10/13/2006 | Володимир Притула

Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я, Крим... Що поєднує ці регіони колишнього Союзу окрім не так далекої спільної історії? Очевидно, що в цьому списку замість українського Криму більше підстав бути має азербайджанський Нагірний Карабах. Бо єднає їх багато – війна, протистояння, невизнанність, зубожіння населення і російський вплив. Криму характерне хіба що останнє. Хоча за початковим сценарієм, писаним у ЦК КПРС і КДБ СРСР, можливо, і Криму прописувалося таке ж майбутнє, як і Абхазії, Південній Осетії і Придністров’ю.

Звичайно, проблеми згаданих регіонів закладалися ще в роки Російської Імперії та Радянського Союзу, але інтенсивно стимулювалися і визріли наприкінці 80-х років минулого століття, коли в союзних республіках активно зростали суспільні настрої за незалежність, а СРСР великими і швидкими кроками йшов до свого розвалу. Саме тоді визріли ідеї протиставити незалежницьким устремлінням національнодемократичних рухів та частини національної номенклатури союзних республік – сепаратизм прорадянськи налаштованих номенклатур автономій.

Тут приклад Придністров’я є показовим. Напруження у відносинах Кишинева і Тирасполя виникло ще за часів Радянського Союзу, коли Молдова, як і більшість інших союзних республік, почала вимагати незалежності. Як вказує киїський експерт Ілона Білан, наприкінці 80-х років у країні спостерігалося стрімке наростання прорумунських настроїв. Парламент Молдови визнав національним прапором румунський триколор, молдовську мову було проголошено державною і запроваджено латинську графіку. Ці кроки стали поштовхом до гучних акцій протесту з боку населення Придністров’я, переважну більшість якого складали росіяни, українці та гагаузи. У вересні 1990 року ІІ надзвичайний з’їзд народних депутатів Придністров’я прийняв Декрет про створення Придністровської Молдавської Республіки у складі СРСР.

Осінь 1990 року ознаменувалася початком збройного протистояння між Придністров’ям і Молдовою, яке в березні 1992 року переросло в повномасштабну війну між двома країнами. Основні бої із застосуванням важкого озброєння розгорнулися на території міст Бендери та Дубоссари. Край кривавій громадянській війні поклало втручання 14-ї армії Міністерства оборони Росії під командуванням генерала Олександра Лебедя. Російські війська залишилися на території Молдови як миротворчий контингент Росії, яка з цього моменту почала виступати основним гарантом збереження миру в регіоні.

Приблизно так само розгорталися події і в Південній Осетії, і в Абхазії. Теж активна суверенізація Грузинської РСР, проголошення її незалежності, заяви про вихід автономій з її складу і входження їх спершу до СРСР, а потім до Російської Федерації, спроби грузинської влади силою примусити керівництво автономій до визнання влади Тбілісі, збройний конфлікт, чисельні жертви серед мирного населення, біженці і втручання російських військ, дислокованих у Закавказзі, а також Чорноморського флоту, який направив свої кораблі і морську піхоту під приводом захисту і вивезення родин російських військових і місцевого російськомовного населення.

Кишинівський політолог Оазу Нантой так змалював сценарій, характерний для всіх невизнаних нині республік: спровоковано сепаратистський рух у регіоні, де розміщувалися підконтрольні союзному центру війська; створено незаконні військові формування, для чого скористались озброєнням і кадрами підконтрольних Москві військ; спровоковано збройний конфлікт між сепаратистським режимом і конституційною владою; підрозділи підконтрольних Москві військ втрутилися в бойові дії на території іншої держави на стороні антиконституційного сепаратистського режиму і забезпечили йому воєнну перемогу; взявши на себе роль арбітра в конфлікті між сепаратистським режимом і конституційною владою, Росія нав'язала Молдові/Грузії формулу переговорного процесу, заздалегідь невигідну конституційній владі, а водночас отримала важелі впливу на внутрішньополітичні процеси.

Враховуючи той факт, що цей сценарій послідовно реалізовувався впродовж більш ніж десяти років, то попри всі політичні пертурбації (розвал СРСР, прихід і відхід Бориса Єльцина, політичні чвари в Росії тощо) можна припустити, що він був розроблений і весь цей час утілювався в життя таким центром впливу, яким можуть бути секретні служби СРСР, а після його розпаду – Російської Федерації. Тодішнє керівництво Молдови і Грузії дозволило втягнути себе в постановку цього сценарію, допустивши низку помилок, які послугували підставами для консолідації населення Придністров'я, Абхазії і Південної Осетії навколо ідеї сепаратизму. У двох останніх регіонах ситуація ускладнилася ще тим, що внаслідок етнічних чисток їхню територію покинула значна частина грузинського населення, а також інші етнічні групи, що там мешкали.

Разом із тим московські телевізійні канали та інші мас-медіа фактично розв'язали інформаційну війну проти Молдови і Грузії. Населення Придністров'я систематично залякували жахами "насильницької румунізації", Абхазії та Південної Осетії – “насильницькою грузифікацію”. Те ж стосується й України, зокрема, залякування російськими ЗМІ мешканців Кримської автономії “бандерівцями”, “насильницькою українізацією” і “кримськотатарськими екстремістами”.

На початку 90-х років українська влада знайшла мудрість і мужність не втягнутися у конфлікт, що зароджувався у Криму. Але слабкість і невпевненість центральної української влади як у внутрішній так і в зовнішній політиці завадили їй повністю перебрати під свій контроль ситуацію в Криму.

Ще одна перешкода в цьому – перебування на території Кримського півострова кораблів і підрозділів Чорноморського флоту Росії, який з початку 90-х років грає роль не стільки військової потуги, скільки військово-політичної і соціально-економічної сили. Його потужні мас-медійні структури, агітаційно-пропагандистські підрозділи і спеціальні служби безпосередньо або через різноманітні проросійські організації і представників місцевої влади активно впливали і впливають на внутрішньополітичну ситуацію в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі. Досить сказати, що Севастопольська міська рада у різні скликання складалася на 30-70% з депутатів, які самі або члени їхніх родин були військовими чи службовцями Чорноморського флоту.

За різними оцінками, від 10 до 30% населення Севастополя отримали російське громадянство, правда, більша частина – зберігаючи й українське. В Придністров’ї цифра російськопідданих сягає 70-90%, а у невизнаних республіках Кавказу – 90-95%. Таким чином Росія отримала ще один важіль впливу у цих регіонах. Втім, ситуація на Кавказі може змінитися, якщо у рідні домівки повернуться сотні тисяч біженців. У Придністров’ї ж, як вважають експерти, ситуація може змінитися після проведення сесних виборів під егідою авторитетних міжнародних організацій.

Як далі розвиватиметься ситуація в усіх чотирьох регіонах, як на мене, багато в чому залежатиме від розв’язання нинішньої кризи в російсько-грузинських стосунках. Від здатності грузинського керівництва консолідувати грузинське суспільство і заручитися підтримкою світової спільноти. Від здатності молдовського та українського керівництва взяти до уваги грузинський досвід і не повторювати грузинських помилок.