Бондаренко </font></p>

• 2001.11.04 | НеДохтор

  Партія «тіні батька Гамлета»

  <h3>Партія «тіні батька Гамлета»</h3>
  
  27 жовтня 2001 року Володимир Горбулін очолив Раду партії «Демократичний Союз», відомої як «олігархічна» партія, або «кишенькова партія» Олександра Волкова.
  Сам Волков хоч і залишився членом Ради партії, однак відмовився балотуватися за партійними списками. Мабуть, розуміючи, що його ім’я в Україні стало загальною назвою і що одіозність його просто зашкалює. На наступних виборах він буде йти у своєму ж Козелецькому виборчому округу в Чернігівській області. Специфічний, треба сказати, округ: у 50-і роки і пізніше багато населених пунктів колишнього партизанського краю, перетвореного німцями в пустелю, заселялися колишніми в’язнями, котрі отримали амністію – починаючи з берієвського «холодного літа 53-го». Практика продовжувалася і в 60-і, і в 70-і, і навіть у 80-і роки. Тому багатьом виборцям Козелецького округу добре зрозумілі і близькі характерні жести та лексикон Олександра Михайловича, помножені на досвід та старання таких політтехнологів, як лікар Юрій Левенець. Але не про Волкова мова. Волков – хоч і впливовий політик, але все ж його ера підходить до кінця. Він вже не «директор-розпорядник парламенту». Він вже не «права рука» Президента. Ці посади поділили між собою Віктор Медведчук і Володимир Литвин, з якими Волков навряд чи може позмагатися…
  
  Для Демсоюзу настає «ера Горбуліна». Що це означає в політичному сенсі? Спробуємо з’ясувати. І основну увагу потрібно приділити особі нового лідера партії – Володимира Горбуліна.
  Володимир Павлович Горбулін народився 17 січня 1939 року в Запоріжжі. У шкільні роки у нього було троє вчителів, чиїм порадам він слідував протягом усього життя. Вчитель математики навчив логічно мислити. Вчитель історії – запам’ятовувати. Учителька російської мови та літератури – нестандартно мислити. Під час навчання в школі захоплювався шпигунськими романами і детективами, досі вважає своїми улюбленими книгами романи «Палії» і «Змовники». Вони ж формували світогляд майбутнього політика. В юності Горбулін вирішив вступити в МДІМВ і стати дипломатом, але трапилося так, що вступив у Дніпропетровський державний університет, на фіз-тех. Треба ж було трапитись, що на цьому ж факультеті – на курс швидше – вчився такий собі малопомітний хлопчина з Чернігівщини Льоня Кучма – запеклий балагур, душа компанії, гітарист і взагалі людина веселої вдачі. Не знати Кучму юний Горбулін не міг – все-таки одна і та ж общага, одні і ті ж викладачі, одне і те ж коло знайомих. Що там один курс різниці, враховуючи мізерні набори студентів у хрущовські часи, так ще на такий престижний (в тому числі враховуючи рівень стипендії) факультет? Однак навряд чи зосереджений і мовчазний Володя Горбулін зі своїм дуже інтелігентним гумором (грав у КВН, публікував свої «незачесані думки» в «Літературній газеті», писав статті та вірші), міг викликати інтерес у Кучми та його компанії. Парубки навряд чи тусувалися в одній тусовці. Тому і вважається (навіть самим Горбуліним), що знайомство відбулося трохи пізніше, під час спільної роботи в КБ «Південне».
  Дійсно, Кучма прийшов на роботу в КБ у 1961, Горбулін – наступного року. Леонід у цей час був уже комсоргом КБ і залицявся до доньки одного з керівників заводу «Південмаш» Миколи Туманова, Людмили Талалаєвої. Згодом Туманов стане Міністром середнього машинобудування СРСР, а Леонід з Людмилою одружаться. Горбулін і Кучма в той час «спочатку просто спілкувалися по роботі, потім якось з’їздили разом у відпустку і подружилися. Стосунки складалися поступово», - як говорив пізніше сам Володимир Павлович. У 1975 році Кучма та Горбулін стали працювати в одному парткомі – Кучма – як керівник, Горбулін – як його заступник. Сам же Горбулін стверджував, що «Життя часто нас протиставляло. Були важкі моменти, коли нас змушували не просто підвести один одного, а буквально зрадити, але цього так і не трапилося. Жодного разу». Коли у вересні 1999 року Горбулін говорив ці слова, він ще не знав, що незабаром – через півтора місяця – такий момент настане. Межа буде перейдена. З ініціативи Кучми, який добре засвоїв, що в політиці не буває постійних друзів, бувають тимчасові спільники.
  
  У директора «Південмашу» Олександра Макарова Горбулін навчився мистецтва керувати людьми. Крім того, у академіка Янгеля він навчався навичок наукової роботи, захистив кандидатську дисертацію. Замолоду познайомився і близько зійшовся з Сергієм Корольовим, Германом Титовим. За внесок у розробку ракетної зброї в 1976 році Горбулін був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. У цей же час було прийняте рішення про переведення Горбуліна в Київ, в апарат ЦК КПУ. У 1980 році він очолює сектор ракетно-космічної та авіаційної техніки в ЦК. У 1982 році він отримує другий орден Трудового Червоного Прапора. Незабаром Володимира Павловича перекидають на роботу в Москву.
  
  Повернення в Україну сталося в грудні 1990 року. Тоді Вітольд Фокін призначив його завідуючим підвідділом оборонного комплексу, зв’язку та машинобудування Кабінету Міністрів України. У березні 1992 року Володимир Горбулін очолив Національне космічне агентство України. У вересні того ж року його старий приятель, генеральний директор заводу «Південмаш» і народний депутат України Леонід Кучма стає прем’єр-міністром, вигравши цей пост у ставленика металургійного лобі Олександра Булянди. Кар’єра двох товаришів йшла паралельно і дуже часто кар’єрні лінії перетиналися.
  
  З 1994 року вони перетнулися остаточно. Кучма став Президентом. Горбулін став його «alter ego», «другим я», найближчим соратником і радником, а в миру – просто Секретарем Ради національної безпеки та оборони України. Так, далекий 1994-й був роком, коли вдячний Кучма щедро роздавав нагороди і пости людям, котрі привели його до влади. Дмитро Табачник стає главою Адміністрації Президента, Олександр Разумков – радником Президента, Євген Марчук – першим віце-прем’єром, а потім – і прем’єр-міністром, Олександр Волков знаходить непомірну владу в бізнесі-секторі. Здавалося, посада Горбуліна несумірна з його внеском у справу перемоги Кучми. Але, як справедливо зазначив Сергій Рахманін, «посада Табачника – глава Адміністрації – красивіше звучала, пост Горбуліна – секретар Ради нацбезпеки – дорожче коштувала».
  
  Горбулін повільно, але вірно підминав під себе все нові й нові обов’язки. У жовтні 1994 року Президент підпорядкував Раді нацбезпеки Національний інститут стратегічних досліджень. Через кілька днів Горбулін стає главою Експертної ради Фонду підтримки досліджень у сфері національної безпеки. У листопаді того ж року Горбулін очолює Спостережну раду Фонду ділової співпраці «Україна». Обидва фонди одночасно отримували істотні податкові пільги. У грудні 1994 Раді нацбезпеки підпорядкували комісію з питань ядерної політики при Президентові України. На початку 1995 року Горбуліну підпорядкували ще одну структуру – Національне агентство з питань інформатизації при Президентові, куди відрядили представників Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, прикордонних військ, Національної гвардії. Нарешті 30 серпня 1996 року вийде Указ Президента України під номером 773 / 96, згідно з яким секретар Ради національної безпеки та оборони України прирівняний «за умовами оплати праці, матеріально-побутового забезпечення, медичного і транспортного обслуговування до першого віце-прем’єр-міністра України». Потрібно також сказати, що в 1997 році Горбулін став академіком Національної Академії Наук України за спеціальністю «інформаційні технології та стратегічна безпека».
  
  Особливо позиції Горбуліна зміцнилися після відходу з оточення Кучми Дмитра Табачника. Як іронізував Рахманін, «фігура політично самостійна, після відходу Табачника перетворилася в фігуру практично самодостатню». Як правило, Горбулін озвучував офіційну позицію, яку з тих чи інших міркувань не міг або не хотів озвучити Президент. Поступово – знову ж, за словами Сергія Рахманіна, – відбулися метаморфози Горбуліна. «Був ангелом-охоронцем Президента, потім демоном, а далі перетворився на Господа Бога».
  
  У величезному матеріалі В’ячеслава Піховшека «Дійовий орган гаранта», який з’явився в «Дзеркалі тижня» ще в пору розквіту могутності Горбуліна, в жовтні 1997 року, виділялися три фронти боротьби Секретаря Ради нацбезпеки і оборони. Перший фронт був спрямований проти Верховної Ради та Олександра Мороза. Саме Горбулін рекомендував усунути Мороза з посади спікера парламенту (щоправда, цього не сталося). Горбуліну належить і характеристика Мороза «еквілібрист вищого класу». І коли в 1997 році постало питання про можливе призначення Горбуліна на пост прем’єр-міністра, він сам же, тверезо оцінюючи свої позиції у війні з парламентом, заявив: «Я не божевільний, Верховна Рада не пропустить моєї кандидатури».
  Другий фронт, що виділяється Піховшеком, - це фронт боротьби з держбезпекою. Намагаючись зосередити в своїх руках головну зброю – інформацію, яка йде до Президента, Горбулін почав тиху, але послідовну боротьбу з Євгеном Марчуком, відчуваючи в ньому потенційну небезпеку для себе. Відставка Марчука в травні 1996 року, як вважатиметься, також була підготовлена Горбуліним, хоч і сам Марчук хороший, нічого не скажеш…
  Третій фронт – це фронт проти фронди всередині дніпропетровської сім’ї. А якщо персоніфікувати – то проти Павла Лазаренка «з товаришами». Хоч деякий час Лазаренко вважався людиною, близькою до Горбуліна. І навіть, за повідомленнями російської преси, коли зачув недобре стосовно прем’єрського крісла, то навіть їздив у Баден-Баден, де в той час відпочивав Горбулін… Згодом Горбулін скаже: «Боляче за Павла Лазаренка. До речі, процес його викриття почався із закритого засідання Ради безпеки та оборони. Воно тривало дві з половиною години. Зі звітом виступав Лазаренко, а співдоповідачем був я. Лазаренко тоді вперше зрозумів, що в Україні він «господарем» не стане». Згодом Лазаренко погрожував викрити оточення Президента, а особливо Горбуліна і міністра Сергія Осику.
  
  Що ще можна зарахувати до активів та пасивів Горбуліна?
  Поява «при дворі» Президента такої фігури, як Михайло Бродський – в той час ще бізнесмен, лідер концерну «Денді» та Гільдії київських підприємців. Любов Горбуліна до баскетболу звела його з Бродським, який різко негативно на перших порах ставився до Леоніда Кучми.
  
  Поява телеканалу «Інтер», до якого на перших порах також мали причетність не тільки Олександр Зінченко й Горбулін, але й така особа, як Володимир Сивкович. Пройде зовсім мало часу, і Горбулін буде лобіювати призначення Сивковича на посаду радника Президента. Багато хто спробує побачити почерк Горбуліна за осінньою спробою Сивковича та Княжицького захопити владу на Першому каналі Українського телебачення. Хоч коли ця спроба провалилася, Горбулін і пальцем не поворухнув, щоб врятувати Сивковича. Ось інтерв’ю Горбуліна газеті «Україна і світ сьогодні”:
  
  Питання: У кулуарах Верховної Ради називали прізвище радника Президента Володимира Сивковича, який начебто сприяв призначенню Княжицького. Кажуть, що його буквально днями зняли з посади… Відповідь: Може, і зняли. Мене це не цікавить».
  Горбулін намагався також контролювати середовище соціал-демократів (об’єднаних) через близьких до себе людей – Ігоря Плужникова і Олександра Зінченка.
  
  Горбулін намагався проводити проєвропейський і проНАТОвський курс у зовнішній політиці (Борис Тарасюк у ролі міністра закордонних справ, як вважалося, був креатурою Горбуліна, хоч і з Удовенком у Володимира Павловича були також непогані стосунки). І в цій позиції він отримав досить сильного опонента в особі Олександра Разумкова – свого першого заступника. Разумков стверджував, що Україна до вступу в НАТО й інші європейські та світові структури просто не готова, і повинна повною мірою використати свої потенційні можливості на Сході…
  
  Нарешті, Горбулін взяв під свій контроль єврейські організації в Україні і привів до падіння та вигнання з України Вадима Рабиновича. Згодом Горбулін використав чинник Рабиновича для подальшого загострення боротьби проти керівництва Служби безпеки – тепер вже проти Леоніда Деркача.… Під час однієї з прес-конференцій Горбулін дивувався: чому в перельотах між Україною та далеким зарубіжжям Вадима Рабиновича супроводив народний депутат Андрій Деркач, син глави СБУ.
  
  «Моя робота перебуває в активному пошукові та створенні нових ідей. У коло службових інтересів входять найважливіші сфери життя. Тому я маю всі підстави вважати себе не тільки фахівцем в ракетно-космічній сфері. Обробляючи всю інформацію, яка надходить від міністерств та відомств, РНБО готує пропозиції, які коректує і підписує Президент. Згодом з’являється відповідний указ», - розкривав особливості політичної «кухні» Горбулін.
  …Але починаючи з 1998 року в політичних колах починають говорити про близьке падіння і про немилість Горбуліна. Сам Горбулін говорив: «Не поспішайте мене списувати. Я ще не все зробив і не все віддав». На виборах 1999 року Горбуліна не було чутно. Він старався діяти непомітно, але точно і впевнено. «Я хотів би залишатися анонімним або, якщо хочете, тіньовим автором ідей, які рухають великою політикою. Така робота не змушує до лідерства, зате – крім інтелектуальних здібностей – вимагає високої порядності», - говорив Горбулін в інтерв’ю газеті «Сьогодні» в листопаді 1998 року. А в інтерв’ю «Фактам» у вересні 1999-го на запитання «З ким із шекспірівських героїв ви можете себе порівняти?», відповідав: «З тінню батька принца Гамлета. Як відомо, це була інформована і розсудлива тінь. З’являлася вона Гамлету винятково для того, щоб попередити про небезпеку». Але і на такого тіньового політика, як Горбулін, знайшлася управа. Президенту не був потрібен самостійний Горбулін, навіть якщо він перебуває в тіні. Рейтинг Горбуліна був досить високий. У тих, хто цікавився політикою, склалося навіть враження, що саме Горбулін і є тим головним режисером, хто керує ляльками української політики. «Хто я – цар чи дитя?», - повинен був пригадати в цей момент Кучма пушкінські рядки. І пригадав…
  
  …Горбуліна усували від влади повільно, але впевнено. Спершу перенесли приміщення Ради нацбезпеки подалі від Банківської (але деякі заступники Горбуліна залишалися ближче до Президента та його резиденції). Далі в заступники Горбуліну призначили «не його людей». І хоч головний опонент Володимира Павловича Олександр Разумков був смертельно хворий (ех, Володимире Павловичу! Всі б опоненти були такими, як Разумков – лиха б не було), з’явилися нові підводні течії і нові потенційні небезпеки. Горбулін не відчув, як він перестав бути єдиним достовірним джерелом інформації в оточенні Президента. Президент почав отримувати інформацію з кількох джерел. Реально це була майстерна гра – але невідомо чия. Вже після виборів можна було робити припущення, що Горбулін став розмінною картою в грі більш «зубатого» професіонала – Володимира Литвина, який замінив Горбуліна де-факто. Де-юре (офіційну посаду Горбуліна) це місце зайняв Євген Марчук – один із суперників Горбуліна.
  
  Гіркоти ситуації додало те, що відставка Горбуліна сталася в момент між першим і другим туром президентських виборів, коли Леонід Кучма вже був на сто відсотків упевнений у власній перемозі.
  
  Горбуліна не відіслали послом до Вашингтона, як це прогнозували одні. І не призначили на місце старенького академіка Бориса Патона Президентом НАН України. Він залишився радником Президента, займаючись оборонною галуззю. І хоч Кучма заявляв, що «людям на зразок Горбуліна завжди знайдеться гідне місце», нова посада екс-«сірого кардинала» матеріалізувалася лише в липні 2000 року, коли Указом Президента Володимир Павлович був призначений головою Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу України.
  
  Але всі розуміли: потенціал Горбуліна далеко не вичерпаний. Непрямим підтвердженням цьому стало призначення Горбуліна на начебто номінальну посаду керівника української делегації на переговорах з питання урегулювання Придністровського конфлікту. Восени 2000 року про Горбуліна пригадав прем’єр-міністра Віктор Ющенко. Коли стосунки прем’єра з новим Секретарем РНБО, Євгеном Марчуком, загострилися до краю, Ющенко створив Державний комітет з національної безпеки і оборони (нібито на противагу Марчуку, але повністю згідно з концепцією Адміністративної реформи). Очолив комітет Горбулін. Ющенко навіть спробував перепідпорядкувати силових міністрів Горбуліну. Але не тут все було! Президент зрозумів, що таким чином Ющенко буде мати свою РНБО так ще й з Горбуліним на чолі… Політична криза, пов’язана з «касетним скандалом», а також відставка Ющенка допомогли вирішити проблему. Скоро забули не тільки про Держкомітет, але й про самого Горбуліна…
  
  …Пригадали тільки у вересні 2001-го. «Ти знаєш, хто буде йти першим номером Ді-Сі?» - спитав мене приятель, риючись у свіжих новинах Інтернету. - «Хто?», - ліниво запитав я, не передчуваючи сенсації. - «Горбулін!» - залементував приятель. – «Та ну…». Сенсація сталася. Горбулін спершу відхрещувався від запитань журналістів, мовляв, не давав я своєї згоди. Потім раптом стало відомо, що з ним ведуть переговори ще від серпня. У жовтні питання про прихід Горбуліна в Демсоюз було вже секретом Полішинеля.
  
  …Отже, в партію, створену в розпал президентської кампанії 1999 року на базі Всеукраїнського добродійного фонду «Соціальний захист», прийшов новий лідер. Раніше два політики один за одним змінилися на цьому посту. Першим вождем партії був колишній декан історичного факультету Кіровоградського педуніверситету кандидат історичних наук Олег Рафальський. Другим – кандидат політичних наук, за сумісництвом – олігарх Олександр Волков. Тепер партію очолив професор і академік. Без особливих шкідливих звичок (якщо до таких не записувати куріння). Спортсмен, що грає в баскетбол, що робить вправи на брусах і ранками займається з важкими гантелями. Поліглот. Журналіст і письменник. Поціновувач творчості Сальвадора Далі. Людина, яка не боїться зізнатися, що одна з улюблених її книг – «Хресний батько» Маріо П’юзо. «Там в одній фразі сконцентрована вся суть політики. Пам’ятаєте, коли наркоділки поранили дона Карлеоне, вони пояснили це вельми оригінально: «Ми проти тебе особисто нічого не маємо. Ти навіть симпатичний. Але ти заважаєш нашому бізнесові, тому ми тебе уб’ємо», - говорив Горбулін.
  
  Тепер «ДС» стане його бізнесом (в прямому розумінні цього слова, в тому, в якому його вживають у всьому англомовному світі). А якщо врахувати, що, за даними Українського центру економічних та політичних досліджень імені Олександра Разумкова, рейтинг партії «Демократичний союз» - 1,2%, його бізнесу заважають дуже багато хто. І тому Горбулін буде «вбивати». Не в прямому значенні, звичайно ж (свого часу недоброзичливці змонтували сюжет про вбивство Вадима Гетьмана, в якому кілька разів чомусь промайнуло обличчя Горбуліна – мовляв, чим не тягне на замовника? Потім Горбуліну довелося довго виправдовуватися – мовляв, з покійним були друзями - нерозлийвода). Але вогонь «на поразку» вестися, швидше усього, буде. Горбулін, наприклад, може спробувати переманити у ес-деків телеканал «Інтер». Свою гру він може нав’язати блоку «За єдину Україну» і «Єдності». Більш того: як виразно проступає з прес-конференції Горбуліна після його обрання на пост лідера партії, блокуватися партія ні з ким не має наміру.
  
  І навіть якщо програє вибори – в програші не залишиться. Адже партія може отримати чимало мандатів у «мажоритарних» округах. Горбулін може не потрапити в парламент – але хіба він коли-будь рвався туди? Він може залишатися Горбуліним, не маючи депутатського мандата. Його імені і його авторитету у нього ніхто не відніме.
  Але ось що означає його прихід в ДС? Традиційна слов’янська ностальгія за варягами (в цьому випадку – за Володимиром Павловичем), мовляв, «земля наша суть велика і багата, а ладу в ній немає, прийди і княж»? Розрахунок на те, що треба б мати на старість хоч якусь «кишенькову партію»? Або ж цей – політичний симбіоз у стилі Дізраелі – візьму нікому непотрібну партію, «розкручу» її і зроблю «круту», щоб потім мати під ногами надійну опору.
  
  До речі, Бенджамін Дізраелі в середині ХIХ століття в Великобританії саме таким чином провів «розкручування» консервативної партії. Але чи зможе повторити його успіх Горбулін?
  
  http:/ukr.for-ua.com