МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Колонія Ґенуезьких біженців у Кримському Ханаті

02/10/2007 | Олекса Гайворонський
Дописувач Майдану пан Маклай пише:
Когда я попросил автора дать для Майдана эту вещь, он долго отпирался, что, мол статья уже старая, что он с тех пор понаходил в европейской научной литературе много дополнений, что кое-какие места он бы переписал подробнее и поточнее, да всё никак времени не найдет...
В общем, я еле выпросил, и публикую то, что есть.

Олекса Гайворонський

КОЛОНІЯ ҐЕНУЕЗЬКИХ БІЖЕНЦІВ
У КРИМСЬКОМУ ХАНАТІ


Tемою нашої розвідки є період після 1475 р., коли внаслідок походу на Крим османських військ під проводом Ґедік Ахмед-паші всі італійські колонії Криму перейшли до Османської імперії.

Захопивши Каффу влітку 1475 р., турки не застосували масових репресій проти греко-вірменській більшості мешканців міста, обмеживши репресії лише збором контрибуцій та взяттям у полон певної кількості молоді. Щодо італійців, то ті з них, котрі вижили в битві, були посаджені на ґалери та відправлені до Істанбулу, де їх було поселено на постійне мешкання у спеціяльно відведеному кварталі в Пері (італійських командирів оборони Каффи таки було страчено).[1]

Однак частина ґенуезців спромоглася уникнути такої долі. Ще до османської інтервенції багато каффінських італійців полишило півострів та рушило до Ґенуї (ця тенденція відпливу італійського населення з Криму до метрополії стала відчутною ще в 50-х роках 15 ст.[2]). Іншим довелося шукати притулку в самому Кримові.

Є відомості, що певна кількість ґенуезців під час взяття Каффи втекла до Ґотії - невеликого князівства у горах Південно-Західного Криму, де панувала місцева династія, споріднена з трапезундськими Комненами.
Ґотія була давним ворогом ґенуезців на політичній арені, проте останніми роками, відчуваючи спільну турецьку загрозу, обидві сторони примирилися. Втім, Ґотія не змогла стати безпечним схроном для втікачів: захопивши ґенуезькі володіння, османи виступили проти ґотського князя та після шостимісячної облоги взяли столицю князівства, місто-фортецю Теодоро. Ґенуезці брали участь у відчайдушній обороні твердині, але нарешті загинули разом із рештою її захисників.[3]

Була й інша ґрупа переселенців, що спромоглася знайти більш затишне місце для втечі від турків, перебравшись до володінь кримського хана Менґлі Ґерая.
Менґлі Ґерай був відомий як друг та союзник кримських італійців. Говорили навіть, що в юності саме до ґенуезців у Каффу його було віддано на виховання.[4] Навряд чи це дійсно було так, бо навіть якщо Менґлі й провів юність у Каффі, то радше не в ґенуезців, а в оточенні численної каффінської татарської громади.
Це, звісно, не могло завадити ханському сину добре познайомитися з італійськими сусідами. Ті симпатії, що їх завжди мав Менґлі Ґерай до ґенуезців, були добре помітні в курсі ханської політики щодо Каффи. Але засади цих симпатій були більш ґрунтовними, ніж спогади юності.

По-перше, Каффа була багатим портовим містом із розвинутою системою міжнародної торгівлі, що становило для молодої Кримськотатарської держави золоте джерело фінансових надходжень у вигляді щорічних виплат, митних зборів тощо.
По-друге ж, Менґлі Ґерай поділяв занепокоєність каффінців турецькою експансією - йому було зрозуміло, що прихід турок позбавить його ролі реґіонального політичного лідера разом із більшістю грошових та товарних надходжень з каффінського порту (як воно, до речі, пізніш і сталося насправді). Тому кримський володар у роки перед турецькою навалою розгорнув діяльність із за6езпечення колективної оборони від турок: він примирив ворогуючі Каффу та Ґотію, прийняв зобов'язання допомагати ґенуезцям у випадку чієгось нападу на них та проводив активне дипломатичне листування з Ґенуєю.[5]

Щоправда, коли в 1475 р. турки нарешті прийшли до Криму, Менґлі не зміг надати італійцям обіцяної допомоги, оскільки напередодні вторгнення сам був усунутий з престолу своїм братом Нур-Девлетом. Менґлі Ґерай з півторатисячним загоном втік від суперника до Каффи, де й був застигнутий османами.[6]
Турецькі хроніки сповіщають, що хана було взято в полон разом з іншими захисниками міста та вивезено до Істанбулу на страту. Але ж султан амністував його та по трьох роках ув'язнення дозволив Ґераєві повернутися до батьківського престолу за умови визнання турецького сюзеренітету. Менґлі погодився на це та повернувся до Криму.[7]

(Тут варто привести важливе зауваження, що османи приєднали до своєї імперії лише терени колишніх ґенуезьких колоній та Ґотії, тобто Південне та Південно-Східне узбережжя та Гірський Крим. Щодо Кримського ханату, який займав решту півострова, то він, незважаючи на унію між ханом та султаном, залишався суверенною державою. Звідси походила певна різниця в юридичному стані мешканців ханської та султанської частин Криму).

За відсутності Менґлі Ґерая біженці-каффінці переховувалися десь у Криму (це не наражало їх на серйозну небезпеку, тому що ворогуючим претендентам на кримський престол було не до них у ці роки боротьби за владу).
Коли хан повернувся, вони прийшли до свого давнього союзника із проханням про надання притулку. Менґлі великодушно допоміг їм.
Невідомо, де саме спочатку він оселив ґенуезьку колонію, але, за даними пізніших документів, відомо, що ґенуезцям були надані землі у долині річці Качі в бахчисарайської окрузі біля селища Сююр-Таш ("Гострий Камінь").

Слушно вважати, що шукати безпеки на землях ханату могли насамперед ті з каффінців, які мали родичів по той бік ґенуезько-кримського кордону або десь у найближчих до Криму землях Північного Кавказу. Це є цілком імовірним (тім паче що на це прямо вказують давні документи [8]), бо Ґенуя заохочувала своїх кримських колоністів до змішаних шлюбів із жінками з місцевих народів з метою закоренити італійську присутність в Криму.
Таким чином, серед громадян Каффи та інших ґенуезьких володінь Криму були італо-грецькі, італо-черкеські та, можливо, італо-вірменські сім'ї, які мали ґенуезьке громадянство незалежно від ступеню володіння офіційною мовою колоній.[9]

Ці родинні зв'язки врятували життя багатьом біженцям. Деякі з тих, що мали дружин-черкесок, переселилися до Північного Кавказу, де зустріли дружнє ставлення місцевого населення, що звало переселенців френк-кардаш, тобто європейські товариші. Деякі ж ґенуезці, одружені з грекинями, залишилися в турецькому Кефе ціною зміни конфесії, перейшовши до грецької церкви [10].

Коли в 1481 р. помер султан Мехмед ІІ (завойовник Костянтинополю й Криму) і в Туреччині очікувалася усобиця спадкоємців престолу, європейські країни розробили проект антитурецької ліґи, котра, серед іншим, мала за мету витіснення османів із Криму.
Планувалося вдарити на османську Каффу одночасно і з моря (направивши туди ґенуезькі кораблі), і з суходолу (пославши до Криму через Польщу військо). Менґлі Ґерай, невдоволений своїм новим принизливим становищем васала, приязно сприйняв цю ініціятиву Ґенуї.[11]
Християнське населення на захоплених Туреччиною теренах Криму очікувало приходу визволителів. Можливо, саме у зв'язку з цими планами антитурецьких змагань кримський хан закликав збіглих каффінців повертатися до їхніх колишніх володінь. Цей заклик досяг навіть ґенуезців, що втекли з Криму до Польщі.[12]

Але проєкт зазнав цілковитої невдачі. В Туреччині не виникло помітної кризи - і похід європейських сил на Крим так і не був здійснений. Щодо кримських ґенуезців, які підтримали ідею боротьби та рушили до своїх колишніх володінь, то вони загинули в Східному Криму - певно, при спробі вступити на зайняту османами територію.[13]
Менґлі Ґераєві, очевидно, вдалося виправдатися перед новим турецьким султаном за свою неприхильність до Істанбулу, а ґенуезька колонія, втративши надію на повернення до Каффи, прилаштовувалася до нових умов існування на чужині.

Менґлі Ґерай та його спадкоємці знайшли гідне зайняття для тих, кого врятували від турецьких переслідувань. Оскільки ґенуезці були обізнані в латині та добре знали як кримські, так і європейські політичні справи, не було кращого застосування їх здібностям, ніж доручення їм різних дипломатичних завдань у зносинах Криму з європейськими державами.

Так, наприклад, відомо про родину Ґвізольфі, представники якої були членами кримських посольств до Литви на початку 16 ст. Голова роду, князь Закар'я (як і його син Вінцент), навіть отримував подарунки від литовського двору нарівні з іншими поважними ханськими вельможами.[14]
Джерела зберегли й імена іншіх кримських послів італійського походження - Авґустино Ґарібальді, Джанбатисто, Патесплен Італієць.[15]
Відомо ще про іншого Авґустино, ханського скарбника, про якого збереглися навіть деякі подробиці: він мав двох братів в Іспанії, з яких один вмер, а другий 1506 р. надіслав йому до Криму листа. Менґлі відпустив Авґустино відвідати брата та прохав польського короля полегшити його подорож через Польщу до Іспанії.[16]
(Додамо, що німецький автор 18 ст. Йохан Туннманн згадує ще декілька фамілій, які начебто мешкали в Сююр-Таші: Дорія, Ґримальді та Спінола.[17] Радше за все, він просто перелічив найгучніші прізвища з сонму відомих йому каффінських консулів доосманської доби, адже в інших джерелах згадок про таких поважних осіб немає).

Італійські дипломати набули такого високого значення при дворі Менґлі Ґерая, що Зиґмунд І у 1513 р. навіть писав листи до Криму двома мовами: русинською та італійською.[18]
Виконанню дипломатичних обов'язків сприяло й саме розташування колонії: неподалік від неї постав один із декількох малих ханських палаців, який звався Качі-Сарай ("Палац на річці Качі"). Тут, за згадкою польського посла, поселяли іноземні дипломатичні місії.[19]

Характерно, що вже тоді почали проявлятися риси повільної асиміляції колоністів в новому оточенні: наприклад, син Закар'ї Вінцент титулувався не князем, а мурзою (тобто княжичем).[20] Це цілком відповідало татарському звичаєві, коли князем ("беєм") титулувався лише голова роду, а його наступник міг успадкувати цей титул тільки після смерті старійшини. Після кончини Закар'ї документи згадують Вінцента вже не як мурзу, а як князя.[21] З бігом часу тенденції переймання італійцями татарських звичаїв посилювалися.

Це не має викликати здивування, тому що мешканці сююр-таської колонії з самого початку були значною мірою денаціоналізовані. Згадки документів про фамілію Ґвізольфі наводять на думку, що в жилах колоністів текла чимала частина черкеської крові.
Справа в тому, що Ґвізольфі (які, до речі, приймали активну участь у багатьох визначних подіях кримської історії 15 ст. і були досить відомими персонами [22]) були не каффінськими, а таманськими мешканцями, здійснюючи контроль над ґенуезькім володінням Матреґа на азійському боці Керченської протоки.

Тут сусідами ґенуезців були черкеси - і родина Ґвізольфі знаходилася в найтісніших родинних стосунках із місцевими черкеськими та іншими кавказькими вельможами. Деякі іноземні документи й литовські дипломатичні акти тих часів прямо називають Закар'ю Ґвізольфі "черкесом".[23]
У світі цих відомостей стає зрозумілим, чому через сто шістдесят років по падінню Каффи про сююр-таських колоністів писали, що вони розмовляють не італійською, а татарською, турецькою та черкеською мовами, і що мають однакові з черкесами одяг та звичаї.[24]

Хан забезпечив належний соціяльний устрій в колонії. По-перше, як це було заведено в Кримському ханаті, правитель дав переселенцям грамоту на володіння землею при Сююр-Таші.[25]
Цю грамоту належало підтверджувати кожному наступникові хана, як потім робили і в цьому випадку. Крім того, він призначив старшого в колонії, надавши йому титула сююр-таш-бей [26] та залічивши його до владної номенклатури Кримськотатарської держави.

Першим сююр-таським беєм був Закар'я Ґвізольфі. Ми виводимо це з факту отримання Ґвізольфі частини тієї данини, що надходила з Литви. Право на свою частку в розподілі данини мали лише ханські кревними, представники вельможних фамілій та офіційні особи придворного штату.
Крім того, усі колоністи отримали від хана статус сіпаїв або тарханів - тобто спадкової шляхти, яка була звільнена від сплати десятини та інших податків (зокрема, податку з іновірців) і мала єдиний обов'язок: супроводжувати хана на війну.[27] (Слід згадати, що такими самими привілеями хани обдарували також іншу іновірну громаду поблизу Бахчисарая: кримських караїмів, що охороняли фортецю Кирк-Єр, пізніш відому як Чуфут-Кале).

Кримські хани - особливо в перші століття історії Кримського ханату - були відомі своєю виключною реліґійною толерантністю, подібної до якої було важко знайти в європейських та азійських монархів (за винятком, хиба, польських королів). Відомо, наприклад, що перший кримський хан Хаджі Ґерай навіть надавав пожертвувань грецькому Успенському монастирю біля ханської резиденції.[28]
Тому реліґійне життя католицької громади не зазнавало перешкод чи утисків з боку влади. Біженцям було дозволено збудувати в Сююр-Таші католицький храм.[29] Це має тим більше значення, що кримські хани, як ісламські правителі, власне, не мусили б дозволяти побудову нових християнських храмів.

Сююр-таський храм, названий на честь Святого Апостола Йоана,[30] у 1578 році відвідав польський дипломат Мартин Бронєвський. Він познайомився там із священиком Францисканського ордену, котрий постійно мешкав у Сююр-Таші. Священик не належав до числа нащадків каффінських біженців: сююр-таські католики викупили його за золото з турецького полону. Він теж був залучений ханом до дипломатичної служби. Бронєвський згадує, що цей латинський священик спільно з кримськотатарським посольством їздив до литовського двору, де брав авдієнцію, окрім короля, також у папського леґата в Вільні Йоана Андрія Каліґарія.[31]

Після Бронєвського згадки про колонію нащадків ґенуезьких біженців довго не з'являються на сторінках подорожніх записок та дипломатичних актів. Але можна з певною достовірністю припустити загальні напрямки її подальшого життя.

Минали часи, і в політичному житті Криму набували більшої ваги риси, притаманні турецькій політичній традиції. Хани подовжували вести політику толерантності, але про таку турботу про грецьких християн, яку вони мали в 15 ст., вже не було чути. Грецькі єрархи навіть скаржилися Москві на утиски з боку ханів. Ці скарги були обумовлені насамперед бажанням отримати гроші з московської казни для підтримки своїх церков (що усвідомлювала й сама Москва [32]), втім факт охолодження відносин ханської адміністрації з її грецькомовними підданими заперечувати не доводиться. Якщо це торкалося православних, то тим більш було причин для погіршення стосунків ханів із католиками.

Змінювався світ навколо. У той час, як православна Московія демонструвала лояльність до Туреччини, маючи з нею спільного ворога в особі польського короля, а костянтинопольські патріярхи зі своєю паствою були покірні султанській владі, католицькі країни Європи - Венеція, Польща, Австрія та сам Папа з його державою - вели з турками запеклі війни. Польща ж із головного європейського союзника Криму, яким вона була за Хаджі Ґерая, з різних причин перетворилась на супротивника Кримської держави. Усе це відбивалося на ставленні до католиків турецької адміністрації, а слідом за нею, вочевидь, і кримської, де османські впливи щороку зростали навіть попри спроби деяких кримських ханів завадити цьому.

Очевидно, процес асиміляції та денаціоналізації нівелював ту цінність, яку сююр-ташці мали в очах ханів як фахівці дипломатичної справи. На початку 17 ст. вже ніхто з них не розмовляв не те що латиною, але навіть ґенуезькою говіркою.
Черкеські звичаї, передані матерями, перемогли апеннінські культурні нашарування. У культурному аспекті колоністи вже нічим не відрізнялися від черкесів або кримців - чоловіки ходили разом із ханським військом на війну та приводили додому бранців, яких вимушували обробляти землю або повертали на батьківщину за багатий відкуп. Набули розповсюдження невінчані шлюби, а жінки дотримувалися черкеських звичаїв затвірництва, за якими не брали участі навіть у богослужіннях. [33]

Опинившись незадіяними у дипломатичній діяльності та вже не будучи потрібні для неї через втрату мови, поселенці втратили і своє колишнє значення (втім, не були позбавлені своїх привілеїв).

Сусідування колонії з ханським палацем перетворилося з вигоди на ваду. Оскільки в кримських ханів був звичай одружуватися з черкеськими княжнами, до Бахчисараю з Кавказу щороку прибувала сила князів-родичів ханської сім'ї. Немає сумніву, що кожен з них вважав за обов'язок (якщо не був безпосередньо посланий ханом заради економії придворних видатків на утримання) завітати до Качі-Сараю та Сююр-Ташу, щоб насолодитися там плодами черкеського звичаю гостинності в оселях своїх єдиноплемінників (певно, на ту пору вже можна вбачати в сююр-ташцях черкеську спільноту римського віровизнання).
Ці зачасті княжі гостини економічно виснажували колонію, й тому в перших роках 17 сторіччя вона запросила в хана дозволу переселитися кудись до іншого місця. Хан задовольнив прохання і колоністам була надана земля біля селища Фоті-Сала в долині річки Бельбек, у глибині гірських масивів. Там і з'явилося їх нове поселення з дванадцяти домів.[34]

Реліґійне життя громади не зазнало таких значних змін, як культурне. Колонія залишалася римсько-католицькою, хоча й тут були виключення: на іслам перейшли лідери громади, сююр-таські беї.[35]
Решта ж поселенців зберігала віру предків. Домініканець Емідіо Портеллі д'Асколі, префект Каффи, який мешкав у Криму в 20-30 рр. 17 ст. і особисто відвідував Фоті-Салу, проводячи там пастирську роботу, говорив, що громада "завжди мала духовних отців для навчання" - це означає, що протягом 16 - початку 17 ст. діяльність Римсько-Католицької Церкви в цьому реґіоні не припинялася.
Реліґійні традиції виявилися набагато стійкішими від культурних: забувши ґенуезький діалект (чому д'Асколі й проповідував їм турецькою та нею ж сповідував), поселенці ще пам'ятали латиною "Pater Noster" та "Ave Maria". Вони утримувалися від м'ясних страв по вівторках, середах та п'ятницях; дотримувалися постів (щоправда за грецьким церковним календарем): Великого, Різдвяного, перед святами Святих Апостолів та Успіння Богоматері.

Однак отцю Емідіо довелося багато попрацювати в Фоті-Салі, аби відновити справжню віру Христову серед тамтешніх прочан. Найважче за все було відвернути колоністів від володіння рабами, причому місцеві мешканці з великою пихою сперечалися з пастирем з цього приводу.
Отець Емідіо боровся з цім звичаєм, не допускаючи католиків-рабовласників до сповіді, доки ті не скоротять "належним чином" термін неволі полонених.[36]
(Тут ми бачимо, що д'Асколі довелося піти на компроміс: зважаючи на даремність вимог негайного звільнення бранців, він закликав дотримуватися старотатарського звичаю звільнення полонених: ті невільники, що не були продані за кордон та залишалися в Криму, після п'яти-шости років неволі звільнялися та мали можливість оселитися тут власною господою як вільні іновірці [37]).

Іншою проблемою було розповсюдження серед жінок черкеської традиції затвірництва. Через це багато жінок взагалі не відвідували богослужінь. Із однією такою "традиціоналісткою" отцю Емідіо довелося вести бесіди довгих чотири роки доки їй дістало відваги піти до храму Божого.

На жаль, ці нотатки д'Асколі є останніми з відомих згадок про колонію нащадків ґенуезьких біженців. Більш про них нам нічого не відомо (хоча, звичайно, не виключена можливість нових знахідок). Турецький мандрівник Евлія Челебі, що подорожував по Криму в 1666-1667 рр., писав у розділі про вірування на півострові, що "франкських та мадярських християн (ceбто католиків - О.Г.) там немає".[38]

Але твердження Евлії занадто катеґоричне. Є артефакти, які документують існування римсько-католицької парафії у Фоті-Салі принаймні до кінця 17 ст.
Ще на початку 20 ст. мешканці цього селища називали давній цвинтар в урочищі Аян-Су неподалік від Фоті-Сали "френк мезарлик" - тобто "європейський (себто католицький) цвинтар".
В 1914 р. там було знайдено чотири намогильних плити з монограмами Ісуса Христа, нерозбірливими написами латинськими літерами та датами: 1613, 1631, 1635 і 1685.
Крім того, одна намогильна плита знаходилася на іншому цвинтарі в окрузі Фоті-Сали, що був розташований біля стін грецької церкви на пагорбі Кільсе-Баїр. На плиті було зображено латинського хреста та вибито дату: 1624.[39]

Нам невідомі згадки про нащадків каффінців в бахчисарайської окрузі у 18 ст. Це, звичайно, не значить, що таких згадок взагалі не може бути, але шанси знайти їх, здається, невеликі: дані французьких місій 18 ст. в Бахчисараї не згадують ні фоті-салінської, ані будь-яких інших католицьких парафій у Криму за винятком вірмено-католицьких.
Французький консул у Бахчисараї прямо казав, що окрім відомих йому вірмено-католицьких громад по великих містах Криму на півострові не було жодного католика.[40]

Далі, ми знаємо, що в 1778 р. під час проведення Суворовим та єпископом кримських греків Ігнатієм примусового переселення місцевих християн із Криму до степів Приозів'я був проведений оперативний перепис християнського населення кримських міст і селищ.
Сумнівно, щоб римські католики з Фоті-Сали (якби такі справді ще існували там) могли бути номіновані посполом із православними фоті-салінцями - бо представники різних християнських конфесій (зокрема, греки та вірмени) підраховувалися окремо. В документації цієї переселенської кампанії немає згадок про римо-католиків ні з цього селища, ані з якихось інших.

Тож, куди зникла фоті-салінська католицька громада?
Менша її частина (нащадки старшини) ще раніше перейшла на іслам та через це влилася до складу кримськотатарської знаті. Щодо решти громади, то останній етап її існування проходив на тлі культурної, а згодом і реліґійної асиміляції.
Остання проходила повільніше від культурної, але таки мала місце - досить згадати пости фоті-салінців за грецьким календарем та запрошення грецьких священиків для здійснення вінчання. До цього додавався загальний занепад Католицтва в Кримському ханаті 18 ст., коли від нестачі храмів та священиків суворо потерпали навіть вірмено-католики, що були значно заможнішою, міцнішою та чисельнішою спільнотою.

Наявність усіх цих чинників та відсутність найменших доказів існування латинської парафії у Фоті-Салі в 18 ст. приводять до висновку, що крихітна католицька колонія поступово остаточно асимілювалася в грекомовному православному оточенні, в складі якого, скоріш за все, і була виселена з Криму Суворовим.


2002
--------------------------
ЛІТЕРАТУРА
1 Гейд В. История торговли Востока в средние века // ИТУАК. - 1915. - №2. - с.181-182.
2 Данилова Э.В. Каффа в начале второй половины ХV в. // Феодальная Таврика. - К.: Наукова думка, 1974. - С.204-206.
3 Vasiliev A.A. The Goths In The Crimea. Cambridge, Mass., 1936. P.263-264.
4 Сестренцевич-Богуш. История о Таврии. - Ч. II. - С. 204, 253; Зуев В.Ф. Выписка из путешественных записок Василья Зуева, касающихся до полуострова Крыма // Месяцеслов на 1783 г. - СПб., 1783. - С. 165.
5 Колли Л.П. Падение Каффы //ИТУАК. - 1918. - №54. - С.136-137 и др.
6 Гейд В. Op. cit. - С.180.
7 Там же; Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до начала 18 в. - СПб., 1887. - С.275-282.
8 Д'Асколи Эмиддио Дортелли. Описание Черного моря и Татарии //ЗООИД. - 1902. - №24. - С.127-128.
9 Еманов А.Г. Латиняне и нелатиняне в Кафе (13-15 вв.) /Из истории Византии и византиноведения. - Л., 1991. - С.110.
10 Д'Асколи. Op. cit. - С.127-128.
11 Гейд В. Op. cit. - С.185.
12 Ibid.
13 Мурзакевич Н. История генуэзских поселений в Крыму. - Одесса, 1837. - С.90.
14 Довнар-Запольский М.В. Скарбовая книга метрики Литовской //ИТУАК. - 1898. - №28. - С.43,49, 60; Сыроечковский В.Е. Мухаммед Герай и его вассалы //Ученые записки МГУ. - 1940. - Вып. 61. - С.38.
15 Довнар-Запольский В.М. Op. cit. - С.47, 55; Сыроечковский В.Е. Op. cit. - С.26.
16 Книга посольства Великого княжества Литовского /Сборник князя Оболенского. - М., 1838. - С.26-27.
17 Тунманн. Крымское ханство. - Симферополь: Таврия, 1991. - С.33.
18 Сыроечковский В.Е. Op. cit. - С.26.
19 Броневский М. Описание Татарии // ЗООИД. - 1867. - Т.6. - С.345.
20 Довнар-Запольский В.М. Op. cit. - С.55.
21 Сыроечковский В.Е. Op. cit. - С.38.
22 Vasiliev A.A. Op. cit. P.240-241,281; Огородников В.И. Иван III и зарубежные евреи /Сборник в честь Корсакова. - Казань, 1913.
23 Vasiliev A.A. Op. cit. P.240-241; Огородников В.И. Op. cit.; Довнар-Запольский В.М. Op. cit. - С.38.
24 Д'Асколи. Op. cit. -С.128-129.
25 Броневский М. Op. cit. - С.345.
26 Д'Асколи. Op. cit. - С.128.
27 Ibid. - С. 127.
28 Кулаковский Ю. Прошлое Тавриды. - К., 1914. - С.124.
29 Броневский М. Op. cit. - С.346.
30 Боплан Г. О Крыме и украинских козаках //Северный архив. - 1825. - Ч.15.
31 Броневский М. Op. cit. - С.346.
32 Хартахай Ф. Историческая судьба крымских татар. Ч. II //Вестник Европы. - 1866. - №2. - С.151-152.
33 Д'Асколи. Op. cit. - С.128.
34 Ibid.
35 Ibid.
36 Ibid.
37 Сыроечковский В.Е. Op. cit. - С.16.
38 Книга путешествия. Турецкий автор Эвлия Челеби о Крыме (1666-1667). - Симферополь: ДАР, 1999. - С.45.
39 Латышев В.В.Вновь найденные в Крыму христианские надписи //ИТУАК. - 1916. - №53. - С.4.
40 Peyssonel. Traite sur la Mer Noire. Paris, 1787. P.53.

------------------------
ІЛЮСТРАЦІЇ
наведені за виданням:
Латышев В.В.Вновь найденные в Крыму христианские надписи // ИТУАК. - 1916. - №53.
1. Надгробок 1624 р. з цвинтаря на Кільсе-Баїр
2. Надгробок 1685 р. з цвинтаря Френк-Мезарлик
3. Монограма Ісуса Христа з датою 1613 р. на пам'ятці з цвинтаря Френк-Мезарлик

Відповіді

  • 2007.02.10 | Tatarchuk

    Чьото я не поняв

    > Дописувач Майдану пан Маклай пише:
    > Когда я попросил автора дать для Майдана эту вещь, он долго отпирался, что, мол статья уже старая, что он с тех пор понаходил в европейской научной литературе много дополнений, что кое-какие места он бы переписал подробнее и поточнее, да всё никак времени не найдет...
    > В общем, я еле выпросил, и публикую то, что есть.

    Класна стаття.
    Але зайвий раз шкодую що Гайворонський особисто не ставить матеріалів (точніше рідко це робить).
    Бо запитувати через посередників - то таке.

    Олекса Гайворонський пише:

    > Далі, ми знаємо, що в 1778 р. під час проведення Суворовим та єпископом кримських греків Ігнатієм примусового переселення місцевих християн із Криму до степів Приозів'я був проведений оперативний перепис християнського населення кримських міст і селищ.

    > Сумнівно, щоб римські католики з Фоті-Сали (якби такі справді ще існували там) могли бути номіновані посполом із православними фоті-салінцями - бо представники різних християнських конфесій (зокрема, греки та вірмени) підраховувалися окремо. В документації цієї переселенської кампанії немає згадок про римо-католиків ні з цього селища, ані з якихось інших.
    ....
    > Наявність усіх цих чинників та відсутність найменших доказів існування латинської парафії у Фоті-Салі в 18 ст. приводять до висновку, що крихітна католицька колонія поступово остаточно асимілювалася в грекомовному православному оточенні, в складі якого, скоріш за все, і була виселена з Криму Суворовим.

    Юрочкин пише:
    > Факт 2
    > > Обращаясь к событиям 1778–1779 годов, следует обратить внимание и вот на что. В документах, касающихся количества переселенцев и числа покинутых храмов, село Фоти-Сала не упоминается.
    >
    > Гипотеза Юрочкина:
    > > Мы не знаем местоположения и размеров села в XVIII столетии, но с большой долей уверенности можем предполагать отсутствие в нем храма, а следовательно, и прихода. А поскольку в период переселения греческие села рассматривались как церковно-административные единицы, становится очевидным, что жители Фоти-Салы были записаны как прихожане храмов в близлежащих крупных населенных пунктах, в частности в Керменчике или Богатыре. Села с такими названиями, основанные в Приазовье крымскими урумами, существуют и поныне.

    dumat пише:

    > Альтернативная гипотеза:
    > Жители Фоти-Салы в 70-е годы 18 века были преимущественно мусульманами. Небольшая группа христиан перешла в ислам, чтобы не переезжать в Приазовье. Именно поэтому в архивных документах не упоминаются христиане-переселенцы из Фоти-Салы.

    В мене питання - поки ще ритооричне, а потім вже перегляну джерела та твори:
    Чи були взагалі згадування про те щоб греків з Фоті-Сала кудись депортували?
    Чи когось депортували взагалі?
    Хіба існує приазовське селище - наслідник Фоті-Сала?

    Коли таких згадок немає, то як можна робити бодай-який висновок про те що римо-католіки не згадуються у 18 ст. серед депортованих греків, коли ці самі греки теж не згадуються?

    І друге питання - для допомоги в розшуку:
    як мають писатися гіпотетично італійські назви Фоті-Сала:
    як буде за правил того часу Фоціала латинкою?
    а як буде Фочола латинкою?

    Дякую всім хто відповість та щось прояснить.

    ПС. От через таких трохи-не-в-собі Юрочкіних питання чи були асимильовані фотіалінці, чи були депортовані - набувають вже геть практичного значення :)
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2007.02.10 | Alessandro

      Re: Чьото я не поняв

      Tatarchuk пише:
      > І друге питання - для допомоги в розшуку:
      > як мають писатися гіпотетично італійські назви Фоті-Сала:
      > як буде за правил того часу Фоціала латинкою?
      > а як буде Фочола латинкою?

      За правилами сучасної італійської орфографії було б:
      Фоціала – Foziala (але думаю, що за тих часів могли писати через с: Fociala, за латинською традицеєю)
      Фочала – Fociala
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2007.02.10 | Tatarchuk

        Тоді мабуть Fociala

        Alessandro пише:
        > За правилами сучасної італійської орфографії було б:
        > Фоціала – Foziala (але думаю, що за тих часів могли писати через с: Fociala, за латинською традицеєю)
        > Фочала – Fociala

        Мабуть тоді дійсно Fociala - це гарно пояснює чому пізніше було аж два варіанти читання: наприклад спочатку писали Fociala и читали Фоціала, а потім так само слово Fociala читали вже як Фочала.

        Все, пошукаю з таким написанням
    • 2007.02.10 | PanOleksa

      Fecciala

      Tatarchuk пише:
      > Чи були взагалі згадування про те щоб греків з Фоті-Сала кудись депортували?
      Я таких згадок не знаходив (як бачу з Юрочкіна, він не знайшов теж).
      Але виводити звідси, що їх не депортували взагалі - буде революційною гіпотезою :)
      Тому пояснення цьому може бути два:
      1) на момент депортації в Фоти-Салі вже не існувало християнського населення - в чому особисто я дуже сумніваюся.
      2) на момент депортації в Фоти-Салі вже не існувало православної парафії, тому тамтешні християни зареєстровані при парафіях сусідніх сіл. Це мені здається більш вірогідним.
      Втім, визначення долі православної парафії Фоти-Сали не становило предмету розвідки. Для моєї теми важливіше, що римо-католики не згадуються навіть і по сусідніх селах.

      > Коли таких згадок немає, то як можна робити бодай-який висновок про те що римо-католіки не згадуються у 18 ст. серед депортованих греків, коли ці самі греки теж не згадуються?
      Його можна робити на грунті відсутності згадок про римо-католіків в усіх відомих джерелах того часу - як Пейсонеля, так і всієї депортаціїної документації, що стосується навіть і сусідніх із Фоти-Салою селищ.

      Додам, що нові європейські документи, з котрими я познайомився вже після написання статі, додають певні подробиці щодо історії колонії та її відносин з ханами у 17 ст., але не кажуть нічого нового про переддепортаційний стан колонії.

      > як мають писатися гіпотетично італійські назви Фоті-Сала:

      В європейских джерелах застосовувалися форми Fecciala та Foczola.
      В османських - Фоти та Фотисала.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2007.02.12 | Tatarchuk

        Re: Fecciala

        PanOleksa пише:
        > Tatarchuk пише:
        > > Чи були взагалі згадування про те щоб греків з Фоті-Сала кудись депортували?
        > Я таких згадок не знаходив (як бачу з Юрочкіна, він не знайшов теж).
        > Але виводити звідси, що їх не депортували взагалі - буде революційною гіпотезою :)

        Чому??? Це буде за бритвою Оккама найочевіднішим припущенням :)

        > Тому пояснення цьому може бути два:
        > 1) на момент депортації в Фоти-Салі вже не існувало християнського населення - в чому особисто я дуже сумніваюся.
        мені здається, що коли Ідріс Асанін не бреше, то почитання того холма місцевими - добрий аргумент що християнське населення там існувало і після Суворова.

        > 2) на момент депортації в Фоти-Салі вже не існувало православної парафії, тому тамтешні християни зареєстровані при парафіях сусідніх сіл. Це мені здається більш вірогідним.

        Тобто їх таки депортували але за іншими парафіями?

        А що їм тоді заважало поїхати до себе в Фоті Салу та таким чином унікнути депортації :) Просто не зявившися на перекличку типу нацистського "всім жидам города Києва".

        > Втім, визначення долі православної парафії Фоти-Сали не становило предмету розвідки. Для моєї теми важливіше, що римо-католики не згадуються навіть і по сусідніх селах. Принаймні я б саме так і зробив.

        Так, зрозуміло. Цю парадигму задають вже зараз - фактично пани Асанін та Юрочкін. Та церковники-духовники.

        > > Коли таких згадок немає, то як можна робити бодай-який висновок про те що римо-католіки не згадуються у 18 ст. серед депортованих греків, коли ці самі греки теж не згадуються?
        > Його можна робити на грунті відсутності згадок про римо-католіків в усіх відомих джерелах того часу - як Пейсонеля, так і всієї депортаціїної документації, що стосується навіть і сусідніх із Фоти-Салою селищ.

        А. Тобто римокатоліки взагалі вже ніде того часу не згадуються.

        > Додам, що нові європейські документи, з котрими я познайомився вже після написання статі, додають певні подробиці щодо історії колонії та її відносин з ханами у 17 ст., але не кажуть нічого нового про переддепортаційний стан колонії.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2007.02.12 | PanOleksa

          Re: Fecciala

          Tatarchuk пише:
          > мені здається, що коли Ідріс Асанін не бреше, то почитання того холма місцевими - добрий аргумент що християнське населення там існувало і після Суворова.
          Можливо, направді не бреше. Але факт такого почитання нічого не каже про хронологію. Подібне почитання може бути відлунням культової практики навіть 500-700 річної давності, як можна бачити на прикладі християнських пережитків в народних культових традиціях мусульман Анатолії.

          > Тобто їх таки депортували але за іншими парафіями?
          Я схиляюся до того, що саме так і могло бути. Бо тодішни "загси" при церквах людей не за місцем проживання реєстрували, а саме по парафіях. Умовно кажучи, немає парафії - немає селища. Треба подивитися уважніше - мені здається, така ситуація не лише в Фоти-Салі була.
          А в ханських документах того часу, що складалися за іншим (територіяльним) принципом, Фоти-Салу таки зазначено.

          > А що їм тоді заважало поїхати до себе в Фоті Салу та таким чином унікнути депортації :) Просто не зявившися на перекличку типу нацистського "всім жидам города Києва".
          Якщо б така ситуація виникла, то їм би з певністю завадив парох. Котрий всіх їх знав особисто, мав їхні повні реєєстри (хто родився - хто хрестився) та відповідав перед єп. Ігнатієм за бездоганну реалізацію депортаційної програми.

          > Тобто римокатоліки взагалі вже ніде того часу не згадуються.
          Виходить, так. У середині 1750-х рр. ще згадуються - але лише вірмено-католикі. Нащадки ж генуезців, певно, ще до того часу асимілювалися, десь на початку 18 ст.
      • 2007.02.12 | Брат-1

        Айма

        совсем интересно. Практически во всех комментариях приводится комментарий, что француз Боплан "конечно же перепутал" Alma и Foczola

        Однако, во французском тексте стоит не Alma а Aima

        Aima ou Foczola est vn village où il y a vne Eglise Catholique de sainst Iean, il y peut auoir viron cinquante feux

        ( http://litopys.org.ua/boplan/bop07.htm )
        DESCRIPTION D’VKRANIE,
        QVI SONT PLVSIEVRS
        Prouinces du Royaume de Pologne,
        CONTENVËS DEPVIS
        les confins de la Moscouie, iusques aux limites de la Transilvanie.
        ENSEMBLE LEVRS MOEVRS,
        façons de viuns, & de faire la Guerre.
        Par le Sieur de BEAVPLAN.
        A ROÜEN,
        Chez Iacqves Cailloüe, dans la Cour du Palais.
        M. D C. L X.

        Но "Айма" - это совсем не Альма. Возможно, что это местный топоним, связанный с какой-то частью села?
        При определённой фантазии, - это может быть и искажённое Ай-Ян, и даже форма католического имени Хайме (Джакомо, Иоахим).
        Боплан, кстати, - даже имя Иоанна написал Iean, а не Jean, возможно что Iean читается как Аян.
        Это, как говорится, к слову о топонимике.

        Если вдруг представить, что в Фотисале были все эти топонимы, - то получаем несколько святых, именами которых назывались общины прихожан: Аян (св. Иоанн), Айма (св. Хайме),
        и, возможно, - св. Фотий ("Фотиева Сала"), хотя из написания Боплана можно увидеть и так: св. Фока (Фок-Сала)
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2007.02.12 | Грека

          Re: Айма

          не выдержал! Айма (если это греческое название) - означает Кровавая. и если это еврейское слово (в том районе жили иудеи) - означает Золотая. и по-арабски (в виде Аль-Айма) - тоже Золотая. вот как интересно!
          згорнути/розгорнути гілку відповідей
          • 2007.02.13 | Маклай

            Re: Айма

            Грека пише:
            > в том районе жили иудеи

            В том районе не жили иудеи. Уж могу заверить, как этнограф этнографов.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".