Відповіді

• 2007.10.16 | Койлю

  Статья Гульнары Бекировой в "Украине молодой" !

  
  Хоробре серце генерала
  
  «Починайте вимагати. І вимагайте не частини, не шматочка, а всього, що у вас було незаконно відібрано, — звернувся генерал Петро Григоренко до кримських татар 17 березня 1968 року. — Свої вимоги не обмежуйте писанням петицій. Підкріплюйте їх усіма тими засобами, які надає вам Конституція, — використанням свободи слова і друку, мітингів, зібрань і демонстрацій... Не вважайте свою справу лише внутрідержавною. Звертайтеся по допомогу до світової прогресивної громадськості. Те, що з вами зробили в 1944 році, має цілком визначену назву. Це чистої води геноцид — «один із найтяжчих різновидів злочину проти людства». Цю промову масово розмножили активісти кримськотатарського національного руху. Про неї знав майже кожен кримський татарин.
  
  «Поки живий, не забуду цієї картини...»
  
  До чергової річниці депортації активісти національного руху вирішили 17 травня 1968 року влаштувати в Москві демонстрацію. Прибуло майже 800 кримських татар з усіх регіонів. Петра Григоренка відмовляли брати участь у мітингу: «Ви... потрібніші на волі, ніж у тюрмі». Але, як пише сам Григоренко, він хотів усе побачити. Разом з кількома однодумцями правозахисник спостерігав за розвитком подій зі скверу неподалік Старої площі: «Ось з’явилася група людей, серед яких я бачу кілька знайомих облич кримських татар. До них відразу ж кинулися міліціонери і цивільні з усіх боків»...
  
  У цій ситуації Григоренко, звісно ж, не міг залишатися стороннім спостерігачем. Він підійшов до міліціонерів, показав паспорт і став вимагати пояснити, що відбувається. Міліціонери попросили його відійти. А серед цивільних, за спогадами генерала, «один (явно КДБіст), видно, приймаючи мене за якесь «партійне начальство», відводить убік, змовницьки шепоче: «Не втручайтеся! Це кримські татари». Я «здивований». Починаю голосно вимагати, щоб мені пояснили, навіщо потрібно затримувати кримських татар. Вони що — не такі люди?». Коли кримських татар стали саджати до автобуса, генерал зайшов за ними. Старший у формі підполковника міліції попередив: «Ми вас не затримуємо. Це ви самі хочете їхати». Коли приїхали у відділок, Григоренка відвели в окрему кімнату і міркували, що з ним робити...
  
  Улітку того ж року Григоренко приїхав у Крим подивитися, як кримські татари намагаються повернутися на свою батьківщину. «Увесь день ходив я серед кримських татар. Розмовляв з ними, переходячи з місця на місце. Серце кров’ю обливалося при вигляді цих людей, — згадував правозахисник побачені ним умови життя просто неба. — Сімферопольці пальцем не поворухнули, щоб допомогти. Та і як ворухнеш. Влада попереджає: «Татарам не допомагати!». У будь–якій демократичній країні уряд, що створив таку обстановку, не протримався б і трьох днів».
  
  Арешт і захист
  
  7 квітня 1969 року голова КДБ СРСР Юрій Андропов повідомляв до ЦК КПРС, що Петра Григоренка слід знову притягти до кримінальної відповідальності за численні вияви антирадянської діяльності. Останньою краплею перед арештом став, очевидно, «Відкритий лист голові Комітету Державної безпеки при РМ СРСР Андропову Ю. В.» від 29 квітня, у якому генерал викриває методи боротьби органів держбезпеки з інакомислячими.
  
  На початку травня 1969 року в Ташкенті готувався процес над десятьма активістами кримськотатарського руху. Понад дві тисячі кримських татар звернулися до Григоренка з проханням виступити на ньому громадським захисником. Процес був відкладений, утім правозахисника в Ташкенті арештували. Того ж дня, 7 травня, у Москві провели сім обшуків «у справі Григоренка» — у нього на квартирі, у Іллі Габая, Віктора Красіна, Людмили Алексєєвої, Андрія Амальрика, Надії Ємелькіної і Зампіри Асанової. 15 травня Григоренку пред’явили звинувачення, передбачене ст. 190–1 КК РРФСР. Захисну промову, яку Григоренко підготував для процесу і так і не озвучив, під назвою «Хто ж злочинці?» опублікували на Заході.
  
  Біля воріт Ташкентської тюрми кримські татари виставили пікети з вимогами звільнити генерала. 20 травня правозахисники відповіли на арешт Григоренка створенням першої в Країні Рад правозахисної організації — «Ініціативної групи з захисту прав людини в СРСР». У вересні до ЦК КПРС кримські татари надіслали протест з 3000 підписами — з приводу арешту Григоренка. Не мовчала й світова громадськість.
  
  Опального генерала не звільнили, натомість призначили судово–психіатричну експертизу в Ташкенті. Члени комісії не знайшли в нього психічного захворювання. Утім 13 жовтня генерала оглянули в ЦНДІ судової психіатрії ім. Сербського і «знайшли хворобу». Адвокат Григоренка Софія Каллістратова марно клопоталася про повторну експертизу в суді. Григоренка помістили в «психіатричну лікарню спеціального зразка» в місті Черняхівську Калінінградської області.
  
  У 1971—1972 роках молодий лікар–психіатр Семен Глузман здійснив заочну психіатричну експертизу Григоренка. Він дослідив його статті, коментарі щодо експертиз, висновки експертів, повідомлення друзів та однодумців і дійшов висновку, що генерал «на психічне захворювання не страждає». Глузман вимагав скасування примусового лікування і надіслав свій висновок у Комітет прав людини академіку Андрію Сахарову. У травні 1972 року Глузмана заарештували. Він відбув сім років таборів і три роки заслання.
  
  Переконання — це хвороба?
  
  Становище Григоренка в лікарні відстежувало правозахисне видання «Хроника текущих событий». Там розповідається, як у червні 1970 року Григоренка в лікарні відвідали двоє в цивільному і запропонували відректися від своїх поглядів. Він відмовився з ними розмовляти. Основний контингент цієї тюремної лікарні складали справді психічно хворі люди, яких судили за зґвалтування і вбивства. У тісній шестиметровій «палаті» двоє — Григоренко і його сусід, який зарізав свою жінку і постійно марить. Папір і олівець мати забороняється.
  
  Згідно з «Хронікою...», у січні 1971 року Григоренко постав перед черговою комісією. На запитання професора «Як ваші переконання?» Григоренко відповів: «Переконання — не рукавичка, їх легко не міняють». Рішення комісії: «Лікування продовжити через хворобливий стан».
  
  А ось ще один діалог на «морально–політичну» тему, який описав сам Петро Григоренко:
  
  — Навіщо вам ці татари здалися? Ви що, татарин? Чи у вас родичі серед них?
  
  — А навіщо вам чилійці? — питанням на питання б’ю я. Дуже швидка відповідь, не встиг я закінчити, і вже прозвучало:
  
  — Мені? Ні до чого! — відповів чітко, впевнено, але відразу ж осікся і замурмотів:
  
  — Ну, звісно ж, уряд... Ми як патріоти повинні підтримати уряд...
  
  — А я звик сам за себе думати і вирішувати. І навіть уряду інколи підказувати...
  
  За це в мою історію хвороби влітає запис: «Ставить себе вище уряду».
  
  Європа не повинна з цим миритися...
  
  У 1974 році, під натиском широкої кампанії протестів в усьому світі, Григоренка звільнили. Андропова тут же інформували про його нову «антисуспільну діяльність». У 1976 році Григоренко став членом–засновником Московської Гельсінської групи, а невдовзі й Української. 18 травня того ж року, у день чергової річниці депортації, Григоренко у заяві для преси говорив, що «ставлення радянського уряду до кримських татар ніяк не відповідає духу Гельсінки... Народи Європи не повинні з цим миритися... Якщо вони тепер не стануть на захист кримських татар, то в майбутньому... самі зможуть опинитися в подібному становищі».
  
  У 1977 році Григоренко отримав візу до США для лікування. А в лютому 1978 року Указом Президії ВР СРСР його позбавили радянського громадянства і права повернутися на Батьківщину. В Америці Григоренко очолив закордонне представництво Української Гельсінської групи, читав в університетах лекції з прав людини, зустрічався з керівництвом держав, зокрема з президентами США Дж. Картером і Рональдом Рейганом, прем’єром Великобританії Маргарет Тетчер, публікувався у відомих ЗМІ демократичних держав.
  
  Утім, за словами його сина Андрія, «незручним» він виявився і для деяких діячів еміграції, і певних західних кіл: одним не подобалося, що він українець, іншим — що виступає на захист не лише українців, третім — що він не лише розчарувався в комунізмі, а й став його активним критиком, четвертим — що він принциповий противник політичних змов і підпілля і так далі до безкінечності».
  
  Мустафі Джемільову за–пам’ятався такий епізод: «У 1978 році, невдовзі після звільнення з зони, я спілкувався по телефону з родичами зі США. І тут вони передали трубку Петру Григоровичу. Григоренко розповів, що перед виїздом він узяв гарантію в КДБ, що зможе повернутися назад. Але гарантії есбістів добре відомі... Я вперше почув, як ця кремезна мужня людина ридає. «Мустафо, зроби що–небудь», — казав він мені. Він рвався до країни, напханої таборами й психушками, і, найвірогідніше, тут на нього знову чекала тюрма, але він все одно любив Батьківщину»...
  
  
  
  ДОВІДКА «УМ»
  
  Петро Григоренко народився 16 жовтня 1907 року; його родовід бере початок у Запорозькій Січі. Закінчив Московську військово–інженерну академію, Академію Генерального штабу СРСР. По війні викладав у Військовій академії ім. Фрунзе в Москві. Був призначений керівником першого в СРСР факультету військової кібернетики. У час хрущовської «відлиги» прилюдно критикував корупцію у найвищих ешелонах влади. Його звільнили з посади, а невдовзі — з армії. Далі був арешт, примусове «лікування» у психіатричних закладах, позбавлення звання, нагород, пенсії. Генерал став справжнім дисидентом. Через письменника, багаторічного радянського політв’язня Олексія Костеріна, долучився до захисту прав кримських татар. Помер Петро Григоренко в США 21 лютого 1987 року. Залишив по собі понад 80 наукових праць із військово–технічних та правозахисних питань.
  
  У 1999 році в Сімферополі з ініціативи Меджлісу кримськотатарського народу і за сприяння Народного руху України був встановлений пам’ятник Петру Григоренку.
  
  Гульнара БЕКІРОВА
  
  http://www.umoloda.kiev.ua/number/1020/169/36856/