04/25/2007 | Ільмі Ільясов, експерт МедіаКриму

Кримськотатарські провокації, як правило, готуються без участі кримських татар, а в окремі проекти представники власне кримськотатарського народу залучаються на фазі виконання деяких етапів. Загальна мета таких провокацій – відокремлення Криму з-під правового поля України.

Головною метою провокацій є дестабілізація економіки та розвитку людини в Криму на ґрунті протиставлення кримських татар та росіян, православних та правовірних, комуністів та депортованих ними.

Сценарії, яким віддають перевагу провокатори, є цілком і повністю обмежені купою літератури, в якій описуються збройні та криваві конфлікти на Балканах та Кавказі.
Інші сценарії, як-от сучасний румуно-молдавсько-придністровський, бельгійсько-валлонсько-фламандський, чесько-словацько-моравський, та десятки інших – провокаторів не цікавлять як занадто мирні.

Друга справа, що центри, в яких готуються провокації, за майже 20 років діяльності не домоглися розвитку таких кривавих сценаріїв. Це відбулося геть не через зладнану роботу української контррозвідки. І не через якісь непереборні обставини всередині центрів.

Розглянемо кілька свіжих прикладів антиукраїнської та антикримськотатарської діяльності та самі збагнемо, чому насправді.

Випадок перший.
„Справжній Кримсько-Татарський Меджліс”, або „Нове Кримське ханство”.



Цей проект зареєстровано в Інтернеті 19 квітня цього року. Відомо про нього стало ще пізніше – 25 квітня, тобто через тиждень.

Як можна дізнатися з тексту, його розробниками є люди, абсолютно невідомі серед кримських татар, і є великим сумнівом, чи взагалі існують такі фізичні особи, як-от Рефат Неметулаєв, Сервер Емірсуїн, Фарід Хайреддінов (вони заявлені як автори проекту).

Ідеологія цих провокаторів така. Треба відновлювати Нове Кримське ханство, а для цього вони, мовби, створили Істинного Кримсько-Татарського Меджлісу.

Шляхами виходу з кризи, яку самі автори назвали „Оранжевий Геноцид”, є вихід Криму із складу України.
На відміну від класичних кримськотатарських текстів, автори пересмикують та пишуть „російські поліцаї” замість „радянські комісари”, стверджують, що „українські свині” (а не російські курортники) „протягом травня – жовтня перетворюють наш півострів на помийницю”. Жодного слова в текстах немає на кримськотатарській мові.

До речі, в самій назві є груба граматична помилка, яка взагалі підштовхує до думки, що серед авторів немає жодного татарина, та кримського татарина зокрема. Бо словосполучення „Кримсько-Татарський” є вживаним виключно серед російських медіа, які вважають саме так, нібито існують просто татари, яким чомусь закортіло мешкати в Криму, а не, скажімо, в Татарстані.

Реакція на цю провокацію від спеціальних служб України наразі невідома. Скоріш за все, її просто немає та й не буде, як і завжди.

Але проект вже нейтралізований і навряд чи шкодитиме в майбутньому. Чому? Через громадських активістів, які вчасно виявили цю „приховану загрозу” та вже виклали свої міркування, що доводять суто про вокативну роль цього ресурсу.

Відтепер „Справжній Кримсько-Татарський Меджліс”, або „Нове Кримське ханство” існуватиме в Інтернеті безкінечно довго, намотуючи пошукові програми при набиранні ключових слів.


Випадок другий.
„Справжні ветерани”, або „Совість кримськотатарської нації – проти всього українського”.

Цей проект серед журналістів отримав досить влучну назву – тимуровці, за іменем одного з головних персонажів цього епізоду – такого собі Тимура Дагджи, колишнього функціонера ЦК Узбецької Комуністичної партії.

Багато років тому Тимур Дагджи був у визвольному кримськотатарському русі, навіть був заарештований та сидів у радянській тюрмі. Звідти Тимур Дагджи повернувся зовсім іншою людиною: лояльною до комуністів, гнівною до „екстремістів”, а невдовзі цього пана було помічено редактором єдиної кримськотатарської газети „Прапор Леніна” (Ленін Байрами), членом ЦК Компартії, делегатом, відомим радянським публіцистом і таке інше.

А сьогодні цей „колишній” очолив щось на зразок „літературної опозиції” до чинного Меджлісу, друкує під десятками різних псевдонімів статті та листи в кількох кримськотатарських газетах, активно виступає проти „злочинного потурання Україні” лідерів Меджлісу – народних депутатів України по спискам Народного Руха.

Державницькі сили не звертають уваги на те, що Тимур Дагджи відкрито агітує проти України як держави, або, точніше, проти перебування кримських татар у складі України. Але ця поведінка, знову ж, зацікавила громадських активістів – бо дивно чути про таку непримиренність від людини, яка власноруч запевняла іноземні делегації років 30 тому, що кримські татари нібито не хочуть жити в Криму, що вони цілком щасливі у братерському Узбекистані.

Саме громадська активність породила так звану „полеміку” про Тимура Дагджи, що розгорнулася на сторінках кримськотатарської преси на початку цього року. Як наслідок, сталося передбачуване – „герой” радянської дезінформації швидко втратив контроль над собою, почав робити суперечливі заяви, фактично зізнався у злочині проти власного народу. За останньою версією, злі спецслужби прокололи цього ветерана чимось шкідливим для психіки, і він погано пам’ятає, що казав і що підписував.

Насправді ця історія – не особиста трагедія колишнього партпрацівника, а розкрита активістами провокація. Адже поряд із Тимуром Дагджи виявилися ще кільканадцять „колишніх” – багато хто з них і досі перебуває у ранзі „ветерана національного руху”. Назвемо хоча б ще одного тимурівця – Мурата Воєнного, який не так давно в рамках „літературної опозиції” придумав теорію, згідно з якою лідер Меджлісу Мустафа Джемілєв багато троків сидів в тюрмі не через переконання, а тому, що не хотів служити в Радянській Армії.

Зараз ідеологію „літературної опозиції” та провокації тимурівців активно використовують будівники Міллі Фірка („Національної Партії”), ще одного опозиційного до Меджлісу руху. Основні тимурівці ввійшли до складу цієї партії, і продовжують вести ідеологічні вилазки до стану ворогів, якими вони в першу чергу вважають Україну та українську ідею.


Висновки.


Насправді кримськотатарських провокацій багато більше, формат статті дозволив торкнутися лише кількох найсвіжіших прикладів.

Їх об’єднує кілька інтенцій, що їх варто визначити окремо.

1. Антиукраїнська направленість проектів.
2. Відволікання кримських татар від боротьби із наслідками депортації
3. Намагання перетворити кримських татар із спільників на ворогів України.
4. Спроба ініціювати керований „кримсько-татарський” сепаратизм.

А реакція на кримськотатарські провокації також має кілька спільних рис у багатьох випадках.

1. Повна бездіяльність українських спецслужб.
2. Помітна активність спецслужб російських (особливо помітна на фоні пункту 1.)
3. Мовчазна підтримка таких процесів „колишніми”, тобто радянськими посадовцями, які досі при владі.
4. Відверто слабка реакція Меджлісу та Українських партій і рухів, нульовий рівень дезавуювання інформації.
5. Єдиний активний чинник протистояння –громадськість в обличчі громадських активістів.

Звідси прагматичний висновок – ефективною відповіддю на „кримськотатарські провокації” є висока громадська активність, як серед кримських татар, так і серед росіян і українців, що ведуть таку діяльність.

Громадяни вже розуміють, що окрім них самих, ніхто не дасть їм гарантій проти роздмухування етнічної та релігійної ненависті між українцями та кримськими татарами. І саме вони зараз виконують роль громадської „Служби інформаційної безпеки”.


http://mediacrimea.com.ua/index.php?newsid=943